Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 933 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/631/15 Провадження N 11-488апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Дачного кооперативу інвалідів і ветеранів Великої Вітчизняної війни на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року (колегія суддів Безименна Н.В., Аліменко В.О., Бєлова Л.В.) у справі N 826/631/15 за позовом Дачного кооперативу інвалідів і ветеранів Великої Вітчизняної війни (далі - Дачний кооператив) до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області (далі - Вишгородська РДА), третя особа - Управління Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області, про визнання протиправними та скасування розпоряджень, УСТАНОВИЛА: У січні 2015 року Дачний кооператив звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Вишгородської РДА, третя особа - Управління Держгеокадастру, у якому просив визнати протиправними та скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області: - від 20 січня 2010 року N 42 "Про передачу земельних ділянок у власність 26 громадянам України для ведення індивідуального дачного будівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області"; - від 03 березня 2011 року N 246 "Про затвердження проекту із землеустрою та передачу земельних ділянок у власність громадянам України для ведення індивідуального дачного будівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області". Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач зазначив, що земельні ділянки, які передані у власність оскаржуваними розпорядженнями, частково накладаються на земельні ділянки членів Дачного кооперативу. Крім того, по території переданих земельних ділянок проходить кабель 10000 вольт і водовід вод артезіанської свердловини, а також згідно проектної документації на відведення земельних ділянок на підставі спірних розпоряджень не передбачена дорога вздовж ділянок Дачного кооперативу, чим порушено ДБН Б.2.4-1-94 п. 12.7. Крім того, земельні ділянки, передані у власність оскаржуваними розпорядженнями, були предметом неодноразових звернень позивача до Вишгородської РДА з метою отримання таких ділянок для розширення Дачного кооперативу, а тому прийняття спірних розпоряджень призвело до порушення прав членів кооперативу на отримання їх у встановлений законом спосіб у користування чи власність. Також позивач вважає, що земельні ділянки, які передані у власність оскаржуваними розпорядженнями фізичним особам, створюють перешкоди для вільного використання земельних ділянок вже належних позивачу. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 09 квітня 2015 року цю справу передав на розгляд до Київського окружного адміністративного суду. Київський окружний адміністративний суд постановою від 13 жовтня 2016 року позов задовольнив. Визнав протиправними та скасував розпорядження Вишгородської РДА від 20 січня 2010 року N 42 та від 03 березня 2011 року N 246. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 квітня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, керувався тим, що після оформлення права власності на земельні ділянки фізичними особами, у сторін виник спір про право цивільне, а тому й захищати свої права та інтереси позивач повинен у спосіб, визначений Цивільним процесуальним кодексом України. У липні 2017 року Дачний кооператив звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року і залишення в силі рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник вказав, що суд першої інстанції правомірно розглянув справу в порядку адміністративного судочинства і прийняв законне та вмотивоване рішення. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 09 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій й вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Вишгородської РДА від 09 лютого 2006 року N 57 "Про затвердження матеріалів інвентаризації та передачу у власність земельних ділянок членам Дачного кооперативу інвалідів та ветеранів Великої Вітчизняної війни" затверджено матеріали інвентаризації земельної ділянки Дачного кооперативу площею 8,6258 га, з них: під дачними ділянками 7,6297 га, землі загального користування 0,9961 га, а також матеріали технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на землю членами Дачного кооперативу; доручено Вишгородському районному відділу N 11 Київської регіональної філії Центру державного земельного кадастру виготовити акти на право власності на землю членам Дачного кооперативу. Розпорядженням Вишгородської РДА від 19 травня 2006 року N 285 "Про передачу у власність земельних ділянок членам Дачного кооперативу інвалідів та ветеранів Великої Вітчизняної війни" затверджено матеріали технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки і передано безкоштовно у власність ці ділянки членам Дачного кооперативу для ведення дачного будівництва; доручено Вишгородському відділу N 11 Київської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України" виготовити членам Дачного кооперативу державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, що знаходяться на території Лебедівської сільської ради за межами населеного пункту. Право власності на земельні ділянки, що передані членам Дачного кооперативу, підтверджуються державними актами про право власності на ділянки. Відповідно до розпорядження Вишгородської РДА від 20 січня 2010 року N 42 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у власність для ведення індивідуального дачного будівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області та передано у власність земельні ділянки загальною площею 2,6000 га для індивідуального дачного будівництва на вказаній території 26 громадянам України згідно з додатком до розпорядження. Оскаржуваним розпорядженням Вишгородської РДА від 03 березня 2011 року N 246 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення індивідуального дачного будівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області та передано безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 1,3000 га 13 громадянам України згідно додатку до розпорядження. З додатків до оскаржуваних розпоряджень вбачається, що кожному з 39 громадян цими розпорядженнями передано у власність земельні ділянки площею по 0,1000 га. На підставі розпоряджень Вишгородської РДА від 20 січня 2010 року N 42 та від 03 березня 2011 року N 246 особам, зазначеним в додатках до них, видано державні акти на право власності на земельні ділянки з цільовим призначенням "для індивідуального дачного будівництва". Вважаючи розпорядження Вишгородської РДА від 20 січня 2010 року N 42 та від 03 березня 2011 року N 246 протиправними та такими, що порушують права та інтереси Дачного кооперативу, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами). Разом з тим відповідно до ч. 2 ст. 4. п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України в указаній редакції). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування розпоряджень органу місцевого самоврядування, якими фізичним особам (громадянам України) передано у власність земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва і які межують із земельними ділянками Дачного кооперативу та підлягають, на думку позивача, виділенню у власність чи користування саме кооперативу. Крім того, за позицією позивача оскаржуваними розпорядженнями порушені його права на володіння вже існуючими земельними ділянками, оскільки земельні ділянки, що передані фізичним особам, частково накладаються на земельні ділянки членів Дачного кооперативу. Таким чином, спір у справі, що розглядається, стосується права власності на земельні ділянки фізичних осіб, яке підтверджується державними актами на право власності, тобто цивільного права, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права. При тому у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації), подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку не адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Згідно із ст. 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У відповідності до положень ст. 152 Земельного кодексу України власник або землекористувач земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також захисту приватного права позивача як власника земельної ділянки. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 184/2470/13. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Дачного кооперативу інвалідів і ветеранів Великої Вітчизняної війни залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/5394/15-г Провадження N 12-41гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І. Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. та прокуратури - Рудак О.В. позивача - Безносик А.М. відповідача - Мойсук Л.А., Касперчик З.В. третя особа - Козуб Б.Ю. розглянула у судовому засіданні заяву Київської міської ради про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року у справі N 910/5394/15-г Господарського суду міста Києва за позовом Заступника прокурора Печерського району міста Києва (далі-прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач, заявник) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Славутич" (далі - відповідач, ТОВ "Славутич"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю " М.Д. Групп " про розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У березні 2015 року заступник прокурора Печерського району міста Києва звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом про розірвання договору оренди земельної ділянки площею 9,43 га (у тому числі площею 5,29 га під водною акваторією) на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі міста Києва, укладеного 20 жовтня 2005 року Київською міською радою і ТОВ "Славутич" та про зобов'язання відповідача повернути Київській міській раді вказану вище земельну ділянку вартістю 307696555,28 грн. кадастровий номер 8000000000:90:109:0009. 1.2. В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив про порушення відповідачем умов договору оренди від 20 жовтня 2005 року, а саме, несвоєчасність внесення орендної плати за земельну ділянку та наявність заборгованості з орендної плати понад півроку, враховуючи існуючу станом на 24 лютого 2015 року (до звернення з позовом) заборгованість в сумі 1101408,80 грн. 1.3. Як на правові підстави позову прокурор посилається на умови договору, приписи статей 14, 121 Конституції України, статей 32, 34 Закону України "Про оренду землі", статей 9, 96 Земельного кодексу України, статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". 1.4. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач вказує, що прокурор всупереч статей 188, 291 Господарського кодексу України, частини першої статті 651 Цивільного кодексу України, статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) порушив встановлений порядок розірвання договору, не врахував волевиявлення сторін, в тому числі Київської міської ради, а також, в порушення статей 14, 41 Конституції України, статті 27 Закону України "Про оренду землі" не взяв до уваги гарантований захист права власності особи, в тому числі права на орендовану земельну ділянку, яке відповідач не може реалізувати без зміни цільового призначення земельної ділянки. 1.5. У доповненні до заперечень проти позову відповідач повідомив, що 17 березня 2017 року ним повністю сплачено заборгованість з орендної плати за землю в розмірі 2547815,01 грн. станом на час ухвалення рішення заборгованість з орендної плати перед бюджетом відсутня, а тому відсутні підстави розірвання договору, вказані прокурором в позові. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Рішенням Київської міської ради від 18 листопада 2004 року N 809/2219 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Славутич" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва" затверджено проект відведення земельної ділянки відповідачу для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва; передано відповідачу за умови виконання пункту 3 цього рішення, в довгострокову оренду на 49 років земельну ділянку площею 9,43 га (у тому числі площею 5,29 га під водною акваторією) для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва за рахунок земель, відведених відповідно до пункту 10 рішення Київської міської ради від 03 червня 1999 року N 267-2/368 "Про надання та вилучення земельних ділянок", право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 30 грудня 1999 року N 90-6-00001. 2.2. Рішенням Київської міської ради від 17 березня 2005 року N 168/2744 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 18 листопада 2004 року N 809/2219" внесено зміни до пункту 3.7 рішення Київської міської ради від 18 листопада 2004 року N 809/2219 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Славутич" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва", викладено його в такій редакції: "Земельну ділянку в межах прибережних захисних смуг використовувати з обмеженнями відповідно до статті 61 Земельного кодексу України, статей 88, 89 Водного кодексу України". 2.3. Відповідно до зазначених вище рішень Київська міська рада та відповідач уклали договір оренди земельної ділянки від 20 жовтня 2005 року загальною площею 9,4315 га (кадастровий номер 8000000000:90:109:0009) на 49 років, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів 20 жовтня 2005 року за N 82-6-00322. 2.4. За умовами договору: відповідно до пункту 8.4. договору відповідач зобов'язаний, зокрема, своєчасно вносити орендну плату. Відповідно до пункту 4.5 договору орендна плата вноситься орендарем за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно рівними частинами протягом 30 календарних днів, наступних за календарним днем звітного (податкового місяця). 2.5. За пунктом 11.4 договір може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативою позивача, із звільненням позивача від відповідальності згідно з Господарським кодексом України, в разі, коли відповідач систематично не сплачує орендну плату (протягом півроку). 2.6. Відповідно до пункту 11.5 договору оренди договір може бути достроково розірваний у разі невиконання або неналежного виконання відповідачем обов'язків, визначених у пунктах 5.1 та 8.4 цього договору. 2.7. Згідно із пунктом 11.8 договору оренди у разі припинення або розірвання цього договору відповідач зобов'язаний повернути позивачеві земельні ділянки, на умовах, визначених цим договором. У разі невиконання відповідачем обов'язку щодо умов повернення позивачеві земельних ділянок відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачеві завдані збитки. 2.8. За копією довідки ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у місті Києві N 1730/9/26-55-25-01 від 27 лютого 2015 року та податкових декларацій у відповідача станом на 24 лютого 2015 року існувала заборгованість з плати за землю, починаючи з травня 2014 року. 2.9. Платіжним дорученням N 1 від 17 березня 2017 року відповідач сплатив 2547815,01 грн орендної плати за договором оренди від 20 жовтня 2005 року за N 82-6-00322. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (суддя Сівакова В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року (судді: Станік С.Р., Куксов В.В., Гончаров С.А.) у задоволенні позову відмовлено повністю. 3.6 Рішення судів вмотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами в розумінні статей 33, 34 ГПК України (в редакції, чинній на момент прийняття рішень) наведених підстав позову щодо порушення орендарем умов договору, які за положеннями Цивільного кодексу України та Закону України "Про оренду землі" можуть бути підставою для розірвання договору оренди, оскільки погашення відповідачем заборгованості та відсутність заборгованості з орендної плати на час вирішення спору підтверджуються дослідженими матеріалами справи (копією платіжного доручення N 1 від 15 березня 2017 року, листом ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у місті Києві N 3878/10/26-50-08-10 від 25 квітня 2017 року), а зазначена у листі ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у місті Києві N 1206/9/26-55-12-04 від 20 квітня 2017 року сума 991245,84 грн є нарахованою пенею, яка не є підставою для розірвання договору відповідно до його умов. 4. Короткий зміст постанови Вищого господарського суду України 4.1. Постановою Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року у справі N 910/5394/15-г (судді: Ходаківська І.П., Сибіга О.М., Данилова М.В.) прийнято відмову ТОВ "Славутич" від касаційної скарги; касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Славутич" припинено; касаційну скаргу Київської міської ради залишено без задоволення; постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року залишено без змін. 4.2. У постанові Вищий господарський суд України зазначав, що суди попередніх інстанцій на підставі належних доказів встановили відсутність заборгованості відповідача перед позивачем з орендної плати станом на момент ухвалення у справі Господарським судом міста Києва рішення від 27 квітня 2017 року, відтак, відсутні ознаки критерію істотності порушення умов договору відповідачем, передбачені частиною другою статті 651 ЦК України (враховуючи правову позицію Верховного Суду України у справі N 910/16306/13 постанова від 21 січня 2015 року). Вимога про зобов'язання відповідача повернути Київській міській раді спірну земельну ділянку також не підлягає задоволенню, як похідна від вимоги про розірвання договору. 5. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та заперечень учасників справи 5.1. У грудні 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява Київської міської ради про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року у справі N 910/5394/15-г з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення із цією заявою), в якій заявник просить суд скасувати вказану вище постанову та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов заступника прокурора Печерського району міста Києва в інтересах в особі Київської міської ради про розірвання договору та повернення земельної ділянки. 5.2 Заяву мотивовано доводами щодо неоднакового застосування норм матеріального права касаційними судами різних юрисдикцій, а саме, положень статей 526, 651 Цивільного кодексу України, статті 141 Земельного кодексу України, статей 13, 23, 32 Закону України "Про оренду землі", внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення, у подібних правовідносинах; суди касаційних інстанцій дійшли протилежних висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди та припинення права користування земельною ділянкою у разі систематичної несплати орендних платежів. 5.3 Як доказ неоднакового застосування норм матеріального права заявник послався на постанову Вищого господарського суду України від 16 грудня 2013 року у справі N 910/3991/13, постанову Вищого господарського суду України від 24 квітня 2014 року у справі N 910/15710/13, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року у справі N 235/1629/16ц, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у справі N 6-5192ск15, постанови Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 6-977цс16 та від 12 грудня 2012 року у справі N 6-146цс12. 5.4. На переконання позивача, в наданих копіях судових рішень суди у подібних правовідносинах дійшли висновку, що погоджені сторонами умови договору оренди передбачають дострокове розірвання договору у разі систематичної несплати орендних платежів, що також в силу вимог статей 24, 25, 32 Закону України "Про оренду землі", частини першої статті 141 Земельного кодексу України є підставою для припинення права користування земельною ділянкою та розірвання договору оренди. При цьому погашення орендарем заборгованості після подання позову немає правового значення для вирішення такого спору. 5.5. Крім того, рішення Господарського суду міста Києва від 12 травня 2015 року у цій справі виконано шляхом передачі позивачу спірної земельної ділянки, договір оренди земельної ділянки розірвано та знято з реєстрації, відповідно до Інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 травня 2017 року зареєстровано лише право власності на спірну земельну ділянку за Київською міською радою, і в порушення вимог статей 2, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", частини п'ятої статті 6 Закону України "Про оренду землі" після скасування Вищим господарським судом України судових рішень попередніх інстанцій повторної реєстрації договору оренди земельної ділянки не проведено. Відтак, суд не врахував, що на час розгляду справи відсутній предмет спору, оскільки відповідно до вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України за відповідачем право оренди не зареєстровано. 5.6. Відповідач у запереченні на заяву та поясненнях до заперечень вказав, що із наданих для порівняння як доказ неоднакового застосування норм права процесуальних документів не вбачається різного застосування норм матеріального права, оскільки у оскаржуваній постанові та наданих копіях встановлено різні фактичні обставини справи. Натомість висновок у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (справа N 910/16306/13) щодо відсутності підстав для задоволення позову у разі відсутності заборгованості на момент розгляду справи не суперечить висновку оскаржуваної постанови і свідчить про однакове застосування статті 526, 651 Цивільного кодексу України, статті 141 Земельного кодексу України, статей 13, 23, 32 Закону України "Про оренду землі". 6. Підстави розгляду заяви про перегляд судових рішень господарських судів Великою Палатою Верховного Суду 6.1. За змістом статті 11116 ГПК України (в редакції за станом на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень може бути подана виключно з наведених у ній підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ (пункти 1 та 2 зазначеної вище статті). 6.2. За частиною третьою статті 11123 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 6.3. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, перевіривши наведені у заяві Київської міської ради доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. 7.2. Згідно з частиною першою статті 11125 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 11116 цього Кодексу. 7.3. Частиною першою статті 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (в редакції, чинній на час розгляду справи, надалі - Закон "Про оренду землі") передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. 7.4. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 Закону "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. 7.5. За частиною першою статті 24 Закону "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати. 7.6. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. 7.7. За частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. 7.8. Водночас статтею 141 Земельного кодексу України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати. 7.9. Залишаючи без змін рішення і постанову, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог, Вищий господарський суд України, враховуючи наведені в позовній заяві підстави позову (істотне порушення умов договору другою стороною), перевірив дотримання судами положень статей 32, Закону України "Про оренду землі", частини другої статті 651 ЦК України та зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином дослідили та з'ясували відсутність ознак критерію істотності порушення відповідачем умов договору щодо внесення орендних платежів. 7.10. У поданій як доказ неоднакового застосування судами касаційних інстанцій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року у справі N 235/1629/16ц суди з'ясували, що відповідач систематично порушував умови договору оренди зі сплати орендної плати, що є підставою для його розірвання, а також наявна самостійна підстава розірвання договору через перехід права власності на земельну ділянку; в постанові від 22 лютого 2016 року у справі N 6-35192ск15 касаційний суд підтримав висновки судів попередніх інстанцій про відмову у розірванні договору оренди, за яким відповідач сплатив позивачу передбачену договором плату за користування земельною ділянкою та про задоволення вимог про розірвання договору, за яким заборгованість з орендної плати сплачена не була. 7.11. У постанові Вищого господарського суду України від 16 грудня 2013 року у справі N 910/3991/13 суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновками судів про розірвання договору оренди виходив з того, що умовами договору та чинним законодавством передбачена можливість розірвання договору у разі систематичної несплати орендних платежів, тобто, встановлення факту системного характеру; постанова Вищого господарського суду від 24 квітня 2014 року у справі N 910/15710/13 ґрунтується на з'ясованій судами існуючій заборгованості орендаря зі сплати орендної плати. 7.12. Правові позиції, викладенні в постановах Верховного Суду України N 6-977цс16 від 28 вересня 2016 року та N 6-146цс12 від 12 грудня 2012 року, стосуються застосування пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України щодо ознаки систематичності несплати орендної плати як підстави для розірвання договору. 8. Висновок Великої Палати Верховного Суду 8.1. Відповідно до статті 11114 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. 8.2. За положеннями пункту 1 частини першої статті 11116 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. 8.3. Отже зі змісту постанови, про перегляд якої подано заяву, та змісту судових рішень, наданих для порівняння, не вбачається неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, оскільки прийняття різних за змістом судових рішень зумовлено різними фактичними обставинами, які були встановлені під час розгляду цих справ та покладено в основу правових висновків. 8.4. Відтак, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року та в наведених вище копіях судових рішень, Велика Палата Верховного Суду вважає, що обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у цих справах, не можна визнати подібними, що не може свідчити про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. 8.5. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, зважаючи на що в задоволенні заяви Київської міської ради слід відмовити. На підставі підпунктів 1 і 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, статей 11124, 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні заяви Київської міської ради про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року постанови Київського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 27 квітня 2017 року у справі N 910/5394/15-г Господарського суду міста Києва відмовити. 2. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття. 3. Постанова суду є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/4089/16 Провадження N 11-213апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Орєшко Ю.О., учасники справи: представник позивача - Вільгельм А.Д., представники Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" - Юрченко О.А., Паламарчук О.В., третя особа - ОСОБА_17, представник третіх осіб - ОСОБА_18, розглянула у судовому засіданні справу за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України", Київського національного університету будівництва і архітектури, треті особи: ОСОБА_19, ОСОБА_17, про зобов'язання вчинити дії за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Київського національного університету будівництва і архітектури на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2017 року, УСТАНОВИЛА: Державна архітектурно-будівельна інспекція України звернулася до суду з позовом до ТОВ "ВКФ Фарби України", Київського національного університету будівництва і архітектури (далі - КНУБА), треті особи: ОСОБА_19, ОСОБА_17, про зобов'язання відповідачів знести дві секції багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1, які будуються без дозволу на виконання будівельних робіт і які не передбачені проектом "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на АДРЕСА_1", розробленим ТОВ "ПК "Інжгруп", що отримав експертний звіт Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту "НДІПРОЕКТРЕКОНСТРУКЦІЯ" щодо розгляду проектної документації від 16 квітня 2015 року N 150/15 та який було подано до Державної архітектурно-будівельної інспекції України для отримання дозволу на виконання будівельних робіт "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на АДРЕСА_1" (перша черга будівництва) від 19 січня 2016 року НОМЕР_1. Позов мотивовано тим, що під час проведення позивачем позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил установлено, що поряд із збудованим генпідрядною організацію - ТОВ "ВЕНДЕР ПРОДЖЕКТ" на замовлення ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" будинком з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1 виконуються роботи з будівництва ще двох секцій цього будинку без дозволу на виконання будівельних робіт, що свідчить про невиконання приписів від 19 червня 2015 року та від 09 листопада 2015 року, а тому в силу положень статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" органом державного архітектурно-будівельного контролю подано позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта. Під час розгляду справи Окружним адміністративним судом м. Києва в судовому засіданні 21 червня 2016 року було замінено первісного відповідача - Відокремлений структурний підрозділ "Київський індустріальний коледж" Київського національного університету будівництва на належного відповідача - КНУБА. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 19 квітня 2017 року у задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд (судді Мельничук В.П., Лічевецький І.О., Мацедонська В.Е.) постановою від 06 липня 2017 року скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва. Прийняв постанову, якою позов задовольнив та зобов'язав ТОВ "ВКФ Фарби України" та КНУБА знести дві секції багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1, які будуються без дозволу на виконання будівельних робіт. Судове рішення мотивовано тим, що об'єкт будівництва є самочинним у силу приписів статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), а проведення перебудови є неможливим, оскільки будівництво проводиться без документів, що дають право на виконання будівельних робіт, та затвердженого проекту, земельна ділянка, на якій проводиться будівництво, відповідно до генерального плану міста належить частково до: садибної житлової забудови, багатоквартирної житлової забудови та зелених насаджень загального користування, тобто будівництво здійснюється на земельній ділянці, яку не було відведено для цієї мети. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ТОВ "ВКФ Фарби України" та КНУБА подали касаційні скарги. Вищий адміністративний суд України відкрив касаційні провадження за вказаними скаргами. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту першого розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалами від 09 січня 2018 року прийняв до провадження касаційні скарги ТОВ "ВКФ Фарби України" та КНУБА на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2017 року. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 лютого 2018 року справу за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до ТОВ "ВКФ Фарби України", КНУБА, треті особи: ОСОБА_19, ОСОБА_17, про зобов'язання вчинити дії призначив до попереднього судового засідання, а ухвалою від 21 лютого 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 березня 2018 року прийняла до провадження зазначену справу, а ухвалою від 28 березня 2018 року призначила її розгляд за касаційними скаргами ТОВ "ВКФ Фарби України" та КНУБА. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Свою касаційну скаргу ТОВ "ВКФ Фарби України" мотивує тим, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення рішення не врахував низки доказів, які спростовують твердження позивача про самочинність будівництва двох секцій багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1. Також скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, вважаючи, що розгляд цього спору має відбуватися за правилами цивільного судочинства, свою позицію обґрунтовує висновком Верховного Суду України у рішенні від 15 листопада 2016 року N 802/1318/15-а. КНУБА у своїй касаційній скарзі посилається на те, що позивач стосовно нього не складав акти про порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності та не видавав приписи про усунення порушень, відтак - позивач не зафіксував жодного порушення саме КНУБА, що унеможливлює і його зобов'язання знести згадані секції багатоповерхового житлового будинку. Скаржники просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. У судовому засіданні представник позивача заперечив проти задоволення касаційних скарг, наголосив на тому, що спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, підтвердив обставини, установлені судами попередніх інстанцій. Представники ТОВ "ВКФ Фарби України" вимоги касаційних скарг підтримали в повному обсязі з мотивів, викладених у касаційній скарзі, зазначили про те, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства, наголосили на тому, що наразі будівництво майже завершене й майнові права на квартири в указаній будівлі передано фізичним особам, при цьому товариство вчиняє дії для затвердження проектної документації на другу та третю черги вказаного будинку. Третя особа ОСОБА_17 та представник третіх осіб проти касаційних скарг заперечили в повному обсязі, наголосили на незаконності збудованого об'єкта та порушенні прав мешканців сусідніх будинків у зв'язку з недотриманням будівельних норм і правил під час здійснення такого будівництва без дозвільних документів. Перевіривши обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції в межах доводів касаційних скарг, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла таких висновків. У своїй касаційній скарзі ТОВ "ВКФ Фарби України" посилається, зокрема, на порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції під час розгляду цієї справи, вважаючи, що спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства. Суд не погоджується з таким доводом скаржника з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 згаданої Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Згідно із частиною першою статті2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на момент ухвалення рішення судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень, зокрема, в інших випадках, встановлених законом. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. До уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені в статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність". Органом державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Примірне положення про органи державного архітектурно-будівельного контролю затверджується Кабінетом Міністрів України. Також положеннями статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що до уповноважених органів містобудування та архітектури належать, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури. Постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року N 294 затверджено Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, відповідно до пункту 1 якого Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Відповідно до частини першої статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. З огляду на вичерпання всіх попередніх превентивних засобів для усунення відповідачами порушень законодавства у сфері містобудівної діяльності (винесення приписів про усунення порушень шляхом зупинення будівництва без дозвільних документів) Державна архітектурно-будівельна інспекція України як орган виконавчої влади в межах своїх владних управлінських функцій звернулась до суду з позовом про знесення самочинного будівництва. Оскільки спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням органом державної влади своїх контролюючих функцій у сфері містобудівної діяльності, цей спір необхідно розглядати в порядку адміністративного судочинства з метою з'ясування та надання оцінки правомірності дій такого органу державної влади, адже здійснення державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже і публічно-правову природу таких правовідносин. Крім того, звертаючись із таким позовом, суб'єкт владних повноважень у цьому випадку діє з метою захисту від можливих порушень прав та інтересів невизначеного кола осіб і запобігання можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не з метою захисту приватного інтересу. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювала позицію щодо юрисдикційної належності такої категорії спорів у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 1519/2-787/11, у якій, зокрема, дійшла висновку про необхідність відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року, відповідно до якої об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. Відповідно до частини першої статті 177 ЦК об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (статті 179, 181 ЦК). За приписами статті 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Статтею 331 ЦК передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Таким чином, аби новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) (частина третя статті 331 ЦК). Відповідно до частини третьої статті 376 ЦК право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані під час їх знесення, підлягають розгляду судами на загальних підставах. Самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, яка спрямована на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, у тому числі змінюється їх склад та характеристики. Суб'єкти відповідних правовідносин вступають у відносини між собою з приводу різних об'єктів матеріального світу. Щодо одних і тих самих об'єктів матеріального світу можуть складатися різні види правовідносин. У цьому випадку суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, у адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист суспільних інтересів. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, що реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів. Наведене спростовує доводи скаржника -ТОВ "ВКФ Фарби України" про приватноправовий характер цього спору. Щодо суті спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до положень статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Орган державного архітектурно-будівельного контролю розглядає відповідно до закону справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності. Посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право, зокрема, складати протоколи про вчинення правопорушень, акти перевірок та накладати штрафи відповідно до закону; видавати обов'язкові для виконання приписи щодо: а) усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; б) зупинення підготовчих та будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, зокрема будівельних норм, містобудівним умовам та обмеженням, затвердженому проекту або будівельному паспорту забудови земельної ділянки, виконуються без повідомлення, реєстрації декларації про початок їх виконання або дозволу на виконання будівельних робіт. Посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право також проводити перевірку відповідності виконання підготовчих та будівельних робіт вимогам будівельних норм, державних стандартів і правил, затвердженим проектним вимогам, рішенням, технічним умовам, своєчасності та якості проведення передбачених нормативно-технічною і проектною документацією зйомки, замірів, випробувань, а також ведення журналів робіт, наявності у передбачених законодавством випадках паспортів, актів та протоколів випробувань, сертифікатів та іншої документації. Аналогічні повноваження органів державного архітектурно-будівельного контролю зазначені й у пункті 11 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року N 553 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якого Посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час здійснення державного архітектурно-будівельного контролю мають право, зокрема, складати протоколи про вчинення правопорушень та акти перевірок, і накладати штрафи у межах повноважень, передбачених законом; видавати обов'язкові для виконання приписи щодо: усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; зупинення підготовчих та будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, зокрема будівельним нормам, містобудівним умовам та обмеженням, затвердженому проекту або будівельному паспорту забудови земельної ділянки, виконуються без повідомлення, реєстрації декларації про початок їх виконання або дозволу на виконання будівельних робіт. Судами попередніх інстанцій установлено, що 19 червня 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві провів позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. Ця перевірка була проведена на підставі наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 09 червня 2015 року N 559 та постанови про призначення перевірки, винесеної слідчим СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві, за матеріалами досудового розслідування, занесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12014100100004620 від 30 квітня 2015 року. За результатами перевірки складено акт від 19 червня 2015 року, за змістом якого перевіркою було встановлено, що генпідрядною організацією - ТОВ "Вендер проджект" на замовлення ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" виконуються роботи з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів. Функції замовника щодо проектування та будівництва вказаного об'єкта передано ТОВ "ВКФ Фарби України" відповідно до договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника N 28/05-ФЗ/2014 від 28 травня 2014 року, за умовами якого ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" передав функції замовника щодо проектування та будівництва вказаного об'єкта ТОВ "ВКФ Фарби України". Проект "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів по АДРЕСА_1", розроблений ТОВ "ПК "Інжгруп" отримав експертний звіт Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту "НДІПРОЕКТРЕКОНСТРУКЦІЯ" щодо розгляду проектної документації від 16 квітня 2015 року N 150/15. Відповідно до зазначеного експертного звіту та паспорта об'єкта, розташованого на будівельному майданчику, категорія складності об'єкта будівництва V; поверховість житлового будинку - 22 поверхи; загальна площа житлового будинку - 11610,34 кв. м; площа вбудованих нежитлових приміщень - 392 кв. м На момент перевірки виконувалися будівельні роботи з улаштування перекриття над технічним поверхом житлового будинку, розташованого над 22 поверхом. Перевіркою встановлено, що будівельні роботи виконуються без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги частини першої статті 34 та частини першої статті 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Згідно з актом перевірки остання здійснювалася в присутності керівника проекту ТОВ "ВКФ Фарби України" Міщенка Є.О. 19 червня 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс припис ТОВ "ВКФ Фарби України" з вимогою усунути порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності у строк до 19 липня 2015 року та повідомити в цей же строк Департамент. Також 19 червня 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві склав протокол про правопорушення у сфері містобудівної діяльності, за результатами розгляду якого 30 червня 2015 року винесено постанову N 45/15/10/26-31/3006/05, якою визнано ТОВ "ВКФ Фарби України" винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності", та накладено штраф у сумі 1096200,00 грн 00 коп. 09 листопада 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві провів позапланову перевірку виконання вимог свого припису від 19 червня 2015 року та склав акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. Під час перевірки встановлено, що вимоги припису від 19 червня 2015 року не виконані, а саме: генпідрядна організація - ТОВ "Вендер проджект" на замовлення ДВНЗ "Київський індустріальний коледж", який відповідно до договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 28 травня 2015 року N 28/05-ФЗ/2014 передав функції замовника щодо проектування та будівництва зазначеного вище об'єкта ТОВ "ВКФ Фарби України", продовжує виконувати роботи з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги частини першої статті 34, частини першої статті 37 та частини четвертої статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". На момент перевірки виконуються будівельні роботи із оздоблення фасадів першої секції 22-поверхового житлового будинку, влаштування перекриття над 19-м поверхом другої секції житлового будинку та з улаштування плити перекриття над 11 поверхом третьої секції житлового будинку. Проектну документацію, необхідну для проведення перевірки, у повному обсязі представник замовника не надав. Замовника будівництва - ТОВ "ВКФ Фарби України" протягом року було піддано стягненню за порушення, передбачене абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності". 09 листопада 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс приписи ТОВ "Вендер проджект" та ТОВ "ВКФ Фарби України", відповідно до яких з 09 листопада 2015 року вимагалося зупинити виконання будівельних робіт та усунути допущені правопорушення в термін до 01 грудня 2015 року. 09 листопада 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві склав два протоколи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності: стосовно ТОВ "ВКФ Фарби України" за порушення, відповідальність за які передбачено абзацом другим пункту 1 частини шостої статті 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності", та стосовно ТОВ "Вендер проджект" за порушення, відповідальність за які передбачено абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 згаданого Закону. 19 листопада 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс постанову N 46/15/10/26-32/1911/02/4, відповідно до якої ТОВ "Вендер проджект" визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності", та накладено штраф у сумі 1240200,00 грн. Також 19 листопада 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виніс постанови N 48/15/10126-34/1911/02/4 та N 47/15/10126-33/1911/02/4, якими ТОВ "ВКФ "Фарби України" визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом третім пункту 5 частини другої статті 2 Закону України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності", та накладено штраф в розмірі 13780,00 грн. а також у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом другим пункту 1 частини шостої статті 2 згаданого Закону, і накладено штраф у розмірі 2480400,00 грн. 21 грудня 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві склав акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ТОВ "ВКФ Фарби України". Згідно з цим актом проведено позапланову перевірку виконання ТОВ "ВКФ Фарби України" вимог приписів Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві від 09 листопада 2015 року та встановлено, що приписи не виконані, а генпідрядна організація ТОВ "Вендер проджект" продовжує виконання будівельних робіт на замовлення ТОВ "ВКФ Фарби України" без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушує вимоги частини першої статті 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". 21 січня 2016 року слідчий СВ Шевченківського УП ГУ Національної поліції в місті Києві направив вимогу до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про проведення позапланової перевірки у зв'язку з розслідуванням кримінального провадження від 08 травня 2014 року N 12014100100004620 за ознаками злочину, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України, з метою підтвердження або спростування фактів безпідставної видачі дозволів посадовими особами Інспекції архітектурно-будівельного контролю м. Києва в інтересах ТОВ "ВКФ Фарби України" для проведення будівельних робіт з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1 у місті Києві. 11 лютого 2016 року на виконання вказаної вимоги Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві провів позапланову перевірку та складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. В акті перевірки зазначено, що позивач видав замовнику будівництва - Відокремленому структурному підрозділу "Київський індустріальний коледж" КНУБА дозвіл на виконання будівельних робіт "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів по АДРЕСА_1, у Шевченківському районі м. Києва" (перша черга будівництва) від 19 січня 2016 року N IV 115160191255. Функції замовника у даному будівництві належать ТОВ "ВКФ Фарби України". Проектом передбачено будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення з такими технічними характеристиками: поверховість - 22 поверхи, умовна висота 69,7 м, площа забудови 580,3 кв. м, загальна кількість квартир - 158, площа квартир у будинку - 7211,09 кв. м, площа вбудованих нежитлових приміщень - 392 кв. м Під час перевірки встановлено, що вказаний будинок побудовано, виконуються роботи із оздоблення фасадів. Також установлено, що поряд із збудованим будинком генпідрядною організацією ТОВ "Вендер проджект" на замовлення ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" виконуються роботи з будівництва ще двох секцій багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги частини першої статті 34, частини першої статті 37 та частини четвертої статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Вимоги приписів від 09 листопада 2015 року не виконано, не зупинено будівництва двох секцій житлового будинку, що будуються без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги пункту 3 частини четвертої статті 41 згаданого Закону. У зв'язку з невиконанням вказаних приписів позивач звернувся до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів - двох секцій багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1, які будуються без дозволу на виконання будівельних робіт. Згідно з частиною першою статті 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовник має право виконувати будівельні роботи після, зокрема, подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об'єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини першої статті 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об'єктах будівництва, що належать до IV і V категорій складності, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Законом України "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності" встановлюється відповідальність юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (суб'єктів містобудування) за правопорушення у сфері містобудівної діяльності. Зокрема, частиною другою статті 2 цього Закону визначено відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності для суб'єктів містобудування, які є замовниками будівництва об'єктів (у разі провадження містобудівної діяльності), або тих, що виконують функції замовника і підрядника одночасно, несуть відповідальність у вигляді штрафу за такі правопорушення: зокрема, виконання будівельних робіт без отримання дозволу на їх виконання. Як зазначалося вище, відповідно до статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. За рішенням суду самочинно збудований об'єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов'язаних із знесенням об'єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво. У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи цей позов, керувався первісними позовними вимогами позивача та з'ясував факти того, що позивач неодноразово проводив перевірки на об'єкті будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів по АДРЕСА_1, за результатами яких встановлено виконання будівельних робіт другої та третьої секцій зазначеного об'єкта без отримання дозволу на таке будівництво, а також невиконання вимог приписів про зупинення виконання будівельних робіт, про що свідчать акти перевірок, протоколи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та приписи про усунення порушень. Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, позивач 29 грудня 2016 року подав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої просив зобов'язати відповідачів знести дві секції багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення на АДРЕСА_1, які будуються без дозволу на виконання будівельних робіт та які не передбачені проектом "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на АДРЕСА_1", розробленим ТОВ "ПК "Інжгруп", що отримав експертний звіт Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту "НДІПРОЕКТРЕКОНСТРУКЦІЯ" щодо розгляду проектної документації від 16 квітня 2015 року N 150/15 та який було подано до Державної архітектурно-будівельної інспекції України для отримання дозволу на виконання будівельних робіт "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на АДРЕСА_1" (перша черга будівництва) від 19 січня 2016 року НОМЕР_1. (т. 2, а. с. 25, 26). Належної оцінки цій заяві суди не надали. При цьому, згадана заява значно точніше ідентифікує об'єкт позовних вимог, аніж первісні позовні вимоги, а це має суттєве значення для всебічного розгляду справи з огляду на те, що 19 січня 2016 року Відокремлений структурний підрозділ "Київський індустріальний коледж" КНУБА та генеральний підрядник отримали дозвіл на виконання будівельних робіт на об'єкт "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на АДРЕСА_1 у Шевченківському районі м. Києва" (перша черга будівництва), копія якого міститься у справі. Таким чином, суди не дослідили, чи стосуються позовні вимоги об'єкта будівництва (його частини), щодо якого дозвіл на виконання будівельних робіт уже видано, тобто усунено правопорушення у сфері містобудівної діяльності. Крім того, 13 червня 2014 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві зареєструвала подану замовниками будівництва (Державним вищим навчальним закладом "Київський індустріальний коледж" та ТОВ "ВКФ Фарби України") декларацію про початок виконання будівельних робіт "Будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів на АДРЕСА_1" з категорією складності III, код об'єкта 1122.1 "Будинки багатоквартирні масової забудови" N КВ 083141640454. 23 березня 2015 року на адресу Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві надійшов лист Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 березня 2015 року N 2881/0/12/27-15, у якому повідомлялося, що замовники будівництва - ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" та ТОВ "ВКФ Фарби України" - містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки N 2154/0/12/010-14 на АДРЕСА_1 не реєстрували. 24 березня 2015 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві видав наказ N 45 "д", яким скасував указану вище декларацію у зв'язку з установленням факту подання замовниками будівництва ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" та ТОВ "ВКФ Фарби України" недостовірних даних, що є підставою вважати об'єкт самочинним будівництвом, а саме в графі "Містобудівні умови і обмеження забудови видані" цієї декларації зазначено: "Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)". Оскільки будівництво об'єкта проводилося без реєстрації декларації про початок будівельних робіт, адже, як установлено судами, цю декларацію, замовником у якій було визначено ДВНЗ "Київський індустріальний коледж", було скасовано наказом Депатаменту ДАБК у місті Києві від 24 березня 2015 року N 45 "д", а судами не досліджено, чи фіксувалися позивачем під час проведення перевірок порушення законодавства у сфері містобудівної діяльності та чи виносилися приписи про усунення порушень стосовно ДВНЗ "Київський індустріальний коледж" або щодо КНУБА, то висновок апеляційного суду про зобов'язання КНУБА в цьому позові є передчасним. Неповне з'ясування обставин у справі, недослідження всіх наявних у справі доказів, ненадання їм належної правової оцінки є ознакою порушень судами норм матеріального та недотримання в процесі винесення рішень норм процесуального права, що є підставою для їх скасування та направлення справи на новий судовий розгляд. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, неповно дослідивши наявні у справі докази, та не надали правової оцінки обставинам справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору. До повноважень Великої Палати Верховного Суду під час касаційного розгляду справи не належить дослідження доказів, установлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права. Відповідно до частини другої статті 353 КАС (у чинній редакції) підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з частиною четвертою статті 353 КАС (у чинній редакції) справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що уточнені позовні вимоги були заявлені позивачем під час розгляду справи судом першої інстанції, при цьому судами першої та апеляційної інстанцій досліджені не були, також не була надана оцінка й указаним вище обставинам, то рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 344, 349, 353, 356 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Київського національного університету будівництва і архітектури задовольнити частково. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2017 року скасувати, а справу за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України", Київського національного університету будівництва та архітектури, треті особи - ОСОБА_19, ОСОБА_17, про зобов'язання вчинити дії - передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко Повний текст постанови складено 29 травня 2018 року.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 815/4618/16 Провадження N 11-452апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Домусчі С.Д., Димерлія О.О., Коваля М.П.) у справі N 815/4618/16 за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича, треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання протиправними дій і скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Одеського окружного адміністративного судуз позовами до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича (далі - державний реєстратор), треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, у яких з урахуванням уточнених позовних вимог просили: - визнати протиправними дії державного реєстратора щодо прийняття рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 від 29 квітня 2016 року N 29485005 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1; - визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора від 29 квітня 2016 року N 29485005 про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи вимоги позовних заяв, позивачі зазначали, що вони та ОСОБА_6 є співвласниками об'єкта нерухомості, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 здійснив самочинне будівництво на вказаному об'єкті нерухомого майна. Судовими рішеннями, що набрали законної сили, ОСОБА_6 було зобов'язано власними силами й за рахунок власних коштів привести в попередній стан триповерховий житловий будинок загальною площею 248,50 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (частка ОСОБА_6 в домоволодінні становить 2/6 частини та належить йому на праві власності) згідно із технічним паспортом Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" від 11 вересня 2008 року N 299587.95 шляхом здійснення відповідної перебудови. Також судовими рішеннями між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 установлено порядок користування земельною ділянкою загальною площею 868,5 кв. м, розташованою за вказаною адресою. Це рішення суду ОСОБА_6 не виконує. У подальшому позивачі дізнались, що державний реєстратор протиправно і всупереч встановленому судовим рішенням (ухвала Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2010 року у справі N 2-2101/2010) обтяженню (арешт 2/6 частини домоволодіння ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1) та відсутності підстав для проведення реєстрації права власності здійснив державну реєстрацію права спільної часткової власності ОСОБА_6 на 2/6 частини домоволодіння загальною площею 460,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Прийняте державним реєстратором рішення, на думку позивачів, порушує їх права, є протиправним та підлягає скасуванню. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 06 березня 2017 року позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора від 29 квітня 2016 року N 29485005 про реєстрацію права власності ОСОБА_6 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, оскільки оскаржуване рішення прийнято за наявності обтяжень речових прав на нерухоме майно. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 вересня 2017 року закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року й направити справу на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивачка зазначає, що позовні вимоги в цій справі стосуються виключно протиправності дій та рішення державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними функціями, у зв'язку з недотриманням ним вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), зокрема, здійснення відповідних реєстраційних дій за відсутності достатніх для цього підстав та документів. Тобто спір про право у цій справі відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 є співвласниками об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 19 березня 2002 року N 1400 набув у власність 2/6 частини домоволодіння із житловою площею 131,8 кв. м, розташованого на земельній ділянці розміром 1813 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. У 2009 році ОСОБА_6 самочинно здійснив будівельні роботи з реконструкції 2/6 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, шляхом збільшення площі забудови, що встановлено рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 листопада 2013 року у цивільній справі N 1512/2-830/11, яке набрало законної сили 17 грудня 2014 року. Цим рішенням ОСОБА_6 зобов'язано власними силами й за рахунок власних коштів привести в попередній стан триповерховий житловий будинок загальною площею 248,50 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (частка ОСОБА_6 в домоволодінні становить 2/6 частини та належить йому на праві власності) згідно із технічним паспортом Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" від 11 вересня 2008 року N 299587.95 шляхом здійснення відповідної перебудови. 29 квітня 2016 року державний реєстратор на підставі заяви ОСОБА_6 прийняв рішення N 29485005 про реєстрацію за ним права спільної часткової власності на 2/6 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, при тому, що Київський районний суд м. Одеси ухвалою від 28 квітня 2010 року у справі N 2-2101/2010 наклав арешт на це домоволодіння. Ці відомості підтверджено інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 26 серпня 2016 року N 66700880. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV (у цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), здійснення реєстрації права власності на домоволодіння за наявності запису про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту на нерухоме майно, позивачі просять його скасувати, у зв'язку із чим звернулись до суду із цим адміністративним позовом. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень, внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених Законом N 1952-IV (ст. 3 цього Закону). Правовий статус і компетенція державного реєстратора передбачені в ст. 10 Закону N 1952-IV. За приписами п. 1, 2 ч. 3 цієї статті державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: - відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; - відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; - відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; - наявність обтяжень прав на нерухоме майно; - наявність факту виконання умов правочину, з яким закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Відповідно до ст. 18 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться в такому порядку, зокрема: формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені права речові та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (ч. 4 ст. 18 Закону N 1952-IV). Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 24 зазначеного Закону в державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно. Підстави для внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них встановлено ст. 26 Закону N 1952-IV, у ч. 1 якої визначено, що подання та отримання документів за заявою про внесення змін до записів Державного реєстру прав здійснюються в порядку, передбаченому для державної реєстрації прав. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Отже, з наведених вище норм можна дійти висновку про важливість дотримання і неухильного виконання процедури державної реєстрації виключно на підставі вимог закону, оскільки невиконання суб'єктом влади вимог законодавства зводить нанівець законність всієї процедури державної реєстрації. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судового рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що заявлені позивачами вимоги спрямовані на захист їх цивільних прав, як землекористувачів та співвласників об'єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, з метою належного виконання судових рішень у цивільній справі. З таким висновком суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не погоджується, оскільки виконання чи невиконання судового рішення в цивільній справі ОСОБА_6 не є безпосередньою підставою звернення до адміністративного суду із цим позовом та предметом перевірки в цій справі. Предметом спору в цій справі є правомірність вчинення реєстраційних дій з державної реєстрації речового права, за наявності в Державному реєстрі прав запису про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту на нерухоме майно. Позовні вимоги ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності в особи, яка звернулася за державною реєстрацією, обтяження речових прав на її нерухоме майно. Тобто в цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який, на думку позивачів, вийшов за межі своїх владних повноважень, прийнявши рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на домоволодіння під час дії обтяження, встановленого судовим рішенням. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характеру спору, суб'єктного складу правовідносин, предмета та підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року скасувати. Справу за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича, треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання протиправними дій і скасування рішення - направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 813/4609/16 Провадження N 11-449апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року (у складі колегії суддів Обрізка І.М., Кухтея Р.В., Сапіги В.П.) у справі N 813/4600/16 за її позовом до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сіволіна Михайла Юрійовича, третя особа - ОСОБА_5, про скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сіволіна М.Ю. (далі - державний реєстратор), третя особа - ОСОБА_5, у якому просила скасувати рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 про реєстрацію права власності на житловий будинок заОСОБА_5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи наведені у позовній заяві вимоги, позивачка зазначала, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року скасовано заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08, на підставі якого було здійснено реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_5 У зв'язку із цим ОСОБА_3 вважає, що рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 підлягає скасуванню. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року позов задовольнив. Скасував рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 про реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Задовольняючи позов, суд виходив із того, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року скасовано рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08, на підставі якого у ОСОБА_5 виникло право на спірний будинок. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 червня 2017 року закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У липні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивачка зазначає, що позовні вимоги стосуються незаконності рішення державного реєстратора у зв'язку з набранням чинності рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року у цивільній справі та на підставі положення п. 41 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року N 1141. Зазначає, що в цій справі спір про право відсутній і дослідженню підлягають виключно дії державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08 за ОСОБА_5 визнано право власності на спадкове майно. У подальшому на підставі заяви ОСОБА_5 від 23 вересня 2013 року та заочного рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08 державний реєстратор прийняв рішення від 09 жовтня 2013 року N 6545657 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. На підставі цього рішення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис N 2818548 про реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_5 ОСОБА_3 оскаржила в апеляційному порядку заочне рішення суду першої інстанції у цивільній справі N 2-2077/08. За результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3, Апеляційний суд Львівської області рішенням від 29 листопада 2016 року скасував заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року і відмовив у задоволенні позову ОСОБА_5, оскільки суд першої інстанції не з'ясував коло спадкоємців, які прийняли спадщину, і не залучив їх до участі у справі. У зв'язку з тим, що рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 не скасоване і унеможливлює оформлення позивачкою спадщини, ОСОБА_3 звернулася до суду з цим адміністративним позовом. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судового рішення)завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Порушуючи питання про скасування рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657, ОСОБА_3 у позовній заяві обґрунтовує свої вимоги тим, що оскаржуване рішення державного реєстратора вчинене на підставі скасованого апеляційним судом рішення суду першої інстанції, і його наявність унеможливлює оформлення спадщини на користь позивачки. При цьому позовні вимоги не ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію обтяження прав, у зв'язку із невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності у особи, яка звернулась за державною реєстрацією, припинення повноважень на подання відповідної заяви. Інших доводів позивачка не навела. Тобто у цій справі позивачка просить захистити свій приватний інтерес шляхом скасування рішення державного реєстратора та зупинення права власності громадянки ОСОБА_5 на спірний будинок, а тому спір пов'язаний з реалізацією цивільних прав позивачки. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 цього Кодексу одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. З огляду на наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок Львівського апеляційного адміністративного суду про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Стосовно наведених у касаційній скарзі вимог щодо залишення в силі постанови суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що ця постанова не переглядалася в апеляційному порядку по суті заявлених вимог, а тому підстав для її перегляду в касаційному порядку немає. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/19487/14 Провадження N 11-358апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Гімарі Н.В., позивача - ОСОБА_3, представників Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" - Халабузаря В.В., Ворушила І.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової А.В., Аблова Є.В., Мазур А.С.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року (у складі колегії суддів Шурка О.І., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука Андрія Вікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука А.В. (далі - державний реєстратор), Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр" (далі - ПАТ КБ "Центр"), Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме чотирикімнатну АДРЕСА_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 11 грудня 2009 року; - зобов'язати Державну реєстраційну службу України виключити запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Позов обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення державного реєстратора прийнятно з порушенням вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, а тому є протиправним і підлягає скасуванню. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 15 лютого 2017 року позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 серпня 2014 року N 14965353. Зобов'язав Міністерство юстиції України виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запис від 30 травня 2014 року N 6684545. Суд першої інстанції, визначивши належність справи адміністративній юрисдикції, керувався тим, що невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є самостійною підставою для звернення до адміністративного суду, а доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними управлінським функціями. При цьому, задовольняючи позов, суд мотивував своє рішення тим, що у державного реєстратора не було доказів переходу права приватної власності на квартиру від ОСОБА_3 до ПАТ "КБ "Центр", оскільки відсутні докази наявності у позивача боргу перед банком. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 липня 2017 року змінив постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року із зазначенням у мотивувальній частині інших підстав для задоволення позову, зокрема, що державний реєстратор прийняв оскаржуване рішення за відсутності доказів простроченої заборгованості, відсутності оцінки нерухомого майна на момент набуття права власності банком, а також відсутності доказів надсилання та отримання іпотекодавцем вимог банку. У решті рішення суду залишено без змін. У липні 2017 року ПАТ "КБ "Центр" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, просило скасувати постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року і Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В додаток до цієї касаційної скарги у листопаді 2017 року ПАТ "КБ "Центр" подало клопотання про закриття провадження з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції. В доводах вказало, що цей спір повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства, оскільки виник з договірних відносин і стосується захисту приватного інтересу позивача, а також підтверджується висловленою з цього приводу позицією Верховного Суду України, зокрема у постанові від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. ОСОБА_3 подав до суду заперечення на касаційну скаргу, де зазначив, що у цій справі він оскаржує дії державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень, а тому ця справа належить до юрисдикції адміністративних судів і просив відмовити в задоволенні касаційної скарги з мотивів необґрунтованості та безпідставності. Представники ПАТКБ "Центр" у судовому засіданні просили задовольнити касаційну скаргу та закрити провадження у справі з мотивів, наведених в їх клопотанні. Інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, про дату, час і місце якого їх було належно повідомлено. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції та надані на противагу їм аргументи позивача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Судами встановлено, що між ПАТ "КБ "Центр" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір про відновлювальну кредитну лінію від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, відповідно до умов якого позивачу надано кредит у розмірі 2 млн грн. 23 лютого 2011 року між ПАТ "КБ "Центр" (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору іпотеки ОСОБА_3 передає в іпотеку нерухоме майно, а саме чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Розділом 5 іпотечного договору від 23 лютого 2011 року передбачено, що іпотекодержатель має право звернення на предмет іпотеки у випадках, зазначених у пункті 5.1 цього договору, а саме: іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання умов кредитного договору, зокрема, якщо в момент настання строку виконання зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та якщо інформація чи документи, надані іпотекодавцем під час укладення цього договору, виявляться недостовірними та/або недійсними, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов цього договору, а також у інших випадках, передбачених кредитним договором. У п. 5.3 договору іпотеки зазначено, що на підставі цього договору іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки на власний розсуд, зокрема, шляхом прийняття предмета іпотеки у власність згідно з порядком, установленим ст. 37 Закону N 898-IV. Через невиконання ОСОБА_3 належним чином кредитних зобов'язань ПАТ "КБ "Центр" неодноразово надсилало позивачу вимоги про погашення кредитної заборгованості за договором від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ та попередило, що в разі невиконання вимог банком, ними буде вжито відповідних заходів. У зв'язку з невиконанням позивачем умов договору від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, тобто наявністю заборгованості, ПАТ "КБ "Центр" звернулось до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про реєстрацію за ним права власності на квартиру 102 на вул. Срібнокільській, 3в у м. Києві. Державний реєстратор 06 серпня 2014 року прийняв рішення N 14965353 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснив державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ПАТ "КБ "Центр", про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесено запис N 6684545 від 30 травня 2014 року. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку. Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15 та від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-а. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі закриттю. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 344, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука АндріяВікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії- закрити. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови суду складено 08 червня 2018 року.
  7. Постанова Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 554/14813/15-ц Провадження N 14-66 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності, відповідного запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та повернення сторін у первинний стан за касаційною скаргою ТзОВ "Кей-Колект" на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року, ухвалене суддею Андрієнко Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Буленка О.О., Дорош А.І. й Омельченко Л.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_8), - відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Борис Михайлович, ТзОВ "Кей-Колект". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернулась з позовом про: - скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний N 23302570) від 31 липня 2015 року щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності (N запису 10626555) на квартиру загальною площею 80,5 кв. м і житловою площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки); - скасування запису N 10626555 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; - повернення сторін у первинний стан шляхом застосування реституції. 2. Позовна заява мотивована тим, що нотаріус порушив вимоги чинного законодавства України, зареєструвавши право власності на належну позивачеві квартиру, яка була її єдиним житлом, та не мав права проводити таку реєстрацію за іншою особою, оскільки відповідно до умов Договору іпотеки від 10 липня 2008 року (далі - договір іпотеки) для задоволення вимог кредитора у позасудовому порядку необхідно було укласти окремий договір. 3. Позивач також вказала, що нотаріус мав право зареєструвати право власності на предмет іпотеки, якщо іпотекодержатель надав йому копію письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, яка була надіслана іпотекодавцю і не була виконана у строк, що не міг бути меншим 30 днів з моменту її одержання. Проте, за твердженням позивача, іпотекодержатель таку вимогу не надсилав. 4. Крім того, позивач стверджувала, що нарахована їй заборгованість не була безспірною на момент вчинення нотаріусом оскаржених дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 24 травня 2016 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив: скасував рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 23302570 від 31 липня 2015 року, про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; скасував запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; повернув сторони у первинний стан: поновив за позивачем право власності на квартиру. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі порушили право власності позивача, оскільки для передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з умовами договору іпотеки необхідним є укладення окремого договору між позивачем і ТзОВ "Кей-Колект". А оскільки такий договір не укладений, то рішення нотаріуса є протиправним. 7. Крім того, суд першої інстанції вказав, що 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 9. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що право власності на заставне майно виникає лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". А у матеріалах справи відсутні докази укладання договору між іпотекодавцем й іпотекодержателем про задоволення вимог останнього. З огляду на це протиправним є прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 10. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність посилання представника ТзОВ "Кей-Колект" на необхідність розгляду позовних вимог про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та повернення сторін у первинний стан за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 вересня 2016 року ТзОВ "Кей-Колект" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 12. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвала мотивована тим, що ТзОВ "Кей-Колект" оскаржує рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. ТзОВ "Кей-Колект" вказує на те, що обов'язок позивача погасити заборгованість зберігається незалежно від підписання договору факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. 16. ТзОВ "Кей-Колект" вважає, що, зауважившивідсутність додатків до договору факторингу, суд недостатньо з'ясував обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а також порушив вимоги статей 15 і 16 ЦПК України, оскільки спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 17. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суди не взяли до уваги, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухомість було прийняте нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. А тому оскарження дій нотаріуса має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. 18. Крім того, відповідно до частини другої статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Позиція інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач стверджує, що у нотаріуса були відсутні документи, необхідні для реєстрації права власності на предмет іпотеки згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року, а також що така реєстрація згідно з Порядком взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2013 року N 607/5, могла проводитися лише державним реєстратором Міністерства юстиції України. 20. Позивач звертає увагу, що Октябрський районний суд м. Полтави, який рішенням від 25 вересня 2012 року відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив відсутність акта приймання-передачі права вимоги за формою згідно з додатком N 2 до договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року, укладеного Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" з ТзОВ "Кей-Колект" щодо зобов'язань, які виникли у позивача на підставі кредитного договору. 21. Крім того, позивач заперечує можливість розгляду справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір випливає з договірних відносин. Зазначає, що аналогічна позиція була висловлена у постанові судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. 22. Нотаріус відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.2) Щодо юрисдикції суду 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 27. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 28. Спір виник між сторонами з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права на неї за ТзОВ "Кей-Колект". 29. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 30. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи ТзОВ "Кей-Колект" щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 32. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 33. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 34. Натомість, обставини справи N 554/14813/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (1.2) Щодо підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки 35. В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що нотаріус діяв з порушенням вимог законодавства, чинного на той момент (іпотекодержатель не надіслав вимогу іпотекодавцю про усунення порушень), вимоги ТзОВ "Кей-Колект" позивач заперечує і вважає їх передчасними, оскільки термін повернення кредиту настане 8 липня 2022 року. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 36.1. Позивач і Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США для купівлі квартири з терміном погашення кредиту - 8 липня 2022 року. 36.2. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (банк) забезпечив свою вимогу до іпотекодавця (позивача) квартирою останнього. 36.3. 12 грудня 2011 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 1. 36.4. 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. 37. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 38. Згідно з частинами першою та другою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 39. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки).Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. 40. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 42. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року є правильними по суті і законними, а тому залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені ТзОВ "Кей-Колект" у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ТзОВ "Кей-Колект". З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 5червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 916/978/17 Провадження N 12-100гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., позивача - не з'явився, представника відповідача - не з'явився, розглянулакасаційну скаргу Громадської організації "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" (далі - ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер") на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року (головуючий суддя Величко Т.А., судді Лавриненко Л.В., Філінюк І.Г.) та на рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року (суддя Щавинська Ю.М.) у справі за позовом ОСОБА_3 до ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" про визнання недійсним рішення загальних зборів. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Господарського суду Одеської області з позовними вимогами до ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників указаної громадської організації, яке затверджене протоколом від 23 грудня 2016 року N 2, скасування запису N 15491070001001656 від 03 лютого 2017 року про внесення змін до відомостей про юридичну особу: зміна додаткової інформації, зміна керівника юридичної особи, зміна складу підписантів, скасування запису N 15491050001001656 від 03 лютого 2017 року про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи: зміна повного найменування, зміна скороченого найменування, інші зміни. 1.2. Під час розгляду справи в місцевому господарському суді позивач подав заяву про відмову від позовних вимог щодо скасування записів від 03 лютого 2017 року N 15491070001001656 та N 15491050002001656. 1.3. Позов обґрунтовано тим, що спірне рішення загальних зборів, яким, зокрема, позивача було виключено зі складу керівних органів ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" з підстав невиконання статутних завдань та нездійснення керівництва організацією, має бути визнано недійсним, оскільки ОСОБА_3 не було належним чином повідомлено про проведення загальних зборів, а також у зв'язку з недотриманням порядку їх проведення. 1.4. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на статтю 9 Закону України "Про громадські об'єднання" та підпункти 4.2.1, 4.2.2, 4.2.4, 4.3.4 Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер". 1.5. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що позачергові загальні збори були скликані відповідно до положень статуту організації, а позивач був повідомлений про дату та час проведення позачергових загальних зборів засобами поштового зв'язку та особисто членами організації ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Відповідач також вважає, що цей спір не може бути віднесений до категорії справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками, що у свою чергу є підставою для припинення провадження у справі. Крім того, ще однією підставою для припинення провадження у справі відповідач вважає скасування ним 29 червня 2017 року оспорюваного рішення позачергових зборів організації від 23 грудня 2016 року. 1.6. Як на правову підставу заперечень проти позову ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" посилається на статтю 12, пункти 1, 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, пункт 4.2, підпункт 4.4.1 Статуту відповідача. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним рішення позачергових загальних зборів членів ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер", оформлене протоколом від 23 грудня 2016 року N 2. Стягнуто з ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" на користь ОСОБА_3 1600 грн судового збору. Припинено провадження у справі в частині вимог про скасування запису N 15491070001001656 від 03 лютого 2017 року про внесення змін до відомостей про юридичну особу: зміна додаткової інформації, зміна керівника юридичної особи, зміна складу підписантів, скасування запису N 15491050001001656 від 03 лютого 2017 року про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи: зміна повного найменування, зміна скороченого найменування, інші зміни. 2.2. Судові рішення умотивовані відсутністю доказів належного повідомлення позивача про проведення позачергових загальних зборів, оформлених протоколом від 23 грудня 2016 року N 2, та доказів на підтвердження обставин неналежного виконання статутних завдань ОСОБА_3, а також ненаданням відповідачем доказів наявності кворуму на спірних зборах. 2.3. Нормативно судові рішення умотивовано посиланням на статті 1, 12, 16, 33, 34 ГПК України, статтю 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 1, 3, 11 Закону України "Про громадські організації", положення Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер", постанови пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року N 4 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин", та від 24 жовтня 2008 року N 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів". 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та на рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та припинити провадження у справі. 3.2. Скаржник вважає, що: - вказана справа не є такою, що виникла з корпоративних відносин, оскільки не є спором між юридичною особою та її учасником, а є спором між юридичною особою та фізичною особою, яка не має підтвердженого юридичного зв'язку із цією юридичною особою. Крім того, цей спір виник з діяльності громадського об'єднання, яке діє на підставі Закону України "Про громадські об'єднання" та не є господарським товариством, тому спір не підвідомчий господарському суду; - у зв'язку зі скасуванням відповідачем оспорюваного рішення від 23 грудня 2016 року в процесі розгляду господарським судом цієї справи, припинилось існування предмета спору, що було підставою для припинення провадження на підставі пункту 1-1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції до 15 грудня 2017 року), проте суд першої інстанції відповідне клопотання безпідставно відхилив та зазначив, що скасуванням рішення від 23 грудня 2016 року жодним чином не було вирішено спірних питань між сторонами та не врегульовано наявного спору. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 4.2. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.3. Ухвалою від 09 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" для здійснення перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року у справі N 916/978/17 та призначив її до розгляду на 04 квітня 2018 року. 4.4. Відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 4.5. 04 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 916/978/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" оскаржує судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб'єктної юрисдикції. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі 5.1. Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі -підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 5.2. Згідно із частиною четвертою статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 5.3. Отже, справи, що виникають з корпоративних відносин, - це справи зі спорів між юридичними особами та їх учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасниками, які вибули, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними: актів органів управління юридичної особи; її установчих документів; правочинів, укладених юридичною особою, якщо позивач обґрунтує свої вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів, тощо. Виняток становлять трудові спори за участю юридичної особи. 5.4. Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 5.5. З огляду на положення статті 84 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини п'ятої статті 63, частин першої та третьої статті 167 ГК України, Закону України "Про господарські товариства", Закону України "Про акціонерні товариства", статей 1, 19 і частин першої, шостої статті 20 Закону України "Про фермерське господарство", статей 6, 8, 19 та 21 Закону України "Про кооперацію" корпоративні відносини виникають, зокрема, у господарських товариствах, виробничих кооперативах, фермерських господарствах, приватних підприємствах, заснованих на власності двох або більше осіб. 5.6. Відповідно до частини першої статті 79 ГК України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. 5.7. Відповідно до статті 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. 5.8. Водночас за змістом статті 1 Закону України "Про громадські об'єднання" громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. 5.9. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку (частина п'ята статті 1 Закону України "Про громадські об'єднання"). 5.10. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про громадські об'єднання" громадські об'єднання утворюються і діють на принципах: добровільності; самоврядності; вільного вибору території діяльності; рівності перед законом; відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); прозорості, відкритості та публічності. 5.11. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи). 5.12. Відповідно до пунктів 1.1, 1.3, 1.5 свого Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" є добровільним, неприбутковим громадським об'єднанням, яке створено на добровільних засадах, на основі єдності інтересів, для спільної реалізації своїх прав і свобод, з метою реалізації потреб у справі забезпечення та розвитку болгарської мови, культури, традицій, звичаїв та захисту національно-культурних, соціальних, творчих та інших громадських інтересів; організація є некомерційною й не має на меті одержання прибутку від своєї діяльності; організація у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України "Про громадські об'єднання", Законом України "Про національні меншини", цим статутом та чинним законодавством України з питань діяльності громадської організації. 5.13. Пунктом 2.1 Статуту відповідача визначено, що метою організації є захист та задоволення законних соціально-економічних, духовних, соціальних, культурних, етнічних, творчих та інших спільних інтересів членів громадської організації, сприяння розвитку національної культури болгар, що мешкають в Україні, національно-культурних, дружніх взаємовідносин з іншими громадськими об'єднаннями в Україні та за її межами, сприяння в реалізації заходів та програм щодо відродження та збереження болгарських традицій та мови, інших національно-культурних та історичних цінностей. 5.14. З огляду на наведені вище приписи законодавства та положення Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" відповідач не є господарським товариством у розумінні положень статті 79 ГК України, Закону України "Про господарські товариства", а тому правовідносини між членами громадської організації та самою організацією не мають характеру корпоративних та не підпадають під регулювання пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви). 5.15. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, які не є корпоративними, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства, оскільки такий приватно?правовий спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. 5.16. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 5.17. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій та закриття провадження в цій справі. 5.18. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 5.19. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 5.20. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" підлягає задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, а провадження у справі - закриттю. 6. Щодо судових витрат 6.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. 7. Висновок щодо застосування норм права 7.1. Правовідносини між членами громадської організації та самою організацією не мають характеру корпоративних, у зв'язку із чим спори, що виникають з таких правовідносин, не відносяться до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 306, 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Громадської організації "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" задовольнити. 2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року в справі N 916/978/17 скасувати. 3. Провадження у справі Господарського суду Одеської області N 916/978/17 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 813/1211/17 Провадження N 11-442апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 до служби державних реєстраторів Турківської районної державної адміністрації Львівської області, за участю третьої особи - голови комісії з припинення виробничо-комерційної фірми "Мрія" (далі - ВКФ "Мрія") ОСОБА_3., про скасування державної реєстрації та запису про державну реєстрації, зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою представника позивача - ФОП ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року (головуючий Качмар В.Я., судді Гинда О.М., Ніколін В.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ФОП ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора Турківської районної державної адміністрації Львівської області (далі - державний реєстратор), у якому просила: - скасувати державну реєстрацію припинення юридичної особи - ВКФ "Мрія"; - визнати нечинним запис про державну реєстрацію припинення ВКФ "Мрія" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 19 січня 2012 року N 14111110007000102, вчиненого державним реєстратором; - зобов'язати державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Реєстр) запис про відміну державної реєстрації припинення ВКФ "Мрія". Позовні вимоги обґрунтовано тим, що під час вчинення оспорюваних дій не було дотримано встановленої процедури припинення юридичної особи: голова ліквідаційної комісії не повідомив явних (відомих) кредиторів, зокрема позивача; не дотримано нотаріально посвідченої форми рішення засновників про припинення юридичної особи; повідомлення про припинення не опубліковане в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 12 червня 2017 року позов задовольнив. Цей суд дійшов висновку, що реєстраційна дія щодо державної реєстрації припинення ВКФ "Мрія" вчинена з порушенням вимог законодавства, що діяло на момент виникнення спірних правовідносин, тому підлягає скасуванню. Крім того, за рішенням цього суду відповідач зобов'язаний внести до Реєстру запис про відміну державної реєстрації припинення ВКФ "Мрія". Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 29 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції скасував, а провадження у справі закрив. За правовим висновком суду апеляційної інстанції спір у справі не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України, оскільки спірні правовідносини пов'язані не стільки з державною реєстрацією припинення ВКФ "Мрія", скільки з невиконанням умов цивільно-правової угоди. У вересні 2017 року ОСОБА_2. як представник ФОП ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій з посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року про закриття провадження у справі та залишити в силі постанову Львівського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року про задоволення позову. Представник позивача вважає, що оскільки ліквідаційною комісією ВКФ "Мрія" було допущено низку процесуальних порушень щодо порядку припинення юридичної особи (позивача як кредитора не було персонально повідомлено про ліквідацію, повідомлення про ліквідацію було опубліковано у неспеціалізованому друкованому засобі масової інформації, реєстратору не було надано нотаріально посвідченої копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ним органу щодо припинення юридичної особи та свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи), то державний реєстратор зобов'язаний був відмовити у проведенні відповідних реєстраційних дій. Також Вовк У.Я. наводить доводи про те, що спір у справі стосується незаконних, на її думку, дій державного реєстратора щодо реєстрації припинення юридичної особи, а не права власності на нерухоме майно. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника позивача - ФОП ОСОБА_1 - ОСОБА_2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 11 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки представник позивача оскаржує ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2. як представника ФОП ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. За нормами частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спір у справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок помилковим з огляду на те, що, як убачається з матеріалів справи, обставини виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Судами встановлено, що внаслідок укладення між ФОП ОСОБА_1 та ВКФ "Мрія" договору від 29 березня 2002 року про сумісну діяльність, відповідно до умов якого сторони зобов'язувалися спільно діяти з метою будівництва магазину на вул. Міцкевича, 4 у м. Турка Львівської області, який фактично збудований і прийнятий в експлуатацію, позивач стала співвласником указаного майна. На таке майно ВКФ "Мрія" видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23 березня 2009 року. 25 вересня 2003 року ОСОБА_3. прийняв рішення про припинення діяльності ВКФ "Мрія" шляхом її ліквідації, доручивши ліквідацію собі. Усе майно, яке залишиться після ліквідації він вирішив передати у власність засновнику. Державний реєстратор уніс до Реєстру запис N 14111110007000102 про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи ВКФ "Мрія" на підставі рішення засновника про ліквідацію юридичної особи. Про вказане рішення щодо припинення ВКФ "Мрія" ФОП ОСОБА_1., як явного (відомого) кредитора, повідомлено не було. Про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізналася лише в березні 2017 року з листа ОСОБА_3. про припинення ВКФ "Мрія". Отже, за наведених вище обставин та з урахуванням мотивів позовної заяви можна дійти висновку, що спір у справі не стосується вимог щодо виконання цивільно-правових угод, як помилково вважав суд апеляційної інстанції, натомість ФОП ОСОБА_1 оскаржує дії державного реєстратора та просить скасувати державну реєстрацію припинення юридичної особи ВКФ "Мрія", яка, на думку позивача, була проведена з порушенням відповідної процедури. Тобто у цій справі дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд апеляційної інстанції належним чином не визначив характеру спору, суб'єктного складу правовідносин, предмета та підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Ураховуючи наведене, недоречним є посилання суду апеляційної інстанції в своєму рішенні на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, який, закриваючи провадження в адміністративній справі, мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини в ній пов'язані з невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною першою статті 353 КАС (у цій же редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Неправильне застосування Львівським апеляційним адміністративним судом статті 17 КАС (у редакції, яка діяла на час прийняття судового рішення) призвело до безпідставного закриття цим судом провадження в адміністративній справі, а тому касаційна скарга представника позивача підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала - скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача - фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року задовольнити частково. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено й підписано 5 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/5737/16 Провадження N 11-475апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року (у складі колегії суддів Шурка О.І., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі N 826/5737/16 за його позовом до Київської міської ради (далі - Міськрада) про визнання протиправним і скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва суду з позовом до Міськради, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 10 березня 2016 року N 212/212 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд". Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 25 листопада 2016 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Міськради від 10 березня 2016 року N 212/212 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" і, вийшовши за межі позовних вимог, зобов'язав відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_3 від 30 листопада 2015 року з урахуванням висновків цієї постанови. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 02 березня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції, адже вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 березня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 квітня 2018 року передав указану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 30 листопада 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Міськради з клопотанням про надання згоди на розробку проекту землеустрою земельної ділянки N 1 відповідно до графічного матеріалу (кадастрового кварталу 72:528 згідно з містобудівним кадастром м. Києва), орієнтованим розміром до 0,10 га, із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). До клопотання позивач додав копії: графічних матеріалів; паспорта та ідентифікаційного номера платника податків; довіреності. За результатами розгляду клопотання ОСОБА_3 Міськрада прийняла рішення від 10 березня 2016 року N 212/212 про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у мікрорайоні Жуляни в Солом'янському районі м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) немає згоди землекористувачів, а також наявна вимога органу самоорганізації населення "Комітет мікрорайону "Жуляни" м. Києва від 04 січня 2016 року N 1/1 щодо недопущення відведення земельних ділянок, якими вони користуються, іншим громадянам. Вважаючи рішення Міськради протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. За нормами п. "б" ст. 12 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, серед іншого, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно із ч. 1 ст. 59 цього Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Частиною 3 ст. 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. За правилами ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Згідно із ч. 7 цієї статті ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Частиною 10 ст. 118 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що ними встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. Ці норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів з клопотанням на отримання дозволу для розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, за результатами розгляду якого встановлені ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (у цьому випадку і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскарженібудь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 згаданої статті). Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а стосується права на земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку в межах норм безоплатної приватизації. З таким висновком суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не погоджується, виходячи з наступного. Предметом спору в цій справі є рішення Міськради про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Питання, пов'язаного з визнанням права власності на земельну ділянку та оспорюванням права власності інших осіб, у позивача не виникало. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов'язані з неправомірністю його прийняття. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що Міськрада під час прийняття спірного рішення про відмову ОСОБА_3 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність здійснювала владні управлінські функції, оскільки в цих правовідносинах орган місцевого самоврядування реалізовував свої контрольні функції у сфері управління діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила 21 березня 2018 року у справі N 536/233/16-ц. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення), є помилковим. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та/або постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_3 до Київської міської ради про визнання протиправним і скасування рішення направити для продовження розгляду до Київського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 810/2421/16 Провадження N 11-445апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" на ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року (у складі головуючого судді Дудіна С.О.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року (у складі колегії суддів Кобаля М.І., Епель О.В., Карпушової О.В.) у справі за позовом Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" до Виконавчого комітету Обухівської міської ради, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Канівець Ніни Вікторівни, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Хріпкової Ірини Дмитрівни, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Виноградової Анастасії Сергіївни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "КБ Зелена Планета", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Інвестбанк", Публічне акціонерне товариство "Смартбанк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер", про визнання протиправними дій та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_8 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Виконавчого комітету Обухівської міської ради та Головного територіального управління юстиції у Київській області про визнання протиправними дій та скасування рішення. Київський окружний адміністративний суд ухвалами 11 жовтня 2016 року, 09 грудня 2016 року залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, - Житлово-будівельний кооператив "Нектарний" (далі - ЖБК "Нектарний), та на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "КБ Зелена Планета" (далі - ТОВ "КБ Зелена Планета"), Публічне акціонерне товариство "Смартбанк" (далі - ПАТ "Смартбанк"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер" (далі - ТОВ "КУА "Стокмастер"); а ухвалою від 20 грудня 2016 року замінив неналежного позивача у справі - ОСОБА_8, на належного - ЖБК "Нектарний" і виключив його із числа третіх осіб. Крім того, Київський окружний адміністративний суд ухвалами від 20 грудня 2016 року об'єднав в одне провадження дану адміністративну справу з адміністративними справами N 810/2528/16, N 810/2504/16, N 810/2557/16, N 810/2586/16, N 810/2634/16, і присвоїв об'єднаній справі N 810/2421/16. Після об'єднання зазначених справ в одне провадження, предметом спору у справі N 810/2421/16 визначено вимоги ЖБК "Нектарний" про: - визнання протиправними дій державного реєстратора Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції в Київській області (далі - Держреєстратор РС Обухівського МУЮ в Київській області) Козлова Ю.В. щодо видачі ТОВ "КБ Зелена планета" свідоцтва про право власності від 20 лютого 2015 року N 33958322 на квартиру N 237 у секції N 2 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора РС Обухівського МУЮ в Київській області Козлова Ю.В. від 20 лютого 2015 року N 19513171 про реєстрацію права власності на квартиру N 237 у секції N 2 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ "Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Держреєстратор УДР Головного ТУЮ у Київській області) Канівець Н.В. від 01 лютого 2016 року N 28011623 про реєстрацію права власності на квартиру N 342 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954209 про реєстрацію права власності на квартиру N 363 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981579 про реєстрацію права власності на квартиру N 311 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981827 про реєстрацію права власності на квартиру N 316 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954138 про реєстрацію права власності на квартиру N 369 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета". Позовні вимоги мотивовані тим, що спірні рішення про державну реєстрацію права власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369за ТОВ "КБ Зелена планета" були прийняті протиправно, оскільки таке товариство не було членом ЖБК "Нектарний", не сплачувало пайові внески, не отримувало від позивача відповідні довідки про членство та сплату внесків, а тому не могло набути право власності на ці квартири. Київський окружний адміністративний суд ухвалою від 03 лютого 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року, закрив провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив позивачу, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У липні 2017 року ЖБК "Нектарний", не погоджуючись з ухвалами судів першої та апеляційної інстанції, звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач зазначив, що судами першої та апеляційної інстанції не досліджено всіх обставин справи, оскільки Київський окружний адміністративний суд не розпочав розгляд справи по суті та не вислухав пояснення учасників справи. Також скаржник вважає, що предметом позову є неправомірні дії державних реєстраторів, за результатами яких прийнято оскаржувані рішення, а тому такий спір, на його думку, підлягає розгляду за правилами КАС України. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 08 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ЖБК "Нектарний" на ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 16 березня 2010 року ЖБК "Нектарний" зареєстрований як юридична особа, номер запису в Єдиному державному реєстрі 1 342 102 0000 002382 (ідентифікаційний код 36890381) за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Каштанова, 23. Згідно з п. 1.1. Статуту ЖБК "Нектарний", затвердженого протоколом від 08 листопада 2014 року N 33 загальних зборів його членів (далі - Статут), ЖБК "Нектарний" за типом є управляючим та обслуговуючим, за напрямом діяльності - житлово-будівельним, й утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою забезпечення членів кооперативу та інших співвласників квартирами (житлом), іншими житловими та нежитловими приміщеннями, іншим майном, захисту їх майнових інтересів і соціальних прав (том XII, а. с. 85-90). З матеріалів справи вбачається, що 14 грудня 2012 року між Обухівською міською радою Київської області та ЖБК "Нектарний" укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В., та зареєстрований у реєстрі за N 5285 (том XII, а. с. 96-98). Пунктом 4.2. цього договору визначено, що цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлово-будівельного комплексу. 17 грудня 2014 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області (далі - Департамент ДАБІ у Київській області) зареєстрував декларацію про початок виконання будівельних робіт N КС 083143510583, видану ЖБК "Нектарний". Відповідно до декларації про готовність об'єкта до експлуатації "Будівництво багатоквартирного житлового будинку, секції N 2, 3 із вбудованими приміщеннями громадського призначення по вул. Київській, 174-Б у місті Обухові Київської області" (І черга), зареєстрованої Департаментом ДАБІ у Київській області 21 січня 2015 року N КС 143150210407, закінчене будівництво об'єкта визначено готовим до експлуатації (том XII, а. с. 100-102). Згідно з рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області від 10 лютого 2015 року N 137 багатоквартирному житловому будинку із вбудованими приміщеннями громадського призначення присвоєно адресу: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б. Також, цим рішенням Реєстраційній службі Обухівського міськрайонного управління юстиції доручено видати ЖБК "Нектарний" свідоцтво про право власності на багатоквартирний житловий будинок із вбудованими приміщеннями громадського призначення, що побудований за адресою: м. Обухів, вул. Київська, 174-Б та зареєструвати його в установленому порядку (том Х, а. с. 76). 20 лютого 2015 року, 18, 21, 25 січня 2016 року директор ТОВ "КБ Зелена Планета" Науменко Р.А. подав до Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області шість заяв про реєстрацію права власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б, до яких заявником було додано довідки ЖБК "Нектарний" про членство кооперативі та відсутність заборгованості по пайовим внескам; технічні паспорти на зазначені квартири та акти приймання-передачі нерухомого майна, які завірені ЖБК "Нектарний". Судами першої та апеляційної інстанцій правильно установлено, що: 1) рішенням Держреєстратора РС Обухівського МУЮ в Київській області Козлова Ю.В. від 20 лютого 2015 року N 19513171 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 237, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 2, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том II, а. с. 26); 2) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Канівець Н.В. від 01 лютого 2016 року N 28011623 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 342, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том III, а. с. 125); 3) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954209 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 363, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (в матеріалах справи відсутнє); 4) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області ХріпковоїІ. Д від 28 січня 2016 року N 27981579 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 311, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том VIII, а. с. 27); 5) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981827 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 316, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том Х, а. с. 13); 6) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року N 27954138 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 369, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том XII, а. с. 30). На підставі зазначених вище рішень державних реєстраторів ТОВ "КБ Зелена Планета отримало свідоцтва про право власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, тобто набуло майнові права на ці квартири. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Київський окружний адміністративний суд, з рішенням якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що спірні правовідносини склалися стосовно встановлення права власності на об'єкт нерухомого майна, що, в свою чергу, регулюються нормами господарського законодавства, а тому цей спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Предметом спору у цій справі є скасування рішень державних реєстраторів з проведення реєстраційних дій та прийняття рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомості на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б за ТОВ "КБ Зелена Планета". Спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право, що виключає розгляд справи в цій частині позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Тобто спірні правовідносини стосуються набутого ТОВ "КБ Зелена Планета" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 31 січня 2017 року N 21-1237а16 та від 20 вересня 2017 року N 814/3454/14, в яких суд дійшов висновку, що спір, предметом якого є право управління майном та право власності на нього, не є публічно-правовим і не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції (адміністративної справи), наведене в п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України. Компетенція адміністративних судів, установлена ст. 17 КАС України, на цей спір не поширюється. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на підставі яких ТОВ "КБ Зелена Планета" отримало свідоцтва на право власності, обов'язково будуть впливати на майнові права тієї юридичної особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення цивільно-правових угод, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі дійшли правильного висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" залишити без задоволення. Ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/3509/17 Провадження N 11-482апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Кругового О.О. Прокопчук Т.С., Шлай А.В.) у справі N 804/3509/17 за його позовом до приватного нотаріуса міського нотаріального округу Дніпропетровської області Верби Віталія Миколайовича (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_5, орган опіки та піклування Новокадакської (Ленінської) районної у м. Дніпро ради, Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), про визнання протиправними та скасування рішення і зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса N 32967779 від 16 грудня 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк"; - скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (запис N 18076898 від 13 грудня 2016 року); - скасувати запис про державну реєстрацію права власності N 18076898 від 13 грудня 2016 року та зобов'язати приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації права власності. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач зазначив, що дії приватного нотаріуса є протиправними, оскільки вчинені без згоди позивача як співвласника такого об'єкта, а також без згоди органу опіки та піклування місцевого органу самоврядування. З посиланням на норми Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII) вважає, що не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) нерухоме майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), якщо таке майно виступає забезпеченням зобов'язання за споживчим кредитом та за умови, що, зокрема, таке нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя. Також позивач вказав, що законодавчо не передбачена можливість проведення державної реєстрації речових прав на об'єкт нерухомості нотаріусом без вчинення нотаріальної дії, пов'язаної з переходом таких прав. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 02 серпня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса N 32967779 від 16 грудня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк". Скасував державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (запис N 18076898 від 13 грудня 2016 року). Зобов'язав приватного нотаріуса скасувати запис про реєстрацію за ПАТ КБ "Приватбанк" права власності на вищевказану квартиру. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що рішення є протиправним у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, а також при наявності зареєстрованих неповнолітніх дітей у квартирі АДРЕСА_1. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 25 жовтня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства тому, що у даному випадку нотаріус діє як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора, та вчиняє дії, які мають публічно-правовий характер. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. В запереченнях на касаційну скаргу представник ПАТ КБ "Приватбанк" вказав, що у цій справі спірні правовідносини пов'язані з невиконанням (неналежним виконанням) умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого відбулась реєстрація права власності на майно за іншою особою, а тому спір не є публічно-правовим. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 31 травня 2007 року між ПАТ КБ "Приватбанк" (банк) та ОСОБА_7 (позичальник) укладено кредитний договір N DNU0G100001255, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит в розмірі 44 тис. доларів США на купівлю житла та сплату страхових платежів з терміном повернення до 31 травня 2027 року. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між ОСОБА_7 та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір іпотеки N DNU0G100001255 від 31 травня 2007 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю (ОСОБА_7) на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. Розділом 2.2 договору іпотеки від 31 травня 2007 року передбачено, що іпотекодержатель має право почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору, а саме: у випадках, передбачених підп. 16.7, 16.7.2, 19.9 цього договору, згідно із розділом V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення позовних вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому договорі. У п. 2.7 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема, переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 27 січня 2014 року, встановлено юридичний факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 з ОСОБА_5 (дівоче прізвище - ОСОБА_5) в період з січня 2005 року по 26 жовтня 2007 року, а також визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Через невиконання ОСОБА_5 належним чином кредитних зобов'язань, ПАТ КБ "Приватбанк" звернулось до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру. За наслідками розгляду вказаної заяви та доданих до неї документів відповідачем прийнято рішення N 32967779 від 16 грудня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено запис N 18076898 про реєстрацію права власності від 13 грудня 2016 року на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк". Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ "Приватбанк" щодо вказаного об'єкта нерухомого майна внесено на підставі договору іпотеки N DNU0G100001255 від 31 травня 2007 року. Вважаючи рішення приватного нотаріуса протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1304-VII та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою ПАТ КБ "Приватбанк") у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 договірних зобов'язань за договором іпотеки і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1, при наявності у позивача права власності на частину квартири і прописаних в цій квартирі неповнолітніх дітей. Отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права викладено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку. Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15; від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-ата від 29 травня 2018 року у справі N 826/19487/14. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правомірним висновок суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/16713/15 Провадження N 12-118гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія", відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 910/16713/15 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (замінено Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія") до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення 411 883,60 грн за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2017 року (головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді Гончаров С.А., Отрюх Б.В.) і рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2015 року (суддя Картавцева Ю.В.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У червні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про стягнення 411 883,60 грн заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2009 року N 010/01-23/531 (далі - Кредитний договір), з яких 331 060,83 грн заборгованості за кредитом; 48 764,36 грн заборгованості за процентами; 24 755,97 грн пені за тілом кредиту й 7 302,44 грн пені за відсотками. Позов заявлено з таких підстав. 2. З 29 серпня 2006 року ОСОБА_3 був зареєстрований Виконавчим комітетом Луганської міської ради як фізична особа - підприємець. 3. 16 листопада 2009 року в м. Луганську між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) та фізичною особою ОСОБА_3 (позичальник) було укладено Кредитний договір, за умовами якого кредитор надав позичальникові кредитні кошти в сумі 1 200 000,00 грн строком до 15 листопада 2016 року для придбання нерухомого майна під 24 % річних. 4. Відповідно до пункту 1.1 частини N 2 Кредитного договору банк надає позичальнику кредит, а позичальник зобов'язується належним чином використати кредит і повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити проценти за користування кредитом, комісію згідно з умовами договору та тарифами банку й виконати всі інші зобов'язання в порядку та строки, визначені цим договором. Кредитор має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань у цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником боргових зобов'язань. При цьому виконання боргових зобов'язань повинно бути проведено протягом 30-ти календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги (підпункт 1.9.1 Кредитного договору). 5. Згідно з підпунктами 2.3.2 і 4.1.1 Кредитного договору позичальник зобов'язаний у випадку порушення умов договору сплачувати кредитору пеню та інші штрафні санкції, передбачені цим договором. За порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами позичальник сплачує кредитору пеню від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла на час виникнення заборгованості, за кожний день прострочення. 6. Відповідно до банківської виписки щодо надання кредиту від 16 листопада 2009 року КД 010/01-23/531 кредитор перерахував позичальникові кредитні кошти у повному розмірі, передбаченому Кредитним договором. 7. 21 жовтня 2011 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) та ОСОБА_3 як фізичною особою - підприємцем укладено Додаткову угоду N 1 до Кредитного договору (далі - Додаткова угода) щодо внесення до нього змін, зокрема, в частині строків дії Кредитного договору (дати остаточного повернення кредиту - по 30 грудня 2015 року), визначення процентної ставки та графіка погашення кредитної заборгованості. 8. З огляду на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за Кредитним договором у частині своєчасної та повної сплати коштів згідно з встановленим графіком погашення кредитної заборгованості починаючи з липня 2014 року 14 травня 2015 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулося до нього з вимогою про погашення заборгованості та попередило, що в разі невиконання цієї вимоги банком будуть вжиті інші заходи стягнення заборгованості позичальника, які не суперечать чинному законодавству України. Також, ураховуючи прострочення позичальником погашення кредиту та процентів згідно з Кредитним договором, позивач нарахував йому пеню за прострочення погашення кредиту розміром 24 755,97 грн та за прострочення погашення процентів розміром 7 302,44 грн за період з 31 жовтня 2014 року по 27 квітня 2015 року. 9. У подальшому ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулося до господарського суду з цим позовом. 10. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем починаючи з липня 2014 року своїх зобов'язань за Кредитним договором. 11. Разом з тим відповідно до довідки від 29 грудня 2014 року N 3010005359 ОСОБА_3 взято на облік як внутрішньо переміщену особу з території, на якій здійснювалася антитерористична операція (м. Луганськ), на підставі чого 30 грудня 2014 року Шевченківська районна у місті Києві державна адміністрація провела державну реєстрацію відповідних змін до відомостей про ФОП ОСОБА_3 Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 12. Господарський суд міста Києва рішенням від 31 серпня 2015 року позов задовольнив повністю. Стягнув з ФОП ОСОБА_3 на користь позивача 331 060,83 грн заборгованості за кредитом, 48 764,36 грн заборгованості за відсотками, 24 755,97 грн пені за несвоєчасне повернення кредиту, 7 302,44 грн пені за несвоєчасне повернення відсотків і 8 237,67 грн витрат зі сплати судового збору. 13. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив про наявність підстав для задоволення позову з огляду на невиконання відповідачем зобов'язань за Кредитним договором. 14. Також ухвалою від 23 березня 2017 року Господарський суд міста Києва замінив стягувача у цій справі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та гарантія" (далі - ТОВ "ФК "Довіра та гарантія") на підставі договорів факторингу (портфельне відступлення прав вимоги) від 23 серпня 2016 року, укладених між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (клієнт) і Публічним акціонерним товариством "Вектор Банк" (фактор) та між Публічним акціонерним товариством "Вектор Банк" (клієнт) і ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" (фактор) відповідно. 15. Київський апеляційний господарський суд постановою від 26 жовтня 2017 року рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2015 року змінив і виклав його резолютивну частину в новій редакції, якою позов задовольнив частково. Стягнув з ФОП ОСОБА_3 на користь ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" 331 060,83 грн заборгованості за кредитом, 48 764,36 грн заборгованості за відсотками, 23 059,85 грн пені за несвоєчасне повернення кредиту, 6 809,84 грн пені за несвоєчасне повернення відсотків і 8 155,29 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви. В іншій частині у задоволенні позову відмовив. 16. Обґрунтовуючи постанову, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки відповідач є фізичною особою - підприємцем, то нарахування йому пені у період з 31 жовтня по 30 грудня 2014 року (дата перереєстрації цього суб'єкта господарювання у місті Києві) є безпідставним з огляду на положення статті 2 Закону України від 02 вересня 2014 року N 1669-VII "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" щодо мораторію на нарахування пені та штрафів на основну суму заборгованості за кредитними зобов'язаннями фізичних осіб - підприємців, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. 17. Також, за твердженням суду апеляційної інстанції, доводи відповідача про відсутність підстав для нарахування йому пені за весь період прострочення зобов'язання з 14 квітня 2014 року як фізичній особі - переселенцеві із зони проведення антитерористичної операції є необґрунтованими, оскільки спір у цій справі виник між позивачем і ним саме як фізичною особою - підприємцем. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала 18. 15 листопада 2017 року ФОП ОСОБА_3 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2015 року скасувати, а провадження у справі припинити. 19. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір фізичної особи, що має статус суб'єкта підприємницької діяльності, який виникає із цивільно-правових, житлових чи інших правовідносин, не є господарським та не пов'язаний з господарською діяльністю, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, сам факт наявності на момент укладення зазначеного кредитного договору у ОСОБА_3 статусу фізичної особи - підприємця не впливає на цивільний характер відносин за цим договором, оскільки він не пов'язаний із господарською діяльністю останнього, а є укладеним із ним як із споживачем. 20. Також відповідач зазначив, що суди не взяли до уваги факт відсутності в позивача підстав для нарахування йому пені за весь період з 14 квітня 2014 року в силу приписів статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", оскільки він є фізичною особою - переселенцем із зони проведення антитерористичної операції, якій забороняється нараховувати пеню та/або штрафи на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року. Узагальнений виклад позиції позивача 21. У березні 2018 року ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що постанова суду апеляційної інстанції є законною й обґрунтованою, оскільки між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та відповідачем було укладено Додаткову угоду до Кредитного договору, відповідно до якої ОСОБА_3 виступав саме як фізична особа - підприємець, а отже, такий спір, що виник між суб'єктами господарювання стосовно належного виконання зобов'язань за Кредитним договором та Додатковою угодою до нього, повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. 22. Крім того, за твердженням ТОВ "ФК "Довіра та гарантія", відповідачу обґрунтовано нараховано пеню з жовтня 2014 року по березень 2015 року з огляду на те, що він здійснив перереєстрацію місця своєї господарської діяльності як фізичної особи - підприємця із зони проведення антитерористичної операції на підконтрольну органам державної влади територію, а тому ОСОБА_3 не підпадає під дію статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції". Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 23. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 24. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 25. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_3, а ухвалою від 24 квітня 2018 року - передав справу разом зі згаданою касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження рішень судів попередніх інстанцій є порушення ними правил предметної та суб'єктної юрисдикції. 26. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року цю справу прийняла та призначила до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 27. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 28. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 29. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України у згаданій редакції). 30. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), за змістом пункту 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 31. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 32. Натомість відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, положення якої кореспондуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 33. Таким чином, фізична особа могла звернутися з позовом до господарського суду лише у разі, якщо розгляд такого спору у господарському суді було прямо передбачено Господарським процесуальним кодексом України та відповідним законом. 34. В основу рішень судів попередніх інстанцій покладено висновок про те, що спір у даній справі підвідомчий господарському суду, оскільки виник між суб'єктами господарювання - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ФОП ОСОБА_3 стосовно належного виконання зобов'язань за укладеним між ними Кредитним договором. Натомість, за твердженням відповідача, Кредитний договір є укладеним з ним як з фізичною особою (споживачем), а наявність на момент укладення зазначеного кредитного договору у ОСОБА_3 правового статусу фізичної особи - підприємця не впливає на цивільний характер відносин за цим договором. 35. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу. 36. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 37. У статті 25 Цивільного кодексу України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. 38. У статті 26 Цивільного кодексу України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. 39. З наведених норм законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, відповідно до якої право на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 40. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 41. Разом з тим відповідно до пункту 6.7 частини N 2 Кредитного договору позичальник перед укладенням цього Договору в письмовій формі повідомлений про всі умови споживчого кредитування в ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та орієнтовну сукупну вартість кредиту відповідно до статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 (у редакціях, чинних на моменту укладення Кредитного договору), що підтверджується повідомленням про умови кредитування, які є невід'ємною частиною цього Договору, та не має зауважень, претензій щодо наданої інформації. Надана позичальнику інформація є повною, необхідною, доступною, достовірною та своєчасною. 42. Закон України "Про захист прав споживачів" регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів (преамбула цього Закону). 43. Відповідно до пунктів 22, 23 частини першої статті 1 зазначеного Закону (у редакції, чинній на час укладення Кредитного договору) споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, а споживчим кредитом - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками (стаття 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у вказаній редакції). 44. Отже, аналіз наведених положень Кредитного договору та норм законодавства, чинних на момент його укладення, дає підстави для висновку, що Кредитний договір був укладений з ОСОБА_3 як зі споживачем у розумінні Закону України "Про захист прав споживачів", тобто як із фізичною особою, яка отримала відповідний кредит для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. 45. Крім того, сторони Кредитного договору не зазначали про його господарський характер, відповідно до якого він повинен укладатися з дотриманням вимог Господарського кодексу України щодо господарських договорів. Згідно зі змістом Кредитного договору серед документів позичальника, наданих останнім для його укладання, відсутні й, зокрема, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та/або виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. 46. Доказів використання відповідачем кредитних коштів, отриманих від кредитора на виконання Кредитного договору для здійснення ним підприємницької діяльності як фізичною особою - підприємцем матеріали справи не містять. 47. Таким чином, оскільки предметом позову в цій справі є стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника - фізичної особи, то такий приватноправовий спір за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 48. При цьому доводи позивача про те, що ОСОБА_3 виступав саме як фізична особа - підприємець, а відповідний спір є таким, що виник між суб'єктами господарювання стосовно належного виконання зобов'язань за Кредитним договором та Додатковою угодою до нього, не можуть бути підставою для розгляду цього спору господарськими судами, адже Кредитний договір був укладений з ОСОБА_3 як з фізичною особою, яка отримала відповідний кредит для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. 49. Отже, зважаючи на характер правовідносин та суб'єктний склад учасників у цій справі, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства. 50. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 51. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційних скаргах доводів, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій і закриття провадження в цій справі. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 52. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 53. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ФОП ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 55. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновок щодо застосування норм права 56. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності. 57. Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу фізичної особи - підприємця, не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю як фізичної особи, та жодним чином не обмежує їх. 58. Справи у спорах щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, що виникають, зокрема, із цивільних відносин, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Керуючись статтями 300-302, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 31 серпня 2015 року скасувати. 3. Провадження у справі N 910/16713/15 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 1-32/06 Провадження N 13-23зво18 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В.,Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В.,Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, засудженого за сукупністю злочинів за ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3, 4 ст. 187, ч. 1 ст. 263, ст. 348, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України), про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Курапова М.В., захисника - Поправка В.М, і ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року ОСОБА_3 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3, 4 ст. 187, ч. 1 ст. 263, ст. 348 КК України, і на підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. 2. За вироком суду ОСОБА_3 визнано винним у незаконному придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї, вчиненні двох розбійних нападів із метою заволодіння чужим майном, поєднаних з насильством, небезпечним для життя і здоров'я особи, яка зазнала нападу, за попередньою змовою групою осіб, поєднаних з проникненням у приміщення, житло, із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, в умисному вбивстві іншої особи з корисливих мотивів та замаху на вбивство двох осіб із корисливих мотивів, замаху на вбивство працівника правоохоронного органу в зв'язку із виконанням цим працівником службових обов'язків, за наступних обставин. 3. Як встановлено вироком суду, у грудні 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 домовилися між собою про вчинення розбійних нападів із метою заволодіння чужим майном, розподілили між собою ролі. ОСОБА_5 передав ОСОБА_3 перероблений саморобним способом під вогнепальну зброю газошумовий пістолет марки "IWG Моd. 59" НОМЕР_1, який засуджений незаконно носив та зберігав за місцем проживання. 4. 16 грудня 2005 року засуджені під'їхали автомобілем до пункту приймання металобрухту, розташованого на АДРЕСА_1. ОСОБА_5 залишився чекати в автомобілі, а ОСОБА_3 увійшов до приміщення пункту і, погрожуючи пістолетом ОСОБА_7, вимагав гроші. ОСОБА_3 вдарив пістолетом потерпілого, вистрелив у землю. Оскільки до пункту зайшов відвідувач, нападник вибіг із приміщення та разом із ОСОБА_5 автомобілем залишив місце події. Внаслідок застосованого ОСОБА_3 насильства ОСОБА_7 заподіяно легких тілесних ушкоджень. 5. Так само 18 грудня 2005 року, використовуючи автомобіль, яким керував ОСОБА_5, засуджені добралися до пункту прийому металобрухту на АДРЕСА_2. Відповідно до розподілу ролей ОСОБА_3 увійшов до будинку, де погрожуючи пістолетом ОСОБА_8, вимагав від неї гроші. Після невиконання вимоги з метою вбивства здійснив три постріли у грудну клітину потерпілої, чим спричинив вогнепальне поранення з пошкодженням легенів та серця, внаслідок яких остання загинула. Погрожуючи пістолетом присутній ОСОБА_9, засуджений з метою вбивства вистрелив у неї, однак не довів намір до кінця, оскільки пістолет дав осічку. ОСОБА_3 схопив відро, яке знаходилося в приміщенні, та завдав ним удари по голові ОСОБА_9 Унаслідок дій засудженого потерпіла отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості. Засуджений заволодів мобільним телефоном вартістю 150 грн. й залишив місце злочину, побачивши на подвір'ї будинку родичів ОСОБА_8 6. Він же 24 грудня 2005 року біля квартири АДРЕСА_3 під час його затримання працівниками міліції підготував пістолет для здійснення пострілів із метою вбивства оперуповноважених Малиновського райвідділу міліції ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12, водночас не довів свій умисел до кінця, оскільки ОСОБА_10 вибив зброю із рук засудженого. 7. Ухвалою Верховного Суду України від 30 січня 2007 року вирок суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни. 8. Вказаним вироком, який залишено без зміни Верховним Судом України, засуджено ОСОБА_5, щодо якого питання про перегляд зазначених вище рішень судів, не ставиться. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 9. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 01 лютого 2018 року у справі "ОСОБА_3 проти України" (заява N 39555/07) констатовано порушення щодо ОСОБА_3 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція): пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 у зв'язку з ненаданням заявнику безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України; пункту 1 статті 6 у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України. 10. При цьому ЄСПЛ указав, що згідно з його практикою гарантія права на безоплатну правову допомогу, яка передбачена пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, не припиняє своєї дії після закінчення провадження в суді першої інстанції. Таке право обвинувачених у вчиненні злочинів як гарантія залежить від двох умов: якщо така особа не має достатньо коштів для оплати правової допомоги та якщо інтереси правосуддя вимагають, щоб цій особі була надана така допомога. 11. Досліджуючи вказане питання ЄСПЛ зауважив, що під час досудового слідства та провадження в суді першої інстанції заявнику було призначено захисника, що свідчило про визнання органами влади того, що в нього були фінансові труднощі. Що ж стосується того, чи вимагали "інтереси правосуддя" надання ОСОБА_3 безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України, то ключовими пунктами для розгляду цього питання є характер провадження, а також те, що заявнику могло бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, тобто максимально можливе покарання. 12. Одночасно Суд зазначив, що відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК1960 року), діючого на час розгляду справи Верховним Суду України, в касаційному порядку перевірявся вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, і така перевірка стосувалася об'єктивності та повноти досудового й судового слідства в суді нижчої інстанції та відповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи. Тому характер провадження у Верховному Суді України також вимагав забезпечення заявнику правової допомоги в інтересах правосуддя. 13. Аналізуючи у сукупності наведені факти, ЄСПЛ дійшов висновку, що заявнику було несправедливо відмовлено в наданні безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України. 14. Визнаючи порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, Суд послався на рішення у справі "Максименко проти України" та вкотре констатував, що обмеження прав заявника на захист було наслідком відсутності будь-якої процедури призначення захисника для надання безоплатної правової допомоги на тій стадії провадження, коли відповідно до КПК 1960 року така правова допомога вже більше не була обов'язковою. 15. Крім того, ЄСПЛ встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу ОСОБА_3 за його відсутності, але за участю прокурора. ЄСПЛ указав, що прокурори мали перевагу бути присутніми в засіданнях Верховного Суду України та, на відміну від підсудного, мали можливість усно викласти свої зауваження, які мали на меті здійснення впливу на думку суду. 16. Судом зазначено, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявникам у таких справах також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь. З огляду на обставини справи щодо ОСОБА_3, ЄСПЛ дійшов висновку, що під час провадження у Верховному Суді України не було дотримано принципу рівності сторін. 17. У зв'язку з констатацією порушень Конвенції ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь заявника 1000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, як компенсацію судових та інших витрат. 18. Перевіривши низку інших скарг заявника за статями 3, 5, 6 та 34 Конвенції із наявними матеріалами справи, Суд не виявив жодних інших ознак порушень його прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, тому в цій частині заяву ОСОБА_3 було відхилено як необґрунтовану відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. 19. Щодо заявленої вимоги ОСОБА_3 про відшкодування 6 000 000 євро моральної шкоди та перегляду справи з дотриманням статті 6 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що коли особу, як у цій справі, було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. В такому судовому розгляді мають бути дотримані матеріальні та процесуальні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції. 20. Тому з огляду на обставини справи ЄСПЛ вирішив, що встановлення порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 21. У квітні 2018 року ОСОБА_3 після ухвалення рішення ЄСПЛ звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень щодо нього у зв'язку із встановленням у справі "ОСОБА_3 проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 22. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 23 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом та витребувано матеріали кримінальної справи з Апеляційного суду Одеської області. 23. Пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). 24. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України, за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, то при здійсненні перегляду судових рішень за заявою ОСОБА_3 мають застосовуватися положення глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України. II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 25. У заяві, з якою ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду, засуджений, обґрунтовуючи підстави перегляду судових рішень, посилається на висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ від 01 лютого 2018 року у справі "ОСОБА_3 проти України". Заявник вказує на невідповідність висновків у вироку суду фактичним обставинам справи, істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону під час розгляду кримінальної справи щодо нього національними судами. Засуджений просить скасувати вирок Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 30 січня 2007 року, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 26. Захисник ОСОБА_3, адвокат Поправка В.М., підтримала вимоги, викладені в заяві ОСОБА_3 про перегляд судових рішень. Просила скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Зазначила, що порушення прав заявника, встановлені ЄСПЛ, були допущені на стадії касаційного розгляду у Верховному Суді України. 27. Прокурор частково підтримав заяву засудженого ОСОБА_3 При цьому посилався на те, що констатовані ЄСПЛ порушення дають підставу для застосування такого заходу індивідуального характеру, як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції, яким є Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду. Просив також вирішити питання щодо запобіжного заходу щодо ОСОБА_3 III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ 28. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла наступних висновків. Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum) 29. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 30. Крім того, відповідно до статті 2 Закону N 3477-IV та статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. 31. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 32. Положеннями глави 3 Закону N 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 33. Звертаючись із заявою про перегляд судових рішень щодо нього в порядку глави 321 КПК України 1960 року, ОСОБА_3 порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення Суду права на такий захід індивідуального характеру, як повторний розгляд справи зі скасуванням обвинувального вироку суду першої інстанції та ухвали Верховного Суду України як незаконних судових рішень, постановлених з порушенням констатованих рішенням Суду положень Конвенції. 34. Згідно вимог статті 10 Закону N 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 35. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 36. Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендація N R (2000) 2), Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 37. Таким чином, для вирішення питань за зверненням заявника Великій Палаті Верховного Суду насамперед необхідно з'ясувати, чи можливе та доцільне застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи за обвинуваченням ОСОБА_3 38. Як убачається з матеріалів кримінальної справи, у вересні 2006 року (т. 5, а. с. 254) ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою на вирок Апеляційного суду Одеської області, яким його засуджено до довічного позбавлення волі. 39. У своїй скарзі з доповненням до неї засуджений вказував, що злочинів, за які його засуджено, він не вчиняв, вирок суду щодо нього ґрунтується на припущеннях та недопустимих доказах. ОСОБА_3 просив Верховний Суд України переглянути вирок щодо нього. 40. 30 вересня 2006 року в своєму доповненні до касаційної скарги ОСОБА_3 просив забезпечити надання йому юридичної допомоги під час розгляду справи у Верховному Суду України (т. 5, а. с. 340). 41. Згідно матеріалів справи ОСОБА_3 в порядку ст. 45 КПК України 1960 року на досудовому слідстві був призначений захисник Шимбарев А.В. (т. 3, а. с. 15, 16), який також брав участь при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції (т. 5, а. с. 3, 149), після чого під час судового розгляду захист ОСОБА_3 також здійснював захисник Поляков А.А. (т. 5, а. с. 149). 42. Відповідно до вимог ст. 45 КПК України 1960 року участь захисника є обов'язковою при провадженні дізнання, досудового слідства, під час розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення. 43. На час ухвалення рішення Верховним Судом України редакцією ч. 2 ст. 394 КПК України 1960 року було передбачено, що справа, яка призначена до розгляду з обов'язковим повідомленням прокурора та осіб, зазначених у ст. 384 КПК України 1960 року, розглядається касаційним судом у складі трьох суддів за участю прокурора з додержанням порядку, передбаченого ч. 1, 2, 3 ст. 362 КПК України 1960 року. 44. Згідно ч. 3 ст. 362 КПК України 1960 року неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено цим Кодексом або рішенням суду. 45. Однак, ЄСПЛ з урахуванням серйозності становища засудженого ОСОБА_3, який був засуджений судом першої інстанції до довічного позбавлення волі, визнав розгляд кримінальної справи щодо нього в касаційному порядку без участі захисника порушенням пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, зазначивши, що характер розгляду даної кримінальної справи вимагав надання заявнику правової допомоги в інтересах правосуддя. 46. Відповідно до вимог пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції Верховний Суд України мав розглядати справу з наданням ОСОБА_3 безкоштовної правової допомоги та обов'язковою участю захисника. 47. Крім того, ЄСПЛ констатував порушення принципу рівності сторін, оскільки за відсутності заявника в судовому засіданні Верховного Суду України прокурор, на відміну від підсудного, інтереси якого не захищалися, наводив свої доводи касаційному суду. Така процесуальна нерівність сторін зумовила порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 48. З урахуванням наведеного й з огляду на зазначені норми міжнародного та національного законодавства, встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для повторного розгляду справи лише у випадку можливості досягнення на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. 49. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_3, у Великої Палати Верховного Суду відсутні. 50. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню. 51. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 судом касаційної інстанції. Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами 52. Обставиною, на яку заявник послався як на підставу для перегляду судових рішень щодо нього, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме рішення ЄСПЛ у справі "ОСОБА_3 проти України". 53. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що у своїй заяві ОСОБА_3 поза зв'язком із рішенням міжнародної судової установи заперечує зібрані докази його винуватості та встановлені судом фактичні обставини справи. Однак такі доводи засудженого не можуть бути перевірені в даному кримінальному провадженні. 54. Відповідно до параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII та положень глави 34 КПК України Велика Палата Верховного Суду здійснює перегляд судових рішень у порядку виключного провадження з підставивстановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 55. Таким чином, повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 в цілому та перевірка доводів заявника щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів зокрема виходить за межі перегляду судових рішень, визначені главою 32-1 КПК 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України, чинної на момент перегляду, та не відноситься до повноважень Великої Палати Верховного Суду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 379, 400-20, 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 і пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: заяву ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом - задовольнити частково. Ухвалу Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо ОСОБА_3 скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 813/2776/16 Провадження N 11-487апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2016 року (суддя Кедик М.В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Судової-Хомюк Н.М., Гуляка В.В., Коваля Р.Й.) у справі N 813/2776/16 за її позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра Банк" (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання протиправною бездіяльності зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до уповноваженої особи Фонду та Фонду у якому просила: - визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення її до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "Терра Банк" (далі - ПАТ "Терра Банк"), що мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню за договором банківського вкладу від 24 липня 2014 року N ВДР-160302:840 та виплатою відсотків за депозитом "Родинний"; - зобов'язати Уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію стосовно ОСОБА_3, як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладом в ПАТ "Терра Банк" за рахунок Фонду; - зобов'язати Фонд включити ОСОБА_3 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ "Терра Банк" за рахунок Фонду. Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 12 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2016 року, відмовив у відкритті провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаних ухвал, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначили, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. У березні 2017 року позивачка звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2016 року та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2016 року та направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції цього Закону) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду Ухвалою від 18 квітня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як убачається з матеріалів справи, 26 вересня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "Терра Банк" укладено кредитний договір N 20-Ф/13/16. 24 липня 2014 року укладено договір N ВДР-160302:840 банківського вкладу (депозиту), відповідно до якого банк прийняв від вкладника на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти в сумі 30 тис. доларів США у тимчасове користування на строк до 27 серпня 2014 року з виплатою відсотків. Того ж числа між позивачкою та банком укладено договір застави майнових прав N З/2014/08-16 за договором банківського вкладу (депозиту) N ВДР-160302:840 від 24 липня 2014 року. Договором застави, який забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором, передбачено звернення стягнення на предмет застави шляхом відступлення позивачкою ПАТ "Терра Банк" права вимоги за договором банківського вкладу (депозиту) на суму, що рівна заборгованості за кредитним договором. Звернення стягнення шляхом відступлення права вимоги настає з моменту настання відкладальних обставин. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 21 серпня 2014 року N 518 "Про віднесення ПАТ "Терра Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду того ж числа прийнято рішення N 72, яким запроваджено тимчасову адміністрації у ПАТ "Терра Банк" та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації банка. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 23 грудня 2014 року N 831 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Терра Банк" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 24 грудня 2014 року N 159 &q?ав;Про початок процедури ліквідації ПАТ "Терра Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку&quТе;. ОСОБА_3 зверталась до відповідачів стосовно відшкодування коштів по вкладу за рахунок Фонду та прохала повідомити, чи включено її до затвердженого реєстру вкладників ПАТ "Терра Банк". Уповноважена особа Фонду листом від 21 квітня 2016 року повідомила позивачку, що вклади, які використовуються як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед банком, до дня виконання такого зобов'язання не включені у перелік вкладників ПАТ "Терра Банк", що мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду. Указані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. Дослідивши доводи касаційної скарги щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України). Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Порушуючи питання про включення до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, ОСОБА_3 у позовній заяві обґрунтовує свої вимоги тим, що виконання її кредитних зобов'язань перед банком повинно бути досягнуто за рахунок заставних коштів відповідно до договору застави, а залишок належних за депозитом коштів відшкодовано за рахунок Фонду. Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаногоЗакону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених ст. 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Відповідно до ч. 5 ст. 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІрішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Спір в цій справі стосується правомірності дій уповноваженої особи Фонду щодо невключення ОСОБА_3 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, за наявності у неї кредитного договору, який забезпечений договором застави, а предметом застави є банківський вклад (депозит) позивачки. Відповідно до п. 8 ч. 4 ст. 26 Закону N 4452-VI Фонд не відшкодовує кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов'язань. Згідно з п. 4 ч. 5 ст. 36 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом. За нормами ст. 1 Закону України "Про заставу" та ст. 572 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем), забезпеченого заставою зобов'язання, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Відповідно до ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Отже, звернення стягнення на предмет застави є правом, а не обов'язком заставодержателя. Тобто в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, він має право самостійно обирати спосіб задоволення своїх вимог, вимагати від боржника виконання відповідних зобов'язань або ж звернути стягнення на предмет застави. Включення ОСОБА_3 до реєстру вкладників залежить від виконання нею договірних зобов'язань, визначення стану такого виконання та відповідно наявності залишку грошових коштів на рахунку, що є предметом застави за кредитним договором. Цей спір стосується виконання договірних зобов'язань між позивачкою та банком, оскільки після виконання кредитних зобов'язань можливо встановити залишкову суму за договором банківського вкладу (депозиту), яка буде підлягати до відшкодування. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини виникли у зв'язку із наявністю у позивачки зобов'язань за кредитним договором, уповноважена особа Фонду в цьому випадку діє як орган управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимоги про включення особи до реєстру вкладників для відшкодування коштів за рахунок Фонду прямо пов'язані з виконанням позивачкою інших зобов'язань перед цим банком (умов кредитного договору), а тому цей спір не є публічно-правовим та не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Отже висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є обґрунтованими. При цьому ВеликаПалата Верховного Суду зауважує, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, не врахувавши суб'єктний склад правовідносин. Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між фізичною особою ОСОБА_3 та юридичною особою ПАТ "Терра Банк" в особі уповноваженої особи Фонду. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття рішень) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Предметна підсудність, юрисдикція цивільних прав передбачена у ч. 1 ст. 15 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 826/7532/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 811/568/16. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС України (у редакціїЗакону N 2147-VIII) закріплено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року змінити в частині визначення підсудності справи господарській юрисдикції, визначивши право на звернення з цим позовом до суду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині судові рішення - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/7983/17 Провадження N 12-56гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_8 (представник - адвокат ОСОБА_9), відповідачі - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" Оберемко Роман Анатолійович - не з'явився, Державна організація (установа, заклад) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (представник - адвокат Фурман Р.В.), розглянула в судовому засіданні справу N 910/7983/17 Господарського суду міста Києва за позовом ОСОБА_8 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" Оберемка Романа Анатолійовича, Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" про визнання дій незаконними, визнання незаконними та скасування рішень та зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 травня 2017 року (суддя Отрош І.М.) й постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року (головуючий суддя - Іоннікова І.А., судді Тарасенко К.В., Тищенко О.В.). УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У травні 2017 року ОСОБА_8 звернувся до господарського суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" (далі - ПАТ "Європейський газовий банк") Оберемка Романа Анатолійовича, Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Фонд) про: 1.1 визнання незаконними дій уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк" Оберемка Романа Анатолійовича щодо акцептування та включення до Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 лютого 2015 року N 050/15, у третю чергу вимог кредиторів вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором цільової позики, укладеним між Фондом та ПАТ "Європейський газовий банк" для виплат вкладникам банку, у розмірі 1,2 млрд грн; 1.2 визнання незаконним і скасування рішення виконавчої дирекції Фонду про затвердження Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк", оформленого протоколом від 26 лютого 2015 року N 050/15, в частині затвердження включення до Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк" у третій черзі вимог Фонду за договором цільової позики у розмірі 1,2 млрд грн; 1.3 зобов'язання уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк" Оберемка Романа Анатолійовича внести зміни до Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк", а саме виключити з третьої черги вимог кредиторів банку вимоги Фонду за договором цільової позики у розмірі 1,2 млрд. грн та надати виконавчій дирекції Фонду для затвердження зміни до Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк"; 1.4 зобов'язання Фонду затвердити зміни до Реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк", а саме виключити з третьої черги вимог кредиторів банку вимоги Фонду за договором цільової позики у розмірі 1,2 млрд грн. 1.5 визнання незаконним і скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду про погодження задоволення вимог кредиторів ПАТ "Європейський газовий банк" третьої черги, оформлене протоколом від 23 грудня 2015 року N 298/15, в частині задоволення вимог Фонду за договором цільової позики у розмірі 1,2 млрд грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є вкладником ПАТ "Європейський газовий банк" та його кредиторські вимоги на суму 1 609 859 грн 91 коп. були включені до Реєстру акцептованих вимог кредиторів банку та віднесені уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк" до четвертої черги задоволення вимог кредиторів (у зв'язку з початком процедури ліквідації ПАТ "Європейський газовий банк"). Позивач стверджує, що йому стало відомо, що уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк" Оберемко Роман Анатолійович включив до Реєстру акцептованих вимог кредиторів банку у вимоги третьої черги кредиторські вимоги Фонду за договором цільової позики, укладеним між Фондом та банком, на суму 1,2 млрд грн та зазначає, що вимоги Фонду за цим договором є недійсними та не підлягають задоволенню у третю чергу вимог кредиторів ПАТ'Європейський газовий банк", оскільки цільова позика була видана з порушенням положень статей 3, 26, 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а договір позики є нікчемним в силу положень статті 228 Цивільного кодексу України. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Господарський суд міста Києва ухвалою від 22 травня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року, відмовив ОСОБА_8 у прийнятті зазначеної позовної заяви. Позовну заяву та додані до неї матеріали повернуто позивачу. 4. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Київський апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що враховуючи суб'єктний склад учасників спору (позивачем у даній справі є фізична особа) та предмет спору, зазначений спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв'язку з чим відмовив у прийнятті позовної заяви ОСОБА_8 Короткий зміст касаційної скарги 5. 07 грудня 2017 року ОСОБА_8 подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 травня 2017 року й постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року, в якій просив зазначені судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення частини першої статті 12, частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час постановлення судових рішень) та дійшли помилкового висновку про те, що спір у цій справі не підлягає вирішенню в господарських судах України. Також, на думку скаржника, зазначений висновок не відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 (провадження N 21-4846а15) та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14 (провадження N 21-286а16), а постанова Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 727/7647/15-ц (провадження N 6-2309цс16), на яку послалися суди попередніх інстанцій, не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки спір не є аналогічним з цією справою. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. Позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року у справі N 910/7983/17 в порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України в редакції до 15 грудня 2017 року. 8. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 9. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 10. 07 лютого 2017 року справа N 910/7983/17 разом з касаційною скаргою ОСОБА_8 надійшла до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 11. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 14 лютого 2018 року поновив ОСОБА_8 строк на подання касаційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 травня 2017 року й постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року у цій справі, відкрив касаційне провадження та призначив її до розгляду. 12. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 13. 13 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом із касаційною скаргою ОСОБА_8 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що ОСОБА_8 оскаржує ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року з підстав порушення судами частини першої статті 12, частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час постановлення судових рішень) щодо визначення підвідомчості спору у цій справі господарському суду, а отже, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Оскільки ОСОБА_8 оскаржує зазначені вище судові рішення з підстав порушення судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 29 березня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. ОСОБА_8 вказує, що спір у справі виник у межах процедури ліквідації ПАТ "Європейський газовий банк" у зв'язку із визнанням його неплатоспроможним (банкрутом). 17. Крім того, відповідач посилається на пункти 2, 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час постановлення судових рішень) та зазначає, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, отже, відповідно до цієї норми права всі спори, що виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. На підтвердження своїх доводів посилається на практику Верховного Суду України, викладену в постановах від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 (провадження N 21-4846а15) та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14 (провадження N 21-286а16). 18. Так, ОСОБА_8 зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою ті обставини, що на момент виникнення спору у цій справі ПАТ "Європейський газовий банк" перебував у стані ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 18 листопада 2014 року N 121 і спір між сторонами, відповідно, виник із правовідносин щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку (банкрутства банку), які врегульовані спеціальним законом, що призвело до порушення норм частини першої статті 12, частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час постановлення судових рішень) під час винесення оскаржуваних ухвали та постанови суду. 19. Крім того, скаржник вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій у своїх судових рішеннях посилалися на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 727/7647/15-ц (провадження N 6-2309цс16) та не врахували, що цей висновок стосується визначення підвідомчості зовсім іншої категорії спорів, ніж спір у справі, а саме - щодо виконання уповноваженою особою Фонду від імені банку, визнаного неплатоспроможним, цивільно-правової угоди, укладеної між банком і його вкладником - фізичною особою. У той же час спір у справі, що переглядається, виник у зв'язку з незаконним акцептуванням уповноваженою особою кредиторських вимог Фонду до неплатоспроможного ПАТ "Європейський газовий банк",що перебуває у стані ліквідації, що спростовує подібність правовідносин у цій справі та у справі N 6-2309цс16, а отже, й відповідна правова позиція Верховного Суду України не може бути застосована. (2) Позиція відповідача - Фонду 20. Фонд у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій винесено з дотриманням норм процесуального законодавства з огляду на те, що відповідно до статей 1-3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з моменту призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк" Фонд виконує управлінські функції, делеговані державою, зокрема, функції щодо управління банком здійснює уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк". 21. При цьому як Фонд, так і уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Європейський газовий банк" у спірних правовідносинах виконують спеціальні функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку, покладені на них законом, а виконавча дирекція Фонду здійснює управління поточною діяльністю Фонду, а тому в силу своїх повноважень вони є особами публічного права, про що зазначено в частині другій статті 3 вказаного Закону. 22. Отже, за твердженням Фонду, спір, що виник у цих правовідносинах, є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. 23. У своїх додаткових поясненнях Фонд зазначив, що уповноважена особа Фонду здійснює повноваження як керівник банку в частині господарсько-правових відносин, а також як особа, якій делеговано повноваження у сфері публічно-правових відносин відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Отже, з метою ухвалення законного, зрозумілого, обґрунтованого судового рішення та дотримання принципу єдності практики просив ухвалити рішення щодо юрисдикції цієї категорії справ з урахуванням системного аналізу норм зазначеного Закону. 24. У судовому засіданні представник Фонду надав усні пояснення щодо суті справи. Він зазначив, що у разі введення тимчасової адміністрації банку, вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами у розмірі до 200 тис. грн. Однак, оскільки у банку відсутні кошти для здійснення такої виплати, Фонд після запровадження тимчасової адміністрації надає цільову безпроцентну позику неплатоспроможному банку, яка формується за рахунок обов'язкових внесків, що сплачують банки. Фонд призначає уповноважену особу на ліквідацію банку, яка здійснює делеговані управлінські функції Фонду та надає таку позику на підставі укладеного договору з банком, після чого останній виплачує гарантовані виплати безпосередньо вкладникам. Відповідно до статті 52 цього Закону Фонд є кредитором третьої черги реєстру вимог кредиторів. Після погашення банком вимог кредиторів першої та другої черг (або за власні кошти, або за рахунок позики), в третю чергу відшкодовуються кошти, позичені Фондом. Така позика надається без процентів. 25. Також представник Фонду вказав, що затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів регулюється статтями 48-49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", відповідно до яких уповноважена особа приймає вимоги вкладників та складає реєстр, після чого він підлягає затвердженню виконавчою дирекцією Фонду. Уповноважена особа не вчиняє будь-яких дій без погодження з Фондом. Перелік вкладників складається щодо фізичних осіб з вимогами до 200 тис. грн (вносяться до першої та другої черг), а реєстр акцептованих вимог - щодо вимог, які перевищують 200 тис. грн (вносяться до четвертої черги). 26. Уповноважена особа Фонду своєї позиції по справі не висловила та у судове засідання не з'явилася. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи 27. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_8 зазначив, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, а звідси всі спори, що виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 28. З огляду на положення частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 4-1, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час постановлення судових рішень) господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 29. Відповідно до частин першої, другої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час постановлення судових рішень) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 30. За змістом статті 21 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час постановлення судових рішень) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. 31. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 32. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 33. Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору на охоплюється статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин); спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу та її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді. 34. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 35. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 8, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 36. Враховуючи викладене вище, цей спір, що виник за участі фізичної особи ОСОБА_8 (який не є суб'єктом підприємницької діяльності), з огляду на зміст статей 1, 2, 21 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не підлягає вирішенню в господарських судах України, оскільки останній у цих правовідносинах не може бути учасником господарської справи. 37. ОСОБА_8 у своїй касаційній скарзі зазначає, що на момент виникнення спору ПАТ "Європейський газовий банк" перебував у стані ліквідації у зв'язку із визнанням його неплатоспроможним, отже, спір між сторонами виник із правовідносин щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку (банкрутство банку), які врегульовані спеціальним законом, що призвело до порушення норм статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при винесенні оскаржуваних ухвали та постанови. 38. Однак вимоги, що містяться у позовній заяві ОСОБА_8, не є майновими вимогами до боржника в розумінні Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII). Цей спір пов'язаний з процедурою визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацією в порядку, визначеному Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а не Законом N 2343-XII. 39. Згідно з абзацами третім і дев'ятим частини першої статті 1 Закону N 2343-XII як банкрутство розуміють визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені в порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Справа про банкрутство розглядається господарським судом та порушується за заявою боржника або кредитора. Спеціальні вимоги до такої заяви передбачено цим Законом. Ознаки неплатоспроможності боржника у справі про банкрутство встановлюються судом, до якого подану відповідну заяву. При цьому як неплатоспроможність розуміють неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше як через відновлення його платоспроможності. 40. Водночас визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку (у тому числі ліквідація) в порядку Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відрізняється від процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) та застосування ліквідаційної процедури в порядку Закону N 2343-XII. 41. Так, за змістом Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III) визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку здійснюється в позасудовому порядку, на відміну від визнання банку неплатоспроможним у межах справи про банкрутство. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних приймає Національний банк України в порядку, передбаченому цим Законом. Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює Фонд в один із способів, визначених статтею 39 цього ж Закону. 42. Отже, спори, які пов'язані з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку (в тому числі шляхом ліквідації) не тотожні спорам у справах про банкрутство. Крім того, не є тотожними зі справами про банкрутство справи щодо оскарження рішень Фонду, прийнятих у межах процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку. 43. За таких обставин у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. 44. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що ця позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах з огляду на те, що суб'єктний склад та зміст правовідносин не відповідає приписам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 45. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 910/12294/16 (провадження N 12-9зг18). 46. У відзиві на касаційну скаргу Фонд зазначив, що спори за участю Фонду та уповноваженої особи Фонду є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 47. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з такими доводами відповідача, оскільки позивач оскаржує дії уповноваженої особи Фонду та рішення виконавчої дирекції Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів, а звідси цей спір не є публічно-правовим. При цьому, виходячи із суті позовних вимог, відповідачем у цій справі фактично є ПАТ "Європейський газовий банк" (в особі уповноваженої особи Фонду), а не сама уповноважена особа Фонду та Фонд, як помилково вказано в позовній заяві, а отже, цей спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. 48. Водночас відносно посилань Фонду та скаржника на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 (провадження N 21-4846а15) та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14 (провадження N 21-286а16) Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вона у своїй постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 910/8132/17 (провадження N 12-27гс18) відійшла від висновку Верховного Суду України, викладеного в зазначених вище постановах, вказавши, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських й адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи його уповноваженої особи) на стадії ліквідації чи банкрутства банку, тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 49. Зважаючи на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_8 про підвідомчість цього спору господарському суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства. 50. Разом з тим, пояснення представника Фонду, надані у судовому засіданні, не впливають на визначення юрисдикції суду щодо цієї справи. 51. Отже, оскільки суди першої на апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що цей спір за суб'єктним складом та за характером правовідносин не підлягає вирішенню в господарських судах України, судові рішення постановлені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 52. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_8 - без задоволення. Щодо судових витрат 54. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 55. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_8 без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Висновок щодо застосування норм права 56. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), з урахуванням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", справи у спорах між фізичною особою, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, та банком, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд під час процедури виведення такого банку з ринку або його ліквідації, у тому числі в особі уповноваженої особи (осіб) Фонду, не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Керуючись статтями 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_8 залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 травня 2017 року й постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 29 травня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 909/911/17 Провадження N 12-99гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Івано-Франківської області (представник - Гоголь В.В.), відповідач - Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 909/911/17 Господарського суду Івано-Франківської області за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання незаконним та скасування підпункту 3.2 рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 31 жовтня 2013 року N 571 за касаційною скаргою першого заступника прокурора Івано-Франківської області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року (головуючий суддя Бойко С.М., судді Мирутенко О.Л., Якімець Г.Г.) та ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року (суддя Фанда О.М.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У вересні 2017 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (далі - Виконавчий комітет) про визнання незаконним та скасування підпункту 3.2 рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 31 жовтня 2013 року N 571 (далі - рішення). Згідно цього пункту рішення двокімнатну квартиру N 162, житловою площею 39,6 мI на вул. Євгена Коновальця, 124 А в м. Івано-Франківську (далі - квартира) переоформлено зі службової в ордерну прокурору Івано-Франківської міжрайонного прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Кривонос Ірині Олександрівні (складі сім'ї - 3 особи: вона, донька - Марія, батько - Наливайко Олександр Іванович). 2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав, що між прокуратурою Івано-Франківської області та суб'єктом підприємницької діяльності Филюком Миколою Федоровичем (далі - СПД Филюк М.Ф.) 11 липня 2012 року укладено інвестиційний договір на капітальне будівництво багатоквартирного житлового будинку (групи житлових будинків) в районі вулиць Галицька, Целевича, Хіміків в м. Івано-Франківську (далі - договір). 3. За умовами вказаного договору СПД Филюк М.Ф. взяв на себе зобов'язання передати прокуратурі Івано-Франківської області у власність 12 квартир, місце розташування яких, кількість кімнат та терміни їх передачі викладені у додатку до договору. 4. Крім того, позивач зазначив, що згідно з актом приймання-передачі від 12 липня 2012 року прокуратура Івано-Франківської області отримала квартиру N 162 в будинку 124 А по вул. Євгена Коновальця в м. Івано-Франківську та згідно з Реєстром права власності на нерухоме майно, 30 липня 2012 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за державою в особі Кабінету Міністрів України, орган уповноважений здійснювати управління майном - Генеральна прокуратура України, право оперативного управління закріплене власником за прокуратурою Івано-Франківської області. 5. У подальшому, на підставі клопотання прокуратури Івано-Франківської області, рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 07 серпня 2012 року N 522 квартиру закріплено як службову за прокуратурою Івано-Франківської області. 6. Позивач зазначає, що Виконавчий комітет, приймаючи оскаржуване рішення про переоформлення квартири зі службової в ордерну, порушив право власності держави в особі Кабінету Міністрів України. 7. Як на правові підстави позову прокурор посилається на приписи статей 319, 321, 328 Цивільного кодексу України. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій 8. Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року провадження у цій справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень). 9. Мотивуючи ухвалу, місцевий господарський суд зазначив, що позивачем у цій справі вказано посадову особу - першого заступника прокурора Івано-Франківської області, проте зі змісту позовних вимог вбачається, що позов подано на захист майнових прав на нерухоме майно, яке знаходилось в оперативному управлінні прокуратури Івано-Франківської області, а не з представницьких функцій прокуратури, щодо захисту інтересів держави, покладених на неї Законом України "Про прокуратуру", а звідси провадження у справі підлягає припиненню, оскільки спір не підлягає вирішенню в господарському судочинстві. 10. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року залишено без змін. 11. Погоджуючись із висновками місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції також вказав, що спір у цій справі з огляду на суб'єктний склад та характер спірних правовідносин не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки позовні вимоги спрямовані на захист прав щодо об'єкта нерухомого майна (квартири) шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення з боку інших осіб, тобто між учасниками спору існує спір про цивільне право за участю фізичних осіб про їх право на житло, яке безпосередньо виникає з цього спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У березні 2018 року прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року та ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року скасувати, а справу передати до Господарського суду Івано-Франківської області для продовження розгляду. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Підставами для скасування оскаржуваних судових рішень прокурор вважає те, що спірні правовідносини у справі стосуються переоформлення службової квартири в ордерну, а спір виник між двома юридичними особами: прокуратурою та Виконавчим комітетом. Відповідно позов, на думку прокурора, підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Обґрунтування господарським судом Івано-Франківської області підстав припинення провадження у справі тим, що у вступній частині позову зазначено посадову особу - першого заступника прокурора Івано-Франківської області, в той час як позов подано на захист майнових прав на нерухоме майно, що знаходилось в оперативному управлінні прокуратури Івано-Франківської області, не відповідає фактичним обставинам та не є підставою для припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень). 14. Прокурор стверджує, що позов підписано уповноваженою особою прокуратури Івано-Франківської області - першим заступником прокурора Івано-Франківської області, який згідно вимог статей 10, 11 Закону України "Про прокуратуру", пункту 1.15 Регламенту прокуратури Івано-Франківської області, затвердженого наказом прокурора Івано-Франківської області від 27 грудня 2016 року N 164 є повноважною особою для підписання довіреностей, позовних заяв, апеляційних і касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами у справах, де прокуратура області, її службові особи виступають як сторони, треті особи або суб'єкти оскарження. Виклад позицій інших учасників справи 15. Відповідач Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради. своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області не скористався. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 квітня 2018 року поновив строк на касаційне оскарження, відкрив касаційне провадження та справу разом із касаційною скаргою прокурора передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Зазначену ухвалу суд касаційної інстанції мотивував тим, що однією з підстав оскарження постанови Львівського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року та ухвали Господарського суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року є порушення судами правил суб'єктної та предметної юрисдикції. 18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 квітня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо визначення юрисдикції 19. Згідно з положеннями статей 1, 41 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже, розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. 20. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 21. За змістом частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна (крім державного житлового фонду), та з інших підстав, крім спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів. 22. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 13, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 23. Натомість відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 24. Отже, під час визначення підвідомчості цієї справи необхідно зважати як на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, так і на відповідний суб'єктний склад учасників у цій справі. 25. Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 26. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України). 27. Водночас за змістом статей 58, 61 Житлового кодексу Української РСР єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення є ордер, надалі на підставі якого укладається відповідний договір найму такого приміщення. 28. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради (статті 118, 121 Житлового кодексу Української РСР). 29. За змістом статей 121 і 123 Житлового кодексу Української РСР порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства. 30. Так, порядок надання службових жилих приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду і користування ними визначено Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року N 37 "Про службові жилі приміщення" (пункт 1 цього Положення). 31. Згідно з пунктом 6 Положення N 37 жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті ради. 32. Із наведеного вбачається, що підґрунтям і метою пред'явлення позовних вимог у цій справі є визнання незаконним та скасування підпункту рішення відповідача щодо виключення квартири з числа службових, яке, за твердженням позивача, порушує майнові права держави на належне їй нерухоме майно, що знаходилося в його оперативному управлінні, тобто має місце оспорювання цивільного права особи на таке нерухоме майно. 33. Разом з тим, оскільки позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання незаконним та скасування підпункту рішення відповідача щодо виключення квартири з числа службових, а спірне нерухоме майно (службова квартира) було надане в користування Кривонос І.О. як службове жиле приміщення, то такий приватноправовий спір за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, з огляду на те, що його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи. При цьому доводи позивача про те, що цей спір виник між юридичними особами стосовно захисту цивільного права держави на нерухоме майно, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків вказаної фізичної особи. 34. Також безпідставними єпосилання прокурора на порушення оскаржуваним рішенням права власності держави в особі Кабінету Міністрів України на спірне нерухоме майно (квартиру), оскільки Виконавчий комітет своїм рішенням не припиняв права власності держави на це майно, а лише виключив його з числа службових жилих приміщень. 35. Отже, зважаючи на характер правовідносин та суб'єктний склад учасників у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства із залученням фізичних осіб, а оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 36. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 37. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення. Щодо судових витрат 39. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 40. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 41. Спір щодо виключення квартири з числа службових є приватноправовим, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичних осіб, які користуються такою квартирою, а справи у таких спорах за змістом статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень) з урахуванням приписів Житлового кодексу Української РСР за суб'єктним складом сторін не підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Керуючись статтями 308, 309, 314 - 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року та ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2017 року у справі N 909/911/17 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 04 червня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 907/1215/15 Провадження N 12-106гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Приватне комерційне підприємство "Ресурс-Захід" (представник - адвокат Щеглов'Є. С.), відповідачі - Виконавчий комітет Ужгородської міської ради (представник - не з'явився), Комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгород" (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4 (не з'явилася), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 907/1215/15 Господарського суду Закарпатської області за позовом Приватного комерційного підприємства "Ресурс-Захід" до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради та Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгород", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про визнання незаконним (недійсним) та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнання незаконним (недійсним) і скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за касаційними скаргами Виконавчого комітету Ужгородської міської ради й ОСОБА_4 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року (головуючий суддя Дубник О.П., судді Хабіб М.І., Скрипчук О.С.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У листопаді 2015 року Приватне комерційне підприємство "Ресурс-Захід" (далі - ПКП "Ресурс-Захід") звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради (далі - Виконком) та Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгород" (далі - КП "БТІ м. Ужгород") про визнання незаконними (недійсними) та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 14 травня 2010 року серії ЯЯЯ N 702632 та запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18 травня 2010 року. 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Вищого адміністративного суду України від 19 червня 2013 року у справі N 0907/607/12 (провадження N К/800/2692/13) було визнано протиправним і скасовано пункт 1.33 рішення Виконкому від 28 квітня 2010 року N 105, на підставі якого проведено реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1, та оформлено оскаржуване свідоцтво про право власності на нерухоме майно, тому, за твердженням позивача, наявні підстави для задоволення позову в цій справі. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Справа розглядалася судами неодноразово. 4. Господарський суд Закарпатської області рішенням від 19 червня 2017 року в задоволенні позову відмовив. 5. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції, враховуючи позицію позивача щодо необхідності вирішення цього спору в порядку господарського судочинства за визначеного ним суб'єктного складу, зазначив про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з огляду на неналежність суб'єктного складу сторін у цій справі, оскільки спірне свідоцтво про право власності, видане на підставі скасованого рішення Виконкому, є правовстановлюючим документом, який посвідчує право власності ОСОБА_4 (третьої особи) на нерухоме майно, й з моменту державної реєстрації цього права саме ОСОБА_4 є особою, майнові права якої оспорюються, і, як наслідок, має бути належним відповідачем у цій справі. При цьому суд першої інстанції вказав на відсутність у нього можливості самостійно залучити до участі в цій справі особу, майнові права якої оспорюються, з огляду на заперечення позивача та необхідність дотримання принципу диспозитивності щодо звернення з позовом. 6. Львівський апеляційний господарський суд постановою від 11 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 19 червня 2017 року скасував і прийняв нове рішення, яким позов задовольнив повністю. Визнав незаконними (недійсними) та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 14 травня 2010 року, видане Виконкомом ОСОБА_4, та відповідний запис від 18 травня 2010 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений КП "БТІ м. Ужгорода", а також постановив стягнути з відповідачів на користь позивача витрати зі сплати судового збору. 7. Обґрунтовуючи постанову, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки відповідно до рішення Виконкому від 24 лютого 2010 року N 48 "Про реєстрацію права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна" позивач є законним власником 68-квартирного буднику, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, то видане ОСОБА_4 на підставі скасованого судом у подальшому пункту 1.33 рішення Виконкому свідоцтво про власності на одну з квартир у цьому будинку, а також відповідний запис про державну реєстрацію права власності на цю квартиру є незаконними і підлягають скасуванню як належний спосіб поновлення порушених прав позивача. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог та узагальнені доводи осіб, які їх подали 8. У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 19 червня 2017 року залишити без змін. 9. Касаційну скаргу ОСОБА_4 мотивовано тим, що спір про майнові права фізичної особи мав вирішуватися в порядку цивільного судочинства, оскільки з моменту державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно саме ОСОБА_4 є належним власником цього майна, а звідси - й належним відповідачем, тому, враховуючи суб'єктний склад учасників у цій справі, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову. 10. Разом із тим у листопаді 2017 року Виконком звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій також просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 19 червня 2017 року залишити без змін. 11. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Виконком зазначив про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, оскільки ним не враховано, що оспорюване свідоцтво про право власності на нерухоме майно є не правочином, а документом, що підтверджує відповідне право, правомірність видачі якого залежить від законності рішення органу, на підставі якого таке свідоцтво видане. Також позовна вимога про визнання недійсним і скасування цього свідоцтва мала б бути пред'явлена до ОСОБА_4 безпосередньо як до відповідача, тому предметом спору в цій справі є цивільне право фізичної особи, а справа повинна розглядатися за правилами цивільного судочинства. 12. Крім того, за твердженням Виконкому, вимога позивача про скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно є публічно-правовим спором щодо оскарження дій суб'єкта владних повноважень (КП "БТІ м. Ужгород"), тому в цій частині справа також не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Узагальнений виклад позицій учасників справи, наведених у запереченнях на касаційні скарги 13. У лютому 2018 року ПКП "Ресурс-Захід" подало відзив на касаційні скарги ОСОБА_4 і Виконкому, в якому зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції є законною й обґрунтованою, оскільки саме позивач є законним власником спірного нерухомого майна, натомість оспорюване свідоцтво та запис, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, правомірно визнані недійсними та скасовані з огляду на скасування судовим рішенням в іншій справі пункту рішення Виконкому, на підставі якого видано зазначене свідоцтво й внесено відповідний запис. 14. Також позивач зазначив, що спір у цій справі за суб'єктним складом та характером спірних правовідносин є приватноправовим, який виник між юридичними особами стосовно захисту цивільного права на нерухоме майно ПКП "Ресурс-Захід", що виключає можливість його розгляду за правилами адміністративного чи цивільного судочинства. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 15. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 16. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалами від 22 лютого 2018 року поновив Виконкому строк на касаційне оскарження зазначеного судового рішення та відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами Виконкому та ОСОБА_4, а ухвалою від 04 квітня 2018 року - передав справу разом зі згаданими касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження постанови Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року є порушення ним правил суб'єктної юрисдикції. 18. Оскільки однією з підстав оскарження постанови Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року є порушення судом апеляційної інстанції правил суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 19. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 20. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 21. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 22. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), за змістом пункту 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 23. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 13, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 24. Натомість відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, положення якої кореспондуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 25. Разом з тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 26. Відтак до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. 27. При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. 28. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 29. Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 30. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України). 31. Водночас за змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. 32. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (абзац третій частини другої статті 331 Цивільного кодексу України). 33. Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень визначені Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна (преамбула цього Закону у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1952-IV). 34. Згідно з абзацами другим і третім частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно є офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; а Державним реєстром речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав. 35. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, урегульований частиною першою статті 15 Закону N 1952-IV, передбачав, зокрема, прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; внесення записів до Державного реєстру прав, а також видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону. 36. Відповідно до статті 18 Закону N 1952-IV свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно, видається: 1) фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об'єкти нерухомого майна; 2) членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу, які повністю внесли свої пайові внески; 3) юридичним особам у разі внесення до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) об'єктів нерухомого майна їх засновниками (учасниками); 4) фізичним особам та юридичним особам, які в разі ліквідації (реорганізації) юридичної особи отримали у власність у встановленому законодавством порядку нерухоме майно юридичної особи, що ліквідується (реорганізується); 5) фізичним особам та юридичним особам, що вийшли зі складу засновників (учасників) юридичної особи за рішенням органу, уповноваженого на це установчими документами, отримали у власність об'єкт нерухомого майна, переданий їм; 6) реабілітованим громадянам, яким повернуто у власність належні їм об'єкти нерухомого майна; 7) у разі виділення окремого об'єкта нерухомого майна зі складу об'єкта нерухомого майна, що складається із двох або більше об'єктів; 8) фізичним та юридичним особам на об'єкти нерухомого майна, які в установленому порядку переведені з житлових у нежитлові і навпаки; 9) в інших випадках, встановлених законом. Свідоцтво про право власності на нерухоме майно підписується державним реєстратором прав і засвідчується печаткою. 37. Водночас пунктами 1, 2 наказу Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року N 7/5 "Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно", зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за N 157/6445 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), установлено, що до створення єдиної системи органів державної реєстрації прав та формування Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" бюро технічної інвентаризації здійснюють державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, а також затверджено відповідне Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно. 38. Оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності, зокрема, органами місцевого самоврядування. Підготовку документів для видачі свідоцтв про право власності можуть за дорученням органів місцевого самоврядування та інших органів відповідно до законодавства проводити бюро технічної інвентаризації (за змістом пунктів 6.1, 6.2 зазначеного Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно). 39. Із наведеного вбачається, що спір у цій справі не стосується оскарження рішень, дій чи бездіяльності Виконкому та КП "БТІ м. Ужгород" як суб'єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій щодо державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, а є спором про визнання недійсними та скасування результатів їх дій - відповідного свідоцтва про право власності на нерухоме майно й запису про державну реєстрацію цього права. 40. Таким чином, підґрунтям і метою пред'явлення позовних вимог у цій справі є визнання недійсними й скасування актів, які, за твердженням позивача, порушують права ПКП "Ресурс-Захід" на належне йому нерухоме майно, тобто має місце оспорювання цивільного права особи, яке виникло в результаті та після реалізації рішень суб'єктів владних повноважень, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. 41. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними і скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та запису про державну реєстрацію цього права, якими посвідчено відповідне право власності на нерухоме майно фізичної особи, то такий приватноправовий спір за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства з огляду на те, що його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи. При цьому доводи позивача про те, що цей спір виник між юридичними особами стосовно захисту цивільного права ПКП "Ресурс-Захід" на нерухоме майно, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи. 42. Отже, зважаючи на характер правовідносин та суб'єктний склад учасників у цій справі, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 44. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційних скаргах доводів, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій і закриття провадження в цій справі. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 45. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 46. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 47. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційні скарги ОСОБА_4 і Виконкому підлягають частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 48. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновок щодо застосування норм права 49. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності. 50. У разі якщо підґрунтям і метою пред'явлення позовних вимог про визнання незаконними свідоцтва про право власності на нерухоме майно та запису про державну реєстрацію цього праває оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень, такі вимоги повинні пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства. 51. Справи у спорах, що виникають із приватноправових відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Виконавчого комітету Ужгородської міської ради й ОСОБА_4 задовольнити частково. 2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Закарпатської області від 19 червня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі N 907/1215/15 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 04 червня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/856/17 Провадження N 12-128гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., учасників справи: відповідача - Державного підприємства "Сетам" (представник - адвокат Деяк'Я.М.) інші учасники не з'явились розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Сетам" на рішення Господарського суду міста Києва від 06 квітня 2017 року та постановуКиївського апеляційного господарського суду від 29 січня 2018 року, у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес комунікації" до Державного підприємства "Сетам" та Подільського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_4 та Партнерства з обмеженою відповідальністю "Прайм Рент ЛП" про визнання електронних торгів недійсними. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Бізнес комунікації" (далі - ТОВ "Бізнес комунікації", позивач) звернулося до господарського суду з позовом до Державного підприємства "Сетам" (далі - ДП "Сетам") та Подільського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Подільський районний відділ ДВС міста Києва), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_4, Партнерство з обмеженою відповідальністю "Прайм Рент ЛП" (далі - Партнерство "Прайм Рент ЛП"), про визнання недійсними електронних торгів, результати яких оформлено протоколом N 227347 від 10 січня 2017 року. 2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що організатором електронних торгів - ДП "Сетам" безпідставно двічі зупинялись торги з продажу майна, повертався позивачу сплачений ним гарантійний внесок, після чого електронні торги поновлювались. Вважає, що поверненням гарантійного внеску за участь у торгах після їх зупинення без відповідної на те заяви позивача, ДП "Сетам" порушив Порядок реалізації арештованого майна, затверджений наказом Міністерства юстиції України N 2831/5 від 29 вересня 2016 року в редакції, чинній на час проведення спірних електронних торгів (далі - Порядок реалізації арештованого майна). Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 3. 11 листопада 2016 року Подільський районний відділ ДВС міста Києва відповідно до Порядку реалізації арештованого майна звернувся до ДП "Сетам" із заявкою N 47953007/3 на реалізацію арештованого майна боржника - Публічного акціонерного товариства "Спеціалізоване управління протизсувних підземних робіт" (далі - Боржник або ПАТ "Спеціалізоване управління протизсувних підземних робіт"), а саме: комплексу будівель та споруд загальною площею 3 608,70 кв м, який розташований за адресою: місто Київ, Богуславський узвіз, 3 (далі - арештоване нерухоме майно). 4. 11 листопада 2016 року о 17 год 37 хв інформаційне повідомлення про електронні торги N 182973 по лоту N 182284 з реалізації арештованого майна внесено до системи реалізації майна за стартовою ціною 1 999 003,00 грн (далі - електронні торги), гарантійний внесок - 99 950,15 грн. 5. 08 грудня 2016 року о 10 год 24 хв ТОВ "Бізнес Комунікації" зареєструвалось на участь у електронних торгах. 6. 09 грудня 2016 року о 09 год 46 хв платіжним дорученням N 626 ТОВ "Бізнес Комунікації" сплатило на рахунок ДП "Сетам" гарантійний внесок за участь у торгах в розмірі 99 950,15 грн. Кошти надійшли на рахунок ДП "Сетам" 09 грудня 2016 року о 10 год 21 хв. 7. В день сплати гарантійного внеску 09 грудня 2016 року ДП "Сетам" отримало постанову Подільського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва N 52395010 від 08 грудня 2016 року про відкладення проведення виконавчих дій щодо реалізації арештованого майна. На підставі вищевказаної постанови сформовано акт про зупинення електронних торгів. 8. 09 грудня 2016 року о 10 год 17 хв в особистий кабінет ТОВ "Бізнес Комунікації" веб-сайту реалізації майна надійшло повідомлення про зупинення електронних торгів. У повідомленні зазначено, що за бажанням учасники можуть повернути свої кошти або чекати поновлення торгів. 9. ТОВ "Бізнес Комунікації" не зверталось до ДП "Сетам" із заявою про повернення гарантійного внеску. Проте, 13 грудня 2016 ДП "Сетам" повернуло ТОВ "Бізнес Комунікації" сплачений ним 09 грудня 2016 гарантійний внесок. 10. 23 грудня 2016 року о 13 год 26 хв в особистий кабінет ТОВ "Бізнес Комунікації" веб-сайту реалізації майна надійшло системне повідомлення про відновлення електронних торгів. 11. 23 грудня 2016 року о 14 год 31 хв платіжним дорученням N 640 ТОВ "Бізнес Комунікації" повторно сплатило на рахунок ДП "Сетам" гарантійний внесок за участь у торгах в розмірі 99 950,15 грн. Кошти надійшли на рахунок ДП "Сетам" в цей же день 23 грудня 2016 о 15 год 07 хв. 12. 23 грудня 2016 року ДП "Сетам" отримало постанову Подільського районного відділу ДВС м. Києва N 52395010 від 23.12.2016 про відкладення проведення виконавчих дій. В цей же день 23 грудня 2016 року на підставі вищевказаної постанови сформовано акт про зупинення електронних торгів по лоту N 182284. 13. 23 грудня 2016 року о 18 год 42 хв електронні торги знову були зупинені. В отриманому ТОВ "Бізнес Комунікації" системному повідомленні так само зазначалося, що за бажанням учасники можуть повернути свої кошти або чекати поновлення торгів. 14. TOB "Бізнес Комунікації" також не зверталось до ДП "Сетам" із заявою про повернення гарантійного внеску. Однак 26 грудня 2016 року ДП "Сетам" повернуло ТОВ "Бізнес Комунікації", сплачений 23 грудня 2016 року гарантійний внесок. 15. 05 січня 2017 року постановою начальника Подільського районного відділу ДВС міста Київ від 05.01.2017 скасовано постанову державного виконавця про відкладення проведення виконавчих дій, на підставі якої зупинено електронні торги. 16. 06 січня 2017 року о 17 год 30 хв в особистий кабінет ТОВ "Бізнес комунікації" веб-сайту реалізації майна надійшло системне повідомлення про відновлення електронних торгів. Початок проведення електронних торгів після відновлення було призначено на 10 січня 2017 о 09 год 00 хв. 17. 06 січня 2017 року напередодні святкового дня - Різдва Христового банківський день закінчився о 17 год 00 хв. Відповідно після отримання повідомлення о 17 год 30 хв про відновлення електронних платежів ТОВ "Бізнес комунікації" не сплатило гарантійного внеску. 18. Згідно з рішенням Правління Національного банку України N 489 від 15 грудня 2016 року щодо регламенту роботи системи електронних платежів Національного банку України та порядку роботи банківської системи України на період завершення звітного року 09 січня 2017 року система електронних платежів не працювала. 19. 10 січня 2017 року на електронному торговельному майданчику Державного підприємства "Сетам" відбулися електронні торги N 182973 по лоту N 182284 з реалізації арештованого нерухомого майна. 20. Результати торгів оформлені протоколом N 227347 проведення електронних торгів, сформованим системою реалізації майна 10 січня 2017 року 22:00:02, переможцем яких визнано учасника N 44 - ОСОБА_4. 21. 13 січня 2017 року ОСОБА_4 отримав у нотаріуса свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Після отримання свідоцтва за договорами купівлі-продажу 1/2 частки нерухомого майна від 30 січня 2017 року та від 31 січня 2017 року здійснив відчуження придбаний на електронних торгах комплекс будівель та споруд загальною площею 3 608,70 кв м на користь Партнерства "Прайм Рент ЛП" з місцезнаходженням в Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 22. Рішенням Господарського суду міста Києва від 06 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 січня 2018 року, позов задоволено; визнано недійсними електронні торги N 182973 з реалізації арештованого нерухомого майна - комплексу будівель та споруд загальною площею 3 608,70 м2, розташованого за адресою: м. Київ, Богуславський узвіз, 3, результати яких оформлено протоколом N 227347 від 10 січня 2017 року. 23. Судові рішення мотивовано тим, що ДП "Сетам", двічі повернувши ТОВ "Бізнес Комунікацій" гарантійний внесок за участь у електронних торгах після їх зупинення без відповідної на те заяви ТОВ "Бізнес Комунікацій", порушило Порядок реалізації арештованого майна, яким не передбачено повернення гарантійного внеску учасникам електронних торгів у разі зупинення торгів без їх заяви. Короткий зміст вимог касаційної скарги 24. У лютому 2018 року ДП "Сетам" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 січня 2018 року у цій справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити ТОВ "Бізнес Комунікації" у задоволенні позовних вимог. Рух касаційної скарги 25. Ухвалою від 15 березня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження та призначила справу до розгляду. 26. 02 травня 2018 року справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частинами п'ятою та шостою статті 302 ГПК України з метою формування єдиної правозастосовчої практики та зважаючи на те, що скаржник оскаржує судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. 27. Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 301 ГПК України справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 28. У касаційній скарзі ДП "Сетам" послався на порушення судами попередніх інстанцій під час розгляду справи правил суб'єктної юрисдикції та підвідомчість цього спору судам цивільної юрисдикції, оскільки переможцем вказаних торгів є фізична особа - ОСОБА_4, якого слід залучити до участі у справі в якості відповідача, а не третьої особи. 29. Також скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції не встановлено належними та допустимими доказами точного часу зупинення електронних торгів та особливості функціонування системи електронних торгів арештованим майном, в частині можливості зарахування гарантійних внесків та допуску до участі у торгах учасників під час зупинення електронних торгів, а отже рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ґрунтуються виключно на припущеннях, які не можуть лягати в основу законного та обґрунтованого рішення. Доводи інших учасників справи 30. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу ДП "Сетам" не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо залучення іншого відповідача (співвідповідача) та визначення юрисдикції 31. Розглядаючи доводи скаржника щодо необхідності залучення у цій справі переможця електронних торгів в якості відповідача, а не третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, та порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 32. Згідно із частиною першою статті 24 ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції, господарський суд за наявністю правових підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. 33. Предметом позовних вимог є визнання електронних торгів недійсними. 34. Правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника електронних торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення електронних торгів, що передбачено пунктом 8 розділу X Порядку реалізації майна, та вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Тобто вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором. 35. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. 36. Згідно із частиною першою статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 37. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України). 38. Згідно із пунктом 4 розділу X Порядку реалізації арештованого майна після повного розрахунку переможця за придбане майно на підставі протоколу про проведення електронних торгів складається акт про проведення електронних торгів, який підписується (затверджується) державним або приватним виконавцем. 39. В акті про проведені електронні торги зазначається така інформація: ким, коли і де проводилися електронні торги; стисла характеристика реалізованого майна; прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи - переможця електронних торгів, серія та номер документа, що посвідчує її особу, місце проживання (у разі якщо переможцем електронних торгів є юридична особа, зазначаються її найменування, місцезнаходження та код за ЄДРПОУ); сума, внесена переможцем електронних торгів за придбане майно; прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи (найменування юридичної особи) - боржника, її місце проживання (місцезнаходження); дані про правовстановлювальні документи, що підтверджують право власності боржника на майно (пункт 5 Розділу X Порядку реалізації арештованого майна). 40. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду доходить висновків, що набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів. 41. Виходячи з наведеного сторонами договору купівлі-продажу, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба та організатор електронних торгів, та покупець - переможець електронних торгів. 42. Відповідно до абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 43. Отже у разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, відповідно виникнуть права та обов'язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору. 44. Звертаючись із позовом про визнання недійсними електронних торгів, позивач пред'явив позов лише до однієї із сторін правочину - продавців Подільського районного відділу ДВС міста Києва та організатора електронних торгів - ДП "Сетам". Переможець конкурсу ОСОБА_4 був залучений до участі у справі як третя особа на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. 45. Водночас, приймаючи судові рішення у справі суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що у справі про визнання недійсним правочину, укладеного за результатами проведення електронних торгів, в якості відповідачів мають залучатись всі сторони правочину - державна виконавча служба, організатор торгів та переможець. 46. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі N 911/845/17 та від 14 березня 2018 року у справі N 910/1454/17. У наведених постановах касаційний суд висловив позицію, що відчуження майна на спірних електронних торгах, як угода купівлі-продажу є багатостороннім правочином, і під час подання позову про його оскарження такий позов подається до решти сторін цього правочину, з якими є матеріально - правовий спір, і ці сторони мають бути залучені до участі у справі. Відповідачами у справі окрім організаторів електронних торгів, залучається також особа, визнана їх переможцем. 47. У цій справі в якості відповідачів залучені продавці, тобто лише одна сторона правочину (договору купівлі-продажу, оформленого за результатами торгів), та не залучено в якості відповідача покупця майна. 48. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив в задоволенні клопотання сторони про залучення до участі у справі співвідповідача - переможця електронних торгів ОСОБА_4 49. Водночас суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за правилами розгляду справ у першій інстанції, не усунув наведеного порушення місцевого господарського суду, чим також допустив порушення норм процесуального права. 50. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі має бути закрите, з огляду на наступне. 51. Стаття 20 ГПК України в редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 передбачає перелік справ, що підвідомчі господарським судам, до якого в контексті позовних вимог відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті відносяться справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів за певними виключеннями. 52. За змістом положень Цивільного процесуального кодексу України, як в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, - статті 3 та 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), так і в редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду - статті 2 та 19 суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 53. Юрисдикційність справ про оскарження електронних торгів визначається з огляду на склад сторін правочину. Якщо набувачем (переможцем електронних торгів) є фізична особа, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 725/3212/16-ц (провадження N 14-3цс18). 54. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 55. Відповідно до частини другої статті 313 цього ж Кодексу порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення не залежно від доводів касаційної скарги. 56. З урахуванням наведеного, виходячи із суб'єктного складу сторін спірних правовідносин, ВеликаПалата Верховного Суду приходить до висновку, що ця справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має розглядатись загальними судами в порядку цивільного судочинства. Відповідно оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Висновки по суті вимог касаційної скарги 57. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 58. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 59. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу (частина перша статті 313 ГПК України). 60. Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню повністю. Провадження у справі слід закрити. Висновки щодо застосування норм права 61. Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів. 62. Ухвалюючи судове рішення у справі про визнання недійсним правочину, укладеного за результатами проведення електронних торгів, порушеної за позовом учасника електронних торгів, в якості відповідачів мають залучатись всі сторони правочину - державна виконавча служба, організатор електронних торгів і переможець таких торгів. Якщо набувачем (переможцем електронних торгів) є фізична особа, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Керуючись статтями 231, 300, 301, 306, 308, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Сетам" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 січня 2018 року у справі N 910/856/17 скасувати. 3. Провадження у справі Господарського суду міста Києва N 910/856/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес комунікації" до Державного підприємства "Сетам" та Подільського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_4 та Партнерства з обмеженою відповідальністю "Прайм Рент ЛП", про визнання електронних торгів недійсними закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  20. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 761/18854/14-ц Провадження N 14-100цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 (далі разом - позивачі) до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (далі також - ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ"), "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні, третя особа без самостійних вимог - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) "Вімед", про захист прав споживачів, сплату компенсацій і відшкодування шкоди за заявою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 квітня 2015 року, ухваленого суддею Юзьковою О.Л., рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Червинської М.Є., Загородньої І.М., Коротуна В.М., Писаної Т.О., Попович О.В. (далі - заява про перегляд судових рішень). Учасники справи: - позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13; - відповідачі: ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні; - третя особа без самостійних вимог - ТзОВ "Вімед". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2014 року позивачі звернулися до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 2. Предметом позову (з урахуванням уточнень) є стягнення солідарно з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", авіакомпанії "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні: - на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_23 та ОСОБА_6 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 7 124,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 498,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 055,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_11 та ОСОБА_12 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_13 - 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 30 квітня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення про часткове задоволення позову, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні солідарно на користь: - ОСОБА_3 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн та вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_4 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн; - ОСОБА_5 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_6 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_7 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн; - ОСОБА_8 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн; - ОСОБА_9 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 882,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн; - ОСОБА_10 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн; - ОСОБА_11 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн; - ОСОБА_12 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн; - ОСОБА_13 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 3 830,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у зв'язку із затримкою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" авіарейсу "Київ - Дубай" стало неможливим подальше стикування з авіарейсом "Пекін - Дубай", а авіакомпанія "Emirates Airline" анулювала позивачам бронювання на наступні сегменти маршруту та на зворотний рейс, з огляду на що позивачі зазнали матеріальних втрат. 5. Відмовляючи у стягненні компенсації за відмову у перевезенні до Пекіну, суд першої інстанції вважав, що оскільки бронювання квитків позивачів на зворотний рейс було анульоване, то до спірних правовідносин не застосовуються приписи статті 104 Повітряного кодексу (далі - ПК) України. 6. Відмовляючи у присудженні відшкодування витрат на засоби першої необхідності внаслідок відмови у перевезенні, суд вважав, що така компенсація можлива у разі неприбуття багажу до пункту призначення разом із пасажиром. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 6 липня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь: - ОСОБА_3 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_4 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_5 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_6 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_7 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_9 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_10 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_11 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_12 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_13 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 8. Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і задовольняючи позовні вимоги в цій частині, апеляційний суд вважав, що з вини перевізника ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажири втратили можливість стикування з рейсом перевізника "Emirates Airline", який анулював їм бронювання на зворотній рейс, про що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажирів не повідомило. Тому виключається солідарна відповідальність за компенсацію за відмову у перевезенні. 9. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" ще у Борисполі було відомо, що пасажири втрачають стикування та зворотне бронювання, а тому товариство мало можливість поінформувати про це як пасажирів, так і "Emirates Airline" та агента, однак цього не вчинило. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не вчинило таких дій і під час перебронювання 4 вересня 2013 року. 10. Докази того, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не мало змоги підтвердити бронювання на рейс "Пекін - Дубай" з технічних причин, відсутні. А тому, як встановив апеляційний суд, позивачі мають право на передбачену статтею 104 ПК України компенсацію, яка підлягає стягненню з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ". Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 11. 18 жовтня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відхилив касаційну скаргу ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", а рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року залишив без змін. Короткий зміст вимог заяви про перегляд справи Верховним Судом України 12. У грудні 2017 року ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень. Просить скасувати рішення судів трьох інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 13. 24 січня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив провадження у справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва. 14. 2 березня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів. 15. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII) ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала мотивована тим, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для обґрунтування заяви про перегляд судових рішень навело, зокрема, приклади, які, на думку заявника, демонструють неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської й адміністративної). А томувідповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" із заявою про перегляд судових рішень, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України. 17. 4 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву 18. Заява про перегляд судових рішень подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 100, 103, 104, 105 ПК України, Закону України "Про міжнародні договори", Конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезеньвід 12 жовтня 1929 року (далі - Варшавська конвенція), Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 року (далі - Монреальська конвенція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 19. Аргументи заяви про перегляд судових рішень зводяться до такого: - відповідальність за відмову у перевезенні повинна покладатися на фактичного перевізника за рейсом, на якому сталася відмова, що не врахував Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних і цивільних справ в ухвалі від 18 жовтня 2017 року; - Монреальська та Варшавська конвенції не передбачають компенсації штрафних виплат або будь-яких інших виплат, які не стосуються компенсації фактичної шкоди (реально доведених витрат). Тобто, не передбачено стягнення компенсаційних штрафних виплат пасажирам-позивачам у розмірі 600 євро за відмову у перевезенні, а лише надання компенсації фактично доведеної шкоди. ПК України та Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені Наказом Міністерства інфраструктури України від 30 листопада 2012 року N 735,не поширюються на Правила й Умови договору на повітряне перевезення іноземного перевізника - авіакомпанії "Emirates Airline". А ці правила й умови не передбачають виплату зазначених компенсаційних штрафних виплат. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", здійснюючи лише один із сегментів перевезення на рейсі "Київ - Дубай", виконувала умови договору на трансферне міжнародне повітряне перевезення іноземної авіакомпанії "Emirates Airline". Відтак, суд неправильно визначив, з яким із перевізників - українським чи іноземним - позивачі уклали договір міжнародного повітряного перевезення; - на відповідачів покладена подвійна відповідальність за відшкодування вартості невикористаної частини квитків ("Пекін - Дубай", "Дубай - Київ") і вартості придбаних позивачами власним коштом квитків на перевезення ("Пекін - Баку - Москва - Дніпропетровськ", "Пекін - Москва - Київ", "Пекін - Алмати - Астана - Київ"). 20. На підтвердження зазначених аргументів заяви про перегляд судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звертає увагу на: - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08; - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; - постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16; - постанову судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15. (2) Стислий виклад позицій позивачів, іншого відповідача та третьої особи 21. Позивачі, "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" і ТзОВ "Вімед" позиції щодо заяви про перегляд судових рішень не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень 22. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судових рішень доводи ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 23. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. 24. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 25. В обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ наводить ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16. 26. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року N 6-21781св14, Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року N 28/152 касаційний суд вказав на те, що одночасне застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності. 27. У справі, яка розглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що між сторонами виникли цивільні правовідносини з приводу відшкодування шкоди та сплати компенсації пасажирам внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 28. Відтак, зазначені рішення судів касаційної інстанції постановлені у справах з іншим предметом позову та з іншими фактичними обставинами, ніж у справі N 761/18854/14-ц. Тобто, правовідносини між сторонами вказаних справ не є подібними. А тому твердження про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах є необґрунтованими. 29. В іншій наданій для порівняння постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року N 761/32503/14-ц позивачі звернулися до суду, вказуючи на те, що за 945,70 доларів США вони придбали у ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" електроні пасажирські квитки на рейс сполученням "Київ - Тель-Авів" на 2 січня 2013 року та на зворотний рейс на 9 січня 2013 року. 2 січня 2013 року рейс був затриманий більш ніж на 5 годин, що підтверджено довідкою відповідача. А 9 січня 2013 року зворотний рейс був скасований через непередбачене закриття Міжнародною асоціацією повітряного транспорту обслуговування міжнародного електронного продажу міжнародних рейсів Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Аеросвіт" і припинення обслуговування його повітряних суден міжнародними аеропортами. Внаслідок цього до Києва позивачі повернулися 11 січня, замість запланованого 9 січня 2013 року. 30. Суд у тій справі обґрунтував рішення тим, що згідно з Угодою про спільне використання кодів та Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу оперуючим перевізником рейсу "Тель-Авів - Київ" було ПАТ "Аеросвіт". Тому саме це товариство, а не ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" (маркетинговий перевізник) має нести відповідальність за шкоду, заподіяну пасажирам внаслідок скасування рейсу, та бути відповідачем у справі. Тобто, відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок скасування рейсу, має нести перевізник за договором перевезення, а не юридична особа, в якої позивачі придбали електронні пасажирські квитки (правовідносини між оперуючим і маркетинговим перевізниками були врегульовані Угодою про спільне виконання кодів (код-шерінг) від 1 липня 2008 року N 33-066). 31. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири просили виплату компенсації та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з відмовою у перевезенні поза їх волею внаслідок анулювання бронювання квитків. Отже, у справі N 761/32503/14-ц і справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, а правовідносини між сторонами не є подібними. Відтак, немає підстав для встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. 32. У наданій для порівняння постанові Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року N 826/17492/16 позов пред'явлений до Кабінету Міністрів України про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях", оскільки ця постанова суперечить Конституції України, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Податковому кодексу України та Закону України "Про адміністративні послуги". Суд вважав, що стягнення на підставі оскарженої постанови зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію та свідчить про незаконність вказаної постанови у цій частині. 33. Натомість, справа N 761/18854/14-ц стосується стягнення матеріальних втрат пасажирів у зв'язку з діями перевізників на підставі положень цивільного законодавства. Суди у цій справі не застосовували приписи постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях". Відтак, у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та застосовані інші норми права, ніж у справі N 826/17492/16. 34. Іншою підставою для перегляду судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" вказує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 35. У наданій для порівняння постанові від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15 Верховний Суд України вказав, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. 36. У справі N 761/18854/14-ц вимоги про стягнення пені та штрафу з відповідачів заявлені не були, а тому необґрунтованим є твердження про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України у справі N 6-2003цс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 37. У постанові від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08, до якої звертається ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Верховний Суд України скасував рішення судів і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди нижчих інстанцій встановили факт порушення Авіакомпанією "Турецькі авіалінії" договору перевезення та задовольнили позов виключно з огляду на приписи статей 611, 623, 1166, 1167 ЦК України та статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", не врахувавши положень Варшавської конвенції та Правил перевізника щодо перевезень пасажирів і багажу стосовно відповідальності іноземного перевізника, не перевіривши, чи допускають правила міжнародного договору відшкодування шкоди за наведених позивачами обставин і чи мають бути стягнуті з авіакомпанії згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" витрати позивачів на послуги таксі та пеня. 38. Обставини, що стали підставою для звернення з позовом про відшкодування шкоди у справі N 6-24309св08, пов'язані з правовідносинами між пасажирами та перевізником щодо зміни дати зворотного авіарейсу та неможливості вильоту за вказаним у квитку рейсом у зв'язку з відсутністю бронювання. 39. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки відправлення рейсу, пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування та анулювання авіакомпанією бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 40. Отож, встановлені у цих справах фактичні обставин, а також характер правовідносин між сторонами є різними, що не свідчить про відступлення суду касаційної інстанції у справі N 761/18854/14-ц від викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 6-24309св08 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 41. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" постанови касаційних судів не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки обставини відповідних справ є різними. А надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для порівняння постанови Верховного Суду України не є прикладами невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 42. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги надану ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" улютому 2018 року постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі N 175/4013/14-ц, оскільки ця постанова не могла слугувати підставою для перегляду судових рішень згідно зі статтею 355 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2018 року. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень 43. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд судових рішень є необґрунтованою, а тому в її задоволенні слід відмовити. (2.2) Щодо судови хвитрат 45. З огляду на висновок щодо суті вказаної заяви судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ". Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1 і 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 4 червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 804/8840/15 (К/9901/20095/18) Провадження N 11-413апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (суддя Гончарова І.А.) від 11 листопада 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (у складі головуючого судді Іванова С.М., суддів: Панченко О.М., Чередниченка В.Є.) від 02 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Дніпропетровської області, третя особа - прокурор прокуратури Дніпропетровської області Гаркава М.І. про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: - визнати протиправними дії прокуратури Дніпропетровської області та встановити порушення гарантій адвокатської діяльності пов'язані із направленням заяви заступника прокурора Дніпропетровської області від 14 квітня 2015 року N 08-415 на адресу Ради адвокатів Дніпропетровської області; - зобов'язати прокуратуру Дніпропетровської області порушити дисциплінарне провадження відносно старшого прокурора відділу захисту прав та свобод дітей прокуратури Дніпропетровської області Гаркави М.І., у зв'язку із неправомірним ініціюванням питання притягнення до дисциплінарної відповідальності адвоката ОСОБА_3 Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року, закрито провадження в цій справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року і ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що ця справа відноситься до юрисдикції адміністративних судів. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначив, що прокуратура Дніпропетровської області при направленні заяви від 14 квітня 2016 року N 08-415 на адресу Ради адвокатів Дніпропетровської області порушила особливий порядок притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності, передбачений ст. 33, 36 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 прийняв до провадження. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 квітня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 14 квітня 2015 року на адресу голови Ради адвокатів Дніпропетровської області Сиротенко Ю.В. надійшла заява заступника прокурора Дніпропетровської області Юрченка Ю.С. N 08-415 про порушення дисциплінарного провадження та притягнення адвоката ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності за вчинення ним дисциплінарного проступку, а 22 квітня 2015 року ця заява була направлена Радою адвокатів Дніпропетровської області до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Дніпропетровської області для розгляду. Зі змісту цієї заяви вбачається, що судовий розгляд за кримінальним провадженням N 12014040650003685 стосовно ОСОБА_6, ОСОБА_7, неповнолітнього ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК України), який призначений на 03 квітня 2015 року не відбувся, у зв'язку з неявкою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_3 У наступному судовому засіданні 10 квітня 2015 року адвокат ОСОБА_3 пояснив суду, що він не з'явився у судове засідання 03 квітня 2015 року через хворобу, але до медичного закладу не звертався та відповідної довідки не має. При цьому просив суд про відкладення судового розгляду, посилаючись на хворобу обвинуваченого ОСОБА_7, у зв'язку з чим судове засідання, призначене на 10 квітня 2015 року, знову було відкладено на 16 квітня 2015 року. Також, у цій заяві зазначено, що в ході досудового розслідування вказаного кримінального провадження захисник ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_3, неодноразово зривав слідчі дії, перешкоджаючи закінченню досудового розслідування в строки, передбачені нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) шляхом необґрунтованого зволікання при ознайомлені з матеріалами досудового розслідування, як наслідок двохмісячний строк досудового розслідування був продовжений до трьох місяців лише через необхідність виконати вимоги ст. 290 КПК України з підозрюваним ОСОБА_7 та його захисником - адвокатом ОСОБА_3 Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності, правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. З аналізу викладеного вбачається, що публічно-правовим спором за нормами КАС України є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій. При цьому такі функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_3 оскаржує дії відповідача, пов'язані з направленням заяви від 14 квітня 2015 року N 08-415 щодо притягнення його до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 05 липня 2012 року N 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" право на звернення до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, має кожен, кому відомі факти такої поведінки. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що прокуратура Дніпропетровської області реалізувала своє право на звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів, подавши скаргу стосовно адвоката ОСОБА_3, який, на її думку, вчинив дисциплінарний проступок. При цьому вказана заява не спричиняє виникнення будь-яких прав і обов'язків у позивача, а тому викладені у ній обставини не можуть бути окремим предметом спору. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що лише за наслідками розгляду вказаної заяви компетентним органом для позивача можуть виникнути певні юридичні наслідки, та у разі незгоди з відповідним рішенням останній не позбавлений права оскаржити його в судовому порядку. Щодо висновків суду першої та апеляційної інстанції, що даний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої та апеляційної інстанцій правильно не зазначили суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Дніпропетровського окружного адміністративного суду та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду скаржником не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 805/2230/17-а (К/9901/34170/18, К/9901/34173/18) Провадження N 11-437асі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах недієздатного ОСОБА_4 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду (суддя Кочанова П.В.) від 16 червня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду (у складі головуючого судді Гайдара А.В., суддів: Василенко Л.А., Ханової Р.Ф.) від 15 серпня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 в інтересах недієздатного ОСОБА_4 до Слов'янського міськрайонного суду Донецької області про визнання незаконним підпису голови суду у виконавчих листах та недійсними виконавчих листів, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 в інтересах недієздатного ОСОБА_4 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила: - визнати неправомірними дії Слов'янського міськрайонного суду Донецької області в особі голови цього суду Геєнко М.Г. у частині засвідчення підписом виконавчих листів, виданих суддею Алексєєнко І.П. 01 липня 2016 року на виконання заочного рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 07 червня 2016 року щодо виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 без надання їм іншого житла; - визнати незаконним підпис голови Слов'янського міськрайонного суду Донецької області Геєнко М.Г. у виконавчих листах, виданих суддею цього суду Алексєєнко І.П. 01 липня 2016 року на виконання заочного рішення від 07 червня 2016 року; - визнати недійсними виконавчі листи, підписані головою Слов'янського міськрайонного суду Донецької області Геєнко М.Г., видані суддею Алексєєнко І.П. 01 липня 2016 року на виконання заочного рішення згаданого суду від 07 червня 2016 року щодо виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 без надання їм іншого житла. Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2017 року відмовлено у відкритті провадженні в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, оскільки цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року змінено ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2017 року та доповнено її резолютивну частину абзацом 3 такого змісту: "Роз'яснити ОСОБА_3, що вирішення питань оформлення виконавчого листа, виправлення помилки в ньому та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у цивільній справі вирішується у порядку цивільного судочинства відповідно до ст. 369 Цивільного процесуального кодексу України". В іншій частині цю ухвалу залишено без змін. У вересні 2017 року ОСОБА_3 в інтересах недієздатного ОСОБА_4 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2017 року й ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки вважає, що ця справа належить до юрисдикції адміністративних судів. Крім того, скаржниця зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у відкритті провадження у справі, не надали належної правової оцінки спірним правовідносинам, які регулюються п. 29.32 Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року N 173 (далі - Інструкція). 11 вересня 2017 року Вищий адміністративний суд України ухвалою відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 березня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 прийняв до провадження та призначив її до касаційного розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 квітня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велик аПалата Верховного Суду встановила таке. На виконання заочного рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 07 червня 2016 року у справі N 4-с/243/1/2017 щодо виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого житла, суддею Слов'янського міськрайонного суду Донецької області Алексєєнко І.П. видано виконавчі листи (три) від 01 липня 2016 року, які були засвідчені головою цього суду Геєнко М.Г. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом. На її думку, зазначені виконавчі листи слід визнати недійсними, оскільки підпис голови суду в цих виконавчих листах є незаконним. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, учинених у зв'язку з розглядом судових справ. Така позиція міститься у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року N 6 "Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів". З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що цей позов не є справою адміністративної юрисдикції, оскільки Слов'янський міськрайонний суд Донецької області в цьому випадку не є суб'єктом владних повноважень, який здійснює владні управлінські функції, і не може бути відповідачем у справах про оскарження дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення ним правосуддя, а тому цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, фактично предметом та підставою даного позову є незгода ОСОБА_3 з оформленням виконавчих листів, які видано на підставі заочного рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 07 червня 2016 року у цивільній справі про виселення. Відповідно до ст. 369 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження". Суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню. Суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково (…) або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що вирішення питань оформлення виконавчого листа, виправлення помилки в ньому та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у цивільній справі, вирішується в порядку цивільного судочинства. Що стосується доводів ОСОБА_3 про ненадання судами належної правової оцінки спірним правовідносинам, які регулюються п. 29.32 Інструкції, Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновками Донецького апеляційного адміністративного суду про те, що з огляду на норми ст. 107 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), на стадії відкриття провадження в адміністративній справі суд позбавлений можливості вирішувати питання стосовно належності та допустимості доказів. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Донецького окружного адміністративного суду та Донецького апеляційного адміністративного суду скаржницею не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах недієздатного ОСОБА_4 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  23. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 923/466/17 Провадження N 12-89гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - заступник прокурора Херсонської області (від прокуратури - Скрипка М.В.) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (представник - Шилан Д.О.), Херсонського державного університету (представник - Парасочкіна К.В.), відповідач - Лазурненська селищна рада Скадовського району Херсонської області (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Кабінет Мі