Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,084 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2020 року м. Київ Справа № 925/1196/18 Провадження № 12-153гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області (далі - ГУ ДФСУ) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26 червня 2019 року (судді Коротун О. М., Пономаренко Є. Ю., Смірнова Л. Г.) та рішення Господарського суду Черкаської області від 12 лютого 2019 року (суддя Чевгуз О. В.) у справі № 925/1196/18 за позовом фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) Понуровського Юрія Олексійовича до ГУ ДФСУ та Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про стягнення збитків у сумі 364 681, 68 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2018 року ФОП Понуровський Ю. О. звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до ГУ ДФСУ, Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі - ДПІ), правонаступником якої є ГУ ДФСУ, та ДКСУ про стягнення з Державного бюджету України коштів на відшкодування шкоди в загальному розмірі 364 681,68 грн, з яких 215 792,00 грн - матеріальної шкоди (збитків), 48 889,68 грн - упущеної вигоди, 100 000,00 грн - моральної шкоди. 1.2. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що із січня по червень 2017 року ДПІ, незважаючи на наявність чинного договору про визнання електронних документів, безпідставно припинила реєстрацію податкових накладних, що подавалися позивачем, у зв`язку із чим останній був фактично позбавлений можливості здійснювати свою підприємницьку діяльність упродовж зазначеного періоду; як наслідок таких протиправних дій він як суб`єкт підприємницької діяльності поніс втрати майнового характеру (збитки), а саме: 200 000 грн пені та 3 992 грн судового збору, стягнутих з позивача за рішенням господарського суду у зв`язку з невиконанням своїх зобов`язань за договором поставки; 11 800 грн втрат на юридичні послуги, понесених у зв`язку з необхідністю захисту прав, честі та гідності, а також ділової репутації у кримінальному провадженні. 1.3. Також, ураховуючи вимушене призупинення підприємницької діяльності, позивач просив стягнути на його користь неодержаний прибуток (втрачена вигода), що розрахований з урахуванням прибутку, отриманого позивачем за попередній звітній період, а також матеріальну компенсацію моральної шкоди, оскільки позивач зазнав моральних страждань у зв`язку з приниженням його честі та гідності, погіршенням ділової репутації, що, як наслідок, спричинило також і погіршення здоров`я останнього. 1.4. Позивач посилався на приписи статей 16, 22, 1166, 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 47 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 5, 21 Податкового кодексу України. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням від 12 лютого 2019 року у справі № 925/1196/18 Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково, стягнув з ДПІ на користь позивача 203 992 грн збитків, 50 000 грн відшкодування моральної шкоди та в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 3 809,88 грн; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. 2.2. Рішення обґрунтовано тим, що протиправність дій службових осіб ДПІ щодо зупинення реєстрації електронних документів позивача було встановлено постановою Черкаського окружного адміністративного суду, що набрала законної сили, причинний зв`язок та наслідки у вигляді понесених збитків у розмірі 203 992 грн доведено позивачем належним чином. 2.3. Щодо заявленої моральної шкоди суд першої інстанції виходив з того, що оскільки внаслідок протиправних дій ДПІ позивач поніс реальні збитки, був певний час незаконно позбавлений права на ведення своєї підприємницької діяльності, що, за твердженням позивача, негативно вплинуло на стан його здоров`я (підтверджується листами непрацездатності, які містяться в матеріалах справи), а також негативно вплинуло на його ділову репутацію, то позивач має право на відшкодування моральної шкоди. Проте, керуючись засадами розумності та виваженості, суд дійшов висновку про зменшення розміру заявленої до стягнення моральної шкоди - до 50 000, 00 грн. 2.4. У частині заявлених до стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди суд першої інстанції виходив з того, що позивачем здійснено розрахунок суми такої шкоди, виходячи з його доходів, отриманих за четвертий квартал 2016 року, тобто вказана сума розрахована виключно на припущеннях позивача про можливість отримання такого самого доходу за перший та другий квартали 2017 року. Жодних доказів на підтвердження вказаного розміру шкоди не подано. Суд указав, що наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення, тому дійшов висновку, що підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення шкоди у вигляді упущеної вигоди немає. 2.5. Щодо відшкодування витрат позивача на правову допомогу суд зазначив, що заявлені позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню, виходячи з того, що витрати на правничу допомогу позивачем були здійснені в рамках кримінального провадження. Питання відшкодування витрат на правничу допомогу, понесених потерпілою стороною в кримінальному провадженні, вирішується під час ухвалення вироку, що ніяк не стосується розгляду цієї справи. 2.6. Постановою від 26 червня 2019 року Північний апеляційний господарський суд перевірене судове рішення залишив без змін. 3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог; надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У липні 2019 року ГУ ДФСУ звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій (з урахуванням доповнення до скарги від 15 серпня 2019 року та касаційної скарги, поданої на виконання ухвали від 8 серпня 2019 року) просило рішення та постанову скасувати, провадження у справі закрити. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ГУ ДФСУ вказувало на те, що судами не встановлено, а наявними в матеріалах справи судовими рішеннями не підтверджено, що позивач поніс витрати у вигляді збитків, пов`язаних з відновленням свого порушеного права на суму 203 992,00 грн саме внаслідок протиправних дій ДПІ, як і не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між діями контролюючого органу та невиконанням позивачем умов договору поставки. 3.3. Також скаржник указав, що судами попередніх інстанцій належним чином не з`ясовано та не обґрунтовано, чим підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та із чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. 3.4. Серед іншого в доповненнях до касаційної скарги скаржник зазначив, що стороною у справі є фізична особа та суб`єкт владних повноважень, які не пов`язані господарськими відносинами, а предметом спору є стягнення збитків та моральної шкоди, завданої протиправними діями контролюючого органу. Скаржник послався на частину першу статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначена юрисдикція адміністративних судів, та просив закрити провадження у справі на підставі приписів пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 2 вересня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДФСУ та передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду за приписами частини шостої статті 302 ГПК України. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що оскільки ГУ ДФСУ оскаржує судові рішення з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає направленню до Великої Палати Верховного Суду. 3.6. Ухвалою від 17 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 925/1196/18 разом із згаданою касаційною скаргою та призначила розгляд цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу ФОП Понуровський Ю. О. просив судові рішення у справі залишити без змін, зазначав, що доводи скаржника про порушення судами правил предметної юрисдикції є безпідставними, оскільки за змістом статті 20 ГПК України спір у цій справі підвідомчий господарським судам; разом з тим інші доводи, наведені скаржником, були розглянуті та обґрунтовано відхилені судами попередніх інстанцій. 5. Фактичні обставини справи, установлені судами 5.1. Із жовтня 2016 року між позивачем та ДПІ було укладено договір № 031020161 про визнання електронних документів, предметом якого є визнання податкових документів, поданих платником податків в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису до органів ДФС засобами телекомунікаційного зв`язку або на електронних носіях як оригіналу. 5.2. Із січня 2017 року позивач подав до ДПІ податкові накладні: № 12 від 21 грудня 2016 року, № 13 від 29 грудня 2016 року та № 14 від 29 грудня 2016 року, проте вказані податкові накладні прийняті та зареєстровані не були. 5.3. Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року у справі № 823/139/17 за позовом ФОП Понуровського Ю. О. до ДПІ у м. Черкасах про визнання протиправними та зобов`язання вчинити дії адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії службових осіб ДПІ щодо зупинення реєстрації електронних документів ФОП Понуровського Ю. О. Зобов`язано ДПІ зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкові накладні, виписані ФОП Понуровським Ю. О. та визнати їх такими, що подані датою (операційним днем) та часом фактичного отримання податковим органом засобами електронного зв`язку для реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних 3 січня 2017 року. Зобов`язано ДПІ поновити для ФОП Понуровського Ю. О. визнання податкових документів, поданих платником податків в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису до органів ДФС як оригіналу. 5.4. На період із 3 січня 2017 року по 18 червня 2017 року ДПІ заблокувала прийняття та реєстрацію в Єдиному реєстрі податкових накладних, поданих позивачем. 5.5. Як зазначав позивач, незважаючи на наявне рішення суду, із 3 січня 2017 року по 18 червня 2017 року через протиправні дії службових осіб ДПІ він не мав можливості подавати для реєстрації електронні документи, зокрема податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних, у зв`язку із чим зазнав прямих збитків у розмірі 215792,00 грн, які полягають у зазначеному нижче. 5.6. 17 жовтня 2016 року між Публічним акціонерним товариством «Управління Механізації Будівництва-23» (код ЄДРПОУ 04715606) та позивачем було укладено договір поставки №17/10. Відповідно до умов цього договору на кожну партію поставленого товару продавець (позивач у цій справі) зобов`язаний оформити та зареєструвати у строки та в порядку, встановлені чинним законодавством, податкову накладну. Товар вважається належним чином поставленим продавцем і прийнятий покупцем за кількістю та якістю у випадку підписання документів, зазначених у п. 2.1.1 вказаного договору та реєстрації продавцем у строки та порядку, встановленому чинним законодавством, податкової накладної щодо поставленого товару. Право власності на товар переходить від покупця до продавця в момент отримання товару за видатковою накладною. 5.7. На виконання умов договору поставки позивач поставляв товар покупцю. Проте в період із 03 січня 2017 року по 18 червня 2017 року позивач умови договору поставки в частині оформлення та реєстрації належним чином податкових накладних виконувати не зміг, оскільки ДПІ заблокувала прийняття та реєстрацію в Єдиному реєстрі податкових накладних, поданих позивачем. 5.8. Оскільки в договорі поставки сторони передбачили відповідальність за таке порушення, а саме п. 7.3 вказаного договору, відповідно до якого в разі порушення строків поставки продавець сплачує покупцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми за непоставлений товар за кожен день прострочення поставки, то ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» звернулося до господарського суду з позовом до ФОП Понуровського Ю. О. про стягнення пені за поставку товару без реєстрації податкових накладних. 5.9. Рішенням від 14 листопада 2017 року у справі № 925/1308/17 Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково, стягнув з ФОП Понуровського Ю. О. на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» 200 000,00 грн пені та 3 992,00 грн судового збору. 5.10. На виконання рішення суду у справі № 925/1308/17 позивач перерахував на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» 200 000,00 грн пені та 3992,00 грн судового збору, що підтверджується копіями платіжних доручень, наявними в матеріалах справи. 5.11. Оскільки вказані штрафні санкції та судовий збір за рішенням господарського суду стягнуто внаслідок неправомірних дій службових осіб ДПІ, то, на думку позивача, прямі збитки в сумі 203 992,00 грн мають бути відшкодовані за рахунок коштів державного бюджету. 5.12. Крім того, позивач заявив до стягнення 11 800,00 грн збитків, понесених ним у зв`язку з необхідністю отримання юридичних послуг, якими він користувався для захисту своїх прав на захист честі та гідності, а також ділової репутації у кримінальному провадженні № 42017250000000078, а також 48 889,68 грн неотриманого доходу (упущеної вигоди), яку позивач розраховував отримати за здійснення своєї підприємницької діяльності в першому та другому кварталі 2017 року, яка була призупинена в результаті протиправних дій службових осіб ДПІ. 5.13. Серед іншого, оскільки внаслідок протиправних дій ДПІ позивач поніс реальні збитки, був певний час незаконно позбавлений права на ведення своєї підприємницької діяльності, що, за його твердженням, негативно вплинуло на стан його здоров`я (підтверджується листами непрацездатності, які містяться в матеріалах справи), а також негативно вплинуло на його ділову репутацію, позивачем заявлено до стягнення 100 000,00 грн як компенсація моральної шкоди. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла нижчезазначених висновків. Щодо юрисдикції спору 6.2. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 6.3. Як уже зазначалося, позов заявлено щодо стягнення збитків, завданих позивачу протиправними діями службових осіб ДПІ, на підставі статей 16, 22, 1166, 1173 ЦК України, статті 47 ГК України, статей 5, 21 Податкового кодексу України. 6.4. За частиною третьою статті 147 ГК України збитки, завдані суб`єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. 6.5. Згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. 6.6. За частиною ж п`ятою статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 6.7. З огляду на викладене наведені в касаційній скарзі доводи щодо непідвідомчості цього спору судам господарської юрисдикції є помилковими, а підстав для закриття провадження у справі немає. Щодо суті спору 6.8. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 6.9. Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно із частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 6.10. Частиною першою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 6.11. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. 6.12. Утім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. 6.13. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. 6.14. Розглядаючи доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості та недоведеності розміру стягнутої судовим рішенням шкоди, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. 6.15. Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. 6.16. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. 6.17. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили, що за наявності в позивача можливості зареєструвати податкові накладні він не виконав би зобов`язання з поставки товаруна користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23». Отже, порушення договору з ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» з боку позивача було об`єктивним наслідком поведінки ДПІ, яка протиправно заблокувала реєстрацію податкових накладних позивача. Тому і збитки позивача, які полягали у сплаті ним штрафних санкцій на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» на виконання судового рішення, стали об`єктивним наслідком поведінки ДПІ. 6.18. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки першої й апеляційної інстанцій щодо заподіяння позивачу збитків у розмірі суми пені, сплаченої позивачем на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23», тобто в сумі 200 000,00 грн та судового збору в сумі 3992,00 грн, стягнутих за судовим рішенням у справі № 925/1308/17. 6.19. За висновками Великої Палати Верховного Суду процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц за провадженням № 14-400 цс 18, пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц за провадженням № 14-447цс19, пункт 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 за провадженням № 14-191 цс 19). Водночас обставини зазначених справ не є аналогічними до тих, що встановлені у справі, що розглядається. У зазначених справах вирішувалися спори про розподіл судових витрат, понесених позивачем у справі, за наслідками її судового розгляду. Водночас у справі, що розглядається, такий розподіл здійснений в межах справи № 925/1308/17, судовий збір стягнутий з позивача у цій справі. Позивач не просить про розподіл судових витрат за наслідками вирішення спору у справі № 925/1308/17. Водночас на підставі рішення суду у справі № 925/1308/17 про стягнення з позивача на користь іншої юридичної особи штрафних санкцій за неналежне виконання зобов`язань за договором поставки у позивача виник і обов`язок зі сплати судового збору в розмірі 3 992 грн. Причиною неналежного виконання зобов`язань, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, стали протиправні дії відповідача з блокування реєстрації податкових накладних позивача. Тому сплачена позивачем на виконання рішення Господарського суду Черкаської області від 14 листопада 2017 року у справі № 925/1308/17 сума судового збору становить додаткові витрати, які позивачу довелося понести за наслідками розгляду та вирішення ініційованого проти нього з вини відповідача судового процесу. А тому такі витрати є збитками, які має відшкодувати відповідач. 6.20. Серед іншого, звертаючись до суду, позивач стверджував про завдання йому моральних страждань та переживань унаслідок протиправних дій ДПІ щодо зупинення реєстрації його електронних документів. 6.21. Згідно із частиною першою, пунктами 2, 4 частини другої, частиною третьою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. 6.22. Велика Палата Верховного Суду вважає, що порушення особою зобов`язання призводить до приниження її ділової репутації. Тому обґрунтованими є висновки першої й апеляційної інстанцій щодо заподіяння відповідачем позивачу моральної шкоди. 6.23. Суди попередніх інстанцій, керуючись засадами розумності та виваженості, вважали за необхідне зменшити розмір заявленої до стягнення моральної шкоди до 50 000,00 грн. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 7.2. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. 7.3. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. 8. Щодо судових витрат 8.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 8.2. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 315 ГПК України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 8.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Черкаської області від 12 лютого 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26 червня 2019 року у справі № 925/1196/18 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич В. І. Данішевська О. Г. Яновська О. С. Золотніков Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформила суддя Данішевська В. І. Джерело: ЄДРСР 89181204
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м. Київ Справа № 280/1402/19 Провадження № 11-1004апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (суддя Конишев О. В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року (судді Юрко І. В., Чабаненко С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 280/1402/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області (далі - Головне управління) про визнання дій і бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління, у якому просив: - визнати протиправними дії уповноважених осіб відповідача щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису; - визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, отриманого під час здійснення превентивного поліцейського заходу 30 вересня 2018 року за вказаною адресою відносно нього; - зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили. 2. Позов мотивовано тим, що дії працівників поліції під час здійснення ними 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 , відносно ОСОБА_1 превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, є незаконними, здійснені не на підставі, не в межах повноважень та не в спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Крім цього, внаслідок незаконної бездіяльності працівників поліції, а саме невжиття заходів до належного збереження інформації, отриманої внаслідок здійснення превентивного поліцейського заходу, допущено істотне порушення конституційних прав і свобод позивача. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Запорізький окружний адміністративний суд ухвалою від 14 травня 2019 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 4. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 09 липня 2019 року ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що вирішення цього спору віднесене до компетенції суду першої інстанції, визначеного в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), і цей спір повинен вирішуватися за правилами кримінального судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що вони є незаконними та перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвалені судами внаслідок невідповідності висновків фактичним обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а також є необґрунтованими, ухваленими на підставі неповно з`ясованих обставин в адміністративній справі, без надання оцінки всім аргументам позивача. 7. На думку скаржника, в оскаржуваних рішеннях судів обох інстанцій ототожнено поняття превентивного поліцейського заходу (застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису) та фіксації процесуальної дії у межах кримінального провадження. 8. Скаржник зазначив, що предметом позову є визнання протиправними дій та бездіяльності працівників Головного управління під час здійснення ними превентивних поліцейських заходів у вигляді опитування та застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису. Указані поліцейські заходи, на думку скаржника, вчиняються органами Національної поліції не у зв`язку зі здійсненням повноважень у межах кримінального провадження, а у зв`язку з реалізацією публічно-владних управлінських функцій, передбачених положеннями статей 29, 31, 40 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію». 9. Отже, скаржник вважає, що за відсутності кримінального провадження, у межах якого здійснювалося застосування превентивного поліцейського заходу та технічних засобів фіксації, що мають функції відеозапису, правовідносини, які склалися, є публічно-правовими та не підлягають розгляду в порядку кримінального процесуального законодавства. 10. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Позиція інших учасників справи 11. У відзиві на касаційну скаргу Головне управління зазначило, що заперечує проти її задоволення в повному обсязі. 12. На думку Головного управління, суди здійснили правильний аналіз норм чинного законодавства, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку про те, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час вчинення дій, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій. 13. Головне управління також зазначило, що на момент розповсюдження інформації в мережі Інтернет, а саме 05 жовтня 2018 року, вже було зареєстровано кримінальне провадження, у якому позивач є особою, якій повідомлено про підозру, відтак будь-які дії, вчинені щодо нього посадовими особами відповідача, не мають ознак публічно-владних управлінських дій, а тому оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України. 14. У зв`язку з викладеним відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 в повному обсязі. Рух касаційної скарги 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 18 вересня 2019 року передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 17. 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - Товариству з обмеженою відповідальністю «Верум вілла» (далі - ТОВ «Верум вілла»). 18. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 19. Після здійснення превентивних поліцейських заходів співробітниками Приморського відділення поліції Бердянського відділу поліції Головного управління (далі - Приморське ВП) здійснено обробку відеозапису, який містив персональні данні позивача. 20. При цьому під час обробки відеозапису відповідачем допущено неналежне зберігання відео з персональними даними позивача, внаслідок чого 05 жовтня 2018 року у соціальній мережі «Фейсбук» у загальному доступі сторонньою особою викладено відео, отримане працівниками поліції під час виконання своїх службових функцій та здійснення відносно позивача превентивних поліцейських заходів 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1. 21. Позивач, вважаючи протиправнимидії уповноважених осіб відповідача щодо проведення стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 22. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 24. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 25. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 26. Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 28. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 29. Як установлено матеріалами справи, позивач ставить перед судом адміністративної юрисдикції питання про порушення його прав у зв`язку зпроведенням 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також у зв`язку з неналежним зберіганням відеозапису, отриманого під час указаного заходу. 30. Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - ТОВ «Верум вілла». 31. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 32. Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що 01 жовтня 2018 року слідчим відділенням Приморського ВП за заявою ОСОБА_2 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості: № 12018080340000549 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 146 Кримінального кодексу України (далі - КК України); № 12018080340000551 - за частиною другою статті 350 КК України; № 12018080340000552 - за частиною другою статті 350 КК України. 33. 02 жовтня 2018 року прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 34. Згідно із частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 35. Відповідно до визначення, закріпленого в пункті 10 частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. 36. За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК України порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування й суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК України спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист. 37. Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно із частиною першою статті 24 КПК України гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом. 38. Завданнями кримінального судочинства відповідно до статті 2 КПК України є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 39. Отже, кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності, зокрема, слідчих, керівників органу досудового розслідування, прокурорів щодо розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. 40. Згідно зі статтею 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1); рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування - потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 2); рішення слідчого про закриття кримінального провадження - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 3); рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 4); рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим - особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою (пункт 5); рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом (пункт 6); рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій - особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником (пункт 7); рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього Кодексу, - підозрюваним, його захисником чи законним представником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 8); рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування - особою, якій відмовлено у задоволенні скарги, її представником, законним представником чи захисником (пункт 91); повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом - підозрюваним, його захисником чи законним представником (пункт 10); відмова слідчого, прокурора в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктом 91 частини першої статті 284 цього Кодексу, - стороною захисту, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, її представником (пункт 11). 41. На підставі частини другої статті 303 КПК України скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. 42. Таким чином, скарги на рішення, дії, чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не можуть бути оскаржені в порядку частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в порядку КПК України. 43. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 826/2253/18 (провадження № 11-1148апп18). 44. Як убачається з матеріалів справи, під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549 серед інших слідчих дій 02 жовтня 2018 року здійснено огляд носія інформації із записом нагрудної камери поліцейського Перелигіна А. В. , який 30 вересня 2018 року у складі поліцейського патруля виїжджав за телефонним викликом на лінію 102 до будинку АДРЕСА_1 та здійснював відеофіксацію дій патрульної поліції. Вказаний носій інформації слідчим визнано речовим доказом та долучено до матеріалів провадження (а. с. 64, зворот). 45. Того ж дня, 02 жовтня 2018 року, прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 46. Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій уповноважених осіб Головного управління щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, та визнання протиправною бездіяльності уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання отриманого під час указаного превентивного поліцейського заходу відеозапису, носій інформації з яким слідчий визнав речовим доказом і долучив до матеріалів кримінального провадження, фактично стосуються правомірності відеофіксації дій патрульної поліції під час спілкування з позивачем 30 вересня 2018 року на носій, який визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні та долучений до його матеріалів, а також стосуються дій, пов`язаних із розголошенням 05 жовтня 2018 року відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549, оцінка яким має надаватися в межах указаного кримінального провадження. Тому для вирішення цього спору не можна використати способи захисту, передбачені в адміністративному судочинстві. Для ефективного захисту прав позивача КПК України передбачає спеціальні процедури, які не можна підмінити шляхом звернення з позовом до адміністративного суду. 47. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що ці вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. 48. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 49. Словосполучення «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України) стосується як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункт 66), від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30)). 50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, не може бути предметом окремого судового розгляду. 51. Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що зазначена вимога ОСОБА_1 також підлягає вирішенню в порядку, визначеному КПК України. За своєю суттю вказане прохання позивача є способом виконання судового рішення, а не позовною вимогою, задоволення якої може призвести до відновлення прав позивача у разі встановлення факту їхнього порушення. Більше того, у разі якщо позивач, заявивши таку вимогу, намагається захистити свою честь, гідність або ділову репутацію, то ефективний захист таких прав можливий у цивільному судочинстві з використанням належних способів. 52. З урахуванням особливостей предмета оскарження в цій справі та його правових наслідків рішення суду про закриття провадження в адміністративній справі не є таким, яке б призводило до порушення прав позивача на справедливий судовий розгляд та на ефективний засіб юридичного захисту своїх прав, гарантованих Конвенцією. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 53. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 54. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 55. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про закриття провадження в цій справі, але помилково зазначили про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, мають розглядатися в порядку КПК України, то оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення мотивувальної частини ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, - змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. 3. В іншій частині ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180567
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м . Київ Справа № 1740/2278/18 Провадження № 11-829апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року (судді Ніколін В. В., Багрій В. М., Рибачук А. І.) у справі № 1740/2278/18 за позовом ОСОБА_1 до Рівненської місцевої прокуратури (далі - Прокуратура) про визнання бездіяльності протиправною та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Прокуратури, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року. 2. Позов мотивовано тим, щопід час ознайомлення з матеріалами особової справи в установі виконання покарань ним було встановлено, що наявний у ній вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, згідно з яким позивач відбуває покарання в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», не був підписаний усім складом суду, який постановив цей вирок, що суперечить вимогам чинної на той час Інструкції з діловодства у Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міському) судах, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 13 березня 1997 року № 22/5. З огляду на вказане позивач звернувся до Прокуратури для здійснення нею нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень. За наслідками перевірки відповідач на підставі частини третьої статті 26 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) мав негайно звільнити його з місця позбавлення волі, оскільки неправильно завірена копія вироку не може бути підставою для відбування ним покарання. Проте листом від 26 липня 2018 року за № 33-170-18 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського нагляду. 3. На думку позивача, бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року є протиправною. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 13 листопада 2018 року відмовив у задоволенні позову. 5. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 12 березня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 6. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірні правовідносини стосуються окремих питань діяльності відповідача, яка регламентована нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), а тому цей спір не відноситься до компетенції адміністративних судів і не може бути розглянутий за правилами КАС України. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 7. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що її прийнято з порушенням норм процесуального права. 8. На думку скаржника, відповідач перебуває на публічній службі, має делеговані повноваження і обов`язки за частиною третьою статті 26, частиною третьою статті 44 Закону № 1697-VII, статтею 121 Конституції України, є суб`єктом владних повноважень та здійснює нагляд за дотриманням законності при виконанні судових рішень, відтак цей спір є публічно-правовим і підлягає вирішенню судом адміністративної юрисдикції. 9. На підставі викладеного скаржник просить розглянути справу по суті та задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура зазначила, що вважає викладені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 безпідставними та необґрунтованими, у зв`язку із чим просить відмовити скаржнику в задоволенні касаційної скарги, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Рух касаційної скарги 11. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 липня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 07 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 13. ОСОБА_1 , якого вироком Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року засуджено до довічного позбавлення волі, відбуває покарання у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)». 14. 19 липня 2018 року позивач звернувся до Прокуратури із заявою, у якій просив провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, оскільки під час ознайомлення з матеріалами особової справи в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)» він установив, що в справі наявна копія вироку, не підписана суддями, які постановили цей вирок. Також у зв`язку з незаконним утриманням у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», тобто без належно оформленої копії вироку, просив на підставі частини третьої статті 26 Закону № 1697-VIIприйняти постанову про його негайне звільнення з місць позбавлення волі. 15. За наслідками розгляду вказаної заяви відповідач листом від 26 липня 2018 року № 33-170-18 повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського реагування. Свою відповідь Прокуратура обґрунтувала тим, що в ході перевірки були вивчені матеріали особової справи позивача та з`ясовано, що в ній знаходиться копія вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, завірена гербовою печаткою суду та підписом одного із суддів, що входив до складу колегії суддів, а також копія ухвали колегії суддів судової палати Верховного Суду України від 05 вересня 2002 року, завірена в аналогічний спосіб. У відповіді також зазначено, що відповідно до статті 339 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року) вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась ним одноособово. Статтями 344, 349 КПК України у вказаній редакції було передбачено отримання засудженим лише копії вироку. Крім того, у відповіді міститься посилання на узагальнення Верховного Суду України від 01 серпня 2004 року «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення», у якому зазначено, що оригінал судового рішення виготовляється в єдиному екземплярі та зберігається у справі. Копію судового рішення потрібно видавати із зазначенням, що це «копія» та що вона звірена з оригіналом, підписана посадовою особою, яка її звіряла і видавала. Підпис посадової особи на копії судового рішення має бути завірений печаткою того суду, який її видав. Прокуратура також зауважила, що згідно з пунктом 4.15.1 Інструкції про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень, затвердженої наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 11 січня 2008 року № 1, відповідний підрозділ виправної колонії вправі запросити з суду, який постановив рішення, нову копію вироку, якщо гербова печатка, якою його завірено, викликає сумнів. Оскільки копія вироку, яка наявна в особовій справі позивача, повністю відповідає вимогам законодавства та не викликає сумнівів у достовірності, немає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 . Одночасно відповідач роз`яснив, що на підставі статті 22 Кримінально-виконавчого кодексу України прокурор відповідно до Закону № 1697-VIIздійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян. 16. Вважаючи, що відповідачем допущена бездіяльність щодо неналежного розгляду його заяви, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 19. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 20. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 21. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 24. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 25. Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. 26. Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1697-VII прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян в органах та установах, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв`язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів. 27. Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів, а також забезпечення громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення регулюються Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР). 28. Положеннями частини першої статті 1 Закону № 393/96-ВР передбачено право громадян України на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. 29. У статті 3 Закону № 393/96-ВР визначено, що заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. 30. За правилами частин першої, третьої статті 7 вказаного Закону звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. 31. У заяві від 19 липня 2018 року ОСОБА_1 просив Прокуратуру провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, що безпосередньо пов`язано зі здійсненням прокурором нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 32. Виключний перелік питань, які вирішуються судом кримінальної юрисдикції під час виконання вироків, визначений частиною першою статті 537 КПК України. Проте нормами вказаної статті КПК України не передбачено можливості оскарження засудженим до суду кримінальної юрисдикції рішень, дій чи бездіяльності прокурора за результатами здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 33. Беручи до уваги наведені правові норми в контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані вимоги в розумінні статті 3 Закону № 393/96-ВР підпадають під дію цього Закону. 34. Отже, спір у цій справі про визнання неправомірною бездіяльності прокурора під час здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду. 36. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 37. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив постанову, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року скасувати, а справу направити до Восьмого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180636
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2020 року м. Київ Справа № 200/7261/13-ц Провадження № 14-548 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддівАнтонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Державної казначейської служби України за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року, постановлену суддею Женеску Е. В., і постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року,прийняту колегією суддів Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О., та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська із зазначеною скаргою, у якій просив зобов`язати керівника Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) негайно виконати рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2013 року у справі № 200/7261/13?ц. 2. Скарга мотивована тим, що рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2013 року у цивільній справі № 200/7261/13-ц на користь ОСОБА_1 з державного бюджету стягнуті 20 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. 3. Копію цього рішення разом із заявою про його виконання було направлено до ДКС України. Листом ДКС України від 20 грудня 2017 року № 5?13/7866?21448 ОСОБА_1 повідомлений про неможливість виконання рішення суду, оскільки до заяви про виконання рішення суду не додано оригінал виконавчого листа. 4. Заявою від 04 січня 2018 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ДКС України із вимогою про виконання рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2013 року, однак листом від 08 лютого 2018 року № 5?13/1095-2475 йому було відмовлено у зв`язку із неможливістю виконання зазначеного рішення, оскільки заявником не додано до відповідної заяви оригінал виконавчого листа. 5. На момент звернення до суду із зазначеною скаргою, гроші ОСОБА_1 не виплачені, що призвело до порушення його прав. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Ухвалою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року, провадження за скаргою ОСОБА_1 закрите. 7. Рішення судів мотивовані тим, що ДКС України не є органом примусового виконання судових рішень чи учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є центральним органом виконавчої влади. 8. Відповідно до статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже зазначений спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. В червні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким його скаргу задовольнити. Рух справи у суді касаційної інстанції 10. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 червня 2019 року відкрите касаційне провадження у справі. 11. 28 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 жовтня 2019 року прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 13. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 14. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. 15. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 16. Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 17. Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлений інший порядок судового провадження. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС України). Термін «публічно-правовий спір» охоплює, зокрема, спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 7 КАС України). 18. З аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. 19. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. 20. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 21. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 22. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»). 23. У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону України «Про виконавче провадження»). 24. Аналогічне положення закріплено в частині першій статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців. 25. Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження»). 26. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Для проведення виконавчих дій виконавець за потреби залучає понятих, працівників поліції, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом. 27. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення (частини перша, друга статті 15 Закону України «Про виконавче провадження»). 28. Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»). 29. З 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI), який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання. 30. За нормами Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. 31. Указаним Законом № 4901-VI також визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Так, статтею 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 32. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. 33. Згідно з пунктом 3 цього Положення основними завданнями ДКС України є: - реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; - внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах. 34. Пунктом 9 Положення передбачено, що ДКС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. 35. Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок виконання рішень), визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення. 36. За правилами пункту 3 Порядку виконання рішень, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами ДКС України у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). 37. За положеннями зазначеного Порядку виконання рішень, безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган ДКС України надсилає боржнику вимогу, якою зобов`язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган ДКС України може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України. 38. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку, що ДКС України не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 39. В свою чергу, згідно з положеннями частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 40. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. 41. Верховний Суд вже викладав висновок щодо предметної та суб`єктної юрисдикції у спорі за подібних правовідносин, у якому одним із учасників є суб`єкт владних повноважень. Зокрема, такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 916/1227/16. 42. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Частиною першою статті 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 43. ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на рішення ДКС України, яка є суб`єктом владних повноважень отже, судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовані норми права та правильно визначено, що цей судовий спір має ознаки публічно-правового і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 44. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 45. Оскільки ОСОБА_1 подав касаційну скаргу у червні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанції на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 46. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 47. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 48. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат 49. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Н. О. Антонюк /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ В. І. Данішевська /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ Джерело: ЄДРСР 89238388
  5. ПОСТАНОВА 05 травня 2020 року м. Київ Справа № 589/117/17 Провадження № 14-572 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця Шосткинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року, постановлену у складі судді Литвинко Т. В., та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів Собини О. І., Хвостика С. Г., Ткачук С. С., та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною скаргою, у якій з урахуванням уточнень просила суд: визнати неправомірними дії Шосткинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області (далі -Шосткинський ВДВС) про відмову розподілити кошти боржника - Малого приватного підприємства «Інваспорт» (далі - МПП «Інваспорт») між стягувачами згідно зі списком черговості від 07 квітня 2016 року № 537; визнати неправомірними дії Шосткинського ВДВС з приводу надання стягувачами авансового внеску в сумі 1 000,00 грн для проведення виконавчих дій; зобов`язати Шосткинський ВДВС розподілити кошти боржника - МПП «Інваспорт» між стягувачами згідно зі складеним списком черговості від 07 квітня 2016 року № 537; визнати неправомірними дії Шосткинського ВДВС про розподіл грошових коштів у сумі 23 175,23 грн згідно з розрахунком від 17 січня 2017 року № 21398887; визнати неправомірними дії Шосткинського ВДВС про винесення постанов від 15 лютого 2017 року ВП № 37199607, № 41220387, № 41829788 про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт» на користь ОСОБА_1 витрат виконавчого провадження. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Ухвалою Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року, провадження у справі закрите. 3. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що ОСОБА_1 оскаржує дії державного виконавця, вчинені ним у межах зведеного виконавчого провадження з виконання судових рішень Шосткинського міськрайонного суду Сумської області, постановлених у період із червня 2004 року по липень 2005 року. Крім того, ОСОБА_1 оскаржує постанови державного виконавця від 15 лютого 2017 року про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт» на свою користь витрат виконавчого провадження, понесених при виконанні судових рішень, постановлених Шосткинським міськрайонним судом Сумської області на користь ОСОБА_1 у 2004 році. У випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами Цивільного процесуального кодексу України, прийнятого 18 березня 2004 року, який набрав законної сили 01 вересня 2005 року (далі - ЦПК), розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ, а в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року, така скарга підлягає розгляду відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 4. Рішення, в межах виконання яких ОСОБА_1 подано скаргу, постановлено в період із червня 2004 року по липень 2005 року за правилами ЦПК України 1963 року. Отже, скарга ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця з приводу виконання судових рішень підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства згідно зі статтею 181 КАС України. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року й ухвалу апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги 6. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, закриваючи провадження у справі, неправильно застосував до спірних правовідносин пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК, у редакції чинній на момент розгляду справи судами, та дійшли помилкового висновку, що цей спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 7. Крім того, суди не взяли до уваги ухвалу ВССУ від 25 вересня 2013 року, яка постановлена в справі за скаргою ОСОБА_1 в аналогічних правовідносинах, відповідно до якої справа за її скаргою має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції 8. Ухвалою ВССУ від 08 листопада 2017 року відкрите касаційне провадження у справі. 9. У травні 2018 року на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) справа передана до Верховного Суду. 10. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Доводи інших учасників справи 12. В січні 2020 року Шосткинський ВДВС надіслав до Великої Палати Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи. Позиція Великої Палати Верховного Суду 13. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 14. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. 15. Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 16. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 17. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 18. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 19. Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 20. Частина перша статті 15 ЦПК, у редакції чинній на момент розгляду справи судами, передбачала, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 21. Відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 звернулася до суду за правилами ЦПК зі скаргою, в якій просила визнати неправомірними дії та рішення державного виконавця, вчинені в межах зведеного виконавчого провадження щодо виконання судових рішень Шосткинського міськрайонного суду Сумської області, постановлених у період із червня 2004 року по липень 2005 року на користь ряду фізичних осіб, які зверталися з позовом до МПП «Інваспорт». 22. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 23. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»). 24. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України, у редакції, чинній на момент звернення до суду із скаргою, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 25. Отже, Закон України «Про виконавче провадження» встановив спеціальний порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання постанов про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження. Згідно з цим порядком відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів, і їх слід розглядати за правилами адміністративного судочинства (аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №381/2126/18 (провадження № 14?324 цс 19), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93 гс 18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639 цс 18), від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17 (провадження № 14-658 цс 18), від 03 квітня 2019 року у справах № 370/1034/15-ц (провадження № 14-103цс19) і № 370/1288/15 (провадження № 14-612 цс 18), від 12 червня 2019 року у справі № 370/1547/17 (провадження № 14-223 цс 19)). 26. Таким чином вимоги ОСОБА_1 в частині визнання неправомірними дій Шосткинського ВДВС про винесення постанов від 15 лютого 2017 року ВП № 37199607, № 41220387, № 41829788 про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт», витрат виконавчого провадження підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. 27. Разом із цим статтею 383 ЦПК, у редакції, чинній на момент розгляду справи судами, встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. 28. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК). 29. Отже, зазначеними нормами законодавства передбачені різні способи звернення до суду за захистом свого порушеного права сторонами виконавчого провадження та іншими учасниками. 30. Так, у порядку адміністративного судочинства учасники виконавчого провадження мають право звернутися з позовом, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 31. Сторони виконавчого провадження в порядку цивільного судочинства мають право звернутися зі скаргою, якщо вони вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Такі рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. 32. Таким чином, ЦПК та Законом України «Про виконавче провадження» чітко врегульовано питання щодо звернення зі скаргою сторін під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК та іншими учасниками виконавчого провадження. 33. Відповідно до матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 подала скаргу на дії Шосткинського ВДВС з підстав неправомірних, на її думку дій, вчинених державним виконавцем під час примусового виконання рішень Шосткинського міськрайонного суду Сумської області, постановлених у порядку цивільного судочинства, та просила суд оцінити такі дії державного виконавця на предмет їх законності. 34. Отже, ОСОБА_1 звернулася до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця у порядку контролю за виконанням судових рішень, і така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Таким чином, з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет та характер спірних правовідносин спір у цій справі в іншій частині, окрім оскарження постанов про стягнення витрат виконавчого провадження, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про його підвідомчість судам адміністративної юрисдикції. 36. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 201/10328/16-ц (провадження № 14?192 цс 18), від 27 листопада 2019 року у справі № 201/10329/16-ц (провадження № 14-496 цс 19). 37. Щодо висновків судів, що позивач фактично оскаржує дії державного виконавця, вчинені у зведеному виконавчому провадженні, а тому спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за правилами адміністративного судочинства розглядаються справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій (див. постанови від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц (провадження № 14-19цс18), від 12 вересня 2018 року справа № 906/530/17 (провадження № 12-213гс18), від 17 жовтня 2018 року у справах № 927/395/13 (провадження № 12-189гс18) та № 5028/16/2/2012 (провадження № 12-192гс18)). 38. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 39. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 40. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 41. Оскільки Верховний Суд не змінює судових рішень та не ухвалює нове, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 400, 402-404, 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року в частині вимог про визнання неправомірними дій Шосткинського ВДВС при винесенні постанов від 15 лютого 2017 року ВП № 41220387, № 41829788 про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт» витрат виконавчого провадження залишити без змін, в іншій частині оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. 37199607, № Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Н. О. Антонюк /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ В. І. Данішевська /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ Джерело: ЄДРСР 89238389
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2020 року м. Київ Справа № 826/6968/17 Провадження № 11-890апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В.,Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П.,Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 826/6968/17 за позовом Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» до Антимонопольного комітету України про скасування рекомендацій за касаційною скаргою Антимонопольного комітету України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Аблова Є. В., Григоровича П. О., Смолія І. В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року (у складі колегії суддів Сорочка Є. О., Літвіної Н. М., Федотова І. В.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У травні 2017 року Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» (далі - ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль») звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило скасувати рекомендації Антимонопольного комітету України від 16 березня 2017 року № 9-рк «Про вжиття заходів, спрямованих на розвиток конкуренції». 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржувані рекомендації відповідача необґрунтовані, прийняті з порушенням норм чинного законодавства України, є втручанням у господарську діяльність позивача та спричинили порушення його охоронюваних законом прав та інтересів. Позивач зауважує, що попередні договори оренди укладаються виключно на період проведення процедур передачі майна в оренду за основним договором. Такий період починається після отримання від потенційного орендаря заявки на оренду майна ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та закінчується укладенням основного договору з орендодавцем. Протягом цього періоду може проводитися конкурсна процедура з визначення орендаря, але лише в тому випадку, коли на об`єкт оренди претендує не менше двох потенційних орендарів. 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року, позовні вимоги задовольнив. 4. Не погодившись із такими судовими рішеннями, Антимонопольний комітет України звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року і прийняти нове рішення, яким закрити провадження у справі. Разом з касаційною скаргою Антимонопольний комітет України подав клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Клопотання обґрунтовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій було порушено правила предметної юрисдикції і прийнято рішення у справі, яку не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 6. 19 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просить відмовити Антимонопольному комітету України у її задоволенні, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. 7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 14 серпня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку з тим, що Антимонопольний комітет України оскаржує судові рішення, у тому числі з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 9. 05 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від Антимонопольного комітету України разом із супровідним листом від 04 листопада 2019 року № 300-20.3/01-14239 надійшла копія листа Національного антикорупційного бюро України від 04 листопада 2019 року № 0422-076/38094 стосовно дій ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль», які полягають у передачі в оренду та/або користування приміщення аеропорту поза конкурсними процедурами. Фактичні обставини 10. Суди попередніх інстанцій установили, що ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» здійснює господарську діяльність у сфері обслуговування авіаційних перевезень. Засновником ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» є Міністерство інфраструктури України, частка якого у статутному капіталі становить 100 відсотків, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 11. Позивач має у власності комплекс будівель, споруд і обладнання, що призначені для приймання, відправлення та стоянки повітряних суден; обслуговування повітряних суден, пасажирів, багажу, вантажу та пошти; проведення робіт з технічного обслуговування повітряних суден; надання інших послуг, пов`язаних з обслуговуванням повітряних суден, пасажирів та інших суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність в аеропорту. 12. Господарські взаємовідносини між ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та його контрагентами здійснюються шляхом укладання договорів на аеропортове, наземне обслуговування, обслуговування вантажів в аеропорту, оренди нежитлових приміщень, тощо. 13. Антимонопольним комітетом України проводилось дослідження питання відповідності вимогам законодавства про захист економічної конкуренції чинному порядку отримання дозволу на відкриття та експлуатацію магазину безмитної торгівлі та, відповідно, доступу на ринок безмитної торгівлі; постачання товарів на повітряні, водні або залізничні транспортні засоби комерційного призначення, що виконують міжнародні рейси, а також щодо інших проблемних питань, з якими стикаються суб`єкти господарювання, що мають намір здійснювати діяльність в аеропортах та автомобільних і пішохідних пунктах пропуску через державний кордон. 14. У зв`язку з цим Антимонопольний комітет України направив на адресу ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» вимогу від 28 вересня 2016 року № 130-29/08-10275, у якій просив надати інформацію та належним чином засвідчені копії документів щодо об`єктів державного нерухомого майна (приміщення терміналів аеропорту), які станом на 28 вересня 2016 року перебувають на балансі ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та є вільними, інформацію щодо передачі об`єктів в оренду, про попередні договори оренди, чинні, розірвані, що припинили дію, тощо. 15. На виконання вказаної вимоги ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» супровідним листом від 12 жовтня 2016 року № 01-2215-53 надало витребувану інформацію та копії відповідних документів. 16. За результатом розгляду наданих ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» матеріалів, Антимонопольний комітет України встановив, що у період 2014-2016 років позивач уклав 37 попередніх договорів оренди із суб`єктами господарювання без проведення конкурсного відбору. Згідно з доводами відповідача, попередні договори оренди мають ознаки звичайного договору оренди, тому майно мало бути передане шляхом проведення конкурсу відповідно до процедури, встановленої Законом України від 10 квітня 1992 року № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна». Антимонопольний комітет України дійшов висновку, що дії ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» з передачі в оренду та/або користування приміщення аеропорту поза конкурсними процедурами можуть свідчити про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 17. У зв`язку із цим 16 березня 2017 року Антимонопольний комітет України прийняв рекомендації № 9-рк «Про вжиття заходів, спрямованих на розвиток конкуренції», якими ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» рекомендовано припинити дії, що можуть призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, які полягають у передачі в оренду та/або користуванні приміщень аеропорту поза конкурсними процедурами. 18. Вважаючи рекомендації Антимонопольного комітету України від 16 березня 2017 року № 9-рк протиправними, позивач звернувся до суду із цим позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 19. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з позицією якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що при наданні рекомендації Антимонопольний комітет України не дослідив у повному обсязі обставин укладання позивачем попередніх договорів, що призвело до передчасних висновків про можливе порушення законодавства про захист економічної конкуренції та надання рекомендацій, які призвели до обмеження права ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» у наданні нежитлових приміщень в оренду. 20. Зокрема, суди попередніх інстанцій зауважили, що прямої заборони на укладення попередніх договорів оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, у законодавстві про оренду державного та комунального майна немає, а право суб`єктів господарювання на укладання попередніх договорів передбачене чинним законодавством України. Отже, укладення позивачем попередніх договорів оренди приміщень аеропорту не свідчить про порушенням ним законодавства про захист економічної конкуренції. 21. При цьому, вирішуючи справу по суті позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскаржувані рекомендації відповідача мають ознаки рішення суб`єкта владних повноважень та можуть бути оскаржені до адміністративного суду. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 22. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково віднесли цю справу до юрисдикції адміністративних судів. 23. З посиланням на статтю 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статтю 60 Закону України від 11 січня 2001 року № 2210-III «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210-III) скаржник зауважує, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарських судів. 24. Окремо скаржник звертає увагу на те, що попередні договори оренди, які ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» укладало із суб`єктами господарювання, не відповідають суті та меті попереднього договору, визначених цивільним законодавством, а тому є не попередніми, а фактично основними договорами оренди майна, оскільки містять усі істотні умови такого договору та взагалі не містять умов, характерних для попередніх договорів. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 25. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 26. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 27. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 28. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 29. Згідно із вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 31. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). 32. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 33. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 34. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 35. З матеріалів справи вбачається, що позивач, звертаючись із цим позовом, просить суд визнати протиправними та скасувати рекомендації Антимонопольного комітету України від 16 березня 2017 року № 9-рк «Про вжиття заходів, спрямованих на розвиток конкуренції». 36. Відповідно до статті 3 Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII «Про Антимонопольний комітет України» (далі - Закон № 3659-XII) основним завданням Антимонопольного Комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині, зокрема: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб`єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб`єктів господарювання та дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції під час регулювання цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб`єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції. 37. У сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України та застосування законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має повноваження надавати обов`язкові для розгляду рекомендації та вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, суб`єктів господарювання, об`єднань пропозиції щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, а також щодо припинення дій або бездіяльності, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію (пункт 5 частини третьої статті 7 Закону № 3659-XII). 38. Справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності, розглядають господарські суди (пункт 7 частини першої статті 20 ГПК України). 39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 40. Відповідно до приписів частин першої та другої статті 60 Закону № 2210-III заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. 41. Аналіз наведених норм свідчить про те, що вирішення спорів, предметом яких є оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його органів, належить до компетенції господарських судів. 42. Водночас, як свідчать матеріали справи, предметом спору у цій справі є оскарження рекомендацій Антимонопольного комітету України, пов`язаних з розглядом справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 43. Згідно зі статтею 46 Закону № 2210-III органи Антимонопольного комітету України мають право надавати рекомендації, зокрема, суб`єктам господарювання стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а в разі, якщо порушення припинено, - щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації надаються у формі листа. Рекомендації органів Антимонопольного комітету України підлягають обов`язковому розгляду органами чи особами, яким вони надані. Про результати їх розгляду Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню повідомляється у десятиденний строк з дня отримання рекомендацій, якщо органами Антимонопольного комітету України не продовжено цей строк. За умови виконання положень рекомендацій у разі, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається. 44. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обов`язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. При цьому саме собою здійснення розгляду органом Антимонопольного комітету України справи з приводу наявності в діях підприємства ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції не порушує права та охоронювані законом інтереси такого підприємства. 45. Так само і надання органом Антимонопольного комітету України відповідних рекомендацій у процесі розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, оскільки самі по собі такі рекомендації не створюють жодних правових наслідків. Судовому оскарженню підлягають рішення органів Антимонопольного комітету України, прийняті за наслідками розгляду таких рекомендацій. 46. Наведене свідчить, що рекомендації органів Антимонопольного комітету України, не підлягають судовому оскарженню, у тому числі до судів господарської юрисдикції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 47. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 48. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. 49. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 50. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду не підтримує висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо вирішення спору за правилами адміністративної юрисдикції і вважає, що спір у справі, яка стосується правомірності рекомендацій Антимонопольного комітету України, пов`язаних з розглядом справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не підлягає розгляду у судах жодної юрисдикції. Висновки щодо розподілу судових витрат 51. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 52. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу Антимонопольного комітету України задовольнити. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року скасувати, провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 89238390
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 29 квітня 2020 року м. Київ Справа № 1-305/2009 Провадження № 13-97зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів : Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю., прокурора Трояна О.Л., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанови Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і В С Т А Н О В И Л А: І . ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 289 Кримінального кодексу України (далі - КК), та із застосуванням ст. 70 КК України призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього належного йому майна. 2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , щодо яких питання про перегляд судових рішень не ставиться. 3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, діючи за попередньою змовою групою осіб разом із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 08 січня 2007 року в м. Києві вчинив розбійний напад з метою заволодіння майном ТОВ «Лаура», із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров`я осіб, що зазнали нападу, і з погрозою застосування такого насильства, внаслідок чого заволодів майном на загальну суму 440754,71 грн., а також незаконно заволодів з проникненням у сховище транспортним засобом, належним ТОВ «Техномаркет Аладін », вартістю 50170, 46 грн. 4. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. 5. Постановою Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року відмовлено у витребуванні матеріалів кримінальної справи щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 . Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 28412/10) від 21 листопада 2019 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_1 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, статті 3 Конвенції у її матеріальному аспекті у зв`язку з жорстоким поводженням працівників міліції із заявником; статті 3 Конвенції у її процесуальному аспекті у зв`язку з непроведенням ефективного розслідування твердження заявника про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні; статей 3 та 13 Конвенції у зв`язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35 та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту у зв`язку з цим; частини 1 статті 6 Конвенції у зв`язку використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника (пункти 88, 98, 128, 132, 140 Рішення ЄСПЛ). 7. В решті вимог заява ОСОБА_1 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункти 105, 142 Рішення ЄСПЛ). 8. ЄСПЛ зазначив, що прийняття зізнань, отриманих з порушенням статті 3, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного. 9. Суд визнав, що заявник зазнав жорстокого поводження під час затримання, у результаті якого 11 січня 2007 рокунаписав «явку з повинною». Ця явка була частиною доказів проти нього. 10. За таких обставин, незалежно від впливу зізнавапьних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, ЄСПЛ дійшов висновку, що цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ). 11. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 12 000 (дванадцять тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 12. 06 грудня 2019 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року щодо нього у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 13. Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями у провадженні № 13-97зво19 від 06 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 призначено судді-доповідачу Єленіній Ж. М. 14. 10 грудня 2019 року суддя Великої Палати Верховного Суду Єленіна Ж. М. заявила самовідвід від участі у розгляді заяви ОСОБА_1 , мотивувавши тим, що 11 листопада 2009 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва, до складу якої вона входила, постановлено ухвалу про залишення без змін вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року. 15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року заяву про самовідвід судді Великої Палати Верховного Суду Єленіної Ж.М. задоволено. 16. Відповідно до розпорядження керівника апарату Верховного Суду від 11 грудня 2019 року № 31/0/30-19 «Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи» призначено повторний автоматизований розподіл заяви засудженого ОСОБА_1 про перегляд рішень суду (провадження № 13-97зво19). 17. Протоколом повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями у провадженні № 13-97 зво19 від 11 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 призначено судді-доповідачу Яновській О. Г. 18. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 залишено без руху, із зазначенням недоліків заяви, та встановлено строк, необхідний для їх усунення. 19. На виконання вказаної ухвали, в межах встановленого судовим рішенням строку, ОСОБА_1 повторно надіслав на адресу Суду заяву про перегляд судових рішень в зв`язку із виключними обставинами з обґрунтуванням наведених вимог. 20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 січня 2020 року розглянуто заяву ОСОБА_1 про усунення недоліків, витребувано з Деснянського районного суду м. Києва матеріали кримінальної справи № 1-305/2009 щодо ОСОБА_1 , витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року та відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами. 21. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 27 січня 2020 року заяву ОСОБА_1 призначено до розгляду. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 22. У заяві ОСОБА_1 посилається на те, що встановлені порушення Конвенції, зокрема, використання доказів, отриманих під катуванням заявника, для забезпечення його засудження зробило кримінальне провадження в цілому несправедливим. 23. Посилаючись на вимоги Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), ОСОБА_1 М. А. просить скасувати вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року та постановити новий вирок, яким його виправдати. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 24. ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про дату та час його проведення. Клопотань про особисту участь в судовому розгляді його заяви не подавав. 25. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду прокурор заперечував проти задоволення заяви засудженого в частині скасування судових рішень. Вважав, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_1 у вигляді зміни постановлених щодо нього судових рішень шляхом визнання доказів, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, недопустимими. Прокурор Троян О.Л. зазначив, що вина ОСОБА_1 доведена показаннями співучасників, потерпілих, свідків, протоколами відтворення обстановки та обставин події, огляду місця події та іншими доказами, сукупність яких є достатньою для доведення вини заявника у скоєні інкримінованих йому злочинів. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 26. Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції. 27. ЄСПЛ зазначив, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (пункт 83 Рішення ЄСПЛ). 28. Суд акцентує увагу, що через п`ять днів після затримання заявника 16 січня 2007 року судово-медичною експертизою було встановлено наявність в нього великих синців на голові та тулубі, а також саден на коліні та руці. Хоча експерт кваліфікував ушкодження як «легкі», він зазначив, що вони утворилися у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами. Він також підтвердив, що вони могли бути заподіяні 11 або 12 січня 2007 у спосіб, описаний заявником (пункти 10, 84 Рішення ЄСПЛ). 29. На думку Суду заявник надав достатньо послідовний та детальний опис обставин, за яких він зазнав цих тілесних ушкоджень. Згідно з його твердженнями він зазнав нападу двох працівників міліції, які намагались отримати від нього зізнавальні показання у вчиненні злочину. Хоча вони заперечили правдивість тверджень заявника, національні органи державної влади не надали жодного пояснення щодо походження його тілесних ушкоджень (пункти 8, 85 рішення ЄСПЛ). 30. У цій справі ЄСПЛ звертає увагу на те, що, як встановлено національними органами державної влади, затримання заявника було офіційно задокументовано із затримкою в один день, і що саме у той день він написав «явку з повинною». На думку Суду, сам факт того, що заявник зізнався у вчиненні злочину під час незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього, створює враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року). Цей факт, підтверджений доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує обґрунтовану презумпцію застосування працівниками міліції фізичного жорсткого поводження, щоб зламати психологічний опір заявника з метою отримання зізнавальних показань (пункт 86 Рішення ЄСПЛ). 31. За таких обставин та з огляду на обов`язок держави надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка знаходиться під контролем міліції, ЄСПЛ дійшов висновку, що Уряд належним чином не встановив, що тілесні ушкодження заявника виникли за обставин, що виключають жорстоке поводження під час затримання, як стверджував заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року), що в свою чергу свідчить про порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції (пункти 87-88 Рішення ЄСПЛ). 32. Оскільки у цій справі міжнародна судова установа встановила, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції у зв`язку із жорстоким поводженням із заявником, то органи державної влади були зобов`язані провести його розслідування відповідно до визначених прецедентною практикою ЄСПЛ критеріїв ефективності (пункт 94 Рішення ЄСПЛ). 33. Разом з тим, 15 січня 2007 року заявник поскаржився органу державної влади на жорстоке поводження з ним після його затримання. Його твердження були підкріплені висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року. Проте, 15 березня 2007 року прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи з цього питання, встановивши відсутність в діях працівників міліції складу злочину. Зрештою цю постанову було залишено без змін судами трьох інстанцій (пункти 9, 10, 12, 16, 95 Рішення ЄСПЛ). 34. ЄСПЛ вважає це достатнім для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження працівників міліції, та для встановлення порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Як Суд встановив у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 169-182, від 15 березня 2012 року), така ситуація є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що дозволяє представникам держави, відповідальним за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними (пункти 97-98 Рішення ЄСПЛ). 35. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що визнання допустимими доказами показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного. У зв`язку з чим Суд дійшов висновку, що незалежно від впливу зізнавапьних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ). Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 36. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві. Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. 37. Крім того, відповідно до ст. 2 Закону №3477-IV та ст. 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 38. Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і, якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 39. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 40. За ст. 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 41. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень щодо себе ОСОБА_1 фактично порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). 42. Згідно із ч. 3 ст. 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 43. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 44. Очевидно, що засудження особи та відбуття нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень. 45. Крім того, рішення ЄСПЛ у справі заявника спонукає до висновку, що рішення національних судів суперечить Конвенції по суті у зв`язку із констатацією порушення частини 1 статті 6 Конвенції, обумовленого використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника з метою його засудження. 46. Так, в пункті 62 рішення ЄСПЛ у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06)) від 25 лютого 2016 року Суд зазначив, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом (див, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (<�…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями). 47. Тож, оскільки право на справедливий судовий розгляд належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна складова принципу верховенства права, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні. 48. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду із відновленням провадження у справі. 49. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення, суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. 50. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 51. Саме тому особливої уваги Велика Палата має приділяти оцінці достатності сукупності доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел. Така позиція була висловлена і в постанові Великої Палати від 13 листопада 2019 року у справі № 1–07/07. 52 . Застосування доктрини «плодів отруєного дерева» вимагає здійснення логічних операцій щодо встановлення джерела походження інформації, завдяки якій було здобуто кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення. Відділяючи докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, отриманих з джерел не пов`язаних ані прямо, ані опосередковано із такою інформацією, суд з повноваженнями касаційної інстанції здійснює перевірку правильності правової оцінки обставин та допустимості кожного окремого доказу. 53. Зазначені логічні операції не потребують здійснення дослідження доказів та не обумовлюють необхідність здійснення переоцінки достовірності доказів, які все ж були визначені як такі, що можуть бути покладені в основу судового рішення і використані на підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. 54. Загалом, аналізуючи аргументи, представлені прокурором в судовому засіданні, щодо можливості зміни постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень шляхом виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів, в тому числі, отриманих із порушенням ст.3 Конвенції, Велика Палата зауважує наступне. 55. До необхідних умов, при дотриманні яких представляється за можливе зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі: - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду; - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом); - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів; - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. 56. Лише при дотриманні зазначених вище умов суд при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна змінити судове рішення, не застосовуючи додаткових заходів індивідуального характеру виправлення порушень Конвенції у вигляді скасування постановлених судових рішень та не відновлюючи юридичне становище, яке заявник мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину. 57. Водночас, ураховуючи констатоване ЄСПЛ порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд у зв`язку із використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника, що обумовлює необхідність повторного дослідження та оцінки наявних у матеріалах справи доказів, Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, визначених ч. 5 ст. 33, ст. 467 КПК України, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, позбавлена можливості постановити нове судове рішення в цій справі щодо заявника. 58. Однак, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону національними судовими органами, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 398 КПК 1960 року є підставою для скасування судом касаційної інстанції судових рішень. 59. За таких обставин вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанову Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо ОСОБА_1 належить скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 60. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів передбачених частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 289 КК України. 61. Відповідно до змісту статті 33 КПК України 1960 року зі змінами в редакції Закону № 2453-VI (2453-17) від 07 липня 2010 року, судами першої інстанції, які розглядають кримінальні справи, є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Тому, після прийняття Великою Палатою Верховного Суду процесуального рішення, дану кримінальну справу необхідно направити для розгляду за правилами інстанційної підсудності з урахуванням указаних змін до КПК України 1960 року. 62. За правилами територіальної підсудності, передбаченими статтею 37 КПК України 1960 року, кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. 63. З урахуванням цих обставин та змісту статті 38 КПК України 1960 року, кримінальну справу належить направити до Деснянського районного суду м. Києва для здійснення нового судового розгляду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : Заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанови Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково. Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанову Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати і направити кримінальну справу № 1-305/2009 на новий судовий розгляд. Кримінальну справу направити до Деснянського районного суду м. Києва з метою забезпечення нового судового розгляду в суді першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Золотніков Л. М. Лобойко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 89180571
  8. Постанова Іменем України 26 червня 2019 року м. Київ Справа № 761/9584/15-ц Провадження № 14-623цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула у письмовому провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач; представник - ОСОБА_2 ) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра», відповідач) про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р., і за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у складі судді Кондратенко О. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2015 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому зазначив, що до 16 лютого 2009 року він працював у Відкритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра». 2. 25 грудня 2008 року письмовим розпорядженням ВАТ «КБ «Надра» № 549 «Про впровадження нового продукту та проведення семінарів для співробітників банку» (далі - Розпорядження № 549) впроваджувався новий продукт «Від тисячі до мільйона», у зв`язку з чим з 27 по 30 грудня 2008 року проводилися семінари для співробітників цього банку департаментом управління персоналом і департаментом змін та інновацій роздрібної мережі. 3. Проведення семінарів серед працівників відповідача передбачалось також відповідно до розпорядження віце-президента ВАТ «КБ «Надра» від 06 січня 2009 року № 3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» (далі - Розпорядження № 3) з 12 по 28 січня 2009 року. 4. Незважаючи на те, що неробочими днями були 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24 та 25 січня 2009 року, у період з 27 по 30 грудня 2008 року та з 12 по 28 січня 2009 року позивач виконував трудові обов`язки з проведення семінарів у Харківському регіональному управлінні ПАТ «КБ «Надра». 5. Вважаючи, що відповідач, порушуючи трудове законодавство, не оплатив роботу у вихідні дні у подвійному розмірі, не надав інших днів відпочинку та під час звільнення з роботи позивача не виплатив йому відповідної компенсації, позивач просив стягнути з відповідача компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 3 443,96 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати (індексацію) у зв`язку з порушенням відповідачем строків її виплати в сумі 1 932,06 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку відповідача при звільненні позивача у сумі 440 529,65 грн. Короткий зміст судових рішень 6. 28 травня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив. Стягнув з відповідача на користь позивача грошову компенсацію за роботу у вказані вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року в сумі 3 443,88 грн, компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати у сумі 1 932,06 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 451 148,27 грн, а всього - 456 524,21 грн, які визначені судом без утримання податку з доходів фізичних осіб й інших обов`язкових платежів. 7. Заочне рішення суд мотивував тим, що позивач відповідно до розпоряджень № 549 та № 3 залучався до виконання робіт у вихідні дні - 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24, 25 січня 2009 року. Відповідач не оплатив за виконану позивачем роботу у ці вихідні дні, а тому зобов`язаний виплатити йому згідно зі статтею 72 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) компенсацію за роботу у вихідні дні за правилами статті 107 КЗпП України з урахуванням індексації заробітної плати, передбаченої статтею 95 КЗпП України, та відповідно до статей 116, 117 КЗпП України - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача. Зокрема, визначивши середньоденну заробітну плату позивача, суд першої інстанції стягнув середній заробіток за період із 17 лютого 2009 року (наступний день після звільнення) до 28 травня 2015 року (день ухвалення судом першої інстанції заочного рішення у справі). 8. 27 серпня 2015 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні позивача скасував, у задоволенні цієї частини позовних вимог відмовив. У зв`язку із цим зменшив загальну суму стягнення із 456 524,21 грн до 5 375,94 грн. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін. 9. 29 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) постановив ухвалу, якою касаційні скарги відповідача в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду) та позивача задовольнив частково: рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 серпня 2015 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 10. 12 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким апеляційну скаргу відповідача в особі уповноваженої особи Фонду задовольнив частково: заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 451 148,27 грн змінив, зменшивши розмір стягнутого з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із 451 148,27 грн до 251 830,81 грн; загальну суму, яка мала бути стягнута з відповідача на користь позивача, зменшив з 456 524,21 грн до 257 206,75 грн; в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін. 11. Апеляційний суд, змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, керувався тим, що позивач звільнився з роботи 16 лютого 2009 року та, знаючи про порушене право, звернувся з позовом до суду лише у квітні 2015 року, тобто більше ніж через шість років після його звільнення. Апеляційний суд урахував, що розмір середньої заробітної плати позивача за два останніх місяці перед його звільненням становив 6 170,44 грн, а сума заборгованості - 3 443,88 грн, що становило 55,82 % від зазначеного розміру середньої заробітної плати позивача. 12. Застосувавши принципи справедливості та співмірності, апеляційний суд зменшив розмір стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні позивача із 451 148,27 грн до 251 830,81 грн (55,82 % від суми середнього заробітку позивача за весь час затримки відповідачем розрахунку з ним при його звільненні). Апеляційний суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням № 6-113цс16. Залишаючи в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, порушивши вимоги трудового законодавства, не виплатив позивачеві заробітну плату за роботу у вихідні дні в сумі 3 443,88 грн. Несвоєчасно виплачена працівнику сума заробітної плати за роботу у вихідні дні підлягає індексації у встановленому законодавством порядку (стаття 95 КЗпП України). Короткий зміст вимог касаційних скарг 13. У вересні 2017 року позивач через його представника звернувся до ВССУ з касаційною скаргою, в якій, стверджуючи про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року - залишити в силі. 14. У жовтні 2017 року відповідач звернувся до ВССУ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову. Рух справи у суді касаційної інстанції 15. Згідно з ухвалами судді ВССУ від 02 вересня та від 30 жовтня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами. 16. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. 17. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 18. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. 19. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року справа призначена до судового розгляду, а ухвалою від 12 грудня 2018 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю та п`яту статті 403 ЦПК України. 20. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в зазначеній ухвалі від 12 грудня 2018 року вказав, що предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При вирішенні справи виникають різні підходи до застосування принципу співмірності та зменшення розміру середнього заробітку за відсутності спору про розмір належних до виплати сум після звільнення працівника і за умови задоволення таких позовних вимог у повному обсязі. 21. З метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність у межах розгляду цієї справи надати тлумачення статті 117 КЗпП України, оскільки судова практика щодо її застосування різниться. 22. Як приклад різного застосування припису цієї статті права колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду наводить: 22.1. Судові рішення Верховного Суду України від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434цс16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16, від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16 за позовами звільнених працівників відповідача про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року, в яких зроблено висновок, що в разі невиплати працівникові компенсації за роботу у вихідний день у грошовій формі в подвійному розмірі або ненадання іншого дня відпочинку та невиплати звільненому працівникові з вини власника або уповноваженого ним органу зазначеної компенсації за роботу у вихідний день з роботодавця підлягають стягненню: компенсація за роботу у вихідні дні, компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні стягується за весь період його затримки; 22.2. Судові рішення Верховного Суду України від 08 вересня 2010 року у справі за провадженням № 25953св09, від 03 липня 2013 року у справі за провадженням № 6-60цс13, від 20 листопада 2013 року у справі за провадженням № 6-114цс13, від 21 січня 2015 року у справі за провадженням № 6-195цс14, від 05 жовтня 2016 року у справі за провадженням № 6-2405цс16, від 14 грудня 2016 року у справі за провадженням № 6-788цс16, в яких зазначено, що у разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи; 22.3. Постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 за позовом звільненого працівника до підприємства про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якій міститься правовий висновок про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. При розгляді цієї справи суд узяв до уваги і такі обставини як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та застосував принцип співмірності і зменшив розмір відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; 22.4. Постанову Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі за провадженням № 6-837цс15, у якій викладено правовий висновок, аналогічний тому, що міститься у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням № 6-113цс16, але Верховний Суд України скасував рішення суду першої інстанції та ухвалу касаційної інстанції і залишив у силі рішення апеляційного суду, яким суд зменшив суму стягненнясереднього заробітку за час прострочення виконання відповідного зобов`язання роботодавцем; 22.5. Постанову Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі за провадженням № 6-259цс17, в якій суд зазначив, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду. 23. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, враховуючи загальнообов`язковість та остаточність судового рішення, кількість протилежних за висновками рішень судів касаційної інстанції, вважав за потрібне запровадження єдиної правозастосовної практики. 24. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду також зазначив, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16. 25. 27 грудня 2018 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Узагальнені доводи касаційної скарги позивача 26. Апеляційний суд неправильно застосував положення статей 47, 116, 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд не врахував, що вимоги в частині стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні були задоволені в повному обсязі, а не частково, а тому стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку не підлягав пропорційному зменшенню на частину незадоволених позовних вимог, оскільки таких не було. 27. Апеляційний суд не врахував, що відповідно до норм трудового законодавства саме на роботодавця покладається обов`язок доведення факту здійснення усіх належних працівникові виплат, зокрема при його звільненні, та без будь-яких звернень працівника. 28. Крім того, апеляційний суд не зауважив, що невиконання відповідачем вимог щодо обліку виконаних позивачем робіт та ненарахування оплати праці за ці виконані роботи фактично позбавило позивача можливості бути обізнаним про відповідні невиплачені кошти, а отже, і можливості заявити про це при звільненні. 29. Скаржник також зазначав, що згідно зі статтею 117 КЗпП України при вирішенні справи юридично значимими могли бути лише такі обставини: невиплата належних працівникові сум при звільненні; відсутність на момент судового розгляду спору щодо фактичного та остаточного розрахунку відповідача з позивачем у частині оплати його праці за роботу у зазначені вихідні дні. Положеннями статей 21, 47, 65, 116, 117 КЗпП України, статті 30 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон про оплату праці) на працівника не покладено обов`язку звертатись до роботодавця з досудовими заявами та повідомленнями при звільненні. 30. Крім того, апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду України з питань застосування положень статті 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у його ухвалах від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434ц16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, а також у його постановах від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16 та від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16. (2) Узагальнені доводи касаційної скарги відповідача 31. Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з положеннями статті 72 КЗпП України передбачено компенсацію саме за роботу у вихідний день, а не факт видання внутрішнього документа про можливість залучення до такої роботи. Проте відповідно до табеля виходу на роботу працівників за грудень 2008 року - січень 2009 року відсутні відомості щодо роботи позивача у вказані ним вихідні дні. У разі направлення працівника у відрядження на нього поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, невикористаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються (пункт 9 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59). 32. На думку відповідача, сам факт наявності розпоряджень від 25 грудня 2008 року № 549 та від 06 січня 2009 року № 3 не створює для відповідача наслідків порушення статей 71, 72 КЗпП України, оскільки доказів про перебування позивача у відрядженні та про фактичну роботу у вихідні дні матеріали справи не містять. 33. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 21 жовтня 2015 року в аналогічній справі за провадженням № 6-176цс15, у якій зазначено, що наявність розпоряджень № 549 та № 3 не дає підстави стверджувати про порушення прав позивача щодо невиплати грошової компенсації за його роботу у вихідні дні, тому відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення компенсації за роботу у вихідні дні. 34. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не застосували до спірних правовідносин статтю 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про гарантування вкладів), відповідно до якого під час запровадження тимчасової адміністрації в банку не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ЯКІ ВСТАНОВИЛИ СУДИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ 35. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач працював у ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, на посаді начальника відділу індивідуального коучингу центру коучингу та супроводження управління розвитку персоналу департаменту управління персоналом та був звільнений із 16 лютого 2009 року наказом від 13 лютого 2009 року № 83-м за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України). 36. Згідно з пунктом 1.2 Розпорядження № 549 відповідальних осіб банку зобов`язано направити співробітників на семінари з 27 по 29 грудня 2008 року згідно зі списками (додатки 2-33). 37. Додатком № 33 до розпорядження № 549 передбачено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. В зазначеному додатку позивача вказано в якості особи, яка з 27 грудня 2008 року по 30 грудня 2008 року проводить семінари в Харківському регіональному управлінні ВАТ КБ «НАДРА». При цьому 27 та 28 грудня 2008 року були неробочими днями - субота та неділя відповідно. 38. Розпорядженням віце-президента банку від 06 січня 2009 року №3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» передбачено, що у зв`язку з впровадженням нового продукту «Від тисячі до мільйону один крок» з 12 по 28 січня 2009 року, п. 1.1 направлено співробітників згідно з додатком 1 та п.2.1 розпорядження зобов`язано прийняти співробітників Управління розвитку персоналу та Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу. 39. Додатком № 1 до розпорядження № 3 передбачено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. У зазначеному додатку позивач вказаний в якості особи, яка в період з 12 січня по 28 січня 2009 року проводить семінари в Харківському регіональному управлінні BAT КБ «НАДРА». Неробочими днями в цей період були 17 січня 2009 року (субота), 18 січня 2009 року (неділя), 24 січня 2009 року (субота), 25 січня 2009 року (неділя). 40. За належним позивачу картковим рахунком в ВАТ КБ «НАДРА», на виконання заходів до вищезазначених розпоряджень, відповідач зарахував 26 грудня 2008 року на картковий рахунок позивача грошові кошти в сумі з 323 грн., а 09 січня 2009 року - 9000 грн., з призначенням: «за відрядження». 41. Пунктом 3.1 колективного договору ВАТ «КБ «Надра» від 31 липня 2007 року (далі - Колективний договір) для працівників банку встановлено п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними. 42. Пунктом 4.7. Колективного договору передбачено, що адміністрація зобов`язується здійснювати оплату праці працівників за роботу у святкові та неробочі дні у подвійному розмірі, що зазначається у наказі або за бажанням працівника, що працював у вихідний чи неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку у визначений ним день. 43. У пункті 5.1.2. Колективного договору визначено, що при відрядженні працівників: якщо датою відрядження є вихідний день, то після повернення з відрядження надається інший день відпочинку; якщо працівник спеціально відряджається для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то йому виплачується компенсація за роботу в ці дні у розмірі, визначеному чинним законодавством України. При виконанні трудових обов`язків у вихідний день таким працівникам за згодою сторін надається інший день відпочинку або грошова компенсація у подвійному розмірі, про що обов`язково зазначається у наказі (п. 5.1.10. колективного договору). ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у справі (1.1) Щодо позовних вимог про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати 44. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Положення цієї статті КЗпП України кореспондують частині першій статті 1 Закону про оплату праці. 45. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій (частина друга статті 2 Закону про оплату праці). 46. Згідно зі статтею 34 Закону про оплату праці компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством. 47. Згідно з пунктом 2.1.6 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року № 5, фонд основної заробітної плати включає нарахування винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов`язків). До його складу належить оплата праці за час перебування у відрядженні. 48. Дія Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, поширюється на підприємства, установи та організації усіх форм власності і господарювання і застосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток. 49. Статтею 72 КЗпП України передбачено, що робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 КЗпП України. 50. Згідно зі статтею 107 КЗпП України робота у святковий і неробочий день оплачується у подвійному розмірі відрядникам - за подвійними відрядними розцінками. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку. 51. Суди попередніх інстанцій встановили, що мало місце як залучення відповідачем позивача до виконання відповідних робіт у зазначені вихідні дні, так і виконання позивачем цих робіт у ці вихідні дні, заробітну плату за які відповідач не нарахував та не виплатив позивачу. Інші дні відпочинку позивачу не надавалися. При звільненні позивача відповідач не здійснив йому оплати вказаної роботи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що законним і обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо порушення права позивача на оплату праці. Доводи відповідача цих висновків не спростовують та зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи. 52. Виходячи з установлених обставин справи, суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації за його роботу у вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року в сумі 3 443,88 грн та компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати в сумі 1 932,66 грн на підставі статті 34 Закону про оплату праці, згідно з якою компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством. 53. Необґрунтованими є посилання відповідача на невідповідність висновків судів висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 761/7471/14-ц (провадження № 6-176цс15), оскільки в тій справі, відмовляючи в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України вказав, що у наданих для порівняння судових рішеннях в інших справах встановлено різні фактичні обставини справи, що не є неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, тобто не висловлював висновку щодо правильного застосування у подібних правовідносинах норм матеріального чи процесуального права. (1.2) Щодо непоширення приписів статті 36 Закону про гарантування вкладів на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати 54. У частині вимог про стягнення заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати помилковим є твердження відповідача про те, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені рішення, не застосували до спірних правовідносин положеннястатті 36 Закону про гарантування вкладів, згідно з якою під час тимчасової адміністрації не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку, оскільки пункт 3 частини шостої цієї статті передбачає, що ці обмеження не поширюються на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати. 55. Ураховуючи зазначене про структуру заробітної плати, початок процедуриліквідації банку, про наслідки якої зазначено у статтях 46, 48 Закону про гарантування вкладів, не тягне за собою обмеження прав працівників (колишніх працівників) такого банку на отримання заробітної плати відповідно до пункту 3 частини шостої статті 36 Закону про гарантування вкладів. Крім того, статтею 43 Конституції України гарантоване право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Це право кореспондується з вимогами статті 97 та гарантіями статті 233 КЗпП України, статті 21 Закону про оплату праці. 56. Таким чином, запровадження в банківській установі тимчасової адміністрації чи початок її ліквідації не може бути підставою для відмови у захисті судом права працівника щодо виплати заробітної плати. (1.3) Щодо застосування положень статті 36 Закону про гарантування вкладів до вимог про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 57. Відповідно до висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25 січня 2018 року у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17), у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17), від 20 січня 2016 року у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15), відступати від яких немає підстав, запровадження тимчасової адміністрації банку та початок його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів. 58. Відповідно до висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), обмеження, встановлені статтею 36 Закону про гарантування вкладів, поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов`язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати. 59. У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), ще раз підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 60. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. 61. З огляду на це задоволення позову про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем при звільненні не допускає стягнення з відповідача коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів. Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такі вимоги підлягають задоволенню в сьому чергу. 62. Відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує запровадженню тимчасової адміністрації банку. 63. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Як зазначено вище, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком. 64. Оскільки розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем 16 лютого 2009 року, а з 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, то розрахунок відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України слід було виконати за період з 17 лютого 2009 року до 05 лютого 2015 року включно. 65. Натомість суд першої інстанції виконав розрахунок за період з 17 лютого 2009 року до 28 травня 2015 року включно, тобто належний період розрахунку збільшений на 112 днів. Суд апеляційної інстанції цієї помилки не виправив. 66. За розрахунком суду першої інстанції, здійсненим, виходячи з 1572 днів прострочення роботодавцем, розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становив 451 148, 27 грн. Отже, такий розрахунок має бути скоригований виходячи з того, що період, за який має здійснюватися нарахування, становить 1572 - 112 = 1460 днів. Таким чином, розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становить 451 148, 27 х 1460 : 1572 = 419 005,39 грн. (1.4) Щодо зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 67. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. 68. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. 69. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. 70. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захистправа працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. 71. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. 72. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. 73. Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України(зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 74. Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи № 761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16. 75. Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16). 76. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. 77. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 78. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. 79. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку. 80. Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке. 81. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. 82. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. 83. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. 84. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. 85. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві. 86. Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. 87. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. 88. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. 89. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. 90. Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. 91. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 91.1. Розмірпростроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором. 91.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 91.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. 91.4. Іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. 92. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. 93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц). 94. Застосування до обставин справи № 761/9584/15-ц критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України: 94.1. Позивач звернувся до суду з цим позовом у квітні 2015 року, тобто зі спливом більш ніж шести років після звільнення з роботи, яке мало місце 16 лютого 2009 року. 94.2. Відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин позивач не довів, що звернувся на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати щодо роботи у вихідні дні. Суд апеляційної інстанції встановив, що таке право позивач реалізував лише у квітні 2015 року, подавши позов. Суди не встановили, що позивач не знав про це його право, зокрема, не був ознайомлений із Колективним договором, або що були інші обставини, які заважали реалізувати зазначене право. 94.3. Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за роботу у вихідні дні, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду. 94.4. Сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні (3 443,88 грн), яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (419 005,39 грн). 94.5. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. 94.6. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 11 000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. 95. Тому у відповідній частині рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні з ухваленням рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення за статтею 117 КЗпП за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 11 000 грн. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 96. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 97. Ураховуючи зазначене на підставі оцінених аргументів учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги позивача та відповідача необхідно задовольнити частково: змінити рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та зменшивши стягнутий судом першої інстанції з відповідача на користь позивача розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148 грн 27 коп. до 11 000 грн 00 коп., та відповідно зменшивши загальну суму стягнених коштів. (2.2) Щодо судових витрат 98. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 99. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України). 100. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 101. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон про судовий збір) у редакції, чинній на час подання позову (квітень 2015 року), позивач був звільнений від сплати судового збору у цій справі. За подання у справі апеляційної та касаційної скарг у серпні 2015 року відповідач судовий збір не сплачував, за подання касаційної скарги у вересні 2015 року та касаційної скарги у вересні 2017 року позивач також не сплачував судовий збір. 102. Відповідно до платіжного доручення від 20 жовтня 2017 року № 31499_6 відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн за подання касаційної скарги. Відповідач не надав інших розрахунків документально підтверджених судових витрат. 103. Учасники справи не заявляли до відшкодування судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 104. З урахуванням висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) з 01 вересня 2015 року працівник не вважається звільненим від сплати судового збору за звернення до суду з позовними вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 105. За результатом касаційного розгляду судові рішення змінені зі зменшенням суми коштів, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Отже, відповідач має право на пропорційну компенсацію за рахунок позивача судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. В іншій частині судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача. 106. Оскільки загальна сума стягнення з відповідача на користь позивача за результатами розгляду касаційної скарги зменшена з 257 206,75 грн до 16 375,94 грн, тобто касаційна скарга задоволена в сумі 257 206,75 - 16 375,94 = 240830,81 грн, то на користь відповідача з позивача підлягає стягненню 4 384,80 х 240830,81 : 257 206,75 = 4 105,63 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Частково задовольнити касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1 . 2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року змінити: - викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; - викласти абзаци третій і четвертий його резолютивної частини у такій редакції: «Зменшити стягнутий з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148 грн (чотирьохсот п`ятдесяти однієї тисячі ста сорока восьми) грн 27 коп. до 11 000 (одинадцяти тисяч) грн 00 коп. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 змінити з 456 524 грн (чотирьохсот п`ятдесяти шести тисяч п`ятиста двадцяти чотирьох) грн 21 коп. на 16 375 (шістнадцять тисяч триста сімдесят п`ять) грн 94 коп.». В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» витрати зі сплатисудового збору за подання касаційної скарги у сумі 4 105 (чотири тисячі сто п`ять) грн 63 коп. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Виконавчий лист на примусове виконання постанови може бути отриманий у Шевченківському районному суді міста Києва. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Повний текст постанови складений та підписаний 24 лютого 2020 року Джерело: ЄДРСР 87952206
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2020 року м. Київ Справа № 804/2823/16 Провадження № 11-433апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2019 року (судді Іванов С. М., Панченко О. М., Чередниченко В. Є.) у справі № 804/2823/16 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України (далі - НБУ), третя особа - Національне агентство з питань запобігання корупції, про визнання дій протиправними, стягнення матеріальних збитків і моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до НБУ, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: - визнати рішення та дії НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинені на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки, незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства; - визнати дискримінацію з боку НБУ стосовно позивачки за захищеними ознаками статі, віку, освіти тощо при проходженні і звільненні з державної служби на підставі Положення про формування кадрового резерву на посади державних службовців Національного банку України, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 (далі - Положення № 96); - скасувати наказ НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про звільнення ОСОБА_1 як такий, що порушує вимоги частини третьої статті 53 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII), частини другої статті 14 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) та положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); - поновити позивачку на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління Національного банку України в Дніпропетровській області (далі - Управління НБУ) або на посаді економіста в центральному апараті НБУ за умови відсутності вакантних посад в Управлінні НБУ; - стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 5 тис. 990 грн 51 коп. (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду); - стягнути з НБУ на користь позивачки матеріальні збитки внаслідок упущеної вигоди через дискримінацію в сумі 325 тис. 920 грн (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду); - стягнути з НБУ на користь позивачки моральну шкоду, завдану прямою дискримінацією та порушенням прав протягом тривалого часу, в розмірі 38 млн грн. ОСОБА_1 також просила допустити до негайного виконання рішення суду щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заробітної плати за час вимушеного прогулу, поновлення на роботі. 2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що відповідач виключив її з кадрового резерву на порушення вимог Положення про формування кадрового резерву для державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 199, статті 28 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу». Виключення з кадрового резерву відбулося на підставі Положення № 96 у зв`язку з досягненням позивачкою п`ятдесятирічного віку. На думку ОСОБА_1 , такі дії НБУ відповідно до приписів Закону України від 08 вересня 2005 року № 2866-IV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» є дискримінаційними. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 09 липня 2018 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії НБУ щодо припинення перебування ОСОБА_1 у кадровому резерві Управління НБУ. В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції керувався тим, що згідно з висновком Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у справі про дискримінацію від 04 червня 2018 року незарахування ОСОБА_1 до кадрового резерву НБУ, яке стало однією з підстав неможливості продовження роботи позивачки в системі НБУ, становить пряму дискримінацію за ознаками віку та статі. Відповідно до особової справи ОСОБА_1 (анкети щорічної оцінки) вона була зарахована до кадрового резерву на посаду головного економіста відділу банківського нагляду Управління НБУ у 2007 році, а у 2008 році її перебування у кадровому резерві припинено. На час припинення перебування у кадровому резерві ОСОБА_1 було 46 років. Ураховуючи, що однією з позовних вимог є визнання рішень та дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинених на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки, незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства, а з матеріалів справи вбачається безпідставне припинення відповідачем перебування ОСОБА_1 у кадровому резерві, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість у порядку частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) вийти за межі позовних вимог у цій частині, а саме визнати протиправними дії НБУ щодо припинення перебування ОСОБА_1 у кадровому резерві Управління НБУ. 5. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при порівнянні штатного розпису Управління НБУ, що був чинним до прийняття Правлінням НБУ постанови від 15 січня 2015 року № 14 «Про удосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь Національного банку України», та штатного розпису, прийнятого на виконання цієї постанови, який був чинним на час звільнення позивачки, встановлено, що в Управлінні НБУ відбулося скорочення посад.ОСОБА_1 не мала переважного права на залишення на роботі. Для зайняття посади в центральному апараті НБУ позивачка мала взяти участь у конкурсі на заміщення вакантних посад або перебувати в кадровому резерві, оскільки посада, яку вона займала, відносилась до п`ятої категорії, а в центральному апараті НБУ ця посада належить до четвертої категорії. Позовні вимоги про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, матеріальних збитків унаслідок упущеної вигоди та моральної шкоди є похідними від позовної вимоги про поновлення на посаді. 6. Суд першої інстанції також указав на те, що не має можливості надати правову оцінку відповідності пункту 2.2 Положення № 96 (у частині встановлення граничного віку для зарахування до кадрового резерву вперше: для жінок - 50 років, чоловіків - 55 років) вимогам Конституції та законодавства України, оскільки Положення № 96 затверджене постановою Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96, яка є нормативно-правовим актом. Встановлення відповідності нормативно-правових актів Конституції України є виключною компетенцією Конституційного Суду України. 7. При цьому, вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. 8. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 17 січня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким: - закрив провадження у справі за позовними вимогами в частині: скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про звільнення ОСОБА_1 як такого, що порушує вимоги частини третьої статті 53 Закону № 1700-VII, частини другої статті 14 Закону № 5207-VI та положень КЗпП України; поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ або на посаді економіста в центральному апараті НБУ за умови відсутності вакантних посад в Управлінні НБУ; стягнення з НБУ на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 5 тис. 990 грн 51 коп. (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду), роз`яснивши позивачці право на звернення із цими позовними вимогами в порядку цивільного судочинства; - відмовив у задоволенні решти позовних вимог. 9. Закриваючи провадження в частині позовних вимог з підстав неналежності їх розгляду за правилами адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції керувався тим, що 01 травня 2016 року набрав чинності Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII), приписами пункту 9 частини третьої статті 3 якого визначено, що дія цього Закону не поширюється на службовців НБУ, а відтак, починаючи з 01 травня 2016 року позивачка, працюючи в Управлінні НБУ, втратила статус державного службовця, у зв`язку із чим спір про скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є не публічно-правовим, а трудовим спором і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 10. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання рішень і дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад) незаконними й такими, що завдали дискримінації, пов`язані з проходженням позивачкою державної служби до 01 травня 2016 року. ОСОБА_1 вже зверталась до суду з позовом про поновлення її на посаді провідного економіста в Управлінні НБУ, розгляд якого здійснювався в межах справи № 804/3325/17. Суд касаційної інстанції в указаній справі встановив правомірність звільнення позивачки на підставі наказу НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п, що за встановлених обставин свідчить про відсутність підстав для визначення дискримінації при такому звільненні. 11. Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку, що виходячи зі змісту Положення № 96, позивачка не відповідала кваліфікаційним вимогам працівників, які могли бути зараховані до кадрового резерву, що свідчить про відсутність у діях відповідача протиправної бездіяльності щодо незарахування ОСОБА_1 до такого резерву. До того ж пунктом 2.2 Положення № 96 встановлювався граничний вік для службовців НБУ для зарахування до кадрового резерву вперше. З огляду на наявність факту зарахування позивачки до кадрового резерву в 2007 році, вказаний пункт Положення № 96 у частині визначення граничного віку службовця НБУ при вирішенні питання щодо повторного зарахування позивачки до кадрового резерву не застосовувався, а відтак на неї не поширювався. 12. Крім цього, апеляційний суд вважав помилковими посилання ОСОБА_1 на протиправність приписів Положення № 96 та неможливість їх застосування з огляду на наявність у них дискримінаційних вимог до службовців, які можуть бути зараховані до кадрового резерву, оскільки станом на час роботи позивачки Положення № 96 у судовому порядку не скасовувалось та нечинним не визнавалось. Щодо тверджень позивачки про її дискримінацію за освітою суд апеляційної інстанції зазначив, що приписи статті 2-1 КЗпП України не визначають дискримінацію за освітою, а передбачають заборону дискримінації також за іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. Вища освіта та її вид (спеціальність) безпосередньо пов`язані з характером роботи, яка буде виконуватись особою, що свідчить про неможливість здійснення дискримінації за цією ознакою. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 13. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої вказала на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до порушення її права на судовий захист прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. 14. За твердженням скаржниці, спір у частині її позовних вимог про скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к і поновлення її на роботі є публічно-правовим, а вимоги про стягнення шкоди є такими, що заявлені в одному провадженні з вимогами вирішити публічно-правовий спір. Крім того, апеляційний суд застосував норми нечинного Положення № 96, не дослідив фактичних обставин у справі, які мають суттєве значення для її вирішення, не надав юридичної оцінки доказам на їх підтвердження, не вказав, чому не застосував норми права, на які посилалась позивачка, та мотиви їх незастосування, знехтував установленими фактами й обставинами у висновку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про пряму дискримінацію за ознаками статі і віку відносно ОСОБА_1 у діях і рішеннях НБУ, що стало підставою її звільнення. 15. У зв`язку з викладеним скаржниця просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги повністю. Позиція інших учасників справи 16. У відзиві на касаційну скаргу та у додаткових поясненнях НБУ вказав, що вважає вимоги касаційної скарги необґрунтованими й такими, що не підлягають задоволенню. Рух касаційної скарги 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 17 квітня 2019 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 06 травня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 19. ОСОБА_1 працювала провідним економістом сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ. 20. 24 грудня 2014 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 841 «Про внесення змін до структури центрального апарату Національного банку України», відповідно до підпункту 2 пункту 1 якої створено Департамент банківського нагляду, Департамент інспектування банків, Департамент фінансового моніторингу, Департамент реєстраційних питань та ліцензування, Департамент методології, а згідно з підпунктом 2 пункту 2 вказаної постанови до Департаменту інспектування банків передано функції територіальних управлінь НБУ. 21. 15 січня 2015 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 14 «Про удосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь Національного банку України», якою затверджено структуру та чисельність, зокрема, Управління НБУ. 22. 15 січня 2015 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 15 «Про запровадження пілотного проекту з реформування територіальних управлінь Національного банку України», яким затверджено, зокрема, Положення про Управління Національного банку України в Дніпропетровській області. 23. Згідно з пунктом 1 розділу І вказаного вище Положення Управління НБУ керує діяльністю управлінь НБУ в Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Полтавській, Сумській, Харківській областях. 24. Відповідно до пункту 10 постанови Правління НБУ від 15 січня 2015 року № 14 керівникам територіальних управлінь НБУ було доручено видати наказ про скорочення штату та чисельності працівників цих управлінь і попередити їх про вивільнення та вжити інших заходів відповідно до вимог законодавства України про працю.Цією постановою затверджено структуру Управління НБУ, а саме: відділ організації діяльності бухгалтерського обліку; відділ готівкового обігу і касових операцій; відділ перевезення цінностей та організації інкасації; відділ банківської безпеки; відділ діловодства; відділ господарського забезпечення. 25. На виконання вказаної постанови Управління НБУ видало наказ від 21 січня 2015 року № 12-п про скорочення штату та чисельності працівників управління, відповідно до якого скороченню підлягав 171 працівник. 26. 12 лютого 2015 року позивачку було ознайомлено з попередженням про вивільнення від 11 лютого 2015 року. 27. Наказом Управління НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п ОСОБА_1 звільнено з 20 квітня 2015 року у зв`язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. 28. Викладені обставини стали предметом розгляду адміністративної справи № 804/7487/15. 29. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 28 січня 2016 року у справі № 804/7487/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовив. 30. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 квітня 2016 року у справі № 804/7487/15 постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року скасував, а позов ОСОБА_1 задовольнив частково: поновив позивачку на посаді провідного економіста в Управлінні НБУ з 20 квітня 2015 року; стягнув з відповідача за час вимушеного прогулу за період з 20 квітня 2015 року по 04 квітня 2016 року середню заробітну плату в розмірі 70 тис. 717 грн 24 коп. та моральну компенсацію в розмірі 6 тис. грн, всього 76 тис. 717 грн 24 коп. 31. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 травня 2017 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. 32. Справі присвоєно новий номер - 804/3325/17. 33. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року, у справі № 804/3325/17 (попередній № 804/7487/15) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. 34. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року у справі № 804/3325/17. 35. На виконання постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року у справі № 804/7487/15 ОСОБА_1 поновлено на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ. 36. Наказом від 26 липня 2016 року № 3202-к ОСОБА_1 на підставі попередження про звільнення від 11 лютого 2015 року, постанови Правління НБУ від 15 січня 2015 року № 14, наказу Управління НБУ від 21 січня 2015 року № 12-п «Про скорочення штату та чисельності працівників управління» звільнено з посади провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ з 26 липня 2016 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. 37. Згідно з актами Управління НБУ від 26 липня 2016 року ОСОБА_1 ознайомилась з доповненням до попередження про звільнення, залишила його копію у себе та відмовилась дати згоду на переведення на запропоновані посади, а також ознайомилась з наказом НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про її звільнення, отримала копію та відмовилась від підпису про ознайомлення з наказом. 38. Вважаючи дії відповідача щодо її звільнення незаконними та дискримінаційними, ОСОБА_1 звернулася до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 39. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 40. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 41. Відповідно до положень пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг. 42. Пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 43. При цьому пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 44. Для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. 45. 01 травня 2016 року набрав чинності Закон № 889-VIII, згідно з преамбулою якого цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. 46. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIIIдержавною службою є публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. 47. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 вказаного Закону посадою державної служби є визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. 48. Пунктом 9 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII встановлено, що дія цього Закону не поширюється на службовців НБУ. 49. Як правильно встановив суд апеляційної інстанції, перебуваючи у трудових відносинах з Управлінням НБУ, ОСОБА_1 з 01 травня 2016 року втратила статус державного службовця, не здійснювала службову діяльність у розумінні статті 19 КАС України, а тому її посада не відноситься до посад публічної служби. 50. За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 51. Отже, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства. 52. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі за позовними вимогами в частині: скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про звільнення ОСОБА_1 як такого, що порушує вимоги частини третьої статті 53 Закону № 1700-VII, частини другої статті 14 Закону № 5207-VI та положень КЗпП України; поновлення позивачки на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ або на посаді економіста в центральному апараті НБУ за умови відсутності вакантних посад в Управлінні НБУ; стягнення з НБУ на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 5 тис. 990 грн 51 коп. (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду) є правильним. 53. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних з проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі в ньому суб`єкта публічного права. 54. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 та 27 березня 2019 року у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18) та № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) відповідно. 55. Суд апеляційної інстанції належним чином визначив характер спору, суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду, а тому наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір має розглядатися саме в порядку адміністративного судочинства, є безпідставними. 56. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. 57. Перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору в частині правомірності вимог ОСОБА_1 щодо: визнання рішень і дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинених на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства; визнання дискримінації з боку НБУ стосовно позивачки за захищеними ознаками статі, віку, освіти тощо при проходженні і звільненні з державної служби на підставі Положення № 96; стягнення з НБУ на користь позивачки матеріальних збитків унаслідок упущеної вигоди через дискримінацію та моральної шкоди, завданої прямою дискримінацією та порушенням прав протягом тривалого часу, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 58. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 59. За приписами пункту 7 частини третьої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. 60. Згідно зі статтею 2-1 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. 61. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (пункти 48, 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06). 62. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004). 63. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі. 64. Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою. 65. Суд апеляційної інстанції установив, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання рішень і дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження в доступі до професії, службової діяльності та посад) незаконними й такими, що завдали дискримінації, пов`язані з проходженням позивачкою державної служби до 01 травня 2016 року. 66. При цьому ОСОБА_1 вже зверталась до суду з позовом про поновлення її на посаді провідного економіста в Управлінні НБУ, розгляд якого здійснювався в межах справи № 804/3325/17. 67. За результатами розгляду вказаної справи в касаційному порядку Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановою від 14 листопада 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року про відмову в задоволенні позовних вимог - без змін. 68. У зазначеному судовому рішенні суд касаційної інстанції вказав, що станом на час звільнення (20 квітня 2015 року) позивачка не відповідала вимогам Кваліфікаційних характеристик професій працівників Національного банку України, затверджених постановою Правління НБУ від 22 квітня 1998 року № 158 (зі змінами, затвердженими постановою Правління НБУ від 30 вересня 2010 року № 447; далі - Кваліфікаційні характеристики професій працівників НБУ). Крім того, у позивачки не було переваг і в рівні продуктивності праці перед іншими працівниками у ліквідованому відділі. Так, порівнюючи анкети щорічного оцінювання ОСОБА_1 та інших працівників, які були переведені на посади в системі НБУ, суди встановили, що позивачка має найнижчий відсотковий рівень виконання покладених на неї обов`язків та завдань. Касаційний суд зазначив про обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій про те, що відповідач довів неможливість переведення ОСОБА_1 на іншу роботу, оскільки після скорочення чисельності й штату працівників не було вільних посад, які б відповідали її кваліфікації, та про відсутність підстав для поновлення позивачки в Управлінні НБУ, за відсутності вакантних посад у якому - і безпосередньо в центральному апараті НБУ. 69. При цьому обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій у справі № 804/3325/17 щодо правомірності звільнення позивачки на підставі наказу НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п, рішення яких переглянуто в касаційному порядку та залишено без змін, у силу норми частини четвертої статті 78 КАС України є такими, що не потребують доказування при вирішенні цієї справи. 70. Відповідно до пункту 3.5 Положення № 96 до кадрового резерву зараховуються професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов`язків, мають необхідний напрям підготовки та спеціальність за освітою, досвід роботи, успіхи в навчанні, виявляють ініціативу, володіють навичками роботи на комп`ютері, мають організаторські здібності. 71. Суди у справі № 804/3325/17 установили, що позивачка мала найнижчий відсотковий рівень виконання покладених на неї обов`язків та завдань. 72. Відповідно до Кваліфікаційних характеристик професій працівників НБУ до посади провідного економіста з банківського регулювання та нагляду встановлено, зокрема, вимогу щодо наявності повної вищої освіти (магістр, спеціаліст) у галузі знань «Економіка та підприємництво» за спеціальностями «Банківська справа», «Фінанси та кредит», «Облік і аудит». 73. Згідно з дипломом серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 має спеціальність «Економіка та управління в галузях гірничої промисловості та геологорозвідці», кваліфікацію - спеціаліст гірничий інженер-економіст. 74. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що виходячи зі змісту Положення № 96 позивачка не відповідала кваліфікаційним вимогам працівників, які могли бути зараховані до кадрового резерву, що свідчить про відсутність у діях відповідача протиправної бездіяльності щодо незарахування ОСОБА_1 до такого резерву. 75. При цьому стосовно посилань позивачки на встановлення Положенням № 96 дискримінації відносно до неї за ознаками статті та віку, визначеними у пункті 2.2 останнього, та звільнення її за таких підстав, то суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що норми вказаного пункту визначали, що кандидат на зарахування до кадрового резерву повинен мати, зокрема, граничний вік для зарахування до кадрового резерву вперше: для жінок - 50 років, чоловіків - 55 років. Відтак вказаним пунктом встановлювався граничний вік для службовців НБУ для зарахування до кадрового резерву вперше. Між тим, як установив апеляційний суд, ОСОБА_1 була зарахована до кадрового резерву на посаду головного економіста відділу банківського нагляду Управління НБУ у 2007 році, а у 2008 році її перебування у кадровому резерві припинено (а. с. 226, т. 2). Отже, з огляду на наявність факту зарахування позивачки до кадрового резерву в 2007 році, пункт 2.2 Положення № 96 у частині граничного віку службовця НБУ при визначенні питання щодо повторного зарахування ОСОБА_1 до кадрового резерву не застосовувався, тому як на позивачку не поширювався. До того ж апеляційний суд звернув увагу й на те, що наказ Управління НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п про звільнення позивачки був виданий у зв`язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 76. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком апеляційного суду про те, що висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у справі про дискримінацію від 04 червня 2018 року не може вважатись доказом у розумінні приписів статей 73-76 КАС України, оскільки вищезазначені обставини при вирішенні питання щодо дискримінації позивачки за віком не враховувались. При цьому у вказаному висновку також було зазначено, що відповідно до матеріалів судової справи встановлені й інші причини відмови у зарахуванні позивачки до кадрового резерву, зокрема рівень освіти. 77. Посилання ОСОБА_1 на протиправність приписів Положення № 96 та неможливість їх застосування з огляду на наявність у них дискримінаційних вимог до службовців, які можуть бути зараховані до кадрового резерву, суд апеляційної інстанції правильно визнав помилковими, оскільки станом на час роботи позивачки вказане Положення в судовому порядку не скасовувалось та нечинним не визнавалось. 78. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 05 вересня 2017 року№ 2145-VIII «Про освіту» метою вищої освіти є здобуття особою високого рівня наукових та/або творчих мистецьких, професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності за певною спеціальністю чи в певній галузі знань. 79. Відтак вища освіта та її вид (спеціальність) безпосередньо пов`язані з характером роботи, яка буде виконуватись особою, що, в свою чергу, свідчить про неможливість здійснення дискримінації за вказаною ознакою, а тому твердження позивачки про її дискримінацію за ознакою освіти є безпідставними. До того ж приписи статті 2-1 КЗпП України не визначають дискримінацію за освітою, а передбачають заборону дискримінації також за іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. 80. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції щодо необґрунтованості заявлених ОСОБА_1 позовних вимог у частині визнання рішень та дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинених на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки, незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства; визнання дискримінації з боку НБУ стосовно позивачки за захищеними ознаками статі, віку, освіти тощо при проходженні і звільненні з державної служби на підставі Положення № 96; стягнення з НБУ на користь позивачки матеріальних збитків унаслідок упущеної вигоди через дискримінацію та моральної шкоди, завданої прямою дискримінацією та порушенням прав протягом тривалого часу. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 81. На підставі пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 82. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 83. Оскільки оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду скаржниця не спростувала, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89082843
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 лютого 2020 року м. Київ Справа № 912/1120/16 Провадження № 12-142гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи - представників Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» Мілютіна А. Є., Саковця А. О., Дорошенко Ю. В., Авраменка С. В., Колісника О. В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк», кредитор) на ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року (суддя Коваленко Н. М.) та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року (судді Березкіна О. В., Білецька Л. М., Верхогляд Т. А.) у справі № 912/1120/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-російське підприємство «Орма-Олімп» (далі - ТОВ «Орма-Олімп») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-польське підприємство «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» (далі - ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ», боржник) про банкрутство та УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст вимог 1.1. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 5 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ», а ухвалою цього ж суду від 9 березня 2017 року визнано грошові вимоги кредитора ПАТ «Ощадбанк» до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у сумі 58 165 820,08 грн та включено їх до реєстру вимог кредиторів, з яких 9 585 938,88 грн (заборгованість за простроченим кредитом) та 15 575 877,75 грн (індекс інфляції та 3 % річних) включено до четвертої черги задоволення, 13 219 958,45 грн пені - до шостої черги задоволення вимог, при цьому 19 784 045 грн - позачергово як такі, що забезпечені заставою. Господарський суд зазначив, що ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» відповідно до договору застави обладнання № 11 від 10 жовтня 2011 року та договору поруки № 2 від 29 листопада 2011 року (далі - договір поруки) є відповідальним перед ПАТ «Ощадбанк» за виконання Приватним підприємством «Спецзовнішкомплект» зобов`язань за договором кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року. 1.2. Постановою Господарського суду Кіровоградської області від 16 березня 2018 року ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» визнано банкрутом; відкрито ліквідаційну процедуру; припинено повноваження розпорядника майна - арбітражного керуючого Черненченка Д. А.; призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Демчана О. І. 1.3. 16 березня 2018 року на вебсайті Вищого господарського суду України офіційно оприлюднене повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». 1.4. 7 травня 2018 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до господарського суду із заявою про визнання поточних грошових вимог до банкрута в сумі 15 866 744, 26 грн, що виникли під час проведення процедур банкрутства за період з дати порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» - 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року, тобто до дня визнання боржника банкрутом включно. 1.5. До складу поточних грошових вимог кредитор - ПАТ «Ощадбанк» включив 12 335 498,55 грн загальної заборгованості за процентами та 3 531 245, 71 грн штрафних санкцій на такі проценти, в тому числі: 1 394 309,76 грн - загальна сума пені, 376 392,51 грн - загальна сума 3 % річних від прострочених сум заборгованості та 1 760 543,44 грн - загальна сума втрат від інфляції, вказавши, що за умовами кредитного договору проценти нараховуються до повного погашення заборгованості за цим договором, а ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ є відповідальним за повне та своєчасне виконання зобов`язань позичальником за кредитним договором. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року, відхилено грошові вимоги кредитора ПАТ «Ощадбанк» до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» на суму 15 866 744, 26 грн. 2.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року ухвалу місцевого господарського суду залишено без змін як законну та обґрунтовану. 2.3. Суди вказали на те, що ПАТ «Ощадбанк» 18 квітня 2016 року подало до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» позов про звернення стягнення на предмет застави на суму 76 540 230,68 грн, який задоволено в повному обсязі рішенням господарського суду від 10 травня 2016 року. 2.4. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, а також припиняє право ПАТ «Ощадбанк» нараховувати передбачені пунктом 2.7.2 договору кредитної лінії проценти та пеню відповідно до пункту 7.1.1 цього договору. 2.5. При цьому суди посилалися на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 310/44534/13-ц за змістом якого звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 7 березня 2019 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року, прийняти нове рішення, яким грошові вимоги кредитора на суму 15 866 744,26 грн задовольнити, визнавши їх поточними грошовими вимогами до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». 3.2. На обґрунтування вимог касаційної скарги ПАТ «Ощадбанк» зазначило, що в силу положень статей 598, 599, 609, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наявність рішення суду про стягнення грошової суми за відсутності реального виконання боржником свого зобов`язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін та/або припинення зобов`язань, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також процентів, передбачених статтею 1048 цього Кодексу. 3.3. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 4 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц, адже є правові підстави вважати, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін за цим договором та не позбавляє банк права на отримання належних йому процентів за користування кредитом до повного погашення заборгованості. 3.4. Також суди неправильно витлумачили постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, в основу правової позиції якої було покладено висновок про право банку на отримання належних йому процентів за користування кредитом до повного погашення заборгованості за умовами кредитного договору, відмінними від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом 2 частини першої статті 1048 ЦК України. 3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Ощадбанк»; надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу та призначив справу до розгляду. 3.6. 7 червня 2019 року до Верховного Суду від ПАТ «Ощадбанк» надійшло клопотання щодо передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 912/1120/16 як такої, що містить виключну правову проблему. 3.7. Необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду як такої, що стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики в частині отримання банками процентів як плати за користування кредитом після настання строку його погашення, зумовлена значним суспільним інтересом та наявністю виняткового значення для учасника справи в аспекті забезпечення правильного тлумачення підстав припинення кредитного договору, адже умовами кредитного договору, відповідно до частини другої статті 1048 ЦК України сторони передбачили іншу домовленість щодо сплати процентів, а саме про сплату позичальником процентів за неправомірне використання кредиту позичальниками після настання строку повернення кредиту. 3.8. Ухвалою від 2 липня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду справу № 912/1120/16 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки справа містить виключну правову проблему, така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики і в наявній судовій практиці вказана виключна правова проблема остаточного вирішення не знайшла. 3.9. За висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема полягає у колізії щодо питання встановлення правової природи процентів за користування кредитними коштами за кредитним договором, нарахованих банком після настання строку погашення кредиту щодо позичальника, відносно якого порушено і триває провадження у справі про банкрутство, та чи є такі проценти мірою відповідальності за порушення грошового зобов`язання в розумінні приписів статті 625 ЦК України, якою передбачений спеціальний вид відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання. 3.10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 вересня 2019 року прийняла до розгляду справу разом із з касаційною скаргою та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи та заявлені у справі клопотання 4.1. Представники ПAT «Ощадбанк» у судовому засіданні підтримали доводи касаційної скарги та просили ухвалу та постанову у справі скасувати, заяву ПAT «Ощадбанк» про визнання поточних грошових вимог на суму 15 566 744,26 грн задовольнити. 4.2. ПАТ «Ощадбанк» надало клопотання про залучення до справи висновку науково-правової експертизи, яке відхилено Великою Палатою Верховного Суду з огляду на відсутність відповідних процесуальних підстав. 4.3. Від Громадської організації «Фундація правозахисних та антикорупційних ініціатив» надійшла заява про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору; у задоволенні заяви відмовлено, оскільки така процесуальна дія на стадії касаційного розгляду не передбачена. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 7 жовтня 2011 року ПAT «Ощадбанк» та Приватне підприємство «Спецзовнішкомплект» (далі - позичальник) уклали договір кредитної лінії № 5, що діє зі змінами та доповненнями, внесеними додатковим договором № 1 від 4 липня 2012 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 2 від 25 липня 2012 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 3 від 5 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 4 від 22 травня 2013 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 5 від 28 серпня 2013 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року (далі - кредитний договір), згідно з яким Банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 37 500 000,00 (тридцять сім мільйонів п`ятсот тисяч) гривень (далі - кредит). 5.2. 29 листопада 2011 року банк, позичальник та ТОВ «Ай.Ті.Джі-Інвест» (поручитель) уклали договір поруки № 2. 5.3. Відповідно до пункту 1.1 договору поруки поручитель зобов`язався відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. 5.4. Згідно з пунктом 2.1 договору поруки у разі порушення Позичальником виконання зобов`язання за кредитним договором або будь-якої його частини Кредитор має право вимагати від поручителя виконання зобов`язання позичальника перед кредитором згідно з умовами кредитного договору, в порядку, передбаченому договором поруки. 5.5. Пунктом 2.7.2 кредитного договору передбачено, що проценти нараховуються, починаючи з першого дня видачі кредиту, та до повного погашення заборгованості за цим договором. 5.6. За порушення взятих на себе зобов`язань з повернення кредиту, своєчасної сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов`язується сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період, за який сплачується пеня, від суми платежу за кожен день прострочення (пункт 7.1.1 кредитного договору). 5.7. Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року у справі № 912/1543/16, серед іншого, стягнуто з ПП «Спецзовнішкомплект» на користь ПАТ «Ощадбанк» 76 540 230,68 грн боргу за кредитним договором. 5.8. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 5 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». 5.9. Як убачається з матеріалів справи № 912/1120/16, ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» є фінансовим та майновим поручителем ПП «Спецзовнішкомплект», у зв`язку із чим ПАТ «Ощадбанк» звернулося з грошовими вимогами до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у справі про його банкрутство. 5.10. Ухвалою від 9 березня 2017 року господарський суд визнав грошові вимоги кредитора ПАТ «Ощадбанк» до боржника ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у сумі 58 165 820,08 грн та включив їх до реєстру вимог кредиторів, з яких 9 585 938,88 грн (заборгованість за простроченим кредитом) та 15 575 877,75 грн (індекс інфляції та 3 % річних) включено до четвертої черги задоволення, 13 219 958,45 грн пені - до шостої черги задоволення вимог, при цьому 19 784 045 грн - позачергово як такі, що забезпечені заставою. 5.11. Постановою від 16 березня 2018 року господарський суд визнав ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ»банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, припинив повноваження розпорядника майном - арбітражного керуючого Черненченка Д. А., призначеного ухвалою суду від 7 лютого 2017 року, призначив ліквідатором банкрута - ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» арбітражного керуючого Демчана О. І. 5.12. 16 березня 2018 року на веб-сайті Вищого господарського суду України офіційно оприлюднено повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». Граничний строк на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника визначено в межах ліквідаційної процедури протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 5.13. 7 травня 2018 року до господарського суду надійшла заява № 55/2-08/649 від 3 травня 2018 року кредитора (ПАТ «Ощадбанк») про визнання поточних грошових вимог до банкрута в сумі 15 866 744,26 грн. 5.14. Звертаючись із заявою про визнання грошових вимог (поточні вимоги), ПАТ «Ощадбанк» посилався на те, що під час проведення процедур банкрутства за період з дати порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» - 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року включно, тобто до дня визнання боржника банкрутом, кредитором ПАТ «Ощадбанк» донараховано 12 335 498,55 грн загальної заборгованості за процентами та 3 531 245,71 грн штрафних санкцій на такі проценти, в тому числі: 1 394 309,76 грн - загальна сума пені, 376 392,51 грн - загальна сума 3 % річних від прострочених сум заборгованості та 1 760 543,44 грн - загальна сума втрат від інфляції, оскільки пунктом 2.7.2 Кредитного договору передбачено, що проценти за кредитом нараховуються до повного погашення заборгованості за цим договором. 5.15. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року відхилено грошові вимоги кредитора - ПАТ «Ощадбанк» до банкрута - ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у сумі 15 866 744,26 грн з тих підстав, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з такими позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі, а рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника. 6.3. Відповідно до статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою зупинення виконавчого провадження. 6.4. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах; забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій; не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій; зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію; не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, три проценти річних від простроченої суми тощо. 6.5. Разом з тим кредитори за вимогами до боржника які виникли після відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство (поточні кредитори), можуть пред`явити такі вимоги після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. 6.6. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 6.7. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 6.8. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 6.9. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). 6.10. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 6.11. У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. 6.12. За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 6.13. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 6.14. Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. 6.15. За частиною ж другою цієї статті якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу. 6.16. Водночас за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.17. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13, про неправильне застосування якої судами попередніх інстанцій зазначено в касаційній скарзі, дійшла висновків про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. 6.18. У постанові від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 з приводу застосування приписів статті 1048 ЦК України у разі неправомірного, незаконного користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання Велика Палата Верховного Суду вказала на таке. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні. 6.19. У постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. 6.20. Відтак Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. При цьому вказала, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом. 6.21. Подібні правові висновки викладено також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 6.22. Тобто у постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. 6.23. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. 6.24. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. 6.25. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. 6.26. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. 6.27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц. 6.28. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. 6.29. Така правова позиція щодо правильного застосування норм права підлягає врахуванню у справі про банкрутство в разі подання заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника як на стадії розпорядження майном боржника, так і на стадії ліквідаційної процедури, з урахуванням перебування в цей час боржника в особливому правовому становищі, зокрема і щодо дії мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів. 6.30. Як встановлено судами у цій справі, згідно з пунктом 2.2 кредитного договору кредитної лінії ПАТ «Ощадбанк» надало кредит ПП «Спецзовнішкомплект» з остаточним терміном повернення не пізніше 6 жовтня 2015 року. Також рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року у справі № 912/1543/16 установлено, що до настання зазначеної дати кредитор використав своє право вимагати дострокового повернення кредиту позичальником. 6.31. Отже, строк кредитування відповідача є таким, що закінчився, як і його право законно користуватися позиченими коштами, а тому вимога ПАТ «Ощадбанк» про визнання поточних грошових вимог, а саме процентів за користування кредитом за період з 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року, обґрунтовано відхилена судами. Відповідно, не підлягають задоволенню і вимоги про визнання нарахувань за цими процентами. 6.32. Водночас у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18 за позовом ПАТ «Ощадбанк» про стягнення процентів за кредитом, нарахованих поза межами строку кредитування на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про те, що сторонами у пункті 2.7.2 кредитного договору з урахуванням принципу свободи договору (статей 6, 627 ЦК України) передбачено іншу домовленість, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим частини першої статті 1048 ЦК України, допускає нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості. 6.33. Відтак за висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, ураховуючи умови договору, суд апеляційної інстанції помилково застосував до правовідносин сторін цього спору правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, та відмовив у частині позовних вимог про стягнення заборгованості зі сплати процентів за кредитом, трьох процентів річних за прострочення сплати процентів за кредитом та інфляційних втрат за таке прострочення. 6.34. Таким чином, за подібних правовідносин Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов протилежних висновків щодо можливості нарахування процентів за частиною першою статті 1048 ЦК України у випадку прострочення боржником, тобто неналежного виконання грошового зобов`язання. 6.35. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду відзначає, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. 6.36. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. 6.37. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду покликався також на правову позицію, викладену у справі № 5017/1987/2012 (постанова від 5 березня 2019 року), в якій Верховний Суд вказав на те, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за підвищеною ставкою на підставі пунктів 1.4, 3.3, 3.5, 6.7 кредитного договору у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України. 6.38. Разом із тим правовідносини, що склалися у справі № 5017/1987/2012, не є подібними до правовідносин, що склалися у справі, що розглядається, позаяк у справі № 5017/1987/2012 договором була передбачена умова нарахування процентів за підвищеною ставкою саме за неправомірне користування кредитом, що відповідає диспозиції норми, викладеній у частині другій статті 625 ЦК України, а не відповідно до частини першої статті 1048 цього Кодексу. Тож підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012, відсутні. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 7.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 8. Щодо розподілу судових витрат 8.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року та ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року у справі № 912/1120/16 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89083008
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 466/6221/16-а Провадження № 11-801апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Координата», третя особа - Приватне акціонерне товариство «Комерційний банк «Львів», про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 15 червня 2017 року (суддя Глинська Д. Б.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2017 року (судді Шинкар Т. І., Пліш М. А., Ільчишин Н. В.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Управління державної реєстрації Львівської міської ради (далі - Управління), ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Координата» (далі - ТОВ «ВП «Координата»), третя особа - Приватне акціонерне товариство «Комерційний банк «Львів» (далі - ПрАТ «КБ «Львів»), у якому просили: - визнати протиправною та скасувати реєстраційну дію державного реєстратора Управління від 04 листопада 2015 року № 14151050012002116 про державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ВП «Координата»; - зобов`язати Управління вчинити дії щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про скасування вказаної реєстраційної дії в частині зміни складу учасників та перерозподілу часток у статутному капіталі. 2. На обґрунтування своїх позовних вимог зазначили, що ОСОБА_4 , який є власником 100 % статутного капіталу ТОВ «ВП «Координата», з метою ухилення від відповідальності щодо забезпечення позовних вимог про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 коштів вчиняє дії по внесенню змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ВП «Координата», що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує права позивачів. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Шевченківський районний суд міста Львова постановою від 15 червня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправною та скасував реєстраційну дію державного реєстратора Управління № 14151050012002116 від 04 листопада 2015 року про державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ВП «Координата». Зобов`язав Управління вчинити дії щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про скасування реєстраційної дії № 14151050012002116 від 04 листопада 2015 року про здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи в частині зміни складу учасників та перерозподілу часток у статутному капіталі ТОВ «ВП «Координата». 4. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 жовтня 2017 року постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 15 червня 2017 року скасував у частині задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача внести запис про скасування оскаржуваної реєстраційної дії та прийняв у цій частині нову постанову про відмову в позові, в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. 5. Суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для державної реєстрації змін до установчих документів ТОВ «ВП «Координата», посилаючись на відсутність при проведенні державної реєстрації змін до статуту, які пов`язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи та перерозподілу часток у статутному капіталі, документа, що посвідчує перехід права власності (відчуження) частки ОСОБА _3 третій особі ОСОБА_5 , оскільки фактично такого переходу (відчуження) частки не відбулось. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. Зазначає, зокрема, про приватноправовий характер цього спору, оскільки між позивачами та відповідачами існує спір про право, при цьому немає порушення Управлінням прав позивачів у сфері публічно-правових відносин. Позиція інших учасників справи 7. Від позивачів надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, у яких, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів, вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін. Рух касаційної скарги 8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 липня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Управління, ОСОБА_3 , ТОВ «ВП «Координата», третя особа - ПрАТ «КБ «Львів», про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 листопада 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 10. Суди встановили, що ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 листопада 2015 року у справі № 450/1709/15-ц з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про повернення боргу за договором позики від 23 березня 2015 року вжито заходів забезпечення позову до набрання рішенням суду у справі законної сили шляхом накладення арешту в межах суми позову, яка становить 941 030,14 грн, на все рухоме та нерухому майно, що належить ОСОБА_7 . 11. Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 листопада 2015 року у справі № 450/1711/15-ц з метою забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про повернення боргу за договором позики від 31 грудня 2014 року вжито заходів забезпечення позову до набрання рішенням суду у справі законної сили шляхом накладення арешту в межах суми позову, яка становить 1 034 555,56 грн, на все рухоме та нерухоме майно, що належить ОСОБА_7 . 12. Відповідно до пункту 5.6 статуту ТОВ «ВП «Координата», затвердженого протоколом зборів учасників цього товариства від 10 червня 2011 року № 1, зареєстрованого 03 серпня 2011 року, звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці його учасника у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише в разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, установлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі вказаного товариства припиняє його участь у товаристві. 13. При цьому 04 листопада 2015 року за № 14151050012002116 державним реєстратором Управління проведено державну реєстрацію змін до статуту ТОВ «ВП «Координата», затверджених загальними зборами учасників товариства згідно з протоколом від 03 листопада 2015 року № 1, відповідно до яких статутний капітал товариства склав 255 249 грн, з яких 99 % статутного капіталу товариства належить учаснику товариства ОСОБА_5 , а 1% - ОСОБА_7 . 14. Вважаючи, що зареєстровані зміни до статуту ТОВ «ВП «Координата» внесені ОСОБА _8 з метою створення умов для уникнення відповідальності перед кредиторами, адже в новій редакції статуту немає пункту, згідно з яким товариство у разі відсутності в учасника іншого майна несе майнову відповідальність за нього перед кредиторами в розмірі, пропорційному частці учасника у товаристві, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із цим позовом. Релевантні джерела права й акти їх застосування Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 15. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення судами попередніх інстанцій рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 18. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 19. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 20. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закономустановлений інший порядок судового вирішення. 21. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 22. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 23. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 24. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. 25. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Отже, спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України. 26. Так, позовна заява мотивована незгодою позивачів із прийнятим державним реєстратором рішенням про реєстрацію внесення змін до установчих документів юридичної особи в частині зміни складу учасників та перерозподілу часток у статутному капіталі ТОВ «ВП «Координата». 27. Отже, звернення до суду із цим позовом не зумовлене необхідністю захисту прав позивачів у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства. 28. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а, від 20 серпня 2019 року у справі № 805/2556/15-а. 29. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 30. З огляду на зміст заявлених позовних вимог цей спір підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства. 31. При цьому слід мати на увазі, що вичерпний перелік способів захисту особи, яка вважає, що її право чи законний інтерес порушені змінами у складі чи розподілі часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю, міститься у статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», норми якого є спеціальними для зазначених товариств. У разі, якщо позивач прагне відновити склад учасників товариства, який існував до стверджуваного порушення його прав або інтересів, і таке відновлення не може бути здійснене шляхом стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства (підпункт «е» пункту 3 частини п`ятої статті 17 цього Закону), то належним способом захисту в цьому разі є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (підпункт «д» пункту 3 частини п`ятої статті 17 цього Закону). Відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі. 32. Близькі за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19. Слід також мати на увазі, що незаконність змін у складі майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте є підставою для відшкодування збитків особою, яка їх завдала. Близькі за змістом висновки викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 33. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС (у чинній редакції) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС (у чинній редакції) суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 35. Положеннями пункту 5 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) визначено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. 36. За правилами частини першої статті 354 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 37. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі. 38. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС (у чинній редакції) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. 39. Згідно із частиною першою статті 239 КАС (у чинній редакції) якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 40. За правилами частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 41. Отже, підстав для зміни розподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 345, 349, 354, 356, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 15 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Координата», третя особа - Приватне акціонерне товариство «Комерційний банк «Львів», про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів - закрити. 4. Роз`яснити позивачам, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що вони мають право протягом десяти днів з дня отримання ними цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 89083012
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2020 року м. Київ Справа № 804/4357/17 Провадження № 11-1145апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року (судді Іванов С. М., Панченко О. М., Чередниченко В. Є.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), у якому просила стягнути з ДФС на свою користь: - суму страхового відшкодування в розмірі 66 654 грн; - суму інфляційних збитків від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів у розмірі 127 975,68 грн; - суму 3 % річних компенсації за користування чужими грошовими коштами в розмірі 30 794,09 грн; - моральну шкоду в сумі 106 000 грн компенсації за понесені моральні страждання. 2. Позов мотивовано тим, що позивачка працювала в Покровській міжрайонній державній податковій інспекції та відповідно до чинного на той час законодавства як посадова особа органу Державної податкової служби України (далі - ДПС) підлягала обов`язковому державному особистому страхуванню. Перебуваючи на посаді начальника юридичного відділу, під час виконання службових обов`язків вона втратила 70 % працездатності, унаслідок чого отримала II групу інвалідності по зору. У лютому 2008 року позивачкою до Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області (далі - ДПА) були подані всі необхідні документи та оформлено заяву на ім`я страховика з метою отримання страхової виплати. Однак відповідач таких виплат не здійснив. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 28 липня 2017 року позов задовольнив частково. 4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 листопада 2017 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 липня 2017 року скасував та закрив провадження у справі. 5. Судове рішення мотивовано тим, що цей спір не є публічно-правовим, підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки позивачкою заявлено вимоги щодо стягнення страхового відшкодування за відповідними договорами та пов`язаних із ним виплат відповідно до статей 23, 536, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. У касаційній скарзі позивачка просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 7. Зазначає, зокрема, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки стосується бездіяльності відповідача як суб`єкта владних повноважень щодо невиконання свого обов`язку як страхувальника з перерахування коштів страховику, що у свою чергу призвело до порушення права позивачки на отримання страхової суми відповідно до статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (чинного на час виникнення спірних правовідносин). Позиція інших учасників справи 8. У відзиві на касаційну скаргу ДФС просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Указує, зокрема, що спір у цій справі не має ознак публічно-правового, оскільки спірні правовідносини виникли стосовно стягнення страхового відшкодування на виконання договору страхування, що свідчить про приватноправовий характер правовідносин. Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 січня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 16 жовтня 2019 року призначив її до розгляду. 10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 жовтня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ДФС про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 11. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 грудня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 12. Позивачка з 01 квітня 2004 року працювала в Покровській міжрайонній державній податковій інспекції (далі - ДПІ) та відповідно до чинного на той час законодавства України як посадова особа органу державної податкової служби підлягала обов`язковому державному особистому страхуванню. 13. 01 серпня 2007 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) було звільнено з посади згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. 14. Згідно з довідкою МСЕК від 06 листопада 2007 року № 006888 «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого» позивачці було визначено ІІ групу інвалідності і встановлено 70 % за одноразовим страхуванням працівників податкової інспекції, що підтверджується відповідною довідкою. 15. 20 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Страхова компанія «Брокбізнес» (далі - ЗАТ «СК «Брокбізнес») та ДПІ укладено договір про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-1, за яким страховик виплачує страхові суми, зокрема, в разі втрати застрахованим працездатності в результаті захворювання, що сталося під час виконання службових обов`язків - у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності в результаті захворювання, який визначається у відсотковому відношенні до суми п`ятирічної заробітної плати за останньою посадою, яку він займав до встановлення втрати працездатності, але не може бути меншим шестимісячної заробітної плати за зазначеною посадою. 16. 22 червня 2008 року між ЗАТ «СК «Брокбізнес» та ДПІ укладено додаткову угоду про зміну договору про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-1, якою страховик та страхувальник внесли зміни в пункт 7.1 договору, встановивши, що зобов`язання страховика щодо виплати страхового відшкодування згідно із цим договором розповсюджується на період з 20 червня 2005 року до 31 грудня 2008 року або до повного виконання страховиком вимог пункту 3.2.5 договору. 17. 04 червня 2009 року між ЗАТ «СК «Брокбізнес» та ДПІ укладено договір про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-2, відповідно до якого зобов`язання страховика з виплати страхового відшкодування розповсюджується на страхові випадки, що сталися в період з 20 червня 2005 року до 31 грудня 2009 року, а в подальшому - договір про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-000004, згідно з яким зобов`язання страховика з виплати страхового відшкодування розповсюджується на страхові випадки, що сталися в період 20 червня 2005 року до 31 грудня 2010 року. 18. 28 липня 2008 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернулась із заявою до ЗАТ «СК «Брокбізнес» про виплату страхової суми, підписана керівником органу державної податкової служби, скріплена печаткою та направлена до страховика. 19. ЗАТ «СК «Брокбізнес» листом від 12 серпня 2009 року повідомило позивачку, що відповідно до договору страхування від 20 червня 2008 року № 029-1 на рахунок страхової компанії ДПІ було перераховано страхові платежі, з яких здійснювалась виплата страхових сум застрахваним особам. Станом на 31 грудня 2008 року страхові платежі були повністю використані для виплат страхових сум застрахованим особам. У зв`язку з цим ЗАТ «СК «Брокбізнес» не має змоги здійснити позивачці виплату страхової суми. Відповідно до пункту 4 Порядку та умов обов`язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 1994 року № 349 (далі - Порядок), кошти, яких не вистачає на виплату страхових сум, доплачуються страхувальником. Страховиком зазначено, що ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) може звернутись до відповідача для вирішення цього питання. 20. Листом-повідомленням від 17 березня 2010 року ЗАТ «СК «Брокбізнес» повідомила ДПА про те, що станом на 16 березня 2010 року страховик повністю виконав свої зобов`язання за укладеною додатковою угодою № 2 до договору та відповідно до пункту 3.2.5 страховик зобов`язаний припинити прийом документів на виплату страхових сум у разі використання сплачених страхових платежів, визначених пунктом 4.1 вказаного договору, про що й повідомлено страхувальника. 21. Аналогічні листи були направлені 13 квітня 2010 року та 31 грудня 2010 року, у яких було повідомлено про те, що страховик припинив прийом документів на виплату страхових сум у зв`язку з повним використанням сплачених страхових платежів та виконанням зобов`язань перед страхувальником за вказаними договорами про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування в повному обсязі. Водночас страховик повернув справи, у тому числі справу позивачки, за якими не було здійснено виплат страхових сум у зв`язку з недостатністю отриманих страхових платежів. 22. 24 вересня 2010 року на адресу ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) надійшов лист ДПА, у якому повідомлено про необхідність з`явитися для написання заяви про надання реквізитів для перерахування страхових сум. 23. Відповідну заяву позивачка подала 05 листопада 2010 року на ім`я голови правління ЗАТ «СК «Брокбізнес». 24. Однак позивачці так і не було виплачено страхову суму, а листом ДПА від 03 лютого 2011 року повідомлено, що договір між страховою компанією та ДПА припинив свою дію та втратив чинність. Також зазначено, що справи, за якими не було здійснено виплати страхових сум, повернуті та знаходяться в ДПА. Також повідомлено, що після укладення нового договору зі страховою компанією справи, за якими не було здійснено виплати страхових платежів, будуть передані до страхової компанії. 25. Не отримуючи протягом тривалого часу страхового відшкодування, позивачка звернулась із позовом до ЗАТ «СК «Брокбізнес» про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди. 26. Покровський районний суд Дніпропетровської області за позовом ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до ЗАТ «СК «Брокбізнес» про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди рішенням від 22 лютого 2017 року в цивільній справі № 189/928/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2017 року відмовив у задоволенні позову. 27. З метою стягнення суми страхового відшкодування з відповідача позивачка звернулася до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 28. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 29. Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 30. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 31. Частиною третьою статті 6 КАС передбачено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 32. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 33. Аналогічні визначення закріплені і в чинній редакції КАС, зокрема, за пунктом 17 частини першої статті 4 якого публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування; а частиною четвертою статті 19 КАС установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 34. Відповідно до статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (чинного на час звільнення позивачки з посади та виникнення спірних правовідносин) посадові особи органів державної податкової служби підлягають обов`язковому державному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету на випадок загибелі або смерті на суму десятирічної заробітної плати за їх останньою посадою, а в разі поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв`язку з виконанням службових обов`язків, - у розмірі від шестимісячної до п`ятирічної заробітної плати за їх останньою посадою (залежно від ступеня втрати працездатності). Порядок та умови страхування посадових осіб органів державної податкової служби встановлюються Кабінетом Міністрів України. 35. За загальними положеннями статей 979 та 980 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані з життям, здоров`ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування). 36. Статтею 984 ЦК визначено, що страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхувальником може бути фізична або юридична особа. 37. Відповідно до частини першої статті 985 ЦК страхувальник має право укласти зі страховиком договір на користь третьої особи, якій страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку. 38. За правилами статті 989 ЦК страхувальник зобов`язаний, зокрема, своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором. 39. Частиною першою статті 990 визначено, що страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката). 40. Згідно зі статтею 999 ЦК законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). 41. Пунктами 1 та 2 Порядку (чинного на час звільнення позивачки з посади та виникнення спірних правовідносин) визначено, що обов`язкове державне особисте страхування (далі - обов`язкове страхування) посадових осіб органів державної податкової служби здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Обов`язковому страхуванню підлягають посадові особи Державної податкової адміністрації, державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державних податкових інспекцій у районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах (далі - застраховані). 42. Відповідно до пункту 3 Порядку страхові платежі сплачуються Державною податковою адміністрацією як страхувальником. 43. Положеннями пункту 5 Порядку передбачено, що страховик виплачує страхові суми, зокрема, у разі втрати застрахованим працездатності в результаті інвалідності, що сталися під час виконання службових обов`язків. 44. Пунктом 6 Порядку визначено, що з вимогою про виплату страхової суми застрахований або його спадкоємці можуть звернутися до страховика протягом трьох років з дня настання страхової події. 45. З наведених норм можна зробити висновок, що позивачка підлягала обов`язковому державному особистому страхуванню як посадова особа органу ДПІ, тобто як особа, що перебувала на державній службі. 46. При цьому з положень Порядку та ЦК, а також із умов договору вбачається, що обов`язок зі сплати страхових внесків страховику, який виплачує суму страхового відшкодування застрахованій особі, покладено на відповідача як страхувальника. 47. За визначенням статті 1 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній на момент звільнення позивачки) державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 48. Статтею 11 цього Закону визначено, що державні службовці мають право, зокрема, на соціальний захист. 49. Слід зазначити, що деякі правовідносини, пов`язані з реалізацією статусу державного службовця, не припиняються одночасно з припиненням перебування особи на державній службі, зокрема, це можуть бути правовідносини щодо пенсійного забезпечення державних службовців, відшкодування шкоди, завданої особою під час проходження державної служби тощо. 50. Як убачається з норм Порядку та умов обов`язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, а також з умов укладеного відповідачем договору страхування, виплата страхового відшкодування у разі втрати працездатності внаслідок виконання службових обов`язків є однією із соціальних гарантій особи, що перебувала на державній службі в органах ДПА, і такі правовідносини припиняються лише виконанням зобов`язання з виплати страхового платежу та не пов`язані з моментом припинення перебування особи на державній службі. 51. Таким чином, правовідносини в цій справі виникли внаслідок реалізації особою, яка перебувала на державній службі, права на соціальну гарантію, і таке право безпосередньо пов`язане з її статусом державного службовця. 52. Велика Палата вже висловлювала правову позицію стосовно спорів, які пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби. Зокрема, правова позиція про те, що такі спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства, була висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами цивільного судочинства. 54. Доводи скаржниці щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 55. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 56. За змістом частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 57. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 58. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року скасувати. 3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 89082840
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 квітня 2020 року м. Київ Справа № 522/19395/16-а Провадження № 11-42апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ПАТ «Укрпрофоздоровниця») до Комунальної установи Одеської міської ради «Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради» (далі - Служба комунальної власності), Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради (далі - БТІ) про визнання протиправними дій за касаційною скаргою Служби комунальної власності на постанову Приморського районного суду міста Одеси від 3 березня 2017 року (суддя Свячена Ю. Б.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року (судді Шевчук О. А., Зуєва Л. Є., Федусик А. Г.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ПАТ «Укрпрофоздоровниця» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними дії БТІ в частині проведення інвентаризаційних дій по виготовленню технічного паспорта на ім'я територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради на нежитлові приміщення першого поверху № 101 на вул. Чорноморська, 2-А в м. Одеса, а також дії Служби комунальної власності в частині замовлення технічного паспорту на ім'я територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на ці нежитлові приміщення. Обґрунтовуючи свої вимоги, ПАТ «Укрпрофоздоровниця» послалося на те, що право власності на згаданий вище об'єкт нерухомості зареєстровано за ним на підставі свідоцтва про право власності від 18 травня 2000 року № 8, виданого Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради, яке є чинним. Зазначені приміщення не передано до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, а тому ні Одеська міська рада, ні відповідачі не мали правових підстав здійснювати будь-які дії щодо згаданого нерухомого майна. Таким чином, на переконання ПАТ «Укрпрофоздоровниця», відповідачі діяли не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у тому числі з порушеннями вимог Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127 від 24 травня 2001 року, чим порушили права позивача як власника зазначених приміщень. Служба комунальної власності, заперечуючи проти задоволення позову, наголошувала на правомірності оскаржуваних дій посилаючись, зокрема, на тому, що територіальна громада міста Одеси в установленому законом порядку набула право власності на спірний об'єкт нерухомості, а свідоцтво про право власності від 18 травня 2000 року № 8, на яке посилається позивач, було анульоване згідно з розпорядженням Приморської районної адміністрації від 29 листопада 2001 року № 1158. Приморський районний суд міста Одеси постановою від 3 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року, позов задовольнив. У ході розгляду справи суди встановили таке. Федерація професійних спілок України та Фонд соціального страхування України є засновниками Акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця» (далі - АТ «Укрпрофоздоровниця»), зареєстрованого відповідно до рішення Ленінського райвиконкому міста Києва № 971 від 23 грудня 1991 року. При створенні цього товариства Федерація професійних спілок України внесла до його статутного капіталу майнові комплекси санаторно-курортних закладів, до яких, зокрема, увійшов багатоквартирний житловий будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А. У 1998 році АТ «Укрпрофоздоровниця» змінило своє найменування на Закрите акціонерне товариство «Укрпрофоздоровниця» (далі - ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»). 18 травня 2000 року Приморська районна адміністрація Одеської міської ради видала ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» свідоцтво про право власності № 8 на багатоквартирний будинок, розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А. У 2003 році ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» створило Дочірнє підприємство «Клінічний санаторій «Лермонтовський», якому передало в користування багатоквартирний будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А. Листом Комунального підприємства «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» від 24 травня 2006 року № 3888-81/123 заступника міського голови Одеської міської ради повідомлено про те, що багатоквартирний будинок, який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А, зареєстрований за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на праві власності. Листом від 8 червня 2016 року № 01-13/631-КУ Служба комунальної власності замовила проведення технічної інвентаризації нежитлового приміщення першого поверху № 101 орієнтовною площею 1000 кв. м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А. За результатами проведеної інвентаризації було складено акт обстеження нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А. У цьому акті вказано на те, що зазначені нежитлові приміщення використовуються під розміщення дитячого садка «Чайка», що відносяться до Дочірнього підприємства «Клінічний санаторій «Лермонтовський» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», а також на те, що це домоволодіння було передано з колективної власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» до комунальної власності територіальної громади міста Одеси відповідно до розпорядження міського голови від 31 березня 2000 року № 243-01р та акта приймання передачі від 30 березня 2000 року, включаючи всі вбудовані та прибудовані приміщення. 26 липня 2016 року територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради було видано технічний паспорт на спірні приміщення. Визнаючи протиправними дії відповідачів у частині замовлення технічного паспорта на ім'я територіальної громади міста Одеси на нежитлові приміщення першого поверху № 101 на вул. Чорноморська, 2-А в місті Одеса та проведення інвентаризаційних дій по виготовленню такого паспорта, суди вказали на те, що відповідачі діяли не в межах та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України, оскільки не перевірили того, хто є дійсним власником згаданого нежитлового приміщення, що призвело до порушення прав та інтересів позивача ПАТ «Укрпрофоздоровниця». При цьому суди вважали доведеним те, що житловий будинок, розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А, ніколи не перебував у державній власності, фактичного переходу права власності від ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» до територіальної громади міста Одеси не відбулось, відтак законним власником зазначеного об'єкта нерухомості є ПАТ «Укрпрофоздоровниця» на підставі свідоцтва про право власності. Суди також вказали на відсутність в Одеської міської ради та в Одеського міського голови необхідних повноважень на розпорядження житловим будинком, розташованим за адресою: м. Одеса, Чорноморська, 2-А, який є власністю позивача. Крім того, суди дійшли висновку про публічно-правовий характер цього спору з огляду на оскарження в цій справі дій відповідачів, вчинених на виконання делегованих органом місцевого самоврядування повноважень, який до того ж не стосується спору про право власності. Не погодившись з такими судовими рішеннями, Служба комунальної власності подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення цих судів та закрити провадження у справі. Так, скаржник посилається на те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується спору про право, та наголошує, що єдиним власником нежитлових приміщень першого поверху № 101 на вул. Чорноморська, 2-А в м. Одесі є територіальна громада міста Одеси. Суди не надали оцінки тому, що свідоцтво про право власності ПАТ «Укрпрофоздоровниця» було анульовано, а тому, оскільки позивач не був та не є власником зазначеного приміщення, то внаслідок виготовлення технічного паспорта на ім'я територіальної громади міста Одеси не було порушено охоронюваний законом інтерес позивача. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Укрпрофоздоровниця» заперечує проти її задоволення та посилається на відсутність підстав для закриття провадження в адміністративній справі за його позовом, оскільки право власності на багатоквартирний будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А, не оспорюється сторонами у справі, а підставою позову були відсутність у відповідачів повноважень на проведення інвентаризації майна, яке належить до приватної власності, та проведення такої без обов'язкової участі позивача як власника цього майна. ПАТ «Укрпрофоздоровниця» також вказує на те, що фактичного та юридичного переходу права власності від нього до територіальної громади міста Одеси не відбулося, а розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про анулювання свідоцтва про право власності, зокрема, на житловий будинок на вул. Чорноморська, 2-А від 29 листопада 2001 року № 1158 було видане з грубим порушенням вимог законодавства України, відтак свідоцтво про право власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» є чинним, оскільки воно в судовому порядку не оскаржувалось та не скасовувалось. ПАТ «Укрпрофоздоровниця» у запереченнях на касаційну скаргу також послалося на рішення Господарського суду Одеської області від 14 березня 2017 року у справі № 916/392/17, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 1 червня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2017 року, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Дочірнього підприємства ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» -«Клінічний санаторій «Лермонтовський» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача -Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення згаданого підприємства з нежитлових приміщень першого поверху № 101, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А, у якому вказано на відсутність доказів скасування свідоцтва про право власності за № 8 від 18 травня 2000 року та його чинність. Дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченні на неї доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час подання позову; далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС у зазначеній редакції). Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС у відповідній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС у наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС у чинній редакції, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Зі змісту позовних вимог та обставин, якими ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» їх обґрунтовує, убачається, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом його прав у сфері саме публічно-правових відносин, адже подання цього позову покликано на захист порушених, на думку позивача, його прав як власника нерухомого майна, наявність/законність яких заперечується відповідачами з посиланням на перехід таких прав до територіальної громади міста Одеси. Таким чином, спір у цій справі обумовлений наявністю спору про право цивільне, що, у свою чергу, унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства, адже перевірка обставин щодо наявності/законності майнових прав сторони, зокрема, як у цій справі, права власності на об'єкт нерухомості, порушення чи невизнання яких стало передумовою для звернення до суду за їх захистом, знаходиться поза межами компетенції суду адміністративної юрисдикції. Водночас суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, у цій справі фактично вдався до правової оцінки та установлення обставин, які мають приватноправовий характер. Не змінює правову природу спірних правовідносин у справі, що розглядається, та не робить цей спір публічно-правовим і розгляд судом господарської юрисдикції згаданої позивачем справи № 916/392/17 про усунення перешкод у користуванні спірними приміщеннями, предметом доказування у якій стала наявність у територіальної громади міста Одеси права комунальної власності на спірне приміщення, а також наявність/відсутність правової підстави для зайняття зазначеного приміщення у Дочірнього підприємства ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» - «Клінічний санаторій «Лермонтовський». Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією права власності суб'єктом господарської діяльності, регулюються, зокрема, Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Господарським кодексом України (далі - ГК), іншими нормативно-правовими актами. Стаття 15 ЦК передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 133 ГК основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК. Частиною четвертою статті 147 ГК передбачено, що право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу, у числі яких, зокрема, визначено: - визнання наявності або відсутності прав; - визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; - відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; - припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Зважаючи на суб'єктний склад та приватноправовий характер спірних правовідносин у цій справі, вона має вирішуватись у порядку господарського судочинства. Наведені позивачем доводи про поширення на неї юрисдикції адміністративного суду не спростовують такого висновку. Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції. За нормами частини третьої статті 3 КАС у чинній редакції провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. На підставі частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Отже, постанова Приморського районного суду міста Одеси від 3 березня 2017 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат на підставі частини шостої статті 139 КАС не здійснюється. Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Комунальної установи Одеської міської ради «Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради» задовольнити. 2. Постанову Приморського районного суду міста Одеси від 3 березня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року скасувати, провадження у справі - закрити. 3. Роз'яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89083010
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2020 року м. Київ Справа № 821/1083/17 Провадження № 11-1329апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - Управління ДПтС) про стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату за касаційною скаргою комісії з ліквідації Управління ДПтС на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року (судді Бойко А. В., Димерлій О. О., Єщенко О. В.), УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Управління ДПтС з позовом, у якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила визначити розмір відшкодування за період порушення виплати належної їй одноразової грошової допомоги та стягнути цю суму з відповідача на її користь. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що на момент її звернення до суду відповідач не виконав постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, яка набрала законної сили, про стягнення з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 суми недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату та відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги, і не виплатив позивачці зазначені кошти. Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 8 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, оскільки в неї відсутнє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 жовтня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції та стягнув з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату у розмірі 17 тис. 362 грн 80 коп. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка має право на отримання відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату за період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року, оскільки Управління ДПтС не виплатило ОСОБА_1 частину такої допомоги, визначену судовим рішенням. Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, комісія з ліквідації Управління ДПтС подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року і залишити в силі постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2017 року. Скаргу мотивовано тим, що передумовою звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом про стягнення відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату слугувало невиконання відповідачем постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, якою з Управління ДПтС стягнуто недоплачену частину зазначеної допомоги, а тому, на думку скаржника, за затримку виконання вказаного судового рішення не може стягуватися відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 8 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що 15 вересня 2015 року Верховний Суд України у справі з подібними правовідносинами (позивачка просила стягнути з роботодавця відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, яка була встановлена рішенням суду) прийняв постанову № 21-1765а15, у якій вказав на те, що передбачений частиною першою статі 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, тобто після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум). На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду наведений вище висновок Верховного Суду України не узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме з висновком, викладеним у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», відповідно до пункту 57 якого частина друга статті 117 КЗпП України, що передбачає право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 цього Кодексу. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як сума такої компенсації була встановлена судом. Частиною першою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. У ході розгляду справи суди встановили таке. ОСОБА_1 з 14 серпня 1995 року по 31 жовтня 2016 року проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України. 31 жовтня 2016 року Управління ДПтС видало наказ № 47 о/с про звільнення ОСОБА_1 з Державної кримінально-виконавчої служби України за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штату або проведенням організаційних заходів). На підставі вказаного наказу позивачці було нараховано та виплачено одноразову грошову допомогу при скороченні штату у розмірі 54 тис. 267 грн 89 коп. Не погоджуючись з указаною сумою, у грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Херсонського окружного адміністративного суду із позовом про стягнення недоплаченої грошової допомоги. Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, стягнув з Управління ДПтС суму недоплаченої грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату у розмірі 15 тис. 10 грн 27 коп., а також відшкодування за час затримки одноразової грошової допомоги в сумі 14 тис. 68 грн 14 коп. за період з 1 листопада 2016 року по 30 січня 2017 року. Відповідно до платіжних доручень від 27 липня 2017 року № 89, 90, 91 Управління ДПтС перерахувало ОСОБА_1 грошову допомогу за рішенням суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16 у сумі 14 тис. 785 грн 12 коп., а також сплатило із зазначеної суми військовий збір у розмірі 225 грн 15 коп. та податок з доходів фізичних осіб у сумі 2701 грн 85 коп. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 липня 2017 року у справі № 821/569/17 стягнув з управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 33 тис. 182 грн 24 коп. суми відшкодування за час затримки виплати у належному розмірі одноразової грошової допомоги при скороченні штату за період з 31 січня по 23 травня 2017 року. Ця постанова була оскаржена Управлінням ДПтС у касаційному порядку до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, однак на даний час зазначена справа касаційним судом не розглянута. Вважаючи, що відповідач у порушення вимог статті 117 КЗпП України, незважаючи на наявність судового рішення, що набрало законної сили, протиправно не виплатив недоплачену суму одноразової грошової допомоги, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з Управління ДПтС відшкодування за час затримки виплати такої допомоги. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, зазначивши, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статті 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Предметом спору в цій справі, як і у справі № 21-1765а15, є стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, тобто правовідносини у цих справах є подібними. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, є обов`язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору. Аналізуючи наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України. Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65). Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпПУкраїни, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпПУкраїни. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I). Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення). За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15. Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. У справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем її права на належну оплату праці, що встановлено рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16, просила стягнути на її користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штатів за період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року. Як убачається з платіжних доручень від 27 липня 2017 року № 89, 90, 91 відповідач у вказану дату частково виконав рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16 у частині виплати недоплаченої грошової допомоги при звільненні та перерахував на користь позивача 14 тис. 785 грн 12 коп., а також сплатив із зазначеної суми військовий збір у розмірі 225 грн 15 коп. та податок з доходів фізичних осіб у сумі 2701 грн 85 коп. Таким чином, Управління ДПтС провело фактичний розрахунок з ОСОБА_1 щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП. Ураховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивачки наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з довідкою про доходи від 1 грудня 2016 року № 23/105 за останні два повні календарні місяці вересень - жовтень 2016 року позивачці нараховано 8425,26 грн та 8166,06 грн відповідно. Протягом цих двох місяців було 43 робочих дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить (8425,26 грн + 8166,06 грн): 43 = 385, 84 грн. За період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року було 45 робочих днів, а тому, середній заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги у належному розмірі, який підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , складає 17 362, 8 грн. У справі, що розглядається, суд взяв до уваги наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому касаційна скарга Управління ДПтС не підлягає задоволенню. Згідно з частиною першою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статі 349, та статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишити без задоволення. 2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л. І. Джерело: ЄДРСР 88952400
  15. Постанова Іменем України 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 129/1033/13-ц Провадження № 14-400 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Колективного підприємства «Гайсинська меблева фабрика» (далі - підприємство), Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області (далі - Гайсинське РУЮ), Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби по місту Ладижину Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області (далі - Тростянецьке МУЮ) про визнання недійсними рішень за касаційною скаргою підприємства на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року, ухвалене суддею Корнієнком О. М., й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Зайцева А. Ю., Денишенко Т. О., Нікушина В. П. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 2 квітня 2013 року позивач звернувся до Гайсинського районного суду Вінницької області з позовною заявою (т. 1, а. с. 2-6), в якій з урахуванням останніх змін у підставі та предметі позову згідно із заявою, що надійшла до суду 18 жовтня 2013 року (т. 1, а. с. 241-249), просив : 1.1. Визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 червня 2012 року (т. 1, а. с. 32-33, 71, 127-128), згідно з яким позивача звільнили з посади директора й обрали виконавчий комітет (далі - рішення від 5 червня 2012 року). 1.2. Визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства від 24 липня 2012 року (т. 1, а. с. 129-130), яким залишене в силі рішення від 5 червня 2012 року, позивач повторно звільнений з посади директора підприємства, на цю посаду обраний ОСОБА_2 , а позивач позбавлений права оренди приміщень, які він орендував у підприємства (далі - рішення від 24 липня 2012 року). 1.3. Визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 березня 2013 року (т. 1, а. с. 131-134, 135-137) про затвердження списку співвласників, які мають майнові сертифікати, про зміну юридичної адреси підприємства, про затвердження змін до його Статуту (далі - Статут), відсторонення позивача від виконання обов`язків директора підприємства, обрання директором ОСОБА_2 , обрання представника для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - державний реєстр), надання повноважень ОСОБА_2 на підписання Статуту в новій редакції (далі - рішення від 5 березня 2013 року). 1.4. Зобов`язати Гайсинське РУЮ внести до державного реєстру зміни про керівника підприємства шляхом виключення відомостей про ОСОБА_2 як директора підприємства та включення відомостей про позивача як директора. 1.5. Зобов`язати Тростянецьке МУЮ скасувати: запис про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів від 21 січня 2013 року № 11771070013000417, запис про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів від 14 лютого 2013 року № 11771070014000417, запис про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів від 14 березня 2013 року № 11771070015000417, запис про зміну місцезнаходження, зміну складу та інформації про засновників від 29 березня 2013 року № 11771050016000417. 2. Мотивував позов так: 2.1. Згідно з пунктом 5.1 Статуту, затвердженого 11 червня 1996 року та зареєстрованого Гайсинською районною державною адміністрацією Вінницької області 21 червня 1996 року (т. 1, а. с. 26-31, 138-143; т. 2, а. с. 186-195), «вищим органом управління підприємства є загальні збори працюючих співвласників, які мають майновий сертифікат та вклад (долю) в колективній власності» (т. 1, а. с. 28, 121, 140, 242; т. 2, а. с. 190). 2.2. 3 березня 2010 року за рішенням цих зборів позивач призначений на посаду директора (т. 1, а. с. 50-51), а 29 березня 2010 року відповідні відомості внесені у державний реєстр. 2.3. 5 червня 2012 року співвласники підприємства провели «позачергові загальні збори», на яких прийняли рішення про звільнення позивача з посади директора й обрали виконавчий комітет. Протокол цих зборів «не витримує ніякої критики», «не є діловим офіційним документом». Факт присутності 48 співвласників «нічим не підтверджений, лічильна комісія не обиралась, підрахунок голосів не провадився», квота представництва від трудового колективу, який складали лише 6 працівників, не визначалася (т. 1, а. с. 4-5, 69). «Питання порядку денного на зборах не розглядались» (т. 1, а. с. 242). 2.4. Станом на 5 червня 2012 року на підприємстві було всього 6 «працюючих співвласників» (т. 1, а. с. 4, 121, 242): ОСОБА_3 (старший контролер), ОСОБА_4 (контролер), ОСОБА_5 (контролер), ОСОБА_6 (контролер), ОСОБА_7 (контролер) і позивач (директор). Ніхто з них участь у позачергових загальних зборах не брав, а «решта співвласників була звільнена з роботи» (т. 1, а. с. 5, 69). 2.5. Загальні збори, проведені 5 червня 2012 року, були неповноважними через недотримання процедури їх проведення та відсутність кворуму для прийняття рішень (т. 1, а. с. 5, 69, 122, 243-244). Формулювання у протоколі цих зборів питання про звільнення позивача «від обов`язків директора фабрики та прийняття відповідного рішення з цього приводу є фактичним його звільненням» (т. 1, а. с. 5). Крім того, питання про звільнення позивача від виконання обов`язків директора підприємства не було включене до порядку денного (т. 1, а. с. 122, 244). Рішення, прийняті 5 червня 2012 року, суперечать чинному законодавству України та пунктам 9.2 і 9.4 Статуту (т. 1, а. с. 5, 69). 2.6. 14 липня 2012 року відбулися загальні збори працюючих співвласників підприємства (т. 1, а. с. 42-48), які у складі всіх його «працюючих співвласників» («100% явка») - позивача, а також ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 4, 242) - прийняли рішення про зміну відомостей щодо місцезнаходження підприємства, затвердили Статут у новій редакції (т. 1, а. с. 19-25, 144-150), а позивача обрали директором підприємства. Згідно з цією редакцією Статуту назва вищого органу управління підприємства змінилася на загальні збори працюючих учасників (т. 1, а. с. 245). 2.7. 24 липня 2012 року відбулися «позачергові загальні збори співвласників» підприємства (т. 1, а. с. 129-130; т. 2, а. с. 12-14), у порядку денному яких були одні питання, а розглянули інші: залишили в силі рішення від 5 червня 2012 року, «повторно звільнили» позивача з посади директора підприємства, обрали директором ОСОБА_2. , а позивача позбавили права оренди приміщень, які він орендував у підприємства. У вказаних зборах не брали участь шість працівників, яких позивач, включно з собою, вважає «працюючими учасниками підприємства» (т. 1, а. с. 123, 124, 244, 246). Крім того, «недотримана процедура скликання та проведення зборів», «відсутній необхідний кворум для прийняття рішення» (т. 1, а. с. 244-245). Тому ці збори є неповноважними. 2.8. 5 березня 2013 року «загальні збори» знову відбулися без шістьох «працюючих учасників», включно з позивачем. Учасники цих зборів прийняли рішення про: затвердження списку співвласників, які мають майнові сертифікати; зміну юридичної адреси підприємства; затвердження змін до Статуту (т. 2, а. с. 26-35); відсторонення позивача від виконання обов`язків директора підприємства; обрання директором ОСОБА_2; обрання представника для внесення змін до державного реєстру; надання ОСОБА_2 повноваження підписати Статут у новій редакції. Рішення від 5 березня 2013 року є недійсними через порушення порядку скликання та проведення зборів, зокрема через відсутність необхідного кворуму та повноважень (т. 1, а. с. 123-124, 245-246). 2.9. Відповідно до витягу з державного реєстру № 16272718 від 10 квітня 2013 року (т. 1, а. с. 61) державний реєстратор Ладижинської міської ради Вінницької області 21 січня 2013 року вніс запис № 11771070013000417про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів, 14 лютого 2013 року - запис № 11771070014000417 про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів, 14 березня 2013 року - запис № 11771070015000417про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів, 29 березня 2013 року - запис № 11771050016000417 про зміну місцезнаходження, зміну складу та інформації про засновників (т. 1, а. с. 246). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 жовтня 2014 року Гайсинський районний суд Вінницької області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову (т. 3, а. с. 64-66). 4. Рішення суд першої інстанції мотивував так: 4.1. Спір пов`язаний із «оскарженням рішень відповідних органів управління» підприємства «про звільнення (усунення, відсторонення)» позивача (т. 3, а. с. 66). Тому цей спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства як трудовий. 4.2. Позивач не довів, що є співвласником підприємства, що мав право брати участь в управлінні ним і те, що оскаржені рішення «загальні збори співвласників» прийняли з недодержанням вимог Статуту та порушують права позивача як спадкоємця «померлих працівників» підприємства, від яких він успадкував право власності на майнову частку.Крім того, оскільки позивач фактично оспорює звільнення з посади директора підприємства, він обрав неналежний спосіб захисту прав. 4.3. За відсутності підстав для визнання оскаржених рішень недійсними немає підстав покладати на співвідповідачів обов`язки вчинити певні дії. 4.4. Правовідносини щодо оренди позивачем майна підприємства регулюють норми зобов`язального права, а тому позивач для поновлення його прав орендаря мав доводити інші обставини. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 23 січня 2015 року Апеляційний суд Вінницької області постановив за апеляційною скаргою позивача (т. 3, а. с. 88-97) ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін, мотивуючи тим, що воно є законним й обґрунтованим (т. 3, а. с. 160-162). Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 3 червня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив за касаційною скаргою позивача (т. 3, а. с. 176-185) ухвалу, якою рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 28 жовтня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 23 січня 2015 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції (т. 3, а. с. 207-209). 7. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував так : 7.1. Не можна повністю погодитися з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки суди не перевірили доводи позивача про відсутність кворуму на загальних зборах, які прийняли рішення про «звільнення (відсторонення)» позивача, а також не звернули увагу, що станом на 5 червня 2012 року діяв Статут у редакції 1996 року, а станом на 24 липня 2012 року - у редакції 2012 року. 7.2. Суди також не з`ясували, яка кількість працюючих співвласників була на час проведення зборів, що прийняли оскаржені рішення, чи були ті збори повноважними ухвалювати рішення, чи була для цього достатня кількість голосів. 7.3. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач не є співвласником підприємства, суперечить рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005 і від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09, згідно з якими за позивачем визнано право власності на майнову частку в статутному фонді підприємства у порядку спадкування після смерті батька та матері. Суди не врахували, що вказане право належить позивачеві з часу відкриття спадщини, а також те, що після цього він працював на підприємстві. 7.4. Позивач обрав правильний спосіб захисту порушеного права, вважаючи «незаконним його звільнення (відсторонення) з посади на підставі оскаржених рішень, ухвалених зборами, проведеними з порушенням статуту». Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції (новий розгляд) 8. 1 липня 2015 року Гайсинський районний суд Вінницької області постановив ухвалу, якою справу передав Ладижинському міському суду Вінницької області (т. 3, а. с. 224). 9. 21 липня 2015 року суддя Ладижинського міського суду Вінницької області постановив ухвалу про призначення справи до розгляду (т. 3, а. с. 229). 10. 19 листопада 2015 року позивач подав заяву «про зменшення позовних вимог» (т. 4, а. с. 51). Просив суд визнати рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року недійсними, а решту позовних вимог залишити без розгляду. 11. 19 листопада 2015 року Ладижинський міський суд Вінницької області ухвалив рішення (т. 4, а. с. 55-58), яким, застосувавши приписи статей 63, 65, 93 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 87 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визнав недійсними рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року. 12. Рішення суд першої інстанції мотивував так : 12.1. Гайсинський районний суд Вінницької області визнав за позивачем право власності на Ѕ частину тієї майнової частки у статутному фонді підприємства, яка належала батькові позивача (рішення від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-119/2005), та право власності на майнову частку у розмірі 0,1287 % статутного фонду підприємства у порядку спадкування після смерті матері позивача (рішення від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09). Ці права належали позивачеві з моменту відкриття спадщини (т. 4, а. с. 58). 12.2. З наказів підприємства 2001 року № 10, 17, 22 «видно, що було звільнено значну частину працівників» (т. 4, а. с. 57). 12.3. Позивач призначений на посаду директора підприємства 3 березня 2010 року, про що внесений відповідний запис до державного реєстру (т. 4, а. с. 56). 12.4. Станом на 5 червня 2012 року, як і на час проведення «інших зборів», рішення яких позивач просить визнати недійсними, на підприємстві було тільки шість «працюючих співвласників». Вони не були повідомлені про проведення таких зборів 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року, а також не брали в них участі, крім позивача та ОСОБА_3 , які були присутніми на «зборах співвласників» 5 березня 2013 року (т. 4, а. с. 57-58). 12.5. «Загальні збори працюючих співвласників» підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року проведені всупереч порядку, передбаченому Статутом у редакціях 1996 і 2012 років (т. 4, а. с. 58). 12.6. Відповідач не довів наявність підстав для скликання «позачергових зборів» 5 червня 2012 року та 24 липня 2012 року (т. 4, а. с. 58). 13. 5 квітня 2016 року Ладижинський міський суд Вінницької області постановив ухвалу (т. 4, а. с. 96-97), якою вимоги позивача до Гайсинського РУЮ, Тростянецького МУЮ про зобов`язання вчинити дії залишив без розгляду. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 14. 18 травня 2016 року Апеляційний суд Вінницької області постановив за апеляційною скаргою підприємства (т. 4, а. с. 75-81) ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін, вважаючи, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права (т. 4, а. с. 134-137). 15. Ухвалу суд апеляційної інстанції мотивував так : 15.1. Спірні правовідносини на час проведення «загальних зборів співвласників» 5 червня 2012 року регулювалися лише Статутом у редакції від 11 червня 1996 року, «оскільки чинне на той час і на сьогодні законодавство не містить правових норм, що регулюють порядок діяльності саме колективних підприємств» (т. 4, а. с. 136). 15.2. Позивач «набув прав в порядку спадкування на майнову частку в підприємстві після смерті батька та матері з урахуванням того, що після цього був обраний керівником підприємства». Вказані обставини «не впливають на законність чи незаконність прийнятих загальними зборами непрацюючих співвласників підприємства рішень», які оскаржив позивач, оскільки «всупереч положенням статутів» у редакціях 1996 і 2012 років, «які є єдиними нормативними актами», що визначають «порядок прийняття таких рішень при відсутності законодавчого врегулювання цих питань щодо колективних підприємств», зазначені рішення прийняв «не уповноважений та неіснуючий колегіальний орган - збори звільнених працівників» підприємства (т. 4, а. с. 137). 15.3. Представники сторін не заперечували те, що ні 5 червня 2012 року, ні 24 липня 2012 року на «позачергових зборах співвласників» підприємства «працюючі співвласники участі не брали» (т. 4, а. с. 136). 15.4. Наявність кворуму неможливо встановити, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, хто саме був присутній на зборах 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року, а також, чи мають ці особи «частки у підприємстві» та «майнові сертифікати, як передбачено статутом» (т. 4, а. с. 136-137). 15.5. Рішення від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року слід визнати недійсними, оскільки їх прийняли всупереч статуту підприємства у редакціях 1996 і 2012 років та з порушенням процедури (т. 4, а. с. 137). Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. У червні 2016 року підприємство подало до Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу (т. 4, а. с. 147-154), в якій просить скасувати рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скаржиться на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 17. 15 червня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження (т. 4, а. с. 166), а 19 вересня 2016 року призначив справу до судового розгляду (т. 4, а. с. 171). 18. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду (т. 4, а. с. 185-190). Обґрунтував тим, що підприємство оскаржує рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Підприємство мотивує касаційну скаргу так : 19.1. Спір є корпоративним, оскільки позивач, вважаючи себе учасником підприємства, оскаржує рішення його загальних зборів. 19.2. Помилковими є висновки судів про те, що позивач є учасником підприємства, оскільки успадкував в останньому майнову частку та був обраний його керівником. Позивач не є співвласником (учасником) учасником підприємства, не набув права на участь в управлінні підприємством, бо таке право не переходить до спадкоємця автоматично, а обрання особи директором теж не є способом набуття права на участь в управлінні підприємством. 19.3. Висновки судів суперечать статті 1219 ЦК України, оскільки право на участь у підприємстві позивач не міг успадкувати від його батьків. Він має право власності на майнові частки у статутному фонді підприємства згідно з рішеннями Гайсинського районного суду Вінницької області від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-119/2005 і від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09. З приводу застосування в аналогічних правовідносинах статті 1219 ЦК України є відповідна практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України та Верховного Суду України. 19.4. Суди замість позивача змінили підставу його позову. У позові немає ні підстав для визнання незаконним звільнення позивача як найманого працівника-керівника підприємства, ні відповідної вимоги. Єдиною підставою для позовних вимог є порушення підприємством вимог Статуту «в частині прийняття рішень органами управління без кворуму, а саме без працюючих співвласників, до яких позивач… відносить і себе» (т. 4, а. с. 151-152). (2) Позиція інших учасників справи 20. Інші учасники процесу відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішувати у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис передбачений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір слід вирішувати за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 24. Позивач вважає незаконними оскаржені рішення загальних зборів працюючих співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року і просить визнати їх недійсними, оскільки порушений порядок скликання та проведення цих зборів, а також відсутній необхідний кворум і повноваження на прийняття рішень. Суди першої й апеляційної інстанцій погодилися з позивачем. 25. У касаційній скарзі підприємство стверджує, що спір є корпоративним, оскільки позивач як учасник підприємства подав позов про порушення вказаними рішеннями його прав на участь в управлінні підприємством. 26. Згідно з пунктом 4 «Прикінцевих і перехідних положень» ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим кодексом, його положення застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (аналогічний за змістом припис передбачений у пункті 4 розділу ІХ «Прикінцеві положення» ГК України). 27. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (частина перша статті 80 ЦК України). Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (частина перша статті 83 ЦК України). 28. Суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (пункт 1 частини другої статті 55 ГК України). 29. Підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу) (частина перша статті 1 Закону України «Про підприємства в Україні» у редакції, чинній на момент створення підприємства; цей Закон втратив чинність 1 січня 2004 року відповідно до пункту 2 розділу ІХ «Прикінцеві положення» ГК України). 30. Підприємство - це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами (частина перша статті 62 ГК України). 31. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про підприємства в Україні» в Україні могли діяти колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства. Крім того, з огляду на існування згідно з частиною четвертою статті 2 Закону України «Про власність» (який втратив чинність 20 червня 2007 року на підставі Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27 квітня 2007 року) такої форми власності як колективна у частині першій статті 63 ГК України одним із видів підприємств залежно від форм власності було передбачене підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності). 32. За іншою класифікацією - залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу - в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні (частина третя статті 63 ГК України). Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства (частина п`ята статті 63 ГК України). 33. З огляду на вказане за способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу колективне підприємство як різновид підприємства колективної власності (стаття 93 ГК України) є корпоративним. Учасники колективного підприємства незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між ними та цим підприємством щодо його створення, діяльності, управління або припинення діяльності є корпоративними (стаття 167 ГК України). Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 34 постанови від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц, у пункті 57 постанови від 28 січня 2020 року у справі № 924/641/17. 34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до Статуту підприємство утворене членами його трудового колективу за їх спільним рішенням, діє на основі об`єднання майна та трудової діяльності учасників підприємства; співвласники мають право отримувати дохід від процентних нарахувань на їхні вклади та брати участь в управлінні підприємством, органами якого є загальні збори працюючих співвласників і правління. 35. За обставинами, які встановили суди, позивач працював директором підприємства - головою правління, тобто був членом виконавчого органу підприємства. 36. Згідно з частиною четвертою статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України (абзац перший пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі про офіційне тлумачення вказаної частини статті 99 ЦК України у тій редакції, яка була чинною до набрання чинності 1 червня 2014 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року). 37. Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина третя статті 99 ЦК України застосовна і до захисту корпоративних прав співвласників (учасників) колективного підприємства. Відповідно до цієї частини у зазначеній редакції члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов`язків. 38. За змістом абзацу третього пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов`язків за юридичною природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Саме тому можливість уповноваженого органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання ним обов`язків є не у приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. Реалізація корпоративних прав на участь у управлінні товариством шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління. Такі рішення уповноваженого на це органу треба розглядати не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (абзац четвертий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 39. «Усунення» відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України (у тій редакції, яка була чинною до 1 червня 2014 року) є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин в учасників товариства має бути можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень (абзац п`ятий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 40. Зважаючи на це, зміст частини третьої статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення (абзац шостий пункту 3.2 мотивувальної частини, абзац перший пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 41. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 КЗпП України (абзац сьомий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України (абзац другий пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини стосовно припинення повноважень і відсторонення від виконання повноважень члена виконавчого органу колективного підприємства згідно з частиною третьою статті 99 ЦК України також не є відстороненням працівника від роботи у розумінні статті 46 КЗпП України. Хоча відповідні рішення уповноваженого на їх прийняття органу вказаного підприємства можуть мати наслідки і в межах трудових відносин, але визначальними за таких обставин є відносини корпоративні. 43. Отже, припинення повноважень члена виконавчого органу чи його тимчасове відсторонення від виконання повноважень відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є діями уповноваженого органу відповідного підприємства, необхідними для оперативного реагування на певні діяння такого члена й унеможливлення здійснення ним повноважень з управління цим підприємством (див. аналогічні висновки, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (пункти 52-54), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (пункти 33-35), від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (пункти 32-40), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (пункт 4.8), від 29 травня 2019 року у справі № 452/970/17 (пункти 57-60) від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17). 44. З огляду на те, що позивач оскаржує рішення загальних зборів працюючих співвласників підприємства, пов`язані з діяльністю останнього і управлінням ним, Велика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд таких вимог може вимагати оцінювання законності дій зазначених зборів, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства. Тому спір у справі № 129/1033/13-ц в цілому стосується реалізації позивачем корпоративних прав у підприємстві. 45. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року (далі - Закон № 642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів(близький за змістом припис передбачає пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 46. Отже, з 28 березня 2014 року процесуальний закон передбачив юрисдикцію господарського суду щодо розгляду справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц). Однак до набрання чинності Законом № 642-VII юрисдикція господарського суду поширювалась лише на корпоративні відносини у господарських товариствах, які відповідно до частини другої статті 113 ЦК України можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Тому ініційований у суді до 28 березня 2014 року спір, що виник з корпоративних відносин в юридичній особі, яка не є господарським товариством, не належить до юрисдикції господарського суду. 47. Оскільки позивач звернувся до суду у квітні 2013 року, а підприємство не є господарським товариством, такий спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо суті спору 48. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 49. Оскільки касаційну скаргу у справі № 129/1033/13-цпідприємство подало у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 50. Позивач, обґрунтовуючи незаконність рішень загальних зборів працюючих співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року, вказував, зокрема, на неповноважність цих зборів, які були проведені без повідомлення позивача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а деякі - і без їхньої участі. 51. Підприємство наполягало на тому, що, вирішуючи цей спір, суд насамперед мав встановити, чи має позивач право або інтерес, за захистом яких він звернувся до суду. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що такий інтерес є з огляду хоча би на те, що оскаржені рішення стосувалися, зокрема, звільнення позивача з посади директора підприємства та відсторонення від неї. У цій справі суди, враховуючи викладені в ухвалі від 3 червня 2015 року висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і застосувавши відповідні норми матеріального права, мали встановити: 1) чи набув позивач, успадкувавши від батька та матері майнові частки у статутному фонді підприємства, статус співвласника останнього відповідно до вимог його Статуту; 2) чи набув позивач статус працюючого співвласника підприємства згідно зі Статутом; 3) чи брали участь у загальних зборах працюючих співвласників, рішення яких оскаржує позивач, звільнені працівники. 52. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX). (1.2.1) Щодо права позивача на участь в управлінні підприємством 53. За змістом частин першої та другої статті 9 Закону України «Про підприємства в Україні» у редакції, чинній на час створення підприємства, підприємство діє на підставі статуту, який затверджує власник (власники) майна. У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. 54. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу(частина перша статті 65 ГК України, з набранням чинності яким втратив чинність Закон України «Про підприємства в Україні»). Установчими документами суб`єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб`єкта господарювання (частина перша статті 57 ГК України). 55. У підприємства, рішення загальних зборів працюючих співвласників якого оскаржив позивач, є і Статут, який дослідили суди першої й апеляційної інстанцій, і згаданий у Статуті установчий договір. Останній суди не досліджували, а жодна зі сторін його судам не надала. 56. Суд апеляційної інстанції вказав, що Статути у редакціях 1996 і 2012 років є «єдиними нормативними актами», що визначають «порядок прийняття таких рішень при відсутності законодавчого врегулювання цих питань щодо колективних підприємств»(т. 4, а. с. 137). 57. Велика Палата Верхового Суду частково погоджується з таким висновком і зауважує, що статут є актом, в якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою, можуть визначати особливості спадкування частки у статутному капіталі (фонді) після смерті учасника (співвласника), а також передбачати порядок набуття спадкоємцем померлого учасника (співвласника) прав на участь у цій юридичній особі та на управління нею. 58. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). 59. На основі об`єднання майна, підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників) діють корпоративні підприємства, до числа яких віднесені, зокрема, кооперативні підприємства та підприємства, що створюються у формі господарського товариства (частина п`ята статті 63 ГК України). 60. Підприємство переконувало суд першої інстанції у тому, що до регулювання відносин у ньому можна застосувати за аналогією приписи цивільного законодавства про виробничі кооперативи (т. 2, а. с. 5-6). Позивач визнав, що колективне підприємство, як виробничий кооператив і господарське товариство, є корпоративним, але відрізняється від господарського товариства тим, що у колективному підприємстві члени мають працювати (т. 2, а. с. 51; т. 3, а. с. 17-18). 61. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до абзацу четвертого статті 2 Закону України «Про кооперацію», чинного як на час ухвалення Гайсинським районним судом Вінницької області рішень від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005 і від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09 про визнання за позивачем права власності на майнові частки у статутному фонді підприємства в порядку спадкування після смерті батька та матері, так і на час виникнення спірних правовідносин, пов`язаних із прийняттям загальними зборами працюючих співвласників оскаржених рішень, саме виробничий кооператив утворюється шляхом об`єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов`язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Крім того, відповідно до частини першої статті 163 ЦК України виробничим кооперативом як різновидом підприємницького товариства (стаття 84 ЦК України) є добровільне об`єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об`єднанні його членами майнових пайових внесків. Оскільки підприємство за його ознаками відповідає вказаному визначенню, то до спірних правовідносин слід застосувати правове регулювання, передбачене для виробничих кооперативів. Відтак, посилання підприємства в апеляційній і касаційній скаргах на норми, що регулюють участь у господарських товариствах, і на відповідну судову практику Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими. 62. Згідно з пунктом 3.5 Статуту у редакції 1996 року у колективній власності підприємства є вклад (доля) кожного його учасника, розмір якого визначений установчим договором, а також участю кожного в збільшенні власності підприємства . 63. Однією з підстав припинення членства у кооперативі є смерть члена кооперативу (абзац п`ятий статті 13 Закону України «Про кооперацію»). Право власності членів кооперативу-фізичних осіб на свою загальну частку успадковується (частина четверта статті 21 цього Закону). 64. Стаття 23 Закону України «Про власність» у редакції, чинній як на час створення підприємства, так і на час ухвалення Гайсинським районним судом Вінницької області рішення від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005, передбачала, що працівники колективного підприємства мають вклади у його майні (частина друга). На такий вклад нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом, виходячи з результатів господарської діяльності підприємства (частина третя). А працівник, який припинив трудові відносини з підприємством, і спадкоємець померлого працівника, мають право на виплату вартості вкладу(частина четверта). 65. Близьку за змістом норму передбачав і Статут у редакції 1996 року: спадкоємцям померлого працівника мала виплачуватися вартість його вкладу (долі) (пункт 3.6). 66. Підприємство постійно спростовувало набуття позивачем за Статутом у редакції 1996 року статусу співвласника (т. 2, а. с. 3-4; т. 3, а. с. 46-47, 128, 196-197; т. 4, а. с. 75-77, 147-151), не заперечуючи його право власності на вклад у майні підприємства, та наполягало в апеляційній скарзі на тому, що саме терміном «вклад (доля)» оперував Статут підприємства у редакції 1996 року, і позивач згідно з цим Статутом і приписами актів цивільного законодавства мав право на виплату вартості вкладу, який мали його батько та матір, а не майнової частки у статутному фонді підприємства (т. 4, а. с. 77). Зрештою, позивач надавав суду перелік спадкоємців, які мали право на одержання саме вартості вкладу спадкодавців-співвласників, а не на участь в управлінні підприємством (т. 1, а. с. 15-16, 215-216). Серед цих спадкоємців є і позивач (т. 1, а. с. 15, 215). 67. Підприємство в апеляційній скарзі звертало увагу на те, що суд першої інстанції неправильно застосував припис статті 1219 Цивільного кодексу України та наводило судову практику щодо її застосування (т. 4, а. с. 75-76). Проте суд апеляційної інстанції не дав відповідь на цей аргумент підприємства. У касаційній скарзі підприємство повторно наводить доводи щодо застосування приписів зазначених статей (т. 4, а. с. 148-151). 68. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема право на участь у товариствах. 69. У разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена кооперативу (частина четверта статті 166 ЦК України). 70. Відповідно до пункту 4.1 Статуту у редакції 1996 року у складі підприємства є: 1) співвласники - учасники підприємства, доля яких у колективній власності визначена установчим договором; 2) працівники. Перші володіють корпоративними правами, зокрема, на отримання доходу від процентних нарахувань на їхні вклади та на участь в управлінні підприємством. Другі за загальним правилом корпоративних прав не мають і набувають права й обов`язки відповідно до умов трудового договору. Однак, за змістом пункту 4.2 Статуту у вказаній редакції прийняті на роботу працівники можуть стати новими співвласниками за таких умов: 1) вони пропрацювали на підприємстві не менше трьох років; 2) подали особисту заяву; 3) здійснили відповідний внесок коштів, підтверджений майновим сертифікатом згідно з пунктами 3.5 і 5.1 Статуту у зазначеній редакції; 4) правління прийняло рішення про прийняття цих працівників до складу співвласників. 71. Суди не встановили, що за Статутом у редакції 1996 року право на участь у загальних зборах працюючих співвласників підприємства набував кожен спадкоємець померлого працюючого співвласника. Отже, за встановлених судами обставин справи № 129/1033/13-ц право власності на майнову частку у статутному фонді підприємства не означало наявність права на участь в управлінні цим підприємством. Позивач, - за яким Гайсинський районний суд Вінницької області 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005 (т. 1, а. с. 204) визнав у порядку спадкування право власності на Ѕ частину тієї майнової частки у статутному фонді підприємства, яка належала батькові позивача (не вказавши конкретний розмір такої частки), а 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09 (т. 1, а. с. 205-206) визнав у порядку спадкування право власності на майнову частку у розмірі 0,1287 % статутного фонду підприємства після смерті матері, - був власником саме таких часток і міг за Статутом у редакції 1996 року, який залишався чинним і на час виникнення спірних правовідносин, претендувати або на виплату вартості вкладу (долі) померлих батьків, або - за дотримання критеріїв, визначених пунктом 4.2 Статуту, та за наявності відповідного рішення правління - на набуття статусу нового співвласника підприємства. 72. Іншими словами, наявність у позивача права власності на майнові частки у статутному фонді підприємства не означало наявність у позивача статусу співвласника підприємства за критеріями, визначеними у пункті 4.2 Статуту в редакції 1996 року. А відповідність таким критеріям суди першої й апеляційної інстанцій на підставі зібраних доказів не встановили. Зокрема вказали, що позивач був призначений 3 березня 2010 року на посаду директора підприємства, про що внесений відповідний запис до державного реєстру (т. 4, а. с. 56, 135), тобто був прийнятий на роботу. Але не встановили те, що до виникнення спірних правовідносин у 2012 році він пропрацював на підприємстві не менше трьох років, а також те, що правління підприємства прийняло рішення про прийняття позивача до складу співвласників, як цього вимагав пункт 4.2 Статуту у редакції 1996 року. Тому висновок про те, що позивач є працюючим співвласником підприємства, який мав право на участь у загальних зборах таких співвласників не ґрунтується на нормах матеріального права. 73. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб (частина перша статті 163 ЦК України).Проте ні акти чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, ні Статут у редакції 1996 року не передбачали можливість участі на засадах членства у діяльності підприємства, зокрема у загальних зборах працюючих співвласників, інших осіб, ніж його співвласники, критерії визначення яких були встановлені у пункті 4.2 зазначеної редакції. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає відповідний аргумент касаційної скарги обґрунтованим. 74. З огляду на викладене у Великої Палати Верховного Суду немає встановлених судами на підставі норм права обставин того, що на час виникнення спірних правовідносин позивач, маючи статус працівника підприємства, був також його співвласником, тобто що він був працюючим співвласником у розумінні Статуту у редакції 1996 року. Тому не має значення для вирішення спору посилання позивача та судів на редакцію Статуту, прийняту у липні 2012 року (т. 1, а. с. 19-25) загальними зборами, які, як встановили ці суди, скликав сам позивач і в яких разом з позивачем взяли участь тільки прийняті ним на роботу за трудовими угодами (т. 1, а. с. 56-60, 151-161, 167-172) з 4 червня 2012 року працівники ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 75. Суди першої й апеляційної інстанцій безпідставно не застосували до правовідносин стосовно порядку набуття членства у підприємстві: пункт 2 частини першої статті 1219 ЦК України про невходження до складу спадщини права на участь у товаристві; абзац п`ятий статті 13, частину четверту статті 21 Закону України «Про кооперацію» про смерть як підставу припинення членства у кооперативі та право члена кооперативу на спадкування його частки; частину четверту статті 23 Закону України «Про власність» для визначення прав позивача як спадкоємця його батька-співвласника підприємства; частину четверту статті 166 ЦК України про право спадкоємця померлого члена кооперативу набути членство в останньому, якщо інше не встановлено статутом. Крім того, суди неправильно застосували норми Статуту у редакції 1996 року як для визначення прав спадкоємця померлого співвласника, так і для встановлення кола співвласників підприємства. (1.2.2) Щодо неповноважності загальних зборів працюючих співвласників 76. Дослідивши Статут, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до пункту 5.1 Статуту у редакції 1996 року «вищим органом управління підприємства є загальні збори працюючих співвласників, які мають майновий сертифікат і вклад (долю) в колективній власності, а між загальними зборами - правління колективного підприємства» (т. 4, а. с. 57, 136). Станом на час проведення «загальних зборів співвласників» 24 липня 2012 року діяв Статут у редакції від 14 липня 2012 року, згідно з пунктом 9.1 якого «вищим органом управління підприємства є загальні збори працюючих учасників підприємства» (т. 4, а. с. 57, 136). І в кожній з указаних редакцій Статуту «незмінним є те, що кворум визначається, виходячи із того, яка кількість працюючих співвласників бере участь у зборах, і саме останні наділені правом ухвалювати рішення на них» (т. 4, а. с. 57, 136). 77. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що за рішенням загальних зборів працюючих співвласників підприємствавід 3 березня 2010 року позивач був призначений на посаду директора, а на підставі наказу № 2 від 1 червня 2012 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 стали з 4 червня 2012 року працівниками підприємства. 78. Підприємство заперечувало факт працевлаштування ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 2, а. с. 6-7; т. 3, а. с. 47-49; т. 4, а. с. 77-79). Натомість позивач стверджував про наявність у цих осіб статусу співвласників підприємства, писав, що лише вказані особи були «працюючими співвласниками» (т. 1, а. с. 4), називав їх «працюючими учасниками» (т. 1, а. с. 244, 246). Мотивував неповноважність загальних зборів працюючих співвласників, рішення яких він оскаржив, зокрема, працевлаштуванням на підприємстві себе, а також ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 121-122, 242-243), але не доводив наявності у цих осіб згідно з пунктами 3.5 і 5.1 Статуту у редакції 1996 року (т. 2, а. с. 188, 190) майнових сертифікатів і вкладів (доль) у колективній власності. 79. Передаючи 3 червня 2015 року справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав на те, що потрібно з`ясувати, яка кількість працюючих співвласників була на час проведення загальних зборів, що прийняли оскаржені рішення, чи були ті збори повноважними ухвалювати рішення, чи була для цього достатня кількість голосів, а також з урахуванням Статуту у редакціях 1996 і 2012 років перевірити доводи позивача про відсутність кворуму на відповідних загальних зборах. 80. Суд розглядає цивільні справи на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частина третя статті 10, частина перша статті 60 ЦПК України у вказаній редакції). Вичерпний перелік підстав звільнення від доказування закріплювала стаття 61 ЦПК України у тій же редакції (близькі за змістом приписи визначені у частині третій статті 12, частині першій статті 13, частина перша статті 81, статті 82 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у Великій Палаті Верховного Суду). 81. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18). 82. Суди обох попередніх інстанцій констатували неналежність повідомлення про проведення «загальних зборів співвласників» підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року позивача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , та ОСОБА_7 , назвавши їх усіх «працюючими співвласниками» (т. 4, а. с. 57, 136). Проте факти наявності у ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 майнових сертифікатів і вкладів (доль) у колективній власності відповідно до пунктів 3.5 і 5.1 Статуту у редакції 1996 року та набуття ними статусу співвласників згідно з критеріями, передбаченими у пунктах 4.1 і 4.2 Статуту у тій же редакції, як і у ситуації з позивачем, суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржених рішеннях не встановили. Суди обмежились констатацією того, що немає доказів незаконності прийняття вказаних осіб на роботу (т. 4, а. с. 57, 136). 83. Суд першої інстанції, з`ясувавши, яка кількість осіб взяла участь у загальних зборах працюючих співвласників 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року, не встановив, хто з них був звільненим з роботи. Натомість обмежився згадкою про те, що з наказів підприємства 2001 року № 10, 17, 22 «видно, що було звільнено значну частину працівників» (т. 4, а. с. 57). Крім того, суд першої інстанції констатував, що підприємство не надало докази того, що на час проведення «зборів співвласників» 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року були інші працівники, ніж ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , і що у цих зборах брали участь «працюючі співвласники» (т. 4, а. с. 57). 84. Суд же апеляційної інстанції зазначив, що представники сторін не заперечували відсутність на «позачергових зборах співвласників» 5 червня та 24 липня 2012 року працюючих співвласників (т. 4, а. с. 136), а також констатував відсутність у матеріалах справи доказів як того, хто саме був присутнім на загальних зборах працюючих співвласників підприємства, рішення яких оскаржив позивач, так і наявності у присутніх на тих зборах «часток у підприємстві та майнових сертифікатів, як передбачено статутом» (т. 4, а. с. 136-137). 85. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, виконуючи вказівки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, суди використали концепцію негативного доказу, яка сама по собі порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем. Так, суди першої й апеляційної інстанцій побудували аргументацію неповноважності загальних зборів працюючих співвласників, рішення яких оскаржив позивач, зокрема, на тому, що: сторони не заперечували відсутність на цих зборах працюючих співвласників; підприємство не надало доказів того, що у вказаних зборах взяли участь працюючі співвласники, і того, що на підприємстві були інші працівники, ніж ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ; а у матеріалах справи відсутні докази того, хто саме був присутнім на зазначених зборах, і наявності у присутніх часток у підприємстві та майнових сертифікатів. Крім того, суди попередніх інстанцій допустили логічну помилку, коли для обґрунтування наявності у зазначених осіб статусу працюючих співвласників підприємства вказали на відсутність доказів незаконності прийняття їх на роботу. 86. Велика Палата Верховного Суду звертає теж увагу на те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не є учасниками справи, не подавали жодних скарг про порушення їхнього права на участь в управлінні підприємством, а суд першої інстанції не залучав їх до участі у справі третіми особами, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім того, позивач не підтвердив наявність у нього права захищати у суді права й інтереси інших осіб. Відтак, суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, оскільки не мали юридичних підстав встановлювати порушення загальними зборами працюючих співвласників підприємства означеного права ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 під час прийняття рішень 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року. 87. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню (частина перша статті 61 ЦПК України у зазначеній редакції). 88. У позовній заяві позивач визнав, що у загальних зборах працюючих співвласників підприємства, які відбулися 5 червня 2012 року, взяли участь ті особи, які раніше обрали позивача на посаду директора підприємства (т. 1, а. с. 5). Про неповноважність тих зборів, які обрали 3 березня 2010 року позивача на вказану посаду (т. 1, а. с. 50-51), він не зазначав і не стверджував, що того дня зі 146 осіб, які одноголосно за нього проголосували, частина була звільнена у 1996 і 2001 роках на підставі наказів, копії яких він надав суду (т. 1, а. с. 38, 39, 41). 89. Суд першої інстанції вказав на те, що «нездійснення господарської діяльності підприємством, неналежне ведення документації, відсутність відомостей про нарахування і виплату заробітної плати не є безумовним доказом припинення трудових відносин зі співвласниками». Але, як і суд апеляційної інстанції, не встановив факт прийняття оскаржених рішень саме тими особами, які були звільнені з посад на підприємстві на підставі наказів 1996 і 2001 років, копії яких надав позивач (т. 1, а. с. 38, 39, 41). Суди також не встановили, чи взагалі у вказаних зборах брали участь звільнені працівники підприємства. Відтак, використання судом апеляційної інстанції терміну «не уповноважений та неіснуючий колегіальний орган - збори звільнених працівників» підприємства (т. 4, а. с. 137) на позначення органу, який прийняв оскаржені рішення, не ґрунтується на обставинах, які встановив як цей суд, так і суд першої інстанції. 90. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що, не встановивши згідно з вимогами Статуту наявність у позивача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 статусу працюючих співвласників, необхідного для участі у загальних зборах працюючих співвласників, не виявивши, що у таких зборах, рішення яких оскаржив позивач, брали участь конкретні особи, які не мали на це права, відсутні підстави для висновку про порушення порядку скликання та проведення тих зборів, визначення необхідного кворуму для ухвалення відповідних рішень. Отже, підстави для визнання їх недійсними відсутні. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 91. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 92. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша - третя статті 412 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX). 93. З огляду на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, за відсутності встановлених обставин, які мають значення для задоволення позовних вимог, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томурішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові. (2.2) Щодо судових витрат 94. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 95. За подання у квітні 2013 року позовної заяви з декількома вимогами немайнового характеру позивач сплатив 114,70 грн судового збору (т. 1, а. с. 1). 96. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час звернення позивача до суду, за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати. 97. 5 квітня 2013 року Гайсинський районний суд Вінницької області постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху (т. 1, а. с. 65). 98. 15 квітня 2013 року позивач подав змінену позовну заяву, в якій зазначив одну вимогу немайнового характеру: визнати незаконним «протокольне рішення позачергових зборів» підприємства від 5 червня 2012 року, «оформлене протоколом без номера» (т. 1, а. с. 68-70). 99. 16 квітня 2013 року Гайсинський районний суд Вінницької області постановив ухвалу про відкриття провадження у справі (т. 1, а. с. 72). 100. 2 жовтня 2013 року подав змінену позовну заяву, в якій зазначив декілька вимог немайнового характеру: про визнання недійсними рішень від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року, від 5 березня 2013 року, а також про зобов`язання Гайсинського РУЮ та Тростянецьке МУЮ внести до державного реєстру запис щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи та запис про зміну керівника юридичної особи і зміну складу підписантів (т. 1, а. с. 120-126). Докази сплати судового збору позивач не додав. 101. 18 жовтня 2013 року позивач змінив предмет позову, заявивши вісім вимог немайнового характеру (т. 1, а. с. 241-249), однак не додав доказів доплати судового збору в установленому розмірі. 102. 19 листопада 2015 року позивач у черговий раз змінив предмет позову, подавши заяву «про зменшення позовних вимог». Згідно з цією заявою просив суд розглянути три вимоги немайнового характеру, а решту (до Гайсинського РУЮ та Тростянецького МУЮ) - залишити без розгляду. 103. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у жовтні 2013 року на час зміни позивачем предмета позову, за подання до суду позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у такому ж розмірі, що і на час звернення позивача до суду у квітні 2013 року - 0,1 розміру мінімальної заробітної плати. 104. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду (частина перша статті 4 того ж Закону України у зазначеній редакції). 105. Мінімальна заробітна плата на 1 січня 2013 року становила 1 147,00 грн. (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік») 106. Оскільки позивач, звертаючись до суду, заплатив судовий збір за одну вимогу немайнового характеру, а надалі змінив предмет позову, заявивши з урахуванням заяви від 19 листопада 2015 року три такі вимоги, він мав доплатити судовий збір за дві вимоги немайнового характеру у розмірі 114,7 грн х 2 = 229,40 грн. 107. За подання 7 листопада 2014 року апеляційної скарги на рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 28 жовтня 2014 року позивач сплатив судовий збір у розмірі 121,80 грн (т. 3, а. с. 87). 108. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, за її подання на рішення суду справлявся судовий збір у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з немайновими вимогами. 109. Оскільки за подання позовної заяви з трьома немайновими вимогами позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання апеляційної скарги 344,10 грн : 10 х 5 = 172,05 грн. Отже, за подання вказаної скарги позивач недоплатив судовий збір у розмірі 172,05 грн - 121,80 грн = 50,25 грн. 110. За подання у лютому 2015 року касаційної скарги на рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 28 жовтня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 23 січня 2015 року позивач сплатив 170,52 грн судового збору (т. 3, а. с. 175). 111. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, за її подання на рішення суду справлявся судовий збір у розмірі 70 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з немайновими вимогами. 112. Оскільки за подання позовної заяви з трьома немайновими вимогами позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання касаційної скарги 344,10 грн : 10 х 7 = 240,87 грн. Отже, за подання вказаної скарги позивач недоплатив судовий збір у розмірі 240,87 грн - 170,52 грн = 70,35 грн. 113. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду встановила, що позивач сумарно недоплатив 229,40 грн + 50,25 грн + 70,35 грн =350,00 грн судового збору. 114. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 115. Під час нового розгляду справи за подання у березні 2016 року апеляційної скарги на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року підприємство сплатило 605,33 грн судового збору (т. 4, а. с. 74), а за подання у червні 2016 року касаційної скарги на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року - 661,44 грн судового збору (т. 4, а. с. 146). 116. Оскільки Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалила нове рішення про відмову у позові, суми сплаченого підприємством судового збору слід покласти на позивача. Але Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що підприємство переплатило збір за подання апеляційної та касаційної скарг: 116.1. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання вказаної апеляційної скарги, за її подання справлявся судовий збір у розмірі 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Оскільки за подання позовної заяви позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання у березні 2016 року апеляційної скарги підприємство мало сплатити 344,10 грн : 10 х 11 = 378,51 грн. Отже, за подання вказаної скарги підприємство переплатило судовий збір у розмірі 605,33 грн - 378,51 грн = 226,82 грн. 116.2. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання вказаної апеляційної скарги, за її подання справлявся судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Оскільки за подання позовної заяви позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання у червні 2016 року касаційної скарги підприємство мало сплатити 344,10 грн : 10 х 12 = 412,92 грн. Отже, за подання вказаної скарги підприємство переплатило судовий збір у розмірі 661,44 грн - 412,92 грн = 248,52 грн. 117. Таким чином, підприємство сумарно переплатило 226,82 грн + 248,52 грн = 475,34 грн судового збору та згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» має право заявити клопотання про повернення цієї суми з Державного бюджету України. А тому на позивача можна покласти лише ту суму сплаченого підприємством судового збору, яку воно мало сплатити за законом, тобто 605,33 грн + 661,44 грн - 475,34 грн = 791,43 грн. Керуючись частинами першою та тринадцятою статті 141, частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Колективного підприємства «Гайсинська меблева фабрика» задовольнити. 2. Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові. 3. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ): у дохід Державного бюджету України - 350,00 грн недоплаченого судового збору; на користь Колективного підприємства «Гайсинська меблева фабрика» (23700, Вінницька область, місто Гайсин, вулиця Українська, 41; ідентифікаційний код: 05486548) - 791,43 грн судового збору, з яких 378,51 грн - за подання апеляційної скарги та 412,92 грн - за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88952196
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 904/968/18 Провадження № 12-174гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Седна-Агро» (далі - ТОВ «Седна-Агро») та приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова Олександра Миколайовича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11 червня 2019 року (судді Вечірко І. О., Кузнецов В. О., Чус О. В.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року (суддя Бєлік В. Г.) про розгляд скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарська фірма «Агростар» (далі - ТОВ «СФ «Агростар») на дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О. М. у справі № 904/968/18 за позовом ТОВ «Седна-Агро» до ТОВ «СФ «Агростар» про стягнення заборгованості та штрафних санкцій за договором поставки. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст наведених у скарзі вимог 1.1. У листопаді 2018 року ТОВ «СФ «Агростар» звернулося до господарського суду зі скаргою на дії приватного виконавця в порядку статті 339 Господарського процесуального кодексу України(далі - ГПК України), в якій відповідач просив визнати протиправними дії приватного виконавця Сивокозова О. М. щодо винесення постанови від 17 жовтня 2018 року про арешт майна боржника ВП № 56921403 та скасувати цю постанову. 1.2. Скаргу мотивував тим, що приватний виконавець на порушення приписів статті 5 Закону України від 2 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», статей 48, 56 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) наклав арешт на право оренди земельної ділянки. На думку скаржника, накладення арешту на право оренди жодних чином не може призвести до задоволення вимог стягувача, позаяк це право не може бути реалізоване в порядку статті 61 цього Закону, адже за змістом статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки може бути реалізовано лише її власником. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою від 3 квітня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області скаргу ТОВ «СФ «Агростар» задовольнив частково: визнав протиправними дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О. М. щодо винесення постанови про арешт майна боржника в частині накладення арешту на права оренди земельних ділянок; скасував постанову від 17 жовтня 2018 року ВП № 56921403 про арешт майна боржника в частині накладення арешту на права оренди земельних ділянок; участині накладення арешту на право користування земельними ділянками з кадастровими номерами 1221487200:01:026:0518 та 1221487700:01:028:0024 для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) постанову залишив у силі. 2.2. Постановою від 11 червня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд ухвалу суду першої інстанції змінив, виправивши описку в резолютивній частині ухвали. В іншій частині ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року залишив без змін. 2.3. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що законодавець надав приватному виконавцю право на накладення арешту на майнові права боржника, за рахунок яких є можливим повне (часткове) погашення його заборгованості перед стягувачем; водночас під час виконання рішення суду арештованими можуть бути лише ті майнові права, що належать боржнику та які можна відчужити, а кошти, виручені від їх продажу, спрямувати на погашення вимог стягувача до боржника у виконавчому провадженні. 2.4. Частиною п`ятою статті 93 ЗК України законодавець передбачив можливість відчуження права оренди земельної ділянки, в тому числі її продажу, однак, реалізація такого права належить лише власнику земельної ділянки, тому на належне відповідачу-боржнику на підставі договорів оренди право користування спірними земельними ділянками не може бути накладено арешт у виконавчому провадженні. 2.5. Водночас користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису надає землекористувачу право на відчуження (продаж) права користування земельною ділянкою без згоди її власника, а тому на це право боржника може бути звернене стягнення, адже саме право емфітевзису може бути реалізоване (продане) для цілей примусового виконання рішення. Таким чином, скарга в частині скасування постанови приватного виконавця щодо накладення арешту на право користування земельною ділянкою на підставі договору емфітевзису задоволенню не підлягає. 3. Короткий зміст касаційних скарг 3.1. ТОВ «Седна-Агро» та приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозов О. М. подали до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційні скарги на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11 червня 2019 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 3 квітня 2019 року, просили у задоволенні скарги ТОВ «СФ «Агростар» на дії приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозова О. М. відмовити. 3.2. На обґрунтування касаційних скарг скаржники зазначили, що дії приватного виконавця з накладення арешту на належні відповідачу права оренди земельних ділянок з метою виконання судового рішення про стягнення заборгованості узгоджуються з приписами статей 10, 48, 56 Закону № 1404-VIII щодо вжиття заходів примусового виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на майно (майнові права) боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Скаржники зауважили, що звернення стягнення на земельні ділянки або права на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) допускається в силу частини другої статті 135 ЗК України під час виконання судових рішень, що підлягають примусовому виконанню, зокрема приватним виконавцем. Право оренди земельної ділянки є майновим правом відповідача - орендаря, тому під час здійснення виконавчого провадження щодо стягнення з відповідача-боржника заборгованості на користь позивача за судовим рішенням приватний виконавець вправі накласти арешт на такі майнові права відповідача. 3.3. Також у касаційній скарзі приватний виконавець Сивокозов О. М. послався на неправильне застосування судами до спірних правовідносин приписів частини п`ятої статті 93 ЗК України щодо можливості переходу права оренди земельної ділянки від орендаря до інших осіб та зазначив, що цією нормою передбачено можливість відчуження, в тому числі продажу, права оренди земельної ділянки, однак, жодним чином не обмежено реалізацію цього права виключно особою, яка є власником такої земельної ділянки. 3.4. Водночас Сивокозов О . М. подав клопотання, в яких повідомив про те, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду двічі відмовляв у відкритті касаційного провадження у справах № 904/1875/18 та № 904/1937/18 за скаргами на дії приватного виконавця у подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини другої статті 293 ГПК України, вказуючи, що відсутні доводи, зважаючи на які суд міг би визнати, що рішення касаційного суду за наслідками розгляду скарг матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Однак до сьогодні вітчизняні суди касаційної інстанції подібні справи не розглядали, хоча, зокрема, у постанові Вінницького апеляційного суду від 25 червня 2019 року викладено правову позицію, протилежну тій, яка оскаржується приватним виконавцем. 3.5. Тобто, на думку скаржника, на цей час відсутня будь-яка стала правозастосовча практика щодо обтяження таких майнових прав, як права оренди боржника, а забезпечення єдності судової практики є завданням Верховного Суду. 4. Надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами ТОВ «Седна-Агро» та Сивокозова О. М. , призначив справу до розгляду, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційні скарги, а ухвалою від 19 вересня 2019 року справу № 904/968/18 разом зі згаданими касаційними скаргами передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи, що є необхідність відступити від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленого у подібних правовідносинах. 4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду посилався на те, що постановою від 25 червня 2019 року Вінницький апеляційний суд у справі № 149/1120/19 скасував ухвалу суду першої інстанції за наслідками розгляду скарги на дії приватного виконавця та відмовив у задоволенні скарги на дії приватного виконавця щодо опису та арешту прав на оренду земельних ділянок, указавши, що право оренди земельної ділянки підлягає обов`язковій реєстрації, що перетворює право оренди на речове право, на яке може бути накладено арешт у виконавчому провадженні. 4.3. Ухвалою від 8 серпня 2019 року у справі № 149/1120/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, з посиланням на положення статей 190, 190, 395 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини п`ятої статті 93, частини четвертої статті 124, частини другої статті 135 ЗК України, статті 13 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон України «Про оренду землі») та статей 10, 18, 56 Закону № 1404-VIII відмовив у відкритті касаційного провадження з перегляду постанови апеляційного суду, зазначивши про очевидність правильного застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення (постанови) про відмову в задоволенні скарги боржника у виконавчому провадженні на постанову приватного виконавця про опис та арешт майна (коштів) боржника, згідно з якою накладено арешт на права оренди земельних ділянок, належні боржнику як орендарю на підставі договорів оренди. Вказав в ухвалі на обґрунтованість висновку апеляційного суду про те, що право оренди земельної ділянки, яке виникає на підставі договору оренди, укладеного орендодавцем та орендарем, у силу частини п`ятої статті 93 ЗК України може відчужуватися, в тому числі продаватися на земельних торгах; з огляду на приписи частини другої статті 135 ЗК України право оренди земельної ділянки може бути об`єктом звернення стягнення державним (приватним) виконавцем під час примусового виконання рішення суду, боржником за яким є орендар, у порядку, встановленому Законом № 1404-VIII, а на право оренди земельної ділянки як майнове право, належне орендарю, може бути накладено арешт у виконавчому провадженні в порядку статті 56 цього Закону. 4.4. Оскільки Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в ухвалі від 8 серпня 2019 року у справі № 149/1120/19, щодо застосування частини п`ятої статті 93 та частини другої статті 135 ЗК України, справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.5. Ухвалою від 23 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 904/968/18 та призначила її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 5.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року у справі № 904/968/18 позов ТОВ «Седна-Агро» до ТОВ «СФ «Агростар» про стягнення 6 298 271,32 грн основної суми боргу, 776 244,37 грн пені, 489 825,85 грн - 18 % річних, 216 511,58 грн інфляційних втрат та 35 200 грн витрат на професійну правничу допомогу задоволено повністю. 5.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. 5.3. 24 липня 2018 року на виконання вказаного судового рішення Господарським судом Дніпропетровської області видано наказ. 5.4. Постановою від 3 серпня 2018 року приватний виконавець Сивокозов О. М. відкрив виконавче провадження № 56921403 з примусового виконання наказу у справі № 904/968/18 від 24 липня 2018 року. 5.5. 17 жовтня 2018 року приватний виконавець Сивокозов О. М. виніс постанову, якою наклав арешт на речові права, що належать ТОВ «СФ «Агростар», а саме на право оренди земельних ділянок та право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 6.3. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 ГПК України). 6.4. Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 6.5. Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців (стаття 2 Закону № 1404-VIII ). 6.6. Стаття 5 Закону № 1404-VIII визначає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». 6.7. Відповідно до статті 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. 6.8. Відповідно до пункту 6 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку. 6.9. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (стаття 48 Закону № 1404-VIII). 6.10. За статтею 56Закону№ 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення та накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. 6.11. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. 6.12. У постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника обов`язково зазначаються: 1) якщо опису підлягає земельна ділянка - її розмір, цільове призначення, наявність комунікацій тощо; 2) якщо опису підлягає будівля, споруда, приміщення, квартира - загальна площа, кількість кімнат (приміщень), їх площа та призначення, матеріали стін, кількість поверхів, поверх або поверхи, на яких розташоване приміщення (квартира), інформація про підсобні приміщення та споруди; 3) якщо опису підлягає транспортний засіб - марка, модель, рік випуску, об`єм двигуна, вид пального, пробіг, комплектація, потреба у ремонті, колір тощо. 6.13. Втім відповідно до абзацу сьомого пункту 2 статті 4 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») право оренди (суборенди) земельної ділянки відноситься до речових прав на нерухоме майно, похідних від права власності. Аналіз наведених вище положень зазначених законів не дає підстав стверджувати, що майно боржника і речові права на це майно - це один об`єкт. Адже наведені вище положення статті 18 Закону № 1404-VIII наділяють виконавця правом накладати арешт на земельну ділянку як нерухоме майно, але не свідчать такою ж мірою про поширення цієї норми на арешт права оренди як речового права. 6.14. Так само не вбачається однозначно й право виконавця накладати арешт на майнові (речові) права (тобто на право оренди) і з приписів статті 56 Закону № 1404-VIII, оскільки вона регулює питання арешту і вилучення тільки майна (коштів) боржника і не містить застереження, яке б дозволяло поширити цю норму на майнові (речові) права, як це зроблено, наприклад, у пункті 1 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII, де законодавець прирівнює майно і майнові права, на що вказує словосполучення «майно (майнові права) боржника». 6.15. Водночас у чинному законодавстві встановлені також спеціальні норми, які передбачають звернення стягнення на певні майнові права та їх арешт. Так, за частиною десятою статті 56 Закону № 1404-VIIIу порядку, встановленому цією статтею, виконавець, у провадженні якого знаходиться виконавче провадження, за заявою стягувача чи з власної ініціативи може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили. 6.16. Такий арешт знімається, якщо протягом п`яти днів з дня його накладення стягувач не звернеться до суду про звернення стягнення на грошові кошти такої особи в порядку, встановленому процесуальним законом. 6.17.Відповідно стаття 336 ГПК (як і стаття 440 Цивільного процесуального кодексу України) регламентує спеціальні умови та порядок звернення стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником і такі умови та порядок відрізняються від загального порядку звернення стягнення на майно, передбаченого Законом № 1404-VIII. 6.18. Тож визначаючи наявність чи відсутність у приватного виконавця права накладати арешт на майнові (речові) права боржника, відповідні норми Закону № 1404-VIII слід застосовувати у їх системному зв`язку зі спеціальним законодавством, яке регулює зміст відповідного права, а також порядок його виникнення, зміни та припинення. 6.19. Визначення майнового права наведено в статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»), згідно з якою майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. 6.20. За змістом статей 177, 178 ЦК України майнові права є об`єктами цивільних прав, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. 6.21. Спеціальні норми, що регулюють відносини з обігу земельних ділянок, містяться у ЗК України, за статтею 2 якого об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). 6.22. Згідно із частиною першою статті 93 цього Кодексу право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Аналогічне визначення містить і стаття 1 Закону України «Про оренду землі». 6.23. З огляду на перелічені вище положення законодавства, а також приписи абзацу сьомого пункту 2 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 317 ЦК України, право оренди є речовим правом на нерухоме майно, похідним від права власності та притаманним саме власнику такого майна. 6.24. Тому частиною п`ятою статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки визнано оборотоздатним об`єктом для власника такої ділянки, що слідує з положення цієї частини про те, що «право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власникомземельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених зак