Search the Community

Showing results for tags 'взыскание ущерба'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 38 results

  1. Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ Справа № 487/10128/14-ц Провадження № 14-473 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі також - прокурор) в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року, ухвалене суддею Карташевою Т. А., й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Самчишиної Н. В., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 16 жовтня 2014 року прокурор звернувся з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати незаконним і скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (далі - оскаржене рішення) в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка). 1.2. Визнати недійсним договір купівлі продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2012 року, укладений ОСОБА_1 із ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу). 1.3. Визнати недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯИ № 140146 від 28 жовтня 2009 року (далі - державний акт), і скасувати його державну реєстрацію. 1.4. Повернути спірну земельну ділянку з грошовою оцінкою 206 177,42 грн до комунальної власності. 1.5. Визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити строк на звернення до суду. 2. 27 січня 2016 року прокурор подав заяву, в якій виклав позовні вимоги так: 2.1. Визнати незаконними та скасувати пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення, згідно з якими затверджений проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Миколаївбудпроект» «з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд», а сама ця ділянка передана у власність ОСОБА_1 2.2. Визнати недійсним державний акт. 2.3. Повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність. 3. Мотивував позовні вимоги так : 3.1. На підставі пунктів 48 і 48.1 оскарженого рішення ОСОБА_1 отримала державний акт, а 31 травня 2012 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу. 3.2. Оскаржене рішення у відповідній частині прийняте, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману. 3.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, спірна земельна ділянка також віднесена до території зелених насаджень загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва. 3.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади не з її волі. 3.5. Строк для звернення до суду з цим позовом прокурор не пропустив, оскільки порушення законодавства під час відведення у власність громадянам земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки, органи прокуратури виявили у березні 2013 року. 3.6. Миколаївська міська рада, яка є представником територіальної громади та відповідачем у справі, всупереч інтересам територіальної громади розпорядилася спірною земельною ділянкою, а тому до суду з позовом в інтересах держави звернувся прокурор. 4. Крім того, у заяві прокурор просив також залишити без розгляду позов у частині вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу. (2) Короткий зміст рішень суду першої інстанції 5. 9 червня 2016 року Заводський районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу, якою залишив без розгляду вимогу прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу. 6. Того ж дня Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким позов задовольнив : 6.1. Визнав незаконними та скасував пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення. 6.2. Визнав недійсним державний акт. 6.3. Зобов`язав ОСОБА_2 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку. 7. Мотивував рішення так : 7.1. Спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, а її цільове призначення не було змінене в установленому законом порядку. 7.2. Землі у межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не можна передавати у власність громадян, оскільки ці землі належать до земель водного фонду України. 7.3. Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 та від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14. 7.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування на підставі приписів статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. 7.5. Доводи представників ОСОБА_1 щодо пропуску прокурором позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке: 7.5.1. Прокурор подав позов в інтересах держави. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада. Чинне законодавство України визначає орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державну інспекцію сільського господарства України). Однак у цього органу немає повноваження звертатися до суду з такими вимогами як у цій справі. 7.5.2. У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14). 7.5.3. Підставою для звернення до суду з цим позовом стало те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду. Ці порушення прокуратура виявила під час проведеної у березні 2013 року перевірки на підставі постанови прокурора від 11 березня 2013 року № (15-30)203вих.-13, винесеної після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. 7.5.4. Немає доказів того, що Державній інспекції сільського господарства України було або могло бути відомо про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 Тільки 30 квітня 2013 року на виконання постанови прокурора від 11 березня 2013 року зазначена інспекція провела перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради, та встановила низку порушень законодавства України. 7.5.5. Присутність працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства, які органи прокуратури встановили лише під час системної та детальної перевірки землевпорядної документації у березні 2013 року. 7.5.6. Про порушення прав та інтересів держави прокурору стало відомо у березні 2013 року, а до суду з позовом він звернувся у 2014 році, тобто у межах позовної давності. (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 19 вересня 2016 рокуАпеляційний суд Миколаївської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 9. Ухвалу апеляційний суд мотивував так : 9.1. Висновок суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду обґрунтований належними та допустимими доказами. 9.2. У затвердженому проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення спірної земельної ділянки у приватну власність для індивідуального будівництва. 9.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належать до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво. 9.4. Не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони. 9.5. Приймаючи оскаржене рішення, Миколаївська міська рада порушила вимоги чинного законодавства, права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави. 9.6. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор просив застосувати приписи статті 388 ЦК України. 9.7. Стан і збереження прибережних захисних смуг мають загальнодержавне значення. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. 9.8. Суд першої інстанції позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишив без розгляду, і ця ухвала не є предметом апеляційного перегляду. Тому необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що юридичною підставою повернення спірної земельної ділянки є припис статті 216 ЦК України. 9.9. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не вирішив вимогу прокурора про скасування державної реєстрації державного акта, зазначену у позовній заяві від 16 жовтня 2014 року, є необґрунтованим, оскільки прокурор, письмово уточнивши позовні вимоги 27 січня 2016 року, не пред`явив такої вимоги. 9.10. З огляду на те, що позовні вимоги, які задовольнив суд, були предметом судового розгляду, стосовно них сторони надали суду пояснення, заперечення та відповідні докази, не є підставою для скасування рішення довід апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції приписів статті 31 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом, оскільки прокурор уточнив позовні вимоги після початку розгляду справи по суті. 9.11. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, у приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно поза волею власника вибула з володіння останнього через порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади й інтересів держави, з`явилася у лютому 2013 року. Через повідомлення у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт 11 березня 2013 року прокурор виніс постанову про проведення перевірки. Внаслідок такої перевірки прокурор виявив факти грубих порушень законодавства незаконним наданням в оренду та в приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману загальною площею 31,7 га та подав 19 позовних заяв до суду про повернення відповідних земельних ділянок у Заводському районі м. Миколаєва у власність територіальної громади міста. З огляду на вказане позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України, прокурор не пропустив. 9.12. Рішення суду першої інстанції щодо суті спору є законним та обґрунтованим. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 11. У касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 13. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності та врахування дати прокурорської перевірки, викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16. 14. Як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у вказаних постановах Верховного Суду України є висновок про те, що приписи про початок перебігу позовної давності поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На думку цієї колегії суддів, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду за аналогічних фактичних обставин вказала протилежне: 14.1. У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що «висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковими». 14.2. У постанові 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, «вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які би засвідчили поважність причин пропуску позовної давності. Такої ж позиції дотримував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.Разом з тим, всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України суди належним чином не з`ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були». 15. Вказане, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не є вираженням позиції Великої Палати Верховного Суду у конкретних справах, оскільки воно екстраполюється на всі земельні спори, в яких позов подав прокурор і в яких необхідно обчислювати початок перебігу позовної давності, а також враховувати значення дати ініційованої прокурором перевірки. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. ОСОБА_2 . мотивує касаційну скаргу так: 16.1. Суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, від якої позивач не відмовився, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстави позову. Крім того, прокурор Каткова В. А. не мала права подавати таку заяву. 16.2. Фактичні розміри та межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а відсутність «відповідного проекту» та виділення на його підставі водоохоронних зон і прибережних захисних смуг не підтверджує встановлення останніх. 16.3. Суди касаційних інстанцій у 2011-2013 роках, розглядаючи справи щодо застосування статей 60 і 88 Водного кодексу України (далі - ВК України), доходили висновків, що відсутність проекту землеустрою підтверджує невстановлення прибережної захисної смуги (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11, від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 і від 3 жовтня 2012 року у справі № 6-31385св12, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166). Окрім того, у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц за подібними позовами прокурора суди дійшли такого ж висновку про застосування статей 60 та 88 ВК України. 16.4. Суди попередніх інстанцій не оцінили належно витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , рішення Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» і лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. 16.5. Прокурор згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України мав зазначити позивачем Миколаївську міську раду, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, і саме рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Однак суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції та територіальної громади м. Миколаєва. 16.6. Миколаївська міська рада розпорядилася спірною земельною ділянкою з власної волі. 16.7. Апеляційний суд ніяк не мотивував свою ухвалу, зокрема в частині «співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з нормами національного права й обставинами конкретної справи», що є безумовним порушенням права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та неврахуванням висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04). 16.8. Суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom, заява № 44277/98). Окрім цього, у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine, заява № 22603/02), оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу. 16.9. Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року (Raimondo v. Italy, заява № 12954/87), «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року (Arcuri and Others v. Italy, заява № 52024/99) та «Ріела й інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року (Riela and Others v. Italy, заява № 52439/99), які офіційно не перекладені українською мовою, з їхніми текстами можна ознайомитися лише на офіційному сайті ЄСПЛ на англійській або французькій мові, а з рішенням «Ріела й інші проти Італії» - тільки на французькій мові. Крім того, ці рішення та застосовані апеляційним судом рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року (Phillips v. the United Kingdom, заява № 41087/98) та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року (Ismayilov v. Russia, заява № 30352/03) стосуються суттєво відмінних від справи № 487/10128/14-ц обставин. 16.10. Суди порушили приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, оскільки « ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не знали та не могли знати про те, що майно відчужується поза межами повноважень державного органу» - Миколаївської міської ради. Суди поклали на ОСОБА_2 індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння її майном. 16.11. Земельна ділянка, яку суд повернув у комунальну власність, не зможе бути використана для встановлення прибережної захисної смуги чи створення рекреаційної зони, оскільки на ній споруджений будинок ОСОБА_2 Остання буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо розпорядження майном з огляду на вимоги статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що утворює самостійний склад порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 16.12. Суди першої й апеляційної інстанцій порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, не встановивши жодної компенсації за помилку державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), які мали бути застосовані у цій справі, потреба виправити помилку не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Таку компенсацію за помилки має надати саме держава, а не продавець спірної земельної ділянки, яка також є потерпілою стороною від незаконних дій органів влади. 16.13. Суд апеляційної інстанції дослівно та з повним збереженням стилістики процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, про застосування ЄСПЛ статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак апеляційний суд не оцінив те, чи був чітким і передбачуваним закон, на якому ґрунтується вимога про втручання у право на мирне володіння майном, та чи може бути застосований обраний прокурором спосіб захисту суспільного інтересу з огляду на обставини цієї конкретної справи. 16.14. Суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України та не врахували висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15. 16.15. Суди попередніх інстанцій не врахували, що 17 лютого 2016 року Верховний Суд України задовольнив частково заяву власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 та прийняв постанову у справі № 6-2407цс15, якою скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, вказавши, що треба було з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, яке пов`язане з моментом, коли саме уповноваженому органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Цей висновок також застосував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, постановивши ухвалу у справі № 487/10114-ц, якою касаційну скаргу ще одного власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 задовольнив частково: скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. (2) Позиція прокурора 17. У листопаді 2016 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні та залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін. 18. Мотивує заперечення на касаційну скаргу так : 18.1. Уточнюючи позовні вимоги, прокурор не змінював обставини (підстави), на яких вони ґрунтуються. 18.2. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, набувши статус позивача, оскільки Миколаївська міська рада, яка прийняла незаконне оскаржене рішення, не може бути позивачем за вимогою про визнання незаконним і скасування цього рішення. 18.3. Витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 відповідає публічному інтересу та не порушує принцип пропорційності. 18.4. Під час розгляду справи ОСОБА_2 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушувала. А тому без її ініціативи суд не мав права вирішувати це питання. Крім того, той факт, що під час розгляду справи суд не вирішив питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів статті 661 ЦК України ОСОБА_2 не позбавлена можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків. 18.5. В органів прокуратури не було об`єктивної можливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва під час прийняття Миколаївською міською радою оскарженого рішення, а громадські слухання щодо можливості прийняття оскарженого рішення не проводилися. Лише після встановлення у лютому 2013 року металевої огорожі для будівництва та початку вирубування зелених насаджень, зокрема, на земельній ділянці, територіальна громада дізналася про порушення її прав, а прокуратура - у березні 2013 року, коли провела відповідну перевірку. (3) Позиція інших учасників справи 19. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо повноважень прокурора 20. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 21. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. 22. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. 23. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду (далі - Закон № 1789-XII)). 24. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду). 25. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону № 1789-XII). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої зазначеної статті).Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою статті 36-1 Закону № 1789-XII, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення, зокрема, інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту (частина шоста вказаної статті). 26. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35). 27. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 28. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва. 29. Прокурор вказував, що повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, а визначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі. 30. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що прокурор без достатніх підстав не зазначив позивачем відповідача - Миколаївську міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах. 31. Крім того, необґрунтованим є довід касаційної скарги і про те, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції. У рішенні суд першої інстанції чітко вказав, що Держсільгоспінспекція не мала повноважень для звернення до суду з вимогами, які заявив у позовній заяві прокурор. Жодних висновків про те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції в оскаржених судових рішеннях немає. 32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у м. Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману (див. також пункти 108-123 цієї постанови), прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави. (1.2) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою 33. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). 34. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). 35. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). 36. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право: 36.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. 36.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. 36.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). 37. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. (1.2.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі? (1.2.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки 38. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). 39. До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). 40. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу). 41. Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). 42. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадкомпередання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті «ґ» частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів (див. також пункт 125.4.1 цієї постанови). 43. Суд апеляційної інстанції процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, стосовно практики ЄСПЛ щодо критеріїв, які слід оцінювати, визначаючи сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, як слушно зауважила ОСОБА_2 у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції не оцінив чіткість і передбачуваність норм, на яких ґрунтується втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном. З огляду на це, виправляючи порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами нижчих інстанцій, оцінку доступності, чіткості та передбачуваності відповідних норм надає Велика Палата Верховного Суду у цій постанові (див. також пункт 125.4.1 останньої). 44. На підставі наданих сторонами доказів суди встановили, а ОСОБА_2 не заперечує, що ОСОБА_1 безоплатно отримала у власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд спірну земельну ділянку. Причому, як встановили суди, ця ділянка розташована за 9 м від урізу води. 45. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). 46. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)). 47. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). 48. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. 49. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України). Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України). 50. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Однак передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав. Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України). 51. ОСОБА_2 вважає, що відсутність відповідного проекту землеустрою підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, незважаючи на законодавче закріплення їх існування та на встановлене судами першої й апеляційної інстанцій вкрай близьке розташування спірної земельної ділянки до урізу води. Тоді як заступник прокурора Миколаївської області вказує на те, що суди дійшли правильного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність. 52. Суди з урахуванням наведених вище приписів, акта обстеження державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції від 14 березня 2013 року (т. 1, а. с. 14-15), схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, ситуаційного плану з експлікацією земельних угідь за формою 6-зем (т. 1, а. с. 74) встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману та її розташування за 9 м від урізу води. З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій. 53. Згідно із застосованим судом першої інстанції висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (статтею 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц). 54. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо необхідності врахування висновків касаційних судів, викладених у рішеннях у справах № 6-11401св11, № 6-48577ск11, № 6-31385св12, № 12/5166, а також висновків судів у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц з огляду на таке: 54.1. Відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, а не у судових рішеннях судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, мали враховувати інші суди загальної юрисдикції, застосовуючи відповідні норми права. 54.2. У жодній з указаних вище справ Верховний Суд України рішення не ухвалював. Ті ж висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, які він виклав у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, застосував у справі № 487/10128/14-ц суд першої інстанції, рішення якого залишив без змін апеляційний суд. 54.3. Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11 і від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 та Вищий господарський суд України у постанові від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166 не ухвалили рішень щодо суті спору, направивши зазначені справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 54.4. У справі № 487/4442/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні апеляційного суду не перевіряв суд касаційної інстанції, а у справі № 487/4454/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні суду першої інстанції не перевіряли ні апеляційний, ні касаційний суди (відсутні їхні рішення щодо суті спору). 55. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 2 грудня 2010 року). 56. На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486). 57. Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України). 58. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення). 59. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавство, чинне на момент прийняття оскарженого рішення, вимагало визначати прибережні захисні смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері (а не на підставі «відповідного проекту», як зазначає у касаційній скарзі ОСОБА_2 ) та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості (у цій справі - виходячи з існування фактичної забудови спірної земельної ділянки). 60. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , земельної ділянки, частину якої 4 вересня 2009 року ця рада відповідно до пунктів 48-48.1 оскарженого рішенняпередала у приватну власність ОСОБА_1 як спірну земельну ділянку. Відповідно до пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 ця ділянка була вільна від забудови та вкрита багаторічними земельними насадженнями. Факт належності спірної земельної ділянки до території зелених насаджень загального користування встановив і суд апеляційної інстанції. 61. Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»). 62. У пункті 1.4 глави 1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції. 63. Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєваміська рада вказала на те, що обов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, у тому числі питань нової їх забудови. 64. Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). 65. Тому, плануючи виділення земельних ділянок у м. Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі - ДБН) 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшки не менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми. Натомість спірна земельна ділянка, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, розташована за 9 м від урізу води, що всупереч Правилам використання та забудови території м. Миколаєва унеможливлює дотримання положень, які стосуються організації водоохоронних зон. 66. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (абзац восьмий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»). 67. Ураховуючи, зокрема, встановлені судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що порушують конкретні умови забудови, які склалися на спірній земельній ділянці до прийняття оскарженого рішення, і такими, що унеможливлюють дотримання режиму прибережної захисної смуги, передання у приватну власність спірної земельної ділянки для нового житлового будівництва, а також з цією метою знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, про що зазначалось у публікаціях мас-медіа, які стали приводом для проведення у березні 2013 року прокурорської перевірки (т. 2, а. с. 244-261). 68. Заперечуючи у касаційній скарзі проти встановленого судами першої й апеляційної інстанцій факту (який не може переоцінити суд касаційної інстанції) належності спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману, ОСОБА_2 не висловлює заперечень щодо встановленого судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, факту належності земельних ділянок на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а також факту віднесення відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірної земельної ділянки до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво. 69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 1 вересня 2016 року ОСОБА_2 подала до апеляційного суду заяву, в якій просила врахувати прийняття Миколаївською міською радою рішення № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» та лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги, які зводилися до переоцінки доказів, а також вказав, що не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони. 70. З огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України, а також враховуючи те, що зазначеного рішення Миколаївської міської ради не існувало на час виникнення спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним рішенню Миколаївської міської ради та листу Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року. 71. Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина друга стаття 52 ЗК України). 72. Тому передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило приписам ЗК України (аналогічний висновок викладений у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц). 73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, як встановив суд першої інстанції, на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТзОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила) була накладена заборона. Суд першої інстанції встановив, що на таку заборону вказала Миколаївська міська рада у пункті 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року (т. 1, а. с. 8), передаючи в оренду земельну ділянку для ТзОВ «Миколаївбудпроект». А суд апеляційної інстанції встановив, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідну заборону, згадану у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, «віднесла» спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні. 74. З огляду на викладене, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України і ВК України щодо цільового призначення спірної земельної ділянки. (1.2.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду 75. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. 76. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. 77. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. 78. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). 79. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). 80. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц). 81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. 82. Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України. 83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. 84. У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем, ОСОБА_2 і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення. 85. В ухвалі від 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити, зокрема, від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах у справах № 6-2304цс16, № 6-3089цс15, № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 за позовами прокурорів в інтересах держави до міських рад та фізичних осіб. Ці справи, як і справа № 487/10128/14-ц, також стосувалися незаконності передання земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, а справи № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 стосувалися земельних ділянок, переданих за оскарженим рішенням фізичним особам у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. В усіх цих справах через невстановлені суттєві обставини, зокрема момент, з якого позивач дізнався чи мав дізнатися про порушення його права, Верховний Суд України остаточне рішення не ухвалив, а направив справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 86. У постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 Верховний Суд України, використовуючи різні формулювання, дійшов висновку про можливість захисту порушеного права власника земельної ділянки водного фонду у межах загальної позовної давності. А крім того, у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 Верховний Суд України правильно вказав на те, що неможливим є одночасне подання віндикаційного та негаторного позову, й у випадках, коли такі вимоги заявлені одночасно, суд має самостійно визначити, яку вимогу по суті, а не за формою, поставив позивач, і застосувати належні норми права. 87. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 88. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. 89. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм, або повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок(див. окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16). 90. Оскільки наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і в пунктах 70-71 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, щодо застосування норм матеріального права про позовну давність і про усунення власником перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду неповністю узгоджуються з відповідними висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Велика Палата Верховного Судувважає за необхідне конкретизувати ці висновки Верховного Суду України з огляду на те, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 91. Зазначене не впливає на висновки щодо суті касаційної скарги у справі № 487/10128/14-ц, зокрема, з огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій дослідили обставини початку перебігу позовної давності та встановили, що прокурор не пропустив трирічний строк на звернення до суду з дня, коли дізнався або мав дізнатися про порушення права комунальної власності на спірну земельну ділянку. (1.2.1.3) Щодо позовної давності 92. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 93. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 94. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 95. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц). 96. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, колипро порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. 97. З огляду на вказане відсутні підстави вважати, що у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 вересня 2018 року у справі № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду за аналогічних обставин дійшла протилежних висновків. 98. У касаційній скарзі є довід про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України, оскільки прокурор мав можливість провести перевірку правомірності прийняття оскарженого рішення з власної ініціативи та звернутися з відповідним позовом у межах перебігу позовної давності. 99. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що з позовом до суду прокурор звернувся у межах перебігу позовної давності. 99.1. Суд першої інстанції вказав на те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду під час проведеної у березні 2013 року перевірки після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. Доказів того, що Державна інспекція сільського господарства України до цього знала або могла знати про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , немає, а власну перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради зазначена інспекція провела 30 квітня 2013 року, тобто пізніше, ніж прокурор. Крім того, суд першої інстанції встановив, що факт присутності працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства; такі порушення органи прокуратури встановили лише під час перевірки у березні 2013 року. 99.2. Апеляційний суд також підтвердив, що тільки у лютому 2013 року за повідомленнями у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення там підготовчих будівельних робіт з`явилася об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника, і у березні того ж року прокурор провів відповідну перевірку.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 757/75153/17-ц Провадження № 14-381цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум»), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року у складі колегії суддів Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. у цивільній справі за позовом Фонду до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ «Банк Форум», про відшкодування шкоди та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року Фонд звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з відповідачів на його користь 1 989 777 893,67 грн на відшкодування шкоди на підставі частини п'ятої статті 52 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 13 березня 2014 року № 135 ПАТ «Банк Форум» віднесено до категорії неплатоспроможних, а 14 березня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію ПАТ «Банк Форум» по 13 червня 2014 року. 16 червня 2014 року виконавчою дирекцію Фонду відповідно до постанови Правління НБУ від 13 червня 2014 року № 355, якою відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Форум», призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Позивач зазначав, що під час здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум» установлено, що відповідно до затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 16 вересня 2014 року № 197/14 «Про затвердження переліку (реєстру) вимог кредиторів ПАТ «Банк Форум», акцептованих уповноваженою особою Фонду, розмір зобов'язань ПАТ «Банк Форум» перед кредиторами складає 9 159 106 871,54 грн. Також під час ліквідації ПАТ «Банк Форум» установлено, що оціночна (ринкова) вартість його ліквідаційної маси складає 7 169 328 977,87 грн. Отже, недостатність майна ПАТ «Банк Форум» для покриття вимог кредиторів банку складає 1 989 777 893,67 грн. На думку позивача, дії та бездіяльність відповідачів призвели до заподіяння шкоди кредиторам та банку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду з цим позовом, яка сплинула через три роки з часу введення тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк Форум» 14 березня 2014 року - відповідно 15 березня 2017 року, коли позивач у межах своїх повноважень міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила. Крім того, позивачем не надано доказів того, що відповідачі повинні нести відповідальність за прийняті боржником всупереч інтересам банку рішення щодо припинення виконання боржником зобов`язань перед банком за кредитними договорами. Позивачем не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між негативними результатами претензійно-позовної роботи ПАТ «Банк Форум» і винними діями відповідачів. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що позов Фонду до відповідачів як пов'язаних у розумінні статті 52 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську дільність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) із банком осіб за своїм суб'єктним складом (справа у спорі між юридичною особою та її посадовими особами, повноваження яких припинені у зв'язку із розпочатою процедурою ліквідації банку) відноситься до юрисдикції господарських судів, а позивач не позбавлений права на звернення до належного господарського суду. Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах У травні 2018 року ОСОБА_13 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У вересні 2018 року ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 подали до Верховного Суду касаційні скарги на постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018року, в яких просили скасувати оскаржуване судове рішення та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_13 Касаційну скаргумотивовано тим, що господарським судам підсудні не всі справи у спорах між юридичною особою та її посадовими особами, а виключно ті, які подані: спеціальним суб`єктом - власником (учасником, акціонером) такої юридичної особи; такі позови подані власником юридичної особи в її інтересах. При цьому необхідно звернути увагу, що інститут звернення до суду в інтересах іншої особи суттєво відрізняється від інституту представництва та регулюються різними нормами процесуального права. Вважає, що суд першої інстанції правомірно розглянув справу в порядку цивільного судочинства. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_12 Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі. Фонд звернувся до суду саме до пов'язаних осіб, а не до посадових осіб ПАТ «Банк Форум» відповідно і за суб'єктною складовою відповідачів на такий позов не може розповсюджуватись юрисдикція господарських судів. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_14 Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі. Фонд звернувся до суду саме до пов'язаних осіб, а не до посадових осіб ПАТ «Банк Форум» відповідно і за суб'єктною складовою відповідачів на такий позов не може розповсюджуватись юрисдикція господарських судів. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_18 Касаційну скаргумотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі, оскільки розгляд цієї справи належить розглядати у порядку цивільного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 26 вересня, 01 жовтня, 23 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Позовна заява подана Фондом до суду 14 грудня 2017 року (т. 1, а. с. 2). Як підставу цього позову позивач зазначив спричинення збитків самому банку та його кредиторам внаслідок незаконних дій та рішень керівництва ПAT «Банк Форум» щодо спрямування господарської діяльності останнього. Апеляційний суд при прийнятті оскаржуваного судового рішення врахував, що Фонд пред`явив цей позов до пов`язаних з ПAT «Банк Форум» осіб, зокрема його керівників та членів керівних органів (спостережної ради, правління, головного бухгалтера тощо), тобто посадових осіб банку. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 рокупровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. На час вирішення питання про відкриття провадження у справі процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю відповідно до ЦПК України та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 03 жовтня 2017 року. Зокрема, частинами першою та другою статті 4 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року проголошується, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 20 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначені категорії справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів. Зокрема, у пункті 12 частини першої вказаної статті встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах. За захистом інтересів ПAT «Банк Форум» звернувся Фонд як ліквідатор банку. Згідно із частиною шостою статті 77 Закону № 2121-III Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону № 4452-VI. У пункті 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI визначено, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку. За змістом пункту 1 частини другої статті 37, частини першої статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку, та з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб. Згідно із частиною першою статті 52 Закону № 2121-III пов`язаними з банком особами є контролери банку; особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі в особі керівника ліквідаційної процедури - його уповноваженої особи) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, що підтверджує його право і на звернення до суду з позовом від імені банку. Це підтверджується повноваженнями Фонду та його уповноваженої особи, передбаченими частиною п`ятою статті 52 Закону № 4452-VI, у разі недостатності майна банку звертатися до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки Фонд на час ліквідації банку здійснює управління та розпорядження його майном, що за своєю суттю властиво для власника юридичної особи, спір між Фондом і посадовими особами банку про відшкодування заподіяної третій особі шкоди має розглядатися за правилами господарського судочинства. Окрім того, предметом перевірки національними судами у цій справі є акти (рішення) органів управління банку та їх посадових і службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, а також господарські операції банку, що відповідає завданню саме господарського судочинства. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19 червня 2018 року у справі № 14-204цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-404цс18 і підстав для відступу від них не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав, що позов Фонду до відповідачів як пов`язаних у розумінні статті 52 Закону № 2121-IIIз ПAT «Банк Форум» осіб за своїм суб`єктним складом (справа у спорі між юридичною особою та її посадовими особами, повноваження яких припинені у зв`язку із розпочатою процедурою ліквідації банку) відноситься до юрисдикції господарських судів, у зв`язку із чим правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), роз`яснивши позивачу право на звернення до належного господарського суду. З огляду на наведене касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 є необґрунтованими, а постанова апеляційного суду - такою, що прийнята з додержанням норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 465/4621/16-к Провадження N 13-24кс19 ВеликаПалатаВерховногоСудуускладі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Антонюк Н.О., суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Сидор А.В., учасники судового провадження: прокурор - Чупринська Є.М., розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером 12016140080002043, щодо ОСОБА_6, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Верещиці Яворівського району Львівської області, громадянина України, проживає за адресою: АДРЕСА_1, не судимого, засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за касаційною скаргою представника цивільного відповідача - Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - МТСБУ) на вирок Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року у справі N 465/4621/16-к, і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Вироком Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, та призначено покарання у виді штрафу у розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 3 400 грн. та на підставі ч. 3 ст. 53 КК України, з урахуванням майнового стану обвинуваченого, із розстрочкою виплати до 28 вересня 2017 року без позбавлення права керування транспортними засобами. Цивільний позов потерпілого ОСОБА_7 задоволено частково. Стягнуто з МТСБУ (код ЄДРПОУ 21647131, м. Київ, Русанівський бульвар, 8) на користь потерпілого ОСОБА_7 16 629 (шістнадцять тисяч шістсот двадцять дев'ять гривень) грн 40 коп заподіяної матеріальної шкоди. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь потерпілого ОСОБА_7 30 000 (тридцять тисяч гривень) грн 00 коп заподіяної моральної шкоди. Витрати, пов'язані з залученням експертів НДЕКЦ при ГУМВСУ у Львівській області у зв'язку з проведенням експертиз на загальну суму 4 291 (чотири тисячі двісті дев'яносто одну гривню) грн 35 коп стягнуто з ОСОБА_6 в дохід держави. Речовий доказ - автомобіль "ЗАЗ" реєстраційний номер НОМЕР_1, переданий на зберігання ОСОБА_6, залишено власнику. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року вирок Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року щодо ОСОБА_6 залишено без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, що подала касаційну скаргу До Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника цивільного відповідача (МТСБУ), який не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення коштів з МТСБУ на користь ОСОБА_7 і вважає, що такі рішення були винесені внаслідок порушення судами норм матеріального і процесуального права, невідповідності висновків судів фактичним обставинам справи. На обґрунтування касаційної скарги представник цивільного відповідача зазначає, що всупереч вимогам статті 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон "Про ОСЦПВВНТЗ") не було підстав для залучення МТСБУ до розгляду справи як співвідповідача, оскільки заява про виплату відшкодування всупереч статті 35 цього Закону позивачем не подавалась, МТСБУ не порушило строку для виплати відшкодування, а отже на час розгляду кримінальної справи спору між МТСБУ та ОСОБА_7 не було, а МТСБУ не порушувало прав позивача. Вказує, що на момент розгляду справи судом першої інстанції не було надано документу, який підтверджує, що ОСОБА_6 належить до категорії осіб, які звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, і у зв'язку з чим відшкодування збитків від ДТП, винуватцями якої є вказані особи, проводиться МТСБУ відповідно до вимог цього Закону. Посвідчення учасника бойових дій було надано лише під час розгляду апеляційної скарги. Вважає, що судом не обґрунтовано належним чином суму матеріальної шкоди, стягнутої з МТСБУ, оскільки відсутні документи, які підтверджують потребу придбання медичних препаратів та додаткового харчування для потерпілого, а також, що витрати та необхідність їх здійснення мають бути підтверджені документально відповідним закладом охорони здоров'я. Скаржник просить вирок Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року скасувати і призначити новий розгляд справи в суді першої інстанції. Заперечень на касаційну скаргу до суду не надходило. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2019 року передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 434-1 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Ухвалу мотивовано тим, що у практиці правозастосування судами по-різному вирішується питання про задоволення в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до страховика (МТСБУ), якщо потерпілий не звертався до страховика (МТСБУ) із заявою про страхове відшкодування. Колегія суддів визначила такі питання, які у сукупності, на її думку, становлять виключну правову проблему: 1. Чи взагалі може бути пред'явлено позов до страховика (зобов'язання якого витікають із положень договору) чи МТСБУ (зобов'язання якого витікають із положень закону, але за характером є ідентичними зобов'язанням страховика) щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, в межах кримінального провадження з огляду на положення статті 128 КПК України, яка визначає, що цивільний позов у кримінальному провадженні може бути подано до "підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння"? 2. Чи є обов'язковою умовою для задоволення в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до страховика (МТСБУ) про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 КК України (порушення правил безпеки дорожнього руху…), попереднє звернення потерпілого до страховика (у випадках передбачених законом - до МТСБУ) із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку та строки, визначені статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ"? 3. Якщо відсутність попереднього звернення потерпілого до страховика (МТСБУ) про виплату страхового відшкодування слід вважати підставою для відмови в задоволенні позову, то чи може, з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 4 липня 2018 року (справа N 755/18006/15-ц), завдана шкода бути стягнута безпосередньо з обвинуваченого? 4. Якщо вважати, що відсутність звернення потерпілого до страховика (МТСБУ) в порядку, визначеному статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ", є підставою для відмови в задоволенні позову, у тому числі поданого в межах одного року з моменту ДТП, як до страховика (МТСБУ), так і до страхувальника, то як це узгоджується з правом потерпілого від злочину на відшкодування шкоди та безпосереднє звернення до суду з цивільним позовом у межах кримінального провадження? Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду зазначила, що аналіз судової практики щодо застосування статей 35, 37 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ", а також частини 1 статті 128 КПК України у випадках, коли потерпілий не звертався до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку, визначеному статтею 35 наведеного вище Закону, а натомість звернувся з цивільним позовом безпосередньо до суду, є неоднаковою. На думку колегії, практика Великої Палати Верховного Суду, Касаційного цивільного суду (далі - КЦС) та Касаційного кримінального суду (далі - ККС) у складі Верховного Суду не дає можливості однозначно визначити, який із підходів є правильним. В одних випадках суд дійшов висновків, що не дивлячись на те, що позов було подано в межах визначеного законодавством строку, правильним було рішення нижчестоячих судів про відмову в задоволенні позову з тієї підстави, що потерпілий не звернувся до страховика із заявою про страхове відшкодування протягом цього ж строку (постанова КЦС від 12 грудня 2018 року у справі N 641/8243/14-ц). В цьому ж контексті суди мотивують таку позицію тим, що законом визначений чіткий механізм звернення до МТСБУ для отримання відшкодування шкоди за рахунок коштів Фонду захисту потерпілих, який, зокрема, передбачає звернення потерпілого із відповідною заявою в порядку, передбаченому статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" (постанова ККС від 14 червня 2018 року у справі N 357/9466/15-к). В інших випадках касаційний суд вважав правильним висновок судів нижчих інстанцій про необхідність стягнення страхового відшкодування попри те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах необхідного строку, оскільки "уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик зобов'язаний відшкодувати завдану позивачу шкоду в межах ліміту страхового відшкодування" (постанова КЦС від 21 серпня 2018 року у справі N 227/3573/16-ц). Посилання представника цивільного відповідача (страховика) на те, що потерпілий не звертався до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, було відхилено (постанова ККС від 30 серпня 2018 року у справі N 732/865/16-к). Окрім цього, колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи звернула увагу на постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 910/7449/17 та від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц, які, на думку колегії, стосуються аналізованої проблеми. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні прокурор зазначила, що касаційну скаргу вважає необґрунтованою і просить залишити її без задоволення, рішення нижчих інстанцій без змін, в тому числі в частині вирішення цивільного позову. Обґрунтовує свою правову позицію з посиланням на частину 5 статті 128 КПК України і вважає, що норми КПК України дозволяють субсидіарно застосовувати норми цивільного процесуального законодавства у випадку, якщо КПК України не врегульовані процесуальні відносини. Прокурор також звернула увагу на те, що потерпілому внаслідок ДТП було спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості і він перебував на стаціонарному лікуванні. Прокурор наголосила, що у більшості випадків потерпілі не мають навіть фізичної можливості звернутись із такою заявою; тому відсутність заяви потерпілого в кримінальному провадженні не може бути перешкодою для задоволення цивільного позову. Засуджений ОСОБА_6 в судове засідання не з'явився, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином. Від потерпілого ОСОБА_7 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. МТСБУ у своїй касаційній скарзі також просило розглядати справу за відсутності свого представника. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що цивільний позов у цьому кримінальному провадженні заявлено потерпілим від кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України ОСОБА_7 до цивільного відповідача МТСБУ. Тому висновки про застосування норм права стосуватимуться тих правовідносин, які є предметом касаційного розгляду у межах цього кримінального провадження. (1) Щодо пред'явлення позову до МТСБУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, в межах кримінального провадження Відповідно до статей 55, 124 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору. Згідно з положеннями частини 2 статті 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. Відповідно до частини 1 статті 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Стаття 62 КПК України передбачає, що цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред'явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом. Правовий статус МТСБУ визначено в Законі "Про ОСЦПВВНТЗ". Так, за пунктом 39.1. статті 39 цього Закону МТСБУ є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Таке бюро є непідприємницькою (неприбутковою) організацією і здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, законодавства України та свого Статуту. Відповідно до пункту 22.1. статті 22 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" у разі настання події, яка є підставою для проведення регламентної виплати, МТСБУ у межах страхових сум, що були чинними на день настання такої події, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи. Статтею 41 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" передбачено також перелік випадків, в яких регламентні виплати здійснюються саме МТСБУ за рахунок коштів з централізованих страхових резервних фондів чи з коштів фонду страхових гарантій. Згідно з пунктом 41.1. статті 41 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, зокрема, транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі. В справі, що розглядається, внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, ОСОБА_6 було заподіяно шкоду здоров'ю потерпілого ОСОБА_7 у виді тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Спричинення цих наслідків перебуває у причиновому зв'язку із діяннями ОСОБА_6, а саме вчиненням ним ДТП, який не застрахував цивільно-правову відповідальність як власник транспортного засобу. Відповідно до пункту 41.1. статті 41 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" саме МТСБУ відшкодовує шкоду потерпілому, оскільки шкода заподіяна транспортним засобом, власник якого (ОСОБА_6) не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. З метою гарантування правової визначеності щодо застосування інституту цивільного позову у кримінальному провадженні та з метою забезпечення єдності та сталості відповідної судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини 1 статті 128 КПК України щодо можливості пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні, зокрема, до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за завдану шкоду, треба розуміти як можливість пред'явлення зазначеного позову до будь-якої особи (фізичної або юридичної), яка за законом виконує обов'язок з відшкодування шкоди, завданої підозрюваним (обвинуваченим чи неосудною особою), як це має місце у випадку з МТСБУ у справі, що розглядається. Тому в контексті частини 1 статті 128 КПК України юридичною особою, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого чи неосудної особи, може бути МТСБУ у випадках, передбачених статтею 41 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ". Адже МТСБУ виступає такою юридичною особою, яка за законом несе цивільну відповідальність перед особою, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди і яка має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити до неї цивільний позов. Залучення МТСБУ як цивільного відповідача узгоджується зі статтями 62, 128 КПК України. Крім цього, таке тлумачення відповідає положенням статей 47, 48 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), за якими здатністю особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільною процесуальною дієздатністю), так само як і можливістю бути позивачем та відповідачем у суді, наділені юридичні особи. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цивільний позов може бути пред'явлено в межах кримінального провадження до МТСБУ як до цивільного відповідача, оскільки його зобов'язання витікають із положень Закону "Про ОСЦПВВНТЗ". (2) Щодо попереднього звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, наведеними в ухвалі про передачу цього провадження, і вважає, що визначений Законом "Про ОСЦПВВНТЗ" порядок звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про здійснення страхового відшкодування є не досудовим порядком урегулювання спору, визначеним як обов'язковий в розумінні статті 124 Конституції України, а позасудовою процедурою здійснення страхового відшкодування, яка загалом не виключає право особи безпосередньо звернутися до суду з позовом про стягнення відповідного відшкодування. Обов'язок відшкодування шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою, у тому числі, якщо йдеться про вчинення злочину, передбаченого ст. 286 КК України, обумовлений не порушенням певного договірного зобов'язання, а фактом спричинення шкоди майну, здоров'ю та життю людини. Застосування положень Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" у кримінальному судочинстві не повинно суперечити його засадам і обмежувати права потерпілого. Право особи у випадку завдання шкоди кримінальним правопорушенням, передбаченим ст. 286 КК України, порушене саме фактом заподіяння такої шкоди. А тому особа вправі самостійно обирати способи відшкодування такої шкоди. Це також узгоджується зі статтями 15, 16 ЦК України. Законодавець передбачає дві підстави для виплати страхового відшкодування потерпілому. Перша з них - передбачена статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ". Шкода може бути відшкодована на підставі звернення потерпілого до МТСБУ за умови подання ним відповідної заяви про таке відшкодування. Інший спосіб передбачає можливість звернення за відшкодуванням до суду з вимогою до МТСБУ про відшкодування шкоди та ухвалення відповідного судового рішення. Так, згідно з пунктом 36.1. статті 36 Закону рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв'язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду у разі, якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Протилежний підхід, який ставив би у залежність право потерпілого на компенсацію за результатами кримінального провадження від попереднього звернення чи незвернення з заявою до цих осіб, призвів би до істотного обмеження, чи навіть повного нівелювання його права на судовий захист у кримінальному процесі, встановленого статтею 128 КПК України. Отже, МТСБУ приймає таке рішення про здійснення відшкодування (регламентної виплати) також і на підставі рішення суду у разі, якщо спір розглядався в судовому порядку. У постанові КЦС від 21 серпня 2018 року у справі N 227/3573/16-ц касаційний суд висловився про необхідність стягнення страхового відшкодування не зважаючи на те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах необхідного строку, а в постанові ККС від 30 серпня 2018 року у справі N 732/865/16-к посилання страховика на те, що потерпілий не звертався до нього із заявою про виплату страхового відшкодування, було відхилено касаційним судом. У постанові колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 березня 2018 року у справі N 910/426/17 суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій і зазначив таке: "потерпіла особа не зобов'язана звертатися до особи, у якої застраховано цивільно-правову відповідальність заподіювача шкоди. Таке право, враховуючи висновок, викладений у рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002, може бути реалізоване безпосередньо шляхом подання відповідного позову до суду. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами в залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту". У системному зв'язку зі статтею 36 положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 цього Закону щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права. Крім цього, у підпункті 37.1.3 пункту 37.1. статті 37 вищезазначеного Закону передбачено іншу підставу для відмови у відшкодуванні - невиконання потерпілим або іншою особою, яка має право на його отримання, своїх обов'язків, визначених цим Законом, якщо це призвело до неможливості страховика (МТСБУ) встановити факт дорожньо-транспортної пригоди, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди. Таким чином, у зазначеній нормі втілено загальний принцип недопустимості формального підходу до вирішення питання про здійснення або нездійснення компенсації і надання пріоритету зовнішній формі юридично значущих дій або бездіяльності над їх змістом і наслідками. Адже підставою для відмови у відшкодуванні визнаються не будь-які порушення регламентованої цим законом процедури, а лише ті, що призвели до неможливості встановлення обставин, які мають істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність підстав для здійснення виплат і визначення їх розміру. Водночас у межах кримінального провадження за ст. 286 КК України факт, обставини ДТП, особа, винна у її настанні, характер і розмір завданої шкоди встановлюються судом як обставини, що мають істотне значення для кримінальної справи і належать до предмету доказування. Тобто в цьому разі незвернення потерпілого безпосередньо до МТСБУ або страховика жодним чином не перешкоджає з'ясуванню обставин, з якими законодавець пов'язує підстави для виплати відшкодування. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про те, що для задоволення в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до МТСБУ про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ", не є обов'язковим. Оскільки Велика Палата Верховного Суду вважає, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ", загалом не виключає право особи безпосередньо звернутися до суду із позовом до МТСБУ (зобов'язання якого витікають із положень закону, але за характером є ідентичними зобов'язанням страховика) про стягнення відповідного відшкодування, то інші питання, визначені колегією Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, не потребують окремої відповіді. Щодо посилання на практику Великої Палати Верховного Суду, а саме на постанови від 5 червня 2018 року у справі N 910/7449/17 та від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц суд звертає увагу на таке. У справі, що розглядається, йдеться про звернення з цивільним позовом потерпілого до цивільного відповідача, тобто про правовідносини щодо відшкодування заподіяної шкоди шляхом подання цивільного позову до суду в межах кримінального провадження, які виникли безпосередньо між потерпілим від ДТП та МТСБУ. Постанова від 5 червня 2018 року у справі N 910/7449/17 стосувалася реалізації страховиком, який відшкодував шкоду потерпілому, права вимоги до страховика заподіювача шкоди. У цій справі страхова компанія на підставі договору добровільного страхування внаслідок вчинення ДТП виплатила страхове відшкодування власнику автомобіля (потерпілому), після чого отримала право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду (винуватця), цивільно-правова відповідальність якого була застрахована відповідачем (страховиком заподіювача шкоди) згідно з договором (полісом) обов'язкового страхування. Правова позиція, сформульована у постанові від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц, стосувалася питання про наявність можливості у страховика, який виплатив страхове відшкодування на підставі договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, своєму страхувальнику, самостійно обирати, до кого саме звертатися з вимогою про стягнення суми виплаченого страховиком відшкодування: до винної особи чи у межах ліміту відповідальності страховика, в якого винна особа застрахувала цивільно-правову відповідальність, - до цього страховика. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Таким чином, висновки, зроблені в обох наведених постановах Великої Палати Верховного Суду не суперечать висновкам, зробленим у цій справі. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Питання правильності кваліфікації, виду та розміру покарання, а також часткового задоволення цивільного позову щодо відшкодування моральної шкоди скаржником не оспорюється. Предметом касаційного розгляду у цій справі є порядок та розмір відшкодування шкоди МТСБУ, заподіяної внаслідок ДТП потерпілому ОСОБА_7 Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. Велика Палата Верховного Суду висловила свою правову позицію щодо того, що позов до МТСБУ (зобов'язання якого витікають із положень закону, але за характером є ідентичними зобов'язанням страховика) щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, в межах кримінального провадження, може бути пред'явлено до суду. Крім цього, для розгляду в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до МТСБУ про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ", не є обов'язковою умовою. Таким чином, аргументи заявника про порушення вимог статей 35, 36 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" у зв'язку з незверненням потерпілого із заявою про виплату відшкодування Велика Палата Верховного Суду відхиляє. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що у підпункті "а" пункту 41.1 статті 41 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" встановлено обов'язок МТСБУ щодо відшкодування шкоди потерпілим у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, незалежно від того, чи належить ця особа до категорії, передбаченої пунктом 13.1 статті 13 Закону, є правильним. Тому аргументи про порушення вимог цивільного процесуального законодавства внаслідок неподання до суду першої інстанції документу, який підтверджує право ОСОБА_6 на звільнення від обов'язку страхування цивільно-правової відповідальності, викладені в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду також відхиляє. Відповідно до частини 1 статті 129 КПК України суд, ухвалюючи, зокрема, обвинувальний вирок, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому залежно від доведеності підстав і розміру позову. У скарзі звернено увагу касаційного суду на те, що судами належним чином не обґрунтовано суму матеріальної шкоди, стягнутої з МТСБУ, оскільки відсутні документи, які підтверджують потребу придбання медичних препаратів та додаткового харчування для потерпілого; вказано, що витрати та необхідність їх здійснення мають бути підтверджені документально відповідним закладом охорони здоров'я. У цивільному позові потерпілого сума матеріальної шкоди була визначена в розмірі 16 629 грн 40 коп. з якої: вартість медичних препаратів становить 4 845, 75 грн. медичного устаткування - 9 580 грн 00 коп. продуктів харчування - 2 203 грн 65 коп. Суд першої інстанції стягнув з МТСБУ на користь потерпілого матеріальну шкоду, заподіяну злочином у розмірі 16 629 грн 40 коп. що, за його висновками, підтверджено квитанціями на купівлю медикаментів та проведення лікування. Апеляційний суд не взяв до уваги посилання про недоведеність вимог потерпілого щодо стягнення на його користь витрат, пов'язаних з лікуванням, оскільки такі твердження, на думку суду, спростовуються наявними у справі доказами, зазначивши при цьому про наявність у справі висновку експерта від 25 червня 2016 року N 286/2016 з інформацією про те, що внаслідок ДТП потерпілий ОСОБА_7 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров'я; виписок з медичних карток N 15777 та N 25003, згідно з якими потерпілий перебував на стаціонарному лікуванні в комунальній міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги. Апеляційний суд дійшов також висновку про те, що за час лікування потерпілий поніс витрати, зокрема, на медичні препарати, що підтверджується долученими до цивільного позову квитанціями. Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що судом першої інстанції обґрунтовано стягнуто з МТСБУ на користь потерпілого ОСОБА_7 16 629 грн 40 коп заподіяної матеріальної шкоди. Скаржник у своїй касаційній скарзі стверджує, що в силу вимог пункту 24.1. статті 24 Закону "Про ОСЦПВВНТЗ" відшкодовуються лише обґрунтовані витрати. Так, згідно з цією нормою у зв'язку з лікуванням потерпілого відшкодовуються обґрунтовані витрати, пов'язані з доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням, протезуванням та реабілітацією потерпілого у відповідному закладі охорони здоров'я, медичним піклуванням, лікуванням у домашніх умовах та придбанням лікарських засобів. Зазначені в цьому пункті витрати та необхідність їх здійснення мають бути підтверджені документально відповідним закладом охорони здоров'я. Скаржник зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які документи медичного закладу, які б підтверджували необхідність придбання таких препаратів. Зазначає, що до суми медичних препаратів також включено благодійну допомогу у розмірі 500 грн. сплачену на рахунок лікарні швидкої допомоги відповідно до квитанції N 1469 від 13 жовтня 2016 року; вартість оплаченого товару в розмірі 5 000 грн згідно з квитанцією до прибуткового касового ордеру N 180 від 5 жовтня 2016 року згідно з накладною N КА161005-3, яка в матеріалах справи відсутня. МТСБУ звертає увагу також на визначену потерпілим вартість харчування в сумі 2 203 грн 65 коп і вважає, що необхідне харчування забезпечується лікарнею швидкої медичної допомоги. При цьому посилається на частину 2 пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" де зазначено, що компенсація (відшкодування) витрат на додаткове харчування, якщо його неможливо забезпечити в лікувально-профілактичному або реабілітаційному закладі, визначається за раціоном, складеним дієтологом чи лікарем, який лікує, та затвердженим МСЕК (у відповідних випадках - судово-медичною експертизою) на підставі інформації органів державної статистики про середні ціни на продукти харчування в торговельній мережі того місяця, в якому їх придбали. Скаржник стверджує, що в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б свідчили про необхідність такого додаткового харчування. Велика Палата Верховного Суду з цього приводу вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини 5 статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Оскільки процесуальні відносини щодо підстав для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд в порядку цивільного судочинства не врегульовані нормами КПК України, то в цій справі застосуванню підлягають також положення ЦПК України, а саме статті 411 ЦПК України. Відповідно до частини 3 статті 411 ЦПК України, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. З матеріалів справи видно, що розмір сум, які були заявлені позивачем у цивільному позові, та які підлягали відшкодуванню як певні види витрат, а також те, що заявлені витрати є обґрунтованими, не були досліджені судами. Узагальнене посилання суду першої інстанції, а також суду апеляційної інстанції при перегляді вироку в частині заявленого цивільного позову на те, що за час лікування потерпілий поніс витрати, зокрема, на медичні препарати, що підтверджується долученими до цивільного позову квитанціями, без безпосереднього дослідження цих витрат та доказів, які їх підтверджують в конкретно визначених розмірах, не може вважатись достатнім під час визначення розміру матеріальної шкоди, що підлягає стягненню з МТСБУ. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 16 629 грн 40 коп зроблено без належного з'ясування доведеності підстав і розміру цих позовних вимог. Виходячи із викладеного, вирок Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року підлягають скасуванню в частині задоволення цивільного позову, а справа у скасованій частині - направленню на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. Під час нового розгляду цивільного позову в порядку цивільного судочинства суду необхідно дослідити наявні у справі докази, що стосуються заявленого позову та визначити суму матеріальної шкоди, що підлягає стягненню з МТСБУ на користь потерпілого ОСОБА_7 із врахуванням висновків щодо застосування норм права, які викладені у цій постанові. Висновок про застосування норми права Положення частини 1 статті 128 КПК України щодо можливості пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні особою, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, зокрема, до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, треба розуміти як можливість пред'явлення зазначеного позову до Моторного (транспортного) страхового бюро України як юридичної особи, на яку статтею 41 Закону "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" покладено обов'язок відшкодування такої шкоди. Для розгляду в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до Моторного (транспортного) страхового бюро України про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не є обов'язковим. Враховуючи викладене та керуючись статтями 128, 433, 434-1, 434-2, 436, 438, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, статтями 409, 411 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника цивільного відповідача - Моторного (транспортного) страхового бюро України на вирок Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року у справі N 465/4621/16-к задовольнити частково. 2. Вирок Франківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2017 року стосовно ОСОБА_6 в частині вирішення цивільного позову щодо стягнення коштів з Моторного (транспортного) страхового бюро України на користь ОСОБА_7 скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства. В решті судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2019 року м. Київ Справа N 201/12812/16-ц Провадження N 14-564цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - ГТУЮ у Дніпропетровській області), Міністерство юстиції України (далі - МЮ України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 року у складі колегії суддів Макарова М.О., Деркач Н.М., Петешенкової М.Ю. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ГТУЮ у Дніпропетровській області, МЮ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ДКС України, про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу влади, та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що з 29 грудня 2000 року він є арбітражним керуючим, однак з 23 червня 2014 року дію свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого припинено на підставі наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 про анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого. Підставою для винесення наказу став лист ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1 до управління з питань банкрутства Департаменту нотаріату та банкрутства МЮ України. Зазначав, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 12 серпня 2016 року, визнано протиправним наказ МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 у частині анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3, зобов'язано МЮ України відновити арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору) ОСОБА_3 дію свідоцтва на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 та внести до Єдиного державного реєстру арбітражних керуючих України інформацію щодо відновлення арбітражному керуючому ОСОБА_3 дії вказаного свідоцтва. Оскільки дія свідоцтва припинена з 23 червня 2014 року до 06 січня 2016 року і він не отримав оплату за його послуги як арбітражного керуючого, вважав, що йому завдано шкоду незаконним рішенням органу влади, у тому числі й моральну. Просив стягнути солідарно з відповідачів недоотриману плату за надані послуги арбітражного керуючого у розмірі 52 876,66 грн та 18 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів на підтвердження шкоди, завданої діями відповідачів, та наявності причинного зв'язку між шкодою та їх діями. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2016 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спір, який пов'язаний з вимогами про відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, та за своїм суб'єктним складом підпадає під дію статті 1 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), належить до компетенції господарських судів. Крім того, спір виник між ОСОБА_3 та відповідачами з питань застосування Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), а тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що розгляд справи належить до господарського судочинства, оскільки позов подано з підстав прийняття незаконного рішення про припинення дії свідоцтва арбітражного керуючого, чим позбавлено позивача можливості працювати, отримувати дохід від діяльності та завдано шкоду, у тому числі й моральну. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 18 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2018 року визначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження в складі п'яти суддів без повідомлення учасників справи, а ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 29 грудня 2000 року Міністерство економіки України видало ОСОБА_3 ліцензію НОМЕР_2 на право провадження підприємницької діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Згідно зі свідоцтвом про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 ОСОБА_3 має право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Відповідно до наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5, виданого на підставі листа ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1, дію свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3 припинено. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 12 серпня 2016 року, визнано протиправним наказ МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 у частині анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3, зобов'язано МЮ України відновити арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору) ОСОБА_3 дію свідоцтва на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 та внести до Єдиного державного реєстру арбітражних керуючих України інформацію щодо відновлення арбітражному керуючому ОСОБА_3 дію вказаного свідоцтва. Наказом МЮ України від 25 грудня 2015 року N 2778/5 скасовано пункт 1 наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 "Про анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), виданого ОСОБА_3.". На момент припинення дії свідоцтва арбітражного керуючого ОСОБА_3 був призначений арбітражним керуючим у справах N 24/5005/10848/2012, N 29/5005/952/2012, N 34/5005/10374/2012, які порушені Господарським судом Дніпропетровської області. Позивач вважав, що наказом МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5, виданим на підставі листа ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1, порушено його права як фізичної особи, а саме на отримання заробітної плати (грошової винагороди). Також зазначав, що унаслідок незаконних дій відповідачів він зазнав моральних страждань. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України). У позові ОСОБА_3 просив стягнути солідарно з відповідачів недоотриману плату за надані послуги арбітражного керуючого у розмірі 52 876,66 грн та 18 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Згідно зі статтею 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових осіб та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Статтею 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Зі змісту позовних вимог убачається, що ОСОБА_3 саме як фізична особа, а не арбітражний керуючий звернувся до суду за захистом своїх цивільних прав. При цьому зазначав, що наказ МЮ України, яким припинено дію свідоцтва, на його думку, порушив право на отримання ним заробітної плати від здійснення діяльності арбітражного керуючого, чим йому завдано моральної шкоди. Тобто такі позовні вимоги не підвідомчі господарському суду в силу положень статті 12 ГПК України. Відповідно до частин першої та третьої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. За таких обставин апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, безпідставно вказав, що за суб'єктним складом даний спір підпадає під дію статті 1 ГПК України і належить до компетенції господарських судів, як і те, що спір між сторонами виник з питань застосування Закону N 2343-XII. ЦПК України не передбачав обмежень щодо розгляду спору між фізичною і юридичною особою про відшкодування моральної шкоди в порядку цивільного судочинства. У той же час ГПК України не містив права на звернення фізичної особи до суду з подібними вимогами. Таким чином, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про його належність до юрисдикції господарських судів України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвалу суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України оскаржуване судове рішення необхідно скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції дляпродовження розгляду. Оскільки розгляд справи не вирішено, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 рокускасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2019 року м. Київ Справа N 920/715/17 Провадження N 12-199гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Салівонського С.П., учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" - Паркулаб А.В., Головного управління Національної поліції в Сумській області - Давиденко О.В., Бітюков Д.В., Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області - Іонова Г.В., Прокуратури - Рудак О.В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року (судді Хачатрян В.С., Сіверін В.І., Слободін М.М.) у справі N 920/715/17 Господарського суду Сумської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" (далі - ТОВ "Пандеон", позивач) до Головного управління Національної поліції в Сумській області (далі - ГУНП в Сумській області), Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України, за участю прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області, Державної казначейської служби України про стягнення 14 704 230, 36 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1.Короткий зміст позовних вимог 1.1. ТОВ "Пандеон" звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом про стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області у розмірі 1 687 773,47 грн. збитків, понесених у зв'язку із втратою майна; стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області в розмірі 2 664 726,54 грн упущеної вигоди; стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області, в розмірі 10 351 730,35 грн збитків, що складаються зі стягнутих з позивача на користь третьої особи за судовим рішенням штрафних санкцій і судового збору. 1.2. Мотивуючи позов, ТОВ "Пандеон" вказувало на те, що збитки, заявлені до стягнення, понесені ним у зв'язку з бездіяльністю ГУНП в Сумській області, яке не повернуло вилучений на підставі ухвали Приморського районного суду товар після скасування арешту на цей товар у повному обсязі та своєчасно. 1.3. Позивач посилався на приписи статей 22, 1166, 1172, 1173, 1174, 1176, 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 47, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 167-169 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року N 1104 (далі - Порядок N 1104). 1.4. Позивач також зазначив, що зміст статей 1173-1174 ЦК України прямо вказує, що шкода відшкодовується незалежно від вини органів або посадової особи, яка її завдала, а отже в цій справі не підлягає встановленню наявність або відсутність вини ГУНП в Сумській області, яке не забезпечило збереження майна позивача та не виконало приписи статті 169 КПК України. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. 2.2. Рішення мотивовано тим, що позивач не довів наявності у діях (бездіяльності) відповідачів усіх елементів цивільного правопорушення, а також не довів того, що саме відповідачами у цій справі завдано шкоди позивачу в розмірі 14 704 230, 36 грн. Оскільки відповідач не приймав незаконних рішень, не вчиняв незаконних дій чи бездіяльності, які спричинили завдану позивачу шкоду, то безпідставними та необґрунтованими є також посилання позивача на положення статей 1173 та 1174 ЦК України, що передбачають відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, посадовою або службовою особою органу державної влади незалежно від вини цих органів та цих осіб. 2.3. Разом з цим, місцевий господарський суд вважає, що у даному випадку до спірних правовідносин має застосовуватися спеціальна норма, а саме частина шоста статті 1176 ЦК України, якою передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, тобто відповідно до загальних положень глави 82 цього Кодексу. 2.3. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року рішення Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року було скасовано та прийнято нове судове рішення, яким позов задоволено; стягнуто з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області на користь ТОВ "Пандеон" 14 704 230,36 грн у рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області; стягнуто з ГУНП в Сумській областіна користь ТОВ "Пандеон" 220 563,45 грн судового збору за подання позовної заяви та 330 845,18 грн судового збору за подання апеляційної скарги. 2.4. Посилаючись на положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику Європейського суду з прав людини, господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правовому захисту на підставі норм Конвенції підлягають як право позивача вимагати виконання судового рішення про повернення майна, так і право мирного володіння майном, яке полягає в отриманні (поверненні у власність) майна й отриманні прибутків від нього, у зв'язку із чим позов підлягає задоволенню. 2.5. При цьому суд також врахував, що строк виконання обов'язку повернути майно вже наступив, а заява відповідача про виконання цього обов'язку у невизначений термін юридично еквівалентна невиконанню цього обов'язку. Крім того, майно вибуло з володіння власника внаслідок адміністративної процедури, тобто поза його волею, і з порушенням закону, що встановлено рішеннями судів, а за таких обставин покладення ризику зникнення майна на самого позивача суперечить принципу справедливості. 3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У квітні 2018 року заступник прокурора Харківської області подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року, в якій просив постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 3.2. Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що неправомірність дій (бездіяльності) службових чи посадових осіб ГУНП в Сумській області повинна бути доведена належними доказами - відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиціальне значення для справи про відшкодування збитків; разом з цим, таке рішення позивач до матеріалів справи не надав, провадження щодо визнання дій протиправними не ініціював. 3.3. Апеляційний суд не врахував приписи статей 303, 304, 306, 307 КПК України, якими регламентовано порядок оскарження та розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, в тому числі скарг володільця тимчасово вилученого майна при неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 КПК України. 3.4. Надана ж апеляційним господарським судом оцінка протиправності дій чи бездіяльності працівників поліції під час досудового розслідування у кримінальному провадженні під час вчинення процесуальних дій щодо вилучення майна та його неповернення здійснена поза компетенцією та всупереч вимогам законодавства. 3.5. Також за доводами касаційної скарги, апеляційний суд не взяв до уваги, що вилучення майна у позивача, накладення арешту на майно, а також його передача на зберігання відповідальній особі була здійснена у межах кримінального провадження працівниками слідчого відділу Приморського ВП в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі - СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області) і при передачі матеріалів цього кримінального провадження до прокуратури Сумської області для організації досудового слідства, а у подальшому до ГУНП в Сумській області, передача вилученого майна позивача не відбулася. Водночас дії слідчого ГУНП в Сумській області були направлені на повернення вилученого майна. 3.6. Крім того, відповідно до Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду у даному випадку особою, відповідальною за збереження тимчасово вилученого майна, є Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮК "Парус" (далі - ТОВ "ЮК "Парус"), яка взагалі не є стороною у цій справі. 3.7. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки складу та розміру заявленої до стягнення суми збитків; не з'ясував реальної вартості втраченого майна; не дослідив належність доказів, якими позивач доводив, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу і чи стала неправомірна поведінка відповідача підставою для спричинення йому збитків у вигляді упущеної вигоди; також суд апеляційної інстанції не зазначив підстав для включення до розміру збитків коштів, які були стягнуті з позивача за рішенням Господарського суду Сумської області у справі N 922/1013/17. 3.8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу N 920/715/17 разом із касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.9. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що апеляційний господарський суд за наслідками розгляду цієї справи дійшов висновку про порушення учасником справи (ГУНП в Сумській області) приписів КПК України, що, за висновком суду апеляційної інстанції, виражається у протиправній бездіяльності першого відповідача та є елементом складу цивільного правопорушення. 3.10. На думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, питання самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю вказаних органів, має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 3.11. Ухвалою від 23 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 4. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4.1. На виконання умов контракту Н16-00117 від 10 березня 2016 року, укладеного HAYROCKSALESL.P. (продавець) і ТОВ "Пандеон" (покупець), HAYROCKSALESL.P. поставив позивачу п'ять контейнерів товару (тканини). 4.2. У провадженні СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області перебувало кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016160500006876 від 4 жовтня 2016 року за частиною першою статті 364 Кримінального кодексу України за фактом зловживання службовим становищем службовими особами позивача. 4.3. Відповідно до ухвал слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 6, 7 та 17 жовтня 2016 року в ході досудового розслідування цього кримінального провадження слідчим СВ Приморського ВП в м. Одеса ГУНП в Одеській області проведені обшуки згаданих контейнерів, належних позивачу. За результатом проведеного обшуку майно, яке містилося у контейнерах, вилучено, а ухвалами слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 21 та 31 жовтня 2016 року товар, який містився у контейнерах, арештовано. 4.4. Майно, на яке суд наклав арешт, слідчий СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області передав на відповідальне зберігання ТОВ "ЮК "Парус" в м. Одеса згідно з актами приймання-передачі N 1/19/10 від 19 жовтня 2016 року, N 22/10/16 від 22 жовтня 2016 року, N 28/10/16/1 від 28 жовтня 2016 року, N 28/10/16/2 від 28 жовтня 2016 року. 4.5. Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2016 року, якою було арештовано товар в контейнері АССU5001466, скасовано Апеляційним судом Одеської області 17 листопада 2016 року. 4.6. 10 лютого 2017 року ухвалою слідчого судді Ковпаківського районного суду м. Суми у справі N 592/1354/17 частково задоволено клопотання позивача про скасування арешту майна та зобов'язання вчинити певні дії, скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" в ході проведення обшуку контейнера PONU7793473, а саме: 1019 тюків тканини; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера ECMU2091671, а саме, мішки з тканиною у кількості 256 штук, мішки з ярликами для зразків тканини у кількості 3 штуки, пакет зі зразками тканини у кількості 2 штуки; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнераMSKU1147347, а саме: 1068 рулонів тканини вагою брутто 27760 кг; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера TGHU9506825, а саме: 571 мішків з тканиною. В частині зобов'язання старшого слідчого групи слідчих майора поліції СВ Сумського ВП ГУНП в Сумській області Подопригори С.Б. повернути майно ТОВ "Пандеон", суд відмовив, вважаючи, що відповідно до приписів статті 303 КПК України дана вимога заявлена передчасно. 4.7. Незважаючи на скасування арешту і неодноразові вимоги повернути товар, станом на момент звернення з позовом до суду у даній справі, товар було повернуто позивачу лише частково; товар з контейнерів АССU5001466 та MSKU1147347 був повернутий позивачу 21 лютого 2017 року, а товар з контейнеру PONU7793473 - 20 лютого 2017 року. 4.8. Товар з контейнерів ECMU2091671 та TGHU9506825 не повернуто. Вартість товару, який не повернуто позивачу, складає згідно з інвойсами 65125,8 дол. США, що еквівалентно 1 687 773,47 грн (за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову). 4.9. Постановою ГУНП в Сумській області від 20 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні клопотання директора ТОВ "Пандеон" про повернення тканини, що містилася в контейнерах ECMU2091671 та TGHU9506825. 4.10. ГУНП в Сумській області повідомило, що повернути вилучене під час обшуків контейнерів ECMU2091671 та TGHU9506825 майно на даний час не можливо, оскільки місцезнаходження цього майна після його передачі Приморським ВП ГУНП Одеської області на зберігання ТОВ "ЮК "Парус" невідоме. За фактом неповернення речових доказів, на які накладено арешт, відносно посадових осіб ТОВ "ЮК "Парус" порушено кримінальне провадження за частиною першою статті 388 Кримінального кодексу України, кримінальна справа знаходиться в провадженні органів досудового розслідування ГУНП Одеської області. 4.11. Також суди встановили, що 10 жовтня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Суми-Руно" (покупець) (далі - ТОВ "Суми-Руно") та позивач (постачальник) уклали договір поставки N 15, за умовами якого позивач зобов'язався передавати у власність покупця тканини та фурнітуру (товар), а покупець зобов'язався приймати та оплачувати товар. 4.12. Позивач не виконав належним чином зобов'язання за договором з поставки товару ТОВ "Суми-Руно", незважаючи на формальне усунення перешкоди в поставці у вигляді скасування арешту на товар, що мав бути поставлений. Позивач не зміг виконати зобов'язання за договором у зв'язку з неповерненням або невчасним поверненням слідчим належного йому товару після скасування арешту. 4.13. У зв'язку з порушенням ТОВ "Пандеон" умов договору ТОВ "Суми-Руно" звернулось до господарського суду з позовом про стягнення 10 198 749,12 грн. Рішенням Господарського суду Харківської області від 19 квітня 2017 року у справі N 922/1013/17, яке набрало законної сили, позовні вимоги задоволено, стягнуто на користь ТОВ "Суми-Руно" з ТОВ "Пандеон" 10 198 749,12 грн пені за несвоєчасне виконання обов'язку з поставки товару та 152 981,23 грн судового збору. 4.14. Звертаючись із цим позовом, ТОВ "Пандеон" просило стягнути з Державного бюджету України 1 687 773,47 грн збитків, понесених у зв'язку із втратою майна; 2 664 726,54 грн упущеної вигоди, розмір якої обчислено як різницю між вартістю непоставленого товару за договором поставки і вартістю цього товару за інвойсами від 04 вересня 2016 року N 904-16-7 та N 830-21-16-7; а також 10 351 730,35 грн збитків, що складаються зі стягнутих з позивача штрафних санкцій і судового збору. 5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 5.2. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 5.3. Відповідно до статті 22 ЦКУкраїни, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 5.4. За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. 5.5. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. 5.6. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. 5.7. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). 5.8. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України. 5.9. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. 5.10. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. 5.11. Дії (бездіяльність) ГУНП в Сумській області, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов'язки (статті 11 ЦК України). 5.12. Статтею 16 КПК України визначено, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. 5.13. За змістом статті 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. 5.14. Обов'язок уповноваженої службової особи забезпечити схоронність тимчасово вилученого майна в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, визначений частиною четвертою статті 168 КПК України. 5.15. Порядком N 1104 визначені правила зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, та схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження. 5.16. Відповідно до пункту 27 Порядку N 1104 схоронність тимчасово вилученого майна до повернення майна власнику у зв'язку з припиненням тимчасового вилучення майна або до постановлення слідчим суддею, судом ухвали про накладення арешту на майно, забезпечується згідно з пунктами 1-26 цього Порядку. 5.17. Відповідно до статті 174 КПК України арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. 5.18. За статтею 169 КПК України у разі скасування арешту тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено. 5.19. Отже, обов'язок належно зберігати тимчасово вилучене майно та негайно повернути тимчасово вилучене майно після скасування ухвали про накладення арешту на майно прямо передбачений чинним законодавством. 5.20. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. 5.21. Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 5.22. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 5.23. Законом України N 475/97 від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України. 5.24. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права. 5.25. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 5.26. При цьому відповідно до положень статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 5.27. Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ такого ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. 5.28. Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до наведених вище положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким органом у цій справі є ГУНП в Сумській області, як особа, відповідальна у спірний період за збереження та повернення тимчасового вилученого майна, та Казначейська служба, яка здійснює списання коштів з державного бюджету на підставі рішення суду. 5.29. Враховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що визначений законом обов'язок повернути майно не виконанийі державою Україна у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна, в зв'язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків. 5.30. Щодо посилання в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на виключну правову проблему в питанні самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази. 5.31. Суд апеляційної інстанції вірно взяв до уваги відповідні судові рішення про скасування арешту товару та повідомлення працівників відповідача про неможливість повернути цей товар як належні та допустимі докази протиправності позбавлення позивача належного йому майна. 5.32. Стверджуючи про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження, як підстави для відшкодування шкоди, скаржник не врахував, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв'язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК. 5.33. Розглядаючи доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості та недоведеності розміру стягнутої судовим рішенням шкоди, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником. 5.34. Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача. 5.35. За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено. 5.36. Втім, постанова суду апеляційної інстанції не містить достатнього обґрунтування того, що позивач довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями органів держави (в тому числі ГУНП в Сумській області) та збитками, які позивач зазнав у зв'язку з понесенням ним додаткових витрат (пені, судового збору), стягнутих за судовим рішенням на користь ТОВ "Суми-Руно" за неналежне виконання договору поставки N 15 від 10 жовтня 2016 року; наявність у цьому випадку складових цивільного правопорушення взагалі не була предметом дослідження та оцінки суду апеляційної інстанції. 5.37. Разом з тим, положення частини першої статті 225 ГК України регулюють склад збитків, що підлягають відшкодуванню особами, які допустили господарське правопорушення, порушили господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності. В силу статті 42 ГК України підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання самостійно на власний ризик і майнові втрати від такої діяльності, обумовлені договірними зобов'язаннями сторін, не можуть покладатися на державу за самим лише фактом їх понесення в будь-якому разі. 5.38. Окремо слід зазначити, що, враховуючи фактичну дату вилучення товару (6, 7, 17 жовтня 2016 року) укладаючи договір поставки N 15 10 жовтня 2016 року, позивач був обізнаний про тимчасове позбавлення його прав володіння та користування відповідним майном, тобто у питанні можливості додержання строків поставки вилученого майна, передбачених договором, діяв на власний ризик. 5.39. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення 10 198 749,12 грн збитків. 5.40. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 5.41. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості заявленої до стягнення 2 664 726,54 грн упущеної вигоди та вартості втраченого майна. 6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 6.2. Враховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення у цій справі скасувати та прийняти нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Висновок щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року та рішення Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року скасувати. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" (40031, м. Суми, просп. Курський, 147, код ЄДРПОУ 32024572) 4 352 500,01 грн (чотири мільйони триста п'ятдесят дві тисячі п'ятсот гривень одну копійку). У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 686/1049/18 Провадження N 14-654цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Хмельницької області (далі - Прокуратура), Державна казначейська служба України (далі - ДКСУ), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року у складі судді Бондарчука В.В. та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року у складі колегії суддів Янчук Т.О., Купельського А.В., Спірідонової Т.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури, ДКСУ про визнання протиправною та скасування постанови, відшкодування шкоди, та УСТАНОВИЛА: У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 29 січня 2010 року порушено кримінальну справу за фактом незаконного заволодіння службовими особами, у тому числі Приватного підприємства "Дизайн Буд Сервіс Поділля" (далі - ПП "Дизайн Буд Сервіс Поділля", Підприємство), директором якого він є, чужим майном та легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. 10 лютого 2010 року при проведенні обшуку за місцем його роботи вилучено оригінали бухгалтерських, юридичних та банківських документів, комп'ютерну техніку, заарештовано рахунки підприємства, чим фактично зупинено роботу ПП "Дизайн Буд Сервіс Поділля". 18 листопада 2010 року стосовно позивача як директора цього Підприємства порушено кримінальну справу за частиною другою статті 212 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановами слідчого від 22, 23 листопада 2010 року та 28 березня 2011 року накладено арешт на майно позивача. 10 березня 2011 року порушено кримінальну справу стосовно позивача за частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 209, частиною третьою статті 358 КК України. Його у той же день було затримано, а постановою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2011 року позивачу обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 листопада 2013 року ОСОБА_3 виправдано за відсутністю складу злочину за частиною третьою статті 27, частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 209, частиною другою статті 366 КК України (по епізоду підробки та використання накладної N 214); за частиною другою статті 366 КК України (по епізоду підробки та передачі документів товариств до тендерного комітету) виправдано за недоведеністю участі у вчиненні цього злочину та засуджено за частиною першою статті 366 КК України зі звільненням від покарання на підставі частини п'ятої статті 74 КК України. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 28 січня 2014 року вирок у частині визнання його винним за частиною першою статті 366 КК України скасовано, справу в цій частині направлено на додаткове розслідування прокурору Хмельницької області. 16 травня 2014 року прокурор своєю постановою закрив кримінальне провадження N 32014240000000028 у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 212 та частиною другою статті 266 КК України, та вичерпанням можливостей їх отримати. Загальний строк перебування позивача під слідством та судом становить 5 років 1 місяць 11 днів, з яких 9 місяців та 16 днів - під вартою. Постановою прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Хмельницької області від 08 листопада 2017 року відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні заяви про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. На думку позивача, ця постанова є незаконною, оскільки прокурор зобов'язаний виконати вимоги статті 12 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) та прийняти постанову, визначивши розмір шкоди. Позивач зазначав, що у зв'язку з накладенням арешту на земельну ділянку та автомобіль Jeep Compass, державний номерний знак НОМЕР_1, вартість зазначеного майна істотно знизилася, збитки, завдані знеціненням автомобіля, становлять 147 258,00 грн. знеціненням земельної ділянки - 409 050,00 грн. Позивач втратив заробіток у період досудового і судового слідства на суму 2 954 081,75 грн. не отримав дохід від оренди трансформатора в сумі 4 129 197,58 грн та у зв'язку з наданням правової допомоги в кримінальному провадженні за послуги адвоката сплатив 28 000,00 грн. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив визнати протиправною (незаконною) та скасувати постанову прокурора від 08 листопада 2017 року про відмову у відшкодуванні шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, та стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку ДКСУ на його користь 2 954 081,75 грн втраченого заробітку, 4 129 197,58 грн втраченого доходу, 28 000,00 грн витрат за надання правової допомоги у кримінальній справі. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано неправомірною та скасовано постанову прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби Прокуратури Балюка В.О. від 08 листопада 2017 року, якою відмовлено у відшкодуванні ОСОБА_3 шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції керувався тим, що прокурор при прийнятті оскаржуваної постанови не дотримався вимог статей 3, 12 Закону N 266/94-ВР, тому визнав неправомірною та скасував зазначену постанову. При цьому суд вважав, що в такому випадку позивач не позбавлений можливості отримати відшкодування завданої шкоди у спосіб, визначений цим Законом, і розгляд його заяви має відбутися спочатку. Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Прокуратури задоволено частково, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд вважав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки питання відшкодування шкоди згідно із Законом N 266/94-ВР віднесено до компетенції інших державних органів, а не суду. У вересні 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні його позову та постанову апеляційного суду, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, частиною другою статті 12 Закону N 266/94-ВР прямо передбачено, що у разі незгоди з постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду. Отже, твердження апеляційного суду, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства не відповідає вимогам закону. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Згідно зі статтею 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Частиною другою статті 2 Закону N 266/94-ВРпередбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. Згідно зі статтею 3 Закону N 266/94-ВРу наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону N 266/94-ВР). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. Частинами першою та другою статті 12 Закону N 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Пунктами 11, 12 Положення встановлено, що у разі ухвалення виправдувального вироку або закриття справи судом першої інстанції, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з постановленою ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, і цей порядок залишився поза увагою апеляційного суду. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На сьогодні єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих, та яким передбачено компетентні органи, які приймають рішення про відшкодування шкоди та порядок розгляду заяви. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР. Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Із аналізу статті 12 Закону N 266/94-ВР убачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Беллет проти Франції"). Тобто позовні вимоги про відшкодування шкоди, заявлені до суду, мають бути розглянуті по суті. Такі висновки узгоджуються з правовими позиціями, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 вересня 2018 року у справі N 686/23731/15-ц (провадження N 14-298цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі N 146/1091/17 (провадження N 14-457цс18). За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргупредставника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. Постанова Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 405/4179/18 Провадження N 14-44 цс 19 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос" (далі також - позивач) до Прокуратури Кіровоградської області, Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державної казначейської служби України (далі також - відповідачі) про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року, постановлену суддею Драним В.В., і постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, прийняту колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі Дуковського О.Л., Єгорової С.М., Мурашко С.І. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос"; відповідачі: Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державна казначейська служба України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 18 950 268,00 грн на відшкодування шкоди, завданої позивачеві бездіяльністю працівників поліції та прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних у заподіянні шкоди позивачеві. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Упродовж 2000 - 2006 років керівництво позивача, зловживаючи службовим становищем, приховало доходи, шляхом незаконних оборудок за участю службових осіб КДСГ "Інгул" і Губівської сільської ради привласнило всі майнові та грошові активи позивача в особливо великих розмірах через виведення майна на належне колишньому директору ОСОБА_7 Приватне підприємство "Губівське". 2.2. Внаслідок зазначених неправомірних дій органу управління позивача Господарський суд Кіровоградської області 22 листопада 2007 року ухвалив постанову, якою визнав позивача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру у справі N 9/166. 2.3. З 27 червня 2003 року до 6 жовтня 2005 року включно Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області за вказаними фактами порушила низку кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною другою статті 366, частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу (далі - КК) України щодо привласнення коштів позивача у сумі 2 266 700,00 грн. 2.4. 26 грудня 2005 року Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області закрила кримінальну справу N 62-229 (далі - кримінальна справа) за відсутністю складу злочину без проведення слідчих дій на підставі пункту 2 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України. 2.5. Кримінальну справу закривали неодноразово: 26 грудня 2005 року, 20 червня 2006 року, 29 грудня 2006 року, 26 червня 2012 року. Проте відповідні постанови скасовував суд і в порядку нагляду - Прокуратура Кіровоградської області. Численні скарги/звернення з приводу незаконних дій службових осіб Прокуратури Компаніївського району Кіровоградської областіу кримінальній справі, забезпечення її належного розслідування, системних порушень прав потерпілого не знаходили відповідного реагування. 2.6. Ліквідатор позивача подав до СУ УМВС України в Кіровоградської області звернення, за яким 25 січня 2013 року зареєстрували кримінальне провадження N 12013120180000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України. 2.7. 24 жовтня 2016 року судово-економічна експертиза, проведена під час досудового розслідування у кримінальному провадженні N 12013120180000063, визначила розмір завданої позивачу шкоди у сумі 18 950 268,00 грн. 2.8. У кримінальному провадженні N 12013120180000063 суд теж встановили протиправну бездіяльність і зловживання повноваженнями з боку органу досудового розслідування: 24 вересня 2014 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 30 червня 2015 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 10 травня 2016 року і 9 березня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалами зобов'язав слідчого вчинити конкретно визначені процесуальні дії у вказаний строк; 13 липня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда відвів слідчого Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області. 2.9. 8 лютого 2017 року позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 209 КК України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі N 405/1775/17 від 7 квітня 2017 року. Проте за цим кримінальним провадженням позивач витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не отримував, а його клопотання про надання матеріалів для ознайомлення було проігнороване. 2.10. Розмір вимоги про відшкодування шкоди є домірним розміру шкоди, яка заподіяна позивачеві вчиненими щодо нього злочинами, у розслідуванні яких допущена бездіяльність. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 6 липня 2018 року Ленінський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі. 4. Суд зазначив, що за суб'єктним складом учасників справи та характером правовідносин між сторонами, цей спір належить до справ господарської юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 21 серпня 2018 року Апеляційний суд Кіровоградської області прийняв постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. 6. Мотивував тим, що сторонами у справі є юридичні особи, а тому спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 3 вересня 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити її для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 9 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач стверджує, що стаття 20 Господарського процесуального кодексу України й інші нормативні акти не визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. Стверджує, що відповідачі у справі не є у спірних правовідносинах суб'єктами господарювання, а тому спір є цивільним. Оскільки немає спеціальних випадків віднесення такого спору до юрисдикції іншого (спеціалізованого) суду, він має вирішуватися виключно за правилами цивільного судочинства. (2) Позиція інших учасників справи 11. Відповідачі відзив на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України). 13. Господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання (абзац п'ятий частини першої статті 174 Господарського кодексу України). 14. Згідно з частиною шостою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана, зокрема, юридичній особі внаслідок іншої, ніж вказані у першій - п'ятій частинах цієї статті, незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. 15. Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої позивачеві протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування та прокуратури, вчиненою під час здійснення публічно-владних управлінських функцій у кримінальних провадженнях. 16. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України). 17. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не погоджується із доводом касаційної скарги про те, що відсутні нормативні акти, які визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. 18. Позивач, заявляючи вимогу про відшкодування шкоди заподіяної протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору. Тому відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу учасників спору. 19. Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу. 20. До таких осіб згідно з частиною першою статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 21. У справі, яка розглядається, сторонами спору є ТзОВ "Агрофірма "Золотий Колос" і Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області та Державна казначейська служба України.Отже, оскільки позивач визначив відповідачами органи державної влади, які є юридичними особами, за суб'єктним критерієм згідно з частиною першою статті 4 ГПК України спір належить до юрисдикції господарського суду (близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 березня 2018 року у справі N 461/1930/16-ц). 22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення позивача щодо юрисдикції господарського суду та погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про те, що ця справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 24. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 25. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованоюта доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили по суті правильні рішення. Отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року - без змін. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Золотий Колос" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  8. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04.03.2019 Справа № 910/9095/18 Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Головіної К.І., при секретарі судового засідання Лук'янчук Д.Ю., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" до Національного банку України про відшкодування шкоди в розмірі 128 942 532, 00 грн. за участю представників: від позивача: Різник О.О. - предст. за свідоцтвом № 4053 від 29.06.10, Коломоєць М.І. - предст. за ордером № 472710 від 18.09.2018 р. від відповідача: Янко І.О. - предст. за дов. № 18-0014/16228 від 22.03.18; ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" (далі - ТОВ "Промислова інноваційна компанія", позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про стягнення майнової шкоди у розмірі 128 942 532 грн., завданої відповідачем в результаті прийняття неправомірного рішення - Постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". Позов обґрунтований тим, що позивачу, як акціонеру Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" (далі - ПАТ "Радикал Банк"), була завдана майнова шкода шляхом незаконного позбавлення його корпоративних прав, що стало наслідком прийняття відповідачем неправомірного рішення - постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2915 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". Протиправність указаної постанови була встановлена судовими рішеннями в межах розгляду адміністративної справи № 826/24203/15 за адміністративним позовом ТОВ "Промислова інноваційна компанія", ОСОБА_4 до Національного банку України, треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство "Радикал Банк" про визнання протиправними та скасування рішень. У позові ТОВ "Промислова інноваційна компанія" просить суд стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 128 942 532 грн. 00 коп. у якості відшкодування майнової шкоди, завданої НБУ шляхом прийняття неправомірного рішення. Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.07.2018 р. (суддя Маринченко Я. В.) за вказаною позовною заявою було відкрито провадження, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження. У зв'язку зі зміною складу суду ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2018 р. (суддя Васильченко Т. В.) справу прийнято до свого провадження, призначено підготовче засідання. За результатами повторного автоматичного розподілу ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2018 р. вказану позовну заяву було прийнято до розгляду суддею Головіною К.І., у справі призначено підготовче засідання, сторонам надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов'язки. У строк, встановлений судом, відповідач надав відзив на позов, у якому він проти доводів позивача заперечив, вважав їх необґрунтованими. У судовому засіданні представник позивача під час розгляду справи по суті підтримав та обґрунтував позовні вимоги, просив їх задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив, зазначив, що посилання позивача на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва по справі № 826/24203/15 про визнання протиправним та скасування рішення про віднесення банку до неплатоспроможних є безпідставним, оскільки введення процедур тимчасової адміністрації та ліквідації банку позивачем не оскаржувались. Також вказав, що позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між прийняттям відповідачем постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" та спричиненням останньому майнової шкоди у вигляді позбавлення належних йому корпоративних прав вартістю 128 942 532, 00 грн., а також вини Національного банку України. Просив відмовити у задоволенні позову. Суд, розглянувши заяви учасників справи по суті спору, заслухавши їх пояснення у судовому засіданні та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням наступного. Установлено, що 09.07.2015 року Правлінням Національного банку України була прийнята постанова № 452/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". На підставі постанови Правління Національного банку України від 09.07.2015 р. № 452/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд гарантування) було прийняте рішення № 130 від 09.07.2015 р. "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "Радикал Банк", згідно з яким з 10.07.2015 р. в банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ "Радикал Банк". Тимчасову адміністрацію в ПАТ "Радикал Банк" запроваджено строком на 3 місяці з 10.07.2015 р. до 09.10.2015 р. включно. 12.10.2015 року Фондом гарантування був продовжений строк здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Радикал Банк" до 9 листопада 2015 р. включно. Відповідно до постанови Правління НБУ № 769 від 9 листопада 2015 р. "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 203 від 9 листопада 2015 р. "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку". 25.10.2017 року Фондом гарантування було прийнято рішення про продовження процедури ліквідації ПАТ "Радикал Банк" строком на один рік до 9 листопада 2018 року включно. Також встановлено, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.03.2016 року у справі № 826/24203/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" та ОСОБА_4, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.06.2016 року, визнана протиправною та скасована постанова Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 грудня 2016 року у вказаній справі касаційні скарги ТОВ "Промислова інноваційна компанія", ОСОБА_4, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національного банку України залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2016 року - без змін. 4 липня 2018 року постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у задоволенні заяви Національного банку України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 6 грудня 2016 року у справі № 826/24203/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія", ОСОБА_4 до Національного банку України, треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство "Радикал Банк" про визнання протиправними та скасування рішень - відмовлено. Крім того, судом встановлено, що станом на день прийняття постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" (09.07.2015 року) Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія" володіло акціями ПАТ "Радикал банк " у кількості 85200 шт., що становить 71 % статутного капіталу товариства. Відповідно до ч. 1 ст. 152 ЦК України акціонерне товариство - це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про акціонерні товариства" акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Частиною 1 ст. 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Підпункт "а" п. 1 ч. 5 ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" відносить акції до окремої групи цінних паперів, які можуть бути в цивільному обороті - до пайових цінних паперів, які засвідчують участь власника таких цінних паперів (інвестора) у статутному капіталі та/або активах емітента (у тому числі активах, які знаходяться в управлінні емітента) та надають власнику зазначених цінних паперів (інвестору) право на отримання частини прибутку (доходу), зокрема у вигляді дивідендів, та інші права, встановлені законодавством, а також проспектом цінних паперів або рішенням про емісію цінних паперів. Відповідно до положень ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки, майнові права є неспоживною річчю. Таким чином, акції як цінні папери, є окремим об'єктом цивільного обороту, які, у свою чергу, засвідчують участь власника таких цінних паперів (інвестора) у статутному капіталі та/або активах емітента (у тому числі активах, які знаходяться в управлінні емітента) та надають власнику зазначених цінних паперів (інвестору) право на отримання частини прибутку (доходу), зокрема у вигляді дивідендів, та інші права, встановлені законодавством. Майнові права, володіння якими засвідчується акціями, є окремим об'єктом і складаються, відповідно до положень ст. 25 Закону України "Про акціонерні товариства", з наступної сукупності прав, перелік яких не є вичерпним: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства; 4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства. Позивач вважає, що прийняття Національним банком України постанови № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" мало своїм наслідком запровадження процедур тимчасової адміністрації та ліквідації ПАТ "Радикал Банк" і призвело до позбавлення позивача його корпоративних прав, посвідчених акціями ПАТ "Радикал Банк", тобто завдало майнової шкоди ТОВ "Промислова інноваційна компанія". Суд, вирішуючи спір по суті та перевіряючи доводи сторін, виходив з такого. Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення). Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Згідно зі ст. 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов'язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами Цивільного кодексу України відповідальність настає незалежно від вини. Відповідно до частини 2 статті 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Приписами статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Крім того, згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Таким чином, на відміну від загальної норми статті 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми статей 1173, 1174 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи. З урахуванням наведених норм слід зазначити, що необхідною підставою для притягнення державного органу до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. У даному спорі неправомірність дій відповідача - Національного банку України підтверджується постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року по справі № 826/24203/15. Так, при визначенні змісту і правових наслідків постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" судом у вказаній справі було встановлено наступні обставини: Частиною першою статті 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать: 1) письмове застереження; 2) скликання загальних зборів учасників, ради банку, правління банку; 3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку, підвищення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками тощо; 4) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі; 5) встановлення для банку підвищених економічних нормативів; 6) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами; 7) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій, у тому числі операцій із пов'язаними з банком особами; 8) заборона надавати бланкові кредити; 9) накладення штрафів; 10) тимчасова, до усунення порушення або скасування заходів впливу, передбачених цією статтею, заборона використання власником істотної участі в банку права голосу придбаних акцій (паїв); 11) тимчасове, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади; 12) віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; 13) відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Таким чином, враховуючи подальше прийняття постанови про ліквідацію банку, відповідачем було застосовано до банку найсуворіший засіб впливу, з усіх можливих, передбачених відповідною правовою нормою. Тобто зазначеним судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що прийняття постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" мало своїм наслідком застосування до ПАТ "Радикал Банк" найсуворішого засобу впливу, а саме - відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007). Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення у справі "Брумареску проти Румунії", п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Таким чином, з огляду на наявність судового рішення у адміністративній справі № 826/24203/15, яке набрало законної сили, обставини, встановлені у даному рішенні, не можуть ставитись під сумнів та бути спростовані у порядку, не передбаченому процесуальним законом, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити. Щодо заподіяної позивачу шкоди суд вважає за необхідне зазначити таке. Наявність корпоративних прав (згідно з положеннями Закону України "Про акціонерні товариства") доводиться фактом володіння акціями і такі права є окремим об'єктом (в силу ч. 2 ст.190 ЦК України). У спірних правовідносинах позивача було позбавлено саме майнових (корпоративних) прав, які включають в себе, в тому числі правомочності на участь в управлінні господарюючим суб'єктом, отримання певної частки прибутку (дивідендів) ПАТ "Радикал Банк" та активів у разі ліквідації банку відповідно до закону, а також інших правомочностей, передбачених законом та статутними документами ПАТ "Радикал Банк", володіння якими посвідчується акціями, що перебували у володінні позивача на дату прийняття відповідачем незаконної постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". Усі вказані правомочності за наслідками прийняття зазначеної вище протиправної постанови НБУ були передані Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. При цьому вартість корпоративних прав позивача станом на момент їх порушення складала 128 942 532 грн. 00 коп. Зазначена обставина доводиться наявним у справі Висновком про вартість майна від 05.07.2018 року, виконаним ТОВ "Консалтинг РМ", що діє на підставі Статуту та Сертифікату суб'єкта оціночної діяльності № 934/16, виданого Фондом державного майна України від 24.11.2016р. Дата оцінки - 09.07.2015 року. Відповідно до ст.ст. 1, 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" положення цього Закону поширюються на правовідносини, які виникають у процесі здійснення оцінки майна, майнових прав, що належать фізичним та юридичним особам України на території України та за її межами, а також фізичним та юридичним особам інших держав на території України та за її межами, якщо угода укладається відповідно до законодавства України, використання результатів оцінки та здійснення професійної оціночної діяльності в Україні. Оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. Вимоги до звітів про оцінку майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону. Датою оцінки є дата, за станом на яку здійснюються процедури оцінки майна та визначається вартість майна. Нормативно-правовими актами з оцінки майна можуть бути передбачені строки дії звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) від дати оцінки або дати її затвердження (погодження) замовником. З наданого позивачем звіту, виконаного на його замовлення, вбачається, що ринкова вартість об'єкту оцінки (без урахування ПДВ) складає 181 609 200, 00 грн. Відповідно вартість майнових (корпоративних) прав ТОВ "Промислова інноваційна компанія", володіння якими засвідчується акціями у розмірі 71% від статутного капіталу товариства, становить 128 942 532, 00 грн. Відповідач у своєму відзиві та у судовому засіданні не заперечив вказану суму, не оскаржив її у встановленому законом порядку та не надав жодних доказів, які б свідчили про іншу вартість майнових прав позивача. У той же час, приписами ч. 4 ст.165 ГПК України встановлено, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього. За таких обставин суд приймає наданий позивачем висновок про вартість майна від 05.07.2018 р. у якості належного доказу в розумінні ст.ст. 74-79 ГПК України для визначення розміру заподіяної ТОВ "Промислова інноваційна компанія" шкоди неправомірним рішенням відповідача. Отже, розмір шкоди, завданої позивачу протиправним рішенням НБУ відповідає вартості корпоративних прав на дату прийняття відповідного протиправного рішення і така вартість визначена відповідно до положень Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" в розмірі 128 942 532 грн. 00 коп. Причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками у даному спорі характеризується наступним. Відповідно до ч. 1 ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Положеннями ч. 1 ст. 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (тут і далі - в редакції Закону на час спірних правовідносин) встановлено, що після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних Фонд гарантування вкладів фізичних осіб розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день. Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. За приписами ст. 44 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд вносить Національному банку України пропозицію про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку відповідно до плану врегулювання, у разі закінчення строку тимчасової адміністрації банку та/або невиконання плану врегулювання, в інших випадках, передбачених цим Законом. Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку протягом п'яти днів з дня отримання пропозиції Фонду про ліквідацію банку. Національний банк України інформує Фонд про прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку не пізніше дня, наступного за днем прийняття такого рішення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня призначення уповноваженої особи Фонду припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. Як вже встановлено судом, тимчасова адміністрація в ПАТ "Радикал Банк" припинена 9 листопада 2015 року та була розпочата процедура ліквідації ПАТ "Радикал Банк". Таким чином, прийняття Національним банком України постанови № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" мало своїм наслідком запровадження процедури тимчасової адміністрації у ПАТ "Радикал Банк", а у подальшому - ліквідації, що призвело до позбавлення позивача його корпоративних прав, посвідчених акціями ПАТ "Радикал Банк". Всі норми, якими описано процедуру виведення банку з ринку є імперативними і не передбачають будь-яких інших рішень Фонду гарантування та Національного банку України, ніж ті, які спрямовані на виведення банку з ринку. Так, положеннями ст. ст. 34, 36, 44, 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в якості одного з прямих наслідків прийняття рішення про віднесення банку та категорії неплатоспроможних визначено - позбавлення акціонерів корпоративних прав (права на управління товариством, на отримання дивідендів) без можливості їх наступного поновлення після подальшого прийняття постанови про ліквідацію банку. Відповідно до ч. 7 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається Фонду, що позбавляє права акціонерів на отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства і також є наслідком застосування до ПАТ "Радикал Банк" неадекватного заходу впливу. Отже, прийняття відповідачем постанови № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" ініціювало механізм виведення неплатоспроможного банку з ринку у відповідності до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". У свою чергу, вказаний механізм позбавив акціонерів банку їхніх корпоративних прав (право на управління акціонерним товариством через участь у загальних зборах, право контролю, отримання дивідендів та право на отримання майна банку у разі його ліквідації), не передбачаючи можливості виплати грошових коштів акціонерам банку, та призвів до ліквідації цього банку в силу закону. З огляду на викладене суд приходить до висновку, що відповідач своїм протиправним рішенням шляхом ініціювання відносно позивача процедури виведення з ринку, незаконно позбавив власників акцій їхніх корпоративних прав. При цьому таке позбавлення відбулося саме як наслідок прийняття протиправної постанови НБУ. Подальші процедури, які були застосовані до банку, та рішення НБУ (введення тимчасової адміністрації, відкликання ліцензії і т.д.) не призвели до відновлення майнових (корпоративних) прав позивача, незважаючи на визнання в судовому порядку протиправною та скасування постанови Правління Національного Банку України № 452/БТ від 09.07.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних". При розгляді даної справи суд також враховує норми міжнародного законодавства, ратифікованого Україною, та практику розгляду справ Європейського суду з прав людини. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно «суспільний інтерес» (рublіс іпterest, gепегаl іпterest, gепегаl іпterest of the соmmunity); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable геlationship of ргороrtionality between the means employed and the aims pursued). ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. У справі "Еаst/West Аllians Limited проти України" (рішення ЄСПЛ від 02.06.2014) ЄСПЛ встановив порушення ст. 1 Протоколу та вказав, що підприємство було позбавлене належного йому майна у надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципові верховенства права. Втручання держави носило не короткостроковий характер, а позивач був позбавлений доступу до свого майна тривалий час та в результаті протиправних дій державних органів втратив його. Аналогічну позицію висловлено судом у справі "Рисовський проти України" (рішення ЄСПЛ від 20.10.2011). У справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (рішення ЄСПЛ від 22.05.2018) суд констатував порушення ст. 1 Протоколу, яке полягало в протиправному обмеженні державою прав позивачів на розпорядження майном, що належало їм на праві власності, в умовах постійного продовження строку дії мораторію до створення відповідної інфраструктури ринку. Справа "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (рішення ЄСПЛ від 09.10.2018), в якій суд встановив непропорційність втручання держави в здійснення права власності, а саме: позбавлення цього права призвело до порушення справедливого балансу між публічними та приватними інтересами. Такі ж порушення судом констатовано у справах "Спорронг та Льонрот проти Швеції" (рішення ЄСПЛ від 23.09.1982), "Прессос Компанія Навєра С. А. та інші проти Бельгії" (рішення ЄСПЛ від 20.11.1995), «Україна-Тюмень проти України» (рішення ЄСПЛ від 22.11.2007). Отже, за висновком суду у даному випадку наявні всі елементи складу цивільного правопорушення, що є підставою для притягнення відповідача до відповідальності у вигляді відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної неправомірним рішенням. Суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що позивачем не доведена наявність вини НБУ у спричиненні збитків позивачу з огляду на наступне. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Також статус Національного банку України визначений в Рішенні Конституційного Суду України від 26.02.2009 № 6-рп/2009, відповідно до пункту 3.1 якого Конституція України визначила правовий статус Національного банку України як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Особливість юридичного статусу Національного банку України полягає в тому, що, з одного боку, він має публічно-правовий статус особливого центрального органу державного управління, самостійного у своїй діяльності від органів державної влади (ст. 6, 7, 24, 25, 53 Закону України "Про Національний банк України"), а з іншого - цивільно-правовий статус як юридичної особи, яка має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні, та може вчиняти певні цивільно-правові правочини з комерційними банками, державою (ст. 4, 29, 31, 42 Закону України "Про Національний банк України"). У той же час, слід зазначити, що у спірних правовідносинах, що виникли між сторонами, Національний банк України виступив як державний орган, оскільки відповідач здійснював банківське регулювання та нагляд з використанням адміністративних методів та санкцій такого регулювання до комерційних банків, віднесених до компетенції Національного банку України згідно зі статтями 7, 66 Закону України "Про Національний банк України". Так, віднесення банку до категорії неплатоспроможних з подальшою його ліквідацією є процедурою, визначеною законом, зокрема Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому Національний банк України при прийнятті відповідних рішень щодо віднесення ПАТ "Радикал Банк" до категорії неплатоспроможних, відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку також діяв у відповідності до своїх повноважень, визначених законом України "Про Національний банк України", тобто як державний орган, а не як сторона цивільно-правової угоди. Правові висновки про належність Національного банку України до державних органів були наведені також в постановах Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 910/12226/16, від 03.07.2018 у справі № 910/3057/16. З огляду на викладене та з урахуванням наявної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації, згідно з якою НБУ за своєю організаційно-правовою формою є органом державної влади, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах Національний банк України є суб'єктом відповідальності в розумінні ст.ст. 1173, 1174 Цивільного кодексу України незалежно від вини державного органу. Перевіряючи доводи відповідача стосовно того, що всі інші процедури виведення ПАТ «Радикал Банк» з ринку, як неплатоспроможного банку, позивачем не оскаржувалось та не визнавались судом протиправними (зокрема постанова Правління НБУ № 769 від 9 листопада 2015 р. "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк", рішення виконавчої дирекції Фонду № 203 від 9 листопада 2015 р. "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку"), а тому посилання позивача на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року по справі № 826/24203/15 про визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" є безпідставним, суд виходив з наступного. За змістом ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема, віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного. Відповідно до преамбули Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Згідно з визначенням виведення неплатоспроможного банку з ринку, наданим у ст. 2 цього Закону, ним є заходи, які здійснює Фонд стосовно банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, щодо виведення його з ринку одним із способів, визначених статтею 39 цього Закону. За змістом ст. 34 Закону Фонд запроваджує тимчасову адміністрацію банку та розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення (ст. 36 Закону). Відповідно до ст. 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" виконавча дирекція Фонду протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації затверджує план врегулювання з обов'язковим дотриманням принципу найменших витрат для Фонду. План врегулювання складається відповідно до вимог, встановлених актами Фонду. У плані врегулювання на підставі оцінки фінансового і майнового стану банку визначаються заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку в один із таких способів: 1) ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб у порядку, встановленому цим Законом; 2) ліквідація банку з відчуженням у процесі ліквідації всіх або частини його активів і зобов'язань на користь приймаючого банку; 3) відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку на користь приймаючого банку з відкликанням банківської ліцензії неплатоспроможного банку та подальшою його ліквідацією; 4) створення та продаж інвестору перехідного банку з передачею йому активів і зобов'язань неплатоспроможного банку і подальшою ліквідацією неплатоспроможного банку; 5) продаж неплатоспроможного банку інвестору. Згідно зі ст. 44 вказаного Закону Фонд вносить Національному банку України пропозицію про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку: відповідно до плану врегулювання; у разі закінчення строку тимчасової адміністрації банку та/або невиконання плану врегулювання; в інших випадках, передбачених цим Законом. Отже, із системного аналізу наведених правових норм випливає, що і тимчасова адміністрація, і ліквідація є складовими та послідовними етапами єдиної процедури - процедури виведення банку з ринку. Указане кореспондується також із пунктом 16 статті 2 зазначеного Закону, відповідно до якого тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до пункту 6 статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Таким чином суд приходить до висновку, що віднесення ПАТ "Радикал Банк" до неплатоспроможних банків стало наслідком запровадження тимчасової адміністрації у вказаному банку, а у подальшому - його ліквідації, що складає єдиний процес виведення ПАТ "Радикал Банк" з ринку у визначеному законом порядку. Так само, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2016 року у справі № 826/24203/15 встановлено, що постанова НБУ № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" приймалася відповідачем в якості одного з заходів впливу, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність" і ця постанова має своїм наслідком прийняття постанови про ліквідацію банку. За таких обставин доводи відповідача щодо законності інших неоспорених рішень НБУ та Фонду, прийнятих під час процедури виведення ПАТ "Радикал Банк" з ринку, суд відхиляє, оскільки визнання адміністративним судом постанови Правління НБУ № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" протиправною має своїм наслідком визнання протиправною всієї процедури виведення неплатоспроможного ПАТ "Радикал Банк" з ринку в цілому. У той же час, судом вже встановлено, що постанова Правління НБУ № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних" запустила процедуру виведення цього банку з ринку, яка позбавила власників акцій їхніх корпоративних прав, які згідно з вимогами чинного законодавства переходять до Фонду, при цьому жоден з можливих способів виведення банку з ринку не передбачає повернення корпоративних прав власникам акцій, що свідчить про порушення прав позивача. На підставі викладеного суд дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ "Промислова інноваційна компанія" про стягнення матеріальної шкоди у сумі 128 942 532, 00 грн. є доведеними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі. Відповідно до ст. 129 ГПК України у разі задоволення позову витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача. Отже, керуючись ст.ст. 73-79, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" до Національного банку України про відшкодування шкоди в розмірі 128 942 532, 00 грн. задовольнити. Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ, вулиця Інститутська, будинок 9, ідентифікаційний код 00032106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" (08130, Київська обл.. Києво-Святошинський район, село Петропавлівська Борщагівка, вулиця Леніна, будинок 2-В, ідентифікаційний код 37768837) відшкодування майнової шкоди в сумі 128 942 532 (сто двадцять вісім мільйонів дев'ятсот сорок дві тисячі п'ятсот тридцять дві) гривні 00 копійок, завданої Товариству з обмеженою відповідальністю "Промислова інноваційна компанія" шляхом прийняття неправомірного рішення - постанови Правління Національного банку України № 452/БТ від 09.07.2015 р. "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Радикал Банк" до неплатоспроможних", а також судовий збір в сумі 616 700 (шістсот шістнадцять тисяч сімсот) гривень 00 копійок. Рішення ухвалено в нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частини в судовому засіданні у присутності представників сторін 4 березня 2019 року. Повний текст рішення підписаний 14 березня 2019 року. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 20-денний строк з дня підписання повного тексту рішення. Суддя Головіна К.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/80460833
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 757/75149/17-ц Провадження N 14-204цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36 (далі - Відповідачі), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - ПАТ "Брокбізнесбанк"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фонду на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2017 року (у складі судді Матійчук Г.О.) та постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Стрижеуса А.М., Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.) у справі за позовом Фонду до Відповідачів, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ "Брокбізнесбанк", про відшкодування майнової шкоди, УСТАНОВИЛА: У грудні 2017 року Фонд звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з Відповідачів 8 915 542 370,80 грн на відшкодування майнової шкоди. Позовна заява мотивована тим, що постановою правління Національного банку України (далі - НБУ) від 28 лютого 2014 року ПАТ "Брокбізнесбанк" віднесено до категорії неплатоспроможних та в цей же день виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію ПАТ "Брокбізнесбанк" до 02 червня 2014 року, яку пізніше продовжено до 10 червня 2018 року. Відповідно до постанови НБУ від 10 червня 2014 року, якою відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Брокбізнесбанк", 11 червня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Брокбізнесбанк". Позивач зазначав, що під час здійснення процедури ліквідації ПАТ "Брокбізнесбанк" встановлено, що розмір зобов'язань останнього становить 11 155 999 633,35 грн. однак оціночна (ринкова) вартість його ліквідаційної маси становить 2 240 457 262,55 грн. Посилаючись на те, що до недостатності майна ПАТ "Брокбізнесбанк" та перевищення зобов'язань над активами призвели дії пов'язаних з банком осіб, зокрема його керівних органів, якими є відповідачі, які не виконали покладених на них функцій з управління ризиками, контролю і моніторингу всіх видів загроз за усіма напрямами діяльності, своїми діями щодо виведення коштів з ПАТ "Брокбізнесбанк" на рахунки інших компаній, сприяли їх настанню, чим спричинили збитки ПАТ "Брокбізнесбанк" та його кредиторам, Фонд просив на підставі статті 40 Закону України від 07 грудня 2000 року "Про банки і банківську діяльність" N 2121-III (далі - Закон N 2121-III) та статей 541, 1190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позов задовольнити. 18 грудня 2017 року ухвалою Печерського районного суду м. Києва, залишеною без змін 28 лютого 2018 року постановою Апеляційного суду м. Києва Фонду у відкритті провадження у справі відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що спір про відшкодування збитків виник між юридичною особою та її посадовими особами, тому він не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства, а належить до господарської юрисдикції. У березні 2018 року Фонд звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2017 року, постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що Фонд як окрема установа, не є учасником (акціонером) ПАТ "Брокбізнесбанк", а виступає його ліквідатором, тому вказаний позов не може належати до господарської юрисдикції, оскільки навіть після запровадження тимчасової адміністрації та початку ліквідаційної процедури Фонд лише виконує функції керівництва (управління) банком, однак не набуває прав власника і банк залишається самостійною юридичною особою. Фонд зазначив про те, що суд апеляційної інстанції окремо надав правову оцінку вимогам до відповідача ОСОБА_5, хоча ухвала місцевого суду таких висновків не містить. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 23 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_37, у якому зазначено, що цей позов про відшкодування збитків до посадових осіб банку пред'явлений Фондом як ліквідатором ПАТ "Брокбізнесбанк", який з моменту початку цієї процедури (ліквідації) набув усіх повноважень органів управління банку та органів контролю, тому підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, у зв'язку із чим, касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року цю справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 травня 2018 року вказану цивільну справу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Суди при прийнятті рішень врахували, що Фонд пред'явив цей позов до пов'язаних з ПAT "Брокбізнесбанк" осіб, зокрема його керівників та членів керівних органів (наглядової ради, правління та кредитного комітету), тобто посадових осіб банку. Як підставу цього позову позивач зазначив спричинення збитків самому банку та його кредиторам внаслідок незаконних дій та рішень керівництва ПAT "Брокбізнесбанк" щодо спрямування господарської діяльності останнього. Позовна заява Фонду датована 14 грудня 2017 року, зареєстрована у Печерському районному суді м. Києва 14 грудня 2017 року (т. 1, а. с. 2). Відповідно до частини четвертої статті 122 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду питання про відкриття провадження у справі суддя має вирішувати не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду. Питання щодо відкриття провадження у вказаній справі вирішувалося місцевим судом 18 грудня 2018 року, тобто після набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. На час вирішення питання про відкриття провадження у справі процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю відповідно до ЦПК України та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 03 жовтня 2017 року. Зокрема, частинами першою та другою статті 4 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 20 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначені категорії справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів. Зокрема, пунктом 12 частини першої вказаної статті встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах. За захистом інтересів ПAT "Брокбізнесбанк" звернувся Фонд як ліквідатор банку. Згідно із частиною шостою статті 77 Закону N 2121-III Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року (далі - Закон N 4452-VI). Пунктом 1 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI визначено, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. За змістом пункту 1 частини другої статті 37, частини першої статті 48 Закону N 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку, та з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб. Згідно із частиною першою статті 52 Закону N 2121-III пов'язаними з банком особами є контролери банку; особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі керівник ліквідаційної процедури - його уповноважена особа) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, тобто законодавчо закріплені повноваження ліквідатораприрівняні до обов'язків, які виконує власник, та прав, наданих власнику банку. Це підтверджується повноваженнями Фонду чи його уповноваженої особи, передбаченими частиною п'ятою статті 52 Закону N 4452-VI, у разі недостатності майна банку звертатися до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано визнав, що позов Фонду до відповідачів як пов'язаних у розумінні статті 52 Закону N 2121-III з ПAT "Брокбізнесбанк" осіб за своїм суб'єктним складом (справа у спорі між юридичною особою та її посадовими особами, повноваження яких припинені у зв'язку із розпочатою процедурою ліквідації банку) відноситься до юрисдикції господарських судів, у зв'язку із чим правильно відмовив Фонду у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), роз'яснивши позивачу право на звернення до належного (відповідного господарського) суду. Щодо посилань Фонду у касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції безпідставно зазначив про висновки місцевого суду щодо конкретного відповідача (ОСОБА_5.): дійсно в ухвалі суду першої інстанції такі посилання відсутні. Однак апеляційний суд не позбавлений можливості наводити у мотивувальній частині обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини (підпункт "а", пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України). Посилання на правомірність відмови у відкритті провадження у частині вимог до ОСОБА_5 як контролера банку не призвело до неправильного вирішення справи та не стосується висновків щодо підстав віднесення спору до справ господарської юрисдикції, оскільки предметом розгляду є оцінка актів (рішень) органів суб'єкта господарювання та їх посадових і службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності. Зазначена мета розгляду спору не збігається із завданнями та основними засадами цивільного судочинства, передбаченими статтею 2 ЦПК України. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - такими, що прийняті з додержанням норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України покладаються на Фонд, які й сплачені останнім. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення. Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 803/980/17 Провадження N 11-928апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року (судя Андрусенко О.О.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року (судді Макарик В.Я., Большакова О.О., Глушко І.В.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Волинського окружного адміністративного судуз позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області) стосовно неї; - зобов'язати ГУНП у Волинській області виконати рішення Ковельського міськрайонного суду у Волинській області від 15 червня 2016 року стосовно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017 від 21 листопада 2012 року (справа N 161/11783/13-к, провадження N 1-кп/159/5/16) щодо повернення вилучених речей як речових доказів; - зобов'язати ГУНП у Волинській області встановити та виплатити грошову компенсацію за втрачені речі; - зобов'язати ГУНП у Волинській області повернути вилучені кошти (658 грн); - зобов'язати ГУНП у Волинській області повернути вилучені документи, печатки, інше за актом приймання-передачі (зазначати, ідентифікувати кожен окремий документ), установивши в процесі службового розслідування їх наявність, стан збереження. 2. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначила, що через невідповідність складених співробітниками відповідача протоколів обшуків та вилучення речей вимогам законодавства, якими урегульовано порядок зберігання речових доказів і документів, зокрема статті 188 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статей 100, 104 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК) та відповідних підзаконних актів, прийнятих на їх виконання, стало неможливим ідентифікувати, встановити фактичну кількість і технічний стан вилучених речей. У поданій на ім'я начальника ГУНП у Волинській області заяві ОСОБА_3 погодилася отримати документи, печатки та грошові кошти, які можна ідентифікувати без протоколів, крім того, просила встановити розмір шкоди, завданої обшуками, та компенсувати матеріальні збитки, однак станом на день подання позову відповідач не вжив заходів з повернення вилучених речей, документів і коштів. 3. Таким чином, на переконання позивача, відповідач фактично не виконує виправдувального вироку Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року, який набрав законної сили, у частині повернення ОСОБА_3 вилучених у неї речей у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 07 серпня 2017 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, мотивувавши своє рішення тим, що порушувані позивачем питання стосуються виконання вироку, тому їх належить вирішувати в порядку кримінального, а не адміністративного судочинства. 5. Львівський апеляційний адміністративний суд погодився з таким висновком місцевого адміністративного суду й ухвалою від 28 вересня 2017 року залишив зазначене судове рішення без змін. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити рішення про відкриття провадження за позовною заявою ОСОБА_3 7. Зазначає, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки відповідачем у ній є суб'єкт владних повноважень - ГУНП у Волинській області. Позиція інших учасників справи 8. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 9. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 25 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 10. На підставі пункту 4 частини першої розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її розгляд у порядку письмового провадження. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у зв'язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 13. 22 лютого 2017 року набрав законної сили виправдувальний вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року (справа N 161/11783/13-к) у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017, відповідно до якого ОСОБА_3 виправдано за усіма пред'явленими обвинуваченнями. 14. Цим же судовим рішенням ухвалено повернути речові докази в зазначеному кримінальному провадженні їх законним володільцям. 15. Суди установили, що згаданий вирок перебуває на виконанні у слідчому управлінні ГУНП у Волинській області. 16. ОСОБА_3, посилаючись на те, що відповідач не виконує належним чином зазначеного судового рішення і не вживає заходів щодо повернення вилучених у неї речей, грошових коштів та документів, звернулася до суду з цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 17. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (у редакції на час звернення до суду) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 18. За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 20. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 21. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Однак не всі публічно-правові спори можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді. 24. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 25. Положеннями частини першої статті 1 КПК визначено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 26. Згідно зі статтею 2 цього ж Кодексу завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 27. Порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні передбачений у розділі VIII КПК. 28. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. 29. Питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, установлених законом. Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів (частина перша статті 539 КПК). 30. У разі необхідності вирішення питання, передбаченого пунктом 14 частини першої статті 537 цього Кодексу, клопотання, пов'язане з виконанням вироку, подається до суду, який ухвалив вирок (пункт 4 частини другої статті 539 КПК). 31. Водночас, за правилами частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) (у редакції, чинній на час звернення до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 32. Так, вирішення питань, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, урегульовано нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК), Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" та Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 березня 1996 року за N 106/1131 (далі - Положення). 33. Відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої статті 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. 34. Згідно з пунктом першим статті 1, пунктом першим статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. 35. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. 36. За змістом пункту другого статті 3 цього ж Закону у випадках, наведених у статті 1, громадянинові відшкодовується (повертається), зокрема, майно, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. 37. Майно, зазначене в пункті другому статті 3 цього Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно (абзац другий статті 4 названого Закону). Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та аргументів учасників справи 38. Аналізуючи зміст наведених вище правових норм у контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 39. Як убачається зі змісту позову, ОСОБА_3 просить суд адміністративної юрисдикції визнати протиправними дії ГУНП у Волинській області стосовно неї; зобов'язати відповідача: виконати судове рішення у кримінальному провадженні в частині повернення вилучених речей як речових доказів; встановити та виплатити грошову компенсацію за втрачені речі; повернути вилучені кошти, документи й речі. 40. Заявлена ОСОБА_3 вимога про визнання протиправними дій ГУНП у Волинській області стосовно неї не містить конкретного предмета і меж оскарження, що унеможливлює надання судом юридичної оцінки законності оскаржуваним діям відповідача, з'ясування факту наявності порушеного права та його ефективного захисту, тому така вимога не може бути предметом розгляду у суді. 41. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що не може бути предметом розгляду у суді й вимога позивача про зобов'язання ГУНП у Волинській області виконати рішення Ковельського міськрайонного суду у Волинській області від 15 червня 2016 року стосовно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017 від 21 листопада 2012 року (справа N 161/11783/13-к, провадження N 1-кп/159/5/16) щодо повернення вилучених речей як речових доказів, оскільки спосіб захисту прав шляхом подання до адміністративного суду позову про зобов'язання відповідача виконати судове рішення не передбачається нормами чинного законодавства, до того ж сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Саме тому положеннями процесуальних кодексів для судів усіх юрисдикцій, у тому числі й наведеними вище положеннями КПК, законодавець визначив процедури вирішення питань, які виникають на стадії виконання судових рішень, що мають особливості їх ініціювання та розгляду. 42. Так, порядок розгляду і вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні визначено нормами кримінального процесуального законодавства, зокрема розділом VIII КПК, однак, як зазначалося вище, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 43. У справі встановлено, що вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року (справа N 161/11783/13-к) у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017, ухвалено, зокрема, повернути речові докази в зазначеному кримінальному провадженні їх законним володільцям. 44. Водночас суд не визначив конкретного переліку речей, які підлягають поверненню, указавши на те, що в обвинувальних актах органами досудового розслідування не наведено переліку речових доказів та місць їх зберігання чи перебування, також про це не надано доказів суду стороною обвинувачення під час судового розгляду провадження. 45. За правилами пункту 14 частини першої статті 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. 46. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що вимоги ОСОБА_3 про повернення вилучених в неї в межах цього кримінального провадження грошових коштів, документів та речей, повинні вирішуватися у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. 47. У касаційній скарзі позивач ОСОБА_3 зазначає, що за вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року її виправдано за усіма статтями обвинувачення і не віднесено до кола осіб, які можуть звернутися до суду в порядку, передбаченому статтею 539 КПК. 48. Однак абзацом другим частини першої статті 539 КПК передбачено, що інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів. 49. Оскільки питання щодо повернення особі вилученого в неї майна в межах кримінального провадження, в якому ухвалено вирок, безпосередньо стосується її прав і законних інтересів, то така особа має право звернутися до суду з відповідним клопотанням у порядку виконання вироку. 50. До того ж ОСОБА_3 не надала доказів того, що вона зверталася до суду з клопотанням у визначеному розділом VIII КПК порядку, однак суд відмовив їй у розгляді такого клопотання оскільки її не віднесено до кола осіб, визначених у статті 539 КПК, тому підстав для висновку про те, що звернення до адміністративного суду наразі є єдиним можливим засобом захисту та відновлення порушеного права позивача, немає. 51. Стосовно вимог позивача про зобов'язання ГУНП у Волинській області установити та виплатити ОСОБА_3 грошову компенсацію за втрачені речі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що порядок вирішення цього питання визначено нормами наведених вище Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", ЦК та Положення. 52. За правилами частини другої статті 21 КАС (у редакції, чинній на час звернення до суду) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 53. Як установлено в справі, порушені позивачем у позові питання не містять вимог про вирішення публічно-правового спору, який може бути предметом розгляду в адміністративному суді. 54. Таким чином, оскільки за своїм характером вимоги ОСОБА_3 про зобов'язання відповідача установити та виплатити їй грошову компенсацію за втрачені речі спрямовано на відновлення її майнових прав, які вона вважає порушеними, при цьому решта позовних вимог не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, то вимоги в цій частині належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 55. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що заявлені позивачем вимоги про повернення відповідачем грошових коштів, документів, речей не стосуються перевірки законності рішень, дій чи бездіяльності відповідача, прийнятих або вчинених ним під час здійснення владних повноважень, що унеможливлює розгляд цієї справи у порядку адміністративного судочинства. Такі вимоги повинні розглядатися за правилами, установленими КПК для вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень. 56. Водночас вирішення питань, пов'язаних з правовідносинами, що виникають із деліктних зобов'язань, зокрема вимоги позивача стосовно компенсації за втрачені речі, повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки наразі такі не заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, який може бути предметом розгляду в адміністративному суді. 57. У решті ж вимоги позивача не можуть бути предметом розгляду в суді з мотивів, наведених вище. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, у цілому дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі не можна розглядати у порядку адміністративного судочинства. Однак висновок судів про те, що всі заявлені позивачем вимоги можуть бути предметом розгляду судом виключно в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством, є помилковим. 59. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 60. За правилами частин першої і четвертої статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 61. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 62. У справі, що переглядається, суди ухвалили правильні по суті рішення, однак з помилковим застосуванням норм процесуального права, тому касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - зміні в мотивувальній частині. Висновки щодо розподілу судових витрат 63. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 64. ОскількиВелика Палата Верховного Суду змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. 65. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  11. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 815/3591/17 Провадження N 11-1150апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_8 до Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197, заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197 Рудакова ОлександраЄвгенійовича, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_8 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року (судді Тарасишина О.М., Катаєва Е.В., Танцюра К.О.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року (судді Шляхтицький О.І., Осіпов Ю.В., Скрипченко Г.В.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визнати протиправними дії Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197 (далі - Прикордонний загін) та заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Прикордонного загону Рудакова О.Є. щодо затримання та проведення обшуку позивача на підставі протоколу про затримання особи від 08 червня 2017 року; зобов'язати Державну казначейську службу України відшкодувати з Державного бюджету України за рахунок коштів, призначених на утримання Прикордонного загону, службовими особами якого протиправно затримано та проведено обшук, на користь позивача моральну шкоду в розмірі 50000 грн та судовий збір у розмірі 1280 грн. 2. Позов мотивовано тим, що дії службових осіб Прикордонного загону щодо затримання й обшуку позивача та його транспортного засобу вчинені протиправно та всупереч вимогам чинного законодавства, завдали позивачу значних моральних страждань, порушили право на свободу та особисту недоторканість. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 серпня 2017 року закрив провадження у цій справі, роз'яснив позивачу право на звернення до загального суду за правилами кримінально-процесуального законодавства України. 4. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 грудня 2017 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року залишив без змін. 5. Судові рішення мотивовано тим, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржувані дії відповідачів вчинені на підставі Інструкції про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування (затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 14 листопада 2012 року N 931, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 28 липня 2016 року за N 1052/29182 та чинної на час виникнення спірних правовідносин), яка розроблена відповідно до статей 208-213 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), тому оскарження таких дій має відбуватися в порядку, встановленому цим Кодексом. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_8 подав касаційну скаргу, у якій посилається на порушення судами норм процесуального права в частині застосування статей 17 та 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на момент ухвалення рішень) з огляду на те, що предметом спору є оцінка дій відповідачів як суб'єктів владних повноважень при вчиненні ними оскаржуваних дій. 7. У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 8. Як на доводи позивач указує на те, що цей спір має бути розглянутий у порядку адміністративного судочинства. Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_8, а ухвалою від 14 вересня 2018 року призначив справу до розгляду. 10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 вересня 2018 року справу за позовом ОСОБА_8 до Прикордонного загону, заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Прикордонного загону Рудакова О.Є., Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. 11. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила її до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 12. Рішення суду попередньої інстанції переглядається в межах наведених у касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС. Позиція інших учасників справи 13. У відзивах на касаційну скаргу Прикордонний загін та начальник другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Прикордонного загону Рудаков О.Є. просять відмовити у задоволенні касаційної скарги. Установлені судами обставини справи 14. 08 червня 2017 року під час перетину позивачем державного кордону в пункті пропуску для автомобільного сполучення відділу прикордонної служби "Кучурган" Білгород-Дністровського прикордонного загону працівники прикордонної служби повідомили ОСОБА_8 про спрацювання бази даних Інтерполу щодо автомобіля "BMW X5", державний знак НОМЕР_1, що призвело до затримання позивача та проведення обшуку, про що складено протокол про затримання особи з посиланням на статті 40, 104, 131, 132, 207-211, 213, 582 КПК. Позиція Великої Палати Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування 15. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 16. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. У статті 3 КАС наведено визначення таких понять: суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. 18. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. 19. Пунктом 2 частини третьої статті 17 КАС встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 20. Відповідно до статті 1 Закону України від 03 квітня 2003 року N 661-IV "Про Державну прикордонну службу України" на Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні. 21. Зі змісту статті 2 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" убачається, що серед основних функцій Державної прикордонної служби України, зокрема, є здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення. Виконання зазначених у частині першій цієї статті функцій є оперативно-службовою діяльністю Державної прикордонної служби України. 22. Статтею 4 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" передбачено, що правовою основою діяльності Державної прикордонної служби України є Конституція України, Закон України "Про державний кордон України", цей Закон, інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 23. За змістом пункту 6 статті 19 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" на Державну прикордонну службу України відповідно до визначених законом завдань покладається, зокрема, здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів в разі наявності належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю. 24. У статті 20 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" визначені права Державної прикордонної служби України, серед яких, зокрема: здійснювати згідно з дорученнями правоохоронних органів України затримання в пунктах пропуску осіб, які прямують через державний кордон України; здійснювати на підставах та в порядку, установлених законами, особистий огляд затриманих, а також оглядати і в разі потреби вилучати речі, що можуть бути речовими доказами або заподіяти шкоду здоров'ю людей; здійснювати автоматизований обмін інформацією про транспортні засоби, що перетнули державний кордон України, з територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України; зупиняти та оглядати в межах прикордонної смуги, контрольованих прикордонних районів самостійно, а за їх межами - разом з відповідними підрозділами Національної поліції транспортні засоби. 25. Статтею 33 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" передбачено, що за протиправні дії чи бездіяльність військовослужбовці та працівники Державної прикордонної служби України несуть відповідальність згідно із законом. 26. Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначені Законом України від 05 листопада 2009 року N 1710-VI "Про прикордонний контроль". Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 27. У касаційній скарзі ОСОБА_8 зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 28. Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами позивача про помилковість висновків судів щодо непоширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів з огляду на такі міркування. 29. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір виник у зв'язку з виконанням посадовими особами Прикордонного загону правоохоронної функції відповідно до КПК, а не з приводу реалізації ними управлінських функцій як суб'єктів владних повноважень. Тому, на думку судів, дії цих посадових осіб щодо затримання та проведення обшуку ОСОБА_8 на підставі протоколу про затримання повинні оскаржуватися в порядку, встановленому КПК. 30. У силу вимог статті 208 КПК уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках, передбачених цією статтею. Уповноважена службова особа може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених частиною сьомою статті 223 і статтею 236 цього Кодексу. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол. 31. Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 14 листопада 2012 року N 931 за погодженням з Генеральним прокурором України, Міністром внутрішніх справ України та Головою Служби безпеки України відповідно до статей 208 - 213 КПК, статті 2, пунктів 5 та 17 частини першої статті 19 Закону України "Про Державну прикордонну службу України", пункту 5 частини першої статті 28 Закону України "Про державний кордон України" затверджено Інструкцію про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування. 32. З метою визначення алгоритму дій посадових осіб Державної прикордонної служби України і органів Національної поліції України в разі спрацювання банків даних Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14 червня 2016 року N 505 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 липня 2016 року за N 1052/29182) затверджено Порядок дій посадових осіб Державної прикордонної служби України та органів Національної поліції України в разі виявлення в пунктах пропуску через державний кордон України осіб, автомобільних транспортних засобів і паспортних документів, які перебувають у банках даних інформаційної системи Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу. 33. Суди встановили, що посадові особи Прикордонного загону діяли, посилаючись на Інструкцію про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ували слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування. 34. При цьому на обґрунтування адміністративного позову ОСОБА_8 посилається на те, що його було затримано та проведено обшук без внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та поза межами кримінального провадження. 35. Отже, у цьому випадку посадові особи Державної прикордонної служби України діяли на підставі положень статей 208-213 КПК та Інструкції про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування. 36. Разом з тим аналіз положеньКПК, зокрема глави 26, дає підстави вважати, що цим Кодексом передбачено можливість оскарження лише рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні (за виключенням пункту 1 частини першої статті 303 цього Кодексу). Тобто нормами КПК не передбачено порядку оскарження дій уповноважених службових осіб під час проведення ними затримання або обшуку на підставі статей 208-213 цього Кодексу за відсутності кримінального провадження. 37. У силу вимог пункту 2 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові справи, крім тих, зокрема, які належить розглядати в порядку кримінального судочинства. 38. Як зазначено вище, нормативні акти, які регулюють кримінальне судочинство, не містять порядку розгляду справ щодо оскарження дій уповноважених службових осіб. 39. У силу вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 40. Оскільки законодавством не визначено іншого порядку судового захисту прав та законних інтересів особи у цих публічних правовідносинах, то за загальним принципом, визначеним у статтях 4 та 17 КАС, такі справи належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 41. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій (оперативно-службової діяльністі), крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 42. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 43. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом (Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011). 44. З огляду на викладене ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що спори про визнання протиправними дій посадових осіб Прикордонного загону щодо затримання та обшуку особи поза межами кримінального провадження під час здійснення прикордонного контролю та про стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої протиправними діями посадових осіб, підлягають розгляду відповідно до правил КАС судами адміністративної юрисдикції як такі, що є публічно-правовими за своєю правовою природою. 45. З огляду на наведене помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суди належним чином не визначили характеру спору, суб'єктного складу правовідносин, предмета й підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшли помилкового висновку щодо порядку оскарження дій відповідача за нормами КПК. 46. У пунктах 31-34 рішення Європейського суду з прав людини від 09 березня 2017 року у справі "Кузьменко проти України" цей Суд виходив, зокрема, з того, що Уряд не представив жодних доказів того, що заявник, який не був учасником кримінальної справи, в межах якої було здійснено обшук його квартири, мав право порушити судове провадження за статтею 234 КПК або що його скарга, подана відповідно до цієї процедури, може бути негайно розглянута судом незалежно від того, чи встановить слідчий орган злочинця та передасть його до суду і коли. Також не було доведено, що кримінальний суд мав відповідну компетенцію для відшкодування шкоди за скаргою заявника, у тому числі за необхідності шляхом відшкодування збитків або застосування іншого відповідного цивільного засобу правового захисту. Таким чином, Суд визнав, що заявник не був зобов'язаний вичерпати засоби правового захисту, передбачені статтею 234 КПК, перед поданням цієї скарги, та відхилив заперечення Уряду з цього приводу. Беручи до уваги той факт, що національні суди відмовилися розглядати скаргу заявника, подану відповідно до статей 2 і 4 КАС, посилаючи його до процедури, яка не була ні доступною, ні здатною привести до безпосереднього та оперативного вирішення цивільного позову заявника, Суд зазначив, що заявникові було відмовлено в самій суті права на доступ до суду. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 47. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 48. Згідно із частиною першою статті 353 КАС (у чинній редакції)підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 49. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Висновки щодо розподілу судових витрат 50. За правилами частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 51. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду повернула справу для продовження розгляду, то немає підстав для зміни розподілу судових витрат. Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС (у чинній редакції), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити. 2. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року скасувати. 3.Справу за позовом ОСОБА_8 до Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197, заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197 Рудакова Олександра Євгенійовича, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди направити для продовження розгляду до Одеського окружного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 824/1088/16-а Провадження N 11-938апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В., учасники справи: представник позивача - Котельбан Н.Д., представник відповідача - Волощук П.Ю., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Західного офісу Держаудитслужби на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року (судді Граб Л.С., Гонтарук В.М., Біла Л.М.) у справі N 824/1088/16-а за позовом Західного офісу Держаудитслужби до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Чернівцігаз" (далі - Товариство), треті особи: Управління праці та соціального захисту населення Кіцманської районної державної адміністрації (далі - УПСЗН), Товариство з обмеженою відповідальністю "Чернівцігаз збут" (далі - ТОВ "Чернівцігаз збут"), про стягнення збитків та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Західний офіс Держаудитслужби звернувся до суду з позовом до Товариства, в якому просив стягнути з відповідача збитки в сумі 2 315 857,02 грн у дохід загального фонду Державного бюджету України. На обґрунтування позову Західний офіс Держаудитслужби зазначив, що згідно з рішенням Національної комісії з регулювання ринків енергетики і комунальних послуг (далі - НКРЕКП) від 28 травня 2015 року N 1641 ліцензію на право провадження господарської діяльності з постачання природного газу на території Чернівецької області з 01 липня 2015 року мало ТОВ "Чернівцігаз збут", у зв'язку із чим відповідач протягом жовтня 2015 року - березня 2016 року послуг з газопостачання населенню не надавав, хоч отримав за це кошти від УПСЗН в сумі 2 315 857,02 грн. що є порушенням частини першої статті 49 Бюджетного кодексу України в частині здійснення оплати за послуги, що фактично не були надані. Цей факт установлено за результатами проведеної в УПСЗН ревізії. На думку позивача, вказані збитки, спричинені загальному фонду Державного бюджету України, повинні бути стягнуті з Товариства. Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 19 квітня 2017 року адміністративний позов задовольнив повністю. Суд стягнув з Товариства в дохід загального фонду Державного бюджету України збитки в сумі 2 315 857,02 грн. Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 червня 2017 року апеляційну скаргу Товариства задовольнив: скасував постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 19 квітня 2017 року, а провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, Західний офіс Держаудитслужби в касаційній скарзі зазначив, що спірні правовідносини між сторонами справи виникли у зв'язку з реалізацією позивачем як органом державної виконавчої влади своїх функцій у сфері державного фінансового контролю та у зв'язку з неусуненням відповідачем у добровільному порядку встановлених за результатами проведеної ревізії порушень бюджетного законодавства, а відтак цей спір є публічно-правовим. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалу апеляційного суду та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні апеляційної скарги Товариства й залишити без змін рішення суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 06 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 серпня 2018 року справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 31 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні згідно із частиною першою статті 344 та частиною п'ятою статті 262 КАС України. У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу Товариство зазначило, що вважає оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції законною та обґрунтованою, прийнятою з дотриманням норм процесуального права, а отже, такою, що не підлягає скасуванню. Заявлена позовна вимога про стягнення збитків є способом захисту цивільних прав та інтересів особи, передбаченим пунктом 8 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, що чітко вказує на те, що цей спір не є публічно-правовим, а носить приватноправовий характер, а тому з огляду на суб'єктний склад сторін повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. На підставі викладеного Товариство просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін. У судовому засіданні 20 листопада 2018 року представник позивача скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник відповідача просив оскаржуване судове рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи, наведені в касаційній скарзі та запереченнях (відзиві) на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Західного офісу Держаудитслужби. Суди попередніх інстанцій установили, що посадовими особами Держаудитслужби проведено планову ревізію використання коштів, виділених з державного бюджету на компенсацію підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг за період з 01 січня 2014 року по 31 травня 2016 року, а також ревізію законності призначення, нарахування та виплати усіх видів соціальної допомоги, пільг, субсидій та інших виплат, що здійснюються за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів за 2014 - 2016 роки в УПСЗН, за результатами якої складено акт від 05 вересня 2016 року N 04-40/24, яким установлено порушення УПСЗН рішення НКРЕКП від 28 травня 2015 року N 1641, згідно з яким видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з постачання природного газу на території Чернівецької області з 01 липня 2015 року ТОВ "Чернівцігаз збут", та пункту 7.1 договору N 64 щодо відшкодування витрат за послуги з газопостачання населенню з 01 липня 2015 року ТОВ "Чернівцігаз збут" внаслідок того, що УПСЗН у період із жовтня 2015 року по березень 2016 року проведено з Товариством централізовані розрахунки за послуги з газопостачання населенню, якому призначено субсидії, які фактично ним не були надані, за опалювальний сезон 2015 - 2016 років у сумі 2 315 857,02 грн. За підсумками проведеної ревізії та враховуючи встановлені порушення законодавства, відображені в акті від 05 вересня 2016 року N 04-40/24, Держаудитслужбою на адресу УПСЗН 16 вересня 2016 року направлено лист за N 24-04-15-15/5674 з вимогою про усунення порушень законодавства. Оскільки у встановлені контролюючим органом строки вищевказане порушення законодавства не усунуто, Західний офіс Держаудитслужби звернувся до суду із цим позовом до Товариства. Обставин справи її учасники під сумнів не ставлять. Задовольняючи позовні вимоги Західного офісу Держаудитслужби, Чернівецький окружний адміністративний суд виходив з того, що позивач довів, а відповідач не спростував безпідставне отримання Товариством коштів за фактично не надані послуги з газопостачання населенню за період із жовтня 2015 року по березень 2016 року, внаслідок чого загальному фонду Державного бюджету України завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 2 315 857,02 грн. які підлягають стягненню з відповідача. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та закриваючи провадження в адміністративній справі, Вінницький апеляційний адміністративний суд дійшов висновку про те, щоокружний адміністративний суд помилково розглянув цей спір за правилами адміністративного судочинства, оскільки вимоги статей 17 та 50 КАС України дають підстави вважати, що за суб'єктним складом сторін та суттю спору ця справа підлягає розгляду господарським судом у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення судом апеляційної інстанції оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцієючи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС Українисуб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених Конституцією та законами України. Частиною четвертою статті 50 КАС України визначено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, установлених законом. Правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС України свідчить про те, що з наведених у цих пунктах підстав громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб. Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень. Крім того, пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС України, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб'єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав кваліфікувати спір як публічно-правовий і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень як позивач має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, підстави для такого звернення мають бути визначені законом з указівкою на предмет звернення, спір у справі повинен відповідати ознакам публічно-правового спору. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2939-XII) та Положення про Державну аудиторську службу України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року N 43 (далі - Положення N 43, Держаудитслужба відповідно). Відповідно до статті 1 Закону N 2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Згідно з пунктами 1, 7 Положення N 43 Держаудитслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю. Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи. На підставі частин першої, другої статті 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні. Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Пунктом 6 Положення N 43 визначено, що Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, зокрема: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (пункт 16); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (пункт 20); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (пункт 23). Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань: вживає в установленому порядку заходів усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункт 9 пункту 4 Положення N 43). Згадані норми узгоджуються з положеннями статті 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (пункт 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пункт 10); при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (пункт 13). Згідно із частиною другою статті 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль виключно щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачене статтею 10 Закону N 2939-XII, може адресуватися виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю. Як установлено матеріалами справи, позивачем у цій справі є Західний офіс Держаудитслужби як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якого визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким йому надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення публічно-правових відносин з підконтрольною установою, а саме з УПСЗН. Однак спір у справі, що розглядається, стосується вимоги Західного офісу Держаудитслужби стягнути з Товариства, яке не є підконтрольною установою, завдані Державному бюджету України збитки у зв'язку з безпідставним отриманням коштів. Та обставина, що Товариство не було підконтрольною установою органу державного фінансового контролю під час проведення цим органом планової ревізії використання коштів УПСЗН, виключає виникнення між Західним офісом Держаудитслужби та Товариством публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд заявлених позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року в справі N 816/2394/16 (провадження N 11-412апп18). За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Західного офісу Держаудитслужби залишити без задоволення. 2. Ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
  13. Постанова Іменем України 5 грудня 2018 року м. Київ Справа N 210/5258/16-ц Провадження N 14-463 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області (далі також - відповідач; Фонд) про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою відповідача на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року, ухвалене суддею Скотар Р.С., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Зубакової В.П., Барильської А.П. і Бондар'Я.М. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 25 листопада 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування Фондом моральної шкоди. 2. Стверджував, що з 25 листопада 1985 року по 6 липня 1998 року та з 16 липня 1999 року по 5 грудня 2003 року працював на Комбінаті "Кривбасшахтопроходка", правонаступником якого є Державний спеціалізований будівельно-монтажний трест по підземному будівництву і реконструкції шахт, кар'єрів (далі - ДТ "Кривбасшахтопроходка") на різних посадах. 3. Вказував, що 5 грудня 2003 року був звільнений через виявлену невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, який перешкоджає продовженню роботи на підставі пункту 2 статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України. 4. Зазначав, що його звільнення було зумовлене тим, що 4 серпня 2003 року о 14 годині 30 хвилин під час виконання робіт на ДТ "Кривбасшахтопроходка" стався нещасний випадок, внаслідок якого позивач був уражений струмом. Цей факт підтверджується: Актом про нещасний випадок N 9 від 6 серпня 2003 року; висновками медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК), яка вперше з 1 березня 2004 року встановила позивачеві 80 % втрати професійної працездатності, а при повторному переогляді 11 січня 2008 року - 100 % втрати професійної працездатності та І групу інвалідності. 5. Пояснив, що 28 листопада 2008 року МСЕК у висновку підтвердила позивачеві 100 % втрати професійної працездатності та встановила І групу інвалідності з 1 січня 2009 року безстроково. 6. Обґрунтовував, що внаслідок нещасного випадку втратив професійну працездатність і здоров'я, був порушений його звичний спосіб життя. Вказував, що не може самостійно пересуватися; постійно потребує допомоги рідних або сторонніх осіб через повну втрату функції ходіння; з позивачем постійно знаходяться дружина або донька; йому необхідний постійний нагляд лікарів, стаціонарне лікування, приймання ліків, масаж, щорічні курси реабілітації, санаторно-курортне лікування. Вказував, що постійно фізично страждає через головний біль, нудоту, оніміння лівої половини тіла, прогресивно зростаючу слабкість у ногах, прогресивне зниження пам'яті. 7. З огляду на вказані обставини просив стягнути з відповідача на свою користь 275 600 грн як відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 8 лютого 2017 Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з відповідача на користь позивача моральну шкоду у зв'язку з ушкодженням здоров'я у сумі 70 000 грн. а в дохід держави - 551,2 грн судового збору; у решті позову - відмовив. 9. Мотивував тим, що позивач зазнає моральних страждань, які позбавляють його нормальних життєвих зв'язків і вимагають додаткових зусиль для організації життя. Суд першої інстанції зазначив, що, оскільки позивачу первинно стійка втрата професійної працездатності встановлена з 1 березня 2004 року, то він на підставі статей 21 і 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі - Закон N 1105-XIV) у редакції, що була чинною на момент встановлення позивачеві стійкої втрати працездатності, має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок відповідача. З огляду на характер спричиненої моральної шкоди та міркування розумності, виваженості та справедливості суд вважав можливим стягнути на користь позивача 70 000 грн такого відшкодування. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. 12 квітня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат скасував; ухвалив у цій частині нове рішення та компенсував судові витрати у сумі 551,2 грн за рахунок держави; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 11. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат і ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд вказав, що позивач і відповідач звільнені від сплати судового збору. А тому цей збір має бути компенсованим за рахунок держави. Залишаючи без змін рішення місцевого суду щодо суті спору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що розмір моральної шкоди визначений, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, врахований характер отриманої травми, стан здоров'я позивача, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та можливість такого відновлення, зважаючи на 100-відсоткову втрату ним професійної працездатності та визнання його особою з інвалідністю І групи. 12. Відхиляючи доводи відповідача щодо юрисдикції адміністративного суду, апеляційний суд вказав, що оскільки цей спір виник з приводу відшкодування моральної шкоди, спричиненої при виконанні трудових обов'язків, то він має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 21 квітня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове, яким відмовити позивачеві у задоволенні його вимог повністю. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 3 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Мотивує тим, що відповідач оскаржує рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. Відповідач мотивує касаційну скаргу тим, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці" від 23 лютого 2007 року (далі - Закон N 717-V) внесені зміни до Закону N 1105-XIV, а саме: виключені всі приписи, що передбачали виплату відшкодування моральної шкоди. 17. Вважає, що за змістом рішення Конституційного Суду України від 8 жовтня 2008 року N 20-рп/2008 року право на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Фонду скасоване вищенаведеними змінами до Закону N 1105-XIV для всіх застрахованих громадян незалежно від дати встановлення втрати працездатності. А тому стверджує, що є неналежним відповідачем у цій справі. 18. Доводить, що оскільки органи МСЕК не встановлювали факту заподіяння позивачу моральної шкоди, то позивач не довів моральні страждання. 19. Зазначає, що право позивача на відшкодування моральної шкоди могли би виникнути лише у 2016 році за умови встановлення МСЕК факту заподіяння моральної шкоди. 20. Вважає, що саме винні дії позивача призвели до настання нещасного випадку й отримання ним травми, яка мала наслідком втрату його професійної працездатності. 21. Стверджує, що позивач пропустив тримісячний строк для звернення до суду з позовом, а розмір відшкодування моральної шкоди необґрунтовано завищений судами і не відповідає засадам розумності та справедливості. 22. Окрім того, вказує, що цей спір не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки Фонд та його територіальні органи є суб'єктами владних повноважень, що здійснюють владні управлінські функції. А тому спір має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 23. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 24. Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 25. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 26. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 27. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. 28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції). 29. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 30. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 31. Отже, умовою розгляду вимоги про відшкодування моральної шкоди за правилами адміністративного судочинства є те, щоби така шкода була заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин і заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 32. У цій справі спірні правовідносини пов'язані з відшкодуванням позивачеві моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я від нещасного випадку на виробництві. 33. Згідно з частиною третьою статті 28 Закону N 1105-XIV у редакції, чинній станом на час настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом і І групи інвалідності, за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. 34. Оскільки позивач не оспорював правомірність дій Фонду та не просив визнати їх протиправними, а вимога про відшкодування моральної шкоди не заявлена з одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правий спір, така вимога має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність щодо цього спору юрисдикції адміністративного суду та погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про розгляд справи за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо обов'язку відшкодувати моральну шкоду потерпілому від нещасного випадку на виробництві 36. Відповідач вважає, що оскільки позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди 25 листопада 2016 року, коли діяв Закон N 1105-XIV у новій редакції, що не передбачала можливості стягнення з відповідача моральної шкоди, завданої потерпілому від нещасних випадків на виробництві, то до спірних правовідносин не може бути застосована редакція вказаного Закону, яка діяла станом на день настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом. 37. Згідно з частиною першою статті 1168 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. 38. Відповідно до підпункту "е" пункту 1 частини першої статті 21 Закону N 1105-XIV у редакції, чинній станом на час настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом і І групи інвалідності, у разі настання вказаного випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. 39. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг (частина друга статті 13 Закону N 1105-XIV у вказаній редакції). 40. Нещасний випадок - це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть (частина перша статті 14 Закону N 1105-XIV). 41. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 серпня 2003 року о 14 годині 30 хвилин під час виконання робіт з розкріплення металевої опалубки на покрівлі доставкової штольні в кар'єрі Відкритого акціонерного товариства "ПівдГЗК" з позивачем стався нещасний випадок: він був уражений електричним струмом та отримав електроопік лівого передпліччя. Причиною нещасного випадку стало залучення до роботи позивача не за спеціальністю, як встановили суди з акта форми Н-5 розслідування нещасного випадку від 4 серпня 2003 року й акта форми Н-1 про нещасний випадок від 6 серпня 2003 року N 9. 42. Отже, право потерпілого на відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, Закон N 1105-XIV пов'язував з настанням страхового випадку. 43. 20 березня 2007 року набрав чинності Закон N 717-V, згідно з яким був виключений підпункт "е" пункту 1 частини першої статті 21 Закону N 1105-XIV, а також інші приписи, які кваліфікували відшкодування моральної шкоди як страхові виплати. 44. Конституційний Суд України в абзаці 9 пункту 5 мотивувальної частини рішення N 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року звернув увагу на те, що положеннями пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзацу третього пункту 10, пункту 11 розділу I Закону N 717-V скасовано право застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону N 1105-XIV. Проте зазначив, що право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 Цивільного кодексу України та статтею 2371 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця). 45. За змістом касаційної скарги відповідач вважає, що зазначене рішення Конституційного Суду України слід розуміти як таке, яким встановлено, що з дня набрання чинності Законом N 717-V відповідальність за заподіяння моральної шкоди потерпілому від нещасного випадку покладена на роботодавця як за ті нещасні випадки на виробництві, які можуть трапитися після набрання чинності вказаним Законом, так і за ті, які трапилися до набрання ним чинності. 46. Тобто, відповідач стверджує, що Закон N 717-V має зворотну дію, встановлюючи цивільно-правову відповідальність роботодавця за нещасні випадки, які трапилися до набрання ним чинності. 47. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини друга та третя статті 5 ЦК України). 48. З огляду на вказане Закон N 717-V не міг ретроспективно встановити обов'язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи. 49. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що до спірних правовідносин слід застосовувати Закон N 1105-XIV у редакції, під час дії якої позивачеві була заподіяна моральна шкода у зв'язку з настанням страхового випадкута яка передбачала, що обов'язок відшкодувати таку шкоду покладається на відповідача. А відтак необґрунтованими є твердження касаційної скарги про те, що Фонд не є належним відповідачем у справі. (1.3) Щодо відшкодування моральної шкоди 50. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). 51. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). 52. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (частина перша та пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України). 53. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 53.1. Позивач працював в період з 25 листопада 1985 року по 6 липня 1998 року, та з 16 липня 1999 року по 5 грудня 2003 року на посадах горнового 5 розряду, підземного гірничого робітника 2 розряду, підземного монтажника, підземного прохідника 4 розряду на підприємстві Комбінат "Кривбасшахтопроходка", правонаступником якого є ДТ "Трест "Кривбасшахтопроходка". 53.2. Внаслідок завданих травм, позивачу був встановлений діагноз: виробнича травма, ураження електрострумом, контактний електроопік лівого передпліччя. 53.3. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я позивач неодноразово знаходився на стаціонарному лікуванні в Інституті промислової медицини м. Кривого Рогу. 53.4. Позивач переніс зменшення обсягу трудової діяльності, змушений був пройти курс лікування, переносить фізичні страждання, позбавлений нормальних життєвих зв'язків, що вимагає додаткових зусиль для організації його життя. 53.5. Згідно з медичними документами рекомендовано: постійний нагляд лікарів, стаціонарне лікування, постійне приймання ліків і масаж, щорічні курси реабілітації, санаторно-курортне лікування у санаторіях для пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату. 54. Доказами, на підставі яких суди попередніх інстанцій встановили наявність факту завдання позивачеві моральної шкоди, є: акт від 6 серпня 2003 року N 9 про нещасний випадок на виробництві, акт розслідування нещасного випадку від 4 серпня 2003 року, довідки МСЕК про встановлення позивачу стійкої втрати працездатності й інвалідності, а також медичні документи про стан здоров'я позивача. 55. Отже, суди встановили завдання позивачеві у зв'язку з ушкодженням здоров'я та втратою працездатності фізичного болю та душевних страждань, що характеризують моральну шкоду. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач невинуватий у нещасному випадку, який трапився з вини механіка підземної гірничокапітальної дільниці "Південного ГЗК" ОСОБА_4 через залучення ним до роботи позивача не за спеціальністю. 56. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 57. Тому Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що до настання нещасного випадку й отримання позивачем травми, яка мала наслідком втрату його професійної працездатності, призвели винні дії самого потерпілого, а також інші доводи, спрямовані на переоцінку доказів і на встановлення інших обставин справи, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій. 58. Довід касаційної скарги про те, що позивач не підтвердив факт заподіяння йому моральної шкоди належним доказом, а саме висновком МСЕК про встановлення факту заподіяння моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. 59. Відповідно до Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням трудових обов'язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 листопада 1995 року N 212, який був чинним до 28 вересня 2012 року, МСЕК мала, серед іншого, обов'язок встановлювати факт спричинення моральної шкоди (підпункт "д" пункту 1.1). 60. Відповідно до частин першої та другої статті 57 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. 61. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша та друга статті 58 ЦПК України у вказаній редакції). 62. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (частина друга статті 212 ЦПК України у вказаній редакції). 63. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 59 ЦПК України у зазначеній редакції). 64. Закону, який би передбачав можливість встановлення факту завдання моральної шкоди потерпілому від нещасного випадку на виробництві лише на підставі висновку МСЕК, немає та не було. Крім того, вирішуючи спір про відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди не мали встановлювати належність або неналежність виконання МСЕК обов'язку зі встановлення факту завдання позивачеві моральної шкоди. 65. Отже, наявність у МСЕК вказаного обов'язку не обмежує суд у праві встановити факт завдання моральної шкоди на підставі інших доказів, врахувавши характер каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, залишкову працездатність потерпілого тощо. 66. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що право на відшкодування моральної шкоди могло би виникнути у позивача лише у 2016 році та за умови встановлення МСЕК факту заподіяння моральної шкоди. Як і необґрунтованими є доводи про те, що позивач не довів моральні страждання, не маючи встановленого органами МСЕК факту заподіяння йому моральної шкоди. 67. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). 68. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги частково, не навели мотивів, що свідчили би про безпідставність суми заявленого позивачем відшкодування. Хоча у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. 69. ВеликаПалата Верховного Суду бере до уваги встановлені судами першої й апеляційної інстанцій обставини, зокрема, стосовно характеру отриманої позивачем травми, що спричинила повну втрату ним професійної працездатності, звільнення з роботи через виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров'я, визнання позивача особою з інвалідністю І групи безстроково, неможливість відновлення попереднього фізичного стану, тяжкість і незворотність змін у буденному житті, необхідність щорічної реабілітації. 70. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали за необхідне задовольнити позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди. 71. ВеликаПалата Верховного Суду з урахуванням встановлених судами першої й апеляційної інстанцій фактичних обставин завдання позивачеві моральної шкоди вважає, що розумним, виваженим і справедливим у його ситуації буде стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди у сумі 275 000 грн. (1.4) Щодо строку на звернення до суду 72. Відповідач стверджує, що позивач пропустив передбачений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення з позовом до суду. 73. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється, зокрема, на вимогу про відшкодування шкоди, завданої, зокрема, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію. 74. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, завданої нещасним випадком, що потягнув звільнення позивача з роботи 5 грудня 2003 року на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України через виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров'я, а також втрату професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом (з 1 березня 2004 року - 80 %, з 11 січня 2008 року - 100 %) і встановлення 11 січня 2008 року І групи інвалідності (з 28 листопада 2008 року - безстроково). 75. Отже, на вимогу позивача про відшкодування моральної шкоди позовна давність не поширюється, а доводи касаційної скарги про те, що до цієї вимоги застосовується передбачена у частині першій статті 233 КЗпП України спеціальна позовна давність у три місяці, є помилковими. (1.5) Щодо розподілу судового збору 76. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (25 листопада 2016 року), від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільнялися позивачі, зокрема, у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Пільг щодо сплати судового збору для Фонду вказана редакція не передбачала. 77. 6 грудня 2016 року на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" N 1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, частину першу статті 5 вказаного Закону було доповнено пунктом 18, згідно з яким Фонд був звільнений від сплати судового збору. А згідно з підпунктом 2 пункту 17 параграфа 1 розділу 4 Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, пункт 18 Закону України "Про судовий збір" був виключений. 78. Оскільки на час звернення з позовом до суду відповідач не був звільнений від сплати судового збору, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком апеляційного суду про компенсацію судового збору у сумі 551,2 грн за рахунок держави та вважає законним висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача в дохід держави судового збору у сумі 551,2 грн. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 79. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 3 і 4 частини першої статті 409 ЦПК України). 80. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 81. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України). 82. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково: рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року в частині розподілу судових витрат у справі слід скасувати; у цій частині залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року. В іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року змінити, стягнувши з відповідача на користь позивача 275 000 грн моральної шкоди замість 70 000 грн. (3) Висновки щодо застосування норм права 83. Відповідно до підпункту "е" пункту 1 частини першої статті 21 Закону N 1105-XIV у редакції, чинній до 20 березня 2007 року, у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. 84. Положеннями пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзацу третього пункту 10, пункту 11 розділу I Закону N 717-V, який набрав чинності 20 березня 2007 року, скасовано право застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону N 1105-XIV. Проте Конституційний Суд України вважає, що саме право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 Цивільного кодексу України та статтею 2371 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац 9 пункту 5 мотивувальної частини рішення N 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року). 85. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини друга та третя статті 5 ЦК України). 86. Отже, у світлі рішення Конституційного Суду України N 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року Закон N 717-V не встановлював ретроспективно обов'язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи. 87. Позовна давність не поширюється, зокрема, на вимогу про відшкодування шкоди, завданої, зокрема, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію (пункт 3 частини першої статті 268 ЦК України). 88. Якщо право на відшкодування завданої умовами виробництва моральної шкоди, яка спричинила втрату потерпілим професійної працездатності, виникло в особи до набрання чинності Законом України N 717-V від 23 лютого 2007 року, тобто до 20 березня 2007 року, така особа має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду незалежно від дати звернення з позовом до суду. 89. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). 90. У справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив потерпілий. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктами 3 і 4 частини першої статті 409, частиною першою статті 412, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуВідділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року в частині розподілу судових витрат у справі скасувати; у цій частині залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року. В іншій частині рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року та рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року змінити, стягнувши на користь ОСОБА_3 275 000 грн замість 70 000 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 11 грудня 2018 року.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 818/1688/16 Провадження N 11-892апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області до ОСОБА_3 про відшкодування шкоди за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Сумській області на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (судді Жигилій С.П., Дюкарєва С.В., Перцова Т.С.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У грудні 2016 року Управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області (далі - УМВС України в Сумській області) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, в якому просило суд стягнути з відповідача матеріальну шкоду, завдану ним УМВС України в Сумській області втратою засобів зв'язку, в сумі 55809,00 грн. 2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що ОСОБА_3 з 08 травня 2014 року перебував на посаді заступника командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми". На виконання наказу від 30 квітня 2014 року N 361 "Про забезпечення засобами радіозв'язку роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми" у вказаний підрозділ було передано 55 переносних радіостанцій, 6 автомобільних радіостанцій, а також одну стаціонарну радіостанцію. Згідно з актами прийому-передачі основних засобів ОСОБА_3 отримав, у тому числі, автомобільну радіостанцію "Motorola" CM-140 (заводський N 000455), а також радіостанції "Vertex" VX-231 (заводські N N IN2B522391, IN2B511571, IN2B554298, IN2B555129, IN2B291122, IN2B291128, IN2B552678 та IN2B522399). 01 серпня 2014 року між УМВС України в Сумській області та ОСОБА_3 укладено договір про повну матеріальну відповідальність. Під час проведення службового розслідування було виявлено нестачу засобів радіозв'язку, а саме: відсутність восьми переносних радіостанцій та однієї автомобільної. Сума нанесених збитків складає 55809,00 грн. Винним у втраті матеріальних цінностей УМВС України в Сумській області вважає відповідача, оскільки він усупереч наказу МВС України від 27 березня 2008 року N 141 не забезпечив збереження вказаного майна. Позивач просить стягнути з ОСОБА_3 завдану матеріальну шкоду в сумі 55939 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Сумський окружний адміністративний суд постановою від 13 лютого 2017 року позов задовольнив. 4. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі. Роз'яснив позивачу, що розгляд цієї справи повинен здійснюватись у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 5. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. 6. Зазначає, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки пов'язаний із проходженням відповідачем публічної служби. 7. У зв'язку із цим позивач вважає, що, приймаючи рішення про закриття провадження в адміністративній справі та указуючи на її належність до юрисдикції цивільного суду, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що є підставою для скасування його рішення. Позиція інших учасників справи 8. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 9. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 04 вересня 2017 року відкрив провадження за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Сумській області як правонаступника УМВС України в Сумській області. 10. На підставі пункту 4 частини першої розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до попереднього розгляду. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 липня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у зв'язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження без виклику її учасників на 31 жовтня 2018 року. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 13. Наказом УМВС України в Сумській області від 08 травня 2014 року N 82 о/с ОСОБА_3 призначено на посаду заступника командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми", а наказом від 19 червня 2014 року N 129 о/с - заступником командира роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми". 14. Наказом УМВС України в Сумській області від 04 березня 2015 року N 71 о/с ОСОБА_3 звільнено в запас Збройних Сил України. 15. Відповідно до договору від 01 серпня 2014 року про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, укладеного між УМВС України в Сумській області та ОСОБА_3, останній приймає на себе повну матеріальну відповідальність за зберігання доручених йому установою матеріальних цінностей і в установленому законом порядку несе відповідальність за їх збереження. 16. На підставі наказу УМВС України в Сумській області від 30 квітня 2014 року N 361 "Про забезпечення засобами радіозв'язку батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми" видано рознарядку на передачу засобів радіозв'язку в батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Суми". 17. 01 серпня 2014 року відповідачу видано довіреності на отримання в міських та районних відділах міліції Сумської області переносних радіостанцій "Vertex" VX-231 та автомобільних радіостанцій "Motorola" CM-140. 18. Згідно з актами прийому-передачі основних засобів та інвентарних карток обліку основних засобів у бюджетних установах відповідач отримав та є матеріально-відповідальною особою за такі спецзасоби: автомобільну радіостанцію "Motorola" та вісім радіостанцій "Vertex". 19. Відповідно до висновку за матеріалами службового розслідування по факту втрати засобів радіозв'язку УМВС України в Сумській області від 16 квітня 2015 року, т.в.о. командира РПСМОП "Суми" ОСОБА_3 отримав 55 переносних радіостанцій "Vertex" VX-231, 6 автомобільних радіостанцій "Motorola" CM-140 та одну стаціонарну радіостанцію "Kenwood" TK-7360M, які в подальшому перевіз на місце постійної дислокації підрозділу. 20. У ході виконання наказу УМВС від 31 жовтня 2014 року N 977 "Про проведення інвентаризації матеріальних цінностей, розрахунків та інших статей балансу в апараті УМВС" було проведено перевірку засобів радіозв'язку РПСМОП "Суми" та виявлено відсутність автомобільної радіостанції "Motorola" CM-140 (заводський N 000455), та восьми переносних радіостанцій "Vertex" (заводські N N IN2B522391, IN2B511571, IN2B554298, IN2B555129, IN2B291122, IN2B291128, IN2B552678 та IN2B522399). 21. Згідно з актом оцінки збитків, які завдано державі в особі УМВС України в Сумській області внаслідок розкрадання (нестачі, знищення, псування) такого майна, переліком втрачених засобів радіозв'язку, довідкою вартості, виданої ФОП ОСОБА_4, вартість відсутніх указаних радіостанцій "Vertex" VX-231 та "Motorola" CM-140 на 07 квітня 2015 року становила 55809 грн. 22. Згідно з протоколом інвентаризаційної комісії від 19 жовтня 2015 року в РПСМОП "Суми" встановлено нестачу однієї радіостанції "Motorola" CM-140, восьми переносних радіостанцій "Vertex" VX-231 на вказану вартість та металевої печатки вартістю 130 грн. матеріально-відповідальним за які є ОСОБА_3 23. З метою стягнення з відповідача матеріальної шкоди, завданої втратою засобів зв'язку, УМВС України в Сумській області звернулося до суду з позовом. 24. Путивльський районний суд Сумської області рішенням від 09 лютого 2016 року стягнув з ОСОБА_3 на користь УМВС України в Сумській області 55939 грн на відшкодування шкоди. 25. Апеляційний суд Сумської області ухвалою від 15 червня 2016 року рішення Путивльського районного суду Сумської області від 09 лютого 2016 року скасував та закрив провадження у справі, роз'яснивши позивачу, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 26. 16 грудня 2016 року УМВС України в Сумській області звернулось з позовом про стягнення з відповідача матеріальної шкоди до Сумського окружного адміністративного суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 27. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 28. Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 29. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 30. Частиною третьою статті 6 КАС передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 31. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 32. Аналогічні визначення закріплені і в чинній редакції КАС, зокрема, за пунктом 17 частини першої статті 4 якого публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування; а частиною четвертою статті 19 КАС установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. 34. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 35. Частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається 36. Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, відповідач був призначений на посаду заступника командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми" відповідно до наказу УМВС у Сумській області від 08 травня 2014 року N 82 о/с, а згодом - заступника командира роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми", підпорядкованої УМВС України (наказ від 19 червня 2014 року N 129 о/с). 37. Крім того, між позивачем та відповідачем був укладений договір від 01 серпня 2014 року про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, відповідно до умов якого співробітник, що займає посаду заступника командира роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми", приймає на себе повну матеріальну відповідальність за зберігання доручених йому установою матеріальних цінностей і в установленому законом порядку несе відповідальність за їх збереження. 38. Згідно з пунктами 1 та 2 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року N 243/95-ВР, це Положення визначає підстави і порядок притягнення до матеріальної відповідальності військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних, винних у заподіянні шкоди державі під час виконання ними службових обов'язків, передбачених актами законодавства, військовими статутами, порадниками, інструкціями та іншими нормативними актами. Дія цього Положення поширюється також на осіб рядового та начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода, завдана розкраданням, пошкодженням, втратою чи незаконним використанням військового майна, погіршенням або зниженням його цінності, що спричинило додаткові витрати для військових частин, установ, організацій, підприємств та військово-навчальних закладів (далі - військові частини) для відновлення, придбання майна чи інших матеріальних цінностей або надлишкові виплати. 39. Таким чином, відповідач, перебуваючи на посаді, що відноситься до публічної служби, та будучи матеріально відповідальною особою, завдав шкоди державі в особі УМВС у Сумській області шляхом втрати майна в період здійснення ним установлених повноважень, пов'язаних з виконанням завдань і функцій державного органу. 40. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки спір виник з приводу зобов'язання відшкодувати завдану майнову шкоду, то він є приватноправовим. 41. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у своїх постановах, зокрема, від 10 квітня 2018 року у справі N 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі N 755/2258/17. Спори у цих справах також стосувалися звернення суб'єкта владних повноважень із позовом про стягнення грошових коштів з особи, що перебувала на публічній/державній службі, і суд дійшов висновку, що питання стягнення збитків/відшкодування шкоди, завданих особою, що перебуває або перебувала на державній/публічній службі, має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. 42. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого правового висновку з огляду на таке. Обґрунтування відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду 43. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Chapmanv. the United Kingdom", заява N 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед закономвін не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 44. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 45. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 46. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 47. З метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі N 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі N 755/2258/17, виходячи з таких міркувань. 48. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. 49. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. 50. Указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 51. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 52. З огляду на викладене, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Висновки щодо розподілу судових витрат 53. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 54. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення), статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС (у чинній редакції), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області задовольнити. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року скасувати. 3. Справу N 818/1688/16 за позовом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області до ОСОБА_3 про відшкодування шкоди направити для продовження розгляду до Харківського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  15. Постанова Іменем України 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 661/3699/16-ц Провадження N 14-388 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Новокаховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби (далі також - ОДПІ ГУ ДФС) у Херсонській області (далі також - відповідач) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої під час незаконного звільнення, за касаційною скаргою позивача на рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року, ухвалене суддею Матвєєвою Н.В., і рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Фурман Т.Г., Пузанової Л.В. і Склярської І.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Новокаховська ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 12 грудня 2016 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила стягнути з відповідача 26 584,43 грн - у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (з них: 15 922,17 грн - середній заробіток за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; 6 684,86 грн - упущена вигода (суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотримані суми заробітної плати, еквівалентні різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року); 3977,4 грн - судові витрати, понесені позивачем під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а); 109 836 грн - відшкодування моральної шкоди. Крім того, просила стягнути з відповідача, понесені позивачем під час судового розгляду цієї справи судові витрати у сумі 1 281,21 грн. 2. Мотивувала тим, що 20 січня 2015 року начальник Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з порушенням приписів частини третьої статті 36, частин третьої та четвертої статті 24 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України встановив строк дії укладеного з позивачем безстрокового трудового договору, а 4 листопада 2015 року видав наказ про звільнення позивача з посади начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 3. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд в адміністративній справі N 821/3669/15-а ухвалив постанову, якою поновив позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 рокута стягнув на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн з відрахуванням обов'язкових платежів, а також допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в сумі 4 226,25 грн. 4. Стверджувала, що відповідач затримав виконання вказаного судового рішення на 81 день (з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року включно), внаслідок чого заподіяв їй шкоду в сумі 15 922,17 грн. 5. Зазначала, що на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року N 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" відповідач видав наказ N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису", згідно з яким були встановлені нові посадові оклади для працівників відповідача. Проте за лютий-березень 2016 року позивач отримала заробітну плату без урахування збільшення розміру посадових окладів, а саме: 3 771,97 грн замість 8 442 грн (різниця - 4 670,3 грн). Також вказувала, що оскільки під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а відповідач не повідомив про зміну посадового окладу позивача з 1 грудня 2015 року, середня заробітна плата не була скоригована на коефіцієнт підвищення 1,25 за грудень 2015 року та січень 2016 року, внаслідок чого позивач недоотримала 2 014, 84 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням наведеного просила стягнути з відповідача 6 684,86 грн (4 670,03 грн + 2 014,84 грн). 6. Стверджувала, що з 4 листопада 2015 року по 3 листопада 2016 року для відновлення її порушеного права під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а зазнала матеріальних витрат на суму 3 977,4 грн. з яких: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість ксерокопій і роздрукування текстів - 100 грн. вартість надсилання рекомендованих листів - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн. 7. Крім того, мотивувала позовну заяву тим, що внаслідок незаконного звільнення та затримки розрахунку за вимушений прогул їй були заподіяні моральні та фізичні страждання, які спричинили негативні зміни у житті, а саме: переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні, важкість виконання повсякденних обов'язків, фіксованість уваги на проблемі відсутності роботи та коштів для одужання, відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, реакції замикання в собі, побоювання щодо майбутнього стану здоров'я, переживання фізичних незручностей внаслідок його погіршення від отриманого стресу. Стверджувала, що порушення відповідачем її трудових прав завдало душевних страждань і призвело до погіршення самопочуття. З огляду на це просила стягнути на її користь завдану моральну шкоду у сумі 109 836 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 10 лютого 2017 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 9. Суд першої інстанції встановив: 9.1. Позивач працювала на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області та була звільнена з посади 4 листопада 2015 року. 9.2. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд ухвалив постанову в адміністративній справі N 821/3669/15-а, якою: скасував наказ Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області від 4 листопада 2015 року N 88-о "Про звільнення" позивача; поновив позивача на посаді начальника управління доходів і зборів фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з 5 листопада 2015 року; стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн. допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 року та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 4 226,25 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовив. 9.3. 1 лютого 2016 року позивач була поновлена на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача з 5 листопада 2015 року та отримала кошти відповідно до постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року з утриманням обов'язкових платежів у сумі 3 402,13 грн у частині, що підлягала негайному виконанню. 9.4. 7 квітня 2016 року Одеський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні апеляційної скарги Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 9.5. 14 квітня 2016 року на підставі платіжного доручення N 209 позивачеві була виплачена решта суми середнього заробітку за вимушений прогул у сумі 6 118,09 грн. 9.6. 3 листопада 2016 року Вищий адміністративний суд України ухвалою залишив без змін вказану ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду. 10. Рішення від 10 лютого 2017 року суд мотивував тим, що внаслідок незаконного звільнення, факт якого встановив у постанові від 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд, позивач зазнала моральної шкоди, яка полягає у порушенні її трудових прав, неможливості отримувати винагороду за працю, погіршенні стану здоров'я, переживаннях, зміні звичайних умов життя, необхідності відстоювати права у судових органах, що підтверджується її зверненнями, клопотаннями та скаргами до керівництва з метою отримати докази щодо незаконності звільнення з посади. З огляду на тривалість страждань і їх глибину, принципи розумності, виваженості та справедливості, а також на тривалість вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000 грн. 11. Враховуючи те, що позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року після звільнення, яке вона від початку вважала незаконним, а з позовом до суду звернулася після спливу трьохмісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, суд першої інстанції у задоволенні позову у частині вимог про відшкодування моральної шкоди відмовив, вважаючи пропущеною позовну давність. 12. Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, суд дійшов таких висновків: 12.1. Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у сумі 15 922,17 грн не може бути задоволена, бо позивач обрала неправильний спосіб захисту, і суд не встановив вини відповідача у несвоєчасній виплаті позивачу такого середнього заробітку; 12.2. Позовна вимога про стягнення на корись позивача упущеної вигоди у сумі 6 684,86 грн. що полягає в неотриманні нею різниці посадових окладів за лютий-березень 2016 року та сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року і січень 2016 року, не може бути задоволена, бо стаття 22 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України не поширюється на спірні правовідносини. За час вимушеного прогулу на користь позивача вже стягнуто середній заробіток, розрахований у постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року; 12.3. Позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди у сумі 3 977,4 грн. завданої у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а про поновлення позивача на роботі, не може бути задоволена, оскільки такі витрати є судовими витратами за статтею 97 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судом, і не є шкодою у розумінні статті 1166 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 13. 23 травня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року в частині відмови позивачу у стягненні коштів у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а провадження у справі у цій частині закрив. Роз'яснив, що вказані позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У частині відмови у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди рішення суду першої інстанції залишив без змін. 14. Апеляційний суд вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що позивачеві внаслідок незаконного звільнення завдана моральна шкода. Проте оскільки позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року (у день її звільнення), а з позовом звернулася лише 12 грудня 2016 року, тобто після спливу визначеного статтею 233 КЗпП України трьохмісячного строку, та зважаючи на клопотання відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди. 15. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги про стягнення на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди звернені до суб'єкта владних повноважень і пов'язані із захистом прав позивача у сфері публічно-правових відносин. Тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. 20 червня 2017 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 17. 15 вересня 2018 року позивач подала до касаційної скарги доповнення. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 19. Мотивував, тим, що позивачоскаржує рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Позивач вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Мотивує тим, що вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди не заявлялися в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. А тому згідно зі статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, вони мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. 21. Зазначає, що не пропустила трьохмісячного строку звернення з позовом до суду, оскільки останній був перерваний відповідачем шляхом подання 27 квітня 2016 року касаційної скарги, яка була розглянута лише 4 листопада 2016 року. Вважає, що суди безпідставно обмежили тривалість моральних страждань періодом вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року, тоді як, насправді, цей період тривав з 20 січня 2015 року по 14 листопада 2016 року. (2) Доводи відповідача 22. 12 серпня 2017 року відповідач подав до суду заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити оскаржені судові рішення без змін. 23. Мотивує тим, що не міг перервати позовну давність шляхом подання касаційної скарги на рішення судів в адміністративній справі N 821/3669/15-а, оскільки це суперечить частині другій статті 264 ЦК України. 24. Вважає, що момент виникнення права на звернення до суду з позовом про стягнення моральної шкоди не можна пов'язувати з датою постановлення ухвали Вищим адміністративним судом України від 3 листопада 2016 року у справі N 821/3669/15-а, оскільки постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у цій справі набрала чинності ще 7 квітня 2016 року. Тому трьохмісячний строк для звернення з позовом має обчислюватися з цієї дати. 25. Зазначає, що вимога про стягнення матеріальної шкоди пов'язана з незаконним звільненням позивача. А тому спір виник з трудових правовідносин, в яких відповідач виступає роботодавцем, а не суб'єктом владних повноважень. 26. В іншому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій. 27. 25 вересня 2018 року відповідач подав відзив на доповнення до касаційної скарги, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а доповнення до касаційної скарги - без розгляду. Обґрунтовує приписами частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою позивач мала право доповнити касаційну скаргу протягом строку на касаційне оскарження, а саме до 11 червня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 28. Предметом позову є стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди та відшкодування матеріальної шкоди, а саме: середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року; недоотриманих сум заробітної плати, еквівалентних різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року; судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а. 29. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 30. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 31. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 32. Пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 34. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 35. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 36. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 37. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 38. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 39. У постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі N 821/3669/15-а встановлено, що на підставі наказу в. о. начальника відповідача від 20 січня 2015 року N 6-о позивач була призначена на посаду начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача в порядку переведення з 20 січня 2015 року на період відпустки по догляду за дитиною (до досягнення дитиною трирічного віку) основного працівника (ОСОБА_4.) з підтвердженням раніше присвоєного спеціального звання радника податкової та митної справи III рангу. 40. ДФС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (пункт 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236 (далі - Положення)). 41. Відповідно до абзацу першого пункту 7 вказаного Положення ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів. 42. 6 серпня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 311 "Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України", якою утворив як юридичні особи публічного права територіальні органи ДФС, зокрема Новокаховську ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 43. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини та зазначені приписи Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, тобто проходила публічну службу. 44. Спірні правовідносини виникли, зокрема, через: несвоєчасне виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за вимушений прогул; неврахування під час розрахунку з позивачем індексації грошових доходів населення за грудень 2015 року та січень 2016 року; виплату позивачу заробітної плати за лютий-березень 2016 року без урахування встановленого з 1 грудня 2015 року збільшення посадового окладу працівників відповідача. 45. За змістом статті 24 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплювало вирішення різних питань, пов'язаних зі службою, зокрема і питань матеріального забезпечення державних службовців, регламентованих розділом VII вказаного Закону. 46. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби та звільнення з неї, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 47. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства. 48. Втім, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року, не є вимогою про відшкодування шкоди у розумінні зазначеної статті КАС України. 49. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що оскільки зазначена вимога позивача є пов'язаною з проходженням нею публічної служби та звільненням з цієї служби, така вимога має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, зокрема і тоді, коли вона заявлена окремо від вимоги про поновлення на публічній службі. 50. Позивач також просить стягнути з відповідача суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а саме за грудень 2015 року та за січень 2016 року. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. Тому означену позовну вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з неї. 51. Позивач зазначала, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 9 грудня 2015 року N 1013 наказом від 24 грудня 2015 року N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису" були встановлені нові оклади працівникам відповідача. Втім, у лютому-березні 2016 року позивачеві була нарахована заробітна плата у раніше встановленому розмірі, внаслідок чого вона, за її словами, недоотримала 4 670,03 грн. 52. Оскільки відповідна позовна вимога пов'язана з виплатою позивачеві як державному службовцеві заробітної плати після поновлення її на посаді, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір у цій частині пов'язаний із проходженням публічної служби та має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 53. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року, позивач заявила разом з вимогою про стягнення моральної шкоди. Такі вимоги, заявлені в одному провадженні, виникли з правовідносин, зумовлених проходженням позивачем публічної служби і звільненням з неї. 54. З огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, а вимога про стягнення моральної шкоди заявлена разом з вимогами вирішити публічно-правовий спір, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що на вирішення такої вимоги про стягнення моральної шкоди поширюється юрисдикція адміністративних судів. 55. Позивач також просила стягнути з відповідача витрати, понесені у період захисту прав у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, а саме: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість копій і друку документів - 100 грн. вартість надсилання листів до Вищого адміністративного суду України - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн (всього - 3 977,44 грн). 56. Згідно з частиною третьою статті 87 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами справи N 821/3669/15-а, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. 57. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 58. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа (частина перша статті 94 КАС України у зазначеній редакції). 59. Згідно з абзацом четвертим пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у вказаній редакції у резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат. 60. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у зазначеній редакції). 61. Отже, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. 62. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача про стягнення судових витрат, понесених під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, належить до юрисдикції суду, який ухвалив у ній рішення. (1.2) Щодо доповнення до касаційної скарги 63. Відповідно до частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині першій статті 398 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позивачем доповнень до касаційної скарги. 64. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (частина перша статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги). 65. 5 липня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив позивачеві строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. 66. 15 вересня 2018 року, тобто більш ніж через рік часу після відкриття касаційного провадження, посилаючись на приписи статті 398 ЦПК України, позивач подала доповнення до касаційної скарги. 67. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). 68. З огляду на те, що доповнення до касаційної скарги позивач подала після спливу встановленого для цього строку та не обґрунтовувала підстави для його поновлення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у відзиві від 25 вересня 2018 року на це доповнення аргументами відповідача та залишає доповнення до касаційної скарги без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 71. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). 72. Велика Палата Верховного Суду з огляду на її висновки (див. пункти 43-52) вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, ухваливши по суті правильне рішення щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року (тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року), проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих через підвищення посадових окладів сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року. Тому щодо вказаних позовних вимог мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. 73. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 74. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 75. З огляду на викладені вище висновки (див. пункти 53-54) Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди слід скасувати, а провадження у справі у цій частині - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 76. Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України інші, ніж судовий збір, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 77. Отже, у випадку закриття провадження у справі не підлягають розподілу понесені позивачем і пов'язані з її розглядом інші, ніж судовий збір, витрати. 78. Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду (див. пункти 72 і 75), у задоволенні вимог про стягнення на користь позивача інших ніж судовий збір витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи, слід відмовити. (3) Висновки щодо застосування норм права 79. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 80. Вимоги особи про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати є вимогами з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї. А тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства зокрема і тоді, коли заявлені окремо від вимоги про поновлення на роботі. 81. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 82. Вимоги про стягнення моральної шкоди, завданої за місцем проходження публічної служби, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, зокрема з вимогами про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 83. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 84. У резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат (абзац четвертий пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 2 частини п'ятої статті 246 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 85. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 3 частини першої статті 252 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 86. Питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктами 3 та 5 частини першої статті 409, частиною першою та четвертою статті 412, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди скасувати; у цій частині провадження у справі закрити. 3. В іншій частині рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 26 листопада 2018 року.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 820/1015/17 Провадження N 11-946апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3 як представника малолітньої потерпілої ОСОБА_4 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10 березня 2017 року (суддя Мар'єнко Л. М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року (судді Дюкарєва С.В., Жигилій С.П., Перцова Т.С.) у справі N 820/1015/17 за позовом адвоката ОСОБА_3 як представника малолітньої потерпілої ОСОБА_4 до загальноосвітньої школи І-III ступенів N 4 Люботинської міської ради Харківської області (далі - ЗОШ) в особі директора школи Дворніка Олександра Володимировича, відділу освіти Люботинської міської ради Харківської області (далі - відділ освіти) в особі начальника відділу Стрільця Валерія Васильовича про визнання незаконною бездіяльностіта зобов'язання вчинити дії і ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року адвокат ОСОБА_3 звернувся до суду в інтересах малолітньої потерпілої ОСОБА_4 з позовом до ЗОШ в особі її директора та відділу освіти в особі його начальника, в якому просив: - визнати незаконною бездіяльність директора ЗОШ Дворніка О.В. щодо неутворення комісії з розслідування нещасного випадку та непроведення розслідування, що порушує норми пунктів 2, 6 розділу II Положення про порядок розслідування нещасних випадків, що сталися під час навчально-виховного процесу в навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України (далі - Міносвіти) від 31 серпня 2001 року N 616 у редакції наказу Міносвіти від 07 жовтня 2013 року N 1365 (далі - Положення); - визнати незаконною бездіяльність начальника відділу освіти Стрільця В.В. щодо нездійснення контролю за правильним і своєчасним розслідуванням і обліком нещасних випадків, що сталися під час навчально-виховного процесу, що порушує норми пункту 10 розділу І Положення; - зобов'язати директора ЗОШ Дворніка О.В. утворити комісію з розслідування нещасного випадку, що трапився під час навчально-виховного процесу на території ЗОШ 02 вересня 2016 року, внаслідок якого було завдано тілесних ушкоджень учениці третього класу ЗОШ ОСОБА_4, та провести належне розслідування нещасного випадку. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 02 вересня 2016 року на території ЗОШ стався нещасний випадок, внаслідок якого малолітня ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження. 02 березня 2017 року з електронного листа відділу освіти, направленого на запит Адвокатського об'єднання "Донець і партнери", позивачу стало відомо, що ЗОШ не утворила комісію з розслідування вказаного нещасного випадку та розслідування не провела, чим порушила вимоги пунктів 2, 6 розділу II Положення. Зі свого боку відділ освіти не здійснив контроль за своєчасним розслідуванням нещасного випадку навчальним закладом, який йому підпорядкований, чим порушив пункт 10 розділу І Положення. На думку позивача, невчинення дій щодо створення комісії з розслідування нещасного випадку та непроведення такого розслідування свідчить про допущення відповідачами незаконної бездіяльності. Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 10 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог до директора ЗОШ Дворніка О.В., роз'яснивши, що розгляд та вирішення цієї частини позовних вимог віднесено до юрисдикції відповідного місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства. Позовну заяву в частині вимог до начальника відділу освіти Стрільця В.В. суд першої інстанції повернув позивачеві на підставі пункту 6 частини третьої статті 108 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив про те, що в цій справі оскаржується бездіяльність директора ЗОШ в контексті невиконання пункту 2 розділу II Положення, тобто бездіяльність суб'єкта, наділеного повноваженнями щодо утворення комісії з розслідування нещасного випадку. При цьому допущена бездіяльність не пов'язана причинним зв'язком зі шкодою, заподіяній дитині, оскільки заподіяння шкоди не ставиться у вину директору. На думку скаржника, ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому відмова у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог до директора ЗОШ Дворніка О.В. свідчить про обмеження доступу до правосуддя, право на яке закріплено Конституцією України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Крім того, скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про повернення позовної заяви в частині заявлених вимог до начальника відділу освіти, оскільки статтею 18 КАС України окремо не визначено предметну юрисдикцію за позовами до комунальних закладів (установ, організацій). При цьому відповідно до статті 21 КАС України якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) - місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд. Таким чином, на думку позивача, заявлені до начальника відділу освіти позовні вимоги також підлягають розгляду окружним адміністративним судом. У зв'язку з викладеним позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 11 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 серпня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не подали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Як убачається з матеріалів позовної заяви, 02 вересня 2016 року на території ЗОШ стався нещасний випадок, унаслідок якого учениця третього класу ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження. 24 лютого 2017 року на адресу відділу освіти направлено адвокатський запит про надання інформації з приводу утворення комісії з розслідування нещасного випадку, що стався 02 вересня 2016 року, та надання належним чином засвідчених копій документів, що приймались за результатами дій комісії, зокрема акта форми Н-Н. 02 березня 2017 року на електронну адресу Адвокатського об'єднання "Донець і партнери" надійшов лист відділу освіти, в якому повідомлено, що комісія з розслідування нещасного випадку не створювалась з огляду на відсутність письмової заяви батьків ОСОБА_4 про нещасний випадок. Також у цьому листі зазначалося про те, що зі слів батьків нещасний випадок стався о 16 год. 50 хв., а навчально-виховний процес у 3-Б класі ЗОШ закінчився о 16 год. 10 хв., отже, на час, коли стався нещасний випадок, відповідальність за збереження життя та здоров'я дитини несли батьки. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог до ЗОШ в особі її директора Дворніка О.В., Харківський окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що в цьому випадку ЗОШ в особі директора школи Дворніка О.В. виступає не як суб'єкт владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, а як суб'єкт, на якого чинним законодавством покладено функції зі збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров'я дитини, у процесі чого останній зобов'язаний забезпечити, у тому числі, належні умови зі збереження життя та здоров'я учнів у процесі навчальної діяльності. З огляду на це позови про оскарження рішень, дій чи бездіяльності ЗОШ із таких питань повинні вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Щодо повернення позовної заяви в частині позовних вимог до начальника відділу освіти суд першої інстанції зазначив, що оскільки начальник відділу освіти є посадовою особою органу місцевого самоврядування, то згідно з пунктом 1 частини першої статті 18 КАС України така позовна вимога підлягає розгляду місцевим загальним судом як адміністративним судом. Велика Палата Верховного Суду вважає правильними ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС Українисуб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як убачається з матеріалів позовної заяви, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з діями (бездіяльністю) відповідачів щодо нестворення комісії з розслідування нещасного випадку та, як наслідок, нерозслідування нещасного випадку, унаслідок якого малолітня ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження. На підставі частини першої статті 22 Закону України від 13 травня 1999 року N 651-XIV "Про загальну середню освіту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 651-XIV) загальноосвітній навчальний заклад забезпечує безпечні та нешкідливі умови навчання, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров'я, формує гігієнічні навички та засади здорового способу життя учнів (вихованців). Керівництво загальноосвітнім навчальним закладом здійснює директор (частина перша статті 39 цього Закону). Зазначені положення Закону N 651-XIV у взаємозв'язку з КАС України дають підстави вважати, що директор ЗОШ Дворнік О.В. не є посадовою особою органу державної влади чи органу місцевого самоврядування тау спірних правовідносинах не виконує владних управлінських функцій, а відповідно до посадових обов'язків відповідає за збереження здоров'я та життя дитини під час навчально-виховного процесу, що унеможливлює розгляд заявлених до ЗОШ в особі її директора позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. За наведеним у пункті 3 розділу І Положення визначенням, нещасний випадок - обмежена в часі подія, раптовий вплив небезпечного фактора чи середовища, що сталися під час навчально-виховного процесу, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть учасника навчально-виховного процесу. Отже, у цьому випадку створення комісії з розслідування нещасних випадків нерозривно пов'язане із заподіянням шкоди здоров'ю учасника навчально-виховного процесу. Відповідно до частини першої статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно зі статтею 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. У силу положень частини першої і другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи викладене, висновок судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в зазначеній частині позовних вимог є правильним. Щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій положень процесуального закону при поверненні позовної заяви в частині позовних вимог до начальника відділу освіти ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого. Статтею 10 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Згідно із частиною першою статті 11 Закону N 280/97-ВР виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Посадова особа місцевого самоврядування - це особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 1 цього Закону). Отже, начальник відділу освіти Люботинської міської ради є посадовою особою органу місцевого самоврядування, який виконує відповідні посадові повноваження у сфері освіти. Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 18 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій) місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам. Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи: 1) однією зі сторін в яких є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська, Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ щодо їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам; 2) про застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), дозвільної системи у сфері господарської діяльності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням (частина друга статті 18 КАС України). Таким чином, позовні вимоги до начальника відділу освіти, який є посадовою особою органу місцевого самоврядування, підлягають розгляду місцевим загальним судом як адміністративним судом. З огляду на це оскаржувані судові рішення в частині повернення позовної заяви за вимогами до начальника відділу освіти також постановлені судами з дотриманням норм процесуального права. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3 як представника малолітньої потерпілої ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 383/596/15 Провадження N 14-342цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Кіровоградської області, Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, заступника прокурора Кіровоградської області, ДКС України на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року у складі судді Червонописького В.С. та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року у складі колегії суддів Бубличенко В.П., Кривохижі В.І., Марашка С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Кіровоградської області, ДКС України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, під час розгляду справи уточнив вимоги та остаточно просив: стягнути на його користь із ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Позов мотивовано тим, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області стосовно нього порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівниками Компаніївського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - Компаніївський РВ УМВС України) в Кіровоградській області за частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 11 серпня 2011 року слідчим прокуратури Компаніївського району змінено кваліфікацію його дій з частини третьої статті 364 та частини першої статті 365 КК України, йому пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 365 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року він був засуджений за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями на 1 рік. Згідно зі статтею 75 КК України його було звільнено від відбування покарання із випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року вирок Компаніївського районного суду скасовано, а справу повернуто прокурору Компаніївського району для проведення додаткового розслідування. 16 листопада 2012 року прокуратурою Компаніївського району кримінальну справу закрито. 17 січня 2013 року слідчий вніс в Єдиний реєстр досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення за частиною першою статті 365 КК України. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року його визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк З роки без конфіскації майна. За статтею 75 КК України його звільнено від відбуття призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено іспитовий строк тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року вирок Бобринецького районного суду від 31 січня 2014 року скасовано, провадження N 420131201800000002 стосовно нього закрито за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Посилаючись на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; ОСОБА_3 просив позов задовольнити. Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДКС України на користь ОСОБА_3 107 184 грн на відшкодування моральної шкоди і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Зобов'язано ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку з тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, а саме протягом 44 місяців, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, позивачу було завдано моральної (немайнової) шкоди, яка знайшла свій прояв у тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, тому, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 107 184 грн. Позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу підтверджені належними доказами, тому так