Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,084 results

  1. Постанова Іменем України 19 лютого 2020 року м. Київ справа № 757/21623/15-ц провадження № 61-38423св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Кузнєцова В. О., суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», відповідач - ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Сергія Сергійовича на постанову Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2018 рокуу складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Соколової В. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У червні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 07 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № ML-005/107/2007 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 274 050 доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотка в розмірі 5,99 % річних та FIDR, на строк до 07 серпня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 07 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № PCL-005/107/2007 (далі - Іпотечний договір), за умовами якого відповідач передав в іпотеку банку належну йому квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 90,70 кв. м. 05 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за яким банк передав йому право вимоги, зокрема за вказаними Кредитним договором та Іпотечним договором. Позичальник не виконував належним чином зобов`язань за Кредитним договором, тому заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 30 серпня 2012 року у справі № 2-1240/2011, яке змінено рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2013 року, було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість в розмірі 6 747 758,40 грн. Проте ОСОБА_2 не виконував зазначені судові рішення, внаслідок чого утворилася заборгованість за Кредитним договором, яка станом на 15 червня 2015 року складає 345 096,51 доларів США, що еквівалентно 7 267 328,39 грн, та пеня за прострочення виконання зобов`язань - 26 525 748,60 грн. Враховуючи викладене, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором в розмірі 33 793 076,99 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. В запереченні на позовну заяву представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 зазначив, що 07 червня 2011 року позивач пред`явив досудову вимогу про погашення заборгованості за Кредитним договором, внаслідок чого змінив строк виконання основного зобов`язання, однак з позовом звернувся лише 16 червня 2015 року, тобто зі спливом позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Позивачем неправильно здійснено розрахунок заборгованості за Кредитним договором, її розмір є необґрунтованим і недоведеним. В позовній заяві не зазначено всіх складових заборгованості, що підлягає сплаті іпотекодержателю, та не вказано початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Крім того, умова пункту 4.1.1 Кредитного договору щодо сплати позичальником на користь банку пені в розмірі 1 % від суми несвоєчасно виконаних зобов`язань за кожен день прострочення, суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та є нікчемною. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року у складі судді Цокол Л. І. в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що звернувшись до суду з цим позовом у червні 2015 року, позивач пропустив позовну давність, перебіг якої розпочався 23 червня 2011 року, коли ТОВ «ОТП Факторинг Україна» направило ОСОБА_2 (позичальнику) і ОСОБА_1 (майновому поручителю) вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором. Доказів переривання позовної давності позивачем не надано. Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово. Останньою постановою Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково, рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № ML-005/107/2007 від 07 серпня 2007 року, укладеним між ним та ЗАТ «ОТП Банк», в сумі 2 758 183,86 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 2 139 677,93 грн; заборгованості за відсотками за користування кредитом - 618 505,93 грн, що стягнуті заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 30 серпня 2012 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2013 року, та суми пені в розмірі 3 000 000 грн за період з 15 червня 2014 року по 15 червня 2015 року, звернено стягнення на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на квартиру АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів, встановлено початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в рахунок відшкодування судових витрат 833,22 грн. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості на користь кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін, не звільняє боржника і поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє права кредитора на отримання штрафних санкцій і права звернути стягнення на предмет іпотеки. Оскільки ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за Кредитним договором у лютому 2011 року, а судове рішення про стягнення заборгованості та пені набрало законної сили 28 лютого 2013 року, то висновок суду першої інстанції про пропуск позивачем позовної давності є помилковим. При визначенні розміру заборгованості, на погашення якої звертається стягнення на предмет іпотеки, суд врахував позицію позивача, який просив стягнути пеню в розмірі 26 525 748,60 грн за період з 15 червня 2014 року по 15 червня 2015 року, тому, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку про зменшення розміру пені до 3 000 000 грн. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. У червні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бабенко С. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2018 року, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року - залишити без змін. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності та ухвалив рішення, яке відповідає встановленим обставинам справи, з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив у повному обсязі доказів іне звернув уваги на те, що 07 червня 2011 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» направило ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досудову вимогу про погашення заборгованості за Кредитним договором, в якій вимагало протягом тридцятиденного строку сплатити заборгованість. Зазначена досудова вимога не була виконана, тому право позивача вважається порушеним з 07 липня 2011 року і з цього часу починається перебіг позовної давності. Таким чином, звернувшись 16 червня 2015 року до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, позивач пропустив позовну давність. Крім того, наданий позивачем розрахунок заборгованості за Кредитним договором, є необґрунтованим, не підтверджений належними доказами. Ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд не врахував вимог статті 39 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) і не зазначив усіх необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону № 898-IV. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Печерського районного суду міста Києва та зупинено виконання постанови Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2018 року до закінчення касаційного провадження у справі. 16 серпня 2018 року справа № 757/21623/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України). Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Судами встановлено, що 07 серпня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 274 050 доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотка в розмірі 5,99 % річних та FIDR, на строк до 07 серпня 2022 року. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 07 серпня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір, за умовами якого відповідач передав в іпотеку банку належну йому квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 90,70 кв. м. Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 26 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю та договір відступлення права вимоги від 26 листопада 2010 року, відповідно до яких ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги, в тому числі й за Кредитним договором та Іпотечним договором. У справі, яка переглядається, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором в розмірі 33 793 076,99 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону № 898-IV). Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 898-IV за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону № 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання. Згідно з пунктом 2.1 Іпотечного договору сторони узгодили, що іпотека за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його платіжних зобов`язань за Кредитним договором у розмірі, валюті, у строк та в порядку, які встановлені в Кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну дії. Умовами Кредитного договору сторонами погоджено дату остаточного повернення кредиту - 07 серпня 2022 року. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Умовами пункту 1.9 частини № 2 Кредитного договору передбачено дострокове виконання боргових зобов`язань за ініціативою банку та розірвання цього договору. За змістом пункту 1.9.1 частини № 2 Кредитного договору, незважаючи на інші положення цього договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов`язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем та/або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов`язань за цим договором та/або умов договору іпотеки. При цьому виконання боргових зобов`язань повинно бути проведено позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. (т.1 а.с.187) У зв`язку з неналежним виконанням позичальником зобов`язань за Кредитним договором в лютому 2011 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в якому, з урахуванням збільшення у 2012 році позовних вимог, просило стягнути з боржника на свою користь 12 853 136,80 грн заборгованості за Кредитним договором та 2 480 741,16 грн заборгованості за кредитним договором № МL-005/041/2008, укладеним 14 березня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк». (т.1 а.с.31-34) Крім того, 23 червня 2011 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» направило ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досудові вимоги від 07 червня 2011 року № 10774 та № 10775 відповідно, за змістом яких на підставі пункту 1.9 Кредитного договору вимагало протягом 30 календарних днів з дати отримання вимоги достроково виконати боргові зобов`язання за Кредитним договором в повному обсязі шляхом сплати на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 267 710,72 доларів США залишку за заборгованості за кредитом та 77 385,79 доларів США - відсотків за користування кредитом. (т.1 а.с.122, 176) Заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 30 серпня 2012 року у справі № 2-1240/2011 позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 2 758 183,86 грн, заборгованості за Кредитним договором та 10 094 952,94 грн - пені за прострочення виконання зобов`язань за цим договором, 487 754,54 грн - заборгованості за кредитним договором від 14 березня 2008 року № МL-005/041/2008 та 1 992 986,62 грн - пені за прострочення виконання зобов`язань за цим договором, 1 700 грн - витрат на сплату судового збору, 120 грн - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а всього 15 335 697,96 грн. (т.1 а.с.31-32) Рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2013 року у справі № 2-1240/2011 заочне рішення Макарівського районного суду Київської області від 30 серпня 2012 року було змінено в частині стягнення пені. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна»3 000 000 грн пені за прострочення виконання зобов`язань за Кредитним договором та 500 000 грн - пені за прострочення виконання зобов`язань за кредитним договором від 14 березня 2008 року № МL-005/041/2008. В решті рішення залишено без змін. (т.1 а.с.33-34) Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). У запереченні на позовну заяву, поданому до суду першої інстанції 31 березня 2016 року, представник відповідача ОСОБА_1 - Пушок С. В. просив застосувати позовну давність до позовної вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що звернувшись до суду з цим позовом у червні 2015 року, позивач пропустив позовну давність, та правильно відмовив у задоволенні позову з цієї підстави. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з обґрунтованості позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. При цьому твердження апеляційного суду про помилковість висновку суду першої інстанції про пропуск позовної давності, оскільки рішення про стягнення заборгованості та пені набрало законної сили 28 лютого 2013 року, є безпідставним з огляду на таке. Заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 30 серпня 2012 року та рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2013 року у справі № 2-1240/2011 було встановлено, що на підставі пункту 1.9 Кредитного договору 23 червня 2011 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» направило ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досудові вимоги від 07 червня 2011 року про дострокове виконання боргових зобов`язань за Кредитним договором в повному обсязі. Пред`явивши зазначені вимоги, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов Кредитного договору змінив строк виконання основного зобов`язання. Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло у кредитора у зв`язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі. При цьому таке право згідно з умовами укладеного договору виникло через тридцять календарних днів з дня одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання. У справі, яка переглядається, позивач міг пред`явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дня невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі). Таким чином, пред`явивши 23 червня 2011 року боржнику і поручителю досудові вимоги про дострокове повернення всього боргу за Кредитним договором та посилавшись на пункт 1.9 Кредитного договору, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» вимагало достроково, протягом тридцяти календарних днів з моменту отримання вимоги, виконати всі боргові зобов`язання в повному обсязі, чим змінило строк виконання основного зобов`язання. Позивач міг пред`явити позов до іпотекодавця, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання протягом трьох років, проте з позовом до суду звернувся лише в червні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про те, що позовна давність щодо вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки перервалася ухваленням рішення Апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2013 року у справі № 2-1240/2011, є безпідставними з огляду на таке. Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення Європейського суду з прав людини від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме з цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності. За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний. Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Однією з підстав переривання позовної давності є пред`явлення особою позову до одного із боржників. Позовна давність переривається пред`явленням особою позову, а не постановленням судом судового рішення. Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц (провадження 61-3872св18), від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц (провадження № 61-36495св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц (провадження № 61-21009св18). За таких обставин, звернувшись до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості у лютому 2011 року, який розглянутий судом по суті, позивач перервав позовну давність у спорі з відповідачем щодо стягнення кредитної заборгованості. Тому при зверненні до суду у червні 2015 року, тобто більш ніж через три роки після зміни строку виконання основного зобов`язання, з позовом в цій справі шляхом пред`явлення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» пропустило позовну давність. З огляду на викладене, апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, неправильно застосував до спірних правовідносин вищенаведені норми матеріального права, у зв`язку з чим безпідставно скасував судове рішення про відмову в задоволенні позову, яке відповідало закону. Відповідно до статті 413 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Таким чином, оскільки судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив 487,20 грн судового збору, які підлягають стягненню з позивача на його корить. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Сергія Сергійовича задовольнити. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2018 року скасувати, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року залишити в силі. Стягнути з Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_1 487 (чотириста вісімдесят сім) грн 20 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. О. Кузнєцов Судді: В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 87857531
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2020 року м. Київ Справа № 813/1341/15 Провадження № 11-38апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - Шевченківський ВДВС, ДВС відповідно), треті особи: ОСОБА_1 , Львівське комунальне підприємство «Рясне-402» (далі - КП «Рясне-402»), про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Шевченківського ВДВС на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 червня 2015 року (суддя Костецький Н. В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року(судді Костів М. В., Шавель Р. М., Бруновська Н. В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до Шевченківського ВДВС, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_1 , КП «Рясне 402», про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії. Позивач просив визнати протиправними та скасувати постанови Шевченківського ВДВС від 19 березня 2010 року (без номера), 15 липня 2013 року (ВП38375829), 5 грудня 2014 року (ВП45537621) у частині накладення арешту на нерухоме майно - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв. м, зобов`язати відповідача звільнити з-під арешту вказане нерухоме майно. У позові ТОВ «ФК «Вектор Плюс» зазначило, що накладення арешту на майно, яке перебуває в іпотеці у позивача, обмежує забезпечене іпотекою право позивача на першочергове задоволення вимог за кредитним договором. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 24 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року, позов задовольнив: визнав протиправними та скасував постанови 19 березня 2010 року (без номера), 15 липня 2013 року (ВП38375829), 5 грудня 2014 року (ВП45537621) Шевченківського ВДВС у частині накладення арешту на нерухоме майно - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв.м та зобов`язав відповідача звільнити з-під арешту вказану квартиру. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що зважаючи на черговість реєстрації обтяжень, ТОВ «ФК «Вектор Плюс», як обтяжувач з вищим пріоритетом, встановленим Законом України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку», володіє переважним та першочерговим правом на задоволення своїх вимог щодо одного й того ж нерухомого майна, а тому у відповідача не було правових підстав для накладення арешту на зазначене майно на користь інших кредиторів, що не є заставодержателями. Не погодившись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, 10 травня 2016 року Шевченківський ВДВС подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. У касаційній скарзі відповідач зазначає, зокрема, що спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою, копії касаційної скарги направлено учасникам справи. 16 січня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до цієї норми суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. Ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивовано тим, що у спорах з подібними правовідносинами, а саме щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки, існує неузгодженість правових позицій касаційних судів різної юрисдикції Верховного Суду, як в питаннях застосування норм матеріального права, так і питаннях застосування норм процесуального права. Суд вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц з подібними правовідносинами. Зокрема, у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 826/4661/15 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що норми Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження»у редакції від 16 лютого 2010 року містять гарантії заставодержателя на першочергове задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави, а тому оскаржувані постанови про накладення арешту на предмет іпотеки не порушують права та інтереси позивача, оскільки отримані за рахунок реалізації заставленого майна кошти будуть використані для задоволення вимог інших стягувачів лише після повного задоволення вимог заставодержателя. Водночас Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення у справі, не врахували норми матеріального права та зробили помилковий висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки накладення арешту на квартиру - предмет іпотеки порушує права іпотекодержателя, тому така квартира підлягає звільненню з-під арешту, накладеного органом ДВС. На думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, наведене свідчить про неузгодженість правових позицій Верховного Суду як у питанні застосування норм матеріального права, так і в питанні визначення підсудності у справах щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 лютого 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження. 3 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 11/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 3 червня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 18 квітня 2008 року ОСОБА_1 уклала з Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») кредитний договір № 1301/0408/71-054. За умовами цього договору ВАТ «Сведбанк» (кредитор) надає ОСОБА_1 (позичальнику) у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, а позичальник зобов`язувався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. На забезпечення належного виконання зобов`язання за цим кредитним договором укладено іпотечний договір від 18 квітня 2008 року. Відповідно до іпотечного договору ОСОБА_1 (іпотекодавець) передає в іпотеку ВАТ «Сведбанк» (іпотекодержателю) у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту від 18 квітня 2008 року № 1301/0408/71-054 нерухоме майно - трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв.м. Обтяження за цим іпотечним договором відступлено ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та зареєстровано у Державному реєстрі іпотек. З матеріалів справи вбачається, що 28 листопада 2012 року ПАТ «Сведбанк» відступило ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відповідно до договору факторингу № 15 свої права вимоги за зобов`язаннями відповідача за кредитним договором та іпотечним договором. 13 березня 2015 року позивачу (при зверненні до нотаріуса) стало відомо, що на майно ОСОБА_1 , у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором від 18 квітня 2008 року, а саме: трикімнатну квартиру, загальною площею 67,20 кв. м, житлова - 41,80 кв. м, за вказаною вище адресою, Шевченківським ВДВС накладено арешти, зокрема: арешт на все майно - постановою від 19 березня 2010 року (без номера), арешт на все майно - постановою від 15 липня 2013 року (ВП38375829), арешт на все майно - постановою від 5 грудня 2014 року (ВП45537621). Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Пунктами 1 і 7 частини першої статті 3 КАС визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною першою статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 19 КАС у чинній редакції, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV«Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із цим позовом; далі - Закон № 606-ХІV) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Положеннями статті 52 цього Закону визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається насамперед на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Згідно зі статтею 57 Закону № 606-ХІV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, зокрема, винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Правове регулювання вказаних положень на сьогодні здійснюється положеннями статей 48, 50, 56 та 74 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ). Положеннями статті 60 Закону № 606-ХІVвизначено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту. У разі наявності письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов`язані зі зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копії постанови державного виконавця про зняття арешту з майна надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. З наведеної норми вбачається, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу державної виконавчої служби лише у разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках - виключно на підставі рішення суду. Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення до суду із цим позовом стало те, що накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_1 та перебуває в іпотеці у позивача, обмежує забезпечене іпотекою право ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на першочергове задоволення вимог за кредитним договором. ТОВ «ФК «Вектор Плюс», зазначаючи про протиправність дій відповідача при накладенні арешту на майно, фактично вказує на наявність першочергового права на задоволення вимог за кредитним договором порівняно із вимогами КП «Рясне-402», і, як наслідок, відсутність у КП «Рясне-402»першочергового права на стягнення боргу з власника квартири - ОСОБА_1 . Оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV(стаття 59 Закону № 1404-VІІІ). Статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; у редакції, що діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до статті 19 ЦПК (у чинній редакції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК у чинній редакції) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. ГПК також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20 ГПК). Ураховуючи наведене та сукупність обставин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання протиправним та скасування постанов державного виконавця про накладення арешту на майно є цивільно-правовим та залежно від суб`єктного складу має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди помилково розглянули справу за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір у цій справі має приватноправовий характер. За нормами частини третьої статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості висловитися щодо неузгодженості правових позицій касаційних судів цивільної та адміністративної юрисдикцій Верховного Суду в питанні застосування норм матеріального права щодо зняття арешту, накладеного на предмет іпотеки. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі. За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. За частиною шостою статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції задовольнити частково. 2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2016 року скасувати. 3. Провадження в адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_1 , Львівське комунальне підприємство «Рясне-402», про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - закрити. 4. Роз`яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук Н. П. Лященко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 88168812
  3. Постанова Іменем України 19 лютого 2020 року м. Київ Справа № 626/1055/17 Провадження № 14-399цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор) в інтересах держави до Головного управління (далі - ГУ) Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 , Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія» (далі - СТзОВ «Мрія»), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Красноградська районна державна адміністрація Харківської області, про визнання незаконним і скасування наказу, визнання недійсними договорів, скасування їх державної реєстрації за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 11 липня 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив : 1.1. Визнати незаконним і скасувати наказ ГУ Держземагентства у Харківській області від 30 квітня 2015 року № 1064-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду» (далі - наказ). 1.2. Визнати недійсним укладений 7 травня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі, предметом якого є земельна ділянка сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства площею 12,9326 га, розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області (далі - земельна ділянка), скасувавши державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 20 травня 2015 року за № 21461316. 1.3. Визнати недійсним укладений 1 липня 2015 року ОСОБА_1 та СТзОВ «Мрія» договір суборенди земельної ділянки, скасувавши державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 13 липня 2015 року за № 22804412. 1.4. Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку державі в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області. 2. Позов мотивував такими обставинами : 2.1. 18 листопада 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області, правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Харківській області, із заявою про надання в оренду земельної ділянки. 2.2. 30 квітня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області видало наказ про надання ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки строком на 49 років. 2.3. 7 травня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі. Право оренди земельної ділянки зареєстроване за ОСОБА_1 20 травня 2015 року Реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції Харківської області. 2.4. 22 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання згоди на передання в суборенду земельної ділянки та 24 червня 2015 року отримав відповідне погодження за № 19-20-14-15151/0/9-15. 2.5. 1 липня 2015 року ОСОБА_1 та СТзОВ «Мрія» уклали договір суборенди земельної ділянки. Право суборенди земельної ділянки зареєстроване за СТзОВ «Мрія» 13 липня 2015 року Реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції Харківської області. 2.6. ОСОБА_1 не отримував дозволу на розробку землевпорядної документації щодо земельної ділянки. 2.7. Звернувшись із заявою про надання в оренду земельної ділянки, ОСОБА_1 не підтвердив наявності в нього необхідної матеріально-технічної бази для обробітку земельної ділянки (найманих працівників, сільськогосподарської техніки), не додав відомості про наявність у нього відповідної аграрної освіти чи досвіду роботи у сільському господарстві, а в обґрунтуванні не зазначив даних щодо членів сім`ї, з числа яких ОСОБА_1 планував створити фермерське господарство. 2.8. ГУ Держземагентства у Харківській області не пересвідчилося у спрямованості волевиявлення ОСОБА_1 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельній ділянці, наданій для ведення фермерського господарства; не перевірило, чи матиме можливість фермерське господарство обробляти орендовану земельну ділянку; чи буде досягнута законна мета оренди земельної ділянки, тобто чи насправді виникли й існують законні сподівання на реалізацію права оренди, та чи є такі сподівання реальними для реалізації. 2.9. Порушуючи приписи статті 8 Закону України «Про фермерське господарство», ОСОБА_1 не створив фермерське господарство, що підтверджують дані з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 2.10. ГУ Держземагентства у Харківській області залишило без уваги те, що ОСОБА_1 вчинив дії з передання земельної ділянки в суборенду як фізична особа, що є порушенням статті 14 Закону України «Про фермерське господарство», оскільки передавати земельну ділянку в суборенду може лише фермерське господарство як юридична особа. 2.11. Договір суборенди земельної ділянки від 1 липня 2015 року укладений з порушенням вимог статті 288.6 Податкового кодексу України, оскільки розмір плати за суборенду перевищує розмір орендної плати на 7234,46 грн. 2.12. Про порушення вимог земельного законодавства під час відведення земельної ділянки ОСОБА_1 органи прокуратури дізнались у червні 2017 року після надходження інформації та документів від ГУ Держгеокадастру у Харківській області (лист від 14 червня 2017 року № 10-20-14-10158/0/19-17), а тому позивач не пропустив позовну давність. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 11 січня 2018 року Красноградський районний суд Харківської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 4. Суд першої інстанції мотивував рішення так : 4.1. Для підтвердження можливості ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки й інших засобів обробітку землі ОСОБА_1 надав суду договір від 15 листопада 2013 року, укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» про оренду сільськогосподарської техніки, необхідної для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва. 4.2. Згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 дотримав передбачений чинним законодавством порядок набуття земельної ділянки в оренду, а тому немає підстав для визнання незаконним і скасування наказу. 4.3. З дня державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи або фізичної особи-підприємця відбулась заміна орендаря у відносинах, щодо яких виник спір, а саме: фізична особа вибула зі спірних правовідносин оренди земельної ділянки, а її місце згідно з вимогами статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство»зайняло фермерське господарство. 4.4. Доводи прокурора про те, що ОСОБА_1 незаконно набув право користування земельною ділянкою та не мав наміру займатися фермерським господарством, не відповідають обставинам справи. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 1 листопада 2018 року Харківської апеляційний суд постановив ухвалу, якою скасував рішення Красноградського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року та закрив провадження у справі, оскільки вважав, що її треба розглядати за правилами господарського судочинства. 6. Апеляційний суд мотивував постанову так : 6.1. Після укладення договору оренди землі з дати реєстрації засновника фермерського господарства як фізичної особи-підприємця така особа виступає в орендних правовідносинах як суб`єкт господарювання. Саме останній виконує обов`язки користувача земельної ділянки. 6.2. З часу державної реєстрації фізичної особи підприємцем для ведення фермерського господарства, земельні спори цієї особи з іншими юридичними особами, зокрема з центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері земельних відносин, підвідомчі господарським судам. 6.3. Після державної реєстрації договору оренди землі від 7 травня 2015 року ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець і заснував сімейне фермерське господарство без створення юридичної особи. Тобто, у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря, й обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до суб`єкта господарювання. Тому цей спір треба розглядати за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 28 листопада 2018 року заступник прокурора Харківської області звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 19 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що заступник прокурора Черкаської області оскаржує ухвалу Катеринопільського районного суду Черкаської області від 25 січня 2019 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 2 квітня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Заступник прокурора Харківської області мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад і характер спірних правовідносин. 10.2. Враховуючи те, що для ведення фермерського господарства земельні ділянки надаються громадянам України як фізичним особам, спори щодо законності надання таких земельних ділянок треба розглядати за правилами цивільного судочинства. 10.3. Учасником спірних правовідносин є ОСОБА_1 як фізична особа, а тому необґрунтованими є висновки апеляційного суду стосовно належності спору до юрисдикції господарського суду. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 154/793/15-ц і висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц. 10.4. У випадку визнання судом оспорюваних правочинів недійсними у СТзОВ «Мрія» не виникне обов`язку повернути земельну ділянку, оскільки згідно з актами приймання-передачі цю ділянку отримав ОСОБА_1 (2) Позиція СТзОВ «Мрія» 11. 12 березня 2019 року СТзОВ «Мрія» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення. Вказує, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому її надали. Тому цю справу має розглядати господарський суд. Вказане відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц і від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц. (3) Позиція інших учасників справи 12. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 16. Отже, у порядку цивільного судочинства можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є, як правило, фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесене до інших видів судочинства. 17. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. 18. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у відповідній редакції). 19. Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 20. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 21. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесене до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є, насамперед, юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства. 22. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. 23. Однак, з 1 травня 2016 року фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа-підприємець (частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції Закону України № 1067-VIII від 31 березня 2016 року, який набрав чинності 1 травня 2016 року). З тієї дати особливості створення та діяльності фермерського господарства як фізичної особи-підприємця визначає стаття 8-1 Закону України «Про фермерське господарство». 24. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (частина перша статті 7 цього ж Закону у редакції Закону України № 1067-VIII від 31 березня 2016 року). 25. Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. 26. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство» у тій же редакції). 27. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство» у редакції Закону України № 1067-VIII від 31 березня 2016 року). 28. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства. До 1 травня 2016 року такі одержання й укладення були передумовою для державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи, а з цієї дати - для державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи чи фізичної особи-підприємця. 29. Суди попередніх інстанцій встановили, що 30 квітня 2015 року ГУ Держземагентства у Харківській області видало оскаржений наказ, яким надало ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (ріллі), а 7 травня 2015 року на підставі оскарженого наказу ГУ Держземагентства у Харківській області уклало із ОСОБА_1 договір оренди. 1 липня 2015 року ОСОБА_1 , за погодженням ГУ Держземагентства у Харківській області уклав із СТзОВ «Мрія» договір суборенди земельної ділянки. 30. Відповідно до статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. 31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження № 14-262цс18); від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц (провадження № 14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 388/1103/16-ц (провадження № 14-419цс18)). 32. Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц (провадження № 14-407цс18); від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 365/65/16-ц (провадження № 14-371цс19). 33. Вказані висновки Велика Палата Верховного Суду вважає застосовними і до випадків реєстрації фермерського господарства як фізичної особи-підприємця. 34. Станом на момент звернення прокурора до суду законодавство України не передбачало можливості створення фермерського господарства інакше, ніж у статусі юридичної особи. Суди у цій справі не встановили обставини реєстрації ОСОБА_1 фермерського господарства як юридичної особи, а зазначили, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець 7 грудня 2017 року. Врахувавши це, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у правовідносинах користування земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря, і обов`язки землекористувача земельної ділянки перейшли до суб`єкта господарювання, а сторонами спірних правовідносин є фізична особа-підприємець і прокурор, який звернувся до суду за захистом інтересів держави. Тому, на думку апеляційного суду, спір треба розглядати за правилами господарського судочинства. 35. Однак, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що прокурор подав позовну заяву ще 11 липня 2017 року, тобто задовго до реєстрації ОСОБА_1 фермерського господарства як фізичної особи-підприємця. Тому з огляду на те, що на дату подання позову ОСОБА_1 фермерське господарство не зареєстрував, спір, однією зі сторін якого є ОСОБА_1 як громадянин, якому надана земельна ділянка, треба розглядати за правилами цивільного судочинства. 36. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд також не врахував, що навіть безвідносно до часу державної реєстрації ОСОБА_1 підприємцем, сама по собі така реєстрація без з`ясування змісту відповідної підприємницької діяльності не може підтверджувати перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки до фермерського господарства як фізичної особи-підприємця. 37. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про необхідність вирішення цієї справи за правилами цивільного судочинства та відхиляє як необґрунтований аргумент СТзОВ «Мрія» про розгляд справи господарським судом. 38. Втім, довід касаційної скарги щодо необхідності застосування до справи № 626/1055/17 висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2018 року, викладених у справі № 154/793/15-ц, і висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц, є необґрунтованим. Так, у справі № 154/793/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду питання юрисдикції суду не вирішував. Обставини ж справи № 306/2004/15-ц є істотно відмінними від обставин справи № 626/1055/17: у постанові в справі № 306/2004/15-ц, яка стосувалася оскарження рішень органу місцевого самоврядування та договору купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва й обслуговування будівель торгівлі, а не передання земельної ділянки у користування для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність у фізичної особи статусу підприємця не підтверджує те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки (пункт 66 постанови від 13 березня 2018 року). (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 39. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 40. Оскільки касаційна скарга у справі № 626/1055/17 подана у листопаді 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України, у редакції чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 41. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частина третя статті 406 ЦПК України у вказаній редакції). 42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції). 43. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України у вказаній редакції). Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про необхідність направлення справи № 626/1055/17 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції у разі скасування його ухвали про закриття провадження у справі. 44. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України у вказаній редакції). 45. Беручи до уваги наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому її слід задовольнити частково: скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. (2.2) Щодо судових витрат 46. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 47. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа-підприємець (частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»). 48. Державна реєстрація підприємцем фізичної особи без з`ясування змісту її підприємницької діяльності (встановлення ведення цією особою фермерського господарства) не може підтверджувати перехід прав та обов`язків орендаря земельної ділянки, наданої із земель державної або комунальної власності саме для ведення фермерського господарства, до останнього як до фізичної особи-підприємця. 49. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»). 50. Якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельною ділянкою, наданою із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване ні як юридична особа, ні як фізична особа-підприємець, то стороною такого спору є громадянин, якому надана відповідна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Керуючись частинами третьою та четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 1 листопада 2018 року скасувати, а справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88138150
  4. Постанова Іменем України 19 лютого 2020 року м. Київ Справа № 210/4458/15-ц Провадження № 14-354цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за заявою ОСОБА_1 (далі - заявниця) (представник - адвокат Шафранова Олена Валеріївна), заінтересовані особи - Прокуратура Миколаївської області, Управління Служби безпеки України в Миколаївській області, Лагодівська сільська рада Казанківського району Миколаївської області (далі - Лагодівська сільська рада), про встановлення факту, що має юридичне значення, за касаційною скаргою заявниці на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Митрофанової Л. В., Барильської А. П. та Зубакової В. П. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 16 вересня 2015 року заявниця (дівоче прізвище - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий 28 жовтня 1997 року Казанківським РВ УМВС України в Миколаївській області) звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила встановити, що вона була піддана репресіям особливою нарадою разом із матір`ю - ОСОБА_3 1912 року народження (далі - мати заявниці), - перебувала у засланні 5 років 9 місяців 11 днів і має бути реабілітованою згідно зі статтею 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року № 962-XII (далі - Закон № 962-XII) у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин (тут і далі - у цій редакції). 2. Мотивувала заяву так : 2.1. Відповідно до виписки з протоколу № 3-А особливої наради при Міністрі Державної Безпеки СРСР (далі - МДБ СРСР)від 11 грудня 1946 року й архівної довідки Управління внутрішніх справ Північно-Казахстанського облвиконкому від 24 грудня 1991 року № ІІ/5-Т-3037 мати заявниці була засуджена до 5 років заслання. 2.2. Листом від 12 жовтня 1992 року № 1188 Управління Служби безпеки України по Миколаївській області повідомило голову комісії з реабілітації Новобузької районної ради народних депутатів ОСОБА_4 про те, що 14 січня 1947 року мати заявниці та її двоє дітей, у тому числі заявниця, були етаповані до місця заслання у Конюхівський район Північно-Казахстанської області Казахської РСР. 2.3. Згідно з довідками Прокуратури Миколаївської області про реабілітацію від 16 лютого 1994 року № 10481-с і від 21 червня 1994 року № 13р, мати та брат ( ОСОБА_5 ) заявниці були реабілітовані на підставі статті 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років». 2.4. Відповідно до довідки Прокуратури Миколаївської області від 10 червня 1994 року № 13-38-93 мати заявниці реабілітована на підставі статті 1 Закону № 962-XII. 2.5. Згідно з довідкою Прокуратури Миколаївської області про реабілітацію від 23 серпня 1994 року № 13-23-93 заявниця знаходились у засланні 5 років 9 місяців та 11 днів і реабілітована на підставі статті 3 Закону № 962-XII. 2.6. 1 червня 2006 року Лагодівська сільська рада прийняла рішення № 14 про видачу заявниці посвідчення реабілітованої особи. 2.7. Заявниця не може отримати пільги, передбачені Законом № 962-XII, через те, що Прокуратура Миколаївської області відмовляється надати їй довідку про реабілітацію згідно зі статтею 1 цього Закону, а регіональне управління Пенсійного фонду України вважає, що самого лише посвідчення недостатньо для призначення пенсії як реабілітованій особі. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 5 вересня 2016 року Дзержинський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення заяви заявниці та встановив, що заявниця була піддана репресіям разом із матір`ю та перебувала у засланні 5 років 9 місяців та 11 днів, а тому має бути реабілітована згідно зі статтею 1 Закону № 962-XII. 4. Суд першої інстанції мотивував рішення так : 4.1. Необґрунтованими є доводи Управління Служби безпеки України в Миколаївській області щодо наявності підстав для залишення заяви у цій справі без розгляду, оскільки предметом розгляду Миколаївського окружного адміністративного суду у справі № 2а-7659/11/1470 були вимоги заявниці про визнання неправомірними дій прокуратури. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій у справі № 2-а-497/2009 р. за позовом заявниці до Прокуратури Миколаївської області та Управління Служби безпеки України в Миколаївській області про зобов`язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди скасував Вищий адміністративний суд України ухвалою від 6 березня 2013 року. 4.2. Заявниця не зверталася до інших судів із подібними заявами, як і в цій справі, про встановлення факту, що має юридичне значення. 4.3. Заявниця та її сім`я були репресовані не згідно з рішенням органу державної влади чи управління, а на підставі постанови особливої наради при МДБ СРСР, що є позасудовим органом, а тому заявницю слід реабілітувати на підставі статті 1, а не статті 3 Закону № 962-XII. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 22 березня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2016 року та закрив провадження у справі. 6. Мотивував ухвалу так : 6.1. Встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав фізичних осіб, не зазначених у частині першій статті 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, у судовому порядку можливо лише тоді, коли чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення. 6.2. Закон № 962-XII встановлює порядок вирішення питання про реабілітацію особи, а тому заяву не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 31 березня 2017 року заявниця звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2017 року та залишити в силі рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Року Дніпропетровської області від 5 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 19 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Мотивував тим, що заявниця оскаржує ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Заявниця мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 10.2. У заявниці були законні підстави для звернення із заявою відповідно до статті 256 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, а саме: відсутність іншої можливості одержати документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язане із наступним вирішенням спору про право. 10.3. Рішення суду першої інстанції не стосувалося прав і обов`язків заінтересованих осіб, а тому вони не могли оскаржувати це рішення в апеляційному порядку. 10.4. Апеляційний суд порушив норми матеріального права, оскільки не застосував приписи Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) та тоталітарних режимів в України та заборону пропаганди їхньої символіки». 11. 31 жовтня 2019 року та 13 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли заяви заявниці, в яких вона просила залишити без змін рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2016 року. 12. 8 січня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла «заява-нагадування» заявниці, в якій вона просила суд прийняти рішення про її реабілітацію за статтею 1 Закону № 962-XII. (2) Позиції інших учасників справи 13. У липні 2017 року Прокуратура Миколаївської області подала заперечення на касаційну скаргу. Вважає, що ухвалу апеляційний суд постановив з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотивувала заперечення так : 13.1. Закон № 962-XII передбачає порядок встановлення фактів про реабілітацію осіб, які піддані репресіям, що виключає можливість встановлення таких фактів у цивільному судочинстві у порядку окремого провадження. 13.2. Прокуратура Миколаївської області видала заявниці довідку про реабілітацію на підставі статті 3 Закону № 962-XII; незгода з підставою реабілітації підтверджує наявність спору про право, який вже вирішений у судовому порядку. 13.3. 31 січня 2008 року Центральний районний суд міста Миколаєва в адміністративній справі № 2а-5-40/2008 відмовив у задоволенні позову заявниці до Прокуратури Миколаївської області про визнання її такою, що необґрунтовано піддана репресіям і має бути реабілітована на підставі статті 1Закону № 962-XII, зобов`язання видати довідку про реабілітацію на підставі вказаної статті, стягнення моральної та матеріальної шкоди. Суд вважав, що заявниця та члени її сім'ї не піддавались репресіям за вчинення контрреволюційних злочинів, а тому заявниця не може бути реабілітована на підставі статті 1 Закону № 962-XII. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 14. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення заявниці до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, а також справи щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. Відповідно до частини третьої зазначеної статті суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження. 17. Порядок розгляду в окремому провадженні справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України у редакції, чинній на час звернення заявниці до суду. Близькі за змістом приписи передбачені у главах 1 і 6 розділу IV ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 18. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення заявниці до суду, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. 19. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 234 ЦПК України у вказаній редакції суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. 20. Визначений у частині першій статті 256 ЦПК України у тій же редакції перелік фактів, які може встановлювати суд, не є вичерпним, оскільки згідно з частиною другою зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. 21. Відповідно до частини четвертої статті 256 ЦПК України у зазначеній редакції суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Аналогічні приписи передбачені у частині шостій статті 294 і частині четвертій статті 315 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 22. Заявниця звернулася до суду із заявою про встановлення факту її реабілітації за статтею 1 Закону № 962-XII. Мотивувала тим, що це необхідно для отримання пільг, встановлених вказаним Законом. 23. Суд апеляційної інстанції встановив: 23.1. Відповідно до виписки з Протоколу № 3-А особливої наради при МДБ СРСР від 11 грудня 1946 року мати заявниці була засуджена до п`яти років заслання. 23.2. На підставі вказаного рішення особливої наради заявниця разом із матір`ю і братом були заслані до Конюхівського району Північно-Казахстанської області Казахської РСР, що підтверджує архівна довідка від 24 грудня 1991 року № II/5-Т-3037. 23.3. Листом від 12 жовтня 1992 року (вих. № 1188) Управління Служби безпеки України по Миколаївській області повідомило, що 14 січня 1947 року мати та двоє її дітей - заявниця з братом - були етаповані до місця заслання. 23.4. Відповідно до довідок Прокуратури Миколаївської області про реабілітацію від 16 лютого 1994 року № 10481-с і від 21 червня 1994 року № 13р мати та брат заявниці реабілітовані на підставі статті 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х років і початку 50-х років». Заявниця аналогічну довідку не отримала. 23.5. У довідці Прокуратури Миколаївської області про реабілітацію від 10 червня 1994 року № 13-38-93 вказано, що мати заявниці реабілітована на підставі статті 1 Закону № 962-XII. 24. Пункт 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років» від 16 січня 1989 року передбачав засудити позасудові масові репресії періоду сталінізму, визнати антиконституційними «трійки» НВКД-УНКВД, колегії ОГПУ й «особливі наради» НКВД - МГБ - МВД СРСР, що діяли в 30-40-их і на початку 50-их років і відмінити прийняті ними позасудові рішення, що не були відмінені на момент прийняття цього Указу. Вважати реабілітованими всіх громадян, які були репресовані рішеннями вказаних органів, включно з особами, засудженими в подальшому за втечу з місць спецпоселення. 25. Згідно зі статтею 1 Закону № 962-XII слід «вважати реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону. Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за: антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР»; поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України; порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров`ю громадян чи статевою розпустою. Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами. Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру». 26. Стаття 3 Закону № 962-XIIпередбачала реабілітацію всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями. 27. Стаття 7 Закону № 962-XII встановлювала порядок застосування статей 1 і 2 цього Закону. Згідно з таким порядком «органи прокуратури у взаємодії з органами державної безпеки проводять перевірки та складають відповідні висновки щодо всіх кримінальних справ, зазначених у статтях 1 і 2 цього Закону, рішення по яких не були скасовані до моменту його прийняття. На реабілітованих осіб органи прокуратури видають відповідні довідки. При наявності підстав для визнання особи такою, що згідно з статтею 2 цього Закону не підлягає реабілітації, прокурор надсилає справу з висновком: щодо засуджених судами - до тих же судів, які виносили останнє судове рішення. Справи, по яких вироки, ухвали, постанови було винесено ліквідованими або розформованими судами, а також військовими трибуналами щодо цивільних осіб, передаються на розгляд тих судів, до підсудності яких ці справи віднесено чинним законодавством. Територіальна підсудність справи визначається за місцем винесення останнього судового рішення; щодо підданих покаранню за рішенням позасудових органів - до Верховного Суду України, обласних та Київського міського судів, військових трибуналів округів, Чорноморського флоту, на території яких застосовувались репресії. Внаслідок розгляду справи суд може прийняти одне з таких рішень: - визнати, що особу обґрунтовано засуджено або піддано покаранню позасудовим органом і на неї не поширюється дія статті 1 цього Закону; - визнати, що особу необґрунтовано засуджено або піддано покаранню позасудовим органом і вона підлягає реабілітації згідно з статтею 1 цього Закону. При розгляді справи суд може також внести зміни до раніше винесених вироку, ухвали і постанови судів чи до рішення позасудових органів. Надати Верховному Суду України повноваження щодо перегляду в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами кримінальних справ, розглянутих Верховними Судами України, Союзу РСР, військовими трибуналами та позасудовими органами, в тому числі за межами територій колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України». 28. Відповідно до статті 8 Закону № 962-XII «особі, яку визнано судом чи військовим трибуналом такою, що не підлягає реабілітації, вручається копія ухвали (постанови), а в разі визнання необґрунтовано засудженою або підданою покаранню за рішенням позасудового органу - довідка про реабілітацію. Ухвалу (постанову) суду чи військового трибуналу може бути опротестовано прокурором або головою відповідного суду чи оскаржено особою, якій відмовлено в реабілітації.Протести в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами розглядаються у звичайному порядку, передбаченому нормами Кримінально-процесуального кодексу України». 29. Відповідно до абзацу 4 пункту 7 постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» (далі - Постанова), чинної на час виникнення спірних правовідносин, довідки про реабілітацію згідно зі статтею 3 цього Закону видаються реабілітованим на їх вимогу органами внутрішніх справ за наявності у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на виселених осіб тощо), а за відсутності таких документів - районними комісіями по поновленню прав реабілітованих після встановлення ними факту виселення. 30. Якщо відповідно до частини четвертої статті 7 і статті 8 цього Закону особа визнається такою, що згідно з його статтею 2 не підлягає реабілітації, прокурор складає відповідний висновок і повідомляє про це заінтересованих осіб. Прокурор надсилає справу на розгляд суду тільки за заявами, зверненнями заінтересованих осіб, які не погоджуються з висновком про відмову в реабілітації (пункт 13 Постанови). 31. Отже, на час виникнення спірних правовідносин Закон № 962-XII і Постанова встановлювали певний порядок реабілітації особи, згідно з яким це питання вирішував суд у випадку, якщо прокурор дійшов висновку про відсутність підстав для реабілітації особи. Довідка прокуратури про реабілітацію особи була підставою для реалізації цією особою прав, пов`язаних із набуттям відповідного статусу.Проте станом на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду порядок прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресійсуттєво змінився: такі рішення приймає Національна комісія з реабілітації за поданням регіональних комісій з реабілітації та на підставі заяви репресованої особи, її спадкоємців, будь-якого члена її сім`ї, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам`яті Українського народу, громадського об`єднання, що провадить діяльність у сфері дослідження історії України ХХ століття та/або надання допомоги громадянам з питань, пов`язаних із реабілітацією жертв репресій тоталітарних режимів. Така заява подається за вибором заявника-фізичної особи до регіональної комісії за місцем його проживання, за місцезнаходженням заявника-юридичної особи або місцем зберігання архівних кримінальних справ, носіїв архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, інших архівних документів, у яких міститься інформація про здійснення репресій. Відмова у прийнятті та розгляді такої заяви забороняється (стаття 7 Закону № 962-XII у редакції, чинній з 5 травня 2018 року). 32. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з довідкою Прокуратури Миколаївської області про реабілітацію від 23 серпня 1994 року № 13-23-93 заявниця знаходилась у засланні 5 років 8 місяців та 8 днів і реабілітована на підставі статті 3 Закону № 962-XII.Оскільки висновку щодо наявності підстав для реабілітації заявниці був позитивним, у прокуратури не було передбачених законом передумов для звернення до відповідного суду. 33. За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у пункті 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17). 34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що підставою для звернення із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, стала відмова прокуратури надати заявниці довідку про реабілітацію за статтею 1 Закону № 962-XII, хоча мати заявниці (з якою остання, не будучи засудженою, відбувала заслання) отримала, як встановив суд апеляційної інстанції, саме таку довідку. Тобто, заявниця фактично оспорює правомірність дій прокуратури, яка щодо однієї сім`ї, що відбувала заслання, видала довідки про реабілітацію за різними статтями Закону № 962-XII: матері заявниці, засудженій позасудовим органом, видала довідку про реабілітацію на підставі статті 1 Закону № 962-XII, а заявниці - про реабілітацію на підставі статті 3 Закону № 962-XII. 35. Оскільки законодавство України передбачає спеціальний порядок встановлення статусу реабілітованої особи, то юридичний факт реабілітації особи за конкретною статтею Закону № 962-XII, не може бути встановлений за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні. У випадку, якщо особа отримала від прокуратури документ, який підтверджує факт її реабілітації, проте не погоджується із обраною для реабілітації юридичною підставою, ця особа може оскаржити відповідні дії прокуратури до адміністративного суду, до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності й обґрунтованості дій відповідного суб`єкта владних повноважень у сфері публічно-правових відносин. 36. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, заявниця фактично скаржиться на дискримінацію з боку держави України, яка в особі її органів реабілітувала заявницю та матір за різними статтями Закону № 962-XII, з огляду на що ці особи були поставлені у різне становище: матір заявниці, яка була засуджена позасудовим органом, могла претендувати на пільги, передбачені для реабілітованих за статтею 1 Закону № 962-XII, а заявниця, яка не була засуджена цим органом, а спільно з матір`ю перебувала у засланні, таких пільг не отримала, оскільки для її реабілітації була застосована стаття 3 Закону № 962-XII без належного, за твердженням заявниці, обґрунтування. Заявниця вважає, що перебуваючи у засланні, вона на рівні з матір`ю, засудженою позасудовим органом, зазнала необґрунтованого порушення її прав і свобод, а тому мала право на реабілітацію за тією ж, що і її матір, статтею 1 Закону № 962-XII. Проте з позовом про визнання дій держави України дискримінаційними з означених підстав і про усунення наслідків дискримінаційного поводження, які, як зазначила заявниця, не дозволяють їй отримати передбачені чинним законодавством пільги, вона не зверталася. 37. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги наявні у матеріалах справи судові рішення, ухвалені судами в інших справах за позовами заявниці: 37.1. 31 січня 2008 року Центральний районний суд м. Миколаєва в адміністративній справі № 2а-5-40/2008 за позовом заявниці до Прокуратури Миколаївської області прийняв постанову про відмову у задоволенні цього позову, в якому заявниця просила визнати її такою, що необґрунтовано піддана репресіям і підлягає реабілітації за статтею 1 Закону № 962-XII у відповідній редакції, а також зобов`язати Прокуратуру Миколаївської області надати довідку про реабілітацію за вказаною статтею та стягнути завдану моральну і матеріальну шкоду. 5 жовтня 2011 року Центральний районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу у зазначеній справі, якою відмовив заявниці у задоволенні її заяви про перегляд за нововиявленими обставинами постанови цього суду від 31 січня 2008 року. 37.2. 20 жовтня 2009 року Казанківський районний суд Миколаївської області прийняв постанову у справі № 2-а-497/2009 р. (яку Одеський апеляційний адміністративний суд залишив без змін ухвалою від 14 липня 2011 року), згідно з якою закрив провадження у справі за позовом заявниці до Прокуратури Миколаївської області в частині вимог про: визнання заявниці такою, що необґрунтовано піддана репресіям; зобов`язання реабілітувати заявницю, її матір і брата за статтею 1 Закону № 962-XII; стягнення моральної шкоди. У задоволенні позову в іншій частині вимог (про визнання необґрунтовано засудженою матері заявниці, необґрунтованими репресії щодо брата заявниці та про реабілітацію вказаних осіб за статтею 1 Закону № 962-XII) суд відмовив. Закриття провадження суд мотивував тим, що є постанова Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 січня 2008 року, яка набрала законної сили, прийнята стосовно того самого спору і між тими самими сторонами. 6 березня 2013 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу, якою скасував ухвалені у цій справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрив провадження у справі в частині вимог щодо матері та брата заявниці, оскільки вважав, що спірні правовідносини не є управлінськими, а справу в цій частині слід розглядати за правилами Кримінального процесуального кодексу України. 37.3. 16 грудня 2011 року Миколаївський окружний адміністративний суд у справі № 2а-7659/11/1470 прийняв постанову, якою відмовив у задоволенні позову заявниці про визнання неправомірними дій Прокуратури Миколаївської області щодо незвернення до відповідного суду для перегляду постанови позасудового органу, прийнятої у межах кримінальної справи № 10481-С, для ухвалення обґрунтованого рішення щодо реабілітації заявниці, її матері та брата, зобов`язання Прокуратури Миколаївської області виконати вимоги статті 7 Закону № 962-XII і звернутися до відповідного суду з поданням про перегляд постанови позасудового органу, прийнятої у межах кримінальної справи № 10481-С, для ухвалення обґрунтованого рішення щодо реабілітації заявниці, її матері та брата. Того ж дня Миколаївський окружний адміністративний суд постановив у зазначеній справі № 2а-7659/11/1470 ухвалу, якою залишив без розгляду позовні вимоги заявниці в частині визнання неправомірними дій Прокуратури Миколаївської області з видачі довідок про реабілітацію заявниці, її матері та брата без відповідного рішення суду та про визнання неправомірними дій Управління Служби безпеки України у Миколаївській області щодо надсилання неправдивої інформації про зберігання та втрату кримінальної справи № 10481-С відносно заявниці, її матері та брата, надання «надуманої» довідки № К-233 від 3 липня 1993 року про прізвища дітей « ОСОБА_6 », а не « ОСОБА_2 », а також надання довідок від імені Прокуратури Миколаївської області про реабілітацію заявниці, її матері та брата без належної реєстрації в Прокуратурі Миколаївської області. Мотивував ухвалу тим, що заявниця пропустила встановлений процесуальним законом шестимісячний строк звернення з позовом до суду. 37.4. 13 листопада 2013 року Центральний районний суд м. Миколаєва ухвалою закрив провадження у цивільній справі № 490/11142/13-ц за позовом заявниці до Прокуратури Миколаївської області й Управління Служби безпеки України в Миколаївській областіпро визнання репресій необґрунтованими, а дій - неправомірними та про відшкодування моральної шкоди. Мотивував ухвалу тим, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства, а не цивільного. 38. Стосовно доводу у позовній заяві про те, що заявниця не може отримати пільги, передбачені Законом № 962-XII, зокрема тому, що регіональне управління Пенсійного фонду України вважає посвідчення заявниці недостатнім для призначення їй пенсії як реабілітованій особі, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що спір з органом соціального забезпечення щодо його рішень, дій чи бездіяльності стосовно обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсій, соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомог, захисту, пільг згідно з КАС України належить до юрисдикції адміністративного суду. 39. З огляду на все вищевказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що цю справу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства у поряду окремого провадження. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 40. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 41. Оскільки заявниця подала касаційну скаргу у березні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 42. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 43. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України у вказаній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 44. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу від 22 березня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив із додержанням норм процесуального права. Тому її слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 45. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 46. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявницю. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88138152
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 лютого 2020 року м. Київ Справа № 240/6263/18 (Пз/9901/1/19) Провадження № 11-366заі19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2019 року (судді Коваленко Н. В.,Анцупова Т. О., Гімон М. М., Кравчук В. М., Стародуб О. П.) у зразковій справі № 240/6263/18 (Пз/9901/1/19) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - ГУ ПФУ в Житомирській області, ПФУ відповідно), третя особа - Житомирський обласний військовий комісаріат (далі - Житомирський ОВК), про визнання дій неправомірними, зобов`язання провести перерахунок і виплату пенсії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ГУ ПФУ в Житомирській області, у якому просив: - визнати неправомірними дії відповідача щодо проведення з 01 січня 2018 року перерахунку та виплати пенсії в неповному обсязі без урахування суми середньомісячних додаткових видів грошового забезпечення; - зобов`язати ГУ ПФУ в Житомирській області провести з 01 січня 2018 року перерахунок і виплату призначеної позивачу пенсії з урахуванням у складі грошового забезпечення для обчислення пенсії середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення у розмірі 4892,17 грн, яка була встановлена рішенням суду станом на 31 грудня 2017 року. 2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що з 17 вересня 2015 року йому призначено пенсію по інвалідності відповідно до Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-ХІІ). Проте у жовтні 2018 року позивач дізнався, що після проведення перерахунку пенсії з квітня 2018 року до складу грошового забезпечення, з якого обчислений основний розмір пенсії, перерахованої з 01 січня 2018 року, не включено середньомісячну суму додаткових видів грошового забезпечення, встановлених йому рішенням суду станом на 31 грудня 2017 року в розмірі 4892,17 грн, що не відповідає нормам чинного законодавства. Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. Суддя Житомирського окружного адміністративного суду ухвалою від 28 грудня 2018 року відкрив провадження в цій справі. 4. 15 січня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Житомирського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової. 5. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 січня 2019 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Житомирській області, третя особа - Житомирський ОВК, про визнання дій неправомірними, зобов`язання провести перерахунок і виплату пенсії. 6. Рішенням від 13 березня 2019 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. 7. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що дії ГУ ПФУ в Житомирській області при проведенні перерахунку пенсії ОСОБА_1 є правомірними, оскільки відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення у позивача права на перерахунок пенсії, а саме: Закону № 2262-ХІІ, постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова № 103), Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 (у редакції, чинній на час перерахунку пенсії позивача; далі - Порядок № 45, Постанова № 45 відповідно). 8. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ухвалюючи зазначене вище рішення за результатами розгляду зразкової справи, зазначив, що ознаками типової справи є: 1) позивач - особа, звільнена з військової служби, яка отримує пенсію відповідно до Закону № 2262-ХІІ; 2) відповідач - територіальний орган ПФУ, на пенсійному обліку якого перебуває позивач; 3) предмет спору - бездіяльність відповідача щодо перерахунку пенсії з 01 січня 2018 року з урахуванням у складі грошового забезпечення для обчислення пенсії середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення. 9. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що висновки Верховного Суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, які отримують пенсію відповідно до Закону № 2262-ХІІ, з адміністративними позовами до територіальних органів ПФУ, на пенсійному обліку яких перебувають позивачі, з позовними вимогами про: визнання протиправною бездіяльності щодо перерахунку та виплати пенсії з 01 січня 2018 року з урахуванням у складі грошового забезпечення для обчислення пенсії середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення; зобов`язання провести перерахунок та виплату пенсії з 01 січня 2018 року з урахуванням у складі грошового забезпечення для обчислення пенсії середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення. 10. Суд також зазначив, що зміна правового регулювання спірних правовідносин, у тому числі зміна порядку проведення перерахунку пенсій особам, звільненим з військової служби, які отримують пенсію відповідно до Закону № 2262-ХІІ, є обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційних скаргах вимог 11. Не погодившись із таким судовим рішенням, позивач ОСОБА_1 та особи, звільнені з військової служби, яким призначено пенсію згідно із Законом № 2262-ХІІ,- ОСОБА_2 і ОСОБА_3 подали апеляційні скарги, на обґрунтування яких зазначили, що суд порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. 12. На думку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції порушив вимоги статей 2, 4, 7 КАС України, оскільки не надав правову оцінку оскаржуваним діям (рішенню) суб`єкта владних повноважень шляхом їх перевірки, а саме, чи вчинені (прийняті) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. Скаржники також зазначили, що всупереч принципу верховенства права суд не вирішив справу відповідно до Конституції та законів України, у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України не застосував правовий акт, який має вищу юридичну силу. 13. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказують на те, що серед наведених у рішенні суду першої інстанції джерел права не зазначено Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме рішення від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії» та 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України», висновки Конституційного Суду України, викладені у рішеннях від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016, 28 лютого 2018 року № 1-рп/2018. 14. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 також зазначають, що у розділі «Джерела права й акти їх застосування» оскаржуваного рішення Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду посилається лише на вимоги спеціального Закону № 2262-ХІІ, тоді як відповідач при проведенні перерахунку пенсії з 01 січня 2018 року колишнім військовослужбовцям, на думку скаржників, повинен був керуватися вимогами Конституції України, Закону № 2262-ХІІ та Закону України від 09 липня 2003 року№ 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV). 15. Крім того, позивач та інші скаржники не погодилися з висновком суду про те, що призначення та перерахунок пенсії є різними за порядком обчислення грошового забезпечення (складові, періоди, які враховуються), оскільки складові грошового забезпечення, які враховуються для обчислення пенсії та її перерахунку, визначені статтями 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ з урахуванням вимог абзацу другого преамбули цього Закону щодо його спрямованості на встановлення єдності умов і норм пенсійного забезпечення та абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 1058-IV щодо рівноправності застрахованих осіб стосовно отримання пенсійних виплат. На думку скаржників, цей висновок суду спростовується правовим висновком Конституційного Суду України в Рішенні від 13 травня 2015 року № 4-рп/2015, яким констатовано, що положення Закону № 2262-ХІІ вказують на єдиний підхід законодавця до визначення видів грошового забезпечення військовослужбовців, які враховуються як при призначенні пенсій (стаття 43), так і при перерахунку раніше призначених пенсій (стаття 63). При цьому, як зазначає позивач, суд порушив принцип єдності і ставить пенсіонерів силових структур у нерівне становище залежно від часу звільнення зі служби, оскільки полковник, який звільнився у 2007 році, отримує пенсію значно меншу від старшини, який звільнився після 01 березня 2018 року і якому, на противагу тим, хто звільнився до 28 лютого 2018 року, середньомісячні додаткові види грошового забезпечення нараховуються в повному обсязі. 16. На думку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , Кабінет Міністрів України Постановою № 103 незаконно скасував таку складову грошового забезпечення при перерахунку пенсії, як суму середньомісячних додаткових видів грошового забезпечення, що не узгоджується з його повноваженнями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. До того ж незаконність прийнятих Кабінетом Міністрів України рішень підтверджується рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2019 року, в адміністративній справі № 826/3858/18, відповідно до якого визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови № 103 та зміни до пункту 5 і додатка 2 до Порядку № 45. 17. Позивач та інші скаржники вважають необґрунтованим висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду про те, що зміни правового регулювання відносин, пов`язаних із новими умовами перерахунку раніше призначених пенсій особам, звільненим з військової служби, не призводять до зменшення розміру пенсії позивача, тому що у цій справі йде мова не про арифметичне збільшення чи зменшення розміру пенсії, а про належне виконання відповідачем при здійсненні своїх повноважень у частині, що стосується умов перерахунку пенсії указаним особам, вимог Конституції та законів України. При цьому ОСОБА_2 зазначає, що суд повинен був дослідити та перевірити обчислення пенсій особам, які звільнилися до 01 березня 2018 року, та особам, які звільнилися після цієї дати, на предмет рівності зазначеної категорії громадян перед Законом № 2262-ХІІ, запобігаючи всім формам дискримінації. Цей скаржник стверджує, що у осіб, звільнених з військової служби після 01 березня 2018 року, у порівнянні з особами, звільненими до 01 березня 2018 року, за умови однакової вислуги років та відповідної посади розмір пенсії складає на 25-45 % більше. 18. ОСОБА_2 також стверджує, що не відповідає змісту постанов № 103 і 45 висновок суду про те, що з прийняттям Постанови № 103 порядок дій державних органів під час проведення перерахунку пенсій, передбачений Постановою № 45, не змінився, у той час коли чотири основні пункти з дев`яти і два додатки до Постанови № 45 зазнали змін на підставі Постанови № 103. 19. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не погодилися з висновком суду першої інстанції про те, щовідповідач має право перевіряти правильність складення довідок щодо формального змісту. На думку скаржників, перевірка правильності складення довідки передбачена не з метою оцінки форми самої довідки, а з метою визначення її відповідності вимогам Конституції та законів України. Якщо ж при перевірці відповідачем правильності наданої уповноваженим органом довідки буде встановлена її невідповідність вимогам законів України, відповідач має право вимагати від уповноваженого органу усунення такої невідповідності. Таким чином, протиправність бездіяльності відповідача полягає в тому, що він не надав належної оцінки змісту довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії на його відповідність статтям 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ з урахуванням вимог абзацу другого преамбули цього Закону щодо його спрямованості на встановлення єдності умов і норм пенсійного забезпечення та абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 1058-IV щодо рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат, а протиправність дій відповідача полягає в тому, що він здійснив перерахунок пенсії позивача на підставі довідки, яка не відповідає вимогам зазначених законів, тобто не врахував додаткові види грошового забезпечення. 20. На думку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , відповідач при проведенні перерахунку пенсії позивача та суд при розгляді цієї справи допустили порушення вимог Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI). Так, відповідач на порушення вимог частини першої статті 12 цього Закону з 01 січня 2018 року здійснює обчислення пенсії особам, звільненим з військової служби до 01 березня 2018 року, з розміру грошового забезпечення, яке включає в себе виключно посадовий оклад, оклад за військовим званням та надбавку за вислугу років, а особам, звільненим з військової служби після 01 березня 2018 року, - з розміру грошового забезпечення, враховуючи відповідні оклади за посадою, військовим (спеціальним) званням, процентну надбавку за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством, з якого було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. 21. Ураховуючи те, що норми й умови проведення перерахунку пенсії згідно з пунктами 1, 2 Постанови № 103 та змінами до пункту 5 і додатка 2 до Порядку № 45не відповідають правовим нормам законів у сфері пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та визнані судом незаконними, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважають, що перерахунок пенсії вказаній категорії осіб, до якої належить позивач, повинен бути здійснений з 01 січня 2018 року на підставі статті 63 Закону № 2262-ХІІ та Постанови № 45. 22. З огляду на викладене скаржники просять скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 повністю. 23. У додаткових поясненнях ОСОБА_2 зазначає, що визнання рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2019 року, в адміністративній справі № 826/3858/18 пунктів 1, 2 Постанови № 103 та змін до пункту 5 і додатка 2 до Порядку № 45 протиправними та нечинними фактично означає, що дії ПФУ в особі його головних управлінь при обчисленні пенсії під час її перерахунку з 01 січня 2018 року з обмеженого Постановою № 103 складу грошового забезпечення та здійснення виплати пенсії в неповному обсязі є неправомірними. Для поновлення порушених прав при проведенні перерахунку з 01 січня 2018 року ПФУ в особі його головних управлінь необхідно здійснити дії, передбачені абзацом другим пункту 2 Постанови № 45, а саме направити списки осіб, пенсії яких підлягають перерахунку, органам, які уповноважені рішеннями керівників державних органів видавати довідки про розмір грошового забезпечення, для отримання вказаної довідки за формою в редакції, чинній до прийняття Постанови № 103, на підставі якої провести перерахунок пенсії з урахуванням усіх складових грошового забезпечення на відповідній посаді, з якої сплачувалися (утримувалися) страхові внески. Скаржник стверджує, що уповноважені підрозділи, зокрема таких установ, як Державна служба надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, Управління Державної охорони України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України (військова частина А 0515), фактично готові надати довідку встановленого зразка у разі витребування її ПФУ в особі його головних управлінь шляхом надсилання списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку відповідно до абзацу другого пункту 2 Постанови № 45. При цьому чинним законодавством не передбачений порядок особистої участі військового пенсіонера у самому процесі його пенсійного забезпечення, а також не передбачено право отримувати або вимагати довідки від уповноваженого підрозділу, який їх надає, з надсиланням у подальшому її до пенсійного територіального управління для проведення перерахунку пенсії. 24. ОСОБА_3 у додаткових поясненнях зазначає, що право позивача на перерахунок пенсії виникло з 01 березня 2018 року, а саме з часу набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), якою були підвищені розміри видів грошового забезпечення та введені нові щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення). На думку скаржника, позивач набув право на перерахунок пенсії з урахуванням таких видів грошового забезпечення: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років; надбавка за виконання особливо важливих завдань у розмірі 50 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років; надбавка за особливості проходження служби в розмірі до 100 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим (спеціальним) званням та надбавки за вислугу років; премія в розмірі 90 % посадового окладу, тому Велика Палата Верховного Суду на підставі частини другої статті 9 КАС України має вийти за межі позовних вимог і зобов`язати ГУ ПФУ в Житомирській області провести перерахунок та виплачувати позивачу призначену пенсію з урахуванням у складі грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір пенсії, вказаних вище видів грошового забезпечення. Позиція учасників справи щодо апеляційних скарг 25. ГУ ПФУ в Житомирській області у відзиві на апеляційні скарги заперечує проти їх вимог і зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановленому рішенні дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки здійснення перерахунку пенсії позивача проведено у повній відповідності до складових частин грошового забезпечення, що визначені у відповідній довідці Житомирського ОВК, яку не відкликано у визначений спосіб органом, який її видав. При цьому в органів ПФУ немає повноважень щодо самостійного формування складових частин довідки про грошове забезпечення або здійснення перерахунку пенсії з урахуванням інших видів грошового забезпечення, ніж зазначені у відповідній довідці. На думку відповідача, довідка Житомирського ОВК про грошове забезпечення для перерахунку пенсії ОСОБА_1 від 09 березня 2018 року № хз71448 є рішенням суб`єкта владних повноважень, яке підлягає первинному оскарженню. Відповідач вважає необґрунтованим посилання позивача на порушення статті 22 Конституції України у зв`язку зі зміною правового регулювання спірних правовідносин, адже Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 вказав, що одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Також позивач на обґрунтування своєї правової позиції безпідставно посилається на Закон№ 1058-IV, об`єктами правового регулювання якого є, зокрема, відносини у сфері загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та призначення, перерахунку й виплати пенсій, встановлених цим Законом. Твердження скаржників про неможливість участі військового пенсіонера в перерахунку пенсії спростовується частинами першою та другою статті 63 Закону № 2262-ХІІ. Посилання скаржників на Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 2015 року № 4-рп/2015 є безпідставним, оскільки зроблений у ньому висновок про єдиний підхід законодавця до визначення видів грошового забезпечення військовослужбовців, які враховуються як при призначенні пенсій (стаття 43), так і при перерахунку раніше призначених пенсій (стаття 63), зроблений на підставі чинного на той час законодавства, яке в подальшому зазнало змін. 26. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_3 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Рух апеляційних скарг 27. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 квітня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В. 28. Велика Палата Верховного Суду ухвалами від 17 квітня 2019 року відкрила апеляційні провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а ухвалою від 22 квітня 2019 року - за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2019 рокута призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами без виклику її учасників на підставі пункту 3 частини першої статті 311 КАС України з огляду на те, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). 29. 06 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 15/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи. 30. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Анцуповій Т. О. 31. 12 червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 19/0/30-19, виданого на підставі ухвали Великої Палати Верховного Суду від 10 червня 2019 року про задоволення заяви судді Верховного Суду Анцупової Т. О. про самовідвід, відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи. 32. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 червня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Золотнікову О. С. Обставини справи, установлені судом першої інстанції 33. ОСОБА_1 , старший лейтенант у відставці, проходив військову службу у Збройних Силах України до 16 вересня 2015 року. 34. Позивач перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Житомирській області. З 17 вересня 2015 року ОСОБА_1 призначено пенсію по інвалідності відповідно до Закону № 2262-ХІІ. 35. Богунський районний суд міста Житомира постановою від 18 вересня 2017 року у справі № 2-а/295/790/17, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року, задовольнив позов ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Житомирській області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії: зобов`язав відповідача здійснити перерахунок пенсії та виплачувати пенсію позивачу починаючи з 01 липня 2017 року, врахувавши до складу грошового забезпечення, з якого була нарахована пенсія, отримані ним суми щомісячної додаткової грошової винагороди, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, одноразової премії, винагороди за участь в АТО, з яких було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що підтверджується змістом довідки від 19 червня 2017 року № 1786, виданої тимчасово виконуючим обов`язки командира військової частини А 0409 Михайльчуком Р. П. Предметом позову була відмова ГУ ПФУ в Житомирській області в перерахунку пенсії ОСОБА_1 , оскільки при призначенні йому пенсії до складу додаткових видів грошового забезпечення, з яких повинно бути нараховано основний розмір пенсії, не включено отримані ним суми щомісячної додаткової грошової винагороди, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, одноразової премії, винагороди за участь в АТО, з яких було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. 36. У жовтні 2018 року позивач з`ясував, що після проведення перерахунку пенсії з квітня 2018 року до складу грошового забезпечення, з якого нарахований основний розмір пенсії, перерахованої йому з 01 січня 2018 року, не включено середньомісячну суму додаткових видів грошового забезпечення, установлених постановою Богунського районного суду міста Житомира від 18 вересня 2017 у справі № 2-a/295/790/17 станом на 31 грудня 2017 року в розмірі 4892,17 грн. 37. ОСОБА_1 звернувся до ГУ ПФУ в Житомирській області з вимогою про усунення порушення законодавства України щодо нарахування пенсії в меншому розмірі та здійснення перерахунку пенсії з урахуванням середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення, з яких нараховується пенсія, починаючи з часу перерахунку, встановленого Постановою № 103, а також про виплату йому в повному обсязі пенсії, надання детального розрахунку призначеної пенсії станом на 31 грудня 2017 року та на 01 квітня 2018 року. 38. ГУ ПФУ в Житомирській області листом від 18 жовтня 2018 року № С-4359 повідомило ОСОБА_1 про те, що перерахунок пенсії здійснений виключно на підставі довідки Житомирського ОВК від 09 березня 2018 року № хз71448, яку надано відповідачу на підставі списків, направлених до Житомирського ОВК із ГУ ПФУ в Житомирській області. Крім цього, відповідач зазначив, що згідно з Постановою № 103 позивачу з 01 січня 2018 року здійснено перерахунок пенсії. Пунктом 1 вказаної Постанови передбачено, що перерахунок пенсії здійснюється з урахуванням трьох складових оновленого грошового забезпечення, визначеного станом на 01 березня 2018 року: посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років. Урахування інших видів грошового забезпечення ця постанова не передбачає. У відповіді також зазначено, що грошове забезпечення після перерахунку відповідно до рішення суду з 01 липня по 31 грудня 2017 року становило 6098,42 грн, у тому числі: посадовий оклад - 850 грн; оклад за військове звання - 115 грн; надбавка за вислугу років у розмірі 25 % - 241,25 грн; середньомісячна сума додаткових видів грошового забезпечення за рішенням суду - 4892,17 грн. Основний розмір пенсії після перерахунку відповідно до рішення суду складав 3659,05 грн. Загальний розмір пенсії з 01 жовтня по 31 грудня 2017 року становив 6511,41 грн, у тому числі: основний розмір пенсії - 3659,05 грн, збільшення основного розміру пенсії (25 %) - 914,76 грн; підвищення інваліду війни ІІІ групи - 435,60 грн; цільова грошова допомога інваліду війни ІІІ групи - 50 грн; надбавка на двох непрацездатних членів сім`ї - 1452 грн. На виконання Постанови № 103 та у зв`язку з надходженням з Житомирського ОВК довідки про розмір грошового забезпечення станом на 01 березня 2018 року грошове забезпечення для перерахунку пенсії становить 7330,5 грн, у тому числі: посадовий оклад - 4230 грн; оклад за військовим званням - 1200 грн; надбавка за вислугу років у розмірі 35 % - 1900,5 грн. Розрахунковий розмір пенсії після перерахунку становить 7435,48 грн, у тому числі: основний розмір пенсії - 4398,30 грн; збільшення основного розміру пенсії (25 %) - 1099,58 грн; підвищення інваліду війни ІІІ групи - 435,60 грн; цільова грошова допомога інваліду війни ІІІ групи - 50 грн; надбавка на двох непрацездатних членів сім`ї - 1452 грн. Сума доплати пенсії по перерахунку визначається як різниця між розрахунковим розміром пенсії та попереднім розміром пенсії у відсотках на відповідний рік (7435,48 грн - 6511,41 грн = 924,07 грн). 39. 29 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського обласного військового комісара із заявою про негайне усунення порушень законодавства України та надання до ГУ ПФУ в Житомирській області нової довідки щодо розміру грошового забезпечення для перерахунку пенсії з 01 січня 2018 року з урахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та додаткових видів грошового забезпечення і премій, установлених позивачу станом на 31 грудня 2017 року у сумі 4892,17 грн, а також надання пояснень щодо підстав зменшення розміру грошового забезпечення для перерахунку основного розміру пенсії. 40. Житомирський ОВК листом від 31 жовтня 2018 року № 7386 повідомив ОСОБА_1 про те, що пунктом 1 Постанови № 103 зобов`язано перерахувати пенсії, призначені згідно із Законом № 2262-ХІІ до 01 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із цим Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення зі служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 01 березня 2018 року відповідно до Постанови № 704. Також Житомирський ОВК повідомив, що довідка про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії позивача відпрацьована відповідно до вимог Постанови № 103 за формою згідно з додатком 2 до Постанови № 45 в одному примірнику та передана до ГУ ПФУ в Житомирській області. 41. Відповідно до розрахунків пенсії ОСОБА_1 , наявних в матеріалах пенсійної справи № 0601011671, загальний розмір пенсії позивача з 01 жовтня по 31 грудня 2017 року становив 6511,41 грн. На виконання Постанови № 103 та у зв`язку з надходженням з Житомирського ОВК довідки про розмір грошового забезпечення станом на 01 березня 2018 року розрахунковий розмір пенсії після перерахунку становить 7435,48 грн. З урахуванням Постанови № 103 до виплати позивачу визначено пенсію в розмірі 6973,45 грн. Тобто розмір призначеної ОСОБА_1 пенсії не зменшився. 42. У матеріалах пенсійної справи № 0601011671 міститься також розрахунок на доплату, відповідно до якого у січні, лютому та березні 2018 року позивачу нараховано до виплати 6973,45 грн, фактично виплачено 6511,41 грн, сума доплати за кожний місяць складає 462,04 грн. 43. Відповідно до виписки по картковому рахунку позивача 05 лютого та 05 березня 2018 року позивачу нараховувалась пенсія в розмірі 6511,41 грн, 04 квітня 2018 року позивачу нарахована пенсія в розмірі 8359,57 грн, що складається з 6973,45 грн пенсії (перерахованої відповідно до Постанови № 103) та 1386,12 грн доплати за січень - березень 2018 року. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається 44. Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. 45. Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували, зокрема, на військовій службі, визначає Закон № 2262-ХІІ. Цим Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв`язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист. 46. Відповідно до частини четвертої статті 63 Закону № 2262-XII (у редакції Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII)) усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій. 47. Частинами другою та третьою статті 51 Закону № 2262-XII передбачено, що перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій у зв`язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно із цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів ПФУ та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. 48. Порядок проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-XII, затверджений Постановою № 45. 49. 21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 103, пунктом 1 якоїзобов`язав перерахувати пенсії, призначені згідно із Законом № 2262-XII до 01 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із цим Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення із служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 01 березня 2018 року відповідно до Постанови № 704. 50. Відповідно до пункту 7 Постанови № 103 Міністерству оборони, Міністерству внутрішніх справ, Міністерству інфраструктури, Міністерству юстиції, Державній службі з надзвичайних ситуацій, Службі безпеки, Службі зовнішньої розвідки, Адміністрації Державної прикордонної служби, Адміністрації Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державній фіскальній службі, Національній гвардії, Управлінню державної охорони після набрання чинності цією постановою приписано забезпечити оформлення та подання до органів ПФУ довідок про розміри грошового забезпечення, визначені в пункті 1 цієї постанови, відповідно до Порядку № 45. 51. Також Постановою № 103 було внесено ряд змін до Порядку № 45, зокрема: - пункт 5 викладено в новій редакції; - додаток 2 викладено в новій редакції, відповідно до якої відсутні такі складові грошового забезпечення, як щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії. 52. Згідно з положеннями пунктів 1 - 5 Порядку № 45 зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 103 (тут і далі - у редакції, чинній на час перерахунку пенсії позивача), пенсії, призначені відповідно до Закону № 2262-XII, у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію згідно із цим Законом, перераховуються на умовах та в розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. ПФУ після прийняття Кабінетом Міністрів України рішення щодо перерахунку пенсій та отримання відповідного повідомлення від Мінсоцполітики повідомляє своїм головним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - головні управління ПФУ) про підстави для проведення перерахунку пенсій та про необхідність підготовки списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку (далі - списки), та надсилає відповідну інформацію Міноборони, МВС, Національній поліції, Мін`юсту, Мінінфраструктури, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, ДФС, Управлінню державної охорони, Адміністрації Держспецзв`язку, Адміністрації Держприкордонслужби, ДСНС (далі - державні органи). Головні управління ПФУ у десятиденний строк з моменту надходження зазначеного повідомлення складають списки за формою згідно з додатком 1 та подають їх органам, які уповноважені рішеннями керівників державних органів (далі - уповноважені органи) видавати довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії. На підставі списків уповноважені органи готують довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій, для кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно з додатками 2 і 3 (далі - довідки) та у місячний строк подають їх головним управлінням ПФУ. Довідки видаються державним органом, з якого особи були звільнені із служби, якщо інше не передбачено цим Порядком. Перерахунок пенсії здійснюється на момент виникнення такого права і проводиться у строки, передбачені частинами другою і третьою статті 51 Закону № 2262-XII. Якщо внаслідок перерахунку розмір зменшується, пенсія виплачується в раніше встановленому розмірі. Під час перерахунку пенсій використовуються такі види грошового забезпечення, як посадовий оклад, оклад за військовим (спеціальним) званням та відсоткова надбавка за вислугу років на момент виникнення права на перерахунок пенсії за відповідною або аналогічною посадою та військовим (спеціальним) званням. 53. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 12 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2019 року, в адміністративній справі № 826/3858/18 позов ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання постанови протиправною та нечинною в частині задовольнив: визнав протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови № 103 та зміни до пункту 5 і додатка 2 до Порядку № 45; зобов`язав Кабінет Міністрів України невідкладно після набрання рішенням суду законної сили опублікувати резолютивну частину рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним і нечинним в окремій його частині у виданні, в якому було офіційно оприлюднено нормативно-правовий акт. 54. Відповідно до частини другої статті 255 КАС України рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року набрало законної сили 05 березня 2019 року. 55. Всупереч доводам скаржників Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов правильного висновку про те, що скасування в судовому порядку пунктів 1, 2 Постанови № 103 не впливає на результат розгляду цієї зразкової справи по суті, оскільки алгоритм дій державних органів під час проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-XII, передбачений у Постанові № 45, не змінився у зв`язку з прийняттям Постанови № 103. Порядок № 45 в редакції до внесення змін Постановою № 103 також передбачав, що на підставі списків уповноважені органи готували для перерахунку пенсії довідки про розмір грошового забезпечення кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно із додатком 2 (далі - довідка) та у місячний строк подавали їх головним управлінням ПФУ. Головні управління ПФУ здійснювали перерахунок пенсії на підставі довідок, що надійшли від обласних військових комісаріатів, в яких визначено розмір грошового забезпечення для такого перерахунку. Форму довідки, в тому числі складові грошового забезпечення, наведено в додатку 2 до Порядку № 45. Відповідач має право перевіряти правильність складення довідок щодо формального змісту, однак правом самостійно визначати складові та розмір грошового забезпечення осіб, пенсії яких підлягають перерахунку, відповідач не має. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що предметом цього спору є правильність перерахунку пенсії відповідачем - ГУ ПФУ в Житомирській області (на підставі довідки Житомирського ОВК від 09 березня 2018 року № хз71448). Питання врахування у складі грошового забезпечення середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення могло би бути предметом спору про визнання протиправними дій Житомирського ОВК щодо складення довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії позивача без урахування середньомісячної суми додаткових видів грошового забезпечення та не може бути розглянуто в межах цієї адміністративної справи. 56. Водночас позивач та інші скаржники стверджують про необґрунтованість таких висновків, посилаючись на невідповідність змісту постанов № 103 і № 45 висновку суду про те, що з прийняттям Постанови № 103 порядок дій державних органів під час проведення перерахунку пенсій, передбачений Постановою № 45, не змінився, у той час коли чотири основні пункти з дев`яти та два додатки до Постанови № 45 зазнали змін на підставі Постанови № 103. До того ж перевірка правильності складення довідки передбачена не з метою оцінки форми самої довідки, а з метою визначення її відповідності вимогам Конституції та законів України. Якщо ж при перевірці відповідачем правильності наданої уповноваженим органом довідки буде встановлена її невідповідність вимогам законів України, відповідач має право вимагати від уповноваженого органу усунення такої невідповідності. 57. Велика Палата Верховного Суду із цього приводу зазначає таке. 58. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 59. Підпунктом 3 пункту 10 розділу І Закону № 1774-VIII частина четверта статті 63 Закону № 2262-XII викладена у новій редакції, відповідно до якої усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій. 60. Таким чином, Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України право встановлювати умови, порядок та розміри пенсійних виплат при перерахунку пенсій військовослужбовців, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, у зв`язку зі зміною грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, що узгоджується з повноваженнями Уряду України, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. 61. Зазначені положення Закону № 1774-VIII набрали чинності з 1 січня 2017 року та рішенням Конституційного Суду України такими, що суперечать Конституції України (є неконституційними), не визнавались. 62. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що у пункті 2.1 Рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України. У пункті 2.2 цього ж Рішення Конституційний Суд України вказав, що Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 статті 116 Конституції України). 63. У Рішенні від 02 березня 1999 року № 2-рп/99 у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України звернув увагу на те, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади. 64. Отже, політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення проведення якої на підставі пункту 3 статті 116 Конституції України здійснюється Кабінетом Міністрів України. 65. Відповідно до положень пункту 1 Постанови № 103 перерахунок пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-XII до 01 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), здійснюється із урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення із служби, що визначені станом на 01 березня 2018 року. Врахування інших видів грошового забезпечення цією постановою не передбачено. 66. Питання щодо перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ, урегульовані Порядком № 45. 67. Згідно з пунктом 3 Порядку № 45 на підставі списків уповноважені органи готують довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій, для кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно з додатками 2 і 3 та у місячний строк подають їх головним управлінням ПФУ. 68. ПФУ та його головні управління мають право перевіряти правильність складення довідок (пункт 9 Порядку № 45). 69. Водночас права самостійно визначати розміри складових грошового забезпечення, що впливають на обчислення розміру пенсії при її перерахунку, ПФУ та його головні управління не мають. 70. Як установив суд першої інстанції, перерахунок позивачу пенсії з 01 січня 2018 року був проведений ГУ ПФУ в Житомирській області на підставі довідки Житомирського ОВК від 09 березня 2018 року № хз71448 про розмір грошового забезпечення, складеної за формою згідно з додатком 2 до Порядку № 45 з урахуванням змін, внесених Постановою № 103. 71. Встановлений Кабінетом Міністрів України порядок проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-XII, був обов`язковим для виконання органами державної влади, зокрема відповідачем у справі. 72. Проведений ГУ ПФУ в Житомирській області на підставі довідки Житомирського ОВК від 09 березня 2018 року № хз71448 перерахунок пенсії ОСОБА_1 привів до збільшення розміру пенсії позивача. 73. 05 березня 2019 року набрало законної сили рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 826/3858/18, яким визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови № 103 та зміни до пункту 5 і додатка 2 до Порядку № 45. 74. Проте скасування в судовому порядку вказаних вище пунктів Постанови № 103 (після проведення в квітні 2018 року перерахунку пенсії позивача з 01 січня 2018 року) не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки оскаржувані дії ГУ ПФУ в Житомирській області відповідали вимогам чинного на час їх вчинення законодавства. 75. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 76. За практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів») (пункти 48 - 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06). 77. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004). 78. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VI прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі. 79. Як убачається зі змісту пункту 1 Постанови № 103 (у редакції, чинній на час перерахунку пенсії позивачу), цим нормативно-правовим актом було прийнято рішення про перерахунок пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-XII до 01 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським). При цьому такий перерахунок було проведено відповідно до статті 63 Закону № 2262-XII особам, які станом на 28 лютого 2018 року перебували на пенсійному обліку в органах ПФУ та отримували пенсію, призначену відповідно до цього Закону. 80. Водночас скаржники в касаційних скаргах посилаються на інший порядок обчислення пенсій особам, які були звільнені з військової служби після 01 березня 2018 року. При цьому заробіток для первинного обчислення пенсії таким особам визначається відповідно до статті 43 Закону № 2262-XII, а не статті 63 цього Закону. 81. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством були по-різному визначені вимоги для первинного обчислення пенсії особам, які мають право на її отримання відповідно до Закону № 2262-XII, та вимоги щодо перерахунку раніше призначених пенсій за цим Законом, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо первинного обчислення розміру пенсії та перерахунку раніше призначеної пенсії. 82. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення у позивача права на перерахунок пенсії, а саме: Закону № 2262-ХІІ, Постанови № 103, Порядку № 45. До того ж такий підхід до застосування вказаних правових норм не є дискримінаційним та не порушує принцип рівності перед законом. 83. Інші доводи та міркування скаржників, викладені в апеляційних скаргах та додаткових поясненнях до них, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг 84. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. 85. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. 86. Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційні скарги задоволенню не підлягають. Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - залишити без задоволення. 2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 88168813
  6. Постанова Іменем України 26 лютого 2020 року м. Київ Справа № 750/3192/14 Провадження № 14-439цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Адвокатського об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів» (далі - адвокатське об`єднання; відповідач) про визнання незаконними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, стягнення вартості привласненого майна і відшкодування шкоди за касаційними скаргами позивача та відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року, ухвалене суддею Коверзневим В. О., та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Євстафіїва О. К., Страшного М. М. і Шарапової О. Л. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 31 березня 2014 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати незаконними та скасувати рішення: 1.1. Президії адвокатського об`єднання від 6 лютого 2014 року (далі - рішення від 6 лютого 2014 року), згідно з яким позивача відрахували зі складу членів цього об`єднання. 1.2. Загальних зборів адвокатського об`єднання, оформлене протоколом від 27 лютого 2014 року (далі - рішення від 27 лютого 2014 року), про припинення діяльності вказаного об`єднання та безкоштовне передання його майна і всіх активів Громадській організації (далі - ГО) «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів». 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. Позивач є засновником і членом адвокатського об`єднання та станом на 6 лютого 2014 року не мав боргу зі сплати членських внесків. 2.2. 6 лютого 2014 року президія адвокатського об`єднання прийняла рішення про відрахування позивача зі складу об`єднання та позбавлення його права користуватися робочим місцем після спливу шести місяців з дня прийняття цього рішення через несплату членських внесків у сумі 610 грн за останні три місяці без поважних причин. Це рішення є незаконним, бо на час його прийняття склад президії адвокатського об`єднання не був легітимним: 1) 26 липня 2013 року Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (далі - КДКА) Закарпатської області прийняла рішення про припинення права адвоката Авраменка Г. М. на заняття адвокатською діяльністю, а тому останній не міг бути головою адвокатського об`єднання, головувати на засіданні його президії, брати участь в її роботі та підписувати її рішення; 2) склад цієї президії станом на 6 лютого 2014 року втратив легітимність через те, що сплив строк його повноважень; 3) на відповідному засіданні президії адвокатського об`єднання не були присутніми її члени - адвокати Підгорна Л. С., Скиба А. М. і позивач; 4) адвокатську діяльність адвоката Авраменко Н. Л. КДКА Чернігівської області зупинила на підставі рішення від 20 січня 2014 року, а тому ця адвокат не мала права брати участь у роботі президії адвокатського об`єднання. 2.3. 27 лютого 2014 року загальні збори адвокатського об`єднання прийняли рішення про його ліквідацію та про передання належного йому майна ГО «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів», що суперечить Податковому кодексу України. Для прийняття такого рішення на загальних зборах не було кворуму, оскільки позивач та інші члени адвокатського об`єднання не були повідомлені про скликання цих зборів. На загальних зборах адвокатського об`єднання головував Авраменко Г. М., який на час їх проведення був позбавлений права на заняття адвокатською діяльністю. Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи 3. 16 травня 2014 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 30 липня 2014 року, згідно з яким суд відмовив у задоволенні позову. 4. Суд першої інстанції мотивував рішення так : 4.1. Позивач без поважних причин більше трьох місяців підряд не сплачував членських внесків і додаткових членських внесків на комунальні послуги, а тому відповідач обґрунтовано відрахував позивача зі складу членів адвокатського об`єднання. 4.2. Позивач не може просити про скасування рішення від 27 лютого 2014 року, оскільки він припинив членство в адвокатському об`єднанні на підставі рішення від 6 лютого 2014 року. 5. 18 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою скасував рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 травня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 30 липня 2014 року, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Мотивував ухвалу так: суди попередніх інстанцій належно не перевірили, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтував позовні вимоги, і якими доказами ці обставини підтверджуються; не встановили, яке юридичне значення мають обставини, якими позивач обґрунтував позов, а відповідач - заперечення проти позову; не встановили обставин, від яких залежить правильне вирішення спору; дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Короткий зміст позовних вимог, заявлених під час нового розгляду справи 7. 16 березня 2015 року позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про збільшення позовних вимог, згідно з якою змінив предмет позову, доповнивши раніше заявлені вимоги такими : 7.1. Зобов`язати відповідача відновити та повернути позивачеві у попередньому вигляді робоче місце у Деснянській юридичній консультації, що знаходиться за адресою: м. Чернігів, вул. Горького, 1, без стягнення з позивача коштів на підставі рішення від 6 лютого 2014 року за період його вимушеної відсутності у колегії з 6 лютого 2014 року до дня фактичного виконання рішення суду включно. 7.2. Стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування завданої шкоди у розмірі 43 306,70 грн, з яких: 20 700,00 грн - вартість привласненого відповідачем майна; 7 606,70 грн - вартість придбаних позивачем ліків; 15 000 грн - відшкодування моральної шкоди. 8. Окрім доводів, зазначених у позовній заяві, позивач у заяві про збільшення позовних вимог вказав таке : 8.1. Рішення від 6 лютого 2014 року є незаконним, оскільки: 1) президія адвокатського об`єднання прийняла на підставі статуту в редакції від 14 квітня 2011 року, яка не була належно зареєстрована; 2) текст цього рішення на засіданні президії адвокатського об`єднання не проголосили та не обговорили, а тому підробили; 3) рішення ґрунтується на неправдивому твердженні про встановлення розміру членських внесків у сумі 190 грн на місяць, тоді як розмір таких внесків становив 40 грн на місяць; 4) у рішенні президія адвокатського об`єднання не вказала, за які конкретно три місяці позивач не сплатив основні та додаткові членські внески, і не врахувала, що згідно зі статутом єдиним видом адвокатського платежу на покриття всіх видів обґрунтованих витрат є внесок у розмірі 40 грн; 5) позивач не надав відповідачеві пояснення про причини утворення можливого боргу зі сплати внесків, а відповідач не провів перевірку за цим фактом і не взяв до уваги відомості про особу позивача; 6) відповідач пропустив строк можливого реагування на несплату позивачем членських внесків станом на дату прийняття рішення від 6 лютого 2014 року; 7) відповідач позбавив позивача робочого місця та заробітку, частки у майні, а також можливості брати участь у заходах адвокатського об`єднання. 8.2. Відповідач замінив замки на вхідних дверях юридичної консультації та привласнив особисті речі позивача загальною вартістю 20 700 грн. 8.3. Внаслідок вказаних дій у позивача погіршився стан здоров`я, і він поніс витрати на лікування у розмірі 7 606,70 грн. 8.4. Позивачу була завдана моральна шкода у розмірі 15 000 грн, зумовлена погіршенням стану його здоров`я, довготривалими муками, стражданнями, приниженням честі, гідності та ділової репутації, порушенням звичного ритму життя і необхідністю докладати додаткові зусилля для його нормалізації. Після одержання рішень від 6 та 27 лютого 2014 року у позивача з`явилися численні неврологічні захворювання: безсоння, стомлюваність, безсилля, розлад серцево-судинної системи, болі у попереку. Короткий зміст рішень суду першої інстанції (новий розгляд) 9. 24 березня 2016 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: визнав неправомірним і скасував рішення від 6 лютого 2014 року у частині відрахування позивача з числа членів адвокатського об`єднання; стягнув з відповідача на користь позивача 300 грн відшкодування моральної шкоди; зобов`язав відповідача забезпечити позивачу можливість здійснення адвокатської діяльності у приміщенні Деснянської юридичної консультації без сплати ним основних членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня набрання цим судовим рішенням законної сили, а також додаткових членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня фактичного допуску позивача до робочого місця за адресою: АДРЕСА_1 ; у задоволенні решти позовних вимог - відмовив. 10. Мотивував рішення так : 10.1. Позивач не мав заборгованості зі сплати членських внесків понад три місяці у 2013 році. Станом на 4 лютого 2014 року позивач сплатив щомісячні (основні) членські внески до грудня 2013 року включно. 10.2. У матеріалах справи відсутні докази з підтвердженням того, що відповідач повідомляв позивача про необхідність сплати додаткових членських внесків і про їх фактичний розмір. 10.3. Відповідач усупереч пункту 15.1 його статуту не з`ясував причини несплати позивачем, починаючи з грудня 2013 року, додаткових членських внесків. 10.4. У відповідача не було юридичних підстав для відрахування позивача зі складу адвокатського об`єднання, а тому рішення від 6 лютого 2014 року є неправомірним і його слід скасувати. 10.5. Внаслідок скасування рішення від 6 лютого 2014 року права позивача як члена адвокатського об`єднання поновлюються, а тому слід задовольнити вимогу про зобов`язання відповідача забезпечити позивачу можливість здійснення адвокатської діяльності в приміщенні Деснянської юридичної консультації без сплати основних членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня набрання цим рішенням законної сили та додаткових членських внесків за період із 6 лютого 2014 року - до дня фактичного допуску позивача до робочого місця. 10.6. Необґрунтованими є наведені у позовній заяві доводи про неповноважний склад президії адвокатського об`єднання, оскільки зупинення права на заняття адвокатською діяльністю не позбавляє адвоката права брати участь у діяльності адвокатського об`єднання та в його керівних органах. 10.7. Згідно з рішенням від 21 листопада 2014 року відповідач скасував рішення від 27 лютого 2014 року, а тому відсутні підстави для скасування останнього у судовому порядку. 10.8. Внаслідок прийняття рішення від 6 лютого 2014 року позивачеві була завдана моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях, пов`язаних із обмеженням його прав як адвоката. Оскільки відповідач є некомерційною організацією і діє лише за рахунок членських внесків, на користь позивача слід стягнути відшкодування у розмірі 300 грн. 10.9. Позивач не підтвердив наявність у нього майна загальною вартістю 20 700 грн, а також правильність визначення сукупної вартості цього майна та факту незаконного його привласнення відповідачем. 10.10. Маючи похилий вік і ІІ групу інвалідності, позивач не довів існування причинно-наслідкового зв`язку між здійсненням витрат на лікування та відрахуванням позивача з членів адвокатського об`єднання. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 11. 7 лютого 2017 року Апеляційний суд Чернігівської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року у частині розподілу судового збору, а саме: зменшив розмір судового збору, стягнутого до бюджету з відповідача; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Мотивував рішення так : 12.1. Чинний станом на 27 лютого 2014 року статут адвокатського об`єднання не передбачав можливості відрахування зі складу його членів через несплату внесків. 12.2. Висновок суду про відсутність у позивача заборгованості зі сплати членських внесків понад три місяці підряд є правильним та ґрунтується на належних і допустимих доказах. Станом на вказану дату існувала заборгованість позивача перед відповідачем зі сплати членських внесків за один місяць - за грудень 2013 року. Тому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про наявність підстав для визнання неправомірним і скасування рішення від 27 лютого 2014 року, а також для покладення на відповідача обов`язку забезпечити позивача робочим місцем. 12.3. У матеріалах справи відсутні докази з підтвердженням того, що рішення від 27 лютого 2014 року про припинення діяльності адвокатського об`єднання та передання всього його майна ГО «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів» порушує права й інтереси позивача. Вказане рішення не було виконане. Відповідач скасував його самостійно під час розгляду справи. 12.4. Позивач не надав докази наявності у нього до виникнення спору майна згідно з описом, а також докази привласнення цього майна відповідачем. 12.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в частині відшкодування вартості витрат на лікування через відсутність підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між завданою шкодою та діями відповідача. 12.6. Суд першої інстанції неправильно визначив розмір судового збору, який слід стягнути з відповідача, оскільки на дату подання позову - 31 березня 2014 року - ставка судового збору за розгляд вимоги немайнового характеру становила 243,60 грн. Задовольнивши три немайнові вимоги позивача, звільненого від сплати судового збору, суд першої інстанції мав стягнути з відповідача до бюджету судовий збір у розмірі: 730,80 грн = 243,60 грн х 3). 12.7. Наведені в апеляційній скарзі доводи про те, що в оскарженому рішенні суду першої інстанції неповністю відтворений зміст позовних вимог і пояснень позивача, а також не вказані та не проаналізовані всі докази, що підтверджують позовні вимоги, у задоволенні яких суд відмовив, не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції згідно з частиною другою статті 308 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи, оскільки зазначені недоліки не вплинули на правильність вирішення справи. 12.8. Суд першої інстанції не навів повністю норми, на підставі яких вирішив справу, зокрема, не зазначив ті, що стали підставою для задоволення вимог про поновлення членства позивача в адвокатському об`єднанні, для відмови у задоволенні позову щодо визнання незаконним і скасування рішення від 27 лютого 2014 року та у частині відшкодування вартості привласненого майна і витрат на лікування. Вказаний недолік не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, зроблених відповідно до приписів частин першої - третьої статті 15 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», статті 1166 і частини першої статті 1195 Цивільного кодексу України. 12.9. Кількісний склад членів адвокатського об`єднання не має юридичного значення для вирішення справи. 12.10. Твердження про формальний розгляд судом першої інстанції позовної вимоги про відшкодування збитків суперечить змісту оскарженого рішення цього суду. 12.11. Доводи відповідача про те, що вимогу про визнання незаконним і скасування рішення від 6 лютого 2014 року не можна задовольнити у судовому порядку, суперечать приписам частини другої статті 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», статті 1, пункту 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на той час. Короткий зміст вимог касаційних скарг 13. 17 лютого 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення від 27 лютого 2014 року та відшкодування моральної і матеріальної шкоди. У цій частині просить направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції або ухвалити нове рішення про задоволення відповідних вимог. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін, доповнивши їх пунктом 3 позовної заяви від 16 березня 2016 року з метою уникнення їхнього різного тлумачення, що унеможливить виконання судового рішення. 14. Крім того, у касаційній скарзі позивач просить суд «відреагувати» окремою ухвалою на факти істотних порушень норм права та присяги, які допустили судді Деснянського районного суду м. Чернігова Жук М. Л., Логвіна Т. В., Рахманкулова І. П. і судді Апеляційного суду Чернігівської області Острянський В. І., Бечко Є. М., Горобець Т. В., Євстафіїва О. К., Шарапова О. П. та Страшний М. М. 15. У лютому 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить закрити провадження у справі в частині позовних вимог про скасування рішень від 6 та 27 лютого 2014 року. У задоволенні позову в іншій частині вимог просить відмовити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 16. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1002цс16. Згідно з цією постановою Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і закрив провадження у справі в частині вимог про: 17.1. Визнання незаконними та скасування всіх рішень, прийнятих уповноваженими представниками Гаражно-будівельного кооперативу (далі - ГБК) «Теремки-1» у чинному складі, починаючи з 5 серпня 1997 року. 17.2. Визнання незаконними та скасування рішення і протоколу зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 29 жовтня 2009 року про прийняття нової редакції статуту цього кооперативу. 17.3. Визнання незаконним і скасування статуту ГБК «Теремки-1» у редакції від 17 грудня 2006 року. 17.4. Визнання такими, що втратили чинність, рішень, прийнятих після 31 липня 2007 року на підставі статуту ГБК «Теремки-1» у редакції від 17 грудня 2006 року. 17.5. Визнання незаконними та скасування протоколу і рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 4 березня 2010 року про підвищення розміру щомісячних членських внесків зі 150 грн до 180 грн на місяць, про встановлення розміру пайового внеску (вартість гаража) у розмірі 40 грн. 17.6. Визнання незаконними та скасування протоколу і рішення зборів уповноважених представників ГБК «Теремки-1» від 9 червня 2010 року про встановлення розміру цільового внеску у розмірі 8 000 грн. 17.7. Зобов`язання ГБК «Теремки-1» приймати рішення, вчиняти дії щодо прав і обов`язків членів цього кооперативу відповідно до статті 15 Закону України «Про кооперацію». 18. Верховний Суд України вважав, що серед установлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів немає такого способу захисту як оскарження дій, рішень і повноважень кооперативу, вчинення, прийняття та виконання яких відповідно до закону і статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції. Тому оскарження таких дій не може відбуватися у судовому порядку. 19. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України. Вказує, що оскільки відповідач у справі № 750/3192/14 є громадським об`єднанням, висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1002цс16, стосується спірних правовідносин. 20. Внутрішня організація, взаємовідносини членів громадського об`єднання, їх підрозділів регулюються корпоративними нормами, встановленими цим об`єднанням. У разі виникнення спору щодо порушення діями та рішеннями громадських об`єднань прав і свобод інших осіб, зокрема членів об`єднання, такі особи мають право на підставі статті 55 Конституції України звернутися за їх захистом до суду. 21. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що закриття проваджень у справах про оскарження дій і рішень громадських об`єднань через непідвідомчість таких спорів судам суперечить приписам статей 55, 64 і 124 Конституції України, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а виключення з підвідомчості судів таких категорій справ обмежує право громадян на судовий захист своїх прав. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи касаційної скарги позивача 22. Позивач мотивував касаційну скаргу так : 22.1. Апеляційний суд належно не дослідив докази та не з`ясував усі обставини справи, не врахував, що ОСОБА_2 не має передбачених статтею 42 ЦПК України повноважень на представництво інтересів адвокатського об`єднання, та не надав оцінку уточненням позивача до апеляційної скарги від 7 лютого 2017 року. 22.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю не відтворили позовні вимоги, не розкрили суті усних і письмових пояснень позивача, наданих суду, не дослідили докази та не з`ясували зміст наведених позивачем на обґрунтування позовних вимог юридичних норм. 22.3. Суди попередніх інстанцій не виконали вказівки, наведені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, постановленій у цій справі. 22.4. Суди першої й апеляційної інстанцій необґрунтовано мотивували рішення приписами Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» у редакції, яка не була чинною на час прийняття оскаржених рішень. 22.5. Рішення від 27 лютого 2014 року є незаконними з огляду на відсутність кворуму на загальних зборах адвокатського об`єднання. 22.6. Наданий відповідачем список про наявність в адвокатському об`єднанні лише 51 члена без будь-яких засновників є фіктивним. 22.7. Суди першої й апеляційної інстанцій необґрунтовано мотивували рішення приписами статуту адвокатського об`єднання у редакції від 12 квітня 2011 року, який втратив чинність. 22.8. Адвокатське об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів», яке складається з 51 самозайнятого адвоката, ліквідоване у встановленому законом порядку та не має жодного стосунку до відповідача, до складу якого входять 400 членів і 103 засновники, серед яких і позивач. 22.9. Відповідач протиправно не запросив позивача на загальні збори адвокатського об`єднання, які прийняли рішення від 27 лютого та від 21 листопада 2014 року, і на засідання президії цього об`єднання, що відбулося 6 лютого 2014 року; не виділив позивачу після відрахування зі складу членів адвокатського об`єднання 1/103 частину майна цього об`єднання та без його згоди ліквідував Деснянську юридичну консультацію, передавши майно позивача, що знаходилося у цій консультації, в оренду іншій особі. 22.10. Відповідач скасував рішення від 27 лютого 2014 року, яке було реалізоване. 22.11. Дійшовши висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 300 грн, суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили обсяг завданих позивачу нестерпних, довготривалих, стресових, душевних мук і страждань, які супроводжують позивача три роки поспіль і спричинили появу у нього захворювань неврологічного характеру. 22.12. Необґрунтованими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо фінансового становища відповідача, щомісячний прибуток якого, насправді, перевищує 100 000 грн. 22.13. Судді Жук М. Л., Логвіна Т. В., Рахманкулова І. П., Острянський В. І., Бечко Є. М., Горобець Т. В., Євстафіїва О. К., Страшний М. М. і Шарапова О. Л. під час розгляду справи порушили вимоги процесуального закону та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а тому касаційний суд має постановити щодо цих суддів окрему ухвалу. (2) Доводи касаційної скарги відповідача 23. Відповідач мотивував касаційну скаргу так : 23.1. Вимоги про визнання незаконними та скасування рішень від 6 і 27 лютого 2014 року не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки прийняття вказаних рішень належить до внутрішньої діяльності відповідача, в яку національні суди не можуть втрутитися. 23.2. Суддя місцевого суду не може вирішувати питання персонального складу громадського некомерційного об`єднання адвокатів. 23.3. Неможливість втручання суду у внутрішні справи колегії адвокатів передбачена, зокрема, Основними принципами, що стосуються ролі юристів, прийнятими Восьмим Конгресом ООН 27 серпня - 7 вересня 1990 року, а також Рекомендацією № R (2000)21 Комітету Міністрів державам-членам про свободу професійної діяльності адвокатів. 23.4. Деснянський районний суд м. Чернігова у цій справі не є судом, встановленим законом, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 24. 24 жовтня 2019 року відповідач подав письмові пояснення, в яких позицію щодо касаційної скарги позивача не висловив. (3) Доводи позивача щодо касаційної скарги відповідача 25. 6 червня 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу відповідача, які мотивував так : 25.1. Право позивача оскаржити рішення, прийняті керівними органами адвокатського об`єднання, передбачене статутом останнього. 25.2. Суд апеляційної інстанції ухвалою вже відмовляв у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, і цю ухвалу відповідач не оскаржив. 25.3. Касаційну скаргу подала фіктивна, юридично неіснуюча група з 51 особи, яка не має жодного стосунку до відповідача. 25.4. ОСОБА_2 не має повноважень на подання касаційної скарги від імені відповідача. 26. 12 жовтня 2019 року позивач подав до суду документ з назвою «Правове уточнення», в якому, зокрема, зазначив, що спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства, а також вказав, що Статут відповідача з урахуванням змін і доповнень, зареєстрованих Наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2011 року № 1096/5 (далі - статут), не забороняє адвокату оскаржити рішення адвокатського об`єднання. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини : 27.1. З 24 квітня 2010 року до 6 лютого 2014 року включно позивач був членом адвокатського об`єднання, робочим місцем якого було визначено Деснянську юридичну консультацію. 27.2. 11 жовтня 2013 року президія адвокатського об`єднання прийняла рішення № 13, згідно з яким з 1 листопада 2013 року для Деснянської юридичної консультації встановлено суму членських внесків у розмірі 100 грн. Крім того, вказане рішення передбачало обов`язок адвокатів Деснянської юридичної консультації додатково сплачувати до 10 числа поточного місяця на рахунок об`єднання внески на комунальні послуги у сумі фактичних витрат за попередній місяць згідно з розрахунком бухгалтерії на одного адвоката. 27.3. 6 лютого 2014 року президія адвокатського об`єднання прийняла рішення № 1/1, згідно з яким відрахувала позивача з числа членів цього об`єднання через невиконання ним рішення президії адвокатського об`єднання від 11 жовтня 2013 року та несплату ним членських внесків протягом більше трьох місяців підряд. У доданому до цього рішення від 6 лютого 2014 року додатку зазначено, що станом на 1 жовтня 2014 року заборгованість позивача зі сплати членських внесків становить 610 грн. 27.4. 27 лютого 2014 року загальні збори адвокатського об`єднання прийняли рішення про припинення діяльності цього об`єднання, а також ухвалили невідкладно передати на безоплатній основі майно адвокатського об`єднання ГО «Чернігівське обласне об`єднання адвокатів». 28. Підставою звернення з позовом у цій справі позивач вважає порушення його прав як члена адвокатського об`єднання, а саме: рішення від 6 лютого 2014 року про виключення його зі складу адвокатського об`єднання прийняте з порушенням встановленого статутом порядку та за відсутності підстав для його прийняття; рішення від 27 лютого 2014 року про припинення адвокатського об`єднання та передання всього його майна громадській організації порушує майнові й інші права позивача як засновника адвокатського об`єднання. 29. Згідно з абзацом другим статті 4 Закону України «Про адвокатуру» № 2887-XII, який був чинним на час створення відповідача, адвокат мав право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об`єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об`єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об`єднань. Тобто, адвокатське об`єднання було організаційно-правовою формою здійснення адвокатської діяльності, а перелік видів таких об`єднань Закон України «Про адвокатуру» не обмежував. Усі ці види, як і адвокатські бюро, за змістом частини п`ятої статті 4 Закону України «Про адвокатуру» у редакції, чинній на час створення відповідача, реєструвалися юридичними особами. 30. Адвокатські об`єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об`єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об`єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю (частина третя статті 4 Закону України «Про адвокатуру» у вказаній редакції). 31. Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об`єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов`язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об`єднання (частина четверта статті 4 Закону України «Про адвокатуру»). 32. Адвокатське об`єднання є юридичною особою, створеною шляхом об`єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту (частина перша статті 15Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року № 5076-VI). У Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97, така організаційно-правова форма передбачена за кодом 280 у групі форм, об`єднаних загальною назвою «Господарські товариства» (код 200), а не кооперативів (код 300) і не громадських об`єднань, профспілок, благодійних та інших подібних організацій (код 800). 33. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частина друга статті 8 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасованим (частина друга статті 22 Конституції України). Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина третя статті 124 Конституції України у редакції, що була чинною до 30 вересня 2016 року). 34. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач у цій справі у березні 2014 року не був обмежений у праві звернутися з позовом до суду для захисту права, яке він вважає порушеним. 35. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що предметом оскарження є, зокрема, рішення президії відповідача про виключення позивача зі складу адвокатського об`єднання, після чого позивач втратив певні права, пов`язані із членством в адвокатському об`єднанні, зокрема, право користуватися приміщеннями Деснянської юридичної консультації, де знаходилося робоче місце позивача. 36. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги адвокатського об`єднання про наявність підстав для застосування у цій справі висновків Конституційного Суду України, сформульованих у його рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України, прийнятого 18 липня 1963 року. На відміну від чинного, ЦПК України 1963 року передбачав категорії скарг на рішення та дії, які непідвідомчі судам. Так, абзац п`ятий статті 248-3 цього кодексу встановлював непідвідомчість судам скарг на акти і дії об`єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належали до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції. Конституційний Суд України на підставі статті 8 Закону України «Про об`єднання громадян» від 16 червня 1992 року дійшов висновку про конституційність зазначеного припису процесуального закону з огляду на неможливість втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян. 37. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що ЦПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом, а також ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення справи касаційним судом, не встановлюють такого чіткого обмеження як те, що було передбачене в абзаці п`ятому статті 248-3 ЦПК України 1963 року. Крім того, ні Закон України «Про об`єднання громадян» від 16 червня 1992 року, ні Закон України «Про громадські об`єднання» від 22 березня 2012 року, ні Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»не регулюють відносини в адвокатському об`єднанні, зокрема щодо виключення його члена, припинення адвокатського об`єднання та майнових наслідків такого припинення. Тому відсутні підстави для застосування у справі № 750/3192/14 висновків Конституційного Суду України, сформульованих у його рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001. 38. Перевіривши наявність підстав для відступу від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/12003/13-ц (провадження № 6-1002цс16), які навів в ухвалі від 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі підстави відсутні з огляду на те, що у справі № 750/3192/14 були відмінні від справи № 752/12003/13-ц обставини, що характеризують зміст правовідносин учасників спору та впливають на застосування норм права, як і відмінним є правове регулювання таких правовідносин: 38.1. У справі № 752/12003/13-ц фізичні особизвернулися до ГБК «Теремки-1» із позовною заявою про скасування та визнання протиправними протоколів та рішень зборів вказаного кооперативу. Позивачі як члени кооперативу оспорювали законність рішень, прийнятих без їхнього відома, зборами уповноважених представників ГБК «Теремки-1». Верховний Суд України сформулював висновки щодо застосування приписів Закону України «Про кооперацію», вказавши, що у контексті обставин справи зміст спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/чи бездіяльності зборів уповноважених ГБК «Теремки-1», які за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядної організації і є питанням їхньої внутрішньої (статутної) діяльності. Верховний Суд України зазначив, що на спірні правовідносини компетенція суду, згідно з приписами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації. 38.2. Натомість у справі № 750/3192/14 спір стосується оскарження членом адвокатського об`єднання, якого виключили з числа членів останнього, відповідного рішення президії цього об`єднання та рішення його загальних зборів про припинення адвокатського об`єднання і передання всього майна громадській організації. На спірні правовідносин приписи Закону України «Про кооперацію» не поширюються, оскільки адвокатське об`єднання не є різновидом кооперативу. Відсутність належного регулювання таких правовідносин у статуті адвокатського об`єднання та наявність умов, визначених у частині першій статті 8 ЦК України, може зумовлювати застосування до відносин в адвокатському об`єднанні регулювання, передбаченого для товариств з обмеженою відповідальністю. Відтак, висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 752/12003/13-ц, до спірних правовідносин незастосовні. 39. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 40. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 41. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 42. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 43. 28 березня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року № 642-VII. Згідно з підпунктом 1 пункту 3 цього Закону пункт 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) викладено у новій редакції, відповідно до якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів(близький за змістом припис передбачає пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 44. Отже, з 28 березня 2014 року процесуальний закон передбачив юрисдикцію господарського суду щодо розгляду справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством, та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц). 45. З позовом у цій праві позивач звернувся 31 березня 2014 року, тобто після набрання чинності вказаними змінами до ГПК України. 46. Визначаючи наявність юрисдикції господарського суду на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній з 28 березня 2014 року до 15 грудня 2017 року, або пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, слід враховувати, чи пов`язаний цей спір із корпоративними відносинами. Ці відносини характеризуються, зокрема, тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні останньою й інші правоможності, передбачені законом і статутом (див., для прикладу, постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18, від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (пункт 5.31), від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц (пункти 32-33)). 47. Згідно з пунктом 2.1 статуту відповідача адвокатське об`єднання є добровільним професійним некомерційним об`єднанням адвокатів, які отримали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, має статус юридичної особи, печатку, штамп зі своїм найменуванням, самостійний баланс, поточні та інші рахунки в установах банків, в тому числі валютні. 48. Члени адвокатського об`єднання, крім прав адвоката, передбачених законодавством, мають право обирати та бути обраними до органів управління адвокатського об`єднання (пункт 12.1 статуту). 49. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач є носієм корпоративних прав, а відносини між ним і відповідачем щодо членства в адвокатському об`єднанні, діяльності останнього та його припинення є корпоративними. 50. Адвокатське об`єднання є юридичною особою, а спір стосується, зокрема, членства у ньому та пов`язаних з членством прав позивача, який оскаржив управлінські рішення загальних зборів і президії цього об`єднання. Отже, ці вимоги пов`язані зі здійсненням позивачем корпоративних прав й оцінкою діяльності органів управління адвокатського об`єднання. Вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду. 51. Вимоги позивача зобов`язати відповідача повернути робоче місце та відшкодувати матеріальну та моральну шкоду є похідними від вирішення корпоративного спору, а тому такі вимоги теж треба розглядати за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 52. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 53. Оскільки позивач і відповідач подали касаційні скарги до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року. 54. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 55. З огляду на вказане доводи касаційної скарги позивача стосовно встановлення обставин справи суд касаційної інстанції досліджувати не може. 56. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. 57. Згідно з частиною першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 58. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 59. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). 60. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила юрисдикції, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року скасувати, а провадження у справі - закрити. 61. Відповідно до статті 126 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду залишає без розгляду документ з назвою «Правове уточнення», поданий позивачем 12 жовтня 2019 року, та письмові пояснення відповідача, подані 24 жовтня 2019 року. (2.2) Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України 62. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. 63. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що зміни до ЦПК України, внесені Законом № 460-IX, пов`язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі». 64. Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. 65. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. (2.3) Щодо клопотання позивача про постановлення окремої ухвали 66. Згідно з частиною першою статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього кодексу, може постановити окрему ухвалу. 67. Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України). 68. Отже, суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору. 69. Втім, Велика Палата Верховного Суду, визначивши належність цього спору до юрисдикції господарського суду, спір не вирішувала. Крім того, постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Тому у задоволенні зазначеного клопотання позивача слід відмовити. (2.4) Щодо судових витрат 70. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 71. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, частиною першою статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційні скарги Адвокатського об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів» та ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Адвокатського об`єднання «Чернігівська обласна колегія адвокатів» про визнання незаконними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88168781
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2020 року м. Київ Справа № 210/5659/18 Провадження № 14-632цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відповідачі: Первинна профспілкова організація Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів Публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі - Первинна профспілка або профспілка, ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» відповідно), Всеукраїнська профспілка працівників науки, виробництва та фінансів (далі - Всеукраїнська профспілка), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на ухвалу Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2019 року у складі судді Сільченка В. Є. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2019 року у складі колегії суддів Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Первинної профспілки, Всеукраїнської профспілки про визнання незаконним, скасування рішення та поновлення на роботі і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили визнати незаконним та скасувати рішення центрального комітету Всеукраїнської профспілки щодо виключення їх із членів профспілки та поновити їх на раніше займаних посадах. На обґрунтування вказаних позовних вимог зазначили, що 17 жовтня 2012 року виборчою конференцією Первинної профспілки їх обрано до складу профкому профспілки, а саме: голови та заступників голови профспілки. Вони сумлінно виконували свої обов`язки. Постановою центрального комітету Всеукраїнської профспілки від 21 вересня 2018 року № 7/1 ухвалено рішення, відповідно до якого роботу голови профспілки, членів профкому - заступників голови визнано незадовільною та виключено їх із членів профспілки за вчинки, що призвели до значних фінансових зловживань, які мають ознаки кримінальних правопорушень, що є грубим порушенням статуту профспілки та є несумісним із членством у профспілці. Указаним рішенням припинено повноваження голови профспілки ОСОБА_2 у зв`язку із втратою членства профспілки та відсторонено його від управління профспілковими коштами. Також припинено повноваження заступників голови профспілки - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . На думку позивачів, виключення їх із членів профспілки та припинення повноважень голови та заступників голови профспілки є незаконним і таким, що суперечать статуту профспілки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2019 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд першої інстанції зробив висновок, що спірні правовідносини не є трудовими і за приписами частини третьої статті 221 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали. При цьому суд керувався правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 431/1490/17 (провадження № 61-19св18) у подібних правовідносинах, згідно з яким спір належить до виключної компетенції профспілок та їх внутрішньо-організаційної діяльності, а тому має вирішуватися відповідно до статутних документів профспілок та законодавства, яке регулює основи їх діяльності. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2019 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просили скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково вважали спір втручанням у діяльність профспілки, оскільки фактично він виник у зв`язку з порушенням особистих трудових прав позивачів, а тому на спір не поширюється адміністративна та господарська юрисдикція. Суди не врахували, що позивачі звернулися до суду за захистом своїх трудових прав як наймані працівники та як фізичні особи. Оскаржувані судові рішення не тільки обмежують їхні права на доступ до суду, а й повністю виключають можливість судового захисту. Вважали необґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі, оскільки у такому випадку суди повинні були б вказати, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи за їхнім позовом, чого суди не зробили. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Первинна профспілка просила скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що спірні правовідносини не є трудовими та не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Касаційну скаргу у частині оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_3 - повернуто особі, яка її подала. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 02 жовтня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У частині першій статті 1 ЦК України вказано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення. Вказаними нормами визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. У поданій до суду в порядку цивільного судочинства позовній заяві ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили: - визнати незаконним та скасувати рішення центрального комітету Всеукраїнської профспілки, оформлене постановою від 21 вересня 2018 року № 7/1, щодо виключення їх із членів профспілки; - поновити на посадах: ОСОБА_2 - голови Первинної профспілки; ОСОБА_3 - заступника голови Первинної профспілки; ОСОБА_1 - заступника голови Первинної профспілки. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спір, який виник між сторонами у справі, не є трудовим та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Наведені в касаційній скарзі доводи про порушення особистих трудових прав позивачів та що позивачі звернулися до суду за захистом своїх трудових прав як наймані працівники та як фізичні особи є помилковими та спростовуються таким. Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Згідно з висновками Конституційного Суду України, викладеними у Рішенні від 09 липня 1998 року у справі № 12-рп/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини першої статті 21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавства»), відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це індивідуальна угода між працівником і роботодавцем. Шляхом укладення трудового договору з роботодавцем громадяни реалізують свої конституційні права на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин. За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо. Отже, основною ознакою трудових відносин є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації. Встановлення правовідносин між сторонами є важливим та впливає на те, що за відсутності трудових правовідносин між сторонами, що регулюються нормами КЗпП України, не може виникати й порушення відповідачем трудових прав позивача. Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Статтею 221 КЗпП України визначено, що органами, які розглядають трудові спори, є комісії по трудових спорах та районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди. Проте установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (частина третя зазначеної статті). Статтею 36 Конституції України встановлено, що громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об`єднують громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначено Законом України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі - Закон № 1045-XIV), відповідно до статті 1 якого професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - це добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Членом профспілки є особа, яка входить до складу профспілки, визнає її статут та сплачує членські внески. Згідно зі статтею 4 Закону № 1045-XIVзаконодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об`єднання громадян» (який застосовується до профспілок, якщо інше не передбачено зазначеним Законом), цього Закону, КЗпП України та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. Відповідно до статті 14 указаного Закону профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з`їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України. Статут (положення) профспілки повинен містити: 1) статус та повну назву профспілки, її скорочену назву (за наявності), місцезнаходження її виборних органів (юридичну адресу); 2) мету та завдання профспілки; 3) умови і порядок прийняття в члени профспілки та вибуття з неї; 4) права, обов`язки членів профспілки, умови, порядок та підстави виключення з членів профспілки; 5) територіальну, галузеву або фахову сферу діяльності; 6) організаційну структуру профспілки, повноваження її організацій, виборних органів, порядок формування їх складу; 7) умови, терміни, порядок скликання з`їздів, конференцій чи загальних зборів членів профспілки та порядок прийняття ними рішень; 8) порядок і терміни звітності виборних органів профспілки перед членами профспілки, порядок здійснення контролю за діяльністю виборних органів профспілки; 9) джерела надходження (формування) коштів профспілки та напрями їх використання; 10) порядок здійснення господарської діяльності, необхідної для виконання статутних завдань профспілки; 11) порядок внесення змін до статуту профспілки; 12) умови та порядок припинення діяльності профспілки і вирішення майнових питань. У статуті профспілки можуть бути передбачені й інші положення, що стосуються особливостей створення та функціонування певної профспілки, якщо це не суперечить цьому Закону. У межах повноважень, передбачених статутом, вищі за статусом профспілкові органи можуть затверджувати положення про організації профспілки. Згідно з фотокопією статуту Всеукраїнської профспілки, затвердженого з`їздом Всеукраїнської профспілки від 15 березня 2017 року (далі - Статут) (а. с. 15 - 22), головною метою її діяльності є здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки (пункт 2.1). Діяльність профспілки будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо статутних і програмних документів є загальнодоступною (пункт 2.2 Статуту). Відповідно до пунктів 5.1, 5.2 Статуту профспілка об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх трудової діяльності (навчання) на підприємствах, установах, організаціях сфери науки, виробництва та фінансів України незалежно від форм власності та відомчої підпорядкованості, а також інших підприємств, установ та організацій, що вступили до профспілки. Діяльність профспілки поширюється на всю територію України, Автономну Республіку Крим, області, міста, райони, села, селища та інші адміністративно-територіальні одиниці України через первинні, місцеві, обласні, регіональні, республіканську Автономну Республіку Крим, профспілкові Асоціації та інші організації профспілки. Згідно з пунктом 6.1 Статуту організаційна структура профспілки включає в себе: первинні, місцеві, обласні, регіональні, республіканську Автономну Республіку Крим, профспілкові асоціації та інші організації профспілки. Організації профспілки підпорядковані, підзвітні та підконтрольні центральному виборному органу профспілки - Центральному комітету, який координує, спрямовує та контролює їх діяльність. Відповідно до пункту 6.2 Статуту первинна профспілкова організація є основною організацією профспілки, створюється на засадах добровільності, за місцем трудової діяльності (навчання) або за територіальною ознакою (місцем проживання) при наявності не менше 3 осіб, які виявили бажання об`єднатися у первинну організацію, здійснює ті ж функції, виконує ті ж завдання, вирішує ті ж питання, що і профспілка у цілому в межах своєї компетенції згідно з цим статутом та Положенням про первинну організацію профспілки. Вищим керівним органом первинної профспілкової організації є профспілкові збори (конференція), на яких обирається виборний профспілковий орган - профспілковий комітет чи профорганізатор (при чисельності профспілкової організації до 15 членів) (пункт 6.2.1 Статуту). Первинна профспілкова організація, виходячи зі статутних цілей і завдань профспілки, самостійно визначає пріоритети своєї діяльності та принципи організаційного устрою. За рішенням профспілкового комітету у первинній профспілковій організації можуть створюватися цехові профорганізації, профспілкові групи тощо. Їх функції та повноваження затверджуються профспілковим комітетом. Втручання виборних профспілкових органів вищих рівнів у діяльність первинної профспілкової організації допускається тільки у випадках порушення виборним профспілковим органом первинної профспілкової організації законодавства України, статутних вимог, а також у разі утиску законних прав та інтересів члена первинної профспілкової організації з боку її профспілкового комітету (профорганізатора) (пункт 6.2.3 Статуту). За положеннями пункту 6.2.5 Статуту виборним органом первинної профспілкової організації є профспілковий комітет (профорганізатор), який організовує діяльність профорганізації та керує її поточною роботою у період між конференціями (зборами). Профспілковий комітет очолює голова, який є розпорядником майна та коштів первинної профспілкової організації. Голова комітету (профорганізатор) несе особисту відповідальність за виконання статутних вимог, за організаційну та фінансово-господарську діяльність, за належне використання майна та коштів профспілкової організації. Голова профспілкового комітету (профорганізатор) первинної профспілкової організації без доручення діє від її імені, представляє інтереси цієї організації та її членів в усіх державних органах, судах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах та організаціях. Повноваження голови профкому (профорганізатора) припиняються у випадку: - подання заяви про складення із себе відповідних повноважень; - відкликання чи обрання нового голови зборами; - припинення трудових відносин на відповідному підприємстві, в установі чи організації; - втрата членства профспілки; - з інших причин, що роблять неможливим виконання ним обов`язків голови профкому. Разом з цим пунктом 12.2 Статуту передбачено, що за порушення статутних вимог виборний профспілковий орган організації профспілки чи голова (заступники) можуть бути достроково переобрані в оновленому складі за рішенням відповідної конференції чи зборів у встановленому порядку або за вимогою Центрального комітету профспілки. Крім цього, у пункті 3.5 Статуту зазначено, що виключення із членів профспілки може бути здійснено виборним профспілковим органом, що здійснив прийом у члени профспілки або за рішенням вищих виборних профспілкових органів у випадках: - навмисних дій члена профспілки, які спричинили або могли спричинити шкоду (матеріальну, моральну) профспілці та її репутації; - зловживань службовим становищем та порушень статутних вимог профспілки з боку членів її профспілкових органів; - довгострокової, більше 3-х місяців, несплати членських внесків без поважних причин. Виключення із членів профспілки з ініціативи виборного профспілкового органу, що здійснив прийом у члени профспілки осіб, які обрані до складу ревізійної комісії чи до складу вищого виборного профспілкового органу, не може бути здійснено без згоди відповідно цього вищого виборного профспілкового органу або цієї ревізійної комісії. Частиною третьою статті 12 Закону № 1045-XIV встановлено, що забороняється втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у діяльність профспілок, їх організацій та об`єднань, яке може призвести до обмеження прав профспілок або перешкодити законному здійсненню їх статутної діяльності. У цій нормі міститься пряма заборона втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об`єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об`єднань. Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 1045-XIV профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, про колективні договори та угоди. Таким чином, за змістом Закону № 1045-XIV у судовому порядку може бути оскаржено лише рішення профспілкового органу, в якому порушено вимогу про розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації. Правовідносини, які виникли між сторонами у справі, з оспорювання рішення центрального комітету Всеукраїнської профспілки щодо виключення позивачів із членів профспілки та поновлення їх на раніше займаних посадах не мають характеру трудових, про що свідчить положення статті 221 КЗпП України, які закріплюють застереження, стосовно непоширення порядку розгляду трудових спорів на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішеннями органів, що їх обрали. Спір, що виник, належить до виключної компетенції профспілок та їх внутрішньо-організаційної діяльності, оскільки пов`язаний з питаннями членства у громадській організації, а тому такий спір має вирішуватися відповідно до статутних документів профспілок та законодавства, яке регулює основи їхньої діяльності. Аналогічні висновки у подібних правовідносинах зробив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 431/1490/17 (провадження № 61-19св18), яку обґрунтовано врахував суд першої інстанції в силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України. За таких обставин правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), заява № 4451/70). «Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95). Отже, за встановленого законом обмеження щодо розгляду в судовому порядку спору стосовно виключення із членів профспілки, не можна вважати, що суди позбавили позивачів права на доступ до суду, а тому наведені в касаційній скарзі доводи в цій частині є безпідставними. Доводи, наведені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 88138146
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2020 року м. Київ Справа № 473/2005/19 Провадження № 14-634цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Соборності-19» (далі - ОСББ «Соборності-19»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -державний реєстратор виконавчого комітету Вознесенської міської ради Бойко Ірина Іванівна (далі - державний реєстратор), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 червня 2019 року у складі судді Висоцької Г. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 липня 2019 року у складі колегії суддів Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Царюк Л. М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСББ «Соборності-19», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний реєстратор, про визнання недійсним рішення установчих зборів і скасування державної реєстрації, та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив визнати недійсним рішення установчих зборів ОСББ «Соборності-19» від 14 травня 2017 року, оформлене протоколом № 1установчих зборів ОСББ, розташованого за адресою: вул. Соборності, 19, м. Вознесенськ, Миколаївська обл., скасувати державну реєстрацію відповідача, здійснену 19 травня 2017 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр), номер запису 15211020000002017. Позовну заяву мотивував тим, що при створенні ОСББ «Соборності-19» не дотримано вимог щодо порядку проведення установчих зборів та щодо прийняття рішення про його створення. Відповідач у листопаді 2017 року отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під будинок, де утворено ОСББ «Соборності-19», і прилеглої території у власність. Такий же дозвіл отримало Комунальне підприємство «Єдність» (далі - КП «Єдність»), що обслуговує будинок, у якому розташована належна йому на праві власності квартира, а також 1/6 частка сараю та 1/12 частка вбиральні. Вважав, що неправомірне створення ОСББ «Соборності-19», яке потягло за собою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під двоквартирним будинком АДРЕСА_1 і прилеглої території у власність, є порушенням його прав та інтересів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 червня 2019 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що спір стосується припинення діяльності юридичної особи, а вимога скасувати державну реєстрацію юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності та господарської компетенції (можливість мати господарські права та обов`язки) і не є таким, що виникає у зв`язку зі здійсненням цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, а тому є спором, що виникає у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності конкретної юридичної особи - ОСББ «Соборності-19». При цьому зазначено, що ці спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 червня 2019 року - без змін. Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що спірні відносини виникли між ОСОБА_1 - мешканцем будинку, що увійшов до утвореного і зареєстрованого КП «Єдність», та новоствореним ОСББ «Соборності-19» і державним реєстратором щодо державної реєстрації юридичної особи відповідача. Цей спір стосується приватного інтересу, а саме права ОСОБА_1 як співвласника майна багатоквартирного будинку, порушеного, на його думку, державним реєстратором при реєстрації юридичної особи ОСББ «Соборності-19». А тому суд першої інстанції вірно зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 просили скасувати оскаржувані судові рішення, справу передати на розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що посилання судів попередніх інстанцій на положення статей 4, 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статті 385 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 1, 4 Закону України від 14 травня 2015 року № 417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та зазначення, що спір стосується правомірності створення юридичної особи і скасування її державної реєстрації, як на підставу того, що він не може розглядатися в порядку цивільного судочинства, є безпідставними і не відповідають вимогам ГПК України. Зазначено, що сторонами у справі, на думку особи, яка подала касаційну скаргу, є неправомірно утворена юридична особа - ОСББ «Соборності-19» та стороння фізична особа - ОСОБА_1 , а спірні відносини не стосуються здійснення господарської діяльності ОСББ «Соборності-19». Крім того, на думку осіб, які подали касаційну скаргу, суди попередніх інстанцій безпідставно керувалися висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів, а ухвалою від 02 жовтня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Вирішуючи питання стосовно юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Право на доступ до суду є невід'ємною складовою права на справедливий суд, передбачений частиною першою статті 6 Конвенції. Уперше поняття «право на доступ до суду» пролунало в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (1975 року). Основним у ньому було питання про те, чи обмежується зазначений пункт цього акта гарантіями для позивача в судовому процесі, який уже ведеться, чи він гарантує також це право, тобто право ініціювати судовий розгляд і обов`язок суду розпочати і провести його. У своєму рішенні ЄСПЛ указав: «якби пункт 1 статті 6 Конвенції розумівся як такий, що стосується виключно провадження у справі, що вже розпочата в суді, Договірна держава могла б, не порушуючи цього прпису, позбутися судової системи чи обмежити судову юрисдикцію щодо певних видів провадження й доручити цю справу іншим органам, які залежать від уряду. Такі невіддільні від небезпеки свавілля влади припущення мали б серйозні наслідки, що прямо суперечать згаданим вище принципам (праву на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, установленим законом). Було б неприйнятним, з позиції ЄСПЛ, якби пункт 1 статті 6 Конвенції детально визначав процесуальні гарантії сторонам у судовому провадженні, не забезпечуючи того, без чого користування такими гарантіями було б неможливим, тобто доступ до суду. Характеристики справедливості, публічності й оперативності судового провадження були б марними за його відсутності». Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У частині першій статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Позивач у позовній заяві вказав, що фактично неправомірно створене ОСББ «Соборності-19» у двоквартирному будинку, у якому відсутні спільні нежитлові приміщення, розташованому на землях комунальної власності на АДРЕСА_1 , як і його квартира АДРЕСА_2 , який обслуговує КП «Єдність». Ці землі комунальної власності є єдиним земельним масивом, на якому розташовано і двоквартирний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , і 12-ти квартирний будинок за адресою: АДРЕСА_3 . На думку ОСОБА_1 , неправомірне створення ОСББ «Соборності-19», яке потягло за собою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під двоквартирним будинком АДРЕСА_1 і прилеглої території у власність, є порушенням його прав та інтересів, у зв'язку з чим звернувся з цивільним позовом, в якому просив: 1) визнати недійсним рішення установчих зборів ОСББ «Соборності-19» від 14 травня 2017 року, оформлене протоколом № 1 установчих зборів ОСББ, розташованого за адресою: вул. Соборності, 19, м. Вознесенськ, Миколаївська обл.; 2) скасувати державну реєстрацію відповідача, здійснену 19 травня 2017 року в Єдиному державному реєстрі, номер запису 15211020000002017. Разом із тим спірні правовідносини виникли між співвласниками будинку, які створили ОСББ «Соборності-19», і ОСОБА_1 щодо права користування земельною ділянкою, на якій розташований двоквартирний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та багатоквартирний будинок, у якому розташована квартира ОСОБА_1 . Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи -підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За приписами пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Згідно зі статтею 385 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об'єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об`єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону. Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України від 29 листопада 2001 року № 2866-III «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон № 2866-III). Статтею 1 цього Закону встановлено, що ОСББ - це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна. Відповідно до статті 4 Закону № 2866-III об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання й використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Основна діяльність ОСББ полягає в здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання. Отже, вищезазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна. У справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18) від 06 лютого 2019 року про визнання протиправної та скасування реєстраційної дії з державної реєстрації ОСББ позивачем є власник квартири у багатоквартирному житловому будинку, у якому створене ОСББ, державна реєстрація якого оспорювалася. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовідносини між власником нерухомого майна у житловому будинку та ОСББ, яке створене у тому ж будинку, найбільш подібні до спорів, пов`язаних із діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України). Разом із тим відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Тобто спір між співвласником нерухомого майна - членом ОСББ та самим ОСББ, створення якого оскаржується, є подібним до корпоративного спору. Закриваючи провадження у справі, суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно керувалися висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними. У справі, яка переглядається, позивач не є власником квартири та/або нежитлового приміщення ОСББ «Соборності-19», не є його членом, оспорює створення цієї юридичної особи, оскільки вважає, що останнє потягло за собою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, на якій також розташовано КП «Єдність», яке обслуговує житловий будинок, у якому і знаходиться належна позивачу на праві власності квартира, зазначаючи, що цим порушені його права користування нерухомим майном. Обраний позивачем спосіб захисту не є підставою для зміни предметної юрисдикції, оскільки статус позивача, як фізичної особи, яка не пов`язана корпоративними відносинами з ОСББ «Соборності-19», і конкретний спосіб захисту обирається позивачем відповідно до вимог статті 13 ЦПК України, тоді як суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, відповідно до вимог статті 5 ЦПК України. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, якщо фізична особа, яка не є членом ОСББ, не є співвласником майна членів ОСББ, не є власником чи користувачем нерухомого майна у будинку, у якому діє ОСББ, створення якого оспорюється, при цьому оспорює правомірність створення цього ОСББ, то такий спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. З огляду на предмет позову та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок про його належність до юрисдикції господарських судів України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвала Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 червня 2019 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 25 липня 2019 року прийняті з порушенням норм процесуального права, а тому відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України оскаржувані судові рішення необхідно скасувати, справу направити до суду першої інстанції дляпродовження розгляду. Оскільки розгляд справи не закінчено, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 червня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 липня 2019 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 88138144
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 березня 2020 року м. Київ Справа № 2а-1421/10/1916 Провадження № 11-363зва19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С. розглянула в порядку письмового провадження у зв`язку з неявкою сторін в судове засідання заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2011 року (судді Каралюс В. М., Олендер І. Я., Улицький В. З.), ухвал Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2014 року (суддя Голяшкін О. В.) і 24 червня 2014 року (судді Мороз Л. Л., Горбатюк С. А., Калашнікова О. В., Васильченко Н. В., Леонтович К. Г.) в адміністративній справі № 2а-1421/10/1916 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Чортківському районі Тернопільської області (далі - УПФУ) про зобов`язання здійснити перерахунок і виплату пенсії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до УПФУ, у якому просив: - зобов`язати відповідача провести позивачу перерахунок пенсії з 01 жовтня 2010 року відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників в середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні, з якої сплачено страхові внески, для обчислення пенсії за календарний рік, що передує року звернення за перерахунком пенсії, тобто за 2009 рік, та здійснити її виплату; - призначити позивачу пенсію в розмірі 1707,14 грн і застосовувати індексацію відповідно до закону в подальшому при нарахуванні пенсії. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2. Чортківський районний суд Тернопільської області постановою від 05 листопада 2010 року позов задовольнив частково: визнав неправомірною відмову відповідача в перерахунку пенсії позивача; зобов`язав УПФУ провести перерахунок і виплату пенсії ОСОБА_1 із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні, з якої сплачено страхові внески та яка враховується для обчислення і перерахунку пенсії за календарний рік, що передує року звернення за призначенням пенсії. У решті позову суд відмовив. 3. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 05 грудня 2011 року постанову Чортківського районного суду Тернопільської області від 05 листопада 2010 року скасував та прийняв нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив повністю. 4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 травня 2014 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2011 року. 5. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 червня 2014 року відмовив ОСОБА_1 в допуску до перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2014 року. Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог 6. 22 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2011 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 19 травня та 24 червня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 7. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивач послався на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «Мінак та інші проти України» (заява № 19086/12 та 13 інших заяв), ухвалене 07 лютого 2019 року, зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 55013/14. 8. На думку заявника, Суд повністю задовольнив його заяву № 55013/14, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у справі № 2а-1421/10/1916 із залишенням у силі постанови суду першої інстанції. Позиція інших учасників справи 9. На час розгляду справи відповідач відзиву та пояснень на заяву позивача не надіслав. Рух заяви позивача 10. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 06 травня 2019 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2а-1421/10/1916, витребував справу з Чортківського районного суду Тернопільської області та копію рішення ЄСПЛ у справі «Мінак та інші проти України», ухваленого 07 лютого 2019 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. 11. 21 травня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист голови Чортківського районного суду Тернопільської області від 10 травня 2019 року вих. № 1-7/109/2019, відповідно до якого справа № 2а-1421/10/1916 була знищена згідно з Протоколом № 1 засідання експертної комісії Чортківського районного суду Тернопільської області від 08 лютого 2017 року. 12. 27 травня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Мінак та інші проти України» (заява № 19086/12 та 13 інших заяв). 13. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 03 червня 2019 року призначив справу № 2а-1421/10/1916 до розгляду в судовому засіданні згідно з частиною першою статті 368 КАС України. 14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2019 року направила до Чортківського районного суду Тернопільскої області копії матеріалів провадження № 11-363зва19 для відновлення судового провадження у справі № 2а-1421/10/1916 за позовом ОСОБА_1 до УПФУ про зобов`язання здійснити перерахунок і виплату пенсії та зупинила провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2011 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 19 травня і 24 червня 2014 року до надходження відновленого судового провадження. 15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2019 року поновила провадження у справі № 2а-1421/10/1916 та призначила справу до розгляду в судовому засіданні на підставі частини першої статті 237 КАС України. 16. Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання Великої Палати Верховного Суду не з`явилися. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 17. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 18. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. 19. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 20. Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України. 21. З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції, статтею 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. 22. Пунктом 1 статті 6 розділу I Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Відповідно до статті 7 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на момент розгляду справи судами) одним із принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. 24. Положеннями статті 49 КАС України визначено, що особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов`язки. Особи, які беруть участь у справі, мають право: знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; знайомитися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і подавати письмові зауваження до них; робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них. 25. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 190 КАС України суддя-доповідач суду апеляційної інстанції протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права та обов`язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу. 26. На підставі частини другої статті 190 КАС України усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі. 27. Положеннями частини першої статті 191 КАС України визначено, що особи, які беруть участь у справі, мають право подати до адміністративного суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом встановленого судом апеляційної інстанції строку. 28. У пункті 7 розділу II рішення у справі «Мінак та інші проти України» ЄСПЛ указав, що загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення від 23 червня 1993 року у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії», пункт 63), вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було проінформовано про цей факт (пункт 77 рішення від 04 березня 2014 року у справі «Діліпак та Каракайя проти Туреччини», заяви № 7942/05 та 24838/05). Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (рішення від 27 жовтня 1993 року у справах «Авотіньш проти Латвії», заява № 17502/07, пункт 119 та «Домбо Бехеєр Б. В . проти Нідерландів», пункт 33). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (пункти 17 - 18 рішення від 06 лютого 2001 року у справі «Беер проти Австрії», заява № 30428/96). 29. Відповідно до пункту 8 розділу ІІ рішення у справі «Мінак та інші проти України» у разі невручення стороні належним чином судових документів, вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (пункт 70 рішення від 21 травня 2015 року у справі «Заводнік проти Словенії», заява № 53723/13). 30. Суд у пункті 10 розділу II вказаного рішення зазначив, що національні суди, не переконавшись, чи були апеляційні скарги у справах заявників їм вручені або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого зобов`язання щодо дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін. 31. З огляду на викладене ЄСПЛ зазначив про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з несправедливістю цивільних проваджень. 32. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 33. Характер установлених ЄСПЛ процедурних порушень під час апеляційного перегляду справи за позовом ОСОБА_1 , які покладено в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 розділу І Конвенції через недотримання принципу рівності сторін, ставить під сумнів результат такого апеляційного перегляду. 34. Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Висновки за результатами розгляду заяви 35. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. 36. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних і національних вимог в аспекті цієї справи, а вказані порушення можливо усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвал суду касаційної інстанції з направленням справи до Восьмого апеляційного адміністративного судудля ухвалення судового рішення відповідно до вимог КАС України, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень прийняти рішення по суті позовних вимог ОСОБА_1 до ухвалення рішення у справі судом апеляційної інстанції. 37. Під час розгляду справи суд апеляційної інстанції зобов`язаний також вирішити клопотання ОСОБА_1 про заміну відповідача у справі, нарахування компенсації та відшкодування витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту у зв`язку із прибуттям до суду. Керуючись статтями 344, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. 2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2011 рокута ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2014 року та 24 червня 2014 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна Джерело: ЄДРСР 88138165
  10. Постанова Іменем України 04 березня 2020 року м. Київ Справа № 757/63985/16 Провадження № 14-556 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М., Ткачука О. С. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, Державної казначейської служби України, третя особа - Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Харкова, про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, за касаційною скаргою Пенсійного фонду України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2017 року, ухвалене суддею Литвиновою І. В., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року, постановлену в складі колегії суддів Музичко С. Г., Болотова В. Є., Рейнарт І. М., та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Пенсійного фонду України, Державної казначейської служби України, третя особа - Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Харкова, про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади. 2. Позовна заява мотивована тим, що 02 лютого 2009 року у зв`язку зі звільненням з роботи вона звернулась до Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Харкова за призначенням їй пенсії державного службовця, для розрахунку розміру якої вона надала довідку від 04 лютого 2009 року № 2 про складові заробітної плати (надбавки та премії за останні 24 календарні місяці роботи або за будь-які 60 календарних місяців роботи поспіль перед зверненням за пенсією), що подається для призначення пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу», у формі, затвердженій постановою правління Пенсійного фонду України від 30 жовтня 2008 року № 19-11. 3. Згідно з довідкою від 04 лютого 2009 року № 2 до складу заробітної плати при розрахунку пенсії Управлінням Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Харкова не було включено матеріальну допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та індексацію заробітної плати й інші виплати на загальну суму 15 669,50 грн, які були нею одержані і з яких було сплачено внески до Пенсійного фонду. 4. У 2014 році вона дізналася про те, що отримувані застрахованою особою суми виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов`язкове державне пенсійне страхування, враховуються до заробітку (доходу) застрахованої особи для обчислення пенсії незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати. 5. Оскільки нею було сплачено внески та збір на обов`язкове державне пенсійне страхування, у тому числі з матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та індексації заробітної плати, то Пенсійний фонд України мав урахувати ці суми як складові заробітної плати ще у 2009 році. 6. Крім того, постановою Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 липня 2014 року її позов задоволений, Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Харкова зобов`язане здійснити з 02 квітня 2014 року перерахунок їй пенсії державного службовця, включивши до її складу суми матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, індексації заробітної плати відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» у загальному розмірі 15 669,50 грн зі збереженням процента нарахування пенсії на момент виходу на пенсію у 2009 році та виплати її у повному обсязі. 7. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави України в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих Пенсійним фондом України, щодо ненарахованої та неотриманої різниці у пенсії державного службовця за період з березня 2009 року по квітень 2014 року з урахуванням індексу інфляції суму у розмірі 82 617,35 грн шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 8. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволений. З держави України в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України стягнуті на користь ОСОБА_1 на відшкодування матеріальної шкоди з урахуванням індексу інфляції 8 617,35 грн шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вирішене питання про розподіл судових витрат. 9. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що затвердження Пенсійним фондом України довідки, яка не відображає всі складові заробітної плати, на які нараховуються внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, призвело до того, що у період з березня 2009 року по квітень 2014 року з вини Пенсійного фонду України позивачці щомісяця не нараховувалася пенсія у розмірі 552,45 грн, яка є упущеною вигодою. Строк позовної давності позивачкою не пропущено. 10. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 серпня 2017 року апеляційна скарга Пенсійного фонду України відхилена, рішення суду першої інстанції залишене без змін. 11. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що шкода, яка була завдана позивачці, полягає у ненарахуванні та неотриманні нею пенсійних виплат, чим порушено її цивільні права, що виникли унаслідок затвердження постановою правління Пенсійного фонду України від 30 жовтня 2008 року форм довідок про заробітну плату, які подаються для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу». Таким чином, оскільки позивачка не отримала пенсію у повному розмірі з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, то судом першої інстанції правомірно стягнуто відшкодування матеріальної шкоди з моменту призначення пенсії - з 2009 року. Позивачка про порушення своїх прав довідалась лише у 2014 році, а з позовом до суду звернулась у 2016 році, тобто у межах строку позовної давності. 12. При цьому суд послався на постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-237 цс 16. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 13. У вересні 2017 року Пенсійний фонд України подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 03 серпня 2017 року, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив відповідні судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити ОСОБА_1 у повному обсязі. 14. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка належними доказами не підтвердила правильності нарахування суми завданої їй шкоди. ОСОБА_1 не довела існування усіх складових для цивільно-правової відповідальності, у тому числі завдання шкоди позивачці діями Пенсійного фонду України щодо затвердження постанови від 30 жовтня 2008 року № 19-11. Крім того, позивачкою пропущений строк позовної давності. Позиція інших учасників справи 15. У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що її позовні вимоги стосуються саме недонарахованих пенсійних виплат у період з березня 2009 року по квітень 2014 року, що, на її думку, є збитками у вигляді упущеної вигоди, завданими Пенсійним фондом України, та підлягають відшкодуванню. Рух справи в суді касаційної інстанції 16. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі. 17. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 18. У травні 2018 року справа передана до Верховного Суду. 19. Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2019 року справа призначена до розгляду. 20. 11 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України. Згідно із цією нормою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 21. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що шкода, яка була завдана позивачці, полягає у ненарахуванні та неотриманні нею пенсійних виплат, чим порушено її цивільні права. Оскільки позивачка не отримала пенсію у повному розмірі з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, то з цього органу підлягає стягненню відшкодування матеріальної шкоди з моменту призначення пенсії. 22. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року № 295/10459/15-ц (провадження № 6-237 цс 16), на яку посилався апеляційний суд, врахувавши її висновки, зазначено, що діями відповідача, зокрема наданням довідок щодо отримання грошового забезпечення за посадою на момент виходу на пенсію, які не відповідали дійсності, позивачу було завдано збитків, які полягали в нарахуванні йому щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі, меншому за той, на який він мав право у зв`язку з обійманням адміністративної посади голови суду. Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права. 23. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є достатньо обґрунтованих підстав відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України, оскільки для відшкодування шкоди органом державної влади суду необхідно з`ясувати наявність усіх елементів цивільного правопорушення, а саме: встановити факт наявності незаконного рішення, незаконної дії чи бездіяльності, шкідливого результату такої поведінки (шкода), причинного зв`язку між протиправною поведінкою і шкодою. 24. 07 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 25. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 26. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 27. ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 28. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. 29. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 30. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 31. Вжитий у цьому приписі термін «суб`єкт владних повноважень» згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції позначав орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу або іншого суб`єкта, який здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 32. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у вказаній редакції). 33. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 34. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 35. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Так, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час вирішення справи в судах попередніх інстанцій). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 36. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 37. Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрями діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. Аналогічний зміст має термін «владні управлінські функції», закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення справи в судах попередніх інстанцій. 38. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. 39. Окрім того, відповідно до пункту 4 частини першої статті 18 КАС України у редакції, чинній на час вирішення справи в судах попередніх інстанцій, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб із суб`єктами владних повноважень, зокрема, з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат. 40. Суди встановили, що постановою Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 липня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволений, Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Харкова зобов`язано здійснити з 02 квітня 2014 року перерахунок їй пенсії державного службовця, включивши до її складу суми матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, індексації заробітної плати відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» у загальному розмірі 15 669,50 грн зі збереженням процента нарахування пенсії на момент виходу на пенсію у 2009 році та виплати її у повному обсязі. 41. Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави України в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих Пенсійним фондом України, щодо ненарахованої та неотриманої різниці у пенсії державного службовця за період з березня 2009 року по квітень 2014 року з урахуванням індексу інфляції суму у розмірі 82 617,35 грн шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади. 42. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу за правилами цивільного судочинства, однак Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком з огляду на таке. 43. Відповідно до частини першої статті 58 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) Пенсійний фонд України є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів ПФУ, вирішує питання, пов`язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом ПФУ. 44. Кошти ПФУ відповідно до статті 73 Закону № 1058-IV використовуються на: виплату пенсій, передбачених цим Законом; надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов`язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду України; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву коштів Пенсійного фонду України. 45. Відповідно до пункту 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об`єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2 управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об`єднані управління є територіальними органами Пенсійного фонду України. Управління Пенсійного фонду України підпорядковуються Пенсійному фонду України та безпосередньо відповідним головним управлінням Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України. 46. Основними завданнями управління Пенсійного фонду України є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення; ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; виконання інших завдань, визначених законом (пункт 3 вказаного Положення). 47. Відповідно до підпунктів 7, 8 пункту 4 зазначеного Положення управління Пенсійного фонду України відповідно до покладених на нього завдань призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства; забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, щомісячного довічного утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством. 48. Отже, відповідно до покладених завдань і функцій Пенсійний фонд України є суб`єктом владних повноважень у сфері нарахування та виплат пенсій, а спори, що виникають між учасниками цих відносин, є публічно-правовими, тому їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів. 49. З позовних вимог у цій справі вбачається, що позивач по суті просить стягнути недораховану та неотриману різницю у пенсії державного службовця за період з березня 2009 року по квітень 2014 року з урахуванням індексу інфляції у сумі 82 617,35 грн, відповідачем є Пенсійний фонд України - суб`єкт владних повноважень, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, тобто уповноважений здійснювати нарахування і виплату пенсії позивачу. 50. Тобто за вказаною позовною вимогою між сторонами виник публічно-правовий спір, пов`язаний зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій з приводу нарахування та виплати пенсії позивачу. 51. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу що слід розрізняти вимоги щодо стягнення недоотриманої суми пенсії (борг за пенсійними виплатами) та стягнення компенсації втрати частини доходів через порушення строків їх виплати. 52. Так у справі № 676/1557/16-ц (провадження № 14-197 цс 19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки відповідач (Кам`янець-Подільського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Хмельницької області) вже погасив борг за пенсійними виплатами позивачу, аця справа стосується захисту права позивача на компенсацію, зумовлену простроченням виплати пенсії належного розміру, тобто позовні вимоги пов`язані з відшкодуванням шкоди та заявлені без вимоги вирішити публічно-правовий спір, то такий спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства. 53. Натомість спір у цій справі (№ 757/63985/16) стосовно недоотриманої суми пенсії є публічно-правовим, виник з публічно-правових відносин за участю органу державної влади як суб`єкта владних повноважень, тому повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства. 54. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 750/1668/17 (провадження № 14-599 цс 18). 55. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, оскільки не врахували, що спір стосовно недоотриманої суми пенсії є публічно-правовим, виник з публічно-правових відносин за участю органу державної влади як суб`єкта владних повноважень, тому повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства. 56. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. 57. У випадку якщо справа підлягає розгляду в порядку іншого судочинства, ніж подано позов, то суд відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі, якщо провадження у справі було відкрито. 58. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 59. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 60. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга Пенсійного фонду Українипідлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України. 61. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду, протягом десяти днів з дня отримання нею відповідної постанови вона може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. 62. З огляду на наявність підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, необхідності у відступленні від висновків, викладених у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Керуючись статтями 141, 255, 402, 409, 414 - 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Пенсійного фонду України задовольнити частково. 2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року скасувати, провадження у справі закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 88062861
  11. Постанова Іменем України 04 березня 2020 року м. Київ Справа № 688/3440/16-ц Провадження № 14-569 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М., Ткачука О. С. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький до Виконавчого комітету Шепетівської міської ради, треті особи: ОСОБА_1 , Міністерство оборони України, про скасування рішення, визнання ордеру на житлове приміщення недійсним за касаційною скаргою Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року, ухвалене суддею Янішевською О. С., та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року, постановлену в складі колегії суддів Грох Л. М., Костенка А. М., Талалай О. І., та ВСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У вересні 2016 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький звернувся до Ізяславського районного суду Хмельницької області із зазначеним позовом, в якому просив скасувати рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14, яким квартира АДРЕСА_1 була розподілена судді Шепетівського міськрайонного суду ОСОБА_1, та визнати ордер на це житлове приміщення недійсним. 2. Позовна заява мотивована тим, що Квартирно-експлуатаційною частиною Шепетівського району квартира АДРЕСА_1 була надана військовослужбовцеві Збройних Сил України ОСОБА_2 та його сім`ї. У подальшому ОСОБА_2 був переведений для проходження служби у місто Київ, вищевказану квартиру не приватизував, органам Міністерства оборони України не здав. 3. У 1999 році Квартирно-експлуатаційна частина Шепетівського району передала будинок по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальної громади м. Шепетівка. Рішенням Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14 квартира була розподілена судді Шепетівського міськрайонного суду ОСОБА_1 з посиланням на рішення Полонського районного суду від 25 грудня 2013 року у справі № 681/2372/13-ц про забезпечення житлом ОСОБА_1 4. Позивач вважає, що зазначене рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради є незаконним, оскільки повторне заселення вищевказаної квартири повинно було проводитись виключно військовослужбовцями Міністерства оборони України. Особа, якій розподілено житло, проживає у цьому житлі неправомірно. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій 5. Рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами неправомірність рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14, а також існування обставин, які з огляду на вимоги Житлового кодексу Української РСР є підставами для визнання виданого ОСОБА_1 ордеру недійсним. 7. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року апеляційна скарга Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький задоволена частково: рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року скасоване, провадження у цій справі закрите. 8. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач і відповідач є юридичними особами, а тому справа № 688/3440/16-ц не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися в порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. В серпні 2017 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) з касаційною скаргою на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 10. Зокрема, касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не в повній мірі з`ясовані всі фактичні обставини справи, не досліджено і не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції суперечить ухвалі Вищого адміністративного суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 686/9562/14-а, якою закрито провадження у справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький до Виконавчого комітету Шепетівської міської ради Хмельницької області, третя особа - ОСОБА_1 , про скасування рішення та визнання ордеру на житлове приміщення недійсним, в якій зазначено, що цей спір повинен розглядатись в порядку цивільного судочинства. Крім того, суд першої інстанції не врахував, що квартира АДРЕСА_1 входить до житлового фонду Міністерства оборони України, а отже питання щодо її заселення вирішувати повинен був Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький та повторне заселення цього житлового приміщення повинно проводитись військовослужбовцями Міністерства оборони України. Позиція інших учасників справи 11. У жовтні 2017 року Виконавчий комітет Шепетівської міської ради надіслав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив відхилити касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький, а рішення Ізяславського районного суду від 15 травня 2017 року залишити без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції 12. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження в цій справі. 13. У травні 2018 року на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) справа передана до Верховного Суду. 14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду 16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 17. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 18. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 19. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 20. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. 21. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. 22. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 23. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішувати у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 24. Закриваючи провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки фактичний суб`єктний склад спору - позивач та відповідач є юридичними особами, його слід розглядати в порядку господарського судочинства. 25. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 26. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 27. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 28. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій,встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 29. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 6, 10, 13, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 30. Отже, під час визначення підвідомчості цієї справи необхідно зважати як на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, так і на відповідний суб`єктний склад учасників у цій справі. 31. Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 32. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України). 33. Водночас за змістом статей 58, 61 ЖК Української РСР єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення є ордер, надалі на підставі якого укладається відповідний договір найму такого приміщення. 34. Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 відповідно до статей 51, 58, 61 ЖК Української РСР на підставі рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради від 21 січня 2014 року № 14 та ордера на вселення № 002098 серії ХМО набула право користування спірним жилим приміщенням. 35. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вказує, що оскільки вимоги про скасування зазначеного рішення Виконавчого комітету Шепетівської міської ради щодо надання жилого приміщення та про визнання недійсним ордера на вселення у це житлове приміщення безпосередньо пов`язані з оспорюванням позивачем права користування ОСОБА_1 цим об`єктом, то такий приватноправовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства з огляду на те, що його вирішення впливає на права та обов`язки цієї фізичної особи. 36. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зауважити про помилковість висновку суду апеляційної інстанції, що цей спір відповідно лише до суб`єктного складу має розглядатись господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків указаної фізичної особи. У разі оспорювання житлових прав фізичної особи ця фізична особа має бути відповідачем у такому спорі. 37. Схожі висновки вже висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194 цс 19), від 26 червня 2018 року у справі № 909/403/17 (провадження № 12-157 гс 18), від 30 травня 2018 року у справі № 909/911/17 (провадження № 12-99 гс 18). 38. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі. 39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 40. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Щодо судових витрат 41. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 липня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 88062443
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2019 року м. Київ Справа № 127/15672/16-ц Провадження № 14-254цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк»), подану його представником Нижником Дмитром Петровичем , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року (у складі судді Бойка В. М.) та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017року (у складі суддів Берегового О. Ю., Голоти Л. О., Луценка В. В.) у цивільній справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ПАТ «Універсал банк» (далі також - банк, товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. На обґрунтування позовних вимог товариство посилалося на те, що 24 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі - ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №13/191к-07 (далі -Кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 50 000 дол. США строком до 23 липня 2027 року зі сплатою визначених договором процентів за користування кредитом. Цього ж дня між ВАТ «Банк Універсальний» і ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору. Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у цивільній справі № 2-4129/2009, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у сумі 358 073,97 грн, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним. Оскільки вказане рішення суду боржники виконали у повному обсязі лише 6 липня 2015 року, ПАТ «Універсал банк» просило на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 нараховані на суму боргу інфляційні втрати за період з липня 2012 року по липень 2015 року у розмірі 272 136,22 грн та 3 % річних, нараховані за цей період, у розмірі 59 920,98 грн, а всього 332 057,20 грн. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року ПАТ «Універсал банк» у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року не виконувалося більше трьох років саме з вини стягувача: виконавчий лист на виконання цього рішення виданий 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Оскільки про причини пропуску цього строку банк не повідомив, не вказав на їх поважність і не просив його поновити, а представники відповідачів у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності, суд дійшов висновку про існування визначених статтею 267 ЦК України підстав для відмови в задоволенні позову Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року скасовано. Провадження у справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року закрито. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Закриваючи провадження у частині вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за період з липня 2012 року по травень 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в іншій справі (№ 127/13364/15-ц), яке набрало законної сили, ці вимоги вже вирішено. Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з червня по липень 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року в повному обсязі виконано 21 квітня 2015 року. Вирішуючи справу в частині позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що банк пропустив установлений законодавством трирічний строк на звернення до суду з вимогами про стягнення коштів у порядку частини другої статті 625 ЦК України, оскільки таке право виникло у позивача з дня набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року про стягнення боргу за кредитним договором, а саме 7 грудня 2009 року, проте до суду з цим позовом банк звернувся лише 20 липня 2016 року. Крім того, апеляційний суд зазначив, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Прийняття судового рішення про стягнення боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов`язання як такого, що визначене в іноземній валюті. Оскільки кредит надавався позичальнику в іноземній валюті - доларах США, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, суд відмовив у стягненні з відповідачів інфляційних нарахувань на суму боргу. У червні 2017 року ПАТ «Універсал банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року і рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що, закриваючи провадження у справі про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року з тих підстав, що це питання уже вирішив Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 6 грудня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц, апеляційний суд не звернув уваги на різний зміст позовних вимог і обставини у цих справах. Зокрема, у цій справі виник спір щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, натомість у справі № 127/13364/15-ц порушувалося питання про стягнення кредитної заборгованості, нарахованої після ухвалення рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року. Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не врахував, що питання тотожності позовних вимог у вказаних справах уже розглядав суд першої інстанції, ухвалу якого про закриття провадження у цій справі скасував суд апеляційної інстанції з передачею справи для продовження розгляду. На думку скаржника, обов`язок зі сплати заборгованості за кредитним договором виник у боржників з часу набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у цивільній справі № 2-4129/2009, проте боржники виконали рішення лише у липні 2015 року. Вказане порушення, на думку скаржника, за своєю правовою природою є триваючим, тому позовна давність до таких правовідносин не застосовується. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в указаній справі та в подальшому передав її до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України з мотивів необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду. Зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду обґрунтовано тим, що Касаційний цивільній суд у складі Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 331/3787/16?ц (касаційне провадження № 61-6863зпв18), від 5 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (касаційне провадження № 61-10516св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (касаційне провадження № 61?5214св18) дійшов висновку, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів розпочинається від дня, коли кредитор дізнався про порушення грошового зобов`язання боржником, яким у цих справах є день набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості. Оскільки відповідно до положень статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, то спливає вона через три роки після набрання законної сили таким рішенням. А тому вимоги про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів, які заявлено пізніше, ніж через три роки після набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості є такими, що заявлені після спливу позовної давності. Разом з тим у постанові від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судупогоджується з тим, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, аргументуючи цю позицію відповідними нормами. Вважає, що рішення апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_4 3 % річних з підстав спливу позовної давності ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права і з додержанням норм процесуального права, а тому необхідно відступити від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України у взаємозв`язку з положеннями глави 19 цього Кодексу у подібних правовідносинах. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року справу прийнято до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 24 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала у кредит 50 000 доларів США на строк до 23 липня 2027 року із сплатою визначених договором процентів за користування кредитом. У цей же день між ВАТ «Банк Універсальний» та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору. Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у справі № 2-4129/2009, стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 358 073,97 гривень та судові витрати. 13 березня 2010 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання цього рішення за виконавчим листом № 2-4129/2009, виданим Замостянським районним судом м. Вінниці 24 листопада 2009 року. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 4 травня 2011 року рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року залишено без змін. 25 січня 2012 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009, який пред`явлено до виконання. Останню постанову про відкриття виконавчого провадження за цим виконавчим листом прийнято 16 квітня 2015 року. Надано строк до 23 квітня 2015 року для добровільного виконання боржниками рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009. Згідно з квитанціями від 17 квітня 2015 року № 17-3950590/С, від 20 квітня 2015 року № 20-3955847/С і від 21 квітня 2015 року № 21-395681/С ОСОБА_3 погасив заборгованість, стягнену зазначеним рішенням, окремими платежами в розмірі 140 000 гривень, 140 000 гривень та 72 167 гривень відповідно. 24 квітня 2015 року заступником начальника Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 47253128 з примусового виконання виконавчого листа № 2-4129/2009, виданого 25 січня 2012 року Замостянським районним судом м. Вінниці, у зв`язку з добровільним виконанням боржником цього рішення суду в повному обсязі у встановлений строк. Вказані кошти зараховані на рахунок кредитора 6 липня 2015 року. Суди також установили, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 33 894,35 дол. США, а також інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих у зв`язку з невиконанням рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року за період з травня 2012 року по травень 2015 року. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили. За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України). Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу. Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Суди встановили, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов`язань за Кредитним договором, яким їй надано кредит строком до 23 липня 2027 року. У зв`язку із цим банк звернувся до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування коштами з позичальниці та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які поручилися за виконання відповідачкою цього договору на підставі укладених із банком договорів поруки. Судовим рішенням від 24 листопада 2009 року про стягнення заборгованості за кредитним договором підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальниці перед банком та його порушення. Виконавчий лист, виданий на підставі цього рішення, пред`явлений до примусового виконання та після тривалого виконавчого провадження добровільно виконано одним із боржників у наданий державним виконавцем строк до 23 квітня 2015 року. Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року. Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України). Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21 квітня 2015 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося. Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим. Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. У цій справі ПАТ «Унівесал банк» пред`явило позов 20 липня 2016 року. З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності за вимогами банку до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим. Оскільки позивач звернувся за стягненням з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року по липень 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду. Крім того, позивач надав розрахунок суми річних, який судом не перевірявся та охоплює увесь зазначений період. За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню. Рішення суду першої інстанції, в тому числі й у цій частині, взагалі мотивовано пропуском позовної давності з вини позивача, яку суд вбачав у тому, що саме з його (товариства) вини судове рішення про стягнення заборгованості не виконувалося більше трьох років, оскільки виконавчий лист було видано 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Тобто суд фактично обчислив перебіг позовної давності від дати видачі виконавчого листа, що не відповідає вищезазначеним вимогам закону. А тому й рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення підлягає скасуванню. Разом з тим оскільки судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконано 21 квітня 2015 року і з цього дня зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося в силу положень статті 599 ЦК України, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог банку про стягнення коштів, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за період із червня по липень 2015 року. Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 205, частини третьої статті 206 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Закриваючи провадження у справі в частині вимог ПАТ «Універсал банк» про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, за період з травня 2012 року по травень 2015 року, апеляційний суд виходив з того, що такий спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав уже розглянутий у справі № 127/13364/15-ц. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог, серед яких було заявлено й цю вимогу, відмовлено. Рішення не оскаржувалось і набрало законної сили За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині зазначених вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Щодо мотивів вирішення апеляційним судом вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга жодних доводів не містить, а тому рішення апеляційного суду в цій частині в силу положень статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається. Рішення суду першої інстанції ПАТ «Універсал банк» оскаржило з підстав неправильного застосування тих самих норм матеріального права, на які послалося, оскаржуючи рішення апеляційного суду. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Оскільки Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі щодо позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України за період з липня 2012 року по травень 2015 року, щодо відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення зазначених коштів за період із червня по липень 2015 року, а в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга доводів не містить, то судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, які регулюють обчислення перебігу позовної давності, до вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, не надав оцінки наданим сторонами розрахункам про стягнення коштів. З огляду на викладене оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення частково підлягають залишенню без змін, а частково - скасуванню з направленням справи на новий розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 85743708
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 28 січня 2020 року м. Київ Справа № 924/641/17 Провадження № 12-141гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Уркевича В. Ю., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 924/641/17 за позовом ОСОБА_1 до Колективного малого підприємства «Новатор», за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: на стороні позивача - ОСОБА_2 , на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про визнання недійсним та скасування рішення ради Колективного малого підприємства «Новатор», оформленого протоколом Колективного малого підприємства «Новатор» від 06 вересня 2016 року № 3, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року (головуючий суддя Маціщук А. В., судді Василишин А. Р., Гудак А. В.) та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Колективного малого підприємства (далі - КМП) «Новатор» про визнання недійсним та скасування рішення ради КМП «Новатор», оформленого протоколом від 06 вересня 2016 року № 3 (далі - рішення). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що засідання ради КМП «Новатор», яке відбулося 06 вересня 2016 року, проходило за відсутності кворуму, необхідного для проведення такого засідання, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 успадкували частки в майні підприємства в рівних частинах та мали б бути безпосередньо присутні на засіданні ради. Крім того, усі члени трудового колективу, які вказані в оскаржуваному протоколі, вже давно звільнені з підприємства, що підтверджується відомостями з реєстраційної справи КМП «Новатор», тому в силу вимог частини четвертої статті 98 Господарського кодексу України вони припинили своє членство у цьому підприємстві. Також позивач вказує, що засідання ради проходило без належного повідомлення позивача, тобто з порушенням порядку проведення засідання, а оскаржуваний протокол був підроблений з метою вчинення подальших реєстраційних дій у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що підтверджується висновком експерта від 20 лютого 2017 року № 31 Т. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. На загальних зборах трудового колективу з питань створення малого підприємства, які відбулись 5 грудня 1991 року (протокол № 1), було прийнято рішення створити Мале підприємство «Новатор» (далі - МП «Новатор»); прийняти статут; обрати директором МП «Новатор» ОСОБА_25 4. Наказом Державно-кооперативного виробничого об`єднання «Західелеваторагроспецбуд» від 12 грудня 1991 року № 344 затверджено статут МП «Новатор» та затверджено директором МП «Новатор» ОСОБА_24 Рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської Ради народних депутатів від 19 грудня 1991 року № 302-Д зареєстровано МП «Новатор». 5. На загальних зборах членів трудового колективу МП «Новатор», які відбулись 20 березня 1993 року, було прийнято рішення перереєструвати МП «Новатор» у КМП «Новатор». 6. Згідно з розпорядженням Хмельницької міської Ради народних депутатів від 08 квітня 1993 року № 751 перереєстровано МП «Новатор» в КМП «Новатор», про що зроблено відповідну відмітку на статуті КМП «Новатор» у новій редакції. 7. Згідно з пунктом 1.1 вказаного статуту КМП «Новатор» створене шляхом реорганізації МП «Новатор» і є його правонаступником. Власником підприємства є його колектив (пункт 1.3 статуту). 8. Пунктом 2.1 статуту визначено, що сума статутного фонду підприємства може формуватися як за рахунок матеріальних, так і нематеріальних (інтелектуальних) внесків. Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні засоби, а також цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства (пункт 2.2 статуту). Джерелами формування майна підприємства відповідно до пункту 2.3 статуту є, зокрема, грошові та матеріальні внески колективу; доходи від прибутку, одержаного від господарської діяльності; доходи від цінних паперів (т. 1, а. с. 128). 9. Відповідно до пункту 7.1 статуту управління підприємством здійснюється на основі самоуправління самого колективу. Вищим органом управління є рада підприємства, до якої входять директор та представники трудового колективу. Рішення ради вважається чинним, якщо на ньому присутні не менше 3/4 членів ради. Рішення приймається відкритим голосуванням і є чинним, коли за нього проголосувало не менше 60 % членів ради підприємства. 10. Пунктом 7.2 статуту передбачено, що оперативне управління підприємством здійснює директор. Він організовує роботу підприємства, несе відповідальність у межах своїх повноважень, без доручень діє від імені підприємства, представляє в усіх організаціях, державних органах, відкриває рахунки в банках, видає накази, призначає керівників структурних підрозділів, приймає та звільняє з роботи, є розпорядником кредитів. 11. Протоколом ради КМП «Новатор» від 06 березня 1997 року затверджено список членів трудового колективу у кількості 17 осіб, до якого увійшов, зокрема, ОСОБА_1 . 12. 20 березня 2013 року відбулось засідання ради КМП «Новатор», оформлене протоколом № 1, на якому було прийнято рішення, зокрема, припинити діяльність КМП «Новатор» шляхом його перетворення у Приватне підприємство «Новатор Поділля» та створено відповідну комісію з перетворення. 13. Відповідно до протоколу від 21 червня 2016 року № 2 ради КМП «Новатор» на засіданні ради були присутні 14 осіб, в тому числі ОСОБА_1 , та було прийнято рішення про відміну протоколу від 20 березня 2013 року № 1 КМП «Новатор» щодо припинення діяльності КМП «Новатор» та реорганізацію підприємства; призначено головою ради КМП «Новатор» ОСОБА_1 14. У подальшому - 22 липня 2016 року були проведені загальні збори членів трудового колективу КМП «Новатор» (протокол № 3), на яких були присутні 16 членів, в тому числі ОСОБА_1 , та було прийнято рішення обрати та призначити керівником і підписантом КМП «Новатор» ОСОБА_1 15. Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 08 серпня 2016 року керівником КМП «Новатор» є ОСОБА_1 16. 06 вересня 2016 року відбулось засідання ради КМП «Новатор» (протокол № 3), на якому були присутні 19 осіб: ОСОБА_5 - заступник директора, ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 . У протоколі вказано, що на засіданні ради підприємства присутні члени трудового колективу в кількості 100 відсотків від загальної кількості членів ради. Рада підприємства є повноважною для прийняття рішень з питань порядку денного. 17. На вказаному засіданні одноголосно прийняті, зокрема, такі рішення: обрано ОСОБА_5 на посаду директора КМП «Новатор»; встановлено, що членами трудового колективу підприємства є особи, присутні на цьому засіданні ради підприємства, які брали трудову участь у підприємстві з моменту його створення; затверджено перелік членів трудового колективу підприємства у складі присутніх на цьому засіданні ради підприємства та внесено зазначений перелік до статуту КМП «Новатор»; затверджено статут КМП «Новатор» у новій редакції. 18. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 11 жовтня 2017 року з 06 вересня 2016 року керівником КМП «Новатор» є ОСОБА_23 . Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 19. Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним та скасовано рішення ради КМП «Новатор», оформлене протоколом від 06 вересня 2016 року № 3. 20. Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи містять належні, допустимі та достатні докази відповідно до норм статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження того, що ОСОБА_1 був учасником трудового колективу КМП «Новатор» і, відповідно, є належним позивачем у спорі про визнання недійсним рішення. Суд зазначив, що позивач згідно з пунктом 7.1 статуту КМП «Новатор» входить до ради підприємства, а оскільки його не було повідомлено про час, місце проведення засідання ради, про порядок денний, отже, позивача було позбавлено можливості взяти участь у засіданні ради, чим порушені його права як члена трудового колективу на участь в управлінні КМП «Новатор», що стало підставою для задоволення позовних вимог. 21. Не погоджуючись з прийнятим рішенням, особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року у справі № 924/641/17 та прийняти нове - про відмову в задоволенні позову. 22. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року. 23. Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02 травня 2019 року залучено Яцкову Г. М. до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. 24. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року залишено без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 25. У липні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року та рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року у справі № 924/641/17, в якій вона просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , витребував справу № 924/641/17 з Господарського суду Хмельницької області та передав цю справу разом із касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил суб`єктної юрисдикції. 27. Відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент постановлення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвали від 08 серпня 2019 року) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 28. З огляду на те, що ОСОБА_3 оскаржує постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року та рішення Господарського суду Хмельницької області від 15 березня 2018 року у цій справі з підстав порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 серпня 2019 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 29. ОСОБА_3 у своїй касаційній скарзі посилається на те, що недотримання вимог закону та установчих документів юридичної особи під час скликання і проведення загальних зборів, у цьому випадку засідання ради КМП «Новатор», рішення якого оформлене протоколом від 06 вересня 2016 року № 3, не може визнаватися порушенням прав тих позивачів, які не є учасниками (акціонерами, членами) цієї юридичної особи. 30. Крім того, скаржник зазначає, що спір у цій справі не є спором між учасником та товариством, у тому числі учасником, який вибув, що пов`язаний зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності КМП «Новатор», а позивач не набув і не мав статусу учасника підприємства, що надавало б йому право звернутись до господарського суду як учаснику корпоративних відносин з відповідним позовом, тому, враховуючи суб`єктний склад сторін, зазначений спір не підлягає розгляду в господарських судах України і провадження мало бути припинено. 31. Інші учасники справи письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_3 не виклали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 32. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_3 зазначила, що спір у цій справі не є спором між учасником та товариством, оскільки позивач не набув і не мав статусу учасника КМП «Новатор», що надавало б йому право звернутись до господарського суду як учаснику корпоративних відносин. 33. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. 34. За змістом частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви) норми якої кореспондуються зі статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 35. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір слід вирішувати за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. 36. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. 37. Разом з тим, відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви), статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 38. Юрисдикція господарських судів визначена пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на дату подання позовної заяви), пунктом 3 частини першої 20 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), за змістом яких господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. 39. Визначення юрисдикції цієї справи залежить від змісту права, на захист якого позивач подав позов у зв`язку з порушенням порядку скликання та проведення засідання ради КМП «Новатор», що призвело до порушення прав позивача на участь в підприємстві, в управлінні підприємством та в засіданні ради. Отже, слід з`ясувати, чи виник цей спір з корпоративних відносин, зокрема, чи пов`язаний він зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності відповідної юридичної особи. 40. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (стаття 80 Цивільного кодексу України). 41. Статтею 81 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. 42. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (стаття 83 Цивільного кодексу України). 43. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (стаття 84 Цивільного кодексу України). 44. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження (стаття 87 Цивільного кодексу України). 45. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом (стаття 89 Цивільного кодексу України). 46. За змістом положень статті 167 Господарського кодексу України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 47. Частиною першою статті 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. 48. При цьому суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. 49. Як установлено судами, МП «Новатор» перереєстровано в КМП «Новатор» розпорядженням Хмельницької міської Ради народних депутатів від 08 квітня 1993 року № 751, про що зроблено відповідну відмітку на статуті КМП «Новатор» у новій редакції. 50. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про підприємства в Україні» (в редакції, чинній на момент створення КМП «Новатор») відповідно до форми власності можуть діяти, зокрема, колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства. 51. Право колективної власності юридичної особи, створеної на базі майна її членів (учасників), полягає у використанні належних їй засобів виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників). 52. Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про підприємства в Україні» у статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. 53. Закон України «Про підприємства в Україні» втратив чинність 01 січня 2004 року з набранням чинності Господарським кодексом України. 54. Частиною першою статті 62 Господарського кодексу України визначено, що підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 55. Залежно від форм власності, відповідно до статті 63 Господарського кодексу України, в Україні може діяти, зокрема, підприємство на основі колективної власності (підприємство колективної власності). 56. Згідно із частиною п`ятою статті 63 Господарського кодексу України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 57. За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 Господарського кодексу України відносить колективні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємство колективної власності є однією з організаційно-правових форм підприємств, кваліфікуючою ознакою якої є визначена форма власності, на якій засноване і діє таке підприємство. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду співвласники колективного підприємства незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між ними та цим підприємством щодо його створення, діяльності, управління або припинення діяльності є корпоративними (пункт 34 постанови від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц, провадження № 14-444цс19). 58. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що КМП «Новатор» утворене членами трудового колективу за їх спільним рішенням, діє на основі об`єднання майна та трудової діяльності учасників підприємства, їх спільного управління справами. 59. Звідси, Велика Палата Верховного Суду вважає, що КМП «Новатор» за способом утворення є корпоративним підприємством, яке характеризується тим, що утворилося засновниками за їх спільним рішенням, діє на основі об`єднання майна та трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються. 60. Оскільки КМП «Новатор» є корпоративним підприємством, то і його учасники мають відповідні корпоративні права, змістом яких є, зокрема, й те, що учасники підприємства мають право на участь в управлінні ним й інші правомочності, передбачені законом і статутом. 61. У цій справі, звертаючись з позовом, ОСОБА_1 фактично зазначив про порушення його корпоративних прав як учасника КМП «Новатор». 62. Якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав, то такий спір є спором про право управління юридичною особою, має ознаки корпоративного і належить до юрисдикції господарських судів (подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 (провадження № 12-4гс19) та від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19 (провадження № 12-133гс19)). 63. Отже, з огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу в порядку господарського судочинства. Щодо вирішення спору по суті 64. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказує, що засідання ради КМП «Новатор», яке відбулось 06 вересня 2017 року, проходило за відсутності кворуму, необхідного для проведення такого засідання, та без належного повідомлення позивача, тобто з порушенням порядку його скликання та проведення. Тому рішення ради КМП «Новатор» підлягає визнанню недійсним та скасуванню. 65. Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що порядок скликання та проведення засідань ради КМП «Новатор» статутом підприємства не врегульований. 66. Разом з тим, порядок скликання та проведення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи визначений законодавством України (Цивільним та Господарським кодексами України, а також, зокрема, законами України «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства» та «Про кооперацію»), за положеннями якого учасники (акціонери, члени) юридичної особи мають бути до початку загальних зборів повідомлені про дату, місце, час проведення та порядок денний таких зборів. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що такий порядок скликання загальних зборів вищого органу управління юридичної особи не залежить від її організаційно-правової форми, є загальноприйнятим та таким, що гарантує забезпечення права учасника (акціонера, члена) юридичної особи на участь в управлінні нею. 67. Підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути: невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства; порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах. Зокрема, рішення загальних зборів юридичної особи можуть бути визнані недійсними в судовому порядку в разі недотримання процедури їх скликання. 68. Ураховуючи норми статті 167 Господарського кодексу України, правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг взяти участь у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19)). 69. Позивачеві не може бути відмовлено у задоволенні вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів тільки з мотивів недостатності його голосів для зміни результатів голосування з прийнятих загальними зборами учасників (акціонерів, членів) рішень, оскільки вплив учасника (акціонера, члена) на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише голосуванням (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 907/167/17). 70. Оскільки, як установили суди попередніх інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного рішення ради підприємства ОСОБА_1 є учасником КМП «Новатор», який має право брати участь у засіданнях ради цього підприємства, то в оскаржуваних судових рішеннях міститься правильний висновок, що внаслідок неповідомлення ОСОБА_1 про час, місце проведення засідання ради та про порядок денний позивача було позбавлено можливості взяти участь у засіданні ради, чим порушено його права на участь в управлінні КМП «Новатор». 71. Звідси, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову у цій справі, а тому оскаржувані судові рішення є таким, що постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права. 72. Таким чином, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_3 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 73. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 74. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 75. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення. Щодо судових витрат 76. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 77. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 червня 2019 року у справі № 924/641/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. Ю. Уркевич Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87902764
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2020 року м. Київ Справа № 1340/5441/18 Провадження № 11-944апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Гриціва М. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу голови профспілкового комітету профспілкової організації Львівського обласного медичного інформаційно-аналітичного центру профспілки працівників охорони здоров`я ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2019 року (суддя Гулик А. Г.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (судді Кузьмич С. М., Довга О. І., Улицький В. З.) у справі за позовом голови профспілкового комітету профспілкової організації Львівського обласного медичного інформаційно-аналітичного центру профспілки працівників охорони здоров`я ОСОБА_1 до Львівської обласної ради (далі - Рада) про визнання незаконним і скасування рішення, скасування державної реєстрації, зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА : 1. У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовними вимогами: - визнати незаконним і скасувати рішення Ради від 20 березня 2018 року № 648 «Про реорганізацію служби громадського здоров`я»; - зобов`язати відповідача здійснити поворот виконання рішення та поновити державну реєстрацію комунальних закладів Ради «Львівський обласний медичний інформаційно-аналітичний центр» і «Львівський обласний центр здоров`я»; - визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію Комунального закладу Ради «Львівський обласний центр громадського здоров`я» на базі Комунального закладу Ради «Львівський обласний центр з профілактики та боротьби зі СНІДом». 2. Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 29 січня 2019 року провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) закрив, оскільки спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 14 травня 2019 року ухвалу суду залишив без змін. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що прийняття відповідачем оскарженого рішення та здійснення у зв`язку із цим припинення державної реєстрації указаних вище комунальних закладів є етапом реалізації волі власника, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір на публічно-правовий. Таким чином, позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні обласних рад, не може бути розглянуто за правилами КАС України. 3. ОСОБА_1 не погодилася з рішеннями судів попередніх інстанцій і звернулася з касаційною скаргою про їх скасування та ухвалення рішення про задоволення позовних вимог. Серед іншого позивачка покликається на безпідставність і процесуальне порушення закриття судами провадження у справі, що призвело до порушення її права на судовий захист. Зазначає, що предметом позову в цій справі є дотримання порядку оприлюднення проєкту рішення суб`єкта владних повноважень щодо припинення комунальних закладів, а вимога про його скасування є похідною та належним способом відновлення порушеного права. 4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження. 05 вересня 2019 року цей самий суд ухвалою передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. 5. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи і дійшла висновку про таке. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. За положеннями пунктів 1, 2 та 7 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. При визначенні предметної юрисдикції справи суд має виходити із суті права/інтересу, за захистом якого особа звертається до суду, та мети звернення з позовом, оскільки саме такі критерії розмежування належності спору до тієї чи іншої юрисдикції дають змогу найбільш ефективно захистити порушене право позивача. Статтею 2 ЗаконуУкраїни від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) встановлено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Відповідно до частини першої статті 3 вказаного Закону громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Частиною другою статті 10 Закону № 280/97-ВРврегульовано, що обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Згідно з пунктом 20 частини першої статті 43 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються в установленому законом порядку питання щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників. Положеннями статті 60 цього Закону визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на заклади охорони здоров`я. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Відповідно до статті 32 Закону № 280/97-ВРдо відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, управління закладами охорони здоров`я, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм. Статтею 3 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) визначено, що заклад охорони здоров`я - це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників; охорона здоров`я - це система заходів, що здійснюються, зокрема, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, закладами охорони здоров`я. Положеннями статті 14 Закону № 2801-XII передбачено, що органи місцевого самоврядування реалізують державну політику у сфері охорони здоров`я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством. Відповідно до статті 59 Закону № 280/97-ВРрада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. З наведених норм можна зробити висновок, що прийняття рішень щодо управління закладами охорони здоров`я є як реалізацією державної політики у сфері охорони здоров`я, так і виконанням від імені територіальної громади управлінської функції у сфері управління закладами охорони здоров`я шляхом прийняття відповідних нормативних актів, а відтак - є актом органу місцевого самоврядування як суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС України. Звертаючись із цим позовом до суду, позивачка вказувала на порушення відповідачем ряду нормативно-правових актів при прийнятті оскаржуваного рішення, а також на порушення інтересів територіальної громади в цілому та позивачки зокрема. З огляду на те, що предметом спору в цій справі є рішення органу місцевого самоврядування, прийняте на виконання від імені територіальної громади функції управління закладами охорони здоров`я, і таке рішення впливає не лише на права та інтереси позивачки як члена територіальної громади, а й на інтереси територіальної громади в цілому, то позивачка скористалася своїм правом, визначеним статтею 59 Закону № 280/97-ВР, на його оскарження в порядку адміністративного судочинства. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами цивільного судочинства. Доводи скаржниці щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції. 6. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. За змістом частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу голови профспілкового комітету профспілкової організації Львівського обласного медичного інформаційно-аналітичного центру профспілки працівників охорони здоров`я ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року скасувати. Справу за позовом голови профспілкового комітету профспілкової організації Львівського обласного медичного інформаційно-аналітичного центру профспілки працівників охорони здоров`я ОСОБА_1 до Львівської обласної ради про визнання незаконним і скасування рішення, скасування державної реєстрації, зобов`язання вчинити дії направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач М. І. Гриців Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С . В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 87951340
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 18 лютого 2020 року м. Київ Справа № 912/2730/18 Провадження № 12-170гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Уркевича В. Ю., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І. В., позивача - Регіонального відділення Фонду державного майна України у Кіровоградській області (представник - Гвоздік О. В.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 912/2730/18 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України у Кіровоградській області до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства «Олександрійський шовкорадгосп», про визнання протиправним та скасування наказу про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою за касаційною скаргою Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 червня 2019 року (головуючий суддя Орєшкіна Е. В., судді Широбокова Л. П., Іванов О. Г.) і рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27 лютого 2019 року (суддя Макаренко Т. В.) та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2018 року Регіональне відділення Фонду державного майна України у Кіровоградській області (далі - РВ ФДМУ) звернулося до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області (далі - ГУ Держгеокадастру) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 13 жовтня 2017 року № 11-8003/14-17-СГ «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою» (далі - наказ). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв`язку зі зміною приватизаційного законодавства оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру порушує норми чинного законодавства та знецінює вартість єдиного майнового комплексу Державного підприємства (далі - ДП «Олександрійський шовкорадгосп»), для якого оформлена у встановленому порядку в користування земельна ділянка загальною площею 304,8819 га. 3. РВ ФДМУ 08 січня 2019 року подано заяву про зміну підстави позову щодо додаткового застосування до заявлених підстав позову положень частини четвертої статті 12 Закону України від 04 березня 1992 року № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна» (далі - Закон № 2163-ХІІ), чинного на час прийняття оскаржуваного наказу. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. Наказом РВ ФДМУ від 07 серпня 2012 року № 276 «Про прийняття рішення про приватизацію Державного підприємства - Олександрійський шовкорадгосп» вирішено приватизувати ДП «Олександрійський шовкорадгосп». 5. Відповідно до акта приймання-передачі від 30 грудня 2015 року, затвердженого наказом РВ ФДМУ від 31 грудня 2015 року № 555, єдиний майновий комплекс ДП «Олександрійський шовкорадгосп» передано зі сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України до сфери управління РВ ФДМУ. 6. Наказом ГУ Держгеокадастру від 31 січня 2017 року № 11-733/14-17-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у постійне користування без зміни цільового призначення» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Андріївської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області. Надано ДП «Олександрійський шовкорадгосп» у постійне користування земельні ділянки площею 304,8819 га, у тому числі: 187,2205 га - багаторічні насадження, 97,3073 га - рілля, 20,3541 га - пасовища. 7. Наказом ГУ Держгеокадастру від 13 жовтня 2017 року № 11-733/14-17-СГ «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою» надано ДП «Олександрійський шовкорадгосп» дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо приватизації земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають у його постійному користуванні, із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Андріївської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 304,8819 га, у тому числі 187,2205 га - багаторічні насадження, 97,3073 га - рілля, 20,3541 га - пасовища. 8. За матеріалами справи, працівниками ДП «Олександрійський шовкорадгосп» та прирівняними до них особами (пенсіонерами із числа колишніх працівників) подано до ГУ Держгеокадастру клопотання про передачу у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп» на підставі статей 25, 118 Земельного кодексу України (т. 1, а. с.171-198). 9. Наказом Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) від 27 березня 2018 року № 447 «Про затвердження переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році» скасовано всі рішення РВ ФДМУ, прийняті щодо приватизації ДП «Олександрійський шовкорадгосп». 10. На виконання наказу ФДМУ від 27 березня 2018 року № 447 «Про затвердження переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році» позивачем видано наказ від 25 квітня 2018 року № 186 «Про прийняття рішення про приватизацію об`єкта малої приватизації - єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Олександрійський шовкорадгосп», згідно з яким приватизацію вирішено здійснити шляхом продажу на аукціоні. 11. На переконання позивача, оспорюваний наказ прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, що перешкоджає продажу єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп» і стало причиною звернення до суду із цим позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 12. Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 27 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18 червня 2019 року, позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним оспорюваний наказ ГУ Держгеокадастру. 13. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що оспорюваний наказ прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема приписів Закону України від 10 липня 1996 року № 290/96-ВР «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (далі - Закон № 290/96-ВР) та Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі - Указ № 720/95), до завершення приватизації ДП «Олександрійський шовкорадгосп» шляхом перетворення в колективне сільськогосподарське підприємство. 14. При цьому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний господарський суд, зазначив, що позивач просив визнати оскаржуваний наказ протиправним та скасувати його. Суди вказали, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, тому в цьому випадку, на думку судів, вимога щодо визнання наказу недійсним, а не протиправним, буде саме тим ефективним способом захисту, який виходячи із суті спору зможе відновити порушене право позивача. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 15. У серпні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ГУ Держгеокадастру на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 червня 2019 року і рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27 лютого 2019 року, у якій скаржник, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та закрити провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 16. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 вересня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру та передав справу № 912/2730/18 разом із цією касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 17. За частиною шостою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент постановлення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвали від 27 вересня 2019 року) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 18. Оскільки ГУ Держгеокадастру оскаржує постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 червня 2019 року і рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27 лютого 2019 року в цій справі з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2019 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру мотивовано тим, що господарські суди попередніх інстанцій помилково віднесли цей спір до категорії господарських, оскільки, на його думку, оскаржуваний позивачем наказ є рішенням розпорядчого характеру, прийнятим з метою реалізації відповідачем своїх контрольних функцій у сфері управління, наслідком виконання якого є не набуття речового права на земельні ділянки, а лише складання відповідного проекту землеустрою щодо їх відведення, тобто після реалізації спірного наказу не виникає цивільне речове право, у зв`язку із чим цей спір повинен вирішуватися в порядку адміністративного судочинства. Доводи позивача 20. РВ ФДМУ у своєму відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру зазначило, що суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи, посилаючись на пункти 2 та 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, правомірно розглянули справу в порядку господарського судочинства. 21. Крім цього, РВ ФДМУ у відзиві звернуло увагу на те, що Кіровоградським окружним адміністративним судом у справі № 811/1522/18 за позовом РВ ФДМУ до ГУ Держгеокадастру, третя особа - ДП «Олександрійський шовкорадгосп», про визнання протиправним та скасування наказу встановлено, що в цій справі існує спір між юридичними особами щодо розпорядження майном, а також спір стосується приватизації майна, тому відноситься до юрисдикцій господарських судів, у зв`язку із чим ухвалою вказаного суду від 27 вересня 2018 року закрито провадження в адміністративній справі та роз`яснено позивачу про право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. 22. У судовому засіданні представник РВ ФДМУ заперечив проти касаційної скарги та наголосив на тому, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив залишити їх без змін. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 23. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ГУ Держгеокадастру зазначило, що спір у цій справі пов`язаний з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та є публічно-правовим, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів. 24. Визначаючи юрисдикційність спору, суди повинні з`ясувати, чи спір є приватноправовим або публічно-правовим; чи виник він з відносин, урегульованих нормами цивільного права; чи пов`язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин. 25. Суб`єктами права власності на землю (земельну ділянку) є, зокрема, держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності та територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. 26. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 затверджено Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Положення), пунктом 1 якого визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. 27. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 5 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру» утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Держгеокадастру, у тому числі й ГУ Держгеокадастру. 28. Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи (підпункт 31 пункту 4 Положення). 29. Стаття 15-1 Земельного кодексу України визначає повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, зокрема щодо: внесення в установленому порядку пропозицій щодо розпорядження землями державної та комунальної власності, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, регулювання земельних відносин; розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. 30. Статтею 25 Земельного кодексу України визначено порядок приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, зокрема визначено, що при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). 31. Частинами третьою - п`ятою статті 118 цього Кодексу передбачено, що громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. 32. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. 33. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом. 34. Згідно із частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. 35. Положеннями частин сьомої, десятої, одинадцятої статті 118 Земельного кодексу України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. 36. Отже, наведеними нормами права встановлені підстави, порядок, строки передачі земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа і визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. 37. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 38. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. 39. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикційної належності спору, предметом якого є оскарження рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання або відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 40. Так, у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 924/174/18 (провадження № 12-82гс19), від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц (провадження № 14-5зц18), від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц (провадження № 14-120цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 826/5737/16 (провадження № 11-475апп18), від 19 червня 2018 року у справі № 922/864/17 (провадження № 12-61гс18) Велика Палата Верховного суду дійшла висновку про те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування, а відмова особі в наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови в затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність у неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки. 41. Проект технічної документації земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом. 42. Якщо особа звертається до відповідного органу з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту технічної документації щодо земельної ділянки, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідне рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. 43. Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. 44. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 45. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 46. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 47. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 48. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 49. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 50. Розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору. 51. Як установили суди попередніх інстанцій, наказом ГУ Держгеокадастру від 31 січня 2017 року № 11-733/14-17-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у постійне користування без зміни цільового призначення» надано в постійне користування ДП «Олександрійський шовкорадгосп» спірну земельну ділянку. 52. Крім цього, з установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спір виник щодо правомірності наказу ГУ Держгеокадастру про надання дозволу на розробку проекту технічної документації щодо земельних ділянок, які є державною власністю і знаходяться в постійному користуванні третьої особи у цій справі - ДП «Олександрійський шовкорадгосп». 53. Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 9 грудня 2011 року № 4107-VI «Про Фонд державного майна України» ФДМУ у сфері приватизації державного майна здійснює, зокрема, повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління. 54. Суди попередніх інстанцій установили, що після прийняття рішення про приватизацію ДП «Олександрійський шовкорадгосп» управління останнім перейшло до РВ ФДМУ. 55. Таким чином, повноваження власника державного майна - єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп», до складу якого входить і спірна земельна ділянка, здійснює РВ ФДМУ. 56. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, у тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункти 2, 6, 10 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України). 57. Оскільки у цій справі встановлено наявність існуючого речового права на спірні земельні ділянки, а наказ відповідача, який оскаржується, - про надання дозволу на розробку проекту технічної документації щодо приватизації земель сільськогосподарського призначення державної власності з метою передання їх у власність (користування) іншим особам може спричинити порушення речового права ДП «Олександрійський шовкорадгосп» (права постійного користування земельною ділянкою), яке перебуває в процесі приватизації та повноваження власника державного майна якого (єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп») здійснює РВ ФДМУ, то висновок судів попередніх інстанцій про існування цивільно-правового спору є правильним. Звідси доводи скаржника про публічно-правовий характер спірних правовідносини є необґрунтованими. 58. Додатково Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Кіровоградським окружним адміністративним судом у справі № 811/1522/18 за позовом РВ ФДМУ до ГУ Держгеокадастру, третя особа - ДП «Олександрійський шовкорадгосп», про визнання протиправним та скасування наказу ухвалою від 27 вересня 2018 року закрито провадження в адміністративній справі та роз`яснено позивачу про право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. 59. Отже, з огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу в порядку господарського судочинства. Щодо вирішення спору по суті 60. Приймаючи рішення у справі про задоволення позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірний наказ видано, зокрема, без дотримання положень вимог Закону № 290/96-ВР та Указу № 720/95, з приводу чого Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 61. Суди попередніх інстанцій встановили, що ДП «Олександрійський шовкорадгосп» з 07 серпня 2012 року перебуває в процесі приватизації (згідно з наказом РВ ФДМУ від 07 серпня 2012 року № 276). 62. Відповідно до статті 11 Закону № 2163-ХІІ (чинного на момент прийняття оскаржуваного наказу; втратив чинність у зв`язку з набранням чинності Законом України від 18 січня 2018 року № 2269-VIII «Про приватизацію державного і комунального майна»; далі - Закон № 2269-VIII) порядок приватизації державного майна передбачає, зокрема: опублікування списку об`єктів, які підлягають приватизації, в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації та місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію; опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об`єкта; проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується; проведення у випадках, передбачених законодавством, екологічного аудиту об`єкта приватизації; затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію. 63. За змістом частини четвертої статті 12 Закону № 2163-ХІІ у місячний строк з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства орган, що здійснює управління майном цього підприємства, передає у встановленому порядку державним органам приватизації функції з управління цим майном, крім майна, що не підлягає приватизації, в тому числі матеріальних носіїв секретної інформації. З моменту прийняття рішення про приватизацію об`єкта стосовно його майна (нерухомого майна, інших необоротних активів) та земельної ділянки державної власності, на якій розташований такий об`єкт, забороняється: здійснення операцій (дій), внаслідок яких може відбутися відчуження зазначеного майна чи зменшення його вартості або зменшення розміру земельної ділянки державної власності; обмін, іпотека або застава майна; списання основних засобів, що мають залишкову вартість; безоплатна передача та реалізація майна для погашення заборгованості; передача майна в оренду; внесення майна до статутного капіталу інших суб`єктів господарювання, передача майна в управління та здійснення операцій з борговими вимогами і зобов`язаннями (факторинг), якщо за період з моменту прийняття такого рішення сума вартості майна, що відчужується, або зобов`язань перевищує 5 відсотків підсумку балансу підприємства за останній звітний період, але не більш як 250 мінімальних заробітних плат протягом одного календарного року; вчинення дій, які можуть призвести до обмеження (обтяження) прав на земельну ділянку державної власності, на якій розташований такий об`єкт; зміна номінальної вартості або кількості акцій без зміни розміру статутного капіталу акціонерного товариства; прийняття рішень про збільшення або зменшення статутного капіталу, крім випадків збільшення статутного капіталу на суму збільшення вартості власного капіталу товариства; прийняття рішень про припинення господарської організації шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. 64. Частиною шостою статті 12 Закону № 2163-ХІІ установлено, що приватизація об`єкта вважається завершеною з моменту його продажу або завершення розміщення всіх акцій, передбачених до продажу планом приватизації (розміщення акцій), і оформляється рішенням відповідного державного органу приватизації. 65. Таким чином, з моменту прийняття РВ ФДМУ наказу від 07 серпня 2012 року № 276 «Про прийняття рішення про приватизацію Державного підприємства - Олександрійський шовкорадгосп» на ДП «Олександрійський шовкорадгосп» поширюються обмеження щодо розпорядження майном та земельною ділянкою державної власності, визначені частиною четвертою статті 12 Закону № 2163-ХІІ, які діють до завершення приватизації об`єкта. 66. Водночас під час чинності зазначених обмежень 28 липня 2017 року ДП «Олександрійський шовкорадгосп» видано наказ № 17 «Про створення комісії з розроблення проекту організації розпаювання землі та визначення розміру земельних часток (паїв)» (т. 1, а. с 159). 67. Рішенням загальних зборів трудового колективу ДП «Олександрійський шовкорадгосп» (протокол від 01 серпня 2017 року № 3 ), серед іншого, затверджено список працівників та прирівняних до них осіб (колишніх працівників, а зараз - пенсіонерів) ДП «Олександрійський шовкорадгосп» і працівників державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, а також пенсіонерів з їх числа, які відповідно до статті 25 Земельного кодексу України мають право на отримання земельних ділянок із земель, що перебувають у постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп». 68. Вказані особи, визначені зазначеним рішенням загальних зборів, звернулися до ГУ Держгеокадастру з клопотаннями про надання дозволів ДП «Олександрійський шовкорадгосп» на розробку проекту землеустрою щодо приватизації земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп»; про передачу у власність кожному з них земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель, що знаходяться в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп», у розмірі 2 га (т. 1, а. с 171-198). 69. За результатами розгляду зазначених клопотань ГУ Держгеокадастру видано оспорюваний наказ. 70. Звідси оспорюваний наказ ГУ Держгеокадастру, реалізація якого може призвести до зменшення вартості єдиного майнового комплексу ДП «Олександрійський шовкорадгосп» внаслідок зменшення розміру земельної ділянки державної власності, що перебуває в постійному користуванні ДП «Олександрійський шовкорадгосп», виданий усупереч приписам частини четвертої статті 12 Закону № 2163-ХІІ, а тому є таким, що порушує права власника державного майна, повноваження якого здійснює РВ ФДМУ, що є підставою для визнання наказу недійсним. 71. Натомість суди попередніх інстанцій зазначили, що підставою для визнання недійсним оспорюваного наказу є його прийняття до завершення приватизації ДП «Олександрійський шовкорадгосп» шляхом перетворення останнього в колективне сільськогосподарське підприємство, чим порушено законодавство, зокрема норми Закону № 290/96-ВР та Указу № 720/95. 72. Так, відповідно до статті 5 Закону № 290/96-ВР (чинного на момент прийняття оскаржуваного наказу; втратив чинність у зв`язку з набранням чинності Законом № 2269-VIII) приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або в акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). 73. Натомість згідно з пунктом 1 Указу № 720/95 паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. 74. Звідси слідує, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин приписи Закону № 290/96-ВР, яким питання приватизації земель державних сільськогосподарських підприємств їх працівниками не регламентуються. Також застосуванню не підлягали й положення Указу № 720/95 щодо паювання земель, переданих сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, оскільки земельна ділянка, закріплена за ДП «Олександрійський шовкорадгосп» на праві постійного користування, перебуває в державній власності. 75. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог, однак виходили з інших мотивів, які є необґрунтованими. Тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 76. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 77. Згідно з положеннями статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 78. З огляду на викладене касаційна скарга ГУ Держгеокадастру підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Щодо судових витрат 79. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 80. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 81. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими позовні вимоги задоволено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області задовольнити частково. 2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 червня 2019 року та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27 лютого 2019 року у справі № 912/2730/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 червня 2019 року та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27 лютого 2019 року у справі № 912/2730/18 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач В. Ю. Уркевич Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87902777
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2020 року м. Київ Справа № 916/912/19 Провадження № 12-184гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Чепака І. В., представника Первинної профспілкової організації Білгород-Дністровського морського торговельного порту - Кісільової Катерини Олександрівни, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» на ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 червня 2019 року, постановлену суддею Смелянець Г. Є., та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21 серпня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Разюк Г. П., Богатиря К. В., Колоколова С. І., у справі за позовом Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» до Первинної профспілкової організації Білгород-Дністровського морського торговельного порту про стягнення 3 601 096,99 грн. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2019 року Державне підприємство «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» (далі - ДП «Білгород-Дністровський МТП») звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з Первинної профспілкової організації Білгород-Дністровського морського торговельного порту (далі - Профспілка) 3 601 096,99 грн заборгованості, яка утворилася протягом 2011-2018 років за реалізацію путівок на базу відпочинку «Прибій». 2. Відповідач подав клопотання про закриття провадження у справі з посиланням на те, що спірні правовідносини виникли з колективного договору (реєстраційний № 55 від 04 листопада 2013 року), укладеного між трудовим колективом ДП «Білгород-Дністровський МТП» та адміністрацією цього підприємства, а тому спір, що виник між сторонами, є колективним трудовим спором, який не має господарського характеру і не підлягає вирішенню в судах господарської юрисдикції. Фактичні обставини справи, установлені судами 3. Між роботодавцем (адміністрацією) - ДП «Білгород-Дністровський МТП» в особі директора підприємства Сєчкіна С. А. та Профспілкою (яка уповноважена представляти інтереси трудового колективу підприємства) в особі голови Профспілки Сергєєва І. В. укладено колективний договір на 2013-2015 роки, який прийнятий зборами трудового колективу 29 жовтня 2013 року та зареєстрований в Управлінні праці та соціального захисту населення Білгород-Дністровської міської ради 04 листопада 2013 року за № 55 (далі - колективний договір), до якого неодноразово вносилися зміни та доповнення. 4. Згідно з абзацом десятим пункту 5.2.1 розділу 5 колективного договору «Гарантії, компенсації, пільги. Соціальний захист, задоволення культурних і духовних потреб працівників» сторони домовилися спільно формувати і розподіляти кошти на соціально-культурні заходи, пільги і компенсації працівникам, використовувати їх виходячи із пріоритетів і фінансових можливостей підприємства згідно із затвердженим кошторисом використання коштів на соціально-культурні заходи, пільги і компенсації працівникам, у тому числі надавати профспілковому комітету 10 % від загальної кількості путівок на базу відпочинку «Прибій» для їх розподілу за пільговою ціною; 40 % від загальної кількості путівок реалізовувати робітникам підприємства за їх собівартістю; 50 % загальної кількості путівок реалізовувати стороннім організаціям та особам. Змінами і доповненнями до колективного договору, прийнятими на сумісному засіданні адміністрації та профкому 23 травня 2017 року та зареєстрованими Управлінням соціальної політики Білгород-Дністровської міської ради 29 травня 2017 року № 52, відсоток надання профспілковому комітету від загальної кількості путівок на базу відпочинку «Прибій» для їх розподілу за пільговою ціною збільшено до 20 %. 5. Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем положень абзацу десятого пункту 5.2.1 розділу 5 колективного договору та вмотивовані положеннями статей 1, 3, 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», статті 10 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 509, 525, 526, 639 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Господарський суд Одеської області ухвалою від 24 червня 2019 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21 серпня 2019 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) закрив провадження у справі, оскільки спір виник із трудових правовідносин, спрямований на захист трудових прав працівників і не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Суди послалися на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 травня 2018 року у справі № 910/11188/17 (провадження № 12-92гс18). 7. Суд першої інстанції зазначив, що спір у цій справі виник із колективного договору, який господарські відносини між суб`єктами господарювання не регулює, а спрямований на регулювання трудових і соціально-економічних відносин між роботодавцем і працівниками. Розбіжності, які виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо виконання колективного договору згідно зі статтею 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» визначено як колективний трудовий спір (конфлікт). Цим же Законом установлено окремий (позасудовий) порядок вирішення колективного трудового спору, зокрема трудовим арбітражем. Тобто можливість судового порядку для розгляду цього спору не передбачена процесуальним законодавством та зазначеним Законом. 8. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, однак зазначив, що позивач не позбавлений права звернутися з позовом за захистом своїх прав у порядку цивільного судочинства на підставі частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У вересні 2019 року ДП «Білгород-Дністровський МТП» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування судових рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Скаржник послався на порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, оскільки вважає, що цей спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Зазначив, що судами попередніх інстанцій помилково визначено характер правовідносин між сторонами; проігноровано ту обставину, що відносини сторін є виключно розрахунковими і не стосуються порядку нормування, оплати, охорони праці, тривалості робочого часу і відпочинку, організації і обслуговування робочих місць тощо; Профспілка виступає як юридична особа, а її діяльність регулюється нормами ГК України; посилання на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду є помилковим, оскільки обставини у справах різняться. Доводи інших учасників справи 11. Профспілка подала відзив на касаційну скаргу, в якому вона не погоджується з доводами скаржника та зазначає, що суди попередніх інстанцій правильно визначили характер правовідносин, що склалися між сторонами, судові рішення ухвалили з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що між сторонами не існує господарських чи розрахункових правовідносин щодо придбання путівок у межах колективного договору; натомість існують відносини із забезпечення дотримання соціальних та трудових прав працівників порту та надання їм пільг і компенсацій; між сторонами виникли розбіжності щодо виконання пункту 5.2.1 розділу 5 колективного договору, що відповідає визначенню колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до пункту «в» статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 12. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 17 жовтня 2019 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 13. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 14. Профспілка є відповідачем за позовом роботодавця (адміністрації) про стягнення заборгованості за реалізацію путівок на базу відпочинку, яка є структурним підрозділом позивача. 15. Як уже зазначалося, спірні відносини стосуються виконання умов абзацу десятого пункту 5.2.1 розділу 5 укладеного сторонами колективного договору (зі змінами і доповненнями), згідно з яким сторони домовилися спільно формувати і розподіляти кошти на соціально-культурні заходи, пільги і компенсації працівникам, використовувати їх виходячи із пріоритетів і фінансових можливостей підприємства згідно із затвердженим кошторисом використання коштів на соціально-культурні заходи, пільги і компенсації працівникам, у тому числі надавати профспілковому комітету відсоток від загальної кількості путівок на базу відпочинку для їх розподілу за пільговою ціною. 16. Суди дослідили, що колективний договір є нормативно-правовим документом, укладеним з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, а також узгодження інтересів найманих працівників і роботодавця, сприяння узгодженню інтересів сторін та юридичному узаконенню їхньої співпраці. Сторони домовилися оперативно вживати заходів щодо усунення передумов виникнення колективних трудових суперечок (конфліктів), а в разі їх виникнення прагнути врегулювати суперечки без зупинки виробництва шляхом переговорів у порядку, встановленому законами України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» і «Про колективні договори і угоди», а також галузевою угодою і колективним договором (пункти 1.4, 13.1.3 колективного договору). 17. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, апеляційний господарський суд виходив із того, що спір спрямовано на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та частиною першою статті 19 ЦПК України, а отже, висновок господарського суду першої інстанції про те, що цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, є правильним. 18. Велика Палата Верховного Суду погоджується із вказаним висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке. 19. У силу частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 20. За змістом частини першої статті 20 цього Кодексу господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 21. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», КЗпП України. 22. Працівники мають право, зокрема, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси; здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового уповноваженого представника, який діє в межах прав, наданих Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та статутом професійної спілки (частина перша статті 37 цього Закону, частина друга статті 2, частини перша та друга статті 246 КЗпП України). 23. Права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, вказаним вище Законом, КЗпП України, іншими нормативно-правовими актами (стаття 244 зазначеного Кодексу). 24. За змістом статей 1, 2 згаданого Закону професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному закладі освіти. Метою створення професійної спілки є здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів її членів. 25. Приписами статті 10 КЗпП України, статті 1 Закону України «Про колективні договори і угоди» визначено, що колективний договір укладається з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Цей договір укладають роботодавець з однієї сторони і один або кілька профспілкових органів, а у разі відсутності таких органів - представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони (стаття цього 3 Закону). 26. Загальний перелік питань, що підлягають врегулюванню у колективному договорі, визначено статтею 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», статтею 13 КЗпП України. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій працівників; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці; забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; заборона дискримінації. Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги. 27. У свою чергу правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), взаємодію сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними, врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 28. Установлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об`єднання (стаття 1 цього ж Закону). 29. Колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. Сторонами такого спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (статті 2, 3 вказаного Закону). 30. Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» окремо встановлено особливу процедуру розгляду розбіжностей, що виникли між сторонами соціально-трудових (колективних) відносин. Указаним законодавчим актом передбачається примирно-третейська процедура та система організаційних структур із належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін. 31. Зокрема, статтею 7 указаного Закону передбачено, що розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень здійснюється трудовим арбітражем. 32. Спір, який розглядається, не є колективним трудовим спором, адже позивачем виступає роботодавець(ДП «Білгород-Дністровський МТП»), а відповідачем - Профспілка, тоді як відповідно до статей 6, 7 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» ініціатором виникнення колективного трудового спору можуть бути лише працівники (уповноважений ними орган), а не роботодавець. 33. Так, стаття 6 цього Закону передбачає, що колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників, категорії найманих працівників, колективу працівників або профспілки одержав від роботодавця, уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об`єднання організацій роботодавців повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням роботодавця, уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об`єднання організацій роботодавців або коли строки розгляду вимог, передбачені цим Законом, закінчилися, а відповіді від роботодавця, уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об`єднання організацій роботодавців не надійшло. 34. Суди попередніх інстанцій з`ясували, що сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник щодо виконання абзацу десятого пункту 5.2.1 розділу 5 колективного договору, що регулює питання надання гарантій, компенсацій, пільг, соціального захисту, задоволення культурних і духовних потреб працівників. 35. За змістом частин першої - третьої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. 36. Втім, цей спір не можна визнати таким, що випливає зі здійснення господарської діяльності. Передання путівок на базу «Прибій» Профспілці здійснювалося не на підставі договору купівлі-продажу, а відповідно до положень колективного договору, що регулюють гарантії, компенсації, пільги, соціальний захист, задоволення культурних і духовних потреб працівників. Тому передання путівок Профспілці не є господарською діяльністю ДП «Білгород-Дністровський МТП» з реалізації товарів чи надання послуг чи господарською діяльністю Профспілки з подальшої реалізації таких путівок. 37. Профспілка стверджує, що відповідні путівки надавалися на безоплатній основі для поширення серед працівників - членів Профспілки, тоді як ДП «Білгород-Дністровський МТП» вважає, що Профспілка має оплатити передані путівки відповідно до виставлених рахунків за період 2011 - 2016 роки. Таким чином, між сторонами існує різне тлумачення відповідних положень колективного договору, які передбачають гарантії, компенсації, пільги, соціальний захист, задоволення культурних і духовних потреб працівників. 38. Викладене спростовує наведені в касаційній скарзі доводи про те, що характер спірних правовідносин є виключно розрахунковими і не стосується зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, а також, що спірні відносини відносяться до господарського забезпечення, що відповідає приписам частини третьої статті 3 ГК України. 39. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 40. ГПК України не передбачено положень, які б віднесли спір у цій справі до таких, що відносяться до юрисдикції господарського суду. Тому правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що цей спір не є господарським, а підлягає розгляду судами цивільної юрисдикції. 41. Це не виключає право трудового колективу ДП «Білгород-Дністровський МТП» ініціювати розгляд вимог, які випливають з положень абзацу десятого пункту 5.2.1 розділу 5 колективного договору,в порядку, передбаченому Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 42. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 43. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 44. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу). 45. Перевіривши в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 46. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 47. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Державного підприємства «Білгород-Дністровський морський торговельний порт» залишити без задоволення. 2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 червня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21 серпня 2019 року у справі № 916/912/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87951303
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 лютого 2020 року м. Київ Справа № 570/1472/19 Провадження № 14-629цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Державна установа «Городищенська виправна колонія № 96» (далі - Колонія), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у складі судді Штогуна О. С. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Хилевича С. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Колонії про зобов`язання повернути майно та відшкодування майнової шкоди і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY в робочому стані та відшкодувати майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що вироком суду від 03 жовтня 2005 року його засуджено до довічного позбавлення волі за статтями 115, 121 та 122 Кримінального кодексу України. Суд визначив місце утримання - в Колонії. ОСОБА_1 придбав та отримав тюнер DVBT2 EUROSKY та приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, що зафіксовано у відповідному журналі. Так як не допускається тримання в одній камері двох тюнерів, то позивач передав відповідачу на зберігання тюнер DVBT2 EUROSKY. Однак у подальшому його прохання повернути цей тюнер залишилося без задоволення, чим порушено його право користування майном. 04 січня 2019 року під час проведення обшуку в його камері працівники Колонії навмисно та безпідставно пошкодили приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, чим спричинили майнову шкоду в розмірі 1000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд першої інстанції керувався тим, що всилу положень пункту 4 частини першої статті 5, пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на справи за позовними заявами про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії поширюється юрисдикція адміністративних судів. Суд першої інстанції вважав, що оскільки у позовній заяві позивач вказував на протиправну бездіяльність відповідача під час розгляду його звернення щодо повернення майна та просив зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме повернути належне йому майно, то ці вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, вважаючи ухвалу законною й обґрунтованою та відсутніми підстави для її скасування. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павлюк І. А. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не заявляв вимог вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України. Заявлені позовні вимоги є майновими, підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 25 вересня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів про віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції з огляду на таке. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Частиною п`ятою статті 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юр