Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 933 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2019 року м. Київ Справа № 465/4287/15 Провадження № 14-406цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - ПрАТ «УПСК»), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року у складі колегії суддів Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Федоришина А. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з ПрАТ «УПСК» на свою користь страхове відшкодування в сумі 33 444,65 грн, компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 3 344,00 грн. Позовна заява мотивована тим, що 09 березня 2015 року близько 13 год. 30 хв. на вул. Кондукторській у м. Львові ОСОБА_2 ., керуючи транспортним засобом марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , порушив Правила дорожнього руху України, здійснивши зіткнення із керованим ним автомобілем марки «Oпель», номерний знак НОМЕР_2 , що призвело до механічного пошкодження автомобілів. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 застрахована в ПрАТ «УПСК». 10 березня 2015 року позивач звернувся до Львівського представництва ПрАТ «УПСК» та повідомив про страховий випадок. 19 березня 2015 року в офіційного дилера «Oпель» складено калькуляцію ремонту автомобіля на суму 69 461,12 грн та передано до представництва страхової компанії. Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 за фактом дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), яка сталася 09 березня 2019 року, визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 06 травня 2015 року представник ПрАТ «УПСК» повідомив позивача, що розмір страхового відшкодування складає близько 20 000,00 грн. Завдана позивачу майнова шкода в добровільному порядку не відшкодована, він самостійно звертався до експерта, який визначив її розмір у сумі 33 444,65 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача. Крім цього, посилаючись на статті 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач просив стягнути з відповідача на свою користь завдану моральну шкоду, яку оцінив у 3 344,00 грн (10 % від 33 444,65 грн). Обґрунтовував це тим, що затягування відповідачем виплати відшкодування, порушення зобов`язань за договором страхування призвело до душевних хвилювань позивача та вимагало додаткових зусиль і часу для вирішення цього питання, вплинуло на особисті, сімейні стосунки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПрАТ «УПСК» на користь ОСОБА_1 33 444,65 грн невиплаченої страхової суми, 3 344,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач виконав усі вимоги та умови, передбачені Законом України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV). Невиплата відповідачем страхового відшкодування суперечить чинному законодавству та свідчить про намагання уникнути виконання своїх зобов`язань. Моральні страждання, завдані позивачу, пов`язані з незаконними діями останнього, які полягають у небажанні відшкодувати вартість відновлювального ремонту автомобіля. Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року відмовлено у задоволенні заяви ПрАТ «УПСК» про перегляд заочного рішення від 02 грудня 2015 року. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ «УПСК» задоволено, рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що страховик протягом десяти робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП направив свого представника для визначення розміру збитків, але ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. Крім того, Законом № 1961-IV не встановлено обов`язку страховика відшкодувати моральну шкоду у зв`язку із пошкодженням транспортного засобу та за відсутності факту ушкодження здоров`я позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року залишити в силі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не визначився з характером правовідносин сторін, неправильно застосував норми матеріального права, не надав належної оцінки поданим доказам та порушив норми процесуального права. Відповідач не надав судам першої й апеляційної інстанцій оригіналу або копії заяви від 19 березня 2015 року про виплату страхового відшкодування, яку ОСОБА_1 подавав до страхової компанії. Позивач самостійно залучив експерта для визначення розміру збитків, оскільки не погоджувався з розміром визначеного ПрАТ «УПСК» страхового відшкодування. Складення звіту про визначення розміру страхового відшкодування трьома різними спеціалістами, залученими страховою компанією, є порушенням вимог Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092. Позиція інших учасників справи У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу ПрАТ «УПСК» просило скаргу відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 16 січня 2017 року - призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19). У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що для розгляду цивільного позову потерпілого до МТСБУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України в межах кримінального провадження, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим. Необхідність відступлення від цього висновку, на думку колегії суддів, зумовлена різною практикою касаційного суду щодо вирішення питання про отримання потерпілим відшкодування завданої йому шкоди, а саме таким. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що всупереч вимогам законодавства позивачем не доведено факт його звернення до страховика із заявою про здійснення страхової (регламентної) виплати у строк, передбачений пунктом 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням потерпілим заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), протягом певного строку, який законодавець обмежує роком з моменту скоєння ДТП. У постанові від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зазначив, що законом визначений чіткий механізм звернення до страховика (МТСБУ) для отримання відшкодування шкоди, який, зокрема, передбачає звернення потерпілого із відповідною заявою у порядку, передбаченому статтею 35 Закону № 1961-IV. У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що уразі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити страхове відшкодування, а інші умови договору страхування є підставою для відмови у виплаті лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатись, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку. У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к відхилено доводи представника цивільного відповідача (страховика), що потерпілий не звертався до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18) суд не погодився, що виплата страхового відшкодування здійснюється виключно після подання потерпілим заяви про страхове відшкодування, оскільки зібраними у справі доказами встановлено факт настання страхового випадку, причини його настання, розмір заподіяної шкоди, виконання потерпілим вимог закону щодо повідомлення про страховий випадок і надання документів для отримання відшкодування. У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП. В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що заява потерпілого про страхове відшкодування не заперечує його права у разі ігнорування страховиком такої заяви, незгоди із розміром визначеної страхової виплати чи із рішенням страховика про відмову у страховому відшкодуванні звернутися за судовим захистом. Також колегія суддів зазначила, що підставою для звернення до Великої Палати Верховного Суду у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) є наявність різної судової практики, наведеної Касаційним кримінальним судом, а саме: у Касаційному цивільному суді, Касаційному кримінальному суді, Касаційному господарському суді, проте Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступ від жодного із висновків касаційних судів про застосування норм права. Разом з цим, на думку колегії суддів, необхідність відступлення від указаного висновку Великої Палати Верховного Суду пов`язано з тим, що безпосереднє звернення до суду, а не до страховика, унеможливлює обчислення неустойки, чи сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки для цього слід визначити початок прострочення грошового зобов`язання. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що 12 лютого 2015 року ОСОБА_2 уклав з Акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - АТ «УПСК»), яке перейменовано в ПрАТ «УПСК», договір - поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/1240722, у якому застрахував автомобіль марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , 1990 року випуску. За умовами цього договору страхова сума становить 50 тис. грн. 09 березня 2015 року близько 13.30 год. на вул. Кондукторській у м. Львові сталася ДТП за участю автомобіля марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 . Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено адміністративне стягнення. Установлено, що винним у вказаній ДТП є ОСОБА_2 , який порушив Правила дорожнього руху України, внаслідок чого автомобілю позивача завдано механічних пошкоджень. ОСОБА_1 повідомив АТ «УПСК» про настання страхового випадку, що підтверджується відповідною заявою від 10 березня 2015 року (а. с. 68). 10 березня 2015 року складено акт огляду пошкодженого транспортного засобу, у якому встановлено деталізований перелік пошкоджень транспортного засобу - автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 . Огляд проводився у присутності ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_3 20 березня 2015 року суб`єкт оціночної діяльності фізична особа - підприємець ОСОБА_4 склав калькуляцію ремонту пошкодженого автомобіля на суму 33 356,50 грн з ПДВ (а. с. 72 - 74). Відповідно до звіту № 826/1350 оцінювача ОСОБА_5 коефіцієнт фізичного зносу транспортного засобу - автомобіля «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , складає 0,57 %. 07 травня 2015 року позивач звернувся до незалежного експерта Петричковича Б. С., який склав висновок експертного авто-товарознавчого дослідження від 27 травня 2015 року № 39/15, у якому вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , на момент огляду становила 33 444,65 грн (а. с. 16 - 45). Вартість проведення експертного авто-товарознавчого дослідження експертом ОСОБА_6 становить 1800,00 грн, що підтверджується товарним чеком від 27 травня 2015 року (а. с. 45). Право на звернення до суду закріплено у Конституції України і на час звернення позивача із позовом відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширювалася на всі правовідносини, що виникали у державі. На час розгляду справи були внесені зміни до статті 124 Конституції України та передбачено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору. Тобто, якщо на час звернення з позовом не було будь-яких обмежень для такого звернення, то з набранням чинності змін до Конституції України від 02 червня 2016 року, можливість звернення до суду пов`язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов`язковий. Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату). До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV. Закон № 1961-IV регулює правовідносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1). За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників. Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV). Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого. У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія,транспортного засобу, причетного до дорожньо транспортної пригоди, тобто потерпілого, так і страховика. У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально. Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35). Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Відповідно до пунктів 37.1.1, 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є: ? навмисні дії особи, відповідальність якої застрахована (страхувальника), водія транспортного засобу або потерпілого, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на осіб, дії яких пов`язані з виконанням ними громадянського чи службового обов`язку, вчинені у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або під час захисту майна, життя, здоров`я. Кваліфікація дій таких осіб встановлюється відповідно до закону; ? неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. При цьому зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає. Із аналізу наведених норм спеціального Закону № 1961-IV можна зробити висновок, що підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування передбачені у статті 37 Закону № 1961-IV, їх перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування. Разом з тим у Законі № 1961-IV прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов`язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов`язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування. Тому у контексті вказаних обставин справи можна зробити висновок, що у Законі № 1961-IV не передбачено обов`язкового досудового порядку врегулювання питання з приводу виплати страхового відшкодування, особа, яка вимагає такої виплати, за власним розсудом може звернутися із заявою безпосередньо до страховика, з дотриманням вимог, передбачених у статті 35 названого Закону, чи звернутися безпосередньо до суду. У будь-якому разі строк звернення обмежується щодо стягнення майнової шкоди річним строком. Інших обмежень щодо порядку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування норми Закону № 1961-IV не містять. У разі звернення із заявою безпосередньо до суду, страховик з цього моменту має діяти відповідно до статті 36 Закону № 1961-IV, та не позбавлений можливості, у разі відсутності заперечень проти позову, його визнати та сплатити страхове відшкодування. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. У межах справи, що розглядається, підлягає з`ясуванню питання, чи є обов`язковим попереднє звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування для задоволення судом вимог про відшкодування шкоди, заявлених таким потерпілим до страховика. Вирішуючи питання про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), від висновків якої вважала за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначено, що у системному зв`язку зі статтею 36 вимоги підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, загалом не є обов`язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду із позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування. Велика Палата Верховного Суду при цьому послалася на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц, у якій зроблено висновок про необхідність стягнення страхового відшкодування незважаючи на те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах річного строку. Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, викладеними в її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), та не вбачає підстав для відступлення від них. Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18), Касаційний кримінальний суду складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18). Висновки, зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18), Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к, Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) у подібних правовідносинах, теж їм не суперечать. Хоч у цих постановах і зазначено про необхідність звернення до страховика із заявою про здійснення страхової виплати у строк, передбачений статтею 35 Закону № 1961-IV, однак обставини вказаних справ свідчать про те, що судом досліджувалися обставини дотримання заявниками саме річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування, а не про порядок такого звернення. У справі, що розглядається, встановлено, що страховий випадок (ДТП) стався 09 березня 2015 року, а позов до суду подано в червні 2015 року, тобто в межах установленого законом річного строку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та відмовив у позові про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, оскільки жодним законодавчим актом не передбачено обов`язку потерпілого звернутися попередньо до страховика, а незвернення до страховика не позбавляє права позивача звернутися до суду для стягнення страхового відшкодування. Зі змісту апеляційної скарги відповідача (т. 1, а. с. 144 - 150) убачається, що він не погоджувався з рішенням суду першої інстанції у частині розміру страхового відшкодування, однак апеляційний суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів, обмежившись лише висновком про незвернення до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування. Тобто, в апеляційному порядку не перевірялося рішення суду першої інстанції на предмет законності й обгрунтованості у частині розміру страхового відшкодування, а між сторонами існує спір стосовно цього питання. Відповідно до вимог частин першої та другої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи в касаційному порядку, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, то вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та зазначає таке. Питання відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому, врегульовано статтею 26-1 Закону № 1961-IV, згідно з якою, зокрема, страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. Однак позивач, обґрунтовуючи свої вимоги про відшкодування моральної шкоди, не посилався як на підставу своїх вимог на ушкодження здоров`я під час ДТП, як і не зазначав про завдання моральної шкоди внаслідок пошкодження транспортного засобу. Позивач зазначав, що моральна шкода спричинена невиплатою страхового відшкодування. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою 2 цієї статті. Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача. Позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 мотивував затягуванням відповідачем виплати відшкодування, порушенням зобов`язань за договором страхування, що, за його твердженнями, призвело до душевних хвилювань та вимагало додаткових зусиль і часу, вплинуло на особисті, сімейні стосунки. Апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Рішення апеляційного суду не можна вважати законним та обґрунтованим. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 400, 402, 403, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86402010
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 грудня 2019 року м. Київ Справа № 916/2086/19 Провадження № 12-196гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 липня 2019 року, постановлену суддею Демешиним О. А., та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М. А., Бєляновського В. В., Богатиря К. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до релігійної організації Православний Прихід Свято-Покровської Церкви смт Сарата Української Православної Церкви (далі - Релігійна організація) про визнання недійсним рішення загальних зборів. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Релігійної організації та просив визнати недійсним рішення загальних/парафіяльних зборів відповідача від 26 січня 2019 року, оформлене протоколом № 1. 2. В обґрунтування подання позовної заяви до суду господарської юрисдикції позивач посилався на положення пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та стверджував, що: оскаржуване рішення про зміну підлеглості релігійної громади прийнято особами, які не є членами релігійної громади; ані членів, ані засновників Релігійної громади не повідомлено про проведення зборів та не ознайомлено з порядком денним; з питання другого порядку денного обговорювання не проводилося; відкривав збори та ставив питання на голосування голова селищної ради; за результатами ухвалення оспорюваного рішення відбулося рейдерське захоплення культової споруди та здійснюється намагання захопити юридичну особу, шляхом внесення змін до статуту. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Господарський суд Одеської області ухвалою від 24 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року, відмовив у відкритті провадження у справі. 4. Судові рішення мотивовані тим, що спір виник не з господарських відносин та не є корпоративним спором; натомість він виник з приватноправових відносин та, з огляду на суб`єктний склад учасників, підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6. Скаржник стверджує про порушення судами правил суб`єктної юрисдикції та вважає, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки він є корпоративним; посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15. Доводи інших учасників справи 7. Відзиву на касаційну скаргу від відповідача не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 8. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 01 листопада 2019 року на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 9. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 10. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 11. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 12. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 13. ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 14. Спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України. 15. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. 16. Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. 17. Разом з тим відповідач у цій справі є релігійною організацією, і суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення такої організації врегульовано Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон). 18. За змістом статті 7 Закону релігійні організації в України утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями). 19. Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 Закону. Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов`язковим (стаття 8 Закону). 20. За правилами, встановленими статтею 12 Закону відомості, зокрема, про вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження повинні міститися у статуті (положенні) релігійної організації, який (як і зміни до нього) підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. 21. Частина перша статті 14 Закону передбачає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. 22. Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, як і рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути оскаржено до суду в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України (частина двадцять перша статті 14, частина друга статті 15 Закону). 23. Отже законодавець висловився стосовно юрисдикції спорів, які виникають у зв`язку з бездіяльністю чи відмовою уповноваженого органу у прийнятті рішення щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації. 24. За змістом позовної заяви, доводів апеляційної та касаційної скарг вимоги позивача про визнання недійсним рішення зборів подано на захист релігійних прав позивача як учасника релігійної громади. 25. Тобто, правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, стосуються питань участі позивача у створенні та діяльності релігійної громади. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі правовідносини є тісно пов`язаними з правовідносинами щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації, а юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14, частини другої статті 15 Закону. 26. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 (провадження № 12-165гс19), і підстав для відступу від нього не вбачається. 27. У зв`язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що посилання позивача на пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України правомірно визнані судами попередніх інстанцій безпідставними; суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що вирішення цього спору має здійснюватись за нормами ЦПК України, у зв`язку з чим є підстави для відмови у відкритті провадження у справі. 28. Аналізуючи практику Великої Палати Верховного Суду наведену у касаційній скарзі, Велика Палата відзначає, що у справі № 813/6286/15 позивач, стверджуючи про протиправність дій державного реєстратора щодо порушення процедури припинення (ліквідації) юридичної особи, не був її учасником, а захищав свої права кредитора за відсутності у реєстраційній карті передбаченого підтвердження розрахунків з кредиторами. 29. Тому наведена скаржником практика Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 не є застосовною до спірних правовідносин, оскільки ці правовідносини не є подібними. 30. Разом з тим, суд першої інстанції, правильно відмовивши у відкритті провадження у справі, помилково керувався положеннями пункту 1 частини п`ятої статті 174 ГПК України, положення якої регулюють питання повернення позовної заяви. Втім, враховуючи положення частини другої статті 309, частини другої статті 311 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 31. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 32. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу). 33. Перевіривши в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 34. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм законодавства. Щодо судових витрат 35. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 липня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року у справі № 916/2086/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86468703
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 06 листопада 2019 року м . Київ Справа № 826/16500/17 Провадження № 11-372апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287; далі - КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року, ухвалене суддею Васильченко І. П., та постановуШостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Мельничука В. П.,Ісаєнко Ю. А., Лічевецького І. О., у справі за позовом Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265; далі - КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Миргородської Наталії Григорівни (далі - приватний нотаріус, державний реєстратор), треті особи Недержавна некомерційна професійна організація «Національна асоціація адвокатів України» (далі - Асоціація), КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) про визнання протиправними та скасування реєстраційних дій. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 14 грудня 2017 року КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) в особі голови Орлова Ігоря Федоровича звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просила визнати протиправною та скасувати проведену 18 жовтня 2017 року приватним нотаріусом державну реєстрацію: - змін до відомостей про юридичну особу КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287), що не пов`язані зі змінами в установчих документах «зміна керівника юридичної особи» № 10741070007027392; - змін до установчих документів юридичної особи КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) «зміна повного найменування» № 10741050010027392; - змін до установчих документів юридичної особи КА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) «інші зміни» № 10741050008027392. 2. Позивач зазначав, що внаслідок вищевказаних реєстраційних дій щодо КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) змінено її керівника - ОСОБА_4 на ОСОБА_1 , організаційно-правову форму з «інші організаційно-правові форми» на «органи адвокатського самоврядування», а також зареєстровано Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва, затверджене рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року № 4. 3. КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) стверджувала, що зазначені реєстраційні дії порушують її законні права та інтереси як єдиної та легітимної Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури у місті Києві. 4. Обґрунтовуючи протиправність оскаржуваних реєстраційних дій позивач посилався на їх вчинення державним реєстратором без дотримання вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 755-IV) щодо перевірки поданих йому документів на наявність підстав для відмови у державній реєстрації, які, у цьому випадку існували, оскільки: - ОСОБА_1 , який звернувся до державного реєстратора, не надав документ, що підтверджував його права вносити зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Реєстр) щодо зміни керівника та організаційно-правової форми; подані ним документи суперечать Положенню про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва, затвердженому рішенням Ради адвокатів України № 4 від 17 грудня 2012 року, оскільки виключно засновник - Асоціація уповноважує на внесення будь-яких змін до Реєстру; - наданий ОСОБА_1 державному реєстратору в якості рішення органу управління юридичною особою протокол Звітно-виборчої конференції адвокатів міста Києва від 7 жовтня 2017 року суперечить положенням статей 47, 55 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI), а також вимогам статті 15 Закону № 755-IV, оскільки не містить підпису засновника юридичної особи - Асоціації (в особі її голови Ізовітової Л. П.). Фактичні обставини справи, установлені судами 5. 23 квітня 2016 року рішенням Ради адвокатів України № 101 утворено спеціальну тимчасову комісію з перевірки діяльності органів адвокатського самоврядування міста Києва на предмет дотримання ними у своїй діяльності приписів Закону № 5076-VI та рішень вищих органів адвокатського самоврядування. 6. 09 червня 2016 року Спеціальною тимчасовою комісією з перевірки діяльності органів адвокатського самоврядування міста Києва встановлено, що в місті Києві відсутній орган кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів міста Києва, як регіонального органу адвокатського самоврядування, створеного відповідно до Закону № 5076-VI. Визнано в діяльності адвоката ОСОБА_4. та адвокатів, обраних до складу Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів (м. Київ, вул. Білоруська, 30), порушення приписів Закону № 5076-VI та рішень вищих органів адвокатського самоврядування, які не припинили в належний спосіб діяльність Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів, не здійснили у встановлені строки перереєстрацію громадської організації Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів на орган адвокатського самоврядування кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатів міста Києва, продовжили діяльність громадської організації Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів, яка в незаконний спосіб перебрала на себе функції регіонального органу адвокатського самоврядування Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів міста Києва, виконуючи непритаманні їй функції, віднесені законодавством виключно до повноважень органу адвокатського самоврядування регіону (Рішення Ради адвокатів України № 153 «Про затвердження Висновку Спеціальної тимчасової комісії з перевірки діяльності органів адвокатського самоврядування міста Києва» від 11 червня 2016 року). 7. Рішенням Ради адвокатів України № 154 від 11 червня 2016 року «Про затвердження Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва» скасовано рішення Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року № 4, яким було затверджено Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва. Уповноважено Голову Ради адвокатів України, Національної асоціації адвокатів України доручити відповідній особі вчинення реєстраційних дій щодо утворення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва та реєстрації відповідних документів. 8. Крім того, 11 червня 2016 року Рада адвокатів України прийняла рішення № 155 «Про скликання позачергової конференції адвокатів міста Києва», затвердила Порядок висування та обрання делегатів конференції адвокатів міста Києва, Регламент конференції адвокатів міста Києва та встановила квоту представництва. 9. Рішенням від 13 вересня 2016 року № 191 Рада адвокатів України ухвалила: «Роз`яснити, що у розумінні Закону № 5076-VI квота представництва, порядок висування та обрання делегатів конференції адвокатів регіону і регламент затверджуються Радою адвокатів України окремо і обов`язково для кожної конференції адвокатів регіону, скликаної відповідним, визначеним законом, суб`єктом скликання конференції, для вирішення питань, включених до її порядку денного». 10. Відповідно до протоколу конференції адвокатів міста Києва від 06-08 жовтня 2016 року, делегатами конференції ухвалено рішення про висловлення недовіри та дострокове відкликання Голови Ради адвокатів міста Києва ОСОБА_5, обрано новий склад та Голову Ради адвокатів міста Києва - ОСОБА_2 , склад та Голову Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва - ОСОБА_3 11. На підставі рішення адвокатів регіону від 08 жовтня 2016 року внесені відповідні зміни до Реєстру щодо Ради адвокатів міста Києва та зареєстровано нову Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265). 12. 11 жовтня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесені відомості про зміну керівника та призначення ОСОБА_2 Головою Ради адвокатів міста Києва (код ЄДРПОУ 38517528), а 13 жовтня 2016 року до Реєстру внесені відомості про створення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265), Голова - ОСОБА_3 , засновником вказаної юридичної особи є Асоціація. 13. 18 жовтня 2017 року відповідачем вчинені такі реєстраційні дії стосовно КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287): - № 10741070007027392 - внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах «зміна керівника юридичної особи»; - № 10741050008027392 - державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи «інші зміни»; - № 10741050010027392 - державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи «зміна повного найменування». 14. Внаслідок цих реєстраційних дій змінено керівника з ОСОБА_4. на ОСОБА_1 ; змінено організаційно-правову форму з «інші організаційно-правові форми» на «органи адвокатського самоврядування»; зареєстровано Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва, затверджене рішенням Ради адвокатів України № 4 від 17 грудня 2012 року. 15. З метою внесення змін до відомостей про юридичну особу КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) державному реєстратору були надані такі документи: - заяву про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що міститься в Єдиному державному реєстрі (форма № 3, затверджена наказом Міністерства юстиції України № 2140/5 від 02 листопада 2015 року); - нотаріально завірений протокол Звітно-виборчої конференції адвокатів міста Києва від 07 жовтня 2017 року; - нотаріально завірене Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва, затверджене рішенням Ради адвокатів України № 4 від 17 грудня 2012 року; - документ про сплату адміністративного збору. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 16. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 26 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року, позов задовольнив. 17. Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій послалися на те, що оскаржувані реєстраційні дії вчинені приватним нотаріусом з порушенням норм законодавства, оскільки документи державному реєстратору подано особою, яка не мала на це повноважень, і такі документи не відповідали вимогам статті 15 Закону № 755-IV та Закону № 5076-VI. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 18. КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 21707287) звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просила зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Скаржник, зокрема, посилається на ухвалення оскаржуваних судових рішень з порушенням правил предметної юрисдикції, адже, розглядаючи цю справу як публічно-правовий спір, суди вирішили спір про право цивільне. Доводи інших учасників справи 20. У відзивах на касаційну скаргу Асоціація та КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) заперечують проти її задоволення, посилаючись на дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, оскільки державним реєстратором були знехтувані положення частини другої статті 6 Закону № 755-IV (щодо обов`язку перевірки поданих документів) та проігноровано наявність законних підстав для відмови у державній реєстрації. Позивачем також зауважено про публічно правовий характер спору у цій справі, оскільки предметом перевірки в ньому є дії суб`єкта владних повноважень, зокрема їх відповідність вимогам профільного Закону № 755-IV щодо підстав та умов відмови у вчиненні реєстраційної дії. Рух касаційної скарги 21. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 квітня 2019 року на підставі частини шостої статті 346 КАС України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 22. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. 23. Вимогами у цій справі є скасування проведеної приватним нотаріусом державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) та змін до її установчих документів. 24. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства з огляду на таке. 25. Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки приватний нотаріус, здійснюючи державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) та змін до її установчих документів, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Державна реєстрація зазначених змін стосувалася реєстрації прав іншої особи, а не позивача. 26. Як убачається зі змісту позову, КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) оскаржує до адміністративного суду дії державного реєстратора, пов`язані з державною реєстрацією змін до відомостей про керівника КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287), тобто іншої юридичної особи, її організаційно-правову форму, а також з реєстрацією Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури міста Києва, затверджене рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року № 4 (установчий документ кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за законом), посилаючись при цьому на недотримання державним реєстратором установленого законом порядку проведення державної реєстрації. 27. Порушення своїх прав позивач вбачає в тому, що зміна організаційно-правової форми на орган адвокатського самоврядування призвела до незаконного ототожнення та привласнення третьою особою назви та повноважень Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону (місто Київ); неуповноважена особа ОСОБА_1 обіймає посаду голови Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону (у місті Києві), який в свою чергу незаконно та безпідставно реалізовує повноваження, які передбачені статтею 50 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Регламентом Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону, установчим документом «Положення про КДКА міста Києва» від 17 грудня 2012 року, яке втратило свою чинність на підставі Положення про КДКА м. Києва від 11 червня 2016 року. 28. КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури і відсутністю таких повноважень у КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287). 29. Державна реєстрація, яка, на переконання позивача, протиправно здійснена відповідачем, стосується іншої юридичної особи - КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287), легітимність якої як органу адвокатського самоврядування заперечується позивачем та Асоціацією. 30. Таким чином, спір виник не між державним реєстратором та позивачем, а між позивачем КДКА м. Києва (код ЄДРПОУ 40895265) та третьою особою КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) з питань правового статусу органів адвокатського самоврядування міста Києва. Відповідно і підставою звернення позивача з цим позовом стало порушення, на його думку, прав, пов`язаних із визначенням правового статусу КДКА міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287)як юридичної особи - органу адвокатського самоврядування. 31. Участь державного реєстратора як відповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його характеру на публічно-правовий. Оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства. 32. Лише скасування з формальних підстав запису про державну реєстрацію відомостей про юридичну особу, проведеного за заявою іншої особи, в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності юридичних фактів, на підставі яких були вчинені оскаржувані реєстраційні дії, обов`язково постануть перед судом, який буде вирішувати спір. 33. Отже цей спір є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, відтак повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. 34. Подібна правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові у справі № 904/2796/17 (провадження № 12-26гс18), де було зазначено, що до господарського суду мають право звертатися підприємства, установи, організації, що є суб`єктами некомерційної господарської діяльності, зокрема до господарської юрисдикції було віднесено спір між кооперативом та об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку з питань правового статусу, правомірності створення і державної реєстрації останнього. У справі № 916/782/17 (провадження № 12-116гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір між двома об`єднаннями співвласників багатоквартирного будинку щодо статусу та скасування державної реєстрації як юридичної особи є підвідомчим господарським судам з огляду на суб`єктний склад учасників цього спору, предмет та підстави позову. 35. Ураховуючи характер спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку господарського судочинства. Щодо суті касаційної скарги 36. Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 КАС України (частина перша статті 354 КАС України). 37. Пунктом 5 частини першої статті 349 цього ж Кодексу передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 38. Згідно з пунктом 1 частини першої статті стаття 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 39. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2019 рокупідлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 40. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 238, 243, 344, 349, 354, 359 КАСУкраїни, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва (код ЄДРПОУ 21707287) задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року у справі № 826/16500/17 скасувати. 3. Провадження у справі № 826/16500/17 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 86435731
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 160/109/19 Провадження № 11-421апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Дніпропетровської області (далі - Рада адвокатів), Конференції адвокатів Дніпропетровської області (далі - Конференція адвокатів) в особі головуючого на Конференції Лещенко Тетяни Олександрівни (Конференція адвокатів в особі Лещенко Т. О.), третя особа - Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Дніпропетровської області (далі - КДКА), про визнання протиправним та скасування рішення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року (суддя Рябчук О. С.)та постановуТретього апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року (судді Мельник В. В., Чепурнов Д. В., Сафронова С. В.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Ради адвокатів, Конференції адвокатів в особі Лещенко Т. О., третя особа - КДКА, з вимогами про визнання протиправним та скасування рішення Конференції адвокатів від 7 грудня 2018 року в частині дострокового відкликання ОСОБА_1 з посади члена кваліфікаційної палати КДКА, яке оформлене протоколом Конференції адвокатів від 7 грудня 2018 року. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 9 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився й апеляційний суд, що компетентним судом для вирішення спору у цій справі є суд цивільної юрисдикції. За висновком судів попередніх інстанцій КДКА наділена владними управлінськими повноваженнями лише в частині діяльності щодо набуття особою статусу адвоката, притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, крайньою формою якої є припинення права на зайняття адвокатською діяльністю. Однак у цій справі предметом позову є рішення Конференції адвокатів у частині дострокового відкликання ОСОБА_1 з посади члена кваліфікаційної палати КДКА як органу адвокатського самоврядування та стосується питань організації та діяльності адвокатури, зокрема, можливості брати участь у діяльності і бути обраним до КДКА. Не погоджуючись із ухваленими у справі рішеннями, ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що вирішення цього спору не відноситься до юрисдикції адміністративного суду. Позивач стверджує, що предмет її позову виходить за межі функціонування самого адвокатського самоврядування, оскільки оскаржуване рішення щодо відкликання та виборів нових членів КДКА створює наслідки щодо осіб, які бажають отримати доступ до адвокатської діяльності, а також отримання такого дозволу через допуск та складання іспитів. Голова Ради адвокатів Дніпропетровської області Лещенко Т. О. подала відзивна касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення та наводить доводи щодо помилковості тверджень позивачки про публічно-правовий характер спору у цій справі. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 9 квітня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки в касаційній скарзі позивачка просить скасувати судові рішення у зв`язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 квітня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В. 10 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 18/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 червня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 червня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд в порядку письмового провадження. Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи щодо порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи громадян захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Конституційний Суд України зазначив, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні № 6-зп від 25 листопада 1997 року сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції Українимає бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю й обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Згідно із Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституцію України доповнено статтею 131-2, за якою для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. У частинах першій та другій статті 2 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) закріплено, що адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування. Система адвокатського самоврядування складається та здійснюється через діяльність, зокрема, і такої організаційної форми як конференція адвокатів регіону. Відповідно до статті 47 Закону № 5076-VIвищим органом адвокатського самоврядування в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є конференція адвокатів регіону, адреса робочого місця яких знаходиться відповідно в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі та відомості про яких включено до Єдиного реєстру адвокатів України. Квота представництва, порядок висування та обрання делегатів конференції адвокатів регіону затверджуються Радою адвокатів України. Конференція адвокатів регіону скликається радою адвокатів регіону не рідше одного разу на рік. Конференцію може бути скликано також за пропозицією не менш як однієї десятої від загальної кількості адвокатів регіону, адреса робочого місця яких знаходиться у відповідному регіоні, або Ради адвокатів України. У разі якщо рада адвокатів регіону не скликає конференцію протягом тридцяти днів з дня надходження пропозиції про її скликання, адвокати, які підписали таку пропозицію, або Рада адвокатів України приймають рішення про утворення організаційного бюро зі скликання конференції адвокатів регіону. Організаційне бюро має права ради адвокатів регіону щодо скликання і забезпечення проведення конференції та визначає особу, яка головує на засіданні конференції. Про день, час і місце початку роботи конференції адвокатів регіону та питання, що вносяться на її обговорення, адвокати повідомляються не пізніш як за п`ятнадцять днів до дня початку роботи конференції. Конференція адвокатів регіону вважається повноважною, якщо в її роботі бере участь більше половини делегатів конференції. До повноважень конференції адвокатів регіону належать: 1) обрання голови та членів ради адвокатів регіону, дострокове відкликання їх з посад; 2) обрання делегатів на з`їзд адвокатів України; 3) обрання представника адвокатів регіону до складу Ради адвокатів України та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, дострокове відкликання їх з посад; 4) визначення кількості членів кваліфікаційної і дисциплінарної палат кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, обрання голови та членів кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, дострокове відкликання їх з посад; 5) обрання голови та членів ревізійної комісії адвокатів регіону, дострокове відкликання їх з посад; 6) затвердження штатного розпису і кошторису ради адвокатів регіону, кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури; 7) розгляд та затвердження звіту ради адвокатів регіону, кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, висновків ревізійної комісії адвокатів регіону, представників адвокатів регіону у складі Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури і Ради адвокатів України; 8) прийняття інших рішень відповідно до цього Закону. Конференція адвокатів регіону приймає рішення шляхом голосування більшістю голосів делегатів конференції, які беруть участь у її роботі. Абзацом 3 частини другої статті 50 Закону № 5076-VI передбачено, що голова, член кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури може бути достроково відкликаний з посади за рішенням конференції адвокатів регіону, яка обрала його на посаду. Згідно з частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства єсправедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Пунктом 1 та абзацом другим пункту 2 частини першої статті 4 КАС передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС). За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. У справі, яка розглядається,позивачка просить визнати протиправним та скасувати рішення Конференції адвокатів, яким її достроково відкликано з посади члена кваліфікаційної палати КДКА. Отже, як убачається зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 , остання оскаржує незаконність, на її думку, формування складу кваліфікаційної палати КДКА, як органу, що реалізує право на отримання доступу до професії адвоката. Позивачка стверджує, що оскаржене рішення Конференції адвокатів щодо відкликання та виборів нових членів кваліфікаційної палати КДКП створює наслідки щодо осіб, які бажають отримати доступ до адвокатської діяльності, а також отримання такого доступу через допуск та складання іспитів сформованою у спосіб та в порядку, визначеному Законом № 5076-VI кваліфікаційною палатою, що виходить за межі функціонування самого адвокатського самоврядування. Відповідно до частини першої статті 50 Закону № 5076-VIКДКА утворюється з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів. КДКА підконтрольна та підзвітна конференції адвокатів регіону. Голова та члени КДКА обираються конференцією адвокатів регіону з числа адвокатів, стаж адвокатської діяльності яких становить не менше п`яти років та адреса робочого місця яких знаходиться відповідно в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві, місті Севастополі і відомості про яких включено до Єдиного реєстру адвокатів України, строком на п`ять років. Одна й та сама особа не може бути головою або членом КДКА більше ніж два строки підряд. Голова КДКА організовує і забезпечує ведення діловодства КДКА. Голова, член КДКА може бути достроково відкликаний з посади за рішенням конференції адвокатів регіону, яка обрала його на посаду (частина друга статті 50 Закону № 5076-VI). Частиною третьою статті 50 Закону № 5076-VI встановлено, що КДКА діє у складі кваліфікаційної та дисциплінарної палат. Кваліфікаційна палата утворюється у складі не більше дев`яти членів, дисциплінарна - не більше одинадцяти членів палати. КДКА адвокатури є повноважною за умови обрання не менше двох третин від кількісного складу кожної з її палат, затвердженого конференцією адвокатів регіону. Кожна палата на своєму першому засіданні шляхом голосування більшістю голосів від загальної кількості членів палати обирає з числа членів палати голову та секретаря палати. Голова палати за посадою є заступником голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури. Голова палати, секретар палати за рішенням відповідної палати може бути достроково відкликаний з посади. Частиною пятою статті 50 зазначеного Закону передбачено, що до повноважень КДКА належать: організація та проведення кваліфікаційних іспитів; прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту; прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю; здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів; вирішення інших питань, віднесених до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури цим Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України. У передбачених цим Законом випадках повноваження КДКА здійснює її кваліфікаційна або дисциплінарна палата. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що коли виникає спір із правовідносин, у яких адвокатура, як особлива формація реалізує надані їй правоможності в означеному сенсі, а саме: у разі обмеження права особи на заняття адвокатською діяльністю або прийняття рішення про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, оскарження рішення про накладення дисциплінарного стягнення, інші подібні за суттю і значенням дії, зокрема й щодо делегованих державою владних повноважень, як от у разі набуття особою статусу члена КДКА та його дострокове відкликання,то такий спір за наявності для цього підстав може підпадати під ознаки публічно-правового, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що вирішення спору, який виник між сторонами у справі, слід здійснювати в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За правилами частин першої і четвертої статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки викладені в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, то касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для розгляду. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2019 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 86365286
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 листопада 2019 року м. Київ Справа № 823/1984/16 Провадження № 11-1528апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - Держгеокадастр) на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 03 березня 2017 року (суддя Мишенко В. В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року (судді Федотов І. В., Горяйнов А. М., Троян Н. М.) у справі № 823/1984/16 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Держгеокадастру, треті особи: Колективне сільськогосподарське підприємство «Родниківка» (далі - КСП «Родниківка», КСП відповідно), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 , ОСОБА_65 , ОСОБА_66 , ОСОБА_67 , ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , ОСОБА_70 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_73 , ОСОБА_74 , ОСОБА_75 , ОСОБА_76 , ОСОБА_77 , ОСОБА_78 , ОСОБА_79 , ОСОБА_80 , ОСОБА_81 , ОСОБА_82 , ОСОБА_83 , ОСОБА_84 , ОСОБА_85 , ОСОБА_86 , ОСОБА_87 , ОСОБА_88 , ОСОБА_89 , ОСОБА_90 , ОСОБА_91 , ОСОБА_92 , ОСОБА_93 , ОСОБА_94 , ОСОБА_95 , ОСОБА_96 , ОСОБА_97 , ОСОБА_98 , ОСОБА_99 , ОСОБА_100 , ОСОБА_101 , ОСОБА_102 , ОСОБА_103 , ОСОБА_104 , ОСОБА_105 , ОСОБА_106 , ОСОБА_107 , ОСОБА_108 , ОСОБА_109 , ОСОБА_110 , ОСОБА_111 , ОСОБА_112 , ОСОБА_113 , ОСОБА_114 , ОСОБА_115 , ОСОБА_116 , ОСОБА_117 , ОСОБА_118 , ОСОБА_119 , ОСОБА_120 , ОСОБА_121 , ОСОБА_122 , ОСОБА_123 , ОСОБА_124 , ОСОБА_125 , ОСОБА_126 , ОСОБА_127 , ОСОБА_128 , ОСОБА_129 , ОСОБА_130 , ОСОБА_131 , ОСОБА_132 , ОСОБА_133 , ОСОБА_134 , ОСОБА_135 , ОСОБА_136 , ОСОБА_137 , ОСОБА_138 , ОСОБА_139 , ОСОБА_140 , ОСОБА_141 , ОСОБА_142 , ОСОБА_143 , ОСОБА_144 , ОСОБА_145 , ОСОБА_146 , ОСОБА_147 , ОСОБА_148 , ОСОБА_149 , ОСОБА_150 , ОСОБА_151 , ОСОБА_152 , ОСОБА_153 , ОСОБА_154 , ОСОБА_155 , ОСОБА_156 , ОСОБА_157 , ОСОБА_158 , ОСОБА_159 , ОСОБА_160 , ОСОБА_161 , ОСОБА_162 , ОСОБА_163 , ОСОБА_164 , ОСОБА_165 , ОСОБА_166 , ОСОБА_167 , ОСОБА_168 , ОСОБА_169 , ОСОБА_170 , ОСОБА_171 , ОСОБА_172 , ОСОБА_173 , ОСОБА_174 , ОСОБА_175 , ОСОБА_176 , ОСОБА_177 , ОСОБА_178 , ОСОБА_179 , ОСОБА_180 , ОСОБА_181 , ОСОБА_182 , ОСОБА_183 , ОСОБА_184 , ОСОБА_185 , ОСОБА_186 , ОСОБА_187 , ОСОБА_188 , ОСОБА_189 , ОСОБА_190 , ОСОБА_191 , ОСОБА_192 , ОСОБА_193 , ОСОБА_194 , ОСОБА_195 , ОСОБА_196 , ОСОБА_197 , ОСОБА_198 , ОСОБА_199 , ОСОБА_200 , ОСОБА_201 , ОСОБА_202 , ОСОБА_203 , ОСОБА_204 , ОСОБА_205 , ОСОБА_206 , ОСОБА_207 , ОСОБА_208 , ОСОБА_209 , ОСОБА_210 , ОСОБА_211 , ОСОБА_212 , ОСОБА_213 , ОСОБА_214 , ОСОБА_215 , ОСОБА_216 , ОСОБА_217 , ОСОБА_218 , ОСОБА_219 , ОСОБА_220 , ОСОБА_221 , ОСОБА_222 , ОСОБА_223 , ОСОБА_224 , ОСОБА_225 , ОСОБА_226 , ОСОБА_227 , ОСОБА_228 , ОСОБА_229 , ОСОБА_230 , ОСОБА_231 , ОСОБА_232 , ОСОБА_233 , ОСОБА_234 , ОСОБА_235 , ОСОБА_236 , ОСОБА_237 , ОСОБА_238 , ОСОБА_239 , ОСОБА_240 , ОСОБА_241 , ОСОБА_242 , ОСОБА_243 , ОСОБА_244 , ОСОБА_245 , ОСОБА_246 , ОСОБА_247 , ОСОБА_248 , ОСОБА_249 , ОСОБА_250 , ОСОБА_251 , ОСОБА_252 , ОСОБА_253 , ОСОБА_254 , ОСОБА_255 , ОСОБА_256 , ОСОБА_257 , ОСОБА_258 , ОСОБА_259 , ОСОБА_260 , ОСОБА_261 , ОСОБА_262 , ОСОБА_263 , ОСОБА_264 , ОСОБА_265 , ОСОБА_266 , ОСОБА_267 , ОСОБА_268 , ОСОБА_269 , ОСОБА_270 , ОСОБА_271 , ОСОБА_272 , ОСОБА_273 , ОСОБА_274 , ОСОБА_275 , ОСОБА_276 , ОСОБА_277 , ОСОБА_278 , ОСОБА_279 , ОСОБА_280 , ОСОБА_281 , ОСОБА_282 , ОСОБА_283 , ОСОБА_284 , ОСОБА_285 , ОСОБА_286 , ОСОБА_287 , ОСОБА_288 , ОСОБА_289 , ОСОБА_290 , ОСОБА_291 , ОСОБА_292 , ОСОБА_293 , ОСОБА_294 , ОСОБА_295 , ОСОБА_296 , ОСОБА_297 , ОСОБА_298 , ОСОБА_299 , ОСОБА_300 , ОСОБА_301 , ОСОБА_302 , ОСОБА_303 , ОСОБА_304 , ОСОБА_305 , ОСОБА_306 , ОСОБА_307 , ОСОБА_308 , ОСОБА_309 , ОСОБА_310 , ОСОБА_311 , ОСОБА_312 , ОСОБА_313 , ОСОБА_314 , ОСОБА_315 , ОСОБА_316 , ОСОБА_317 , ОСОБА_318 , ОСОБА_319 , ОСОБА_320 , ОСОБА_321 , ОСОБА_322 , ОСОБА_323 , ОСОБА_324 , ОСОБА_325 , ОСОБА_326 , ОСОБА_327 , ОСОБА_328 , ОСОБА_329 , ОСОБА_330 , ОСОБА_331 , ОСОБА_332 , ОСОБА_333 , ОСОБА_334 , ОСОБА_335 , ОСОБА_336 , ОСОБА_337 , ОСОБА_338 , ОСОБА_339 , ОСОБА_340 , про зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Держгеокадастру, у якому просили: - визнати протиправними відмови відповідача від 29 вересня та 25 листопада 2016 року № 13801/2-16 і № 16186/2-16 відповідно в наданні працівникам Державного підприємства «Родниківка» (далі - ДП «Родниківка») і КСП «Родниківка», а також працівникам державних і комунальних закладів освіти, культури й охорони здоров`я, розташованих на території Родниківської сільської ради Уманського району Черкаської області (далі - Сільрада), дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земель КСП «Родниківка»; - зобов`язати Держгеокадастр надати працівникам ДП «Родниківка» і КСП «Родниківка», а також працівникам державних і комунальних закладів освіти, культури й охорони здоров`я, розташованих на території Сільради, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земель КСП «Родниківка». 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що КСП «Родниківка» є правонаступником усіх прав та обов`язків реорганізованого ДП «Родниківка», у тому числі щодо права постійного користування земельними ділянками, а тому на підставі Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі - Указ № 720/95) і з урахуванням пункту 8 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України) працівники підприємства, а також пенсіонери з їх числа мають право на приватизацію земельної ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай) у порядку, встановленому статтями 25, 118 указаного Кодексу. Таким чином, безпідставними є посилання відповідача на те, що оскільки ДП «Родниківка» як юридична особа ліквідована, а КСП «Родниківка» не належить до переліку підприємств, визначених статтею 25 ЗК України, то надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земель є неможливим. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Черкаський окружний адміністративний суд постановою від 03 березня 2017 року позов задовольнив частково: визнав протиправною відмову Держгеокадастру в наданні працівникам КСП «Родниківка» ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельних ділянок у КСП «Родниківка»; зобов`язав Держгеокадастр вирішити питання про надання КСП «Родниківка» дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земельної ділянки КСП «Родниківка», розташованої на території Сільради. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 08 серпня 2017 року залишив постанову суду першої інстанції без змін. 5. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що членами КСП «Родниківка» дотримано процедуру розпаювання земельної ділянки підприємства. ЗК України передбачає право членів КСП, а також пенсіонерів з їх числа на приватизацію відповідних земельних ділянок, а відповідач протиправно відмовив позивачам - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 6. Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 , оскільки цей позивач не звертався до відповідача з приводу надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою, а тому його вимоги є передчасними. 7. Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої й апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 8. Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, Держгеокадастр подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що ДП «Родниківка» без правовстановлюючого документа на землю використовувало земельні ділянки державної власності в адміністративних межах Сільради. За результатами приватизації майна ДП «Родниківка» право постійного користування земельними ділянками не перейшло до КСП «Родниківка». Таким чином, оскільки право користування земельними ділянками не посвідчено жодним суб`єктом господарювання, то, відповідно, і майнове право на землю не виникло й не могло перейти до правонаступника. За таких обставин скаржник вважає помилковими твердження суду про те, що членами колективного підприємства дотримано процедуру щодо розпаювання земельних ділянок. 9. Також Держгеокадастр вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій приписів земельного законодавства України щодо приватизації та паювання земель ДП «Родниківка» та КПС «Родниківка», зокрема, статей 25 та 118, розділу Х «Перехідні положення» ЗК України. 10. На думку відповідача, спір у цій справі не є публічно-правовим, пов`язаний із захистом речового права особи на землю, а тому має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. 11. Ураховуючи викладене, Держгеокадастр у касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а провадження у справі закрити. Позиція інших учасників справи 12. У запереченнях на касаційну скаргу Держгеокадаструпозивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 зазначили, що КСП «Родниківка» як правонаступник усіх прав та обов`язків реорганізованого підприємства має право на постійне користування землею державної власності, яке належало ДП «Родниківка». Суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що неотримання підприємствами-попередниками КСП «Родниківка» державного акта на право постійного користування землею не може бути підставою для позбавлення його членів права землекористування та законного сподівання на його реалізацію, а відтак відмова Держгеокадастру в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою для приватизації земельних ділянок є не наслідком порушення позивачами відповідної процедури, а результатом помилкового тлумачення відповідачем норм законодавства. 13. На час розгляду справи інші особи заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надіслали. Рух касаційної скарги 14. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 27 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. 16. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17. У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 18. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС Україниз огляду на те, що в справі відсутні клопотання її учасників про розгляд справи за їх участю, а характер спірних правовідносин не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 20. На виконання постанови Черкаського обласного комітету Комуністичної партії УРСР і виконавчого комітету Черкаської обласної Ради депутатів трудящих від 14 лютого 1961 року № 131 Колгосп ім. Шевченка Уманського району Черкаської області реорганізовано у Радгосп «Родніковка», якому передано 2312 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 2224 га ріллі. 21. Правонаступником Радгоспу «Родніковка» є ДП «Родниківка». 22. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2011 року № 127 «Про затвердження переліку підприємств, які підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та операції з безоплатної передачі частки державного майна (акцій) яких працівникам і прирівняним до них особам звільняються від оподаткування» ДП «Родниківка» включено до переліку підприємств, які підлягають приватизації. 23. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Черкаській області (далі - Регіональне відділення ФДМУ) наказом від 16 липня 2012 року № 14-АПК вирішило приватизувати об`єкт державної власності - ДП «Родниківка», а наказом від 02 вересня 2014 року № 15-АПК затвердило план приватизації вказаного підприємства. 24. Наказом Регіонального відділення ФДМУ від 04 вересня 2014 року № 17-АПК з урахуванням рішення загальних зборів членів трудового колективу (протокол від 29 серпня 2014 року) ДП «Родниківка» перетворено у КСП «Родниківка» (ідентифікаційний код 00487195), яке визнано правонаступником ДП «Родниківка». 25. Статутом КСП «Родниківка» (далі - Статут) передбачено, що це підприємство є добровільним об`єднанням громадян та частини їх майна і коштів для спільного виробництва сільськогосподарської та іншої продукції, діє на засадах підприємництва і самоврядування, створене за рішенням загальних зборів членів трудового колективу. 26. КСП «Родниківка» є правонаступником усіх прав та обов`язків реорганізованого шляхом перетворення ДП «Родниківка», код ЄДРПОУ 00487195 (пункт 1.4 Статуту). 27. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань КСП «Родниківка» є правонаступником ДП «Родниківка». 28. За умовами договору від 24 листопада 2014 року, укладеного між КСП «Родниківка» та Регіональним відділенням ФДМУ, передано безоплатно у власність працівникам єдиний майновий комплекс ДП «Родниківка» на підставі плану приватизації та земельну ділянку площею 2396,1199 га в адміністративних межах Сільради. 29. Відповідно до довідки Управління Держземагентства в Уманському районі Черкаської області про кількісні та якісні характеристики земельної ділянки (згідно з формою 6-зем) від 22 червня 2015 року № 0-28-06-5516/2-15 ДП «Родниківка» було землекористувачем 2398,1 га земель в адміністративних межах Сільради, включаючи 2024,7 га сільськогосподарських угідь. 30. Загальними зборами працівників КСП «Родниківка», пенсіонерів і прирівняних до них осіб (протокол від 05 березня 2015 року № 4), серед іншого, затверджено Положення про розпаювання землі КСП «Родниківка» (далі - Положення про розпаювання землі), Положення про комісію з розпаювання землі КСП «Родниківка» (далі - Положення про Комісію, Комісія відповідно). 31. Згідно з пунктами 2.1, 2.2 Положення про розпаювання землі право на земельну частку (пай) КСП «Родниківка» мають члени КСП «Родниківка», які станом на 14 листопада 2014 року є працівниками, в тому числі пенсіонерами, які раніше працювали в ньому і залишаються членами цього підприємства, а також прирівняні до них особи (далі - пайовики). Загальний список осіб, які мають право на земельну частку (пай), складається Комісією й затверджується загальними зборами пайовиків. 32. Пунктом 2.2, підпунктом 4.1.2 пункту 4.1 Положення про Комісію передбачено, що основним завданням Комісії є безпосередня організація проведення процедури розпаювання земель КСП «Родниківка», насамперед шляхом розрахунку вартості та розміру в умовних кадастрових гектарах земельної частки (паю) та складання списку осіб, які мають право на земельну частку (пай) у КСП «Родниківка». Комісія складає й затверджує списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) КСП «Родниківка». 33. Рішенням загальних зборів працівників, пенсіонерів та прирівняних до них осіб КСП «Родниківка» від 27 травня 2015 року затверджено перелік осіб, які мають право на земельну частку (пай) КСП «Родниківка». 34. 29 серпня 2016 року особи, визначені вказаним рішенням загальних зборів, звернулися до Держгеокадастру з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земель ДП «Родниківка», правонаступником якого є КСП «Родниківка». 35. Листом від 29 вересня 2016 року № 13801/2-16 відповідач повідомив указаних осіб про неможливість вирішення питання приватизації земельних ділянок, мотивуючи це тим, що ані КСП «Родниківка», ані ДП «Родниківка» землі сільськогосподарського призначення в користування офіційно не надавалися, ДП «Родниківка» як юридична особа ліквідоване 14 листопада 2014 року, а КСП «Родниківка» не належить до переліку підприємств, визначених у статті 25 ЗК України. 36. 27 жовтня 2016 року працівники та пенсіонери КСП «Родниківка» повторно звернулися до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земель ДП «Родниківка», правонаступником якого є КСП «Родниківка», на що отримали лист Держгеокадастру від 25 листопада 2016 року № 16186/2-16 аналогічного змісту, що й лист від 29 вересня 2016 року. 37. Не погодившись із відмовами Держгеокадастру в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою для приватизації земель КСП «Родниківка», позивачі звернулися до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 38. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 39. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України(тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 40. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС Українисуб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 41. Відповідно до частини другої статті 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 42. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 43. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 44. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 45. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 46. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 47. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 48. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 49. На підставі частини другої статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. 50. Згідно із пунктом 1 Указу № 720/95 паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). 51. За змістом абзацу другого пункту 8 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств та працівники державних і комунальних закладів освіти, культури та охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа, які на час набрання чинності цим Кодексом не приватизували земельні ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай), мають право на їх приватизацію в порядку, встановленому статтями 25 та 118 цього Кодексу. В сільськогосподарських акціонерних товариствах право на земельну частку (пай) мають лише їх члени, які працюють у товаристві, а також пенсіонери з їх числа. 52. Відповідно до частини першої статті 25 ЗК України при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). 53. Частинами третьою - п`ятою статті 118 цього Кодексу передбачено, що громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом. 54. Згідно із частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. 55. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 затверджено Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Положення). 56. Відповідно до пункту 1 Положення Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. 57. Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених ЗК України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи (підпункт 31 пункту 4 Положення). 58. Положеннями частин сьомої, десятої, одинадцятої статті 118 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. 59. Отже, наведеними нормами права встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. 60. Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів про те, що спір у справі має вирішуватися в порядку цивільного (господарського) судочинства, то Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикційної належності спору, предметом якого є оскарження рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання або відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 61. Так, у постановах від 21 березня 2018 року (справа № 536/233/16-ц), 24 квітня 2018 року (справа № 401/2400/16-ц), 30 травня 2018 року (справа № 826/5737/16), 19 червня 2018 року (справа № 922/864/17) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір, який виник між цими сторонами, повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у відповідних правовідносинах реалізовував свої контрольні функції у сфері управлінської діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Водночас отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов`язані з неправомірністю його прийняття. 62. Адміністративні суди розглядають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору. 63. Питання, пов`язаного з визнанням права власності чи права користування земельною ділянкою та оспорюванням такого права інших осіб, у позивачів у межах спору не виникало. 64. Підстав для відступлення від наведених у зазначених рішеннях висновків не встановлено. 65. Таким чином, у цій справі спір, який виникає з цивільних правовідносин, - відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення Держгеокадастру, який у межах спірних відносин діє як суб`єкт владних повноважень, що свідчить про те, що ця справа відноситься до юрисдикції адміністративного суду. 66. Щодо правильності висновків судів попередніх інстанцій по суті заявлених вимог Велика Палата Верховного Суду дійшла такого висновку. 67. Відповідно до статті 5 Закону України від 10 липня 1996 року № 290/96-ВР «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (далі - Закон № 290/96-ВР; у редакції, чинній на момент приватизації державного підприємства), який був чинний до 07 березня 2018 року, приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або в акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). 68. Частиною другою статті 6 Закону № 290/96-ВР передбачено, що безоплатна передача частки державного майна (акцій) здійснюється в разі перетворення в процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств у колективні сільськогосподарські підприємства або в акціонерні товариства на підставі договору безоплатної передачі, який укладається з урахуванням законодавства з питань оподаткування. 69. Згідно із частиною першою статті 8 указаного Закону приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом перетворення їх за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) у колективні сільськогосподарські підприємства або акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам підприємств-засновників. 70. Частиною другою статті 191 Цивільного кодексу України передбачено, що до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. 71. Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, КСП «Родниківка» є правонаступником усіх прав та обов`язків ДП «Родниківка». 72. Спірним у цій справі є наявність у КСП «Родниківка» права користування земельними ділянками, які перебували у постійному користуванні підприємства-попередника. 73. Положеннями статті 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності. 74. Згідно з пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити в установленому порядку право власності або право оренди на них. 75. Наведені положення ЗК України визнані неконституційними Рішенням Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. 76. У цьому Рішенні КСУ також зазначив, що Земельний кодекс Української РСР від 08 липня 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею (стаття 15). Землекористувачами визначалися: колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації і установи; промислові, транспортні, інші несільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації та установи; громадяни. При цьому суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг: - право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством; - права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені); - постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати; - земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією. 77. Пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 563-XII «Про земельну реформу»передбачалося, що громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. 78. Ці положення також визнані неконституційними зазначеним Рішенням КСУ. 79. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що право постійного користування землею, яке виникло в суб`єкта господарювання до набрання чинності ЗК України - 01 січня 2002 року, продовжує зберігатися у подальшому, а отже, може переходити від підприємства до його правонаступника. 80. Відтак посилання відповідача на те, що з припиненням ДП «Родниківка» як юридичної особи припинилося і його право користування земельними ділянками, яке, у свою чергу, не зареєстроване за КСП «Родниківка», є необґрунтованими. 81. Таким чином, оскільки у користуванні реорганізованого шляхом перетворення ДП «Родниківка» перебували землі сільськогосподарського призначення загальною площею 2398,1 га, то в подальшому право користування цими землями перейшло до правонаступника всіх його прав і обов`язків - КСП «Родниківка». 82. Крім того, факт переходу до КСП «Родниківка» прав на спірну земельну ділянку у порядку правонаступництва підтверджується договором безоплатної передачі єдиного майнового комплексу від 24 листопада 2014 року та Планом приватизації єдиного майнового комплексу ДП «Родниківка» й узгоджується з приписами чинного законодавства, зокрема, наведеними вище нормами ЗК України, Закону № 290/96-ВР, а також з висновками, викладеними в Рішенні КСУ від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. 83. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду стосовно того, що з огляду на зазначені вище норми законодавства України відсутність у КСП «Родниківка» акта про право постійного користування указаною земельною ділянкою не є достатньою підставою для позбавлення членів КСП їх права землекористування. Державний акт про право постійного користування земельною ділянкою є документом, який посвідчує наявність такого права. Існування права постійного користування земельною ділянкою у відповідного суб`єкта не залежить від наявності чи відсутності у нього такого державного акта. 84. З приводу доводів касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій приписів земельного законодавства України при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 85. Складовою реформування земельних відносин, що триває в Україні, є роздержавлення земель, тобто передача останніх із державної до комунальної власності. Землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися з державної у приватну власність різними способами, які залежать від організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств, які виступають землекористувачами. 86. Так, відносини щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій регламентовано, зокрема, статтею 25 ЗК України. Відповідно до частин першої - третьої цієї статті при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі у приватну власність особам, зазначеним у частині першій цієї статті, передаються безоплатно. 87. У свою чергу, частинами третьою - п`ятою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом. 88. Натомість приписи щодо паювання земель сільськогосподарського призначення містить, зокрема, Указ № 720/95, пунктом 1 якого визначено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). 89. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю (пункт 2 Указу № 720/95). 90. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації (пункти 5, 6 Указу № 720/95). 91. Порядок виділення таких земельних ділянок регламентовано Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», приписи якого передбачають виготовлення документації із землеустрою щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). 92. Викладені норми дозволяють констатувати, що паювання земель сільськогосподарських підприємств як особливий порядок набуття у приватну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення є способом приватизації цих ділянок членами таких підприємств. 93. Наведене узгоджується зі змістом пункту 8 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, згідно з яким члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств та працівники державних і комунальних закладів освіти, культури та охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа, які на час набрання чинності цим Кодексом не приватизували земельні ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай), мають право на їх приватизацію в порядку, встановленому статтями 25 та 118 цього Кодексу. 94. Таким чином, законодавство України надає право позивачам (працівникам, пенсіонерам КСП «Родниківка», яке є правонаступником ДП «Родниківка», припиненого шляхом перетворення 14 листопада 2014 року) на приватизацію земельних ділянок цього сільськогосподарського підприємства в установленому порядку. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 95. За частиною третьою статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 96. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 97. Згідно із частиною першою статті 350 КАС Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 98. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області залишити без задоволення. 2. Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 03 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401174
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2019 року м. Київ Справа № 210/3177/17 Провадження № 14-288цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 лютого 2018 року, ухвалене суддею Хлистуненко О.В. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 червня 2018 року, прийняту у складі суддів Бондар Я.М., Барильської А.П., Зубакової В.П. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат») про відшкодування моральної шкоди у зв`язку з втратою професійної працездатності у розмірі 250 тис. грн. 2. Позов мотивовано тим, що позивач працюючи з 1970 року у ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» у шкідливих умовах праці, отримав професійне захворювання, у зв`язку із чим висновком медико - соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) від 20 грудня 2004 року йому встановлено третю групу інвалідності у зв`язку із професіональним захворюванням та встановлена ступінь втрати професійної працездатності - 40 % (30 % - пиловий бронхіт та 10 % - туговухість) вперше. Згодом 24 лютого 2009 року позивачеві була встановлена ступінь втрати професійної працездатності в розмірі 50 %. Отже, позивач вважав, що у зв`язку з отриманим професійним захворюванням, йому було спричинено моральну шкоду. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 червня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, оскільки суд вважав, що позивачем доведено факт заподіяння йому моральної шкоди внаслідок втрати професійної працездатності. Стягнуто з ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 55 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, без утримання податку з доходу фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. Вирішено питання щодо судових витрат. У решті позовних вимог відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4. У липні 2018 року ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» звернулося до суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати ухвалені у справі судові рішення з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. 5. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з вимогами закону обов'язок по відшкодуванню вказаної моральної шкоди покладено на Фонд соціального страхування від нещасних випадків, а не на роботодавця, а отже останній не є належним відповідачем по справі. Крім того, в касаційній скарзі зазначено, що розмір відшкодування вказаної шкоди, який був визначений судами не відповідає засадам розумності та справедливості. Рух справи у суді касаційної інстанції 6. 20 липня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції. 7. 03 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 8. Відповідно до частини 4 статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. 9. 15 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини 4 статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Ухвала Верховного Суду від 15 травня 2019 року вмотивована наступним. 10.1.Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» Закон № 1105-XIV викладений у новій редакції: з назвою - «Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», який набув чинності 01 січня 2015 року (далі - Закон № 1105-ХІV, Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»). 10.2.Пункт 1 частини 2 статті 10 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» передбачає обов`язок страховика - Фонду соціального страхування України, виплачувати тільки ті страхові виплати, які передбачені цим законом. 10.3.Відповідно до частини 7 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страхові виплати складаються із: 1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата); 2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого); 3) страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності; 4) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу. 10.4.Згідно із частиною 8 статті 36 вказаного Закону у редакції від 01 січня 2015 року відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України. 10.5.Відповідно до пункту 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року (справа про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. 10.6.Фонд соціального страхування на час набрання чинності Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не був суб`єктом, за рахунок коштів якого здійснювалося відшкодування моральної шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань. Таким суб`єктом з 01 січня 2006 року є роботодавець. Положення Закону № 717-V, якими скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду соціального страхування, визнані Конституційним Судом України такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008). 10.7.У Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 Конституційний Суд України встановив, що вищевказаним скасуванням право зазначених категорій громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац дев`ятий пункту 5 мотивувальної частини). Конституційний Суд України у вказаному рішенні також констатував, що такий розподіл обов`язків щодо відшкодування моральної шкоди потерпілим на виробництві від нещасного випадку та професійного захворювання не суперечить вимогам статті 22 Конституції України. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для визнання неконституційними положень Закону № 717-V Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі - Закон № 717-V), якими було скасовано право застрахованих громадян, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування, гарантоване приписами Закону № 1105-XIV у первинній редакції (абзац 9 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008). 10.8.Колегія суддів Касаційного цивільного суду зазначила, що на момент звернення до суду ОСОБА_1 як особи, потерпілої від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань, відшкодування йому моральної (немайнової) шкоди не вважалось страховою виплатою у розумінні положень частини 8 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та мало здійснюватися незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України. 10.9.Крім того, визначене вище застосування частини 8 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не протирічить статті 58 Конституції України, оскільки Фонд соціального страхування не є особою, яка завдала моральну шкоду позивачеві. 10.10.Колегія суддів Касаційного цивільного суду зазначила, що скасування обов`язку Фонду, який був передбачений, зокрема статтею 21 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» здійснювати відповідну страхову виплату потерпілому означає скасування обов`язку (функції), а не відповідальності винної особи. 10.11.Колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала, що твердження щодо того, що скасування відповідного обов`язку Фонду соціального страхування не позбавляє потерпілого права на відшкодування моральної шкоди за рахунок роботодавця як винної особи (відповідно до норм ЦК України та КЗпП України), узгоджуються і наступні положення законодавства. 10.12.Відповідно до статті 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. 10.13.Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 КЗпП України). 10.14.Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. 10.15.Суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт завдання позивачеві моральної шкоди внаслідок отримання професійного захворювання під час роботи у ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат». 10.16.Згідно з пунктом 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-рп/2004 моральна шкода потерпілого від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання полягає, зокрема, у фізичному болю, фізичних та душевних стражданнях, яких він зазнає у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричиняють йому моральні та фізичні страждання. 10.17.Отже, зважаючи на те, що сторони перебували у трудових правовідносинах, професійні захворювання отримані позивачем під час виконання ним трудових обов`язків, тому наявні підстави, передбачені статтями 153, 237-1 КЗпП України, для відшкодування роботодавцем працівнику моральної шкоди. 10.18.Відповідних висновків щодо застосування положень статей 153, 237-1 КЗпП України, 1167 ЦК України та Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» Верховний Суд також дійшов у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 219/9095/16-ц (касаційне провадження № 61-4772св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 265/379/16 (касаційне провадження № 61-5393св18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 210/4786/16 (касаційне провадження № 61-8717св18), від 31 жовтня 2018 року № 592/3565/17 (касаційне провадження № 61-14410св18), від 05 грудня № 212/4799/17 (касаційне провадження № 61-36931св18) від 19 грудня 2018 року у справі № 219/5501/17 (касаційне провадження № 61-1431св18), виклавши позицію про покладення обов`язку відшкодування моральної шкоди на роботодавця, з яким позивач перебував у трудових правовідносинах, з огляду на те, що професійні захворювання отримані позивачем під час виконання ним трудових обов`язків. 10.19.На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду, зміст положень статті 153, частини 1 статі 237-1 КЗпП України, статті 1167 ЦК України дає підстави для висновку, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом, при цьому Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній на час звернення позивача з цим позовом, не передбачено відшкодування потерпілій особі моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування України, як не передбачено у Державному бюджеті України коштів на таке відшкодування. 10.20.Проте у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відповідно до підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній до 20 березня 2007 року, у разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц. 10.21.Оскільки Касаційний цивільній суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що обов`язок відшкодування моральної шкоди внаслідок отриманого позивачем професійного захворювання покладається на роботодавця як винної особи, відповідно до норм ЦК України та КЗпП України та захист такого права залежить від дати звернення потерпілої особи з відповідним позовом, колегія суддів вказувала на наявність передумов щодо відступлення від вищевказаних висновків Великої Палати Верховного Суду. 10.22.За таких обставин колегія суддів Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. 05 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами 12. Судами встановлено, що ОСОБА_1 з 04 січня 1970 року до 20 листопада 1980 року працював у ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» на різних посадах. 13. Рішенням Лікувально-профілактичного закладу «Український науково-дослідний інститут промислової медицини» від 21 жовтня 2004 року позивачу встановлено професійні захворювання: пиловий бронхіт першого - другого ступеня з бронхообструктивним синдромом; емфізема легень першого - другого ступеня; легенева недостатність першого - другого ступеня, нейросенсорна приглухуватість першого ступеня (з легким зниженням слуху), у зв`язку з чим складено акт розслідування хронічного професійного захворювання від 24 листопада 2004 року. 14. Актом розслідування хронічного професійного захворювання від 24 листопада 2004 року встановлено, що причиною професійного захворювання ОСОБА_1 є, як вищевказана робота в умовах впливу виробничого пилу, концентрація якого перевищує гранично допустиму, так і в умовах впливу шуму, рівень якого перевищує гранично допустимий. 15. Висновком МСЕК від 20 грудня 2004 року ОСОБА_1 встановлено 40% втрати професійної працездатності (з них 30% - пиловий бронхіт, 10% - туговухість) та третю групу інвалідності безстроково. 16. Висновком МСЕК від 24 лютого 2009 року ОСОБА_1 встановлено 50% втрати професійної працездатності та підтверджено третю групу інвалідності безстроково. 17. Згідно рекомендацій МСЕК позивач потребує забезпечення санаторно-курортним і медикаментозним лікуванням. Позиція Великої Палати Верховного Суду 18. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 19. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 20. Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. 21. Відповідно до частини 1 статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. 22. Згідно з частинами 1 та 5 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. 23. Частинами 1 та 2 статті 153 КЗпП України визначено, що на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. 24. Відповідно до статті 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. 25. Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 КЗпП України). 26. Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. 27. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 ЦК України). 28. Разом з тим, відповідно до підпункту «е» пункту 1 частини 1 статті 21 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній до 20 березня 2007 року, у разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. 29. Положеннями пункту 1, абзацу 3 пункту 5, пункту 9, абзацу 3 пункту 10, пункту 11 розділу I Закону № 717-V, який набрав чинності 20 березня 2007 року, скасовано право застрахованих громадян, які є потерпілими на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону № 1105-XIV. 30. Проте Конституційний Суд України вважає, що право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 Цивільного кодексу України та статтею 2371 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац 9 пункту 5 мотивувальної частини рішення № 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року). 31. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини 2 та 3 статті 5 ЦК України). 32. Отже, у світлі рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року Закон № 717-V не встановлював ретроспективно обов`язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом`якшує або скасовує відповідальність особи. 33. Позовна давність не поширюється, зокрема, на вимогу про відшкодування шкоди, завданої, зокрема, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію (пункт 3 частини 1 статті 268 ЦК України). 34. Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов`язкового державного соціального страхування (стаття 4 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема, Законом № 1105-ХІV. 35. Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду. 36. Тобто спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону № 1105-ХІV повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. 37. Таким чином, і право на відшкодування моральної шкоди виникає в потерпілого з дня встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. 38. Частинами 1, 3 статті 28 Закону № 1105-ХІV у редакції, чинній на час встановлення позивачу висновком МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, визначено, що страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі статтею 21 цього Закону Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. За наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. 39. Відповідно до статті 13 зазначеного Закону страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. 40. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 Конституційний Суду України зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. 41. Пунктом 27 статті 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини 1 статті 21, частини 3 статті 28 та частини 3 статті 34 Закону № 1105-XIV, якими обов`язок відшкодування моральної шкоди було покладено на Фонд. 42. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. 43. Як зазначено у пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Молдавська проти України» (заява № 43464/18), застосований судом закон не повинен містити жодного положення, яке могло б ввести в оману заявника щодо його чинності та релевантності до відповідних правовідносин, а тому обмеження щодо реалізації відповідних прав скаржника було передбачуваним і обґрунтованим 44. Аналізуючи поняття «якість закону» ЄСПЛ у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява № 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля. 45. Також, ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). 46. Крім того, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). 47. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для запропонованого колегією суддів Касаційного цивільного суду відступлення від цього висновку, оскільки останній базується на основоположних нормах цивільного законодавства про те, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, а отже відсутні правові підстави для визнання належним відповідачем у даній справі ПАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат», оскільки право на відшкодування завданої умовами виробництва моральної шкоди, яка спричинила втрату професійної працездатності ОСОБА_1 , виникло у останнього у 2004 році. Таким чином, у задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» належить відмовити. 48. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини 1 статті 409 ЦПК України). 49. Згідно з частиною 1 статті 412 ЦПК України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 50. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у даній справі належить скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Щодо судових витрат 51. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 52. Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 53. Частиною 6 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 54. Враховуючи викладене, вимоги Закону України «Про судовий збір», належить здійснити наступний розподіл судових витрат. 55. Стягнути з Державного бюджету України на користь Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат», сплачені останнім суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1057 грн 20 коп. та касаційної скарги - в розмірі 1409 грн 60 коп. Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» задовольнити. Скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 червня 2018 року. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди відмовити. Стягнути з Державного бюджету України на користь Публічного акціонерного товариства «Південний гірничо-збагачувальний комбінат», ЄДРПОУ 00191000, адреса: 50026, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1057 (одна тисяча п`ятдесят сім) гривень 20 коп. та касаційної скарги - в розмірі 1409 (одна тисяча чотириста дев`ять) гривень 60 коп. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401141
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2019 року м. Київ Справа № 591/5619/17 Провадження № 14-605цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Зарічного районного суду міста Суми від 26 лютого 2019 року у складі судді Сидоренко А. П. та постанову Сумського апеляційного суду від 14 травня 2019 року у складі суддів Кононенко О. Ю., Собини О. І., Хвостик С. Г. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сумитеплоенерго» (далі - ТОВ «Сумитеплоенерго»), виконавчого комітету Сумської міської ради, треті особи: Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП, Комісія), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом, посилаючись на те, що на виконання вимог Порядку проведення відкритого обговорення проектів рішень НКРЕКП, затвердженого постановою Комісії від 30 червня 2017 року № 866 (далі - Порядок № 866), 26 та 30 серпня 2017 року мали відбутися відкриті слухання з приводу затвердження на 2018 рік тарифів на послуги, що надаються ТОВ «Сумитеплоенерго», які фактично не відбулися, про що складені відповідні протоколи. 1.2. 26 та 30 серпня 2017 року посадові особи ТОВ «Сумитеплоенерго», які не мали на те повноважень та порушили порядок проведення відкритих слухань, склали неправдиві протоколи та внесли до них неправдиві відомості про проведення відкритих слухань. 1.3. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: - визнати незаконними дії посадових осіб ТОВ «Сумитеплоенерго» зі складання протоколу відкритих слухань з питань необхідності перегляду та встановлення тарифів на виробництво, транспортування, постачання теплової енергії та послуг з централізованого опалення й гарячого водопостачання для ТОВ «Сумитеплоенерго» від 26 серпня 2017 року, підписаного головуючим відкритих слухань Рябінкою Є. К., секретарем відкритих слухань Врублевською В. В. та заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів Сумської міської ради Журбою О. І., й направлення його до НКРЕКП; зобов`язати ТОВ «Сумитеплоенерго» провести відкриті слухання (відкрите обговорення) із зазначених питань відповідно до Порядку № 866; - визнати незаконними дії посадових осіб ТОВ «Сумитеплоенерго» зі складання протоколу відкритих слухань з питань необхідності встановлення для ТОВ «Сумитеплоенерго» на 2018 рік тарифів на виробництво електричної енергії та встановлення для ТОВ «Сумитеплоенерго» на 2018 рік тарифу на виробництво теплової енергії на теплоелектроцентралі, схвалення для ТОВ «Сумитеплоенерго» на 2018 рік інвестиційної програми з виробництва електричної та теплової енергії на теплоелектроцентралі від 30 серпня 2017 року, підписаного головуючим відкритих слухань Смертяк С. Ю., секретарем відкритих слухань Врублевською В. В. , директором ТОВ «Сумитеплоенерго» Васюніним Д. Г., заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів Сумської міської ради Журбою О. І., й направлення його до НКРЕКП; зобов`язати ТОВ «Сумитеплоенерго» провести відкриті слухання (відкрите обговорення) із зазначених питань відповідно до Порядку № 866. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 10 січня 2018 року провадження у справі закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору. 2.2. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що 28 грудня 2017 року НКРЕКП затвердила ТОВ «Сумитеплоенерго» вищезазначені тарифи, а тому оскаржені позивачем протоколи вичерпали свою дію. 2.3. Постановою Апеляційного суду Сумської області від 22 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Зарічного районного суду міста Суми від 10 січня 2018 року скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. 2.4. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що прийняття 28 грудня 2017 року НКРЕКП постанов, якими процедура затвердження тарифів для ТОВ «Сумитеплоенерго» фактично завершена, тобто тарифи на 2018 рік вже затверджені, не свідчить про те, що спірні протоколи вичерпали свою дію, оскільки у позовних вимогах ставиться питання про відповідність вимогам відомчого акта процедури проведення відкритих слухань, зокрема дій посадових осіб ТОВ «Сумитеплоенерго». 2.5. Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 26 лютого 2019 року закрито провадження у цій справі. Роз`яснено позивачу його право звернутися з указаною заявою в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 2.6. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні правовідносини мають публічно-правовий характер, оскільки випливають із владно-розпорядчих функцій публічних органів, а позовні вимоги не містять посилання на те, що в результаті дій указаних органів позивач набуває речового права або позбувається такого права, розгляд цього спору належить до юрисдикції адміністративних судів. 2.7. Постановою Сумського апеляційного суду від 14 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Зарічного районного суду міста Суми від 26 лютого 2019 року - без змін. 2.8. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що предметом спірних правовідносин є рішення та дії ТОВ «Сумитеплоенерго», які виникли у зв`язку зі здійсненням ним делегованих НКРЕКП владних повноважень та публічно-владних управлінських функцій, пов`язаних із процедурою проведення відкритого обговорення змін до тарифів, тобто відповідач діяв як суб`єкт владних повноважень при оформленні оскаржуваних протоколів. Висновок суду першої інстанції про те, що цей спір належить до юрисдикції адміністративних судів, є правильним, оскільки стосується оскарження рішення та дій суб`єкта владних повноважень. 3. Вимоги та зміст касаційної скарги, надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У червні 2019 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Зарічного районного суду міста Суми від 26 лютого 2019 року та постанову Сумського апеляційного суду від 14 травня 2019 року, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 3.2. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Публічно-правовим, зокрема, є спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Відкриті слухання проводяться на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, а тому спір у цій справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки ТОВ «Сумитеплоенерго», до якого безпосередньо заявлені всі позовні вимоги у цій справі, не є суб`єктом владних повноважень, не виконує владних управлінських функцій, як і законодавчо не уповноважене керувати поведінкою позивача, який не знаходиться у його підпорядкуванні, не зобов`язаний виконувати його вимоги, приписи тощо. Таким чином, спір у цій справі має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 3.3. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 5 серпня 2019 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Зарічного районного суду міста Суми. 3.4. У вересні 2019 року ТОВ «Сумитеплоенерго» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що товариство не надає позивачеві послуги за вказаними ним адресами, а отже, відсутній причинно-наслідковий зв`язок між правами чи інтересами позивача, які можуть бути порушені, не визнані чи оспорені, та діями ТОВ «Сумитеплоенерго» щодо проведення відкритих слухань 26 та 30 серпня 2017 року. Позивач не подавав товариству жодних пропозицій чи зауважень щодо проектів рішень НКРЕКП з питань установлення цін (тарифів) на послуги, обговорення яких проводилося на відкритих слуханнях 26 та 30 серпня 2017 року, про що свідчить відсутність у справі таких доказів. Оскаржувані судові рішення є правомірними та законними. 3.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 25 вересня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції. 3.6. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду. 4. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 4.1. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду зазначає про таке. 4.2. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 4.3. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 4.4. У пункті 53 рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, № 93). 4.5. За частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 4.6. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України (у чинній редакції) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 4.7. До цивільних прав, які підлягають захисту, належать майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права. Цивільні права виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема, договорів та інших правочинів, завдання майнової та моральної шкоди, безпосередньо з актів цивільного законодавства, безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 4.8. Офіційне тлумачення інтересу, який підлягає захисту, надане в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. 4.9. Порушення права (інтересу) пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Прийняття судом рішення покликане усунути цю невизначеність, відновити порушене право, створити можливість для реалізації інтересу. 4.10. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи, інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, що визначений законом або договором, а якщо закон або договір ефективного способу захисту не визначають - суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 4.11. За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 4.12. Частиною першою статті 19 ЦПК України (як у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, так і у чинній редакції) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших відносин, крім справ, розгляд яких здійснюється за правилами іншого судочинства. 4.13. Натомість відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС України). Термін «публічно-правовий спір» охоплює, зокрема, спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 7 КАС України). 4.14. За змістом пунктів 8, 9 частини першої статті 4, статті 46 цього Кодексу сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Водночас відповідачем у такій справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень та у випадках, встановлених виключно законом. 4.15. Аналогічні положення містилися у статтях 3, 4, 17, 50 КАС України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 із цим позовом до суду. 4.16. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. 4.17. Тобто до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. 4.18. За частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. 4.19. Як убачається з матеріалів справи та з`ясували суди попередніх інстанцій, позивач у цій справі звернувся з позовом про визнання незаконними дій посадових осіб ТОВ «Сумитеплоенерго» зі складання протоколів відкритих слухань з питань необхідності перегляду та встановлення тарифів на виробництво, транспортування, постачання теплової енергії та послуг з централізованого опалення й гарячого водопостачання для ТОВ «Сумитеплоенерго» та з питань необхідності встановлення для ТОВ «Сумитеплоенерго» на 2018 рік тарифів на виробництво електричної енергії та встановлення для ТОВ «Сумитеплоенерго» на 2018 рік тарифу на виробництво теплової енергії на теплоелектроцентралі, схвалення для ТОВ «Сумитеплоенерго» на 2018 рік інвестиційної програми з виробництва електричної та теплової енергії на теплоелектроцентралі, вважаючи, що порушений порядок проведення таких відкритих слухань, протоколи підписані не уповноваженими особами, а зазначені у них відомості не відповідають дійсності. 4.20. Відповідно до статті 20 Закону України «Про теплопостачання» НКРЕКП встановлюються тарифи на виробництво та постачання теплової енергії, у тому числі на теплоелектроцентралях, на транспортування та постачання теплової енергії. 4.21. Також у відповідності до статті 17 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», статей 5, 6 Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг» до повноважень НКРЕКП віднесено встановлення тарифів на комунальні послуги суб`єктам природних монополій та суб`єктам господарювання на суміжних ринках (у тому числі тарифів у сфері енергетики), ліцензування діяльності яких здійснюється Комісією, затвердження процедури встановлення таких тарифів. 4.22. На виконання законів України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», «Про особливості доступу до інформації у сферах постачання електричної енергії, природного газу, теплопостачання, централізованого постачання гарячої води, централізованого питного водопостачання та водовідведення» НКРЕКП затвердила Порядок № 866 (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), який визначає процедуру організації та проведення відкритого обговорення проектів рішень з питань встановлення цін (тарифів), схвалення/затвердження інвестиційних програм/планів розвитку, розгляду зауважень та пропозицій до проектів рішень, що мають ознаки регуляторних актів, НКРЕКП, проекту кошторису НКРЕКП на відповідний рік та у разі необхідності з інших питань, що належать до компетенції Комісії та поширюються на суб`єктів господарювання, державне регулювання діяльності яких здійснюється НКРЕКП (далі - ліцензіати) (пункт 1.1 цього Порядку). 4.23. НКРЕКП проводить відкриті обговорення, зазначені в пункті 1.1, з метою досягнення балансу інтересів споживачів, ліцензіатів і держави, забезпечення безперешкодного доступу споживачів, замовників, ліцензіатів, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, організацій, що представляють інтереси споживачів, громадських організацій, засобів масової інформації та інших заінтересованих осіб до інформації та їх обізнаності на засадах гласності, відкритості, добровільності та свободи висловлювань (пункт 1.2 цього Порядку). 4.24. До винесення питання щодо встановлення цін (тарифів)/змін до них, схвалення/затвердження інвестиційних програм/планів розвитку/змін до них на відкрите обговорення НКРЕКП ліцензіат має провести відкрите обговорення (відкрите слухання) на місцях з питання щодо їх необхідності із залученням місцевих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (якщо проект рішення стосується розвитку окремого регіону та/або територіальної громади) за процедурою, наведеною у пункті 2.1 Порядку № 866, якщо інше не передбачено законодавством. 4.25. У разі необхідності встановлення цін (тарифів)/змін до них, схвалення/затвердження інвестиційної програми/плану розвитку/змін до них ліцензіат оприлюднює на своєму офіційному вебсайті повідомлення та обґрунтування щодо такої необхідності з метою отримання зауважень та пропозицій, а також строк, протягом якого приймаються зауваження і пропозиції, та адресу, на яку необхідно їх надсилати. 4.26. Строк, протягом якого від зацікавлених осіб приймаються зауваження і пропозиції, встановлюється ліцензіатом, але він не може бути меншим ніж 14 календарних днів та більшим ніж 20 календарних днів з дня оприлюднення такого повідомлення на офіційному вебсайті ліцензіата. 4.27. Результат відкритого обговорення (відкритого слухання) на місцях оформлюється протоколом, який підлягає оприлюдненню ліцензіатом на своєму офіційному вебсайті та надсилається до НКРЕКП (пункт 2.1 Порядку № 866). 4.28. З аналізу зазначених норм убачається, що проведення ліцензіатом (у цьому випадку ТОВ «Сумитеплоенерго») відкритого обговорення (відкритого слухання) є частиною процедури відкритого обговорення проектів рішень НКРЕКП з питань встановлення цін (тарифів), схвалення/затвердження інвестиційних програм/планів розвитку та змін до них зі встановлення відповідних тарифів, тобто, складовою єдиного процесу, який передує прийняттю НКРЕКП як регулятором власного рішення з вказаних вище питань. 4.29. Доказів та доводів про те, що такі дії товариства, вчинені ним у процесі здійснення господарської діяльності з метою отримання від регулятора послуг рішення про погодження для такого суб`єкта господарювання певних тарифів, схвалення інвестиційної програми, самі по собі зумовили виникнення у позивача цивільних прав та обов`язків у розумінні статті 11 ЦК України, матеріали справи не містять, так само як і відомостей про те, на задоволення якого прагнення позивача до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом спрямовано цей позов. 4.30. Разом із тим суди з`ясували, що ТОВ «Сумитеплоенерго» надіслало протоколи відкритих слухань від 26 та 30 серпня 2017 року до НКРЕКП і 28 грудня 2017 року на виконання своїх повноважень НКРЕКП прийняла постанови: № 1503, якою затвердила ТОВ «Сумитеплоенерго» тарифи на відпуск електричної енергії та виробництво теплової енергії; № 1531, якою затвердила ТОВ «Сумитеплоенерго» тарифи на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення; № 1536, якою затвердила ТОВ «Сумитеплоенерго» тарифи з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води. 4.31. Указом Президента України від 10 вересня 2014 року № 715/2014 затверджено Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - Положення), відповідно до пунктів 1, 2 якого НКРЕКП є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України. НКРЕКП є органом державного регулювання діяльності у сферах енергетики та комунальних послуг. НКРЕКП у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, а також цим Положенням. 4.32. У пункті 3 Положення визначені основні завдання НКРЕКП, серед яких, зокрема, державне регулювання діяльності суб`єктів природних монополій та суб`єктів господарювання, що провадять діяльність на суміжних ринках, у сферах електроенергетики; збалансування інтересів суб`єктів господарювання, споживачів і держави; забезпечення проведення цінової і тарифної політики у сферах електроенергетики, теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів, у нафтогазовому комплексі, сприяння впровадженню стимулюючих методів регулювання цін; захист прав споживачів товарів (послуг) на ринку, що перебуває у стані природної монополії, та на суміжних ринках у сферах електроенергетики. 4.33. За пунктом 6 Положення НКРЕКП для забезпечення виконання покладених на неї завдань і функцій має право: приймати у межах своєї компетенції рішення, що є обов`язковими до виконання суб`єктами природних монополій; звертатися до суду з метою захисту інтересів держави, споживачів, суб`єктів природних монополій та суб`єктів господарювання на суміжних ринках з підстав, передбачених законодавством; приймати рішення про застосування адміністративно-господарських санкцій (штрафів) до суб`єктів природних монополій та суб`єктів господарювання на суміжних ринках у випадках і розмірах, передбачених законом; складати відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення протоколи про порушення посадовими особами суб`єктів природних монополій та суб`єктів господарювання на суміжних ринках законодавства про природні монополії, електроенергетику, ринок природного газу, про теплопостачання, централізоване водопостачання і водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів; приймати в межах своєї компетенції рішення, що є обов`язковими для виконання суб`єктами природних монополій; приймати з питань, що належать до компетенції НКРЕКП, нормативно-правові акти, контролювати їх виконання; створювати та ліквідовувати територіальні органи як структурні підрозділи апарату НКРЕКП, що не мають статусу юридичної особи. 4.34. Рішення, прийняті НКРЕКП, оформлюються постановами і розпорядженнями та є обов`язковими до виконання суб`єктами природних монополій. Ці рішення можуть бути оскаржені в установленому законодавством порядку, в тому числі з підстав невідповідності порядку їх прийняття установленій процедурі. 4.35. Суди попередніх інстанцій з`ясували, що за результатами відкритих слухань, оформлених спірними протоколами, НКРЕКП прийняв рішення в межах виконання покладених на нього функцій. Відтак, процедурні порушення при прийнятті НКРЕКП такого рішення про встановлення тарифів, у разі їх наявності, можуть бути підставами для оскарження такого рішення; тож наведені позивачем обставини підлягають з`ясуванню саме в межах перевірки законності прийнятого рішення НКРЕКП, а не як предмет окремого позову. 4.36. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. 4.37. Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18 та від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц. 4.38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають розгляду не лише в порядку цивільного судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду. Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання незаконними дії зі складання протоколу відкритих слухань та зобов`язання провести відкриті слухання, сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. 4.39. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 4.40. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що провадження у справі підлягає закриттю, однак з мотивів, наведених вище. 5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 5.1. Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі підлягає закриттю з огляду на те, що вимога про визнання незаконними дії зі складання протоколу відкритих слухань та зобов`язання провести відкриті слухання не може бути розглянута в судах. 5.2. Пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 5.3. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 5.4. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 5.5. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, прийняв по суті правильне рішення про закриття провадження в справі, при цьому неправильно застосував норми права, помилково залишивши поза увагою те, що у цій справі відсутній юридичний спір, а тому ця справа не може бути розглянута судами жодної юрисдикції. А тому, касаційну скаргу слід задовольнити частково, ухвалу та постанову слід залишити без змін, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Змінити мотивувальні частини ухвали Зарічного районного суду міста Суми від 26 лютого 2019 року та постанови Сумського апеляційного суду від 14 травня 2019 року, виклавши їх в редакції цієї постанови. В іншій частині судові рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Рогач Л. І. Джерело: ЄДРСР 86402015
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада2019 року м. Київ Справа № 814/1021/17 Провадження № 11-674апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі - Адміністрація ДПС), Одеського прикордонного загону, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (далі - центр обробки інформації ДПС), Другого відділу державної виконавчої служби міста Хмельницький Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - ВДВС), Територіального управління Державної судової адміністрації України в Хмельницькій області про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 серпня 2018 року (судді Стас Л. В., Турецька І. О., Градовський Ю. М.), УСТАНОВИЛА: У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Адміністрації ДПС, Одеського прикордонного загону, центру обробки інформації ДПС, ВДВС, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Хмельницькій області, у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення старшого інспектора Одеського прикордонного загону Горищевої Л. Л. про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України через міжнародний аеропорт «Одеса»; - стягнути із відповідачів у солідарному порядку 22 025 грн та судові витрати. Миколаївський окружний адміністративний суд рішенням від 12 лютого 2018 року позовні вимоги задовольнив частково. Цей суд визнав протиправною бездіяльність ВДВС, яка полягала в несвоєчасному розгляді листа центру обробки інформації ДПС від 12 січня 2016 року вих. № 0.64-197/0/18-16, та стягнув з ВДВС кошти у розмірі 22 025 грн на користь позивачки. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 серпня 2018 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі, роз`яснивши ОСОБА_1 , що справа підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства, оскільки у цій справі спір не є публічно-правовим і стосується відшкодування матеріальної шкоди, завданої позивачці внаслідок скоєння кримінального правопорушення. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою, у якій просить його скасувати та залишити в силі рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року. У касаційній скарзі позивачка зазначила, що із висновком суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі вона не погоджується, оскільки звернулася до суду про оскарження рішення щодо заборони перетину нею кордону України та про відшкодування матеріальної шкоди, яка була завдана саме цією незаконною забороною. У відзиві на касаційну скаргу Одеський прикордонний загін просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення та наводить доводи про те, що у цій справі спір стосується відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок скоєння кримінального правопорушення, тому він не є публічно-правовим і має вирішуватися на правилами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 вересня 2018 року відкрив касаційне провадження. 27 червня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи 19 травня 2017 року під час перетину позивачкою державного кордону старшим інспектором Одеського прикордонного загону пункту пропуску через державний кордон України для повітряного сполучення міжнародний аеропорт «Одеса» Горинцевою Л. Л. прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону на виїзд з України на підставі ухвали Хмельницького міськрайонного суду від 17 листопада 2015 року у справі № 686/19897/15-ц про тимчасове обмеження позивачки у праві виїзду з України, яка направлена ВДВС для виконання на адресу Адміністрації ДПС. Таким рішенням позивачці завдано матеріальні збитки у розмірі вартості оплаченої туристичної путівки - 22 025 грн. За змістом ухвали Хмельницького міськрайонного суду вона постановлена 17 листопада 2015 року суддею Палінчаком О. М. за поданням державного виконавця ВДВС у зв`язку з відкритим виконавчим провадженням щодо примусового виконання виконавчого листа Хмельницького міськрайонного суду від 4 лютого 2015 року № 18689/14-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Ренесанс Капітал» позики в розмірі 264 418 грн. На підставі вказаної ухвали, яка надійшла на адресу Адміністрації ДПС 29 грудня 2015 року разом з супровідним листом ВДВС від 21 грудня 2015 року за вих. № 18687/15-2 за підписом державного виконавця Самборського І. М., відповідні відомості внесено до бази даних ДПС. Після надходження вказаного судового рішення центр обробки інформації ДПС прийняв його до виконання та вніс інформацію про позивачку до бази даних ДПС, як про особу, яку тимчасово обмежено у праві виїзду з України, про що повідомив ВДВС листом від 12 січня 2016 року за вих. № 0.64-197/0/18-16. Хмельницький міськрайонний суд листом повідомив ОСОБА_1 , що з 1 січня 2012 року по 12 червня 2017 рік будь-яких цивільних справ, у тому числі за № 686/19897/15-ц, стороною у яких би була ОСОБА_1 , не зареєстровано. Також повідомлено, що після огляду ухвали від 17 листопада 2015 року було встановлено, що підпис на ній не відповідає підпису судді Палінчака О. М. Хмельницьким міськрайонним судом проведено службове розслідування за фактом перебування в провадженні цього суду справи № 686/19897/15-ц за поданням ВДВС про тимчасове обмеження у виїзді за межі України ОСОБА_1 та фактом прийняття суддею Хмельницького міськрайонного суду Палінчаком О. М. ухвали від 17 листопада 2015 року про задоволення такого подання, про що складено відповідний акт про службове розслідування від 29 червня 2017 року. Відповідно до цього акта ухвала від 17 листопада 2015 року про тимчасове обмеження виїзду ОСОБА_1 за межі України суддею Хмельницького міськрайонного суду Палінчаком О. М. не виносилась, про що листом від 7 липня 2017 року (а. с. 54) суд повідомив позивачку та центр обробки інформації ДПС. Позивачка також звернулась із заявою до ВДВС про надання документів, на підставі яких щодо неї відкрито виконавче провадження. На цю заяву ВДВС повідомив про те, що проваджень щодо ОСОБА_1 на виконанні у ВДВС немає та подання щодо обмеження у праві виїзду за межі України відносно ОСОБА_1 не направлялось. Судом також встановлено, що після отримання листа від 7 липня 2017 року та акта службового розслідування від 29 червня 2017 року Хмельницького міськрайонного суду, центром обробки інформації ДПС припинено виконання судового рішення Хмельницького міськрайонного суду від 17 листопада 2015 року, як підробленого та вилучено інформацію про позивачку, як про особу, яку тимчасово обмежено у праві виїзду з України, з бази даних ДПС. Крім того, судом встановлено, що супровідний лист ВДВС від 21 грудня 2015 року за вих. № 18687/15-2 за підписом державного виконавця Самборського І. М. до Адміністрації ДПС не направлявся. Наказом Головного управління юстиції у Хмельницькій області від 22 жовтня 2014 року № 1019/04к державний виконавець Самборський І. М. звільнений з посади ще 23 жовтня 2014 року. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у вказаній редакції) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб`єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спір у справі не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки, як убачається із позовної заяви ОСОБА_1 , підставою для звернення до суду є протиправні дії відповідачів, вчинені на підставі підроблених документів (ухвали суду). Крім того, цей суд дійшов висновку, що оскільки позивачка не зверталася до компетентних органів із заявою про скоєння кримінального правопорушення щодо підроблення ухвали суду від 17 листопада 2015 року та направлення його до Державної прикордонної служби України, у зв`язку з чим не було встановлено винних осіб, то немає причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів та заподіяною шкодою, а позовні вимоги, викладені ОСОБА_1 в адміністративному позові, не можуть бути окремим предметом спору. При цьому суд апеляційної інстанції, крім іншого, послався на статтю 24 КПК, якою передбачено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом та що спір у справі має вирішуватися судами за правилами КПК. Проте Велика Палата Верховного Суду не погоджується із таким висновком, оскільки вони є безпідставними та не відповідають встановленим у справі фактичним обставинам. У статті 56 Конституції України визначено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових і службових осіб органів державної влади або місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 1174 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. За викладених обставин, враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у справі має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, тому постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 серпня 2018 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до цього суду для продовження розгляду. Вимоги касаційної скарги ОСОБА_1 про залишення без змін рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року не підлягають задоволенню, оскільки прийняття такого рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв`язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 серпня 2018 року скасувати. 3. Справу № 814/1021/17 за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, Одеського прикордонного загону, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, Другого відділу державної виконавчої служби міста Хмельницький Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Хмельницькій області про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкодинаправити для продовження розгляду до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401291
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2019 року м. Київ Справа № 910/20261/16 Провадження № 12-118гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., за участю секретаря судового засідання Чепака І.В. та представників учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Газ ресурс» - Гайдук Т.Л., ОСОБА_1- Панченко О.О., Товариства з обмеженою відповідальністю «Іст Юроуп Петролеум» - Гайдук Т.Л., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києвавід 15 листопада 2018 року, ухвалене суддею Приваловим А.І., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Жук Г.А., Дикунської С.Я., Мальченко А.О., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Газ ресурс» до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: - Товариства з обмеженою відповідальністю «Іст Юроуп Петролеум», - Державної служби геології та надр України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: - Товариства з обмеженою відповідальністю «Надрагазресурс», - Товариства з обмеженою відповідальністю «Геотехконсалтинг», - фізичної особи - підприємця Зеленського Ігоря Івановича, про стягнення 4 344 960,64 грн. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У листопаді 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Газ ресурс» (далі - ТОВ «Компанія «Газ ресурс») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 4 344 960,64 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач, посилаючись на положення частини другої статті 89 Господарського кодексу України (далі - ГК України), указав, що відповідач, перебуваючи на посаді директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс», вчинив дії, спрямовані на позбавлення позивача спеціального дозволу на геологічне вивчення надр (серія А №000850)№4127 від 05 квітня 2012 року (далі - дозвіл) та його подальшу передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Надрагазресурс» (далі - ТОВ «Надрагазресурс»), чим заподіяв позивачу збитки у загальному розмірі 4 344 960,64 грн, з яких: 1 509 600 грн - вартість дозволу, 1 014 924,64 грн - вартість геологічної інформації, що обліковувалася на балансі позивача та без якої неможлива видача дозволу, 1 820 436 грн - вартість агрегату А50. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 05 квітня 2012 року Державна служба геології та надр України (далі - Держгеонадра) видала Товариству з обмеженою відповідальністю «Голден Деррік» (далі - ТОВ Голден Деррік»), перетвореному у подальшому на Товариство з обмеженою відповідальністю «Іст Юроуп Петролеум» (далі - ТОВ «Іст Юроуп Петролеум»), дозвіл строком на 5 років на геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислову розробку з метою пошуку і розвідки у кам`яновугільних відкладах, геологічно-економічної оцінки і затвердження запасів родовища Державною комісією України по запасах корисних копалин Морозівської ділянки Зінківського району Полтавської області на площі 58,7 кв. м (газ природний, нафта, конденсат). Підстава видання: протокол від 27 грудня 2011 року № 7, оформлений за результатами аукціону, та договір купівлі-продажу від 27 листопада 2011 року № 7/1-11. 4. 19 червня 2012 року створено ТОВ «Компанія «Газ ресурс», яке зареєстровано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - реєстр) за кодом ЄДРПОУ 38324386, номер запису 1 588 102 0000 010764. Засновниками цього товариства є: ТОВ «Голден Деррік» із внеском 600 грн (60 % статутного капіталу) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Геотехконсалтинг» (далі - ТОВ «Геотехконсалтинг») із внеском 400 грн (40 % статутного капіталу). Товариство створене в цілях спільного здійснення геологічного вивчення, дослідно-промислової та промислової розробки родовищ корисних копалин, видобування корисних копалин, зокрема з метою здійснення діяльності з користування надрами на Морозівській ділянці в Зінківському районі Полтавської області (пункт 3.1 статуту). Директором товариства призначено ОСОБА_1 (рішення установчих зборів товариства, оформлене протоколом № 1 від 19 червня 2012 року), який одночасно був одноособовим засновником ТОВ «Геотехконсалтинг». 5. 12 листопада 2012 року наказом Держгеонадр № 550 у дозвіл внесено зміни щодо власника, а саме ТОВ «Голден Деррік» змінено на ТОВ «Компанія «Газ ресурс». 6. 01 серпня 2014 року за участю представника ТОВ «Геотехконсалтинг» ОСОБА_1 проведено загальні збори ТОВ «Компанія «Газ ресурс» (протокол загальних зборів № 2/2014), на яких вирішено питання про виключення зі складу учасників ТОВ «Компанія «Газ ресурс» одного з учасників - ТОВ «Голден Деррік», якому належала частка 60 %, зменшення статутного капіталу, проведено перерозподіл часток учасників, єдиним учасником ТОВ «Компанія «Газ ресурс» визначено ТОВ «Геотехконсалтинг». 7. 05 серпня 2014 року здійснено державну реєстрацію нової редакції статуту ТОВ «Компанія «Газ ресурс», у якому змінено склад учасників товариства, повноваження директора, в тому числі знято обмеження щодо укладення правочинів від імені товариства. 8. 06 листопада 2014 року проведено державну реєстрацію ТОВ «Надрагазресурс», засновниками якого є ТОВ «Компанія «Газ ресурс» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Бурінтехсервіс» із внесками по 50 % статутного капіталу. У подальшому останнє та ТОВ «Компанія «Газ ресурс» відступили свої частки у ТОВ «Надрагазресурс» на користь ТОВ «Геотехконсалтинг». 9. Керівником ТОВ «Надрагазресурс» є ОСОБА_1 . При цьому суди попередніх інстанцій визначили, що станом на час внесення змін до дозволу єдиним учасником ТОВ «Надрагазресурс» було ТОВ «Геотехконсалтинг», одноособовим засновником та власником якого також був ОСОБА_1 . 10. 11 листопада 2014 року між ТОВ «Компанія «Газ ресурс» і ТОВ «Надрагазресурс» укладено договір оренди № 1, згідно з яким позивачем передано в оренду ТОВ «Надрагазресурс» агрегат для освоєння та ремонту свердловини А50 вартістю 1 820 436 грн та розміром щомісячної орендної плати 36 408 грн (пункт 4.1 договору). 11. 14 листопада 2014 року ТОВ «Надрагазресурс» звернулося до Держгеонадр із заявою про внесення змін до дозволу, власником якого на той момент було ТОВ «Компанія «Газ ресурс», та передачу його у власність ТОВ «Надрагазресурс». До пакету документів щодо внесення таких змін додавався лист-згода власника дозволу - ТОВ «Компанія «Газ ресурс». 12. 12 березня 2015 року наказом Держгеонадр № 48 продовжено строк дії дозволу та внесено зміни щодо власника з ТОВ «Компанія «Газ ресурс» на ТОВ «Надрагазресурс». 13. Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 13 січня 2016 року у справі № 816/4679/15, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2016 року, скасовано усі реєстраційні дії про зменшення статутного капіталу ТОВ «Компанія «Газ ресурс» та виключення ТОВ «Голден Деррік» зі складу цього товариства. 14. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16 листопада 2016 року у справі № 917/577/15, яке набрало законної сили, визнано недійсним рішення позачергових зборів ТОВ «Компанія «Газ ресурс» від 01 серпня 2014 року, оформлене протоколом № 2/2014, про виключення ТОВ «Голден Деррік» зі складу учасників ТОВ «Компанія «Газ ресурс», зменшення статутного капіталу останнього, а також визнано недійсною нову редакції статуту ТОВ «Компанія «Газ ресурс» від 2014 року. 15. Суди попередніх інстанцій установили, що станом на час вирішення спору у цій справі ТОВ «Голден Деррік» є учасником ТОВ «Компанія «Газ ресурс» з часткою в статутному капіталі 100 %. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 16. Суди попередніх інстанцій розглядали справу неодноразово. Рішенням Господарського суду міста Києва від 15 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року, позов задоволено частково; стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Компанія «Газ ресурс» 1 509 600 грн збитків, що складають вартість дозволу, а в іншій частині позову відмовлено. 17. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач, перебуваючи на посаді директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс», вчинив протиправні дії, спрямовані на позбавлення товариства дозволу на користування надрами, тому указали на обов?язок ОСОБА_1 відшкодувати позивачу вартість цього дозволу. При цьому суди указали, що дозвіл є майновим правом та майном у розумінні статті 190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); дії відповідача щодо надання згоди на переоформлення дозволу та зміну власника фактично є відчуженням майна ТОВ «Компанія «Газ ресурс», внаслідок чого відповідач, надавши згоду на його переоформлення, перевищив повноваження директора, встановлені статутом ТОВ «Компанія «Газ ресурс» у редакції від 19 червня 2012 року. Однак у зв?язку з відсутністю доказів вибуття із власності ТОВ «Компанія «Газ ресурс» геологічної інформації та недоведенням ним права власності на агрегат А50 відмовили у позові в цих частинах. Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. 16 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про часткове скасування судових рішень попередніх інстанцій, а саме у частині стягнення з останнього на користь ТОВ «Компанія «Газ ресурс» 1 509 600 грн збитківта ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Скаржник посилається, зокрема, на порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції. Зазначає, що суди попередніх інстанцій порушили вимоги статей 20, 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки цей спір вирішений на підставі статті 1166 ЦК України, а не частини другої статті 89 ГК України, тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Заперечуючи по суті спору, скаржник посилається на неправильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що дозвіл на користування надрами є майном, стверджує, що такий дозвіл є нематеріальним активом. Наполягає на тому, що надання ним згоди на внесення змін до цього дозволу на користь іншої юридичної особи не можна розцінювати як відчуження, оскільки він вибув з користування позивача на підставі чинного наказу Держгеонадр № 48 від 12 березня 2015 року. Статут ТОВ «Компанія «Газ ресурс» не містив обмежень у повноваженнях директора для надання згоди на переоформлення цього дозволу. Доводи інших учасників справи 20. ТОВ «Компанія «Газ ресурс» та ТОВ «Іст Юроуп Петролеум» у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, погоджуються з висновками судів попередніх інстанцій про підвідомчість цього спору господарським судам згідно із чинним на момент подання позову законодавством (пункт 4? частини першої статті 12 ГПК України). Посилаються на те, що права на використання природних ресурсів є майновими правами, та заперечують проти доводів скаржника про те, що цей дозвіл є немайновим активом. Вартість цього дозволу обгрунтовують тим, що він отриманий позивачем від ТОВ «Голден Деррік» (перейменованого у подальшому на ТОВ «Іст Юроуп Петролеум») безкоштовно, тому ціна визначена виходячи з тієї ціни, за якою останнє придбало його за договором купівлі-продажу № 7/1-11 від 27 грудня 2011 року на аукціоні, а саме 1 509 600 грн. Наголошують на тому, що переоформлення дозволу здійснювалося з перевищенням ОСОБА_1 своїх повноважень, передбачених статутом товариства у редакції 2012 року. Зазначають, що переоформлення дозволу відбувається лише за згодою його власника та на підставі необхідного пакету документів, тому, за наявності такої згоди ОСОБА_1 , у Держгеонадр не було підстав для відмови в переоформленні дозволу. 21. ТОВ «Геотехконсалтинг» у відзиві на касаційну скаргу просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України закрити. Також посилається на те, що дозвіл є немайновим активом і ставить під сумнів його вартість. Посилаючись на приписи пункту 12 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, стверджує, що цей позов подано не власником, учасником, чи акціонером, а самою юридичною особою. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 22. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 17 липня 2019 року на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судове рішення оскаржується з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо визначення юрисдикції 23. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 24. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 25. ТОВ «Компанія «Газ ресурс» подало цей позов 04 листопада 2016 року. 26. На час звернення позивача до суду ЦПК України та ГПК України діяли у редакціях, чинних до 15 грудня 2017 року. Питання підвідомчості господарським судам справ регулювалося статтею 12 ГПК України у редакції, чинній на момент подання позову. 27. Згідно з пунктом 4? частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача з цим позовом, господарським судам підвідомчі справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю). 28. Доповнення статті 12 ГПК України зазначеним вище пунктом 4? здійснено на підставі Закону України від 07 квітня 2015 року № 289-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів», який набрав чинності 01 травня 2016 року. 29. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки він вирішений на підставі статті 1166 ЦК України, а не частини другої статті 89 ГК України. 30. Застосування для вирішення спорів статті 1166 ЦК України жодним чином не впливає на визначення юрисдикції, яке відбулося відповідно до чинного на момент звернення з позовом процесуального законодавства. До 01 травня 2016 року юридична особа - позивач з такими позовними вимогами мала звертатися до посадових осіб в порядку цивільного судочинства, а з 01 травня 2016 року - у порядку господарського судочинства. 31. Тобто на час звернення позивача до суду ГПК України обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, за винятком спорів, визначених пунктом 4? частини першої статті 12 ГПК України, який передбачав участь фізичних осіб як відповідачів. 32. Велика Палата Верховного суду також відхиляє доводи ТОВ «Геотехконсалтинг» про необхідність закриття провадження із посиланням на положення статті 20 ГПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII). Оскільки з позовом ТОВ «Компанія «Газ ресурс» звернулося ще в листопаді 2016 року, коли статті 20 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, не існувало, цю норму не можна застосовувати до спірних правовідносин. При вирішенні питання юрисдикційності спору повинне застосовуватися процесуальне законодавство, що діяло на час звернення позивача до суду із цим позовом, тобто стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду. 33. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями, підлягає вирішенню господарським судом. Щодо вирішення спору по суті 34. Порядок надання спеціальних дозволів на користування надрами на території України, а також процедура продовження дії, переоформлення, зупинення дії, анулювання дозволів та внесення змін до них визначається Порядком надання спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2011 року № 615. 35. Згідно з пунктом 17 цього Порядку в редакції, чинній на час подання заяви та на момент передачі дозволу від ТОВ «Голден Деррік» до ТОВ «Компанія «Газ ресурс», внесення змін до дозволу здійснюється на підставі заяви та поданих надрокористувачем (або правонаступником - у випадку, передбаченому підпунктом 8 цього пункту) документів або інформації Мінприроди за результатами оцінки впливу на довкілля у разі (підпункт 5 пункту 17) заснування (створення) надрокористувачем юридичної особи з метою продовження діяльності на наданій йому в користування ділянці надр за умови передачі новоутвореній юридичній особі основних засобів або іншого майна, необхідного для забезпечення й ефективного користування надрами згідно з дозволом, та якщо частка надрокористувача в статутному капіталі новоутвореної юридичної особи на час прийняття рішення про внесення змін до дозволу становить не менше як 50 відсотків. 36. Як зазначалося вище, першим власником дозволу було ТОВ «Голден Деррік», яке придбало його на аукціоні за договором купівлі-продажу від 27 листопада 2011 року № 7/1-11 за ціною 1 509 600 грн. 37. 12 листопада 2012 року наказом Держгеонадр № 550 за згодою ТОВ «Голден Деррік» у дозвіл внесено зміни щодо власника, а саме змінено ТОВ «Голден Деррік» на ТОВ «Компанія «Газ ресурс», а в подальшому наказом Держгеонадр від 12 березня 2015 року № 43 внесено зміни щодо цього власника дозволу (ТОВ «Компанія «Газ ресурс») шляхом передачі його ТОВ «Надрагазресурс», керівником та кінцевим бенефіціаром якого був ОСОБА_1 . 38. Позивач указав, що відповідач, перебуваючи на посаді директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс», вчинив дії, спрямовані на позбавлення позивача дозволу та його подальшу передачу ТОВ «Надрагазресурс», чим заподіяв позивачу збитків у заявленому розмірі. Обставини завдання цих збитків підтверджує протиправною поведінкою відповідача, зокрема: наданням згоди ОСОБА_1 як керівником позивача за наявності установлених статутом обмежень на переоформлення дозволу на іншу юридичну особу; наявністю збитків у сумі 1 509 600 грн, що становить вартість дозволу, а також причинно-наслідковим зв`язком між протиправною поведінкою відповідача і завданням цих збитків. Ці вимоги позивача задоволені судами попередніх інстанцій. 39. При цьому суди правильно здійснили правову кваліфікацію та зазначили, що дозвіл на користування надрами є документом, який посвідчує майнове право його власника на користування надрами, він має економічну цінність, від якої залежить робота суб`єкта підприємницької діяльності та рівень його прибутку. 40. Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про нафту і газ» спеціальний дозвіл на користування нафтогазоносними надрами - це документ, що видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр і засвідчує право юридичної чи фізичної особи, якій цей документ виданий, на користування нафтогазоносними надрами протягом часу, в межах ділянки надр і на умовах, передбачених у цьому документі. 41. Майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (частина друга статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»). 42. Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права й обов`язки (стаття 190 ЦК України). 43. Відповідно до частини першої статті 139 ГК України майном визнано сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб`єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб`єктів. 44. Визначаючи правову природу дозволу, суд апеляційної інстанції застосував практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Так, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ЄСПЛ розглядалися справи щодо порушення права власності, де об`єктами було інше «майно», що «становить економічну цінність», зокрема, необхідні для здійснення підприємницької діяльності дозволи чи ліцензії (рішення від 07 липня 1989 року у cправі «Тре Тракторер Актіболаґ» проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden). Отже, поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення. Це насамперед означає, що національне законодавство держав - учасниць Конвенції не може вважатися остаточним при з`ясуванні його змісту, проте суд може визнати за доцільне таке застосування. Тобто документи дозвільного характеру можуть водночас визнаватися активами та охоплюватися поняттям майна. 45. При цьому апеляційним господарським судом правильно зазначено про понесення позивачем збитків у зв?язку з переоформленням цього дозволу на іншого власника шляхом надання відповідачем письмової згоди. 46. Також суди попередніх інстанцій перевірили доводи ОСОБА_1 щодо відсутності обмежень у його повноваженнях як директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс», передбачених статутом, для надання згоди щодо переоформлення дозволу й установили невідповідність цих доводів матеріалам справи. Натомість особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. 47. Як зазначалося вище, рішенням Господарського суду міста Києва від 16 листопада 2016 року у справі № 917/577/15, яке набрало законної сили, визнано недійсною редакції статуту ТОВ «Компанія «Газ ресурс» від 2014 року, затверджену рішенням позачергових зборів ТОВ «Компанія «Газ ресурс» від 01 серпня 2014 року, оформленим протоколом № 2/2014. Тому повноваження директора товариства визначалися статутом у редакції від 01 серпня 2012 року. 48. До компетенції загальних зборів учасників, серед іншого, належить прийняття рішень щодо відчуження земельних ділянок, об`єктів нерухомості та їх частин, транспортних засобів та інших матеріальних цінностей, віднесених до основних фондів, а також цінних паперів та корпоративних прав, належних товариству, а також попереднє погодження договорів/правочинів, укладених на суму, що перевищує 500 000 грн. Директор товариства має право укладати правочини (договори, контракти, в тому числі й міжнародні) та чинити юридичні дії від імені товариства, видавати доручення, відкривати та використовувати рахунки товариства в установах банків, проте вчинення всіх юридично значущих дій, пов`язаних з розпорядженням майном та грошовими коштами на суму більше ніж 500 000 грн, він зобов?язаний попередньо погодити на загальних зборах учасників (підпункти 13.4.4, 13.7.4 статуту у зазначеній вище редакції). 49. Натомість рішення загальних зборів щодо надання ОСОБА_1 під час перебування на посаді директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс» згоди на внесення змін до дозволу шляхом заміни його власника відсутнє. 50. Проаналізувавши такі обставини, суди попередніх інстанцій правильно зазначили про перевищення ОСОБА_1 як директором ТОВ «Компанія «Газ ресурс» своїх повноважень, указавши на те, що він діяв не в інтересах цього товариства, а в інтересах ТОВ «Надрагазресурс», засновником якого з часткою 100 % було ТОВ «Геотехконсалтинг», а власником частки 100 % останнього був сам ОСОБА_1 . 51.Отже, існує причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача як посадової особи ТОВ «Компанія «Газ ресурс» та наявністю збитків у останнього у зв`язку із втратою дозволу, переоформленого за згодою ОСОБА_1 на ТОВ «Надрагазресурс». 52.Досліджуючи наявність у діях відповідача усіх елементів господарського правопорушення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що: - протиправна поведінка ОСОБА_1 полягає у наданні ним згоди як директором ТОВ «Компанія «Газ ресурс» на внесення змін до дозволу щодо переоформлення його на іншого власника; - наявні збитки в розмірі 1 509 600 грн, заявлені позивачем як вартість дозволу; - причинний зв`язок між протиправними діями ОСОБА_1 і шкодою зумовлений тим, що внаслідок надання останнім такої згоди Держгеонадрами видано наказ № 48 від 12 березня 2015 року про внесення змін до дозволу в частині визначення нового власника - ТОВ «Надрагазресурс»; - вина відповідача як посадової особи виражена перевищенням повноважень, установлених йому статутом ТОВ «Компанія «Газ ресурс». 53. Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав і обов`язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов`язання, які виникають з договорів та інших правочинів або внаслідок завдання шкоди. 54. За змістом приписів частини четвертої статті 89 ГК України посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ним господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом. 55. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначено у статті 1166 ЦК України, з якою вбачається, що шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга цієї ж статті). 56. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_1 , які не відповідають статуту ТОВ «Компанія «Газ ресурс», і заподіянням цьому товариству майнової шкоди у розмірі 1 509 600 грн, оскільки ці висновки зроблені з урахуванням положень статей 86, 236 ГПК України. 57. У постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/21493/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду указав таке. Згідно з вимогами статті 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише у невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень. За відсутністю доведення наявності зазначених обставин, які свідчать про протиправну поведінку посадової особи товариства, підстави для задоволення позову про стягнення з неї збитків відсутні. Відповідно до статей 13, 74 ГПК України на позивача покладений обов`язок доведення обставин щодо наявності правових підстав для застосування до відповідача заходів цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків. 58.У постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17 (провадження № 12-45гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовідносини між товариством та керівником мають довірчий характер, а протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень. Положеннями статті 92 ЦК України та статті 89 ГК України передбачено відповідальність членів органу юридичної особи, її посадових осіб, в тому числі її керівника, якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи. 59. Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні, надаючи пояснення у межах доводів касаційної скарги, не зміг пояснити, з якою метою ТОВ «Компанія «Газ ресурс», від імені якого скаржник діяв як директор, відмовилося від дозволу, вартість якого складала більше як 1,5 млн гривень, на користь ТОВ «Надрагазресурс», директором та кінцевим бенефіціаром якого виступав ОСОБА_1 . Представник також не пояснив, яким чином відмова від дозволу могла покращити становище товариства, яке зі слів представника скаржника, знаходилося на час відмови від дозволу в скрутному матеріальному становищі, не отримувало прибутку, існувало за рахунок кредитів. За словами представника скаржника, ОСОБА_1 вирішив залучити у бізнес кошти іншого інвестора, для чого створив разом з інвестором нове товариство - ТОВ «Надрагазресурс», на користь якого відмовився від дозволу, що належав ТОВ «Компанія «Газ ресурс». 60. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про збитковість дій ОСОБА_1 для ТОВ «Компанія «Газ ресурс», адже ці дії вочевидь вчинялися з метою, що суперечить інтересам цього товариства. 61. Оскільки суди попередніх інстанцій повно і всебічно дослідили фактичні обставини справи та правильно застосували законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а постанову Північного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року, якою залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 15 листопада 2018 року, у частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Компанія «Газ ресурс» 1 509 600 грн збитків у вигляді вартості дозволу залишити без змін, як таку, що ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 62. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 63. З урахуванням цієї норми перегляд оскаржуваних судових рішень здійснюється виключно в межах доводів касаційної скарги. 64. Касаційна скарга не містить доводів стосовно оскарження постанови Північного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року, якою залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 15 листопада 2018 року,у частині відмови в позові щодо стягнення із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Компанія «Газ ресурс» вартості геологічної інформації та агрегату. 65. За приписами частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 66. Проте за відсутності виявлених порушень норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права під час перегляду оскаржуваних судових рішень у частинах, що оскаржуються, а також з огляду на відсутність доводів з цього приводу у касаційній скарзі ОСОБА_1 , судові рішення попередніх інстанцій у цих частинах також слід залишити без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 67. Ураховуючи викладене вище та зважаючи на безпідставність доводів скаржника, які не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вважає за необхідне залишити без змін їх судові рішення. 68. Доводи скаржника щодо правильності вирішення цього спору судом цивільної юрисдикції та про необхідність закриття місцевим господарським судом провадження у цій справі не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 , вказуючи на це у касаційній скарзі, не ставить питання про закриття провадження у цій справі, а навпаки, заперечуючи проти висновків судів, зроблених по суті спору, наполягає на ухваленні судом касаційної інстанції нового рішення про відмову в задоволенні позову повністю, тобто просить вирішити спір за правилами господарського судочинства. 69. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги викладені ОСОБА_1 у касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів попередніх інстанцій у частинах майнового характеру дозволу та встановлення його вартості, а також наявності у нього як посадової особи ТОВ «Компанія «Газ ресурс» повноважень на вчинення відповідних дій, оскільки такі доводи зводяться до переоцінки доказів та встановлених судами обставин, що в силу положень статті 300 ГПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 70. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 71. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу). 72. Оскільки суди попередніх інстанцій повно і всебічно дослідили фактичні обставини справи та правильно застосували законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 73.Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 15 листопада 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року у справі № 910/20261/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 86333859
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 26 листопада 2019 року м. Київ Справа № 914/3224/16 Провадження № 12-128 гс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В. М., відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Скай Проект» (представник - адвокат Биструшкін В. Ю.), третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю «Нарнія-Трейд» (представник - адвокат Биструшкін В. Ю.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року (головуючий Кравчук Н. М., судді Плотніцький Б. Д., Кордюк Г. Т.)та рішення Господарського суду Львівської області від 17 грудня 2018 року (суддя Козак І. Б.) у справі № 914/3224/16 за позовом Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Скай Проект» (далі - ТОВ «Скай Проект»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Нарнія-Трейд» (далі - ТОВ «Нарнія?Трейд»), про витребування земельної ділянки. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У грудні 2016 року Львівська міська рада звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до ТОВ «Нарнія-Трейд» про витребування земельної ділянки площею 0,20 га за адресою: м. Львів, вул. Стрийська -вул. Чмоли, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 грудня 2000 року на підставі розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 15 грудня 2000 року № 1454 між останньою та Закритим акціонерним товариством «Авіас-Плюс» (далі - ЗАТ «Авіас-Плюс») було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва АЗС площею 0,20 га, яка розташована за адресою: м. Львів, вул. Стрийська - вул. Чмоли, та видано ЗАТ «Авіас-Плюс» відповідний державний акт про право власності на землю від 23 січня 2001 року № ЛВ 028577. Господарський суд міста Києва рішенням від 11 травня 2002 року у справі № 31/89, яке набрало законної сили, визнав недійсними зазначені вище договір та державний акт про право власності на землю у зв`язку з тим, що на момент прийняття розпорядження Львівською обласною державною адміністрацією земельна ділянка належала до земель м. Львова та могла відчужуватися лише на підставі рішення Львівської міської ради. Оскільки згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на земельну ділянку зареєстровано за ТОВ «Нарнія?Трейд», Львівська міська рада, з посиланням на статтю 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зазначаючи, що спірне майно вибуло з комунальної власності поза її волею, просила витребувати указану земельну ділянку у ТОВ «Нарнія?Трейд». При цьому позивач вважає, що він не пропустив позовної давності, оскільки дізнався про порушення свого права власності на земельну ділянку з оформленням останнім набувачем цього майна права власності на нього, а про момент та підставу набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку Львівська міська рада довідалася із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, доступ до якого є відкритим з 26 листопада 2015 року. 1.3. Заперечення проти позову обґрунтовані тим, що відповідач набув у власність земельну ділянку з відома та не без волі Львівської міської ради, отже, відсутні підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, для її витребування. Крім того, відповідач зазначив, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушення свого права Львівська міська рада дізналася ще з моменту прийняття Господарським судом міста Києва рішення від 11 травня 2002 року у справі № 31/89, у зв`язку з чим просив застосувати наслідки спливу позовної давності. 1.4. Господарський суд Львівської області ухвалою від 19 вересня 2017 року замінив первісного відповідача ТОВ «Нарнія-Трейд» на належного відповідача ТОВ «Скай Проект», оскільки останнє з 28 березня 2017 року є власником спірної земельної ділянки; ТОВ «Нарнія-Трейд» залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 27 грудня 2000 року на підставі розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 15 грудня 2000 року № 1454 між останньою та ЗАТ «Авіас-Плюс» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва АЗС площею 0,2 га, яка розташована за адресою: м. Львів, вул. Стрийська - вул. Чмоли, та видано ЗАТ «Авіас-Плюс» відповідний державний акт про право власності на землю від 23 січня 2001 року № ЛВ 028577. 2.2. 12 квітня 2002 року ЗАТ «Авіас Плюс» продало, а Відкрите акціонерне товариство (далі - ВАТ) «Дніпронафтопродукт» придбало земельну ділянку площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли (а.с. 75 - 77, том 1). 2.3. Господарський суд міста Києва рішенням від 11 травня 2002 року у справі № 31/89, яке набрало законної сили, визнав недійсними: розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27 грудня 2000 року про продаж земельної ділянки площею 0,2 га для будівництва АЗС за адресою: м. Львів, вул. Стрийська - вул. Чмоли (кадастровий номер 4610136800:01:008:0002), договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27 грудня 2000 року та державний акт на право власності на землю від 23 січня 2001 року за № ЛВ № 028577 за ЗАТ «Авіас?Плюс» з підстав відсутності волі територіальної громади міста Львова на її продаж (а.с. 78 - 81, том 1). 2.4. 10 березня 2004 року виконавчий комітет Львівської міської ради видав ВАТ «Дніпронафтопродукт» державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЛВ № 097154, який було зареєстровано в Державному реєстрі земель за № 4610136800:01:008:0002. 2.5. 8 червня 2004 року між ВАТ «Дніпронафтопродукт» та Закритим акціонерним товариством (далі - ЗАТ) «Фірма «Львів?Петроль» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли, згідно якого останній придбав її у власність (а.с. 69 - 74, том 1). 2.6. 9 липня 2004 року Львівська міська рада видала ЗАТ «Фірма «Львів?Петроль» державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли для будівництва і обслуговування АЗС за № 087065 (а.с. 32, том 1). 2.7. 10 травня 2006 року Управління архітектури та містобудування Львівської міської ради погодило містобудівне обґрунтування зміни цільового призначення земельної ділянки і розміщення адмінкорпусу на розі вул. Стрийської - вул. Чмоли в м. Львові (а.с. 31, том 1). 2.8. 19 квітня 2007 року Львівська міська рада ухвалою № 760 дозволила ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» змінити цільове призначення земельної ділянки площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли, погодила місце розташування земельної ділянки та надала дозвіл на виготовлення відповідного проекту землеустрою (а.с. 28, том 1). 2.9. 14 лютого 2008 року Львівська міська рада ухвалою № 1545 затвердила ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли, перевівши її із земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення до земель житлової та громадської забудови та визнала таким, що втратив чинність, державний акт від 9 липня 2004 року № 087065 (а.с. 27, том 1). 2.10. 1 квітня 2008 року на підставі ухвали Львівської міської ради від 14 лютого 2008 року № 1545 ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» отримало державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2 га на вул. Стрийській - вул. Чмоли для будівництва і обслуговування адміністративного корпусу (а.с. 36, том 1). 2.11. 1 серпня 2008 року виконавчий комітет Львівської міської ради рішенням № 785 дозволив ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» проектування адміністративного корпусу з підземним паркінгом на вул. Стрийській - вул. Чмоли (а.с. 30, том 1). 2.12. 14 листопада 2008 року на загальних зборах акціонерів ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» прийнято рішення про створення ТОВ «Нарнія-Трейд» та внесено до статутного капіталу новоствореного товариства майно, у тому числі і земельну ділянку на вул. Стрийська - вул. Чмоли у м. Львові (а.с. 42 - 57, том 1). 2.13. 10 вересня 2009 року ЗАТ «Фірма «Львів-Петроль» та ТОВ «Нарнія-Трейд» підписали акт приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ «Нарнія-Трейд» (а.с. 58, том 1). 2.14. 19 грудня 2014 року за ТОВ «Нарнія-Трейд» зареєстровано право власності на земельну ділянку на вул . Стрийська – вул. Чмоли у м. Львові площею 0,2 га, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (а.с. 34 - 35, том 1). 2.15. 23 березня 2017 року між ТОВ «Нарнія-Трейд» та ТОВ «Скай Проект» підписано акт приймання-передачі земельної ділянки по вул. Стрийська - вул. Чмоли у м. Львові площею 0,2 га, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002, як внесок до статутного капіталу ТОВ «Скай Проект» (а.с. 226, том 2). 2.16. 28 березня 2017 року за ТОВ «Скай Проект» зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,2 га, кадастровий номер 4610136800:01:008:0002, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 3 квітня 2017 року № 84113749 (а.с. 225, том 2). 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Справа розглядалась судами неодноразово. 3.2. Господарський суд Львівської області рішенням від 17 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року, в задоволенні позовних вимог відмовив. 3.3. Мотивуючі рішення, суди дійшли висновку про наявність підстав для витребування спірного майна на підставі статті 388 ЦК України, проте відмовили в позові на підставі статей 256, 261 ЦК України, зазначивши про те, що позивачу стало відомо про рішення суду щодо спірної ділянки ще 1 травня 2002 року, і саме з цієї дати слід обчислювати початок перебігу позовної давності. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Не погоджуючись з постановою Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року та рішенням Господарського суду Львівської області від 17 грудня 2018 року, Львівська міська рада звернулася з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у якій просила скасувати зазначені судові акти та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. 4.2. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили початок перебігу позовної давності з моменту винесення Господарським судом міста Києва рішення від 1 травня 2002 року у справі № 31/89, оскільки вказаний строк, на думку скаржника, слід обчислювати з моменту, коли Львівській міській раді стало відомо про набуття права власності на спірну земельну ділянку саме ТОВ «Нарнія-Трейд», що відбулося після отримання органом місцевого самоврядування у порядку статті 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомостей про власника спірної земельної ділянки. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Скай Проект» зазначає, що посилання скаржника на дату, коли ТОВ «Нарнія-Трейд» стало власником земельної ділянки, не можуть братися до уваги судом для визначення початку перебігу строку позовної давності, оскільки норми законодавства не пов`язують початок цього строку, його переривання та поновлення зі зміною добросовісного набувача. 6. Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 травня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою Львівської міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року та рішення Господарського суду Львівської області від 17 грудня 2018 року. 6.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 липня 2019 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 6.3.Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що виключною правовою проблемою, яка має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, є питання щодо застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, а саме з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна із власності або користування, чи з моменту, коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову. 6.4. При цьому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду посилався на позиції, висловлені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року у справі № 911/2817/17 та постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17, від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц. 6.5. Так, у постанові від 21 травня 2019 року у справі № 911/2817/17 Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду висловлена позиція, що право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула із володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та не з моменту набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, і початок перебігу позовної давності співпадає з моментом звернення прокурором із позовом у такій справі. 6.6. У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 висловлено позицію щодо відсутності пропуску позивачем позовної давності, оскільки відповідач ОСОБА_1 , яка є останнім власником спірного майна, набула права власності на об`єкт нерухомого майна 25 січня 2017 року, а з позовом прокурор звернувся до суду 2 лютого 2017 року, тобто в межах позовної давності. 6.7. У постанові від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також виходив із того, що позов подано в межах трирічного строку, оскільки набуття відповідачами як останніми набувачами спірної земельної ділянки відбулося на підставі договору купівлі-продажу від 29 червня 2016 року, а до суду із цим позовом Одеська міська рада звернулася 21 листопада 2016 року. 6.8. Наявність відмінних один від одного висновків судів різних юрисдикцій щодо застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, вказує на наявність у цій справі виключної правової проблеми, вирішення якої має важливе значення для розвитку права в цілому у зв`язку з чим, ця справа була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 7.1. Згідно з приписами частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 7.2. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 7.3. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. 7.4. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 15 грудня 2000 року № 1454, скасованого в судовому порядку у справі № 31/89 через його незаконність, волі територіальної громади м. Львова на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі № 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 та з висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц. 7.5. Установлення цього факту є достатнім для того, щоб у позивача виникли правові підстави для витребування земельної ділянки в порядку статті 388 ЦК України. 7.6. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності порушених прав Львівської міської ради та правових підстав для звернення останньої до суду з цим позовом. 7.7. Матеріали справи свідчать і судами попередніх інстанцій установлено, що відповідач подав заяву про застосування позовної давності до вирішення спору. 7.8. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 7.9. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму). 7.10. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. 7.11. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 7.12. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. 7.13. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 7.14. Скаржник стверджує, що позовна давність у цій справі має обчислюватись з моменту, коли Львівській міській раді стало відомо про набуття права власності на спірну земельну ділянку саме ТОВ «Нарнія-Трейд», що відбулося після отримання Львівською міською радою відповідної інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку загального доступу згідно зі статтею 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - після 26 листопада 2015 року. 7.15. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. 7.16. Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давністьщодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц). 7.17. За змістом частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред`явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв`язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред`явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи. 7.18. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. 7.19. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. 7.20. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. 7.21. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. 7.22. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачу стало відомо про рішення суду щодо спірної ділянки в іншій справі. 7.23. Також Велика Палата Верховного Суду критично ставиться до посилань судів попередніх інстанцій на те, що міською радою приймались ухвали про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (у 2007 році) та про видачу державного акта на ділянку (у 2008 році). Приймаючи такі ухвали, міська рада виконувала повноваження, покладені на неї законодавством, тобто діяла не як власник спірної земельної ділянки. Тому прийняття зазначених ухвал не обов`язково свідчить про те, що міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права як власника. 7.24. Оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі № 31/89, то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у зазначеній справі. Суди попередніх інстанцій дату такого звернення не встановили. Водночас суди попередніх інстанцій встановили, що судове рішення у справі № 31/89 було прийняте Господарським судом міста Києва 1 травня 2002 року. Зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на цю дату. 7.25. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. 7.26. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги Львівської міської ради без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. 7.27. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 7.28. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 21 березня 2019 року у справі № 914/3224/16 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 86401166
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2019 року м. Київ Справа № 346/6590/16-а Провадження № 11-623апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Коломийського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - відділ ДВС), Державної казначейської служби України, Коломийського управління Державної казначейської служби України Головного управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 лютого 2017 року (суддя П`ятковський В. І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року (судді Попко Я. С., Обрізко І. М., Хобор Р. Б.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії відділу ДВС, які полягають у ненаправленні по виконавчому провадженню № 41926708 відповідної постанови до Державної прикордонної служби України про зняття з неї тимчасового обмеження щодо права виїзду за межі України, а також у нескасуванні накладеного арешту на належний їй на праві власності автомобіль «ТОYОТА RАV 4», номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, і ненадсиланні відповідної постанови до Державної автомобільної інспекції; - стягнути з Державного бюджету України шляхом списання в безспірному порядку з відповідного казначейського рахунку на її користь матеріальну шкоду в розмірі 16 738 грн 2 коп. та 10 000 грн моральної шкоди. Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалою від 27 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, провадження у справі закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у зв`язку з тим, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. У ході розгляду справи суди встановили таке. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2013 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» (далі - Банк) стягнено заборгованість за кредитним договором у сумі 78 тис. 568 грн 5 коп. Банк подав до відділу ДВС виконавчий лист про стягнення вищевказаної суми боргу. Постановою старшого державного виконавця Косівчук Р. Б. від 6 лютого 2014 року відкрито виконавче провадження по вказаному виконавчому листу № 202/26225/13-ц від 19 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Банку заборгованості в розмірі 78 тис. 568 грн 5 коп. У квітні 2014 року державний виконавець звернувся до Коломийського міськрайонного суду з поданням про обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України. Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 17 квітня 2014 року подання було задоволено та встановлено ОСОБА_1 тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2014 року заочне рішення цього ж суду від 19 вересня 2013 року про стягнення із ОСОБА_1 на користь Банку заборгованості в сумі 78 тис. 568 грн 5 коп. було скасовано, а рішенням цього ж суду від 21 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 лютого 2015 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог Банку до ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строку позовної давності. Постановою старшого державного виконавця Косівчука Р. Б. від 3 жовтня 2014 року (ВП № 41926708) виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 202/26225/13-ц від 19 вересня 2013 року закінчено та припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення. З огляду на наведені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки ОСОБА_1 оскаржує дії державного виконавця у виконавчому провадженні (№ 41926708), відкритому на виконання виконавчих документів, виданих на підставі рішення суду в цивільній справі, ухваленого в порядку Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). ОСОБА _1 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постановлені цими судами ухвали про закриття провадження у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Незгода скаржника з висновками судів про наявність підстав для закриття провадження в адміністративній справі обґрунтована тим, що обмеження щодо ОСОБА_1 , а саме на тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон та арешт автомобіля, були вжиті відділом ДВС не за зведеним виконавчим провадженням, а виключно у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа № 202/26225/13-цвід 19 вересня 2013 року. При цьому постановою державного виконавця від 3 жовтня 2014 року це виконавче провадження було закінчено, чинність арешту припинено та скасовано інші заходи примусового виконання рішення. Однак відділ ДВС протиправно не направив до Державної прикордонної служби України постанову про зняття обмеження щодо права виїзду за межі України та не скасував арешт автомобіля з направленням відповідної постанови до Державної автомобільної інспекції. Наведене, на переконання позивача, відповідно до статті 181 КАС (у редакції, чинній на час звернення до суду) давало підстави для оскарження дій відділу ДВС у порядку адміністративного судочинства. Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не подали. Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. На час звернення ОСОБА_1 до адміністративного суду із цим позовом частиною першою статті 181 КАС було визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 287 чинного КАС. Тобто, якщо законом було установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час виникнення спірних у цій справі правовідносин (далі - Закон № 606-XIV),рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 447 Цивільного процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що критеріями визначення юрисдикції судів щодо справ з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби у ході здійснення виконавчого провадження є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновки судів першої та апеляційної інстанцій про непоширення юрисдикції адміністративного суду на справу за позовом ОСОБА_1 - боржника у виконавчому провадженні № 41926708, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого судом цивільної юрисдикції, предметом оскарження та перевірки в якій є правомірність діянь відділу ДВС у цьому провадженні, зокрема, наявність чи відсутність у останнього обов`язку з учинення певних дій, пов`язаних із закриттям саме цього виконавчого провадження згідно з постановою від 3 жовтня 2014 року. Таким чином, зважаючи на суть спірних правовідносин та їхній суб`єктний склад, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 та необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. Наведені в касаційній скарзі доводи такого висновку не спростовують. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки закриття провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 лютого 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року- без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 лютого 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 86402007
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 грудня 2019 року м. Київ Справа № 904/10956/16 Провадження № 12-90гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Чепака І.В., позивача ОСОБА_1 (представники - адвокат Олюха Віталій Георгійович, адвокат Антонов Євген Малекович), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект», Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінг компанія «Інтермет» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Паруснікова Ю.Б., Березкіної О.В., Білецької Л.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «ХК «Інтермет», 2) Товариства з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект», 3) приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Рукавіцина І.А., 4) Виконавчого комітету Криворізької міської ради, 5) Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» про визнання рішень загальних зборів учасників товариства та правочинів недійсними. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінг компанія «Інтермет» (далі - ТОВ «ХК «Інтермет»), Товариства з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект» (далі - ТОВ «НВФ «Дніпропроект»), приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Рукавіцина І.А. (далі - нотаріус), Виконавчого комітету Криворізької міської ради (далі - Виконком), Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі - ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг») про: - визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет», оформлених протоколом № 3 від 28 січня 2013 року, про продаж ТОВ «НВФ «Дніпропроект» комплексу будівель і споруд ТОВ «ХК «Інтермет», розташованих за адресою: Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Гірничорятувальна, 21, за ціною 650 000 грн з ПДВ, а також про надання права підпису договору купівлі-продажу та всіх документів директору Малихіну Андрію Олександровичу; - визнання недійсними договорів, посвідчених нотаріусом та зареєстрованих у Єдиному державному реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) за № 562, 110, 1276, а саме: попереднього договору від 16 березня 2012 року і договору купівлі-продажу комплексу будівель і споруд від 29 січня 2013 року, укладених між ТОВ «ХК «Інтермет» та ТОВ «НВФ «Дніпропроект», а також договору іпотеки від 29 липня 2013 року, укладеного між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»; - скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 162085 від 29 січня 2013 року та за індексним номером 4497863 від 29 липня 2013 року, прийнятих нотаріусом; - скасування державної реєстрації прав на вищевказане нерухоме майно, а саме: реєстрації права власності за ТОВ «НВФ «Дніпропроект» (номер запису про право власності 56059) і реєстрації іпотеки (номер запису про іпотеку 1896403, іпотекодержатель - ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»). 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є учасником ТОВ «ХК «Інтермет», однак збори проведені за його відсутності і без повідомлення про їх проведення, що позбавило ОСОБА_1 права на участь в управлінні товариством. Крім того,прийняті на цих зборах рішення про відчуження належного ТОВ «ХК «Інтермет» нерухомого майна й укладення відповідних договорів є незаконними. Позивач вважає, що відчуження ТОВ «НВФ «Дніпропроект» нерухомого майна, що належало ТОВ «ХК «Інтермет», спричинило порушення корпоративних прав позивача, оскільки угоду укладено всупереч інтересам товариства і його учасників, майно відчужено за балансовою вартістю, що спричинило матеріальну шкоду товариству через її неприбутковість. Неприбутковість угоди підтверджує тим, що ТОВ «НВФ «Дніпропроект» через три місяці після придбання нерухомого майна у ТОВ «ХК «Інтермет» передало його в іпотеку ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», оцінивши в 24 рази більше вартості, визначеної в договорі купівлі-продажу. Також позивач вважає порушенням своїх корпоративних прав укладення 29 липня 2013 року між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» договору іпотеки цього ж майна. До того ж стверджує, що, дізнавшись у квітні 2016 року про незаконне відчуження активів ТОВ «ХК «Інтермет», позивач звернувся до Криворізького відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області із заявою про скоєння кримінального правопорушення службовими особами цього товариства. Про прийняте рішення загальних зборів він дізнався лише після ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, у якому вилучено документи в нотаріуса. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. Відповідно до пунктів 1.2 і 6.2 статуту ТОВ «ХК «Інтермет», зареєстрованого Виконкомом 10 червня 2011 року за номером 12271450000012538, та витягу з ЄДР № 1001193270 ОСОБА_1. є учасником товариства, який володіє часткою у розмірі 700 грн, що становить 7 часток та відповідає 70 голосам при голосуванні та 3,5 % статутного капіталу товариства. 4. 16 березня 2012 року ТОВ «ХК «Інтермет» (продавець) уклало з ТОВ «НВФ «Дніпропроект» (покупець) попередній договір про укладення договору купівлі-продажу, згідно з умовами якого продавець зобов?язався передати у власність покупця за договором купівлі-продажу комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Гірничорятувальна, 21. 5. 28 січня 2013 року ТОВ «ХК «Інтермет» провело загальні збори учасників, на яких були присутні учасники, які володіють 1869 голосами (93,45 % часток у статутному капіталі), а саме: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Метизи», а також керівник товариства ОСОБА_8 . 6. За наслідками проведення цих загальних зборів прийняті рішення, оформлені протоколом № 3, про продаж ТОВ «НВФ «Дніпропроект» за 650 000 грн з ПДВ технічної бази (комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Гірничорятувальна, 21 ). Право підпису договору купівлі-продажу та підписання всіх необхідних документів вирішено надати директору товариства Малихіну А.О. 7. 29 січня 2013 року ТОВ «ХК «Інтермет» (продавець) уклало з ТОВ «НВФ «Дніпропроект» (покупець) договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого продавець передав у власність покупця цей комплекс вартістю 650 000 грн. Цього ж дня нотаріусом на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 162085 внесений запис № 56059 до ЄДР про право власності ТОВ «НВФ «Дніпропроект» на комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область , м. Кривий Ріг, вул. Гірничорятувальна , 21 (реєстраційний номер об`єкта 3711312110). 8. 29 липня 2013 року ТОВ «НВФ «Дніпропроект» як іпотекодавець передало це майно в іпотеку ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» як іпотекодержателю в рахунок забезпечення зобов`язань за договором № 279S13 від 11 липня 2013 року. Заставна вартість комплексу будівель і споруд визначена у розмірі 16 163 970 грн відповідно до звіту про оцінку майна, здійсненого 04 березня 2013 року суб`єктом оціночної діяльності - Товарною біржею «Депорт» (пункти 1.3, 1.4 договору іпотеки). Цього ж дня на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 4496181 нотаріусом внесений запис №1895242 про обтяження нерухомого майна (заборона на нерухоме майно), іпотекодержатель - ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». 9. 26 грудня 2014 року ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» внесли зміни до договору іпотеки, змінивши заставну вартість цього майна та визначивши її у розмірі 30 440 783 грн. 10. Предметом спору у цій справі є визнання недійсними прийнятих за відсутності позивача рішень загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет», оформлених протоколом № 3 від 28 січня 2013 року, та вищевказаних договорів, укладених, на думку позивача, не в інтересах товариства, за заниженою вартістю, що порушує корпоративні права, зокрема, на отримання частки прибутку. Позивач вважає, що його відсутність на цих зборах істотно впливала на прийняття оспорюваних рішень, адже він заперечував би щодо відчуження нерухомого майна і голосував би проти. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 11. Господарський суд Дніпропетровської області від 06 лютого 2017 року відмовив у задоволенні позову про визнання недійсними оскаржуваних рішень загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет» унаслідок спливу позовної давності і ненадання позивачем доказів того, що йому стало відомо про прийняття цих рішень лише у квітні 2016 року. Суд зазначив про те, що участь особи у господарському товаристві передбачає наявність у неї не лише прав, зокрема, на одержання інформації про діяльність товариства, а й обов`язків, у т.ч. виконання установчих документів та рішень загальних зборів учасників товариства, участь у діяльності товариства з метою досягнення поставлених цілей. Тобто суд указав, що за умови відповідального і розумного ставлення позивача до своїх прав та обов`язків як учасника товариства, а також можливості одержувати інформацію про товариство з ЄДР він мав дізнатись про прийняття оспорюваного ним рішення загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет» ще у січні 2013 року. При цьому суд не взяв до уваги наданих позивачем доказів щодо здійснення ним запитів такої інформації у ТОВ «ХК «Інтермет», залишених без відповіді, посилаючись на його можливість звернутися з позовом про зобов`язання товариства надати таку інформацію. 12. Відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними попереднього договору, договору купівлі-продажу спірного майна та похідних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності і скасування державної реєстрації права власності місцевий господарський суд мотивував недоведенням позивачем факту порушення його права укладанням цих договорів, відсутністю негативних наслідків порушення його права як учасника та тим, що ці договори підписані від імені ТОВ «ХК «Інтермет» директором, який діяв з додержанням вимог чинного законодавства і положень статуту товариства, мав необхідний обсяг цивільної дієздатності, а рішення загальних зборів учасників товариства, яким йому надано право підпису договору купівлі-продажу, не визнано недійсним. ОСОБА_1 як учасник ТОВ «ХК «Інтермет» не мав переважного права на придбання спірного нерухомого майна і не довів порушення своїх корпоративних прав укладенням цих договорів. Зазначив про право учасника товариства на отримання вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі, лише при виході його з товариства, а відсутність заяви про вихід не призводить до виникнення у товариства обов`язку виплатити позивачу вартість частини такого майна. 13. Провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним договору іпотеки від 29 липня 2013 року і похідних вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію іпотеки і державної реєстрації іпотеки місцевий господарський суд припинив на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, оскільки спір у цій частині не є корпоративним і з огляду на суб`єктний склад сторін не підвідомчий господарським судам, а має вирішуватися загальними судами в порядку цивільного судочинства. 14. Суд апеляційної інстанції розглядав справу неодноразово. 15. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року скасовано рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2017 року та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову; визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет», оформлені протоколом № 3 від 28 січня 2013 року, про продаж ТОВ «НВФ «Дніпропроект» комплексу будівель і споруд ТОВ «ХК «Інтермет», розташованих за адресою: Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Гірничорятувальна, 21; визнано недійсними договори, посвідчені нотаріусом та зареєстровані в ЄДР за № 562, 110, а саме: попередній договір від 16 березня 2012 року і договір купівлі-продажу комплексу будівель і споруд від 29 січня 2013 року, укладені між ТОВ «ХК «Інтермет» та ТОВ «НВФ «Дніпропроект»; скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 162085 від 29 січня 2013 року, прийняте нотаріусом; скасовано державну реєстрацію права власності за ТОВ «НВФ «Дніпропроект» на це нерухоме майно (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 3711312110, номер запису про право власності 56059). У частині визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», та похідних вимог щодо скасування державної реєстрації обтяжень нерухомого майна провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, а саме у зв?язку з тим, що спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 16. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року у цій же справі відхилено клопотання ОСОБА_1 про накладення штрафу на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» на тій підставі, що таке застосування заходів процесуального примусу є правом, а не обов?язком суду. 17. Апеляційний господарський суд визнав недійсними оскаржувані рішення загальних зборів, оскільки їх проведено без участі позивача та за відсутності доказів його повідомлення про їх скликання, указавши при цьому на порушення прав останнього на участь у зборах і відповідно прав на участь в управлінні товариством. Такого висновку суд дійшов з урахуванням постанови Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 904/3679/17, у якій установлено факт звернення позивача до ТОВ «ХК «Інтермет» за наданням інформації про стан своїх корпоративних прав, порушення прав ОСОБА_1 на отримання інформації про фінансово-господарську діяльність і копій протоколів загальних зборів учасників товариства за 2011 - 2016 роки. Указав на те, що ОСОБА_1 дізнався про прийняття загальними зборами товариства рішень від 28 січня 2013 року лише у квітні 2016 року, тоді як із цим позовом звернувся у листопаді 2016 року у межах трирічного строку. 18. Крім того, апеляційний суд визнав недійсними попередній договір і договір купівлі-продажу, укладені за наслідками прийняття загальними зборами цих рішень, та похідні від них вимоги про скасування державної реєстрації права власності. Послався на те, що відчуження спірного майна здійснено з порушенням приписів частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України ( далі - ЦК України), оскільки продаж відбувся за ціною 650 000 грн, натомість майно в подальшому передано в іпотеку за ціною 16 163 970 грн, а відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки від 26 грудня 2014 року вартість заставного майна визначено у сумі 30 440 783 грн, що погіршує майновий стан товариства та впливає на права позивача як його учасника під час розподілу прибутку (з одержанням своєї частки). 19. Закриваючи провадження у справі в частині визнання недійсним договору іпотеки спірного нерухомого майна, укладеного між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», і похідних вимог про скасування державної реєстрації, суд указав на недоведення ОСОБА_1 обставин порушення своїх корпоративних прав цим договором, оскільки останній не є учасником (засновником) жодної зі сторін договору іпотеки. Суд звернув також увагу на неналежний спосіб захисту права позивача у такий спосіб, оскільки позов про витребування майна товариства вправі пред`явити саме товариство як власник, а не його учасник, який не має права звертатися в інтересах товариства поза межами представництва. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог 20. ТОВ «ХК «Інтермет» у касаційній скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і повністю відмовити в задоволенні позову. 21. ТОВ «НВФ «Дніпропроект» просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2017 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року й у зв?язку з пропуском позовної давності відмовити в задоволенні позову щодо визнання недійсними рішень загальних зборів ТОВ «ХК «Інтермет», оформлених протоколом № 3 від 28 січня 2013 року, про продаж ТОВ «НВФ «Дніпропроект» вищевказаного комплексу будівель і споруд, а також надання права підпису договору купівлі-продажу та всіх документів директору Малихіну А.О. З цих же підстав просить відмовити в задоволенні позову щодо визнання недійсними попереднього договору від 16 березня 2012 року та договору купівлі-продажу цього комплексу від 29 січня 2013 року, укладених між ТОВ «ХК «Інтермет» та ТОВ «НВФ «Дніпропроект», посвідчених нотаріусом та зареєстрованих у реєстрі за № 562, 110. Інші вимоги ОСОБА_1 просить залишити без розгляду. 22. ОСОБА_1 просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року в частині закриття провадження у справі щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 29 липня 2013 року, укладеного між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», посвідченого цього ж дня нотаріусом та зареєстрованого у ЄДР за № 1276, а також вимоги про скасування державної реєстрації іпотеки за номером запису 1896403, іпотекодержатель -ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», та ухвалити в цих частинах нове рішення про задоволення позову. В іншій частині просить залишити без змін постанову суду апеляційної інстанції. 23. Крім того, ОСОБА_1 у касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року у цій же справі про відхилення його клопотання про накладення на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» штрафу і прийняти нову ухвалу про задоволення цього клопотання. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи осіб, які подали касаційні скарги 24. ТОВ «ХК «Інтермет» і ТОВ «НВФ «Дніпропроект» наполягають на пропуску позивачем позовної давності щодо заявлених позовних вимог, указуючи на те, що ОСОБА_1 мав можливість дізнатися про рішення загальних зборів товариства у день їх проведення і зобов`язаний знати про стан своїх майнових прав, зокрема стосовно його участі в товаристві. Звернення позивача з листами від 25 травня 2012 року, 20 листопада 2013 року, 25 серпня 2015 року, 12 серпня 2016 року, 16 січня 2017 року до ТОВ «ХК «Інтермет» не можна вважати причиною, що заважала позивачу вжити належних заходів захисту своїх корпоративних прав у межах трирічного строку. Наголошують на безпідставності звернення його з таким позовом лише 28 листопада 2016 року. Вважають, що оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна укладений з додержанням вимог статті 203 ЦК України, тоді як позивач не зазначив, які його корпоративні права як учасника товариства порушено внаслідок укладення цього договору, оскільки переважне право на придбання цього майна, в позивача відсутнє, а доказів неприбутковості оскаржуваних правочинів він не надав. Порушення прав позивача на отримання дивідендів унаслідок продажу майна за нижчою ціною відповідачі спростовують відсутністю причинного зв?язку між ухваленням оскаржуваного рішення загальних зборів та правом ОСОБА_1 отримувати прибутки від господарської діяльності товариства. Зауважують, що директору товариства не потрібно згоди загальних зборів для підписання спірного договору купівлі-продажу від імені товариства. Частка позивача у статутному капіталі товариства складає 3,5 %, що не давало йому можливості суттєво впливати на результат голосування. Вимоги ОСОБА_1 щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб?єктним складом підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. 25. Мотивуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 послався на те, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі в частині визнання недійсним укладеного між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» договору іпотеки від 29 липня 2013 року та скасування державної реєстрації прав на предмет іпотеки (номер запису про іпотеку 1896403, іпотекодержатель - ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»), оскільки майно є предметом договору іпотеки, укладеного між юридичними особами, а іпотека є способом забезпечення виконання зобов?язання, тому в силу пункту6 частини першої статті 20 ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, цей спір належить вирішувати за правилами господарського судочинства. 26. У частині оскарження ухвали суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 свої вимоги обгрунтовує тим, що цей суд з незрозумілих підстав не застосував до ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» санкцій у вигляді штрафу за нехтування виконанням судового рішення та зловживання процесуальними правами, чим порушив основоположні засади та принципи господарського процесу. Доводи інших учасників справи 27. ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» у відзиві на касаційну скаргу повністю підтримало вимоги ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ТОВ «ХК «Інтермет» з аналогічних підстав, зазначених у цих скаргах. 28. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу ТОВ «НВФ «Дніпропроект» просив залишити її без задоволення, посилаючись при цьому на постанову Верховного Суду від 26 червня 2018 року, ухвалену у справі № 904/3679/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ХК «Інтермет», якою зобов?язано останнє надати позивачу протоколи загальних зборів товариства за 2011 - 2016 роки, про що видано наказ, який не виконано. Він стверджує, що ця постанова суду касаційної інстанції підтверджує неможливість отримання ним інформації щодо діяльності товариства та спростовує висновок суду першої інстанції щодо пропуску ним позовної давності. Тобто ОСОБА_1 підтверджує свою необізнаність з оскаржуваним рішенням загальних зборів і вказує, що не міг знати про стан своїх майнових прав і порушення свого цивільного права, хоч уживав необхідних заходів, спрямованих на участь у товаристві. Зазначає, що продаж майна ТОВ «ХК «Інтермет» відбувся за заниженою ціною 650 000 грн, натомість у подальшому це майно передано в іпотеку за ціною 16 163 970 грн, а відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки вартість заставного майна визначено в сумі 30 440 783 грн, що не може свідчити про добросовісні дії директора ТОВ «ХК «Інтермет», спрямовані на погіршення майнового стану товариства, і впливає на позивача як учасника товариства під час розподілу прибутку. Такі дії директора суперечать обмеженням, установленим пунктом 11.2 статуту ТОВ «ХК «Інтермет», тому підлягають визнанню недійсними. 29. У поясненнях ОСОБА_1 указав на обмеження повноважень директора ТОВ «ХК «Інтермет» на вчинення правочинів, сума яких становить 50 % і більше майна товариства (пункт 11.2 статуту ТОВ «ХК «Інтермет»). Наприкінці 2012 року баланс ТОВ «ХК «Інтермет» складав 6 976 000 грн, тоді як відчужене майно передано в іпотеку за ціною 16 163 970 грн зі зміненою у подальшому вартістю на 30 440 783 грн, що вказує на продаж майна за умисно заниженою вартістю з метою ухилення від податків і отримання готівкою різниці вартості цього майна, у зв?язку із чим розпочато досудове розслідування у кримінальних справах. 30. Також ОСОБА_1 у додаткових поясненнях зазначив, що апеляційний господарський суд помилково не застосував положення пункту 6 частини першої статті 20 ГПК України, яким передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов?язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 31. ТОВ «ХК «Інтермет» у своїх поясненнях на касаційну скаргу указало на відсутність взаємозв?язку між предметом розгляду у справі № 904/3679/17 про зобов?язання товариства надати ОСОБА_1 як учаснику для ознайомлення документи і предметом у цій справі, у якій оскаржуються рішення загальних зборів учасників і договори, укладені за наслідками прийняття цих рішень. Указало на можливість ОСОБА_1 протягом 2013-2015 років звернутися до суду за захистом своїх прав, чим останній не скористався; на відсутність причинного зв?язку між рішеннями загальних зборів і його правом як учасника на отримання прибутків від господарської діяльності товариства. 32. Також ТОВ «ХК «Інтермет» надало відзив на касаційну скаргу ТОВ «НВФ «Дніпропроект», у якому повністю погодилося з доводами останнього і просило її задовольнити. 33. ТОВ «НВФ «Дніпропроект» у поясненнях зазначило про відсутність економічно обгрунтованих висновків щодо неприбутковості угод для ТОВ «ХК «Інтермет» і доказів завдання такими угодами товариству збитків. Також зазначило, що суди не встановили суперечності правочинів нормам закону; відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності в осіб, які їх уклали; порушення форми їх укладення; поважних причин пропуску строку позовної давності. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду 34. Ухвалами від 18 і 24 квітня 2019 року та від 20 травня 2019 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційні провадження за касаційними скаргами ТОВ «ХК «Інтермет», ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року у цій справі, а ухвалою від 18 червня 2019 року на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки постанова суду апеляційної інстанції в частинах щодо визнання недійсним договору іпотеки і скасування державної реєстрації прав на предмет іпотеки оскаржується ОСОБА_1 з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо визнання недійсними рішень загальних зборів 35. Порядок створення та діяльності господарських товариств, одним із різновидів яких є товариство з обмеженою відповідальністю, врегульовано у ЦК України, Господарському кодексі України (далі - ГК України) та Законі України від 19 вересня 1991 року № 1576-ХІІ «Про господарські товариства». 36. Ці нормативні акти зазнали змін протягом часу своєї дії, тому Велика Палата Верховного Суду застосовує норми матеріального права на час виникнення спірних правовідносин відповідно до вимог частини першої статті 5 ЦК України. 37. Для визнання недійсними рішень загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав і законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Також слід з`ясувати дотримання порядку скликання загальних зборів, зокрема щодо належного повідомлення позивача про такі збори. 38. Підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути: порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів. Разом з тим не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень. 39. Господарські суди попередніх інстанцій правильно врахували, що стаття 116 ЦК України та стаття 10 Закону України «Про господарські товариства» встановлюють право учасника господарського товариства брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом. 40. Реалізація права участі в управлінні справами товариства відбувається, зокрема, через участь учасника господарського товариства у вищому органі товариства, яким є загальні збори його учасників. 41. Відповідно до статті 167 ГК України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні. 42. Стаття 145 ЦК України передбачає, що черговість та порядок скликання загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюються статутом товариства та законом. 43. За умовами підпункту 20 пункту 11.2 статуту ТОВ «ХК «Інтермет» до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства віднесено відчуження майна товариства на суму, що становить п?ятдесят і більше відсотків майна товариства. 44. Статтею 60 Закону України «Про господарські товариства» та пунктом 12.2 статуту ТОВ «ХК «Інтермет» передбачено, що загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. 45. У силу частини п?ятої статті 61 Закону України «Про господарські товариства» та пункту 12.7 статуту ТОВ «ХК «Інтермет» про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного; повідомлення повинне бути зроблене не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів; будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах за умови, що воно було ним поставлене не пізніш як за 25 днів до початку зборів; не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів; з питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах. 46. Рішення загальних зборів господарського товариства можуть бути визнаними недійсними в судовому порядку у випадку недотримання процедури їх скликання, встановленої статтею 61 Закону України «Про господарські товариства». Права учасника товариства можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання вимог закону про скликання і проведення загальних зборів, якщо він не зміг узяти участі у загальних зборах, належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі в загальних зборах тощо. 47. Оскільки ОСОБА_1 як учасник ТОВ «ХК «Інтермет» не брав участі в указаних загальних зборах, господарські суди мали дослідити обставини його повідомлення про проведення загальних зборів 28 січня 2013 року. 48. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 не був повідомлений у жодний спосіб про проведення цих загальних зборів ТОВ «ХК «Інтермет», що вплинуло на можливість реалізації ним права на управління справами товариства шляхом участі в загальних зборах, ознайомлення з документами, які виносилися на їх розгляд, висловлення своєї думки щодо питань порядку денного, внесення своїх питань до порядку денного тощо. Відповідачі також не спростували доводів позивача про зворотнє і, заперечуючи проти задоволення позову, крім зазначення власного обґрунтування помилковості доводів позивача, не надали на підтвердження таких доводів конкретних доказів, які суд міг би оцінити. Натомість висновок суду не може ґрунтуватися на припущеннях та поясненнях однієї зі сторін. 49. За змістом частини першої статті 77 ГПК Україниобставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 50. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ТОВ «ХК «Інтермет» не дотрималося вимог Закону України «Про господарські товариства» та статуту товариства щодо повідомлення позивача про проведення загальних зборів. 51. Отже, недотримання порядку скликання загальних зборів учасників товариства в частині повідомлення позивача про проведення зборів, прийняття ними рішень за відсутності позивача, не повідомленого про їх проведення, є порушенням вимог закону та статуту товариства, порушує права позивача як учасника на участь в управлінні справами товариства. 52. Установивши факт неповідомлення позивача про час, місце і порядок денний зборів, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними прийнятих на зборах рішень, адже право позивача на управління товариством шляхом участі у загальних зборах його учасників є порушеним. Крім того, висновки обох судів щодо питання відсутності доказів повідомлення позивача про проведення зборів збігаються. 53. Натомість місцевий господарський суд відмовив у задоволенні позову з підстав звернення ОСОБА_1 до суду лише у листопаді 2016 року, тобто після спливу позовної давності, про застосування якої ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» і ТОВ «НВФ «Дніпропроект» подано заяви. При цьому суд першої інстанції, наголосивши на можливості ОСОБА_1 звернутися з позовом до суду про зобов`язання ТОВ «ХК «Інтермет» надати таку інформацію раніше, не зважив на посилання позивача про те, що йому стало відомо про проведення цих зборів лише у квітні 2016 року, як не зауважив і доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 протягом тривалого часу не міг отримати інформацію про проведені ТОВ «ХК «Інтермет» збори учасників, оскільки його неодноразові звернення до товариства від 25 травня 2012 року, 20 листопада 2013 року, 25 серпня 2015 року, 12 серпня 2016 року та 16 січня 2017 року щодо діяльності ТОВ «ХК «Інтермет» залишені без відповіді. 54. Проте, як установив суд апеляційної інстанції, ОСОБА_1 унаслідок систематичного порушення його прав на участь в управлінні товариством звернувся до господарського суду з позовом до ТОВ «ХК «Інтермет» про зобов`язання надати позивачу документацію товариства, в тому числі копії протоколів загальних зборів його учасників за 2011-2016 роки, який задоволений постановою Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 904/3679/17. У цій постанові суд касаційної інстанції встановив факт звернення позивача до ТОВ «ХК «Інтермет» за наданням інформації про стан його корпоративних прав, порушення прав ОСОБА_1 на отримання інформації про фінансово-господарську діяльність і копій протоколів загальних зборів учасників товариства за 2011-2016 роки. 55. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що до обов`язків учасника господарського товариства не віднесено зобов`язань щодо періодичного ознайомлення з даними установчих документів товариства або ЄДР, а його обізнаність про рішення, які приймаються вищим органом управління товариства, фактично поставлена в залежність від виконання товариством визначеного законодавством порядку скликання та проведення загальних зборів учасників. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 квітня 2018 року у справі № 914/758/17. 56. У зв?язку з наведеним суд апеляційної інстанції установив факт звернення позивача з позовом у межах трирічного строку позовної давності та правильно задовольнив позовні вимоги в цій частині, оскільки вказані порушення є підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет» від 28 січня 2013 року. 57. Неповідомлення позивача про дату проведення загальних зборів учасників товариства, призначених на 28 січня 2013 року, є порушенням вимог статті 61 Закону України «Про господарські товариства», а тому прийняті рішення порушують права позивача на участь в управлінні товариством, зокрема шляхом участі в загальних зборах, що є однією зі складових корпоративних прав. Щодо визнання недійсними попереднього договору і договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації права власності 58. ОСОБА_1 оспорює попередній договір та договір купівлі-продажу як такі, що не відповідають вимогам статті 92, частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. За твердженням позивача, ці договори не є прибутковими, оскільки нерухоме майно відчужене, а згодом передане в іпотеку за ціною, яка в 24 рази перевищує визначену в договорах вартість. Вони укладені не в інтересах товариства та його учасників і порушують права позивача на отримання дивідендів у зв`язку з їх неприбутковістю. 59. Установивши, що продаж майна ТОВ «ХК «Інтермет» здійснено за 650 000 грн, переданого згодом в іпотеку за ціною 16 163 970 грн, вартість якої в подальшому збільшена шляхом унесення змін до договору іпотеки до 30 440 783 грн, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відчуження майна товариства за заниженою вартістю спрямоване на погіршення майнового стану товариства і позбавлення позивача права на отримання прибутку відповідно до своєї частки, а також про недобросовісні діі директора цього товариства. 60. Водночас місцевий господарський суд установив факти дотримання директором ТОВ «ХК «Інтермет» вимог чинного законодавства при підписанні цього договору, відсутності в позивача переважного права на придбання спірного майна і доказів його виходу зі складу учасників товариства, що не призводить до виникнення у товариства обов`язку виплатити позивачу вартість частини майна товариства, та відповідно недоведення позивачем факту порушення його права укладанням спірних договорів. 61. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього ж Кодексу. 62. Згідно із частинами першою, другою, третьою, п?ятою, шостою статті 203 цього ж Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 63. Тобто недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі. 64. Частинами першою, третьою статті 92 ЦК України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. 65. Частиною другою статті 207 цього ж Кодексу визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. 66. Як установили суди попередніх інстанцій, спірні договори від імені продавця підписані директором Малихіним А.О., якого уповноважено рішенням вищевказаних загальних зборів, тобто станом на дату їх укладення він мав відповідні повноваження. 67. Рішення загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет» від 28 січня 2013 року визнані недійсними постановою Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року. Однак ця обставина не є підставою для визнання недійсними спірних договорів, оскільки вказане судове рішення ухвалене і набрало законної сили після їх укладення, а питання дійсності чи недійсності спірного правочину згідно з положеннями статті 215 ЦК України має вирішуватися судом з огляду на обставини, які мали місце в момент його вчинення. 68. Для визнання недійсними договорів, укладених виконавчим органом товариства (директором ТОВ «ХК «Інтермет») з ТОВ «НВФ «Дніпропроект», не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом у судовому порядку визнано недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, на підставі якого виконавчий орган діяв на момент укладення цих договорів. Такі договори можуть бути визнані недійсними із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що ТОВ «НВФ «Дніпропроект» як контрагент юридичної особи за договором діяло недобросовісно і нерозумно, тобто знало або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могло не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства. 69. Крім того, позивач не довів, що укладання ТОВ «ХК «Інтермет» з ТОВ «НВФ «Дніпропроект» спірних договорів порушує його корпоративні права на участь у товаристві та на управління справами, оскільки такі права позивача захищено й відновлено внаслідок його звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів від 28 лютого 2019 року, який задоволено. 70. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 71. Ця норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. 72. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. 73. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). 74. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. 75. Відповідно до статті 167 ГК України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні. 76. Звертаючись з позовом про визнання недійсними правочинів, позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову. 77. З огляду на положення статті 1 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача з цим позовом, і статей 15, 16 ЦК Українипідставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту. 78. Утім, як правильно зазначив суд першої інстанції, позивач, який має частку 3,5 % статутного капіталу ТОВ «ХК «Інтермет», не довів наявності порушення свого права внаслідок укладення товариством цих договорів, за захистом чого він звернувся до суду. 79. Згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від його імені. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства не мають права. Підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника. 80. Велика Палата Верховного Суду вважає, що укладення спірних договорів є не прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном, натомість визнання в судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою укладено спірні договори, не може бути підставою для визнання їх недійсними, оскільки не порушує права та законні інтереси позивача. 81. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що розглядаючи справи у спорах, що виникли між господарським товариством та одним із його учасників, суди мають враховувати, що інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 та від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16). Тому, вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників і самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються виключно рішенням загальних зборів учасників товариства, надавати оцінку добросовісності інших учасників, права яких в разі задоволення позовних вимог можуть бути порушені. 82. Слід зазначити, що визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «ХК «Інтермет», оформлених протоколом № 3 від 28 січня 2013 року, з мотивів неповідомлення позивача про дату та час проведення цих загальних зборів, не є беззаперечною підставою для висновку про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений всупереч інтересів ТОВ «ХК «Інтермет» та інших його учасників. 83. Якщо позивач, який є учасником ТОВ «ХК «Інтермет», що володіє часткою у розмірі 3,5 % статутного капіталу цього товариства, вважає свої корпоративні права порушеними внаслідок укладення оспорюваного договору, він не позбавлений права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників товариства з метою належного реагування на факт укладення такого договору та розгляду питання щодо порушення або непорушення прав та законних інтересів товариства (його учасників). Якщо збори учасників товариства дійдуть висновку про порушення укладеним договором купівлі-продажу прав та законних інтересів товариства останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом. 84. Належним способом захисту права учасника юридичної особи може бути також подання ним (зокрема разом з іншими учасниками, яким належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства) позову в інтересах юридичної особи до її посадової особи про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи на підставі пункту 12 частини першої статті 20, статті 54 ГПК України. 85. Якщо учасник товариства не може звернутися з позовом до посадової особи від імені товариства, бо розмір його частки є недостатнім для цього з огляду на вимоги частини першої статті 54 ГПК України, то такий учасник вправі вийти з товариства і вимагати виплати йому вартості частки, а також подати позов до самого товариства та/або його учасників, якщо він вважає, що рішенням загальних зборів учасників товариства щодо відчуження майна йому було завдано збитки. 86. Враховуючи, що вимоги позивача про визнання недійсними попереднього договору від 16 березня 2012 року і договору купівлі-продажу комплексу будівель та споруд від 29 січня 2013 року є безпідставними, то позовні вимоги в частині скасування прийнятого нотаріусом рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 162085 від 29 січня 2013 року та скасування державної реєстрації прав на спірне нерухоме майно за ТОВ «НВФ «Дніпропроект» (номер запису про право власності 56059) правильно залишені місцевим господарським судом без задоволення. 87. За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. 88. Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушені право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом яких той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. 89. Оскільки укладенням спірних договорів право позивача не порушене, то правильним є висновок місцевого господарського суду про відмову у позові в цій частині саме з цих підстав, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку дійсності спірних договорів. Щодо визнання недійсним договору іпотеки та скасування державної реєстрації 90. Як зазначалося вище, висновки судів попередніх інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», і недійсними похідних вимог про скасування державної реєстрації збігаються, оскільки спір у цих частинах не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. ОСОБА_1 не є учасником (засновником) жодної зі сторін договору іпотеки та не довів порушення своїх корпоративних прав. 91. ОСОБА_1 подав цей позов у листопаді 2016 року. 92. Питання підвідомчості господарським судам справ регулювалося статтею 12 ГПК України у редакції, чинній на момент подання позову. 93. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким внесено зміни до процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції. 94. Утім питання юрисдикційності спору вирішується при відкритті провадження у справі, а вирішальним моментом при цьому є час, коли подано позов. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд з`ясовує, у порядку якого судочинства мала розглядатися справа станом на час подання позову до цього суду. 95. Оскільки з позовом ОСОБА_1 звернувся ще в листопаді 2016 року, коли статті 20 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, як і цього Закону, не існувало, цю норму не можна застосовувати до спірних правовідносин. При вирішенні питання юрисдикційності спору повинне застосовуватися процесуальне законодавство, що діяло на час звернення позивача до суду із цим позовом, тобто стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду. Тому посилання ОСОБА_1 на необхідність застосування до цих правовідносин при визначенні юрисдикційності спору статті 20 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, а не статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання до суду позову, є помилковими. 96. Частиною третьою статті 58 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, передбачалося, що не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 97. Необхідно врахувати, що фізична особа оскаржує договір іпотеки нерухомого майна, укладений між двома юридичними особами, тому цей спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 98. Крім того, скаржник не обґрунтував обставин порушення його корпоративних прав укладенням між ТОВ «НВФ «Дніпропроект» та ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» договору іпотеки спірного нерухомого майна, при цьому ОСОБА_1 не є учасником (засновником) жодної зі сторін договору іпотеки. 99. Ураховуючи предмет спору у цій частині позову, а також беручи до уваги склад сторін за їх суб`єктною ознакою, суди попередніх інстанцій правильно закрили провадження у справі. Щодо оскарження ухвали суду апеляційної інстанції 100. Як зазначалося вище, ОСОБА_1 у касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року у цій же справі про відхилення його клопотання про накладення на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» штрафу і прийняти нову ухвалу про задоволення цього клопотання. 101. Частиною першою статті 135 ГПК України передбачено право суду постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у визначених цією нормою випадках. 102. Згідно із частиною четвертою цієї ж статті ухвалу про стягнення штрафу може бути оскаржено в апеляційному порядку до суду вищої інстанції. Оскарження такої ухвали не перешкоджає розгляду справи. Постанова суду апеляційної інстанції за результатами перегляду ухвали про накладення штрафу є остаточною і оскарженню не підлягає. 103. Натомість серед ухвал, визначених частиною четвертою статті 135 та пунктом 3 частини першої статті 287 ГПК України, які можуть бути оскаржені у касаційному порядку, немає ухвали суду апеляційної інстанції про відхилення клопотання про стягнення штрафу. Крім того, ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 лише на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року. 104. У зв?язку з наведеним вимоги ОСОБА_1 у цій частині не підлягають розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Щодо суті касаційної скарги 105. Пунктами 3, 4 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: - скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; - скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 106. За правилами частин першої, четвертої статті 311 та частини першої статті 312 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Щодо судових витрат 107. Відповідно до частин першої, одинадцятої статті 129 ГПК України судовий збір за подання позовної заяви, апеляційних та касаційних скарг підлягає розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 312, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінг компанія «Інтермет» задовольнити частково. 3. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект» задовольнити частково. 4. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року у справі № 904/10956/16 скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінг компанія «Інтермет», Товариства з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект», приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Рукавіцина Ігоря Анатолійовича, Виконавчого комітету Криворізької міської ради, Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» про визнання недійсними попереднього договору від 16 березня 2012 року, договору купівлі-продажу майнового комплексу від 29 січня 2013 року, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Холдінг компанія «Інтермет» та Товариством з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект», посвідчених нотаріусом та зареєстрованих у реєстрі за № 562, 110, а також у частині скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 162085 від 29 січня 2013 року і скасування державної реєстрації права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект» на нерухоме майно - комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Гірничорятувальна, 21(реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 3711312110), номер запису про право власності 56059. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06 лютого 2017 рокуу справі № 904/10956/16 у цій частині залишити в силі. 5. В іншій частині постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року у справі № 904/10956/16 змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 6. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінг компанія «Інтермет» (50065, Дніпропетровська область, м.Кривий Ріг, вул. Косіора, 32, код ЄДРПОУ 13425190) 3 720 (три тисячі сімсот двадцять) гривень 60 копійок витрат по сплаті судового збору. 7. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «НВФ «Дніпропроект»(50072, Дніпропетровська область, м.Кривий Ріг, вул. Кременчуцька, 69, код ЄДРПОУ 33718185) 5 512 (п?ять тисяч п?ятсот дванадцять) гривень витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86333853
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 3 грудня 2019 року м . Київ Справа № 910/6471/18 Провадження № 12-111гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи: представника позивача - Лоб І. В., представників відповідача - Гнатуш Н. В., Міщенко С. Л., розглянула касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Микільсько-Слобідська 2Б» (далі - ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б», скаржник) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року (судді Дикунська С. Я., Жук Г. А., Мальченко А. О.) та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року (суддя Кирилюк Т. Ю.) у справі № 910/6471/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Форест» (далі - ТОВ «Юнайтед Форест») до ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року в частині встановлення розміру загальних внесків. Історія справи 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У травні 2018 року ТОВ «Юнайтед Форест» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року в частині встановлення розміру загальних внесків (оформленого протоколом загальних зборів від 1 жовтня 2017 року по восьмому та дев`ятому питанню порядку денного, додаток № 1 до протоколу - кошторис) щодо встановлення з 1 листопада 2017 року щомісячних внесків на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території за адресою: м. Київ, вул. Микільсько-Слобідська, 2 Б для співвласників нежитлових приміщень та ТОВ «Юнайтед Форест» з розрахунку 7,00 грн за метр квадратний та 7,70 грн за метр квадратний, що є більшим від розміру внесків, встановлених для співвласників житлових приміщень цього будинку, а також зобов`язання відповідача не встановлювати щодо нежитлових приміщень у житловому будинку 2 літ. «Б» по вул. Микільсько-Слобідська, 2 Б у м. Києві будь-які внески і платежі на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території, відмінні від внесків і платежів, встановлених для співвласників житлової нерухомості (власників квартир) цього будинку. 1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що встановлення рішенням загальних зборів різних розмірів внесків співвласників на утримання та обслуговування будинку для власників житлових та нежитлових приміщень порушує його права як власника нежитлового приміщення загальною площею 704,53 кв. м та користувача послуг з утримання та обслуговування у житловому будинку 2 літ. «Б» по вул. Микільсько-Слобідська у місті Києві. Позивач вважає, що розмір щомісячних внесків на утримання будинку та прибудинкової території, визначений оскаржуваним рішенням у протоколі загальних зборів ОСББ, суперечить порядку визначення часток співвласників у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, експлуатацію та ремонт спільного майна, який закріплений у статті 20 Закону України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон №2866-III), у зв`язку з чим фактично за однакові послуги частина співвласників будинку сплачує більше, що є по суті привілеєм власників житлової нерухомості, яка надається за рахунок власників нежитлових приміщень. 1.3. Відповідач заперечив проти позову, зазначивши, що загальні збори співвласників ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» у передбачений чинним законодавством спосіб встановили інший порядок розподілу витрат між співвласниками, що відображено у протоколі загальних зборів учасників та врегульовано положеннями статті 12 Закону України від 14 травня 2015 року № 417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі - Закон № 417-VIII), за змістом якої загальні збори співвласників наділені правом передбачати інший порядок розподілу витрат між співвласниками, аніж пропорційно до їхніх часток співвласника. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 9 жовтня 2018 року позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року (протокол загальних зборів від 1 жовтня 2017 року по восьмому та дев`ятому питаннях порядку денного, додаток № 1 до протоколу - кошторис) у частині встановлення з 1 листопада 2017 року щомісячних внесків на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території, розташованих за адресою: м. Київ , вул. Микільсько-Слобідська, 2Б , для співвласників нежитлових приміщень та ТОВ «Юнайтед Форест» з розрахунку 7, 00 грн за метр квадратний та 7, 70 грн за метр квадратний, що є більшим розміру внесків, встановлених для співвласників житлових приміщень цього будинку. В іншій частині у задоволенні позову відмовив. 2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року залишено без змін. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. У квітні 2019 року ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року, в якій скаржник просив скасувати ці рішення та постанову в частині задоволених позовних вимог та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити в позові, а у разі наявності підстав для направлення справи на новий розгляд в частині встановлення розміру загальних внесків - скасувати рішення та постанову в цій частині та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.2. За доводами касаційної скарги суди не обґрунтували, яке саме право позивача порушено оскаржуваним рішенням загальних зборів та у чому саме полягає таке порушення; не дослідивши обставини справи, дійшли однобічних та помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позову на підставі пояснень позивача.Натомість рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року по восьмому та дев`ятому питаннях порядку денного щодо внесення щомісячних внесків на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території є правомірним, оскільки його ухвалення здійснювалось у межах компетенції загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку та відповідно до положень статуту відповідача, вимог Закону № 2866-III та Закону № 417-VIII. 3.3. Також у касаційній скарзі ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б», посилаючись на правовий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 4 червня 2018 року у справі № 753/10763/17, вказало про відсутність законодавчої заборони щодо розмежування приміщень у будинку на нежитлові та житлові, відсутність імперативної норми про встановлення однакових розмірів внесків для власників квартир та нежитлових приміщень. Крім того, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив доводи скаржника щодо застосування постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 4 червня 2018 року у справі № 753/10763/17, прийнятої у подібних правовідносинах. 4. Позиція інших учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу позивач заперечив її доводи, просив суд залишити рішення та постанову без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва рішенням від 9 жовтня 2018 року, призначив справу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 5.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу № 910/6471/18 разом із касаційною скаргою ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до вимог частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 5.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 4 червня 2018 року у справі № 753/10763/17, де колегія суддів у подібних правовідносинах дійшла висновку про правомірність рішення загальних зборів об`єднання співвласників багатоквартирного будинку щодо розмежування розміру оплати за видом об`єкта нерухомого майна, тобто визнала правомірною можливість поділу тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій в розрізі категорій споживачів окремо для власників квартир та власників нежитлових приміщень. 5.4. Натомість Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав правильними висновки судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову, адже ні положеннями Закону № 2866-III, Закону № 417-VIII, ні нормами Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 року № 869 (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення), не передбачено можливості поділу тарифів на послуги в розрізі категорії споживачів, тобто, окремо для власників квартир та власників нежитлових приміщень. Одиницею для проведення розрахунку вартості послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій є 1 квадратний метр площі, що перебуває у власності, незалежно від її характеристик. Частка участі співвласників в загальному обсязі витрат на утримання будинку визначається пропорційно площі приміщень, що їм належать, а не в залежності від цільового призначення таких приміщень. 5.5. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу з касаційною скаргою ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року, призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. Позивач є власником нежитлових приміщень загальною площею 704,53 кв. м в будинку 2-Б по вулиці Микільсько-Слобідській у місті Києві. У свою чергу, відповідач - ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» є юридичною особою, створеною власниками квартир та нежитлових приміщень цього будинку для сприяння використанню їхнього власного майна, утримання і використання спільного майна. 6.2. Відповідно до протоколу загальних зборів від 1 жовтня 2017 року загальна кількість співвласників приміщень будинку 2-Б по вулиці Микільсько-Слобідській у місті Києві складає 338 осіб. Загальна площа приміщень будинку - 27 039,17 кв. м, в тому числі 21 315,1 кв. м житлові приміщення та 5 724,07 кв. м нежитлові приміщенння. Тобто відсоток площі житлових приміщень у загальній площі будинку складає 78,82 %. 6.3. ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б» 1 жовтня 2017 року провело загальні збори об`єднання співвласників, якими, серед інших питань, прийнято рішення про встановлення розміру відрахувань на утримання та обслуговування будинку, оформлене протоколом загальних зборів ОСББ «Микільсько-Слобідська 2Б». 6.4. Відповідно до пунктів 8 та 9 протоколу загальні збори визначили, що з 1 листопада 2017 року власники житлової нерухомості сплачують внески з розрахунку 5 грн (5,5 грн за несвоєчасної оплати) за 1 кв.м приміщення, а власники нежитлової - 7 грн (7,7 грн за умови несвоєчасної оплати) за 1 кв.м приміщення. 6.5. ТОВ «Юнайтед Форест» звернулося з позовом до господарського суду вважаючи, що рішення загальних зборів у цій частині є таким, що порушує інтереси ТОВ «Юнайтед Форест» як співвласника будинку, адже фактично за однакові послуги частина співвласників будинку сплачує більше на 40% внесків на утримання та обслуговування будинку, що є по суті привілеєм власників житлової нерухомості, який надається за рахунок власників нежитлових приміщень. 6.6. Суд першої інстанції погодився з позивачем щодо порушення його прав прийнятим рішенням, вказавши, що приписами Закону № 2866-III та Закону № 417-VIII не передбачено розділення внесків при врахуванні витрат на утримання будинку в залежності від типу нерухомості, натомість єдиним критерієм у такому розподілі, визначеним законодавцем, є частка у загальній площі приміщень. Враховуючи, що співвідношення голосів власників житлових та нежитлових приміщень складає 78,82% до 21,18%, це заздалегідь визначає, чиї права будуть захищені прийнятим рішенням, тож для забезпечення справедливості прийнятого рішення відповідач мав змінити і порядок голосування з цього питання. Для застосування різних ставок відповідач повинен був мати достатньо вагомі аргументи та розрахунки, але вони відсутні. Тому суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення загальних зборів відповідача має дискримінаційний характер, є прямим використанням домінуючої групи власників своїх можливостей більшості для реалізації своїх матеріальних інтересів за рахунок міноритарної частки власників та порушує права позивача, разом з тим позовну вимогу про заборону встановлення у майбутньому внесків та платежів визнав неналежним способом захисту, яка відповідно не може бути задоволена у судовому порядку. 6.7. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, відхиливши водночас посилання відповідача на правовий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 4 червня 2018 року у справі № 753/10763/17, як прийнятий за інших правових підстав. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. За положеннями частини другої статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. 7.3. Частиною першою статті 385 ЦК України також передбачено, що власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). 7.4. Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управліннявизначає Закон № 417-VIII, предметом регулювання якого є відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов`язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку. 7.5. За визначеннями, які вживаються в цьому Законі та містяться в статті 1 закону, багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна; нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна. 7.6. Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія; 7.7. Частка співвласника - частка, яку становить площа квартири та/або нежитлового приміщення співвласника у загальній площі всіх квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку. 7.8. Наказом Державного комітету України будівництва та архітектури від 18 травня 2005 року № 80 затверджені «Державні будівельні норми України. Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005», чинні від 1 січня 2006 року, за пунктом 2.50 яких у першому, другому і цокольному поверхах житлових будинків допускається розміщувати приміщення: адміністративні, магазинів роздрібної торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, відділень зв`язку загальною площею не більше 700 м. кв , банків, магазинів і кіосків з продажу преси, поліклінік, жіночих консультацій, рентгено-стоматологічних кабінетів (в разі забезпечення вимог НРБУ); роздавальних пунктів молочних кухонь, юридичних консультацій і нотаріальних контор, загсів, філій бібліотек, виставкових залів, контор житлово-експлуатаційних організацій, фізкультурнооздоровчих занять загальною площею до 150 м. кв, культурно-масової роботи з населенням (для проведення лекцій, зборів, бібліотек-читалень, кімнат для індивідуальних занять, роботи гуртків, прийому громадян депутатами тощо), дитячих художніх шкіл, центрів соціального захисту населення, центрів зайнятості населення базового рівня до 50 відвідувачів і до 15 співробітників центрів, а також груп короткотривалого перебування дітей дошкільного віку (крім цокольного поверху). У житлових будинках допускається розміщення на верхньому житловому поверсі (у тому числі мансардному) творчих майстерень художників та архітекторів. 7.9. Тож в силу наведених вище визначень, державних нормативів та відповідно до поняття, наведеного у статті 380 ЦК України, багатоквартирний будинок є житловим будинком, будівлею, призначеною для постійного в ній проживання. Співвідношення площі житлових приміщень (квартир) у багатоквартирному будинку та площі нежитлових приміщень у ньому зумовлене особливостями розміщення нежитлових приміщень у житловому будинку, тобто за загальним правилом є об`єктивним фактором. 7.10. За змістом статей 1, 9 Закону № 417-VIII управління багатоквартирним будинком - це вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку. Управління багатоквартирним будинком здійснюється його співвласниками. За рішенням співвласників усі або частина функцій з управління багатоквартирним будинком можуть передаватися управителю або всі функції - об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку (асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку). 7.9. За частинами першою-третьою статті 12 Закону № 417-VIII витрати на управління багатоквартирним будинком включають: 1) витрати на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку; 2) витрати на оплату комунальних послуг стосовно спільного майна багатоквартирного будинку;21) витрати, пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитним договором, укладеним за програмами Фонду енергоефективності; 3) витрати на сплату винагороди управителю в разі його залучення; 4) інші витрати, передбачені рішенням співвласників або законом. Витрати на управління багатоквартирним будинком розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, якщо рішенням зборів співвласників або законодавством не передбачено іншого порядку розподілу витрат. Невикористання власником належної йому квартири чи нежитлового приміщення або відмова від використання спільного майна не є підставою для ухилення від здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком. 7.10. За частиною другою статті 10 Закону № 417-VIII до повноважень зборів співвласників належить прийняття рішень з усіх питань управління багатоквартирним будинком, у тому числі про визначення переліку та розміру витрат на управління багатоквартирним будинком. Рішення вважається прийнятим зборами співвласників, якщо за нього проголосували власники квартир та нежитлових приміщень, площа яких разом перевищує 75 відсотків загальної площі всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, крім рішень з питань, зазначених у пунктах 2, 3 і 9 частини другої цієї статті, які вважаються прийнятими зборами співвласників, якщо за них проголосували власники квартир та нежитлових приміщень, площа яких разом перевищує 50 відсотків загальної площі всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку. Якщо одна особа є власником квартир (квартири) та/або нежитлових приміщень, загальна площа яких становить 50 відсотків або більше загальної площі всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, рішення вважається прийнятим зборами співвласників, якщо за нього проголосувало більш як 75 відсотків загальної кількості співвласників, а рішення з питань, зазначених у пунктах 2, 3 і 9 частини другої цієї статті, вважається прийнятим зборами співвласників, якщо за нього проголосувало більш як 50 відсотків загальної кількості всіх співвласників (частина шоста статті 10 Закону № 417-VIII). 7.12. Співвласники приймають рішення щодо управління багатоквартирним будинком на зборах у порядку, передбаченому статтею 10 Закону № 417-VIII. Якщо у багатоквартирному будинку в установленому законом порядку утворено об`єднання співвласників, проведення зборів співвласників та прийняття відповідних рішень здійснюється згідно із законом, що регулює діяльність об`єднань співвласників багатоквартирних будинків. 7.13. Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих і нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом № 2866-III, відповідно до статті 1 якого об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна. Співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку 7.14. Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2866-III основною метою створення об`єднання є забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. А за частиною четвертою статті 4 цього Закону діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання. 7.15. Загальні збори співвласників є вищим органом управління об`єднання, до виключної компетенції яких відноситься, зокрема, затвердження статуту об`єднання, внесення змін до нього; затвердження кошторису, балансу об`єднання та річного звіту; визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників. Рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов`язковим для всіх співвласників (стаття 10 Закону № 2866-III). 7.16. Кожний співвласник (його представник) під час голосування має кількість голосів, пропорційну до частки загальної площі квартири або нежитлового приміщення співвласника у загальній площі всіх квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку. Якщо одна особа є власником квартир (квартири) та/або нежитлових приміщень, загальна площа яких становить більш як 50 відсотків загальної площі всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, кожний співвласник має один голос незалежно від кількості та площі квартир або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності. 7.17. Статутом об`єднання може бути встановлено інший порядок визначення кількості голосів, що належать кожному співвласнику на загальних зборах. 7.18. Рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, порядок управління та користування спільним майном, передачу у користування фізичним та юридичним особам спільного майна, а також про реконструкцію та капітальний ремонт багатоквартирного будинку або зведення господарських споруд вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини загальної кількості усіх співвласників, а в разі якщо статутом не передбачено прийняття таких рішень, - більшістю голосів. З інших питань рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини загальної кількості співвласників. 7.19. Права та обов`язки співвласника (тобто власника квартир та/або нежитлових приміщень) врегульовані статтями 14 та 15 Закону № 2866-III. 7.20. Водночас статті 16-18 Закону № 2866-III окремо визначають права та обов`язки об`єднання співвласників, яке набуває і здійснює їх через свої органи в силу положень статті 92 ЦК України про цивільну дієздатність юридичної особи. 7.21. Так, об`єднання має право встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів, які за статтею 21 Закону № 2866-III належать до коштів об`єднання, та зобов`язане забезпечувати дотримання інтересів усіх співвласників при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю, розподілі між співвласниками витрат на експлуатацію та ремонт спільного майна. 7.22.Об`єднання забезпечує утримання та експлуатацію багатоквартирного будинку, користування спільним майном у такому будинку. Для забезпечення утримання та експлуатації багатоквартирного будинку, користування спільним майном у такому будинку, включаючи поточний ремонт, утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, водопостачання та водовідведення, теплопостачання і опалення, вивезення побутових відходів, об`єднання за рішенням загальних зборів має право: задовольняти зазначені потреби самостійно шляхом самозабезпечення; визначати управителя, виконавців окремих житлово-комунальних послуг, з якими усі співвласники укладають відповідні договори; виступати колективним споживачем (замовником) усіх або частини житлово-комунальних послуг. 7.23. Питання самостійного забезпечення об`єднанням експлуатації та утримання багатоквартирного будинку та користування спільним майном у такому будинку регулюються Господарським кодексом України в частині господарчого забезпечення діяльності негосподарюючих суб`єктів. 7.24. Самостійне забезпечення об`єднанням утримання і експлуатації багатоквартирного будинку, користування спільним майном у багатоквартирному будинку може здійснюватися безпосередньо співвласниками, а також шляхом залучення об`єднанням фізичних та юридичних осіб на підставі укладених договорів. 7.25. Для фінансування самозабезпечення об`єднання співвласники сплачують відповідні внески і платежі в розмірах, установлених загальними зборами об`єднання. За згодою правління окремі співвласники можуть у рахунок сплати таких внесків і платежів виконувати окремі роботи. 7.26. Статтею 20 Закону № 2866-III врегульовано визначення часток внесків і платежів на утримання, експлуатацію та ремонт спільного майна. Так, частка співвласника у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності. Частка участі співвласника квартири та/або нежитлового приміщення визначається відповідно до його частки як співвласника квартири та/або нежитлового приміщення. 7.27. Спори щодо визначення частки співвласника у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, експлуатацію, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку вирішуються в судовому порядку. 7.28. Статтею 13 Закону України від 9 листопада 2017 року № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій включають в себе: прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території; санітарно-технічне обслуговування; обслуговування внутрішньобудинкових мереж; утримання ліфтів; освітлення місць загального користування; поточний ремонт; вивезення побутових відходів тощо. 7.29. Відповідно до Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 року № 869, тариф на ці послуги розраховується окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників послуг, що фактично повинні надаватися для забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням Типового переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого вказаною постановою Кабінету Міністрів України. Перелік послуг за кожним будинком погоджується у договорі на надання цих послуг, який укладається між споживачами та підприємством, організацією тощо, які надають ці послуги. 7.30. Отже, законодавство, яке регулює порядок забезпечення співвласниками багатоквартирного будинку утримання та експлуатацію багатоквартирного будинку, користування спільним майном у такому будинку, вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку (управління багатоквартирним будинком), передбачає, що внески і платежі на утримання, експлуатацію та ремонт спільного майна є складовою частиною внесків та платежів співвласників як витрат на управління багатоквартирним будинком. 7.31. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не врахували наведені вище приписи законодавства та не спростували надані відповідачем доводи та докази, що спірні пункти рішення, додаток № 1 до протоколу - кошторис приймалися відповідно до вимог частини другої статті 12 Закону № 417-VIII, яка регулює порядок розподілу між співвласниками витрат на управління багатоквартирним будинком та за якою витрати на управління багатоквартирним будинком розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, якщо рішенням зборів співвласників або законодавством не передбачено іншого порядку розподілу витрат. 7.32. При цьому суди з`ясували, що при прийнятті спірного рішення про розподіл витрат на управління будинком та розмежування розміру внесків в залежності від виду нерухомого майна, належного співвласникам (житлове чи нежитлове), у кошторисі були враховані різні режими функціонування, навантаження на 1 кв. м таких приміщень (житлових і нежитлових), різний обсяг необхідності витрат на обслуговування такого приміщення та прибудинкової території (навантаження на внутрішньобудинкові мережі, кількість відвідувачів, обсяг відходів, проїзд машин, місце паркування тощо). 7.33. Відповідно до статті 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 7.34. Однак матеріалами справи не доведено, що по відношенню до позивача рішенням загальних зборів об`єднання співвласників багатоквартирного будинку 2Б по вулиці Микільсько-Слобідській у місті Києві були здійснені будь-які обмеження, а іншим власникам житлових приміщень надані несправедливі переваги за рахунок позивачів. 7.35. Як вже вказано вище, при визначенні розміру внесків враховані об`єктивні істотні обставини, а докази та доводи на обґрунтування того, що розмір визначених для позивача платежів в залежності від його виду як споживача послуг є явно несправедливим чи надмірним, відсутні. 7.36. Враховуючи наведене, за відсутності відповідного нормативного застереження щодо встановлення однакового розміру внесків для власників квартир та нежитлових приміщень, рішення загальних зборів ОСББ «Микільсько-Слобідська, 2Б» від 1 жовтня 2017 року не можна вважати прийнятим з порушенням норм чинного законодавства, відповідно у задоволенні позову в частині його скасування слід відмовити. 7.37. Щодо доводів скаржника про дискримінаційний характер рішення слід зазначити, що статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою. 7.38. За змістом статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непряма дискримінація- це ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. 7.39. Разом із тим не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. 7.40. Визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків та платежів співвласників будинку відноситься до виключної компетенції загальних зборів співвласників відповідно до положень частини дев`ятої статті 10 Закону № 2866-III, частини другої статті 12 Закону № 417-VIII та згідно із законодавчо встановленим порядком голосування на зборах об`єднання співвласників багатоквартирного будинку. 8. Щодо правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 8.1. У справі № 753/10763/17, від висновку у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, позивачі - власники нежитлових приміщень звернулися до суду з позовом про визнання недійсним та скасування рішення загальних зборів ОСББ, якими встановлено різні розміри внеску на утримання будинків для власників житлових та нежитлових приміщень, вважаючи, що розмір внеску чи будь-якого іншого платежу співвласника, установленого ОСББ для потреб будинку, повинен визначатися виходячи з площі належного співвласнику приміщення, а норм, які установлювали б інші підходи, законодавство не містить. 8.2. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою від 4 червня 2018 року залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у цій справі, якими відмовлено у задоволенні позову. Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків та платежів співвласників, відноситься до виключної компетенції загальних зборів співвласників. Визначення розміру внесків проведено загальними зборами ОСББ за видом об`єкта нерухомого майна та відповідно до вимог розділу 3 статуту ОСББ, що узгоджується з положеннями частини дев`ятої статті 10 Закону № 2866-III, отже, рішення, прийняте на загальних зборах, не суперечить приписам чинного законодавства. 8.3. Суд вказав, що стаття 20 Закону № 2866-III ставить у залежність розмір коштів, які сплачуються співвласником на утримання будинку та прибудинкової території, до загальної площі приміщення, яке перебуває у нього у власності, та не містить імперативної норми про встановлення однакового розміру внеску для власників квартир та нежитлових приміщень. Визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків та платежів співвласників відноситься до виключної компетенції загальних зборів співвласників, що узгоджується з положеннями частини дев`ятої статті 10 Закону № 2866-III. 8.4. Таким чином, не вбачається підстав для відступу від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 4 червня 2018 року у справі № 753/10763/17. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини. 9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про встановлення рішенням загальних зборів ОСББ розміру щомісячних внесків на утримання будинків для власників нежитлових приміщень та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах, - висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в цій частині є помилковими. 9.3. Ураховуючи наведене, постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року щодо встановлення розміру щомісячних внесків на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території для співвласників нежитлових приміщень у справі № 910/6471/18 слід скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. 9.4. Щодо інших позовних вимог, які не є предметом оскарження, враховуючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення рішення та постанови судів попередніх інстанцій в цій частині без змін. 10. Щодо розподілу судових витрат 10.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача. Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина чотирнадцята статті 129 Кодексу). 10.2.Враховуючи вимоги статті 129 ГПК України та Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір», висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову у задоволенні позовних вимог, витрати зі сплати судового збору під час розгляду справи покладаються на позивача. Керуючись статтями 301, 302, 308, 311, 314, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Микільсько-Слобідська 2Б» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року задовольнити. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року щодо встановлення розміру щомісячних внесків на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території для співвласників нежитлових приміщень у справі № 910/6471/18 скасувати. 3. Прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову в частині визнання протиправним та скасування рішення загальних зборів від 1 жовтня 2017 року (протокол загальних зборів від 1 жовтня 2017 року по восьмому та дев`ятому питаннях порядку денного, додаток № 1 до протоколу - кошторис) у частині встановлення з 1 листопада 2017 року щомісячних внесків на утримання (обслуговування) будинку та прибудинкової території, розташованих за адресою: м. Київ , вул. Микільсько-Слобідська, 2Б , для співвласників нежитлових приміщень та ТОВ «Юнайтед Форест» з розрахунку 7,00 грн за метр квадратний та 7,70 грн за метр квадратний відмовити. 4. В решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року у справі № 910/6471/18 залишити без змін. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юнайтед Форест» (04114, м. Київ, вул. Автозаводська, 72-А, код ЄДРПОУ 22902499) на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Микільсько-Слобідська 2Б» (02002, м. Київ, вул. Микільсько-Слобідська 2Б, код ЄДРПОУ 41107947) 3 524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) гривні витрат судового збору за розгляд касаційної скарги, 2 643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні витрат судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401313
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 грудня 2019 року м. Київ Справа № 280/85/19 Провадження № 11-707апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області в особі Ізолятора тимчасового тримання № 1 (далі - ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області) про визнання протиправною бездіяльності за касаційною скаргою ОСОБА_1 подану його адвокатом Плецькою Ю. В., на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року (суддя Артоуз О. О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року (судді Божко Л. А., Іванов С. М., Дурасова Ю. В.), УСТАНОВИЛА: У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не переведенні підозрюваного у встановлений законом строк із ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор», що мало наслідком застосування до позивача недозволених методів ведення досудового розслідування. Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та роз`яснено заявнику його право на звернення з позовом до місцевого суду в порядку кримінального судочинства. При цьому суди встановили, що 14 вересня 2018 року за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого пунктом 12 частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України, ОСОБА_1 було затримано в порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Того ж дня позивача було доставлено до ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області. Ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 вересня 2018 року у справі № 335/10857/18 (провадження № 1-кс/335/72-2/2018) до підозрюваного ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 12 листопада 2018 року включно, який обчислювався з 14 вересня 2018 року, без визначення розміру застави. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 27 вересня 2018 року ухвалу слідчого судді суду першої інстанції від 17 вересня 2018 року про обрання запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 змінена: абзац третій доповнено словами «в межах строків досудового розслідування». Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 вересня 2018 року у справі № 335/9599/18 (провадження № 1-кс/335/7534/2018) задоволено клопотання старшого слідчого в ОВС СУ ГУНП в Запорізькій області майора поліції Єрємєєва О. В., продовжено підозрюваному ОСОБА_1 строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб до 26 листопада 2018 року включно, у задоволенні клопотання захисників ОСОБА_1 про зміну запобіжного заходу та звільнення з-під варти відмовлено. До 9 жовтня 2018 року ОСОБА_1 утримувався в місці із спеціальним режимом тримання (ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області) і лише 9 жовтня 2018 року був переведений до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор». Таким чином, на думку позивача, він утримувався в місці із спеціальним режимом тримання протягом 25 діб і був переведений до установи пенітенціарної служби з порушенням строків встановлених законом. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача щодо непереведення підозрюваного у строк, передбачений законом, протиправною. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, адвокат ОСОБА_1 - Плецька Ю. В. звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На обґрунтування доводів скарги посилається на те, що Національна поліція входить до системи центральних органів виконавчої влади, таким чином, посадові особи Національної поліції (в тому числі посадові особи ізолятора тимчасового тримання) є суб`єктами владних повноважень і виконують управлінські функції шляхом прийняття відповідних рішень. Також адвокат позивача зазначив, що спори з приводу законності дій чи бездіяльності посадових осіб Національної поліції в особі ізолятора тимчасового тримання щодо переведення підозрюваних до слідчого ізолятора є публічно-правовими, оскільки виникають за участю суб`єкта владних повноважень під час реалізації наданих йому законодавством владних управлінських функцій стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надав. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки позивач оскаржує судові рішення з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 вересня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, а публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини першої статті 1 КПК порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Згідно зі статтею 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Частиною першою статті 24 КПК передбачено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Параграфом 1 глави 18 КПКвстановлено порядок застосування запобіжних заходів, затримання особи в порядку кримінального провадження. Кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов`язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи (частина перша статті 206 КПК). Статтею 22 Закону України від 30 червня 1993 року № 3352-XII «Про попереднє ув`язнення» встановлено, що нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув`язнення здійснюється прокурором шляхом реалізації повноважень щодо нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Крім того, частиною першою статті 306 КПК визначено, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень глави 26 КПК. Як убачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є вимога позивача про визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не переведенні ОСОБА_1 (підозрюваного) у встановлений законом строк із ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор», що мало наслідком застосування до нього недозволених методів ведення досудового розслідування. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки оскаржувані дії вчинялися у межах проведення досудового розслідування та врегульовані нормами КПК, то й оскарження процесуальних актів, дій органів досудового розслідування здійснюється в порядку кримінального судочинства. Таким чином, з огляду на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 про поширення на цей спір юрисдикції адміністративного суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність розгляду питання про оскарження дій органів досудового розслідування в порядку кримінального судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки відмова у відкритті провадження у цій справі судами попередніх інстанцій відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Плецькою Ю. В., слід залишити без задоволення, а ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Плецькою Юлією Вікторівною, залишити без задоволення. 2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401161
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 грудня 2019 року м . Київ Справа № 520/3939/19 (Пз/9901/10/19) Провадження № 11-1111заі19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Яроша Д. В., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - Рябко Р.О., представника відповідача - Виноградова В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області (правонаступник Головного управління ДФС у Харківській області) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року (у складі колегії суддів Ханової Р. Ф., Гончарової І. А., Гусака М. Б., Олендера І. Я., Юрченко В. П.) у зразковій справі № 520/3939/19 (Пз/9901/10/19) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Харківській області про визнання протиправною та скасування вимоги, УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області (далі - ГУ ДФС у Харківській області) від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 8 024,60 грн; судові витрати покласти на відповідача. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вказана вимога є необґрунтованою, протиправною, прийнята з порушенням вимог чинного податкового законодавства та законодавства у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування, тому підлягає скасуванню. Позивач зауважує, що він є фізичною особою - підприємцем, перебуває на спрощеній системі оподаткування; здійснює діяльність за кількома видами КВЕД: 69.10 «Діяльність у сфері права» (основний), 74.90 «Інша професійна, наукова та технічна діяльність, н.в.і.у.», 66.21 «Оцінювання ризиків та завданої шкоди»; до того ж є судовим експертом з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу», який здійснює свою діяльність на підставі свідоцтва № 1836, виданого Міністерством юстиції України. Посилаючись на положення пунктів 63.1, 63.2, 63.5 статті 63, пунктів 65.2, 65.4 статті 65 Податкового кодексу України, які регулюють порядок обліку платників податків та порядок обліку самозайнятих осіб, позивач доводить, що особа, взята на облік як самозайнята особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не повинна повторно ставати на облік та подавати документи як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, і наголошує на тому, що оскільки його судово-експертна діяльність підпадає під визначення незалежної професійної діяльності, то доходи, отримані від здійснення такої діяльності, підлягають оподаткуванню згідно зі статтею 178 Податкового кодексу України лише у випадку, якщо така особа не зареєстрована як фізична особа - підприємець. Крім того, посилаючись на положення пункту 2 частини першої статті 1, пунктів 4, 5 частини першої статті 4, пункту 3 частини першої статті 7, частини п`ятої статті 8 Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) та факти сплати єдиного внеску кожного місяця 2018 року в розмірі мінімального страхового внеску, позивач доводить, що виконання вимоги призведе до подвійної сплати єдиного внеску за результатами здійснення тієї ж самої господарської діяльності. Звертає увагу суду на те, що оскаржуваною вимогою не визначено періоду, за який утворилася заборгованість, та не наведено детального розрахунку недоїмки в розрізі кожного місяця. 3. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року відкрито провадження у цій справі. 4. 24 квітня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Харківського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової. 5. Доцільність розгляду Верховним Судом цієї справи як зразкової обґрунтовано тим, що у провадженні Харківського окружного адміністративного суду перебувають справи № 520/1529/19, 520/1911/19, 520/2216/19, 520/2731/19, 520/2948/19, 520/3017/19, 520/3191/19, 520/3250/19, 520/3251/19, 520/3500/19, 520/3528/19, 520/3679/19, 520/3703/19, які є типовими зі справою № 520/3939/19. Зокрема, відповідачем у названих справах є територіальний орган ДФС України, а спір виник фактично з приводу застосування положень пункту 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до правовідносин стосовно сплати самозайнятою особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиного внеску) у межах провадження незалежної професійної діяльності (наукової, літературної, артистичної, художньої, освітньої, викладацької діяльності, медичної, адвокатської, нотаріальної практики, релігійної (місіонерської) діяльності). 6. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 520/3939/19. 7. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною та скасовано вимогу ГУ ДФС у Харківській області від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 8 024,60 грн. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Харківській області сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн та судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у сумі 5 583 грн. 8. Не погодившись із таким рішенням, Головне управління ДПС у Харківській області (далі - ГУ ДПС у Харківській області) подало апеляційну скаргу з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог. 9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГУ ДПС у Харківській області та призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні на 04 грудня 2019 року. 10. 13 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач просить залишити апеляційну скаргу ГУ ДПС у Харківській області без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року - без змін. 11. 09 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ГУ ДПС у Харківській області надійшло клопотання про заміну сторони у справі. Автор цього клопотання просив замінити відповідача у справі № 520/3939/19 - з ГУ ДФС у Харківській області на його правонаступника - ГУ ДПС у Харківській області. 12. У судовому засіданні 04 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду протокольною ухвалою зазначене клопотання задовольнила та замінила відповідача у справі № 520/3939/19 з ГУ ДФС у Харківській області на його правонаступника - ГУ ДПС у Харківській області. Висновки суду першої інстанції Щодо ознак типових справ 13. Проаналізувавши матеріали типових справ, які були долучені до подання судді Харківського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що справи № 520/3679/19, 520/3250/19, 520/3251/19, 520/3528/19, 520/1629/19, 520/1911/19, 520/3017/19 мають типові ознаки, властиві тим, що встановлюються в межах зразкової справи. 14. Зокрема, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав, що типовими ознаками, які властиві зазначеним справам та зразковій справі, є: 1) перебування позивача, який є фізичною особою - підприємцем та особою, що здійснює незалежну професійну діяльність, на обліку контролюючого органу як платника єдиного внеску; 2) установлення контролюючим органом за власною ініціативою платнику єдиного внеску - фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності, що обумовило виникнення в останнього обов`язку сформувати та подати до органів доходів і зборів окремий звіт; 3) визначення статусу фізичної особи - підприємця з ознакою здійснення незалежної професійної діяльності на рівні підзаконних нормативно-правових актів; 4) можливість подвійного нарахування єдиного внеску за результатами здійснення одного й того ж виду господарської діяльності - як підприємницької, так і незалежної професійної діяльності. 15. Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що справи № 520/3703/19, 520/3500/19, 520/2216/19, 520/2731/19, 520/3191/19 не підпадають під типові ознаки зразкової справи. 16. Справа № 520/2948/19, за висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, не може бути віднесена до типових справ через недостатність наданих матеріалів. Щодо вирішення справи по суті позовних вимог 17. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є фізичною особою - підприємцем, який обрав спрощену систему оподаткування, тобто є платником єдиного внеску в розумінні пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. 18. При цьому Закон № 2464-VI не визначає такого платника єдиного внеску, як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. Фізична особа - підприємець та особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є різними платниками єдиного внеску. 19. Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що чинне законодавство України не передбачає можливості взяття на облік платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, контролюючим органом за власною ініціативою шляхом установлення ознаки незалежної професійної діяльності. 20. Крім того, дослідивши форму витягу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (додаток 8 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1; далі - Положення № 10-1), суд першої інстанції дійшов висновку про те, що такого статусу застрахованої особи, як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності, Положення № 10-1 не визначає. 21. Оскільки позивач не перебуває на обліку платників єдиного внеску як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, та відповідно не подає звітності як такий платник, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про безпідставне встановлення відповідачем позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі - підприємцю) ознаки незалежної професійної діяльності та нарахування на цій підставі єдиного внеску. 22. Окремо суд першої інстанції наголосив на тому, що приписи пункту 16 Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 14 квітня 2015 року № 435 (далі - Порядок № 435), про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем, яка має ознаку незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. Особи, визначені цими пунктами, є окремими платниками єдиного внеску з певними особливостями їх обліку, різною базою нарахування єдиного внеску та порядку його сплати, а тому поєднання нормотворцем двох різних статусів платників єдиного внеску на рівні підзаконного нормативно-правового акта призводить до невідповідності норм Порядку № 435 положенням Закону № 2464-VI. 23. Визначення спеціального «змішаного» правового статусу на рівні підзаконного нормативного-правового акта (Порядку № 435) з огляду на невідповідність положенням Закону № 2464-VI є неправомірним, а тому не повинно братися до уваги в контексті правозастосовної діяльності. 24. Отже, оскільки процедура взяття на облік платників єдиного внеску хоч і була встановлена нормативно-правовим актом, однак у частині визначення типів (видів) платників єдиного соціального внеску не відповідала Закону № 2464-VI, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру відповідали принципам належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно - правового акта, нижчого за ієрархією від указаного Закону. Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог 25. В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що у розумінні Закону № 2464-VI фізичні особи - підприємці та особи, які провадять незалежну професійну діяльність, є окремими платниками єдиного внеску з різною базою нарахування такого внеску. Водночас жодною нормою вказаного Закону не виключено можливості поєднання декількох категорій платників єдиного внеску в одній особі. 26. Скаржник також зазначає про процедуру взяття на облік платників податків, яка передбачає, що якщо фізична особа зареєстрована як підприємець і при цьому провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується в контролюючих органах як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. 27. При цьому скаржник наголошує на тому, що фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності - це не окремий вид платників єдиного внеску, а юридичне формулювання, яке вказує на те, що особа одночасно здійснює як підприємницьку, так і незалежну професійну діяльність, а тому в розумінні Закону № 2464-VI така особа має одночасно виконувати обов`язки платника єдиного внеску як підприємця та обов`язки платника єдиного внеску як особи, що провадить незалежну професійну діяльність. 28. Окремо скаржник звертає увагу на те, що суд першої інстанції не надав правової оцінки положенням пункту 4 розділу VI Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 листопада 2014 року № 1162, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 грудня 2014 року за № 1553/26330 (далі - Порядок № 1162), де закріплено право контролюючого органу брати на облік платників єдиного внеску, якщо при здійсненні своїх функцій на підставі відповідних державних реєстрів установлено, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, не перебуває на такому обліку. 29. Водночас скаржник вважає, що суд першої інстанції зробив хибний висновок про невідповідність пункту 16 Порядку № 435 про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем з ознакою незалежної професійної діяльності положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. Позиція позивача щодо апеляційної скарги 30. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що позиція ГУ ДПС у Харківській області про те, що якщо характеристики підприємницької діяльності та незалежної професійної діяльності поєднуються в одній особі, така особа повинна сплачувати єдиний внесок двічі - як фізична особа - підприємець та як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є помилковою, оскільки ґрунтується на положеннях пункту 16 Порядку № 435, який суперечить положенням акта вищої юридичної сили, а саме Закону № 2464-VI. При цьому відповідач не наводить жодних переконливих аргументів, які б свідчили про хибність такого висновку суду першої інстанції. 31. Позивач наголошує на помилковості висновку ГУ ДПС у Харківській області про те, що особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність та одночасно є фізичними особами - підприємцями - платниками єдиного внеску, повинні сплачувати єдиний внесок двічі, оскільки страхується одна особа, яка й буде отримувати гарантії від системи загальнообов`язкового державного соціального страхування. 32. Також ОСОБА_1 зауважує, що відповідач, посилаючись на пункт 4 розділу VI Порядку № 1162 як на правову підставу наявності повноважень самостійно встановлювати ознаку незалежної професійної діяльності, ігнорує імперативний припис цього ж пункту про те, що сам контролюючий орган повинен повідомити особу про необхідність подати заяву за формою 1-ЄСВ для взяття на облік, якщо така особа не перебуває на обліку або знята з обліку та якщо такі відомості стали відомі органу контролю із джерел, визначених цим же пунктом. Обставини справи, установлені судом першої інстанції 33. ОСОБА_1 є фізичною особою - підприємцем із 30 вересня 2016 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відомості за № 24800000000187056, та перебуває на податковому обліку в Київському управлінні ГУ ДФС у Харківській області з 30 вересня 2016 року. 34. Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань позивач є платником єдиного податку 3 групи, видами діяльності якого за КВЕД є: 69.10 «Діяльність у сфері права» (основний); 74.90 «Інша професійна, наукова та технічна діяльність»; 66.21 «Оцінювання ризиків та завданої шкоди»; 66.22 «Діяльність страхових агентів і брокерів»; 66.29 «Інша допоміжна діяльність у сфері страхування та пенсійного забезпечення»; 82.99 «Надання інших допоміжних комерційних послуг, н. в. і. у.». 35. Також ОСОБА_1 є судовим експертом із правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу» та провадить свою діяльність на підставі свідоцтва від 28 жовтня 2016 року № 1836, виданого Міністерством юстиції України. 36. Позивач як фізична особа - підприємець за 2018 рік сплатив єдиний соціальний внесок на суму 9 828,72 грн, що підтверджують наявні в матеріалах справи копії платіжних доручень від 17 лютого 2018 року № 1513428603, від 18 березня 2018 року № 1513428605, від 14 квітня 2018 року № 1513428607, від 14 травня 2018 року № 1513428609, від 14 червня 2018 року № 1513428611, від 11 липня 2018 року № 1513428613, від 02 серпня 2018 року № 1513428616, від 06 вересня 2018 року № 58, від 11 жовтня 2018 року № 58, від 14 листопада 2018 року № 59, від 06 грудня 2018 року № 61, від 12 січня 2019 року № 63. 37. 04 березня 2019 року ГУ ДФС у Харківській області прийняло вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-141392-17, згідно з якою позивачу як фізичній особі нараховано суму боргу зі сплати єдиного соціального внеску в розмірі 8 024,60 грн відповідно до статті 25 Закону № 2464-VI. 38. Вважаючи вказану вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 39. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 40. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. 41. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори. 42. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначаються Законом № 2464-VI. 43. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI). 44. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що Державний реєстр загальнообов`язкового державного соціального страхування - це організаційно-технічна система, призначена для накопичення, зберігання та використання інформації про збір та ведення обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, його платників та застрахованих осіб, що складається з реєстру страхувальників та реєстру застрахованих осіб. 45. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. 46. Пунктами 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ установлено, що платниками єдиного внеску є: фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності. 47. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 2464-VI узяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників. 48. Взяття на облік платників єдиного внеску, зазначених, зокрема, у пунктах 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, здійснюється органом доходів і зборів із внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб (частина друга статті 5 Закону № 2464-VI). 49. Питання взяття на облік, внесення змін до облікових даних та зняття з обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у територіальних органах ДФС, надання контролюючим органам відомостей про зміну класу професійного ризику виробництва Фондом соціального страхування за період до 01 січня 2016 року, надання Пенсійному фонду України та фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування даних про взяття на облік/зняття з обліку платників єдиного внеску визначаються Порядком № 1162 (пункт 2 розділу І Порядку № 1162). 50. Порядок поширюється на платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI (пункт 3 розділу І Порядку № 1162). 51. Взяття на облік юридичних осіб (їх відокремлених підрозділів) та фізичних осіб - підприємців, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, як платників єдиного внеску підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру, яка надсилається (видається) цим юридичним особам (відокремленим підрозділам) та фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) (пункт 4 розділу ІІ Порядку № 1162). 52. Взяття на облік платників єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755-IV, контролюючим органом здійснюється за місцезнаходженням чи місцем проживання у день отримання від них заяви про взяття на облік платника єдиного внеску за формою № 1-ЄСВ згідно з додатком 1, заяви про взяття на облік платника єдиного внеску (члена фермерського господарства) за формою № 12-ЄСВ згідно з додатком 2 до цього Порядку (пункт 1 розділу ІІІ Порядку №1162). 53. Платники єдиного внеску, зазначені в пункті 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, подають заяву за формою № 1-ЄСВ (додаток 1) протягом 10 календарних днів після державної реєстрації незалежної професійної діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання документа, що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності (пункт 2 розділу ІІІ Порядку № 1162). 54. Платникам єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755-IV, контролюючим органом наступного робочого дня з дня взяття на облік безоплатно надсилається (вручається) повідомлення про взяття їх на облік за формою № 2-ЄСВ згідно з додатком 2 до цього Порядку (пункт 3 розділу ІІІ Порядку № 1162). 55. Ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру здійснюється на підставі положення, що затверджується Пенсійним фондом України за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування (абзац другий частини третьої статті 16 Закону № 2464-VI). 56. Реєстр застрахованих осіб формує та веде Пенсійний фонд України, користувачами цього реєстру є органи доходів і зборів та фонди загальнообов`язкового державного соціального страхування (абзац третій частини першої статті 20 Закону № 2464-VI). 57. Відомості про фізичних осіб - підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, подаються безпосередньо зазначеними особами (абзац третій частини другої статті 20 Закону № 2464-VI). 58. Порядок організації ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та порядок надання інформації з реєстру застрахованих осіб визначається Положенням № 10-1. 59. З метою забезпечення обробки інформації в реєстрі застрахованих осіб для кожної застрахованої особи автоматично створюється облікова картка, якій присвоюється номер облікової картки (пункт 1 розділу ІІІ Положення № 10-1). 60. Облікова картка відкривається в разі, зокрема, надходження у складі звітності відомостей про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність; в інших випадках, передбачених Законом № 2464-VI (пункт 2 розділу ІІІ Положення № 10-1). 61. За змістом пункт 2 розділу ІV Положення № 10-1 до облікових карток реєстру застрахованих осіб вносяться відомості про фізичних осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню відповідно до законодавства, та інша інформація, необхідна для обчислення, призначення та здійснення страхових виплат за окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, зокрема відомості про фізичних осіб - підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність; відомості про нарахування страхових внесків та єдиного внеску фізичними особами - підприємцями та особами, які провадять незалежну професійну діяльність. 62. Процедуру, форму, строки подання звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску до ДФС України, яка є центральним органом виконавчої влади, що реалізує, зокрема, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, її територіальних органів, визначає Порядок № 435. 63. Пунктом 16 розділу ІV Порядку № 435 передбачено, що фізичні особи - підприємці, які мають ознаку незалежної професійної діяльності, формують та подають до органів доходів і зборів окремі звіти щодо сум нарахованого єдиного внеску (додаток 5). 64. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ( параграф 70). 65. За практикою Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, параграф 43). Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається 66. У цій справі спірним є питання оплати позивачем єдиного внеску за двома підставами, а саме як фізичною особою - підприємцем, яка перебуває на спрощеній системі оподаткування, та особою, яка здійснює незалежну професійну діяльність з того ж виду діяльності за КВЕД. 67. При цьому суд першої інстанції установив, що позивач як фізична особа - підприємець із 30 вересня 2016 року перебуває на обліку в ГУ ДФС у Харківській області як платник єдиного внеску, що підтверджується відомостями, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 68. Водночас застосовані судом у цій справі норми права свідчать про те, що фізична особа - підприємець та особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є різними платниками єдиного внеску. Законом № 2464-VI не передбачається порядок обліку та сплати єдиного внеску фізичними особами - підприємцями з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. 69. При цьому аналіз пунктів 1, 2 розділу ІІІ Порядку № 1162 вказує на те, що цим Порядком не передбачено для контролюючого органу можливості самостійно взяття на облік як платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, шляхом встановлення ознаки незалежної професійної діяльності. Взяття такої особи на облік платників єдиного внеску можливе виключно за її заявою. 70. До того ж, як передбачено у пункті 4 розділу VI Порядку № 1162, фізична особа, зареєстрована як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, але не перебуває на обліку чи знята з обліку в контролюючому органі, обліковується в реєстрі страхувальників як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, з ознакою «платник не подав заяви для взяття на облік». 71. Як установив суд першої інстанції, позивач після отримання свідоцтва від 28 жовтня 2016 року №1836, яким йому присвоєно (підтверджено) кваліфікацію судового експерта з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу», не подавав заяви за формою № 1-ЄСВ до контролюючого органу. Натомість 21 лютого 2018 року відповідач самостійно встановив позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаку незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000. 72. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що дії ГУ ДФС у Харківській області щодо самостійного встановлення позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000 не узгоджуються з нормами Порядку № 1162, якими визначено процедуру взяття на облік платників єдиного внеску. 73. Посилання ГУ ДПС у Харківській області в апеляційній скарзі на пункт 4 розділу VI Порядку № 1162, як на обґрунтування правомірності дій контролюючого органу щодо самостійного встановлення позивачеві ознаки незалежної професійної діяльності Велика Палата Верховного Суду вважає недоречним. Закріплене цим пунктом право контролюючого органу брати на облік як платника єдиного внеску особу, яка провадить незалежну професійну діяльність і не перебуває на такому обліку, може бути реалізоване виключно в разі подання цією особою відповідної заяви. 74. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що системний аналіз норм Закону № 2464-VI та Положення № 10-1 свідчить про відсутність повноважень у контролюючого органу за власною ініціативою без наявності звітності платника єдиного внеску (особи, яка провадить незалежну професійну діяльність/фізичної особи - підприємця), в якій містяться відомості про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, вносити зміни (подавати інформацію до Пенсійного фонду України щодо змін) до облікової картки платника єдиного внеску шляхом встановлення ознаки незалежної професійної діяльності та відповідно нараховувати єдиний внесок у розмірі мінімального страхового внеску на місяць, визначеного Законом № 2464-VI як граничний мінімальний внесок для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність. 75. При цьому з огляду на положення пункту 1.3 статті 1 Податкового кодексу України Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду слушно вказав на неможливість застосування до правовідносин щодо сплати єдиного внеску положень цього Кодексу. 76. Оскільки позивач не перебуває на обліку платників єдиного внеску як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, та відповідно не подає звітності як такий платник, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач безпідставно встановив позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі - підприємцю) ознаку незалежної професійної діяльності та нарахував на цій підставі єдиний внесок. 77. Доводи ГУ ДПС у Харківській області про те, що оскаржувані дії відповідача узгоджуються з приписами пункту 16 розділу ІV Порядку № 435, Велика Палата Верховного Суду вважає недоречними. 78. Здійснивши аналіз зазначеного пункту, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність колізії між положеннями нормативно-правових актів різної юридичної сили, а саме: суд констатував, що приписи пункту 16 розділу ІV Порядку № 435, яким передбачено обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем, з ознакою незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. 79. При цьому положення пункту 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку № 435 відсилають до додатка 5 «Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску», розділом 6 якого визначені типи платника, серед яких окремо зазначено ФО - на загальній системі оподаткування, ФО - на спрощеній системі оподаткування, особу, яка провадить незалежну професійну діяльність, членів фермерського господарства. Визначення окремого типу платника «фізична особа - підприємець, з ознакою незалежної професійної діяльності» формою звіту не передбачено. 80. За наявного існуючого правового регулювання Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду правильно зазначив, що взяття та перебування на обліку платників єдиного внеску фізичної особи - підприємця з ознакою провадження незалежної професійної діяльності Законом № 2464-VI не передбачено. 81. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що хоча процедура щодо обліку платників єдиного внеску й була встановлена підзаконним нормативно-правовим актом, однак у частині визначення видів платників єдиного соціального внеску вона суперечить Закону № 2464-VI, тому немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру, узгоджуються з принципом належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно-правового акта, нижчому за ієрархією від указаного Закону. 82. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання порушує принцип правової визначеності. 83. При цьому застосовними у цій справі є висновки Європейського суду з прав людини справа «Серков проти України» (цитовані у пункті 65 цієї постанови), оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску. 84. Зважаючи на зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ГУ ДФС у Харківській області безпідставно здійснювало повторне нарахування позивачу єдиного внеску, а тому вимога про сплату боргу (недоїмки) від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 є протиправною та підлягає скасуванню. 85. Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду правильно встановлено критерії, за якими справу, яка розглядається, було віднесено до типових справ. При цьому судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні надано розгорнуту оцінку відповідності згаданим критеріям матеріалів справ, які були долучені до подання про розгляд цієї справи як зразкової. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 86. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. 87. Згідно із частиною першою статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. 88. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Висновки щодо розподілу судових витрат 89. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 90. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області залишити без задоволення. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401183
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2019 року м. Київ Справа № 536/2475/14-к Провадження № 13-34кс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Антонюк Н. О., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Сидор А. В., учасники судового провадження: прокурор - Чупринська Є. М., розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013000000000557, за обвинуваченням: ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року); ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Кременчуці Полтавської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року), за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к і В С Т А Н О В И Л А: Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст оскаржених судових рішень Вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року), і виправдано у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачувався, поновлено ОСОБА_1 в правах, обмежених під час кримінального провадження, обраний запобіжний захід - підписку про невиїзд - скасовано. Суддя Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він як службова особа, яка займає відповідальне становище, уповноважена на виконання функцій держави, одержав хабар в значному розмірі за виконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії з використанням службового становища під час апеляційного перегляду справи № 2а-1670/1802/11 у складі колегії суддів. У цій справі постановою від 12 квітня 2011 року суд першої інстанції визнав протиправними й скасував податкові повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ в Полтавській області щодо визначення суми податкового зобов`язання ПП «Бумеранг» (позивача) за платежем ПДВ на загальну суму 1 133 407,50 грн. Це рішення було оскаржено в апеляційному порядку, справу розглянула колегія суддів, до складу якої входив ОСОБА_1 . Суд першої інстанції дійшов висновку, що як в ході досудового розслідування, так і в ході судового розгляду не доведено те, що вчинено кримінальне правопорушення, інкриміноване ОСОБА_1 . Пославшись на недостатність, неналежність та недопустимість досліджених судом доказів, якими сторона обвинувачення доводила подію кримінального правопорушення, вчиненого суддею ОСОБА_1 , суд визнав його невинуватим та виправдав за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року). Цим же вироком дії ОСОБА_2 кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК України та звільнено його від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу у зв`язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження щодо нього закрито. Місцевий суд дійшов висновку про винуватість адвоката ОСОБА_2 у вчиненні злочину, але за інших обставин, та кваліфікував його дії як шахрайство, визнавши доведеним, що ОСОБА_2 , дізнавшись про перебування на розгляді в Харківському апеляційному адміністративному суді згаданої адміністративної справи, з метою заволодіння грошовими коштами ПП «Бумеранг» ввів в оману його представників, зателефонувавши їм від імені працівника суду та повідомивши про можливість вирішення справи на користь підприємства за його посередництвом. Під час подальших зустрічей з представниками ПП «Бумеранг» останній повідомив їм неправдиву інформацію, що діє від імені суддів, в провадженні яких перебуває зазначена справа, які нібито уповноважили його бути посередником при вирішенні питання щодо передачі хабаря з метою позитивного вирішення справи на користь ПП «Бумеранг». Для переконливості він демонстрував номери телефонів суддів, з якими був знайомий, та влаштував з ними зустріч під час ознайомлення з матеріалами справи. Місцевий суд встановив, що, погодившись на вищезазначену пропозицію, в день засідання, 18 жовтня 2011 року, ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 у приміщенні суду 8 000 доларів США для передачі як хабаря суддям, а останній зімітував перед ОСОБА_3 телефонну розмову з ОСОБА_1 та відправив йому СМС-повідомлення зі словом «ОК». Після судового засідання ОСОБА_2 пішов з ОСОБА_1 до його службового кабінету, де поклав у журнал файл з паперами, між якими були одержані від представника ПП «Бумеранг» 6 000 доларів США, а решту суми (2 000 дол. США) залишив у себе. Вироком також вирішено долю речових доказів, а саме: грошові кошти в сумі 8 000 доларів США, які зберігаються у фінансово-економічному управлінні Служби безпеки України, передано на рахунок держави; грошові кошти в сумі 22 000 гривень, які зберігаються на депозитному рахунку Генеральної прокуратури України, передано ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_3 повернуто ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_2 передано ОСОБА_1 ; всі інші речові докази вирішено зберігати у справі. Ухвалою від 15 січня 2018 року Апеляційний суд Полтавської області залишив вирок суду першої інстанції без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про відповідність вироку суду статтям 94, 374, 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) є неправильним, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 419 КПК України та є лише відтворенням тексту виправдувального вироку місцевого суду без будь-якого аналізу та оцінки доводів, наведених в апеляційній скарзі прокурора. Прокурор у скарзі зазначає, що виправдовуючи ОСОБА_1 , суд першої інстанції послався на недостатність доказів для підтвердження обвинувачення в отриманні хабаря від ОСОБА_2 . Апеляційний суд, на думку прокурора, безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку та, як наслідок, похідних від нього доказів. Суд мав право надати іншу правову оцінку цьому доказу, навівши мотиви свого рішення, але не визнавати його недопустимим з наведених у вироку мотивів, а тому, за аргументами прокурора, обшук у цій справі проведено на законних підставах. Помилковим, на переконання прокурора, є також висновок суду про те, що вручення слідчим повідомлення про підозру ОСОБА_1 , яке складене та підписане заступником Генерального прокурора України за дорученням останнього, суперечить вимогам кримінального процесуального закону, бо КПК України такої заборони не містить. Щодо засудженого ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі зазначає про те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. Такі висновки судів, як вважає скаржник, не відповідають обставинам провадження, більше того, за відсутності будь-якого обґрунтування та аналізу доказів вини саме за ч. 1 ст. 190 КК України, а не за частиною другою цієї статті з огляду на розмір завданої шкоди, та у зв`язку з незазначенням того, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії, що суперечить статті 413 КПК України. У підсумку прокурор вказав, що за статтею 419 КПК України апеляційний суд зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права, а у разі залишення вимог без задоволення - зазначити підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Натомість апеляційний суд мотиви відмови у задоволенні апеляційної скарги навів виключно в загальних рисах без жодного аналізу фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи і не дав відповіді на всі аргументи прокурора, ретельно не проаналізував та не зіставив усі докази, на які посилалася сторона обвинувачення. У запереченнях на касаційну скаргу захисник ОСОБА_2 - Савічєв О. О., серед іншого, зазначає, що станом на 17 жовтня 2011 року, коли була винесена ухвала про дозвіл на проведення обшуку, щодо його підзахисного не було порушено будь-яких кримінальних чи оперативно-розшукових справ, оскільки кримінальну справу щодо нього відкрили тільки 24 жовтня 2011 року; тому службовий кабінет судді ОСОБА_1 не міг бути місцем обшуку; службовий кабінет є окремим об`єктом, на який розповсюджуються гарантії недоторканності судді; суд не надавав дозволу на виїмку речей та документів. Захисник звертає увагу на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_1 від 21 березня 2014 року вручене йому 10 квітня 2014 року, а це свідчить про порушення вимог статей 276, 278 КПК України. Окрім цього, ОСОБА_2 , як вважає захисник, нікого не схиляв до передачі йому грошових коштів, в т. ч. у вигляді хабаря, а лише запропонував свої послуги як адвокат посадовим особам ПП «Бумеранг» та нікому не заподіяв матеріальної шкоди, тому згідно зі ст. 49 КК України він підлягає звільненню від кримінальної відповідальності як за ч. 1, так і за ч. 2 ст. 190 КК України. Виправданий ОСОБА_1 у своїх запереченнях вважає касаційну скаргу прокурора необґрунтованою з огляду на те, що у справі наявні докази, які свідчать про відсутність самої події злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, а між ним та ОСОБА_2 виникли цивільно-правові відносини щодо існуючого боргу за переданий аванс на купівлю автомобіля. Вважає, що наданий у постанові Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року дозвіл на проведення обшуку в приміщенні суду не підлягає розширеному трактуванню. Він також зазначає, що не причетний до шахрайських дій ОСОБА_2 . Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду Ухвалою від 12 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434-1 КПК України як таке, що містить виключну правову проблему. Колегія суддів зазначила, що аналіз судової практики вказує на неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм кримінального процесуального закону щодо визначення суб`єктного складу здійснення повідомлення про підозру судді. Колегія суддів констатувала існування такої неоднакової практики, вказавши на наявність різних правових позицій Вищого адміністративного суду України, а також Касаційних адміністративного та кримінального судів у складі Верховного Суду. На підтвердження неоднакової практики судів вищих інстанцій щодо окресленої проблеми в ухвалі про передачу справи наведено для прикладу постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 349/1487/14-к (провадження № 51-4717км18), Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року у справі № 800/536/17 (провадження № П/9901/400/18), а також постанови Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2016 року у справі № 800/408/15 та від 28 березня 2016 року у справі № 800/93/16. В ухвалі про передачу справи визначено такі питання, які, на думку колегії суддів, становлять виключну правову проблему: 1) з огляду на положення статті 481 КПК України чи слід розглядати під повідомленням судді про підозру лише факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою, чи має бути здійснений комплекс усіх дій відповідною особою: «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру; 2) чи виключно Генеральний прокурор або його заступник уповноважені здійснювати повідомлення судді про підозру; 3) якщо повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником, то чи повинні вони бути включені до складу групи прокурорів чи вони є окремими процесуальними керівниками; 4) чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру; 5) які наслідки вручення повідомлення судді про підозру не Генеральним прокурором чи його заступником, а іншими суб`єктами, які не зазначені у статті 481 КПК України; 6) чи призведе здійснення повідомлення судді про підозру неналежним суб`єктом до правових наслідків, що виключають набуття особою статусу підозрюваного, а в подальшому - обвинуваченого, та які наслідки це має при розгляді кримінального провадження судом по суті? Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на момент розгляду цієї справи законодавець доповнив частиною другою статтю 481 КПК України (Закон України від 4 жовтня 2019 року № 187-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства», далі - Закон № 187-IX). Водночас відповідно до статті 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З урахуванням цього, питання, поставлені колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, не втрачають своєї актуальності та потребують вирішення з огляду на велику кількість судових проваджень, в яких застосовуються норми КПК України у попередній редакції. Позиції учасників судового провадження В судовому засіданні прокурор повністю підтримав подану касаційну скаргу, додатково наголосивши на помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо виправдання ОСОБА_1 та перекваліфікації дій ОСОБА_2 , оскільки у матеріалах кримінального провадження достатньо доказів, які підтверджують вину цих осіб у вчинених діяннях. На думку прокурора, у цьому кримінальному провадженні повідомлення про підозру здійснене уповноваженими суб`єктами. Від виправданого ОСОБА_1 надійшли заяви про розгляд справи за його відсутності (т.10, а.с.59, т. 11, а.с. 46-47, 88-91, 136). В матеріалах справи також міститься копія заяви ОСОБА_2 про здійснення касаційного провадження без його участі (т. 10, а.с. 81). Позиція Великої Палати Верховного Суду (1) Спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру судді Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суддя належить до категорії тих осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження згідно зі статтею 480 КПК України. Однією зі складових особливого порядку кримінального провадження щодо судді є процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Підвищені гарантії незалежності судді у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя встановлюються насамперед тому, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. За частиною першою статті 57 Закону № 1402-VIII особа, призначена на посаду судді, складає присягу, дотримання якої належить до його обов`язків відповідно до частини шостої статті 56 цього Закону. У статті 6 Закону № 1402-VIII передбачено, що, здійснюючи правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Згідно з частиною четвертою цієї статті органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади. Дотримання засади незалежності суддів нерозривно пов`язане зі спеціальним порядком провадження щодо них у кримінальних справах. Так, законодавцем у статті 480 КПК України визначено перелік осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, що є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми шляхом визначення особливого порядку проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій щодо осіб, які мають особливий публічний правовий статус у суспільстві, зокрема суддів. Тому ускладнення кримінально-процесуальної форми здійснення підозри суддям є додатковою гарантією їх незалежності. Загальні положення, які регулюють питання процедури повідомлення про підозру, містяться в главі 22 КПК України. Так, частиною першою статті 276 КПК України передбачені випадки, в яких повідомлення про підозру здійснюється обов`язково в порядку, передбаченому статтею 278 цього Кодексу. Частиною другою статті 276 КПК України встановлено, що у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання) зобов`язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права, передбачені статтею 42 цього Кодексу. Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа зобов`язані також детально роз`яснити кожне із зазначених прав, якщо підозрюваний висловить прохання про це (частина третя статті 276 КПК України). Глава 22 КПК України регулює питання щодо порядку вручення письмового повідомлення про підозру, де законодавець, окрім термінів «здійснюється» та «складається», вживає також термін «вручається» в контексті повідомлення про підозру (частини перша і друга статті 278 КПК України). За загальним правилом, письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором (частина перша статті 277 КПК України). Однак, в статті 276 цього Кодексу зазначено, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 481 КПК України письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником. Схожа норма закріплена в частині четвертій статті 49 Закону № 1402-VIII, згідно з якою судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником. Така ж норма була передбачена і в частині другій статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI), чинного на момент складання повідомлення про підозру у цій справі. Особливий порядок здійснення повідомлення про підозру суддям саме Генеральним прокурором або його заступником, які обіймають керівні адміністративні посади в органі прокуратури найвищого рівня, є однією з гарантій захисту суддів від протиправного впливу та втручання будь-яких суб`єктів у їхню професійну діяльність зі здійснення правосуддя в державі. Ця гарантія покликана також захищати суддів від дій, спрямованих на безпідставну дискредитацію та підрив авторитету судової влади в суспільстві загалом. Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї судді, а навпаки, мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових та професійних обов`язків. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що однією зі складових правового статусу судді є його незалежність та недоторканність, і це зумовлює віднесення судді до окремої категорії осіб, кримінальне провадження щодо яких здійснюється в особливому порядку. (2) Реалізація спеціального порядку здійснення повідомлення про підозру судді (2.1) Загальні положення Велика Палата Верховного Суду насамперед зауважує, що виділяють кілька підходів до розуміння поняття «здійснення повідомлення про підозру». Перший підхід полягає у розумінні повідомлення про підозру як процесуального рішення, прийнятого уповноваженим на це органом/посадовою особою з підстав та в порядку, визначеному КПК України. Другий підхід передбачає сукупність ряду послідовних процесуальних дій, які охоплюють собою окремі етапи. Із системного аналізу норм глави 22 КПК України вбачається, що процедуру здійснення повідомлення про підозру особі можна умовно поділити на такі етапи: 1) етап прийняття рішення щодо необхідності здійснення особі повідомлення про підозру, який передбачає перевірку підстав здійснення такого повідомлення згідно з частиною першою статті 276 КПК України, дотримання процесуальних гарантій під час проведення тих чи інших слідчих або оперативно-розшукових дій або застосування запобіжних заходів, які вчинялись до моменту здійснення такого повідомлення. На цьому етапі відбувається формування волевиявлення уповноваженої посадової особи (слідчого або прокурора) про необхідність здійснення повідомлення про підозру. Потрібно також зауважити, що законодавство передбачає можливість (у разі необхідності) зміни волевиявлення щодо здійснення повідомлення про підозру у формі зміни раніше повідомленої або ж повідомлення нової підозри в порядку, визначеному статтею 279 КПК України; 2) етап об`єктивації/вираження сформованого внутрішнього волевиявлення уповноваженої посадової особи щодо прийнятого рішення в зовнішню форму шляхом складання тексту повідомлення про підозру відповідно до вимог, передбачених статтею 277 КПК України, та його підписання; 3) етап доведення інформації до відома адресата, щодо якого прийняте рішення про повідомлення про підозру, шляхом безпосереднього вручення його тексту особі згідно зі статтею 278 КПК України. На цьому етапі відбувається також повідомлення прав підозрюваному, а в разі якщо підозрюваний висловить відповідне прохання, то йому зобов`язані детально роз`яснити кожне із зазначених прав (частина третя статті 276 КПК України). Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що визначення правової природи цих дій і встановлення кола суб`єктів, які уповноважені на їх вчинення, має важливе практичне значення для висновку про те, на якому (яких) із етапів здійснення повідомлення про підозру об`єктивується гарантія незалежності судді. (2.2) Підписання повідомлення про підозру судді Повідомлення про підозру є системою процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами та способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Викладена в письмовому повідомленні підозра служить підґрунтям для початку реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні. У підозрюваного з`являються можливості впливати на зміст підозри та на подальше формулювання обвинувачення у обвинувальному акті, яким завершується досудове розслідування. Сформульована підозра встановлює межі здійснення слідчим і прокурором обвинувальної діяльності, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість більш цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. Припис пункту 3 частини першої статті 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом встановлення ускладненого порядку кримінального переслідування щодо них. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, здійснення на них тиску у зв`язку з відправленням правосуддя та реалізацією судового контролю. Таким чином, наділення лише Генерального прокурора або його заступника повноваженнями щодо погодження і наступного підписання письмового повідомлення про підозру судді сумнівів не викликає, оскільки саме перевіркою наявності підстав для вчинення такої процесуальної дії виключно цими суб`єктами забезпечуються гарантії незалежності судді. Адже, за таких умов контроль за дотриманням законності повідомлення про підозру здійснюють представники прокуратури найвищого рівня. Велика Палата Верховного Суду вважає, що письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та наступне підписання такого процесуального документа, може здійснювати лише Генеральний прокурор або його заступник. Щодо питання про те, чи Генеральний прокурор або його заступник повинні входити до складу групи прокурорів, чи вони є окремими процесуальними керівниками, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим прокурорам чи слідчим. Для реалізації цього повноваження ані Генеральний прокурор, ані його заступник не повинні обов`язково здійснювати процесуальне керівництво у відповідному кримінальному провадженні щодо судді, оскільки чинне кримінальне процесуальне законодавство такої вимоги не встановлює. (2.3) Вручення повідомлення про підозру судді Як зазначалось вище, законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Різне розуміння та співвідношення цих понять зумовили відмінну судову практику щодо питання про те, чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору щодо вручення судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), яка діяла на момент вручення підозри судді у цій справі). Велика Палата Верховного Суду вважає, що для відповіді на це питання необхідно здійснити тлумачення відповідних норм права. Проте способи тлумачення норм права не можна використовувати ізольовано один від одного. Колегія суддів наголошує на тому, що надання переваги словесно-граматичному (буквальному) трактуванню норм законодавства без одночасного цільового (телеологічного) їх тлумачення не дозволить встановити зміст, а також мету та практичне значення існування тієї чи іншої норми у законодавстві. Це може призвести до значних та невиправданих ускладнень у правозастосовній практиці. Тому задля досягнення мети тлумачення правових норм доцільно використовувати способи тлумачення в їхній сукупності та комплексному взаємозв`язку. Наслідком ігнорування певних способів тлумачення норм, зокрема, функціонального, системного, порівняльного, може стати також превалювання формального підходу (форми) до розуміння над змістом (суттю) обставин кримінального провадження, які мають бути досліджені всебічно, повно та неупереджено для дотримання засади законності, передбаченої статтею 9 КПК України. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне та необхідне здійснити словесно-граматичне тлумачення термінів, вжитих законодавцем у КПК України, з позиції вищенаведених способів тлумачення змісту статті 481 КПК України щодо особливостей здійснення повідомлення про підозру судді (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року). Системний метод передбачає аналіз цієї норми у взаємозв`язку з іншими, пов`язаними з нею нормами, насамперед з нормою статті 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження. Серед завдань кримінального провадження, окреслених у статті 2 КПК України, законодавець визначив такі, як захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Водночас, законодавством України про судоустрій і статус суддів передбачені додаткові гарантії для забезпечення незалежності судді, що є необхідним, насамперед, в інтересах самого ж суспільства, яке має право на отримання доступу до чесного та справедливого правосуддя, яке неможливо забезпечити у випадку незахищеності судді від протиправного втручання та впливу на нього у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя. Як уже зазначалось вище, законодавець наділяє правом на здійснення письмового повідомлення про підозру судді лише Генерального прокурора або його заступника як прокурорів найвищого рівня для посилення захисту професійної незалежності судді від здійснення такого повідомлення прокурором або слідчим будь-якого рівня. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що дотримання такої підвищеної гарантії незалежності судді досягається саме на етапі формування та об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді уповноваженим на це суб`єктом, яке включає в себе: 1) перевірку підстав для повідомлення підозри зазначеним суб`єктам (стаття 276 КПК України) та виконання вимог щодо реалізації цих підстав, передбачених, зокрема, нормами статті 216 цього Кодексу щодо дотримання правил підслідності та унеможливлення початку досудового розслідування будь-якими органами, окрім чітко визначених цією статтею, частинами 1-3, 8-10 статті 49 Закону № 1402-VIII, які так само становлять собою комплекс додаткових/підвищених гарантій незалежності судді під час здійснення його затримання або тримання під вартою чи арешту, проведення щодо судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, застосування запобіжних заходів тощо, які відбуваються попередньо ще до моменту формування волевиявлення щодо повідомлення судді про підозру тощо; 2) складання та підписання такого повідомлення про підозру виключно Генеральним прокурором або його заступником як прокурорами, які уповноважені здійснювати повідомлення у цій категорії справ відповідно до вимог пунктів 1 та 8 частини першої статті 277 КПК України, а також реалізацію (за необхідності) ними повноважень щодо повідомлення нової або зміни раніше повідомленої підозри судді в порядку, визначеному статтею 279 цього Кодексу, що теж є виключною компетенцією Генерального прокурора та/або його заступника. Велика Палата Верховного Суду вважає, що лише ці посадові особи, які організовують та координують діяльність усіх органів прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, мають право здійснювати нагляд за законністю здійснення повідомлення про підозру судді на цих етапах. Вони особисто повинні перевірити обґрунтованість прийняття рішення про здійснення такого повідомлення, з`ясувавши для цього, чи були дотримані гарантії щодо затримання судді та/або проведення оперативно-розшукових чи слідчих дій, правильність визначення підслідності тощо, про що йшлося вище. Зазначення у повідомленні про підозру прізвища, посади та підпису Генерального прокурора або його заступника підтверджує те, що власне Генеральний прокурор або його заступник є тією посадовою особою, яка вважає повідомлення про підозру судді законним та обґрунтованим. Таким чином, саме вищеперераховані дії спрямовані на прийняття рішення щодо здійснення повідомлення про підозру судді, і саме вони складають додаткову гарантію забезпечення незалежності судді та запобігають неправомірному впливу чи тиску у зв`язку зі здійсненням ним професійної діяльності. Що стосується заключного етапу процедури здійснення повідомлення про підозру судді, а саме його вручення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. Норма статті 276 цього Кодексу має відсильний характер і вказує на те, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Однак, глава 37 КПК України, яка є спеціальною щодо глави 22 цього Кодексу, не дає чіткого розуміння того, чи поширюється на Генерального прокурора або його заступника норма про особисте вручення ними такого письмового повідомлення особі, так само як і не передбачає імперативної вимоги про це. Не дають безпосередньої відповіді на означене питання відповідні норми законодавства України про судоустрій та статус суддів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вручення процесуального документа (повідомлення про підозру), а також повідомлення і роз`яснення (за необхідності) прав підозрюваному є кінцевим етапом, яким завершується процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Однак саме по собі вручення тексту повідомлення про підозру судді іншим суб`єктом за умови, що його було прийнято, перевірено, складено та підписано уповноваженим на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. Подальше вручення такого документа не дає підстав вважати, що суб`єкт його вручення якимось чином впливає на реалізацію цієї гарантії. Якщо в конкретному випадку існують підстави для зміни підозри або для висловлення нової, то ця процедура починатиметься заново шляхом підготовки відповідного письмового документа, який знову ж таки повинен бути складеним та підписаним Генеральним прокурором або його заступником. Особа, яка вручає текст повідомлення, на реалізацію повноважень Генерального прокурора або його заступника зі зміни підозри вплинути не може. Ця теза також підтверджує висновок про те, що саме на початковому етапі об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді забезпечується гарантія суддівської незалежності. Щодо процедури повідомлення та роз`яснення прав підозрюваному колегія суддів звертає увагу на таке. Предметом повідомлення (та за необхідності роз`яснення) у цьому випадку є права підозрюваного, передбачені статтею 42 КПК України. Перелік цих прав, а також їхній зміст не змінюється залежно від того, хто їх повідомить - Генеральний прокурор або його заступник чи інша уповноважена особа, яка за дорученням вручатиме повідомлення про підозру. Обсяг зазначених прав, складність доведення їх змісту до адресата тощо не залежать від того, хто саме їх повідомлятиме та роз`яснюватиме. Колегія суддів вважає, що мета забезпечення відповідних гарантій для судді є досягнутою на попередніх етапах виконання комплексу дій щодо здійснення повідомлення про підозру судді, про які йшлося вище. Особливих вимог щодо вручення як до акту передання особисто, безпосередньо «з рук в руки» судді складеного Генеральним прокурором або його заступником тексту повідомлення про підозру не встановлює ані загальна норма статті 278 (єдина, що регулює саме порядок вручення цього повідомлення), ані не встановлювала спеціальна норма статті 481 КПК України (в редакції до набрання чинності Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), ані відповідні норми Закону № 1402-VIII. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що важливим під час тлумачення цієї норми є також використання функціонального способу, тобто яким чином норма повинна реалізовуватись і які ризики можуть виникнути у процесі її застосування. Функціональний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на знаннях факторів та умов, у яких функціонує, діє та застосовується норма права, що тлумачиться. Адже норма права не є чимось формально-теоретичним, а призначена насамперед для забезпечення потреб практики правозастосування. Внаслідок буквального тлумачення норми щодо вручення повідомлення про підозру судді особисто Генеральним прокурором або його заступником можуть виникнути штучні та формальні перешкоди для виконання завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно враховувати порядок вручення підозри, встановлений у статті 278 КПК України. Так, за частинами першою - третьою статті 278 КПК України письмове повідомлення про підозру повинно бути врученим у день його складення, а в разі, якщо особа затримана, то повідомлення про підозру вручається їй не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. У разі необхідності вручити повідомлення про підозру одночасно декільком суддям може виникнути ситуація, за якої дотримання відповідних часових меж буде ускладнене або унеможливлене, оскільки відповідні адресати для вручення можуть знаходитися у різних територіально віддалених місцях або ж своєю поведінкою можуть ускладнювати реалізацію процедури такого вручення. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що окрім суддів, норма пункту 3 частини першої статті 481 КПК України передбачає досить широкий перелік інших осіб, щодо яких забезпечується особливий порядок здійснення повідомлення про підозру, де обов`язковою є участь Генерального прокурора або його заступника, а саме: присяжному на час виконання ним обов`язків у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої ради правосуддя, Голові, заступнику Голови, члену Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівникам Національного антикорупційного бюро України. Більше того, є окрема категорія суб`єктів, здійснення підозри яким може вчинятися виключно Генеральним прокурором (виконувачем обов`язків Генерального прокурора), зокрема: народному депутату України, кандидату в Президенти України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові або іншому члену Рахункової палати, прокурору Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Директору або іншому працівнику Національного антикорупційного бюро України, заступникам Генерального прокурора, члену Національного агентства з питань запобігання корупції. Аналіз наведеного вище переліку категорій осіб, щодо яких кримінальним законодавством України встановлений особливий порядок кримінального провадження, підтверджує висновок, викладений колегією суддів, про те, що додаткова гарантія у формі встановлення спеціальної процедури здійснення повідомлення про підозру цим категоріям осіб полягає саме у перевірці підстав і наступному складанні та підписанні повідомлення визначеними законом суб`єктами. Однак подальше вручення письмової підозри окресленим категоріям осіб не впливає на посилення або послаблення цих гарантій. Сам по собі факт особистої передачі повідомлення про підозру не забезпечує додаткового захисту ані судді, ані інших осіб, щодо яких визначено спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вручення повідомлення про підозру судді іншою уповноваженою особою за умови, що рішення було прийняте та підписане визначеним на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. ТомуГенеральний прокурор або його заступник можуть доручити слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року). Уповноваження іншої особи на вручення повідомлення про підозру судді, рішення про здійснення якого прийнято належним суб`єктом, на завершальному етапі здійснення такого повідомлення, не призводить до порушення цієї гарантії, передбаченої статтею 481 КПК України та статті 49 Закону № 1402-VIII. Водночас, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням статті 481 КПК України (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року) звертає увагу на те, що відповідне доручення Генеральний прокурор або його заступник могли надати лише тій уповноваженій особі, яка здійснювала досудове розслідування або входила до групи, яка призначена для здійснення цього кримінального провадження відповідно до статті 37 КПК України. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Щодо ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. При цьому, навіть при такій перекваліфікації суд апеляційної інстанції не врахував розміру завданої шкоди. Прокурор вважає такі висновки судів неаргументованими й такими, що не відповідають обставинам провадження, оскільки відсутнє будь-яке їх обґрунтування, аналіз доказів вини та не вказано, чому дії ОСОБА_2 було перекваліфіковано саме на ч. 1 ст. 190 КК України, а не на частину другу цієї статті, з огляду на розмір завданої шкоди, та не зазначено, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії. Тому, на думку скаржника, всупереч статті 413 КПК України суд не застосував закон, який підлягав застосуванню. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку обов`язково вказується формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. Водночас Кременчуцький районний суд Полтавської області вказаних вимог до змісту вироку не виконав. Апеляційний суд не усунув зазначеного порушення під час перегляду справи. Так, Кременчуцький районний суд Полтавської області проаналізував у вироку від 27 листопада 2015 року досліджені в судовому засіданні докази, вказав, що вони є послідовними, узгоджуються один з одним, відповідають фактичним обставинам справи, будь-які суперечності в них відсутні, що свідчить про їх об`єктивність та правдивість, оцінив їх за своїм внутрішнім переконанням. Суд першої інстанції дійшов висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні іншого кримінального правопорушення, яке не інкримінувалось йому стороною обвинувачення, і кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 190 КК України. При цьому суд мотивував таке рішення тим, що ОСОБА_2 винний у вчиненні кримінального правопорушення, але за інших обставин, і констатував, що він заволодів чужим майном шляхом обману, тобто вчинив шахрайство. Окрім цього відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку, зокрема, зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів; мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення. Згідно з частиною першою статті 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального п