Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 823 results

  1. ВС-КЦС передал дело по оспариванию открытия исполнительного производства на рассмотрение в Большую палату. Первый раз дошел до БП )) Постановления ВС-КЦС ещё не видел. Что теперь ожидать? Дело канет в лету или в БП быстрее, чем в ВС-КЦС? Надо ли что то предпринимать в такой ситуации?
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 598/175/15-ц Провадження № 14-363цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Міністерство освіти і науки України (далі - Міносвіти), Вишнівецька селищна рада Збаразького району Тернопільської області (далі - Вишнівецька рада), Збаразьке районне бюро технічної інвентаризації Тернопільської області (далі - Збаразьке БТІ), Державний навчальний заклад «Вишнівецький професійний ліцей» селища міського типу Вишнівець Збаразького району Тернопільської області (далі - Вишнівецький ліцей), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вишнівецького ліцею на рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року у складі судді Олещука Б. Т. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 березня 2019 року у складі колегії суддів Костіва О. З., Сташківа Б. І., Хоми М. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Міносвіти, Вишнівецької ради, Збаразького БТІ, Вишнівецького ліцею, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державної реєстрації права власності, ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення виконкому Вишнівецької ради про оформлення права власності на підвальні приміщення за державою Україною в особі Міносвіти, свідоцтво про право власності та державну реєстрацію права власності держави в особі Міносвіти, право оперативного управління Професійно-технічного училища № 5 смт Вишнівець Збаразького району Тернопільської області (далі - ПТУ № 5) на спірні підвальні приміщення, а також скасувати державну реєстрацію права власності держави в особі Міносвіти, право оперативного управління ПТУ № 5 на спірні підвальні приміщення. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що він є співвласником квартири АДРЕСА_1 . Винесенням оспорюваного рішення про оформлення права власності на підвальні приміщення за державою Україною в особі Міносвіти, видачею оспорюваного свідоцтва про право власності та реєстрацією речового права на вказані підвальні приміщення за державою в особі Міносвіти порушено його права володіти, користуватися і розпоряджатися власністю, оскільки підвальні приміщення є власністю співвласників багатоквартирного будинку, тому що є допоміжними приміщеннями. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Вишнівецької ради від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по АДРЕСА_2 за державою Україна в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України». Скасовано видане 29 листопада 2012 року Вишнівецькою радою свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 на підвальні приміщення, розташовані на майдані АДРЕСА_2 , за державою в особі Міносвіти, право оперативного управління ПТУ № 5. Скасовано державну реєстрацію права власності держави в особі Міносвіти, право оперативного управління ПТУ № 5 на підвальні приміщення, розташовані за адресою: майдан АДРЕСА_2 . Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції керувався тим, що співвласники будинку не надавали своєї згоди на передачу у власність держави в особі Міносвіти нежилого підвального приміщення, розташованого в цьому будинку. Суд першої інстанції зробив висновок, що відповідачі порушили права позивача щодо володіння, розпорядження і користування підвальними приміщеннями. Порушені права позивача підлягають захисту в обраний ним спосіб. Додатковим рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 04 лютого 2019 року стягнуто з Міносвіти, Вишнівецької ради, Збаразького БТІ, Вишнівецького ліцею на користь держави судовий збір у розмірі по 182,70 грн з кожного. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 21 березня 2019 року апеляційні скарги Вишнівецького ліцею та Міносвіти залишено без задоволення, рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вважав, що суд правильно застосував норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин. Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, не встановив. Зокрема, апеляційний суд зазначив, що спірне підвальне приміщення до зміни статусу на цокольне приміщення було призначене для загального користування, а тому належить до категорії допоміжних приміщень. Також апеляційний суд зазначив, що оскільки спірне допоміжне приміщення перебувало у спільній власності власників приватизованих квартир, то питання щодо розпорядження зазначеним приміщенням повинне вирішуватися за їхньою спільною згодою, чого дотримано не було. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У квітні 2019 року Вишнівецький ліцей подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 березня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд у повній мірі не дослідив зібраних у справі доказів і не надав їм відповідної оцінки. Суд установив обставини справ на підставі недопустимих доказів, унаслідок чого зробив помилкові висновки за результатами розгляду справи. Зокрема, суд не надав належної оцінки висновку експертизи, згідно з яким спірне приміщення відноситься до цокольних приміщень. Таким чином, приміщення не є допоміжним та не призначене для загального користування. Крім того, спір про визнання протиправними рішень органу місцевого самоврядування про передачу в постійне користування земельної ділянки та про оформлення свідоцтв про право власності на об`єкти нерухомості є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вважав, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Міносвіти просило рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 березня 2019 рокускасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Послалося на те, що суди зробили помилкові висновки стосовно правового статусу спірного приміщення, що призвело до неправильного вирішення справи. Вважало, що відсутні підстави для задоволення позову. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу Вишнівецького ліцею залишити без задоволення, а рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін. Зазначив, що наведені в касаційній скарзі доводи необґрунтовані, підстави для скасування судових рішень відсутні. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 03 липня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзивах доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 16 грудня 2003 року ОСОБА_1 та членам його сім`ї ОСОБА_13 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 належить на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_7 , право власності на яку набуто в порядку приватизації відповідно до Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XII). Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 31 травня 1994 року ОСОБА_10 та членам його сімї ОСОБА_11 , ОСОБА_12 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_4 . ОСОБА_14 та членам його сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 18 січня 2001 року. Згідно з копією з витягу про державну реєстрацію прав від 12 січня 2011 року № 28653959 ОСОБА_8 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_6 . Відповідно до копії технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_2 , виготовленого станом на 29 грудня 2010 року, вказана будівля має підвал площею 219,2 кв. м. Згідно з відомостями Збаразького БТІ від 06 жовтня 2016 року у житловому будинку АДРЕСА_2 , крім підвального приміщення, яке перебуває у власності держави в особі Міносвіти, знаходяться інші підвальні приміщення, але інформація про те, кому належать (перебувають у користуванні) ці приміщення, відсутня. Установлено, що спірне підвальне приміщення знаходиться на балансі ПТУ № 5. Згідно з актом використання коштів на поточний ремонт житлового будинку на АДРЕСА_2 та благоустрій території від 15 травня 2014 року, складеним власниками квартир цього будинку ( ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 ), погодженим з Вишнівецьким селищним головою Баюрським Р . В., на поточний ремонт будинку використані кошти в сумі 30 000,00 грн, тобто по 7 500 грн з кожного власника квартири. У будинку змінено і проведено монтаж водостічної системи, збудована нова підпірна стіна, яка впирається в будинок і була в аварійному стані, а також нова огорожа. Відповідно до акта від 10 лютого 2015 року, складеного мешканцями будинку на АДРЕСА_2 , мешканці будинку більше 20 років користуються підвальним приміщенням цього будинку зокрема кожний користується 1/4 його частиною. За цей час проведено ремонтні роботи зі збереження приміщення, комунікації і роботи з надання належного вигляду приміщенню. З копії акта, складеного в присутності жителів указаного житлового будинку, погодженого 16 листопада 2015 року секретарем Вишнівецької ради Іванишин С. Ю., вбачається, що через підвальне приміщення (підвал) житлового будинку проходять інженерні комунікації, а саме мережа водовідведення, яка забезпечує санітарно-гігієнічні умови експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. У довідці від 10 березня 2017 року № 16, виданій Комунальним підприємством «Вишнівець» Збаразького району Тернопільської області, копія якої є у матеріалах справи, зазначено, що через підвальне приміщення (підвал) житлового будинку на АДРЕСА_2 проходять інженерні комунікації, а саме мережа водовідведення, яка забезпечує санітарно-гігієнічні умови експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Згідно з копією акта обстеження підвального приміщення житлового будинку на АДРЕСА_2 від 06 серпня 2014 року, складеного комісією в складі заступника Вишнівецького селищного голови Минзаря Є. М., дільничного інспектора міліції Збаразького РВ УМВС України в Тернопільській області Бовтуна Ю. Я., завідувача господарством ДНЗ «Вишнівецький професійний ліцей» Петрука І. Й., касира-рахівника Вишнівецької ради Лукащук В . М ., встановлено, що підвальне приміщення перебуває в задовільному стані і знаходиться на балансі Вишнівецького ліцею. Рішенням виконкому Вишнівецької ради від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по АДРЕСА_2 за державою Україна в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України» вирішено оформити право власності на підвальне приміщення (літ. «Пд»), в яке входять приміщення: І площею 2,5 кв. м, літ. «П» площею 49,1 кв. м., ХІ площею 12,4 кв. м, ХІІ площею 9,3 кв. м, ХІІІ площею 2,5 кв. м, загальною площею 75,8 кв. м та яке знаходиться на АДРЕСА_2 , за державою Україною в особі Міносвіти. Згідно з копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 листопада 2012 року, виданого Вишнівецькою радою, держава в особі Міносвіти є власником підвального приміщення загальною площею 75,8 кв. м у будинку АДРЕСА_2 , до якого входять приміщення: І площею 2,5 кв. м, літ. «П» площею 49,1 кв. м., ХІ площею 12,4 кв. м, ХІІ площею 9,3 кв. м, ХІІІ площею 2,5 кв. м. Право оперативного управління належить ПТУ № 5. Відповідно до копії витягу про державну реєстрацію прав Збаразького БТІ від 29 листопада 2012 року № 36467694 речове право на зазначене підвальне приміщення зареєстровано за державою в особі Міносвіти, правовий режим майна - право оперативного управління - ПТУ № 5. Рішенням виконкому Вишнівецької ради від 30 березня 2016 року № 23 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по майдану АДРЕСА_2 за державою в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України» вирішено пункт 1 рішення виконкому від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по майдану АДРЕСА_2 за державою Україна в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України» викласти в такій редакції: «Оформити право власності на цокольне приміщення, яке знаходиться по майдану АДРЕСА_2 , за державою в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України і перебуває на балансі та в оперативному управлінні ДНЗ «Вишнівецький професійний ліцей». Крім цього, суд зазначив, що у справі відсутні докази того, що співвласники будинку за адресою: АДРЕСА_2 надавали свою згоду на передачу у власність держави в особі Міносвіти нежиле підвальне приміщення загальною площею 75,8 кв. м, розташоване за вказаною адресою. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими наведені у касаційній скарзі доводи про те, що спір про визнання протиправними рішень органу місцевого самоврядування про передачу в постійне користування земельної ділянки та про оформлення свідоцтв про право власності на об`єкти нерухомості є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції). Згідно із частиною другою статті 4, пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України (у вказаній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Законодавчо визначено, що правовою формою діяльності органів місцевого самоврядування є видання ними нормативно-правових актів та правових актів індивідуальної дії. У статті 16 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) зазначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Статтею 25 Закону № 280/97-ВР передбачено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 просив: - визнати незаконним та скасувати рішення виконкому Вишнівецької ради від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по АДРЕСА_2 за державою Україна в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України»; - скасувати свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 , видане 29 листопада 2012 року Вишнівецькою радою на підвальні приміщення, розташовані на АДРЕСА_2, за державою Україна в особі Міносвіти, право оперативного управління ПТУ № 5; - скасувати державну реєстрацію права власності держави в особі Міносвіти, право оперативного управління ПТУ № 5 на підвальні приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 Частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Відповідно до Конституції України всі суб`єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т.ін. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Відповідно до положень ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог. Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. У справі, що розглядається, суть позовних вимог зводиться до оскарження рішення виконкому Вишнівецької ради, яким вирішувалося питання оформлення права власності на підвальні приміщення, та на підставі якого видано оспорюване свідоцтво про право власності на майно та проведено державну реєстрацію права власності, чим, на думку позивача, порушено його право як співвласника спільного майна багатоквартирного будинку. Отже, між сторонами у справі існує спір про право, тобто приватноправовий спір, який підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. З огляду на характер спору, суб`єктний склад правовідносин, предмет і підстави заявлених вимог, цей спір має вирішуватися за правилами ЦПК України як приватноправовий. Розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, суди не порушили правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке. Судами досліджено обставини справи та встановлено, що архітектурно-плановое завдання на складення проекту будівницва житлового будинку на АДРЕСА_2 від 04 червня 1977 року № 20-15 в останньому абзаці містить інформацію про планування будівництва на першому поверсі цього житлового будинку магазину (а. с. 142, т. 1). У технічному паспорті на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_2 , виготовленому станом на 29 грудня 2010 року, зазначено, що вказана будівля має підвал площею 219,2 кв. м. Рішенням виконкому Вишнівецької ради від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по АДРЕСА_2 за державою в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України» вирішено оформити право власності на підвальне приміщення літ. «Пд», в яке входять приміщення: І площею 2,5 кв. м, літ. «П» площею 49,1 кв. м., ХІ площею 12,4 кв. м, ХІІ площею 9,3 кв. м, ХІІІ площею 2,5 кв. м, загальною площею 75,8 кв. м та яке знаходиться на АДРЕСА_2 , за державою в особі Міносвіти. У свідоцтві про право власності на нерухоме майно від 29 листопада 2012 року, виданому Вишнівецькою радою, держава в особі Міносвіти вказана власником підвального приміщення будинку АДРЕСА_2 , до якого входять приміщення: І площею 2,5 кв. м, літ. «П» площею 49,1 кв. м, ХІ площею 12,4 кв. м, ХІІ площею 9,3 кв. м, ХІІІ площею 2,5 кв. м. Право оперативного управління належить ПТУ № 5. З витягу про державну реєстрацію прав Збаразького БТІ від 29 листопада 2012 року № 36467694 вбачається, що речове право на зазначене підвальне приміщення зареєстровано за державою в особі Міносвіти, правовий режим майна - право оперативного управління - ПТУ № 5. Згідно з відомостями Збаразького БТІ від 06 жовтня 2016 року у житловому будинку АДРЕСА_2 , крім підвального приміщення, яке перебуває у власності держави в особі Міносвіти, знаходяться інші підвальні приміщення, але інформація про те, кому належать (перебувають у користуванні) ці приміщення, відсутня. У акті використання коштів на поточний ремонт житлового будинку на АДРЕСА_2 та благоустрій території від 15 травня 2014 року, складеному власниками квартир цього будинку ( ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 ), погодженому з Вишнівецьким селищним головою Баюрським Р. В., вказано, що на поточний ремонт будинку використані кошти в сумі 30 000,00 грн, тобто по 7 500 грн з кожного власника квартири. У будинку змінено і проведено монтаж водостічної системи, збудована нова підпірна стіна, яка впирається в будинок і була в аварійному стані, а також нова огорожа. У акті обстеження підвального приміщення житлового будинку на АДРЕСА_2 від 06 серпня 2014 року, підписаному комісією в складі заступника Вишнівецького селищного голови Минзаря Є. М., дільничного інспектора міліції Збаразького РВ УМВС України в Тернопільській області Бовтуна Ю. Я., завідувача господарством ДНЗ «Вишнівецький професійний ліцей» Петрука І. Й., касира-рахівника Вишнівецької ради Лукащук В. М., встановлено, що підвальне приміщення перебуває в задовільному стані і знаходиться на балансі Вишнівецького ліцею. Відповідно до акта від 10 лютого 2015 року, складеного мешканцями будинку на АДРЕСА_2 , мешканці будинку більше 20 років користуються підвальним приміщенням цього будинку і за кожним залишається право на 1/4 його частини. За цей час проведено ремонтні роботи зі збереження приміщення, комунікації і роботи з надання належного вигляду приміщенню. Згідно з копією акта, складеного в присутності жителів указаного житлового будинку, погодженого 16 листопада 2015 року секретарем Вишнівецької ради Іванишин С. Ю., через підвальне приміщення (підвал) житлового будинку проходять інженерні комунікації, а саме мережа водовідведення, яка забезпечує санітарно-гігієнічні умови експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Вказана обставина підтверджується інформацією, яка міститься в копії довідки від 10 березня 2017 року № 16, виданій Комунальним підприємством «Вишнівець» Збаразького району Тернопільської області, про те, що через підвальне приміщення (підвал) житлового будинку на АДРЕСА_2 проходять інженерні комунікації, а саме мережа водовідведення, яка забезпечує санітарно-гігієнічні умови експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Рішенням виконкому Вишнівецької ради від 30 березня 2016 року № 23 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по майдану АДРЕСА_2 за державою в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України» вирішено пункт 1 рішення виконкому від 23 грудня 2011 року № 142 «Про оформлення права власності на підвальні приміщення по АДРЕСА_2 за державою Україна в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України» викласти в такій редакції: «Оформити право власності на цокольне приміщення, яке знаходиться по майдану АДРЕСА_2 , за державою в особі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України і перебуває на балансі та в оперативному управлінні ДНЗ «Вишнівецький професійний ліцей». З технічного паспорта, виготовленого станом на 08 грудня 2016 року, на приміщення цокольного поверху за адресою: АДРЕСА_2 , вбачається, що його замовником є Вишнівецький ліцей (а. с. 216, 217, т. 2). За результатами обстеження, оформленого у формі звіту, виготовленого у 2018 році фізичною особою - підприємцем ОСОБА_17 , про проведення технічного обстеження конструктивних елементів об`єкта «нежитлові приміщення, розміщені під квартирами житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 », зроблено висновок, що нежитлові приміщення, розміщені під квартирами житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , відносяться до цокольних приміщень і згідно з Державними будівельними нормами (затверджені наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80) не можуть бути віднесені до підвальних або житлових, при цьому вони придатні для подальної експлуатації як громадські будівлі - магазини для надання побутових послуг (а. с. 151 - 166, т. 3). Під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій Вишневецький ліцей указував, що вказані докази спростовують твердження позивача про належність спірних приміщень до допоміжних та, як наслідок, віднесення цих приміщень до спільної сумісної власності співвласників квартир багатоквартирного будинку і необхідність отримання їхньої згоди на відчуження цих приміщень. Разом з тим, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції цим доводам не надав відповідної правової оцінки, що є визначальним при вирішенні цього спору. Не звернули суди уваги і на необхідність застосувати відповідні норми законів, що регулюють спірні правовідносини. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло. Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло. У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду. Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом № 2482-XII. Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду керується вимогами частини другої статті 10 Закону № 2482-XII, за якою власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т.ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості. Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Такі висновки підтверджуються й у рішеннях Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_18 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т.ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». У Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_19 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку. Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Суди не встановили, чи є спірне приміщення нежитловим, бо зі стадії проектування житлового будинку призначалося для торговельних потреб непромислового характеру, чи використовувалося воно як самостійний об'єкт нерухомості, а відтак чи є допоміжним. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову; стаття 12 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). За приписами статті 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. У частині другій статті 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Аналогічні вимоги містяться у статті 78 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій не дотрималися вказаних вимог процесуального права, що спричинило неправильне вирішення спору. Зокрема, суди не звернули достатньої уваги на доводи Вишневецького ліцею та не зазначили обставин і фактів на їх спростування, не перевірили належним чином усіх наявних у справі доказів, внаслідок чого не встановили достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції позбавлена можливості встановлювати, оцінювати чи переоцінювати докази. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави, передбачені статтею 411 ЦПК України, для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуДержавного навчального закладу «Вишнівецький професійний ліцей» селища міського типу Вишнівець Збаразького району Тернопільської області задовольнити частково. Рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 березня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85415070
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 3 вересня 2019 року м. Київ Справа № 925/394/18 Провадження № 12-292гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Королюка І. В., позивача - ОСОБА_1 (представник - адвокат Яковишин М. В.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2018 року (головуючий Калатай Н. Ф., судді Сітайло Л. Г., Пашкіна С. А.) у справі № 925/394/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаси-Дніпро Агро», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: державний реєстратор Черкаської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Рева Вадим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, Орловецька сільська рада, ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників, договору купівлі-продажу, статуту, нотаріально посвідченої довіреності, реєстраційних записів в ЄДРПОУ. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом (з урахуванням уточнення позовних вимог) до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаси-Дніпро Агро» (далі - ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», Товариство) про: визнання недійсними повністю рішень сфальсифікованих загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», оформлених протоколом від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1, якими: звільнено з посади директора ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» з 30 березня 2018 року ОСОБА_4 та з 31 березня 2018 року призначено на цю ж посаду ОСОБА_2 ; відчужено належну ОСОБА_1 частку в статутному капіталі ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» у розмірі 100 % на користь ОСОБА_3 шляхом укладення договору купівлі-продажу частки за ціною 10000000 грн; виключено (виведено) ОСОБА_1 зі складу учасників Товариства; включено (введено) ОСОБА_3 до складу учасників Товариства; затверджено статут ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» в новій редакції та надано відповідні повноваження ОСОБА_3 на здійснення всіх необхідних дій щодо державної реєстрації змін; визнання недійсним сфальсифікованого договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» від 6 квітня 2018 року, начебто укладеного між ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 ; визнання недійсним сфальсифікованого статуту ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», затвердженого загальними зборами учасників Товариства, оформленого протоколом загальних зборів учасників Товариства від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1 та підписаного ОСОБА_3 , підпис якого засвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. за реєстровим № 3153; визнання недійсною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи від 6 квітня 2018 року № 10241050014002468 щодо Товариства, проведеної державним реєстратором Черкаської обласної філії Комунального підприємства«Центр державної реєстрації» Ревою В. О. ; визнання недійсними та скасування внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, від 6 квітня 2018 року № 10241070015002468 щодо Товариства, проведених державним реєстратором Черкаської обласної філії Комунального підприємства«Центр державної реєстрації» Ревою В. О. ; визнання недійсною довіреності від 6 квітня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е. А. за реєстровим номером 245. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на обставини, які підтверджують протиправне заволодіння належними позивачу правами на Товариство. 1.3.Позивач заперечує підписання будь-яких угод щодо продажу Товариства, прав на нього, оформлення довіреностей на третіх осіб, переоформлення статуту Товариства, проведення загальних зборів Товариства тощо. 1.4. Так, позивач зазначав про те, що: - при перевірці даних у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань він з`ясував, що 6 квітня 2018 року державним реєстратором Черкаської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» Ревою В. О. внесено запис № 10241050014002468 «Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи» та запис №10241070015002468 «Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах». Змінено засновника та кінцевого бенефіціарного власника з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_3 .», змінено керівника Товариства з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_2 »; - позивач як єдиний засновник та кінцевий бенефіціарний власник Товариства жодних правочинів, договорів про відступлення та/або продаж своєї частки не укладав та не підписував, жодних загальних зборів Товариства щодо продажу своєї частки не збирав, рішення про звільнення з посади директора ОСОБА_4 не ухвалював; - позивач не має уявлення про ОСОБА_3 , ніколи з ним не спілкувався та не вів жодних переговорів, не укладав з ним будь-яких правочинів щодо відчуження своєї частки в статутному капіталі Товариства, нікого не уповноважував представляти його інтереси на зборах Товариства, не підписував жодних довіреностей на представництво інтересів інших осіб у відповідних зборах; - будь-яких корпоративних спорів у Товариства немає, позивач є єдиним його засновником з моменту створення Товариства. 1.5. Від ОСОБА_3 . надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній позовні вимоги заперечує та вказує, що оспорювані довіреність від 6 квітня 2018 року (бланк серія ННВ № 198678) та договір купівлі-продажу частки в Товаристві є дійсними. Довіреність перевірено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е. А. при вчиненні подальших нотаріальних дій, у якої сумніву щодо її дійсності не виникало. Вона посвідчила підписи осіб на поданих документах. Реєстраційні дії, вчинені в м. Черкаси 6 квітня 2018 року, не скасовані, а дії нотаріуса ОСОБА_7 не визнані протиправними. 1.6. ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» у поданому до суду відзиві підтримало позовні вимоги з мотивів, наведених у позовній заяві. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» зареєстровано державним реєстратором 6 серпня 2013 року, номер запису № 10691020000030577, що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 5 квітня 2018 року (а. с. 41-46, т. 1). 2.2.Станом на квітень 2018 року діяла редакція статуту Товариства, затверджена загальними зборами його учасників, рішення яких оформлене протоколом № 25/09/17-2 від 25 вересня 2017 року (а. с. 30-39, т. 1). 2.3.Згідно з пунктами 5.1, 5.2 статуту Товариства його статутний капітал становить 200000 грн, позивач має вклад у статутному капіталі у розмірі 200000 грн, що становить 100 % від статутного капіталу. 2.4. 6 квітня 2018 року у м. Сміла відбулись загальні збори учасників Товариства, рішення яких оформлені протоколом № 06/04/2018-1 (а. с. 55, 56, т. 1). 2.5. До порядку денного загальних зборів були включені такі питання: 1. Про звільнення з посади директора Товариства ОСОБА_4 та призначення на цю посаду ОСОБА_2 . 2. Про продаж позивачем своєї частки у статутному капіталі Товариства на користь ОСОБА_3 3. Про виключення (виведення) позивача зі складу учасників Товариства. 4. Про включення (введення) ОСОБА_3 до складу учасників Товариства. 5. Про затвердження Статуту Товариства в новій редакції та проведення державної реєстрації. 2.6. За результатами розгляду порядку денного, учасники прийняли рішення: 1. Звільнити з посади директора Товариства ОСОБА_4 з 30 березня 2018 року. 2. Відчужити належну позивачу частку в статутному капіталі Товариства у розмірі 100 % на користь ОСОБА_3 3. Виключити (вивести) позивача зі складу учасників Товариства. 4. Включити (ввести) ОСОБА_3 до складу учасників Товариства. 5. Затвердити Статут Товариства в новій редакції. Надати відповідні повноваження ОСОБА_3 на здійснення всіх необхідних дій щодо державної реєстрації змін. 2.7. Зі змісту протоколу вбачається, що його від імені позивача підписано ОСОБА_5 , який діяв на підставі довіреності, а справжність підпису вказаної особи на протоколі посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстровано 6 квітня 2018 року в реєстрі за № 3155 з 18 год 00 хв до 18 год 30 хв. 2.8. Довіреність, якою ОСОБА_5 надано повноваження, пов`язані з виходом позивача зі складу учасників Товариства та відступленням (продажем) належної йому частки у статутному капіталі (а. с. 59, 60, т. 1), копія якої наявна в матеріалах справи, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е. А. та зареєстрована в реєстрі 6 квітня 2018 року за № 254 о 16 год 03 хв. 2.9. Крім того, 6 квітня 2018 року ОСОБА_5 від імені та в інтересах позивача як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» (а. с. 57, 58, т. 1), за яким продавець продав, а покупець купив частку у розмірі 100 % у статутному капіталі Товариства за ціною 10000000 грн. 2.10. Відповідні реєстраційні дії щодо внесення змін про юридичну особу були вчинені 6 квітня 2018 року державним реєстратором Черкаської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Ревою В. О. 2.11. Суд першої інстанції також установив, що в подальшому на підставі рішення про відчуження прав на частку у Товаристві ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , оформленого протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» від 16 квітня 2018 року № 16/04/2018-1, та договору купівлі-продажу частки Товариства від 16 квітня 2018 року, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , реєстратором Заболотньою Валентиною Олександрівною була вчинена реєстрація змін засновника та керівника ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро». У результаті зазначених змін з 19 квітня 2018 року власником частки у статутному капіталі Товариства у розмірі 100 % став ОСОБА_1 (а. с. 138-143, т. 1). 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Черкаської області рішенням від 11 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив повністю. 3.2. Рішення місцевого господарського суду мотивовано недоведеністю позивачем фізичної неможливості підписати ним оспорювану довіреність у приватного нотаріуса Коновалової Е. А. в місті Києві. 3.3.Також суд зазначив, що на момент звернення позивача ОСОБА_1 з позовом до суду його право не було порушене, статус власника Товариства та вигодонабувача поновлений позивачем самостійно в позасудовому порядку, договір купівлі-продажу прав від 6 квітня 2018 року нівельований, а спір між сторонами відсутній. 3.4.Окрім цього, суд указав, що позивачем заявлений позов, який не відповідає способам захисту права, унормованим у статтях 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 3.5. Київський апеляційний господарський суд постановою від 27 серпня 2018 року рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року скасував та прийняв нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив повністю. 3.6.Постанова апеляційного господарського суду мотивована тим, що матеріали справи не містять належних доказів схвалення позивачем правочину щодо видачі ним довіреності, внаслідок чого така довіреність підлягає визнанню недійсною. 3.7. Урахувавши встановлений судом факт недійсності довіреності та відповідно відсутності у ОСОБА_5 права на представництво інтересів позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства, укладеного 6 квітня 2018 року між ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 3.8.Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсними рішень загальних зборів, оформлених протоколом від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1, суд апеляційної інстанції виходив з обставин порушення процедури скликання загальних зборів (не уповноваженою на це особою) та повідомлення позивача про них, внаслідок чого позивача було позбавлено можливості взяти участь у цих загальних зборах. 3.9. Урахувавши наявність підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», оформлених протоколом № 06/04/2018-1 від 6 квітня 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов також висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним статуту Товариства та, як похідних, вимог про скасування реєстраційних дій, проведених на підставі вказаного протоколу. 3.10. При цьому суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність у позивача підстав для звернення до суду з цим позовом з огляду на те, що наявність або відсутність у позивача на час звернення з позовом статусу власника Товариства жодним чином не впливає на порушення його корпоративних прав, та не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 14 вересня 2018 року третя особа у справі ОСОБА_2 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2018 року, а рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року залишити в силі. 4.2. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 зазначає про порушення судом апеляційної інстанції приписів статей 20-23 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позивачем у цій справі є фізична особа ОСОБА_1 , який просить визнати недійсною видану ним довіреність, тобто односторонній правочин. Визнання недійсною довіреності є окремою позовною вимогою, яка повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства з огляду на суб`єктний склад сторін, а провадження в цій частині справи суд повинен був закрити. 4.3. Окрім цього, скаржник наголошує на тому, що вчинені позивачем після дати видачі спірної довіреності дії, а саме укладення з ОСОБА_3 16 квітня 2018 року договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства, а також самостійно вчинена подальша перереєстрація статутних документів, внаслідок якої єдиним власником та вигодонабувачем Товариства став ОСОБА_1 , підтверджують схвалення позивачем дій ОСОБА_5 щодо відчуження частки в статутному капіталі Товариства 6 квітня 2018 року. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить останню залишити без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним установленням і з`ясуванням усіх обставин, що мають значення для справи, та підлягає залишенню без змін. 5.2. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 6.1. Оскільки ОСОБА_2 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 6.2. 11 квітня 2019 року від позивача надійшло клопотання про закриття касаційного провадження у зв`язку зі смертю касатора ОСОБА_2 , на підтвердження чого надано копію свідоцтва про смерть від 13 березня 2019 року № НОМЕР_1 . 6.3.Розглянувши вказане клопотання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відмову у його задоволенні, оскільки нормами чинного ГПК України не передбачено закриття касаційного провадження за наведених позивачем підстав. Щодо юрисдикції спору 6.4. Як убачається з матеріалів справи, позивачем у справі є фізична особа - ОСОБА_1 , який заявив позовні вимоги про: - визнання недійсною нотаріально посвідченої довіреності від 6 квітня 2018 року, виданої від його імені фізичній особі ОСОБА_5 ; - визнання недійсними рішень загальних зборів учасників Товариства, оформлених протоколом від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1; - визнання недійсним укладеного ОСОБА_5 від імені позивача договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства від 6 квітня 2018 року; - визнання недійсним статуту Товариства, затвердженого загальними зборами учасників Товариства, оформленого протоколом загальних зборів учасників Товариства від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1; - визнання недійсною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи від 6 квітня 2018 року № 10241050014002468 щодо Товариства; - визнання недійсними та скасування внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, від 6 квітня 2018 року № 10241070015002468 щодо Товариства. 6.5. Вирішуючи спір у справі по суті заявлених вище позовних вимог, суди попередніх інстанцій визнали заявлений позивачем спір як корпоративний. 6.6. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 6.7. За приписами частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.8. Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також установленими ним передумовами для звернення до суду. 6.9. У силу статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.10. Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 6.11. За змістом частини третьої статті 22 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 6.12. Юрисдикція визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Юрисдикція визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, з огляду на які їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду. 6.13. В основу визначення юрисдикції покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення). 6.14. Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності. 6.15. Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу. 6.16. Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо він: не підвідомчий господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 ГПК України; за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді. 6.17. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі. 6.18. Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 6.19. Згідно із частиною першою статті 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов`язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства. 6.20. За частиною першою статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 6.21. Позивач - фізична особа ОСОБА_1 , обґрунтовуючи зазначені в пункті 6.4 цієї постанови позовні вимоги, наводив обставини, які засвідчують порушення його корпоративних прав через незаконне припинення участі у Товаристві, посилаючись на відсутність свого волевиявлення при вчиненні правочину з надання повноважень оспореною довіреністю фізичній особі ОСОБА_5 представляти свої інтереси у відносинах з третіми особами, у тому числі й на відчуження своєї частки у статутному капіталі Товариства. 6.22. Так, уцивільному праві правочин являє собою склад чотирьох елементів - суб`єкта, змісту, форми та волі. За відсутності будь-якого з указаних елементів втрачається можливість називати дії осіб правочином. 6.23. Відповідно до частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, установлених актами цивільного законодавства. 6.24. Частиною третьою статті 244 ЦК України передбачено, що довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. 6.25. За своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику довірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. 6.26. Разом з тим довіреність може бути направлена на наділення представника за довіреністю повноваженнями щодо відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від імені довірителя на користь третьої особи. 6.27. Оскільки наслідком такого відчуження може бути перехід до набувача частки у статутному капіталі прав та повноважень учасника товариства, зокрема щодо управління товариством, то відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 ГПК України як спір щодо відчуження такої частки у статутному капіталі, так і спір щодо наділення представника повноваженнями на відчуження такої частки належать до юрисдикції господарських судів. 6.28. Таким чином, вимога позивача про визнання недійсною спірної довіреності від 6 квітня 2018 року обґрунтовано розглядалась судами як основна вимога у корпоративному спорі, оскільки решта оспорюваних дій вчинялись з посиланням на цю довіреність. 6.29. З огляду на це юридичний спір у цій справі в частині всіх заявлених вимог підпадає під юрисдикцію господарських судів як такий, що виник з корпоративних відносин. Щодо розгляду спору по суті 6.30. Розглядаючи спір у справі, місцевий господарський суд установив, що на підставі рішення про відчуження прав на частку у Товаристві ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , оформленого протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро» від 16 квітня 2018 року № 16/04/2018-1, та договору купівлі-продажу частки Товариства від 16 квітня 2018 року, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , реєстратор Заболотня В. О. 19 квітня 2018 року здійснила реєстрацію статутних документів Товариства та змін щодо керівника юридичної особи, за наслідками якої в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань з цього моменту містяться відомості, що власником і єдиним бенефіціаром Товариства є ОСОБА_1 (а. с. 138-143, т. 1). 6.31. Суд апеляційної інстанції вищенаведених обставин не спростував. 6.32. У статті 204 ЦК України унормовано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 6.33. Згідно зі статтею 10 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. 6.34. Недійсність рішення загальних зборів учасників Товариства, оформленого протоколом від 16 квітня 2018 року № 16/04/2018-1, та договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства від 16 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (щодо відчуження останнім своєї частки у статутному капіталі Товариства позивачу ОСОБА_1 ), на підставі яких реєстратор ОСОБА_11 вчинила відповідні реєстраційні дії, прямо законом не встановлена. 6.35. Також позивачем не надано, а матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 до суду з позовом щодо визнання недійсними вищенаведених рішення та договору купівлі-продажу. 6.36. Водночас не містять матеріали справи й доказів оскарження позивачем реєстраційних дій щодо останніх змін про юридичну особу - ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», вчинених 19 квітня 2018 року реєстратором Заболотньою В . О. у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 6.37. Установлені судом першої інстанції обставини є підставою для висновку, що позивач визнав як правомірність рішення та договору купівлі-продажу, на підставі яких відбулось його поновлення в корпоративних правах у Товаристві, так і державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу - ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у тому числі змін до установчих документів. 6.38. Суди не встановили, що достовірність документів та відомостей, на підставі яких поновлено корпоративні права позивача на участь у Товаристві, оспорена будь-якими іншими особами. 6.39. Згідно із частиною першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 6.40. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.41. Так, на момент ухвалення судами рішень у справі позивач - громадянин ОСОБА_13 є повноправним одноосібним кінцевим бенефіціарним власником (контролером) та вигодонабувачем ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро». 6.42. Визнання недійсними всіх правочинів щодо відчуження ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 частки у Товаристві, статуту Товариства, затвердженого загальними зборами його учасників та оформленого протоколом загальних зборів учасників Товариства від 6 квітня 2018 року № 06/04/2018-1, державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи від 6 квітня 2018 року № 10241050014002468 щодо Товариства, скасування внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, від 6 квітня 2018 року № 10241070015002468 щодо Товариства, фактично анулює юридичну підставу для вчинення позивачем подальших правочинів, правомірність яких станом на час розгляду судами цього спору, як зазначено вище у цій постанові, презюмується. 6.43. Таким чином, убачається, що задоволення позову не тільки не призведе до поновлення права позивача на частку у Товаристві, яке не є порушеним на час звернення з цим позовом до суду, а ще й поставить під сумнів легітимність останніх правочинів - рішення Товариства, договору купівлі-продажу, змін до статуту та внесення останніх реєстраційних дій щодо змін про юридичну особу, які позивачем не оспорені, отже, є правомірними і чинними. 6.44. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що позов підлягає задоволенню виключно в разі, якщо на момент звернення охоронюване право або законний інтерес є порушеним і задоволення позову призведе до ефективного їх захисту. 6.45. Водночас, як уже зазначалося, за обставинами цієї справи як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань містилися відомості про позивача як єдиного учасника ТОВ «Черкаси-Дніпро Агро», внесені на підставі дійсних і чинних документів. 6.46. Таким чином, як на момент звернення позивача з позовом, так і на час ухвалення судових рішень немає порушень корпоративних прав та інтересів останнього за заявленими вимогами у цьому спорі. 6.47. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, а відтак дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову. 6.48. З огляду на це, обставини щодо видачі оспорюваної довіреності від 6 квітня 2018 року не є підставою для відмови в позові. 6.49. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що викладене є єдиною підставою для відмови в задоволенні позову, а відтак і про необхідність зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції стосовно доведеності обставин видачі оспорюваної довіреності від 6 квітня 2018 року. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.50. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 6.51. Частинами першою, третьою та четвертою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 6.52. Відповідно до частини першої статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 6.53. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції та наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції з мотивів, наведених у цій постанові. Керуючись статтями 306, 308, 311, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовити. 2. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. 3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2018 року у справі № 925/394/18 скасувати. 4. Рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року у справі № 925/394/18 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 5. В іншій частині рішення Господарського суду Черкаської області від 11 липня 2018 року у справі № 925/394/18 залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85412896
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 4 вересня 2019 року м. Київ Справа № 911/678/19 Провадження № 12-124гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р.,Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Омокс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року (головуючий Дикунська С. Я., судді Жук Г. А., Мальченко А. О.) та ухвалу Господарського суду Київської області від 15 березня 2019 року (суддя Ейвазова А. Р.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Омокс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Консент Капітал Менеджмент», Товариства з обмеженою відповідальністю «Гларос КФ», ОСОБА_2 та Приватного акціонерного товариства «Олімп» про визнання недійсними договорів, скасування обмеження на нерухоме майно, визнання права власності на майно. 1. Короткий зміст та підстави позовних вимог 1.1. У березні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Омокс» (далі - ТОВ «Омокс»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка» (далі - ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1» (далі - ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» (далі - ТОВ «Керуюча компанія «Зараз»), ОСОБА_1 звернулися до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Консент Капітал Менеджмент» (далі - ТОВ «Консент Капітал Менеджмент»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Гларос КФ» (далі - ТОВ «Гларос КФ»), ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства «Олімп» (далі - ПрАТ «Олімп»), у якому просили суд: - визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 4 лютого 2019 року, укладений між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ТОВ «Гларос КФ», зареєстрований за № 618; - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 11 лютого 2019 року, укладений між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ОСОБА_2 , зареєстрований за № 681; - визнати недійсним іпотечний договір від 11 лютого 2019 року, № 341, укладений між ТОВ «Гларос КФ» та ПрАТ «Олімп»; - визнати за ТОВ «Омокс» право власності на 390/500 частин нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ТОВ «Омокс» право власності на 390/500 частин квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224; - визнати за ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка» право власності на 79/500 частин нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка» право власності на 79/500 частин квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат, загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224; - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1» право власності на 29/500 частин нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1» право власності на 29/500 частин квартири АДРЕСА_2 , яка складається з двох кімнат загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224; - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» право власності на 1/500 частину нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м, реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» право власності на 1/500 частину квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат, загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224; - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/500 частину нежитлових будівель котельні (літ. «А») загальною площею 1010,1 кв.м, газорегулятивний пункт (літ. «Б») загальною площею 50,9 кв.м., реєстраційний номер 136653732224, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/500 частину квартири АДРЕСА_2 яка складається з двох кімнат загальною площею 70,5 кв.м, реєстраційний номер 545174032224. 1.2. Позовні вимоги вмотивовано посиланням на те, що позивачі є власниками інвестиційних сертифікатів Пайового закритого недиверсифікованого венчурного фонду «Консент Капітал» (далі - Фонд), до активів якого входило майно, а саме: квартира та котельня. На думку позивачів, ТОВ «Консент Капітал Менеджмент», який діяв як компанія з управління активами Фонду, в силу вимог Закону України від 5 липня 2012 року № 5080-VI «Про інститути спільного інвестування» (далі - Закон № 5080-VI), положень Регламенту Фонду та інвестиційної декларації Фонду не мав права на укладення оспорюваних правочинів. У зв`язку із цим позивачі просять визнати недійсними договори щодо відчуження вищевказаного майна та визнати за ними право власності на це майно відповідно до кількості їх інвестиційних сертифікатів у Фонді. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Київської області ухвалою від 15 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відмовив у відкритті провадження у цій справі за позовом ТОВ «Омокс», ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 до ТОВ «Консент Капітал Менеджмент», ТОВ «Гларос КФ», ОСОБА_2 , ПрАТ «Олімп» про визнання недійсними договорів, скасування обмеження на нерухоме майно, визнання права власності на майно. 2.2. Мотивуючи ухвалу та постанову, суди виходили з того, що оскільки предметом спору в цій справі є визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, один з яких укладено з фізичною особою, визнання недійсним іпотечного договору та визнання права власності на об`єкти нерухомості за позивачами, зокрема й за фізичною особою, а також оскільки спір виник не у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, його вирішення відноситься до юрисдикції загальних судіві з огляду на місцезнаходження спірного нерухомого майна має здійснюватись Києво-Святошинським районним судом Київської області. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року та ухвалою Господарського суду Київської області від 15 березня 2019 року, ТОВ «Омокс», ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просять скасувати зазначенні судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 3.2. На обґрунтування касаційної скарги ТОВ «Омокс», ТОВ «Фінансово-кредитна група «Чайка», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз-1», ТОВ «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 зазначили, що, звертаючись із цим позовом до суду, вони керувались пунктом 5 частини першої статті 20 ГПК України, за змістом якого до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах щодо цінних паперів, у тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах. Зазначеним пунктом не обумовлюється особливого суб`єктного складу сторін. На переконання скаржників, вони звернулись до суду за захистом прав, які виникли із прав на цінні папери, а саме прав спільної часткової власності на майно Фонду. При цьому скаржники зазначають, що у випадку, коли суд вбачає об`єднання в одне провадження вимог, належних до розгляду за правилами різних видів судочинства, то він вправі прийняти позов у частині вимог, які підлягають розгляду в господарському суді, а в частині вимог до ОСОБА_2 - відмовити у прийнятті заяви. 3.3. З огляду на наведені вище доводискаржників справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 5.2. За приписами частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.3. Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також установленими ним передумовами для звернення до суду. 5.4. У силу статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 5.5. Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 5.6. За змістом частини третьої статті 22 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 5.7. Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду. 5.8. В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення). 5.9. Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності. 5.10. Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу. 5.11. Як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: він не підвідомчий господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 ГПК України; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді. 5.12. За приписами частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; 3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; 4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; 5) справи у спорах щодо цінних паперів, у тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах; 6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; 8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; 9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; 10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; 12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах; 13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; 14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою; 15) інші справи у спорах між суб`єктами господарювання; 16)справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець. 5.13. Як убачається з матеріалів справи, предметом розгляду у цій справі є вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, один з яких укладено фізичною особою, іпотечного договору, а також визнання права власності за позивачами, зокрема фізичною особою, права власності на об`єкти нерухомості. При цьому визначаючи юрисдикцію цього спору, позивачі посилалися на пункт 5 частини першої статті 20 ГПК України, вказуючи, що вони звернулись до суду за захистом прав, які виникли із прав на цінні папери, а саме права спільної часткової власності на майно Фонду, визначеного законом. 5.14. Разом з тим, посилаючись на пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у відкритті провадження з тих підстав, що один із позивачів - ОСОБА_1 та один з відповідачів - ОСОБА_2 не є фізичними особами - підприємцями, а спір у справі виник не у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, між сторонами, які не є фізичними особами - підприємцями, а відтак спір має бути розглянутий за правилами цивільного судочинства. 5.15. При цьому суд апеляційної інстанції визнав безпідставними посилання апелянтів на приписи пункту 5 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки у цій справі спір виник, зокрема, щодо права власності на нерухоме майно та визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомості, а не з прав на цінні папери. 5.16. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені висновки судів попередніх інстанцій помилковими з огляду на таке. 5.17. Звертаючись до господарського суду, позивачі посилались на пункт 5 частини першої статті 20 ГПК України, згідно з яким до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах щодо цінних паперів, у тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них. 5.18. Відповідно пункту 14 частини першої статті 1 Закону України від 6 липня 2012 року № 5178-VI «Про депозитарну систему України» права за цінними паперами - це права, що виникають із зобов`язання емітента за розміщеними ним цінними паперами (право на участь у загальних зборах акціонерів, право на отримання доходу, інші права, визначені законом та/або рішенням емітента). 5.19. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 1 Закону № 5080-VI інвестиційний сертифікат - це цінний папір, емітентом якого є компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду (далі - пайовий фонд) та який засвідчує право власності учасника пайового фонду на частку в пайовому фонді та право на отримання дивідендів (для закритого пайового фонду). Відповідно до частини першої статті 41 цього Закону пайовий фонд - сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності. 5.20. Як убачається з матеріалів позовної заяви, позивачі звернулися до суду за захистом прав, що виникли із прав, що випливають з інвестиційних сертифікатів Фонду, які належать позивачам. 5.21. Відповідно до статті 41 Закону № 5080-VI пайовий фонд - це сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності. 5.22. Як зазначено в частині шостій статті 63 Закону № 5080-VI у відносинах з третіми особами компанія з управління активами пайового фонду повинна діяти від власного імені, в інтересах учасників такого фонду та за його рахунок або в разі недостатності коштів фонду за власний рахунок. 5.23. Згідно із частиною третьою статті 43 Закону № 5080-VI активи пайового фонду, в тому числі нерухоме майно, реєструються в установленому порядку на ім`я компанії з управління активами з обов`язковим зазначенням реквізитів такого фонду. 5.24. Таким чином, Фонд, створений 12 лютого 2009 року і внесений до Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування (код 2331300), не був юридичною особою. Всі дії за рахунок Фонду, але від власного імені вчиняла компанія з управління активами (ТОВ «Консент Капітал»), майно Фонду обліковувалося окремо від майна компанії з управління активами, Фонд створювався на визначений період часу (10 років), а після ліквідації Фонду, яка відбулась на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ «Консент Капітал» від 13 лютого 2019 року, його активи підлягали розподілу між учасниками відповідно до кількості належних їм інвестиційних сертифікатів. 5.25. У своєму позові позивачі обґрунтували сутність порушення своїх прав посиланням на обставини, які, на їх переконання, засвідчують незаконність дій ТОВ «Консент Капітал» з відчуження спірного майна як активів Фонду, яке відбулося за заниженою вартістю та з істотними порушеннями за декілька днів до припинення діяльності Фонду (4 лютого 2019 року між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ТОВ «Гларос КФ» укладено оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна, а 11 лютого 2019 року між ТОВ «Консент Капітал Менеджмент» та ПрАТ «Олімп»укладено оспорюваний договір купівлі-продажу квартири). Таке відчуження, на думку позивачів, не відповідає інвестиційній декларації Фонду, було здійснено за заниженою вартістю та з істотними порушеннями процедури, зокрема без оцінки нерухомого майна відповідно до статті 72 Закону № 5080-VI. Позивачі вважають, що внаслідок такого відчуження вартість активів, які підлягали розподілу між учасниками після ліквідації Фонду відповідно до кількості належних їм сертифікатів, істотно зменшилася. Право власності позивачів на інвестиційні сертифікати Фонду на момент припинення його діяльності підтверджується виписками про стан рахунків у цінних паперах станом на 12 лютого 2019 року (а. с. 141 - 145). 5.26. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у фізичної особи статусу підприємця не має правового значення для визначення юрисдикції спору, оскільки відповідно до пункту 5 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у будь-яких спорах щодо цінних паперів. 5.27. При цьому єдиним винятком у вищевказаній нормі, що обмежує участь фізичної особи у наведеній категорії спорів, є спори щодо боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах. 5.28. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 607/6092/18 (провадження № 14-483цс18), від 5 червня 2019 року у справі № 607/6865/2018 (провадження № 14-212цс19). 5.29. Отже, якщо позивачі обґрунтовують позовні вимоги порушенням відповідачами їхніх прав, що виникли із цінних паперів, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб`єктів порушення здійснюється господарським судом під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином, суди безпідставно послалися на пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки спір не стосується захисту речового права в процесі здійснення господарської діяльності, адже порушення прав позивачів пов`язане з правами, що виникли із цінних паперів. 5.30. За таких обставин ухвала суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі прийняті з порушенням норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 5.31. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 5.32. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 5.33. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Щодо судових витрат 5.34. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Омокс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-кредитна група «Чайка», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз-1», Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Зараз» та ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Київської області від 15 березня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28 травня 2019 року у справі № 911/678/19 скасувати. 3. Справу № 911/678/19 передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко Т. О. Анцупова В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. М. Ситнік М. І. Гриців О. С. Ткачук Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Н. П. Лященко Джерело: ЄДРСР 85412891
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 10 вересня 2019 року м. Київ Справа № 921/36/18 Провадження № 12-293гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І. В., розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року (головуючий Малех І. Б., судді Матущак О. І., Плотніцький Б. Д.) та ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року (суддя Руденко О. В.)у справі № 921/36/18 за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Тернопільський комбінат по виробництву шляхово-будівельних матеріалів» (далі - ПрАТ «Тернопільський КШБМ») та Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні першого відповідача - ОСОБА_2, про визнання недійсним рішення наглядової ради, скасування запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу, зобов`язання поновити відомості. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до ПрАТ «Тернопільський КШБМ»та Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської областіпро визнання недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Тернопільський КШБМ» від 4 січня 2018 року; скасування запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу; зобов`язання поновити у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відомості про ПрАТ «Тернопільський КШБМ» станом на 21 січня 2018 року. 1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що, прийнявши 4 січня 2018 року оспорюване рішення, Наглядова рада ПрАТ «Тернопільський «КШБМ» порушила положення частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та визначений законодавством та установчими документами порядок управління акціонерним товариством. Правовим наслідком цього стало примусове та незаконне позбавлення ОСОБА_1 прав і можливості виконувати функції директора товариства. При цьому позивач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року №1-рп/2010, згідно з яким усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 1.3. Заперечення проти позову обґрунтовані тим, що цей спір виник не з корпоративних відносин, а відтак не підлягає вирішенню в господарському суді та має вирішуватись судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач не є та не був акціонером господарського товариства на день прийняття оспорюваного рішення Наглядовою радою, а був лише посадовою особою ПрАТ «Тернопільський «КШБМ», що не є тотожними поняттями, є фізичною особою, яка не здійснює підприємницьку діяльність. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Тернопільської області ухвалою від 18 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року, провадження у цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначивши, що спір, який виник у цій справі, не підлягає вирішенню в господарському суді, а має вирішуватись судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач не є та не був акціонером господарського товариства на день прийняття Наглядовою радою оспорюваного рішення, а був лише посадовою особою ПрАТ «Тернопільський «КШБМ», та є фізичною особою, яка не здійснює підприємницьку діяльність, у зв`язку з чим, з урахуванням суб`єктного складу сторін у справі, дійшов висновку, що цей спір виник не з корпоративних відносин. 2.2. Також суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що не підлягають вирішенню господарським судом і позовні вимоги про вчинення органом місцевого самоврядування відповідних реєстраційних дій, оскільки вони є похідними від вимог про визнання недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Тернопільський «КШБМ»у спорі, який ОСОБА_1 без достатніх на те правових підстав визначив як корпоративний (пункт 13 частини першої статті 20 ГПК України). 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погодившись з постановою Львівськогоапеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року та ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у якій просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій, а справу передати до Господарського суду Тернопільської області для продовження розгляду. 3.2. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що всупереч визначеному акціонерами порядку реалізації права на управління, закріпленому в Статуті ПрАТ «Тернопільський «КШБМ», нормах законодавства, приписах статті 92 ЦК України, Наглядовою радою товариства було протиправно змінено чинний порядок корпоративного управління товариством. А саме - спірним рішенням Наглядової ради товариства було протиправно позбавлено позивача функцій, обов`язків і повноважень, наданих йому акціонерами в структурі корпоративного управління, а отже, можливості брати участь в реалізації корпоративних відносин і можливості впливати на виникнення, реалізацію, зміну і припинення корпоративних прав акціонерів. З огляду на вказані доводи, зазначаючи, що цей спір виник з корпоративних правовідносин, позивач вважає безпідставними висновки попередніх судових інстанцій про закриття провадження у справі, оскільки заявлені вимоги підлягають розгляду господарським судом. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 4.1. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб`єктної та предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 4.2. Управління товариством здійснюють його органи -загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). У товариствах, в яких законом передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього. 4.3. Нормами ЦК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з цим позовом (статті 99, 145, 147, 159, 161), Господарського кодексу України (стаття 89), Закону України «Про акціонерні товариства» (статті 52, 58, 59, 60, 61) визначено, що виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов`язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов`язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників. 4.4. За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. 4.5. Підставою набуття виконавчим органом товариства повноважень є факт його обрання (призначення) загальними зборами учасників (акціонерів) як вищого органу управління товариством або, як зазначено у частині п`ятій статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства», укладення з членом виконавчого органу товариства трудового договору, який від імені товариства може підписувати голова Наглядової ради чи особа, уповноважена на те Наглядовою радою. 4.6. Усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов`язків або відсторонення голови виконавчого органу товариства від виконання повноважень за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства відсторонити члена виконавчого органу від виконання ним обов`язків міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. 4.7. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. 4.8. У зв`язку з цим відсторонення відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. 4.9. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. 4.10. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 КЗпП України. 4.11. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, щовиникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. 4.12. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. 4.13. З огляду на викладені вище норми законодавства та Рішення Конституційного Суду України Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимога про визнання недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Тернопільський КШБМ» від 4 січня 2018 року, яким ОСОБА_1 було відсторонено від виконання повноважень директора товариства, є такою, що виникла з корпоративних відносин, а отже, її вирішення належить до юрисдикції господарського суду. 4.14. Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц. 4.15. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу не є порушенням його трудових прав, оскільки не обов`язково пов`язується з його звільненням. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу і його звільнення - це різні правові інститути. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу спричиняє зупинення роботи такої посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України припинення повноважень посадової особи може бути підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу та виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток (стаття 44 КЗпП України), але замість розірвання трудового договору за згодою працівника його може бути переведено на іншу роботу (стаття 32 КЗпП України). 4.16. Якщо особа відсторонена від виконання повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу та обрана інша особа для тимчасового здійснення таких повноважень, то це також не означає звільнення керівника або іншого члена виконавчого органу, бо чинним законодавством не передбачена така підстава для звільнення. У цьому разі теж має місце зупинення роботи посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу. 4.17. Відносини сторін щодо оплати часу зупинення роботи посадової особи, переведення її на іншу роботу (у тому числі тимчасового), звільнення посадової особи регулюються нормами КЗпП України. Спори з цього приводу є трудовими спорами. Такі спори розглядаються за правилами Цивільного процесуального кодексу України. 4.18. Водночас у цій справі позивач оскаржує рішення Наглядової ради щодо його відсторонення від виконання повноважень директора. Цей спір не є трудовим, а стосується управління діяльністю юридичної особи. 4.19. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, щовиникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Отже, спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України. 4.20. Оскільки позовні вимоги про вчинення органом місцевого самоврядування відповідних реєстраційних дій є похідними від спору про визнання недійсним рішення Наглядової ради, розгляд вимог про скасування/поновлення запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу, а також вирішення питання про належність (ефективність) обраного позивачем способу захисту в частині цих вимог, також належить до юрисдикції господарського суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 4.21. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 4.22. Частиною шостою статті 310 ГПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 4.23. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року у справі № 921/36/18 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Щодо судових витрат 4.24. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 квітня 2018 року у справі № 921/36/18 скасувати. 3. Справу № 921/36/18 направити до Господарського суду Тернопільської області для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85412893
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 520/12022/17 Провадження № 11-521апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Гриціва М. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянула в порядку письмового провадження касаційні скарги Одеської міської ради (далі - Міськрада), Київської районної адміністрації Одеської міської ради (далі - Райадміністрація), Комунального підприємства (далі - КП) «Одестранспарксервіс» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року (суддя Пучкова І. М.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року (головуючий суддя Димерлій О. О., судді: Коваль М. П., Кравченко К. В.) у справі №520/12022/17 за позовом ОСОБА_1 до Міськради, Райадміністрації, ОСОБА_2 - заступника голови Райадміністрації, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, обслуговуючий кооператив «Автостоянка Люстдорф», КП «Одестранспарксервіс», про визнання протиправним (незаконним) і нечинним рішення Міськради, визнання протиправними дій, зобов`язання утриматись від вчинення певних дій, та ВСТАНОВИЛА: 1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовними вимогами: визнати протиправним (незаконним) та нечинним рішення Міськради від 15 березня 2017 року № 1813-VII «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 27 серпня 2014 року № 5286-VI «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси» в новій редакції» (далі - Спірне рішення). Цим рішенням Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки), затверджений згідно з lодатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оскарженого рішення, доповнено пунктом № 109 з таким текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування (одиниць) -64, займана площа - 913 кв. м, технічне облаштування - облаштоване»; визнати протиправними дії Райадміністрації щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці 64 м/м, площею 913 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати Райадміністрацію утриматись від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на території Київського району м. Одеси до затвердження порядку (способу, передбаченого законом) погодження (узгодження) розміщення парковок, автостоянок на території Київського району м. Одеси. 12 жовтня 2017 року позивачка подала уточнення до адміністративного позову, в якому просила суд: визнати протиправним (незаконним) та нечинним Спірне рішення в частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно з додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оскарженого рішення, текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа 913 кв. м, технічне облаштування -облаштоване»; визнати протиправними дії заступника голови Райадміністрації ОСОБА_2 щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці 64 м/м, площею 913 кв. м, за адресом: АДРЕСА_1 . 2. Київський районний суд м. Одеси рішенням від 11 квітня 2018 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним Спірне рішення у частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно із додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оспорюваного рішення, текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа (кв. м) - 913, технічне облаштування - облаштоване»; визнав протиправними дії суб`єкта владних повноважень - заступника голови Райадміністрації ОСОБА_2 щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці 64 м/м, площею 913 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язав Райадміністрацію утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на зазначеній території до затвердження порядку (способу, передбаченого законом) погодження (узгодження) розміщення парковок, автостоянок на цій території. П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 13 грудня 2018 року рішення змінив, виклав абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції в іншій редакції, за якою визнав протиправним та нечинним з дати прийняття - 15 березня 2017 року, рішення Одеської міської ради від 15 березня 2017 року № 1813-VІІ «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 27 серпня 2014 року № 5286-VІ «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси», в новій редакції у частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно із додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2. пункту 1 оспорюваного рішення, текстом «Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1, кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа (кв. м) - 913, технічне облаштування - облаштоване». У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. 3. Міськрада та КП «Одестранспарксервіс» не погодилися із зазначеними судовими рішеннями і подали касаційні скарги про їх скасування. Вважають, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального і процесуального права. Серед аргументів незгоди із правовими висновками судів попередніх інстанцій скаржники виокремлюють ті, що вказують на порушення судами правил предметної юрисдикції. Покликаються на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права в частині не дослідження питання наявності у позивачки порушеного права, свободи або інтересу, які можуть бути захищені шляхом задоволення цього позову. Указують на помилковість оцінки судом апеляційної інстанції уточненого адміністративного позову ОСОБА_1 як узагальнення її позовних вимог та доводів. На думку відповідачів, його зміст свідчить, що остання змінила предмет, підстави та суб`єктний склад позову, що є фактично поданням нового позову. Порушення процесуальних норм убачають у тому, що суд самостійно визначив належного відповідача у справі без урахування визначеного позивачкою в уточненому адміністративному позові відповідача - Райадміністрацію, що, у свою чергу, вимагало б розпочати розгляд справи спочатку. Зазначають і про помилковість висновку апеляційного суду стосовно відсутності підстав для залишення позову без розгляду через пропуск позивачкою строку звернення до суду. Вважають, що посилання на «значний суспільний інтерес» спору у цій справі не є тією обставиною, що свідчить про дотримання строку подання позову. У зв`язку з цим мають думку, що апеляційний суд неправильно не визнав порушенням процесуальних норм відмову суду першої інстанції розглянути відповідне клопотання Міськради про залишення адміністративного позову без розгляду. Не погоджуються з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки правової природи Спірного рішення. Покликаються на помилковість висновків судів щодо неналежного визначення в Спірному рішенні місцезнаходження земельної ділянки, та необхідності її державної реєстрації чи передачі у приватну власність (що в іншому випадку дає підстави вважати її неіснуючим об`єктом цивільного права); щодо відсутності у Міськради повноважень розпоряджатися спірною земельною ділянкою, тоді як вона перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси; щодо порушення цільового призначення цієї ділянки; облаштування земельної ділянки, відведеної для паркування транспортних засобів; необхідності встановлення Міськрадою правил відповідальності за збереження транспортних засобів; відсутності повноважень Райадміністрації та заступника голови Райадміністрації ОСОБА_2 щодо погодження схем розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці. Судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про зобов`язання Райадміністрації утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на спірній території, скаржники розцінили як вихід суду за межі позовних вимог, оскільки, на їх думку, суд фактично зобов`язав відповідача не виконувати покладені на нього актом законодавства функції не лише щодо спірної автостоянки, а й щодо всіх автостоянок у місті. 4. Райадміністрація у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення у зв`язку із порушенням норм матеріального і процесуального права та прийняти рішення про відмову у задоволенні позову. На спростування висновків судів попередніх інстанцій в частині відсутності у голови чи інших посадових осіб Райадміністрації повноважень щодо погодження схем розміщення транспортних засобів скаржник послався на незастосування судами норм, які регулюють відповідну сферу правовідносин, що призвело до неправильного вирішення спору. 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 12 лютого, 01 березня та 15 квітня 2019 року відкрив касаційні провадження. 20 травня 2019 року цей самий суд ухвалою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 червня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. На час розгляду справи відзиви на касаційну скаргу не надходили. 6. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи і дійшла висновку про таке. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що у вересні 2017 року з оголошень, розміщених біля житлового будинку по АДРЕСА_1 , позивачка дізналася про незаконне обмеження її інтересу щодо безоплатного паркування транспортного засобу на майданчику для паркування, оскільки Міськрада 15 березня 2017 року прийняла Спірне рішення, згідно з пунктом (частини) 1.2 якого було доповнено Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки), затверджений згідно із додатком № 2 до рішення, пунктом № 109 по Київському району за АДРЕСА_1 , кількість місць для паркування - 64, займана площа - 913 кв. м, технічне облаштування - облаштоване. Крім того, суди встановили, що на підставі цього рішення Міськради майданчик для паркування переданий для забезпечення платного паркування обслуговуючому кооперативу «Автостоянка Люстдорф» на підставі договору балансоутримання місць для паркування від 07 вересня 2017 року № 144/К-КР-2017/03-01. У вересні 2017 року на території житлового комплексу « Альтаїр » за адресою: АДРЕСА_1 , та території майданчика для паркування, членами обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф» оприлюднене повідомлення, згідно з яким з 01 жовтня 2017 року в`їзд на цей майданчик для паркування обмежений для всіх, крім членів обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф». Покликаючись на порушення своїх прав у зв`язку з прийняттям Спірного рішення, позивачка звернулась до суду з цим позовом. 7. Одним із аргументів незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій Міськрада та КП «Одестранспарксервіс» називають порушення цими судами правил предметної юрисдикції. Зокрема, указують про те, що Спірне рішення спрямоване на реалізацію правоможностей власника нерухомого майна, яким є територіальна громада м. Одеси, та від імені якої міська рада діє як рівний учасник цивільних правовідносин. При цьому жодних управлінських функцій по відношенню до позивачки міська рада не здійснювала. Вказане, на думку скаржників, виключає наявність у цьому спорі публічно-правового змісту та вказує на неправильне визначення позивачкою юрисдикції. Вважають, що вимоги позивачки спрямовані проти цивільних прав відповідача, що породжує спір про право цивільне і у цьому випадку вимагає оскарження рішення відповідача як спосіб захисту цивільних прав. Вирішуючи цей спір, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що він належить до юрисдикції адміністративних судів. У цій частині слід погодитися з судами попередніх інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. За приписами частини першої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень у справі, що розглядається) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у зазначеній редакції). Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб`єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні врахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і мету пред`явлення позову. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення. У статті 1 Закону № 280/97-ВР наведено визначення виконавчих органів рад, згідно з яким ці органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами. Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВРустановлено, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. У статті 12 Земельного кодексу України(далі - ЗК України) визначені повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, до яких, зокрема, належать: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. Отже, органи місцевого самоврядування у вказаних правових відносинах є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції. Відповідний висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів. Предметом спору в цій справі є скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки для забезпечення платного паркування обслуговуючому кооперативу «Автостоянка Люстдорф», що, на переконання позивачки, обмежує її інтерес щодо безоплатного паркування транспортного засобу на майданчику для паркування біля будинку, в якому вона мешкає. Конституцією України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144 Конституції України). На основі цього положення Конституції України в Законі № 280/97-ВР визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59 цього Закону). Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009). Актами нормативно-правового характеру є локальні документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують обов`язкові для виконання на певній території правила поведінки. Такі акти не стосуються якогось одного суб`єкта правовідносин і розраховані на багаторазове застосування. Ненормативними актами є індивідуально-правові акти, які є юридичними фактами, на підставі яких у фізичних осіб та юридичних осіб приватного права виникають, змінюються або припиняються конкретні права та обов`язки. Такі акти стосуються конкретних суб`єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) і розраховані на одноразове застосування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в контексті конкретних обставин, беручи до увагу видові та сутнісні властивості акта, який ухвалила Міськрада, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі публічно-правовий та належить до юрисдикції адміністративних судів, є правильними, оскільки правовідносини, які склались між учасниками цієї справи стосуються оскарження фізичною особою законності рішення щодо передачі земельної ділянки комунальної власності для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, а надалі - для потреб обслуговуючого кооперативу «Автостоянка Люстдорф». Питання законності та обґрунтованості такого рішення, яке має ознаки правозастосовного ненормативного акту органу місцевого самоврядування, належить до компетенції адміністративних судів. Оскаржене рішення Міськради не порушує приватні (майнові, матеріальні) права позивачки, тому ознак приватноправового характеру, що підлягають захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, немає. Тобто, в цій справі спору про право цивільне немає, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські дії та рішення органу місцевого самоврядування. Аналогічний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року (справа № 127/16433/17). 8. З погляду тих самих скаржників Спірне рішення не встановлює будь-яких прав та обов`язків для позивачки, що свідчить про відсутність між нею та відповідачами публічно-правового спору, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. За частиною другою статті 55 Конституції Україникожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до статті 125 Основного Закону адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Конституційний Суд України в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції Україний конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивачка, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Як згадано вище, предметом спору у цій справі є законність рішення органу місцевого самоврядування про відведення земельної ділянки комунальної власності для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, яким, на думку позивачки, обмежено її законний інтерес щодо безоплатного паркування транспортного засобу на спірному майданчику. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за частиною першою статті 6 КАС України у редакції до 15 грудня 2017 року, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Позивачка звернулася до суду, повідомила і обґрунтувала хто, який саме суб`єкт владних повноважень, яким чином і який саме її інтерес порушив. З погляду закону, наведеного обґрунтування достатньо для того, щоб з дотриманням встановленого процесуальним законом порядку та строку розпочати судове провадження. Суди правильно визначили, що саме діями і рішенням відповідачів у межах наданих їм повноважень були порушені інтереси позивачки. Відповідно до визначених завдань адміністративного судочинства суд з`ясував обставини, що вказують на порушене індивідуально виражене право позивачки, і мотивував, хто, якими діями і рішеннями порушив законний інтерес позивачки, яким чином відповідачі мали діяти відповідно до встановленого законодавством порядку. Викладені міркування вказують, що посилання скаржників на недослідження судами питання наявності у позивачки порушеного права, свободи або інтересу, які можуть бути захищені шляхом задоволення цього позову, є безпідставними. 9. Не можна погодитися, що у межах цієї справи відбулася одночасно зміна предмета та підстав позову, розширення суб`єктного складу відповідачів, що з погляду Міськради та КП «Одестранспарксервіс» вказує на подання позивачкою нового позову, і зобов`язувало суд відповідно до частини другої статті 167 КАС України повернути доповнення і зміни («уточнення») до позовної заяви їх автору без розгляду. Суди слушно зазначили, що позивачка попри подання заяв, що стосувалися змісту позовних вимог, предмет чи підстави позовної заяви корінним чином не змінювала і не додавала вимог, які б виходили за межі предмета позову. У позовній заяві позивачка зазначила, що предметом спору є Спірне рішення, яким порушено її законний інтерес до земельної ділянки, на якій згодом треті особи облаштували платну автомобільну стоянку, а підставами порушення унормованого порядку - його прийняття. У наступних заявах по суті позивачка фактично конкретизувала або деталізувала суть підстав позову й змінила (уточнила) спосіб захисту свого правового інтересу не через скасування Спірного рішення, а внаслідок визнання його нечинним. Вимога до Райадміністрації утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на зазначеній території до затвердження порядку (способу) погодження (узгодження) розміщення парковок, автостоянок на цій території є не бажанням заборонити цьому органу місцевого самоврядування виконувати передбачені законом повноваження, а прийом, до якого має вдатися відповідач, у випадку визнання його дій протиправними. Не розширила позивачка й складу відповідачів, а суд першої інстанцій усупереч процесуальному закону протиправно не залучав до справи неналежного відповідача. У порівнянні з первинним позовом з вимогами визнати протиправними дії посадових осіб Райадміністрації щодо погодження схеми розміщення транспортних засобів на спеціально відведеній автостоянці, у наступних заявах по суті позивачка конкретизувала й, зокрема, остаточно зазначила, що ними є Райадміністрація та виконувач обов`язків керівника цієї адміністрації ОСОБА_2 . У касаційній скарзі Райадміністрація не заперечує, що відповідачами у цій справі була саме вона та її виконувач обов`язків голови ОСОБА_2 Хоча у вступній частині рішення суду першої інстанції заступник голови Райадміністрації ОСОБА_2 не згадується як відповідач, проте в описовій частині цього рішення зазначається як сторона провадження, якого у суді представляв представник. У постанові суду апеляційної інстанції Райадміністрація та її посадова особа ОСОБА_2 зазначені як відповідачі. Викладене не дає підстав визнати переконливими твердження Міськради і КП «Одестранспарксервіс» про те, що суд самовільно залучив до справи неналежного відповідача. Те, що виконувач обов`язків голови одного з підрозділів Міськради не зазначений у вступній частині кінцевого судового рішення по суті не означає, що така особа протиправно залучена до участі у справі, а тому не може бути підставою для втручання в судові рішення. 10. Одним із мотивів для визнання оскаржених судових рішень незаконними Міськрада і КП «Одестранспарксервіс» називають нерозгляд судом першої інстанції клопотання третьої особи КП «Одестранспарксервіс» від 27 листопада 2017 року про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір не підсудний адміністративним судам, а також клопотання Міськради від 01 грудня 2017 року про залишення позовної заяви без розгляду через пропуск позивачкою без поважних причин строку звернення до суду. Міськрада наголошує також, що під час апеляційного розгляду суд другої інстанції не надав цим мотивам належного значення. Справді, у матеріалах справи немає процесуальних рішень суду першої інстанції щодо заявлених клопотань. Суд апеляційної інстанції під час перегляду справи не оминув увагою ці обставини, на які Міськрада і третя особа посилалися в апеляційних скаргах, але визнав їх такими, що не містять підстав для скасування. Велика Палата Верховного Суду не заперечує, що заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються у порядку, встановленому КАС України. Відповідно до частин першої - третьої статті 166 КАС України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування тощо щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. За частиною першою статті 204 цього Кодексу учасники справи можуть подати заяви чи клопотання, пов`язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом, які суд вирішує їх після заслуховування думки інших присутніх у судовому засіданні учасників справи. Відповідно до частин першої та другої статті 239 КАС України у разі наявності обставин, передбачених частиною першою цієї статті суд у виді окремого процесуального акта постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Згідно з частинами першою, третьою статті 240 цього Кодексу за наявності підстав, передбачених частиною першою цієї статті, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду. За частинами першою - третьою статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Виклад наведених положень процесуального закону у зіставленні з доводами касаційної скарги Міськради та третьої особи КП «Одестранспарксервіс» дозволяють дійти висновку, що недотримання положень процесуального закону в частині, коли на заявлені клопотання сторони чи учасника справи з пропозиціями закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду, тобто з вимогами припинити провадження у справі, суд першої інстанції не постановив судового рішення за наслідками розгляду цих клопотань, не може бути підставою для скасування судових рішень із направленням справи для продовження розгляду і вирішення цих клопотань, а також для ухвалення нового рішення, оскільки ці дії не призвели до ухвалення незаконного судового рішення. Мотиви, чому заявлені доводи, приміром про порушення судами правил предметної підсудності, не містять підстав для визнання рішень судів попередніх інстанцій незаконними, наведені в цій постанові. Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне застерегти, що її мотиви відхилення доводів скаржників про недотримання судом першої інстанції вимог процесуального закону в частині порядку розгляду клопотань про закриття провадження у справі чи залишення позовної заяви без розгляду визнані прийнятними саме в рамках розгляду цієї конкретної справи. Висновки і рішення касаційного суду в цій частині не повинні сприйматися як позиція, за якою під час судового розгляду справи по суті спору, у разі заявлення клопотань чи подання заяв, подібних у цій справі, суд не повинен їх розглядати й постановляти відповідне судове рішення. 11. Суди попередніх інстанцій установили, що позивачка оскаржила Спірне рішення після того, як безпосередньо зіткнулася з обмеженням її законного інтересу, зумовленого діями, вчиненими на його виконання. Відтак невдовзі подала позов до адміністративного суду. Як частково згадано вище, у вересні 2017 року з оголошень біля житлового будинку по АДРЕСА_1 позивачка дізналася, що майданчик біля цього будинку, де раніше вона могла безоплатно паркувати свій транспортний засіб, Спірним рішенням Міськради віднесено до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів. Тоді на території житлового комплексу « Альтаїр » на АДРЕСА_1 третя особа - обслуговуючий кооператив «Автостоянка Люстдорф» оприлюднив повідомлення, що з 01 жовтня 2017 року в`їзд на майданчик буде обмежений, за винятком членів цього кооперативу. 05 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з цим позовом. Відповідно до частин першої, другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. За таких обставин немає істотних причин вважати, що позивачка звернулася до суду з порушенням строків. Посилання Міськради на оприлюднення Спірного рішення на офіційному сайті Міськради 27 березня 2017 року та в газеті «Одесский вестник» від 01 квітня 2017 року № 13, із якого, як вважає відповідач, й належить вести відлік строку звернення до суду, не можна визнати об`єктивними, оскільки попри названі способи оприлюднення Спірного рішення в цей період часу, немає доказів того, що зі змісту оприлюдненої інформації позивачка та інші мешканці житлового комплексу «Альтаїр» достеменно знали або могли дізнатися, що на майданчику буде знаходитися платна автостоянка. Не впливають на цей висновок й покликання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини про обмеження права на оскарження. У цій справі суть спору в означеному сегменті зводиться не до того, має чи не має позивачка право на доступ до суду за захистом свого справа, бо ніхто зі сторін право останньої на звернення до суду не заперечує, а до того, чи були фактичні передумови на реалізацію цього права. Як зазначено вище, право на звернення до суду позивачка має і використала його в порядку і строки встановлені законом. 12. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Спірне рішення прийняте щодо невизначеної земельної ділянки, яку реально неможливо встановити на місці її розташування, оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки під розташування на ній спеціальної автостоянки не розроблявся, кадастровий номер, який є єдиним визначенням її місця розташування, не присвоєний. Несформованість земельної ділянки у встановленому законом порядку, порушення її цільового призначення, відсутність факту державної реєстрації спірної ділянки, на думку апеляційного суду, свідчить про незаконність дій Міськради щодо розпорядження нею. У цій частині слід погодитись з висновком апеляційного суду з огляду на такі законодавчі положення. За частиною першою статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Відповідно до частини першої статті 791 цього Кодексу формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності (частина друга статті 791 ЗК України). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі (частина третя статті 791 ЗК України). Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 791 ЗК України). Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок (частина п`ята статті 791 ЗК України). Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї (частина дев`ята статті 791 ЗК України). Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (частина десята статті 791 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 15 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку. За частиною другою статті 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) (пункт «а» частини четвертої статті 83 ЗК України). Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений у статті 123 ЗК України. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання) (частина перша статті 123 ЗК України). Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки (абзац перший частини другої статті 123 ЗК України). У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею (абзац другий частини другої статті 123ЗК України). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина третя статті 123 ЗК України). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України). Отже, в розумінні наведених норм ЗК України рішення про передачу у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності має здійснюватися за проектом землеустрою щодо її відведення. За положеннями абзаців першого, другого підпункту 2681.1.2 пункту 2681.1 статті 2681 Податкового кодексу України (далі - ПК України) установлено, що перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів, затверджується рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, про встановлення збору. Таке рішення разом з переліком осіб, які уповноважені організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, надається виконавчим органом сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, контролюючому органу в порядку, встановленому розділом I цього Кодексу. Системний аналіз наведених положень ЗК України та ПК України дає підстави для висновку, що відведення для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів спеціальних земельних ділянок, які затверджуються переліком відповідного органу місцевого самоврядування, має здійснюватися з урахуванням норм ЗК України щодо порядку формування земельної ділянки. Згідно з підпунктом 14.1.104пункту 14.1 статті 14 ПК України майданчики для платного паркування - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, на якій відповідно до рішення органу місцевого самоврядування здійснюється платне паркування транспортних засобів. Відповідно до підпункту 14.1.229пункту 14.1 статті 14 ПК України спеціально відведені автостоянки - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, яка визначається органами місцевого самоврядування із встановленням правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу. До спеціально відведених автостоянок можуть належати комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету з метою здійснення організації паркування транспортних засобів. Не належать до спеціально відведених автостоянок гаражі, автостоянки, власники або користувачі яких є платниками земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, а також земельні ділянки, що належать до прибудинкових територій. Крім зазначених вище фактичних обставин, у цій справі суди із посиланням на відповідні законодавчі, відомчі та локальні нормативні положення, що стосуються суті спору, та фактичні обставини встановили, що виділена під паркування автомобілів земельна ділянка фактично не була сформована і всупереч вимогам земельного законодавства відведена для паркуванням з порушенням її цільового призначення. Встановили, що на час ухвалення Спірного рішення земельна ділянка не була облаштована для організації та використання для паркування транспортних засобів. Рішення про розміщення автостоянки на вказану у ньому кількість паркувальних місць безпосередньо біля житлових будинків порушує державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів. На підставі наведеного нормативного регулювання у взаємозв`язку із встановленими обставинами справи, суди першої та апеляційної інстанції дійшли слушного висновку, що Спірне рішення було ухвалене із порушенням вимог земельного законодавства та положень закону, які регламентують порядок відведення земельних ділянок під майданчики для платного паркування, облаштування на них платних автостоянок та встановлення правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу. Це, своєю чергою, спростовує доводи скаржників про те, що земельна ділянка, яка знаходиться у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, є самостійним об`єктом земельних відносин, для якого не встановлено обов`язкового формування та державної реєстрації. Не підривають законність і обґрунтованість висновків суду й посилання Міськрадита КП «Одестранспарксервіс» на те, що суди хибно заперечили існування місця знаходження земельної ділянки, що наче такої адреси земельної ділянки ніхто не визначав. Суди правильно встановили, що Міськрада на порушення вимог земельного законодавства не сформувала і не визначила межі земельної ділянки, які планувала відвести під майданчик для паркування транспортних засобів. Тобто не вчинила тих дій, на підставі яких мала визначити межі землі на місцевості, цільове призначення та інші, пов`язані з цим фактом дії, зокрема, з присвоєнням їй адреси, поштової адреси чи інших ідентифікаційних дій. У контексті наведеного, не можна погодитися з доводами незгоди скаржників з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність у Спірному рішенні правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу, що суперечить вимогам чинного законодавства. Вони вважають, що жодними нормами не передбачений обов`язок приймати з цього питання локальний нормативно-правовий акт. Однак наведене спростовується положеннями статті 14 ПК України. 13. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи касаційних скарг про те, що Спірне рішення не є нормативно-правовим актом, є слушними і в цій частині підлягають задоволенню. Такий висновок робить необхідним втручання у судові рішення в частині мотивації та результатів розгляду. Справді, рішення Міськради про включення до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобі на території м. Одеси, не містить в собі ознак нормативно-правового акта, визначення якого наведене вище. За своєю видовою ознакою, суттю, конкретним змістом, правовою природою Спірне рішення має ознаки акта, в основі якого лежить зафіксована у виді документа (акта) діяльність із застосування норми права стосовно конкретного природного об`єкта, фактично ідентифікованого об`єкта нерухомості, яким у цій справі є певна частина комунальної власності органу місцевого самоврядування, що має певне цільове призначення. За такими критеріями Спірне рішення не може відноситися до нормативно-правового акта. Водночас треба зазначити, що хоча цей акт не має ознак нормативності, це однак не означає, що змінюються правила, порядок, повноваження і обов`язок органу місцевого самоврядування ухвалювати рішення про відведення земельних ділянок під майданчики для паркування з дотриманням вимог земельного та іншого, пов`язаного з ним, законодавства. 14. Міськрада та КП «Одестранспарксервіс» у касаційних скаргах покликаються на помилковість визнання апеляційним судом нечинним Спірного рішення з моменту його прийняття, оскільки на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти. Апеляційний суд зазначив, що Спірне рішення в частині, що оскаржується, прийняте не у встановлений Конституцією та законами України спосіб, а тому є протиправним, та, як наслідок, має бути визнане нечинним з моменту його прийняття. Суд визнав також, що визнання Спірного рішення протиправним не в повній мірі відновлює порушені права позивача. Верховний Суд України у постанові від 08 грудня 2009 року виснував, що такий спосіб захисту (вимога про визнання акта нечинним), як випливає з системного аналізу статей 105, 162, 171 КАС України (у редакції, чинній на час її ухвалення), може стосуватися лише випадків оскарження нормативно-правових актів. Відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема, у моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням. У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 судам, зокрема, роз`яснено, що визнання ж акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Суд визначає, що рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти. Поряд із цим за принципом диспозитивності адміністративний суд може в окремих випадках вийти за межі позовних вимог, якщо обраний позивачем спосіб захисту не є достатнім для захисту його прав, свобод і законних інтересів. Так за частиною другою статті 9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Тому задля відновлення порушених прав та законних інтересів позивача доцільно враховувати конкретні обставини справи та суть правовідносин, які склалися після їх врегулювання спірним актом. У рішенні суду апеляційної інстанції у цій справі визнання нечинним Спірного рішення з моменту його прийняття мотивовано тим, що з цього часу порушувалося право позивачки і тому ефективним, справедливим і дієвим способом захисту її права буде визнання Спірного рішення нечинним саме з цього часу. Мотивація цього суду в частині визнання Спірного рішення нечинним була б слушною, якщо стосувалося оскарження нормативно-правового акта. Проте, як зазначено вище, оскаржене рішення не має ознак такого, тому рішення суду апеляційної інстанції про визнання Спірного рішення нечинним не може залишатися в силі. Попри це, слід погодитися з висновком суду про те, що визнання Спірного рішення тільки протиправним не буде належним і ефективним способом захисту порушеного права. З огляду на вид оскарженого рішення та встановлені процесуальним законом способи захисту (пункт 2 частина друга статті 245 КАС України), природу спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що замість неправильного застосованого способу захисту прав та інтересів позивачки через визнання Спірного рішення нечинним, потрібно застосувати спосіб про його скасування. Скасування цього акта не тягне покладання на відповідача обов`язку вчинити необхідні дії з метою відновлення прав чи інтересів позивачки, за захистом яких вона звернулась до суду. Покликання Міськради та третьої особи на те, що від визнання акта нечинним чи його скасування потерпатимуть права третіх осіб, які з часу запровадження дії платної автостоянки, облаштованої обслуговуючим кооперативом «Автостоянка Люстдорф», користувалися нею, не спростовують висновків судового рішення в цій частині. Твердження про порушення прав таких осіб носить ймовірний характер, базується на узагальнених припущеннях, не містить опису, які саме і чому саме права цих осіб будуть порушені, приміром, шляхом його скасування. 15. У касаційній скарзі Райадміністрація наголошує, що діяла в межах наданих їй повноважень, оскільки відповідно до положень пункту 2.5 Положення про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 26 квітня 2017 року № 1934-VII, у галузі благоустрою має повноваження узгоджувати розміщення парковок, автостоянок на території району та вносити пропозиції щодо доцільності їх діяльності за місцем розташування, а відповідно до пункту 2.6 Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі, затвердженого рішенням Міськради від 20 вересня 2011 року № 1251-VI (далі - Положення), має право погоджувати схеми розміщення транспортних засобів. Коли Райадміністрація погоджувала схему розміщення транспортних засобів, діяла відповідно до Порядку погодження управлінських документів, передбаченого правилами організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організація, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2018 року № 100/5 (далі - Порядок № 100/5), відповідно до пунктів 2, 11, 12 розділу 5 якого посадова особа зовнішнє погодження проектів документів може оформляти аркушем погодження, грифом погодження, довідкою про погодження, листом погодження або представленням протоколу обговорення проекту документа на засіданні колегіального органу. Зазначає, що суд проявив вибірковість, оскільки схему паркування до Спірного рішення погоджував не тільки керівник Київської районної адміністрації Міськради, але й інші посадові особи, однак, порушення суд побачив тільки у діях керівника Райадміністрації. З погляду всіх скаржників, суди протиправно заборонили утриматися Райадміністрації від виконання своїх обов`язків у частині погодження місць для паркування транспортних засобів. Велика Палата Верховного Суду не вбачає в цих аргументах підстав для скасування оскаржених рішень. Суд першої інстанції із посиланням на пункт 3.2.4 Положення про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 13 лютого 2014 року № 4584-VI, чинного на час прийняття Спірного рішення, який за змістом тотожний пункту 2.5 Положення, на яке посилається Райадміністрація у скарзі, не заперечив, що Райадміністрація має право та повноваження узгоджувати розміщення парковок та автостоянок на території району. Але цей документ не містить положень із повноваженнями голови чи будь-якої іншої посадової особи Райадміністрації посвідчувати власним підписом узгодження на схемі розташування транспортних засобів на спеціально відведеній території Київського району м. Одеси. Попри покликання на пункт 2.6 Положення, скаржник не називає реєстраційні реквізити цього акта, дату прийняття, його автора, чинність на час виникнення спірних відносин. За приписами пункту під таким номером (2.6) Положення, Райадміністрація не є в переліку органів, які погоджують схему розміщення транспортних засобів на автостоянках. Положення Порядку № 100/5 прописують варіанти форм погодження документів, але не містять положень про те, чи має керівник одного із підрозділів органу місцевого самоврядування повноваження своїм підписом посвідчувати схеми розміщення транспортних засобів на автостоянках. Не можна визнати втручанням у повноваження адміністрації вимогу суду утриматися від вчинення дій щодо узгодження розміщення парковок, автостоянок на території району до затвердження порядку (способу, передбаченого законом) погодження (узгодження) їхнього розміщення на цій території, оскільки воно спрямоване не на заборону виконувати надані повноваження щодо узгодження місць паркування взагалі, а на забезпечення виконання їх суб`єктом владних повноважень відповідно до вимог законодавства. 16. У касаційних скаргах Міськради та третьої особи - КП «Одестранспарксервіс» підставами для скасування судових рішень називаються хибні висновки судів попередніх інстанцій про відсутність державної реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі України, про необхідність зміни цільового призначення земельної ділянки, про необлаштованість земельної ділянки, віднесеної для здійснення паркування на ній транспортних засобів, та інші мотиви. Проте ці доводи та аргументи не спростовують правових висновків цієї постанови, а тому не можуть бути підставами для втручання в судові рішення. 17. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частин першої, другої, четвертої статті 351 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення або змінює рішення у відповідній частині у разі неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Наведені в цій справі аргументи вказують, що зміні підлягають мотивувальна та резолютивна частини судових рішень. Отож, касаційні скарги Міськради, КП «Одестранспарксервіс» та Райадміністрації підлягають частковому задоволенню. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Одеської міської ради, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Комунального підприємства «Одестранспарксервіс» задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року змінити. Мотивувальну частину рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року викласти з урахуванням мотивів, наведених у цій постанові. Резолютивну частину цих рішень викласти таким чином. Визнати протиправним і скасувати рішення Одеської міської ради від 15 березня 2017 року №1813-VІІ «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 27 серпня 2014 року № 5286-VІ «Про затвердження переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси», в новій редакції у частині доповнення пунктом № 109 за Київським районом «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси (спеціально відведені автостоянки)», затвердженого згідно із додатком № 2, який міститься в підпункті 1.2 пункту 1 оспорюваного рішення, згідно з текстом якого Київський район, пункт № 109, місцезнаходження спеціальної земельної ділянки - АДРЕСА_1, кількість місць для паркування (одиниць) - 64, займана площа (кв.м) - 913 технічне облаштування - облаштовану. У решті рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач М.І. Гриців Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач Д .А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв Джерело: ЄДРСР 85412892
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 17 вересня 2019 року м. Київ Справа № 904/4107/18 Провадження № 12-68гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В. М., позивача - Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків»(представник - Ласкін В. В.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року (головуючий Орєшкіна Е. В., судді Широбокова Л. П., Подобєд І. М.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2018 року (суддя Панна С. П.) у справі № 904/4107/18 за позовом Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» до Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» про стягнення 528728,88 грн. 1. Короткий зміст і підстави позовних вимог 1.1. У вересні 2018 року Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» про стягнення 528728, 88 грн. 1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач, посилаючись на статтю 44 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», статтю 250 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), зазначив про обов`язок Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» здійснювати відрахування профспілкам коштів на культурно-масову, фізкультурну й оздоровчу роботу, який спрямований на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки та безпосередньо стосується господарського забезпечення діяльності профспілки як негосподарюючого суб`єкта згідно з приписами частини третьої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1.Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року, провадження у цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), дійшовши висновку про те, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а має розглядатися за правилами цивільного судочинства, тому що спір у цій справі стосується врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погодившись із постановою Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2018 року, Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» звернулася з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить указані судові акти скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. 3.2. На обґрунтування касаційної скарги Первинна організація профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» зазначила про те, що оскільки суб`єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 4 ГПК України , а характер спірних правовідносин відноситься до «господарчого забезпечення», що відповідає приписам частини третьої статті 3 ГК України, тому спір у цій справі підлягає розгляду в господарський судах України. Окрім цього, скаржник указав на те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково кваліфікували спірні правовідносини як трудовий спір, оскільки позивач не представляє інтереси трудового колективу, а звернувся до суду за захистом свого права на отримання відрахувань, установлених пунктом 9.10 колективного договору та передбачених вимогами статті 44 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» і статті 250 КЗпП України, які повинні бути спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки як негосподарюючого суб`єкта. 3.3. З огляду на наведені вище доводи скаржника справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що враховуючи суть спору, спрямовану на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2. Відповідно до частин першої - третьої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. 5.3. Частиною першою статті 4 ГК України встановлено, що не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, трудові відносини. 5.4. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються КЗпП України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». 5.5. Працівники мають право, зокрема, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку (частина друга статті 2 КЗпП України). 5.6. Згідно із частинами першою, другою статті 246 КЗпП України та частиною першою статті 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно зі статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих цим Законом та статутом професійної спілки. 5.7. Статтею 244 КЗпП України передбачено, що права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами. 5.8. Професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання); первинна організація профспілки - добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі (частина перша статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). 5.9. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. 5.10. Частиною першої статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що роботодавець зобов`язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації. 5.11. Роботодавці зобов`язані відраховувати кошти первинним профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не менше ніж 0,3 відсотка фонду оплати праці з віднесенням цих сум на валові витрати, а у бюджетній сфері - за рахунок виділення додаткових бюджетних асигнувань (стаття 44 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Аналогічне положення міститься у статті 250 КЗпП України. 5.12. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними, врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 5.13. Установлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об`єднання (стаття 1 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»). 5.14. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. 5.15. Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону). 5.16. Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачений у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 указаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п'ята статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); невиконання роботодавцем обов'язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). 5.17. Колективні трудові спори - це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, у яких ідеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 5.18. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 910/11188/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 174/580/16-ц і підстав для відступу від нього не вбачається. 5.19. Оскільки сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник у зв`язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю щодо забезпечення діяльності професійної спілки з питань, віднесених до її повноважень, цей спір є трудовим та віднесений до цивільного судочинства. 5.20. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 5.21. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованих висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства, а відтак правомірно закрив провадження у справі № 904/4107/18. 5.22. Викладене спростовує наведені в касаційній скарзі доводи стосовно того, що характер спірних правовідносин відноситься до господарського забезпечення, що відповідає приписам частини третьої статті 3 ГК України. 5.23. Щодо наведених у касаційній скарзі доводів про розгляд Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду касаційної скарги Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» у справі № 904/2031/17 за позовом Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» до Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» про стягнення 95469,36 грн коштів на культурно-масову, фізкультурну та оздоровчу роботу за іншій, ніж у цій справі, період (постанова від 19 червня 2018 року, якою було переглянуто ухвалені у справі судові акти по суті спору), то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правової позиції щодо визначення юрисдикції господарських судів з розгляду подібних спорів. 5.23. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. 6. Щодо судового збору 6.1.Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський завод прокатних валків» залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 4 березня 2019 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2018 року у справі № 904/4107/18 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85412925
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 815/1594/17 Провадження № 11-909апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Гриціва М. І., суддів Антонюк Н. О., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Суворовського районного суду м. Одеси на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2017 року (суддя Єфименко К. С.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2017 року (судді Вербицька Н. В., Джабурія О. В., Крусян А. В.) у справі № 815/1594/17 за позовом ОСОБА_1 до Суворовського районного суду м. Одеси про визнання незаконним і скасування наказу та ВСТАНОВИЛА: 1. У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним (незаконним) наказ керівника апарату Суворовського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2016 року № 124-о/с-ап «Про оголошення догани ОСОБА_1 ». Одеський окружний адміністративний суд постановою від 25 травня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 09 серпня 2017 року постанову суду залишив без змін. Суди виходили з того, що обов`язковою умовою притягнення помічника судді до дисциплінарної відповідальності є подання відповідного судді. Оскільки таке подання відсутнє, оскаржуване рішення є незаконним та підлягає скасуванню. Свої висновки виводили також з того, що посада помічника судді відноситься до публічної служби, оскільки пов`язана з професійною діяльністю суддів. 2. Суворовський районний суд м. Одеси не погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати їх на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) і закрити провадження у справі. Вимоги обґрунтовує тим, що спірні правовідносини, які виникли внаслідок притягнення до дисциплінарної відповідальності помічника судді Суворовського районного суду м. Одеси, не стосуються проходження публічної служби, внаслідок чого вони не є управлінськими та не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Оскільки учасник справи оскаржував судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 08 серпня 2019 року відповідно до частини шостої статті 346 КАС України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. 3. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду притримуватиметься окреслених рамок заявленого предмета перегляду і виокремить певні правові орієнтири, за якими можна визначити, до юрисдикції якого суду треба відносити спори, пов`язані з притягненням помічника судді до дисциплінарної відповідальності. З фактичних обставин цієї справи вбачається, що спір виник у зв`язку з накладенням на помічника судді районного суду дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни. Порушення полягало в тому, що помічник судді був відсутнім на робочому місці без поважних причин. Подія, що стала причиною для накладення на позивача дисциплінарного стягнення, сталася 26 жовтня 2016 року. З акта, який склали консультант суду ОСОБА_2 , заступник керівника апарату суду ОСОБА_3 , діловод ОСОБА_4 про перевірку знаходження на робочому місці помічника судді ОСОБА_1, випливає, що того дня з 12:45 до 13:00 год та з 13:45 до 15:00 останній не знаходився на робочому місці. Позивач обов`язки помічника судді Суворовського районного суду м. Одеси Середи І. В. виконував тимчасово на підставі наказу керівника апарату суду від 12 вересня 2016 року № 110-2о/с-ап «Про покладення обов`язків на ОСОБА_1 ». Відповідач вважає, що з огляду на статус, посадові обов`язки, роль, функції і завдання, які покладаються на помічника судді, а також нормативні положення, за якими посада помічника судді не відноситься до державної чи до публічної служби. Помічник судді не виконує і не наділений публічними функціями, безпосередньо не здійснює і не наділяється посадовою особою, визначеною законом, повноваженнями на здійснення публічних функцій. Тому правовідносини, які виникають у зв`язку з притягненням такої особи до дисциплінарної відповідальності, не набувають властивостей публічно-правових настільки, щоб потрапити під дію положень адміністративного судочинства. У розумінні відповідача накладення дисциплінарного стягнення на помічника судді, пов`язане з порушенням трудової дисципліни, є звичайним трудовим спором, на який поширюється юрисдикція цивільних судів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідь на порушене у скарзі питання про недотримання правил предметної підсудності спорів, стороною в якому є помічник судді, лежить в площині розкриття у межах, необхідних для вирішення цього спору, поняття правового статусу помічника судді та таких його елементів, як підстави та порядок набуття правосуб`єктності помічника судді, його функції та завдання, права та обов`язки, правові підстави взаємодії помічника судді з державними, правоохоронними та іншими органами, відповідальність у сфері професійної діяльності помічника судді. Потрібно зазначити, що під правовим статусом особи слід розуміти виняткову (специфічну) властивість особи, яка визначає її правове становище в суспільстві і визначає комплекс прав, обов`язків, функцій та компетенцію такої особи. За цими властивостями можна охарактеризувати таку особу і встановити розміщення особи в структурі (ієрархії) органів, зокрема судової влади, виявити відмінності правового статусу, приміром, публічної особи від особи, яка таких характеристик не має. Нормативні основи правового статусу помічника судді визначені в Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII). У статті 157 цього Закону визначається загальний статус помічника суддів і передбачено, що кожний суддя має помічника (помічників), статус і умови діяльності якого (яких) визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і вільно володіє державною мовою. Помічники суддів Верховного Суду повинні також мати стаж професійної діяльності у сфері права не менше трьох років. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. Помічники суддів з питань підготовки справ до розгляду підзвітні лише відповідному судді. У преамбулі до Положення про помічника судді, затвердженого рішенням Ради суддів України від 25 березня 2011 року № 14 (чинного на час виникнення спірних відносин; далі - Положення) записано, що це Положення розроблено відповідно до вимог чинного на той час судоустрійного закону та визначає єдині засади діяльності, правовий статус і умови діяльності особи, яка займає посаду помічника судді суду загальної юрисдикції. За пунктами 2-5 Положення помічник судді - це посадова особа, яка перебуває на державній службі, забезпечує виконання суддею відповідних повноважень та сприяє здійсненню правосуддя. Помічник судді є працівником апарату суду. Помічник судді з питань підготовки справ до розгляду підзвітний лише відповідному судді. У своїй роботі керується Конституцією України, Законами України «Про судоустрій і статус суддів», «Про державну службу», іншими законами та нормативно-правовими актами України, Правилами поведінки працівника суду, <�…> рішеннями зборів суддів відповідного суду, Інструкцією з діловодства суду, Правилами внутрішнього трудового розпорядку суду, цим Положенням, а також посадовою інструкцією. Згідно з пунктами 14, 15 Положення порядок перебування на державній службі помічника судді регулюється Законом України «Про державну службу», іншими нормативно-правовими актами України. Застосування заходів заохочення та дисциплінарного стягнення до помічника судді здійснюється керівником апарату відповідного суду за поданням судді. 01 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII), відповідно до преамбули якого він визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. Закон № 889-VIII регулює відносини, що виникають у зв`язку зі вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. Відповідно до пункту 18 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону не поширюється на працівників патронатних служб. Згідно з частиною другою статті 9 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний виконувати накази (розпорядження), доручення керівника, видані в межах його повноважень, крім випадків, передбачених частиною шостою цієї статті. Під час виконання своїх обов`язків державний службовець не зобов`язаний виконувати доручення працівників патронатної служби. Згідно з частиною першою статті 92 Закону № 889-VIII до посад патронатної служби належать посади радників, помічників, уповноважених та прес-секретаря Президента України, працівників секретаріатів Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника, працівників патронатних служб Прем`єр-міністра України та інших членів Кабінету Міністрів України, помічників-консультантів народних депутатів України, помічників та наукових консультантів суддів Конституційного Суду України, помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах. Відповідно до частин другої - четвертої статті 92 Закону № 889-VIII працівник патронатної служби призначається на посаду на строк повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Аналіз наведених вище норм права свідчить про те, що з 01 травня 2016 року працівники патронатної служби перестали відноситися й не відносяться дотепер до категорії державних службовців, а посада помічника судді не відноситься до посад державної служби та є патронатною службою. У підпункті 1 пункту 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 889-VIII передбачено, що з набранням чинності цим Законом втрачає чинність попередній Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII. Під час дії Закону України «Про державну службу» 1993 року, а також Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року не було положень, які виокремлювали і відносили посади помічників судді до патронатної служби. Інакше кажучи, не було положень закону, які б виділяли цю посаду з переліку посад, на які не поширювалися визначення «державна служба», «посада» чи «посадова особа», що положення цього Закону не поширюються на працівників апарату суду, одним з яких був і помічник судді. На час виникнення спірних правовідносин, як згадано вище, положення цих законів не діяли. Запровадження нового регулювання порядку проходження державної служби, за яким посади помічників судді відносяться до патронатної служби і не відносяться до державної служби, означає, що змінився їхній статус, але не змінилися обсяги прав та обов`язків цієї посади, сфера його діяльності, і що така посадова особа припинила виконувати функції державного судового органу влади в частині виділених (делегованих) йому посадовою особою (суддею) та на підставі вимог законодавства повноважень або, іншими словами, виконувати функції публічної особи, якою є робота, сфера (коло) його діяльності, унормований обсяг прав та обов`язків, які визначають її компетенцію у зв`язку з обійманням нею посади помічника судді. Головною особливістю цієї посади є те, що ця особа допомагає судді виконувати його повноваження у такій публічній сфері діяльності, як правосуддя. Отож, принаймні тільки за окресленими властивостями, які характеризують правовий статус помічника судді, його повноваження, призначення, функції та завдання, можна визнати, що особа, яка обіймає посаду помічника судді, повинна підпадати під визначення особи, яка здійснює публічну службу. У разі виникнення спору за її участі з приводу прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, на такі спори має поширюється юрисдикція адміністративних судів. Принагідно слід зазначити, що з наведеного у пункті 17 статті 4 КАС України (у редакції, чинній на сьогодні) терміну «публічна служба» розуміється, що це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Наведене нормативне визначення поняття «публічна служба» різниться від подібного, яке було дано в пункті 15 частини першої статті 3 цього Кодексу в редакції до 15 грудня 2017 року, тільки тим, що з поняття «державна служба» виділено і додано окремо вид діяльності на посадах патронатної служби, які охоплюються поняттям публічної служби. 4. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до статті 2 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах (пункт 6 частини першої статті 3 КАС України). Згідно з частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, за статтею 17 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 5. Підсумовуючи наведені міркування, Велика Палата Верховного Суду визнала, що у разі появи спору з приводу проходження особою служби на одній з посад патронатної служби, до яких відноситься посада помічника судді, який виник у період, коли з 01 травня 2016 року посада помічника судді за законом перестала відноситися до посад державної служби і сама діяльність помічника судді - до державної служби, але не втратила характеристик публічної служби, поширюється юрисдикція адміністративних судів. 6. Окремо саме у цій справі варто зазначити, що вимоги касаційної скарги про закриття провадження у ній з визначенням її підсудності цивільним судам, не можуть бути задоволені ще й тому, що раніше Приморський районний суд м. Одеси в цивільному процесуальному провадження за наслідками розгляду позовної заяви ОСОБА_1 , яку він подав у січні 2017 року, з вимогами до того самого відповідача, з тим самим предметом та з тих самих підстав ухвалою від 14 березня 2017 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час вчинення процесуальної дії; далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами. Судове рішення місцевого суду про закриття провадження в цивільній справі з огляду на припис пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України позбавляє можливості позивача реалізувати своє право на доступ до цього суду за правилами цивільного судочинства у разі повторного звернення до нього з власної ініціативи позивача або на виконання рішення суду іншої юрисдикції, приміром тоді, коли суд іншої юрисдикції вирішить, що спір йому не підсудний й рекомендуватиме звернутися за підсудністю до цивільного суду. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у правовій ситуації, що склалася у цій справі, постановлення адміністративним судом ухвали про закриття провадження у справі поставило би під загрозу сутність гарантованого Конституцією України і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод права 1950 року позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. З огляду на існування юрисдикційного конфлікту та імперативний припис пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа мала розглядатись і правильно була розглянута саме за правилами адміністративного судочинства. 7. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене касаційну скаргу Суворовського районного суду м. Одеси слід залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2017 року- без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Суворовського районного суду м. Одеси залишити без задоволення. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач М. І. Гриців Судді: Н. О. Антонюк В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В . С. Князєв О. Г. Яновська Л. М. Лобойко Джерело: ЄДРСР 85412838
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 8 жовтня 2019 року м . Київ Справа № 911/594/18 Провадження № 12-81гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасники справи: представник позивача - Бєляков М. С., представник відповідача - Луговик Є. В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Бучанської міської ради (далі - Рада) на рішення Господарського суду Київської області від 3 жовтня 2018 року (суддя Карпечкін Т. П.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 лютого 2019 року (судді Козир Т. П., Чорногуз М. Г., Михальська Ю. Б.) у справі № 911/594/18 за позовом Ради до Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» (далі - ПАТ «Укрпошта»)в особі Головного навчального центру (далі - ГНЦ) «Зелена Буча» ПАТ «Укрпошта» та ПАТ «Укрпошта» про визнання договору укладеним. Історія справи 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У березні 2018 року Рада звернулася до Господарського суду Київської області з позовом, у якому просила визнати укладеним між Радою та ПАТ «Укрпошта» в особі ГНЦ «Зелена Буча» ПАТ «Укрпошта» договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Бучі в редакції, наведеній у прохальній частині позовної заяви, яка надсилалась відповідачу як замовнику будівництва в порядку переддоговірного врегулювання. 1.2. Позивач вказав, що відповідач ввів в експлуатацію об`єкт будівництва «капітальний ремонт майданчика відпочинку ГНЦ «Зелена Буча» Українського державного підприємства поштового зв`язку (далі - УДППЗ) «Укрпошта», однак при цьому в порушення вимог статті 40 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI), статей 641, 642, 643 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 181 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не уклав з Радою договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, що є загальнообов`язковою умовою для всіх забудовників. 1.3. ПАТ «Укрпошта» заперечило проти задоволення позовних вимог з тих підстав, що ним не здійснювалась забудова земельної ділянки і відповідно обов`язок укласти договір про пайову участь, передбачений положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», відсутній. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 3 жовтня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. 2.2. Суд першої інстанції зазначив, що обов`язок взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту (пайову участь), у тому числі шляхом звернення за укладенням (укладення) відповідного договору, покладається на фізичну або юридичну особу, яка має намір щодо забудови території, натомість відповідач здійснював капітальний ремонт існуючої будівлі, що полягав в утепленні стін та даху без зміни площі та конфігурації забудови. Отже, відсутні підстави для застосування Закону № 3038-VI щодо обов`язку відповідача укласти договір про пайову участь. Також суд вказав, що в позові не наведено обставин, які свідчать про існування між сторонами спору щодо умов договору, як підстави для звернення до суду з позовом про визнання договору укладеним. 2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 лютого 2019 року рішення Господарського суду Київської області від 3 жовтня 2018 року залишено без змін. 2.4. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на те, що ПАТ «Укрпошта» не здійснювало забудови земельної ділянки в розумінні законодавства, яке регулює визначення та справляння пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, що підтверджується матеріалами справи. Тому відсутні підстави для виникнення у ПАТ «Укрпошта» обов'язку укласти договір відповідно до положень статті 40 Закону № 3038-VI та сплатити кошти пайової участі. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1 У лютому 2019 року Рада подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Господарського суду Київської області від 3 жовтня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 лютого 2019 року, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. 3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме: статті 40 Закону № 3038-VI та статті 4, 9 Закону України «Про архітектурну діяльність». 3.3. Рада зазначила, що ухилення відповідача від укладення договору про пайову участь є порушенням покладеного на нього Законом № 3038-VI обов`язку укласти договір про пайову участь. Та обставина, що відповідач не звернувся з відповідною заявою про пайову участь до Ради, не звільняє його як замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь, у тому числі і після прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. 3.4. Крім того, позивач вказав на неправильне тлумачення судами поняття «забудова» всупереч практиці Верховного Суду України (постанови від: 9 серпня 2017 року у справі № 908/6324/14; 22 березня 2017 року у справі № 908/312/16; 1 лютого 2017 року у справі № 3-1441гс1; 30 листопада 2016 року у справі № 3-1323гс16), відповідно до правової позиції якого реконструкція існуючої забудови охоплюється законодавчим визначенням забудови, а реконструкція будівлі без забудови нової земельної ділянки не звільняє замовника будівництва від обов`язку укласти договір про пайову участь, а також перерахувати кошти пайової участі. 3.5. У розумінні статей 5, 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» капітальний ремонт є різновидом забудови (будівництва), який здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом № 3038-VI, тому проведення капітального ремонту породжує обов`язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь та сплатити відповідні кошти. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Ради, призначив справу до розгляду у судовому засіданні та встановив учасникам строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 14 травня 2019 року справу № 911/594/18 разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Судуна підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень Закону № 3038-VI, статей 4, 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року у справі № 922/753/16 (провадження № 3-1441гс16) та від 22 березня 2017 року у справі № 908/312/16 (провадження № 3-1553гс16), у яких Верховний Суд України вказав на помилковість висновку про те, що реконструкція наявної будівлі без забудови нової земельної ділянки звільняє відповідача як замовника будівництва від необхідності укладення з органом місцевого самоврядування договору про пайову участь, а також від перерахування коштів пайової участі. 4.3. Ухвалою від 30 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняти до розгляду справу № 911/594/18 та призначила її розгляд в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. 5. Позиція інших учасників справи 5.1. ПАТ «Укрпошта» у відзиві на касаційну скаргу заперечило її доводи та просило залишити скаргу без задоволення. Зазначило, що оскільки ним не здійснювалась забудова земельної ділянки, тож відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах положень статті 40 Закону № 3038-VI щодо обов`язку взяти пайову участь у розвитку інфраструктури як шляхом сплати пайової участі, так і шляхом укладання договору. 5.2. Рада у своїх письмових поясненнях повторна вказала на помилковість висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для укладання договору пайової участі між Радою та відповідачем з огляду на те, що ПАТ «Укрпошта» здійснювало лише капітальний ремонт будівлі, обґрунтовуючи це тим, що капітальний ремонт виступає одним з різновидів забудови (будівництва). 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами у справі 6.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що виконавчий комітет Ради 29 березня 2012 року прийняв рішення № 609-23-VI про затвердження «Порядку сплати пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Буча» (далі - Порядок), яким затвердив розміри пайової участі загальної вартості будівництва та обов`язки по її сплаті у строк, визначений договором та законом. 6.2. 1 жовтня 2014 року УДППЗ «Укрпошта» як замовник та Товариство з обмеженою відповідальністю «СКОДРА» як підрядник уклали договір підряду № 04-187, відповідно до умов якого підрядник зобов`язався виконати роботи по капітальному ремонту майданчика відпочинку ГНЦ «Зелена Буча» на вул. Інститутській, 22 у місті Буча. Договірна ціна робіт, передбачених договором підряду, відповідно до кошторису склала 349 853,04 грн. 6.3.Згідно з додатком № 2 «Графік виконання робіт» до договору підряду будівельні роботи включали в себе такі етапи: демонтаж покрівлі з металочерепиці, водостічних труб та гідро-пароізоляції, розбирання лат з дощок, монтаж навісів над дверима, улаштування лат, вогнезахист дерев`яних конструкцій, улаштування покрівель із металочерепиці, навішування водостічних труб, зовнішнє оздоблення стін цоколю, влаштування стелі з гіпсокартону, ремонт санвузла тощо. 6.4.Матеріали справи не містять доказів видачі ГНЦ «Зелена Буча» містобудівних умов та обмежень щодо забудови земельної ділянки щодо замовленого ним капітального ремонту майданчика для відпочинку. 6.5. 6 серпня 2015 року Державна архітектурно-будівельна інспекція у Київській області зареєструвала декларацію про готовність об`єкта до експлуатації № КС142152180331, згідно з якою об`єктом є «капітальний ремонт майданчика відпочинку ГНЦ «Зелена Буча» УДППЗ «Укрпошта», а замовником - ГНЦ «Зелена Буча» УДППЗ «Укрпошта». 6.6. 7 грудня 2015 року на майданчику відпочинку ГНЦ «Зелена Буча» сталась пожежа, внаслідок якої були знищені металопластикові вікна, меблі, внутрішнє оздоблення стін та стелі, електро та опалювальна мережа, пошкоджено дах на площі 24 х 12 м, водомережа, що підтверджується актом про пожежу від 7 грудня 2015 року та фототаблицею до акта. 6.7. У результаті реорганізації УДППЗ «Укрпошта» (ідентифікаційний код юридичної особи - 21560045) 1 березня 2017 року утворено юридичну особу ПАТ «Укрпошта» (ідентифікаційний код - 21560045), відокремленим підрозділом якого є ГНЦ «Зелена Буча» ПАТ «Укрпошта» (ідентифікаційний код - 26426417) - правонаступник ГНЦ «Зелена Буча» УДППЗ «Укрпошта»» (ідентифікаційний код - 26426417). 6.8. 14 лютого 2018 року Рада звернулася до ПАТ «Укрпошта» з претензією про порушення містобудівного законодавства ГНЦ «Зелена Буча» ПАТ «Укрпошта» та надіслала два примірники договору про пайову участь. Однак ПАТ «Укрпошта» жодної відповіді Раді не надало, від підписання договору ухилилося. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. За абзацом 2 частини другої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що передбачений законом або договором, а статтею 20 ГК України передбачено можливість захисту права та законного інтересу шляхом встановлення правовідносин. 7.3. Відповідно до статті 187 ГК України судом розглядаються спори, що виникають при укладанні господарських договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. 7.4. Вирішивши такий спір, суд у відповідності до приписів частини дев`ятої статті 238 ГПК України вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір з посиланням на поданий позивачем проект договору. 7.5. Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом № 3038-VI. 7.6. За статтею 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок), і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву. 7.7. Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури. 7.8. Відповідно до частини другої статті 40 Закону № 3038-VIзамовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. 7.9. Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята та дев`ята статті 40 Закону № 3038-VI). 7.10. Зі змісту статті 40 Закону № 3038-VIвипливає, що у наведених у цьому законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов`язковим на підставі закону. 7.11. Строк, визначений Законом № 3038-VI для укладення договору пайової участі - протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов`язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов`язку замовника та не звільняє замовника від обов`язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою. 7.12. До інженерно-транспортної інфраструктури у розумінні цього Закону законодавець включив комплекс інженерних, транспортних споруд і комунікацій, (стаття 1 Закону № 3038-VI), тобто ту інфраструктуру, навантаження на яку може змінитися, зрости якісно та кількісно чи то в силу створення на земельній ділянці нового об`єкта, чи то у зв`язку зі зміною відповідних показників цього об`єкта внаслідок його реконструкції. 7.13. Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до Закону № 3038-VI (частина перша статті 40 цього Закону). 7.14. Водночас за частиною десятою статті 40 Закону № 3038-VI кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту. 7.15. Стаття 73 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. 7.16. Затвердженим виконавчим комітетом Ради Порядком визначено, що він встановлює порядок та умови участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Буча та об`єкти, при будівництві яких забудовник зобов`язаний взяти пайову участь у розвитку інженерно- транспортної та соціальної інфраструктури міста. 7.17. За наведеними у Порядку визначеннями, термін «будівництво» включає спорудження нового об`єкта, а також реконструкцію (у тому числі зміна функціонального призначення житлових приміщень на нежитлові, розширення, добудова нових об`єктів). Замовник - фізична або юридична особа, яка має у власності або у користуванні земельну ділянку і подала у встановленому законодавством порядку заяву (клопотання) щодо її забудови для здійснення будівництва. «Об`єктом будівництва» визначається об`єкт нового будівництва, добудови, надбудови до існуючих будівель (споруд) як житлово-громадського, так і виробничого призначення на будівництво якого повинні бути складені окремо проект і кошторис, фінансування якого здійснює інвестор або забудовник та який підлягає прийняттю в експлуатацію в установленому чинним законодавством порядку. 7.18. Ураховуючи викладене, слід зазначити, що ані норми Закону № 3038-VI, ані встановлені Порядком умови участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Буча не поширюють таку участь на всі без винятку випадки здійснення будівельних робіт, а охоплюють випадки забудови у розумінні статті 2 Закону № 3038-VI. 7.19. Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що відповідач здійснював капітальний ремонт вже існуючої споруди, який полягав в утепленні стін та даху без зміни площі та конфігурації забудови, відтак суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів ні наміру забудови в розумінні Закону № 3038-VI, ні фактичної забудови земельної ділянки внаслідок здійсненого відповідачем капітального ремонту майданчика для відпочинку, що не віднесений до об`єктів справляння пайового внеску. 7.20. Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України наказом від 4 червня 2014 року № 163 затвердило ДБН А.2.2-3:2014 «Склад та зміст проектної документації на будівництво» (далі - ДБН А.2.2-3:2014). 7.21. ЗаДБН А.2.2-3:2014 новим будівництвом є будівництво будинків, будівель, споруд, їх комплексів, що здійснюється з метою створення об`єктів виробничого і невиробничого призначення, а також лінійних об`єктів інженерно-транспортної інфраструктури, в тому числі добудова зупинених об`єктів незавершеного будівництва. 7.22. Відповідно до положень цих ДБН А.2.2-3:2014 реконструкцією є перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об`єкта будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення, внаслідок чого відбувається зміна основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність тощо), забезпечується удосконалення виробництва, підвищення його техніко-економічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та якості послуг. 7.23. Також за визначенням, наявним у ДБН А.2.2-3:2014, капітальний ремонт - це сукупність робіт на об`єкті будівництва, введеному в експлуатацію в установленому порядку, без зміни його геометричних розмірів та функціонального призначення, що передбачають втручання у несучі та огороджувальні системи при заміні або відновленні конструкцій чи інженерних систем та обладнання у зв`язку з їх фізичною зношеністю та руйнуванням, поліпшення його експлуатаційних показників, а також благоустрій території. 7.24. Отже, ураховуючи викладене, слід зазначити, що суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, перевірив перелік робіт, які виконував відповідач на об`єкті будівництва та на підставі належних та достовірних доказів вірно відніс їх до капітального ремонту. Тому відсутні передбачені статтею 40 Закону № 3038-VI підстави виникнення у відповідача обов`язку укласти договір про пайову участь та сплатити відповідні кошти. 7.25.Закон України «Про архітектурну діяльність», на який посилається позивач у касаційній скарзі, також містить поняття будівництва, яке включає нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт будівель і споруд. Однак цей Закон має власну сферу застосування, регулюючи правові та організаційні засади здійснення архітектурної діяльності з метою формування сприятливого життєвого середовища, досягнення естетичної виразності, економічної доцільності і надійності будинків, споруд та їх комплексів, тож наявні в ньому визначення не можуть бути застосовні при визначенні поняття забудови як об`єкта сплати пайового внеску на розвиток інфраструктури. 8. Щодо подібності правовідносин та відступу від висновку щодо застосування норми права у цих правовідносинах Верховним Судом України 8.1. За приписами підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 8.2. Верховний Суд України у постанові від 1 лютого 2017 року (справа № 922/753/16), від висновку в якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, установив, що відповідач є замовником завершеного будівництва гаражів та ухиляється від виконання передбаченого статтею 40 Закону № 3038-VI обов`язку укладання договору пайової участі. Зазначив, що помилковим є висновки судів у цій справі про те, що невиконання замовником будівництва обов`язку укласти договір про пайову участь до прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва звільняє його від такого обов`язку. З огляду на те, що строк, визначений законом для укладення договору, - протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов`язку, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладання договору про пайову участь у силу прямої вказівки закону є обов`язком відповідача, невиконання такого зобов`язання не звільняє замовника від укладення договору, адже невиконання замовником обов`язку, передбаченого законом, не може надавати йому переваг перед замовником, який виконав обов`язок. 8.3. Вказуючи на необхідність відступити від цього висновку Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не вказав, яким чином слід та з яких мотивів слід змінити наведене вище застосування статті 40 Закону № 3038-VI. Велика Палата Верховного Суду таких підстав та мотивів також не вбачає, виходячи з причин, наведених у пункті 7.11. цієї постанови. 8.4. У постанові від 22 березня 2017 року (справа № 908/312/16) Верховний Суд України, установивши, що відповідач здійснював реконструкцію павільйону у складі торгівельного комплексу, дійшов висновку про задоволення позовних вимог міськради щодо стягнення суми збитків у виді упущеної вигоди та вказав, що неправомірна бездіяльність відповідача щодо його обов`язку взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, який кореспондується зі зверненням відповідача до позивача із заявою про укладення такого договору, є протиправною формою поведінки, внаслідок якої міськрада була позбавлена права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів, яка охоплюється визначенням упущеної вигоди. 8.5. Предметом спору у справі, яка розглядається, є укладення договору про пайову участь. Суди попередніх інстанцій, установивши, що відповідач здійснював капітальний ремонт вже існуючої будівлі, дійшли висновку, що відсутні правові підстави для визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Буча в запропонованій позивачем редакції. Тож обставини у цій справі та справі № 908/312/16 є відмінними, тому підстав для відступу від вказаної правової позиції Верховного Суду України не вбачається. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 9.3. Оскільки судами першої й апеляційної інстанцій у справі повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною й обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 10. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 10.1. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 1 лютого та 22 березня 2017 року у справах № 922/753/16 та №908/312/16 відповідно, та зміст судових рішень, фактичні обставини справи, суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правових позицій, викладених у вказаних постановах Верховного Суду України. 11. Щодо розподілу судових витрат 11.1.Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 287, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Бучанської міської ради залишити без задоволення. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 лютого 2019 року та рішення Господарського суду Київської області від 3 жовтня 2018 року у справі № 911/594/18 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя - доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 85412932
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 905/2559/17 Провадження № 12-264гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року (суддя Левшина Г. В.) та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року (судді Зубченко І. В., Радіонова О. О., Стойка О. В.) у справі № 905/2559/17 за позовом Компанії «Minova Holding GMBH» (далі - Компанія, позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінова Україна» (далі - ТОВ «Мінова Україна», Товариство), ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2017 року Компанія звернулася до господарського суду з позовом до ТОВ «Мінова Україна» та ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спецтехніки від 17 січня 2014 року, 10 й 14 лютого 2014 року та 3 березня 2014 року, укладених відповідачами. 1.2. Компанія зазначала, що внаслідок укладання оспорюваних правочинів порушені її корпоративні права як власника частки у розмірі 90 % статутного капіталу ТОВ «Мінова Україна», зокрема право на отримання прибутку та право на участь в управлінні цього товариства. 1.3. Як указував позивач, спірні договори не відповідають вимогам закону, оскільки укладені директором ТОВ «Мінова Україна» всупереч обмеженням, установленим підпунктами 12 та 28 пункту 9.2.6. Статуту ТОВ «Мінова Україна» (далі - статут) щодо виключної компетенції загальних зборів на попереднє погодження розпорядження майном Товариства, вартість якого перевищує 50 000 євро за курсом Національного банку України (далі - НБУ), а також будь-яких правочинів щодо обладнання, яке використовується на виробництві Товариства, незалежно від суми такого правочину та за відсутності реального виконання цих договорів. 1.4. Також позивач зазначив, що ОСОБА_1 не міг не знати про такі обмеження повноважень директора, оскільки самі договори містять умову про те, що директор діє на підставі статуту. 2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року позов задоволено частково, визнано недійсним з моменту підписання договір купівлі-продажу спецтехніки від 17 січня 2014 року, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 2.2. Місцевий господарський суд установив, що з урахуванням обмежень, установлених статутом, директор Товариства, укладаючи правочин від 17 січня 2014 року щодо відчуження майна на суму, що перевищує еквівалент 50 000 євро, діяв з перевищенням повноважень, а відтак правочин, укладений відповідачами 17 січня 2014 року, слід визнати недійсним за приписами статей 92, 203, 204, 215, 241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 2.3. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними правочинів від 10 й14 лютого 2014 року та 3 березня 2014 року, суд першої інстанції вказав, що вартість майна, відчуженого за цими договорами, не перевищувала еквівалента в 50 000 євро; також позивач не довів факту використання Товариством обладнання, яке є предметом цих правочинів, саме у виробництві, оскільки серед видів діяльності Товариства є також і продаж обладнання. 2.4. Оцінюючи доводи ОСОБА_1 щодо неможливості розгляду цього спору судами господарської юрисдикції, місцевий господарський суд вказав, що спір у цій справі виник у зв`язку із захистом позивачем своїх корпоративних прав, а тому підлягає розгляду господарським судом незалежно від суб`єктного складу сторін. 2.5. Донецький апеляційний господарський суд постановою від 3 вересня 2018 року рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року скасував у частині відмови в задоволенні позовних вимог Компанії та ухвалив нове рішення, яким визнав недійсними з моменту підписання договори купівлі-продажу спецтехніки від 10 та 14 лютого, 3 березня 2014 року, укладені ТОВ «Мінова Україна» і ОСОБА_1 ; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 2.6. Апеляційний господарський суд указав на те, що обладнання, відчужене за спірними правочинами, обліковувалось у ТОВ «Мінова Україна» саме як основні засоби відповідно до пункту 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», а тому на відчуження такого майна поширюється обмеження, встановлене підпунктом 28 пункту 9.2.6 статуту Товариства. Тож директор Товариства діяв з перевищенням повноважень, укладаючи всі спірні правочини. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 1 жовтня 2018 року ОСОБА_1 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року, в якій просив судові рішення у справі скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 посилався на свою необізнаність щодо обмеження повноважень директора Товариства, адже відповідних положень не було у наданій йому копії статуту Товариства, а також на фактичне виконання та подальше схвалення Товариством спірних правочинів шляхом передачі майна та отримання коштів, подальшими правочинами відповідачів щодо придбаного майна. Ці фактичні обставини не були враховані та досліджені судами попередніх інстанцій усупереч статті 241 ЦК України. 3.3. Крім того, ОСОБА_1 зазначав, що розгляд спорів про визнання недійсними правочинів, де одним з відповідачів є фізична особа, не належить до юрисдикції господарських судів. 3.4. Ухвалою від 11 жовтня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження у справі № 905/2559/17 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки однією з підстав оскарження судових рішень є порушення правил суб`єктної юрисдикції. 3.5. Ухвалою від 13 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 905/2559/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «Мінова Україна» в особі директора Аверкіна Івана Никаноровича (продавець) та фізична особа ОСОБА_1 (покупець) уклали договори купівлі-продажу спецтехніки: від 17 січня 2014 року на загальну суму 650 000 грн, від 10 лютого 2014 року на загальну суму 40 000 грн, від 14 лютого 2014 року на загальну суму 250 000 грн, від 3 березня 2014 року на суму 300 000 грн. 4.2. На час підписання цих договорів ТОВ «Мінова Україна» діяло на підставі свого Статуту, затвердженого протоколом № 1 установчих зборів учасників від 3 березня 2008 року зі змінами від 17 червня 2008 року, 5 квітня 2012 року, державна реєстрація яких підтверджена відмітками державного реєстратора про проведення державної реєстрації змін до установчих документів на титульному аркуші статуту. 4.3. Підпунктом 12 пункту 9.2.6 статуту у відповідній редакції визначено, що до виключної компетенції зборів належить попереднє письмове погодження розпорядження грошовими коштами (включаючи перерахування коштів) та майном Товариства, вартість якого перевищує еквівалент 50 000 євро за курсом НБУ на день вчинення операції. 4.4. Також згідно з підпунктом 28 пункту 9.2.6 статуту до виключної компетенції зборів належить попереднє погодження будь-яких правочинів щодо обладнання, що використовується у виробництві Товариства (включаючи, але не обмежуючись, будь-які договори щодо відчуження обладнання), незалежно від суми такого правочину. 4.5. Позивач, який є власником частки Товариства у розмірі 90 %, звернувся з цим позовом про визнання недійсними правочинів, укладених директором Товариства з перевищенням повноважень, посилаючись на порушення його корпоративних прав, зокрема права на отримання прибутку та права на участь у Товаристві. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо юрисдикції спору 5.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 5.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 5.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 5.5. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з цим позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.6. Підвідомчість господарських справ була установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній вище редакції), за змістом пункту 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 5.7. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди, серед іншого, розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах (стаття 20 цього Кодексу). 5.8. За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. 5.9. Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 5.10. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). 5.11. Згідно зі статтею 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 5.12. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Участь у Товаристві майном і узгодження між учасниками спільного управління ним наділяє учасника корпоративними правами, а тому відносини щодо цих прав мають характер корпоративних правовідносин (частини перша, третя статті 167 ГК України). 5.13. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» учасник товариства має право, зокрема, брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах. 5.14. Тобто якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує позовні вимоги про визнання недійсним договору про відчуження майна цього товариства порушенням останнім у ході статутної діяльності корпоративних прав такого учасника (акціонера), то цей спір належить до юрисдикції господарських судів незалежно від того, чи є іншим відповідачем у справі як фізична особа сторона оспорюваного договору. 5.15. Оскільки позивач має частку у статутному фонді Товариства, посилається на порушення права управління Товариством унаслідок відчуження за спірними правочинами без рішення загальних зборів майна цього Товариства, отже, обґрунтовує позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав, спір належить до юрисдикції господарських судів. 5.16. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхили доводи ОСОБА_1 щодо непідвідомчості цього спору судам господарської юрисдикції з огляду на склад сторін справи. 6. Щодо суті позовних вимог 6.1. Відповідно до статей 509, 510 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. 6.2. Згідно зі статтями 92, 97 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. 6.3. За положеннями статті 98 ЦК Українизагальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. 6.4. Відповідно до статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди). 6.5. З наведених норм права вбачається, що за договором, укладеним Товариством, права та обов`язки набуваються самим Товариством як стороною договору. При цьому сукупність прав та обов`язків безпосередньо учасників цього Товариства укладенням товариством договору ніяк не змінюється. 6.6. Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 ЦК України). Таке повноваження не належить до корпоративних прав учасника юридичної особи. Отже, підписання ТОВ «Мінова Україна» оспорюваних договорів без передбаченого статутом попереднього погодження загальними зборами цього Товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого Товариства, а не корпоративних прав його учасника, оскільки генеральний директор діяв саме від імені Товариства, а не його учасників. 6.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 2 травня 2018 року у справі № 923/20/17 дійшов висновків, відповідно до яких укладення директором товариства договорів, сума яких перевищує визначену в статуті суму без передбаченої статутом згоди загальних зборів товариства порушує корпоративні права позивача на управління справами такого товариства, які полягають у наданні згоди учасниками товариства, оформленого рішенням загальних зборів учасників, на укладання таких договорів. 6.8. Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку у постанові від 8 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), оскільки згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від імені товариства. 6.9. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства не мають права. 6.10. Підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника. 6.11. Отже, підписання директором ТОВ «Мінова Україна» оспорюваних договорів без попереднього письмового погодження загальними зборами цього Товариства може порушувати права та інтереси цього Товариства, а не корпоративні права позивача. 6.12. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення від 20 травня 1998 року у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30). При цьому навіть у разі, якщо юридичну особу було ліквідовано, Європейський суд з прав людини розглядає справи за заявою саме такої юридичної особи, допускаючи її представництво в особі акціонера (учасника), якщо юридична особа не може брати участь у справі в особі своїх органів (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 1 резолютивної частини). 6.13. Ураховуючи відсутність порушення спірними договорами прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку законності спірних договорів. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 7.2. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.3. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 7.4. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року у справі № 905/2559/17 скасувати, ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 8. Щодо розподілу судових витрат 8.1. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції, прийняттям нового рішення відповідно до приписів статей 129, 315 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат. 8.2. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача. 8.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування судових рішень у справі та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на позивача. 8.4. Оскільки відповідач сплатив судовий збір за подачу касаційної скарги в більшому розмірі, ніж установлено законом, а саме 19 200 грн (замість 12 800 грн (200 % від 1600х4 грн), то згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена в більшому розмірі, ніж установлено законом, сума судового збору повертається за ухвалою судуза клопотанням особи. Відповідне клопотання у матеріалах справи відсутнє. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Господарського суду Донецької області від 4 травня 2018 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року у справі № 905/2559/17 скасувати. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові. Стягнути з Компанії «Minova Holding GMBH» (45307, Німеччина, Essen, Am Techlogiepark 1, HSBC Trinkaus & Burkhardt AG (Sort Code 300 308 80) 001 4087 001 , IBAN: НОМЕР_4, SWIFT-BIC: TUBDDEDD) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_3 ) 9 600 (дев`ять тисяч шістсот) гривень судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 12 800 (дванадцять тисяч вісімсот) гривень за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 85412931
  11. Постанова Іменем України 16 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 337/3833/16-ц Провадження № 14-428 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю. розглянула справу за позовом Комунального підприємства «Водоканал» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) про стягнення заборгованості за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 березня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Крилової О. В., Дзярука М. П., Трофимової Д. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 10 жовтня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідачки за необліковане водокористування заборгованість у сумі 11 065,19 грн. 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами: 2.1. 10 березня 2010 року позивач уклав з відповідачкою договір № 9371/1 про надання послуг з питного водопостачання та приймання стічних вод у системи каналізації (далі - договір) на строк з 10 березня 2010 року до 31 грудня 2013 року. 2.2. Згідно з пунктом 1.1 договору позивач забезпечує відповідачці подання питної води на господарсько-питні, побутові та технічні потреби, а також приймання стічних вод у нежилому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 (перукарня) (далі - приміщення). 2.3. Сторони погодили, що строк дії договору вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення такого строку про припинення договору письмово не заявила жодна зі сторін. Якщо відповідних заяв сторони не робили, договір вважається пролонгованим на строк до 31 грудня 2016 року. 2.4. 10 жовтня 2013 року позивач склав акт № 453а технічного обстеження водопроводу у приміщенні. Згідно з цим актом на вводі діаметром 15 мм установлений прилад обліку марки КВ 1,5 № 268316, що пройшов державну повірку у І кварталі 2010 року (прилад припломбований до труби роторною пломбою А16181; термін його державної повірки сплив); об`єм витрат води визначається відповідно до пунктів 5.14 і 3.3 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Мінжитлокомунгоспу від 27 червня 2008 року № 190 (далі - Правила користування), і становить 1 068,48 куб. м. 2.5. Відповідачка мала забезпечити своєчасну повірку приладу обліку до 31 березня 2013 року та не споживати воду за лічильником, що не був повірений належним чином. 2.6. Покази приладу обліку, який не пройшов державну повірку (понад місяць відсутні дані про результати державної повірки, що передбачено у пункті 5.14 Правил користування), не можна враховувати як показники обсягу спожитої послуги, водоспоживання за таким приладом не можна вважати обліковим. 2.7. 10 жовтня 2013 року на підставі вказаного акта № 453а технічного обстеження водопроводу позивач склав акт-рахунок № 9371/1 за період з 9 серпня до 12 вересня 2013 року на суму 11 065,19 грн. 2.8. Оскільки, порушуючи умови договору, відповідачка не сплатила суму, передбачену цим актом-рахунком, утворилася заборгованість. 2.9. 14 жовтня 2013 року згідно з додатковою угодою № 1/14/10/13 до договору сторони внесли зміни до преамбули договору, замінивши слова «фізична особа-підприємець ОСОБА_2 в особі ОСОБА_2 » на «фізична особа-підприємець ОСОБА_1 в особі ОСОБА_1 ». Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 12 грудня 2016 року Хортицький районний суд міста Запоріжжя ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 4. Мотивував рішення так : 4.1. Відповідачка порушила вимоги пункту 5.14 Правил користування, оскільки термін повірки приладу обліку, встановленого у приміщенні, закінчився у І кварталі 2013 року. 4.2. Розрахунок заборгованості за період з 9 серпня (дня останнього обслуговування абонента) до 12 вересня 2013 року позивач склав з додержанням вимог пунктів 3.3 і 3.4 Правил користування. 4.3. Необґрунтованими є доводи відповідачки про те, що вона має оплачувати вартість відповідних послуг згідно із середньомісячними показниками приладу обліку за попередні три місяці. Такий спосіб обчислення вартості послуг застосовується лише під час перебування приладу обліку на повірці, а відповідачка продовжує експлуатацію лічильника без його повірки після закінчення відведеного для цього строку. 4.4. Відповідачка не заперечувала розрахунок заборгованості за вказаною у позові формулою. 4.5. Звернувшись із позовною заявою до суду 10 жовтня 2016 року, позивач не пропустив позовну давність, оскільки виявив порушення відповідачкою вимог законодавства на підставі акта, складеного 10 жовтня 2013 року, що був надісланий відповідачці 11 листопада 2013 року. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою скасував рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 12 грудня 2016 року та закрив провадження у справі. 6. Мотивував ухвалу так: 6.1. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про цивільне право (крім випадків, коли розгляд таких спорів проводиться за правилами іншого судочинства), а, по-друге, суб`єктний склад спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). 6.2. У цій справі позивачем є юридична особа, а відповідачем - суб`єкт підприємницької діяльності. 6.3. Позовні вимоги ґрунтуються на договорі, укладеному з відповідачкою як із фізичною особою-підприємцем. 6.4. Приміщення, в якому був неповірений лічильник, використовується відповідачкою як перукарня - для зайняття підприємницькою діяльністю. 6.5. З урахуванням приписів статей 1 і 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) справу треба розглядати за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 29 березня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 березня 2017 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаржиться на порушенням судом апеляційної інстанціїнорм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 березня 2017 року через порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач мотивує скаргу доводами, аналогічними до тих, які наведені у позовній заяві, а також так: 10.1. Згідно з витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 15 січня 2015 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 припинила підприємницьку діяльність. 10.2. У разі припинення суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 10.3. Позивач обґрунтовано звернувся до суду за правилами цивільного судочинства, оскільки на час подання позовної заяви відповідачка вже не мала статусу фізичної особи-підприємця. (2) Доводи відповідачки 11. Відповідачка відзив на касаційну скаргу не подала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів позивача та висновків суду апеляційної інстанції 12. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 13. За змістом статті 30 ЦПК України у тій самій редакції сторонами у цивільному процесі (позивачем і відповідачем) можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 15. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України в редакції, чинній на час подання позову до суду, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів (пункт 1 частини першої статті 12). 16. Визначальною для розмежування юрисдикції за пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у вказаній редакції була участь у відносинах, з приводу яких виник спір, суб`єкта господарської діяльності. 17. Згідно зі статтею 21 ГПК Україниу тій же редакції сторонами у господарському процесі (позивачами та відповідачами) могли бути підприємства й організації, зазначені у статті 1 цього кодексу, тобто підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності. 18. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено діяльність суб`єкта господарювання, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. 19. Стосовно фізичних осіб-підприємців, що є сторонами у справах, таке правонаступництво було можливе за одночасної наявності двох умов: відповідні правонаступники мали аналогічний правовий статус (зокрема, фізичних осіб-підприємців); цей статус існував у них на момент вирішення господарським судом питання про правонаступництво. Можливість виникнення правонаступництва в майбутньому не бралася господарським судом до уваги (пункт 1.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»). 20. Згідно зі статтею 51 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. 21. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина сьома статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»). 22. Відповідно до статті 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. 23. Отже, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов`язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 24. Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідачка є фізичною особою-підприємцем і здійснює господарську діяльність у приміщенні, в якому позивач надавав послуги згідно з договором. З огляду на вказане суд дійшов висновку про належність спору до юрисдикції господарського суду. 25. Заперечуючи обґрунтованість ухвали суду апеляційної інстанції, позивач у касаційній скарзі зазначив, що на час його звернення до суду з позовною заявою у відповідачки вже не було статусу фізичної особи-підприємця. 26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що фізична особа, яка мала статус суб`єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов`язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах були відкриті у господарському суді до настання таких обставин. Крім того, у разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 27. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 593/793/14-ц і від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункти 70-71). 28. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідачка втратила статус підприємця 15 січня 2015 року, про що у касаційній скарзі вказує позивач, який звернувся до суду 10 жовтня 2016 року. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що цю справу треба розглядати за правилами господарського судочинства. Як за предметним, так і за суб`єктним критерієм, враховуючи припинення відповідачкою підприємницької діяльності до дня звернення до суду з цим позовом, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 29. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 30. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 31. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). 32. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 33. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою частково. Тому ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 березня 2017 рокуслід скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 34. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору. Керуючись частиною першою статті 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Комунального підприємства «Водоканал» задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 березня 2017 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач О. С. Золотніков О. М. Ситнік В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 85415092
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 723/304/16-ц Провадження № 14-360цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідач - Приватне підприємство «Світвуд Україна» (далі - ПП «Світвуд Україна»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПП «Світвуд Україна» на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2016 року у складі судді Яківчика І. В. та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 28 березня 2017 року у складі колегії суддів Половінкіної Н. Ю., Кулянди М. І., Одинака О. О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ПП «Світвуд Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про стягнення грошових коштів та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просили стягнути з ПП «Світвуд Україна» борг у розмірі 42 270,00 дол. США, а також відсотки за користування вказаними грошовими коштами за період з листопада 2012 року по червень 2016 року. На обґрунтування вимог позивачі зазначили, що 02 листопада 2012 року вони уклали з ПП «Світвуд Україна» договір позики, відповідно до умов якого вони передали директору ПП «Світвуд Україна» - ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 42 270,00 дол. США, що еквівалентно 999 263,00 грн, зі сплатою відсотків за користування цими грошовими коштами у розмірі 2 % на місяць, строком до 28 лютого 2013 року в сумі 36 356,5 дол. США (за заявою про уточнення позовних вимог). Внаслідок невиконання відповідачем узятих за договором зобов`язань утворилася заборгованість у вказаному розмірі. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ПП «Світвуд Україна» в особі директора ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кошти у розмірі 78 626,50 дол. США, що еквівалентно 1 957 013,58 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зробив висновок, що відповідач свої грошові зобов`язання з повернення отриманої позики не виконав, тому спірна сума підлягає стягненню судом. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 28 березня 2017 року апеляційну скаргу ПП «Світвуд Україна» задоволено частково: рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2016 року змінено, стягнуто з ПП «Світвуд Україна» на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 78 626,50 дол. США, що еквівалентно 1 957 013,58 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_3 не є стороною правовідносин, а тому грошові кошти мають бути стягнуті з ПП «Світвуд Україна». Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2017 року ПП «Світвуд Україна» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення судів першої й апеляційної інстанцій, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів та передати справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини, що мають значення для справи, неналежним чином дослідили надані докази у їх сукупності. Разом із тим предметом спору є стягнення коштів з ПП «Світвуд Україна», які відповідно до розписок надавалися для ведення бізнесу, тобто господарської діяльності. У зв`язку з цим, на думку відповідача, спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Позиція інших учасників справи У запереченнях на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 – адвокат Малєнко Ольга Валеріївна просила касаційну скаргу ПП «Світвуд Україна» відхилити, а рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 28 березня 2017 року залишити без змін. Посилалася на те, що суди зробили правильні висновки про стягнення з відповідача на користь позивачів грошових коштів. Вважала, що відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 12 червня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передали ПП «Світвуд Україна» в особі директора ОСОБА_3 грошові кошти у власність у сумі 42 270,00 дол. США, що еквівалентно 999 263,00 грн. Передача грошей оформлена письмовою розпискою, згідно з якою ПП «Світвуд Україна» в особі директора ОСОБА_3 та його партнера для ведення бізнесу отримало від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позику на вказану суму. При цьому сторони обумовили дату повернення грошей, а саме не пізніше 28 лютого 2013 року з винагородою 2 % за кожен місяць користування грошима. Стосовно посилання у касаційній скарзі на те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки предметом спору є стягнення коштів з ПП «Світвуд Україна», які відповідно до розписок надавалися для ведення бізнесу, тобто господарської діяльності, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічні норми викладено у статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Відповідно до частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; інші справи у спорах між суб`єктами господарювання. Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України)господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Згідно із частиною першою статті 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Відповідно до частини першої статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. За частиною першою статті 50 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. За частиною першою статті 58 ГК України суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи ФОП у порядку, визначеному законом. Правовий статус ФОП надає людині з повною цивільною дієздатністю право займатися підприємницькою діяльністю. Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. У позовній заяві ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили стягнути з ПП «Світвуд Україна» борг у розмірі 42 270,00 доларів США, а також відсотки за користування вказаними грошовими коштами за період з листопада 2012 року по червень 2016 року. У справі відсутні відомості про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суб`єктами підприємницької діяльності та набули статусу ФОП. Згідно зі змістом розписки, яка міститься на а. с. 11, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передали у позику ПП «Світвуд Україна» грошові кошти як фізичні особи, а не ФОП. Тобто позикодавці не є суб`єктами підприємницької діяльності. Позичальником є юридична особа, від імені якої діяв її керівник. Тобто сторонами позикових зобов`язань є фізичні особи (позивач) та юридична особа (відповідач). З огляду на вказане можна зробити висновок, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, не є такими, що виникли під час укладання правочину при здійсненні господарської діяльності. Розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, суди не порушили правила предметної чи суб`єктної юрисдикції. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке. Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши, що відповідач не виконав умов укладеного з позивачами договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробили висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу та проценти за час користування сумою позики. Однак такі висновки не є безспірними з огляду на наступне. Що стосується стягнення суми позики та процентів за користування чужими коштами в іноземній валюті - доларах США із одночасним визначенням гривневого еквівалента вказаної суми, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: «валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України. Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; «валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України. У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів; переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину. У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18). Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18). Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Тому, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд помилково зазначили у своїх рішеннях висновок про стягнення з відповідача на користь позивачів боргу одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривні. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів у частині стягнення процентів за користування сумою позики. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Крім цього слід зазначити й таке. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. За змістом положень статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). У справі, що розглядається, встановлено, що предметом договору позики є іноземна валюта - долари США. Сторони договору позики досягли згоди стосовно сплати винагороди за користування сумою позики у вигляді 2 % за кожен місяць користування грошима. Сторонами зазначена дата повернення суми позики - не пізніше 28 лютого 2013 року. У позовній заяві, поданій до суду у лютому 2016 року, позивачі просили стягнути з відповідача, як заборгованість з позики, так і відсотки за користування грошовими коштами за період з листопада 2012 року по червень 2016 року. Згідно зі змістом позовної заяви, в ній не наведено розрахунку визначеного позивачами розміру заборгованості, зокрема у частині розміру процентів. У заяві про уточнення позовних вимог (т. 1, а. с. 55, 56), поданій до суду у березні 2016 року, представник позивачів зазначив, що відповідач користується грошима 48 місяців, а тому 2 % річних від 42 270 дол. США складає 854,40 дол. США в місяць, а всього за вказаний період (48 місяців) - 41 011 дол. США. Крім того, у червні 2016 року представник позивачів подав до суду остаточну заяву про уточнення позовних вимог, у якій навів розрахунок заборгованості станом на 22 червня 2016 року, згідно зі змістом якого розмір процентів за користування грошима обраховано виходячи з визначеної у договорі позики ставки - 2 % за місяць (т. 1, а. с. 79 - 80). У пункті 3 розрахунку зазначено розмір відсотків від суми позики за період з 02 листопада 2012 року по 22 червня 2016 року, тобто за 43 місяці, який становить 36 356,5 дол. США (845,5 дол. США х 43 місяці). Таким чином, позивачі просили стягнути проценти із розрахунку 2 % за кожен місяць користування грошима, тобто у розмірі, передбаченому договором позики, і за період, у тому числі після обумовленого договором строку повернення позики - 28 лютого 2013 року. Задовольняючи позов у повному обсязі, суди належним чином не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, зокрема, що стосується правової природи процентів за користування сумою позики. Отже, висновки судів про стягнення з відповідача на користь позивачів процентів за користування грошима за період з листопада 2012 року по червень 2016 року, тобто і після визначеного сторонами договору строку повернення позики - дня закінчення строку договору, не ґрунтуються на нормах матеріального права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. За приписами статті 57 ЦПК України (у вказаній редакції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Згідно з частиною першою статті 60 ЦПК України (у зазначеній редакції) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. На порушення вимог частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) суди не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи. Усупереч указаним положенням норм процесуального права суди не перевірили належним чином доводів відповідача, наведених у письмових поясненнях щодо позовної заяви, про те, що ПП «Світвуд Україна» в особі директора не отримувало в позику кошти від позивача, не укладало жодних договорів позики у формі розписки (т. 1, а. с. 81, 82). Крім того, в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції директор ПП «Світвуд Україна» - ОСОБА_3 зазначав про наявність двох розписок, а також, що підписи в них директора ПП «Світвуд Україна» - ОСОБА_3 відрізняються. Суди не обговорили питання про необхідність призначення у справі відповідної експертизи з метою з`ясування дійсних обставин справи. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу Приватного підприємства «Світвуд Україна» задовольнити частково. Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 28 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85415095
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 263/3949/17 Провадження № 14-359цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне акціонерне товариство «Азовзагальмаш» (далі - ПрАТ «Азовзагальмаш»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Маріупольська первинна профспілкова організація № 141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність» (далі - Маріупольська профспілка), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року у складі судді Шевченко О. А. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 липня 2017 року у складі колегії суддів Гаврилової Г. Л., Пономарьової О. М., Зайцевої С. А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «Азовзагальмаш», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Маріупольська профспілка, про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила визнати незаконним наказ (розпорядження) від 22 лютого 2017 року № 129к про припинення трудового договору, поновити її на роботі з 22 лютого 2017 року, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 лютого 2017 року до дня ухвалення рішення у справі. На обґрунтування вимог позивачка зазначила, що з 07 березня 2012 року вона працювала в ПрАТ «Азовзагальмаш» на посаді інженера. 22 лютого 2017 року звільнена із займаної посади наказом № 129к з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважала своє звільнення таким, що відбулося з порушенням вимог закону, просила позов задовольнити. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року провадження у справі закрито. Роз`яснено позивачці право звернутися із цим позовом до Господарського суду міста Києва, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Азовзагальмаш» (далі - ПАТ «Азовзагальмаш»). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції вважав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ухвалою Господарського суду міста Києва від 20 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ «Азовзагальмаш», а тому саме господарський суд вирішує всі майнові спори за вимогами до боржника, у тому числі спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб, до яких відноситься ОСОБА_1 Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 21 липня 2017 року скасовано ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року у частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу (розпорядження) від 22 лютого 2017 року № 129к про припинення трудового договору, поновлення на роботі та стягнення заборгованості із заробітної плати, справу в цій частині направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. В іншій частині (закриття провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд мотивував свої висновки тим, що суд першої інстанції не наділений повноваженнями розглядати вимоги ОСОБА_1 майнового характеру в порядку цивільного судочинства, а тому погодився із закриттям провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не уточнив позовних вимог та зробив передчасний висновок про закриття провадження у справі за вимогами про стягнення заробітної плати. При цьому апеляційний суд вважав, що матеріали справи містять суперечливі відомості щодо цих позовних вимог. Також апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про визнання наказу (розпорядження) від 22 лютого 2017 року № 129к про припинення трудового договору незаконним та поновлення на роботі з тих підстав, що оскільки ОСОБА_1 є посадовою особою, то спір має розглядатися в господарському суді, в якому перебуває справа про банкрутство боржника. Апеляційний суд указав, що позивачка не перебувала на державній службі, отже, не може вважатись посадовою особою, її робота не була пов`язана із обслуговуванням матеріальних цінностей підприємства. У зв`язку з цим апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивачка як інженер була посадовою особою у розумінні пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та частини четвертої статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII). Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просила скасувати ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 липня 2017 року в частині закриття провадження у справі щодо її позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд повинен був застосувати статтю 110 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваних ухвал), згідно з якою позови з трудових правовідносин можуть пред`являтися за місцем проживання позивача, а також, що при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання оплачуваної роботи, але не більше ніж за один рік. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому повинен враховуватися принцип правової визначеності, що не допускає наявності провадження, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами у різних юрисдикціях. Суди встановили, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 20 квітня 2016 року порушено провадження у справі № 910/3262/16 про банкрутство ПАТ «Азовзагальмаш». Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та розпочато процедуру розпорядження майном товариства (а. с. 44). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 червня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Азовзагальмаш» залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 20 квітня 2016 року залишено без змін. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом № 2343-XII. У зв`язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закон № 2343-XII викладено в новій редакції. Згідно з пунктом 7 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII статтю 12 ГПК України доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Відповідно до Закону України від 02 жовтня 2012 року № 5405-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» розділ Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Таким чином, вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, в тому числі і за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII, вимоги статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України та брати до уваги дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Аналогічний правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 541/459/17, від 30 січня 2019 року у справі № 265/536/17 та інших, і підстав для відступу від нього не вбачається. Статтею 28 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що у разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов`язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану у період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов`язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов`язаних з майновими вимогами до боржника. Пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) було передбачено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев`ятої статті 16 ГПК України (у зазначеній редакції) справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Аналогічна норма міститься й у пункті 7 частини першої статті 20 чинного ГПК України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПрАТ «Азовзагальмаш», стосовно якого порушено справу про банкрутство після 19 січня 2013 року (20 квітня 2016 року), з вимогами, зокрема про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваних ухвал), тому що спір стосовно вказаних позовних вимог підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що виключає можливість розгляду справи у порядку цивільного судочинства. Підстав вважати, що суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині своїх висновків порушили правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Згідно зі змістом касаційної скарги, ОСОБА_1 не оскаржує ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 липня 2017 року в частині скасування ухвали Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року щодо закриття провадження у справі стосовно позовних вимог про визнання незаконним наказу (розпорядження) від 22 лютого 2017 року № 129к про припинення трудового договору, поновлення на роботі та стягнення заборгованості із заробітної плати, та направлення справи в цій частині позовних вимог до суду першої інстанції для продовження розгляду. Тому ухвала Апеляційного суду Донецької області від 21 липня 2017 року в зазначеній частині не переглядається у касаційному порядку. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Із урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції в нескасованій частині та ухвалу апеляційного суду в оскаржуваній частині залишити без змін. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2017 року в нескасованій апеляційним судом частині та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85415069
  14. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 640/6847/15-к Провадження № 13-43кс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Антонюк Н. О., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., за участю секретаря судового засідання Сидор А. В., учасники судового провадження: прокурор - Курапов М. В., в режимі відеоконференції: захисник ОСОБА_1 - Чуприна З. М., захисник ОСОБА_3 - Цемкалов В. І., перекладач - Аяз Мохаммад розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014220000001010 за обвинуваченням: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Ісламської Республіки Пакистан, який народився у м. Пешавар Ісламської Республіки Пакистан, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 та ч. 3 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі - КК України); ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина Іспанії, який народився в с. Шакрі Вакілан регіону Равалпінді Ісламської Республіки Пакистан, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого, у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 та 3 ст. 307 КК України, за касаційною скаргою захисника Чуприни Зінаїди Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на вирок Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року у справі № 640/6847/15-к і В С Т А Н О В И Л А: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Вироком Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 11 років із конфіскацією усього належного йому майна. Строк відбуття ним покарання визначено рахувати з 17 листопада 2014 року. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Цим же вироком ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано за ч. 2 ст. 307 КК України у зв`язку з відсутністю складу злочину. Ухвалено також продовжити ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, однак не більше, ніж на 60 днів, тобто до 26 травня 2017 року. Цим же вироком ОСОБА_3 засуджено за ч. 3 ст. 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 11 років із конфіскацією усього належного йому майна та виправдано за ч. 2 ст. 307 КК України у зв`язку з відсутністю складу злочину. Строк відбуття ним покарання визначено рахувати з 17 листопада 2014 року. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою продовжено ОСОБА_3 до набрання вироком законної сили, однак не більше, ніж на 60 днів, тобто до 26 травня 2017 року. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України йому зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Прийнято рішення щодо процесуальних витрат та речових доказів. Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 3 травня 2018 року вирок місцевого суду залишив без змін та відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання» зарахував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 20 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала У серпні 2019 року захисник Чуприна З. М. звернулася з касаційною скаргою в інтересах засудженого ОСОБА_1 , в якій просить скасувати судові рішення щодо нього та призначити новий розгляд у суді першої інстанції зі стадії підготовчого судового засідання. Серед підстав для скасування судових рішень захисник у скарзі зазначає, зокрема, таке: - під час встановлення об`єктивної сторони складу злочину порушено принцип безпосередності, оскільки суд не дослідив речові докази - полімерні згортки, які містили особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), що є предметом злочину; предмет, як і об`єктивна сторона складу злочину у діях підзахисного - відсутні; - суд не мав права приймати інформацію про наявність речових доказів замість їх безпосереднього дослідження і використовувати їх на обґрунтування вини ОСОБА_1 ; - ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), матеріали за результатами проведення яких покладені в основу вироку, та речовий доказ (героїн) не були відкриті стороні захисту в порядку статті 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), - ці ухвали в матеріалах справи відсутні та під час судового розгляду не досліджувалися; - не дотримані вимоги статей 105, 106 КПК України під час оформлення додатків до протоколів слідчих дій, а також відсутні оригінали технічних носіїв інформації, які долучені до цих протоколів, процесуально не оформлене виготовлення копій матеріалів записів на CD-диски, незважаючи на що суд визнав такі докази допустимими та поклав їх в основу вироку; - героїн був вилучений з автомобіля в ході процесуальної дії, зафіксованої в протоколі огляду місця події (транспортного засобу) від 17 листопада 2014 року, без ухвали слідчого судді на обшук, що тягне за собою недопустимість його як доказу. Наведені порушення, на думку захисника, залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, який безпідставно відмовив у задоволенні її апеляційної скарги. Засуджений ОСОБА_3 та його захисник зазначених судових рішень в касаційному порядку не оскаржували. Заперечень на касаційну скаргу до суду не надходило. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду Ухвалою від 20 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Своє рішення колегія суддів аргументувала тим, що відповідно до статті 434-1 КПК України суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія суддів (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, а також, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частини 4, 5 цієї статті). Крім того, в ухвалі міститься посилання на пункт 7 параграфу 3 Розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», згідно з яким суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в зазначеній ухвалі звернула увагу на постанови Верховного Суду України від 16 березня 2017 року у справі № 5-364кс16 та Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к (провадження № 13-37кс18). На думку колегії, конкретні обставини цього кримінального провадження вказують на необхідність відступу від правових висновків про те, що невідкриття процесуальних документів стороні захисту у порядку статті 290 КПК України після завершення досудового розслідування ставить перед судом безумовну заборону допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази. Виключна правова проблема щодо застосування статті 290 КПК України виникає у випадках, коли прокурор дотримався всіх вимог процесуального закону, своєчасно (заздалегідь) вжив заходів для розсекречення процесуальних документів, які були підставою для проведення НСРД, проте він все одно позбавлений можливості використати протокол НСРД як доказ лише з тих підстав, що під час досудового розслідування було відмовлено у знятті грифу «таємно» з ухвали слідчого судді. Така відмова у розсекреченні процесуальних документів на стадії досудового розслідування автоматично створює передумови для визнання доказів наперед недопустимими без надання їм об`єктивної правової оцінки судом. Адже, прокурор не має жодного процесуального засобу вплинути на цю ситуацію або змінити її. З урахуванням висловлених раніше загальних правових висновків Верховним Судом України та Великою Палатою Верховного Суду, протоколи НСРД неминуче у такій ситуації мають бути визнані судом недопустимими доказами. Важливо також, на думку колегії суддів, розуміти і правову природу ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД, яка сама по собі не є окремим доказом поряд з протоколами щодо результатів цих НСРД. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні захисник Чуприна З. М. підтримала касаційну скаргу, просила скасувати вирок Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції зі стадії підготовчого судового засідання. Захисник Цемкалов В. І. підтримав касаційну скаргу, подану Чуприною З. М. Прокурор касаційну скаргу не підтримав, просив залишити касаційну скаргу без задоволення. Позиція Великої Палати Верховного Суду (1) Щодо особливостей процедури відкриття документів, які стали підставою для проведення НСРД Для оцінки доказів, отриманих в результаті НСРД, необхідно дослідити процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД. Процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД повинні бути взяті до уваги судом, який розглядає справу, оскільки без з`ясування їх змісту неможливо прийняти рішення про допустимість доказів, отриманих в результаті проведення НСРД. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року звернула увагу на те, що ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і тому вони повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки цих доказів. Висновки про те, що суд повинен оцінити докази, отримані у результаті НСРД у комплексі із правовою підставою для проведення НСРД, в тому числі з відповідною ухвалою слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД, сумнівів не викликають. Разом із тим висновок про те, що процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і які не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому статтею 290 КПК України, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, проте суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази, не дає змогу встановити дійсні причини, чому у розпорядженні сторони обвинувачення немає зазначених процесуальних документів та чому вони не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження. Зазначений підхід не враховує особливостей процедури розсекречення зазначених матеріалів, результат здійснення якої залежить не лише від сторони обвинувачення. Твердження про те, що оскільки НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, то ця сторона (зокрема, прокурор - процесуальний керівник досудового розслідування) має їх у своєму розпорядженні, охоплює не всі ситуації, які виникають у правозастосуванні. Оскільки загальні висновки, викладені раніше судами України вищих інстанцій, не охопили повною мірою всіх випадків, які можуть виникати у практиці правозастосування, і проблема загалом не вирішена, то з метою встановлення чіткого критерію визначення умов допустимості результатів проведення НСРД як доказів у кримінальному провадженні та документів, які стали підставою для їх проведення, в контексті виконання вимог статті 290 КПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне уточнити висновки щодо застосування норми права, зроблені раніше у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к (провадження № 13-37кс18). У цьому кримінальному проваджені, яке розглядалося Великою Палатою Верховного Суду, ухвали слідчих суддів на проведення НСРД не були відкриті стороні захисту ні в порядку ст. 290 КПК України, ні під час судового розгляду у суді першої інстанції, ні навіть на момент касаційного перегляду. Однак у практиці правозастосування можливі інші випадки, коли процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД надаються стороною обвинувачення в суд і сторони у змагальному процесі висловлюють свої позиції щодо них. Відповідно до п. 1.9. Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженої наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16 листопада 2012 року (далі - Інструкція), процесуальними документами щодо проведення НСРД є постанови, клопотання, доручення, протоколи уповноваженого співробітника (працівника) оперативного підрозділу, слідчого, прокурора, а також ухвали слідчого судді. Пунктом 5.9. вказаної Інструкції встановлено, що після завершення проведення НСРД грифи секретності матеріальних носіїв інформації (далі - МНІ) щодо їх проведення підлягають розсекреченню на підставі рішення прокурора, який здійснює повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, з урахуванням обставин кримінального провадження та необхідності використання матеріалів НСРД як доказів після проведення таких дій у випадку, якщо витік зазначених відомостей не завдасть шкоди національній безпеці України. Для розсекречення конкретних матеріальних носіїв інформації щодо проведення НСРД керівник органу прокуратури надсилає керівнику органу, де засекречено МНІ, клопотання. У подальшому, після отримання такого клопотання про необхідність скасування грифів секретності створюється експертна комісія з питань таємниць, якій доручається підготовка рішень про скасування грифів секретності. Експертна комісія створюється у складі не менше трьох осіб (залежно від органу: слідчий суддя, слідчий, прокурор у конкретному кримінальному провадженні, працівники режимно-секретних підрозділів, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми (п. 5.11 - 5.13 Інструкції). Рішення комісії оформляється актом скасування грифів секретності матеріальних носіїв секретної інформації, який затверджується керівником органу (п. 5.22 Інструкції). Після розсекречення зазначених МНІ щодо проведення НСРД приймається рішення про їх зняття з обліку та долучення до матеріалів кримінального провадження у встановленому КПК України порядку (п. 5.27 Інструкції). Результати системного аналізу Розділу V цієї Інструкції дають підстави стверджувати, що прокурор не є самостійним суб`єктом розсекречення матеріалів. Він зобов`язаний звернутися з відповідним клопотанням до експертної комісії з питань таємниць, яка й приймає рішення про розсекречення. Це питання комісія вирішує з урахуванням державних інтересів щодо збереження інформації у таємниці. Тільки після розсекречення таких процесуальних документів про дозвіл на проведення НСРД прокурор може долучити їх до матеріалів кримінального провадження у встановленому КПК України порядку. Якщо ж комісія приймає рішення про неможливість їх розсекречення, оскільки воно може завдати шкоди державним інтересам, то, відповідно, їх відкриття стороні захисту в порядку статті 290 КПК України є неможливим. Таким чином, на противагу обов`язку сторони обвинувачення до моменту направлення обвинувального акта до суду розкрити всі докази, пов`язані зі справою, шляхом надання доступу до матеріалів справи, може виникнути ситуація, за якої надання певних матеріалів на цій стадії є неможливим з огляду на державні інтереси щодо збереження певної інформації у таємниці. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що у деяких випадках може виникати необхідність не розкривати певні докази стороні захисту з метою забезпечення основних прав інших осіб або захисту важливих суспільних інтересів, адже їхнє життя, свобода чи безпека також можуть бути поставлені під загрозу. Про це, зокрема, йдеться у рішеннях ЄСПЛ у справах «Леас (Leas) проти Естонії» від 6 березня 2012 року, § 78, «Якуба проти України» від 12 лютого 2019 року, § 44, «Доорсон (Doorson) проти Нідерландів», 26 березня 1996 року, § 70. У таких випадках у кримінальному провадженні виникають конкуруючі інтереси, такі як національна безпека або необхідність захищати свідків у випадку ризику переслідування або використання таємних методів розслідування злочину, які повинні бути протиставлені правам обвинуваченого. Право на розкриття відповідних доказів згідно з правовими позиціями ЄСПЛ не є абсолютним. Однак, згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції допускаються лише такі заходи, які обмежують права захисту, що є суворо необхідними (рішення ЄСПЛ у справі « Ван Мехелен ( Van Mechelen ) та інші проти Нідерландів» від 23 квітня 1997 року, § 58). Крім цього, для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження захисту своїх прав, повинні бути належним чином урівноважені та компенсовані процедурами, яких дотримуються національні судові органи (mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Роу та Девіс (Rowe та Davis) проти Сполученого Королівства» від 16 лютого 2000 року, § 61, «Леас (Leas) проти Естонії», цит. вище, § 78). Потрібно врахувати й те, що рішення про відмову у знятті грифу секретності не завжди є остаточним. Якщо на стадії досудового розслідування у розсекреченні було відмовлено, таке рішення може бути переглянуте комісією з урахуванням зміни важливості цих матеріалів після передачі справи щодо обвинуваченого до суду. У разі зняття грифу секретності з таких процесуальних документів на стадії судового провадження, прокурор повинен здійснити їх відкриття стороні захисту, що прямо передбачено вимогами частини одинадцятої статті 290 КПК України. Прокурор повинен мати можливість долучити такі документи на підтвердження допустимості результатів проведення НСРД. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд має детально вивчати ситуації, коли процесуальні документи щодо проведених НСРД не були повністю розкриті стороні захисту на етапі завершення досудового розслідування. За таких обставин поряд з перевіркою дотримання умов наданого дозволу на проведення НСРД суд повинен з`ясувати причини, які перешкодили прокурору відкрити їх на більш ранній стадії. Крім того, суд згідно з усталеною практикою ЄСПЛ повинен надати стороні захисту у змагальному процесі належні процесуальні гарантії для забезпечення можливості представити свої аргументи щодо їх допустимості та належності. Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту, і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до статті 290 КПК України. Якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм статті 290 КПК України. Якщо відповідні процесуальні документи були отримані стороною обвинувачення після передачі обвинувального акта до суду, то вона зобов`язана здійснити їх відкриття згідно з частиною одинадцятою статті 290 КПК України. Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (в тому числі ухвала слідчого судді) були надані суду під час судового розгляду і стороні захисту у змагальному процесі була забезпечена можливість довести перед судом свої аргументи щодо допустимості відомостей, отриманих у результаті НСРД, в сукупності із оцінкою правової підстави для проведення НСРД, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість. Якщо сторона обвинувачення вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак вони не були розсекречені до моменту передачі справи у суд з причин, що не залежали від волі або процесуальної поведінки прокурора, то в такому разі порушень вимог статті 290 КПК України з боку сторони обвинувачення немає. Суд має оцінити докази, отримані в результаті НСРД в комплексі із розсекреченими процесуальними документами, які стали підставою для їх проведення, та не повинен автоматично визнавати такі докази недопустимими. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні. Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, а процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. Процесуальні ж документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами у розумінні частини другої статті 99 КПК України, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб. Отже, процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД (в тому числі і відповідна ухвала слідчого судді) повинні досліджуватися судом під час розгляду справи у суді першої інстанції з метою оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД. (2) Щодо дотримання принципу змагальності Сторона захисту вправі володіти інформацією про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці зазначає про те, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні, включаючи елементи такого провадження, що відносяться до процедури, має бути змагальність, і що має бути забезпечена рівність сторін між обвинуваченням та захистом. Право на змагальний судовий процес у кримінальній справі означає, що і обвинувачення, і захист повинні мати можливість володіти інформацією, ознайомитись із матеріалами і могти прокоментувати зауваження та докази, подані іншою стороною, а також надавати щодо них пояснення (рішення ЄСПЛ у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії» від 28 серпня 1991 року, §§ 66-67). Крім того, пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого (mutatis mutandis, рішення у справі «Роу та Девіс (Rowe та Davis) проти Сполученого Королівства», цит. вище, § 60, «Леас (Leas) проти Естонії», цит. вище, § 77). Принцип змагальності є наскрізним, і він не вичерпується реалізацією положень статті 290 КПК України. Навпаки, після передачі кримінального провадження до суду, саме суд у ході розгляду справи під час безпосереднього дослідження кожного доказу у змагальній процедурі забезпечує безпосереднє дотримання принципу змагальності. На етапі досудового розслідування сторони відповідно до статті 290 КПК України повинні розкрити всі докази, які є у їхньому розпорядженні. Однак оцінка належності, достовірності та допустимості кожного із доказів буде здійснюватися судом, який, аналізуючи кожен із доказів, повинен дослідити процесуальні документи (ухвали, постанови, клопотання тощо), що стали підставою для отримання будь-якого з доказів. Відповідно до частини першої статті 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України. Таким чином, докази у вигляді результатів НСРД повинні бути відкриті стороні захисту у порядку, визначеному статтею 290 КПК України. Однак процесуальні документи, в тому числі ухвали слідчого судді, про дозвіл на проведення НСРД у виключних випадках можуть бути надані й під час розгляду справи в суді. Невідкриття таких процесуальних документів до моменту передачі кримінального провадження до суду не може бути безумовною підставою для визнання результатів НСРД недопустимими доказами. Якщо сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення таких процесуальних документів і їх немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм статті 290 КПК України Якщо відповідні документи будуть надані суду, що розглядає кримінальне провадження, суд на основі оцінки доказів у їх сукупності, а також з урахуванням процесуальних підстав для проведення НСРД, та з урахуванням позицій сторін, в тому числі - позиції сторони захисту, може прийняти рішення про їх допустимість. У § 150 рішення у справі « Матановіч ( Matanovic ) проти Хорватії» від 4 квітня 2017 року ЄСПЛ зазначив, що в контексті використання доказів, отриманих за допомогою спеціальних слідчих заходів, необхідно брати до уваги той факт, чи було дотримано право на захист. Зокрема, необхідно перевірити, чи отримав заявник можливість оскаржити достовірність доказів та протидіяти їх використанню. Крім того, ЄСПЛ звернув увагу, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, в тому числі елементи такого провадження, пов`язані з процедурою, повинні бути змагальними. Право на змагальність означає, що в кримінальному провадженні як стороні обвинувачення, так і стороні захисту повинна забезпечуватись можливість бути обізнаною про факт подання іншою стороною зауважень та коментувати подані зауваження та докази (рішення ЄСПЛ у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії», цит. вище, § 66- 67). Таким чином, у кожному конкретному випадку розкриття стороні захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД поза часовими межами, визначеними статтею 290 КПК України, необхідно встановити, що сторона захисту могла реалізувати своє право на розгляд справи у судовому засіданні з дотриманням принципу змагальності. Суд має забезпечити стороні захисту достатній час і реальну можливість ефективно здійснювати захист та наводити під час судового розгляду свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Питання правильності кваліфікації, виду та розміру покарання в касаційній скарзі захисником не оспорюється. Предметом касаційного розгляду у цій справі є питання наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону судами першої та апеляційної інстанцій. Велика Палата Верховного Суду перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі, заслухала учасників кримінального провадження і вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 52 КПК України участь захисника є обов`язковою у кримінальному провадженні щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, - з моменту встановлення цього факту. У кримінальному провадженні, що є предметом розгляду, наявні документи, які підтверджують залучення захисників в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_3 одразу ж після затримання (т. 2, а.с. 20-23, 69-72, 95-96, 102-103). Таким чином, право на захист забезпечувалось засудженим впродовж усього часу досудового розслідування та судового розгляду цього кримінального провадження. Що стосується права користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою особи володіють, та, за необхідності, - послугами перекладача, передбаченого пунктом 18 частини третьої статті 42 цього Кодексу, то Велика Палата Верховного Суду зауважує, що це право також було забезпечено обом засудженим відразу ж після затримання 17 листопада 2014 року шляхом залучення до справи перекладача (т. 2, а.с. 3, 8). Суд враховує практику ЄСПЛ у справі «Бейтар (Baytar) проти Туреччини» від 14 жовтня 2014 року, в якій у § 49 зазначеного рішення висловлена позиція про те, що пп. (е) п. 3 ст. 6 Конвенції гарантує право на безоплатну допомогу перекладача. Це право поширюється не лише на усні заяви під час слухання справи в суді, але також на документальні матеріали і на досудове провадження. У § 50 цього рішення вказано, що так само, як і допомога адвоката, допомога перекладача повинна надаватися, починаючи зі стадії розслідування, якщо не буде доведено переконливих підстав для обмеження цього права. У цій справі судом першої інстанції було вжито належні та достатні заходи і забезпечено право ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на перекладача. Посольством Ісламської Республіки Пакистан було уповноважено на здійснення перекладу Аяза Мохаммада (т. 5, а.с. 225-226). З аудіозаписів судових засідань у суді першої інстанції вбачається, що обидва засуджені спілкувалися з іншими учасниками судового процесу та судом, користуючись послугами Аяза Мохаммада , делегованого для цього Посольством Ісламської Республіки Пакистан. Суд першої інстанції ухвалою від 16 квітня 2015 року мотивовано відмовив у задоволенні клопотання про відвід перекладачу Аязу Мохаммаду та захиснику Цемкалову В. І. та про залучення перекладача з іспанської мови ОСОБА_3 посилаючись на те, що ОСОБА_3 , попри своє іспанське громадянство, народився в Ісламській Республіці Пакистан, а тому володіє національною мовою. Окрім того, обґрунтування підстав для відводу цих осіб не відповідало вимогам статей 77-79 КПК України. Відтак суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення відводу перекладачу та захиснику засудженого (т. 4, а.с. 30-31, 38-39). Велика Палата Верховного Суду враховує позицію Європейської комісії з прав людини у справі «К. проти Франції» від 7 грудня 1983 року (відповідна ухвала, § 7-8), в якій зазначено, що під час застосування норми пп. (е) п. 3 ст. 6 Конвенції щодо права на перекладача необхідно також враховувати обставини, які свідчать про те, чи могла особа розуміти мову та розмовляти нею з урахуванням його особи. У провадженні, що розглядається, засуджений ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Шакрі Вакілан, регіон Равалпінді Ісламської Республіки Пакистан, однак громадянство Іспанії отримав 8 березня 2012 року. У матеріалах справи містяться документи, які підтверджують те, що обидва засуджені ознайомилися з матеріалами провадження та мали можливість відповідно до частини четвертої статті 29 КПК України отримувати відповідні судові рішення в перекладі на рідну мову. Додаткових клопотань чи скарг з цього приводу від них не надходило. Таким чином Велика Палата Верховного Суду приходить до переконання, що право на перекладача ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було забезпечено повністю. Участь перекладача забезпечена також Великою Палатою Верховного Суду під час судового провадження у суді касаційної інстанції. Таким чином, колегія суддів перевірила та дійшла висновку про забезпечення обом засудженим права користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою вони володіють, та користуватися послугами перекладача протягом кримінального провадження загалом. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами суду апеляційної інстанції про відсутність порушень кримінального процесуального закону під час вилучення героїну з автомобіля в ході процесуальної дії, зафіксованої в протоколі огляду місця події (транспортного засобу) від 17 листопада 2014 року без ухвали слідчого судді на обшук. Адже огляд автомобіля, у якому виявлено наркотичні засоби, проводився з дозволу його власника, якому не було відомо про те, що його транспорт засуджені використовують для перевезення наркотичного засобу. Велика Палата Верховного Суду перевірила наявність у матеріалах справи заяви ОСОБА_13 від 17 листопада 2014 року про дозвіл на огляд належного йому автомобіля VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 (т.1, а.с.109). Скарг чи зауважень щодо проведення цієї слідчої дії від власника автомобіля ОСОБА_13 не надходило. Відповідно до частини 1 статті 233 КПК України, ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Тобто, законодавцем окрім можливості проникнення до іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме, можливість проникнути до іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ним володіє. Оскільки згода власника автомобіля ОСОБА_13 на огляд була, то ніяких додаткових документів для вчинення цієї слідчої дії не потрібно. Отже, аргументи захисника про необхідність додаткового винесення ухвали слідчого судді про здійснення цієї слідчої дії Великою Палатою Верховного Суду відхиляються. Захисник у своїй касаційній скарзі також зазначає, що суд взяв до уваги досить велику кількість CD-дисків, на яких зафіксовані ті чи інші процесуальні дії. За її твердженням, жоден зі згаданих дисків як додаток до протоколу проведення слідчих і процесуальних дій не оформлений, як того вимагають статті 105, 106 КПК України. Велика Палата Верховного Суду не приймає зазначені доводи захисника, оскільки відповідно до частини другої статті 427 КПК України у касаційній скарзі зазначаються обґрунтування вимог особи, яка подала касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судового рішення. Із висловленої стороною захисту позиції не вбачається, які саме порушення статей 105, 106 КПК України та щодо яких конкретно слідчих чи процесуальних дій було допущено уповноваженими на їх оформлення посадовими особами. Те ж саме стосується доводів про порушення вимог кримінального процесуального законодавства під час виготовлення дисків. Захисником не вказано, які конкретно порушення, щодо яких носіїв інформації та щодо яких саме слідчих або процесуальних дій допущені уповноваженими суб`єктами. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці доводи захисника також є необґрунтованими. Як на один із аргументів істотного порушення норм кримінального процесуального закону захисник засудженого вказує на порушення судом засади безпосередності дослідження доказів у зв`язку з тим, що судом під час розгляду справи не були досліджені речові докази - полімерні згортки, які містили в собі наркотичний засіб (героїн). Крім цього, сторона захисту вказує на порушення вимог статті 290 КПК України стороною обвинувачення, яка не відкрила стороні захисту речовий доказ (героїн) для ознайомлення. З цього приводу колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає за необхідне вказати на таке. Сторона захисту не ставила під сумнів факт наявності героїну, його кількість. У скарзі відсутнє обґрунтування того, як міг вплинути на кінцевий висновок у цій справі факт огляду речового доказу (героїну) безпосередньо судом чи стороною захисту. Ані суд, ані захисник шляхом безпосереднього огляду наркотичного засобу не в змозі виявити жодних нових обставин, аніж ті, що встановлені підтверджуючими доказами у справі, зокрема, протоколами огляду, обшуку місця події та висновками судово-хімічних експертиз. Зокрема, судами першої та апеляційної інстанцій було досліджено такі докази, як: - висновки судово-хімічних експертиз № 2369 від 18 листопада 2014 року та № 2368 від 19 листопада 2014 року, згідно з якими вилучена під час огляду автомобіля речовина у 24 пакетах містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн) загальною масою у перерахунку на масу речовини 3 524, 2216 грам (т.2 а.с.119-129); висновок судово-хімічної експертизи № 2370 від 20 листопада 2014 року, згідно з яким вилучена під час огляду квартири речовина у 28 пакетах, що містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), загальна маса якого в наданій для дослідження речовині складає 6 649, 57 грам (т. 2 а.с. 143-146); висновок судово-хімічної експертизи № 2367 від 18 листопада 2014 року, № 2385 від 20 листопада 2014 року, за якими вилучена у ОСОБА_3 речовина містить у своєму складі особливо-небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн), масою у перерахунку на масу речовини 0, 1176 грам. Нашарування на поверхні ватних тампонів зі змивами долонь рук ОСОБА_3 містять у своєму складі особливо-небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн) (т. 2 а.с. 135-137, 152-154); висновок судово-хімічної експертизи № 2731 від 4 лютого 2015 року, відповідно до якого вилучена під час обшуку квартири, огляду автомобіля та із сумки ОСОБА_3 речовина збігаються за якісним складом основного компоненту з героїном, наявність фармацевтичної домішки - кофеїну, за якісним складом мікродомішок, має спільну родову належність, та могла мати спільне джерело походження за сировиною (т. 2 а.с. 174-179). Велика Палата Верховного Суду враховує те, що сторона обвинувачення зверталася із запитом до органу, відповідального за зберігання речового доказу - наркотичного засобу (героїну), і їй було повідомлено про те, що питання про видачу із камери схову речових доказів у кримінальних провадженнях, щодо яких проводиться судовий розгляд, вирішується керівництвом УМЗ ГУ МВС на підставі судового рішення (т.4, а.с.137). Згодом суд першої інстанції неодноразово витребовував для огляду в судовому засіданні речовий доказ (героїн), який перебуває у камері схову ВРЗ УМЗ ГУ МВС в Харківській області (т.4, а.с.145). Також судом вживались заходи для огляду речових доказів за місцем їх зберігання та здійснення підготовчих заходів для проведення зазначеного судового засідання (т. 5, а.с. 250). Судом належним чином перевірені аргументи УМЗ ГУ МВС України в Харківській області про те, що доставка зазначеного речового доказу в судове засідання є неможливою у зв`язку з необхідністю створення особливих умов для його перевезення, обумовлених вагою та вартістю цього наркотичного засобу, та необхідністю задіяння великої кількості особового складу для забезпечення його транспортування та схоронності (т. 5, а.с. 106, 113). З урахуванням характеру речовини та її кількості слідче управління прийняло рішення про те, що проведення судового засідання за адресою місця зберігання цього речового не можливе (т.6, а.с. 4). Отже, з матеріалів провадження вбачається, що суд вжив всіх можливих і необхідних заходів для забезпечення дотримання принципу безпосередності дослідження доказів, як це визначено статтями 23, 357 КПК України. Об`єктивна неможливість огляду речового доказу у судовому засіданні у цій справі компенсована іншими доказами, які були безпосередньо досліджені судом. Так, судом апеляційної інстанції було констатовано, що факт існування відповідного наркотичного засобу, який було вилучено в комодах та в сумці ОСОБА_3, було підтверджено протоколами огляду місця події та відеозаписами до них, протоколами обшуку і затримання, показаннями понятих, протоколами огляду речових доказів за участю понятих. Судами нижчих інстанції правильно враховано й те, що обвинувачені не заперечували того факту, що в результаті вище перелічених слідчих дій речовина є особливо небезпечним наркотичним засобом - героїном. Компетентність експертів, які досліджували героїн, ніким під сумнів не ставилась. Таким чином, наведений вище аргумент про порушення судами засади безпосередності дослідження доказів колегія суддів Великої Палати Верховного Суду відхиляє. У касаційній скарзі захисник в інтересах засудженого ОСОБА_1 вказує також на те, що ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД, матеріали за результатами проведення яких покладені в основу вироку, не були відкриті стороні захисту у порядку статті 290 КПК України, і ці ухвали у матеріалах справи відсутні та під час судового розгляду не досліджувалися. Велика Палата Верховного Суду висловила свою правову позицію про те, що суди повинні вивчати ситуації, коли процесуальні документи щодо проведених НСРД не були повністю розкриті стороні захисту після завершення досудового розслідування. Поряд з перевіркою дотримання умов надання дозволу на проведення НСРД суд повинен з`ясувати причини, які перешкодили прокурору відкрити їх. У справі, що розглядається, стороні захисту в порядку статті 290 КПК України були відкриті всі матеріали, які перебували на той час у розпорядженні прокурора, у тому числі розсекречені протоколи за результатами проведення НСРД, таких як: зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, спостереження за особою, спостереження за місцем, обстеження публічно недоступного місця. В ході ознайомлення з матеріалами провадження після завершення досудового розслідування, а також під час розгляду справи в суді першої інстанції, сторона захисту не ставила під сумнів їх допустимість та достовірність. Клопотань про відкриття ухвал слідчих суддів, якими надано дозвіл на проведення цих НСРД, на цих етапах кримінального провадження від сторін не надходило. Вперше свої аргументи щодо недопустимості як доказів протоколів слідчих дій сторона захисту висловила у доповненні до апеляційної скарги на вирок, констатувавши факт невідкриття стороні захисту в порядку статті 290 КПК України під час досудового розслідування відповідних ухвал слідчого судді, якими надано дозвіл на проведення НСРД. Щодо цих обставин прокурор під час апеляційного розгляду пояснив, що після завершення досудового розслідування сторона обвинувачення не мала у своєму розпорядженні відповідних ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД. Перешкодою у їх отриманні стало те, що Апеляційний суд Харківської області у 2014-2015 роках відмовляв у розсекреченні таких процесуальних документів. У матеріалах кримінального провадження немає документів, які б свідчили про те, що сторона обвинувачення у цій справі вживала яких-небудь заходів для розкриття ухвал слідчого судді, які стали підставою для проведення НСРД. Ні клопотання прокурора про розсекречення відповідних ухвал, ні відмови комісії з конкретних причин про таке розсекречення матеріали справи не містять. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій справі вимоги статті 290 КПК України щодо відкриття стороні захисту відповідних матеріалів стороною обвинувачення виконані не були. Оцінюючи справедливість судового розгляду загалом, Велика Палата Верховного Суду враховує те, що судом апеляційної інстанції зроблено висновок, що факт вчинення інкримінованих ОСОБА_1 та ОСОБА_3 злочинів доведено великою кількістю доказів, які досліджені та оцінені судами першої та апеляційної інстанцій. Суд апеляційної інстанції у своєму рішенні вказав, що самі по собі матеріали НСРД вказують на підготовку обвинувачених до вчинення злочину, проте сам злочин доведено іншими доказами. Велика Палата Верховного Суду використовує практику ЄСПЛ як джерело права під час визначення того, чи був судовий розгляд справи в цілому справедливим. Так ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що необхідно встановити, чи були дотримані права обвинуваченого, пов`язані зі здійсненням захисту, зокрема, чи була надана можливість особі оскаржити достовірність доказів та протидіяти їх використанню. Окрім цього, необхідно прийняти до уваги якість доказів і розглянути питання про те, чи обставини, за яких ці докази були отримані, ставлять під сумнів їх достовірність чи точність. І хоча зовсім необов`язково, що виникає проблема в тих випадках, коли здобуті докази не підтверджуються іншими матеріалами справи, можна зауважити, що в тих випадках, коли докази є значною мірою переконливими і немає ризику того, що вони є недостовірними, потреба в підтверджуючих доказах є суттєво слабшою (рішення ЄСПЛ у справі «Биков проти Росії» від 10 березня 2009 року, § 90). Велика Палата Верховного Суду враховує те, що вина обвинувачених у вчиненні кожним із них відповідних інкримінованих їм злочинів ґрунтується на сукупності інших доказів, досліджених та врахованих судами першої та апеляційної інстанцій, а саме: - відбитком штампу у паспорті ОСОБА_1 , за яким вбачається, що він прибув в Україну 13 серпня 2014 року (т.3, а.с. 58 ); - показаннями ОСОБА_17 , відповідно до яких він здавав за символічну плату квартиру АДРЕСА_4 у 2014 році ОСОБА_1 , а сам виїжджав до Росії. У грудні 2014 року він повернувся до м. Харкова; - документами, наданими Південною митницею, а саме: митною декларацією № 500040001/2014/015801, інвойсами, пакетами листів, транспортною накладною, а також контрактом, з яких вбачається, що 15 вересня 2014 року з Пакистану в м. Одесу кораблем «George Shulte» прибув товар - меблеві вироби, в тому числі комоди. Одержувачем товару та особою, відповідальною за фінансове врегулювання, декларантом є ТОВ «Укр Сервіс Груп». Митне оформлення товару відбувалося через відділ митного оформлення № 1 митного поста «Іллічівськ» (т.3, а.с.8-36); - товаро-транспортними накладними від 15 жовтня 2014 року, квитанціями від 10 жовтня 2014 року, інвойсом та пакетом листа, з яких вбачається, що автомобілем МАЗ 975830-3012, державний номерний знак НОМЕР_2 , із причепом, державний номерний знак НОМЕР_3 , меблеві вироби в кількості 157 одиниць, в тому числі три комоди, були перевезені з м. Одеси до м. Харкова, отримувачем товару є ОСОБА_1 (т.1, а.с.157-166); - показаннями свідка ОСОБА_31 , відповідно до яких він познайомився у 2014 році із ОСОБА_1 . ОСОБА_1 запропонував йому зареєструватися як підприємцю, на що він дав згоду, оскільки здійснював торгівлю на ТЦ «Барабашово». У 2014 році він зареєструвався як фізична особа - підприємець та як підприємець орендував склад на АДРЕСА_5 . На складі ОСОБА_1 зберігав меблі; - показаннями свідка ОСОБА_31 , які підтверджуються випискою з реєстру про реєстрацію його у жовтні 2014 року як фізичної особи - підприємця, договором оренди складського приміщення від 14 жовтня 2014 року, розташованого за адресою: АДРЕСА_8, рахунком-фактурою та квитанціями про сплату за оренду (т.1, а с. 134-139, 221-224); - товарним чеком № 10-/Т-001364, вилученим у ОСОБА_1 , згідно з яким 15 листопада 2014 року в м. Харкові були придбані меблі, в тому числі комод «Соната 8s». (т.1, а.с. 177); - показаннями свідка ОСОБА_13 , який здійснює перевезення вантажу. 16 листопада 2014 року він, за замовленням, на автомобілі VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 , перевіз два комоди із просп. Маршала Жукова в м. Харкові на склад, розташований за адресою: АДРЕСА_8. Перевезення здійснювали обвинувачені. 17 листопада 2014 року було здійснено замовлення про перевезення меблів зі складу по АДРЕСА_5 до місця, розташованого біля плиткового заводу. Він прибув на склад на автомобілі VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 . Там були обвинувачені, які завантажили комод до автомобіля, під час виїзду зі складу його зупинила міліція. З його авто вивантажили комод, в ході огляду якого в його перегородках була виявлена порошкоподібна речовина в пакетах; - протоколом огляду місця події від 17 листопада 2014 року за участю понятих ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , згідно з яким був оглянутий автомобіль VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 із письмового дозволу його власника ОСОБА_13 , який знаходився біля складського приміщення літ. «АА-1» за адресою: АДРЕСА_8, де було виявлено та вилучено дерев`яний комод, в середині якого в перегородках знайдено 24 пакети із порошкоподібною речовиною. До комоду прикріплено технічний паспорт на виріб комод «Соната 8s», із датою продажу 15 листопада 2014 року (т. 1, а.с. 109-111, 215). За участю двох понятих згідно із цим протоколом із загального пакету, опечатаного згідно протоколу огляду автомобіля, були відокремлені 4 пакети та передані на експертизу (т. 1, а.с. 189-192); - даними висновків судово-хімічних експертиз № 2369 від 18 листопада та № 2368 від 19 листопада 2014 року, згідно з якими вилучена під час огляду автомобіля речовина у 24 пакетах містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), що у перерахунку на масу речовини складає - 150, 8476 грам, 171, 8406 грам, 169, 2141 грам, 159, 5772 грам, 79, 7366 грам, 63, 0648 грам, 63, 1494 грам, 70, 4877 грам, 60, 6422 грам, 180, 5378 грам, 182, 5600 грам, 155, 8225 грам, 172, 5585 грам, 176, 2709 грам, 159, 9990 грам, 154, 9462 грам, 169, 0135 грам, 153, 8495 грам, 168, 8388 грам, 160, 6766 грам, 167, 7133 грам, 174, 8634 грам, 179, 0957 грам, 178, 9157 грам загальною масою 3 524, 2216 грам (т.2, а.с.119-129); - показаннями свідків ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , які підтвердили виявлення та вилучення під час огляду автомобіля VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 17 листопада 2014 року комоду, в середині якого в перегородках було 24 полімерних пакети із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_1 , в пакетах був героїн, що належить ОСОБА_3, який був поруч; - протоколом огляду складського приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , відповідно до якого виявлений комод з відсутніми внутрішніми перегородками. Комод упакований в картон, до якого прикріплений аркуш паперу на іноземній мові з маркуванням. Також в ході огляду складу виявлено та вилучено договір оренди складського приміщення, акт приймання-передачі, квитанції, рахунок-фактура, копії пакувального листа, товаротранспортної накладної, квитанції (т. 1, а.с. 130-133); - протоколом обшуку квартири від 17 листопада 2014 року за адресою: АДРЕСА_7 , із відеозаписом, згідно з яким у присутності понятих ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , виявлено та вилучено комод, у вертикальних перегородках якого 24 «спаяні» пакети із порошкоподібною речовиною. Також у комоді, у верхньому його ящику, виявлено та вилучено два полімерних пакети, в кожному пакеті містяться по два пакети із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_1 , в пакетах міститься героїн. Крім того, під час обшуку виявлено та вилучено: дві скретч-карти без сім-карт до абонентських номерів НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , три аркуші паперу з рукописним текстом арабською мовою, електронні ваги, товаро-транспортні накладні - 3 шт., квитанція від 10 жовтня 2014 року, інвойс на 2-х аркушах, пакет-лист на 4-х аркушах, копія сертифіката, копія електронного інвойсу, копії двох сертифікатів, електронний білет на ОСОБА_1 , копія тимчасової посвідки, лист із найменуванням виду меблів. Також під час обшуку ОСОБА_1 у нього було виявлено та вилучено сумку коричневого кольору, мобільні телефони Samsung Duos з сім-картами НОМЕР_6 , НОМЕР_5 , товарний чек № 10-/Т-001364 від 15 жовтня 2014 року (т. 1, а.с. 152-156); - висновком судово-хімічної експертизи № 2370 від 20 листопада 2014 року, згідно з яким вилучена під час огляду квартири речовина у 28 пакетах містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), який в наданій на дослідження речовині складає - 157, 42 грама, 209, 43 грама, 205, 99 грама, 205, 04 грама, 203, 26 грама, 198, 11 грама, 209, 16 грама, 173, 43 грама, 207, 27 грама, 208, 05 грама, 201, 83 грама, 208, 88 грама, 186, 80 грама, 158, 83 грама, 200, 61 грама, 205, 32 грама, 200, 59 грама, 203, 39 грама, 155, 94 грама, 182, 95 грама, 170, 13 грама, 200, 57 грама, 188, 18 грама, 105, 13 грама, 586, 04 грама, 593, 33 грама, 446, 68 грама, 477, 21 грама загальною масою 6 649, 57 грама (т. 2, а.с. 143-146); - показами свідків ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , які підтвердили виявлення та вилучення під час обшуку квартири за адресою: АДРЕСА_7 , комод, у вертикальних перегородках якого були 24 «спаяні» пакети із порошкоподібною речовиною, а також у верхньому ящику комода чотири пакети із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_1 в пакетах міститься героїн. Також виявлено та вилучено документи та скретч-карти, зафіксовані у протоколі обшуку від 17 листопада 2014 року; - відбитком штампа у паспорті ОСОБА_3 , за яким вбачається, що він прибув в Україну 11 листопада 2014 року (т. 3, а.с. 71); - реєстраційною картою та рахунками, які підтверджують проживання ОСОБА_3 в к. № 1 готелю «Містерія», розташованого за адресою: м. Харків, просп. Маршала Жукова, 39, в період з 12 по 17 листопада 2014 року (т. 1, а. с. 199-200); - протоколом затримання ОСОБА_3 від 17 листопада 2014 року, під час якого в присутності двох понятих ОСОБА_27 та ОСОБА_28 було здійснено обшук ОСОБА_3 та вилучено із дна наявної при ньому дорожньої сумки синього кольору пакет, обв`язаний ниткою, із порошкоподібною речовиною. За поясненнями затриманого, в пакеті міститься парацетамол, а також 780 пакистанських рупій, два мобільні телефони Нокіа 520 із сім-картою НОМЕР_7 , Казам Лайф В2 із сім-картою НОМЕР_8 ; скретч-карти, сім-карти, посвідчення водія, банківська карта, особисті речі. Також за згодою ОСОБА_3 , були здійснені змиви з долонь його рук (т. 2, а.с. 59-63); - показами свідка ОСОБА_27 , який підтвердив, що у його присутності у ОСОБА_3 в сумці, яка була при ньому, на дні, під особистими речами, був виявлений згорток із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_3 , у згортку знаходився парацетамол. Були здійснені змиви з рук. Також свідок ОСОБА_27 зазначив, що в ході проведення обшуку ОСОБА_3 був присутній ще один понятий - ОСОБА_28 ; - висновками судово-хімічних експертиз № 2367 від 18 листопада 2014 року, № 2385 від 20 листопада 2014 року, за якими вилучена у ОСОБА_3 речовина містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн), масою у перерахунку на масу речовини 0, 1176 грама. Нашарування на поверхі ватних тампонів зі змивами долонь рук ОСОБА_3 містять у своєму складі особливо-небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн) (т. 2, а.с. 135-137, 152-154); - висновком судово-хімічної експертизи № 2731 від 4 лютого 2015 року, відповідно до якого вилучена під час обшуку квартири, огляду автомобіля та із сумки ОСОБА_3 речовина збігається за якісним складом основного компоненту героїну, наявність фармацевтичної домішки - кофеїну, за якісним складом мікродомішок, має спільну родову належність, та могла мати спільне джерело походження за сировиною (т. 2, а.с. 174-179); - висновком медичного огляду ОСОБА_3 , проведеного 18 листопада 2014 року, за даними якого о 03.40 год. він перебував у стані наркотичного сп`яніння. Згідно з висновком судово-наркологічної експертизи ОСОБА_3 Захід має психологічний та поведінковий розлад внаслідок поєднаного вживання опіатів і коноплі без синдрому залежності (т. 2, а.с. 166, 222); - показаннями свідка ОСОБА_30 у 2014 році, начальника відділу УБНОН ГУ МВС України в Харківській області, відповідно до яких до відділу надійшла інформація, що громадянин ОСОБА_1 отримав у меблях наркотичний засіб - героїн. Були проведені слідчі дії, в ході яких було встановлено, що за наркотичним засобом приїхав до м. Харкова громадянин Іспанії ОСОБА_3 . Під час збуту та подальшої відправки комода із героїном до фірми, яка здійснює перевезення товару через кордон, були затримані обвинувачені; в комоді був виявлений героїн. Також за місцем проживання ОСОБА_1 у комоді в його внутрішніх перегородках також був виявлений та вилучений героїн; - даними судово-наркологічної експертизи ОСОБА_1 , за якими у останнього наркотичної залежності не виявлено (т. 2, а.с. 160). Велика Палата Верховного Суду констатує, що матеріали із зафіксованими на них результатами НСРД у справі, що розглядається, фактично лише підтверджують інформацію та інші наявні докази у цій справі, не суперечать іншим доказам у справі, які враховані судом першої та апеляційної інстанції, не є єдиним або ключовим доказом проти засуджених, який використали суди під час обґрунтування ними судових рішень. Крім того, як випливає з матеріалів справи, засуджений, в інтересах якого подана касаційна скарга, мав широкі можливості оспорювати як достовірність записів, отриманих в результаті НСРД, так і їх використання судом як доказів. Проте він скористався своїми можливостями лише частково. Захисник засудженого оспорювала саме законність використання записів. Достовірність записів сторона захисту сумніву не піддавала. Аргументи захисника Чуприни З. М. про те, що у своїй структурі ухвала Апеляційного суду Харківської області містить у собі повністю скопійований текст вироку суду першої інстанції, оскільки свідки та обвинувачений у судовому засіданні не допитувались, речові докази не оглядалися, письмові матеріали справи не вивчалися, не відповідають матеріалам провадження. З матеріалів справи, зокрема, з журналу судового засідання від 3 травня 2018 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області, винесеної за результатом цього розгляду (т. 6, а.с. 202-209), вбачається, що суд апеляційної інстанції під час розгляду справи за участі засуджених, їх захисників, перекладача та прокурора, надав власну правову оцінку доводам апеляційних скарг, діючи відповідно до частини третьої статті 404 КПК України щодо меж перегляду судом апеляційної інстанції. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє зазначений аргумент захисника у касаційній скарзі. Суд апеляційної інстанції не порушив засад безпосередності дослідження доказів, оскільки, відповідно до положень статті 404 КПК України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Така позиція узгоджується з правовим висновком у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 9 липня 2019 року у справі № 676/603/17 (провадження № 51-392км19) і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для іншого висновку. За результатами перегляду вироку та ухвали щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у касаційному порядку Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про законність і обґрунтованість винесених щодо них судових рішень і підстав для їх скасування не вбачає. Окрім оцінки загальної справедливості у цій справі, аргументів, висловлених у касаційній скарзі на судові рішення першої та апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловитися щодо інших питань, які не ставились у касаційній скарзі. Відповідно до частини другої статті 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення. Велика Палата Верховного Суду враховує те, що Апеляційний суд Харківської області в ухвалі від 3 травня 2018 року зарахував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 20 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання». Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 663/537/17 (провадження №13-31кс18), якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув`язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом України від 18 травня 2017 року № 2046-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув`язнення», то під час зарахування попереднього ув`язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (п. 106 постанови). З матеріалів справи вбачається, що в цій справі вирок щодо обох засуджених набрав законної сили з моменту винесення ухвали суду апеляційної інстанції, тобто 3 травня 2018 року. Отже, наведена вище позиція суду апеляційної інстанції не узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 663/537/17, та підлягає виправленню касаційним судом. Тому ухвала Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року підлягає зміні в частині, що стосується порядку зарахування строку попереднього ув`язнення до строку відбуття покарання. Таким чином, відповідно до вимог ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII ОСОБА_1 та ОСОБА_3 необхідно зарахувати в строк покарання попереднє ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 3 травня 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Висновок про застосування норми права 1. Якщо сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно вжила всі необхідні та залежні від неї заходи, спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі і процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення. 2. Процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) та які на стадії досудового розслідування не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому статтею 290 КПК України з тієї причини, що їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи у суді за умови своєчасного вжиття прокурором всіх необхідних заходів для їх отримання. 3. Якщо сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм статті 290 КПК України. 4. Якщо у ході розгляду кримінального провадження у суді було задоволене повторне клопотання прокурора про розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, і розсекречено їх, то відповідні процесуальні документи як такі, що отримані стороною обвинувачення після передачі справи в суд, повинні бути відкриті згідно з частиною одинадцятою статті 290 КПК України. 5. Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД, розсекречені під час судового розгляду, і сторона захисту у змагальному процесі могла довести перед судом свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД, в сукупності з оцінкою правової підстави для їх проведення, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість. 6. У випадку розкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД після передачі кримінального провадження до суду, суд зобов`язаний забезпечити стороні захисту достатній час та реальну можливість для доведення перед судом своєї позиції щодо належності та допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД в комплексі із процесуальною підставою для проведення НСРД з метою реалізації принципу змагальності. Враховуючи викладене та керуючись статтями 433 - 434-2, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу захисника Чуприни Зінаїди Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на вирок Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року залишити без задоволення. На підставі частини другої статті 433 КПК України змінити ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Зарахувати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в строк покарання попереднє ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 3 травня 2018 року відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. В решті - судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Н. О. Антонюк Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 85174578
  16. Постанова Іменем України 21 серпня 2019 року м. Київ Справа № 520/9253/17 Провадження № 14-312 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Одеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_1 (далі також - відповідачка) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом приведення самочинно реконструйованої квартири у відповідність до технічної документації за касаційною скаргою позивача на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року, постановлену суддею Калініченко Л. В. і постанову Апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 7 серпня 2017 року позивач звернувся з позовом, в якому просив зобов`язати відповідачку звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом приведення самочинно реконструйованої квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира) за власний рахунок у відповідність до технічного паспорта, виготовленого Комунальним підприємством «ОМБТІ та РОН», станом на 22 травня 2003 року. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. 5 липня 2017 року Управління державного архітектурно-будівельного контролю (далі - ДАБК) Одеської міської ради зареєструвало відповідачці повідомлення № ОД 061171861229 про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) (далі - повідомлення), із реконструкції квартири під нежитлове приміщення без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані. 2.2. У повідомленні відповідачка вказала, що містобудівні умови й обмеження земельної ділянки не вимагаються та не зазначила, на підставі яких документів, використовує земельну ділянку. 2.3. Під час перевірки Управління ДАБК Одеської міської ради встановило, що «виконуються будівельні роботи з реконструкції кв. АДРЕСА_1 , шляхом влаштування фундаменту на прибудинковій території будинку до фасадної стіни даної квартири із подальшим влаштуванням прибудови», «влаштовано фундамент під прибудову із внутрішньодворової сторони вищевказаного будинку». 2.4. Відповідачка навела недостовірні дані у повідомленні, чим порушила частину восьму статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». 2.5. Позивач не передавав відповідачці у власність або у користування земельну ділянку, на якій розташована самочинно реконструйована квартира. 2.6. Відповідачка виконує будівельні роботи за відсутності відповідної технічної документації на будівництво. 2.7. 20 липня 2017 року Управління ДАБК Одеської міської ради видало наказ № 01-13/268, яким скасувало право відповідачки на початок виконання будівельних робіт, набуте на підставі повідомлення. 2.8. Відповідачка має привести квартиру до попереднього стану, оскільки розпочала реконструкцію на земельній ділянці комунальної власності за відсутності документації, необхідної для будівництва. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 3. 10 жовтня 2018 року Київський районний суд м. Одеси постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. 4. Мотивував ухвалу так: 4.1. Спори, які виникають за участю суб`єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних правовідносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 1519/2-787/11). 4.2. У спірних правовідносинах позивач реалізовує передбачені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» делеговані повноваження щодо державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак, про публічно-правову природу таких правовідносин. 4.3. Звертаючись з позовом про приведення самочинно реконструйованого об`єкта нерухомості до попереднього стану та мотивуючи такий позов порушеннями містобудівних норм і правил, суб`єкт владних повноважень діє з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав і з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів. 4.4. Спір непов`язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб`єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції щодо виявлення факту самочинного будівництва й усунення порушень шляхом приведення об`єкта самочинного будівництва до попереднього стану. Тому справу має розглядати адміністративний суд. 4.5. З огляду на висновок про закриття провадження у справі суд скасував заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Київського районного суду м. Одеси від 8 серпня 2017 року. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 5. 11 грудня 2018 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року. 6. Мотивував постанову так: 6.1. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції щодо адміністративної юрисдикції суду у цій справі. 6.2. У постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 1519/2-787/11 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 15 листопада 2016 року у справі № 21-1959а16, оскільки вважала, що суб`єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах і діє на виконання владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів територіальної громади. Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий спір непов`язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 15 січня 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року з підстав порушення правил суб`єктної та предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 10.1. Він звернувся з позовом з метою захисту цивільного права територіальної громади м. Одеси на земельну ділянку, маючи намір відновити право власності на неї; а тому справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 10.2. Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 1519/2-787/11, не застосовуються до спірних правовідносин, оскільки у вказаній справі були інші обставини. 10.3. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 520/15749/14-ц, спір, ініційований Одеською міською радою про приведення нерухомого майна до попереднього стану слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки визначальною ознакою для правильного розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних та цивільних справ є саме характер спірних правовідносин. 10.4. Не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або місцевого самоврядування і суб`єктом приватного права, зокрема фізичною особою, в якому орган звернувся до суду з позовом про захист цивільного права, зокрема права на забезпечення схоронності нерухомого майна, яке є частиною комунальної власності. Такий спір з фізичною особою слід розглядати за правилами цивільного судочинства, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб`єкт владних повноважень (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 1 березня 2018 року у справі № 461/12052/15-ц) і від 30 травня 2018 року у справі № 523/16876/14-а. (2) Доводи інших учасників справи 11. Відповідачка відзив на касаційну скаргу не подала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 13. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. 15. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 16. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 17. Вжитий у цьому приписі термін «суб`єкт владних повноважень» згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції позначав орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу або іншого суб`єкта, який здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 18. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у вказаній редакції). 19. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакціївизначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 20. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 21. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України(частина перша, пункт 5 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Близький за змістом припис закріплений у пункті 5 частини першої статті 19КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 22. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 23. Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. Аналогічний зміст має термін «владні управлінські функції», закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. 24. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні), відповідно, зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17). 25. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить зобов`язати відповідачку звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом приведення за власний рахунок самочинно реконструйованої квартири у відповідність до технічної документації. Суди вважали, що оскільки позов стосувався реалізації позивачем передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в сфері містобудівної діяльності, то спір про цивільне право відсутній. 26. Позивач у касаційній скарзі вказує, що він звернувся до суду з позовом про захист права комунальної власності територіальної громади міста Одеси на земельну ділянку відповідно до частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 27. Частина перша статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у редакції, чинній на час подання позову, передбачала, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. 28. Згідно з частиною третьою статті 375 ЦК України право на забудову власник реалізує за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. 29. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації (частина четверта статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час подання позову). 30. Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. 31. Позивач у позові зазначав, що самовільно зайняту відповідачкою земельну ділянку, на якій розташований об`єкт самочинного будівництва, слід звільнити. Позов обґрунтував порушенням вимог статей 319, 375, 376 ЦК України, статей 12, 80, 83 Земельного кодексу України, статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у редакції, чинній на час звернення до суду. 32. Отже, позов про знесення самочинного будівництва позивач аргументував не реалізацією передбачених законами України повноважень суб`єкта владних повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, а необхідністю захисту права комунальної власності на земельну ділянку, що підтверджує приватноправовий характер спірних правовідносин. 33. Здійснення означеного державного контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що підтверджує владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. Натомість Одеська міська рада в межах наданих їй законами повноважень відповідного контролю не здійснювала, рішень, обов`язкових для виконання відповідачкою, не приймала, приписів про усунення порушень не видавала, а спір, який є предметом цього судового розгляду, пов`язаний із вирішенням питання щодо речового права (близькі за змістом висновки щодо юрисдикції суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 639/6261/13-ц, від 7 серпня 2019 року у справі № 523/11508/18). 34. З огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 35. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими аргументи позивача у касаційній скарзі про те, що суди першої й апеляційної інстанцій застосували нерелевантну судову практику. Так, визначивши юрисдикцію адміністративного суду щодо розгляду спору, суди застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 1519/2-787/11. Проте у тій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори, які виникають за участю суб`єкта владних повноважень (виконавчого органу міської ради, органу державного архітектурно-будівельного контролю) з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських (контрольних) функцій, є публічно-правовими, а тому такі спори за зверненням суб`єкта владних повноважень про знесення самочинного будівництва треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. 36. Підстави позову у справі № 520/9253/17 істотно відрізняються від підстав позову у справі № 1519/2-787/11. Тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові в останній справі, не можна застосувати до вирішення спору у справі № 520/9253/17. 37. Крім того, через відмінність суттєвих обставин справ необґрунтованими є доводи позивача у касаційній скарзі щодо необхідності застосування для вирішення спору у справі № 520/9253/17 висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 1 березня 2018 року у справі № 461/12052/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 523/16876/14-а. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 38. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (стаття 400 ЦПК України). 39. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 40. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 41. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 42. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). 43. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Тому ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року слід скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору. Керуючись статтею 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами четвертою, шостою статті 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Одеської міської ради задовольнити. 2. Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 85295677
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 15 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 911/3749/17 Провадження № 12-95гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В. М., позивача -заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури (від прокуратури Халанчук О. С.), відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарнерія Київ» (представник - адвокат Стеблевський А. О.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської областіна постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 лютого 2019 року (головуючий Тищенко О. В., судді Іоннікова І. А., Михальська Ю. Б.) у справі № 911/3749/17 за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Димерське лісове господарство» до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарнерія Київ», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , про скасування рішення, витребування майна з чужого незаконного володіння. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У грудні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (далі -Управління), Державного підприємства «Димерське лісове господарство» (далі - Підприємство) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області (далі - Райдержадміністрація), Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарнерія Київ» (далі - Товариство), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , про: визнання незаконним і скасування розпорядження Райдержадміністрації від 28 січня 2010 року № 358 «Про передачу земельних ділянок у власність 14 громадянам України для ведення індивідуального дачного будівництва на території Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області» (далі - розпорядження № 358); витребування у постійне користування Підприємства з незаконного володіння Товариства земельних ділянок для ведення індивідуального дачного будівництва на території Сухолуцької сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту. 1.2. На обґрунтування заявлених вимог Прокурор, посилаючись на статтю 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зазначив про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок від Товариства, оскільки оскаржуване розпорядження № 358 було прийнято Райдержадміністрацією без наявності відповідних повноважень та з порушенням процедури надання фізичним особам спірних земельних ділянок, а тому на підставі зазначеного рішення громадяни незаконно отримали державні акти на право власності та здійснили державну реєстрацію такого права. Також Прокурор зауважив, що спірні земельні ділянки вибули із постійного користування Підприємства. 1.3. Управління та Підприємство у своїх письмових поясненнях підтримали позов Прокурора та просили його задовольнити. 1.4. Відповідачі проти позову заперечували з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву, зокрема, зазначили, що оскаржуване розпорядження № 358 прийнято відповідно до норм Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та у межах повноважень Райдержадміністрації. 1.5. Товариство додатково зазначило, що є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, оскільки під час нотаріального оформлення правочинів та їх державної реєстрації проводилась перевірка законності володіння, користування та розпорядження як продавців цих земельних ділянок, так і законність володіння попередніх власників. 1.6. Окрім того, Товариство наголосило, що Прокурором пропущена позовна давність, у зв`язку з чим просило застосувати до зазначених вимог наслідки пропуску позовної давності та у задоволенні позову відмовити. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Як установлено судами попередніх інстанцій, з наказів Міністерства лісового господарства Української РСР від 31 жовтня 1991 року № 133 «Про організаційну структуру управління лісовим господарством України», Димерського лісгоспзагу від 20 січня 1992 року № 5 «Про ліквідацію лісгоспзагу і на його базі створеного держлісгоспу», Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» від 20 листопада 1991 року № 163 «Про організаційну структуру управління лісовим господар