Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,064 results

  1. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ справа N 712/8344/16-ц провадження N 14-167цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Черкаського обласного державного нотаріального архіву, третя особа - ОСОБА_3, про визнання відмови нотаріуса у видачі дубліката правовстановлюючого документа безпідставною та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: Карпенко О.В., Бабенка В.М., Нерушак Л.В., ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до Черкаського обласного державного нотаріального архіву про визнання відмови нотаріуса у видачі дублікату правовстановлюючого документа безпідставною та зобов'язання вчинити дії. Позов мотивовано тим, що 24 грудня 2012 року Придніпровським районним судом м. Черкаси в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за договором про іпотечний кредит у розмірі 40 553,33 доларів США, що еквівалентно 324 008 грн 94 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3, шляхом продажу цієї квартири банком з укладенням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся до Черкаського обласного державного нотаріального архіву для отримання дублікату договору дарування, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, проте нотаріальний архів відмовив банку у вчиненні дій по видачі дублікату договору з підстав того, що відповідно до положень Закону України "Про нотаріат" отримати дублікат договору може лише сторона правочину. Враховуючи викладене та посилаючись на те, що дублікат договору банку потрібен для реалізації рішення суду та продажу предмета іпотеки, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило визнати відмову Черкаського обласного державного нотаріального архіву від 25 квітня 2016 року у вчиненні нотаріальної дії неправомірною та зобов'язати відповідача видати позивачеві дублікат договору дарування квартири від 18 березня 1995 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений Другою Черкаською державною нотаріальною конторою 18 березня 1995 року, реєстраційний N 2-1225. Заочним рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 лютого 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 листопада 2016 року заочне рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки та надано банку право продажу квартири, скасовано, тому на час розгляду даної справи судом права банку відмовою Черкаського обласного державного нотаріального архіву від 25 квітня 2016 року не порушені. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року заочне рішення районного суду скасовано. Провадження у даній справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що Черкаський державний нотаріальний архів є суб'єктом владних повноважень і оскарження його дій є публічно-правовим спором, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року про закриття провадження у справі та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач, відмовляючи у видачі дубліката договору дарування, не здійснював владних управлінських функцій щодо позивача, тому спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 грудня 2017 року справу призначено до розгляду у судовому засіданні. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 03 квітня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &lч;…&?н; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?у;…&?у;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Стаття 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) справа адміністративної юрисдикції це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною 2 ст. 4 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є наявність у них спору про право цивільне та суб'єктний склад. У преамбулі Закону України "Про нотаріат" визначено, що він встановлює порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні. Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про нотаріат"). Відповідно до ст. 35 Закону України "Про нотаріат" державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і засвідчують вірність копій і виписок з документів, які зберігаються у справах цих архівів. При видачі дубліката договору дарування нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду (ч. 1 ст. 50 Закону України "Про нотаріат"). З аналізу наведених вище норм матеріального права слід дійти висновку про те, що при видачі дубліката договору дарування нотаріус не виконує обов'язків суб'єкта владних повноважень, не вчиняє реєстраційних дій щодо права власності на майно, а виконує лише дії безспірної юрисдикції, тому позов про оскарження його відмови у видачі дубліката договору належить розглядати в порядку цивільного судочинства. Таким чином, висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі з підстав того, що спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства є помилковим та необґрунтованим. Суд апеляційної інстанції не навів підстав для закриття провадження у справі, а лише процитував норми КАС України та Конституції України, не зробивши при цьому жодного висновку. Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити. 2. Ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року скасувати. 3. Справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 922/864/17 Провадження N 12-61гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князева В.С. судді-доповідача Кібенко O. Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В. учасників справи: прокурора - Скрипки М.В. Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Нептун" - Лещенка О.О. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на рішення Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року, ухваленого суддею Погореловою О.В. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Шутенко І.А., Здоровко Л.М., Плахова О.В., у справі Господарського суду Харківської області за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун" та Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області про визнання незаконним та скасування розпорядження ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2017 року заступник керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор, позивач) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун" (далі - СТОВ "Нептун", відповідач 1) та Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Краснокутська райдержадміністрація, відповідач 2). 2. Предметом позову є визнання незаконним та скасування розпорядження голови Краснокутської райдержадміністрації N 304 від 14 жовтня 2011 року "Про надання дозволу Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю "Нептун" на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для подальшого надання в оренду за межами населених пунктів на території Колонтаївської сільської ради" із змінами відповідно до розпоряджень голови Краснокутської райдержадміністрації N 62 від 24 лютого 2014 року та N 486 від 16 грудня 2014 року (далі - розпорядження Краснокутської райдержадміністрації N 304, розпорядження на розробку техдокументації із землеустрою). 3. Звертаючись з позовом, прокурор зазначає, що розпорядження Краснокутської райдержадміністрації N 304 прийнято в порушення вимог статей 124 та 135 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чим порушуються інтереси держави у вигляді неотримання найвищої плати за користування земельною ділянкою державної власності, що забезпечується встановленим частинами 1, 2 статті 135 ЗК України порядком проведення земельних торгів. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 4. Розпорядженням Краснокутської райдержадміністрації N 304 було надано дозвіл СТОВ "Нептун" на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) загальною площею 57,8035 га та дозвіл на виготовлення технічної документації з нормативної грошової оцінки земель для подальшого надання земельних ділянок в оренду за межами населених пунктів на території Колонтаївської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 5. Розпорядженнями голови Краснокутської райдержадміністрації N 62 від 24 лютого 2014 року та N 486 від 16 грудня 2014 року внесено зміни до оскаржуваного розпорядження, а саме: - у вступній частині та пункті 1 розпорядження слова і цифри 57,8035 га замінено на слова і цифри 37,1270 га, та - у заголовку та тексті вищевказаного розпорядження слова технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) було замінено у всіх відмінниках на слова "проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок". 6. Судами попередніх інстанцій встановлено, що оскаржуване розпорядження Краснокутської райдержадміністрації N 304 стосувалося нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок колективного сільськогосподарського підприємства "Краснокутське" (далі - КСП "Краснокутське"), які до початку процедури розпаювання знаходились у колективній власності КСП "Краснокутське". 7. Договор оренди землі між Краснокутською райдержадміністрацією та СТОВ "Нептун" укладений не був. 8. 04 серпня 2016 року була здійснена державна реєстрація спірних земельних ділянок на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 23 червня 2015 року; форма власності - державна. Відповідно до листа Держгеокадастру у Краснокутському районі Харківської області N 10-20.25-0.3-1584/2-16 від 26 серпня 2016 року земельним ділянкам загальною площею 37,127 га, на які Краснокутською райдержадміністрацією надано дозвіл СТОВ "Нептун" на розробку проекту землеустрою щодо відведення зазначених земельних ділянок, було присвоєно кадастрові номери 6323583700:05:001:0846 площею 6,1003 га, 6323583700:05:001:0847 площею 6,8765 га, 6323583700:05:001:0848 площею 5,1151 га, 6323583700:05:001:0849 площею 6,0478 га, 6323583700:05:001:0851 площею 5,9430 га, 6323583700:05:001:0890 площею 7,0443 га (далі - спірні земельні ділянки). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 10. Обґрунтовуючи своє рішення суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що: - приймаючи оскаржуване розпорядження Краснокутська райдержадміністрація діяла відповідно до своїх повноважень, у межах та спосіб, які на той час передбачало чинне законодавство України, оскільки невитребувані земельні ділянки на момент прийняття оскаржуваного розпорядження не знаходились у власності держави; - позивачем не доведено наявність порушеного права або охоронюваного законом інтересу держави, за захистом яких він звернувся, земельна ділянка із державної власності не вибувала, договір оренди на підставі оскаржуваного розпорядження сторонами так і не був укладений, отже підстави для задоволення позову та визнання оспорюваного розпорядження незаконним та скасування відсутні; - підстави для відмови в позові у зв'язку з пропущенням позовної давності відсутні, оскільки позивач не довів порушення прав держави, що також є підставою для відмови в позові. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року та постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, заступник прокурора Харківської області (далі - прокурор, скаржник) у жовтні 2017 року звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та припинити провадження у справі, посилаючись на порушення правил предметної юрисдикції та підвідомчість цього спору адміністративним судам. Рух касаційної скарги 12. Ухвалою Вищого господарського суду України від 05 грудня 2017 року було порушено провадження за касаційною скаргою. 13. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 14. 18 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 31 та підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року. 15. Ухвалою колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду. 16. Оскільки судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, ухвалою від 07 березня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційна скарга прокурора розглянута Великою Палатою Верховного Суду за правилами діючої редакції Кодексу в порядку спрощеного позовного провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Скаржник стверджує, що у спірних відносинах держава виступає не як рівноправна сторона, а як носій суверенної влади, який надає дозвіл на передбачувану законом діяльність. Відповідно спір щодо визнання незаконним розпорядження про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є публічно-правовим та таким, що підвідомчий адміністративним судам. Доводи інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу Краснокутська райдержадміністрація заперечила проти доводів скаржника та позначила, що саме прокурор ще у позовній заяві наголошував, що спір є підвідомчим господарським судам. Відповідач зазначив, що оскаржуване розпорядження прийнято із дотриманням норм чинного законодавства та жодним чином не порушує прав держави, оскільки земельні ділянки, на які були надані дозволи, на момент видання оскаржуваного розпорядження не належали до земель державної власності, дозвіл надавався на розробку технічної документації на невитребувані земельні частки (паї) реформованого КСП "Краснокутське", якими Краснокутська райдержадміністрація могла розпоряджатися шляхом передачі їх в оренду на підставі статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". 20. СТОВ "Нептун" у відзиві на касаційну скаргу просив скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Відповідач заперечив проти доводів прокурора щодо прийняття оскаржуваного розпорядження всупереч вимог статей 124 та 134 ЗК України та зазначив, що застосування наведених вище норм до спірних відносин є передчасним, оскільки ними врегульовано порядок надання земельних ділянок в оренду. В той же час оскаржуване розпорядження прийнято з питань надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж спірних земельних ділянок, а не передачі їх в оренду. 21. Головне управління Держгеокадастру у Харківській області у відзиві на касаційну скаргу зазначило, що не заперечує проти задоволення касаційної скарги прокурора. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 22. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору у цій справі, що пов'язаний із визнанням незаконним та скасуванням розпорядження на розробку техдокументації із землеустрою у цій справі Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. 23. Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову. 24. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 25. Водночас, за правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ згідно із пунктом 1 частини другої статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в редакції, чинній на час подання позову, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 26. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" згідно пункту 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, зазначається як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 27. Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 28. Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права і обов'язки. 29. Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 ЦК України, статті 148 Господарського кодексу України (далі - ГК України), земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. 30. Відповідно до частин другої та третьої статті 78 ЗК України, в редакції чинній на час виникнення спірних відносин, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно із статтею 122 та 123 цього Кодексу вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. 31. З огляду на положення наведених вище приписів законодавства, за наслідками вирішення питання відповідними органами щодо передачі земельних ділянок у власність або користування із земель державної чи комунальної власності виникають конкретні права та обов'язки фізичних та юридичних осіб та правовідносини у зв'язку з їх реалізацією. 32. Водночас за правилами частини першої статті 123 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, рішення про надання земельних ділянок державної власності у користування здійснюється, зокрема, на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, встановлених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого уповноваженим органом відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. 33. Згідно із частиною другою статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених статтею 122 ЗК України. 34. Отже, для передачі земельної ділянки в користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів для отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; за наслідками розгляду цього питання відповідний орган дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом, спрямованим на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків сторін в орендних правовідносинах. 35. Як встановлено судами попередніх інстанцій, прокурор звертаючись до господарського суду із позовом про визнання незаконним розпорядження Краснокутської райдержадміністрації стверджував про порушення оскаржуваним розпорядженням прав та інтересів держави як власника спірних земельних ділянок в орендних правовідносинах. 36. Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій станом на час вирішення спору у суді спірні земельні ділянки не передавались в оренду СТОВ "Нептун", а само по собі оскаржуване розпорядження не є підставою для передачі спірних земельних ділянок в оренду. 37. Судами попередніх інстанцій не встановлено факту виникнення (зміни чи припинення) будь-яких цивільних прав чи обов'язків держави, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, за наслідками прийняття оскаржуваного розпорядження N 304 Краснокутської райдержадміністрації. Отже, відсутнє порушення приватного права держави у спірних відносинах, відповідно, ознаки приватноправового спору у цій справі також відсутні. 38. Згідно зі статтею 2 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Аналогічна норма містить в підпункті 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції чинній на час розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду. 39. Виходячи з наведеного, оскаржуване розпорядження Краснокутської райдержадміністрації на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для подальшого її передачі в оренду, приймалось райдержадміністрацією під час здійснення нею владних управлінських функцій відповідно до ст. 13 Закону "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". У спірних відносинах відповідач-2 реалізовував свої контрольні функції у сфері управлінської діяльності. Отже спір у цій справі підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. 40. Зважаючи на публічно-правовий характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій помилково не взяли до уваги, що спір у цій справі не має ознак приватноправового характеру, а є публічно-правовим, а отже мав розглядатись за правилами адміністративного судочинства. 41. Аналогічний висновок щодо застосування норм права в подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду України від 07 червня 2016 року N 820/3507/15 та від 13 грудня 2016 року N 815/5987/14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року N 401/2400/16-ц (провадження N 14-120цс18). Висновки по суті вимог касаційної скарги 42. Згідно із пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 43. Відповідно до частини першої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу. Згідно пункту 1 частини першої наведеної статті ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 44. При цьому за вимогами частини другої статті 308 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 45. Отже, враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що суди попередніх інстанцій розглядаючи позов прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження Краснокутської райдержадміністрації на розробку техдокументації із землеустрою порушили правила юрисдикції господарських судів, оскільки ця справа має розглядатись в порядку адміністративного провадження, касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню повністю. Провадження у цій справі слід закрити. ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити. 2. Рішення Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року у справі N 922/864/17 скасувати. 3. Провадження у справі N 922/864/17 Господарського суду Харківської області за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун" та Краснокутської районної державної адміністрації Харківської областіпро визнання незаконним та скасування розпорядження закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддяВ. С. Князєв Суддя-доповідачО. Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 200/18858/16-ц Провадження N 14-165цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, заявник - заступник прокурора Дніпропетровської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року у складі судді Єлісєєвої Т.Ю. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року у складі колегії суддів Варенко О.П., Городничої В.С., Лаченкової О.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання відмови в приватизації квартири незаконною та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що він з 1998 року проживає та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 підставі ордера НОМЕР_1 на право зайняття службового приміщення від 11 березня1998 року. Рішенням Дніпропетровської міської ради від 26 грудня 2014 року N 809 змінено правовий режим житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1 та вказаний об'єкт нерухомості включено до житлового фонду постійного проживання. Житлове приміщення за вказаною адресою належить на праві власності територіальній громаді м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно. У зв'язку з цим 03 березня 2016 року позивач звернувся до органу приватизації із заявою про передачу у власність квартири АДРЕСА_1. До заяви було додано всі необхідні документи. 22 березня 2016 року листом Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради ОСОБА_3 відмовлено в приватизації квартири з посиланням на те, що він не надав повного пакету документів. Вважаючи своє право на житло порушеним, позивач просив визнати відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у приватизації квартири АДРЕСА_1, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 32,5 кв. м, необґрунтованою та незаконною; зобов'язати Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради провести приватизацію зазначеної квартири. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано неправомірною відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 22 березня 2016 року N 3/4-519 у приватизації ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1. Зобов'язано Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради провести приватизацію квартири АДРЕСА_1, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 32,5 кв. м, на ім'я ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що позивач при зверненні до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою про приватизацію надав копію ордера, що передбачено Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396 (далі - Положення), тому відмова Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у приватизації позивачем квартири є незаконною та порушує його право на житло. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу Прокуратури Дніпропетровської області відхилено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, спростовуючи доводи, наведені в апеляційній скарзі та погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, зазначив, що питання оплати надлишку житлової площі, яка перевищує норму безоплатної приватизації, підлягає вирішенню в процесі приватизації відповідно до статті 3 Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII). Спір у цьому випадку не є публічно-правовим і розглядається в порядку цивільного судочинства як спір суб'єкта приватного права з органом місцевого самоврядування, який реалізує свої повноваження власника державного житлового фонду, тобто перебуває з громадянином не у публічно-правових, а у приватноправових відносинах. У грудні 2017 року заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись, зокрема, на те, що такий спір підлягав розгляду в адміністративному провадженні. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 було надано для проживання службове житло, а саме одну кімнату житловою площею 23 кв. м у спірному будинку, тоді як він користується житловим приміщенням площею 57,7 кв. м Доказів про наявність в нього ордера чи договору найму на право зайняття житлового приміщення площею 57,7 кв. м позивач не надав. Також не встановлено, чи використав ОСОБА_3 своє право на приватизацію. Оскільки цей спір стосується процедури розгляду звернення органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень та не містить позовних вимог щодо визнання за позивачем права на приватизацію житлового приміщення, заступник прокурора Дніпропетровської області вважав, що відповідно до положень статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) такий спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу. ОСОБА_3 зазначив, що наведені в касаційній скарзі доводи є аналогічні доводам апеляційної скарги, яким надано правову оцінку судом апеляційної інстанції. Твердження прокурора про те, що позивач уже використав право на приватизацію, є припущенням. При зверненні до відповідача він надав вичерпний перелік документів, у тому числі ордер на зайняття службового приміщення. Посилання прокурора на необхідність розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства вважав безпідставними, оскільки вони ґрунтуються на нормах, які в силу дії закону в часі не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Оскільки одним з доводів касаційної скарги заступника прокурора Дніпропетровської області є посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, що й було підставою для передачі справи до Великої Палати Верховного Суду, то зазначаємо таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом)юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини першої статті 2 цього Кодексу завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У пункті 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правовому спору, за яким це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року). Аналогічне визначення містилося й у пункті 7 статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. У статті 17 КАС України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалось, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. У частині першій статті 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року був розширений перелік спорів, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. У справі, що розглядається, суди встановили, що позивач з 1998 року проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 на підставі посвідчення НОМЕР_1 на право зайняття службової житлової площі від 11 березня 1998 року, виданого за рішенням дирекції та профкому орендного підприємства від 04 серпня 1998 року N 187, засвідченого печаткою Акціонерного товариства "Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського" (а. с. 8, зворот). Відповідно до вказаного посвідчення квартира АДРЕСА_1 складається з однієї кімнати і має площу 23 кв. м (а. с. 24). Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2010 року за Публічним акціонерним товариством "Євраз-Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського" (далі - ПАТ Євраз ДМЗ") визнав право власності на будівлю гуртожитку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10?16). 16 березня 2012 року між ПАТ "Євраз ДМЗ" та Дніпропетровською міською радою укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошлят П.Е., зареєстрований в реєстрі за N 540, згідно з яким Дніпропетровська міська рада прийняла в дар частину будівлі літ. "А-3", 4-гуртожиток, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 26 грудня 2014 року рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради N 809 змінено правовий режим житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1, з-поміж яких і квартири АДРЕСА_1 площею 32,5 кв. м за вказаною адресою та включено об'єкти нерухомого майна (у тому числі і спірну квартиру) до житлового фонду постійного проживання та зобов'язано відповідний департамент здійснити дії щодо видачі квартиронаймачам ордерів на квартири для постійного проживання (а. с. 17?20). Територіальна громада міста Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради є власником об'єкта нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 32,5 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 березня 2015 року НОМЕР_2 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 березня 2015 року N 34893744 (а. с. 21, 22). Зазначена квартира відрізняється від кімнати в гуртожитку своїм правовим статусом, площею і цільовим призначенням - для постійного проживання людей. Доказів того, що зазначеній квартирі надано статус службової матеріали справи не містять. 03 березня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до органу приватизації із завою про передачу у приватну власність квартири АДРЕСА_1. Листом Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради від 22 березня 2016 року N 3/4-519 позивачу відмовлено у приватизації квартири, оскільки він не в повному обсязі надав документи для безоплатної приватизації державного житлового фонду, а саме не надав копії ордера про надання жилої площі (а. с. 23). Вважаючи відмову відповідача в проведенні приватизації квартири порушенням своїх прав на житло, посилаючись на вимоги статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), Закону N 2482-XII, ОСОБА_3 просив його позов задовольнити, визнати відмову в приватизації квартири незаконною та зобов'язати відповідача вчинити певні дії, а саме провести приватизацію квартири. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла. У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства. У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом N 2482-XII. Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом. З аналізу вимог статті 1 ЦПК України та статті 2 КАС України (у редакціях на момент виникнення спірних правовідносин) можна зробити висновок, що не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи, оскільки за своєю правовою природою приватизація житла є правочином, за яким особа безоплатно, у межах норм, встановлених законом, набуває у власність житлове приміщення, яке перебуває у його правомірному користуванні. У такому випадку це спір про право цивільне, хоч у ньому й бере участь суб'єкт публічного права, адже спірні правовідносини врегульовано нормами ЖК УРСР і стосуються захисту житлових прав особи, що є вирішальним. У таких спорах орган місцевого самоврядування реалізує свої повноваження власника державного житлового фонду, тобто перебуває з громадянином не в публічно-правових, а у приватноправових відносинах. Тому справи за позовами про зобов'язання провести приватизацію квартири розглядаються у порядку цивільного судочинства. Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з юрисдикційністю спору, а саме що позов ОСОБА_3 має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Щодо висновків судів по суті спору У частині десятій статті 8 Закону N 2482-XII закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України від04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків"; далі - Закон N 500-VI), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону N 500-VI, частина друга статті 2 Закону N 2482-XII). Згідно з п. 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається до орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Пунктом 18 Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і копія ордера про надання жилої площі, а також документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду. З матеріалів справи вбачається, що, звертаючись у 2016 році до органу приватизації, позивач отримав консультацію та вичерпний перелік документів, які він мав надати для приватизації спірної квартири. Усі необхідні документи позивач додав до заяви про приватизацію нерухомого майна. Відмовляючи в наданні адміністративної послуги у вигляді безоплатної приватизації квартири АДРЕСА_1, Управління житлового господарства Дніпровської міської ради у листі від 22 березня 2016 року зазначило підставу такої відмови - ненадання ордера про надання житлової площі, тоді як ОСОБА_3 надав ордер на право зайняття службового приміщення. Інших підстав відмови зазначено не було. Забезпеченням мешканцям будинку отримання ордерів на окреме житлове приміщення віднесено до обов'язків департаменту виконкому Дніпропетровської міської ради відповідно до рішення виконкому від 26 грудня 2014 року N 809 (а. с. 23). Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що позивач виконав вимогу пункту 18 Положення щодо надання ордера про надання жилої площі, надалі спірну квартиру включено до житлового фонду постійного проживання рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 26 грудня 2014 року N 809 (а. с. 17?20). При цьому необхідно врахувати, що зі зміною власника житлового фонду і категорії житла його статус як службового втрачено. Разом з тим чинний ЖК УРСР не вимагає від наймача отримання іншого ордера з урахуванням природи останнього як підстави для вселення в житлове приміщення, оскільки наймач уже вселився у житлове приміщення на законній підставі і правомірно ним користується. Посилання заступника прокурора Дніпропетровської області на те, що площа спірного житлового приміщення перевищує норму безоплатної приватизації, тому наймач має сплатити вартість надлишку, є передчасними, оскільки спір між сторонами з цього питання відсутній і воно підлягає вирішенню в процесі приватизації відповідно до статті 3 Закону N 2482-XII, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції. З огляду на те, що на спірну житлову площу окрім ОСОБА_3, ніхто не претендує, квартира АДРЕСА_1 є єдиним об'єктом нерухомого майна, позивач вселився у житло на законних підставах і протягом тривалого часу (з 1998 року) добросовісно використовує квартиру як єдине житло, суди зробили правильний висновок про захист його житлових прав. Суди обґрунтовано задовольнили позов ОСОБА_3 Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким апеляційний суд надав відповідну оцінку. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області залишити без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-26/08 Провадження N 11-274зва17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління. Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни. У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог. Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення). ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення). У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення). За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення. У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів. Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211). Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства. Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 914/582/17 Провадження N 12-121гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представників позивача - Шейхета М.Г., Шнира Я.Б., представника відповідача - не з'явився, представника третьої особи (1) - не з'явився, представника третьої особи (2) - не з'явився, представника третьої особи (3) - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Жидачівської районної ради Львівської області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року (судді: Бойко С.М. - головуючий, Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) та рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року (суддя Бортник О.Ю.) у справі N 914/582/17 за позовом Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу до Жидачівської районної ради Львівської області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Фонду державного майна України (1), Департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації (2), Жидачівської міської ради (3), про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У березні 2017 року Представництво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Жидачівської районної ради Львівської області про визнання недійсним пункту 2 рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність Жидачівської районної ради" в частині прийняття у комунальну власність приміщень гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів. 1.2. Позовні вимоги мотивовані посиланням на такі обставини. 1.3. Рішенням від 30 листопада 2007 року N 343 Виконавчого комітету Жидачівської міської ради відмовлено відповідачу у наданні дозволу на оформлення права власності на приміщення гаражів, розміщених на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів. 1.4. Земельна ділянка, на якій розташовані вищезгадані гаражі, входить до складу охоронної зони пам'ятки історії та культури, встановленої рішенням від 14 жовтня 1998 року Жидачівської міської ради. 1.5. Спірне майно вибуло з володіння держави поза волею власника майна у зв'язку із незаконними діями відповідача. 1.6. Як на правові підстави позову позивач посилається нанорми статей 11, 54 Конституції України, статті 137 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статті 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні", статті 21 Закону України від 23 квітня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 1 Угоди про охорону і збереження культурної спадщини, підписаної Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки 04 березня 1994 року, Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі N 1-10/2004. 1.7. Заперечення проти позову мотивовано посиланням на такі обставини. 1.8. Спірне рішення прийнято відповідачем відповідно до повноважень, визначених частиною другою статті 19 Конституції України, статтею 1, пунктом 19 частини першої статті 43, частинами першою, третьою-шостою, восьмою статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні". 1.9. Будівництво гаражів було передбачене ще генеральним планом забудови у 1976 році. 1.10. Рішенням Виконавчого комітету Жидачівської міської ради N 5 "Про виділення площі під будівництво гаражів Жидачівському РК КП України та виконкому районної Ради народних депутатів" виділено земельну ділянку розміром 0,40 га біля існуючих гаражів управління сільського господарства. 1.11. З часу будівництва гаражі використовувались відповідачем для зберігання службових автомобілів. 1.12. Крім цього, відповідачем заявлено клопотання про закриття провадження у справі, оскільки спір у ній має публічно-правовий характер. 1.13. Жидачівською районною радою також подано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності за вимогою заявленого позову. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. Рішенням від 30 серпня 1996 року N 533 "Про розгляд листа Львівської Іудейської релігійної громади" Виконавчий комітет Жидачівської міської ради дозволив Львівській Іудейській релігійній громаді будівництво Господніх Храмів Капличок на могилах Святих Праведників Рабіна Цві Айхенштайна та Рабіна Айзека Айхенштайна в межах території стародавнього Єврейського цвинтаря у м. Жидачеві згідно з виготовленим проектом будівництва. 2.2. Рішенням від 14 жовтня 1998 року N 303 "Про розгляд клопотання Львівської Іудейської релігійної громади" Жидачівська міська рада взяла на облік як пам'ятку історії та культури дві могили святих Праведників: Рабіна Цві (Гірш) Айхенштейна та Рабіна Айзека Айхенштейна, на яких збудовано в 1996-1998 роках каплички на старовинному єврейському кладовищі, а також взяла на облік і встановила охоронну зону площею 1,172 га (згідно з планом, наданим іудейською релігійною громадою) на місці, де залишились сліди поховань євреїв та на місці масового розстрілу єврейського населення у роки Великої Вітчизняної війни. Цим самим рішенням у межах зазначеної зони заборонено проведення земляних, будівельних та інших робіт без дозволу міськвиконкому і відповідних органів охорони пам'яток. 2.3. Разом з тим відповідно до пункту 2 оспорюваного рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність Жидачівської районної ради" в комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області прийнято приміщення гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів. 2.4. Також Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області рішенням від 15 травня 2003 року N 138 "Про знос гаражів на староєврейському кладовищі" з посиланням на рішення Жидачівської міської ради від 14 жовтня 1998 року N 303, розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року N 604-р "Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України" зобов'язав власників та користувачів гаражів провести знесення гаражів, які розташовані на території староєврейського кладовища в м. Жидачеві, вул. Загір'я, 2. 2.5. Зазначеним рішенням Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області одночасно звернувся до іудейської громади з проханням провести відшкодування громадянам - власникам гаражів, впорядкувати територію кладовища та прилеглої території, провести ремонт каналізаційної насосної на території районної лікарні, організувати відведення дощових вод з влаштуванням ливневої каналізації, влаштувати під'їзні дороги до межуючої житлової забудови. 2.6. Жидачівська міська рада рішенням від 25 травня 2005 року N 3225 "Про встановлення меж стародавнього єврейського цвинтаря та відновлення на ньому упорядкувальних робіт" надала позивачу дозвіл на виготовлення проектної документації на виконання запланованих робіт по відновленню старого єврейського цвинтаря (лист N 651/22 від 04 травня 2005 року) з наданням державних архівних картографічних матеріалів, які обґрунтовують межі цвинтаря. 2.7. Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області рішенням від 27 вересня 2007 року N 288 "Про міські кладовища" зобов'язав МКП "Жидачівське МВУКГ" виступити замовником по виготовленню проектно-кошторисної документації з відновлення та встановлення меж стародавнього єврейського цвинтаря за рахунок бюджетних та спонсорських коштів. 2.8. Також Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області рішенням від 30 листопада 2007 року N 343 "Про розгляд листа Жидачівської районної ради" відмовив Жидачівській районній раді Львівської області у наданні дозволу на оформлення права власності на приміщення гаражів, розташованих на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві. 2.9. Управління охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації своїм листом від 16 грудня 2011 року за N 11/1015 "Щодо розгляду документації на реконструкцію каплиці на єврейському цвинтарі у м. Жидачеві" погодило позивачу проект "Реконструкція каплиці на могилі праведника Цві Герш Айхенштайна "Атерез Цві" на єврейському цвинтарі в м. Жидачеві, виконаний Приватним підприємством "Архітектурна майстерня "Атріум". 2.10. Для розгляду містобудівного обґрунтування і встановлення меж стародавнього єврейського цвинтаря на вул. Загір'я у м. Жидачеві (корегування) вказане Управління зазначило, що позивачу необхідно додатково надати бібліографічні чи архівні матеріали щодо періоду перших поховань на цьому цвинтарі та історичного обґрунтування пропонованих меж. 2.11. Жидачівська міська рада надала позивачу погодження від 19 квітня 2011 року N 524 на відновлення фундаменту каплички рабина Айзека Айхенштайна на території староєврейського кладовища в м. Жидачеві по вул. Загір'я як надмогильної споруди згідно з проектом, розробленим архітектором В. Сіверсом. 2.12. Відділ охорони культурної спадщини та культурних цінностей Львівської обласної державної адміністрації листом від 21 жовтня 2013 року за N 2/222 "Про погодження проектної документації" погодив позивачу без зауважень проект реконструкції каплиці на могилі рабина Айзека Айхенштайна на старовинному єврейському цвинтарі. 2.13. Територія єврейського кладовища та давніх поховань були предметом вивчення та дослідження позивача. Вивчалися архівні документи, що зберігаються, як у вітчизняних, так і в зарубіжних архівах. Ці документи опрацьовувались фахівцями у сфері геодезії, картографії тощо, які в подальшому стали підставою для виготовлення паспорта об'єкта культурної спадщини "Єврейське кладовище XVII ст. у м. Жидачів Львівської області на вул. Загір'я-Гайдамацька". 2.14. У паспорті об'єкта культурної спадщини зазначено, що єврейське кладовище в м. Жидачів XVII ст., якому не присвоєно охоронний номер та не взято на державний облік, є комунальною власністю Жидачівської міської ради. На території об'єкта культурної спадщини відновлено дві каплички ЦадиківАйхенштайнів, що підтверджується графічними матеріалами, які є додатками до вищезазначеного паспорта. Також до паспорта додані фотоплан території сучасної містозабудови станом на 2007 рік, накладеної на аерознімок станом на 1952 рік, фотоплан території сучасної містозабудови станом на 2007 рік, накладеної на кадастровий план станом на 1850 рік, фотоплан території сучасної містозабудови станом на 2007 рік, накладеної на космічний знімок території кладовища. 2.15. Відповідно до експертного висновку науково-дослідного відділу пам'яткознавства ДП "Інститут "Укрзахідпроектреставрація" на даний час гаражі, які оспорюваним рішенням передані у комунальну власність відповідача, збудовані на території давнього цвинтаря у межах 1850 року, що видно при порівнянні сучасного і давнього планів. 2.16. Цей висновок спеціаліста узгоджується з іншими доказами по справі. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Львівської області рішенням від 29 травня 2017 року усправі N 914/582/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року, позов задовольнив повністю: визнав недійсним рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 в частині пункту 2, яким прийнято до комунальної власності приміщення гаражів по вул. Загір'я, 2. 3.2. Рішення судів мотивовано тим, що земельна ділянка, що знаходиться під гаражами, які на підставі оспорюваного рішення передавались в комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області, належить до земель історико-культурного призначення, а відтак має спеціальний режим охорони як об'єкт культурної спадщини. 3.3. Суди зазначили, що у матеріалах справи відсутні та відповідачем не надано докази на підтвердження законності виникнення й існування речового права власності на споруди-гаражі на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві, а звідси немає і підстав для прийняття у комунальну власність цих об'єктів нерухомого майна. 3.4. Суди відхилили як необґрунтовані посилання Жидачівської районної ради Львівської області на відсутність внесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України території іудейського давнього кладовища в м. Жидачеві, а звідси і належність цієї території до об'єктів культурної спадщини, що підлягають охороні. 3.5. Водночас, установлюючи наявність порушеного інтересу позивача оспорюваним рішенням Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що гаражі на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві розміщені на земельній ділянці єврейського кладовища, місцях масових розстрілів та давніх єврейських поховань. 3.6. Ураховуючи зміст Статуту Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та наявність на земельній ділянці об'єктів культурної спадщини, суди дійшли висновку, що інтерес позивача до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені законодавством. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 30 жовтня 2017 року Жидачівська районна рада Львівської областізвернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року у справі N 914/582/17. 4.2. Скаржник зазначає, що Представництво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу не є належним позивачем у справі, оскільки прийняття 10 квітня 2003 року Жидачівською районною радою Львівської області рішення від N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність районної ради" жодним чином не порушує особистих, майнових, немайнових прав позивача, про що неодноразово озвучувалося у ході судових засідань. 4.3. Скаржник посилається й на те, що нині на законних підставах добросовісно безперервно та відкрито користується гаражами та земельною ділянкою. 4.4. Стверджує, що земельна ділянка, на якій розташовані гаражі, не входить до складу охоронної зони пам'ятки історії та культури, оскільки не визначено межі такого кладовища. 4.5. Однією з підстав для відмови у задоволенні позову скаржник зазначає сплив позовної давності на звернення із позовом про оскарження рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність районної ради", оскільки про прийняття оскаржуваного рішення позивачу було відомо ще з 2011 року. З огляду на це судами попередніх інстанцій було безпідставно відмовлено у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності. 4.6. Також, на думку скаржника, спір у цій справі не підлягає вирішенню господарським судом, а тому суд повинен був припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент звернення з позовом. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу Представництво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу зазначає, що про оскаржуване рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 позивач дізнався з довідки Жидачівської районної ради від 31 січня 2017 року N 29, після якої отримав з архіву завірену копію такого рішення. 5.2. Оскільки спір у справі стосується права користування нежитловими приміщеннями - гаражами та ділянкою кладовища, тобто цивільних прав та інтересів, він не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 5.3. Позивач наголошує, що правовий статус гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів на момент прийняття оскаржуваного рішення був невизначеним. Документального підтвердження права власності на зазначені об'єкти нерухомості станом на момент прийняття Жидачівською районною радою Львівської областірішення за будь-яким суб'єктом немає, тобто не визначено суб'єкта, від якого передається/переходить нерухомість у вигляді гаражів у комунальну власність районної ради. 5.4. Оскільки майно (гаражі) належить до державної власності, оспорюване рішення від 10 квітня 2003 року N 93 прийнято Жидачівською районною радою Львівської області з перевищенням повноважень. 6. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції. 6.2.Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 6.3.Ухвалою від 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргоюЖидачівської районної ради Львівської області на рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року у справі N 914/582/17 та призначив її до розгляду на 04 травня 2018 року. 6.4.Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 6.5. 02 травня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 914/582/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Жидачівська районна рада Львівської області оскаржує судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб'єктної юрисдикції. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі (1) Висновки щодо законності рішення 7.1. У пунктах 3, 4 Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 зазначено, що: гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; в Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. 7.2. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (частина четверта статті 140 Конституції України). 7.3. Підставою для прийняття Жидачівською районною радою Львівської області оспорюваного рішення ненормативного характеру від 10 квітня 2003 року N 93 визначено Указ Президента України від 15 червня 1999 року N 648/99 "Про прискорення передачі об'єктів соціальної інфраструктури права державної власності у комунальну власність", Закон України від 03 березня 1998 року N 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року N 222 "Про передачу об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності", від 02 грудня 1996 року N 1443 "Про поетапну передачу до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури", статті 43, 59 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні". 7.4. Проте в жодному з цих нормативно-правових актів не йдеться про право районної ради прийняти майно чи то державної, чи то комунальної власності у комунальну власність саме районної ради поза межами встановлених у них процедур. 7.5. Так, відповідно до пунктів 20, 32 статті 43 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання: вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність територіальної громади сіл, селищ, міст та прийняття рішення про передачу об'єктів права спільної власності територіальної громади сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад, у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності. В наведеній статті не зазначено про вирішення будь-яких інших питань щодо управління або розпорядження комунальною власністю чи об'єктами державної власності, які не віднесені до їх відання іншими законами, що прямо зазначено у її частині другій. 7.6. У пункті 1 Указу Президента України від 15 червня 1999 року N 648/99 "Про прискорення передачі об'єктів соціальної інфраструктури права державної власності у комунальну власність" зазначено, що передача об'єктів соціальної інфраструктури здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", з урахуванням особливостей, визначених цим Указом. Ініціатива щодо передачі об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність може виходити відповідно від органів, визначених статтею 3 Закону України від 3 березня 1998 року N 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", та підприємств, господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації). 7.7. Ініціатива щодо передачі об'єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування (стаття 3 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності"). 7.8. У статті 2 наведеного Закону унормовано об'єкти передачі, якими відповідно до частини другої не можуть бути об'єкти, право власності на які не зареєстровано в установленому законом порядку (крім об'єктів житлового фонду та гуртожитків, нерухомого військового майна, яке вивільняється у процесі реформування Збройних Сил України). 7.9. У пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року N 222 "Про передачу об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності", яка прийнята зметою створення сприятливих умов для господарювання суб'єктів підприємницької діяльності, заснованих на загальнодержавній власності, збереження функціонального призначення майна об'єктів соціальної інфраструктури та зміцнення економічних основ місцевого самоврядування, постановлено визнати за необхідне проведення у 1996-1998 роках поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності, заснованим на загальнодержавній власності, у відповідних обсягах, а саме: житлового фонду (крім гуртожитків); дитячих дошкільних закладів, будинків культури; будинків відпочинку, пансіонатів, інших оздоровчих закладів. Разом з об'єктами соціальної інфраструктури повинні передаватися зовнішні мережі електро-, тепло-, газо- водопостачання, водовідведення, а також будівлі, призначені для їх обслуговування (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, вбудовані і прибудовані приміщення, обладнання тощо). У пункті другому цієї постанови органам місцевого самоврядування, на території яких розташовані ці об'єкти, вказано забезпечити до 1 квітня 1996 року розробку в розрізі областей (міст) переліків об'єктів соціальної інфраструктури, що підлягають передачі до комунальної власності у 1996-1998 роках, з розрахунками витрат на їх утримання, виходячи з обсягів, визначених у пункті 1 цієї постанови. 7.10. У пунктах 1 та 2 постанови Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1996 року N 1443 "Про поетапну передачу до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури" установлено, що пріоритети першочерговості поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури, якщо інше не передбачено Державним бюджетом України на поточний рік, визначаються Кабінетом Міністрів України, у зв'язку з чим призупинено дію пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року N 222 в частині визначених обсягів передачі об'єктів соціальної інфраструктури у 1996-1998 роках; Фонду державного майна виходячи з визначених Кабінетом Міністрів України пріоритетів першочерговості поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури вказано переглядати у разі потреби разом з відповідними органами місцевого самоврядування переліки зазначених об'єктів, що підлягають передачі до комунальної власності у наступному бюджетному році. 7.11. Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що ними встановлюється порядок передачі суб'єктами підприємницької діяльності, заснованими на загальнодержавній власності, з державної у комунальну власність територіальних громад об'єктів соціальної інфраструктури, право власності на які зареєстровано в установленому законом порядку на підставі переліків, розроблених органами місцевого самоврядування, на території яких розташовані ці об'єкти. 7.12. Судами не встановлено обставин, які б засвідчували, що: по-перше, гаражі є об'єктами соціальної інфраструктури, право власності на які зареєстровано в установленому законом порядку; по-друге, відповідач прийняв гаражі у комунальну власність від суб'єкта підприємницької діяльності на підставі відповідних переліків, складених органами місцевого самоврядування, на території яких вони розташовані. 7.13. Втім судами встановлено, що орган місцевого самоврядування - Виконавчий комітет Жидачівської міської ради, на території якого знаходяться гаражі, відмовив Жидачівській районній раді Львівської області у наданні дозволу на оформлення права власності на них. 7.14. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків також встановлені у статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідно до частини першої цієї статті цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Водночас відповідно до частини другої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою набуття права комунальної власності є: передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав; створення майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом; придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом. Проте відповідачем не надано доказів, які б підтверджували юридичний факт виникнення у нього права комунальної власності на гаражі, які ним прийняті до комунальної власності районної ради. 7.15. Правом власності згідно з вимогами частини першої статті 316 ЦК України є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною першою статті 317 ЦК України унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Таким чином, право розпорядження майном є виключним правом власника. 7.16. За оцінкою судів, відповідач не надав ні належних доказів існування в Жидачівської районної ради Львівської області прав на спірні об'єкти, ні доказів створення цього майна, його набуття в установленому законом порядку, передачі в комунальну власність спірних об'єктів, що розміщені на території іудейського давнього кладовища в м. Жидачеві. 7.17. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь регулюються Законом України від 8 червня 2000 року N 1805-III "Про охорону культурної спадщини". 7.18. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" до історичних об'єктів культурної спадщини відносяться окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів. 7.19. За статтею 3 вказаного Закону державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування. 7.20. Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини першої статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини"). 7.21. Згідно із статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації. 7.22. Відповідно до частини першої статті 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель. 7.23. Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 ЗК України) на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню. 7.24. Законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель історико-культурного призначення. 7.25. За приписами статей 53, 54 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. 7.26. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина друга статті 54 ЗК України). 7.27. Крім того, Закон України "Про охорону культурної спадщини" визначає певний статус, правовий режим використання та захист для кожного виду об'єктів культурної спадщини. 7.28. Кабінет Міністрів України Розпорядженням від 20 липня 1998 року N 604-р "Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України" зобов'язав органи місцевого самоврядування та державної влади взяти на облік місця, де залишилися сліди давніх поховань, організувати їх обстеження та вивчення; провести роботу з вивчення стану закритих кладовищ, у тому числі кладовищ національних меншин; продовжувати здійснювати заходи щодо облаштування цих місць, їх утримання та збереження; не допускати проведення будівельних робіт у місцях, де залишилися сліди давніх поховань, та на території закритих кладовищ. 7.29. Відповідно до частини другої статті 14 та статті 37 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкт культурної спадщини, в т. ч. і щойно виявлений, до вирішення питання про його занесення до державного реєстру нерухомих пам'яток України підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону. 7.30. Як уже зазначалось, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що земля, що знаходиться під гаражами, які на підставі рішення, що оскаржується прийнято у комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області, належить до земель історико-культурного призначення, а відтак має спеціальний режим охорони як об'єкт культурної спадщини. Судами не встановлено обставин, які б засвідчували існування у відповідача прав на землю під об'єктами, прийнятими у комунальну власність відповідача. 7.31. Вищенаведене у сукупності спростовує доводи скаржника про те, що на даний час відповідач на законних підставах добросовісно і безперервно та відкрито користується гаражами та земельною ділянкою. 7.32. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). 7.33. Оскільки, приймаючи оспорюване рішення, Жидачівська районна рада Львівської області здійснила розпорядження майном шляхом його прийняття у комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області без встановлених законом підстав, суди дійшли правомірного висновку, що рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 в частині пункту 2, яким прийнято в комунальну власність приміщення гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві, не відповідає законодавству, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності, та про прийняття такого поза межами компетенції, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні". (2) Висновки щодо інтересу позивача 7.34. Судами встановлено, що зі змісту Статуту Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу вбачається, що метою його діяльності є: сприяння освіти громадськості щодо стану дискримінації та упередження проти осіб єврейської національності та реалізація цілей - релігійних, благочинних, наукових, літературних, просвітницьких; відповідно до Статуту Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, зареєстрованого 08 червня 2000 року, основною метою його діяльності є проведення моніторингу ситуації з дотримання прав людини, сприяння гармонізації міжнаціональних та міжрелігійних відносин, надання різноманітної гуманітарної допомоги, сприяння покращенню освіти. 7.35. Судами встановлено, що охоронюваний законом інтерес стосується 1) права на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності позивача як національної меншини України (стаття 11 Конституції України); 2) права на збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність (стаття 54 Конституції України); 3) права на розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії (стаття 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні"); 4) права на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення (стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні"). 7.36. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що інтерес до прагнення користування конкретним матеріальним та нематеріальним благом зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності як національної меншини України, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, збереження життєвого середовища в місцях їх історичного й сучасного розселення з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб. 7.37. Ураховуючи те, що спірні приміщення гаражів розміщені на території іудейського давнього кладовища в м. Жидачеві, інтерес позивача до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України. 7.38. Отже, позивач має право на звернення із позовом у цій справі, а обраний позивачем спосіб захисту охоронюваного законом інтересу не суперечить вимогам чинного законодавства. (3) Висновки щодо позовної давності 7.39. Відповідно до приписів статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 7.40. Судами установлено, що про прийняття Жидачівською районною радою Львівської області оскаржуваного рішення позивачу стало відомо з довідки Жидачівської районної ради від 31 січня 2017 року N 29. 7.41. Доказів, які б свідчили про протилежне, відповідачем не надано та судами не встановлено, а відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позов подано позивачем без пропуску позовної давності. (4) Висновки щодо юрисдикції спору 7.42. Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 7.43. Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 7.44. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 7.45. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України. 7.46. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом. 7.47. Суб'єктом владних повноважень згідно зі статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на момент звернення із цим позовом, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 7.48. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 7.49. Таким чином, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 7.50. Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам. 7.51. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Жидачівської районної ради Львівської області залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року у справі N 914/582/17 -без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  6. Постанова Іменем України 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 200/4400/13-ц Провадження N 14-170цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -ОСОБА_12., представника відповідача - Кириленка О.П., розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_5, подану його представником - ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Маляренка А.В., Леванчука А.О., Ступак О.В. у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" до товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Урожай", товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Золотий урожай", ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро" (далі? ПАТ "Банк Кредит Дніпро") звернулося до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Урожай" (далі - ТОВ "ТК "Урожай"), товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Золотий урожай" (далі - ТОВ "ТД "Золотий урожай"), ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов мотивовано тим, що 03 червня 2011 року між ним та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено кредитний договір N 030611-КЛТ, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит (транш) в національній валюті України в межах загальної суми 100 млн грн. 28 листопада 2011 року між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено договір N 281111 про зміну кредитного договору та договір N 281111 про надання кредиту (траншу) до кредитного договору. Відповідно до вказаних договорів банк надав позичальнику відновлювальну траншеву мультивалютну кредитну лінію в сумі 12 485 979,80 дол. США. Згідно з останніми змінами, внесеними до кредитного договору, а саме, договором N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору, заборгованість за кредитом мала бути погашена в строки, вказані у відповідних договорах про надання кредиту (траншу), але не пізніше 01 квітня 2013 року. Процентна ставка за користування кредитними коштами, що надані у доларах США, встановлювалася у розмірі 14 відсотків річних. Сторони домовилися, що в разі прострочення повернення кредиту плата за користування одержаним коштами в період, який починається на наступний день за днем погашення кредиту і триває до дня фактичного повернення кредиту позичальником, встановлюється в розмірі 19 відсотків річних за користування кредитними ресурсами, що надані в доларах США. Додатком N 1 до договору N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору встановлювався графік зниження ліміту кредитування, згідно з яким позичальник зобов'язувався сплатити до 07 грудня 2012 року заборгованість у сумі 1 500 000 дол. США, до 15 січня 2013 року - 2 500 000 дол. США та до 01 квітня 2013 року - 8 485 979,80 дол. США. Банк вказувув, що виконав свої зобов'язання та надав позичальнику кредити (транші) на загальну суму 12 485 979,80 дол. США шляхом спрямування грошових коштів на поточний рахунок позичальника, що підтверджується меморіальними ордерами про видачу грошових коштів від 03 червня 2011 року N К/444900 та від 28 листопада 2011 року N 111, проте, ТОВ "ТК "Урожай" не виконав взятих на себе грошових зобов'язань. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03 червня 2011 року між позивачем та ТОВ "ТД "Золотий Урожай" було укладено договір поруки N 030611-П, відповідно до якого ТОВ "ТД "Золотий урожай" зобов'язалося перед кредитором солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором зі всіма змінами та доповненнями до нього, які могли виникнути в майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені в майбутньому в межах кредитного договору, у тому числі щодо повернення кредитів в сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, за графіком зниження ліміту згідно з додатком N 1 до кредитного договору, зі строком повернення до 01 квітня 2013 року, строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору) та п. 5.1. кредитного договору, до повного виконання зобов'язань сторонами. Незважаючи на те, що банком було направлено на адресу ТОВ "ТК "Урожай" вимогу про стягнення заборгованості N 6/21-14/2-БТ, яку отримано представником останнього 10 січня 2013 року, заборгованість погашено не було. Крім того, 14 грудня 2012 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_5 було укладено договір поруки N 141212-П, згідно з яким останній зобов'язувався солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором із всіма змінами і доповненнями до нього, які могли виникнути у майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені у майбутньому в межах кредитного договору, в тому числі щодо повернення кредитів у сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, за графіком зниження ліміту згідно з додатком N 1 до кредитного договору, зі строком повернення до 01 квітня 2013 року, зі строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору від 14 вересня 2012 року N 140912 про зміну кредитного договору) та п. 5.1 кредитного договору до повного виконання зобов'язань сторонами. На адресу ОСОБА_5 банком було направлено вимогу N 6/21-2301-БТ про стягнення заборгованості, яка залишилась невиконаною, а заборгованість непогашеною. У зв'язку з тим, що відповідачі порушили умови кредитного договору та не погасили свою заборгованість у добровільному порядку, банк, з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути на свою користь з ТОВ "ТК "Урожай", ТОВ "ТД "Золотий урожай", ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року у сумі 5 235 997, 36 грн та 597 958,69 дол. США, що складається із 4 929 255,91 грн пені за користування кредитними коштами, 306 741,45 грн пені за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом та з 597 958,69 дол. США відсотків за користування кредитними коштами, та стягнути з ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року в сумі 7 704 304,82 дол. США, що складається з несплаченої частки кредиту. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року (за апеляційною скаргою ОСОБА_5), позов задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ "ТК "Урожай", ТОВ "ТД "Золотий урожай" та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року в сумі 5 235 997,36 грн та 597 958,69 дол. США, що складається з 4 929 255, 91 грн пені за користування кредитним коштами, 306 741,45 грн пені за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом та 597 958,69 дол. США відсотків за користування кредитними коштами. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року в розмірі 7 704 304,82 дол. США, що складається з несплаченої частки кредиту. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2016 року (за апеляційними скаргами ТОВ "ТД "Золотий урожай" та ТОВ "ТК "Урожай") рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2016 року скасовано. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "БанкКредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором від 03 червня 2011 року N 030611-КЛТ станом на 30 вересня 2013 року у сумі 5 235 997,36 грн та 597 958,69 дол. США, що складається із 4 929 255,91 грн пені за користування кредитними коштами, 306 741,45 грн пені за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом та 597 958,69 дол. США відсотків за користування кредитними коштами. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором від 03 червня 2011 року N 030611-КЛТ у сумі 7 704 304,82 дол. США, що складається з несплаченої частки кредиту. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Провадження в частині вимог до ТОВ "ТК "Урожай" та ТОВ "ТД "Золотий урожай" - закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року касаційну скаргу відхилено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року залишено без змін. 22 серпня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_5, в інтересах якого діяли ОСОБА_11 та ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 215, 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та ст. 55 Конституції України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявник посилався на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 06 червня 2007 рок у справі за позовом про стягнення боргу за договором поруки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року у справі за позовом про визнання договору недійсним; постанову Вищого господарського суду України від 12 липня 2016 року у справі за позовом про визнання грошових вимог та включення до реєстру вимог кредиторів; та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 серпня 2017 року у справі за позовом про стягнення заборгованості, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені вище норми матеріального права. Ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі, справу витребувано з Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 28 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14 травня 2018 року справу призначено до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження. 17 травня 2018 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_6, про розгляд указаної справи у судовому засіданні за участю представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 23 травня 2018 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу призначено до розгляду в судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, додаткові пояснення представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_12., представника позивача ПАТ "Банк Кредит Дніпро" - Кириленка О.П., перевіривши наведені у заяві ОСОБА_5 доводи, а також додаткові пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у задоволенні заяви слід відмовити з таких підстав. Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 03 червня 2011 року між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено кредитний договір N 030611-КЛТ, відповідно до якого ПАТ "Банк Кредит Дніпро" надав позичальнику кредит (транш) в національній валюті України в межах загальної суми 100 млн грн (п. 1.1 кредитного договору) (т. 1, а. с. 8-14). 28 листопада 2011 року між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено договір N 281111 про зміну кредитного договору та договір N 281111 про надання кредиту (траншу) до кредитного договору. Відповідно до вказаних договорів банк надав позичальнику відновлювальну траншеву мультивалютну кредитну лінію в межах суми 12 485 979,80 дол. США на основі договорів про надання кредиту (траншу) до цього договору, що є його невід'ємною частиною (т. 1 а. с. 17-19). Відповідно до останніх змін до кредитного договору, внесених договором від 14 вересня 2012 року N 140912, заборгованість за кредитом мала бути погашена в строки, вказані у відповідних договорах про надання кредиту (траншу), але не пізніше 01 квітня 2013 року. Додатком N 1 до договору від 14 вересня 2012 року N 140912 про зміну кредитного договору встановлювався графік зниження ліміту кредитування, відповідно до якого позичальник зобов'язувався сплатити до 07 грудня 2012 року заборгованість у сумі 1 500 000 дол. США, до 15 січня 2013 року у сумі 2 500 000 дол. США та до 01 квітня 2013 року заборгованість у сумі 8 485 979,80 дол. США (т. 1 а. с. 36). Ставки за користування кредитними коштами, що надані у доларах США, встановлювалися у розмірі 14 відсотків річних за користування кредитними ресурсами,. Сторони домовилися, що у разі прострочення повернення кредиту, плата за користування одержаним кредитом в період, який починається на наступний день за днем погашення кредиту і триває до дня фактичного повернення кредиту позичальником встановлюється у розмірі 19 відсотків річних за користування кредитними ресурсами, що надані в доларах США. Відповідно до матеріалів справи банк виконав свої зобов'язання та надав позичальнику кредити (транші) на загальну суму 12 485 979,80 дол. США шляхом спрямування грошових коштів на поточний рахунок позичальника, що підтверджується меморіальними ордерами про видачу грошових коштів від 03 червня 2011 року N К/444900 та від 28 листопада 2011 року N 111. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03 червня 2011 року між позивачем та ТОВ "ТД "Золотий Урожай" було укладено договір поруки N 030611-П, відповідно до якого останній зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором зі всіма змінами та доповненнями до нього, які можуть виникнути у майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені в майбутньому в рамках кредитного договору, у тому числі по поверненню кредитів у сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, із графіком зниження ліміту згідно додатку N 1 до кредитного договору, зі строком повернення до 01 квітня 2013 року, зі строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору) та відповідно до п. 5.1. кредитного договору, до повного виконання зобов'язань сторонами (том 1 а. с. 37-38). Банком було направлено на адресу ТОВ "ТД "Золотий урожай" вимогу про стягнення заборгованості N 6/21-14/2-БТ, яку отримано представником останнього 10 січня 2013 року, про що свідчить відмітка про отримання на повідомленні про вручення (т. 1, а. с. 52). Крім того, 14 грудня 2012 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_5 було укладено договір поруки N 141212-П, згідно з яким останній зобов'язувався солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором зі всіма змінами і доповненнями до нього, які можуть виникнути у майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені в майбутньому в межах кредитного договору, у тому числі щодо повернення кредитів в сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, за графіком зниження ліміту згідно з додатком N 1 до кредитного договору, строком повернення до 01 квітня 2013 року, зі строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору від 14 вересня 2012 року N 140912 про зміну кредитного договору) та відповідно до п. 5.1. кредитного договору, до повного виконання зобов'язань сторонами (т. 1 а. с. 53-55). На адресу ОСОБА_5 банком було направлено вимогу N 6/21-2301-ВТ про стягнення заборгованості (т. 1, а. с. 56). Задовольняючи позовні вимоги, суди першої, апеляційної (за апеляційною скаргою ОСОБА_5) та касаційної інстанцій виходили з того, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, а також вказували на наявність законних підстав для солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення (за апеляційними скаргами ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай") про закриття провадження в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з юридичних осіб, вважав, що позов у цій частині підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. У заяві ОСОБА_5, посилаючись на те, що оскаржуваними рішеннями порушено ст. ст. 215, 640 ЦК України, ст. 6 Конвенції та ст. 55 Конституції України, просить скасувати судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Суд звертає увагу заявника, що ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) визначено вичерпний перелік підстав подання заяви про перегляд судових рішень. Заявник вказує, що оскаржуваними судовими рішенням порушено ст. 6 Конвенції та ст. 55 Конституції України, а також п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року, проте зазначене відповідно до положень ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) не є підставою для перегляду судового рушення. Враховуючи, що у заяві не викладено належних доводів щодо тлумачення ст. ст. 215, 640 ЦПК України, які б інакше могли бути застосовані у рішеннях, що просить переглянути заявник, а в оскаржуваних судових рішеннях взагалі відсутні посилання на ст. ст. 215, 640 ЦК України, які заявник наводить як норми, що неоднаково застосовані в рішеннях, доданих до заяви про перегляд, то підстави для задоволення заяви ОСОБА_5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року відсутні. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 рокувідмовити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 749/230/15-ц Провадження N 14-214 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом прокурора Щорського району Чернігівської області в інтересах держави в особі Щорської міської ради Щорського району Чернігівської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про відшкодування збитків, завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, за касаційною скаргою заступника прокурора Чернігівської області на ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року, постановлену суддею Валевичем М.М., й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Харечко Л.К., Губар В.С. і Висоцької Н.В. Учасники справи: позивач: Щорська міська рада Щорського району Чернігівської області (після зміни найменування - Сновська міська рада Сновського району Чернігівської області), від імені якої в інтересах держави позов подав прокурор Щорського району Чернігівської області; відповідач:ОСОБА_3 ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 5 березня 2015 року прокурор Щорського району Чернігівської області звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів, у розмірі 77 044 грн 58 коп. 2. Мотивував тим, що відповідач використовує земельну ділянку комунальної власності без правовстановлюючих документів, внаслідок чого міська рада не отримує орендну плату за користування цією земельною ділянкою та зазнає збитків у вигляді упущеної вигоди. (2) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час первинного розгляду справи 3. 28 травня 2015 року Щорський районний суд Чернігівської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. 4. 24 липня 2015 року Апеляційний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою залишив рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 28 травня 2015 року без змін. 5. Ухвалу суд апеляційної інстанції мотивував тим, що відповідач на порушення вимог земельного законодавства не вирішила питання юридичного оформлення свого права на земельну ділянку, на якій розташовані придбані нею об'єкти нерухомості. Аналізуючи доводи відповідача щодо наявності підстав для закриття провадження у справі, суд вказав, що відповідач придбала об'єкти нерухомості за договором купівлі-продажу від 2 вересня 2010 року як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець. Відтак, справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 6. 30 березня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про часткове задоволення касаційної скарги відповідача: скасував рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 28 травня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 24 липня 2015 року, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 7. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував, зокрема, тим, що відповідач з 5 серпня 2010 року є фізичною особою-підприємцем, тоді як суди попередніх інстанцій не з'ясували, за правилами якого судочинства має розглядатися спір. (3) Короткий зміст ухвалених під час нового розгляду справи судових рішень і касаційної скарги (3.1) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 13 липня 2016 року Щорський районний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. 9. Ухвалу мотивував тим, що 2 вересня 2010 року відповідач, будучи фізичною особою-підприємцем, уклала договір купівлі-продажу нерухомого майна, і на час розгляду справи її підприємницька діяльність не припинена. Суд першої інстанції також встановив, що 3 жовтня 2012 року та 18 липня 2013 року відповідач притягалася до адміністративної відповідальності як фізична особа-підприємець. Тому суд дійшов висновку, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (3.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. 25 жовтня 2016 року Апеляційний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року. 11. Ухвала апеляційного суду обґрунтована тим, що спір виник між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем з приводу користування відповідачем як суб'єктом господарювання земельною ділянкою комерційного призначення, на якій розташовані належні відповідачу об'єкти нерухомості. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (3.3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. 23 листопада 2016 року заступник прокурора Чернігівської області звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. (3.4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвали судів першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення цими судами правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач набула право власності на об'єкти нерухомості як фізична особа, а тому права й обов'язки щодо використання земельної ділянки під такими об'єктами виникли у неї як у фізичної особи. 16. Прокурор вказує на те, що позивач рішенням від 8 червня 2011 року надав відповідачу дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою як фізичній особі. Договір N 30 про розроблення технічної документації від 3 грудня 2012 року був укладений відповідачем теж як фізичною особою, а не як суб'єктом господарювання. І до адміністративної відповідальності відповідач була притягнута як громадянин. 17. Вказане, на думку прокурора, свідчить про те, що спір є цивільно-правовим, а справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Позиції інших учасників справи 18. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 20. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 21. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 23. Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 24. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 25. Під господарською діяльністю потрібно розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність) (частини перша та друга статті 3 Господарського кодексу України). 26. Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів. 27. Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності суди мали встановити факт здійснення відповідачем як фізичною особою-підприємцем на цій земельній ділянці діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. 28. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 28.1. З 5 серпня 2010 року відповідач зареєстрована як фізична особа-підприємець, і основним видом її діяльності є надання в оренду й експлуатація власного чи орендованого нерухомого майна. 28.2. 2 вересня 2010 року відповідач на підставі договору купівлі-продажу придбала у ПП "Міжрайпаливо" об'єкти нерухомості, а саме: гараж у блоці з будівлею вагової та побутовими приміщеннями загальною площею 256,0 кв. м, павільйон загальною площею 73,8 кв. м, вбиральню, площадку, огорожу, що знаходяться на АДРЕСА_1 та розташовані на земельній ділянці площею 1,023 га. 28.3. 8 червня 2011 року 7 сесія 6 скликання Щорської міської ради ухвалила рішення, яким надала відповідачеві дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право оренди на земельну ділянку загальною площею 1,023 га для комерційного використання: експлуатації придбаних нею об'єктів нерухомості на АДРЕСА_1. 29. Частиною другою статті 2 Земельного кодексу (далі - ЗК) Українивизначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. А відповідно до частини другої статті 93 ЗК України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. 30. Отже, надання в оренду земельної ділянки фізичній особі не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду земельної ділянки. 31. Суди встановили, що відповідач як фізична особа, а не як суб'єкт господарювання, придбала об'єкти нерухомості, розміщені на земельній ділянці комунальної власності, й отримала дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право оренди на цю земельну ділянку. 32. Встановлені судами факти притягнення відповідача як фізичної особи-підприємця до адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства не впливають на визначення юрисдикції, в якій має бути вирішений цей спір, оскільки суди не встановили факт здійснення відповідачем як суб'єктом господарювання підприємницької діяльності на земельній ділянці. 33. Наявність у рішенні Щорської міської ради Щорського району Чернігівської області від 8 червня 2011 року вказівки на те, що дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою надається відповідачу для комерційного використання земельної ділянки, не може свідчити про її фактичне використання відповідачем як фізичною особою-підприємцем для зайняття господарською діяльністю з метою одержання прибутку. 34. Відтак, за відсутності встановлених судами обставин фактичного використання відповідачем земельної ділянки для здійснення господарської діяльності в якості підприємця Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами прокурора та вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 35. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 36. Згідно з частиною четвертою цієї статті у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. 37. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 38. З огляду на викладені аргументи Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 39. Визначаючи обґрунтованість позову, суд повинен врахувати висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі N 629/4628/16-ц. 40. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 41. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частинами третьою і четвертою статті 406, частинами четвертою-шостою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргузаступника прокурора Чернігівської області задовольнити. 2. Ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 3 липня 2018 року.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 308/10574/15-ц Провадження N 14-63цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року (головуючий суддя Домніцький В.В.) та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 1 липня 2016 року (судді Кемінь М.П. Джуга С.Д., Готра Т.Ю.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - ПАТ "ОТП Банк") звернулося до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3.), ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ "ОТП Банк" зазначало, що 7 квітня 2006 року між Акціонерним комерційним банком "Райффайзенбанк Україна" (далі - АКБ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником кого є ПАТ "ОТП Банк") та ФОП ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит на суму 400 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 7 квітня 2006 року між ОСОБА_6 та АКБ "Райффайзенбанк Україна" було укладено договір поруки. Унаслідок невиконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість у розмірі 3 млн 645 тис. 370 грн 95 коп., яку банк просив стягнути в солідарному порядку з відповідачів. Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року позов ПАТ "ОТП Банк" задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ФОП ОСОБА_3 на користь ПАТ "ОТП Банк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 171 тис. 7 доларів США 17 центів, що еквівалентно 3 млн 645 тис. 370 грн 95 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що боржник, отримавши від банку кредитні кошти, не виконував належним чином узятих на себе зобов'язань за кредитним договором, що призвело до утворення заборгованості, яка підлягає стягненню солідарно з боржника та поручителя. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 01 липня 2016 року вказане заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. У липні 2016 року ФОП ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 01 липня 2016 року, в якій просила вказані судові рішення скасувати, провадження у справі в частині вимог до ФОП ОСОБА_3 закрити, а в частині вимог до ОСОБА_6 - прийняти нове рішення про відмову в позові. Зазначала, що в матеріалах справи відсутні докази отримання нею кредиту в сумі 400 тис. доларів США. Крім того, судами вирішено спір з порушенням правил юрисдикції. Враховуючи, що кредитний договір укладено з нею як ФОП, спір мав розглядатися за правилами господарського судочинства. 8 серпня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі. 16 вересня 2016 року ПАТ "ОТП Банк" подало заперечення (відзив) на касаційну скаргу, у якому вказує на її необґрунтованість та безпідставність. 8 листопада 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ПАТ "ОТП Банк" до ФОП ОСОБА_3, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 січня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 лютого 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною 6 статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Суди встановили, що 7 квітня 2006 року між АКБ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником кого є ПАТ "ОТП Банк" та ФОП ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит на суму 400 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 7 квітня 2006 року між ОСОБА_6 та АКБ "Райффайзенбанк Україна" було укладено договір поруки. Задовольняючи позов банку та стягуючи солідарно із ФОП ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних. Трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителів, які пов'язані солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 ГПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-//ІІІ, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з зазначеним Верховний Суд у своїх постановах від 13 березня 2018 року (справа N 415/2542/15-ц), 21 березня 2018 року (справа N 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-//ІІІ господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. Доводи касаційної скарги ФОП ОСОБА_3 в частині ненадання належних документів на підтвердження наявності заборгованості є необґрунтованими. Так, суди попередніх інстанцій встановили, що факт надання кредиту позичальнику підтверджується наявними у матеріалах справи додатковими угодами до кредитного договору, зокрема: 01 квітня 2009 року між ПАТ "ОТП Банк" та ФОП ОСОБА_3 було укладено додатковий договір N 1, яким збільшено відсоткову ставку до 14 %; 25 грудня 2009 року - додатковий договір N 2, яким збільшено відсоткову ставку до 14,3 % та дату остаточного повернення кредиту змінено на 07 жовтня 2016 року; 21 червня 2013 року - додатковий договір N 3, яким збільшено відсоткову ставку до 14,4 %; 26 травня 2014 року - додатковий договір N 4, яким зменшено відсоткову ставу до 12,5 % на період з 26 травня 2014 до 24 жовтня 2014 року, а також досягнуто згоди щодо реструктуризації заборгованості. Згідно статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим, відповідачем жодним чином не спростовано розмір заборгованості за кредитним договором згідно розрахунку, наданого позивачем. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 13 статті 141 ЦПК України в редакції, яка чинна з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що в даному випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення. Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 1 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. Постанова Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 335/12096/15-ц Провадження N 14-115 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Запорізького обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" (далі - позивач) до ОСОБА_3 (далі - позичальник), Головного управління Державної фіскальної служби (далі - ГУ ДФС) у Запорізькій області, за участю третіх осіб без самостійних вимог - Запорізької філії Державного підприємства "Національні інформаційні системи" Міністерства юстиції України, Відділу державної виконавчої служби Оріхівського районного управління юстиції, про звільнення майна з під-арешту за касаційною скаргою ГУ ДФС у Запорізькій області на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року, ухвалене суддею Гашук К.В., й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Крилової О.В., Дзярука М.П., Трофимової Д.А. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії - Запорізького обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк"; відповідачі: ОСОБА_3, ГУ ДФС у Запорізькій області; треті особи без самостійних вимог: Запорізька філія Державного підприємства "Національні інформаційні системи" Міністерства юстиції України, Відділ державної виконавчої служби Оріхівського районного управління юстиції. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У листопаді 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 18 січня 2008 року уклав з позичальником кредитний договір N 2669 (далі - кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 422 685 грн. Для забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір застави майна від 18 січня 2008 року, відповідно до якого позичальник передав у заставу позивачеві автомобіль "Mercedes Benz ML 350" 2008 року випуску з реєстраційним номером НОМЕР_1 (далі - автомобіль). 2. 16 грудня 2008 року на підставі договору застави до Державного реєстру обтяжень рухомого майна був внесений запис про накладення заборони на відчуження заставлено майна. 3. 6 липня 2009 року через неналежне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з позичальника заборгованості у розмірі 367 307 грн 70 коп. 4. 30 березня 2010 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 5. 11 червня 2010 року виконавчі листи направлені на примусове виконання рішення суду. 6. 24 листопада 2010 року державний виконавець наклав арешт на автомобіль. 7. 9 листопада 2015 року начальник відділу державної виконавчої служби Оріхівського районного управління юстиції листом повідомив про неможливість реалізації автомобіля у зв'язку з арештом, накладеним на підставі постанови слідчого ОВС ПМ ДПА в Запорізькій області від 16 січня 2012 року. 8. Позивач просив зняти арешт із автомобіля та виключити з відповідного державного реєстру запис N 12120430 від 1 лютого 2012 року про накладення заборони відчуження на вказаний об'єкт рухомого майна (далі - запис про накладення заборони відчуження). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 9. 1 квітня 2016 року Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким позов задовольнив: зняв арешт з автомобіля, накладений на підставі постанови слідчого з ОВС ПМ ДПА в Запорізькій області від 16 січня 2012 року; виключив з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про накладення заборони відчуження на автомобіль. 10. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що запис про обтяження автомобіля на підставі постанови слідчого внесено пізніше, ніж запис про заставу рухомого майна згідно з договором застави. Вказаний запис про обтяження автомобіля на підставі постанови слідчого унеможливлює подальшу реалізацію транспортного засобу в межах виконавчого провадження, відкритого в інтересах позивача, який не може реалізувати своє переважне право перед іншими кредиторами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 18 травня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року. 12. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які мали бути застосовані, повно та всебічно дослідив докази у справі і надав їм належну оцінку. Апеляційний суд вказав, що позивач має переважне право перед іншими кредиторами на задоволення вимог за рахунок предмета застави. А тому накладення арешту та заборона відчуження автомобіля є перешкодою для реалізації предмета застави позивачем і порушенням його майнових прав та інтересів. 13. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що питання, які стосуються майнових зобов'язань позичальника, зокрема пов'язаних з реалізацією його майна, можуть бути вирішені шляхом зняття заборони на відчуження майна з урахуванням судового рішення про підтвердження прав кредитора на кошти, забезпечені заставним майном. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. У червні 2016 року ГУ ДФС у Запорізькій області звернулося до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 15. У касаційній скарзі ГУ ДФС у Запорізькій області просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2016 року, а також ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 16. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ГУ ДФС у Запорізькій області оскаржує рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2016 року, зокрема з підстав порушення останнім правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. ГУ ДФС у Запорізькій області вважає, що суди не врахували всі обставини справи, які мають значення для об'єктивного та всебічного розгляду, зокрема те, що 29 листопада 2012 року стосовно позичальника складено повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України й оголошено у розшук. Арешт на автомобіль позичальника був накладений у межах кримінального провадження, а тому він може бути знятий лише у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством. Метою цього арешту є забезпечення кримінального провадження, цивільного позову у кримінальному провадженні, а також конфіскації або спеціальної конфіскації. 19. ГУ ДФС у Запорізькій області зауважує, що арешт може бути накладений і на майно, на яке раніше був накладений арешт відповідно до інших актів законодавства. У такому разі ухвала слідчого судді (суду) про накладення арешту на майно має бути виконаною. А тому відсутні підстави для зняття з автомобіля арешту, накладеного на підставі постанови слідчого від 16 січня 2012 року, яка не є єдиним актом, на підставі якого накладене обтяження на автомобіль. 20. Крім того, Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не поширюється на правовідносини, пов'язані з діяльністю слідчого під час виконання ним повноважень з розслідування кримінальної справи, оскільки згідно зі статтею 40 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України 2012 року слідчий, здійснюючи повноваження відповідно до вимог цього кодексу, є самостійним у процесуальній діяльності. Суди не врахували, що правовідносини між ГУ ДФС у Запорізькій області та позичальником не є цивільно-правовими, а арешт майна, накладений слідчим ГУ СВ ПМ ДПА в Запорізькій області, може бути знятий тільки відповідно до вимог КПК України. (2) Позиції інших учасників справи 21. Позивач, інший відповідач та треті особи відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 23. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що для забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір застави майна від 18 січня 2008 року, відповідно до якого позичальник передав у заставу позивачеві автомобіль. 24. Крім того, суди встановили, що 16 січня 2012 року слідчий Ткаченко С.П., керуючись КПК України 1960 року в редакції, яка діяла на час вчинення процесуальної дії, виніс постанову про накладення арешту на рухоме та нерухоме майно обвинуваченого ОСОБА_3, зокрема і на автомобіль. 25. Позивач у порядку примусового стягнення заборгованості за кредитним договором просив зняти накладений слідчим арешт із автомобіля та виключити з відповідного державного реєстру запис про накладення заборони відчуження на вказаний об'єкт рухомого майна. 26. Згідно зі статтею 126 КПК України 1960 року забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б це майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт. Накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. 27. Відповідно до пункту 9 Розділу XI "Перехідних положень" КПК України 2012 року арешт майна, застосований під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим кодексом, продовжує свою дію до моменту його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим кодексом. 28. У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічний припис закріплений у частині третій статті 3 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 29. Отже, ухвалюючи оскаржені рішення, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про можливість розгляду позовних вимог про зняття арешту з автомобіля з порушенням вимог КПК України 1960 року, тобто всупереч процесуальному порядку, в якому його було накладено. 30. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про необхідність розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами ГУ ДФС у Запорізькій області та доходить висновку, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. 32. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 24 квітня 2018 року у справі N 202/5044/17. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 33. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 34. Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 35. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ГУ ДФС у Запорізькій області є обґрунтованою. Тому рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2016 року слід скасувати, а провадження у справі закрити. (2.2) Щодо судових витрат 36. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанції підлягають частковому відшкодуванню позивачем на користь ГУ ДФС у Запорізькій області у сумі 1 400,70 грн. На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ГУ ДФС у Запорізькій області задовольнити частково. 2. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (адреса місцезнаходження: вулиця Госпітальна, будинок 12-Г, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код юридичної особи: 00032129) в особі філії - Запорізького обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" (адреса місцезнаходження: проспект Соборний, 48, місто Запоріжжя, 69063; ідентифікаційний код юридичної особи: 02760363) на користь Головного управління Державної фіскальної служби у Запорізькій області (адреса місцезнаходження: проспект Соборний, 166, місто Запоріжжя, 69107; ідентифікаційний код юридичної особи: 39396146) 1 400,70 грнвідшкодування судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 27 червня 2018 року.
  10. Державний герб України ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В. В., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Яновської О. Г. м. Київ Провадження № 11-63сап18 У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, в якій просила скасувати рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 21 грудня 2017 року № 4232/0/15-17 про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 23 жовтня 2017 року № 3378/2дп/15-17 «Про притягнення судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності». Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 послалася на те, що ВРП безпідставно застосувала Закон України від 8 квітня 2014 року № 1188-VІІ «Про відновлення довіри до судової влади в України» (далі - Закон № 1188-VІІ), який суперечить Конституції України; відповідачем зроблено висновок про притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у зв'язку з реалізацією останньою дискреційних повноважень, за які згідно з нормами міжнародного та національного права не може бути притягнуто до відповідальності; ВРП не вказано, які конкретно дії судді ОСОБА_1 вчинено умисно чи через грубу недбалість, що становить поведінку, яка порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2018 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні скарги на рішення ВРП від 21 грудня 2017 року № 4232/0/15-17, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого. У червні 2014 року до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів загальної юрисдикції звернувся ОСОБА_2. із заявою про проведення перевірки стосовно судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 3 Закону № 1188-VІІ. 23 жовтня 2017 року Друга Дисциплінарна палата ВРП, розглянувши дисциплінарну справу, відкриту за заявою ОСОБА_2, прийняла рішення про притягнення судді Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади. ВРП дійшла висновку, що в ході розгляду адміністративної справи № 374/41/14-п та прийняття постанови від 10 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_2. до адміністративної відповідальності за статтею 1222 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) суддя ОСОБА_1 допустила порушення законодавства, які свідчать про наявність в її діях ознак грубого нехтування обов'язками судді, що є несумісним з його статусом. ВРП на обґрунтування свого рішення зазначила, що встановлені під час розгляду дисциплінарної справи порушення судді ОСОБА_1 підпадають під поняття порушення присяги, визначене законодавством, чинним як на час прийняття постанови від 10 січня 2014 року, так і на час розгляду дисциплінарної справи. Оскільки відповідальність за дії, вчинені суддею ОСОБА_1., не скасовано та не пом'якшено, то суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності за дії, які чинною редакцією Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) кваліфікуються як істотний дисциплінарний проступок. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що мотиви, з яких виходила ВРП, стосуються оцінки дій ОСОБА_1 як судді та висновку про невиконання покладених на неї Конституцією України обов'язків, що не виходить за межі повноважень дисциплінарного органу. ВРП в оскаржуваному рішенні підставою дисциплінарної відповідальності судді визначила встановлені під час перевірки Другою Дисциплінарною палатою ВРП істотні порушення норм процесуального законодавства, які свідчать про наявність в діях судді ознак грубого нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді, а також порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів. Встановлені обставини свідчать про порушення присяги. У рішенні ВРП зазначено, що діяння судді ОСОБА_1 полягали, зокрема, в тому, що суддя не обґрунтувала підстав надання переваги протоколу про адміністративне правопорушення та рапорту інспектора ДПС як доказам у справі про вчинення адміністративного правопорушення. При цьому суддя не дослідила пояснень ОСОБА_2., щодо якого нею прийнято рішення про притягнення до адміністративної відповідальності. Також вона відмовила у задоволенні клопотання ОСОБА_2. про допит свідків у суді, які згідно з його поясненнями, перебували в автомобілі разом з ним під час зупинки та могли підтвердити факт відсутності з боку працівників ДАІ вимог про зупинку автомобіля. Окрім цього, суддя ОСОБА_1 не з'ясувала під час обрання виду стягнення наявності обставин, що можуть пом'якшувати або обтяжувати відповідальність, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, характер вчиненого правопорушення, як це передбачено статтею 33 КУпАП, та не мотивувала свого висновку про неможливість застосування більш м'якого виду адміністративного стягнення. Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками ВРП про те, що суддя ОСОБА_1 дослідила лише докази, які були надані стороною обвинувачення, не взявши до уваги та не заслухавши докази сторони захисту, без належного обґрунтування мотивів їх відхилення, чим проігнорувала принцип презумпції невинуватості особи. Висновок щодо застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді звільнення зроблений з урахуванням висловлення недовіри судді ОСОБА_1 зборами суддів Обухівського районного суду Київської області, численних звернень колективу цього суду до державних органів щодо діяльності судді під час здійснення правосуддя та адміністративних повноважень голови суду, відсутності будь-яких позитивних даних, що характеризують суддю. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ВРП, ухвалюючи оскаржуване рішення, діяла у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законом, з дотриманням балансу визначення дисциплінарного стягнення, і таке рішення містить обґрунтовані мотиви, з яких відповідач дійшов висновку про необхідність застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади, а тому відсутні правові підстави для задоволення скарги ОСОБА_1 Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке. У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади. Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП. Частиною першою статті 109 Закону № 1402-VIII передбачено, що до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов'язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; подання про переведення судді до суду нижчого рівня; подання про звільнення судді з посади. Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності (частина друга цієї статті). Дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (частина восьма зазначеної статті). Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов'язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду (частина дев'ята статті 109 Закону № 1402-VIII). На нашу думку, вказані обставини належним чином не враховані ВРП при винесенні рішення щодо судді ОСОБА_1, а тому відповідач зробив передчасний висновок про наявність підстав для притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та накладення дисциплінарного стягнення у виді звільнення. Так, факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку або грубого нехтування обов'язками має бути встановлений ВРП з урахуванням усіх обставин вчинення такого проступку або грубого нехтування обов'язками, його наслідків, умислу судді у вчиненні відповідних дій та не може ґрунтуватись на припущеннях. Єдиною підставою для притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності за порушення присяги вказано порушення суддею вимог законодавства під час розгляду адміністративної справи № 374/41/14-п та прийняття постанови від 10 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_2. до адміністративної відповідальності за статтею 1222 КУпАП. Вважаємо, що під час прийняття рішення ВРП не мало змоги в повній мірі надати оцінку діям судді ОСОБА_1 щодо розгляду та вирішення адміністративної справи № 374/41/14-п, а також перевірити та підтвердити вказані обставини належними, допустимими та достовірними доказами, оскільки адміністративна справа № 374/41/14-п відсутня та матеріали цієї справи ВРП не досліджувались. Фактично ВРП дійшла висновку про грубе нехтування обов'язками під час розгляду справи суддею ОСОБА_1., надаючи оцінку змісту судового рішення в адміністративній справі № 374/41/14-п, яке розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Відсутність адміністративної справи № 374/41/14-п ускладнила можливість перевірки виконання суддею ОСОБА_1. обов'язків під час розгляду та вирішення зазначеної справи та призвела до оцінки ВРП змісту судового рішення та його законності, а не дій судді під час його винесення. Пунктами 66, 69 Розділу VII Рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Рекомендації КМРЄ) державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року визначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості. Дисциплінарне провадження може бути ініційоване, якщо суддя не виконав свої обов'язки ефективно та належним чином. Такі провадження повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання. Дисциплінарні санкції мають бути пропорційними. Подібна позиція висловлена Венеціанською комісією у висновку від 16-17 березня 2007 року № CDL-AD(2007)003 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не шляхом дисциплінарної процедури (пункт 40). Суд апеляційної інстанції скасував винесену суддею ОСОБА_1. постанову від 10 січня 2014 року у справі № 372/41/14-п, щодо якої суддю притягнуто до відповідальності, а саме звільнено з посади. Проте, як убачається зі змісту постанови Апеляційного суду Київської області від 17 березня 2014 року, єдиною підставою для скасування постанови від 10 січня 2014 року, винесеної суддею ОСОБА_1. було звільнення ОСОБА_2. від адміністративної відповідальності на підставі статті 4 Закону України від 21 лютого 2014 року «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України», а не порушення норм матеріального чи процесуального права суддею ОСОБА_1. Крім того, під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності. Разом з тим ВРП не надано оцінку та не перевірено доводи судді ОСОБА_1 щодо того, що її дії не призвели до негативних наслідків для ОСОБА_2., оскільки посвідчення водія в нього не вилучалося та фактично він не був позбавлений права керування транспортними засобами. Крім того, оскаржувані рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП та ВРП не містять висновку щодо умислу судді на порушення норм права чи грубого нехтування обов'язками при постановленні судового рішення, за яке до неї застосовано дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади. Статтею 52 Закону України 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) передбачено порядок оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, та визначено вичерпний перелік підстав для його скасування: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону; 4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Кваліфікація дисциплінарного проступку судді ОСОБА_1 не була конкретизована з посиланням на відповідні докази, що позбавило її права захищатися від цього обвинувачення. Саме на цивільний і кримінальний аспекти статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року звертав увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11). На нашу думку, ВРП дійшла передчасних висновків про наявність в діях ОСОБА_1 складу дисциплінарного проступку чи грубого нехтування обов'язками судді, оскільки висновки ВРП не ґрунтуються на повній, всебічній перевірці обставин цієї справи доказами у зв'язку з відсутністю матеріалів адміністративної справи № 372/41/14-п (місцезнаходження яких на час розгляду дисциплінарної справи не встановлено) що є підставою для скасування рішення ВРП відповідно до пункту 4 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII. Велика Палата Верховного Суду, погоджуючись із застосуванням ВРП до судді найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, не врахувала, що висновок про наявність дисциплінарного проступку чи грубого нехтування обов'язками суддею ОСОБА_1. є передчасним. Крім того, положеннями пункту 5.1 статті 5 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, на яку, зокрема, посилався ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», встановлено, що шкала санкцій, яка може застосовуватися до суддів, визначається в законі та повинна відповідати принципу пропорційності. Отже, належній оцінці підлягали обставини справи, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема, щодо наявності умислу, негативних наслідків дій судді, щодо наявності або відсутності дисциплінарних стягнень у судді. Крім того, ВРП дійшла висновку про негативну характеристику особи судді, зважаючи на висловлення недовіри на загальних зборах суддів Обухівського районного суду Київської області від 25 березня 2015 року, проте ці питання стосувались оцінки виконання обов'язків головою Обухівського районного суду Київської області ОСОБА_1., тобто дій керівника щодо питань організації внутрішньої роботи суду, а не дій ОСОБА_1 як судді. З урахуванням викладеного вважаємо, що рішення ВРП є недостатньо вмотивованим у частині кваліфікації дій судді як порушення присяги та прийняте за відсутності належних доказів, що є підставою для скасування рішення ВРП від 21 грудня 2017 року відповідно до пункту 4 частини першої статті 52 Закону № 1798-VІІІ. Відтак скарга ОСОБА_1 підлягала задоволенню, а рішення ВРП від 21 грудня 2017 року № 4232/0/15-17 - скасуванню. Судді Великої Палати Верховного Суду: В. В. Британчук О. С. Золотніков Л. М. Лобойко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко О. М. Ситнік О. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/75149535
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 569/1437/16-ц Провадження N 14-67цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 березня 2016 року у складі судді Першко О.О. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 22 квітня 2016 року у складі колегії суддів Буцяка З.І., Боймиструка С.В., Рожина Ю.М. в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів за депозитними правочинами та відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, у якому просила суд стягнути на свою користь з відповідачів: за договором-заявою N 300131/122846/370-14 від 23 жовтня 2014 року -проценти в розмірі 2 тис. 466 грн 75 коп. та пеню в розмірі 3 тис. 299 грн 91 коп.; за договором-заявою N 300131/160628/7-15 від 20 січня 2015 року - 10 тис. 180 грн 12 коп. процентів, 15 тис. 627 грн 88 коп. пені; за договором N 300131/122861/370-14 від 23 жовтня 2014 року - 7 тис. 643 грн 77 коп. пені; за договором N 300131/124661/6-14 від 28 жовтня 2014 року - 7 тис. 643 грн 77 коп. пені; за договором-заявою N 300131/127222/370-14 від 03 листопада 2014 року -1 тис. 798 грн 19 коп. процентів та 2 тис. 144 грн 93 коп. пені; за договором-заявою N 300131/130339/5-14 від 10 листопада 2014 року - 1 тис. 583 грн 70 коп. процентів, 1 тис. 979 грн 94 коп. пені; за договором-заявою N 300131/154545/370-14 від 24 грудня 2014 року - 41 грн 28 коп. процентів, 37 грн 80 коп. пені, 08 грн 96 коп. інфляційних втрат; за договором N 300131/168216/07-15 від 05 лютого 2015 року - 672 грн процентів, 604 грн 93 коп. пені, 143 грн 36 коп. інфляційних втрат; за договором N 300131/168218/07-15 від 05 лютого 2015 року - 420 грн процентів, 378 грн 09 коп. пені, 89 грн 60 коп. інфляційних втрат, а також 10 тис. грн моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначала, що між нею та Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та кредит") укладено договори депозиту: N 300131/122846/370-14 та N 300131/122861/370-14 від 23 жовтня 2014 року, N 300131/124661/6-14 від 28 жовтня 2014 року, N 300131/127222/370-14 від 03 листопада 2014 року, N 300131/130339/5-14 від 10 листопада 2014 року, N 300131/154545/370-14 від 24 грудня 2014 року, N 300131/160628/7-15 від 20 січня 2015 року, N 300131/168216/07-15 та N 300131/168218/07-15 від 05 лютого 2015 року. ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" не повернуло внесків та не сплатило процентів за вказаними договорами депозиту у визначені строки, чим порушило умови укладених договорів. У зв'язку із зазначеним ОСОБА_3 уже зверталася до суду за захистом своїх прав, і заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2015 року її вимоги були частково задоволені за період до 30 липня 2015 року. На час повторного звернення до суду суми внесків разом із сумами нарахованих процентів їй не повернуто та не сплачено в повному обсязі. Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 березня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонду) на її користь за період з 31 липня по 17 вересня 2015 року за договором-заявою N 300131/122846/370-14 від 23 жовтня 2014 року - 2 тис. 466 грн 75 коп. процентів; за договором-заявою N 300131/160628/7-15 від 20 січня 2015 року - 10 тис. 180 грн 12 коп. процентів; за договором-заявою N 300131/127222/370-14 від 03 листопада 2014 року - 1 тис. 798 грн 19 коп. процентів; за договором-заявою N 300131/130339/5-14 від 10 листопада 2014 року - 1 тис. 583 грн 70 коп. процентів; за договором-заявою N 300131/154545/370-14 від 24 грудня 2014 року - 41 грн 28 коп. процентів, 08 грн 96 коп. інфляційних втрат; за договором N 300131/168216/07-15 від 05 лютого 2015 року - 672 грн процентів, 143 грн 36 коп. інфляційних втрат; за договором N 300131/168218/07-15 від 05 лютого 2015 року - 420 грн процентів, 89 грн 60 коп. інфляційних втрат, а всього 17 403 грн 96 коп. Вирішено питання про судові витрати. В іншій частині позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з 31 липня по 17 вересня 2015 року належні позивачці кошти за вказаними депозитними договорами їй не повернуто, тому на її користь підлягають стягненню проценти за користування коштами за період з 31 липня по 17 вересня 2015 року в розмірах, передбачених цими договорами. ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" прострочило виконання грошового зобов'язання, оскільки не надало вкладнику реальної можливості отримати вклади та розпорядитися ними на власний розсуд, тому на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вимоги позивачки про стягнення інфляційних втрат також підлягають задоволенню. Вимоги ж щодо стягнення пені суд визнав безпідставними, оскільки сторони перебувають у договірних відносинах і відповідно до пункту 7.1 Основних умов залучення банківських вкладів фізичних осіб та обслуговування вкладних рахунків у ПАТ "Банк "Фінанси та кредит", затверджених наказом Голови Правління АТ "Банк "Фінанси та кредит" N 630-о від 08 серпня 2013 року, із змінами внесеними згідно із наказом N 681-о від 19 серпня 2013 року та наказом N 712-о від 29 серпня 2013 року (далі - Основні умову) у разі невиконання або неналежного виконання умов договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України. Відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачена частиною другою статті 625 ЦК України. Відшкодування ж моральної шкоди не передбачено ні умовами договорів, ні чинним законодавством України. Оскільки на час ухвалення рішення у справі в ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" введено тимчасову адміністрацію, а з часу прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банк не має права виконувати будь-яких операцій за рахунками власних клієнтів, то вимоги позивачки про стягнення інфляційних втрат і процентів за користування грошовими коштами підлягають задоволенню шляхом стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд). Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 22 квітня 2016 року заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог до Фонду про стягнення коштів за депозитними договорами та відшкодування моральної шкоди скасовано. Провадження у справі у цій частині закрито. В іншій частині апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що спір у справі виник з приводу стягнення з Фонду грошових коштів за депозитними вкладами та відшкодування моральної шкоди. У пункті 25 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" роз'яснено, що згідно із частинами першою та другою статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є установою, яка виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права та державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами КАС України. Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ "Банк Фінанси та кредит" про стягнення коштів за депозитними правочинами та відшкодування моральної шкоди в апеляційному порядку не оскаржено. У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постановлені у справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір стосується захисту права власності фізичної особи за договором банківського вкладу та повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства. ОСОБА_3 також вважає безпідставною відмову суду в задоволенні її вимог щодо стягнення пені та відшкодування моральної шкоди. Відповідачі своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 13 березня 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 24 січня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної і суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 02 березня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Під час розгляду справи судами встановлено, що 23 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" " в особі відділення N 51 укладено договір-заяву N 300131/122846/370-14 про банківський строковий вклад (депозит) "Пенсійний" на 370 днів в іноземній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 230 доларів США на строк з 23 жовтня 2014 року по 28 жовтня 2015 року з правом поповнення вкладу в порядку, встановленому пунктом 4 договору. Пунктом 2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами вкладу за ставкою 12,20 % річних. Відповідно до пункту 6 договору після закінчення визначеного сторонами строку вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 Основних умов. Пунктом 5 договору передбачено право вкладника вимагати дострокового повернення суми вкладу. 23 жовтня 2014 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51 укладено договір N 300131/122861/370-14 про банківський строковий вклад (депозит) у банківському металі Ф&аав;К "Золотий". Відповідно до пункту 1.1 договору банк відкриває клієнту депозитний рахунок у банківському металі - золото, а клієнт вносить на цей рахунок банківський метал загальною вагою 100,0 грам або 3,22 тройських унції металу на строк з 23 жовтня 2014 року по 28 жовтня 2015 року. Пунктом 1.2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати клієнтові проценти за час користування банківським металом (вкладом) за ставкою 2,25 % річних. Відповідно до пункту 2.3 договору повернення вкладу та виплата нарахованих на нього процентів здійснюється банком у день закінчення строку, визначеного пунктом 1.1 договору. Пунктом 2.5 договору передбачено право клієнта на дострокове повернення вкладу. 28 жовтня 2014 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51 укладено договір N 300131/124661/6-14 про банківський строковий вклад (депозит) у банківському металі Ф&ано;К "Золотий". Відповідно до пункту 1.1 договору банк відкриває клієнту депозитний рахунок у банківському металі - золото, а клієнт вносить на цей рахунок банківський метал загальною вагою 100,0 грам або 3,22 тройських унцій металу на строк з 28 жовтня 2014 року по 28 квітня 2015 року. Пунктом 1.2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати клієнтові проценти за час користування банківським металом (вкладом) за ставкою 1,75 % річних. Відповідно до пункту 2.3 договору повернення вкладу та виплата нарахованих на нього процентів здійснюється банком у день закінчення строку, визначеного пунктом 1.1 договору. 3 листопада 2014 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51 було укладено договір-заява N 300131/127222/370-14 про банківський строковий вклад (депозит) "Пенсійний" на 370 днів в іноземній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 1 тис. 150 дол. США на строк з 3 листопада 2014 року по 8 листопада 2015 року з правом поповнення вкладу в порядку, встановленому пунктом 4 договору. Пунктом 2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами вкладу за ставкою 12,10 % річних. За пунктом 6 договору після закінчення визначеного сторонами строку вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 Основних умов. Пунктом 5 договору передбачено право вкладника вимагати дострокового повернення суми вкладу. 10 листопада 2014 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51 було укладено договір-заяву N 300131/130339/5-14 про банківський строковий вклад (депозит) "Пенсійний" на 5 місяців в іноземній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 1 тис. дол. США на строк з 10 листопада 2014 року по 10 квітня 2015 року з правом поповнення вкладу в порядку, встановленому пунктом 4 договору. Пунктом 2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами вкладу за ставкою 11,60 % річних. Згідно з пунктом 6 договору після закінчення визначеного сторонами строку вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 Основних умов. 24 грудня 2014 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" " в особі відділення N 51 було укладено договір-заяву N 300131/154545/370-14 про банківський строковий вклад (депозит) "Пенсійний" на 370 днів у національній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в національній валюті на вкладний рахунок у сумі 500 грн на строк з 24 грудня 2014 року по 29 грудня 2015 року з правом поповнення вкладу в порядку, встановленому пунктом 4 договору. Пунктом 2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами вкладу за ставкою 26,10 % річних. Згідно з пунктом 6 договору після закінчення визначеного сторонами строку вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 Основних умов. Пунктом 5 договору передбачено право вкладника вимагати дострокового повернення суми вкладу. 20 січня 2015 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51 укладено договір-заяву N 300131/160628/7-15 про банківський строковий вклад (депозит) "Пенсійний" на 7 місяців в іноземній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 9 тис. 400 дол. США на строк з 20 січня по 20 серпня 2015 року з правом поповнення вкладу в порядку, встановленому пунктом 4 договору. Пунктом 2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами вкладу за ставкою 11,60 % річних. Згідно з пунктом 6 договору після закінчення визначеного сторонами строку вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 Основних умов. 5 лютого 2015 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" в особі відділення N 51 було укладено договір N 300131/168218/07-15 про банківський строковий вклад (депозит) "Блискуча сімка" в національній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в національній валюті в сумі 5 тис. грн на строки, визначені підпунктами 1.1.1 - 1.1.3, з 5 лютого по 6 травня 2015 року без права поповнення вкладу. Пунктом 1.2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами за ставками 20,0 - 21,2 % річних. Згідно з пунктом 2.4 договору повернення суми вкладу клієнту здійснюється банком у день закінчення одного з строків, визначених підпунктами 1.1.1-1.1.13 договору. 5 лютого 2015 року між позивачем та ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" " в особі відділення N 51 було укладено договір N 300131/168216/07-15 про банківський строковий вклад (депозит) "Блискуча сімка" в національній валюті. Відповідно до пункту 1 договору вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в національній валюті в сумі 8 тис. грн на строки, визначені підпунктами 1.1.1 - 1.1.3, з 5 лютого по 6 травня 2015 року без права поповнення вкладу. Пунктом 1.2 договору передбачено обов'язок банку нараховувати та сплачувати вкладникові проценти за час користування коштами за ставками 20,0 - 21,2 % річних. Згідно з пунктом 2.4 договору повернення суми вкладу клієнту здійснюється банком у день закінчення одного зі строків, визначених підпунктами 1.1.1 - 1.1.13 договору. Позивач ОСОБА_3 виконала всі зобов'язання за вказаними договорами в частині внесення коштів на депозитні рахунки банку. 19 лютого, 16 та 17 березня і 10 квітня 2015 року ОСОБА_3 зверталася до відповідача з письмовими заявами про розірвання договорів банківського вкладу та повернення суми вкладів, однак, відповіді не отримала. Вищезазначені обставини встановлені рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2015 року, яким позов ОСОБА_3 до ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" про захист прав споживача, стягнення грошових коштів та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" на користь ОСОБА_3 заборгованість: за договором-заявою N 300131/122846/370-14 від 23 жовтня 2014 року в сумі 492 грн. 90 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання; за договором N 300131/122861/370-14 від 23 жовтня 2014 року - 78 тис. 213 грн 52 коп. вкладу та 887 грн 13 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання; за договором N 300131/124661/6-14 від 28 жовтня 2014 року - 78 тис. 213 грн 52 коп. вкладу та 887 грн 13 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання; за договором-заявою N 300131/127222/370-14 від 3 листопада 2014 року - 28 тис. 427 грн 26 коп. вкладу та 322 грн 26 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання; за договором-заявою N 300131/130339/5-14 від 10 листопада 2014 року в сумі 240 грн 32 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання; за договором-заявою N 300131/154545/370-14 від 24 грудня 2014 року - 500 грн вкладу, 5 грн 63 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання та 84 грн 87 коп. інфляційних втрат; за договором-заявою N 300131/160625/7-15 від 20 січня 2015 року - 205 тис. 648 грн 59 коп. вкладу та 2 тис. 353 грн 09 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання; за договором N 300131/168216/07-15 від 5 лютого 2015 року в сумі 65 грн 10 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання та 208 грн 70 коп. інфляційних втрат; за договором N 300131/168218/07-15 від 5 лютого 2015 року в сумі 64 грн 93 коп. - 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання та 1 тис. 480 грн. 36 коп. інфляційних втрат, а всього - 398 тис. 095 грн 31 коп. та 10 тис. грн моральної шкоди. Зазначене рішення набрало законної сили 02 лютого 2016 року. На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 вересня 2015 року N 612 "Про віднесення Публічного Акціонерного Товариства "Банк "Фінанси та кредит" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду було прийнято рішення N 171 від 17 вересня 2015 року "Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "Банк "Фінанси та кредит" і делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Згідно із даним рішенням у ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" запроваджено тимчасову адміністрацію на три місяці з 18 вересня до 17 грудня 2015 року, призначено уповноважену особу Фонду - заступника начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Чернявську О.С. строком на три місяці з 18 вересня до 17 грудня 2015 року. На підставі постанови Правління Національного банку України N 898 від 17 грудня 2015 р. "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 18 грудня 2015 року N 230 "Про початок процедури ліквідації АТ "Банк "Фінанси та кредит" та делегування повноважень ліквідатора банку". Згідно із зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк "Фінанси та кредит", призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора цього банку заступнику начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Чернявській О.С. на два роки з 18 грудня 2015 року до 17 грудня 2017 року. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною другою статті 4 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до закону. За пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанції) уповноважена особа Фонду - це його працівник, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Частиною другою статті 37 цього Закону визначено повноваження Фонду безпосередньо або уповноваженої особи Фонду в разі делегування їй повноважень, до яких належать, зокрема, право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління й органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій. Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частини третя та четверта статті 37 Закону N 4452-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції). Аналіз наведених норм свідчить про те, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень після запровадження тимчасової адміністрації в банку фактично набуває всіх повноважень органів управління та контролюбанку та діє в тому числі як представник останнього, зокрема в договірних правовідносинах з клієнтами банку. Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону N 4452-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції). Тому юрисдикція спору, однією зі сторін якого є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи. Відповідно до статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог до Фонду та закриваючи провадження в цій частині, не врахував, що вимоги до обох відповідачів взаємопов'язані одними договорами депозиту та сумами, які позивач просить стягнути на свою користь. Позивач ОСОБА_3 звернулася з вимогами до Фонду, як до представника банку у зв'язку з тим, що їй стало відомо про неплатоспроможність останнього та призначення уповноваженої особи Фонду (про що вона зазначає у своєму позові). Окрім того, за своїм змістом (суттю, характером) спір не має ознак публічно-правового як у частині вимог до банку, так і в частині вимог до Фонду, є приватноправовим, оскільки обумовлений порушенням прав позивача неналежним виконанням банком узятих на себе договірних зобов'язань. При цьому порушення прав позивача, які стали підставою для звернення до суду, допустив саме банк, ще до запровадження в ньому тимчасової адміністрації, і позовні вимоги ОСОБА_3 не стосуються безпосередньої діяльності (бездіяльності) Фонду як державної спеціалізованої установи. Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позовні вимоги до Фонду є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами КАС України. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України). Положеннями статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Разом з тим частина перша статті 1074 ЦК України (в редакції чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) передбачала, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, установлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом. Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені у спеціальному законі. Процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом N 4452-VI, який є спеціальним законом, що унормовує дані правовідносини. У пункті 8 розділу Х "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України N 4452-VI передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону. Згідно з пунктом 16 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону N 4452-VI є спеціальними і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Проте, суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до Фонду, дійшов помилкового висновку, що спір в цій частині належить до компетенції адміністративних судів та не перевірив законність й обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. На порушенням вимог частини другої статті 315 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції), відхиляючи апеляційну скаргу в частині вимог, суд взагалі не навів мотивів її відхилення. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки апеляційний суд дійшов помилкових висновків про закриття провадження у справі в частині вимог до Фонду, постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права, фактично рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги не переглядалося, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 22 квітня 2016 року скасувати, справу направити на розгляд до апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  12. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 757/21143/15-ц Провадження N 14-112 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Юридична консалтингова служба" (далі також - позивач) до Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві, Міністерства юстиції України про зняття арешту з нерухомого майна та виключення з реєстру записів про обтяження за касаційними скаргами Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року, ухвалене суддею Цокол Л.І., й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Рубан С.М., Кабанченко О.А., Желепа О.В. Учасники справи: позивач: ТзОВ "Юридична консалтингова служба", відповідачі: Відділ державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві, Міністерство юстиції України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що відповідно до договору про відступлення права вимоги від 11 лютого 2015 року до позивача перейшли права іпотекодержателя за іпотечним договором від 18 червня 2007 року (далі - іпотечний договір). Предметом іпотеки за цим договором є (далі - предмет іпотеки): нежилі приміщення з N 1 по N 31 (група приміщень N 149, літ. А), нежилі приміщення з N 1 по N 25, N І (група приміщень N 150, літ. А) і нежилі приміщення з N 1 по N 20, N І (група приміщень N 151, літ. А), розташовані на вул. А. Барбюса, 5-в у м. Києві. 2. 27 лютого 2013 року Господарський суд м. Києва ухвалив рішення у справі N 27/12, яким звернув стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором. 3. 11 лютого 2015 року іпотека вказаних приміщень була зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем. Тобто, позивач набув право у разі невиконання забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення його вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелком" (далі - боржник). 4. Враховуючи іпотечне застереження в іпотечному договорі, позивач має право набути у власність предмет іпотеки. Проте позбавлений можливості реалізувати вказане право, оскільки згідно з відомостями з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна предмет іпотеки перебуває під арештом та забороною його відчуження. 5. Так, щодо предмета іпотеки зареєстровані такі обтяження: 1) запис про обтяження, внесений 11 грудня 2013 року N 3797981 (спеціальний розділ); 2) запис про обтяження, внесений 12 грудня 2013 року N 3803812 (спеціальний розділ); 3) запис про обтяження, внесений 12 грудня 2013 року N 3804414 (спеціальний розділ); 4) запис про обтяження, внесений 17 квітня 2014 року N 5393777 (спеціальний розділ). 6. Тому позивач просить зняти арешт з предмета іпотеки та виключити з відповідного реєстру вказані записи про обтяження. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 25 серпня 2015 року Печерський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив: - зняв арешт з нежитлових приміщень з N 1 по N 31 (групи приміщень N 149), що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 5-в, накладений постановою Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (серія та номер: 41142222) від 10 грудня 2013 року, запис про який внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12 грудня 2013 року за N 3804414 (спеціальний розділ); - зняв арешт з нежитлових приміщень з N 1 по N 25, N І (групи приміщень N 150, літ. А), що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 5-в, накладений постановою Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (серія та номер: 41142222) від 10 грудня 2013 року, запис про який внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12 грудня 2013 року за N 3803812 (спеціальний розділ); - зняв арешт з нежитлових приміщень з N 1 по N 20, N І (групи приміщень N 151, літ. А), що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 5-в, накладений постановою Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (серія та номер: 41142222) від 10 грудня 2013 року, запис про який внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11 грудня 2013 року за N 3797981 (спеціальний розділ); - зняв арешт з нежитлових приміщень загальною площею 1 769,8 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Анрі Барбюса, 5-в і складаються з: нежитлових приміщень з N 1 по N 20, N І (групи приміщень N 151, літ. А) - офіс загальною площею 572,20 кв. м; нежитлових приміщень з N 1 по N 25, N І (групи приміщень N 150, літ. А) - офіс загальною площею 597,40 кв. м; нежитлових приміщень з N 1 по N 31 (групи приміщень N 149, літ. А) - офіс загальною площею 600,20 кв. м, накладений постановою Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (серія та номер: 42970312) від 16 квітня 2014 року, запис про який внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 17 квітня 2014 року за N 5393777 (спеціальний розділ); - зобов'язав Міністерство юстиції України в особі Департаменту державної реєстрації скасувати (виключити) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про обтяження з усіма відомостями, що внесені за N 3797981 від 11 грудня 2013 року, за N 3803812 від 12 грудня 2013 року, за N 3804414 від 12 грудня 2013 року та за N 5393777 від 17 квітня 2014 року. 8. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач має переважне право перед усіма іншими можливими кредиторами на звернення стягнення на предмет іпотеки. Це право було порушене, а тому підлягає захисту. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 10 грудня 2015 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції, встановивши, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право позивача було порушене та підлягає захисту. 10. Суд апеляційної інстанції мотивував рішення тим, що позивач як іпотекодержатель має переважне права перед усіма іншими можливими кредиторами на звернення стягнення на нежилі приміщення на підставі положень частини третьої статті 54 Закону України "Про виконавче провадження", а наявність арешту на вказане майно порушує права позивача. Короткий зміст вимог касаційних скарг 11. У січні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" як стягувач у виконавчому провадженні, в якому державний виконавець наклав арешт на предмет іпотеки, подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року, а провадження у справі закрити. 12. У березні 2016 року Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року та відмовити у задоволенні позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ПАТ "Дельта Банк" оскаржує рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги (1.1) Доводи ПАТ "Дельта Банк" 15. ПАТ "Дельта Банк" вважає, що позов має розглядатися за правилами господарського судочинства з огляду на суб'єктний склад учасників справи. Стверджує, що 27 липня 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб віднесла до категорії нікчемних укладений 4 лютого 2015 року договір відступлення права вимоги від ПАТ "Дельта Банк" до ТзОВ "Компанія з управління активами "Скай кепітал менеджмент", яке 11 лютого 2015 року за іншим договором відступило це право вимоги позивачу. Крім того, права іпотекодержателя у позивача виникли 11 лютого 2015 року, тоді як арешт на предмет іпотеки накладений у квітні 2014 року. Тому вирішення позову порушує права ПАТ "Дельта Банк", яке не було залучене до участі у справі. (1.2) Доводи Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України 16. Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вважає, що у судовому порядку вирішується питання про заміну сторони стягувача у виконавчому провадженні N 42970312 (щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за наказом N 27/12 від 4 березня 2014 року, виданим Господарським судом міста Києва). А тому рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року є передчасним. Крім того, публічне обтяження Відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби України від 17 квітня 2014 року за N 539377 зареєстроване раніше приватного обтяження від 11 лютого 2015 року N 8686535. А тому публічне обтяження, зареєстроване раніше, має пріоритет щодо обтяження приватного. Відтак, право на звернення стягнення на майно у процедурі виконавчого провадження має Відділ примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби України відповідно до статті 39 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". (2) Позиції інших учасників справи 17. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. Відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій) особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту. 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів, вважаючи порушеним право іпотекодержателя щодо набуття у власність предмета іпотеки. Суди задовольнили вимоги позивача та зняли арешт з майна, яке є предметом іпотеки, розглянувши справу за правилами цивільного судочинства. 21. Учасниками цієї справи є юридичні особи: іпотекодержатель (позивач), а також Відділ державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві та Міністерство юстиції України. Тому незалежно від підстав арешту майна, враховуючи характер спору, позов про зняття арешту з нерухомого майна згідно зі статтею 15 ЦПК України, статтями 1 і 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій, мав розглядатися за правилами господарського судочинства. 22. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами ПАТ "Дельта Банк" про наявність юрисдикції господарського суду для розгляду цієї справи та вважає необґрунтованими висновки судів про необхідність його розгляду за правилами цивільного судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (2.1) Щодо суті касаційної скарги 23. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 24. Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ПАТ "Дельта Банк" є обґрунтованою, а касаційна скарга Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - частково обґрунтованою. Тому рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року слід скасувати, а провадження у справі закрити. (2.2) Щодо судових витрат 26. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 27. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню позивачем у сумі 1 169,28 грн. На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частиною першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити повністю, а касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задовольнити частково. 2. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року скасувати; провадження у справі закрити. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична консалтингова служба" (адреса місцезнаходження: вулиця Симиренка, 36, місто Київ, 03134; ідентифікаційний код юридичної особи: 38364899) на користь Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (адреса місцезнаходження: вулиця Городецького, 13, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код юридичної особи: 02760363) 1 169,28 грн відшкодування судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 27 червня 2018 року.
  13. Постанова Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 464/5495/13-ц Провадження N 14-92цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Житлово-експлуатаційне підприємство "Стимул-Сихів" (далі - ТОВ ЖЕП "Стимул-Сихів"), Львівська міська рада, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2016 року у складі суддів: Шандри М.М., Струс Л.Б., Шумської Н.Л. у справі за позовом Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ТОВ ЖЕП "Стимул-Сихів", Львівська міська рада, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, про демонтаж самочинно збудованих об'єктів, УСТАНОВИЛА: У червні 2013 року Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про демонтаж самочинно збудованих об'єктів. Позов мотивовано тим, що відповідачі, зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1, облаштували тамбур, погріб та фундамент під господарську будівлю без документів на землекористування, погодженої проектної документації, розпорядчого документа виконавчого органу та дозволу на виконання будівельних робіт, у зв'язку із чим міжвідомча комісія Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради зробила висновок про неможливість їх експлуатації та необхідність демонтажу. Вказаний висновок затверджено розпорядженням голови Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради. Відповідачів зобов'язано здійснити демонтаж самочинно збудованих об'єктів, однак таке розпорядження у визначений строк вони не виконали, тому позивач просить зобов'язати відповідачів здійснити демонтаж самочинно зведених прибудов. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 19 листопада 2015 року позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 демонтувати самочинно добудовані до квартири АДРЕСА_1 об'єкти, а саме: тамбур до квартири, погріб та фундамент під господарську будівлю. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що дозволу на перепланування жилого приміщення та згоди інших мешканців будинку на таку добудову не надавалося. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2016 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 19 листопада 2015 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради звернулася до суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, а отже відносини між сторонами є публічно-правовими і зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У червні 2016 року Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначила, що вказаний спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач звернувся до суду не як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій держави, а як юридична особа для захисту майнових та немайнових прав та інтересів. Вирішуючи питання про відкриття провадження, суд повинен керуватись положеннями статті 124 Конституції України та з врахуванням того, що за частинами першої та другої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) або Господарським процесуальним кодексом України віднесено до компетенції адміністративних або господарських судів. У вересні 2016 року ОСОБА_6 подала заперечення на касаційну скаргу, в яких просить ухвалу апеляційного суду залишити без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 16 серпня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Фактичні обставини справи Суди встановили, що частина житлового будинку на АДРЕСА_1 знаходиться в межах червоних ліній. Квартира 4 на АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить відповідачам ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які здійснили самочинне будівництво цегляної добудови до житлового будинку (тамбура), погреба та фундаменту під господарську будівлю, за відсутності документів на землекористування, що підтверджується актом, складеним комісією ТОВ ЖЕП "Стимул-Сихів" 03 квітня 2013 року. Постановою Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 05 серпня 2011 року ОСОБА_5 притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення за здійснення реконструкції квартири за рахунок добудови (влаштовано фундамент) за адресою: АДРЕСА_2, влаштування фундаменту під господарську будівлю без затвердженої проектної документації та права на виконання будівельних робіт. Розпорядженням голови Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради від 11 квітня 2013 року N 169 відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 26, 34 Закону України "Про регулювання містобудівної дільності", пункту 5.1.3 Положення про порядок врегулювання питань самочинного будівництва у м. Львові, затвердженого рішенням виконкому Львівської міської ради від 09 вересня 2011 року N 835, Положення про Сихівську районну адміністрацію Львівської міської ради, затвердженого рішенням виконкому Львівської міської ради від 06 січня 2012 року N 07, враховуючи лист департаменту містобудування від 10 липня 2012 року N 3-Г-20802/24, постанову Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 05 серпня 2011 року, затверджено висновок міжвідомчої комісії про технічну неможливість експлуатувати самочинно збудовані об'єкти АДРЕСА_3 - добудований тамбур до квартири, погріб, фундамент під господарську будівлю, будівництво яких виконано в межах червоних ліній, без документів на землекористування, затвердженої проектної документації і дозволу на виконання будівельних робіт та їх демонтаж. Зобов'язано співвласників квартири 4 на АДРЕСА_1 демонтувати самочинно збудовані об'єкти до 01 червня 2013 року. За змістом акта від 10 червня 2013 року, складеного комісією ТОВ ЖЕП "Стимул-Сихів", відповідачі розпорядження від 11 квітня 2013 року N 169 про демонтаж самочинно збудованих об'єктів не виконали, що і стало підставою для звернення Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради до суду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак суд апеляційної інстанції зазначив, що вона підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з цим позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. А в частині другій цієї статті вказано, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. За змістом статті 15 ЦПК України як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України). Справою адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. За змістом пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень, зокрема, в інших випадках, встановлених законом. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Як орган місцевого самоврядування Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради відповідно до статті 25 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" правомочна розглядати та вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до її відання. У статті 30 згаданого Закону передбачено, зокрема, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження: управління об'єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню. Відповідно до підпункту 3 пункту "б" частини першої статті 31 цього Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема, здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об'єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу. Аналогічну норму закріплено у статті 14 Закону України від 16 листопада 1992 року N 2780-XII "Про основи містобудування". Згідно зі статтею 7 вказаного Закону N 2780-XII державне регулювання у сфері містобудування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами в порядку, встановленому законодавством. За положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до позову) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 ЦК України). У справі, що розглядається, Сихівська районна адміністрація звернулася з позовом про зобов'язання відповідачів демонтувати самочинно збудовані об'єкти, які були побудовані ними в межах червоних ліній, без документів на землекористування та дозволу на виконання будівельних робіт, у зв'язку з невиконанням у добровільному порядку розпорядження позивача від 11 квітня 2013 року N 169 "Про демонтаж самочинно збудованих об'єктів на АДРЕСА_4", тобто з підстав, передбачених частиною сьомою статті 376 ЦК України. Отже, спірні правовідносини в цій справі обумовлені реалізацією позивачем передбачених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже і публічно-правову природу таких правовідносин. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі N 14-48цс18, від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18 та від 15 травня 2018 року у справі N 11-346апп18. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом цього розгляду, є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовує у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення та усунення порушень у сфері містобудівної діяльності шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта владних повноважень, який звернувся до суду з позовом про демонтаж самочинно збудованого об'єкта, відповідно до наведеного вище припису закону, належить до юрисдикції адміністративних судів. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у відповідній редакції), суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про скасування рішення суду із закриттям провадження в цій справі відповідно до частини першої статті 310 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття ухвали). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України (в чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416 ЦПК України (в чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2016 року залишити без змін. Повний текст постанови складено 02 липня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя - доповідач О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 295/14294/17 Провадження N 14-136цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Житомирської міської ради, Виконавчого комітету Житомирської міської ради (далі також - відповідачі) про захист права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 5 грудня 2017 року, постановлену у складі судді Гумен Н.В., і постанову Апеляційного суду Житомирської області від 24 січня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі: Миніч Т.І., Трояновської Г.С., Павицької Т.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3, - відповідачі: Житомирська міська рада, Виконавчий комітет Житомирської міської ради. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2017 року позивач звернулася до суду з позовом про захист права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. Позивач є власником нежитлового приміщення - магазину непродовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_1 2.2. На фасаді будинку, де знаходиться магазин, розміщені конструкції інформаційних вивісок (далі - конструкції). 2.3. Позивач вказувала, що у неї як у власника є погодження стосовно правомірного розміщення конструкцій; зазначала, що вони є елементами фасаду будинку. 2.4. Від орендаря магазину вона дізналася, що відповідачі вирішили демонтуватиналежні їй конструкції, повідомивши про це шляхом наклеювання на скло вітража припису, в якому зазначалося про його негайне виконання і про те, що в іншому випадку демонтаж відбудеться примусово. 3. Просила заборонити відповідачам і підконтрольним їм органам (управлінням, департаментам, комітетам), комунальним підприємствам й іншим організаціям проводити демонтаж конструкцій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 5 грудня 2017 року Богунський районний суд м. Житомира постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження. 5. Ухвала мотивована тим, що позовні вимоги заявлені позивачем до органу місцевого самоврядування, який здійснює управлінські функції, а спір у цій справі належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 24 січня 2018 року Апеляційний суд Житомирської області ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу суду першої інстанції. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спір, який виник, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд вказав, що якщо орган місцевого самоврядування бере участь у справі у зв'язку з виконанням своїх владних повноважень, зокрема владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень не спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи, справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 13 лютого 2018 року позивач звернулася до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою. Вказує на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 5 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 24 січня 2018 року і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду та вирішення питання про відкриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 5 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Ухвала мотивована тим, що позивач оскаржує ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вважає, що суди неправильно визначили підвідомчість спору як адміністративного, оскільки вона зверталася до суду з позовом про захист права власності на підставі статті 386 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, який мав розглядатися за правилами цивільного судочинства. 13. Крім того, позивач вказує, що вона не порушує питання про скасування рішень відповідачів, позов не стосується їх владних повноважень і застосування судами першої й апеляційної інстанцій приписів Закону України "Про благоустрій населених пунктів" було помилковим. (2) Позиція відповідачів 14. Відповідачі своїх позицій щодо касаційної скарги позивача не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 15. Відповідачами у цій справі є орган місцевого самоврядування та його виконавчий комітет, а предметом позову - вимога позивача заборонити відповідачам і підконтрольним їм органам (управлінням, департаментам, комітетам), комунальним підприємствам та іншим організаціям проводити демонтаж конструкцій. 16. Позивач вважає, що суди неправильно визначили підвідомчість спору як адміністративного, оскільки вона зверталася до суду з позовом про захист права власності на конструкції на підставі статті 386 ЦК України, який мав розглядатися за саме за правилами цивільного судочинства. 17. Відповідно до частини першої статті 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" елементами благоустрою є, зокрема, засоби та обладнання зовнішньої реклами, інформаційні стенди, дошки, вивіски. 18. Згідно з пунктом 10 частини першої статті 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" до благоустрою належать також інші елементи, визначені нормативно-правовими актами. 19. Відповідно до пункту 1.12 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі, затверджених рішенням Житомирської міської ради від 29 березня 2012 року N 325, елементами благоустрою є також фасади будинків і споруд. 20. З огляду на вказане як конструкції позивача, так і фасад будівлі, на якій вони розміщені, є елементами благоустрою незалежно від того, кому вони належать на праві власності. 17. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 21. Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку (пункт 44 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). 22. До власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів міських рад належать, зокрема, організація благоустрою населених пунктів і здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів (підпункт 7 пункту "а" частини першої статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"); видача дозволу на порушення об'єктів благоустрою у випадках та порядку, передбачених законом (підпункт 17 пункту "а" частини першої вказаної статті). 23. Повноваження місцевих рад та їх виконавчих органів у сфері благоустрою населених пунктів визначені також статтею 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів". 24. Так, до повноважень міських рад у цій сфері, зокрема, належить: затвердження правил благоустрою територій населених пунктів (пункт 2 частини першої статті 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів"); створення в разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення спільно з іншими суб'єктами комунальної власності благоустрою населених пунктів, визначення повноважень цих органів (служб) (пункт 3 частини першої вказаної статті). А до повноважень виконавчих органів міських рад належать, зокрема, здійснення заходів з благоустрою населених пунктів (пункт 1 частини другої статті 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів"); здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів (пункт 5 частини другої вказаної статті); видача дозволу на порушення об'єктів благоустрою у випадках та порядку, передбачених цим Законом (пункт 14 частини другої зазначеної статті). 25. Крім того, згідно з пунктом 10.1 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі, затверджених рішенням Житомирської міської ради від 29 березня 2012 року N 325,контроль у сфері благоустрою міста Житомира спрямований на забезпечення дотримання органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, фізичними особами-суб'єктами підприємницької діяльності, громадянами, у тому числі іноземцями та особами без громадянства, вимог Закону України "Про благоустрій населених пунктів", цих Правил та інших нормативно-правових актів. 26. Якщо під час перевірки виявлені причини та умови, які можуть спричинити порушення благоустрою або вже спричинили, посадова особа контролюючого органу (або інші, уповноважені на це особи) зобов'язана скласти та надати офіційний документ - припис або протокол (пункт 10.3 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі). Припис є обов'язковим для виконання в термін до трьох діб особами, які є відповідальними за утримання об'єктів благоустрою (пункт 10.4 зазначених Правил). Посадова особа контролюючого органу (або інша, уповноважена на це особа), яка під час перевірки об'єкта благоустрою виявила порушення вимог цих Правил, зобов'язана на винну особу скласти протокол про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого відповідною статтею Кодексу України про адміністративні правопорушення (пункт 10.6 вказаних Правил). 27. До відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів згідно з пунктом 11.2 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі притягаються особи, винні, зокрема, у порушенні вимог Закону України "Про благоустрій населених пунктів", пошкодженні (руйнуванні чи псуванні) об'єктів благоустрою, самовільному наклеюванні оголошень, інформаційно-агітаційних плакатів, реклами, листівок тощо на об'єктах благоустрою території міста. 28. З огляду на вказане, Житомирська міська рада та її виконавчі органи наділені владними управлінськими функціями у сфері встановлення та застосування правил з питань благоустрою території населеного пункту, зокрема контролю за виконанням всіма суб'єктами затверджених Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі незалежно від того, у чиїй власності знаходяться елементи благоустрою. 29. Позивач визнає, що вона дізналася про намір демонтувати її конструкції з припису, який був наклеєний на скло вітража її приміщення, і вважає що відповідач (який саме - не уточнює) діяв у незаконний спосіб. 30. Крім того, позивач стверджує, що у неї вже був спір з Виконавчим комітетом Житомирської міської ради щодо рішення про демонтаж спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зокрема, кронштейна на фасаді будинку за адресою: АДРЕСА_1 Цей спір був розглянутий за правилами адміністративного судочинства. 31. 18 грудня 2013 року Корольовський районний суд м. Житомира у справі N 296/4148/13-а ухвалив постанову, якою задовольнив позовні вимоги: скасував рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 6 березня 2013 року N 90 "Про демонтаж спеціальних конструкцій зовнішньої реклами в м. Житомирі" у частині пункту 27 Переліку суб'єктів господарювання, яким буде здійснено демонтаж спеціальних конструкцій зовнішньої реклами в м. Житомирі, викладеного в додатку до цього рішення із зазначенням ТзОВ "Ізі Кредит" (суборендаря приміщення позивача). 32. 23 січня 2014 року Житомирський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу, якою вказану постанову суду першої інстанції залишив без змін. 33. У позові в справі N 295/141294/17 позивач звертала увагу, що у вказаній ухвалі Житомирський апеляційний адміністративний суд зазначив, що кронштейн на фасаді будинку є невід'ємною частиною конструкції нежитлового приміщення та належить позивачеві на праві власності. 34. Позивач стверджувала, що відповідачі повторно вирішили демонтувати належні їй конструкції, про що вона дізналася з відповідного припису. Вважає, що, ухвалюючи рішення з питань, які вже були вирішені судом в іншій справі, відповідачі грубо втручаються у право власності та порушують його, а скасування рішень про демонтаж не забезпечує реального захисту прав позивача. 35. Правовідносини, пов'язані, зокрема, з контролем за розміщенням зовнішньої реклами, врегульовані Законом України "Про рекламу" та Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року N 2067. 36. Зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих, зокрема, на зовнішніх поверхнях будинків, споруд (абзац 6 статті 1 Закону України "Про рекламу"). 37. Розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами міських рад (частина перша статті 16 Закону України "Про рекламу"). 38. Відповідно до пункту 45 Типових правила розміщення зовнішньої реклами контроль за додержанням правил розміщення зовнішньої реклами здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та інші органи відповідно до законодавства. 39. Згідно з підпунктом 7.11.2 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі проведення робіт, пов'язаних з розташуванням (монтажем, реконструкцією, перенесенням, демонтажем) та експлуатацією рекламних засобів на міській території, здійснюється у відповідності доПравил розміщення зовнішньої реклами в м. Житомирі на підставі дозволів на проведення цих робіт, наданих уповноваженим органом виконкому міської ради в установленому порядку. 40. Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 11 березня 2010 року N 168 затверджені Правила розміщення зовнішньої реклами в м. Житомирі. 41. Ці Правила встановлюють порядок здійснення діяльності з розміщення зовнішньої реклами у м. Житомирі (пункт 1.2). На територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою території м. Житомира (пункту 4.12 Правил розміщення зовнішньої реклами в м. Житомирі). 42. Розміщення зовнішньої реклами на пам'ятках історії та архітектури і в межах зон охорони таких пам'яток дозволяється за погодженням з органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Розміщення зовнішньої реклами на пам'ятках містобудування та архітектури місцевого значення, а також в межах їх охоронних зон обмежено збереженням зовнішнього вигляду архітектурно-історичних ансамблів (підпункт 7.11.9 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі). 43. Рекламні засоби, які розташовуються, зокрема, на будинках, не повинні вступати у візуальний конфлікт з архітектурою та суттєво міняти вигляд їхніх фасадів (підпункт 7.11.13 вказаних Правил). 44. Забороняється вчиняти дії по організації, розміщенню реклами, будь-яких рекламних засобів, будь-яких оголошень, плакатів, листівок тощо безпосередньо на фасадах будинків, будівель, споруд та їх елементів. Особи, причетні до організації та розміщення реклами, несуть відповідальність за дії та/або бездіяльність, що призвели до розміщення реклами, будь-яких рекламних засобів, будь-яких оголошень, плакатів, листівок тощо у не відведених для цього місцях (підпункт 7.11.15 зазначених Правил). 45. Рекламні засоби, які розташовано з порушеннями діючих норм і правил, а також в інших випадках, визначених у нормативно-правових актах або в договорі, підлягають демонтажу в порядку, встановленому виконкомом міської ради (підпункт 7.11.25 Правил благоустрою, забезпечення чистоти, порядку і дотримання тиші у м. Житомирі). 46. Розділ 15 Правил розміщення зовнішньої реклами в м. Житомирі передбачає, зокрема, випадки демонтажу спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, розміщених з порушенням визначеного порядку, а також регламентує процедуру проведення такого демонтажу. 47. За змістом ухвали Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2014 року у справі N 296/4148/13-а Виконавчий комітет Житомирської міської ради вважав, що позивач розмістила на фасаді будинку на АДРЕСА_1 спеціальні конструкції зовнішньої реклами. 48. Натомість, позивач стверджує, що її конструкції не є рекламними, бо згідно з частиною шостою статті 9 Закону України "Про рекламу" вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності, час роботи, що розміщена, зокрема, на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу в таке приміщення, рекламою не вважається. 49. Крім того, за твердженнями позивача вона має погодження 2002 року N 128/1235/1 інформаційної вивіски на АДРЕСА_1, а також погодження 2007 року N 41/2007 рекламно-інформаційної вивіски за тією ж адресою. 50. ВеликаПалата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження, залишену без змін апеляційним судом, не може надавати оцінку фактичним обставинам справи, зокрема тому, чи є конструкції позивача спеціальними конструкціями зовнішньої реклами, чи має позивач погодження (дозволи) на їх встановлення, чи діяли відповідачі у спосіб, передбачений нормативними актами, видаючи припис про демонтаж конструкцій позивача, чи існують визначені нормативними актами підстави для такого демонтажу. Ці та інші обставини, які мають значення для вирішення спору, повинні бути встановлені під час розгляду справи по суті. 51. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис закріплює стаття 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 52. Отже, за правилами цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 53. Завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 54. Згідно з частиною третьою вказаної статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 55. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 56. КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду першої інстанції, визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, та встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні, зокрема, щодо спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17). 57. За змістом пункту 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції, чинній на час розгляду спору Великою Палатою Верховного Суду, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 58. Як було встановлено, відповідачі є суб'єктами владних повноважень, які виконують управлінські функції контролю за дотриманням правил благоустрою населеного пункту та правил розміщення зовнішньої реклами. 59. Позивач, вимагаючи, заборонити відповідачам і підконтрольним їм органам (управлінням, департаментам, комітетам), комунальним підприємствам й іншим організаціям проводити демонтаж конструкцій, оспорює наявність підстави для такого демонтажу з огляду на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2014 року у справі N 296/4148/13-а, а також спосіб, в який цей демонтаж намагаються провести, зокрема стверджуючи про порушення порядку складання та вручення припису і про повторне ухвалення рішень, з питань, які вже були вирішені адміністративним судом. 60. З огляду на викладене, враховуючи, що фасад будівлі, в якій розміщений магазин позивача, як і конструкції на цьому фасаді, є елементами благоустрою, а спірні правовідносини стосуються оцінки рішень і дій відповідачів як суб'єктів владних повноважень, що реалізують, зокрема, вищевказані управлінські функції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що твердження позивача про те, спір виник з приводу здійснення нею права власності на приміщення магазину на АДРЕСА_1 є необґрунтованими. 61. Так само необґрунтованими є аргументи позивача щодо заперечення відповідачами її права власності на конструкції та стосовно необхідності усунення перешкод у користуванні ними. На момент звернення до суду позивач безперешкодно користувалася конструкціями. А їх демонтаж, який, пред'явивши позов, вона хоче не допустити, не заперечує та не позбавляє її права власності на ці конструкції. 62. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно встановили, що спір між сторонами є публічно-правовим і правильно визначили суд, до юрисдикції якого належить розгляд вимоги, заявленої позивачем. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частина третя статті 406 ЦПК України). 64. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 65. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 66. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ухвала Богунського районного суду м. Житомира від 5 грудня 2017 року та постанова Апеляційного суду Житомирської області від 24 січня 2018 року є правильними по суті рішеннями і залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 67. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 68. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (частина перша статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року). Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої вказаної статті). 69. За змістом пункту 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 70. Функції з надання погоджень (дозволів) на встановлення елементів благоустрою і рекламних конструкцій, а також з контролю за дотриманням правил благоустрою населеного пункту та правил розміщення зовнішньої реклами є управлінськими і здійснюються суб'єктами владних повноважень у порядку, визначеному чинним законодавством України. 71. Спори, які стосуються виконання суб'єктами владних повноважень зазначених функцій, зокрема демонтажу елементів благоустрою, розміщених, на фасадах будівель і споруд, а також рекламних конструкцій, є публічно-правовими та мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 5 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Житомирської області від 24 січня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 11 липня 2018 року.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/952/17 Провадження N 11-305апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Гавриленка В.В., учасник справи позивач - ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Старкпром" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року (суддя Кузьменко В. А) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року (судді Вівдиченко Т.Р., Беспалов О.О., Губська Л.В.) у справі N 826/952/17 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі - нотаріус) Джуринської Людмили Володимирівни, третя особа - ТОВ "Старкпром", про скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до нотаріуса Джуринської Л.В. про скасування рішення відповідача від 30 грудня 2016 року N 33297173 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за договором від 26 січня 2007 року в іпотеку Відкритого акціонерного товариства "Кредобанк" (далі - ВАТ "Кредобанк") передано майнові права на земельну ділянку, що належала позивачу на праві приватної власності. Однак оскарженим рішенням відповідача від 30 грудня 2016 року право власності на цю земельну ділянку зареєстровано за ТОВ "Старкпром" на підставі згаданого вище договору іпотеки та двох договорів відступлення прав за цим договором від 27 травня 2016 року. Позивач зазначив, що оскільки законодавець пов'язує право іпотекодержателя на позасудове врегулювання з невиконанням іпотекодавцем у тридцятиденний строк вимоги про усунення порушень особистого зобов'язання, то відсутність документа, що підтверджує наявність факту завершення такого строку, свідчить про те, що рішення нотаріуса прийнято всупереч вимогам законодавства. З огляду на це ОСОБА_3 вважає, що оскаржене рішення відповідача прийнято на підставі неповного пакету документів, унаслідок чого відповідач неправомірно встановив факт виконання умов, з якими стаття 35 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" пов'язує набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 31 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року, позов ОСОБА_3 задовольнив повністю. Не погодившись із указаними судовими рішеннями, третя особа подала касаційну скаргу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. На обґрунтування вимог касаційної скарги ТОВ "Старкпром" вказує, що позовною вимогою в даному спорі є скасування рішення нотаріуса стосовно реєстрації за третьою особою права власності на земельну ділянку. Разом з тим правовою підставою для набуття ТОВ "Старкпром" права власності на цю ділянку є договірні відносини між позивачем та товариством, а саме права та обов'язки сторін, що виникають з кредитного договору від 26 січня 2007 року N 10 та договору іпотеки від 26 січня 2007 року, зокрема, невиконання ОСОБА_3 своїх фінансових зобов'язань за кредитним договором та виникнення у третьої особи права на звернення стягнення на предмет іпотеки. Таким чином, оскільки дії відповідача спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав ТОВ "Старкпром", то в цьому випадку наявний спір щодо права власності останнього на земельну ділянку, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Окрім того, у провадженні Дніпровського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа N 755/1228/17 за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Старкпром", третя особа - нотаріус Джуринська Л.В., про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ТОВ "Старкпром" та визнання договору недійсним. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначила, що вона оспорює рішення про державну реєстрацію прав з підстав порушення відповідачем установленого законом порядку його прийняття. Позовні вимоги та їх нормативне обґрунтування стосуються виключно невідповідності спірного рішення вимогам законодавства України, що регулює порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно. Доводи скаржника про те, що оскаржене рішення відповідача спрямоване на виникнення, зміну або припинення цивільних прав ТОВ "Старкпром", є помилковими, оскільки зазначені наслідки є метою вчинення правочину. Також безпідставним є посилання скаржника на наявність в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва цивільної справи N 755/1228/17, адже предметом цивільного спору є протиправність дій іпотекодержателя та визнання договору недійсним. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надіслав. Заслухавши суддю-доповідача, виступ позивача проти задоволення касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення цієї скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що 26 січня 2007 року між ВАТ "Кредобанк" (банк) і ОСОБА_3 (позичальник) було укладено кредитний договір N 10, відповідно до якого банк видає позичальнику кредит у сумі 85 тис. доларів США на строк до 01 січня 2027 року. Кредит видається на придбання земельної ділянки площею 0,0620 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, згідно з договором купівлі-продажу, укладеним між позичальником та ОСОБА_5. Цього ж дня між ВАТ "Кредобанк" (іпотекодержатель) і ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пашинною В.В. та зареєстровано в реєстрі за N 70. Відповідно до пункту 1.3 цього договору предметом іпотеки є майнові права на земельну ділянку площею 0,0620 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та стане власністю позивача після оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку. 06 липня 2007 року позивач отримав державний акт на право власності на указану земельну ділянку серії ЯД N 925864. 27 травня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Укрфінресурс" (далі - ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс") та ТОВ "Старкпром" було укладено договір відступлення прав вимоги за кредитним договором від 26 січня 2007 року N 10, відповідно до пункту 2.2 якого ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" відступає ТОВ "Старкпром", а ТОВ "Старкпром" набуває від ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" права вимоги до ОСОБА_3 у повному обсязі (у зв'язку із чим ТОВ "Старкпром" стає кредитором за кредитним договором) з дати та за умови належного виконання ТОВ "Старкпром" у повному розмірі свого обов'язку з оплати за відступлення таких прав вимоги до боржника згідно з умовами цього договору. Пунктом 1.4 договору відступлення прав вимоги за кредитним договором від 26 січня 2007 року N 10 передбачено, що кредитний договір - це кредитний договір від 26 січня 2007 року N 10, укладений між ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" та ОСОБА_3 (з усіма наступними змінами). 27 травня 2016 року між ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" та ТОВ "Старкпром" було укладено договір відступлення прав за договором іпотеки, посвідченим 26 січня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пашинною В.В. і зареєстрованим в реєстрі за N 70. Відповідно до пункту 2.1. цього договору ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" відступає ТОВ "Старкпром", а ТОВ "Старкпром" набуває від ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" всі права іпотекодержателя за договором іпотеки. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. та зареєстровано в реєстрі за N 2365. 30 грудня 2016 року нотаріус прийняв рішення індексний номер 33297173 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким за ТОВ "Старкпром" зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку. Не погодившись із таким рішенням відповідача, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим позовом. Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Ураховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки) та реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - земельної ділянки позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 та N 11-192апп18 відповідно). При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржених судових рішень із закриттям провадження у справі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Старкпром" задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 15 червня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П. Повний текст постанови підписано 02 липня 2018 року.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 810/950/16 Провадження N 11-504апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Компанії Вінсі Констрюксьон Гран Проже, Компанії Буйг Траво Пюблік (далі - Компанії) до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Іванківської районної державної адміністрації Київської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: товариство з обмеженою відповідальністю "Монтаж-Енергобуд" (далі - Товариство), публічне акціонерне товариство "Фідобанк" (далі - Банк), про часткове скасування рішення, за касаційною скаргою Компаній на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року (колегія суддів у складі Аліменка В.О., Безименної Н.В., Карпушової О.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року Компанії звернулися до суду з адміністративним позовом до Реєстраційної служби Іванківського міжрайонного управління юстиції Київської області (далі - Реєстраційна служба), у якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просили скасувати частково рішення про державну реєстрацію права власності від 14 січня 2013 року, індексний номер: 31013, на об'єкт нерухомого майна "нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд", реєстраційний номер 607132220, розташований за адресою: Київська область, Іванівський район, смт Іванків, вул. Проскури Івана, будинок 86 К державного реєстратора Реєстраційної служби Іванівського міжрайонного управління юстиції Київської області Гніденко А.В. (далі - Державний реєстратор), виключивши модульні житлові споруди зі складу цього об'єкту нерухомого майна. В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що рішенням Державного реєстратора від 14 січня 2013 року за Товариством зареєстровано право власності на тимчасові модульні житлові споруди, проектування та будівництво яких здійснювалось за замовленням та за рахунок позивачів. Вказані модульні житлові споруди не входять до складу об'єкта нерухомості, реконструкцію якого здійснювало Товариство, а право власності на них зареєстроване за останнім, у відсутність правовстановлюючих документів та документів, що підтверджують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Київський окружний адміністративний суд постановою від 21 вересня 2016 року задовольнив позовні вимоги: визначив спосіб і порядок виконання судового рішення шляхом внесення змін до Державного реєстру прав про об'єкт нерухомого майна - "Нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд" (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 607132220), виключивши з опису об'єкта нерухомого майна слова "з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд". Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 грудня 2016 року задовольнив частково апеляційні скарги Банку та Товариства; скасував постанову Київського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року; провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) та роз'яснив, що спір, який виник між сторонами, може бути вирішений в порядку господарського судочинства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанцій, з посиланням на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, виходив із того, що спір у справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки випливає з договірних відносин, а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, у січні 2017 року Компанії звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просять скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Банк у запереченнях на касаційну скаргу, які надійшли до суду 22 лютого 2017 року, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення апеляційного суду - без змін. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 13 березня 2018 року касаційну скаргу Компаній на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 25 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Згідно з положеннями частини четвертої статті 327 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Судами встановлено, що Компанії, разом акредитовані в Україні на підставі свідоцтва від 12 листопада 2007 року N 186, у якості виконавця міжнародної технічної допомоги з будівництва нового укриття ("Новий безпечний конфайнмент") на заміну старого саркофагу 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС на підставі Контракту N SIP08-1-001, укладеного між позивачами та Державним спеціалізованим підприємством Чорнобильська АЕС від 10 серпня 2007 року. Будівельні роботи фінансуються за рахунок коштів грантів, наданих країнами донорами Чорнобильському фонду "Укриття", розпорядником якого є Європейський банк реконструкції та розвитку. Роботи з комплексного ремонту споруди за адресою: вул. І. Проскури, 86, смт Іванків, Київської області та улаштування модульних житлових споруд на прилеглій територій були замовлені позивачем для тимчасового проживання своїх працівників під час виконання робіт за Контрактом N SIP08-1-001, закінчення яких планується в кінці 2017 року. 9 березня 2012 року між Компаніями (Підрядник) і Товариством (Субпідрядник) було укладено договір субпідряду на будівництво житлового містечка в смт Іванків N NKA 400 0233/02/2012 (далі - Договір субпідряду). Предметом договору є зобов'язання Товариства за замовленням Підрядника виконати роботи з: - проектування, виготовлення, поставки, монтажу, підключення до електричних мереж і водопостачання, каналізації, супутникового телебачення та здачі в експлуатацію і передачі у власність блок-модульного житлового комплексу, що розташований за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І. Проскури, на території, прилеглій до будинку N 86 (Об'єкт N 1) (пункт 1.1.1 Договору субпідряду); - комплексного відновлюваного ремонту, підключення до мережі супутникового телебачення і здачі в експлуатацію будівлі гуртожитку, що знаходиться за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І.Проскури, буд. N 86 (Об'єкт N 2) (пункт 1.1.2 Договору субпідряду). За змістом розділу 2 Договору субпідряду вартість робіт, складає 6 500 000 грн та включає всі витрати Товариства, пов'язані з виконанням договору. Роботи за Договором субпідряду виконані Товариством, прийняті та оплачені у повному обсязі позивачами, що підтверджується актами приймання виконаних підрядних робіт та актом здачі-прийняття робіт від 28 вересня 2012 року. 14 січня 2013 року Товариство звернулось до Реєстраційної служби із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) на об'єкт нерухомого майна - реконструйована нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І. Проскури, буд. 86 К. Відповідно до технічного паспорта на виробничий будинок, розташований за адресою: Київська область, смт Іванків, буд. 86, вказаний об'єкт нерухомого майна складається з будівлі літ. "А" - будівля під житло для робітників і службовців, літ. "W" - блок кімнат, літ. "Х" - погріб, літ "Ф" - погріб, N 4, 10, 11 - огорожі. Згідно картки прийому заяви від 14 січня 2013 року N 30978 до заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Товариством додано: зареєстровану декларацію про реєстрацію об'єкта будівництва від 26 жовтня 2012 року N КС 14312200790; технічний паспорт від 11 жовтня 2012 року N 2140, розроблений КП "БТІ Києво-Святошинської районної ради Київської області". На підставі зазначених документів, Державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 січня 2013 року N 31013, яким зареєстрував право власності Товариства на об'єкт нерухомого майна - "Нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд", що розташований за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І.Проскури, буд. 86 К. Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно індексний номер 51821, зареєстрований за Товариством об'єкт нерухомості складається з: будівлі літ. "А" загальною площею 692,2 кв. м, блок кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м, погріб літ. "Х", погріб літ. "Ф", огорожа N 4, 10, 11. За змістом позовних вимог позивачі не погоджуються із рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 січня 2013 року N 31013 в частині державної реєстрації права власності за Товариством на модульні житлові споруди, що в описі об'єкта нерухомого майна позначені як "блок кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м". У подальшому, 21 жовтня 2013 року між Банком та Товариством укладений кредитний договір N 524 Ю про надання останньому кредит у формі кредитної лінії із лімітом в сумі 2 000 000 грн. строком до 20 жовтня 2014 року. У забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором укладений договір іпотеки, відповідно до якого Товариство передало в іпотеку Банку нерухоме майно з усіма його приналежностями: - нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд, що складаються з будівлі літ. "А" загальною площею 692,2 кв. м, блоку кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м, погрібу літ. "X", погрібу літ. "Ф", огорожі N 4, 10, 11, що знаходяться за адресою: Київська, обл., Іванківський район, смт Іванків, вул. І. Проскури, буд. 86 К. При цьому суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у 2012 році Товариство придбало нерухоме майно, що підтверджується договором купівлі-продажу частини цілісного майнового комплексу, укладеного 15 червня 2012 року між TOB "УКРЕНЕРГОТЕПЛОІЗОЛЯЦІЯ" (продавець) і Товариством, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І. і зареєстрований у реєстрі за N 130, що складалось із будівель: контора літ. "А" загальною площею 707,2 кв. м, погреби літ. "Ф" та "X", ворота N 3., паркан N 4, 11, за адресою: Київська обл., смт Іванків, вул. І. Проскури, 86. У подальшому Товариство здійснило реконструкцію даного об'єкту, що підтверджується декларацією про готовність об'єкта до експлуатації, затвердженою 26 жовтня 2012 року, у результаті якої після завершення реконструкції його було зареєстровано як нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії САЕ N 878712 від 17 січня 2013 року, індексний номер 5182, виданого Державним реєстратором та відповідними рішеннями Виконавчого комітету Іванківської селищної ради про надання дозволу на реконструкцію, про заміну адреси та правовстановлюючих документів. Згідно із частиною третьою статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною другою статті 4 КАС (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. У справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням умов цивільно-правової угоди, зокрема вирішенням питання правомірності неодноразового переходу права власності на нерухоме майно, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. До того ж, рішенням Господарського суду Київської області від 6 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 6 грудня 2017 року, у справі 911/3306/15 позовні вимоги Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості Товариства по кредитному договору задоволено. У рахунок погашення заборгованості Товариства за кредитним договором від 21 жовтня 2013 року N 524 Ю в загальній сумі 5 430 643 грн 29 коп.; звернуто стягнення на предмет іпотеки за вказаним договором іпотеки на нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд, що складаються з будівлі літ. "А" загальною площею 692,2 кв. м, блоку кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м, погрібу літ. "X", погрібу літ. "Ф", огорожі N 4, 10, 11, і знаходяться за адресою: Київська, обл., Іванківський район, смт Іванків, вул. І. Проскури, 86 К, та належать на праві власності Товариству шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, з встановленням початкової ціни за даними проведеної у справі судової експертизи в сумі 6 515 922 грн. За практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Таким чином, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій - без змін. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Компанії Вінсі Констрюксьон Гран Проже, Компанії Буйг Траво Пюблік залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 23 червня 2018 року. Головуючий суддя-доповідачО.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  17. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 750/3322/17 Провадження N 14-110цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Чернігівської місцевої прокуратури до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу у довгострокову оренду земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року, ухвалене у складі колегії суддів: Харечко Л.К., Вінгаль В.М., Лакізи Г.П. та ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Чернігівська місцева прокуратура звернулася до суду з позовом до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування п. 4.8 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 площею 0,078 га, та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 Позовна заява мотивована тим, що земельна ділянка передана у користування на порушення положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та вимог Закону України від 06 вересня 2005 року N 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів", оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель загального користування та є провулком, яким користуються мешканці вулиць АДРЕСА_1. Передача вказаної земельної ділянки ОСОБА_3 унеможливлює її використання за призначенням. Зазначене свідчить про порушення відповідачами прав та інтересів територіальної громади міста, а також впливає на функціонування дорожньо-транспортної інфраструктури. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2017 року у задоволенні позову Чернігівської місцевої прокуратури відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які б свідчили про те, що орендар отримав земельну ділянку за рахунок земель загального користування, а також, що оспорюваний договір оренди суперечить чинному законодавству, інтересам держави та територіальної громади. Також суд дійшов висновку, що позов сформульований некоректно, а саме - викладено прохання визнати незаконною передачу в оренду земельної ділянки площею 0,078 га, хоча фактично орендарю передавалася земельна ділянка площею 0,0078 га, а також позов не містить посилання про необхідність повернення земельної ділянки орендодавцю та не містить фактичних даних про те, які саме інтереси держави та територіальної громади були порушені внаслідок укладення цього правочину. Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Чернігівської місцевої прокуратури задоволено частково. Визнано незаконним п. 4.8 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1, площею 0,0078 га. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладений між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскаржене рішення Чернігівської міської ради про затвердження проекту відведення та передачу земельної ділянки ОСОБА_3 є незаконним, оскільки прийнято з порушенням вимог закону і законних прав та інтересів мешканців вулиць АДРЕСА_1 на користування цією земельною ділянкою, яка є провулком та відноситься до земель загального користування і її цільове призначення не змінювалось. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій проситьскасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд залишив поза увагою Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі N 1-6/2010, відповідно до якого за будь-яких обставин не допускається скасування рішення органу місцевого самоврядування, якщо це рішення потягло певні наслідки, як-то укладення договору оренди, тощо. Касаційна скарга також містить посилання на те, що вимоги щодо скасування рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин підлягають розгляду виключно у порядку адміністративного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції. 14 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року та витребував справу із суду першої інстанції. 05 березня 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду. 14 березня 2018 року від заступника прокурора Чернігівської області надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останній погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо незаконності прийнятого Чернігівською міською радою рішення від 25 квітня 2014 року (п. 4.8) "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", оскільки передана ОСОБА_3 земельна ділянка є провулком (проїздом) загального користування, який є об'єктом благоустрою м. Чернігова, а тому передача цієї земельної ділянки для індивідуальних потреб є незаконною. Виходячи із цього правильним є висновок суду щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 Крім того, заступник прокурора Чернігівської області вважав помилковим посилання ОСОБА_3 у касаційній скарзі щодо розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства. 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної і суб'єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Апеляційний суд встановив, що рішенням 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою, про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва" затверджено проект відведення та передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0078 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1) в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). 14 травня 2014 року між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендар прийняв від орендодавця у довгострокове платне користування земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,0078 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), зі сплатою орендної плати у розмірі 9 грн 36 коп. на рік. У п. 13 цього договору зазначено, що цільове (функціональне) призначення земельної ділянки - землі житлової та громадської забудови. З проекту землеустрою щодо відведення в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0078 га на АДРЕСА_1, що міститься у матеріалах справи, вбачається, що останній звертався до приватного підприємства "Гео Граф" з заявою про виготовлення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки на підставі рішення 33 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 30 вересня 2013 року, яким було надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки при умові розроблення та затвердження в установленому порядку землевпорядної документації протягом року. На виконання цього рішення проект землеустрою був розроблений та погоджений управлінням архітектури та містобудування, а також управлінням Держземагентства у Чернігівському районі Чернігівської області та в подальшому був затверджений на 40 сесії міської ради 6 скликання. Проте Державна інспекція сільського господарства у Чернігівській області в ході проведеної перевірки встановила, що передана в оренду ОСОБА_3 земельна ділянка є провулком, що з'єднує дві вулиці - АДРЕСА_1, наявність якого підтверджується містобудівною документацією - планом м. Чернігова М1:500. У зв'язку з цим управлінням архітектури та містобудування відкликало свій висновок про погодження проекту землеустрою ОСОБА_3 Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що земельна ділянка площею 0,0078 га, яка була відведена ОСОБА_3, сформована за рахунок земель житлової та громадської забудови прибудинкової території та є провулком між вулицями АДРЕСА_1. Передача в оренду земельної ділянки загального користування порушує права мешканців цих вулиць. Відтак апеляційний суд правильно вказав про незаконність прийнятого Чернігівською міською радою рішення про затвердження проекту відведення та передачу земельної ділянки ОСОБА_3 площею 0,0078 га на АДРЕСА_1 та недійсність договору оренди цієї земельної ділянки, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 Наведені у касаційній скарзі доводи щодо належності справи до адміністративної юрисдикції відхиляються з таких підстав. Відповідно до ст. ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій (далі - суб'єкт владних повноважень). З огляду на положення ст. ст. 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. Згідно з ч. ч. 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Земельний кодекс України (далі - ЗК України) є, зокрема, тим актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Так, відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 78 ЗК Україниправо власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК Українигромадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За положеннями ст. 122 ЗК Українивирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі ст. ст. 83, 84 ЗК Українинабувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 80 ЗК України передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. З аналізу наведеного вище вбачається, що у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права. Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за ст. 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права оренди земельної ділянки), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Крім того, питання щодо юрисдикції спору було предметом розгляду апеляційного суду Чернігівської області, який за результатом перегляду ухвали Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 квітня 2017 року про відмову у відкритті провадження у цій справі 04 травня 2017 року постановив ухвалу про її скасування та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку цивільного судочинства. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення суду апеляційної інстанції - таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА Іменем України 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 18/1544-10 Провадження N 12-127гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" на ухвалу Рівненського апеляційного господарського суду від 08 лютого 2018 року (судді: Гудак А.В. - головуючий, Олексюк Г.Є., Петухов М.Г.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АДМ Трейдінг Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Приватного підприємства "Рускус", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Подільський бройлер" (1), Селянського фермерського господарства "Краєвид" (2), про зобов'язання відповідача виконати зобов'язання за договором та відвантажити 580,093 тонни ріпаку 1-го класу. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У серпні 2010 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Альфред С. Топфер "Інтернешенал (Україна)" (нова назва - ТОВ "АДМ Трейдінг Україна) звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом до ТОВ "Еколінія" про зобов'язання відповідача виконати зобов'язання за договором та відвантажити 580,093 тонни ріпаку 1-го класу. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Хмельницької області рішенням від 27 листопада 2012 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18 лютого 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 15 травня 2013 року, позовні вимоги задовольнив; зобов'язав відповідача відвантажити позивачу 580,093 тонни ріпаку 1-го класу. 2.2. У жовтні 2013 року відповідач звернувся до місцевого господарського суду із заявою про перегляд рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року за нововиявленими обставинами. 2.3. Господарський суд Хмельницької області ухвалою від 16 січня 2014 року, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2014 року, заяву відповідача про перегляд рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року за нововиявленими обставинами залишив без задоволення, а рішення - без змін. 2.4. Вищий господарський суд України постановою від 18 червня 2014 року касаційну скаргу відповідача задовольнив частково: постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2014 року та ухвалу Господарського суду Хмельницької області від 16 січня 2014 року скасував, справу направив для нового розгляду заяви відповідача про перегляд рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року за нововиявленими обставинами до місцевого господарського суду. 2.5. Господарський суд Хмельницької області рішенням від 24 липня 2014 року заяву відповідача про перегляд рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року за нововиявленими обставинами задовольнив: рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року у справі N 18/1544-10 скасував та прийняв нове рішення - про відмову в задоволенні позову. 2.6. Рівненський апеляційний господарський суд постановою від 11 листопада 2014 року у справі N 18/1544-10, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 22 січня 2015 року, апеляційну скаргу позивача задовольнив: рішення Господарського суду Хмельницької області від 24 липня 2014 року у справі N 18/1544-10 скасував; заяву ТОВ "Еколінія" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року у справі N 18/1544-10 залишив без задоволення; рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року у цій справі залишив без змін. 2.7. 19 березня 2013 року на виконання рішення від 27 листопада 2012 року Господарський суд Хмельницької області видав наказ про зобов'язання ТОВ "Еколінія" відвантажити на користь позивача 580,093 тонни ріпаку 1-го класу. 2.8. Постановою від 24 лютого 2014 року державний виконавець відкрив виконавче провадження ВП N 42231372 щодо виконання наказу Господарського суду Хмельницької області від 19 березня 2013 року у справі N 18/1544-10. 2.9. Постановою від 01 липня 2015 року державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачеві на підставі пункту 6 частини першої статті 47, статті 50 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" у зв'язку із відсутністю майна, присудженого до стягнення. 2.10. 25 серпня 2015 року ТОВ "АДМ Трейдінг Україна" звернулось до Господарського суду Хмельницької області із заявою про зміну способу виконання рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року у справі N 18/1544-10 на стягнення з ТОВ "Еколінія" з рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення, вартості ріпаку 1-го класувагою 580,093 тонни у розмірі 4872781,20 грн. 2.11. Господарський суд Хмельницької області ухвалою від 03 вересня 2015 року, яка залишена без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2015 року, змінив спосіб виконання рішення Господарського суд Хмельницької області від 27 листопада 2012 року у справі N 18/1544-10 шляхом стягнення з боржника на користь стягувача 2018723,64 грн вартості 580,093 тонни ріпаку 1-го класу. На виконання цієї ухвали 03 вересня 2015 року видано відповідний наказ. 2.12. Державний виконавець постановою від 27 жовтня 2015 року відкрив виконавче провадження ВП N 49183473 з виконання наказу Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року у справі N 18/1544-10 про стягнення 2018723,64 грн. 2.13. Державний виконавець постановою від 28 грудня 2015 року закінчив виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року N 18/1544-10 про стягнення з ТОВ "Еколінія" на користь ТОВ "АДМ Трейдінг Україна" боргу в розмірі 2018723,64 грн у зв'язку зі сплатою боргу у повному обсязі згідно з платіжним дорученням N 4028 від 10 грудня 2015 року. 2.14. Наказ Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року у справі N 18/1544-10 повернуто до суду у зв'язку із його виконанням. 2.15. В подальшому Вищий господарський суд України постановою від 04 травня 2016 року частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ "Еколінія": постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2015 року та ухвалу Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року щодо зміни способу виконання рішення у цій справі скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.16. Поворот виконання ухвали Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року за заявою боржника у порядку статті 122 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не здійснювався. 2.17. За результатами розгляду заяви позивача про зміну способу виконання судового рішення Господарський суд Хмельницької області ухвалою від 29 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року, змінив спосіб виконання рішення суду від 27 листопада 2012 року у справі N 18/1544-10 шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 2018723,64 грн вартості 580,093 тонни ріпаку 1-го класу. 2.18. Вищий господарський суд України постановою від 07 листопада 2016 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року та ухвалу Господарського суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року скасував в частині зміни способу виконання рішення; справу направив для нового розгляду до суду першої інстанції. 2.19. За результатами розгляду заяви позивача про зміну способу виконання судового рішення під час нового розглядуГосподарський суд Хмельницької області ухвалою від 12 січня 2018 року відмовив у вчиненні зміни способу виконання рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року у справі N 18/1544-10 та у задоволенні заяви про зупинення провадження у справі. 2.20. Ухвала мотивована тим, що виконавче провадження було закінчене у зв'язку зі сплатою боргу у повному обсязі згідно із платіжним дорученням N 4028 від 10 грудня 2015 року. Наказ Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року у справі N 18/1544-10 повернуто до суду та знаходиться в матеріалах справи у зв'язку з його виконанням. Отже, рішення суду є виконаним у повному обсязі та немає правових підстав для зміни способу виконання. 2.21. Окрім цього, відмовляючи у поданій відповідачем заяві про зупинення провадження у цій справі на підставі пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України у зв'язку із оскарженням судового рішення до Верховного Суду, місцевий господарський суд виходив із того, що чинний ГПК України не передбачає підстав для зупинення розгляду заяви про зміну способу виконання судового рішення по справі, яка закінчена провадженням. 2.22. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, відповідач звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просив повністю скасувати ухвалу Господарського суду Хмельницької області від 12 січня 2018 року у справі N 18/1544-10 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви ТОВ "АДМ Трейдінг Україна" про зміну способу виконання рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 листопада 2012 року повністю, а також вирішити питання про поворот виконання ухвали Господарського суду Хмельницької області від 03 вересня 2015 року у справі N 18/1544-10. 2.23. Рівненський апеляційний господарський суд ухвалою від 08 лютого 2018 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Еколінія" про перегляд ухвали Господарського суду Хмельницької області від 12 січня 2018 року у справі N 18/1544-10. 2.24. Суд апеляційної інстанції керувався приписами статті 255 ГПК України в чинній редакції, в якій наведено вичерпний перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. Однак до цього переліку не відноситься оскаржувана заявником ухвала Господарського суду Хмельницької області від 12 січня 2018 року у справі N 18/1544-10 про відмову в зупиненні провадження у справі та відмову у вчиненні зміни способу виконання рішення. 2.25. Тобто за позицією суду апеляційної інстанції зміна способу та порядку виконання судового рішення підлягає апеляційному оскарженню, відмова - не підлягає. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. ТОВ "Еколінія" звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу Рівненського апеляційного господарського суду від 08 лютого 2018 року скасувати та направити справу на апеляційний розгляд, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012, яким було витлумачено статтю 106 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України щодо можливості касаційного оскарження ухвал суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні заяви про зміну способу та порядку виконання судового рішення. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "АДМ Трейдінг Україна" зазначає, що статтею 255 ГПК України визначені вичерпний перелік випадків можливого оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції ухвал суду першої інстанції у випадку відмови у вчиненні певних процесуальних дій, серед яких ухвал про відмову в зупиненні провадження у справі та відмову у вчиненні зміни способу виконання рішення немає. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Еколінія" на ухвалу Рівненського апеляційного господарського суду від 08 лютого 2018 року та вирішено здійснити перегляд судового рішення без виклику та повідомлення учасників справи. 5.2. Згідно з частиною п'ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 5.3. 02 травня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 18/1544-10 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України з огляду на те, що справа містить виключну правову проблему і розгляд справи Великою Палатою необхідний для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 5.4. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великою Палатою Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив із того, що справа містить виключну правову проблему, яка полягає у конфлікті приписів статей 255 та 331 ГПК України щодо права на оскарження ухвали про відмову у вчиненні зміни способу виконання рішення, справа приймається до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 6.1. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 6.2. Згідно зі статтею 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. 6.3. Перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, є вичерпним та наведений у статті 255 ГПК України. 6.4. Так, стаття 255 цього Кодексу передбачає можливість оскарження ухвал суду першої інстанції: 1) про відмову у видачі судового наказу; 2) про забезпечення доказів, відмову в забезпеченні доказів, скасування ухвали про забезпечення доказів; 3) про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову; 4) про скасування забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову, відмову у скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову; 5) про зустрічне забезпечення, зміну чи скасування зустрічного забезпечення; 6) про повернення заяви позивачеві (заявникові); 7) про відмову у відкритті провадження у справі; 8) про передачу справи на розгляд іншого суду; 9) про відмову поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; 10) про затвердження мирової угоди; 11) про призначення експертизи; 12) про зупинення провадження у справі; 13) про закриття провадження у справі; 14) про залишення позову (заяви) без розгляду; 15) окрема ухвала; 16) про стягнення штрафу в порядку процесуального примусу; 17) у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; 18) про внесення, відмову у внесенні виправлень у рішення; 19) про відмову ухвалити додаткове рішення; 20) про роз'яснення чи відмову у роз'ясненні судового рішення; 21) про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами; 22) про поновлення, відмову у поновленні пропущеного строку для пред'явлення наказу до виконання; 23) про внесення чи відмову у внесенні виправлень до виконавчого документа, визнання чи відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 24) щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання; 25) про розгляд скарг на рішення, дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби, державного виконавця, приватного виконавця; 26) про заміну чи відмову у заміні сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження; 27) про поворот виконання чи відмову у повороті виконання; 28) про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку; 29) щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України; 30) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами; 31) про відмову у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду; 32) про повернення заяви про скасування рішення третейського суду; 33) про повернення заяви про видачу наказу за рішенням третейського суду без розгляду; 34) про залишення без розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження; 35) про відновлення чи відмову у відновленні повністю або частково втраченого судового провадження. 6.5. В той же час, відповідно до частини сьомої статті 331 ГПК України про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну способу та порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій постановляється ухвала, яка може бути оскаржена. 6.6. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що стаття 331 ГПК України хоча й не вказує, про яке оскарження йде мова: в апеляційному порядку (стаття 254 цього Кодексу) або в касаційному порядку (стаття 287 цього Кодексу), однак за її приписами ухвала про відмову у зміні способу виконання судового рішення підлягає оскарженню. 6.7. За загальним правилом статті 287 ГПК України касаційному оскарженню підлягають лише судові рішення, переглянуті в апеляційному порядку, тобто приписи статті 331 ГПК України необхідно розуміти насамперед як право на апеляційне оскарження. 6.8. Окрім цього, Рішенням Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012 було витлумачено статтю 106 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України щодо можливості касаційного оскарження ухвал суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання судового рішення. 6.9. У вказаній справі Конституційний Суд України дійшов висновку, що відсутність можливості апеляційного та касаційного оскарження ухвал суду про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови в такому самому порядку, як і ухвал про зміни способу та порядку їх виконання, не узгоджується з принципом справедливості. Такий висновок кореспондується з правовою позицією Конституційного Суду України, висловленою в Рішенні від 2 листопада 2011 року N 13-рп/2011, за якою відсутність можливості апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви щодо повороту виконання рішення суду в такому самому порядку, як і ухвали щодо повороту виконання рішення суду, не узгоджується з принципом справедливості та визначеними в частині третій статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема рівністю усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (абзац четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини). 6.10. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012). 6.11. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007). 6.12. Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. 6.13. Разом з тим стаття 255 ГПК України не містить прямої заборони на оскарження ухвали про відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій щодо встановлення чи зміни способу та порядку виконання судового рішення. 6.14. Враховуючи вказані висновки Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відсутність у переліку частини першої статті 255 ГПК України ухвали про відмову у зміні способу виконання рішення, не позбавляє особу визначеного частиною сьомою статті 331 ГПК України права оскаржити в апеляційному порядку відповідну ухвалу суду першої інстанції. 6.15. За таких обставин касаційну скаргу ТОВ "Еколінія" слід задовольнити, а ухвалу Рівненського апеляційного господарського суду від 08 лютого 2018 року у справі N 18/1544-10 скасувати з направленням справи до Рівненського апеляційного господарського суду для продовження розгляду зі стадії прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" задовольнити. 2. Ухвалу Рівненського апеляційного господарського суду від 08 лютого 2018 року у справі N 18/1544-10 скасувати. 3. Справу N 18/1544-10 направити до Рівненського апеляційного господарського для продовження розгляду зі стадії прийняття апеляційної скарги. 4. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  19. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 426/160/14-ц Провадження N 14-202 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області (далі також - відповідач) про захист прав, що виникли з трудових відносин за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Лозко Ю.П., Романченка В.В., Заіки С.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. Позивач звернулася до суду з вказаним позовом, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: 1.1. Зобов'язати відповідача провести розрахунок і виплатити їй індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року; 1.2. Визнати дії посадових осіб відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві такої індексації незаконними; 1.3. Зобов'язати відповідача припинити ненарахування та невиплату їй сум індексації заробітної плати як такі, що порушують право позивача, та відновити становище, яке існувало до порушення. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 28 квітня 2014 року Сватівський районний суд Луганської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково: зобов'язав відповідача провести позивачу розрахунок і виплату індексації заробітної плати з 10 березня 2011 року з урахуванням базового місяця для проведення індексації - лютого 2008 року, а у задоволенні інших позовних вимог - відмовив. 3. Рішення суд першої інстанції мотивував, зокрема, тим, що позивача не було звільнено, а лиш переведено на рівнозначну посаду. Відтак, базовим місяцем для нарахування індексації при розрахунку заробітної плати мав бути лютий 2008 року. Суд дійшов висновку, що відповідач необґрунтовано застосував виданий ним наказ N 16 від 21 січня 2011 року "Про індексацію заробітної плати" для розрахунку зарплати позивача, оскільки цей наказ її безпосередньо не стосувався. Крім того, позивач не була ознайомлена з цим наказом, і в ньому відсутнє посилання на пункт 4.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1078, що мав бути застосований до спірних правовідносин. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що обрані позивачем способи захисту цивільних прав та інтересів не передбачені частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України. 4. 17 листопада 2015 року Сватівський районний суд Луганської області постановив ухвалу про відновлення втраченого судового провадження у цій справі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 29 березня 2016 року Апеляційний суд Луганської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 квітня 2014 року та закрив провадження у справі. 6. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявлені позовні вимоги стосуються заробітної плати (грошового утримання) державного службовця; відповідач є органом виконавчої влади та відповідно до покладених на нього завдань і функцій є суб'єктом владних повноважень. Апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами виник публічно-правовий спір, який має розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 25 квітня 2016 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 рокуз підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач вважає, що спір з приводу оплати праці не стосується здійснення відповідачем владних управлінських функцій, а тому не є публічно-правовим. Між сторонами відсутній спір щодо проходження публічної служби; спір не зумовлений невиплатою заробітної плати за час вимушеного прогулу чи виконання нижче оплачуваної роботи у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням. Вказане, на думку позивача, унеможливлює застосування до спірних правовідносин пункту 27 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів", яким мотивована ухвала суду апеляційної інстанції. 11. Позивач вказує на те, що її позовні вимоги не пов'язані з виконанням відповідачем владних управлінських функцій, а звернені до нього як до роботодавця, який порушив її трудові права. Позиція відповідача 12. 15 червня 2016 року до суду надійшли письмові заперечення відповідача на касаційну скаргу, мотивовані тим, що спір виник з приводу проходження позивачем публічної служби. А тому відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, що діяла на час подання позову, такий спір має розглядатися у суді адміністративної юрисдикції. 13. Відповідач вказує на те, що позовні вимоги є пов'язаними з вимогами про стягнення заробітної плати державним службовцем під час проходження публічної служби, а тому мають розглядатися за правилами КАС України. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 20. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 21. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 22. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 23. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (абзац перший пункту 1 Положення про Пенсійний Фонд України, затвердженого Указом Президента України "Про Положення про Пенсійний фонд України" від 6 квітня 2011 року N 384/2011 і яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин). 24. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 7 вказаного Положення). 25. Відповідно до пункту 1.1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 квітня 2002 р. N 8-2 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р. N 5-5) управління Пенсійного фонду України у районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах є органами цього фонду, підпорядкованими відповідно головним управлінням фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України. 26. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 25-0 від 22 грудня 2004 року позивач була призначена на посаду спеціаліста І категорії з призначення пенсій відділу пенсійного забезпечення цього управління. А згідно з наказом Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 7-0 від 9 березня 2011 року позивач була звільнена з посади головного спеціаліста відділу з призначення пенсій за переведенням для подальшої роботи в Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області відповідно до пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України. 27. Суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі наказу Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області N 4-0 від 17 січня 2012 року позивач була призначена на посаду начальника відділу з призначення пенсій у вказане управління як така, що була зарахована до кадрового резерву на цю посаду зі збереженням тринадцятого рангу державного службовця. 28. У запереченнях на касаційну скаргу позивач підтверджує, що робота відповідача в управлінні згідно із Законом України "Про державну службу" є державною службою, а остання є публічною службою. 29. З огляду на вказане обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, що є суб'єктом владних повноважень. 30. Предметом спору у цій справі є, зокрема, зобов'язання відповідача виплатити позивачеві індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. N 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 р. за N 114/8713, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. 31. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте, Велика Палата Верховного Суду вважає, що не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 32. Отже, з огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи про те, що спір, зокрема, щодо фонду додаткової заробітної плати є трудовим спором приватного характеру та не стосується проходження позивачем публічної служби. 33. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача та висновками суду апеляційної інстанції. про те, що спір, який розглядається, пов'язаний із проходженням позивачем публічної служби, і на нього згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів. 34. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 35. Відтак, доводи касаційної скарги, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції, оскільки це виходить за межі повноважень касаційного суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 36. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 37. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає касаційну скаргу без задоволення, а вказану ухвалу - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 39. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 40. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (частина перша статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 41. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 42. Вимоги публічних службовців про зобов'язання суб'єкта владних повноважень провести розрахунок і виплатити їм індексацію заробітної плати є пов'язаними з проходженням публічної служби, а тому такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 2 липня 2018 року.
  20. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ справа N 761/7978/15-ц провадження N 14-58цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Терра Банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Терра Банк" Ірклієнка Юрія Петровича про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року, постановлену суддею Макаренко І.О., та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: Лапчевської О.Ф., Махлай Л.Д., Слободянюк С.В., ВСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати дії публічного акціонерного товариства "Терра Банк" (далі - ПАТ "Терра Банк") зі скасування (видалення) банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року на суму 1 200 доларів США за її вкладним рахунком протиправними, зобов'язати ПАТ "Терра Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб поновити раніше видалену банківську проводку за квитанцією від 07 серпня 2014 року на суму 1 200 доларів США; зобов'язати ПАТ "Терра Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) внести до Переліку вкладників та Реєстру вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", інформацію щодо обліку суми вкладу від 05 серпня 2014 року у розмірі 1 200 доларів США та відсотків, нарахованих на цю суму до дня запровадження тимчасової адміністрації. Позов мотивовано тим, що 05 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ "Терра Банк" було укладено договір банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті на суму 200 доларів США, з правом поповнення, на строк до 06 листопада 2014 року. В подальшому вона неодноразово поповнювала вклад готівковими коштами на загальну суму 3 400 доларів США, зокрема: 05 серпня 2014 року на суму 1 тис. доларів США, 06 серпня 2014 року на 1 200 доларів США, 07 серпня 2014 року на 1 200 доларів США. 08 серпня 2014 року банк відмовив їй у зарахуванні на депозитний рахунок 1 200 доларів США. Постановою Правління Національного банку України від 21 серпня 2014 року N 518 ПАТ "Терра Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних та рішенням від того ж числа Фонд гарантування вкладів фізичних осіб запровадив у ПАТ "Терра Банк" тимчасову адміністрацію строком на три місяці до 22 листопада 2014 року та призначив уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Ірклієнка І.П. Ураховуючи викладене та те, що поповнення, здійснене нею 07 серпня 2014 року у розмірі 1 200 доларів США, не було внесено на депозитний рахунок, ОСОБА_3, з урахуванням уточнень позовних вимог, просила задовольнити позов. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання включити позивача до реєстру вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Крім того, провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання вчинити дії, а саме: поновити видалену банківську проводку за квитанцією від 07 серпня 2014 року на суму 1 200 доларів США за вкладним рахунком ОСОБА_3 закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі в частині зобов'язання включити позивача до переліку вкладників і реєстру вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", виходив із того, що спір у цій частині є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Разом із цим, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання вчинити дії щодо скасування (видалення) банківської проводки, поновити раніше видалену проводку, суд першої інстанції виходив із положень п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року вирішено спір між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року залишено без змін. У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року, й повернути справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що спір у справі щодо зобов'язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб внести інформацію у Перелік вкладників та до Реєстру вкладників виник з протиправних дій суб'єкта приватного права та містить ознаки цивільно-правового делікту, а тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, заявник послався на те, що спір у даній справі не тотожний справі N 761/24672/15. 10 квітня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Терра Банк" Ірклієнка Ю.П. про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та зобов'язання включити у реєстр вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 28 грудня 2017 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року. 30 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &?в;…&gн; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?а;…&?м;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України (у редакції на час спірних правовідносин) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно зі ст. 17 КАС України (у редакції на час спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України). Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У цій справі спір частково стосується дій Фонду щодо невключення кредиторських вимог ОСОБА_3 до Переліку вкладників та Реєстру вкладників в період дії тимчасової адміністрації у ПАТ "Терра Банк". Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, згідно із ч. 1, 2 ст. 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, (…), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, (…). Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Нормами ст. 27 Закону N 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а саме: уповноважена особа Фонду складає перелік вкладниківта визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (…) станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку; уповноважена особа Фонду (…) формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду (…) затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; уповноважена особа Фонду (…) формує переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом (…). Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 813/6392/15 та у справі N 813/6392/15, від 13 червня 2018 року у справі N 820/12122/15. Закриваючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України в частині зобов'язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб включити до реєстру вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", суд першої інстанції врахував зазначені норми процесуального права і висновки Верховного Суду України та дійшов правильного висновку про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у частині позову ОСОБА_3 про зобов'язання поновити видалену банківську проводку за квитанцією від 07 серпня 2014 року на суму 1 200 доларів США на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (у редакції на час спірних правовідносин) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Необхідність застосування п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (ст. 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір. Пред'являючи позов у даній справі, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона 07 серпня 2014 року поповнила свій депозитний рахунок НОМЕР_1, відкритий у ПАТ "Терра Банк", на суму 1 200 доларів США, проте банк ці кошти на її рахунок не зарахував. Позивачка просила визнати дії ПАТ "Терра Банк" зі скасування (видалення) банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на суму 1 200 доларів США за вкладним рахунком НОМЕР_1 протиправними та зобов'язати ПАТ "Терра Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб усунути порушення банківського обліку вкладу шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на суму 1 200 доларів США за вкладним рахунком НОМЕР_1. При цьому рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року у справі N 761/24672/15-ц зобов'язано уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію та ліквідацію ПАТ "Терра Банк" усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку по договору банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на суму 1 200 доларів США за вкладним рахунком ОСОБА_3 НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 194-198). Отже, права ОСОБА_3 у цій частині вже поновлені судовим рішенням, яке набрало законної сили. У зазначеному рішенні суд вказав на те, що ОСОБА_3 посилалася на неправомірність дій ПАТ "Терра Банк" щодо незарахування на її вкладний рахунок 1 200 доларів США, які вона внесла 07 серпня 2014 року за квитанцією N 96834. Таким чином, предмет та підстава позовів у даній справі та у справі N 761/24672/15-ц є тотожними. Відповідачами у справі N 761/24672/15-ц були: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію та ліквідацію ПАТ "Терра Банк" Ірклієнко Ю.П. та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а у справі, що переглядається, крім зазначених відповідачів ОСОБА_3 вказала ПАТ "Терра Банк", яке на момент пред'явлення позову віднесено до неплатоспроможних та до якого введено тимчасову адміністрацію в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Ірклієнка Ю.П. Відповідно до положення ч. 5 ст. 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Оскільки Фонд і уповноважена особа Фонду у спірних правовідносинах діють як представники ПАТ "Терра Банк", то і у справі N 761/24672/15-ц, і у даній справі відповідачем фактично є ПАТ "Терра Банк", а не Фонд або уповноважена особа Фонду. Таким чином, на думку суду, згадка у позовній заяві про ПАТ "Терра Банк" не змінює предмету судового захисту у цій цивільній справі, а позовні вимоги у ній є тотожними тим, у яких судом вже ухвалювалося рішення раніше. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про тотожність позову у даній справі з поданим ОСОБА_3 позовом у справі N 761/24672/15-ц, за результатами розгляду якого ухвалено рішення від 26 січня 2016 року, та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (у редакції на час спірних правовідносин) правильно закрив провадження у справі. За правилами ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки касаційна скарга заявника відхиляється, судові витрати, пов'язані з касаційним розглядом, покладаються на його рахунок. Керуючись ст. ст. 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року залишити без задоволення. 2. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховний Суд набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 755/7957/16-ц Провадження N 14-209цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О. Г учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство "Український професійний банк" (далі - ПАТ "УПБ"), третя особа - ОСОБА_4, заявник - виконуючий обов'язки Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленко Олександр Володимирович, розглянула в порядку письмового провадження заяву ПАТ "УПБ" в особі виконуючого обов'язки уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленка О.В. про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року у складі судді Катющенко В.П., ухвали Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Шахової О.В., Поливач Л.Д., Вербової І.М., ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Коротуна В.М., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "УПБ", третя особа - ОСОБА_4, про визнання зобов'язань за договором припиненими, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому зазначала, що 12 листопада 2007 року між нею та ПАТ "УПБ" укладено кредитний договір N 830, за умовами якого з урахуванням змін та доповнень банк надав їй кредит з лімітом заборгованості 3 311 456 грн строком до 10 листопада 2022 року та сплатою 22 % річних за користування кредитом. Згідно з додатковим договором про внесення змін до кредитного договору від 18 травня 2015 року повернення кредиту забезпечувалося порукою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіті-Стейт" (далі - ТОВ "Сіті-Стейт") відповідно до договору поруки від 12 листопада 2007 року N 830-2, порукою ОСОБА_6 згідно з договором поруки від 09 квітня 2009 року N 830-3 та заставою нерухомого майна ОСОБА_6 відповідно до договору іпотеки від 09 квітня 2009 року, порукою згідно з договором поруки від 16 листопада 2011 року N 830-4, заставою нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонінвест 3000" (далі - ТОВ "Регіонінвест-3000") відповідно до договору іпотеки від 16 листопада 2011 року та порукою ОСОБА_4 згідно з договором поруки від 18 травня 2015 року N 830-5. 26 травня 2015 року поручителем ОСОБА_4. здійснено повне погашення кредиту та процентів за його використання згідно з кредитним договором, що підтверджується випискою з поточного рахунку останньої, відкритого в ПАТ "УПБ". 28 травня 2015 року банк надав позивачці довідку N 650 про повне погашення кредиту за кредитним договором від 13 вересня 2007 року, в якій вказав про відсутність заборгованості за кредитним договором перед банком, у зв'язку з його достроковим остаточним погашенням за рахунок коштів поручителя ОСОБА_4 Проте, 31 серпня 2015 року ОСОБА_3 отримала лист ПАТ "УПБ" від 20 серпня 2015 року, в якому повідомлено про введення в банку тимчасової адміністрації, призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію в банку та про нікчемність: договору поруки N 830-5, укладеного 18 травня 2015 року між ПАТ "УПБ", ОСОБА_3 та ОСОБА_4; претензій від 19 травня 2015 року: N 11/5-02/428 ОСОБА_3 та N 11/5-02/427 ОСОБА_4; усіх документів за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, пов'язаних з укладенням договору поруки від 18 травня 2015 року N 830-5 та погашенням ОСОБА_4 заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором. Посилаючись на те, що такі дії банку є неправомірними, порушують її права, зазначені договори відповідають усім вимогам закону і в установленому законом порядку не визнані недійсними, вона виконала свої зобов'язання за кредитним договором достроково, що не заборонено законом, відповідач прийняв виконання, кредит повністю погашений, що безпідставно невизнається уповноваженою особою Фонду, просила визнати її зобов'язання за кредитним договором від 12 листопада 2007 року N 830 припиненими шляхом їх повного виконання. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано зобов'язання ОСОБА_3 перед ПАТ "УПБ" за кредитним договором від 12 листопада 2007 року N 830 припиненими шляхом їх повного належного виконання. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Пантіної Л.О. відхилено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року залишено без змін. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що дострокове погашення кредиту поручителем ОСОБА_8 здійснено у межах вимог чинного законодавства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "УПБ" відхилено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції зазначив, що договір поруки між ПАТ "УПБ", ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено 18 травня 2015 року, погашення кредиту поручителем ОСОБА_4 здійснене 26 травня 2015 року, тобто до віднесення 28 травня 2015 року ПАТ "УПБ" до неплатоспроможних банків та введення тимчасової адміністрації, а позивач після отримання листа банка про нікчемність договору повідомила про свою незгоду щодо визнання нікчемними правочинів, в той час як відповідач не здійснив будь-яких дій щодо його нікчемності в судовому порядку. 14 грудня 2017 року виконуючий обов'язки уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленко О.В. звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанови Вищого господарського суду України від 03 серпня 2017 року у справі N 910/12327/16, від 14 березня 2017 року N 910/10365/16, від 25 квітня 2017 року у справі N 910/8953/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/10369/16, від 10 травня 2017 року у справі N 910/10371/16, від 16 березня 2017 року у справі N 914/1316/16, постанови Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 910/501/16, від 09 серпня 2017 року у справі N 761/37555/15-ц, від 09 серпня 2017 року у справі N 914/1318/16, від 16 серпня 2017 року у справі N 910/1576/16, від 17 травня 2017 року у справі N 910/22664/15, а також постанову Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року N 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", у яких, на його думку, по-іншому застосовано норму матеріального права, а саме статтю 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 06 лютого 2018 року Верховний Суд України передав заяву виконуючого обов'язки уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленка О.В. про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2018 року відкрито провадження у справі. 13 квітня 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_9 подала до суду відзив на заяву виконуючого обов'язки уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленка О.В. про перегляд судових рішень, у якому просила у задоволенні зазначеної заяви відмовити. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана виконуючим обов'язки Уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленком О.В. з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної і господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 38 Закону N 4452-VI, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - постанову Вищого господарського суду України від 03 серпня 2017 року у справі N 910/12327/16; - постанову Вищого господарського суду України від 14 березня 2017 року N 910/10365/16; - постанову Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі N 910/8953/16; - постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2017 року у справі N 910/10369/16; - постанову Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 910/10371/16; - постанову Вищого господарського суду України від 16 березня 2017 року у справі N 914/1316/16; Заявник указує на невідповідність оскаржуваних рішень судів першої, апеляційної й касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статті 38 Закону N 4452-VI, викладеним у постановах: - Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 910/501/16; - Судової палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі N 761/37555/15-ц; - Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі N 914/1318/16; - Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі N 910/1576/16; - Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 17 травня 2017 року у справі N 910/22664/15. Також заявник звертає увагу на постанову Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року N 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 листопада 2007 року між Відкритим акціонерним товариством Український професійний банк" (далі - ВАТ "УПБ", правонаступником якого є ПАТ "УПБ", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 830 (т. 1, а. с. 6, 7). Відповідно до п. п. 1.2-1.4. Розділу 1 кредитного договору позичальнику надавався кредит з лімітом заборгованості 3 311 456 грн. з яких: 3 200 000 грн - на споживчі цілі та 111 456 грн - на оплату страхових платежів. Строк кредиту з 12 листопада 2007 року по 10 листопада 2022 року (включно) із процентною ставкою 18,5 % річних. 01 жовтня 2008 року та 09 квітня 2009 року між ВАТ "УПБ", правонаступником якого є ПАТ "УПБ", та позивачем укладені відповідні додаткові договори про внесення змін до кредитного договору, за якими змінено проценту ставку за кредитом на 22 % річних та визначено, що повернення кредиту забезпечується порукою Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський гуртовий ринок" (далі - ТОВ "Київський гуртовий ринок") за договором поруки від 12 листопада 2007 року N 830-1, заставою нерухомого майна ТОВ "Київський гуртовий ринок" за договором іпотеки від 12 листопада 2007 року, порукою ТОВ "Сіті-Стейг" за договором поруки від 12 листопада 2007 року N 830-2, порукою ОСОБА_6 за договором поруки від 09 квітня 2009 року N 830-3 і заставою нерухомого майна ОСОБА_6 за договором іпотеки від 09 квітня 2009 року. Також 16 листопада 2011 року між ТОВ "Регіонінвест 3000", ОСОБА_3 та ПАТ "УПБ" укладено договір поруки N 830-4 та між ПАТ "УПБ" та ОСОБА_3 - додатковий договір про внесення змін до кредитного договору N 830 від 12 листопада 2007 року. 18 травня 2015 року між ПАТ "УПБ" та ОСОБА_3 укладено додатковий договір про внесення змін до кредитного договору від 12 листопада 2007 року N 830 (т. 1, а. с. 10). 18 травня 2015 року між ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ПАТ "УПБ" укладено договір поруки N 830-5, за яким поручитель ОСОБА_4 взяла на себе зобов'язання у повному обсязі відповідати перед банком у тому ж обсязі, що і позичальник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки та відшкодування збитків (т. 1, а. с. 11, 12). 19 травня 2015 року між ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ПАТ "УПБ" укладено додатковий договір до договору поруки від 18 травня 2015 року N 830-5, відповідно до умов якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед банком як солідарний боржник за кредитним договором у межах сум депозитів та нарахованих процентів за депозитним договором, що розміщений у банку (т. 1, а. с. 12). 26 травня 2015 року ОСОБА_4 здійснила погашення кредитної заборгованості за кредитним договором, перерахувавши на рахунок ПАТ "УПБ" кошти у розмірі 1 691 164 грн 61 коп., що підтверджується платіжним дорученням N 23017592 та виписками банку від 28 травня 2015 року (а. с. 13, 65, 66). Відповідно до довідки ПАТ "УПБ" від 28 травня 2015 року N 11/5-02/511 заборгованість ОСОБА_3 за кредитним договором від 12 листопада 2007 року N 830 у розмірі 1 691 164 грн 61 коп. достроково та остаточно погашена за рахунок грошових коштів поручителя ОСОБА_4 Заборгованість перед банком відсутня (т. 1, а. с. 14). 30 квітня 2015 року Правлінням Національного банку України (далі - НБУ) прийнято постанову N 293/БТ "Про віднесення ПАТ "УПБ" до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку", у зв'язку з чим у ПАТ "УПБ" запроваджено особливий режим контролю за діяльністю банку, призначено куратора НБУ, а також установлено ряд обмежень у здійсненні операцій (т. 1, а. с. 46?49). Зазначена постанова не доводилася до відома вкладників та позичальників. 28 травня 2015 року Правлінням НБУ прийнято Постанову N 348 "Про віднесення ПАТ "УПБ" до категорії неплатоспроможних", на підставі якої виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 28 травня 2015 року N 107 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "УПБ", згідно з яким з 29 травня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "УПБ" Пантіну Л.О. 20 серпня 2015 року на адресу позивача ПАТ "УПБ" направило лист, у якому повідомило про необхідність виконати умови кредитного договору у зв'язку з нікчемністю на підставі статті 38 Закону N 4452-VI договору поруки N 830-5 (зі змінами та доповненнями), укладеного 18 травня 2015 року між ПАТ "УПБ", ОСОБА_3 та ОСОБА_4, вказавши, що його укладення було здійснено з порушенням чинного законодавства України, вимог НБУ та внутрішніх процедур банку (т. 1, а. с. 57?59). Згідно з вимогами частини першої статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до частини четвертої статті 543 ЦК України виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. В ухвалі від 04 жовтня 2017 року, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ керувався вимогами частини другої статті 38 Закону N 4452-VI, яка передбачає, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Суд касаційної інстанції зазначив, що законодавець закріпив право уповноваженої особи Фонду на віднесення правочинів неплатоспроможного банку до нікчемних у випадках, визначених у статті 38 Закону N 4452-VI. Відповідно до пунктів 5, 7 частини третьої статті 38 цього Закону правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку. Зважаючи на викладене та враховуючи, що договір поруки було укладено 18 травня 2015 року, а погашення кредиту поручителем ОСОБА_4 здійснене 26 травня 2015 року, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про те, що вказані дії здійснено до віднесення ПАТ "УПБ" до неплатоспроможних банків та введення тимчасової адміністрації. Позивач після отримання листа банка про нікчемність договору повідомила про свою незгоду щодо віднесення договору до нікчемних правочинів, в той час як відповідач не здійснив будь-яких дій щодо нікчемності правочину в судовому порядку. Колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок у одному банку не є правочинами в розумінні статей 202, 204, 626 ЦК України та Закону N 4452-VI, а є банківськими операціями, тому не можуть визнаватися нікчемними, оскільки проведені на виконання цивільно-правових договорів. Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, зробили висновок, що укладений між сторонами 18 травня 2015 року договір поруки та здійснене ОСОБА_4 26 травня 2015 року погашення кредиту вчинені до віднесення ПАТ "УПБ" до неплатоспроможних банків та введення тимчасової адміністрації, а дії щодо перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок не є правочинами, а є банківськими операціями, а тому доводи відповідача про їх нікчемність в силу пункту 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI є безпідставними. Відповідно до постанов Вищого господарського суду України від 03 серпня 2017 року у справі N 910/12327/16, від 14 березня 2017 року N 910/10365/16, від 25 квітня 2017 року у справі N 910/8953/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/10369/16 та від 10 травня 2017 року у справі N 910/10371/16, які надані заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справах були позовні вимоги уповноваженої особи Фонду до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Аурум Фінанс" про застосування наслідків нікчемних правочинів - договорів про відступлення права вимоги від 26 травня 2015 року, які посвідчені приватним нотаріусом та зареєстровані у реєстрі за номерами 6253, 6263, 6259, 6256, 6252 відповідно, та зобов'язання вчинити дії - повернути на користь ПАТ "УПБ" права майнової вимоги та повернути оригінали документів за зобов'язаннями боржників. У зазначених постановах Вищий господарський суд України, з посиланням на статті 203, 215, 1058 ЦК України, частини третю та четверту статті 38 Закону N 4452-VI, умови укладених угод, та надані докази у справі, зробив висновок, що ПАТ "УПБ", уклавши договори про відступлення права вимоги від 26 травня 2015 року, якими передбачався обов'язок відповідача здійснити перерахування на його користь грошових коштів за набуте право вимоги, фактично здійснив відступлення такого права безоплатно, оскільки на момент розгляду та вирішення справ у судах кошти за відступлене право вимоги банком отримано не було, а уклавши такий правочин з відповідачем, який водночас є його кредитором за укладеними депозитними договорами, і який отримав від нього майнові вимоги до третьої особи, враховуючи віднесення ПАТ "УПБ" до категорії неплатоспроможних, цим самим надав, а відповідач - отримав переваги щодо задоволення частини своїх майнових вимог перед іншими кредиторами банку, не встановлені законодавством чи внутрішніми документами останнього. З аналізу зазначених постанов не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається, оскільки вони стосуються застосування наслідків нікчемних правочинів - договорів про відступлення права вимоги, а не визнання зобов'язань за договорами припиненими, що було підставою позову у справі, що переглядається. З наданої для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 16 березня 2017 року у справі N 914/1316/16 вбачається, що Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" звернулося до господарського суду з позовом про визнання недійсними договорів про розірвання договору застави майнових прав та про уступку прав вимоги до договору застави майнових прав, застосування наслідків недійсності договорів. З посиланням на частину третю статті 38 Закону N 4452-VI суд касаційної інстанції зробив висновок, що недійсність правочинів неплатоспроможного банку, згідно із якими банк відмовився від власних майнових вимог встановлена законом, такі правочини є недійсними (нікчемними) незалежно від часу їх виявлення уповноваженою особою Фонду, за умови якщо вони вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, а спори щодо нікчемності таких правочинів підлягають вирішенню судом. У наданій для порівняння постанові постанови Вищого господарського суду України 16 березня 2017 року вбачаються інші підстави для звернення з позовом до суду, оскільки питання визнання недійсними договорів за своїм змістом не є подібним зі спором про визнання зобов'язання за договором припиненим у зв'язку з повним виконанням такого зобов'язання. Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовими рішенням, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 910/501/16, від 09 серпня 2017 року у справі N 761/37555/15-ц, від 09 серпня 2017 року у справі N 914/1318/16, від 16 серпня 2017 року у справі N 910/1576/16, від 17 травня 2017 року у справі N 910/22664/15. У зазначених постановах Верховний Суд України зробив висновок, що чинним законодавством України передбачено спеціальні положення, що мають на меті врегулювання таких ситуацій, в яких керівництво банку діє всупереч майновим інтересам очолюваної організації та майнових інтересів інших вкладників такого банку. Так, відповідно до частини другої статті 38 Закону N 4452-VІпротягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною 3 цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тієї підстави, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог (пункт 1 частини 3 статті 38 Закону N 4452-VI). Оскільки у справі, що переглядається, висновки суду касаційної інстанції ґрунтувалися на тому, що поручитель ОСОБА_4 здійснила дострокове погашення кредиту до віднесення ПАТ "УПБ" до неплатоспроможних банків та введення тимчасової адміністрації, то цей висновок не суперечить висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду України, адже обставини у вказаних справах різні. У даному випадку банк отримав кошти на погашення виданого кредиту, тобто не поніс майнових збитків, його майнові інтереси не були порушені. Разом з тим Фонд, який повинен діяти правомірно і добросовісно, свої дії не обґрунтував нормами законодавства, допустив правову невизначеність у правовідносинах, віднісши банкові операції та угоди поруки і застави до нікчемних, не поставив питання про застосування наслідків їх нікчемності. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, адже правовідносини у справах не є подібними. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви виконуючого обов'язки уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленка Олександра Володимировича про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 265/2828/17 Провадження N 11-536апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П.,Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Гаражно-будівельного кооперативу "Східний-Авто-1" (далі - ГБК "Східний-Авто-1") до Маріупольської міської ради (далі - Міськрада), за участю третьої особи - ОСОБА_3, про визнання незаконними та скасування рішення й договору оренди земельної ділянки за касаційною скаргою ГБК "Східний-Авто-1" на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 20 липня 2017 року (суддя Костромітіна О.О.) та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року (головуючий Сіваченко І.В. судді Компанієць І.Д., Ястребова Л.В.), УСТАНОВИЛА: У квітні 2017 року ГБК "Східний-Авто-1" звернувся до суду з позовом до Міськради про визнання незаконними та скасування рішення і договору оренди земельної ділянки, третя особа - ОСОБА_3 Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя ухвалою від 20 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року, провадження у справі закрив. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що у відносинах, які склалися між сторонами у справі, вони діяли як учасники договірних правовідносин. Оскільки за змістом статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК; у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) та статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні договорів, розглядаються в порядку господарського чи цивільного судочинства залежно від суб'єктного складу учасників та сторін, то ця справа підлягає розгляду господарськими судами в порядку, визначеному нормами ГПК. 5 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ГБК "Східний-Авто-1" на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 20 липня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року, у якій позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати зазначені рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Позивач вважає, що спір у справі належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже підставою для звернення до суду з адміністративним позовом стали протиправні, на його думку, рішення Міськради. ГБК "Східний-Авто-1" зазначає, що основною позовною вимогою є скасування рішень Міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки та про затвердження порядку землеустрою щодо відводу земельної ділянки, а вимога про скасування договору оренди земельної ділянки, укладеного між Міськрадою та ОСОБА_3 і ГБК "Східний-Авто-1", є похідною позовною вимогою, задоволення якої залежить від задоволення основної позовної вимоги. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу позивача просить залишити її без задоволення. Вважає, що позов у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовні вимоги витікають із договірних правовідносин. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГБК "Східний-Авто-1", витребував справу з Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя та установив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 2 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 346 КАСсправа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ГБК "Східний-Авто-1" оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі позивача, і доводи представника третьої особи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ГБК "Східний-Авто-1" не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як убачається із позовної заяви, ГБК "Східний-Авто-1" просив визнати незаконними та скасувати: рішення Міськради від 28 березня 2014 року N 6/38-4378 "Про дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки на АДРЕСА_1 міста підприємцю ОСОБА_3, Гаражно-будівельному кооперативу "Східний-Авто-1" (з урахуванням змін, внесених рішенням Міськради від 30 грудня 2014 року N 6/43-5125); рішення Міськради від 21 квітня 2015 року N 6/47-5371 "Про затвердження проекту землеустрою щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1 міста фізичній особі - підприємцю ОСОБА_3, Гаражно-будівельному кооперативу "Східний-Авто-1"; а також договір оренди від 28 травня 2015 року земельної ділянки площею 0,327 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений між Міськрадою та ГБК "Східний-Авто-1" і фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 За нормами частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У частині другій статті 4 КАС (у згаданій редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Спір у справі, що розглядається, стосується права оренди ОСОБА_3 та ГБК "Східний-Авто-1" земельної ділянки, що підтверджується договором оренди земельної ділянки від 28 травня 2015 року, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли правильного висновку про те, що спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Оскаржувані рішення Міськради є формою волевиявлення орендодавця щодо зміни в майбутньому правовідносин сторін, які відповідно до закону врегульовані відповідним договором оренди земельної ділянки. Ці рішення не мають самостійного характеру та були реалізовані лише шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. За таких обставин не можна вважати обґрунтованими доводи позивача про те, що позовна вимога щодо скасування договору оренди земельної ділянки є похідною від позовної вимоги стосовно скасування рішень Міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки та про затвердження порядку землеустрою щодо відводу земельної ділянки. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 20 липня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Гаражно-будівельного кооперативу "Східний-Авто-1" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 20 липня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 23 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  23. ПОСТАНОВА Іменем України 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/23967/16 Провадження N 12-110гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представника позивача - Ткаченка С.В., представника відповідача (1) - Михайлова С.І., представників відповідача (2) - Лисицької Ю.В., Ферштей А.М., розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Українина постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 серпня 2017 року (головуючий суддя Зубець Л.П., судді Алданова С.О., Мартюк А.І.) та рішення Господарського суду міста Києва від 17 травня 2017 року (суддя Лиськов М.О.) у справі N 910/23967/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Алчевський металургійний комбінат" (далі - ПАТ "Алчевський металургійний комбінат") до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в особі Відділу примусового виконання рішень (далі - Відділ примусового виконання) та Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві (далі - Казначейська служба) про стягнення 2467967,79 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПАТ "Алчевський металургійний комбінат" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Відділу примусового виконання та Казначейської служби про стягнення з Державного бюджету України зайво стягнутих коштів у розмірі 2467967,79 грн. 1.2. Перший відповідач проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у позові, зазначаючи про те, що державний виконавець у повному обсязі виконав наказ, виданий на примусове виконання рішення Господарського суду Луганської області від 14 червня 2010 року в справі N 1/19, про що винесено відповідну постанову про закриття виконавчого провадження. Однак у зв'язку зі спливом трирічного терміну зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву, виконавче провадження по вищевказаному судовому рішенню було знищено, а тому Відділ примусового виконання не може надати більш детальну інформацію та копії матеріалів названого виконавчого провадження. 1.3. Другий відповідач також не визнав вимоги позивача з тих підстав, що, на його думку, стягнення виконавчого збору в сумі 2467967,79 грн з Державного бюджету України повинне відбуватися шляхом зобов'язання Відділу примусового виконання повернути вказані грошові кошти на рахунок позивача. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. У 2010 році до Відділу примусового виконання було передано наказ Господарського суду Луганської області у справі N 1/19 про стягнення з ПАТ "Алчевський металургійний комбінат" на користь Відкритого акціонерного товариства "Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат" (далі - ВАТ "Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат") грошових коштів у сумі 47414 061,74 грн. 2.2. За вказаним наказом постановою від 17 серпня 2010 року державний виконавець Відділу примусового виконання відкрив виконавче провадження ВП N 20873650. 2.3. ВАТ "Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат" звернулося до Відділу примусового виконання із заявою від 15 березня 2012 року, в якій повідомило про часткове погашення позивачем заборгованості в добровільному порядку та зазначило, що у зв'язку із вказаним примусовому виконанню підлягає стягнення суми в розмірі 17453840,53 грн. 2.4. 04 квітня 2012 року позивач отримав постанову Відділу примусового виконання від 26 березня 2012 року про стягнення з нього виконавчого збору в сумі 4213351,84 грн із розрахунку наявної суми боргу в розмірі 42133518,46 грн. 2.5. 23 квітня 2012 року державний виконавець Відділу примусового виконання виніс постанову ВП N 20873650 про арешт коштів боржника, якою було накладено арешт на грошові кошти позивача на загальну суму 21259440,68 грн. з яких 17453840,53 грн - борг за рішенням суду в справі N 1/19 та 4213351,84 грн - сума виконавчого збору. 2.6. З метою звільнення власних рахунків з-під арешту для подальшого здійснення виробничої діяльності 04 травня 2012 року позивач сплатив виконавчий збір у сумі 4213351,84 грн згідно з платіжним дорученням N 1963 від 04 травня 2012 року. 2.7. Водночас позивач оскаржив у судовому порядку постанову державного виконавця від 26 березня 2012 року про стягнення виконавчого збору в розмірі 4213351,84 грн. 2.8. Ухвалою від 19 червня 2012 року в справі N 1/19 Господарський суд Луганської області визнав дії Відділу примусового виконання щодо винесення постанови від 26 березня 2012 року про стягнення виконавчого збору в розмірі 4213351,84 грн неправомірними в частині стягнення 2467967,79 грн виконавчого збору, у зв'язку з чим визнав у цій частині вказану постанову недійсною. 2.9. Ухвала Господарського суду Луганської області від 19 червня 2012 року в справі N 1/19 набрала законної сили і є чинною. 2.10. Позивач звернувся до першого відповідача із заявою від 11 вересня 2012 року N 026-1225, у якій просив повернути надмірно сплачену суму виконавчого збору в розмірі 2467967,79 грн. 2.11. У відповідь на вказане звернення Відділ примусового виконання листом від 03 серпня 2013 року N 12-0-34-3225-12/5/2 підтвердив сплату позивачем на депозитний рахунок виконавчого збору в сумі 4213351,84 грн. який було перераховано до Державного бюджету України, а також, пославшись на Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845, рекомендував для вирішення цього питання звернутися до суду. 2.12. Указані обставини стали підставою для звернення ПАТ "Алчевський металургійний комбінат" до господарського суду з позовом про стягнення з Державного бюджету України зайво сплаченого виконавчого збору в розмірі 2467967,79 грн. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням від 17 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 серпня 2017 року, Господарський суд міста Києва позов задовольнив повністю. Стягнув з Відділу примусового виконання на користь ПАТ "Алчевський металургійний комбінат" грошові кошти в розмірі 2476967,79 грн. у рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої незаконним стягненням сум виконавчого збору, та 37019,52 грн судового збору. 3.2. Судові рішення мотивовано тим, що встановлені ухвалою Господарського суду Луганської області від 26 квітня 2016 року в справі N 1/19 факти незаконності дій державного виконавця є преюдиціальними у розумінні статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та повторного доведення в межах розгляду справи N 910/23967/16 не потребують. Відтак, за висновком судів, наявний повний склад правопорушення, з яким законодавство пов'язує відшкодування шкоди. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Перший відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати прийняті у справі судові рішення та прийняти нове - про відмову в позові повністю. 4.2. Скаржник вважає, що: - місцевий господарський суд безпідставно вийшов за межі позовних вимог, коли постановив стягнути з Відділу примусового виконання 22467967,79 грн; - спірна сума мала б бути стягнута з Державного бюджету України, а не з Відділу примусового виконання; - суди на порушення норм процесуального права не залучили як відповідача Державну казначейську службу України. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Згідно з частиною п'ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 5.2. 11 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 910/23967/16 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 5.3. Як підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив те, що забезпечення сталості та єдності судової практики щодо питання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, має велике значення для належного виконання судових рішень та дотримання принципу правової визначеності як складового елементу принципу верховенства права. 5.4. На практиці виникають значні труднощі з визначенням суб'єкта, який повинен бути відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його службовою або посадовою особою. У випадках, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов'язана держава (статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)). 5.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду також зазначив, що суд по-різному підходить до проблеми визначення складу учасників справи та формулювання резолютивної частини судових рішень у таких справах, хоча її зміст має вирішальне значення для належного виконання судового рішення. 5.6. Враховуючи, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, справа була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі Щодо спору по суті заявлених вимог 6.1. Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 6.2. Попередніми судовими інстанціями в порядку статті 35 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) установлено, що ухвалою від 19 червня 2012 року в справі N 1/19 Господарський суд Луганської області визнав недійсною в частині стягнення з позивача 2467967,79 грн постанову Відділу примусового виконання від 26 березня 2012 року. 6.3. Зазначене свідчить про безпідставне стягнення Відділом примусового виконання виконавчого збору в сумі 2467967,79 грн. у зв'язку з чим підлягає застосуванню стаття 1212 ЦК України. 6.4. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість позову, втім зазначає, що стягнення спірної має відбуватися на підставі норми статті 1212 ЦК України. 6.5. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що попередні судові інстанції безпідставно вийшли за межі позовних вимог, постановивши стягнути з Відділу примусового виконання 22467967,79 грн. тоді як сума, заявлена до стягнення позивачем, складала 2467967,79 грн. у зв'язку з чим судові рішення в цих частинах підлягають зміні. Щодо питання про те, за рахунок яких коштів має відшкодовуватись спірна сума 6.6. Відповідно до статті 28 Закону України "Про виконавче провадження" (чинного на час вчинення спірних виконавчих дій) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. 6.7. Статтею 27 Закону України "Про виконавче провадження" (у чинній редакції) встановлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. 6.8. Оскільки відповідно до наведених вище норм набувачем сплаченого боржником у виконавчому провадженні збору є Державний бюджет України, помилково або надмірно сплачені суми виконавчого збору підлягають стягненню саме з Державного бюджету України. Щодо суб'єктивного складу учасників такого спору 6.9. Відповідно до частини другої статті 45 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету здійснює Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. 6.10. Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів затверджено наказом Державного казначейства України від 10 грудня 2002 року N 226 (у редакції наказу Державного казначейства України від 29 травня 2008 року N 181; далі - Порядок). 6.11. Цей Порядок визначає процедури повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, а саме: податків, зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі залучених державою або під державні гарантії (далі - платежі). Дія Порядку не поширюється на операції з відшкодування податку на додану вартість та повернення з бюджету коштів за рішенням суду. 6.12. Відповідно до пункту 5 Порядку повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету. Подання надається до органу Державного казначейства України за формою, передбаченою відповідними спільними нормативно-правовими актами Державного казначейства України та органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, з питань повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету коштів, або в довільній формі на офіційному бланку установи, за підписом керівника установи або його заступників відповідно до їх компетенції з обов'язковим зазначенням такої інформації: обґрунтування необхідності повернення коштів з бюджету, найменування (П. І. Б.) платника, ідентифікаційного коду за ЄДРПОУ або реєстраційного номера облікової картки платника податків з ДРФО, або серії та номера паспорта (для фі