Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 829 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 817/425/17 Провадження N 11-167апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 817/425/17 за позовом ОСОБА_3 до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області (далі - Відділ примусового виконання рішень) про зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2017 року (колегія суддів Кузьменко Л.В., Іваненко Т.В., Франовська К.С.), УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача про зобов'язання повернути автомобілі марки Mercedes Benz S400 Hybrid, 2009 року випуску, та BMW X5, 2008 року випуску. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що відповідач протиправно не вчинив дії щодо повернення конфіскованих автомобілів Mercedes Benz S 400 Hybrid, 2009 року випуску, та BMW X5, 2008 року випуску, у межах виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012. На думку позивача, вказана постанова суду не підлягає виконанню у зв'язку з пропуском строку пред'явлення до виконання, а тому відповідач безпідставно не повертає зазначені автомобілі з огляду на те, що Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 травня 2015 року постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 скасував, а державний виконавець постановою від 7 липня 2016 року відмовив у відкритті виконавчого провадження. За таких обставин ОСОБА_3 вважає, що відповідач повинен повернути йому конфісковані автомобілі. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. Зі змісту постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 вбачається, що ОСОБА_3 у квітні 2011 року придбав на території ФРНавтомобіль BMW Х5, 2008 року випуску, білого кольору; а в листопаді 2011 року - автомобіль Mercedes-Benz S400 HYBRID, 2009 року випуску, чорного кольору. Любомльський районний суд Волинської області указаною постановою від 13 березня 2012 року визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 352 Митного кодексу України (у редакції від 11 липня 2002 року; далі - МК), та наклав адміністративне стягнення у виді конфіскації автомобілів Mercedes-Benz S400 HYBRID, 2009 року випуску, вартістю 520 325 грн. BMW Х5, 2008 року випуску, вартістю 508 928 грн. які знаходяться на зберіганні в УСБУ у Волинській області. Згадана постанова суду у справі N 0310/927/2012 переглядалась упорядку апеляційного оскарження та набрала законної сили 26 квітня 2012 року. 27 серпня 2012 року державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції (далі - Луцьке МУЮ) відкрив виконавче провадження ВП N 33999525 за постановою Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 про конфіскацію автомобілів у справі ОСОБА_3, які знаходяться на зберіганні в УСБУ у Волинській області. Державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького МУЮ постановою від 31 серпня 2012 року наклав арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить боржникові. Актом від 31 серпня 2012 року описано і накладено арешт на зазначені автомобілі. Державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького МУЮ постановою від 3 жовтня 2012 року з метою безоплатного та належного зберігання передав зазначені автомобілі на відповідальне зберігання представнику торговельної організації ПП "СП "Юстиція" Пащуку І.С. Постановою від 8 січня 2014 року матеріали виконавчого провадження з виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 передано до Відділу примусового виконання рішень, а постановою від 13 лютого 2014 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень виконавче провадження ВП N 33999525 прийняв до виконання та наклав арешт на все рухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3 та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржникові, у межах суми боргу. Водночас Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 червня 2016 року, визнав протиправною та скасував постанову другого відділу державної виконавчої служби Луцького МУЮ про відкриття виконавчого провадження від 27 серпня 2012 року ВП N 33999525. Державний виконавець відділу примусового виконання рішень постановою від 7 липня 2016 року відмовив у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 у зв'язку із пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання. 13 червня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до відповідача із запитом про надання інформації щодо місця знаходження вилучених автомобілів. Листом від 3 липня 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Волинській області повідомило позивача, що враховуючи рішення суду державний виконавець 7 липня 2017 року виніс постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження. Крім того, поінформував, що конфісковані транспортні засоби було передано на зберігання представнику торговельної організації ПП "СП Юстиція", державну реєстрацію якої припинено 4 липня 2014 року. За таких обставин ОСОБА_3 вважає, що відповідач безпідставно не повертає йому конфісковані автомобілі. Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 28 липня 2017 року позовні вимоги задовольнив. Ухвалюючи цю постанову, Рівненський окружний адміністративний суд керувався тим, що в силу приписів Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 606-XIV) державний виконавець може вчиняти дії щодо примусового виконання рішення суду (звернення стягнення на конфісковане майно боржника) виключно в межах відповідного виконавчого провадження з примусового виконання відповідного рішення в установленому порядку. За відсутності відкритого виконавчого провадження застосування заходів, спрямованих на виконання судового рішення у межах процедури виконавчого провадження, є неможливим. А подальша реалізація режиму конфіскованого майна позивача поза межами виконавчого провадження суперечить положенням закону в частині визначення виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу. Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 жовтня 2017 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час вирішення питання судом. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірні правовідносини у справі, що розглядається, не є публічно-правовими, а випливають з відносин, що регулюють право власності, і мають вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства. 27 листопада 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права при визначенні підсудності спору, скаржник просив скасувати ухвалу цього суду про закриття провадження у справі та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Касаційну скаргу позивач мотивував тим, що апеляційний суд помилково скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі. Крім того, ОСОБА_3 зазначає, що перебування майна на зберіганні без бажання (чи можливості) володіти цим майном у своїх інтересах виключає поняття володіння, що підкреслює помилковість висновків апеляційного суду. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції свідчить про необґрунтованість закриття судом провадження у справі з тих підстав, що за всіма ознаками вказаний спір є адміністративно-правовим і має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 19 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки в касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судове рішення у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 328 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 3 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в письмовому провадженні на 28 березня 2018 року. На час розгляду справи відповідач відзиву на касаційну скаргу не подавав. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "судом, встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. У частині першій статті 181 КАСу редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державних виконавців) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Отже, якщо закон установлює інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, юрисдикція адміністративних судів на розгляд спорів зазначеної категорії не поширюється. За частинами четвертою та п'ятою статті 82 Закону N 606-XIV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Як убачається з матеріалів справи, що розглядається, ОСОБА_3 оскаржує дії та бездіяльність державних виконавців, що вчинені поза межами виконавчого провадження, оскільки державний виконавець Відділу примусового виконання рішень постановою від 7 липня 2016 року відмовив у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання. Крім того, 31 серпня 2012 року описано і накладено арешт на спірні автомобілі, який не скасовано. ОСОБА_3 не був учасником виконавчого провадження, адже конфіскація спірних автомобілів застосована до нього судом на підставі санкції статті 352 МК, з чим погоджується він і сам у касаційній скарзі. До того ж ОСОБА_3 заявляє вимогу про повернення конфіскованих автомобілів за наявності нескасованої постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 про накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді конфіскації. За таких обставин предметом позову в цій справі є витребування майна (автомобілів) у відповідача, а отже, існує спір про право цивільне. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. За правилами статті 383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Відповідно до частини другої статті 384 ЦПК скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК). У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Ураховуючи зазначене вище, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані з безпідставним, на думку ОСОБА_3, неповерненням відповідачем йому рухомого майна (автомобілів), то спір не є публічно-правовим, а випливає з відносин, що регулюють право власності, і має вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства. За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами ЦПК. Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 725/3212/16-ц Провадження N 14-3цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Поларт-Інвест" (далі - ТОВ "Поларт-Інвест"), представник позивача - Костинчук Павло Михайлович, відповідачі: відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ ПВР ДДВС), Державне підприємство (далі - ДП) "Сетам", ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Поларт-Інвест" на ухвалу Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 жовтня 2016 року у складі судді Войтуна О.Б. та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Чупікової В.В., Перепелюк І.Б., Яремка В.В. у цивільній справі за позовом ТОВ "Поларт-Інвест" до Відділу ПВР ДДВС, ДП "Сетам", ОСОБА_4 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення електронних торгів та акта про реалізацію з електронних торгів нерухомого майна, УСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ТОВ "Поларт-Інвест" звернулося до суду з позовом до Відділу ПВР ДДВС, ДП "Сетам", ОСОБА_4 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення електронних торгів та акта про реалізацію з електронних торгів нерухомого майна. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Господарського суду Волинської області від 25 червня 2013 року, зміненим постановою Вищого господарського суду України від 18 грудня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 16 липня 2007 року, що знаходиться у м. Чернівці за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ТОВ "Поларт-Інвест", шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з установленням початкової ціни предмета іпотеки - 18 090 200 грн. На виконання вказаних судових рішень 27 січня 2014 року Господарський суд Волинської області видав судовий наказ, на підставі якого постановою головного державного виконавця Відділу ПВР ДДВС від 14 квітня 2014 року відкрито виконавче провадження. Листом від 17 серпня 2015 року N 20127/01-06 ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України повідомило Відділ ПВР ДДВС, ТОВ "Поларт-Інвест", Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"), Виробничу торговельну кондитерську фірму "Буковинка" про реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів: реєстраційний номер лота 93342, відомості про предмет іпотеки, день та час проведення електронних торгів - 07 вересня 2015 року о 9 годині, початкова ціна продажу майна - 18 090 200 грн. Протоколом проведення електронних торгів N 113572 установлено, що торги 07 вересня 2015 року не відбулися у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Актом уцінки майна від 18 вересня 2015 року, складеним державним виконавцем, зменшено ціну майна на 25 % та встановлено нову ціну - 13 567 650 грн. 11 листопада 2015 року проведено повторні електронні торги з реалізації спірного нерухомого майна за стартовою ціною 13 567 650 грн. переможцем яких визначено ОСОБА_4 23 листопада 2015 року старший державний виконавець Відділу ПВР ДДВС склав акт N 42934008/17 про реалізацію предмета іпотеки. Позивач вважав, що під час проведення електронних торгів було порушено порядок установлення початкової ціни продажу нерухомого майна з прилюдних торгів, оскільки від дати проведення оцінки майна до проведення торгів минуло більше двох років, що є порушенням пункту 1 розділу II Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року N 656/5 (далі - Тимчасовий порядок N 656/5). Крім того, позивач зазначав, що було порушено порядок повідомлення про проведення електронних торгів, адже про час, місце проведення торгів та ціну майна його не було повідомлено. Ураховуючи викладене, позивач просив задовольнити позов. Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року, провадження в указаній справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався наявністю підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи, оскільки вказаний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв'язку з тим що ОСОБА_4 зареєстрований як фізична особа - підприємець та придбав нежитлові приміщення саме для здійснення підприємницької діяльності. У грудні 2016 року ТОВ "Поларт-Інвест" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального права, просило скасувати зазначені судові рішення та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір, який виник між сторонами у справі, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_4 брав участь в електронних торгах як фізична особа та зареєстрував право власності на спірні приміщення за собою як за фізичною особою. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ТОВ "Поларт-Інвест" на ухвалу Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року. 06 березня 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначав, що він, реалізуючи свою господарську діяльність шляхом набуття у власність майна для його подальшої здачі в оренду, взяв участь та став переможцем електронних торгів з реалізації спірного майна. Згадане майно фізична особа - підприємець ОСОБА_4 придбав саме для використання у своїй підприємницькій діяльності, а незазначення його у протоколі торгів як фізичної особи - підприємця зумовлено тим, що ні Єдиний реєстр прав власності на нерухоме майно, ні система електронних торгів "Сетам" не передбачають такого розділу, як "Право власності фізичної особи - підприємця" та можливості зареєструвати таку участь у торгах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції зазначеного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Підставою позовних вимог позивач вважав порушення порядку під час проведення електронних торгів у частині встановлення початкової ціни продажу нерухомого майна з прилюдних торгів, оскільки від дати проведення оцінки майна до проведення торгів минуло більше двох років, що є порушенням пункту 1 розділу II Тимчасового порядку N 656/5, а також порушення порядку повідомлення про проведення електронних торгів, оскільки позивача жодним чином про час, місце проведення торгів та ціну майна повідомлено не було. Судами справа у порядку цивільного судочинства по суті не розглядалася. Провадження у справі закрито з підстав порушення суб'єктної юрисдикції, оскільки суди вважали, що справа має розглядатися в порядку господарського судочинства з огляду на суб'єктний склад сторін договору купівлі-продажу, якими є, з одного боку, юридична особа, а з іншого - фізична особа - підприємець, який є набувачем майна. Визначення юрисдикції спору має важливе значення для практичної реалізації принципу доступу до правосуддя. У статті 1 Конституції Україна проголошується правовою державою, і, як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини та громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Зобов'язання держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних і справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплено як основоположні принципи в Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безімянная проти Росії" (заява N 21851/03) констатував порушення "самої суті права заявника на доступ до суду", а отже - порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, указавши, що "заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони". ЄСПЛ також наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір (частини перша, третя статті 124 Конституції України). Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства); по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі, як правило, є фізична особа). У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на особливості правовідносин у справі, які пов'язані з виконанням рішення господарського суду, оскільки саме при виконанні рішення господарського суду відбулися електронні торги, на яких було реалізоване нерухоме майно, що належало ТОВ "Поларт-Інвест". Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 травня 2016 року, у позові ТОВ "Поларт-Інвест" про визнання недійсними результатів торгів відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 26 липня 2016 року зазначені судові рішення скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд вважав, що у справі не встановлено всі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим посилання на порушення правил юрисдикції при розгляді справи в мотивувальній частині постанови відсутні. Рішенням Господарського суду м. Києва від 21 березня 2016 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ "Поларт-Інвест" до Відділу ПВР ДДВС, треті особи: ДП "Сетам", ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", Міністерство юстиції України в особі Департаменту державної реєстрації, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н.М., ОСОБА_4, про визнання недійсними акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтва про право власності, рішення приватного нотаріуса та припинення дій. Зазначені позовні вимоги пов'язані з неналежним, на думку позивача, виконанням рішення Господарського суду Волинської області від 25 червня 2013 року, зміненого постановою Вищого господарського суду України від 18 грудня 2013 року, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 16 липня 2007 року. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 21 березня 2016 року залишено без змін. Крім того, особливістю вказаного спору є те, що оскаржуються результати електронних торгів, проведених на виконання судового рішення господарського суду. У пункті 1 Тимчасового порядку N 656/5 вказано, що терміни вживаються в таких значеннях: електронні торги - прилюдні торги (аукціон), що здійснюються в електронній формі в системі електронних торгів (далі - Система); заявник - фізична особа або уповноважений представник юридичної особи, які подали заявку на участь в електронних торгах через веб-сайт засобами Системи. Пунктом 1 розділу VII Тимчасового порядку N 656/5 передбачено, що після закінчення електронних торгів на веб-сайті відображаються відомості про завершення електронних торгів. Система автоматично формує та розміщує на веб-сайті протокол електронних торгів по лоту у день проведення таких електронних торгів або не пізніше наступного робочого дня. До протоколу вноситься інформація, зокрема щодо відомостей про переможця електронних торгів (унікальний реєстраційний номер учасника, який під час електронних торгів запропонував найвищу ціну). Система у день проведення електронних торгів або не пізніше наступного робочого дня розміщує аналогічний протокол електронних торгів по лоту з повною інформацією про переможця електронних торгів в особистому кабінеті переможця. У протоколі зазначаються прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи - переможця електронних торгів, серія та номер документа, що посвідчує його особу, місце проживання та номер контактного телефону. У разі якщо переможцем електронних торгів є юридична особа, зазначаються її найменування, код за ЄДРПОУ, поштова адреса та номер контактного телефону. Тобто заявником та переможцем електронних торгів може бути фізична особа або юридична особа, від імені та в інтересах якої діє уповноважений представник. У зв'язку із цим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця і їх правового статусу. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У частині першій статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України. У статті 50 ЦК України передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Відповідно до статті 318 ЦК України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Суб'єктом права власності є фізична особа. ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. З урахуванням вимог ЦК України та Тимчасового порядку, які узгоджуються між собою в частині суб'єктів права власності, можна зробити висновок, що учасниками, переможцями торгів, набувачами майна на торгах, а отже, і власниками такого майна є фізичні або юридичні особи. Фізична особа - підприємець як учасник торгів та набувач чи власник майна не передбачається ні статтею 2 ЦК України, ні Тимчасовим порядком, оскільки статус фізичної особи - підприємця не є сталим, він набувається за бажанням фізичної особи та може бути втрачений або особа може бути його позбавлена, а з утратою цього статусу стан власності стає юридично невизначеним, що не гарантує правової визначеності правовідносин, тоді як правосуб'єктність фізичної особи зберігається й після втрати статусу підприємця та припиняється в момент смерті. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства. Тимчасовим порядком N 656/5 визначено, що прилюдні торги - це продаж майна, за яким його власником стає покупець, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну (пункт 1 розділу 1 Тимчасового порядку N 656/5), а також передбачено правила, що визначають процедуру підготовки, проведення торгів, правила, які регулюють сам порядок проведення торгів, та правила щодо оформлення результатів торгів. Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів, що передбачено пунктом 8 розділу IX Тимчасового порядку N 656/5, та вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Тобто вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами в договорі купівлі-продажу є продавець і покупець. У цьому випадку покупцем виступає фізична особа - ОСОБА_4 При цьому мета придбання майна та його подальше використання не впливають на статус покупця як фізичної особи й на правову природу прилюдних торгів як договору купівлі-продажу, який передбачає особливий порядок його укладання. Отже, з аналізу правової природи прилюдних торгів як договору купівлі-продажу, його суб'єктного складу та особливостей вказаного договору, однією зі сторін якого є фізична особа, чиї права на придбане майно оспорюються, можна зробити висновок, що учасниками справи є як юридичні, так і фізичні особи, а предметом є спір про право цивільне. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції, передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Стаття 12 ГПК України передбачала перелік справ, що були підвідомчі господарським судам, до якого в контексті вказаних позовних вимог відносилися відповідно до пунктів 1 та 6 частини першої цієї статті справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів за вказаними виключеннями. У справі, що переглядається, між сторонами позовного провадження не існувало правовідносин, які притаманні господарській діяльності та господарським правовідносинам. Однією зі сторін оспорюваного договору є фізична особа, а спір стосується права цивільного. Отже, незалежно від того, у якій юрисдикції розглянуто справу, на виконання рішення у якій проводилися торги, визначення юрисдикції у справі про визнання торгів недійсними залежить від суб'єктного складу сторін договору, а з урахуванням того, що продавцем є юридична особа, - то від того, чи є покупець юридичною чи фізичною особа та від змісту правовідносин між сторонами, які є цивільними. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що, закривши провадження у справі та вказавши на необхідність розгляду позову в порядку господарського судочинства, суди не врахували особливостей правового статусу сторін аукціону, його предмета та призначення, а тому порушили правила визначення юрисдикційності спору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвали судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню. Оскільки суди допустили неправильне застосування норм процесуального права, ухвали підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для продовження розгляду. З огляду на наведене можна зробити такі висновки. Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу фізичної особи - підприємця, не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. Юридичний статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю як фізичної особи, та жодним чином не обмежує їх. З урахуванням вимог статей 2, 318 ЦК України та положень Тимчасового порядку N 656/5, які узгоджуються між собою в частині визначення суб'єктів права власності, можна зробити висновок, що учасниками, переможцями торгів, набувачами майна на торгах, а отже, і власниками такого майна є фізичні або юридичні особи. Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів, що передбачено пунктом 8 розділу IX Тимчасового порядку, та вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Тобто вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу, який укладається за визначеною процедурою. При цьому мета придбання майна та його подальше використання не впливають на статус покупця як фізичної особи і на правову природу прилюдних торгів як договору купівлі-продажу, який передбачає особливий порядок його укладання. Юрисдикційність справ про оскарження прилюдних торгів визначається з огляду на склад сторін правочину. Якщо набувачем майна є фізична особа, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Поларт-Інвест" задовольнити частково. Ухвалу Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 листопада 2016 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 29 березня 2017 року. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 724/689/16-а Провадження N 11-128ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 724/689/16-а за позовом ОСОБА_3 до відділу державної виконавчої служби Хотинського районного управління юстиції у Чернівецькій області (далі - Відділ виконавчої служби) про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною і скасування постанови за заявою ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, ухвали Хотинського районного суду Чернівецької області від 13 травня 2016 року (суддя Руснак А.І.), ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року (колегія суддів Матохнюк Д.Б., Боровицький О.А., Сапальова Т.В.) та ухвали Вищого адміністративного суду України 27 жовтня 2016 року (суддя Головчук С.В.), ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність державного виконавця Відділу виконавчої служби Сеника І.Ф щодо невиконання та нездійснення всіх виконавчих заходів, спрямованих на виконання вироку Хотинського районного суду Чернівецької області від 20 березня 2012 року; визнати протиправною та скасувати постанову від 28 грудня 2015 року про повернення виконавчого документа стягувачу. Хотинський районний суд Чернівецької області ухвалою від 13 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року, відмовив у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3 у зазначеній адміністративній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 109 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 жовтня 2016 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС у зазначеній редакції відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на вказані судові рішення. Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій, зокрема, про непідсудність цієї справи адміністративному суду та необхідність її розгляду в порядку цивільного судочинства. Суди також керувались тим, що ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 19 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 3 березня 2016 року (справа N 824/21/16-а), у відкритті провадження за зазначеним вище позовом уже було відмовлено з роз'ясненням ОСОБА_3 необхідності подання цього позову в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав заяву про його перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. Верховний Суд України ухвалою від 5 липня 2017 року відкрив провадження у справі для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права в порядку частини п'ятої статті 243 КАС у зазначеній редакції. До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяви ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. Тому така заява на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Оскільки справа за заявоюОСОБА_3 відповідно до частини другої статті 241 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в цивільних та адміністративних справах, вона відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII передана до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який з огляду на визначений підпунктом 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС порядок здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Обґрунтовуючи заяву, ОСОБА_3 указав на те, що оскаржувана ухвала Вищого адміністративного суду України протилежна за змістом ухвалі цього ж суду від 12 квітня 2016 року у вищезгаданій справі N 824/21/16-а. Однак зазначеним судовим рішенням відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою на ухвали судів, які містять аналогічний викладеному в оскаржуваній ухвалі висновок про непідсудність цього позову адміністративному суду. До заяви також додано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 серпня 2014 року у справі N 724/2-398/14, у якій цей суд указав на правомірність закриття провадження в цивільній справі за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого на виконання вироку Хотинського районного суду Черкаської області, що набрав законної сили 19 червня 2012 року в частині цивільного позову, та непоширення на таку скаргу цивільної юрисдикції. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права, які визначають юрисдикцію адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду керується наведеним нижче. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "судом, встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Частиною першою статті 181 КАС у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то юрисдикцію адміністративних судів на розгляд спорів зазначеної категорії не поширюється. Згідно з вимогами частин четвертої та п'ятої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 606-XIV) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Як убачається з матеріалів поданої заяви, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність держаного виконавця Відділу виконавчої служби Сеника І.Ф. щодо невиконання та нездійснення всіх виконавчих заходів, спрямованих на фактичне виконання вироку суду від 20 березня 2012 року, та визнати протиправною і скасувати постанову державного виконавця Відділу виконавчої служби Сеника І.Ф. про повернення виконавчого документа стягувачу від 28 грудня 2015 року, винесену щодо виконавчого провадження N 43170929 та затверджену заступником начальника Відділу виконавчої служби Лобчук Г.О. Підстави, порядок звернення та розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачено статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. Зокрема, відповідно до частини четвертої та п'ятої цієї статті форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, установленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, унормованим ЦПК. Відповідно до вимог статей 383, 384 ЦПК у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Крім того, відповідно до вимог статті 82 Закону N 606-XIV скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів усіх інстанцій про те, що цей спір відповідно до положень зазначених вище норм ЦПК та Закону N 606-XIV не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 109 КАС суд відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 7 червня 2016 року та 22 лютого 2017 року (у справах N N 815/1554/15 та 755/5626/16-ц відповідно), про те, що інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним з позовним провадженням, врегульованим ЦПК. Згідно з порядком оскарження рішення державного виконавця у ході виконання виконавчого документа, виданого на виконання судового рішення, ухваленого за правилами статей 383, 384 ЦПК, з огляду на закріплене у статті 181 КАС правило, справа щодо оскарження рішень державного виконавця у виконавчому провадженні з виконання вироку в частині цивільних позовних вимог підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, на підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, про відмову у відкритті провадження у вищезазначеній адміністративній справі. Керуючись статтями 241, 242, 244 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Хотинського районного суду Чернівецької області від 13 травня 2016 року, ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та ухвали Вищого адміністративного суду України та 27 жовтня 2016 року в адміністративній справі N 724/689/16-а за його позовом до відділу державної виконавчої служби Хотинського районного управління юстиції у Чернівецькій області про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною і скасування постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  4. Постанова Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ Справа N 306/2004/15-ц Провадження N 14-39 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом прокурора Свалявського району Закарпатської області до Свалявської міської ради, ОСОБА_3 про визнання недійсними рішень цієї ради та договору купівлі-продажу і припинення права власності на земельну ділянку за касаційною скаргою заступника прокурора Закарпатської області на ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 27 квітня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Панька В.Ф., Куштана Б.П., Мацунича М.В. Учасники справи: позивач: прокурор Свалявського району Закарпатської області, відповідачі: Свалявська міська рада, ОСОБА_3 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У серпні 2015 року прокурор Свалявського району (на даний час - Мукачівської місцевої прокуратури) Закарпатської області пред'явив в інтересах держави позов до Свалявської міської ради та ОСОБА_3 2. Предметом позову є: 2.1. Визнання недійсним рішення сесії Свалявської міської ради від 28 січня 2014 року N 885 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі в оренду". 2.2. Визнання недійсним рішення сесії Свалявської міської ради від 11 квітня 2014 року N 897 "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення". 2.3. Визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності від 24 липня 2014 року, укладеного між Свалявською міською радою та громадянином ОСОБА_3 2.4. Припинення права власності ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_1) на земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (далі - земельна ділянка). 3. Позовна заява мотивована тим, що громадянину ОСОБА_3 поза процедурою продажу на земельних торгах відчужено земельну ділянку площею 299 кв. м за договором купівлі-продажу від 24 липня 2014 року зі Свалявською міською радою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 3 лютого 2016 року Свалявський районний суд Закарпатської області відмовив у задоволенні позову. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вказана земельна ділянка надавалась ОСОБА_3 для будівництва й обслуговування належного йому нерухомого майна - торгового кіоску, розташованого на цій ділянці. А тому доводи прокурора про обов'язковість її відчуження шляхом проведення продажу на земельних торгах є необґрунтованими. Прокурор не аргументував обмеження, за якими ОСОБА_3 може мати у власності лише 16 кв. м земельної ділянки для обслуговування торгового кіоску, а доводи про те, що земельна ділянка належить до земель запасу та вкрита зеленими насадженнями, не підтвердилися. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою скасував рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 3 лютого 2016 року, а провадження у справі закрив. 7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд вказав, що на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідачем у справі є фізична особа-підприємець. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 24 травня 2016 року заступник прокурора Закарпатської області подав касаційну скаргудо Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 27 квітня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що заступник прокурора Закарпатської області оскаржує ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 27 квітня 2016 року з підстав порушення судами правил предметної і суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Заступник прокурора Закарпатської області вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі, оскільки спірна земельна ділянка передана в оренду, а згодом викуплена відповідачем (ОСОБА_3.) саме як фізичною особою, а не як суб'єктом підприємницької діяльності. 13. ОСОБА_3 вступив в орендні правовідносини зі Свалявською міською радою саме як фізична особа, що підтверджується, зокрема, рішеннями міської ради "Про надання дозволу на складення проекту відведення земельної ділянки" від 16 серпня 2012 року N 476, "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі в оренду" від 28 січня 2014 року N 855, а також укладеним договором оренди земельної ділянки від 4 лютого 2014 року. 14. У квітні 2014 року рішенням Свалявської міської ради N 897 ОСОБА_3 як фізична особа за його зверненням отримав дозвіл на викуп спірної земельної ділянки, а 24 липня 2014 року на виконання цього рішення з громадянином ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки. 15. Висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на наявності свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії НОМЕР_1 від 3 лютого 1999 року. Тоді як у справі відсутні будь-які докази того, що правовідносини з приводу користування та відчуження спірної земельної ділянки виникли саме з ОСОБА_3 як фізичною особою-підприємцем. 16. Відтак, суд апеляційної інстанції невірно визначив характер спірних правовідносин і дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. (2) Позиція відповідачів 17. Відповідачі відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини другої статті 12). 21. Предметом спору у цій справі є визнання недійсним рішень Свалявської міської ради від 28 січня 2014 року N 885 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі в оренду" та від 11 квітня 2014 року N 897 "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення", визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності від 24 липня 2014 року, укладеного між Свалявською міською радою та громадянином ОСОБА_3, а також припинення права власності останнього на відповідну земельну ділянку. 22. Визначальним при розмежуванні юрисдикції за пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) є участь у земельних відносинах, з приводу яких виник спір, суб'єкта господарської діяльності. 23. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що за рішенням Свалявської міської ради від 7 лютого 2003 року "Про виділення земельної ділянки для встановлення кіоску з продажу книг та іншої друкованої продукції" ОСОБА_3 отримав земельну ділянку площею 16 кв. м біля будівлі ТзОВ "Курортний" у тимчасове користування строком на 3 роки для встановлення естетично оформленого кіоску з продажу книг і супутніх товарів. 24. 26 квітня 2010 року Свалявська міська рада видала ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на торговий кіоск загальною площею 10 кв. м за адресою: Закарпатська область, АДРЕСА_2. 25. 16 серпня 2012 рішенням Свалявської міської ради N 476 "Про надання дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки" ОСОБА_3 на підставі його заяви отримав дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки для будівництва й обслуговування будівель торгівлі з метою передачі в оренду орієнтованою площею 0,0300 га. 26. 28 січня 2014 року Свалявська міська рада рішенням N 885 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі в оренду" затвердила ОСОБА_3 за його заявою відповідний проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі в оренду для будівництва та обслуговування будівель торгівлі площею 0,0299 га. 27. 4 лютого 2014 року на підставі зазначеного рішення відповідачі уклали договір оренди земельної ділянки на строк 10 років. Державну реєстрацію цього договору було здійснено 20 лютого 2014 року. 28. 11 квітня 2014 року рішенням Свалявської міської ради N 897 "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення" ОСОБА_3 як фізична особа на підставі його заяви отримав дозвіл на викуп земельної ділянки площею 0,0299 га. 29. 24 липня 2014 року між Свалявською міською радою та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким на користь покупця для здійснення підприємницької діяльності відчужено земельну ділянку площею 0,0299 га. 30. Тобто, земельні правовідносини виникли між Свалявською міською радою та ОСОБА_3 щодо оренди та купівлі-продажу земельної ділянки. 31. Згідно з частиною першою статті 318 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього кодексу. А відповідно до останньої учасниками цивільних відносин визнаються: фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави й інші суб'єкти публічного права. 32. Відповідно до частин першої та другої статті 325 цього ж кодексу суб'єктами права приватної власності є фізичні і юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. 33. Частиною другою статті 2 Земельного кодексу (далі - ЗК) України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. А відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. 34. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам (частина друга статті 93 ЗК України). 35. Отож, надання у власність або оренду земельної ділянки не залежить від наявності у фізичної особи статусу підприємця. 36. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. 37. Відповідно до статті 42 Господарського кодексу (далі - ГК) України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 38. Відтак, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 39. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України). 40. Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, земельної ділянки, має право використовувати її для здійснення підприємницької діяльності. 41. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України). 42. Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. 43. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 44. У відповідності з частиною першою статті 58 ГК України суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. 45. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Натомість, згідно з частиною восьмою статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. 46. Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. 47. Таким чином, цивільні права й обов'язки фізичної особи, зокрема, право власності та право оренди на земельну ділянку, набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи. 48. ОСОБА_3 як фізична особа отримав в оренду комунальну земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (пункт 1.1 договору оренди земельної ділянки від 4 лютого 2014 року), яку у подальшому придбав у приватну власність для тієї ж мети (пункт 1.2 договору купівлі-продажу земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності від 24 липня 2014 року). 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами заступника прокурора Закарпатської області про те, що ОСОБА_3 набув цивільні права на земельну ділянку у спірних правовідносинах як фізична особа - суб'єкт земельних відносин. 50. Наявність у ОСОБА_3 статусу підприємця з 3 лютого 1999 року не може свідчити про те, що з моменту його державної реєстрації як фізичної особи-підприємця він виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки. 51. У разі позбавлення ОСОБА_3 статусу підприємця він не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов'язків фізичної особи, зокрема і права власності на земельну ділянку, придбану для здійснення підприємницької діяльності. 52. Законодавство України не передбачає обмежень для фізичних осіб щодо нової державної реєстрації статусу фізичної особи-підприємця у будь-який час після того, як до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань був внесений запис про припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. 53. Крім того, у матеріалах справи наявні копії заяв ОСОБА_3 як фізичної особи, а не підприємця про надання дозволу на викуп ним земельної ділянки від 24 лютого 2014 року (а. с. 40, а. с. 74), про надання дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки від 13 серпня 2012 року (а. с. 46), про надання дозволу на розроблення детального плану території від 26 квітня 2013 року (а. с. 81, а. с. 83), про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду від 22 січня 2014 року (а. с. 88). 54. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок Апеляційного суду Закарпатської області про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_3 з 3 лютого 1999 року є фізичною особою-підприємцем. 55. Відтак, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 56. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 57. Згідно з частиною четвертою цієї статті у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. 58. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 59. З огляду на проведену оцінку аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції (пункти 31-57 постанови) Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. 60. Ухвала Апеляційного суду Закарпатської області від 27 квітня 2016 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до Апеляційного суду Закарпатської області для продовження розгляду. (2.2) Щодо судових витрат 61. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 62. Фізична особа, яка є власником земельної ділянки, має право використовувати її для здійснення підприємницької діяльності. 63. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України). 64. Підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 65. Цивільні права й обов'язки фізичної особи, зокрема, право власності та право оренди на земельну ділянку, набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи. 66. Наявність у фізичної особи статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргузаступника прокурора Закарпатської області задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 27 квітня 2016 року скасувати, а справу направити до Апеляційного суду Закарпатської області для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 22 березня 2018 року. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N 660/612/16-ц Провадження N 14-19цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересовані особи: Великоолександрівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - Великоолександрівський РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області); управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - УДВС ГТУЮ у Херсонській області), Державне підприємство "Сетам" (далі - ДП "Сетам"), ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Великоолександрівського РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області на ухвалу Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2016 року у складі судді Гончаренка О.В. та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 28 листопада 2016 року у складі колегії суддів Вейтас І.В., Склярської І.В., Цуканової І.В. у справі за скаргою ОСОБА_3 на дії посадових осіб Великоолександрівського РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТЮ у Херсонській області, ВСТАНОВИЛА: 29 червня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду зі скаргою, у якій з урахуванням уточнених вимог просила поновити строк на подання скарги до суду та визнати незаконними дії (бездіяльність) посадових осіб Великоолександрівського РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо надання та передачу документів стосовно нежитлових виробничо-складських приміщень, площею 422,9 кв. м, розашованих за адресою: Херсонська область, Нововоронцовський район, АДРЕСА_1, на реалізацію ДП "Сетам" для внесення інформації щодо проведення електронних торгів з реалізації цього майна. ОСОБА_3 зазначала, що органами державної виконавчої служби (далі - ДВС) на порушення вимог законодавства надано організатору електронних торгів - ДП "Сетам" неналежні документи щодо права власності на нежитлові приміщення, які мають бути реалізовані, оскільки сам об'єкт нерухомості є самочинним будівництвом та перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_3 та її колишнього чоловіка ОСОБА_5 Ухвалою Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 28 листопада 2016 року, частково задоволено скаргу ОСОБА_3 Поновлено строк на подання скарги, визнано незаконними дії (бездіяльність) посадових осіб Великоолександрівського РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо надання та передачі неналежно підготовлених та оформлених документів на реалізацію організатору електронних торгів - ДП "Сетам" для внесення інформації стосовно їх проведення, а саме документів щодо права власності на нежитлові виробничо-складські приміщення, площею 422,9 кв. м, розташовані за адресою: Херсонська область, Нововоронцовський район, АДРЕСА_1. У задоволенні інших вимог заявника відмовлено. Задовольняючи частково скаргу ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, установив, що під час розгляду справи заявником доведено, що нежитлові приміщення, площею 422,9 кв. м, є самочинним будівництвом. У зв'язку із цим суд вважав, що будь-яких документів, які б посвідчували право власності на ці приміщення на час проведення виконавчих дій, не могло бути. Суди дійшли висновку, що усупереч вимогам закону державний виконавець не надав до регіонального органу ДВС копій належних правовстановлюючих документів на нерухоме майно, а керівник регіонального органу ДВС після отримання документів від державного виконавця про передачу вказаного майна на реалізацію належним чином не перевірив ці докумени на відповідність вимогам законодавства, не виявив порушень та не встановив строку для їх усунення. У грудні 2016 року Великоолександрівський РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційні скарги на ухвалу Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 28 листопада 2016 року, в яких посилалися на порушення судами норм процесуального права та просили їх скасувати. Великоолександрівський РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області просив справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, а УДВС ГТУЮ у Херсонській області просило постановити нове рішення, яким у задоволенні вимог ОСОБА_3 щодо цього управління відмовити. Доводи касаційних скарг На обґрунтування своїх вимог УДВС ГТУЮ у Херсонській області зазначало, що відповідно до норм Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2015 року N 2710/5, УДВС ГТУЮ у Херсонській області не бере участі в підготовці та передачі документів до ДП "Сетам" на реалізацію. На думку Великоолександрівського РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, вказана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки у зведеному виконавчому провадженні про стягнення з боржника ОСОБА_3 боргу об'єднано провадження щодо виконання восьми судових рішень, ухвалених відповідно до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), та одного наказу на виконання судового рішення, ухваленого відповідно до Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). У зв'язку із цим заявник вважає, що суди порушили норми процесуального права, а саме статті 122, 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 та 03 березня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 18 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки згідно із частиною шостою статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду вказану справу у зв'язку з посиланням у касаційній скарзі Великоолександрівським РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області на порушення правил предметної юрисдикції, зокрема на те, що при виконанні зведеного виконавчого провадження виконувалися не лише рішення, постановлені загальними судами в порядку цивільного судочинства, але й наказ на виконання рішення господарського суду. Судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, а виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження, яким досягається кінцева мета правосуддя - захист інтересів фізичних та юридичних осіб і реальне поновлення їхніх порушених прав. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб ДВС передбачалося статтею 13 Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу", а також частиною третьою статті 6, частиною першою статті 12, статтею 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), які були чинними на час вчинення виконавчих дій. У частинах першій та другій статті 383 ЦПК України в редакції, що була чинною на час звернення зі скаргою, передбачалося, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. А частина друга статті 384 ЦПК України у вказаній редакції передбачала, що така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Аналогічна вимога містилася й у статті 1212 ГПК України у редакції, чинній на час звернення особи зіскаргою, а саме: скарги на дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена. Відповідно до частин першої та другої статті 74 діючого Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. У частині першій статті 447 та частині першій статті 448 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року зазначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Аналогічно врегульовано вказане питання в частині першій статті 339 та частині першій статті 340 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, а саме: сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Аналіз правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону N 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 447, 448 ЦПК України та статей 339, 340 ГПК України у редакціях від 03 жовтня 2017 року, дає підстави зробити висновок, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішенняпри виконані рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, зазначена скарга розглядається судом, який ухвалив вказане рішення за правилами цивільного судочинства, а якщо скарга подається на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства, відповідно. Разом з тим ні в ЦПК України, ні в ГПК України не урегульовано порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судових рішень при вчиненні таких дій у зведеному виконавчому провадженні. Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII та Закон N 606-XIV, який був чинним на час вчинення виконавчих дій. За правилами цих законів, як у редакції, що була чинною на час вчинення виконавчих дій, так і на час розгляду справи, передбачалися особливості виконання рішень у разі відкриття кількох виконавчих проваджень щодо одного боржника. Так, у статті 33 Закону N 606-XIV, чинного на час вчинення виконавчих дій, передбачалося, що в разі якщо в органі ДВС відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. У разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкриті у кількох органах ДВС, об'єднання виконавчих проваджень у зведене здійснюється в порядку, встановленому Міністерством юстиції України. Детально дії виконавця на час вчинення виконавчих дій регламентувалися Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року за N 512/5 (далі - Інструкція), а саме підпунктами 3.8.1 - 3.8.8 пункту 3.8 розділу III. У підпункті 3.8.8 пункту 3.8 розділу III Інструкції у редакції, що була чинною на час вчинення виконавчих дій, за наявності підстав для завершення виконавчого провадження виконавчий документ виводиться зі зведеного виконавчого провадження за постановою державного виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження. Відповідно до вимог статті 30 Закону N 1404-VIIIy редакції, чинній на час розгляду справи, виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження. Аналогічні вимоги містить Інструкція у редакції, чинній на час розгляду справи та поширюється на випадки відкриття виконавчого провадження і вчинення виконавчих дій приватним виконавцем. Проаналізувавши вказані норми, можна зробити висновок, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикції, у яких вказані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Також існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - це наявність підстав для завершення виконавчого провадження. При цьому таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову, що є його дискреційним повноваженням. Суд такими повноваженнями не наділений. Закон не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. У запереченнях на скаргу, а також в апеляційній та касаційній скаргах Великоолександрівський РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області звертав увагу на ту обставину, що оскаржувані виконавчі дії вчинялися на виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконавчі листи, видані на виконання рішень Нововоронцовського районного суду Херсонської області, ухвалених у порядку цивільного судочинства, та наказ, виданий на виконання рішення Господарського суду Херсонської області, ухваленого у порядку господарського судочинства. Суд апеляційної інстанції надав оцінку вказаному доводу, зазначивши, що у зведеному виконавчому провадженні об'єднані виконавчі провадження щодо виконання дев'яти судових рішень, а скарга розглянута лише в частині, яка стосується виконання саме рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства. Погодитися з таким висновком не можна, оскільки за зведеним виконавчим провадженням виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені. Такий висновок апеляційного суду закріплює правову невизначеність щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження і зобов'язує учасників виконавчого провадження одні й ті самі рішення, дії чи бездіяльність ДВС, виконавця чи приватного виконавця оскаржувати в судах різних юрисдикцій. При цьому порушується єдність зведеного виконавчого провадження, вилучаються окремо виконавчі документи, оскільки вони розглядаються окремо від зведеного виконавчого провадження, а такі дії можливі лише за наявності підстав для завершення виконавчого провадження і є компетенцією виконавця, у провадженні якого перебуває зведене виконавче провадження. Водночас статтею 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбаченоособливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця. Відповідно до частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Разом з тим у частині п'ятій вказаної статті передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. Тобто частина п'ята статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції. Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в такому випадку потрібно застосовувати частину першу статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про необхідність оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, у порядку адміністративного судочинства, скарга ОСОБА_3 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Тому ухвала Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 28 листопада 2016 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Провадження стосовно виконання судових рішень є завершальною й невід'ємною частиною (стадією) судового провадження в конкретній справі, у якій провадження за скаргою не відкривається. За подання позовної заяви позивачем сплачено відповідний судовий збір. У розділі VII ЦПК України та в Законі України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон N 3674-VI) не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС позивачем, який є стягувачем. Таке врегулювання є логічним з урахуванням того, що виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду, а позивачем уже сплачено судовий збір при зверненні до суду з позовом, або він мав пільги зі сплати такого збору. Разом з тим частина друга статті 3 Закону N 3674-VI не передбачає звільнення від сплати судового збору за звернення з апеляційною чи касаційною скаргою на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця, такий об'єкт справляння судового збору у зазначеній нормі відсутній. Крім того, у статті 5 Закону N 3674-VI, яка передбачає пільги зі справляння судового збору певним категоріям осіб за певними категоріями справ чи процесуальних дій, відсутні пільги щодо сплати судового збору за подання апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця. З урахуванням визначення стадії виконання судового рішення як завершальної стадії судового провадження, суд при розгляді скарги постановляє ухвалу. Відповідно до підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону N 3674-VI у редакції, що була чинною на час подання касаційних скарг, за подання до суду апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду юридичною особою або фізичною особою - підприємцем судовий збір становить 1 розмір мінімальної заробітної плати, а в разі подання таких скарг фізичною особою судовий збір становить 0,2 розміру мінімальної заробітної плати. Отже, за поданнядо суду апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до такої скарги особою, яка не належить до категорії осіб, які звільнені від сплати судового збору або стосовно яких законодавцем прямо встановлені пільги щодо сплати судового збору, судовий збір сплачується у розмірі, передбаченому підпунктом 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону N 3674-VI у редакції, що була чинною на час подання відповідної скарги. При зверненні з апеляційними та касаційними скаргами Великоолександрівський РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області сплатили по 1378 грн за кожну скаргу. Кожен з них поніс судові витрати в розмірі 2756 грн. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову особи, звільнені від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Тому, якщо при закритті провадження у справі касаційну скаргу задоволено частково, судовий збір покладається на сторони пропорційно, а саме порівну. Кожна з осіб, яка подала касаційну скаргу, понесла витрати зі сплати судового збору в розмірі 2756 грн. Особа, яка подала скаргу на дії органів державної виконавчої служби, є боржником у виконавчому провадженні та відповідачем у позовних провадженнях, які розглянуті за правилами цивільного та господарського судочинства. Доказів, що вона звільнена від сплати судового збору матеріали справи не містять, тому ОСОБА_3 не звільнена від сплати судового збору і не подала жодних доказів про наявність підстав для звільнення від такої сплати, у зв'язку з чим Велика Палата стягує з ОСОБА_3 на відшкодування судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 1378 грн на користь Великоолександрівського РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та 1378 грн на користь УДВС ГТУЮ у Херсонській області. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 74 Закону N 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 447, 448 ЦПК України, статей 339, 340 ГПК України, частини п'ятої статті 287 КАС України у редакціях від 03 жовтня 2017 року, у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, зазначена скарга розглядається судом, який ухвалив вказане рішення, за правилами цивільного судочинства. Якщо скарга подається на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення, за правилами господарського судочинства. Адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. Це правило діє і при виконанні зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднані судові рішення, ухвалені за правилами однієї юрисдикції. При виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - наявність підстав для завершення виконавчого провадження. Правом виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження наділений лише державний чи приватний виконавець, на виконанні якого перебуває зведене виконавче провадження, про що ухвалюється відповідна постанова. Суд такими повноваженнями не наділений. Закон не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України. При поданні апеляційної чи касаційної скарги особою, відмінною від позивача, який є стягувачем у виконавчому провадженні, стягується судовий збір. Відповідно до підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону N 3674-VI у редакції, що була чинною на час подання касаційних скарг, за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду юридичною особою або фізичною особою - підприємцем судовий збір становить 1 розмір мінімальної заробітної плати, а в разі подання таких скарг фізичною особою судовий збір становить 0,2 розміру мінімальної заробітної плати. Керуючись статтями 141, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Великоолександрівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області та управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області задовольнити частково. Ухвалу Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 28 листопада 2016 року скасувати. Провадження у справі за скаргою ОСОБА_3 на дії посадових осіб Великоолександрівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області та управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області закрити. Стягнути з ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_2) на користь Великоолександрівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (місцезнаходження: вул. Свободи, 161, смт Велика Олександрівка, Великоолександрівський район, Херсонська область, ЄДРПОУ 34704409) 1378 грн на відшкодування судових витрат. Стягнути з ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_2) на користь управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (місцезнаходження: вул. Комкова, 87, корпус 2, м. Херсон, 73003) 1378 грн на відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 22 березня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N 213/2012/16 Провадження N 14-13цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересована особа - державний виконавець Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року в складі судді Мазуренко В.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року в складі суддів Барильської А.П., Зубакової В.П., Михайлів Л.В. у справі за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. про визнання неправомірними дій державного виконавця щодо винесення постанов про відкриття виконавчих проваджень, скасування постанов, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про визнання неправомірними дій щодо винесення постанов про відкриття виконавчих проваджень з виконання постанов Виконавчого комітету Інгулецької районної у місті ради про стягнення з ОСОБА_3 на користь держави штрафу в розмірі 680 грн. скасування постанов про відкриття виконавчих проваджень. Ухвалою Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року, відмовлено у відкриті провадження у справі. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_3 оскаржує дії державного виконавця щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), а саме постанови Виконавчого комітету Інгулецької районної у місті ради від 26 травня 2016 року N 39 і N 40 про стягнення з нього на користь держави штрафу в розмірі 680 грн. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року, у якій просив скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Доводи касаційної скарги Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначала, що в пункті 4 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2014 року N 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" роз'яснено, що згідно зі статтею 383 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), частиною першою статті 12, частиною четвертою статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" право на оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (далі - ДВС) під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, мають лише сторони виконавчого провадження, якщо вважають, що порушено їх права чи свободи. При цьому вони набувають процесуального статусу заявника. Тому ОСОБА_3 вважав, що його скаргу слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 та23 червня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду, про що постановлено ухвалу. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки згідно із частиною шостою статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке. Визначення юрисдикційності скарги залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації пов'язане поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 вказаного Закону передбачено перелік рішень, що підлягають примусовому виконанню на підставі таких виконавчих документів: 1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; 2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; 3) виконавчих написів нотаріусів; 4) посвідчень комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; 5) постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди; 6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами; 8) рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України; 9) рішень (постанов) суб'єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень. Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами у передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й рішення інших органів. При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів ДВС, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Такий висновок підтверджений у частині першій статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII), згідно з якою рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи ДВС розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Тобто, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України та його примусовим виконанням. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. За частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Тобто, якщо законом установлено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС до суду, який ухвалив відповідне рішення, як це передбачено для виконання судових рішень, у такому випадку виключається юрисдикція адміністративних судів у такій категорії справ. Якщо виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів ДВС, у такому випадку вони підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства. У справі, яка переглядається, до суду звернувся ОСОБА_3 зі скаргою на постанови державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. про відкриття виконавчих проваджень від 15 серпня 2016 року ВП N 51954480 та ВП N 51954534 про примусове виконання постанов від 26 травня 2016 року N 39 та N 40, виданих Виконавчим комітетом Інгулецької районної у місті ради про стягнення із ОСОБА_3 на користь держави штрафу в розмірі 680 грн (а. с. 11 та 11 зворот). Тобто в цьому випадку ОСОБА_3 оскаржив дії державного виконавця щодо виконання не судового рішення, а постанов, виданих іншим органом, а саме виконкомом Інгулецької районної у місті ради. Імперативною нормою закону (частина друга статті 74 Закону N 1404-VIII) установлено оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших (не судових) органів (посадових осіб) шляхом подання скарги до відповідного адміністративного суду. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про неможливість розгляду скарги ОСОБА_3 на дії державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. в порядку цивільного судочинства та про підсудність зазначеної справи адміністративному суду. З матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, порушено їх права чи свободи. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), тобто не за рішенням, ухваленим судом, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом, що передбачено як із частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII, так і частиною першою статті 181 КАС України в редакції, що діяла на час розгляду справи. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. ОСОБА_3 є інвалідом II групи, тому відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" він звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 22 березня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2/593-16/131 Провадження N 12-5звг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю помічника судді Павленко В.В., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, представників учасників справи: заявника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" (представник - Зима Леонід Миколайович), відповідача - Державної акціонерної компанії "Хліб України" (представник - не з'явився), розглянула в судовому засіданні заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 за позовом Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" до Державної акціонерної компанії "Хліб України" про стягнення суми. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2000 року Акціонерний комерційний агропромисловий банк (далі - Банк) "Україна" звернувся до суду з вимогами про примусове стягнення з Державної акціонерної компанії "Хліб України" (далі - ДАК "Хліб України") як аваліста та індосанта опротестованих векселів коштів у розмірі 14 719 029,62 грн. з яких: 1.1 Несплачена номінальна вартість векселів - 14 073 582,76 грн; 1.2 Сума витрат з протесту векселів про неоплату - 5 613,70 грн; 1.3 Пеня в розмірі 3 % річних з дати опротестування векселів у неплатежі по 06 січня 2000 року - 17 086,51 грн; 1.4 Відсотки в розмірі 6 % річних з дати опротестування векселів у неплатежі - 622 746,65 грн. 2. Рішенням Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593 позовні вимоги задоволені повністю: постановлено стягнути з ДАК "Хліб України" на користь Банку "Україна" вищевказані суми та 1700 грн держмита. 3. На виконання вищезазначеного рішення від 06 листопада 2000 року Арбітражний суд міста Києва видав наказ. 4. 25 квітня 2006 року позивач звернувся до суду із заявою про поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу від 06 листопада 2000 року до виконання. 5. Заява про поновлення строку для пред'явлення наказу до виконання розглядалася судами неодноразово. 6. 12 травня 2010 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" (далі - ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі", заявник) звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про заміну сторони у справі її правонаступником, мотивуючи заяву тим, що позивач відступив йому право вимоги заборгованості, що була предметом розгляду у справі. Короткий зміст рішень судів 7. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" задоволено: здійснено заміну Банку "Україна" на ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у виконавчому провадженні щодо виконання наказу Арбітражного суду міста Києва, виданого на його рішення від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593; приведено наказ Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593 у відповідність до вимог статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час винесення судового рішення) та видано новий наказ із зазначенням місцезнаходження і реквізитів стягувача та боржника. Іншою ухвалою Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 задоволено заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" від 15 вересня 2010 року про поновлення строку для пред'явлення наказу до виконання, скасовано попередній наказ і видано новий наказ на виконання рішення Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року з урахуванням поновленого цією ухвалою строку для пред'явлення наказу до виконання. 8. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2010 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 залишено без змін. 9. Постановою Вищого господарського суду України від 10 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції від 23 листопада 2010 року й ухвалу суду першої інстанції від 05 жовтня 2010 року скасовано, справу направлено на новий розгляд. 10. За результатами нового розгляду ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 травня 2011 року у справі N 2/593-16/131, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року, здійснена заміна Банку "Україна" на ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у виконавчому провадженні щодо виконання наказу суду N 2/593 від 06 листопада 2000 року; виданий новий наказ із зазначенням місцезнаходження та реквізитів стягувача та боржника; відновлений строк для пред'явлення наказу до виконання. 11. У листопаді 2012 року, з огляду на тривале невиконання рішення Арбітражного суду міста Києва у справі N 2/593 від 06 листопада 2000 року, ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" звернулося до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стосовно тривалого невиконання рішень судів в Україні. 12. 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ розглянув та ухвалив остаточне рішення (далі - Рішення) за заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, приєднаною до справи "Бурмич та інші проти України" (Burmych and Others v. Ukraine), з підстав порушення Урядом України пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції на користь заявника стосовно тривалого невиконання рішень, винесених національними судами. 13. Велика Палата ЄСПЛ оголосила прийнятною заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, яка разом з іншими 12 143 заявами має розглядатись відповідно до зобов'язань, що випливають із пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" ("Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine", рішення від 15 жовтня 2009 року), яким встановлено існування структурної проблеми, що призводить до порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 3 резолютивної частини рішення). 14. З огляду на це Велика палата ЄСПЛ вирішила вилучити всі ці заяви включно із заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14 з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції та передати їх Комітету міністрів Ради Європи з метою розгляду в рамках вжиття заходів загального характеру для виконання зазначеного пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", у тому числі щодо надання відшкодування за невиконання або тривале виконання рішень національних судів і сплати боргу за цими рішеннями (пункт 4 резолютивної частини рішення). Короткий зміст заяви про перегляд судового рішення 15. 04 грудня 2017 року ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання заяви), а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. 16. Обґрунтовуючи наявність підстав для перегляду судового рішення, заявник посилається на Рішення ЄСПЛ, ухвалене 12 жовтня 2017 року за заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, приєднаною до справи "Бурмич та інші проти України". 17. ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 просить (з урахуванням заяви щодо уточнення суми боргу станом на 20 березня 2018 року), стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, Державної казначейської служби України та ДАК "Хліб України" шкоду, завдану тривалим невиконанням рішення у справі N 2/593 за період 2000-2018 років, у розмірі 151 611 861,97 грн на підставі статті 625 Цивільного кодексу України. 18. До заяви про перегляд судового рішення ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" додало копію заяви, із якою воно зверталося до ЄСПЛ, в якому посилається на порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання судового рішення. Зазначені порушення, на думку заявника, допущені у справі N 2/593-16/131, остаточне рішення в якій 20 вересня 2011 року ухвалив Вищий господарський суд України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 19. На обґрунтування своїх вимог заявник посилається на те, що у листопаді 2012 року він звернувся до ЄСПЛ із заявою (присвоєно N 1468/14), в якій вказав на порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання рішення, винесеного на користь ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у справі N 2/593. 20. Листом від 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ поінформував ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" про Рішення ЄСПЛ і зазначив про приєднання до цієї справи заяви N 1468/14, що, на думку заявника, є підставою для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131. 21. Інші учасники справи позицію щодо заяви ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заявника 22. Законом від 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 23. Втілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема у частинах першій та четвертій статті 11 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання заяви). 24. З огляду на наведене, відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. 25. 12 жовтня 2017 року Велика Палата ЄСПЛ ухвалила рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (заяви N 46852/13 та ін.). 26. У цій справі заявники скаржилися на невиконання або тривале невиконання рішень національних судів, ухвалених на їхню користь, і з цих підстав стверджували про порушення Україною їхніх прав, гарантованих статтями 6, 13 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 27. Розглядаючи справу "Бурмич та інші проти України" ЄСПЛ відзначив, що порушені заявниками питання вже вирішувалися у пілотному рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04), проте Україна не забезпечила ефективного виконання цього рішення, що обумовило лише зростання кількості аналогічних заяв. 28. Із цього приводу ЄСПЛ зазначив, що "неефективне виконання рішення у справі Іванова продовжує і буде продовжувати, доки не буде прийнято належне рішення у процесі нагляду Комітетом міністрів, призводити до повторного встановлення у майбутньому порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо кожної особи, на користь якої ухвалено судове рішення, яке не виконане в Україні. Згідно з наявними у Комітету міністрів матеріалами, в Україні налічується 120 000 осіб, рішення ухвалені на користь яких залишаються невиконаними" (пункт 171 Рішення). 29. "На думку Суду, така ситуація у справах типу Іванов означає, що існує потреба у зміні його підходу до розгляду подальших справ, що виникають з тієї самої системної проблеми. Суд знову посилається на оцінку Комітету міністрів, зроблену у вересні 2016 року, згідно з якою не позасудове врегулювання спорів за участі Суду, а тільки тривалий засіб усунення першопричини проблеми, вжитий у процесі виконання, зможе забезпечити належне вирішення цієї ситуації" (пункт 172 Рішення). 30. "У світлі зазначених міркувань постійний розгляд справ типу Іванов є, поза будь-яким сумнівом, суперечливим у контексті мети Конвенції. Таким чином, виникає питання, чи є виправданим продовження розгляду справ типу Іванов у контексті статей 19 та 46 Конвенції та повноважень Суду відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 вилучати заяви з реєстру у разі відсутності підстави для їхнього розгляду" (пункт 175 Рішення). 31. У пункті 194 Рішення зазначено про розподіл завдань між ЄСПЛ та Комітетом міністрів Ради Європи: "Суд може допомогти державі-відповідачу у виконанні її зобов'язань за статтею 46, намагаючись вказати тип заходів, які можуть бути вжиті державою з метою усунення системної проблеми, встановленої Судом. Проте саме Комітет міністрів має здійснювати нагляд за виконанням рішення та забезпечувати виконання державою її юридичного зобов'язання за статтею 46, у тому числі вжиття заходів загального характеру, що можуть вимагатись пілотним рішенням щодо надання відшкодування всім іншим існуючим або потенційним потерпілим від констатованого системного недоліку…". 32. Далі ЄСПЛ зазначив: "Ситуація, з якою зіткнувся Суд у справах типу Іванов, по суті виникає внаслідок неефективного виконання остаточного рішення Суду, яким вимагається вжиття заходів загального характеру під наглядом Комітету міністрів з метою усунення першопричини системної проблеми, що призвела до подання великої кількості заяв до Суду. Відповідні проблеми мають виключно фінансовий та політичний характер, і, як вбачається з наслідків ухвалення пілотного рішення у справі Іванов (див. пункти 137, 142 та 168), їхнє вирішення виходить за межі компетенції Суду, визначеної статтею 19 Конвенції. Ці проблеми можуть бути належним чином вирішені лише державою-відповідачем, з одного боку, та Комітетом міністрів, з іншого, який відповідно до пункту 2 статті 46 Конвенції має повноваження здійснювати нагляд за виконанням рішень Суду. Отже, держава-відповідач і Комітет міністрів мають взяти на себе відповідальність за статтею 46 та забезпечити повне виконання пілотного рішення Суду у справі Іванова та, окрім вжиття необхідних заходів загального характеру, спрямованих на вирішення першопричини проблеми, забезпечити заявників належним юридичним захистом на національному рівні, у тому числі механізмом відшкодування їм шкоди, завданої встановленого Судом порушенням Конвенції, який виконуватиме таку ж функцію, що й рішення про надання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції" (пункти 195 і 196 Рішення). 33. За висновком ЄСПЛ "Юридичні питання за Конвенцією щодо тривалого невиконання рішень національних судів в Україні, вже були вирішені у пілотному рішенні у справі Іванов. Таким чином, Суд виконав свою функцію за статтею 19 Конвенції. Зокрема, він визначив системний недолік, дійшов висновку, що він є порушенням Конвенції, та надав вказівки щодо заходів загального характеру, які слід вжити відповідно до статті 46 з метою належного виконання пілотного рішення для забезпечення юридичного захисту та відшкодування шкоди всім жертвам, минулим, теперішнім і майбутнім, встановленого системного порушення. Відповідно до принципу субсидіарності, який лежить в основі всієї Конвенції, а не лише процедури пілотного рішення, питання, розглянуте у пілотному рішенні у справі Іванов, у тому числі забезпечення відшкодування потерпілим від системного порушення Конвенції, констатованого у справі Іванов, є питанням виконання рішення відповідно до статті 46 Конвенції" (пункт 197 Рішення). 34. Також у пункті 126 Рішення зазначено, що на своєму 1259-му засіданні 7-9 червня 2016 року Комітет міністрів вивчив стан виконання пілотного рішення у справі Іванова та зазначив таке: "… за цих умов першим кроком, який необхідно вжити, є розрахунок розміру заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання рішень в Україні. Другий крок полягає в тому, щоб запровадити схему виплат з певними умовами або яка містить альтернативні пропозиції для забезпечення виконання рішень, які все ще залишаються невиконаними. Третім кроком має стати внесення необхідних змін до бюджетного законодавства України для того, щоб відповідні кошти стали доступними для ефективного функціонування зазначеної вище схеми, а також з метою запобігання виникненню ситуацій невиконання рішень національних судів, ухвалених проти держави або державних підприємств, розробка необхідних процедур для гарантування належного врахування бюджетних обмежень при ухваленні законів". 35. За твердженням ЄСПЛ, "ця справа та всі аналогічні 12 143 справи, що розглядаються Судом, а також будь-які аналогічні майбутні справи, які подаватимуться до Суду, є невід'ємною частиною процесу виконання пілотного рішення. Вирішення цих справ, у тому числі стосовно заходів індивідуального характеру щодо відшкодування, мають обов'язково охоплюватись заходами загального характеру щодо виконання, які мають бути вжиті державою-відповідачем під наглядом Комітету міністрів" (пункт 198 Рішення). 36. ЄСПЛ зазначив, що продовження розгляду справ групи Іванов не найкращим чином відповідатиме цілям Конвенції. А тому подальший розгляд справи "Бурмич та інші проти України" не є виправданим у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 37 (пункт 202 Рішення). 37. Відповідно до цієї статті Конвенції ЄСПЛ може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини у справі дають підстави дійти висновку, що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим (підпункт "с" пункту 1 статті 37 Конвенції). 38. Згідно з позицією ЄСПЛ "недоліки, на які скаржаться заявники у цих заявах, мають бути усунуті шляхом вжиття заходів загального характеру в рамках виконання пілотного рішення у справі Іванов, у тому числі й наданням належного та достатнього відшкодування шкоди, завданої порушенням Конвенції, встановленим зазначеним рішенням (…), які мають здійснюватись під наглядом Комітету міністрів" (пункт 204 Рішення). 39. Водночас ЄСПЛ нагадав, що зроблений ним висновок "не обмежує його повноважень щодо поновлення відповідно до пункту 2 статті 37 цієї або будь-якої іншої аналогічної заяви у реєстрі справ, якщо це буде виправдано обставинами" (пункт 207 Рішення). 40. З огляду на такі висновки ЄСПЛ за результатами розгляду справи "Бурмич та інші проти України" вирішив вилучити 12 143 заяви, наведені в додатках І і II до цього рішення, що стосуються однієї системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні, серед яких і заява ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14 з реєстру справ Суду відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції та передати їх Комітету міністрів Ради Європи, з метою їх розгляду в рамках вжиття заходів загального характеру для виконання зазначеного пілотного рішення у справі Іванов (пункт 4 резолютивної частини Рішення). 41. Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" виконання Рішення включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 42. Згідно з частинами другою та третьою статті 10 цього ж Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у Рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 43. Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень. 44. З огляду на наведене правових підстав для повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, немає, оскільки про потребу вжиття заходів індивідуального характеру щодо заявників (у тому числі й щодо ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі") у справі "Бурмич та інші проти України" у Рішенні не зазначається. 45. Відповідно до підпункту 3 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні відповідної справи судом, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Верховного Суду для їх розгляду за правилами перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 46. За змістом частини першої статті 320 Господарського процесуального кодексу України рішення, постанови та ухвали господарського суду, якими закінчено розгляд справи, можуть бути переглянуті за виключними обставинами. 47. Підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом (пункт 2 частини третьої статті 320 цього ж кодексу). 48. Аналіз змісту наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом у тому випадку, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції були спричинені під час вирішення саме тієї справи, про перегляд рішення (рішень) у якій ставиться питання. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення 49. Наведені обставини вказують на те, що підстав для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 у зв'язку з ухваленням ЄСПЛ рішення у справі "Бурмич та інші проти України" немає. 50. За змістом пункту 1 частини третьої статті 325 Господарського процесуального кодексу України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами. 51. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у задоволенні заяви ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" потрібно відмовити. Керуючись статтями 320, 321, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 за позовом Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" до Державної акціонерної компанії "Хліб України" про стягнення суми відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 26 березня 2018 року. Головуючий суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  8. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2018 року м. Київ Справа № 910/23346/16 Провадження № 12-21гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С. суддя - доповідач Рогач Л.І. суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б.,Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. та учасників справи: представник позивача - не з'явився, представник відповідача - не з'явився, розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й., Куровського С.В. у справі №910/23346/16 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про стягнення суми та В С Т А Н О В И Л А : 20 грудня 2016 року Публічне акціонерне товариство «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» (далі - позивач) подало до місцевого господарського суду позов про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» (далі також - відповідач, заявник) 10531,80 грн вартості нестачі вантажу (вугілля). Рішенням Господарського суду Львівської області у справі № 910/23346/16 від 10 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2017 року, позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 9431,46 грн вартості нестачі вантажу та 1234 грн судового збору; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 06 липня 2017 року відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Вищий господарський суд України ухвалою від 02 жовтня 2017 року повернув касаційну скаргу особі, що її подала, на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення ухвали) як підписану особами, які не можуть її підписувати. В ухвалі Вищий господарський суд України зазначив, що відповідно до статті 131-2 та підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України ( в редакції Закону України від 02 червня 2016 року № 1401- VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), які є нормами прямої дії, представництво в судах касаційної інстанції у справах, розпочатих після 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року здійснюється виключно прокурорами або адвокатами (крім представництва органів державної влади або органів місцевого самоврядування). Разом з тим, касаційна скарга відповідача у подана у справі № 910/23346/16, розпочатій провадженням у суді першої інстанції 21 грудня 2016 року, та підписана посадовими особами відповідача (заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії та начальником юридичної служби регіональної філії), які діяли на підставі довіреностей від 21 та 25 жовтня 2016 року. Даних щодо адвокатського статусу цих посадових осіб матеріали справи та касаційної скарги не містять. У жовтні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» подало до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 59, підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Як доказ неоднакового застосування судами касаційної інстанції різної юрисдикції одних і тих самих норм процесуального права заявник надав копіїухвали Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року у справі №926/3327/16, постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі №904/9499/16, ухвали Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі №914/2773/16, ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2017 року у справі №К/800/11908/17, ухвали Верховного Суду України від 26 травня 2017 року у справі № 914/2771/16, ухвали Верховного Суду України від 26 травня 2017 року у справі № 914/2772/16 та ухвали Верховного Суду України від 21 вересня 2017 року у справі №910/22324/16. На обґрунтування вимог заявник зазначив, що суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу з указаних в ухвалі підстав, порушив право особи на доступ на правосуддя, допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не врахував пріоритет положень Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року та відповідні рішення Європейського суду з прав людини, не взяв до уваги право особи на вільний вибір захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу, передбачене частиною другою статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Заявник вважає, що юридична особа не може бути позбавлена права на безпосереднє представництво своїх інтересів та права вільного вибору захисника, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі № 1-17/2000 та положенням чинних процесуальних кодексів. Ухвалою Верховного Суду України від 31 жовтня 2017 року справу №910/23346/16 допущено до провадження; відкрито провадження за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця». Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у справі № 910/23346/16 Господарського суду Львівської області передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, враховуючи приписи частини третьої статті 11123 Господарського процесуального кодексу України щодо перегляду на спільному засіданні судових палат судових рішень з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року прийнято та призначено до розгляду справу № 910/23346/16 (провадження № 12-21гс18) за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява відповідача не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали), касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. За приписами частин першої-четвертої статті 28 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали) справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності). Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами. Отже, наведені вище положення законодавства передбачали можливість здійснення процесуального представництва юридичною особою, як в порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи за довіреністю. В порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких визначені законодавством чи установчими документами. Разом з тим у пункті 6 Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки. Відповідно особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителя, а не в порядку самопредставництва. 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким внесено зміни до Конституції України та доповнено Основний Закон окремими статтями. За статтею 59 Конституції України (в редакції наведеного вище Закону) кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Також Конституцію України було доповнено статтею 131-2 Конституції України, за частинами першої, третьої та четвертої якої для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура та виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення; законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Підпунктом 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню. За частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваної ухвали) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до статті 8 Конституції України Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом або коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй. За змістом статті 1312 Конституції України необхідність її додаткової регламентації законом передбачена частиною четвертою цієї статті щодо встановлення винятків представництва в суді адвокатами, зокрема, визначення поняття малозначних спорів. Натомість частини перша та третя статті 1312 Конституції України не вимагають необхідності їх додаткової законодавчої регламентації, а чинні до введення в дію статті 1312 Конституції України положення частини третьої статті 28 Господарського процесуального кодексу України щодо представництва юридичних осіб не відповідають зміненим конституційним нормам. Як вказав Вищий господарський суд України, касаційна скарга Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» підписана заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії на підставі довіреності від 21 жовтня 2016 року та начальником юридичної служби регіональної філії на підставі довіреності від 25 жовтня 2016 року. Отже, повертаючи касаційну скаргу Публічному акціонерному товариству «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у чинній на момент винесення ухвали редакції), Вищий господарський суд України вказав про порушення відповідачем порядку представництва юридичної особи в суді, вірно застосувавши статті 59 та частини першу та третю статті 1312 Конституції України та правильно визначив процесуальні наслідки надходження касаційної скарги, підписаної особою, яка не мала права її підписувати. Доводи заявника про те, що Вищий господарський суд України порушив приписи абзацу третього підпункту 11 пункту161 розділу ХV«Перехідні положення» Конституції України спростовуються матеріалами справи та викладеними в ухвалі обставинами, оскільки провадження у цій справі відкрито судом першої інстанції 21 грудня 2016 року. Щодо інших доводів заявника про обмеження його доступу до суду та порушення права на вільний вибір захисника, посилання на практику Європейського суду з прав людини суд враховує таке. Рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника при представництві та здійснення захисту за кримінально-процесуальним законодавством були офіційно розтлумачені діючі на той час положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Однак з набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередню редакцію статті 59 Конституції України змінено; за змістом чинної редакції статті 59 Конституції України передбачено право особи на професійну правничу допомогу, надання її у визначених законом випадках безоплатно та вільний вибір захисника своїх прав. За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (надалі - Конвенція) як джерело права. За змістом підпункту «с» частини третьої статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема, захищати себе особисто чи використовувати допомогу захисника, обраного на власний розсуд. Разом з тим у справі «Ейрі проти Ірландії» («Airey v. Ireland») Європейський суд з прав людини вказав, що хоча підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосується тільки кримінального процесу, «однак незважаючи на відсутність подібного положення щодо провадження у цивільних справах, пункт 1 статті 6 може в деяких випадках зобов'язати державу надати адвокатську допомогу, якщо без такої допомоги неможливо забезпечити практичної реалізації права на судовий розгляд, якщо юридичне представництво надається в обов'язковому порядку, як це передбачено внутрішнім законодавством деяких Договірних Сторін стосовно різних видів судового спору, чи з огляду на складність процедури або справи» (пункт 26). При цьому у справі «Загородній проти України» («Zagorodniy v. Ukraine») Європейський суд з прав людини вказує, що: «певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи… та безперешкодного функціонування системи правосуддя» (пункт 53 Рішення) і саме інтереси правосуддя можуть бути виправданням обмеження права на вибір захисника (пункт 54 цього ж Рішення). За висновками Суду таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» , заява №63378/00, пункт 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» , заяви №32911/96, 35237/97та 34595/97, пункт 45). У рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що «право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93). Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява № 40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B). Суд зазначає, що чітка та передбачувана вимога статті 1312 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних прав кваліфікованою особою, функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу. Наведені положення не порушують суть права на касаційне оскарження, не позбавляють осіб їх права на самопредставництво, здійснюване для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом; доказів звернення з касаційною скаргою до касаційного суду в порядку здійснення самопредставництва за частиною першою статті 28 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на час подання скарги) матеріали справи та заяви не містять. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень. Оскільки у задоволенні заяви про перегляд судових рішень відмовлено, сплачені суми судових витрат за подання заяви покладаються на заявника. Пунктами 1 та 2 Розділу XІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинного з 15 грудня 2017 року) установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: 1) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без виклику та повідомлення учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення по інше; 2) якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні судових палат - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Розглядаючи господарську справу за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, поданої за приписами Господарського процесуального кодексу України, який діяв до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду керується правилами цього Кодексу, які регулювали порядок та підстави для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, повноваження Верховного Суду України за наслідками розгляду справи. Правовий висновок. Реалізація права на звернення з касаційною скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва або її процесуальним представником. Підпункт 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України регулює порядок упровадження положень статті 59 та статті 1312 Конституції України як норм прямої дії, які підлягають застосуванню при вирішенні судами питань процесуального представництва. За частиною першою статті 11126 Господарського процесуального кодексу України якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно, у задоволенні заяви про перегляд судових рішень слід відмовити. Керуючись підпунктом 2 пункту 1 розділуХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинної редакції), статтею 11123, пункту 2 частини першої статті 11124 Господарського процесуального кодексу України (в редакції чинній по 14 грудня 2017 року) Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвалиВищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у справі № 910/23346/16 (провадження № 12-21гс18) Господарського суду Львівської області відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Повний текст постанови буде виготовлено та направлено сторонам 19 березня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909638
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N 9901/153/2851 Провадження N 11-69заі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (суддя Стрелець Т.Г.) від 9 січня 2018 року в адміністративній справі за його позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісія) про визнання незаконним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Комісії, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення цього органу від 20 жовтня 2017 року про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 січня 2018 року відмовив у відкритті провадження за пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. За правовим висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним у спірній ухвалі, оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII) порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені за цим Законом правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Не погодившись із зазначеною ухвалою з підстави порушення судом норм процесуального права, у січні 2018 року ОСОБА_3 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати цю ухвалу, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_3 вказує, що під час прийняття оскаржуваної ухвали суд керувався тим, що оскаржуване ним у позовній заяві рішення Комісії є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки для того суб'єкта, якому його адресовано, і не створює для позивача жодних правових наслідків та не породжує для нього юридичних прав та/чи обов'язків. У зв'язку із цим суд зробив неправильний, на думку скаржника, висновок про те, що він не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом N 1697-VII, та не наділений правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Крім того, ОСОБА_3 вважає, що оскаржуваною ухвалою суд порушив гарантоване йому пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (набрала чинності 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція), право на доступ до суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року та призначено адміністративну справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення. Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставини кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами". Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті. За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення до Комісії, подавши скаргу щодо дій старшого слідчого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4, який, на його думку, вчинив дисциплінарний проступок. Порядок та підстави здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурора врегульовано Законом N 1697-VII. Відповідно до статті 44 цього Закону дисциплінарне провадження здійснюється Комісією. Згідно із частиною першою статті 45 Закону N 1697-VII дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Комісією дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку. Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК). Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження. Частиною другою статті 45 Закону N 1697-VII встановлено, що право на звернення до Комісії з дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Комісія розміщує на своєму веб-сайті рекомендований зразок дисциплінарної скарги. Процедура розгляду дисциплінарної скарги відповідно до Закону N 1697-VII передбачає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) прийняття рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора; 5) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 6) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення. Цим Законом визначено також і правові підстави для відкриття або відмови у відкритті дисциплінарного провадження. Так, відповідно до частини першої статті 46 Закону N 1697-VII секретаріат Комісії у день надходження дисциплінарної скарги реєструє її та за допомогою автоматизованої системи визначає члена Комісії для вирішення питання щодо відкриття дисциплінарного провадження. Підстави для відмови у відкритті дисциплінарного провадження передбачено у частині другій статті 46 цього Закону. Так, відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті член Комісії своїм вмотивованим рішенням відмовляє у відкритті дисциплінарного провадження, якщо дисциплінарна скарга не містить конкретних відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Комісії від 20 жовтня 2017 року N 697дс-17 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4 на підставі пункту 1 частини другої статті 46 Закону N 1697-VII, оскільки скаржник не надав жодних рішень, прийнятих за результатами оскарження рішень, дій чи бездіяльності ОСОБА_4, які б містили факти порушення ними прав осіб або вимог закону. Відповідно до пункту 107 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року (далі - Положення), рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження повинне бути вмотивованим та протягом трьох днів з моменту прийняття надісланим заявникові. Копія рішення члена Комісії про відкриття дисциплінарного провадження надсилається прокурору, щодо якого його відкрито, та особі, за зверненням якої відкрито провадження, протягом трьох днів. Відповідно до частини першої статті 50 Закону N 1697-VII прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення. Норми такого ж змісту наведено в пункті 148 Положення. З наведеного вище правового регулювання вбачається, що оскарженню, зокрема у судовому порядку, підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII і Положенням порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за цим Законом не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України"). Більше того, стаття 6 Конвенції застосовується у дисциплінарних провадженнях, проте у випадку притягнення особи до такої відповідальності [як приклад, рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії" (заяви N 6878/75; 7238/75)]. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС). Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте чи прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується. При виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства [пункт 24 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя (далі - Рекомендація Rec (2000) 19), ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 року]. Тут текстом Рекомендації Rec (2000) 19 підкреслюються дві істотні вимоги: поважати права окремої особи і прагнути ефективності, за яку прокурор частково несе відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 24 Рекомендації Rec (2000) 19]. Стосовно такої відповідальності Рекомендація Rec (2000) 19, зокрема, передбачає, що держава повинна вжити заходів, щоб дисциплінарне судочинство проти прокурорів регулювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду (підпункт "ґ" пункту 5). У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за підпунктом "ґ" пункту 5 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що стосовно дисциплінарних рішень прокурори повинні мати можливість передачі їх для перегляду незалежним і неупередженим органом. Проте ця можливість не запобігає вимогам попереднього адміністративного або ієрархічного перегляду. Тобто, прокурори, якщо їх було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мають право оскарження відповідних рішень безпосередньо до суду чи, якщо це передбачено законом, попередньо до адміністративного органу або до прокурора вищого рівня. Закону N 1697-VII надав право оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорам як суб'єктам, прав та інтересів яких безпосередньо стосуються такі рішення (стаття 50). Конституцією України встановлено, що відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення, зокрема, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів (частина десята статті 131). Так, держава гарантує контроль за належним виконанням суддями та прокурорами своїх професійних обов'язків шляхом створення єдиного органу - Вищої ради правосуддя, який приймає рішення за наслідком розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів та прокурорів. У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності (пункт 11). Роз'яснюючи зміст цього пункту Рекомендації Rec (2000) 19, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно, таке положення повинно бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що у системі, в якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність. [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 11 Рекомендації Rec (2000) 19]. Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинно бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом. Стосовно права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, то відсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи. Особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження (частина десята статті 78 Закону N 1697-VII). Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов'язків КПК передбачає порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (пункт 17 частини першої статті 7, статті 24, 303-307 КПК), а у випадку невиконання чинного рішення останнього передбачена кримінальна відповідальність (стаття 383 Кримінального кодексу України). Вказане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec (2000) 19, а також Рекомендації N R (85) 11 Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року (далі - Рекомендація N R (85) 11), оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов'язків. Так, згідно з пунктом 7 Рекомендації N R (85) 11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про невідкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. Чинний КПК передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора. Відповідно до пунктів 33 і 34 Рекомендації Rec (2000) 19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме, жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову у порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи. У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за пунктом 34 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у ряді достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про непереслідування в кримінальному порядку, призведе до перешкод у роботі прокуратури і до збільшення апеляцій, поданих як тактика перешкод. З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та органом державної влади (прокуратурою) у зв'язку з досудовим розслідуванням злочину, стверджувані заявником порушення Комісією його суб'єктивних прав унаслідок відмови у відкритті дисциплінарного провадження і незастосування до посадової особи - старшого слідчого прокуратури Вінницької області заходів дисциплінарного впливу не можна вважати обґрунтованими і такими, що дійсно порушують його індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси як потерпілого у кримінальному провадженні. ОСОБА_3 має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК, і таким своїм правом він, судячи зі змісту позову, скористався. Обраний позивачем спосіб захисту, як-от оскарження рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно слідчого, який, на думку позивача, порушив вимоги КПК, жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування і не відновить/не захистить його прав як потерпілого. Крім того, саме рішення Комісії за результатами розгляду дисциплінарної скарги, хоч його і прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою заявника, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а з огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус Комісії у цих правовідносинах рішення цього органу й не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника. Щодо висновків суду першої інстанції, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття "спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити у світлі частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої інстанції правильно не зазначив суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи. З огляду на зміст та юридичну природу обставин, зазначених у позовній заяві, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваній ухвалі від 9 січня 2018 року дійшов правильного висновку про те, що цю адміністративну справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доводами скаржника не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241-243, 250, 266, 292, 311, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 21 березня 2018 року. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ Справа N 914/881/17 Провадження N 12-18гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю помічника судді Брінцова А.І., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз", відповідач - фізична особа - підприємець Лободинець Людмила Михайлівна, Прокуратура Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Перемишлянська районна рада Львівської області, розглянула в судовому засіданні справу N 914/881/17 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" до фізичної особи - підприємця Лободинець Людмили Михайлівни, за участю Прокуратури Львівської області та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Перемишлянської районної ради Львівської області, про визнання недійсним звіту про оцінку майна, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року (суддя Кітаєва С.Б.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року (головуючий - Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Якімець Г.Г.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (далі - ПАТ "Львівгаз", позивач) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи - підприємця Лободинець Л.М. (далі - ФОП Лободинець Л.М., відповідач) про визнання недійсним звіту про оцінку майна. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами. 2. 23 грудня 2016 року між Перемишлянською районною радою Львівської області (замовник) та ФОП Лободинець Л.М. (суб'єкт оціночної діяльності, виконавець) укладено договір N 840/16 про проведення експертної грошової оцінки майна, відповідно до пункту 1.1 якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе обов'язки з виконання робіт щодо оцінки майна - комплексу будівель, розташованих за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 А. Метою оцінки є визначення ринкової вартості об'єкта оцінки для укладання цивільно-правових угод. 3. На виконання п. 1.2 договору N 840/16 від 23 грудня 2016 року про проведення експертної грошової оцінки майна ФОП Лободинець Л.М. складено звіт про оцінку майна (комплексу будівель), розташованого за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 а, відповідно до якого ринкова вартість об'єкта оцінки на 30 липня 2016 року становила 3 284 980,00 грн. Водночас зазначений звіт містить запис, що власником об'єкта оцінки є Перемишлянська районна рада Львівської області. 4. У подальшому ПАТ "Львівгаз" звернулося до суду із зазначеним позовом. 5. Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваний звіт про оцінку майна порушує права позивача, є незаконним і прийнятим з порушенням вимог Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - Закон N 2658-III) та частини другої статті 20 Господарського кодексу України, оскільки оцінене майно належить позивачу на праві приватної власності, доступ відповідача до такого майна власник не забезпечував та проведення його оцінки не замовляв; крім того дата складення самого звіту не збігається з датою проведення оцінки майна, що, на думку ПАТ "Львівгаз", є підставами для визнання цього звіту про оцінку майна недійсним. 6. ПАТ "Львівгаз" також указало, що дізналося про наявність оскаржуваного звіту з позовної заяви прокурора в інтересах держави в особі Перемишлянської районної ради Львівської області до ПАТ "Львівгаз" про витребування майна, розташованого за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 а, із незаконного володіння. За твердженням позивача, цей звіт порушує його права, оскільки об'єкт оцінки насправді належить ПАТ "Львівгаз", а тому зазначений звіт є втручанням у його господарську діяльність. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій 7. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року провадження у справі N 914/881/17 припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 8. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року залишено без змін. 9. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками про те, що оспорюваний звіт є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача з визначених питань і не вважається юридичним, нормативно-правовим актом, чи актом ненормативного характеру (індивідуальним актом), тому позивач фактично оскаржує дії оцінювача, що виходить за межі підвідомчості, встановленої статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а звідси провадження у цій справі підлягає припиненню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У серпні 2017 року ПАТ "Львівгаз" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій з огляду на порушення ними норм процесуального права. 11. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року та передати справу N 914/881/17 на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Львівгаз" зазначило, що відповідно до приписів статті 33 Закону N 2658-III та статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку, а господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів, тому цей спір підлягає розгляду в господарському суді. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 13. 14 листопада 2017 року до Вищого господарського суду України надійшло заперечення (відзив) Перемишлянської районної ради Львівської області на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є обґрунтованими та законними, оскільки оспорюваний звіт є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача і не може вважатися юридичним актом державного чи іншого органу або нормативно-правовим актом, тому його оскарження виходить за межі підвідомчості, встановленої статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 14. Аналогічна до попередньої позиція викладена в запереченні (відзиві) на касаційну скаргу, надісланому на адресу суду Прокуратурою Львівської області, відповідно до якого справи у спорах про визнання недійсним звіту про оцінку майна непідвідомчі господарським судам України, тому в цій справі суди правомірно припинили провадження, керуючись пунктом 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 15. Ухвалою Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Львівгаз" прийнято до провадження та призначено справу до розгляду на 24 жовтня 2017 року. Надалі ухвалами Вищого господарського суду України розгляд касаційної скарги неодноразово відкладався. 16. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу N 914/881/17 разом із касаційною скаргою ПАТ "Львівгаз" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Зазначену ухвалу Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду мотивував тим, що підставою оскарження ухвали Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року й постанови Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року є порушення судами правил предметної юрисдикції. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року справу N 914/881/17 прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій 19. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вважає, що вказані рішення прийняті з повним установленням усіх обставин справи, правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 20. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 21. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)). 22. Підвідомчість господарських справ встановлено статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), за змістом частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами); справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. 23. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 24. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього кодексу). 25. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач висловив твердження, що оскільки приписами статті 33 Закону N 2658-III установлено, що спори, пов'язані з оцінкою майна й майнових прав, вирішуються в судовому порядку, то ця справа у спорі щодо визнання недійсним звіту про оцінку майна підлягає розгляду в господарському суді. Проте Велика Палата Верховного Суду критично оцінює ці доводи скаржника, з приводу чого зазначає таке. 26. Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом N 2658-III. 27. Згідно із частиною четвертою статті 3 цього Закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону. 28. Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону N 2658-III). 29. Відповідно до статті 33 Закону N 2658-III спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку. 30. Статтею 32 Закону N 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону. 31. Відтак, чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна) ним своїх обов'язків. 32. Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону N 2658-III). 33. Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов'язків, визначених законом і встановлених відповідним договором. 34. Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності. 35. Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов'язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів. 36. Тому, наведені в касаційній скарзі доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані. 37. Також Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства. 38. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних і обґрунтованих висновків про припинення провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги 39. З огляду на викладене та з урахуванням меж розгляду справи в суді касаційної інстанції касаційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін. Щодо судових витрат 40. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Висновок про правильне застосування норм права 41. За змістом статей 12, 33 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 240, 300, 301, 302, 304, 308, 309, 314, 315, 317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 914/881/17 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 914/881/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 19 березня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  11. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ Справа № 910/23398/16 Провадження № 12-20гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача БакуліноїС.В. , суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І. Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., розглянуласправу за позовом фізичної особи - підприємця Щербини Валерія Юхимовича до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про стягнення суми банківського вкладу за договором № 300131/166785/14-15 у національній валюті в розмірі 30000,00 грн та залишку коштів на рахунку № 2600.0.008926501 за договором № 16/50815-08 у розмірі 68405,72 грн, а всього 98405,72 грн за заявою фізичної особи - підприємця Щербини Валерія Юхимовича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 08 серпня 2017 року, постановленої колегією суддів Шевчук С.Р., Барицької Т.Л., Демидової А.М., Учасники справи: позивач - не з'явився відповідач - не з'явився ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У грудні 2016 року фізична особа - підприємець Щербина Валерій Юхимович (далі - ФОП Щербина В.Ю., позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», відповідач) про стягнення суми банківського вкладу за договором № 300131/166785/14-15 у національній валюті в розмірі 30000,00 грн та залишку коштів на рахунку № 2600.0.008926501 за договором № 16/50815-08 у розмірі 68405,72 грн, а всього 98405,72 грн. 1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ФОП Щербина В.Ю. посилається на обставини, відповідно до яких відповідач, усупереч умовам укладених з позивачем договорів, не виконав свого обов'язку щодо повернення грошових коштів, розміщених на рахунках ФОП Щербини В.Ю. 1.3. Як на правові підстави позову ФОП Щербина В.Ю. посилається на статтю 41 Конституції України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 15, 16, 526, 1058, 1060, 1061, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України), пункти 3.1, 3.3 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516. 1.4. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач посилається на такі обставини: 1.5. На час розгляду справи в суді першої інстанції щодо ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» було розпочато процедуру ліквідації та відкликано банківську ліцензію, а отже, вимоги позивача підпадають під обмеження, встановлені пунктами 1 - 3 частини п'ятої статті 36 Закону України від 23 лютого 2012 року №4452 - VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 1.6. 30 грудня 2015 року ФОП Щербина В.Ю. скористався своїм правом на звернення до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із кредиторською вимогою на суму 98405,72 грн. Вказану заяву було зареєстровано за вх. № 7856 та включено до реєстру кредиторів банку (7 черга) відповідно до вимог статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". 1.7. Як на правові підстави заперечень проти позову відповідач посилається на статтю 1074 ЦК України, пункти 1 - 3 частини п'ятої статті 36, частину п'яту статті 49, статтю 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 02 лютого 2015 року між ФОП Щербиною В.Ю. (клієнт) та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» (банк) було укладено договір № 300131/166785/14-15 про банківський строковий вклад (депозит) Ф&К «Зручний» в національній валюті. (а.с. 14). 2.2. За умовами зазначеного договору клієнт вносить, а банк приймає кошти в гривнях на депозитний рахунок № 2610.9.089265.007 у сумі 30000,00 грн (вклад). 2.3. Грошові кошти, що розміщуються клієнтом на депозитному рахунку, перераховуються з власного поточного рахунку № 2600.0.008926501, відкритого в банку. За час користування коштами вкладу протягом строків, визначених договором, банк нараховує і сплачує клієнту проценти. 2.4. Пунктом 2.10. договору передбачено, що після закінчення строку, визначеного підпунктом 1.1.12 договору (по 08 травня 2015 року), кошти з депозитного рахунку № 2610.9.089265.007 повертаються клієнту. Клієнт підписанням договору уповноважує банк після закінчення строку, визначеного підпунктом 1.1.12 договору, перерахувати на власний поточний рахунок клієнта № 2600.0.008926501, відкритий у банку, кошти вкладу; після чого дія договору припиняється. 2.5. 30 грудня 2015 року позивач звернувся до банку з кредиторською вимогою про отримання коштів, які знаходяться на його рахунку, у розмірі 98405,72 грн (а.с.16). 2.6. Згідно з виданою позивачу банківською довідкою № 220/38 на 16 грудня 2015 року залишок коштів на депозитному рахунку за договором № 300131/166785/14-15 про банківський строковий вклад (депозит) Ф&К «Зручний» у національній валюті складав 30000,00 грн, та по договору № 16/50815-08 залишок коштів на рахунку № 2600.0.008926501 становив 68405,72 грн. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2017 року в справі № 910/23398/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 травня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 08 серпня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. 3.2. Рішення судів умотивовані посиланням на встановлені обставини перебування ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на час розгляду справи в суді першої інстанції у процедурі ліквідації, що зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків: - виникнення спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; - обмеження щодо задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, передбаченого приписами частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 4.1. 08 листопада 2017 року ФОП Щербина В.Ю. звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 08 серпня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати рішення місцевого, постанови апеляційного та касаційного господарських судів, та прийняти нове рішення про задоволення позову. 5. Наведені в заяві доводи 5.1. Заявник вважає, що: - відмовляючи повернути належні позивачу грошові кошти, відповідач та суди порушили гарантоване положеннями статті 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право позивача на мирне володіння майном. - питання стягнення коштів при запровадженні тимчасової адміністрації на підставі рішень судів Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не регулюється. 5.2. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції одних і тих самих норм матеріального права ФОП Щербина В.Ю. додав до заяви копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року в справі 6-30668ск15, від 23 березня 2016 року в справі 6-34921ск15, від 24 лютого 2016 року в справі 6-25751ск15. 5.3. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, як суд касаційної інстанції зазначив таке: 5.4. справа 6-30668ск15 - запровадження тимчасової адміністрації і ліквідація банку не позбавляє особу можливості реалізації права на судовий захист, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) набуває лише право кредитора банку на відшкодовані вкладникам кошти та надану банку цільову позику, а за взятими на себе зобов'язаннями відповідає банк; - при відсутності в законі заборони на подання позову і його вирішення в суді відмова в задоволенні вимог до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, до внесення в Єдиний державний реєстр юридичних осіб запису про ліквідацію банку як юридичної особи, є порушенням права особи на судовий захист; - системний аналіз норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчить про те, що нездійснення задоволення вимог вкладників, крім зазначених у пункті 1 частини шостої статті 36 цього Закону, стосується заборони проведення виплат Фондом, уповноваженою особою Фонду, на вимогу вкладника, тобто у випадку, коли така подається останнім безпосередньо до уповноваженої особи Фонду, який набуває повноваження органів управління банку. Суд також зазначив, що належним відповідачем у справі є саме банк між яким та вкладником існують матеріально-правові відносини з приводу виконання укладеного між цими особами договору та його виконання; 5.5. справа 6-34921ск15 - Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» питання стягнення коштів при запровадженні тимчасової адміністрації на підставі рішень судів не регулюється; - системний аналіз норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчить про те, що нездійснення задоволення вимог вкладників, крім зазначених у пункті 1 частини шостої статті 36 цього Закону, стосується заборони проведення виплат Фондом, уповноваженою особою Фонду на вимогу вкладника, тобто у випадку, коли така подається останнім безпосередньо до уповноваженої особи Фонду, який набуває повноваження органів управління банку. При цьому, суд зазначив, що належним відповідачем у справі є саме банк між яким та вкладником існують матеріально-правові відносини з приводу виконання укладеного між цими особами договору та його виконання; 5.6. справа 6-25751ск15 - Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не встановлено підстав припинення майнових прав вкладників на внесені до банку кошти; - за наявності неприпиненого зобов'язання між сторонами, порушення зобов'язаною стороною майнових прав вкладника щодо користування та розпорядження грошима, які були передані банку на виконання умов договору банківського вкладу, відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Першого протоколу 1 Конвенції, статті 3 Цивільногго процесуального кодексу України і статті 15 ЦК України, виключається відмова судом у захисті порушених прав. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду по справі 6.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, слід зазначити таке. 6.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ФОП ЩербиниВ.Ю. до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 6.3. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 6.4. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 08 серпня 2017 року та в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року в справі 6-30668ск15, від 23 березня 2016 року в справі 6-34921ск15, від 24 лютого 2016 року в справі 6-25751ск15, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норми статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 6.5. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. 6.6. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. 6.7. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. 6.8. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. 6.9. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. 6.10. Суди встановили, що ФОП Щербина В.Ю. звернувся до ПАТ Банк «Фінанси та кредит» із кредиторською вимогою про повернення коштів у розмірі 98405,72 грн 30 грудня 2015 року, тобто після відкликання банківської ліцензії та початку процедури ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит». 6.11. Ураховуючи вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів стосовно того, що відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема виникнення спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». При цьому задоволення вимог окремого кредитора-юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, не допускається, оскільки в такому випадку активи з банку виводяться, а заборгованість третіх осіб перед банком збільшується, що порушує принцип пріоритетності зобов'язань неплатоспроможного банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом. 6.12. Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» суди застосували правильно, судові рішення у справі, які переглядаються, є законними, а тому в задоволенні заяви слід відмовити. 6.13. Доводи заявника про порушення судами гарантованого положеннями статті 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права позивача на мирне володіння майном Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки судовими рішеннями у цій справі не було порушено майнових прав позивача, а лише вказано на визначену Законом процедуру відновлення порушених банком прав. 7. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 7.1. Згідно з системним аналізом норм пункту 6 статті 2, пункту 16 статті 2, підпунктів 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час дії тимчасової адміністрації та/або запровадження процедури ліквідації, вимоги вкладників та інших кредиторів банку не задовольняються. При цьому кошти за вкладами, строк дії яких закінчився, та за договорами банківського рахунку, виплачуються в межах граничної суми відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб за визначеною Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» процедурою. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. У задоволенні заяви Фізичної особи - підприємця Щербини Валерія Юхимовича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 08 серпня 2017 року у справі №910/23398/16 відмовити. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 3. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. 4. Повний текст постанови складено 19 березня 2018 року. Головуючий-суддя В. С. КнязєвСуддя-доповідач С.В. БакулінаСудді:Н. О. АнтонюкО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д.А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук Л. М. ЛобойкоВ. Ю. Уркевич Н. П. ЛященкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909655
  12. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ Справа № 910/25312/14 Провадження № 12-10зг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого-судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В. , суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» до Державного агентства України з питань кіно та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Будущеє», треті особи: Фонд державного майна України, Міністерство культури України про визнання недійсною додаткової угоди від 27 липня 2007 року № 2 до договору від 02 липня 2003 року № 16/06/02 та стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав у сумі 24360,00 грн за заявою Державного агентства України з питань кіно про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року, постановленої колегією суддів у складі Палій В.В., Корсак В.А., Селіваненко В.П., та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року, постановленої колегією суддів у складі Сотнікова С.В., Пономаренка В.Ю., Доманської М.Л., Учасники справи: позивач - не з'явився відповідач-1 - не з'явився відповідач-2 - не з'явився третя особа-1 - не з'явився третя особа-2 - не з'явився 01 березня 2018 року розгляд заяви Державного агентства України з питань кіно було відкладено на 14 березня 2018 року. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Приватне акціонерне товариство «Одеська кіностудія» (далі - ПрАТ «Одеська кіностудія», позивач) подало до Господарського суду міста Києва позов до Державного агентства України з питань кіно (далі - Агентство, відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Будущеє» (далі - ТОВ «Фірма «Будущеє», відповідач-2) про: 1.2. Визнання недійсною додаткової угоди від 27 липня 2007 року № 2 (далі - додаткова угода № 2) до договору від 02 липня 2003 року № 16/06/02 (далі - договір); 1.3. Стягнення з Міністерства культури України та ТОВ «Фірма «Будущеє» компенсації за порушення майнових авторських прав у сумі 24360,00 грн. 1.4. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПрАТ «Одеська кіностудія» посилається на обставини, відповідно до яких: 1.5. Додатковою угодою № 2 було змінено сторони договору, яким Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів» (далі - ДП«Одеська кіностудія художніх фільмів», Кіностудія), правонаступником якої є позивач, та відповідач-1 передали виключні майнові авторські права на вироблені позивачем фільми відповідачу-2, чим неправомірно виключили позивача зі сторін додаткової угоди № 2; 1.6. Позивач неправомірно не отримував доходи від передачі майнових авторських прав на фільми в результаті укладення додаткової угоди № 2, починаючи з 2007 року. 1.7. Як на правові підстави позову ПрАТ «Одеська кіностудія» посилається на статті 475, 483, 496 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статті 15, 104, 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 3, 31, 33, 50, 52 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права». 1.8. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі посилалися на такі обставини: 1.9. Під час реорганізації Кіностудії шляхом приєднання до позивача протягом 2005 - 2006 років існувало дві окремі самостійні юридичні особи: Закрите акціонерне товариство «Одеська кіностудія» (далі - ЗАТ «Одеська кіностудія», організаційно - правову форму пізніше змінено на приватне акціонерне товариство), на баланс якої передано цілісний майновий комплекс Кіностудії, та ДП«Одеська кіностудія художніх фільмів», на балансі якої залишився фільмофонд, що є загальнодержавною власністю України; 1.10. З моменту припинення ДП«Одеська кіностудія художніх фільмів» правовласником та балансоутримувачем майнових авторських прав на фільми виробництва цього підприємства стало Міністерство культури і туризму України, згодом Державна служба кінематографії, правонаступником якої є Агентство. 1.11. Як на правові підстави заперечень проти позову відповідачі посилались на статті 73, 134 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статтю 16 Закону України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 року №9/98, Указ Президента України від 10 вересня 1994 року № 511/94 «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка», статтю 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2. Фактичні обставини, встановлені судами 2.1. 02 липня 2003 року Міністерство культури і мистецтв України, ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» та ТОВ «Фірма «Будущеє»уклали договір, за яким передали ТОВ «Фірма «Будущеє» строком на п'ять років (з 02 червня 2003 року по 02 червня 2008 року) виключні майнові права на використання фільмів, зазначених у додатках № 1 та № 2 до цього договору, виробництво яких здійснено Кіностудією (т. 1, а.с. 181). 2.2. 24 лютого 2006 року Міністерство культури і туризму України, ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» та ТОВ «Фірма Будущеє» підписали додаткову угоду № 1 до договору (далі - додаткова угода № 1), у якій умови договору виклали в новій редакції в частині обсягів переданих майнових авторських прав, встановлення строку дії договору (до 31 грудня 2014 року), а також стосовно пункту 3.1 договору, згідно з яким доходи, отримані ТОВ «Фірма Будущеє» від розповсюдження фільмів, розподіляються в такому співвідношенні: 45% - Кіностудія, 20% - Міністерство, 35% - Товариство) (т. 1, а.с. 184). 2.3. 27 липня 2007 року Державна служба кінематографії Міністерства культури і туризму України та ТОВ «Фірма «Будущеє» уклали додаткову угоду № 2 до договору, якою змінили співвідношення розподілу прибутку: Держслужба - 65%, Товариство - 35%, строк дії договору продовжено з 02 червня 2003 року до 31 грудня 2020 року (т. 1, а.с. 185). 2.4. Фільми, які стали предметом договору та додаткової угоди № 2, створені в період з 1955 року по 1991 рік. 2.5. Згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності від 28 листопада 1994 року № 02404405 було зареєстровано ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» (т. 3, а.с. 183). 2.6. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 червня 2005 року № 192-р «Про передачу до сфери управління Міністерства культури і туризму підприємств, установ та організацій» на виконання абзацу 4 статті 4 Указу Президента України від 20 квітня 2005 року № 680 «Про Міністерство культури і туризму України" до сфери управління Міністерства було передано ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» (т. 1, а.с. 147). 2.7. 21 листопада 2005 року за актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» до статутного фонду ЗАТ «Одеська кіностудія» Міністерство культури і туризму України передає Фонду державного майна України, Фонд державного майна України приймає та передає, а ЗАТ «Одеська кіностудія» приймає у власність як вклад до статутного фонду (капіталу) цілісний майновий комплекс ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів», створений наказом Міністерства культури і мистецтв України від 20 жовтня 1994 року № 424, разом з усіма правами та обов'язками згідно з описом, що наводиться в додатку, який є невід'ємною частиною акта (т. 1, а.с. 156). 2.8. Згідно з додатком до акта приймання цілісного майнового комплексу ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» до статутного фонду ЗАТ «Одеська кіностудія» від 21 листопада 2005 року останньому передані матеріальні активи за категоріями: будівлі, споруди, передавальні пристрої, об'єкти незавершеного будівництва, дебіторська заборгованість, грошові кошти, кредитна заборгованість тощо (т. 1, а.с. 157-158). 2.9. 02 грудня 2005 року за № 15561020000014912 державним реєстратором Виконавчого комітету Одеської міської ради Одеської області було зареєстровано юридичну особу - ЗАТ «Одеська кіностудія» (т. 2, а.с. 171). 2.10. Наказом Міністерства культури і туризму України від 14 березня 2006 року № 116 «Про Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів» вирішено реорганізувати це державне підприємство шляхом його приєднання до ЗАТ «Одеська кіностудія» (перейменовано на ПрАТ «Одеська кіностудія») та зобов'язано подати передавальні акти на затвердження до Міністерства культури і туризму України. 2.11. Наказом Міністерства культури і туризму України від 20 вересня 2006 року № 786/0/16-06 (з урахуванням наказу від 07 лютого 2007 року № 156/0/16-07) передано до сфери управління Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України майнові права інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори, які належали Міністерству культури і туризму України. 2.12. 15 жовтня 2006 року Міністерство культури і туризму України та ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» склали акт приймання-передачі фільмів виробництва цієї Кіностудії та майнових прав на них згідно з додатком № 1 «Инвентаризационная опись имущественных прав на аудиовизуальные произведения» від 01 жовтня 2006 року на 8 сторінках, російською мовою, згідно з яким визначені фільми та майнові права на них передані Міністерству (т.1, а.с. 161). 2.13. Державна реєстрація припинення юридичної особи - ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» відбулася 08 листопада 2006 року за № 15561120002020086 (т.1, а.с. 146). 3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 06 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. 3.2. Рішення суду, з посиланням на норму статті 16 Закону України «Про кінематографію», згідно з якою в разі створення фільму, вихідних матеріалів фільму та фільмокопій за рахунок коштів державного бюджету держава виступає суб'єктом майнових прав автора на фільм…, а також з посиланням на Указ Президента України від 10 вересня 1994 року № 511/94 «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка», умотивоване тим, що позивач не надав доказів на підтвердження передачі до його статутного фонду належних державі прав на кінофільми, створені ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів», при реорганізації останнього шляхом приєднання до юридичної особи позивача, оскільки згідно з актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» до статутного фонду ЗАТ «Одеська кіностудія» від 21 листопада 2005 року та додатку до цього акта останньому передано саме матеріальні активи, а не авторські права. 4. Короткий зміст постанов апеляційної та касаційної інстанцій 4.1. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсною додаткової угоди № 2; у скасованій частині прийнято нове рішення про задоволення позову; визнано недійсною додаткову угоду № 2; в решті рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін. 4.2. Постанова суду апеляційної інстанції, з висновком якого, викладеним в цій постанові, погодився Вищий господарський суд України, з посиланням на статті 483, 496 ЦК УРСР (у редакції, чинній до прийняття Закону України «Про авторське право і суміжні права»), статті 104, 191, 203, 215 ЦК України, статті 59, 207 ГК України, статті 15, 21 - 25, 32, 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права», умотивована тим, що ЗАТ «Одеська кіностудія» стало універсальним правонаступником усього майна, прав та обов'язків ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» внаслідок його реорганізації шляхом приєднання, у тому числі в частині майнових авторських прав на кінофільми, створені в період з 1955 по 1991 рік. 4.3. Вищий господарський суд України у своїй постанові також відзначив, що стверджуючи про те, що у цій справі спірним об'єктом правонаступництва є обмежені в обороті цивільні права й обов'язки, скаржник не врахував, що згідно з положеннями пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, пункту 1 розділу Прикінцевих положень Закону України «Про авторське право і суміжні права» зазначені законодавчі акти застосовуються до тих правовідносин, що виникли після набрання ними чинності. Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. 5. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 5.1. У липні 2017 року Державне агентство України з питань кіно звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України. 5.2. Заявник просить скасувати постанови господарських судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення господарського суду першої інстанції. 6. Наведені в заяві доводи 6.1. Заявник зазначає, що оскільки нормою частини другої статті 16 Закону України «Про кінематографію» та Указом Президента України від 10 вересня 1994 року № 511/94 «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка» суб'єктом майнових прав автора на спірні фільми визначено державу, такий фільмофонд є об'єктом цивільних прав, що обмежений в обороті і не міг передаватися в порядку правонаступництва, у зв'язку із чим вказує на відсутність порушених прав позивача укладенням спірної угоди. 6.2. Заявник посилається на неоднакове застосування Вищим господарським судом України норм права у подібних правовідносинах та неврахування правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України, а саме: 6.3. постанову Вищого господарського суду України від 15 травня 2014 року в справі №22/60, де суд дійшов висновку, що у разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання, останній набуває всі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання, тобто, має місце універсальне правонаступництво. 6.4. постанови Верховного Суду України в справах: №910/5096/16 від 08 лютого 2017 року, №905/778/16 від 15 березня 2017 року, №910/5100/16 від 15 березня 2017 року, №905/1690/16 від 19 квітня 2017 року, №905/1294/16 від 31 травня 2017 року, №905/1775/15 від 21 червня 2017 року, №905/1625/16 від 05 липня 2017 року, де суд дійшов висновку, що питання правонаступництва стосовно державного підприємства визначається спеціальним Законом та прийнятими на його виконання підзаконними нормативними актами, які пов'язують перехід прав та обов'язків державного підприємства до правонаступника з інвентаризацією, складанням передавального акта та внесенням майна до статутного капіталу останнього. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду 7.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів. 7.2. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення Державного агентства України з питань кіно до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 7.3. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 7.4. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року, за змістом якої при реорганізації підприємства шляхом приєднання відбувається універсальне правонаступництво, тобто перехід усіх прав та обов'язків юридичної особи, що приєднується, незалежно від їх відображення у відповідному акті приймання-передачі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постановах Верховного Суду України в справах: №910/5096/16 від 08 лютого 2017 року, №905/778/16 від 15 березня 2017 року, №910/5100/16 від 15 березня 2017 року, №905/1690/16 від 19 квітня 2017 року, №905/1294/16 від 31 травня 2017 року, №905/1775/15 від 21 червня 2017 року, №905/1625/16 від 05 липня 2017 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права відносно моменту правонаступництва та обсягу прав і обов'язків, які переходять за вказаною процедурою. 7.5. Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України (в редакції, чинній на 08 листопада 2006 року, коли було припинено ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів») юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. 7.6. Згідно зі статтею 106 ЦК України (в редакції, чинній на 08 листопада 2006 року) злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади. 7.7. У частині другій статті 107 ЦК України (в редакції, чинній на 08 листопада 2006 року) унормовано, що в разі реорганізації юридичної особи способом приєднання, складається передавальний акт, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються. 7.8. Оскільки процес реорганізації Кіностудії відбувався за рішенням органу державної влади - Міністерства культури і туризму України, яке є вольовою дією органу управління державним майном, Велика Палата Верховного Суду вважає, що обсяг прав та обов'язків, які були передані до правонаступника - ПрАТ «Одеська кіностудія» у процесі реорганізації ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів», відбувся в межах, визначених органом управління суб'єкта господарювання державної форми власності, та відображений у відповідному передавальному акті від 21 листопада 2005 року. 7.9. Згідно із частинами першою та другою статті 191 ЦК України (в редакції, чинній на 21 листопада 2005 року, коли майно цілісного майнового комплексу ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» було внесено до статутного фонду позивача) підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. 7.10. Відповідно до частини першої статті 418 ЦК України (в редакції, чинній на 21 листопада 2005 року) право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. 7.11. Частиною третьою статті 419 ЦК України (в редакції, чинній на 21 листопада 2005 року) встановлено, що перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. 7.12. Аудіовізуальні твори є об'єктами авторських прав відповідно до пункту 7 частини першої статті 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до статті 7 цього Закону (тут і надалі в редакції, чинній на час реорганізації ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів») суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права. 7.13. До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права (частина перша статті 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). 7.14. Автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Майнове право суб'єкта авторського права, який є юридичною особою, може бути передане (відчужене) іншій особі у встановленому законом порядку внаслідок ліквідації цієї юридичної особи - суб'єкта авторського права. (частини перша та друга статті 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). 7.15. Тобто за наявності наміру на передачу майнових авторських прав як внеску до майна новостворюваної юридичної особи, такий намір має бути підтверджений відповідними доказами. 7.16. Під час розгляду справи попередні судові інстанції встановили, що 21 листопада 2005 року Міністерство культури і туризму України та Фонд державного майна України передали до статутного фонду ЗАТ «Одеська кіностудія», а останнє прийняло у власність як внесок до статутного фонду цілісний майновий комплекс підприємства, який знятий з балансу, оцінений як 50+1 акція, внесені державою до створення підприємства, з усіма правами й обов'язками згідно з описом, що наводиться у додатку, передані матеріальні активи за категоріями: будівлі, споруди, передавальні пристрої, об'єкти незавершеного будівництва, дебіторська заборгованість, грошові кошти, кредитна заборгованість тощо. 7.17. В акті приймання-передачі від 21 листопада 2005 року, яким оформлено правочин щодо передачі цілісного майнового комплексу до статутного фонду ЗАТ «Одеська кіностудія», немає даних про передачу разом із цілісним майновим комплексом майнових прав автора на аудіовізуальні твори. 7.18. Отже, позивач не навів, а суди не встановили обставин, які б засвідчували факт передачі з боку ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» як внеску до майна новоствореної юридичної особи (ЗАТ «Одеська кіностудія») разом із цілісним майновим комплексом майнових прав на аудіовізуальні твори. 7.19. Натомість 15 жовтня 2006 року Міністерство культури і туризму України та ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» склали акт прийому-передачі фільмів виробництва ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» та майнових прав на них згідно з додатком № 1 «Инвентаризационная опись имущественных прав на аудиовизуальные произведения» від 01 жовтня 2006 року на 8 сторінках, російською мовою, згідно з яким визначені фільми та майнові права на них передані Міністерству (т.1, а.с. 161). 7.20. Складення двох самостійних актів приймання-передачі (щодо цілісного майнового комплексу та щодо аудіовізуальних творів) на підтвердження фактів передачі цілісного майнового комплексу (без прав на аудіовізуальні твори) позивачу, а прав на аудіовізуальні твори - Міністерству культури і туризму України в контексті наведених вище висновків та нормативного обґрунтування не засвідчує ні наміру органу управління суб'єкта господарювання державної форми власності, ні наміру ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» (до моменту його припинення шляхом приєднання до позивача) на передачу ЗАТ «Одеська кіностудія» майнових прав автора на аудіовізуальні твори - фільми, створені протягом 1955 - 1991 років, ні їх фактичної передачі ЗАТ «Одеська кіностудія». 7.21. З огляду на наведені вище норми та встановлені попередніми судовими інстанціями обставини передачі до статутного фонду позивача за передавальним актом лише цілісного майнового комплексу, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що права на спірний об'єкт інтелектуальної власності не перейшли до позивача в порядку внесення вкладу до майна новоствореної юридичної особи (позивача). Не перейшли ці права до позивача й у зв'язку з припиненням ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» шляхом його приєднання до позивача, бо на момент виключення ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, воно вже не мало цих прав. 7.22. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про наявність правонаступництва позивача щодо всіх прав та обов'язків державного підприємства та безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, тому постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі. 7.23. Відповідно до статті 49 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 7.24. Судові витрати у справі слід покласти на позивача (3654,00 грн сплачених Державним агентством України з питань кіно за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року, 3654,00 грн, сплачених Міністерством культури України за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року, 3958,50 грн, сплачених Державним агентством України з питань кіно за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року). 8. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 8.1. При реорганізації державного підприємства шляхом приєднання до правонаступника не переходять ті права та обов'язки державного підприємства, які не були передані правонаступнику та які не належать державному підприємству на момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про припинення державного підприємства. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України (чинної редакції), Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Заяву Державного агентства України з питань кіно про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року задовольнити. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 07 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року у справі № 910/25312/14 (провадження № 12-10зг18) скасувати. 3. Рішення Господарського суду міста Києва від 06 липня 2016 року у справі № 910/25312/14 (провадження № 12-10зг18) залишити в силі. 4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» (65044, м. Одеса, Французький бульвар, 33, код 33932816) на користь Державного агентства України з питань кіно (01010, м. Київ, вул. Лаврська, 10) судові витрати в сумі 7612 (сім тисяч шістсот дванадцять) грн 50 коп. 5. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» (65044, м. Одеса, Французький бульвар, 33, код 33932816) на користь Міністерства культури України (01601, м. Київ, вул. І. Франка, 19, код 37535703) судові витрати в сумі 3654 (три тисячі шістсот п'ятдесят чотири) грн. 6. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 7. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. 8. Повний текст постанови складений 19 березня 2018 року. Головуючий-суддя В. С. КнязєвСуддя-доповідач С.В. БакулінаСудді:Н. О. АнтонюкО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д.А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук Л. М. ЛобойкоВ. Ю. Уркевич Н. П. ЛященкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909649
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 15 березня 2018 року м. Київ Справа N 226/1148/16-ц Провадження N 14-55цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 на ухвалу Димитровського міського суду Донецької області від 29 липня 2016 року (суддя Редько Ж.Є.) та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 серпня 2016 року (у складі суддів Канурної О.Д., Груіцької Л.О., Космачевської Т.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_8 до територіального управління Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) у Донецькій області про стягнення несплаченої заробітної плати і ВСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_8 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з квітня 2013 року він працює суддею Красноармійського міськрайонного суду Донецької області. З 27 жовтня по 2 грудня 2014 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні. 5 грудня 2014 року Красноармійський міськрайонний суд направив листок непрацездатності на адресу відповідача. У січні 2016 року відповідач повідомив позивача про відсутність листка непрацездатності та необхідність надати його дублікат. 25 березня 2016 року Красноармійський міськрайонний суд направив дублікат зазначеного листка на адресу відповідача. У розрахунковому листку за квітень 2016 року бухгалтерія відповідача нарахувала ОСОБА_8 за листком непрацездатності 25 623,75 грн. які не були виплачені. У відповідь на звернення ОСОБА_8 відповідач пояснив, що Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності відмовився оплачувати лікарняний, оскільки пройшов рік після виходу позивача на роботу з лікарняного. В отриманому розрахунковому листку за травень 2016 року відповідач скасував усі нарахування та перерахування за листком непрацездатності. ОСОБА_8 указав на те, що відповідач відмовив йому в обробленні листка непрацездатності та нарахуванні компенсації протиправно, оскільки позивач надав зазначений листок відразу після виходу на роботу, а саме 3 грудня 2014 року, який уже 5 грудня 2014 року був направлений судом відповідачеві. Надання інших документів від працівника не вимагається. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_8 просив стягнути з відповідача на свою користь допомогу з тимчасової непрацездатності за період з 27 жовтня по 2 грудня 2014 року в сумі 25 623,75 грн та зобов'язати відповідача виплатити йому цю суму за вказаний період з дотриманням вимог законодавства про індексацію грошових доходів населення та компенсацію працівникові частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати. Ухвалою Димитровського міського суду Донецької області від 29 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 25 серпня 2016 року, у відкритті провадження у справі відмовлено на тій підставі, що між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням позивачем публічної служби на посаді судді, а тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 14 вересня 2016 року ОСОБА_8 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд безпідставно відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки, на думку позивача, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Предметом позову є безпідставно несплачена (без достатньої правової підстави) сума заробітної плати, а тому позовну заяву слід розглядати відповідно до статті 15 ЦПК України, оскільки суб'єкт владних повноважень у цій справі бере участь не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав, визначених статтями 94, 95, 115, 233 Кодексу законів про працю України, законами України "Про загальнообов'язкове державне страхування" та "Про оплату праці". Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано її учасникам строк для подання заперечень на касаційну скаргу, а ухвалою від 13 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Територіальним управлінням ДСА України у Донецькій області до суду касаційної інстанції подано заперечення на касаційну скаргу, у якому відповідач послався на те, що позивач заявив вимогу про стягнення заборгованості із заробітної плати, яка виплачувалась йому у зв'язку з виконанням посадових обов'язків судді, тобто у зв'язку із проходженням ним публічної служби. За таких обставин спір є публічно-правовим, його предметом є порушення права позивача у сфері публічних відносин, яке підлягає захисту і розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15 січня 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 лютого 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_8 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач працює на посаді судді. З позовом до суду ОСОБА_8 звернувся у зв'язку з тим, що внаслідок втрати відповідачем листка непрацездатності, вчасно наданого позивачем на підтвердження перебування на лікарняному під час роботи на цій посаді, йому відмовлено у виплаті допомоги з тимчасової непрацездатності. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Разом з тим, відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Норму щодо віднесення професійної діяльності суддів до публічної служби закріплено також у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) урегульовано як Законом України "Про державну службу", так і спеціальними законами, у тому числі тими, на які дія цього Закону не поширюється, зокрема Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю усіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками забортної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до статті 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх судів (окрім Верховного Суду) здійснює ДСА України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України. ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом (стаття 151 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Положенням про ДСА України, затвердженим рішенням Ради суддів України від 22 жовтня 2010 року N 12 (з подальшими змінами і доповненнями), саме на ДСА України покладено завдання здійснювати: організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень; забезпечення належних умов діяльності судів загальної юрисдикції; функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції; організацію планово-фінансової роботи, ведення бухгалтерського обліку в судах. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник у зв'язку з виконанням суб'єктом владних повноважень - територіальним управлінням ДСА України владних управлінських функцій щодо здійснення організації планово-фінансової роботи, ведення бухгалтерського обліку в місцевому суді під час проходження позивачем публічної служби на посаді судді цього суду. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Димитровського міського суду Донецької області від 29 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 серпня 2016 року постановлено з додержанням норм процесуального права, а тому зазначені судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_8 залишити без задоволення. Ухвалу Димитровського міського суду Донецької області від 29 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  14. Постанова Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ справа N 461/5577/15-ц провадження N 14-18цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом Львівського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_3 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі за касаційною скаргою Львівського державного університету внутрішніх справ на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року у складі судді Лялюка Є.Д. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2015 року у складі колегії суддів: Савуляка Р.В., Бермеса І.В., Мусіної Т.Г., ВСТАНОВИЛА: У травні 2015 року Львівський державний університет внутрішніх справ звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України. Позов мотивовано тим, що 06 серпня 2009 року ОСОБА_3 зараховано курсантом першого курсу денної форми навчання Львівського державного університету внутрішніх справ. 24 серпня 2009 року між університетом, Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області та ОСОБА_3 було укладено договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України. Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області від 14 липня 2014 року ОСОБА_3 звільнено з органів внутрішніх справ за власним бажанням на підставі п. п. "ж" п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Сума розрахованих фактичних витрат, пов'язаних з утриманням курсанта ОСОБА_3 у Львівському державному університеті внутрішніх справ, становить 18 928 грн 15 коп. За наведених обставин та з урахуванням п. п. 2.3.6, 3.2. договору про підготовку фахівця, п. 1 ст. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 01 березня 2007 року N 313 "Про затвердження Порядку відшкодування особам витрат, пов'язаних з їх утриманням у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України", ч. 6 ст. 18 Закону України "Про міліцію", позивач просив стягнути з відповідача витрати на утримання курсантів у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України у розмірі 18 928 грн 15 коп. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року провадження у справі за позовом Львівського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_3 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі закрито з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час спірних правовідносин). Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що на курсантів вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України поширюються права та обов'язки, гарантії правового і соціального захисту, а також відповідальність працівників міліції, тому служба відповідача є публічною. Відтак, позов Львівського державного університету внутрішніх справ підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2015 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що, навчаючись у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України, особа проходить публічну службу в міліції, тому спір з приводу відшкодування витрат на навчання цієї особи підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 06 квітня 2016 року Львівський державний університет внутрішніх справ звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просив скасувати ухвали районного та апеляційного суду і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Заявник посилався на те, що спір виник у результаті невиконання відповідачем цивільно-правової угоди, внаслідок чого у нього виникло зобов'язання з відшкодування вартості навчання, відтак, вирішення цього спору належить до компетенції цивільного суду. 08 червня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. 13 вересня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом Львівського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_3 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 02 січня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою Львівського державного університету внутрішніх справ на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2015 року. 25 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2015 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Статтею 15 ЦПК України (у редакції на час постановлення оскарженої ухвали) визначено компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції на час постановлення оскарженої ухвали) справа адміністративної юрисдикції це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною 2 ст. 4 КАС України (у редакції на час постановлення оскарженої ухвали) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Пред'являючи позов, Львівський державний університет внутрішніх справ посилався на те, що 24 серпня 2009 року з ОСОБА_3 було укладено договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства внутрішніх справ України. Відповідно до п. 2.3.6 договору у разі відрахування з навчального закладу чи звільнення з органів внутрішніх справ по закінченню навчання до встановленого трирічного терміну перебування на службі за підставами, передбаченими п. 3 цього договору, ОСОБА_3 зобов'язалася відшкодувати фактичні витрати, пов'язані з утриманням у навчальному закладі згідно із затвердженим розрахунком. За правилами цивільного судочинства розглядаються спори щодо договорів та інших правочинів, укладених відповідно до норм ЦК України, інших актів цивільного законодавства, оскільки вони відрізняються від адміністративних договорів, спори щодо яких розглядаються адміністративними судами, тим, що згідно зі ст. 3 КАС України адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої становлять права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди. Для таких спорів характерна наявність відносин влади і підпорядкування, а для правочинів, укладених згідно із цивільним законодавством за участю суб'єкта владних повноважень, відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Львівський державний університет внутрішніх справ, звертаючись до суду із позовом, посилався на те, що ОСОБА_3 порушила умови цивільно-правової угоди та має у зв'язку з цим відшкодувати витрати, понесені позивачем. При цьому спір не стосується проходження ОСОБА_3 публічної служби в органах внутрішніх справ України. Враховуючи викладене, позов про відшкодування витрат на навчання відповідача у вищому навчальному закладі внутрішніх справ України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції не взяв до уваги зазначені норми процесуального права та дійшов помилкового висновку про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд наведеного також не врахував, недоліків суду першої інстанції не виправив, у результаті чого сам припустився порушень норм процесуального права. Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Львівського державного університету внутрішніх справ на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2015 року задовольнити. 2. Ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 жовтня 2015 року скасувати. 3. Справу за позовом Львівського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_3 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у вищому навчальному закладі передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховний Суд набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  15. Постанова Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ справа N 593/793/14-ц провадження N 14-43цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Бережанська міська рада, про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням за касаційною скаргою ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23 лютого 2016 року у складі колегії суддів: Ткач О.І., Гірського Б.О., Бершадської Г.В., ВСТАНОВИЛА: У червні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, шляхом примусового знесення самовільної прибудови. Позов мотивовано тим, що відповідачі самовільно звели прибудову до двоповерхової будівлі, чим спричинили позивачу перешкоди у доступі до мансарди належного їй торговельного павільйону. Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 не довела належними та допустимими доказами порушення відповідачами її прав, зокрема створення їй перешкод у користуванні приміщенням. Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 23 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що сторони у справі є суб'єктами підприємницької діяльності, нежитлові приміщення використовуються ними для підприємницької діяльності, тому справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У березні 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просили скасувати ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23 лютого 2016 року й залишити рішення суду першої інстанції в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, оскільки ОСОБА_3 на момент звернення до суду за захистом своїх порушених прав і на даний час не є суб'єктом підприємницької діяльності, тому спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 5 травня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. 13 березня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Бережанська міська рада, про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 27 грудня 2017 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23 лютого 2016 року. 18 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявники оскаржують ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23 лютого 2016 року з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України (в редакції на час вирішення спору) кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом ч. 1 ст. 15 ЦПК України (в редакції на час вирішення спору) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до ст. ст. 41, 12 ГПК України (далі - ГПК України) (в редакції на час вирішення спору) господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України (в редакції на час вирішення спору) право звертатися до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Згідно зі ст. 21 ГПК України (в редакції на час вирішення спору) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу. Згідно зі ст. 30 ЦПК України (в редакції на час вирішення спору) сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. У даній справі встановлено, що спір виник між позивачем ОСОБА_3, яка є власником торгового павільйону НОМЕР_1, розташованого по АДРЕСА_1, та відповідачами ОСОБА_4, ОСОБА_5, які є власниками суміжного торгового павільйону N 1, з приводу створення останніми перешкод у доступі позивачу до приміщення павільйону. Обґрунтовуючи висновок про підсудність даного спору господарському суду, апеляційний суд виходив із того, що спір у даній справі, має ознаки господарського, оскільки він пов'язаний із підприємницькою діяльністю сторін у справі, та отриманням ними прибутку, а також того, що позивач ОСОБА_3 на час звернення до суду за захистом порушених прав мала статус суб'єкта підприємницької діяльності. Однак вирішуючи питання щодо юрисдикції даної справи, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на час звернення ОСОБА_3 до суду із даним позовом вона не мала статусу суб'єкта підприємницької діяльності, оскільки 15 листопада 2006 року зареєстровано припинення її підприємницької діяльності, як фізичної особи - підприємця, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Жодних доказів того, що позовні вимоги ОСОБА_3 стосуються захисту її прав на зайняття підприємницькою діяльністю суди у даній справі не знайшли. При цьому за відсутності статусу фізичної особи - підприємця у позивача, статус відповідачів як суб'єктів підприємницької діяльності та те, що вони здійснюють підприємницьку діяльність у вказаному павільйоні, не може бути вирішальною підставою для передачі справи на розгляд господарського суду. За таких обставин, громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді, якщо немає визначених законом підстав для його участі у такому процесі. Положенням п. 6 ч. 1 ст. 80 ГПК України (у редакції на час спірних правовідносин) передбачено припинення провадження у господарській справі у разі припинення діяльності фізичної особи як суб'єкта господарювання. Тому з часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності особи в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", спори за участю такої особи, у тому числі пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, належить розглядати в порядку цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено у господарському суді до настання таких обставин. Після припинення провадження у господарській справі з підстави, наведеної вище, спори за участю таких осіб підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_5 та ОСОБА_4 задовольнити частково. 2. Ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23 лютого 2016 року скасувати. 3. Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Бережанська міська рада, про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Великої Палати Верховний Суд набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N 1512/2-а-151/11 Провадження N 11-117апп18 Велика Палата Верховного Суду в складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа - ОСОБА_4, про визнання рішення нечинним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 08 червня 2016 року (суддя Рева С.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року (судді Семенюк Г.В., Потапчук В.О., Жук С.І.), ВСТАНОВИЛА: У червні 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати нечинним рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 20 березня 2008 року N 262, яким затверджено акт міської міжвідомчої комісії про прийняття в експлуатацію прибудови, літ. "а5", та другого поверху житлового будинку літ. "А", що належить ОСОБА_4, за адресою: АДРЕСА_1. На обґрунтування своїх вимог позивач ОСОБА_3 зазначила, що рішення відповідача є незаконним оскільки ОСОБА_4 здійснила будівельні роботи без дозволу на реконструкцію та без проектної документації, яка повинна бути узгоджена з іншими співвласниками та сусідами. Суди розглядали справу неодноразово. Київський районний суд міста Одеси ухвалою від 08 червня 2016 року закрив провадження в адміністративній справі з тієї підстави, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір у ній не є публічно-правовим. Одеський апеляційний адміністративний суд погодився з таким висновком місцевого суду та своєю ухвалою від 06 вересня 2016 року залишив зазначене судове рішення без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, просить їх рішення скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду по суті. На обґрунтування вимог своєї скарги позивач зазначив, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на те, що вона оскаржує рішення органу місцевого самоврядування, прийняте ним як суб'єктом владних повноважень, і цей акт індивідуальної дії стосується її прав, оскільки здійснена ОСОБА_4 без необхідних дозвільних документів та з порушенням санітарних і будівельних норм реконструкція вплинула на стан житлового будинку позивача. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 лютого 2018 року передав справу N 1512/2-а-151/11 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, визначеної частиною шостою статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме, оскарження учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС. Перевіривши обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цими судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Позивач у своїй позовній заяві порушує питання про визнання нечинним рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 20 березня 2008 року N 262. Цим рішенням затверджено акт міської міжвідомчої комісії про прийняття в експлуатацію прибудови та другого поверху належного третій особі - ОСОБА_4 житлового будинку і прийнято їх в експлуатацію. Цим же рішенням на Комунальне підприємство "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" (далі - КП "ОМБТІ та РОН") покладено обов'язок внести зміни до технічного паспорта на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, провести перерахунок ідеальних частин, а також видати ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на частину названого домоволодіння. Водночас ОСОБА_4 зобов'язано переоформити, у встановленому законом порядку, документи на землекористування за вказаною адресою. Позивач наполягає на тому, що це рішення зачіпає її права і є незаконним, оскільки ОСОБА_4 здійснила реконструкцію свого будинку з порушенням санітарних і будівельних правил та без необхідної дозвільної документації, що мало наслідком погіршення стану житлового будинку, який належить позивачу. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту цивільного права є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини першої статті 16 Цивільного кодексу України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення судами оскаржуваних рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Рішення органу місцевого самоврядування, яке оскаржується, за своєю правовою природою є актом індивідуальної дії, на підставі якого виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією суб'єктами цих правовідносин певних суб'єктивних прав, охоронюваних законом інтересів, а також з виконанням покладених цим рішенням на ОСОБА_4 та КП "ОМБТІ та РОН" обов'язків. Набуття ОСОБА_4 права власності на об'єкти будівництва, зазначені у рішенні про прийняття їх в експлуатацію, свідчить про те, що цей акт індивідуальної дії є реалізованим, отже подальше його оскарження до суду може безпосередньо вплинути на майнові права ОСОБА_4 на ці об'єкти, а тому має вирішуватися в порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Заявлені в позовній заяві вимоги направлено саме на захист цивільного права, про що свідчить та обставина, що негативні наслідки спричинені, на переконання позивача, прийнятим відповідачем рішенням, виразилися в тому, що внаслідок здійсненої ОСОБА_4 реконструкції об'єкта нерухомості, власником якого вона (ОСОБА_4.) є, погіршився стан житлового будинку, належного ОСОБА_3, тобто судовий розгляд спору ініційовано позивачем з метою захисту свого права як власника майна, що вказує на приватно-правовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суди попередніх інстанцій належним чином визначили характер спору, суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду, а отже, наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір має розглядатися саме в порядку адміністративного судочинства, є безпідставними. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 350, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 08 червня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N 396/2550/17 Провадження N 11-112апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Губської Л.В., Ісаєнко Ю.А., Вівдиченко Т.Р.) у справі N 396/2550/17 за її позовом до Головного територіального управління юстиції у Київській області, управління з питань надання адміністративних послуг Києво-Святошинської районної державної адміністрації, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Черемшина 2012" (далі - ТОВ "Черемшина 2012"), Громадська організація "Вишневий світанок", про скасування рішення державного реєстратора та свідоцтва про право власності на нерухоме майно, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Києво-Святошинського районного суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Київській області, управління з питань надання адміністративних послуг Києво-Святошинської районної державної адміністрації, у якому просила скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області про державну реєстрацію обтяжень прав (з відкриттям розділу) від 06 квітня 2013 року індексний номер 1442363, та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, видане 06 квітня 2013 року. На обґрунтування своїх вимог позивачка зазначала, що під час проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно (АДРЕСА_1) державний реєстратор без наявності підстав для проведення реєстраційних дій самостійно прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яке стало підставою для внесення запису про державну реєстрацію права власності за ТОВ "Черемшина 2012" та видачі свідоцтва про право власності від 06 квітня 2013 року. При цьому державний реєстратор бачив наявні суперечності між заявленими ТОВ "Черемшина 2012" та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно за Колективним житлово-комунальним підприємством "Агропромбудіндустрія" (далі - КЖКП "Агропромбудіндустрія"). Постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки такий спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства. У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просить змінити ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року в частині закриття провадження та постановити нову ухвалу про скасування рішення державного реєстратора. Позивачка вважає, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовними вимогами є визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до Головного територіального управління юстиції у Київській області, управління з питань надання адміністративних послуг Києво-Святошинської районної державної адміністрації, треті особи: ТОВ "Черемшина 2012", Громадська організація "Вишневий світанок", про скасування рішення державного реєстратора та свідоцтва про право власності на нерухоме майно передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що позивачка оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. У ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної підсудності. Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як вбачається з матеріалів справи, у березні 2017 року позивачкою до адміністративного суду подано позов, в якому фактично оскаржується правомірність набуття "ТОВ "Черемшина 2012" у 2013 році права власності на нежитлове приміщення (АДРЕСА_1) та видачу свідоцтва про право власності на нього, про що державним реєстратором реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції було зроблено відповідні записи. За рік до цього, у березні 2016 року, ОСОБА_3 було подано цивільний позов (у справі N 369/12652/15-ц) до Києво-Святошинського районного суду Київської області до ТОВ "Черемшина 2012" і КЖКП "Агропромбудіндустрія", треті особи: Головне територіальне управління юстиції у Київській області, виконавчий комітет Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області, Вишнева міська рада Києво-Святошинського району Київської області, Комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районної ради Київської області", Києво-Святошинська районна державна адміністрація в особі управління з питань надання адміністративних послуг, у якому просила визнати недійсним протокол загальних зборів засновників (учасників) товариства й акт приймання-передачі нежитлової будівлі від 19 березня 2013 року, припинити юридичну особу з виключенням її з державного реєстру, визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 06 квітня 2013 року, а також скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 серпня 2007 року, визнати жилими кімнати в гуртожитку та право проживання в гуртожитку. Метою звернення ОСОБА_3 до суду з цивільним позовом був захист порушеного права користування кімнатою в гуртожитку АДРЕСА_1. За позицією позивача її права було порушено в процесі передачі цієї будівлі до статутного капіталу ТОВ "Черемшина 2012" та оформлення права власності на неї. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено. В Апеляційному суді Київської області на розгляді перебуває апеляційна скарга на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року. Аналіз зазначених фактичних обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що оскаржуваним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про зміну форми власності спірного приміщення з колективної на приватну та передачу цього приміщення до статутного капіталу іншої юридичної особи, а також одержання свідоцтва про право власності на це приміщення. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) в порядку адміністративного судочинства. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України у редакції, чинній на час прийняття рішення). У ч. 1 ст. 2 КАС України (у зазначеній редакції) завданням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у згаданій редакції). Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. У п. 24 рішення в справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20 липня 2006 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у справі "Занд проти Австрії" від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом. У справі, що розглядається, оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 24 січня 2017 року у справі N 815/6165/14, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від неї. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення). Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N П/811/1917/14 Провадження N 11-102апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Світловодського міськрайонного центру зайнятості на ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року (суддя Жук Р.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року (у складі колегії суддів Прокопчук Т.С., Лукоманової О.М., Божко Т.А.) у справі N П/811/1917/14 за позовом Світловодського міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманого матеріального забезпечення, УСТАНОВИЛА: У червні 2014 року Світловодський міськрайонний центр зайнятості звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до ОСОБА_3, в якому просив стягнути суму матеріальної допомоги по безробіттю в розмірі 1 тис 181 грн 50 коп. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав про неправомірне отримання відповідачем коштів у вказаній сумі як допомоги по безробіттю, оскільки, перебуваючи на обліку в центрі зайнятості та отримуючи зазначену допомогу, відповідач був зареєстрований як фізична особа - підприємець, однак цей правовий статус приховав. Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року, закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення даних ухвал, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що вимоги до фізичної особи про відшкодування шкоди за відсутністю публічно-правового спору підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. У серпні 2015 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року та ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року. За позицією Світловодського міськрайонного центру зайнятості правовідносини між сторонами є публічно-правовими, оскільки виникли за участю суб'єкта владних повноважень (центру зайнятості), який реалізував відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) надані йому управлінські функції у сфері державної політики зайнятості населення та страхування на випадок безробіття, шляхом пред'явлення позову до фізичної особи про стягнення коштів, посилаючись на Закон України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (далі - Закон N 1533-III). 05 серпня 2015 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року прийнято до провадження справу за касаційною скаргою Світловодського міськрайонного центру занятості до ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити певні дії та призначено її до касаційного розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка мотивована тим, що у касаційній скарзі позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що заявлений ним позов повинен розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Частиною 6 ст. 346 КАС України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної підсудності. Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до Світловодського міськрайонного центру зайнятості 22 квітня 2013 року як особа, що шукає роботу. На підставі заяви ОСОБА_3 йому було надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю. У період перебування на обліку у Світловодському міськрайонному центрі зайнятості ОСОБА_3 здійснено виплату допомоги по безробіттю в розмірі 1 тис. 181 грн 50 коп. Під час проведення розслідування обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним Світловодський міськрайонний центр зайнятості встановив, що ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа - підприємець, і ця державна реєстрація не припинена, у зв'язку із чим позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача незаконно отриманої допомоги по безробіттю. Частиною 1 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) завданням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України в згаданій редакції). Аналізуючи вказані норми, можна зробити висновок, що законодавець встановив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав і свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема обов'язком доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто однією з визначальних особливостей КАС України є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи. Частиною 4 ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Однак і в цих випадках, разом з перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, суд повинен перевірити відповідність чинному законодавству рішення, дій чи бездіяльності самих суб'єктів владних повноважень. Крім того, п. 5 ч. 4 ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення), який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як правова норма, що унеможливлювала б розширене тлумачення права суб'єкта владних повноважень на подання адміністративного позову. За змістом ст. 177 Цивільного кодексу України гроші є об'єктом цивільних прав. Отримавши матеріальну допомогу по безробіттю, ОСОБА_3 набув право власності на виплачені грошові кошти. Йому як власнику цих коштів належать правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ними. Частиною 3 ст. 36 Закону N 1533-ІІІ передбачено, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг. Оскільки у справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності набуття ОСОБА_3 права власності на виплачену Світловодським міськрайонним центром зайнятості матеріальну допомогу по безробіттю в розмірі 1 тис. 181 грн 50 коп. та стягнення цієї суми з нього як набутої без достатньої правової підстави, то цей спір має приватно-правовий, а не публічно-правовий характер. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення). Мотиви та доводи касаційної скарги не спростовують цих висновків. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Світловодського міського центру зайнятості залишити без задоволення, а ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 березня 2018 року м. Київ Справа N 461/1930/16-ц Провадження N 14-60цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Бурка В.В. " на ухвалу Галицького районного суду м. Львова (суддя Городецька Л.М.) від 21 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області (судді Шандра М.М., Струс Л.Б., Цяцяк Р.П.) від 4 жовтня 2016 року в цивільній справі за позовом Фермерського господарства "Бурка В.В. " до прокуратури Львівської області, держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: У березні 2016 року Фермерське господарство "Бурка В.В. " (далі - ФГ "Бурка В.В. ") звернулось до суду з вищезазначеним позовом, у якому просило суд відшкодувати моральну шкоду, завдану незаконними діями працівників прокуратури Львівської області, при розгляді його заяви. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 21 липня 2016 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, що діяла на час постановлення судом оскаржуваної ухвали. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 4 жовтня 2016 року, описки в якій виправлено ухвалою цього ж суду від 8 листопада 2016 року, апеляційну скаргу ФГ "Бурка В.В. " відхилено, ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 21 липня 2016 року залишено без змін. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, виходив з того, що спір, який виник між учасниками справи, підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. У жовтні 2016 року ФГ "Бурка В.В. " звернулось до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило скасувати ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 21 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 жовтня 2016 року. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі, неправильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 13 квітня 2017 року справу призначено до розгляду. Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 28 грудня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 лютого 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги ФГ "Бурка В.В. " до прокуратури Львівської області, держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. Такі висновки ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинною ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Статтями 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає приписам статті 4 ГПК України, а правовідносини, з яких виник цей спір, мають господарський характер. Стаття 4 ГПК України передбачає право юридичної особи на звернення до господарського суду. У вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і спір господарськими, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Статтею 2 ГК України передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи (частина перша статті 1 Закону України "Про фермерське господарство"). Повноваження прокурора визначаються статтею 121 Конституції України та Законом України "Про прокуратуру". Спори, що виникають між юридичними особами та представниками прокуратури при реалізації ними своїх повноважень, за своїм суб'єктним складом підвідомчі господарським судам. Отже, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані, зокрема, з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК. Майнові відносини (у розумінні статті 4 ГК України) суб'єктів господарювання з юридичними особами, у тому числі тими, що не є суб'єктами господарювання (органами державної влади), регулюються ГК та ГПК України. У справі, яка переглядається, ФГ "Бурка В.В. " заявило вимогу до прокуратури Львівської області та держави України в особі Державної казначейської служби України лише про відшкодування моральної шкоди, заподіяної діями суб'єкта владних повноважень, така вимога не об'єднана з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадає під дію статті 4 ГПК України, а тому зазначений спір підвідомчий господарському суду. Установивши зазначені обставини, суди дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до компетенції господарських судів України. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Бурка В.В. " залишити без задоволення. Ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 21 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ справа N 619/2019/17 провадження N 11-10апп18 Велика Палата Верховного Суду в складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року (судді Жигіль С.П., Перцова Т.С., Дюкарєва С.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" до державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради" Харківської області Шевцової Лариси Вікторівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "АМРБЗ" про визнання протиправним і скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: 29 червня 2017 року Публічне акціонерне товариство "Комерційний Банк "Стандарт" (далі - ПАТ "КБ "Стандарт") звернулося до суду з позовом, у якому просило: визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради Харківської області" Шевцової Л.В. (далі - державний реєстратор Шевцова Л.В.) від 27 березня 2017 року, 17:06:48, індексний номер рішення 34476868, про скасування реєстрації набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на нежитлові приміщення 1-го поверху N І, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N 1, 10-1-:10-6, 14-1, 14-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ. "А-З", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2; зобов'язати державного реєстратора Шевцову Л.В. внести (поновити) запис про реєстрацію набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на вказані нежитлові приміщення на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року у справі N 922/5125/15. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ "КБ "Стандарт" права власності на зазначені вище нежитлові приміщення. У подальшому це право було зареєстровано за позивачем, однак реєстраційну дію щодо переходу права власності скасовано державним реєстратором Шевцовою Л.В. з тих підстав, що рішенням Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року було скасовано рішення цього ж суду від 03 листопада 2015 року в результаті його перегляду за нововиявленими обставинами. Позивач вважає рішення відповідача незаконним, посилаючись на те, що станом на час його прийняття рішення суду від 27 лютого 2017 року не набрало законної сили, і, відповідно, чинним було рішення від 03 листопада 2015 року, за яким право власності на нежитлові приміщення мало ПАТ "КБ "Стандарт". Дергачівський районний суд Харківської області постановою від 09 серпня 2017 року позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Шевцової Л.В. від 27 березня 2017 року, 17:06:48, індексний номер рішення 34476868, про скасування реєстрації набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на нежитлові приміщення 1-го поверху N І, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N 1, 10-1-:10-6, 14-1, 4-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ "А-З", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2; зобов'язав державного реєстратора Шевцову Л.В. внести (поновити) запис про реєстрацію набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на ці нежитлові приміщення на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року у справі N 922/5125/15. З наведеного місцевим судом у його рішенні мотивування вбачається, що він погодився з доводами позивача щодо незаконності оскаржуваного рішення відповідача. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 грудня 2017 року апеляційні скарги державного реєстратора Шевцової Л.В. і ТОВ "Аврора Лайн Компані" задовольнив частково: постанову Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2017 року скасував, провадження у адміністративній справі закрив і роз'яснив позивачу право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що оскаржуваним у цьому спорі діям державного реєстратора Шевцової Л.В. передує невирішений спір про право, а заявлені ПАТ "КБ "Стандарт" позовні вимоги фактично направлені на визнання права на предмет іпотеки, тому такий спір не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції та не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 27 грудня 2017 року ПАТ "КБ "Стандарт" подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року та направлення справи на новий судовий розгляд до цього ж суду. Позивач мотивує свої вимоги тим, що спір у цій справі з огляду на його предмет має публічно-правовий характер і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 січня 2018 року передав справу N 619/2019/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, визначеної частиною шостою статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме оскарження учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС. Перевіривши обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цим судом правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС, у цій же редакції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, оскільки оскаржуваним діям державного реєстратора Шевцової Л.В. щодо скасування реєстрації набуття ПАТ "КБ "Стандарт" права власності на нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки, передує невирішений між ПАТ "КБ "Стандарт" і ТОВ "АМРБЗ" спір про право власності на цей предмет іпотеки. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок помилковим. Суди попередніх інстанцій установили, що Господарський суд Харківської області рішенням від 03 листопада 2015 року в справі N 922/5125/15 повністю задовольнив позов ПАТ "КБ "Стандарт" до ТОВ "АМРБЗ" про звернення стягнення на майно та визнання права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості відповідача перед банком за договором невідновлювальної кредитної лінії N 131 від 18 липня 2012 року. Суд вирішив у рахунок погашення заборгованості ТОВ "АМРБЗ" перед ПАТ "КБ "Стандарт" за договором на кредитну лінію (невідновлювальну) N 131 від 18 липня 2012 року, звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором N 12-120, посвідченим 18 липня 2012 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чибісовою А.О. за реєстровим N 1383, а саме - нежитлові приміщення 1-го поверху N I, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N I, 10-1-:10-6, 14-1, 14-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ. "А-3", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2, що належать на праві власності ТОВ "АМРБЗ", шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ "КБ "Стандарт" (04071, м. Київ, вул. Почайнинська, буд. 45, код ЄДРПОУ 36335426), вартістю 2 120 000,00 грн. 27 лютого 2017 року Господарський суд Харківської області прийняв рішення, яким частково задовольнив заяву ТОВ "АМРБ3" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року: скасував це рішення в повному обсязі та припинив провадження у справі N 922/5125/15. У подальшому Харківський апеляційний господарський суд постановою від 20 червня 2017 року скасував рішення Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року, а рішення цього ж суду від 03 листопада 2015 року в справі N 922/5125/15 залишив без змін. За таких обставин спір про право власності на нежитлові приміщення, на існування якого як привід для закриття провадження в адміністративній справі послався Харківський апеляційний адміністративний суд у своїй ухвалі від 04 грудня 2017 року, був на цей час вирішений судами господарської юрисдикції, а отже, не міг бути підставою для закриття провадження в адміністративній справі з урахуванням законодавчо визначених у статті 157 КАС підстав для цього. При цьому, як видно зі змісту позовної заяви, позивач не порушував перед судом питання про визнання права на предмет іпотеки і своїх вимог цими обставинами не обґрунтовував, як помилково вважав суд апеляційної інстанції. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції господарського суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з першою частиною статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Неправильне застосування Харківським апеляційним адміністративним судом статей 3, 17 КАС призвело до безпідставного закриття цим судом провадження у розглядуваній справі, а тому касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала - скасуванню з направленням справи до цього ж суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" - задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року - скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N К/9901/5888/18 (363/2449/14-а) Провадження N 11-98апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року (у складі колегії суддів Твердохліб В.А., Костюк Л.О., Троян Н.М.) у справі за його адміністративним позовом до Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, треті особи: ОСОБА_4, управління земельних ресурсів у Вишгородському районі Київської області про визнання частково недійсним рішення, УСТАНОВИЛА: У травні 2010 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з адміністративним позовом до Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області (далі - сільська рада), треті особи: ОСОБА_4, управління земельних ресурсів у Вишгородському районі Київської області, у якому, з урахуванням заяви про відмову від частини позовних вимог, просив визнати протиправним і скасувати рішення сільської ради від 29 березня 2005 року N 95 у частині виділення ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1840 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Вишгородського районного суду Київської області від 27 квітня 2015 року адміністративний позов задоволено. 30 червня 2015 року ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду постанову суду першої інстанції від 27 квітня 2015 року скасовано, а провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали. За правовою позицією Київського апеляційного адміністративного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, так як між сторонами виник спір про право власності на земельну ділянку, а тому ця справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України). Не погоджуючись з таким рішенням, 20 липня 2015 року позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки предметом розгляду є рішення сільської ради як суб'єкта владних повноважень. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 січня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Як вбачається з матеріалів справита встановлено судами, 12 серпня 2004 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договори дарування земельних ділянок, площею 0,2500 га та площею 0,0673 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. На ці земельні ділянки ОСОБА_3 було оформлено державні акти на право власності. Разом з тим, 29 березня 2005 року рішенням сільської ради N 95 ОСОБА_4 передано безкоштовно в приватну власність дві земельні ділянки: площею 0,15 га для обслуговування житлового будинку; та площею 0,30 га для ведення особистого селянського господарства, яке, на думку позивача, порушує його право власності на земельну ділянку площею 0,0324 га (межі перетинання земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_4). Позивач вважає, що сільська рада передала ОСОБА_4 частину земельної ділянки, яка є його власністю. Не погодившись із вказаним рішенням сільської ради, ОСОБА_3 звернувся до суду із відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, Київський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, зазначивши при цьому, що предмет спору в цій справі безпосередньо пов'язаний із реалізацією права власності (користування) на земельну ділянку. Між позивачем, сільською радою та ОСОБА_4 існує спір про право цивільне, тобто спір щодо правомірності користування та володіння земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду, з огляду на таке. Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції, чинній на час прийняття рішення). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року по справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 12 жовтня 1978 року по справі "Занд проти Австрії" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення)передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Судом установлено, що підставою оскарження рішення сільської ради є доводи позивача про те, що цим рішенням порушується його право власності на частину земельної ділянки площею 0,0324 га (межі перетинання земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_4). Конституційний Суд України в рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Органи місцевого самоврядування можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. Причому правовий статус державних чи місцевих органів влади визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права публічно-правового характеру (цивільні чи публічні) вони мають намір реалізувати. Статтею 80 Земельного кодексу України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України) установлено, що суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. За змістом ст. 2 та 5 ЗК України органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що у відносинах, які склалися між учасниками справи, сільська рада як власник землі вільна у виборі суб'єкта щодо передачі земельної ділянки в приватну власність у порядку, визначеному законом та не здійснює при цьому владні управлінські функції. Тому предметом позову є саме перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, що не є предметом розгляду за правилами КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення). Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судом апеляційної інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Київського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_3 не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року - залишити без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В. С Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М. http://reyestr.court.gov.ua/Review/72850795
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2018 року м. Київ Справа N 826/9672/17 Провадження N 11-80апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Північного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Північний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 серпня 2017 року (суддя Шрамко Ю.Т.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Кузьменка В.В., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі N 826/9672/17 за позовом Північного офісу Держаудитслужби до Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України (далі - Комітет) про стягнення збитків, УСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року Північний офіс Держаудитслужби звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Комітету, у якому просив стягнути на користь обласного бюджету Закарпатської області завдані відповідачем збитки в розмірі 25 тис. 366 грн 26 коп. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України, суди першої та апеляційної інстанцій керувались тим, що вимоги про відшкодування шкоди відповідно до ч. 2 ст. 21 КАС України мають бути поєднані з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. У листопаді 2017 року Північний офіс Держаудитслужби звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 серпня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року, оскільки вважає, що він виконує владні управлінські функції, а тому цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду адміністративними судами в порядку, передбаченому КАС України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 03 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Касаційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року справу за позовом Північного офісу Держаудитслужби до Комітету про стягнення збитків передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. У ч. 6 ст. 346 КАС України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної підсудності. Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи про оскарження судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, за результатом проведеної Північним офісом Держаудитслужби планової ревізії фінансово-господарської діяльності Комітету за періоди з 01 січня 2013 року по 30 червня 2016 року, а також з 01 липня 2016 року по 01 березня 2017 року було виявлено порушення, які задокументовано в акті ревізії від 22 березня 2017 року N 031-30/298. На підставі висновків акта ревізії контролюючим органом сформовано вимогу від 05 квітня 2017 року N 26-031-14-14/3551 щодо усунення порушень законодавства, виявлених унаслідок перевірки фінансово-господарської діяльності Комітету. Невиконання Комітетом у повному обсязі вказаної вимоги у визначений строк, а саме незабезпечення відшкодування матеріальної шкоди (збитків) обласному бюджету Закарпатської області на суму 25 тис. 366 грн 26 коп., зумовило необхідність звернення Держаудитслужби до суду із цим позовом. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII) у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІ здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Згідно з Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року N 43 (далі - Положення), Держаудитслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю. Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (пункт 7 Положення). Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону N 2939-ХІІ державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Пунктом 6 Положення передбачено, що Держаудитслужба має право в установленому порядку, зокрема: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 16); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 20); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (підп. 23). Положенням установлено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 9 п. 4). Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю. Зокрема, у п. 7 цієї статті передбачено право цього органу пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства. У ст. 10 Закону N 2939-ХІІ встановлено право органу державного фінансового контролю звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 13). Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-ХІІ законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність з вимогами законодавства і в цій частині вона є обов'язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом пред'явлення вимоги. Такі збитки відшкодовуються в добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Як убачається зі змісту позовної заяви, орган державного фінансового контролю просив суд стягнути збитки з підконтрольного органу на користь обласного бюджету. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Водночас, слід звернути увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового не лише за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи його посадової особи, а й за умови здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Так, позивачем у справі є Держаудитслужба як суб'єкт владних повноважень у розумінні положень КАС України, правовий статус якої визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким їй надано право звертатись до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. Отже, здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою, які мають публічно-правовий характер. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір не є справою адміністративної юрисдикції, оскільки адміністративними судами можуть розглядатись вимоги про відшкодування шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень, і які мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправним рішення, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, є помилковими. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на постанову Верховного Суду України від 18 червня 2013 року у справі N 21-204а13, оскільки правовідносини між управлінням Пенсійного фонду України і військовим комісаріатом про стягнення шкоди (зайво виплаченої пенсії), що були предметом розгляду в цій справі, стосувались зовсім інших обставин і не можуть розцінюватись як аналогічна правова позиція щодо правовідносин між контролюючим органом та підконтрольною установою. З урахуванням позиції, висловленої Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 18 вересня 2014 року у справі N 21-332а14 і від 21 квітня 2015 року у справі N 21-96а15, спір про стягнення завданих збитків у розмірі 25 тис. 366 грн 26 коп., звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цих висновків. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), є помилковими. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Північного офісу Державної аудиторської служби України задовольнити. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 серпня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2017 року скасувати. Справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України до Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України про стягнення збитків направити на продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 лютого 2018 року м. Київ Справа N 756/10859/15-ц Провадження N 14-15цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва (суддя Жук М.В.) від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва (судді Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М., Музичко С.Г.) від 7 червня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Грибник", третя особа - ОСОБА_5, про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулось до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 28 листопада 2007 року між Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") і ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 3 млн 774 тис. 690 грн строком до 27 листопада 2030 року зі сплатою 12,7 % річних за користування ними. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і Товариством з обмеженою відповідальністю "Грибник" (далі - ТОВ "Грибник") та між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_4 були укладені окремі договори поруки. 26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 28 листопада 2007 року з ОСОБА_5, та за договорами поруки. ОСОБА_5 належним чином не виконує узятих на себе зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку із чим утворилась заборгованість, яку позивач просив суд стягнути з поручителів ОСОБА_4 і ТОВ "Грибник" на свою користь у сумі 2 млн 454 тис. 681 грн. 54 коп. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Грибник" закрито. Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року позовні вимоги ПАТ "Дельта банк" задоволено частково, з ОСОБА_4 на користь банку у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 листопада 2007 року стягнуто 82 тис. 923 грн. 84 коп. заборгованості за процентами, 6 тис. 754 грн 08 коп. пені, 801 грн 51 коп. - три проценти річних, а всього 90 тис. 479 грн 43 коп. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ "Дельта банк" задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 2 млн 454 тис. 681 грн 54 коп., 4 тис. 19 грн 40 коп. судового збору, а всього 2 млн 458 тис. 700 грн 94 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 у дохід держави судовий збір у сумі 3 тис. 654 грн. У липні 2016 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, посилаючись на порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судові рішення перешкоджають реалізації права позивача на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, а вимоги банку до ОСОБА_4 та ТОВ "Грибник" взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 27 грудня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 6 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 3 млн 774 тис. 690 грн строком до 27 листопада 2030 року зі сплатою 12,7 % річних за користування ними. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ТОВ "Грибник" було укладено договір поруки N 1 (41.1/05/07-Z). Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору поруки поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором N 41.1/05/07-Z від 28 листопада 2007 року. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_4 було укладено договір поруки N 2 (41.1/05/07-Z). Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору поруки поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором N 41.1/05/07-Z від 28 листопада 2007 року. 26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 28 листопада 2007 року з ОСОБА_5, та за договорами поруки. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог юридичної особи - банку до юридичної особи - поручителя, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "Грибник" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. При цьому заявлені позовні вимоги банку до поручителів (фізичної та юридичної особи) не є взаємопов'язаними і можуть бути самостійними й окремими предметами позову, оскільки виникли з окремих договорів поруки. Такі висновки ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами (стаття 20 у діючій редакції ГПК України) Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства - передбачалось статтею 16 ЦПК України в редакції, що діяла на час постановлення судом оскаржуваної ухвали. Аналогічні норми передбачені в статті 20 ЦПК України та статті 21 ГПК України. Розгляд спорів між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вищезазазначених вимог ЦПК України при визначенні судової юрисдикції суди повинні керуватися тим, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства в разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи - позичальника та юридичної особи - поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 Цивільного кодексу України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов'язана, зокрема, з визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов'язання та іншими умовами договорів. У справі, яка переглядається, за змістом договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами договорів не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Отже, за умовами окремих договорів поруки поручителі взяли на себе зобов'язання самостійно відповідати перед кредитором за виконання грошових зобов'язань боржником за кредитним договором, тому кредитна заборгованість підлягає стягненню з кожного поручителя окремо. Установивши зазначені обставини, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги юридичної особи - банку до юридичної особи - поручителя підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до ТОВ "Грибник", дійшов правильного висновку, що даний спір віднесено до компетенції господарських судів України. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вражає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  24. Постанова Іменем України 28 лютого 2018 року м. Київ справа N 234/14299/15-ц провадження N 14-12цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Міністерства соціальної політики України, Донецької обласної державної адміністрації про відшкодування шкоди, завданої через недоплату належних соціальних виплат за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником ОСОБА_4, на ухвалу апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2016 року, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Міністерства соціальної політики України, Донецької обласної державної адміністрації (далі - Донецька ОДА), в якому з урахуванням уточнень просив стягнути солідарно з відповідачів шкоду, завдану йому через недоплату належних соціальних виплат у розмірі 13 391 грн 51 коп. Позовна заява мотивована тим, що йому була встановлена третя група інвалідності у зв'язку з виконанням службових обов'язків під час проходження строкової військової служби і його віднесено до першої категорії учасників ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі - Чорнобильська АЕС), у зв'язку з чим він набув право на отримання пільг, компенсацій та інших соціальних виплат, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Протоколом Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України від 17 грудня 2014 року N 81 прийнято рішення про безпідставність встановлення йому вищезазначеного статусу і видачі відповідного посвідчення. Позивач також зазначав, що Донецька ОДА протягом тривалого часу ухилялася від видачі йому відповідної вкладки до посвідчення учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, внаслідок чого з вини відповідачів було припинено виплату належних йому пенсії, компенсації та допомоги. Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2015 року визнано протиправним та скасовано рішення вищезазначеної Комісії в частині визнання безпідставною видачу йому посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2 (1). Після набрання вказаним судовим рішенням законної сили і звернення ОСОБА_3 до Донецької ОДА йому була надана вкладка до пенсійного посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та поновлено соціальні виплати. Враховуючи те, що позивачу було створено перешкоди в отриманні пільг, грошової компенсації вартості продуктів харчування, щорічної разової грошової соціальної допомоги, ОСОБА_3 просив відшкодувати на підставі ч. 1 ст. 1166, ст. 1173 ЦК України, шкоду заподіяну йому органами державної влади. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 30 грудня 2015 року про виправлення описки, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Судове рішення першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до п. 4 Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 вересня 2005 року N 936, виплата компенсацій та допомоги певних видів, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", проводиться центрами по нарахуванню і виплаті соціальних допомог, структурними підрозділами з питань соціального захисту населення за місцем реєстрації громадян, а не Міністерством соціальної політики України. Крім того, суд виходив із недоведеності заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не доведено завдання йому шкоди та того, що ця шкода була завдана саме діями відповідачів. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2016 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Міністерства соціальної політики України, Донецької ОДА про відшкодування шкоди, завданої недоплатою належних соціальних виплат закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 13 липня 2017 року N 2136-VIII, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір, який виник між сторонами є публічно-правовим та відноситься до адміністративної юрисдикції з огляду на його предмет. 9 березня 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду, в якій, посилаючись на порушення цим судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що скасовуючи рішення місцевого суду та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі з підстав того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд апеляційної інстанції невірно визначив характер і зміст спірних правовідносин та форму судочинства при вирішенні даного спору, оскільки вимоги позивача щодо відшкодування шкоди ґрунтувалися на підставі ст. 1173 ЦК України і підлягали розгляду у порядку ЦК України. Крім того, заявник посилався на те, що перед пред'явленням даного позову до Краматорського міського суду він звертався з аналогічними позовними вимогами до Донецького окружного адміністративного суду, яким 19 серпня 2015 року постановлено ухвалу про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 16 червня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. 21 червня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_3 до Міністерства соціальної політики України, Донецької ОДА про відшкодування шкоди, завданої недоплатою належних соціальних виплат призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 02 січня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником ОСОБА_4, на ухвалу апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2016 року. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2016 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з ч. 2 ст. 21 КАС України, у редакції Закону України від 1 січня 2016 року, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Аналіз змісту вищезазначеної статті дає підстави для висновку про те, що адміністративними судами можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень, й вони мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Пред'являючи позов до суду ОСОБА_3 посилався на те, що його віднесено до першої категорії учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, у зв'язку з чим він набув право на отримання пільг, компенсацій та інших соціальних виплат, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Протоколом Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства соціальної політики України від 17 грудня 2014 року N 81 прийнято рішення про безпідставність встановлення йому вищезазначеного статусу і видачі відповідного посвідчення. Донецька ОДА протягом тривалого часу ухилялася від видачі йому відповідної вкладки до посвідчення учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, внаслідок чого з вини відповідачів було припинено виплату належних йому пенсії, компенсації та допомоги. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням комісії ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства соціальної політики України про визнання неправомірним та скасування рішення й зобов'язання вчинити певні дії. Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2015 року визнано протиправним та скасовано рішення Комісії зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС при Міністерстві соціальної політики України, яке наведене у протоколі від 17 грудня 2014 року N 81 в частині визнання безпідставною видачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2 (1) ОСОБА_3 Після набрання вказаним судовим рішенням законної сили і звернення ОСОБА_3 до Донецької ОДА йому була надана вкладка до пенсійного посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та поновлено соціальні виплати. Вирішуючи питання щодо юрисдикції даної справи, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на предмет заявленого позову - відшкодування шкоди на підставі ч. 1 ст. 1166, ст. 1173 ЦК України, і на те, що звертаючись із даним позовом до суду ОСОБА_3 посилався на усунення відповідачами негативних наслідків неправомірних рішень, дій та бездіяльності шляхом виконання останніми постанови Донецького окружного адміністративного суду від 29 квітня 2015 року. Вимог, наведених у ч. 2 ст. 21 КАС України, які могли бути підставою для розгляду у поєднанні з вимогами про відшкодування шкоди, позивачем не заявлялось. Крім того, ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2015 року провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Міністерства соціальної політики України про відшкодування шкоди, завданої неправомірним рішенням суб'єкта владних повноважень закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на ухвалу апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2016 року задовольнити. 2. Ухвалу апеляційного суду Донецької області від 17 лютого 2016 року скасувати. 3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Міністерства соціальної політики України, Донецької обласної державної адміністрації про відшкодування шкоди, завданої через недоплату належних соціальних виплат передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Великої Палати Верховний Суд набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  25. ПОСТАНОВА Іменем України 28 лютого 2018 року м. Київ Справа N 800/473/17 Провадження N 11-56заі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу судді Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року (суддя Веденяпін О.А.) за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісія) про визнання незаконним і скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: 06 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з адміністративним позовом до Комісії про визнання незаконним та скасування рішення відповідача від 23 жовтня 2017 року N 703дс-17 про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора Личаківського відділу Львівської місцевої прокуратури N 1 ОСОБА_4 та зобов'язання Комісії відкрити дисциплінарне провадження щодо прокурора ОСОБА_4 Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_3. до Комісії про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху. Надано позивачу строк для усунення недоліків (сплати судового збору) до 29 листопада 2017 року. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_3 до Комісії повернуто позивачеві у зв'язку з несплатою судового збору в повному обсязі. Не погоджуючись з згаданою ухвалою від 11 грудня 2017 року, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначає, що оскаржувану ухвалу постановлено з порушенням норм процесуального права. Обґрунтовуючи свої доводи, апелянт вказує, що порушено порядок розгляду справи після її автоматизованого розподілу у зв'язку з переведенням судді, у провадженні якого перебувала справа, до Верховного Суду. Безпідставним є висновок судді щодо необхідності сплати судового збору за дві позовні вимоги. Крім того, суддя неправомірно послався на подання позивачем до суду дубліката квитанції про сплату судового збору, а не її оригіналу, як на підставу для повернення позову. З огляду на викладене в апеляційній скарзі порушено питання про скасування ухвали судді Вищого адміністративного суду України з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення цієї скарги. Повертаючи адміністративний позов, суддя Вищого адміністративного суду України керувався тим, що позивач у встановлений судом строк не усунув недоліків, зазначених в ухвалі судді Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2017 року, а саме не сплатив судового збору в повному обсязі за дві позовні вимоги немайнового характеру, а також додав до позовної заяви дублікат квитанції про сплату судового збору, а не її оригінал. Проте з таким висновком судді Вищого адміністративного суду України погодитись не можна. Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 107 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (на момент звернення ОСОБА_3 з позовом до суду), суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 106 цього Кодексу. Згідно із частиною третьою статті 106 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) до позовної заяви додається, зокрема, документ про сплату судового збору. За правилами частини першої статті 108 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтею 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою. Пунктом 1 частини третьої статті 108 КАС України в згаданій редакції визначено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху. Матеріалами справи встановлено, що ухвалою судді Вищого адміністративного суду України Шипуліної Т.М. від 09 листопада 2017 року позовну заяву (у формі скарги) ОСОБА_3 до Комісії про визнання незаконним і скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків до 29 листопада 2017 року. Як убачається із цієї ухвали судді, недоліком позовної заяви ОСОБА_3 є те, що позивач не надав документа про сплату судового збору. При цьому зазначено, що судовий збір за позовну вимогу немайнового характеру становить 640 грн. 17 листопада 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла заява позивача про виконання ухвали судді Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2017 року про залишення позовної заяви без руху, до якої долучено дублікат квитанції N 0.0.892136447.1 про сплату через систему інтернет - банкінгу "privatbank.24" судового збору в розмірі 640 грн. У зв'язку з настанням обставин, які унеможливлюють участь судді Шипуліної Т.М. у розгляді розподілених їй судових справ, що може мати наслідки порушення строку розгляду, передбаченого відповідним процесуальним законом, розпорядженням керівника апарату Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2017 року N 1319 призначено повторний автоматизований розподіл судових справ, на підставі якого адміністративну справу N 800/473/17 прийнято до провадження ухвалою судді Вищого адміністративного суду України Веденяпіна О.А. від 22 листопада 2017 року. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_3 до Комісії повернуто позивачеві. Мотивуючи рішення про повернення адміністративного позову, суддя Вищого адміністративного суду України послався на абзац другий частини третьої статті 6 Закону України "Про судовий збір" та зазначив, що ОСОБА_3 не сплатив судового збору в повному обсязі за дві позовні вимоги немайнового характеру, а також додав до позовної заяви дублікат квитанції про сплату судового збору, а не її оригінал. Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 Закону України "Про судовий збір" у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. Водночас згідно із частиною першою статті 6 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Пунктами 1 і 2 частини другої статті 162 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) установлено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення, а також про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Частиною п'ятою статті 171-1 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що Вищий адміністративний суд України за наслідками розгляду справи може визнати акт Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів незаконним повністю або в окремій його частині та зобов'язати Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів вчинити певні дії. Аналізуючи наведені норми КАС України в редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_3 з позовом до суду та вирішення суддею питання про відкриття провадження в адміністративній справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що визнання незаконним та скасування рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження нерозривно пов'язане із зобов'язанням відповідача відкрити дисциплінарне провадження, а отже, є однією вимогою немайнового характеру. Таким чином, висновок судді Вищого адміністративного суду України про необхідність сплати позивачем судового збору в цій справі за дві позовні вимоги немайнового характеру є помилковим. Щодо посилань судді Вищого адміністративного суду України на те, що до позовної заяви додано дублікат квитанції про сплату судового збору, а не її оригінал, як на підставу для повернення адміністративного позову, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Згідно із частиною другою статті 9 Закону України "Про судовий збір" суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. Отже, суддя Вищого адміністративного суду України повинен був перевірити зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України за наданим позивачем дублікатом квитанції N 0.0.892136447.1. Велика Палата Верховного Суду здійснила указану процедуру та встановила зарахування судового збору, сплаченого позивачем у розмірі 640 грн. до спеціального фонду Державного бюджету України. Тобто ОСОБА_3 усунув недоліки позовної заяви, зазначені в ухвалі судді Вищого адміністративного суду України від 09 листопада 2017 року про залишення позову без руху. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 320 КАС України підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Оскільки при постановлені оскарженої ухвали суддя Вищого адміністративного суду України порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, ВеликаПалата Верховного Суду на підставі пункту 4 частини першої статті 320 КАС України робить висновок про скасування ухвали судді з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до статті 266 КАС України судом першої інстанції у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Комісії є Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 242, 266, 308, 311, 315, 320, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу судді Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року скасувати, а справу направити до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська