Search the Community

Showing results for tags 'взыскание ущерба'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 50 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 818/1688/16 Провадження N 11-892апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області до ОСОБА_3 про відшкодування шкоди за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Сумській області на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (судді Жигилій С.П., Дюкарєва С.В., Перцова Т.С.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У грудні 2016 року Управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області (далі - УМВС України в Сумській області) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, в якому просило суд стягнути з відповідача матеріальну шкоду, завдану ним УМВС України в Сумській області втратою засобів зв'язку, в сумі 55809,00 грн. 2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що ОСОБА_3 з 08 травня 2014 року перебував на посаді заступника командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми". На виконання наказу від 30 квітня 2014 року N 361 "Про забезпечення засобами радіозв'язку роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми" у вказаний підрозділ було передано 55 переносних радіостанцій, 6 автомобільних радіостанцій, а також одну стаціонарну радіостанцію. Згідно з актами прийому-передачі основних засобів ОСОБА_3 отримав, у тому числі, автомобільну радіостанцію "Motorola" CM-140 (заводський N 000455), а також радіостанції "Vertex" VX-231 (заводські N N IN2B522391, IN2B511571, IN2B554298, IN2B555129, IN2B291122, IN2B291128, IN2B552678 та IN2B522399). 01 серпня 2014 року між УМВС України в Сумській області та ОСОБА_3 укладено договір про повну матеріальну відповідальність. Під час проведення службового розслідування було виявлено нестачу засобів радіозв'язку, а саме: відсутність восьми переносних радіостанцій та однієї автомобільної. Сума нанесених збитків складає 55809,00 грн. Винним у втраті матеріальних цінностей УМВС України в Сумській області вважає відповідача, оскільки він усупереч наказу МВС України від 27 березня 2008 року N 141 не забезпечив збереження вказаного майна. Позивач просить стягнути з ОСОБА_3 завдану матеріальну шкоду в сумі 55939 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Сумський окружний адміністративний суд постановою від 13 лютого 2017 року позов задовольнив. 4. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі. Роз'яснив позивачу, що розгляд цієї справи повинен здійснюватись у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 5. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. 6. Зазначає, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки пов'язаний із проходженням відповідачем публічної служби. 7. У зв'язку із цим позивач вважає, що, приймаючи рішення про закриття провадження в адміністративній справі та указуючи на її належність до юрисдикції цивільного суду, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що є підставою для скасування його рішення. Позиція інших учасників справи 8. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 9. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 04 вересня 2017 року відкрив провадження за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Сумській області як правонаступника УМВС України в Сумській області. 10. На підставі пункту 4 частини першої розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її до попереднього розгляду. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 липня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у зв'язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження без виклику її учасників на 31 жовтня 2018 року. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 13. Наказом УМВС України в Сумській області від 08 травня 2014 року N 82 о/с ОСОБА_3 призначено на посаду заступника командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми", а наказом від 19 червня 2014 року N 129 о/с - заступником командира роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми". 14. Наказом УМВС України в Сумській області від 04 березня 2015 року N 71 о/с ОСОБА_3 звільнено в запас Збройних Сил України. 15. Відповідно до договору від 01 серпня 2014 року про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, укладеного між УМВС України в Сумській області та ОСОБА_3, останній приймає на себе повну матеріальну відповідальність за зберігання доручених йому установою матеріальних цінностей і в установленому законом порядку несе відповідальність за їх збереження. 16. На підставі наказу УМВС України в Сумській області від 30 квітня 2014 року N 361 "Про забезпечення засобами радіозв'язку батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми" видано рознарядку на передачу засобів радіозв'язку в батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Суми". 17. 01 серпня 2014 року відповідачу видано довіреності на отримання в міських та районних відділах міліції Сумської області переносних радіостанцій "Vertex" VX-231 та автомобільних радіостанцій "Motorola" CM-140. 18. Згідно з актами прийому-передачі основних засобів та інвентарних карток обліку основних засобів у бюджетних установах відповідач отримав та є матеріально-відповідальною особою за такі спецзасоби: автомобільну радіостанцію "Motorola" та вісім радіостанцій "Vertex". 19. Відповідно до висновку за матеріалами службового розслідування по факту втрати засобів радіозв'язку УМВС України в Сумській області від 16 квітня 2015 року, т.в.о. командира РПСМОП "Суми" ОСОБА_3 отримав 55 переносних радіостанцій "Vertex" VX-231, 6 автомобільних радіостанцій "Motorola" CM-140 та одну стаціонарну радіостанцію "Kenwood" TK-7360M, які в подальшому перевіз на місце постійної дислокації підрозділу. 20. У ході виконання наказу УМВС від 31 жовтня 2014 року N 977 "Про проведення інвентаризації матеріальних цінностей, розрахунків та інших статей балансу в апараті УМВС" було проведено перевірку засобів радіозв'язку РПСМОП "Суми" та виявлено відсутність автомобільної радіостанції "Motorola" CM-140 (заводський N 000455), та восьми переносних радіостанцій "Vertex" (заводські N N IN2B522391, IN2B511571, IN2B554298, IN2B555129, IN2B291122, IN2B291128, IN2B552678 та IN2B522399). 21. Згідно з актом оцінки збитків, які завдано державі в особі УМВС України в Сумській області внаслідок розкрадання (нестачі, знищення, псування) такого майна, переліком втрачених засобів радіозв'язку, довідкою вартості, виданої ФОП ОСОБА_4, вартість відсутніх указаних радіостанцій "Vertex" VX-231 та "Motorola" CM-140 на 07 квітня 2015 року становила 55809 грн. 22. Згідно з протоколом інвентаризаційної комісії від 19 жовтня 2015 року в РПСМОП "Суми" встановлено нестачу однієї радіостанції "Motorola" CM-140, восьми переносних радіостанцій "Vertex" VX-231 на вказану вартість та металевої печатки вартістю 130 грн. матеріально-відповідальним за які є ОСОБА_3 23. З метою стягнення з відповідача матеріальної шкоди, завданої втратою засобів зв'язку, УМВС України в Сумській області звернулося до суду з позовом. 24. Путивльський районний суд Сумської області рішенням від 09 лютого 2016 року стягнув з ОСОБА_3 на користь УМВС України в Сумській області 55939 грн на відшкодування шкоди. 25. Апеляційний суд Сумської області ухвалою від 15 червня 2016 року рішення Путивльського районного суду Сумської області від 09 лютого 2016 року скасував та закрив провадження у справі, роз'яснивши позивачу, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 26. 16 грудня 2016 року УМВС України в Сумській області звернулось з позовом про стягнення з відповідача матеріальної шкоди до Сумського окружного адміністративного суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 27. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 28. Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 29. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 30. Частиною третьою статті 6 КАС передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 31. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 32. Аналогічні визначення закріплені і в чинній редакції КАС, зокрема, за пунктом 17 частини першої статті 4 якого публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування; а частиною четвертою статті 19 КАС установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. 34. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 35. Частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається 36. Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, відповідач був призначений на посаду заступника командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Суми" відповідно до наказу УМВС у Сумській області від 08 травня 2014 року N 82 о/с, а згодом - заступника командира роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми", підпорядкованої УМВС України (наказ від 19 червня 2014 року N 129 о/с). 37. Крім того, між позивачем та відповідачем був укладений договір від 01 серпня 2014 року про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, відповідно до умов якого співробітник, що займає посаду заступника командира роти патрульної служби міліції особливого призначення "Суми", приймає на себе повну матеріальну відповідальність за зберігання доручених йому установою матеріальних цінностей і в установленому законом порядку несе відповідальність за їх збереження. 38. Згідно з пунктами 1 та 2 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року N 243/95-ВР, це Положення визначає підстави і порядок притягнення до матеріальної відповідальності військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних, винних у заподіянні шкоди державі під час виконання ними службових обов'язків, передбачених актами законодавства, військовими статутами, порадниками, інструкціями та іншими нормативними актами. Дія цього Положення поширюється також на осіб рядового та начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода, завдана розкраданням, пошкодженням, втратою чи незаконним використанням військового майна, погіршенням або зниженням його цінності, що спричинило додаткові витрати для військових частин, установ, організацій, підприємств та військово-навчальних закладів (далі - військові частини) для відновлення, придбання майна чи інших матеріальних цінностей або надлишкові виплати. 39. Таким чином, відповідач, перебуваючи на посаді, що відноситься до публічної служби, та будучи матеріально відповідальною особою, завдав шкоди державі в особі УМВС у Сумській області шляхом втрати майна в період здійснення ним установлених повноважень, пов'язаних з виконанням завдань і функцій державного органу. 40. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки спір виник з приводу зобов'язання відшкодувати завдану майнову шкоду, то він є приватноправовим. 41. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у своїх постановах, зокрема, від 10 квітня 2018 року у справі N 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі N 755/2258/17. Спори у цих справах також стосувалися звернення суб'єкта владних повноважень із позовом про стягнення грошових коштів з особи, що перебувала на публічній/державній службі, і суд дійшов висновку, що питання стягнення збитків/відшкодування шкоди, завданих особою, що перебуває або перебувала на державній/публічній службі, має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. 42. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого правового висновку з огляду на таке. Обґрунтування відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду 43. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Chapmanv. the United Kingdom", заява N 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед закономвін не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 44. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 45. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 46. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 47. З метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі N 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі N 755/2258/17, виходячи з таких міркувань. 48. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. 49. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. 50. Указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 51. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 52. З огляду на викладене, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Висновки щодо розподілу судових витрат 53. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 54. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення), статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС (у чинній редакції), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області задовольнити. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року скасувати. 3. Справу N 818/1688/16 за позовом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області до ОСОБА_3 про відшкодування шкоди направити для продовження розгляду до Харківського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  2. Постанова Іменем України 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 661/3699/16-ц Провадження N 14-388 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Новокаховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби (далі також - ОДПІ ГУ ДФС) у Херсонській області (далі також - відповідач) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої під час незаконного звільнення, за касаційною скаргою позивача на рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року, ухвалене суддею Матвєєвою Н.В., і рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Фурман Т.Г., Пузанової Л.В. і Склярської І.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Новокаховська ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 12 грудня 2016 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила стягнути з відповідача 26 584,43 грн - у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (з них: 15 922,17 грн - середній заробіток за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; 6 684,86 грн - упущена вигода (суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотримані суми заробітної плати, еквівалентні різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року); 3977,4 грн - судові витрати, понесені позивачем під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а); 109 836 грн - відшкодування моральної шкоди. Крім того, просила стягнути з відповідача, понесені позивачем під час судового розгляду цієї справи судові витрати у сумі 1 281,21 грн. 2. Мотивувала тим, що 20 січня 2015 року начальник Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з порушенням приписів частини третьої статті 36, частин третьої та четвертої статті 24 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України встановив строк дії укладеного з позивачем безстрокового трудового договору, а 4 листопада 2015 року видав наказ про звільнення позивача з посади начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 3. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд в адміністративній справі N 821/3669/15-а ухвалив постанову, якою поновив позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 рокута стягнув на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн з відрахуванням обов'язкових платежів, а також допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в сумі 4 226,25 грн. 4. Стверджувала, що відповідач затримав виконання вказаного судового рішення на 81 день (з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року включно), внаслідок чого заподіяв їй шкоду в сумі 15 922,17 грн. 5. Зазначала, що на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року N 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" відповідач видав наказ N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису", згідно з яким були встановлені нові посадові оклади для працівників відповідача. Проте за лютий-березень 2016 року позивач отримала заробітну плату без урахування збільшення розміру посадових окладів, а саме: 3 771,97 грн замість 8 442 грн (різниця - 4 670,3 грн). Також вказувала, що оскільки під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а відповідач не повідомив про зміну посадового окладу позивача з 1 грудня 2015 року, середня заробітна плата не була скоригована на коефіцієнт підвищення 1,25 за грудень 2015 року та січень 2016 року, внаслідок чого позивач недоотримала 2 014, 84 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням наведеного просила стягнути з відповідача 6 684,86 грн (4 670,03 грн + 2 014,84 грн). 6. Стверджувала, що з 4 листопада 2015 року по 3 листопада 2016 року для відновлення її порушеного права під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а зазнала матеріальних витрат на суму 3 977,4 грн. з яких: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість ксерокопій і роздрукування текстів - 100 грн. вартість надсилання рекомендованих листів - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн. 7. Крім того, мотивувала позовну заяву тим, що внаслідок незаконного звільнення та затримки розрахунку за вимушений прогул їй були заподіяні моральні та фізичні страждання, які спричинили негативні зміни у житті, а саме: переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні, важкість виконання повсякденних обов'язків, фіксованість уваги на проблемі відсутності роботи та коштів для одужання, відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, реакції замикання в собі, побоювання щодо майбутнього стану здоров'я, переживання фізичних незручностей внаслідок його погіршення від отриманого стресу. Стверджувала, що порушення відповідачем її трудових прав завдало душевних страждань і призвело до погіршення самопочуття. З огляду на це просила стягнути на її користь завдану моральну шкоду у сумі 109 836 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 10 лютого 2017 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 9. Суд першої інстанції встановив: 9.1. Позивач працювала на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області та була звільнена з посади 4 листопада 2015 року. 9.2. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд ухвалив постанову в адміністративній справі N 821/3669/15-а, якою: скасував наказ Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області від 4 листопада 2015 року N 88-о "Про звільнення" позивача; поновив позивача на посаді начальника управління доходів і зборів фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з 5 листопада 2015 року; стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн. допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 року та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 4 226,25 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовив. 9.3. 1 лютого 2016 року позивач була поновлена на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача з 5 листопада 2015 року та отримала кошти відповідно до постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року з утриманням обов'язкових платежів у сумі 3 402,13 грн у частині, що підлягала негайному виконанню. 9.4. 7 квітня 2016 року Одеський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні апеляційної скарги Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 9.5. 14 квітня 2016 року на підставі платіжного доручення N 209 позивачеві була виплачена решта суми середнього заробітку за вимушений прогул у сумі 6 118,09 грн. 9.6. 3 листопада 2016 року Вищий адміністративний суд України ухвалою залишив без змін вказану ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду. 10. Рішення від 10 лютого 2017 року суд мотивував тим, що внаслідок незаконного звільнення, факт якого встановив у постанові від 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд, позивач зазнала моральної шкоди, яка полягає у порушенні її трудових прав, неможливості отримувати винагороду за працю, погіршенні стану здоров'я, переживаннях, зміні звичайних умов життя, необхідності відстоювати права у судових органах, що підтверджується її зверненнями, клопотаннями та скаргами до керівництва з метою отримати докази щодо незаконності звільнення з посади. З огляду на тривалість страждань і їх глибину, принципи розумності, виваженості та справедливості, а також на тривалість вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000 грн. 11. Враховуючи те, що позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року після звільнення, яке вона від початку вважала незаконним, а з позовом до суду звернулася після спливу трьохмісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, суд першої інстанції у задоволенні позову у частині вимог про відшкодування моральної шкоди відмовив, вважаючи пропущеною позовну давність. 12. Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, суд дійшов таких висновків: 12.1. Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у сумі 15 922,17 грн не може бути задоволена, бо позивач обрала неправильний спосіб захисту, і суд не встановив вини відповідача у несвоєчасній виплаті позивачу такого середнього заробітку; 12.2. Позовна вимога про стягнення на корись позивача упущеної вигоди у сумі 6 684,86 грн. що полягає в неотриманні нею різниці посадових окладів за лютий-березень 2016 року та сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року і січень 2016 року, не може бути задоволена, бо стаття 22 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України не поширюється на спірні правовідносини. За час вимушеного прогулу на користь позивача вже стягнуто середній заробіток, розрахований у постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року; 12.3. Позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди у сумі 3 977,4 грн. завданої у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а про поновлення позивача на роботі, не може бути задоволена, оскільки такі витрати є судовими витратами за статтею 97 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судом, і не є шкодою у розумінні статті 1166 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 13. 23 травня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року в частині відмови позивачу у стягненні коштів у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а провадження у справі у цій частині закрив. Роз'яснив, що вказані позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У частині відмови у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди рішення суду першої інстанції залишив без змін. 14. Апеляційний суд вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що позивачеві внаслідок незаконного звільнення завдана моральна шкода. Проте оскільки позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року (у день її звільнення), а з позовом звернулася лише 12 грудня 2016 року, тобто після спливу визначеного статтею 233 КЗпП України трьохмісячного строку, та зважаючи на клопотання відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди. 15. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги про стягнення на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди звернені до суб'єкта владних повноважень і пов'язані із захистом прав позивача у сфері публічно-правових відносин. Тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. 20 червня 2017 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 17. 15 вересня 2018 року позивач подала до касаційної скарги доповнення. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 19. Мотивував, тим, що позивачоскаржує рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Позивач вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Мотивує тим, що вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди не заявлялися в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. А тому згідно зі статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, вони мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. 21. Зазначає, що не пропустила трьохмісячного строку звернення з позовом до суду, оскільки останній був перерваний відповідачем шляхом подання 27 квітня 2016 року касаційної скарги, яка була розглянута лише 4 листопада 2016 року. Вважає, що суди безпідставно обмежили тривалість моральних страждань періодом вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року, тоді як, насправді, цей період тривав з 20 січня 2015 року по 14 листопада 2016 року. (2) Доводи відповідача 22. 12 серпня 2017 року відповідач подав до суду заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити оскаржені судові рішення без змін. 23. Мотивує тим, що не міг перервати позовну давність шляхом подання касаційної скарги на рішення судів в адміністративній справі N 821/3669/15-а, оскільки це суперечить частині другій статті 264 ЦК України. 24. Вважає, що момент виникнення права на звернення до суду з позовом про стягнення моральної шкоди не можна пов'язувати з датою постановлення ухвали Вищим адміністративним судом України від 3 листопада 2016 року у справі N 821/3669/15-а, оскільки постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у цій справі набрала чинності ще 7 квітня 2016 року. Тому трьохмісячний строк для звернення з позовом має обчислюватися з цієї дати. 25. Зазначає, що вимога про стягнення матеріальної шкоди пов'язана з незаконним звільненням позивача. А тому спір виник з трудових правовідносин, в яких відповідач виступає роботодавцем, а не суб'єктом владних повноважень. 26. В іншому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій. 27. 25 вересня 2018 року відповідач подав відзив на доповнення до касаційної скарги, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а доповнення до касаційної скарги - без розгляду. Обґрунтовує приписами частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою позивач мала право доповнити касаційну скаргу протягом строку на касаційне оскарження, а саме до 11 червня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 28. Предметом позову є стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди та відшкодування матеріальної шкоди, а саме: середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року; недоотриманих сум заробітної плати, еквівалентних різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року; судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а. 29. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 30. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 31. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 32. Пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 34. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 35. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 36. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 37. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 38. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 39. У постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі N 821/3669/15-а встановлено, що на підставі наказу в. о. начальника відповідача від 20 січня 2015 року N 6-о позивач була призначена на посаду начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача в порядку переведення з 20 січня 2015 року на період відпустки по догляду за дитиною (до досягнення дитиною трирічного віку) основного працівника (ОСОБА_4.) з підтвердженням раніше присвоєного спеціального звання радника податкової та митної справи III рангу. 40. ДФС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (пункт 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236 (далі - Положення)). 41. Відповідно до абзацу першого пункту 7 вказаного Положення ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів. 42. 6 серпня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 311 "Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України", якою утворив як юридичні особи публічного права територіальні органи ДФС, зокрема Новокаховську ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 43. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини та зазначені приписи Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, тобто проходила публічну службу. 44. Спірні правовідносини виникли, зокрема, через: несвоєчасне виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за вимушений прогул; неврахування під час розрахунку з позивачем індексації грошових доходів населення за грудень 2015 року та січень 2016 року; виплату позивачу заробітної плати за лютий-березень 2016 року без урахування встановленого з 1 грудня 2015 року збільшення посадового окладу працівників відповідача. 45. За змістом статті 24 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплювало вирішення різних питань, пов'язаних зі службою, зокрема і питань матеріального забезпечення державних службовців, регламентованих розділом VII вказаного Закону. 46. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби та звільнення з неї, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 47. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства. 48. Втім, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року, не є вимогою про відшкодування шкоди у розумінні зазначеної статті КАС України. 49. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що оскільки зазначена вимога позивача є пов'язаною з проходженням нею публічної служби та звільненням з цієї служби, така вимога має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, зокрема і тоді, коли вона заявлена окремо від вимоги про поновлення на публічній службі. 50. Позивач також просить стягнути з відповідача суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а саме за грудень 2015 року та за січень 2016 року. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. Тому означену позовну вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з неї. 51. Позивач зазначала, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 9 грудня 2015 року N 1013 наказом від 24 грудня 2015 року N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису" були встановлені нові оклади працівникам відповідача. Втім, у лютому-березні 2016 року позивачеві була нарахована заробітна плата у раніше встановленому розмірі, внаслідок чого вона, за її словами, недоотримала 4 670,03 грн. 52. Оскільки відповідна позовна вимога пов'язана з виплатою позивачеві як державному службовцеві заробітної плати після поновлення її на посаді, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір у цій частині пов'язаний із проходженням публічної служби та має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 53. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року, позивач заявила разом з вимогою про стягнення моральної шкоди. Такі вимоги, заявлені в одному провадженні, виникли з правовідносин, зумовлених проходженням позивачем публічної служби і звільненням з неї. 54. З огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, а вимога про стягнення моральної шкоди заявлена разом з вимогами вирішити публічно-правовий спір, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що на вирішення такої вимоги про стягнення моральної шкоди поширюється юрисдикція адміністративних судів. 55. Позивач також просила стягнути з відповідача витрати, понесені у період захисту прав у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, а саме: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість копій і друку документів - 100 грн. вартість надсилання листів до Вищого адміністративного суду України - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн (всього - 3 977,44 грн). 56. Згідно з частиною третьою статті 87 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами справи N 821/3669/15-а, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. 57. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 58. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа (частина перша статті 94 КАС України у зазначеній редакції). 59. Згідно з абзацом четвертим пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у вказаній редакції у резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат. 60. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у зазначеній редакції). 61. Отже, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. 62. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача про стягнення судових витрат, понесених під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, належить до юрисдикції суду, який ухвалив у ній рішення. (1.2) Щодо доповнення до касаційної скарги 63. Відповідно до частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині першій статті 398 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позивачем доповнень до касаційної скарги. 64. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (частина перша статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги). 65. 5 липня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив позивачеві строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. 66. 15 вересня 2018 року, тобто більш ніж через рік часу після відкриття касаційного провадження, посилаючись на приписи статті 398 ЦПК України, позивач подала доповнення до касаційної скарги. 67. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). 68. З огляду на те, що доповнення до касаційної скарги позивач подала після спливу встановленого для цього строку та не обґрунтовувала підстави для його поновлення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у відзиві від 25 вересня 2018 року на це доповнення аргументами відповідача та залишає доповнення до касаційної скарги без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 71. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). 72. Велика Палата Верховного Суду з огляду на її висновки (див. пункти 43-52) вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, ухваливши по суті правильне рішення щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року (тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року), проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих через підвищення посадових окладів сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року. Тому щодо вказаних позовних вимог мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. 73. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 74. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 75. З огляду на викладені вище висновки (див. пункти 53-54) Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди слід скасувати, а провадження у справі у цій частині - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 76. Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України інші, ніж судовий збір, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 77. Отже, у випадку закриття провадження у справі не підлягають розподілу понесені позивачем і пов'язані з її розглядом інші, ніж судовий збір, витрати. 78. Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду (див. пункти 72 і 75), у задоволенні вимог про стягнення на користь позивача інших ніж судовий збір витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи, слід відмовити. (3) Висновки щодо застосування норм права 79. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 80. Вимоги особи про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати є вимогами з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї. А тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства зокрема і тоді, коли заявлені окремо від вимоги про поновлення на роботі. 81. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 82. Вимоги про стягнення моральної шкоди, завданої за місцем проходження публічної служби, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, зокрема з вимогами про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 83. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 84. У резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат (абзац четвертий пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 2 частини п'ятої статті 246 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 85. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 3 частини першої статті 252 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 86. Питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктами 3 та 5 частини першої статті 409, частиною першою та четвертою статті 412, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди скасувати; у цій частині провадження у справі закрити. 3. В іншій частині рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 26 листопада 2018 року.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 820/1015/17 Провадження N 11-946апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3 як представника малолітньої потерпілої ОСОБА_4 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10 березня 2017 року (суддя Мар'єнко Л. М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року (судді Дюкарєва С.В., Жигилій С.П., Перцова Т.С.) у справі N 820/1015/17 за позовом адвоката ОСОБА_3 як представника малолітньої потерпілої ОСОБА_4 до загальноосвітньої школи І-III ступенів N 4 Люботинської міської ради Харківської області (далі - ЗОШ) в особі директора школи Дворніка Олександра Володимировича, відділу освіти Люботинської міської ради Харківської області (далі - відділ освіти) в особі начальника відділу Стрільця Валерія Васильовича про визнання незаконною бездіяльностіта зобов'язання вчинити дії і ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року адвокат ОСОБА_3 звернувся до суду в інтересах малолітньої потерпілої ОСОБА_4 з позовом до ЗОШ в особі її директора та відділу освіти в особі його начальника, в якому просив: - визнати незаконною бездіяльність директора ЗОШ Дворніка О.В. щодо неутворення комісії з розслідування нещасного випадку та непроведення розслідування, що порушує норми пунктів 2, 6 розділу II Положення про порядок розслідування нещасних випадків, що сталися під час навчально-виховного процесу в навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України (далі - Міносвіти) від 31 серпня 2001 року N 616 у редакції наказу Міносвіти від 07 жовтня 2013 року N 1365 (далі - Положення); - визнати незаконною бездіяльність начальника відділу освіти Стрільця В.В. щодо нездійснення контролю за правильним і своєчасним розслідуванням і обліком нещасних випадків, що сталися під час навчально-виховного процесу, що порушує норми пункту 10 розділу І Положення; - зобов'язати директора ЗОШ Дворніка О.В. утворити комісію з розслідування нещасного випадку, що трапився під час навчально-виховного процесу на території ЗОШ 02 вересня 2016 року, внаслідок якого було завдано тілесних ушкоджень учениці третього класу ЗОШ ОСОБА_4, та провести належне розслідування нещасного випадку. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 02 вересня 2016 року на території ЗОШ стався нещасний випадок, внаслідок якого малолітня ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження. 02 березня 2017 року з електронного листа відділу освіти, направленого на запит Адвокатського об'єднання "Донець і партнери", позивачу стало відомо, що ЗОШ не утворила комісію з розслідування вказаного нещасного випадку та розслідування не провела, чим порушила вимоги пунктів 2, 6 розділу II Положення. Зі свого боку відділ освіти не здійснив контроль за своєчасним розслідуванням нещасного випадку навчальним закладом, який йому підпорядкований, чим порушив пункт 10 розділу І Положення. На думку позивача, невчинення дій щодо створення комісії з розслідування нещасного випадку та непроведення такого розслідування свідчить про допущення відповідачами незаконної бездіяльності. Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 10 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог до директора ЗОШ Дворніка О.В., роз'яснивши, що розгляд та вирішення цієї частини позовних вимог віднесено до юрисдикції відповідного місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства. Позовну заяву в частині вимог до начальника відділу освіти Стрільця В.В. суд першої інстанції повернув позивачеві на підставі пункту 6 частини третьої статті 108 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив про те, що в цій справі оскаржується бездіяльність директора ЗОШ в контексті невиконання пункту 2 розділу II Положення, тобто бездіяльність суб'єкта, наділеного повноваженнями щодо утворення комісії з розслідування нещасного випадку. При цьому допущена бездіяльність не пов'язана причинним зв'язком зі шкодою, заподіяній дитині, оскільки заподіяння шкоди не ставиться у вину директору. На думку скаржника, ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому відмова у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог до директора ЗОШ Дворніка О.В. свідчить про обмеження доступу до правосуддя, право на яке закріплено Конституцією України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Крім того, скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про повернення позовної заяви в частині заявлених вимог до начальника відділу освіти, оскільки статтею 18 КАС України окремо не визначено предметну юрисдикцію за позовами до комунальних закладів (установ, організацій). При цьому відповідно до статті 21 КАС України якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) - місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд. Таким чином, на думку позивача, заявлені до начальника відділу освіти позовні вимоги також підлягають розгляду окружним адміністративним судом. У зв'язку з викладеним позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 11 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 серпня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не подали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Як убачається з матеріалів позовної заяви, 02 вересня 2016 року на території ЗОШ стався нещасний випадок, унаслідок якого учениця третього класу ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження. 24 лютого 2017 року на адресу відділу освіти направлено адвокатський запит про надання інформації з приводу утворення комісії з розслідування нещасного випадку, що стався 02 вересня 2016 року, та надання належним чином засвідчених копій документів, що приймались за результатами дій комісії, зокрема акта форми Н-Н. 02 березня 2017 року на електронну адресу Адвокатського об'єднання "Донець і партнери" надійшов лист відділу освіти, в якому повідомлено, що комісія з розслідування нещасного випадку не створювалась з огляду на відсутність письмової заяви батьків ОСОБА_4 про нещасний випадок. Також у цьому листі зазначалося про те, що зі слів батьків нещасний випадок стався о 16 год. 50 хв., а навчально-виховний процес у 3-Б класі ЗОШ закінчився о 16 год. 10 хв., отже, на час, коли стався нещасний випадок, відповідальність за збереження життя та здоров'я дитини несли батьки. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог до ЗОШ в особі її директора Дворніка О.В., Харківський окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що в цьому випадку ЗОШ в особі директора школи Дворніка О.В. виступає не як суб'єкт владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, а як суб'єкт, на якого чинним законодавством покладено функції зі збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров'я дитини, у процесі чого останній зобов'язаний забезпечити, у тому числі, належні умови зі збереження життя та здоров'я учнів у процесі навчальної діяльності. З огляду на це позови про оскарження рішень, дій чи бездіяльності ЗОШ із таких питань повинні вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Щодо повернення позовної заяви в частині позовних вимог до начальника відділу освіти суд першої інстанції зазначив, що оскільки начальник відділу освіти є посадовою особою органу місцевого самоврядування, то згідно з пунктом 1 частини першої статті 18 КАС України така позовна вимога підлягає розгляду місцевим загальним судом як адміністративним судом. Велика Палата Верховного Суду вважає правильними ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС Українисуб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як убачається з матеріалів позовної заяви, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з діями (бездіяльністю) відповідачів щодо нестворення комісії з розслідування нещасного випадку та, як наслідок, нерозслідування нещасного випадку, унаслідок якого малолітня ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження. На підставі частини першої статті 22 Закону України від 13 травня 1999 року N 651-XIV "Про загальну середню освіту" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 651-XIV) загальноосвітній навчальний заклад забезпечує безпечні та нешкідливі умови навчання, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров'я, формує гігієнічні навички та засади здорового способу життя учнів (вихованців). Керівництво загальноосвітнім навчальним закладом здійснює директор (частина перша статті 39 цього Закону). Зазначені положення Закону N 651-XIV у взаємозв'язку з КАС України дають підстави вважати, що директор ЗОШ Дворнік О.В. не є посадовою особою органу державної влади чи органу місцевого самоврядування тау спірних правовідносинах не виконує владних управлінських функцій, а відповідно до посадових обов'язків відповідає за збереження здоров'я та життя дитини під час навчально-виховного процесу, що унеможливлює розгляд заявлених до ЗОШ в особі її директора позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. За наведеним у пункті 3 розділу І Положення визначенням, нещасний випадок - обмежена в часі подія, раптовий вплив небезпечного фактора чи середовища, що сталися під час навчально-виховного процесу, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть учасника навчально-виховного процесу. Отже, у цьому випадку створення комісії з розслідування нещасних випадків нерозривно пов'язане із заподіянням шкоди здоров'ю учасника навчально-виховного процесу. Відповідно до частини першої статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно зі статтею 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. У силу положень частини першої і другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи викладене, висновок судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в зазначеній частині позовних вимог є правильним. Щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій положень процесуального закону при поверненні позовної заяви в частині позовних вимог до начальника відділу освіти ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого. Статтею 10 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Згідно із частиною першою статті 11 Закону N 280/97-ВР виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Посадова особа місцевого самоврядування - це особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 1 цього Закону). Отже, начальник відділу освіти Люботинської міської ради є посадовою особою органу місцевого самоврядування, який виконує відповідні посадові повноваження у сфері освіти. Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 18 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій) місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам. Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи: 1) однією зі сторін в яких є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська, Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ щодо їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам; 2) про застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), дозвільної системи у сфері господарської діяльності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням (частина друга статті 18 КАС України). Таким чином, позовні вимоги до начальника відділу освіти, який є посадовою особою органу місцевого самоврядування, підлягають розгляду місцевим загальним судом як адміністративним судом. З огляду на це оскаржувані судові рішення в частині повернення позовної заяви за вимогами до начальника відділу освіти також постановлені судами з дотриманням норм процесуального права. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3 як представника малолітньої потерпілої ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 383/596/15 Провадження N 14-342цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Кіровоградської області, Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, заступника прокурора Кіровоградської області, ДКС України на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року у складі судді Червонописького В.С. та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року у складі колегії суддів Бубличенко В.П., Кривохижі В.І., Марашка С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Кіровоградської області, ДКС України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, під час розгляду справи уточнив вимоги та остаточно просив: стягнути на його користь із ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Позов мотивовано тим, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області стосовно нього порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівниками Компаніївського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - Компаніївський РВ УМВС України) в Кіровоградській області за частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 11 серпня 2011 року слідчим прокуратури Компаніївського району змінено кваліфікацію його дій з частини третьої статті 364 та частини першої статті 365 КК України, йому пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 365 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року він був засуджений за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями на 1 рік. Згідно зі статтею 75 КК України його було звільнено від відбування покарання із випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року вирок Компаніївського районного суду скасовано, а справу повернуто прокурору Компаніївського району для проведення додаткового розслідування. 16 листопада 2012 року прокуратурою Компаніївського району кримінальну справу закрито. 17 січня 2013 року слідчий вніс в Єдиний реєстр досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення за частиною першою статті 365 КК України. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року його визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк З роки без конфіскації майна. За статтею 75 КК України його звільнено від відбуття призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено іспитовий строк тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року вирок Бобринецького районного суду від 31 січня 2014 року скасовано, провадження N 420131201800000002 стосовно нього закрито за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Посилаючись на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; ОСОБА_3 просив позов задовольнити. Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДКС України на користь ОСОБА_3 107 184 грн на відшкодування моральної шкоди і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Зобов'язано ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку з тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, а саме протягом 44 місяців, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, позивачу було завдано моральної (немайнової) шкоди, яка знайшла свій прояв у тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, тому, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 107 184 грн. Позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу підтверджені належними доказами, тому також підлягають задоволенню. Вимоги у частині стягнення неотриманої заробітної плати не задоволено у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивача звільнено за дисциплінарний проступок, а не відсторонено від роботи у зв'язку з порушенням кримінальної справи. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року змінено в частині відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині рішення залишено без змін. Стягнуто з прокуратури Кіровоградської області в дохід держави 267,96 грн судового збору. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців. Фактично позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців, тому розмір відшкодування завданої йому моральної шкоди не може бути менше, ніж 47 541 грн (1 378 грн х 34,5 = 47 541 грн). Враховуючи фактичні обставини справи, тривалість перебування позивача під слідством і судом, вимоги розумності і справедливості, апеляційний суд вважав, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в розмірі 50 000 грн. Також позивач надав докази укладення договорів про надання правової допомоги і оригінали квитанцій про сплату коштів, копії яких додано до матеріалів справи, а також розрахунок часу, витраченого адвокатом на участь у судових засіданнях та складання процесуальних документів. Представники відповідачів погодилися з правильністю наданих адвокатом розрахунків. Доводи, наведені в касаційних скаргах У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДКС України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надав належних доказів, які б свідчили про те, що у зв'язку з ситуацією, в якій він опинився внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності, він переживав психологічне страждання та інші негативні наслідки морального характеру, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та підлягають скасуванню. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відмови в стягненні недоотриманої заробітної плати та розміру моральної шкоди та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом, оскільки початком досудового розслідування є день винесення постанови про порушення кримінальної справи, тому на його користь підлягають стягненню 535 920 грн. Крім того, саме з 08 лютого 2011 року - часу винесення постанови про порушення кримінальної справи, що є процесуальною дією, слід обраховувати час, з якого були порушені його права. Винесення цієї постанови потягло проведення службової перевірки і його звільнення з органів внутрішніх справ наказом начальника УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 79 о/с. У зв'язку з цим його права на отримання заробітної плати порушувались протягом 44 місяців, тому на його користь підлягає стягненню недоотримана заробітна плата в розмірі 130 274,44 грн. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Кіровоградської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відшкодування витрат на правову допомогу та ухвалити у цій частині нове рішення про закриття провадження у справі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині стягнення витрат на правову допомогу підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01, 06, 11 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалою від 26 травня 2016 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги ДКС України, заступника прокурора Кіровоградської області, ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно наведених у касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводів про те, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тобто порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У поданому позові ОСОБА_3 просив стягнути з відповідачів 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; 130 274,44 грн на відшкодування недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати; 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Згідно з пунктом 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги. До цих сум відносяться суми, сплачені ним адвокатському об'єднанню (адвокату) за участь адвоката у справі, написання касаційної і наглядної скарги, а також внесені ним в рахунок оплати витрат адвоката у зв'язку з поїздками у справі до касаційної та наглядної інстанції. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. Зважаючи на вказане, помилковими є наведені в касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводи, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Суди установили, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області порушив стосовно ОСОБА_3 кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівником правоохоронного органу, що спричинило істотну шкоду інтересам держави у вигляді підриву авторитету діяльності органу державної влади, яким є Компаніївський РВ УМВС України в Кіровоградській області, за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. 16 лютого 2011 року ОСОБА_3 звільнено. Постановами слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області: від 11 серпня 2011 року зазначену кримінальну справу перекваліфіковано з частини третьої статті 364 КК України на частину першу статті 365 КК України; від 12 серпня 2011 року - порушено кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України; від 16 та 31 серпня 2011 року - ОСОБА_3 притягнуто як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України, та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року ОСОБА_3 засуджено за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями, на один рік; згідно зі статтею 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року зазначений вирок скасовано з поверненням справи прокурору Компаніївського району Кіровоградської області для проведення додаткового розслідування. Постановою старшого прокурора прокуратури Компаніївського району Кіровогадської області від 16 листопада 2012 року припинено кримінальне переслідування стосовно позивача у вказаній кримінальній справі у зв'язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України 17 січня 2013 року відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування за частиною першою статті 365 КК України; постановою слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області розпочато досудове розслідування. Постановою слідчого від 24 квітня 2013 року ОСОБА_3 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 26 квітня 2013 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді особистого зобов'язання. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, і призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 3 роки без конфіскації майна. Відповідно до статті 75 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року указаний вирок скасовано, провадження стосовно ОСОБА_3 закрито за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2015 року зазначену ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області залишено без змін. Також установлено, що в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року лейтенанта міліції ОСОБА_3 наказом начальника управління УМВС України в Кіровоградській області від 08 листопада 2010 року N 528 о/с призначено на посаду начальника сектора карного розшуку кримінальної міліції Компаніївського РВ УМВС України в Кіровоградській області. Згідно з довідкою Компаніївского РВ УМВС України в Кіровоградській області лейтенант міліції - начальник сектора карного розшуку Компаніївського РВ УМВС ОСОБА_3 відповідно до наказу УМВС України від 16 лютого 2011 року N 70о/с звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року за пунктом 64 "є" (порушення дисципліни). На адвокатський запит УМВС України в Кіровоградській області надало відповідь від 30 жовтня 2015 року N 12/9-ад, згідно з якою розмір грошового забезпечення ОСОБА_3 за останній повний календарний місяць служби перед звільненням з ОВС (січень 2011 року) складав 2 502,15 грн. Крім того, установлено, що відповідно до довідки про участь адвоката в судових засіданнях у кримінальній справі та кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3 від 03 вересня 2015 року адвокат Фільштейна В.Л. з 19 жовтня 2011 року по 07 липня 2015 року представляв інтереси позивача протягом всього часу досудового слідства, розгляду кримінальної справи в судах, досудового розслідування, розгляду кримінального провадження в Компаніївському та Бобринецькому районних судах Кіровоградської області, Апеляційному суді Кіровоградської області та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Відомості, зазначені в указаній довідці, прокурором під сумнів не ставилися. Крім того, на обґрунтування позовних вимог про відшкодування витрат на правову допомогу позивач надав такі документи: договір від 12 жовтня 2011 року та розрахункову квитанцію N 314823 на загальну суму 10 000 грн. договір від 29 серпня 2012 року та розрахункову квитанцію N 314850 на загальну суму 10 000 грн. договір від 14 травня 2013 року та розрахункову квитанцію N 139301 на загальну суму 10 000 грн. договір від 12 червня 2014 року та розрахункову квитанцію N 39328 на загальну суму 10 000 грн. Також надано розрахунок витрат на сплату послуг адвоката за договором між адвокатом Фільштейном В.Л. та позивачем ОСОБА_3 від 20 жовтня 2015 року, згідно з яким сума витрат на правову допомогу складає 6 820,80 грн. та квитанцію від 20 жовтня 2015 року N 139378 про отримання коштів від ОСОБА_3 у розмірі 7 000 грн. Загальна сума понесених позивачем витрат на правову допомогу складає 46 820,80 грн. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР встановлено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону N 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону N 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 1 218 грн. і саме з цієї суми позивач та його представник просив розраховувати розмір моральної шкоди. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди, беручи до уваги те, що розмір мінімальної заробітної плати становив на час розгляду справи в суді першої інстанції - 1 218 грн. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, у період з 08 лютого 2011 року по 09 грудня 2014 року (44 місяці) позивачу завдано моральної шкоди, яка виразилася в тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану, у розмірі 107 184 грн. Крім того, місцевий суд правильно також вирішив позовну вимогу про стягнення витрат на правову допомогу у загальному розмірі 46 820,80 грн. Зобов'язуючи ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, місцевий суд правильно керувався такими нормами матеріального права. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого само врядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (у редакції від 30 січня 2013 року) (далі - Порядок). Відповідно до пунктів 35, 38 цього Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. За приписами статті 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави. Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, провадиться з Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статті 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості. Такі висновки місцевого суду підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачами. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи. Зокрема, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців; з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців, оскільки такі висновки спростовуються матеріалами справи та нормами матеріального права, згідно з якими відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, починаючи з моменту порушення кримінальної справи. З огляду на вказане, обґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи про те, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, місцевий суд, із висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, зазначив, що наказом УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 70 о/с позивач звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року у зв'язку з порушенням трудової дисципліни; рішення про відсторонення позивача від служби у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності не приймалося, а тому вважав відсутніми підстави для стягнення на користь позивача заробітної плати в порядку, передбаченому Законом N 266/94-ВР. Однак Велика Палата Верховного Суду у цій частині позовних вимог вважає за необхідне зазначити таке. На обґрунтування позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати позивач зазначив, що його звільнено через розслідування кримінальної справи стосовно нього, але, як установив суд, позивача звільнено за порушення дисципліни. Згідно з матеріалами справи позивача звільнено за дисциплінарний проступок, який підтверджується порушенням кримінальної справи. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що при вирішенні вимоги про відшкодування втраченого заробітку необхідно застосувати пункт 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР, за яким у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. У статті 6 указаного Закону передбачено, що громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням або відсторонений від посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути поновлений на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) - йому має бути надано державною службою зайнятості іншу підходящу роботу. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Указаних вище норм матеріального та процесуального права суди не врахували, не перевірили належним чином позовні вимоги у частині стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, не дослідили наданих позивачем на обґрунтування цих позовних вимог доказів та не перевірили його доводів щодо підстав звільнення. Суд апеляційної інстанції доводи апеляційної скарги у цій частині не врахував, не навів жодних мотивів на їх спростування. Невстановлення цих обставин не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Кіровоградської області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року скасувати. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу залишити в силі. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  5. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 17.09.2018 Справа № 910/9810/18 Господарський суд міста Києва у складі судді Чебикіної С.О., при секретарі судового засідання Астаповій Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрстройтранс" до Фізичної особи-підприємця Петрова Максима Вікторовича про стягнення заборгованості 134 000,27 грн., за участю представників позивача - Лісовик І.О., ордер №082950 від 05.09.2018 року, Ульяненка Д.В., керівник, відповідача - Петрова М.В., Абакарової А.А., довіреність №б/н від 28.02.2018 року, ВСТАНОВИВ: У липні 2018 року позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просить стягнути з відповідача 134 000,27 грн. основного боргу за договором від 10.10.2018 року за надані послуги зберігання товарно-матеріальних цінностей, на підставі ст.ст. 509, 625, 638, 640, 642 Цивільного кодексу України. Позов мотивований тим, що відповідач відповідно до умов попереднього договору від 20.09.2017 за номером 20/09/17-2 уклав з позивачем договір від 10.10.2018 року шляхом підписання акту з розміщення транспортного засобу FAW 3252 в ремонтному боксі позивача, чим вчинив дії, якими підтвердив прийняття пропозиції укладення договору, у зв'язку із чим позивач просить стягнути з відповідача 134 000,27 грн. основного боргу за договором від 10.10.2018 року. Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.07.2018 року відкрито провадження, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження та судове засідання призначено на 05.09.2018 року. Позивачем разом з позовною заявою надано заяву про забезпечення позову, в якій просить суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на транспортний засіб FAW 3252, транзитний номер РЕ 7238, який належить відповідачу. Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.07.2018 року в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову відмовлено. 20.09.2018 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому він вказує на те, що не укладав з позивачем попередній договір №20/09/17-2 від 20.09.2017 року. Сума, яку позивач просить стягнути з відповідача у розмірі 134 000,27 грн., за нібито надані відповідачу послуги, не підтверджуються жодними доказами. До того ж відповідач надав суду договір про надання послуг №13/03 від 13.03.2017 року, який було укладено між сторонами та зазначив, що транспортний засіб FAW 3252 в ремонтному боксі позивача було розміщено саме за умовами цього договору. У зв'язку із вищенаведеним відповідач просить суд у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. 04.09.2018 року позивачем через канцелярію суду надано відповідь на відзив. 05.09.2018 року в судовому засіданні було оголошено перерву на 12.09.2018 року. 12.09.2018 року в судовому засіданні відповідачем надано заперчення на відповідь позивача на відзив. 12.09.2018 року в судовому засіданні було оголошено перерву на 17.09.2018 року. Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Предметом позову є вимоги позивача про стягнення з відповідача 134 000,27 грн. основного боргу за договором від 10.10.2018 року за надані послуги зберігання товарно-матеріальних цінностей. В обгрунтовання позову позивач посилається на те, що відповідач відповідно до умов попереднього договору від 20.09.2017 за номером 20/09/17-2 уклав з позивачем договір від 10.10.2018 року шляхом підписання акту з розміщення транспортного засобу FAW 3252 в ремонтному боксі позивача, чим вчинив дії, якими підтвердив прийняття пропозиції з укладення договору. Згідно статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до п.1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами. Судом встановлено, що 10.10.2017 року представник позивача розмістив транспортний засіб FAW 3252, транзитний номер РЕ 7238 в ремонтному боксі, розташованому за адресою: м. Київ, вул. Будіндустрії, 6, що підтверджується актом розміщення транспортного засобу від 10.10.2017 року, який підписаний з боку позивача та відповідача та копія якого міститься в матеріалах справи. Наданий позивачем попередній договір №20/09/17-2 від 20.09.2017 року не підписаний відповідачем. Водночас, як вбачається з акту приймання-передачі від 10.10.2017 року, в ньому не міститься посилань на те, що транспортний засіб засобу FAW3252 було розміщено позивачем відповідно до умов попереднього договору №20/09/17-2 від 20.09.2017 року. Також, у вищевказаному акті приймання-передачі від 10.10.2017 року не зазначено, що розміщення транспортного засобу FAW 3252, транзитний номер РЕ 7238 в ремонтному боксі є платним. До того ж, відповідач надав суду договір про надання послуг будівельної техніки з оператором №13/03 від 13.03.2017 року, який було укладено між сторонами та яким було передбачено розміщення техніки відповідача на території, що орендується позивачем, умовами якого не було передбачено плати за зберігання цієї техніки. Враховуючи вищевикладене, позивачем не доведено, що між позивачем та відповідачем укладався попередній договір №20/09/17-2 від 20.09.2017 року, сума заборгованості у розмірі 134 000,27 грн. за послуги зберігання товарно-матеріальних цінностей не підтверджена жодними доказами. В силу приписів ст. ст. 74, 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Таким чином, позивачем не доведено тих обставин, які є підставою позовних вимог, не підтверджено такі обставини належними доказами та не додано їх до матеріалів справи, а тому позовні вимоги позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено, що його права, за захистом яких він звернувся до суду, порушено відповідачем, тому в позові про стягнення з відповідача 134 000,27 грн. слід відмовити. Судовий збір відповідно до вимог ст. 129 ГПК України покладається на позивача. Керуючись ст. ст. 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: В позові відмовити повністю. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та у строк, які визначені розділом IV ГПК України. Повне рішення складено 21.09.2018р. Суддя С.О. Чебикіна http://reyestr.court.gov.ua/Review/76608967
  6. Державний герб України Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа № 757/341/16-ц провадження № 61-15326св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року у складі судді Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2014 року між ним та ПАТ «КБ «Надра» укладений договір банківського строкового вкладу в банківських металах «Золотий» № 2005778, відповідно до умов якого він передав на вкладний рахунок такий банківський метал: золото 999,9 проби загальною вагою 620,83 гр. або 19,96 тр. ун. золота, строк дії вкладу 6 місяців від дати надходження вкладу. Вклад внесений ОСОБА_3 19 серпня 2014 року у повному розмірі. 16 червня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до банку з платіжною вимогою, однак така вимога банком виконана не була. Подальші його вимоги щодо повернення вкладу також були залишені банком без задоволення. Постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 05 лютого 2015 року № 83 ПАТ «КБ «Надра» віднесено до категорії неплатоспроможних, що значно унеможливлює повернення вкладу. Відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» пов'язаними з банком особами є особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку. Згідно з офіційною відкритою інформацією, розміщеною на сайті НБУ, найбільш опосередкованим власником банку, а відповідно і пов'язаною особою є ОСОБА_4, а тому відповідно до статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» останній повинен нести цивільно-правову відповідальність за доведення банку до неплатоспроможності. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь заборгованість у розмірі 19,96 тр. ун. золота. Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме сплатити судовий збір у розмірі 5 462,76 грн та надати оригінал квитанції. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що недоліки апеляційної скарги, встановлені ухвалою апеляційного суду, усунуті не були, тому згідно зі статтею 121 ЦПК України апеляційна скарга підлягає поверненню. У червні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є вкладником за договором банківського рахунку, а отже, споживачем банківських послуг, тому згідно із частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнений від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням його прав. Внаслідок залишення апеляційної скарги без розгляду ОСОБА_3 позбавлений можливості захистити свої порушені права та реалізувати право на судовий захист. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2018 року вказану справу призначено до судового розгляду. Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Із матеріалів справи вбачається, що у січні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу на заочне рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 залишено без руху та надано п'ятиденний строк із моменту отримання копії ухвали для усунення виявлених недоліків, а саме: сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі, встановленому законом. На виконання ухвали суду представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подав заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, що згідно з частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Апеляційний суд, визнаючи неподаною та повертаючи апеляційну скаргу, виходив з того, що до статті 5 Закону України «Про судовий збір» внесені зміни, які набрали чинності з 01 вересня 2015 року, відповідно до яких не передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. За основу приймається те, що стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»). Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у частині третій статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» слова «державного мита» замінені словами «судового збору». Отже, при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Таким чином, порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Такий висновок відповідає правовому висновку, висловленому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-57цс18. Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно поклав на позивача, який звернувся до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору та передчасно визнав його апеляційну скаргу неподаною і повернув її заявнику. Частинами третьою та четвертою статті 406 ЦПК Українивизначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а постановлена у справі ухвала суду апеляційної інстанції - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду апеляційному суду належить вирішити питання щодо відкриття апеляційного провадження. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77197431
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 925/230/17 Провадження N 12-188гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Флєр" на рішення Господарського суду Черкаської області від 14 грудня 2017 року, ухвалене суддею Скибою Г.М., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року, ухвалена колегією суддів у складі Тищенко О.В., Тарасенко К.В., Іоннікової І.А., у справі Господарського суду Черкаської області за позовом Смілянської міської ради (далі - Рада) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Флєр" (далі - ТОВ "Флєр") за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача-Головного управління Державної фіскальної служби України у Черкаській області (далі - ДФС, ГУ ДФС у Черкаській області відповідно), про стягнення збитків ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У лютому 2017 року Рада звернулася до господарського суду Черкаської області з позовом до ТОВ "Флєр" (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, поданої до суду 20 квітня 2017 року) про: - стягнення збитків, завданих унаслідок використання земельної ділянки без сплати земельного податку, в сумі 199 570,32 грн за період з 01 березня 2014 року по 01 листопада 2016 року; - повернення позивачеві частини сплаченого судового збору у сумі 2 939,43 грн (сплачених, щодо раніше заявлених у позові сум - до зменшення позовних вимог). Фактичні обставини справи, встановлені судами 2. ТОВ "Флєр" є суб'єктом господарювання та постійним землекористувачем земельної ділянки з кадастровим номером 7110500000:06:001:0029, площею 4,1974 га, що розташована в м. Сміла Черкаської області на вул. Енергетичній, 1 (далі - земельна ділянка), на підставі державного акта на право постійного користування землею від 22 грудня 2001 року, зареєстрованого за N 69 серії І-ЧР N 000354. 3. Зазначене вище також підтверджується довідкою Управління Держгеокадастру у Смілянському районі від 19 липня 2016 року N 31-28-05-2794/15-16. 4. З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 11 жовтня 2016 року вбачається, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Дата державної реєстрації земельної ділянки - 22 грудня 2001 року. 5. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 січня 2017 року за адресою: м. Сміла Черкаської області, вул. Енергетична, 1 розташований комплекс нежитлових будівель, що належить на праві власності ТОВ "Флєр". 6. Відповідно до інформації Смілянської ОДПІ ГУ ДФС у Черкаській області ТОВ "Флєр" за 2011 - 2016 роки плати за землю не вносило. При цьому, як установив суд першої інстанції, відповідач не зареєстрований у Смілянській ДПІ як платник податку на землю за використання зазначеної земельної ділянки. 7. З матеріалів справи вбачається, що рішенням виконавчого комітету Ради від 21 січня 2016 року N 21 утворено комісію з визначення розміру збитків по платі за землю. Цією комісією складено акт від 08 грудня 2016 року, яким визначено розмір збитків по платі за землю за вказану земельну ділянку, яка знаходиться у постійному користуванні ТОВ "Флєр". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 8. Суди розглядали справу неодноразово. Постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Черкаської області. 9. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Черкаської області від 14 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року, позов задоволено частково, стягнуто з ТОВ "Флєр" на користь Ради 199 570,29 грн збитків, в іншій частині позову (про повернення позивачеві частини сплаченого судового збору в сумі 2 939,43 грн. - відмовлено. 10. Судові рішення мотивовані порушенням відповідачем обов'язку щодо сплати обов'язкових платежів за земельну ділянку комунальної власності та неотриманням у зв'язку із цим доходу місцевим бюджетом. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. У березні 2018 року ТОВ "Флєр" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові. Рух касаційної скарги 12. Ухвалою від 05 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження. 13. 26 червня 2018 року справу разом з касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною шостою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки скаржник оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 14. Відповідно до статей 8 та 301 ГПК України ця справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. У касаційній скарзі ТОВ "Флєр" указало на те, що суд першої інстанції, присудивши до стягнення заявлену позивачем суму збитків, фактично стягнув з відповідача земельний податок. При цьому порядок адміністрування та справляння такого податку встановлений Податковим кодексом України (далі - ПК України), а отже, зазначений спір перебуває у сфері публічно-правових відносин, тобто виходить за межі юрисдикції господарських судів. 16. Згідно з касаційною скаргою ТОВ "ФЛЄР" суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних відносин норми матеріального права, зокрема статті 1166 та 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тоді як такі відносини за своєю правовою природою є не цивільно-правовими, а податковими. Згідно із частиною другою статті 1 ЦК України цивільне законодавство не застосовується до податкових відносин. Доводи інших учасників справи 17. У відзиві на касаційну скаргу Рада заперечує зазначені вище висновки відповідача щодо правової природи спірних відносин. Позивач стверджує, що виходячи з принципу рівності права власності на землю, закріпленого в пункті "б" статті 5 та пункті "б" статті 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), територіальна громада міста Сміли в особі Ради в цих правовідносинах діє як суб'єкт права власності на землю, а не як контролюючий орган. А відносини, які склалися між сторонами, є цивільно-правовими і не підпадають під визначення підпункту 1.1 статті 1 ПК України, тобто не є податковими. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 18. Розглядаючи питання щодо порушення судами попередніх інстанцій правил суб'єктної та предметної юрисдикцій, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 19. За змістом абзацу п'ятого пункту 1 статті 12 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, господарським судам не підвідомчі справи у спорах, які виникають з публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів. 20. Визначальною ознакою, за якою спір може бути віднесений до юрисдикції адміністративних чи господарських судів є суть (зміст, характер) спору. 21. Так, заявляючи вимоги про стягнення збитків, позивач виходив з того, що спір між ним та відповідачем є приватноправовим та відноситься до юрисдикції господарських судів. Із цих же міркувань виходили суди попередніх інстанцій, коли розглянули спір у межах господарської юрисдикції. 22. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 23. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду заперечує доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції та вважає, що суди, вирішуючи спір в порядку господарського судочинства, не порушили норм процесуального права та відповідно дотримались правил предметної і суб'єктної юрисдикції. Так, предметом позову є стягнення збитків, що належить до сфери приватноправових відносин. За суб'єктним складом спір також є приватноправовим, оскільки сторонами спору є суб'єкт господарювання та орган місцевого самоврядування, який діє як представник власника у приватноправових земельних відносинах, а не як суб'єкт владних повноважень. 24. Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанції неправильно встановили дійсну правову природу грошових сум, заявлених позивачем до стягнення, та застосували до спірних відносин норми матеріального права (про стягнення збитків), які не підлягали застосуванню, що призвело до прийняття незаконних рішень, з огляду на таке. 25. Як установили суди попередніх інстанцій, відповідач є постійним землекористувачем земельної ділянки на підставі державного акта на право постійного користування землею. 26. Згідно з підпунктом 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, землекористувачі є платниками земельного податку. Земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу). 27. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні (підпункт 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України). Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (підпункт 286.1 статті 286 ПК України). 28. За вимогами пункту 287.1 статті 287 ПК України землекористувачі сплачують плату за землю (в т. ч. земельний податок) з дня виникнення права користування земельною ділянкою. 29. Згідно зі статтями 125 та 126 ЗК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, право постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації такого права в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". 30. Виходячи з наведеного, а також ураховуючи те, що право постійно користування земельною ділянкою вже зареєстровано за відповідачем, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з часу державної реєстрації такого права у відповідача виник обов'язок сплачувати земельний податок. Водночас, як виходить із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, із часу оформлення відповідачем права постійного користування земельною ділянкою та до часу звернення позивача до суду ТОВ "Флєр" земельний податок не сплачував. 31. Рада, встановивши факт несплати відповідачем земельного податку та звертаючись до суду з відповідним позовом, виходила з того, що вона має право вимагати з відповідача неотриманий нею як уповноваженою власником земельної ділянки особою дохід у вигляді земельного податку як збитки. 32. Водночас законодавство прямо передбачає суб'єктів владних повноважень, які мають виключне право звертатися до суду про стягнення податків (в т. ч. земельного податку), натомість Рада не є таким суб'єктом. 33. Як уже зазначено вище, відповідач як особа, що має зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою, з моменту реєстрації такого права має обов'язок сплачувати плату за землю у вигляді земельного податку. Згідно з підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю - це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. 34. Тобто земельний податок є формою плати за землю та входить до складу податку на майно. Відповідно до підпункту 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України податок на майно відноситься до місцевих податків. Отже, зобов'язання відповідача сплачувати земельний податок є податковим зобов'язанням. 35. Згідно з пунктом 41.2 статті 41 ПК України органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. 36. Відповідно до пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, його територіальні органи. 37. Згідно із законодавством таким органом доходів і зборів є ДФС та її територіальні органи (пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236. 38. Відповідно до статті 191 ПК України контролюючі органи здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, у тому числі проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків, звертаються до суду у випадках, передбачених законом. Контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов'язань (підпункт 20.1.36 пункту 20.1 статті 20 ПК України). 39. Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що збитки та земельний податок є різними за правовою природою зобов'язаннями. Обов'язок особи відшкодувати збитки виникає з деліктних правовідносин та є фактично заходом відповідальності за вчинене особою правопорушення. Натомість земельний податок - це плата за землю у складі податку на майно, обов'язок сплатити який виникає не внаслідок вчиненого особою правопорушення, а поза межами деліктних правовідносин - у межах існуючих податкових зобов'язань, які прямо передбачені законом та виникають унаслідок виникнення в особи права постійного користування земельною ділянкою. 40. У користувача земельної ділянки обов'язок сплатити земельний податок та відповідно податкові правовідносини виникають лише після реєстрації за такою особою права користування земельною ділянкою. І в такому разі належним способом захисту є стягнення земельного податку, а не збитків, як у цій справі. Близький за змістом висновок сформульовано у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі N 922/3702/16. 41. З урахування наведеного, виходячи з установленого судами попередніх інстанцій факту державної реєстрації відповідачем права постійного користування земельною ділянкою, належним способом захисту є стягнення земельного податку, а не збитків, а належним позивачем має бути орган доходів і зборів, а не міська рада як уповноважена власником землі особа. 42. Водночас Рада не довела і не могла довести порушення своїх прав у вигляді спричинення збитків, оскільки у відповідача протягом спірного періоду існував лише обов'язок сплатити земельний податок. Зазначене є підставою для відмови в позові. При цьому вимоги про стягнення несплаченого ТОВ "Флєр" земельного податку може заявити виключно контролюючий орган - уповноважений орган доходів у порядку адміністративного судочинства. 43. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач міг би звернутися до суду з вимогою про повернення Раді несплачених відповідачем коштів за користування землею, але лише за період безпідставного користування відповідачем земельною ділянкою - до часу належного оформлення ним права користування. При цьому, позивач міг би звернутися про стягнення безпідставно збережених грошових коштів (у порядку статті 1212 ЦК України), а не збитків (у порядку глав 82 і 83 ЦК України), які є різними за своєю правовою природою грошовими зобов'язаннями. 44. Так, у спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України, а не відшкодування збитків. Тобто в такому разі суд виходить з того, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити за користування нею. Отже, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 629/4628/16-ц. 45. У зазначеній вище постанові Верховний Суд обґрунтовує свій висновок тим, що право на відшкодування збитків виникає в особи в деліктних зобов'язаннях, де вина заподіювача збитків є обов'язковим елементом настання відповідальності. Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів чи майна є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у цій справі: по-перше, фактично є спором про стягнення земельного податку, порядок стягнення якого прямо регламентовано податковим законодавством, і позивач не має повноважень звертатися до суду з такими вимогами та є неналежним позивачем; по-друге, Рада як уповноважена власником землі особа могла б звернутися до суду з вимогами про повернення відповідачем несплачених ним грошових коштів за користування земельною ділянкою, але лише за період, коли право користування землею не було оформлено, і лише про стягнення безпідставно збережених грошових коштів, а не збитків. 47. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що підстави для задоволення позову Ради відсутні, оскільки позивач не довів, що заявлена ним до стягнення сума є збитками. 48. Так, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, застосували до спірних правовідносин норми матеріального права про порядок відшкодування збитків, тоді як такі норми не підлягали застосуванню у цьому спорі. Таке порушення норм права призвело до ухвалення судами незаконних рішень у справі. Адже суди мали визначити дійсну правову природу грошового зобов'язання відповідача та встановити, що заявлена до стягнення позивачем сума не є та не може бути збитками і що позивач не має права на відшкодування таких збитків у суді, що є підставою для відмови в позові. Щодо суті касаційної скарги 49. Згідно із частиною першою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 50. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України). 51. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що під час вирішення цього спору суди першої та апеляційної інстанцій, застосувавши до спірних правовідносин норми закону про стягнення збитків, тоді як фактично спірним зобов'язанням є земельний податок, порушили норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних рішень. 52. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення скасуванню частково - в частині задоволення позовних вимог Ради. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Флєр" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 14 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року у справі N 925/230/17 у частині задоволення позову про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Флєр" на користь Смілянської міської ради збитків у сумі 199 570,32 грн скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. 3. В іншій частині рішення Господарського суду Черкаської області від 14 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року у справі N 925/230/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя -доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 713/216/17 Провадження N 14-297цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року (у складі судді Пилип'юк І.В.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року (у складі колегії суддів Одинака О.О., Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів, сплачених захиснику у кримінальному провадженні за надану юридичну допомогу у зв'язку з виправдувальним вироком і ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, у якому просив стягнути з Державного бюджету України 14 тис. 500 грн. сплачених захиснику за надану юридичну допомогу в кримінальному проваджені, за яким його було незаконно повідомлено про підозру та, у подальшому, внесено зміни у повідомлення про підозру шляхом відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення ОСОБА_1 за частиною 1 статті 366 КК України, що стало підставою для закриття судом кримінального провадження в цій частині, а згодом - виправдано за вироком суду. Як на підставу позову посилався на положення частин першої та другої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); пункту 1 статті 1, пунктів 1, 2 статті 2, пункту 4 статті З, частини першої статті 4, статті 12 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), підпункту 4 пункту 7, пункту 10 частини третьої Положення про застосування цього Закону. Ухвалою Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), чинної на час постановлення ухвали. Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд питання про відшкодування витрат, понесених позивачем у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у зв'язку з незаконним повідомленням про підозру, закриттям провадження у кримінальній справі та виправдувальним вироком віднесено до компетенції органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що виніс виправдувальний вирок чи закрив провадження у справі. У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просив скасувати постановлені у справі ухвали, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пред'явлений позов виник із правовідносин, врегульованих статтею 56 Конституції України та Законом N 266/94-ВР, а тому згідно з частиною другою статті 15 ЦК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Касаційна скарга також містить посилання на те, що цей позов подано у спосіб, передбачений пунктом 8 частини другої статті 16 ЦК України та спрямований на захист цивільного права позивача. 31 травня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. 13 червня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Із зазначеними висновками судів погодитися не можна з огляду на таке. 15 лютого 2013 року прокурором Чернівецької міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі - прокуратура) до ЄРДР внесено відомості по факту вчинення посадовими особами Карапчівської сільської ради Вижницького району Чернівецької області кримінального правопорушення, передбаченого частиною З статті 365 КК України. Досудове розслідування було розпочато 15 березня 2013 року, а 27 вересня 2013 року слідчим прокуратури позивачу було вручено повідомлення про підозру. Судовий розгляд кримінального провадження відбувався з 29 листопада 2013 року до 3 жовтня 2014 року. Зокрема, в судовому засіданні 6 травня 2014 року прокурор шляхом внесення змін до повідомлення про підозру в порядку статті 279 КПК України відмовився від підтримання державного обвинувачення відносно ОСОБА_1 за частиною 1 статті 366 КК України, а Вижницький районний суд Чернівецької області закрив в цій частині кримінальне провадження відносно позивача на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КК України. Вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 3 жовтня 2014 року позивача за статтею 365 частиною 3 КК України було виправдано. Ухвалою суду апеляційної інстанції від 27 січня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін. Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Згідно зі статтею 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Згідно зі статтею 3 Закону N 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадку постановлення виправдувального вироку суду. За викладених підстав висновки судів про відмову у відкритті провадження у справі є передчасними. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року скасувати, а справу направити до Вижницького районного суду Чернівецької області для вирішення питання про відкриття провадження. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 804/8443/16 Провадження N 11-770апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Східний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Головко О.В., Ясенової Т.І., Суховарова А.В.) у справі N 804/8443/16 за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Східного офісу Державної аудиторської служби України до Комунального підприємства "Кривбасводоканал" (далі - КП "Кривбасводоканал") про стягнення збитків, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року Перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Східного офісу Держаудитслужби звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до КП "Кривбасводоканал", у якому просив стягнути з відповідача зайво отримані кошти субвенції, виділені з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах за 2013 - 2014 роки в сумі 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 27 липня 2017 року позов задовольнив. Стягнув з КП "Кривбасводоканал" зайво отримані кошти субвенції, виділені з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з різниці в тарифах за 2013 - 2014 роки в сумі 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. У грудні 2017 року перший заступник прокурора Дніпропетровської області та Східний офіс Держаудитслужби звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційними скаргами про скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, оскільки вважають, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду адміністративними судами в порядку, передбаченому КАС України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав указану вище справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасники справи оскаржують судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що за результатом проведеноїДержавною фінансовою інспекцією у Дніпропетровській області (Східний офіс Держаудитслужби) планової ревізії фінансово-господарської діяльності КП "Кривбасводоканал" за період з 01 вересня 2013 року по 30 червня 2016 року, виявлені порушення, які задокументовано в акті ревізії від 09 вересня 2016 року N 06-21/07. У ході ревізії встановлено, зокрема, незаконне отримання КП "Кривбасводоканал" із державного бюджету коштів субвенції на погашення заборгованості з різниці в тарифах за послуги, надані протягом 2013 - 2014 років, чим завдано матеріальної шкоди (збитків) державному бюджету на загальну суму 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп. На підставі висновків акта ревізії контролюючим органом сформовано вимогу від 18 жовтня 2016 року N 04-06-05-15/7706 щодо усунення порушень законодавства, виявлених унаслідок перевірки фінансово-господарської діяльності КП "Кривбасводоканал". Невиконання відповідачем вказаної вимоги у визначений строк, а саме незабезпечення відшкодування матеріальної шкоди (збитків) державному бюджету на суму 5 млн. 519 тис. 102 грн 47 коп., зумовило необхідність звернення позивача до суду із цим позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи, й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Водночас, слід звернути увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового не лише за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи його посадової особи, а й за умови здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень, як позивач, має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII) та Положення про Державну фінансову інспекцію України, затверджене Указом Президента України від 23 квітня 2011 року N 499/2011 (далі - Положення). Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІздійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Відповідно до п. 1 Положення, Державна фінансова інспекція України (далі - Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах територіальні органи, головних інспекторів у районах та містах (п. 7 Положення). Згідно із ч. 1, 2 ст. 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні. Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Пунктом 6 Положення передбачено, що Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема: здійснювати державний фінансовий контроль шляхом проведення: інспектування у формі планових та позапланових ревізій певного комплексу чи окремих питань фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій, визначених у підп. 1 п. 4 цього Положення (підп. 5); пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 15); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 18); при виявлені збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (підп. 21). Положенням установлено, що Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 4 п. 4). Аналогічні норми закріплені і в Положенні про Державну аудиторську службу України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року N 43. Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (п. 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 3). Згідно із ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачені ст. 10 Закону N 2939-XII, можуть бути адресовані виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю. Так, позивачем у цій справі є Східний офіс Держаудитслужби (процесуальний правонаступник Державної фінансової інспекції у Дніпропетровській області), як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якого визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким йому надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою (КП "Кривбасводоканал"), які мають публічно-правовий характер. Отже, здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою, які мають публічно-правовий характер. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про стягнення завданих збитків, звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень), є помилковим. Саме така позиція висловлена в постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі N 826/9672/17 та від 29 серпня 2018 року у справі N 816/2394/16. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України задовольнити. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року скасувати. Справу за позовом першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Східного офісу Державної аудиторської служби України до Комунального підприємства "Кривбасводоканал" про стягнення збитків направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 200/22363/16-а Провадження N 11-720апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу військової частини А4608 (далі - в/ч А4608) на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року (судді Юрко І.В., Гімон М.М., Чумак С.Ю.) у справі N 200/22363/16-а за позовом в/ч А4608 до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, завданих державі, та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року в/ч А4608 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, завданих державі, шляхом стягнення з відповідача на користь в/ч А4608 грошових коштів у розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. На обґрунтування позовув/ч А4608 зазначила, що на підставі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 05 липня 2005 року позивач відшкодував ОСОБА_4 суму матеріальної та моральної шкоди в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп., завданої діями ОСОБА_3, який вироком Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону від 16 вересня 2004 року визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за порушення правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи транспортної машини, що спричинило загибель ОСОБА_5. На думку позивача, сума в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. підлягає стягненню з відповідача на користь в/ч А4608. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 05 квітня 2017 року позовні вимоги в/ч А4608 задовольнив. Суд стягнув з ОСОБА_3 на користь в/ч А4608 у рахунок відшкодування збитків грошову суму в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. Суд також стягнув з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1 тис. 392 грн 73 коп. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 24 жовтня 2017 року частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_3: постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2017 року скасував, а провадження в цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеною ухвалою суду апеляційної інстанції, тимчасово виконуючий обов'язки командира в/ч А4608 у касаційній скарзі зазначив, що спір з приводу відшкодування матеріальної шкоди, завданої особою державі під час проходження військової служби, є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку, передбаченому КАС України. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року, а постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2017 року залишити без змін. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У грудні 2017 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 03 січня 2018 року відкрив провадження за касаційною скаргою в/ч А4608, а ухвалою від 14 червня 2018 року справу передав до Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року прийняла цю справу та призначила її до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначив, що суд апеляційної інстанції прийняв законне рішення, правильно застосував закон, який підлягає застосуванню, не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права. На думку ОСОБА_3, позов регресу узгоджується з приписами статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), статей 1 та 1191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що дає підстави для висновку про те, що цей позов має розглядатися саме в порядку цивільного судочинства. На підставі викладеного відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу апеляційного суду - без змін. У відповіді на відзив командир в/ч А4608 зазначив, що посилання відповідача стосовно недоцільності розгляду зазначеної справи в порядку адміністративного судочинства є недоведеними та необґрунтованими, оскільки спір з приводу відшкодування матеріальної шкоди, завданої особою державі під час проходження військової служби, є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, відзиву та відповіді на відзив, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги в/ч А4608. Суди попередніх інстанцій установили, що вироком Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону від 16 вересня 2004 року відповідача визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 415 КК України, а саме в порушенні правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи транспортної машини, що спричинило загибель ОСОБА_5 Позивач відшкодував ОСОБА_4, дружині загиблого, суму матеріальної та моральної шкоди у розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. на підставі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 05 липня 2005 року. Вважаючи, що відшкодована сума в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. повинна бути стягнута з відповідача, в/ч А4608 звернулася до суду з цим позовом. Обставини справи її учасники під сумнів не ставлять. Задовольняючи позовні вимоги в/ч А4608, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська виходив з того, що цей спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Скасовуючи постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2017 року та закриваючи провадження в цій справі, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що питання щодо відшкодування в порядку регресу завданої матеріальної та моральної шкоди належить вирішувати за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. На підставі пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб'єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, завданих державі, шляхом стягнення з відповідача на користь в/ч А4608 грошових коштів у розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. Матеріалами справи також установлено, що вказаний позов заявлений у зв'язку з тим, що на підставі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 05 липня 2005 року позивач відшкодував ОСОБА_4 суму матеріальної та моральної шкоди в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп., завданої діями відповідача, який вироком Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону від 16 вересня 2004 року визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 415 КК України, за порушення правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи транспортної машини, що спричинило загибель ОСОБА_5 Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Згідно із частиною першою статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Пунктом 7 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженого постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року N 243/95-ВР, визначено, що військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані у разі заподіяння з їх вини третім особам шкоди, яку було відшкодовано відповідно до чинного законодавства військовою частиною, зобов'язані відшкодувати її військовій частині у порядку, передбаченому цим Положенням та цивільним законодавством України. Отже, відшкодування військовослужбовцями і призваними на збори військовозобов'язаними в порядку регресу шкоди військовій частині відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. З огляду на викладене, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України є правильним. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу військової частини А4608 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Прокопенко О.Б.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 686/23731/15-ц Провадження N 14-298цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Державна казначейська служба України, прокуратура Хмельницької області розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року в складі судді Логінової С.М., рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року в складі судді Логінової С.М., ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року в складі колегії суддів П'єнти І. В., Корніюк А.П., Талалай О.І. та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року в складі колегії суддів П'єнти І. В., Корніюк А.П., Талалай О.І. у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), прокуратури Хмельницької області (далі - прокуратура) про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України 211 149,68 грн на відшкодування майнової шкоди та 485 261 300 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 20 травня 2004 року його було затримано як підозрюваного у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та в подальшому взято під варту з утриманням у Хмельницькому слідчому ізоляторі. 05 травня 2005 року у зв'язку з постановленням виправдувального вироку Хмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області ОСОБА_3 було звільнено з-під варти. Після скасування виправдувального вироку та направлення справи на додаткове розслідування, 21 листопада 2006 року ОСОБА_3 затримано за підозрою у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 КК України. З 18 грудня 2006 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою з подальшим відбуванням покарання у виді позбавлення волі, яке він відбував до 03 червня 2013 року. Позивач посилався на те, що кримінальна справа стосовно нього у період із 20 травня 2004 року по 03 червня 2013 року розслідувалася органом досудового слідства, неодноразово розглядалася судами різних інстанцій та поверталася прокурору для організації додаткового розслідування за правилами Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції 1960 року). У подальшому 31 серпня 2007 року ОСОБА_3 засуджено вироком Апеляційного суду Тернопільської області за обвинуваченням у вчиненні злочинів, яких він не вчиняв. Ухвалою Верховного Суду України від 20 березня 2008 року вирок суду залишено без змін. Після розгляду Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяви позивача (справа "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України") та постановлення 21 квітня 2011 року рішення у його справі, постановою Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року судові рішення у кримінальній справі скасовані, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Так, вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року ОСОБА_3 виправдано за пред'явленим обвинуваченням та звільнено з-під варти в залі суду, і цей вирок судами вищих інстанцій залишений без змін. Позивач посилався на те, що через протиправні дії працівників органу досудового слідства, прокуратури та суду він безпідставно утримувався під вартою та в місцях позбавлення волі протягом 7 років, 6 місяців та 5 днів, а незаконно перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 03 червня 2013 року, тобто 8 років, 6 місяців, 12 днів. Вказував, що незаконними діями органу досудового слідства, прокуратури Хмельницької області, яка здійснювала нагляд за слідством, та судом йому заподіяно значних майнових і моральних збитків. Зокрема, він втратив заробіток та інші грошові доходи за період перебування під вартою та у місцях тимчасового тримання на суму 124 250 грн. його родина понесла витрати на придбання продуктів харчування, предметів повсякденного вжитку та медикаментів за час його перебування під вартою на суму 75 608,01 грн. він поніс витрати на оплату правової допомоги у сумі 3 000 грн та на оплату навчання у сумі 1 800 грн. Крім того, посилався на завдання йому моральної шкоди, яка була спричинена незаконним переслідуванням з боку правоохоронних органів, безпідставним обвинуваченням, засудженням та незаконним утриманням під вартою і перебуванням у місцях позбавлення волі, а також протизаконним та нелюдським поводженням з ним з боку працівників міліції та слідчого ізолятора, яку він оцінює у сумі 485 261 300 грн. розмір якої визначений висновком спеціаліста-психолога від 15 липня 2015 року. Зазначена сума, на думку позивача, є обґрунтованою, оскільки він був позбавлений права працювати, навчатися та жити повноцінним життям, спілкуватися з рідними та близькими, займатися вихованням своєї дочки. Також за вказаний період погіршилося його здоров'я. Крім того, просив врахувати нелюдське відношення до нього з боку працівників правоохоронних органів та слідчого ізолятора, які застосовували до нього фізичне насильство, тортури та психічний тиск із метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину, якого він не вчиняв. Збільшивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просив стягнути з рахунку Державного бюджету України, розміщеного в ДКС України, на відшкодування майнової шкоди 211 149,68 грн та на відшкодування моральної шкоди - 485 261 300,00 грн. завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням. Представник прокуратури позов не визнав, указав, що розмір відшкодування моральної шкоди надмірно завищений, оскільки моральна шкода відшкодована позивачу за рахунок коштів Державного бюджету на підставі рішення ЄСПЛ від 21 квітні 2011 року за заявою ОСОБА_3 (справа "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України") у розмірі 35 000 євро. Представник ДКС України також не визнав позову, вказавши, що на органи ДКС України жодним законодавчим актом, нормативно-правовим актом не передбачено покладення відповідальності за дії інших юридичних осіб та Держави України в цілому. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року, провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Суди першої й апеляційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків зазначили, що чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Питання про відшкодування матеріальної шкоди, встановлення розміру грошових доходів, втрачених громадянами унаслідок незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду віднесено до компетенції цих органів. Таким чином, вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди належить до компетенції суду за правилами того виду судочинства, в якому ця справа розглядалася, а не в порядку цивільного судочинства. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 15 липня 2016 року про виправлення описки в рішенні суду, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 150 000 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), яку необхідно визначити, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред'явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили. Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року змінено в частині часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Збільшено розмір відшкодування до 165 300 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Так, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про наявність правових підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, але при цьому не врахував, що розмір відшкодування необхідно розраховувати, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. У вересні 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити повністю. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з'ясували обставини справи, не врахували тривалий характер моральних страждань позивача, безпідставно не прийняли до уваги висновок спеціаліста-психолога від 15 липня 2015 року, яким визначено, що розмір завданої позивачу моральної шкоди становить 485 261 300 грн. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що питання про відшкодування майнової шкоди має вирішуватись за правилами кримінального, а не цивільного судочинства. Судами не враховано положення статей 55, 56, 64 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 20 березня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 20 травня 2004 року ОСОБА_3 затримано як підозрюваного у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 КК України та взято під варту з утриманням у Хмельницькому слідчому ізоляторі. 23 травня 2004 року ОСОБА_3 звільнено. З 23 травня 2004 року по 05 травня 2005 року ОСОБА_3 перебував під вартою (т. 1, а. с. 100-зворот). Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 травня 2005 року ОСОБА_3 визнано невинуватим за частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263, частиною другою статті 121 КК України та виправдано через недоведеність його участі у вчиненні злочинів; міру запобіжного заходу скасовано - звільнено з-під варти в залі суду. 22 листопада 2006 року ОСОБА_3 затримано у зв'язку зі скасуванням виправдувального вироку Хмельницького міськрайонного суду (т. 1, а. с. 84) та поміщено в ізолятор тимчасового тримання до 23 листопада 2006 року (т. 1, а. с. 100-зворот). З 18 грудня 2006 року стосовно ОСОБА_3 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою. Вироком колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 6, 12 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 КК України, та призначено покарання відповідно до частини першої статті 70 КК України за сукупністю злочинів у виді 15 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Рішенням ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України", яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 року, одноголосно постановлено, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявника про його катування працівниками міліції; мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з затриманням заявника з 20 до 26 травня 2004 року, у зв'язку з триманням заявника під вартою з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 21 березня до 31 серпня 2007 року, з 18 до 21 грудня 2006 року, з 23 лютого до 21 березня 2007 року; мало місце порушення пункту 2 статті 5 Конвенції щодо заявника; мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника "негайно постати перед суддею", на "розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження"; мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо заявника у зв'язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження; мало місце порушення пункту 5 статті 5 Конвенції щодо заявника; мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе; мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено (т. 1, а. с. 166?198). Постановою Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо ОСОБА_3 скасовано, справу стосовно нього направлено на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції (т. 1, а. с. 110?117). Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року ОСОБА_3 визнано невинуватим за пунктами 6, 12 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 КК України та виправдано через недоведеність його участі у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 118?124). Ухвалою колегії суддів судової палати з кримінальних справ апеляційного суду Хмельницької області від 29 листопада 2013 року вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року стосовно ОСОБА_3 залишено без змін (т. 1, а. с. 125?129). Таким чином, установлено, що ОСОБА_3 перебував під вартою із 20 по 23 травня 2004 року, із 23 травня 2004 року по 05 травня 2005 року, із 22 по 23 листопада 2006 року, із 18 грудня 2006 року до 01 червня 2008 року; із 01 червня 2008 року по 03 червня 2013 року відбував покарання у колонії. Із метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 23, 24, 1176 ЦК України, Закон України N 266/94-ВР, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду, завдану внаслідок незаконного засудження, що підтверджується виправдувальним вироком суду. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону). Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. У наведених у статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На теперішній час єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР. Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області. Стосовно ОСОБА_3 не виконано передбаченого статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язку роз'яснення порядку поновлення його порушених прав, та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті його порушеного права. Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. Із аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду ЄСПЛ в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Беллет проти Франції"). Суди встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_3 звернувся у порядку цивільного судочинства до Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, який ухвалив виправдувальний вирок щодо нього, із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням. За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, суди помилково вважали наявними правові підстави для закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, місцевим судом постановлено незаконну ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та направлення справи в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначення розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи вона позбавлена процесуальної можливості ухвалити рішення у справі, про що просить у касаційній скарзі заявник. Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій по суті вирішеного спору - у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди також підлягають скасуванню, а справа у цій частині - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд. Статтею 263 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) установлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічне положення міститься у статті 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода. Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону N 266/94-ВР ОСОБА_3 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред'явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили. Разом з тим суди не врахували, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій визначили моральну шкоду у мінімально можливому розмірі та не навели належного обґрунтування такому висновку, то не можна вважати правильними, законними та обґрунтованими висновки апеляційного суду про те, що оскільки ОСОБА_3 перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 29 листопада 2013 року, тобто 114 повних місяців, то розмір відшкодування моральної шкоди становить 165 000 грн (1 450 грн (мінімальна заробітна плата) х 114 місяців). У силу наданих законодавством повноважень суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З урахуванням викладеного, судові рішення суді першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними та обґрунтованими, тому касаційна скарга підлягає задоволенню частково, судові рішення - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 816/2394/16 Провадження N 11-412апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області (Північно-східний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року (суддя Ясиновський І.Г.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року (у складі колегії суддів Калитки О.М., Бондаря В.О., Кононенко З.О.) у справі N 816/2394/16 за позовом Державної фінансової інспекції в Полтавській області до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" про стягнення коштів, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція в Полтавській області (далі - Держфінінспекція в Полтавській області) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" (далі - ПАТ "ДБК"), у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп. Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі згаданої норми, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позов про стягнення завданих підконтрольній установі збитків з її контрагента, який не є підконтрольною установою, за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а повинен розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України. У травні 2017 року Держфінінспекція в Полтавській області звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року й направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що органи державного фінансового контролю під час здійснення своїх повноважень діють як суб'єкти владних повноважень, а цей спір про стягнення коштів стосується реалізації компетенції Держфінінспекції у сфері управління як суб'єкта владних повноважень. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 18 вересня 2015 року Супрунівською сільською радою Полтавського району Полтавської області з ПАТ "Полтавській ДБК" укладено договір про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, п. 2.1 якого передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" бере пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області. Цим договором передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" перераховує кошти пайової участі на рахунок сільської ради до спеціального фонду сільського бюджету у розмірі 1202951,56 грн. що становить 4 % загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, а в разі невиконання замовником будівництва умов договору, сільська рада здійснює необхідні заходи щодо примусового стягнення вказаних коштів у судовому порядку. У період з 24 березня 2016 року по 20 травня 2016 року Держфінспекцією в Полтавській області проведено планову ревізію виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради за період з 01 січня 2013 року по 31 березня 2016 року та виявлено порушення, які задокументовано в акті ревізії від 27 травня 2016 року N 08-21/25. За результатами проведеної ревізії встановлено недоотримання бюджетом коштів на суму 919212,04 грн у зв'язку з неналежним виконанням ПАТ "Полтавській ДБК" умов договору пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області. У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до ПАТ Полтавський "ДБК", у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи, вивчивши правові позиції, надані Науково-консультативною радою при Верховному Суді, й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень, як позивач має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Положення про Державну фінансову інспекцію України, затверджене Указом Президента України від 23 квітня 2011 року N 499/2011 (далі - Положення) N 499/2011). Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІздійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Відповідно до п. 1 Положення, Державна фінансова інспекція України (далі - Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах територіальні органи, головних інспекторів у районах та містах (п. 7 Положення). Згідно ч. 1, 2 ст. 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні. Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Пунктом 6 Положення передбачено, що Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема: здійснювати державний фінансовий контроль шляхом проведення: інспектування у формі планових та позапланових ревізій певного комплексу чи окремих питань фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій, визначених у підп. 1 п. 4 цього Положення (підп. 5); пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 15); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 18); при виявлені збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (підп. 21). Положенням установлено, що Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 4 п. 4). Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю, пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (п. 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 3). Згідно із ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачене ст. 10 Закону N 2939-XII, може бути адресоване виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю. Так, позивачем у цій справі є Держфінінспекція в Полтавській області, як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якої визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким їй надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою (Супрунівською сільською радою), які мають публічно-правовий характер. Однак спір у справі, що розглядається, стосується вимоги Держфінінспекції в Полтавській області стягнути з ПАТ "Полтавський ДБК" завдані бюджету збитки, які виникли у зв'язку з невиконанням умов договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, укладеного між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК". Тобто, суб'єкт владних повноважень заявив позовні вимоги до юридичної особи - ПАТ "Полтавський ДБК", яке не є підконтрольною установою, владних управлінських функцій відносно відповідача Держфінінспекція в Полтавській області не здійснює, й права позивача на звернення до суду з адміністративним позовом до непідконтрольних їй установ, тобто до суб'єктів господарської діяльності, про стягнення коштів (збитків) закон також не передбачає. Отже, Держфінінспекція в Полтавській області не має права на звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення коштів з ПАТ "Полтавський ДБК" як непідконтрольної установи у зв'язку із порушенням умов договору про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, оскільки в КАС України такого права в Держфінінспекції не передбачено та відповідач не був підконтрольною стороною для позивача при проведенні планової ревізії виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради. Відповідно до ч. 1, ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) сторонами у адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути, зокрема суб'єкти владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства. Однак, спір про стягнення завданих збитків звернений до непідконтрольної установи не має ознак публічно-правового характеру, а стосується господарсько-правових відносин між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК". Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовимта не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень), є обґрунтованими. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області залишити без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. Державний герб України Постанова Іменем України 16 серпня 2018 року м. Київ справа № 638/12738/16-ц провадження № 61-829 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М., учасники справи: позивач-ОСОБА_4,відповідач-ОСОБА_5, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкову у складі судді Шишкіна О. В. від 12 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області у складі суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Карімової Л. В. від 29 листопада 2017 року та касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 рокув справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої залиттям квартири. Встановив: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої залиттям квартири. Позовна заява мотивована тим, що вона живе на 6-му поверсі у квартирі АДРЕСА_1. Через порушення відповідачем організаційних та технічних вимог безпечної, надійної установки та експлуатації бойлеру відбулося залиття житлової квартири позивача. Зокрема, залито стелю у коридорі, стелю та стіни у трьох кімнатах, стелю у санвузлі, також залито підлогу та вікна у двох кімнатах, пошкоджено електропроводку. Зазначає, що залиття відбулося через падіння бойлеру у житловій квартирі відповідача, про що складено відповідний акт. Внаслідок залиття квартири житлова площа позивача потребує проведення ремонтно-відновлювальних робіт, вартість яких складає 77 915,00 грн. Спричинення моральної шкоди позивач обґрунтовує тим, що вказаними діями відповідача їй спричинено незручності у використанні власної квартири для належного проживання, постійна сирість, пліснява, відсутність освітлення завдавали не лише побутових незручностей, а й призвело до стану постійної збентеженості, перебування у стані переживання, хвилювання, емоційному неспокої, і як наслідок, призвело до об'єктивної неможливості продовжувати свій звичний спосіб і режим існування. Розмір шкоди позивачем визначений у 50 000,00 грн. Посилаючись на вказані обставини просила стягнути із відповідача матеріальну шкоду у розмірі 77 915,00 грн та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн, завдану залиттям квартири. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 77 915,00 грн в рахунок відшкодування спричиненої матеріальної шкоди внаслідок залиття квартири; стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 50 000,00 грн в рахунок відшкодування спричиненої моральної шкоди внаслідок залиття квартири; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між діями відповідача та спричиненням шкоди позивачу існує причинно-наслідковий зв'язок, а тому позов підлягає задоволенню. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2017 року змінено; зменшено розмірстягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди - до 62 332,00 грн, а в рахунок відшкодування моральної шкоди - до 10 000,00 грн; в іншій частині рішення залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції вимогам закону у повній мірі не відповідають, тому рішення слід змінити в частині стягуваної суми моральної та матеріальної шкоди. У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи дійшов односторонніх та передчасних висновків про зменшення розміру відшкодування, оскільки ним не наведено мотивів зменшення розміру моральної шкоди та неправильно обраховано матеріальну шкоду. У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_5 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді справи дійшли односторонніх та передчасних висновків про часткове задоволення позову, оскільки судами порушено норми матеріального права та неправильно застосовано норми процесуального права. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 22 лютого 2018 року вказану справу передано на розгляд до Верховного Суду. Сторони не скористалися правом на подання відзиву на касаційні скарги. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, доводи касаційної скарги не підтверджують неправильного застосування судами при розгляді справи норм матеріального права, порушення норм процесуального права з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. До спірних правовідносин підлягають застосуванню наступні норми права. Статтею 10 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) визначено, що громадяни зобов'язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувати правил користування жилими приміщеннями, економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства. Відповідно до статті 151 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати і порядку придомову територію. Безгосподарне утримання громадянином належного йому будинку (квартири) тягне за собою наслідки, передбачені Цивільним кодексом України. Відповідно до частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із пошкодженням її майна (пункт 3 частини 2 статті 23 ЦК України). Статтею 322 ЦК України встановлено, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Статтею 1166 ЦК України передбачено, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно із статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Статтею 1192 ЦК України передбачено, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Судами установлено, що ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_2. 24 липня 2016 року відбулося залиття квартири позивача з квартири 2-ма поверхами вище - АДРЕСА_4, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_6 Згідно акту обстеження від 25 липня 2016 року № 152, складеного інженером дільниці №5 ОСОБА_7 та бухгалтером дільниці № 5 ОСОБА_8, затвердженого начальником дільниці № 5 комунального підприємства «Жилкомсервіс» ОСОБА_9, зафіксовано, що залив квартири АДРЕСА_1 відбувся 24 липня 2016 року з квартири НОМЕР_1. У телефонному режимі зі слів мешканця квартири НОМЕР_1 - впав бойлер та пошкодив стояк гарячого водопостачання. Була викликана аварійна служба - заявка 15-62 (№5939922, 5939926) код 13.3.1- гаряче водопостачання. Аварійну ситуацію мешканці квартири НОМЕР_1 усунули власними силами. Відповідно до висновку спеціаліста з визначення вартості ремонтно-будівельних робіт, складеного 01 березня 2017 року, вартість ремонтно-будівельних робіт, пошкодженої внаслідок залиття від 25 липня 2016 року квартири АДРЕСА_3 станом на 01 березня 2017 року, з урахуванням НДС становить 77 915,00 грн. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову, оскільки встановлено, що з вини відповідача відбулося залиття квартири позивача, внаслідок чого пошкоджено майно, тобто установлено причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та шкодою завданою ОСОБА_4 При цьому, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру відшкодування з урахуванням 20 % ПДВ та того, що протиправна поведінка позивача не мала умисного характеру. Доводи касаційних скарг вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку зменшення розміру відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права щодо обрахунку шкоди. Слід зазначити, що суд апеляційної інстанцій надав належну правову оцінку вказаним доводам та обґрунтовано дійшов висновку про те, що 20 % податок на ПДВ у даному випадку не повинний нараховуватися, оскільки ремонт не був проведений організацією - платником цього податку. Крім того, позивач посилається на те, що апеляційний суд не навів мотивів зменшення розміру моральної шкоди. Обгрунтовуючи зменшення розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції виходив з того, що протиправна поведінка відповідача, яка спричинила моральну шкоду позивача не мала умисного характеру та такий обрахунок проведено виходячи із засад справедливості, добросовісності та розумності. У касаційній скарзі ОСОБА_5 посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, не було залучено до справи третіх осіб - співвласників квартири позивача, що призведе до можливості пред'явити відповідачу аналогічні вимоги немайнового характеру. Крім того, вказує на те, що акт від 25 липня 2016 року складено з порушенням норм законодавства. Слід зазначити, що суд апеляційної інстанцій надав належну правову оцінку вказаним доводам та обґрунтовано дійшов висновку про часткове задоволення позову, з урахуванням досліджених у справі доказів та вимог законодавства. Інші доводи касаційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів, що не передбачено положеннями статті 400 ЦПК України, яким судами надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Підстави для скасування судових рішень відсутні, а тому касаційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення без змін. Враховуючи наведене, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу. Учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 та підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України, Постановив: Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкову від 12 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Судовий збір за подання касаційних скарг покласти на ОСОБА_5 та ОСОБА_4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: В. В. Пророк В.С. Висоцька І.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75945720
  14. Державний герб України Постанова Іменем України 08 серпня 2018 року м. Київ справа № 310/4811/16-ц провадження № 61-21022св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - Бердянська міська рада Запорізької області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року у складі судді: Троценко Т. А. та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Воробйової І. А., ВСТАНОВИВ: У липні 2016 ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Бердянської міської ради Запорізької області, про стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми боргу та інфляційних втрат. Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року з Бердянської міської ради Запорізької області стягнуто на її користь 69 639,00 грн безпідставно отриманих коштів, 696,00 грн державного мита та 101,29 грн витрат на ІТЗ судового процесу. 24 червня 2007 року на підставі вказаного рішення господарського суду був виданий наказ, проте грошові кошти були їй повернуті лише 02 червня 2016 року, тобто через дев'ять років. ОСОБА_2 вважала, що відповідач повинен сплатити їй 3% річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в розмірі 18 913,78 грн та інфляційні втрати в розмірі 162 942,87 грн. Враховуючи викладене просила суд стягнути з Бердянської міської ради Запорізької області на її користь 3% річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в розмірі 18 913,78 грн та інфляційні втрати в розмірі 162 942,87 грн; судові витрати покласти на відповідача. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Рішення мотивоване тим, що положення статті 625 ЦК України до грошового зобов'язання, яке виникло у зв'язку зі стягненням грошової суми за рішенням суду не застосовуються. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року змінено в частині правового обґрунтування підстав для відмови у позові. Рішення мотивоване тим, що вина за прострочення грошового зобов'язання у Бердянської міської ради Запорізької області відсутня, що підтверджується постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, та якою визнано противоправною бездіяльність Бердянського управління Державної казначейської служби України Запорізької області щодо невиконання наказу господарського суду та зобов'язано виконати цей наказ. У січні 2017 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що зобов'язання, яке виникло між сторонами, є грошовим, оскільки полягає у стягненні грошових коштів. Також ОСОБА_2 вважає помилковим висновок апеляційного суду про відсутність вини відповідача у невиконанні рішення суду, оскільки саме Бердянська міська рада Запорізької області не виконувала рішення суду протягом 9 років. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року справа призначена до судового розгляду. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду. Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що рішенням господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року за позовом суб'єкта підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 з Бердянської міської ради стягнуто 69 639,34 грн безпідставно отриманих коштів, 696 грн державного мита та 101,29 грн витрат на ІТЗ судового процесу. 24 червня 2007 року видано наказ на виконання рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року. Суди встановили, що 02 червня 2016 року ОСОБА_2 отримала на власний рахунок 69 776,92 грн, які надійшло в порядку виконання рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року. На підставі статті 625 ЦК України, у зв'язку з простроченням виконання рішення суду, яке не виконувалося протягом 9 років, ОСОБА_2 просила стягнути з Бердянської міської ради 18 913,78 грн за 3267 днів прострочки виконання рішення, інфляційні витрати - 162 942,87 грн, а всього 181 856,66 грн. При зміні в частині правового обґрунтування рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що зобов'язання, що виникло між сторонами зводиться до сплати грошей, тому, є грошовим зобов'язанням. Колегія суддів погоджується із цим висновком апеляційного суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань». Разом із тим, оскільки вина за прострочення грошового зобов'язання у Бердянської міської ради Запорізької області відсутня, що підтверджується постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року, апеляційний суд зробив висновок, що позовні вимоги саме до цієї особи не підлягають задоволенню. Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. Європейський суд з прав людини допускає, що асигнування на виплату державних боргів може спричинити певні затримки у виконанні рішень з бюджету Уряду. Тим не менше, Суд вирішив, що не передбачивши таких асигнувань протягом трьох років підряд, держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань за статтею 6 параграфа 1 Конвенції (VOYTENKO v. UKRAINE, № 18966/02, § 42, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року). Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань справі (KECHKO v. UKRAINE, № 63134/00, § 26, ЄСПЛ, від 08 листопада 2005 року). Затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції (BAKALOV v. UKRAINE, № 14201/02, § 33, ЄСПЛ, від 30 листопада 2004 року). Боржником, відповідно до рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року, є Бердянська міська рада Запорізької області, яка протягом 9 років не виконувала це рішення суду. Колегія суддів вважає, що встановлена постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року противоправна бездіяльність Бердянського управління Державної казначейської служби України Запорізької області щодо невиконання наказу господарського суду Запорізької області від 24 червня 2007 року, не може виправдовувати бездіяльність боржника і виключати необхідності захисту таких коштів від знецінення. Аналогічний висновок зроблено і Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15. У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 вказується, що «та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов'язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення». Згідно з частинами першою та другою статті 303 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду апеляційної інстанції) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Проте апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не перевірив періоду прострочення виконання грошового зобов'язання та правильності нарахування трьох відсотків річних та інфляційних втрат від простроченої суми боргу. Тому доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року скасувати. Справу № 310/4811/16-ц передати на новий розгляд до апеляційного суду. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75793926
  15. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/66/14-ц Провадження N 14-212 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Спас О.В., Бабак А.М., Полякова О.З. Учасники справи: - позивач: Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області, - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 10 січня 2014 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3 Мотивував тим, що вона під час виконання посадових обов'язків з порушенням вимог законодавства видала путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю ОСОБА_8 (далі - військовослужбовець), чим заподіяла шкоду державі у розмірі 4 977,00 грн. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 2. 13 березня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалою залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4, яка приймала документи від вказаного військовослужбовця та мала перевірити достовірність поданих ним відомостей. 3. 3 квітня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги: стягнув з ОСОБА_3 на користь позивача відшкодування майнової шкоди у розмірі 4 977,00 грн. а в частині позовних вимог до ОСОБА_4 - відмовив. 4. Мотивував тим, що ОСОБА_3 не мала права видавати путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю, а тому вимоги про стягнення майнової шкоди є обґрунтованими. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 9 вересня 2015 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 6. Мотивував тим, що підставами позову є дії ОСОБА_3, які вона вчиняла під час проходження державної служби: виконувала обов'язки на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради та мала 11 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування. 7. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3публічної служби та не міг розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 24 вересня 2015 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 3 квітня 2014 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вказує на те, що пред'явив позовні вимоги тільки про відшкодування майнової шкоди, а вимоги, які випливають з публічно-правового спору, заявлені не були. Тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Доводи відповідачів 13. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 стверджує, що правовідносини між сторонами виникли щодо виконання нею трудових обов'язків у зв'язку з проходженням публічної служби в органах місцевого самоврядування. А тому, на її думку, спір мав розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Стверджує, що у цій справі норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди не могли бути застосовані. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. 14. ОСОБА_4 відзив на касаційну скаргу не подала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 15. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 17. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні спорів, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17). Аналогічний припис передбачає КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 20. Отже, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_3 працювала на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради. 22. Посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками. Посадовими особами відповідно до Закону України "Про державну службу" в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, вважалися керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (стаття 2). 23. Згідно з розділом 3 "Завдання та обов'язки" Посадової інструкції начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення Бердянського міськвиконкому, затвердженої 1 лютого 2008 року (далі - Посадова інструкція), начальник контролює правильність прийняття рішень стосовно роботи спеціалістів відділу щодо санаторно-курортного лікування ветеранів та інвалідів. 24. Крім того, начальник відділу несе відповідальність, зокрема, за: невідповідність чинному законодавству його рішень, а також рішень, прийнятих спеціалістами; неякісне та несвоєчасне виконання посадових завдань та обов'язків (розділ 6 "Відповідальність" Посадової інструкції). 25. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби. 26. Позивач стверджував, що ОСОБА_3 заподіяла шкоду державі під час виконання нею посадових обов'язків, видавши військовослужбовцю путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування з порушенням вимог законодавства. Отже, позовні вимоги заявлені до ОСОБА_3 з підстав вчинення дій, які мали місце під час виконання нею обов'язків на державній службі. А тому спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3 публічної служби. 27. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ОСОБА_3 і висновками суду апеляційної інстанцій про те, що на спір між сторонами поширюється юрисдикція адміністративних судів, а доводи касаційної скарги про те, що спір є цивільним і має приватний характер, вважає необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 28. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 30. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 31. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року слід залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 32. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 33. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби. Керуючись частиною першою статті 400, частини третьої статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 12 липня 2018 року.
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/1238/17 Провадження N 12-83гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року (судді: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Отрюх Б.В.) та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року (суддя Чинчин О.В.) у справі N 910/1238/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" (далі - ПАТ "Міський комерційний банк") до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 52260,50 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПАТ "Міський комерційний банк" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 52260,50 грн (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог). 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що з 02 травня 2016 року припинив дію договір про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ, укладений 22 жовтня 2007 року Відкритим акціонерним товариством Акціонерний банк "Укргазбанк" (правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк") (Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Партнер-Банк" (правонаступником якого є ПАТ "Міський комерційний банк"), (Вкладник); а заборгованість за цим договором у розмірі 18572,95 доларів США, що еквівалентно 460842,29 грн. стягнута за рішенням Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2016 року у справі N 910/15208/16. 1.3. Зважаючи на припинення строку дії договору, починаючи з 05 травня 2016 року відповідач безпідставно зберігає грошові кошти у розмірі 18572,95 долара США, що належать ПАТ "Міський комерційний банк", які до теперішнього часу не повернуті. Таким чином, з відповідача слід стягнути проценти за користування чужими грошовими коштами за відповідний період на підставі статей 536, 1048, 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у розмірі згідно з наданим позивачем розрахунком. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року, позов задоволено повністю, стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПАТ "Міський комерційний банк" проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 52260,50 грн. 2.2. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказали, що обставини справи щодо наявної заборгованості відповідача та моменту її виникнення, безпідставного утримання коштів відповідачем з 02 травня 2016 року встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2016 року у справі N 910/15208/16. 2.3. Враховуючи характер спірних правовідносин сторін, що обумовлений припиненням дії укладеного сторонами договору про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року, приписи статті 1214 ЦК України, які передбачають нарахування плати за користування безпідставно одержаними, збереженими грішми та відсутність у статі 536 ЦК України розміру належних до сплати процентів за користування чужими грошовими коштами, суди дійшли висновку про можливість застосування у цих правовідносинах по аналогії закону положень статті 1048 ЦК України для визначення розміру належних до стягнення процентів, вказавши, що в цьому випадку подібність спірних правовідносин полягає в користуванні чужими коштами. 2.4. Суди також посилались на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 24 січня 2006 року у справі N 14/130 та у постановах Вищого господарського суду України від 10 червня 2008 року у справі N 22/249, від 09 квітня 2013 року у справі N 5011-70/10168-2012. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У серпні 2017 року ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі N 910/1238/17 Господарського суду міста Києва, в якій просить судові рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову. 3.2. В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач послався на порушення та невірне застосування судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 1046-1048, 1070, 1212, 1214 ЦК України, статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 42, 43, 79, 84, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.3. Відповідач зазначав, що суди на порушення засад рівності та змагальності судового процесу не взяли до уваги доводи та докази, подані ПАТ АБ "Укргазбанк", зокрема докази сплати 06 січня 2017 року позивачу коштів, стягнутих за рішенням суду, а обставини справи щодо спірних правовідносин, які суди вважали встановленими, є недоведеними. 3.4. Суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 1212, 1214 ЦК України за відсутності умов "абсолютно" безпідставного зберігання відповідачем коштів позивача та не взяли до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 02 березня 2016 року у справі N 6-2861цс15. 3.5. Висновки господарських судів попередніх інстанцій є взаємно суперечливими, а застосовані ними за аналогією положення частини першої статті 1048 ЦК України регулюють правовідносини за договірними зобов'язаннями і не застосовуються до правовідносин з безпідставно одержаними, збереженими коштами. 3.6. Суди не з'ясували розмір процентів, що звичайно сплачувався банком за вкладом на вимогу, залишивши поза увагою, що відсоткова ставка за міжбанківськими вкладами, що виступали гарантійним покриттям вкладників (банків), як то мало місце в правовідносинах, що склались між сторонами у справі, становила 0,1 % річних, а отже, дійшли помилкового висновку про обґрунтованість розміру процентів за іншою ставкою. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року справу разом із касаційною скаргою а постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі N 910/1238/17 Господарського суду міста Києва передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що справа про стягнення процентів за позадоговірне користування коштами банківською установою містить виключну правову проблему через різність попередніх правових позицій Верховного Суду України з приводу застосування норм матеріального права при визначенні розміру відсотків за позадоговірне користування банківською установою грошовим вкладом (справа N 6-544цс16 Верховного Суду України, де вказано про застосування частини п'ятої статті 1061 ЦК України, та справа N 6-2861цс15, де у подібних правовідносинах зазначено про помилковість застосування частини першої статті 1058, статті 1061 ЦК України, неврахування судами попередніх інстанцій вимог статті 1070 ЦК України). 4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року прийнято до розгляду справу N 910/1238/17 (провадження N 12-83гс18) та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. 22 жовтня 2007 року Відкрите акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк") (банк) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Партнер-Банк" (правонаступником прав якого є ПАТ "Міський комерційний банк") (вкладник) уклали договір про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ, відповідно до умов якого вкладник розміщує у банку грошові кошти в розмірі 15000,00 доларів США у якості суми гарантійного покриття для забезпечення розрахунків вкладника з платіжною системою Visa через банк у термін, вказаний банком у письмовому повідомленні, та за реквізитами, зазначеними у пункті 2.1. договору. 5.2. Для розміщення суми депозиту ПАТ АК "Укргазбанк" відкриває для вкладника рахунок N 160240125100 (пункт 1.4 договору). 5.3. Відповідно до пунктів 1.3., 1.8., 4.1. договору про міжбанківський депозит відповідач приймає депозит на термін виконання сторонами зобов'язань, що передбачені договором доручення N 01/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року та договором про встановлення кореспондентських відносин N 03/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року; сума депозиту повертається позивачу протягом двох банківських днів після закінчення терміну залучення депозиту. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до закінчення терміну залучення суми депозиту, встановленого пунктом 1.3. цього договору. 5.4. Додатковою угодою N 15 від 03 червня 2014 року до договору про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року сторони дійшли згоди, що загальний розмір суми депозиту після повернення частини суми депозиту складає 20853 доларів США. 5.5. Рішенням Господарського міста Києва від 28 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06 грудня 2016 року у справі N 910/15208/16, стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПАТ "Міський комерційний банк" заборгованість у розмірі 18572,95 доларів США, що еквівалентно 460842, 29 грн. та судовий збір у розмірі 6912, 63 грн. 5.6. У рішенні суду зазначено, що договір про міжбанківський депозит припинив свою дію з 02 травня 2016 року, підстав утримання відповідачем коштів у сумі 18572,95 доларів США немає, а відповідно ці кошти підлягають поверненню. 5.7. На виконання рішення Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2016 року 20 грудня 2016 року видано наказ про примусове виконання рішення суду. 5.8. Суди встановили, що грошові кошти у розмірі 18572,95 долара США надійшли на рахунок позивача 10 січня 2017 року. 5.9. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначав, що, зважаючи на умови договору та закінчення 02 травня 2016 року терміну залучення депозиту, з 05 травня 2016 року по 10 січня 2017 року відповідач безпідставно зберігав грошові кошти у розмірі 18572,95 долара США, що належать ПАТ "Міський комерційний банк". 5.10. Позивач просив стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами за загальний період з 05 травня 2016 року по 09 січня 2017 року у розмірі 52260,50 грн на підставі статей 536, 1048, 1214 ЦК України. 6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. На обґрунтування позовних вимог позивач покликається на положення статті 1212 ЦК України, за змістом яких особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 6.3. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. 6.4. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 6.5. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що цей вид зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. 6.6. Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 6.7. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). 6.8. Згідно зі статтею 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 6.9. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших підставах її повернення (частина перша статті 1060 ЦК України). 6.10. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. 6.11. Відповідно до частин першої та третьої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. 6.12. Частиною першою статті 1067 цього Кодексу визначено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. 6.13. Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час, а залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами (частини перша та третя статті 1071 ЦК України). 6.14. Суди у справі N 910/15208/16 встановили і сторони не заперечують, що вони уклали договір міжбанківського депозиту, а позивач на виконання умов договору розмістив 20853 доларів США грошових коштів у якості суми гарантійного покриття для забезпечення розрахунків вкладника з платіжною системою Visa на відкритому відповідачем для цього рахунку. Дію договору припинено з 02 травня 2016 року, а відповідач одержані ним кошти після припинення дії договору у зв'язку зі здійсненням процедури ліквідації позивача як банківської установи всупереч умовам договору в повному обсязі не повернув. 6.15. Отже, підставою для повернення банком коштів є договір міжбанківського депозиту та правовідносини сторін у цьому спорі, які регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень глави 83 ЦК України. 6.16. Приписами частин першої та четвертої статті 1061, статті 1070 ЦК України визначено умови щодо сплати банком процентів на суму вкладу та процентів за користування коштами, що знаходяться на рахунку в банку, під час дії укладеного сторонами договору. 6.17. У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення з відповідача процентів за користування переданими йому позивачем за договором міжбанківського депозиту коштами, які відповідач не повернув після припинення дії договору. Розраховуючи розмір належної до стягнення суми, позивач просив застосувати за аналогією закону до спірних правовідносин статтю 1048 ЦК України. 6.18. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин. 6.19. Згідно зі статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. 6.20. Термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. 6.21. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. 6.22. Однак позов у цій справі подано саме у зв'язку з неправомірним, незаконним користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов'язання. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов'язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. 6.23. Плата за прострочення виконання грошового зобов'язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.24. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні. 6.25. Отже, висновки судів про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048 ЦК України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині. 6.26. Помилкове застосування до спірних правовідносин положень глави 83 ЦК України не вплинуло на обґрунтований, в цілому, висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для стягнення з банку процентів за користування грошовими коштами за період, що минув після припинення дії договору до дати надходження коштів на рахунок позивача. 6.27. Тому відповідно до предмета та підстав поданого позову про стягнення процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами враховуючи встановлені судами обставини справи щодо моменту виникнення та обсягу грошового зобов'язання відповідача, періоду прострочення є підстави для задоволення позовних вимог про стягнення процентів, нарахованих згідно з положеннями частини другої статті 625 ЦК України. Проценти підлягають до стягнення виходячи з суми простроченого грошового зобов'язання (460842,29 грн. за період, заявлений позивачем, тобто з 05 травня 2016 року по 10 січня 2017 року (250 днів), що складає 9469,36 грн (сума заборгованості х 3 х кількість днів прострочки ч365ч100). 6.28. У задоволенні решти позовних вимог слід відмовити. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та розподіл судових витрат 7.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 7.2. За змістом пункту 3 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.3. За частинами першою, третьою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 7.4. Отже, рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково: стягнути з відповідача на користь позивача 9469,36 грн. а в решті позовних вимог відмовити. 7.5. Згідно з частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають такому розподілу. 7.6. На відповідача покладаються судові витрати за подання позовної заяви з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 289,6 грн (18,1 % від 1600 грн), що підлягають стягненню на користь позивача. 7.7. На позивача покладаються судові витрати, що підлягали сплаті за подання апеляційної та касаційної скарг з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 3013,92 грн (81,9 % від 3680 грн), що підлягають стягненню на користь відповідача. 7.8. Відповідно до частини одинадцятої статті 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. 7.9. З урахуванням вказаних положень, з метою уникнення подвійного стягнення сум судових витрат, на позивача покладаються судові витрати у розмірі 2724,32 грн (3013,92 - 289,60), які підлягають стягненню на користь відповідача. Керуючись частинами першою, одинадцятою статті 129, пунктом 3 частини першої статті 308, статтями 311, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" задовольнити частково. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі N 910/1238/17 скасувати. 3. Позов Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" задовольнити частково. 4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (03087, м. Київ, вул. Єреванська, будинок 1, Ідентифікаційний код юридичної особи 23697280) на користь Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" (03141, м. Київ, вул. Солом'янська, будинок 33, Ідентифікаційний код юридичної особи 34353904) проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 9469 (дев'ять тисяч чотириста шістдесят дев'ять) грн 36 коп. 5. В іншій частині позову відмовити. 6. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" (03141, м. Київ, вул. Солом'янська, будинок 33, Ідентифікаційний код юридичної особи 34353904) на користь Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (03087, м. Київ, вул. Єреванська, будинок 1, Ідентифікаційний код юридичної особи 23697280) 3013 (три тисячі тринадцять) грн. 92 коп. витрат по сплаті судового збору. 7. Повний текст постанови складено 20 червня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 755/13879/16-ц Провадження N 14-164цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року (у складі судді Яровенко Н.О.) та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року (у складі суддів Желепи О.В., Рубан С.М., Іванченко М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та прокуратури, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 серпня 2006 року за завідомо неправдивим повідомленням про злочин старший слідчий в особливо важливих справах (далі - ОВС) Прокуратури м. Києва відносно неї порушив кримінальну справу за частиною другою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою старшого слідчого Прокуратури м. Києва від 22 серпня 2006 року ОСОБА_3 було відсторонено від посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Дніпровська РДА) з притягненням її до кримінальної відповідальності. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року, позивачку визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. На запит ОСОБА_3 про надання інформації щодо розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за час відсторонення від посади, Дніпровська РДА надала інформацію не в повному обсязі. На підставі статей 1-3 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) ОСОБА_3 просила визначити розмір середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, та стягнути на її користь з Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві за рахунок Державного бюджету України втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи. У подальшому позивачка просила залишити без розгляду вимогу в частині визначення розміру середньомісячної забортної плати та уточнила позовні вимоги, заявивши до стягнення втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи у розмірі 310 702, 20 грн. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року позовні вимоги в частині визначення розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б нарахована й виплачена позивачці за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, залишено без розгляду на підставі відповідної заяви ОСОБА_3 Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 4 вересня 2017 року про виправлення описки, позов про відшкодування майнової шкоди задоволено частково: стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 114 930,31 грн заробітку за час відсторонення від посади заступника голови Дніпровської РДА. У решті позову відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Заступник прокурора м. Києва звернувся з касаційною скаргою до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, провадження у справі закрити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру заробітку, який утратила ОСОБА_3 внаслідок незаконних дій прокуратури, повинен визначити Дніпровський районний суд м. Києва в ухвалі, постановленій у порядку кримінального судочинства, відповідно до Положення. Крім того, зазначає, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва провадження у справі між тими самими сторонами з аналогічним предметом спору закрито в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди. Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 18 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі. Відзивів на касаційну скаргу в установлений зазначеною ухвалою строк учасники справи не подавали. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою від 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що заступник прокурора м. Києва оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 20 квітня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Під час розгляду справи суди встановили, що 19 серпня 2006 року старший слідчий в ОВС Прокуратури міста Києва порушив кримінальну справу відносно ОСОБА_3 за частиною другою статті 368 КК України. Постановою старшого слідчого Прокуратури міста Києва від 22 серпня 2006 року позивачку відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА. Розпорядженням Дніпровської РДА від 29 серпня 2006 року N 280-к ОСОБА_3 відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 11 травня 2010 року, залишеним без змін Апеляційним судом м. Києва, ОСОБА_3 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 386 КК України та призначено їй із застосуванням статей 54, 77 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади керівників та заступників керівників державних органів та їх апарату, інших державних службовців, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, строком на 3 роки з позбавленням 11 рангу державного службовця без конфіскації майна. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року вказані судові рішення скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 386 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. Постанову про відсторонення позивачки від посади заступника голови Дніпровської РДА від 22 серпня 2006 року скасовано. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін. 18 травня 2010 року на підставі розпорядження Дніпровської РДА N 173-к позивачку було звільнено з роботи за власним бажанням. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону). Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. У наведених в статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. З метою визначення порядку застосування Закону N 266/94-ВР затверджено Положення, пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Оскільки позивачку було незаконно відсторонено від посади, що є обмеженням її права, то шкода, завдана внаслідок такої процесуальної дії підлягає відшкодуванню. Право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону (стаття 1176 ЦК, стаття 1 Закону N 266/94-ВР). Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру середнього заробітку, який громадянин втратив внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що виносить відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Дніпровський районний суд м. Києва. Відносно ОСОБА_3 не виконано передбачений статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язок роз'яснення порядку поновлення її порушених прав, та встановлений пунктами 6, 11, 12 Положення порядок повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Проте зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті її порушеного права. Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. З аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (див. справу "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 4 грудня 1995 року "Беллет проти Франції"). Суди встановили, що на захист свого порушеного права ОСОБА_3 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва (яким ухвалено виправдувальний вирок щодо неї) з позовом про визначення розміру середнього заробітку, який вона втратила внаслідок незаконних дій, та стягнення визначених сум за рахунок коштів державного бюджету. Суд відповідно до вимог закону вчинив необхідні процесуальні дії з визначення розміру середнього заробітку шляхом витребування необхідної інформації від Дніпровської РДА та встановив суму відшкодування майнової шкоди, завданої з моменту незаконного відсторонення позивачки від посади до її звільнення за власним бажанням, яку стягнуто за рахунок коштів державного бюджету. Ураховуючи наявність порушеного права позивачки, встановленого законом права на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного відсторонення від посади на підставі постанови старшого слідчого прокуратури, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для закриття провадження у справі та про захист порушених прав позивачки в обраний нею спосіб. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  18. Постанова Іменем України 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 243/10982/15-ц Провадження N 14-81 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Моторного (транспортного) страхового бюро України, про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою позивача про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Жданової В.С., Канурної О.Д., Осипчук О.В., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року, постановленої колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Висоцької В.С., Маляренка А.В., Ткачука О.С. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат ОСОБА_10), відповідачі:Міністерство оброни України, Державна казначейська служба України, третя особа без самостійних вимог: Моторне (транспортне) страхове бюро України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 10 листопада 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 1 лютого 2015 року на автодорозі "Київ-Харків-Довжанське" біля м. Словянськ Донецької області з вини механіка-водія військової частини польової пошти В 2731, яка розташована у м. Новоград-Волинський, молодшого сержанта ОСОБА_11, під час проходження останнім військової служби та виконання військових обов'язків сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП). Внаслідок ДТП позивач і його дружина з донькою отримали тілесні ушкодження, а належний позивачеві на праві власності автомобіль марки "NISSAN ALMERA", реєстраційний номер НОМЕР_1, - значні механічні пошкодження. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_11 за частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України було закрите у зв'язку відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення. 2. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідача на його користь 182 824,77 грн на відшкодування вартості ремонту пошкодженого автомобіля та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 27 червня 2016 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову: стягнув з Міністерства оборони України через Державну казначейську службу України на користь позивача 182 824,77 грн на відшкодування майнової шкоди, 30 тис. грн - на відшкодування моральної шкоди та 12 462,64 грн судових витрат і зобов'язав Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 225 287,41 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дії водія БМП-2 не відповідали приписам пункту 12.1. Правил дорожнього руху України та стали причиною ДТП, що встановлено постановою Військової прокуратури сил антитерористичної операції Військової прокуратури Донецького гарнізону від 29 жовтня 2015 року та висновком судової автотехнічної експертизи N 341 від 25 серпня 2015 року. 5. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що Міністерство оборони України як володілець джерела підвищеної небезпеки має нести відповідальність за заподіяну ним матеріальну та моральну шкоду. А тому встановлена висновком судової автотоварознавчої експертизи N 57-28 від 5 квітня 2016 року ринкова вартість автомобіля в розмірі 170 524,77 грн. витрати пов'язані зі зберіганням автомобіля на автостоянці "Атлант-М На Гагаріна" у сумі 12 300 грн. а також заподіяна позивачу внаслідок пошкодження його майна моральна шкода у розмірі 30 тис. грн мають бути стягнені з Міністерства оборони України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 жовтня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачами у справі визначені Міністерство оборони України та Державна казначейська служба України, однак володільцем джерела підвищеної небезпеки (БМП-2) згідно з довідкою військової частини польова пошта В 2731 від 17 жовтня 2016 року N Е08ЖТ7398 на час скоєння ДТП була військова частина польова пошта В 2731, яка відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України повинна нести відповідальність з відшкодування шкоди, спричиненої позивачу внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем цієї військової частини. 8. Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції керувався також тим, що військова частина польова пошта В 2731 має статус юридичної особи. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 7 листопада 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій через порушення норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2016 року. 10. 22 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 11. 21 листопада 2017 року відповідно до пунктів 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України в редакції, чинній на той час, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року (далі також - заява). 12. Підставою для перегляду зазначених судових рішень вважає неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах закріпленого у вказаній статті припису матеріального права. Обґрунтовуючи заяву, вказує на те, що суди по-різному визначали володільця військового майна (Міністерство оборони України чи військову частину), якого зобов'язували відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржив рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року з підстав неоднакового застосовування норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, кримінальної та господарської), реквізити рішень яких вказав у заяві. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень 15. На підтвердження підстав подання заяви позивач вказує на такі судові рішення як на зразки для порівняння, в яких, на його думку, судами касаційної інстанції неоднаково (інакше, ніж в його справі) застосована стаття 1187 ЦК України: - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12, - постанову Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г, - ухвалу від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції. 16. У заяві позивач зазначає, що в ухвалах від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (колегії суддів судових палат у цивільних і кримінальних справах відповідно) висловив позицію, про те що обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену загибеллю військовослужбовця, покладено на Міністерство оборони України. 17. У постанові від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г Вищий господарський суд України висловив позицію, що саме на державу в особі Міністерства оборони України покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень. Аналогічну до цієї позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14. 18. Натомість, в ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07 Верховний Суд України дійшов висновку, що шкоду, завдану внаслідок вибуху боєприпасів, має бути відшкодовано солідарно Міністерством оборони України та військовою частиною. 19. Також позивач вказує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах припису статті 1187 ЦК України. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів (1.1) Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України у подібних правовідносинах 20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, що діяла на момент звернення із заявою, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є, зокрема, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 21. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: 1) у різному тлумаченні судами змісту цих норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; 2) у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; 3) у застосуванні різних таких норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або в поширенні дії юридичних норм на певні правовідносини в одних випадках і у незастосуванні цієї ж норми до аналогічних відносин в інших випадках; 4) у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах. 22. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. 23. У цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідальність за статтею 1187 ЦК України з відшкодування шкоди, завданої майну позивача внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем військової частини, повинна нести військова частина, яка має статус юридичної особи та є володільцем джерела підвищеної небезпеки, яким завдана шкода. 24. Натомість, у наданій позивачем для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г суд касаційної інстанції з посиланням на статтю 1187 ЦК України дійшов висновку, що обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. У вказаній постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що саме на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема, боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, зокрема, у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. 25. Отже, у порівнюваній справі, як і в справі, що переглядається, йде мова про шкоду, завдану майну джерелом підвищеної небезпеки, яке є військовим майном і закріплене за військовою частиною. 26. У постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року у справі N 243/10982/15-ц, якою залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, про перегляд яких подана заява, неоднаково застосовані одні і ті самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Різне тлумачення судами змісту статті 1187 ЦК України зумовило різні висновки про наявність/відсутність юридичних обов'язків учасників відповідних правовідносин. 27. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого. 28. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. 29. Діяльність із використання, зберігання й утримання військовими частинами бойової техніки, зокрема БМП-2, має ознаки джерела підвищеної небезпеки. 30. У відповідності до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 31. Володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об'єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо). 32. Тобто, володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об'єктом. 33. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, національні суди повинні встановити, хто та на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 34. Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України. 35. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ, зокрема у разі їх розформування. 36. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна. 37. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ). 38. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління. 39. Згідно з частиною першою статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). 40. Відповідно до статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" за шкоду і збитки, заподіяні правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. 41. Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 ЦК України. 42. У судових рішеннях, про перегляд яких просить позивач, суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що БМП-2 N Е08ЖТ7398 на час ДТП перебував на балансі військової частини - польова пошта В 2731 і належав їй на праві оперативного управління. Відтак, висновки судів про те, що ця військова частина відповідно до статті 1187 ЦК України повинна нести відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є обґрунтованими, а норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, були застосовані правильно. 43. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 суд надав оцінку підставності стягнення з Міністерства оборони України матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю військовослужбовця при виконанні ним службових обов'язків, та не робив висновків, щодо застосування статті 1187 ЦК України. 44. Оскільки правовідносини між учасниками вказаних справ не є подібними до правовідносин учасників справи за участю позивача, і в цих справах суди встановили різні фактичні обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. 45. В ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановленій колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції, сформульований висновок про наявність у подібних правовідносинах підстав для солідарної відповідальності військової частини та Міністерства оборони України. 46. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Втім, у правовідносинах за участі позивача відсутній закон чи договір, що передбачають солідарну відповідальність Міністерства оборони України та військової частини на випадок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. (1.2) Щодо невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України 47. У постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 судові палати у господарських, цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, у тому числі у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. У цій справі суд вказав, що обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. 48. У справі, рішення в якій є предметом перегляду, суд касаційної інстанції дійшов іншого правового висновку, згідно з яким відповідальність за заподіяну військовим майном шкоду повинна нести військова частина, а не Міністерство оборони України, оскільки саме вона є володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 49. Таким чином, існує невідповідність ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України. 50. З огляду на те, що законодавство України чітко врегульовує питання відповідальності військових частин ЗСУ за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (див. пункти 30-41 цієї постанови), і норми права в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої просить позивач, були застосовані правильно, Велика Палата Верховного Суду у цій справі відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14, щодо застосування статті 1187 ЦК України. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень 51. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 52. Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, положення статті 1187 ЦК України судами апеляційної та касаційної інстанції застосовано правильно, Велика Палата Верховного Суду вважає, що узадоволенні заяви слід відмовити. (2.2) Висновки про правильне застосування норм права 53. Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 54. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні з'ясувати, який суб'єкт і на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 55. Шкода, заподіяна об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і який був закріплений Міністерством оборони України на праві оперативного управління за військовою частиною, що має статус юридичної особи, відшкодовується цією військовою частиною. Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення, пунктом 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 21 червня 2018 року.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводи, які наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року виконано ОСОБА_4 лише 20 березня 2015 року. На час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, згідно з якими поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 солідарно заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. 20 березня 2015 року ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі. Позивач вважав, що йому були заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність визначити правову природу курсової різниці, виходячи із правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року N 6-190цс15; від 07 жовтня 2014 року N 3-133гс14; рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі N 334/6469/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року у справі N 333/8776/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2016 року N 6-36755св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року N 6-32194св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-24161св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2012 року N 6-33159св11; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року N 6-108св16. В ухвалах від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці, не врахував, що позивачеві завдано збитків, пов'язаних зі здорожченням валюти США, в якій була надана позика. В ухвалі від 14 січня 2016 року у справі N 6-32194св15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежного висновку, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення курсової різниці. Суд вказав, що така вимога є необґрунтованою, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку боржника відшкодовувати кредитору курсову різницю. Інші судові рішення, зокрема постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2014 року у справі N 3-133гс14, постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-190цс15 містять інші підстави для звернення до суду та інші обставини у справі, а тому не можна вважати їх такими що суперечать ухвалам від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11. В ухвалі від 25 лютого 2016 року у справі N 6-36755св15 підставою для звернення з позовом до суду було стягнення донарахованих відсотків у зв'язку з коливанням курсу іноземної валюти. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, відмовив у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на те, що судом стягнуто суму боргу на день винесення рішення судом першої інстанції, з якою погодився позивач і подальше зростання такого зобов'язання із застосуванням курсової різниці є необґрунтованим. Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі N 6-24161св15 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення курсової різниці, як збитків, що передбачені пунктом 2 частини першої статті 22 ЦК України. Суд зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що курсова різниця, яку просить стягнути позивач, не може вважатися шкодою. Враховуючи загальнообов'язковість та остаточність судового рішення, необхідно чітко визначити чи вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання у випадку, коли боржник (позичальник) сплатив кредитору (банку) заборгованість за кредитним договором, зобов'язання за яким виражені в іноземній валюті, у розмірі, який був визначений остаточним судовим рішенням у національній валюті, отримавши через певний проміжок часу після набрання законної сили судовим рішенням від позичальника повну суму, визначену у цьому рішенні, не позбавлений права на пред'явлення до позичальника (боржника) вимог у зв'язку із несвоєчасною сплатою коштів згідно судового рішення (несвоєчасне виконання зобов'язання). За результатами вирішення першого аспекту необхідно визначити, чи є суми, нараховані банком, виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості (внаслідок знецінення національної валюти), за період невиконання судового рішення про стягнення в національній валюті з позичальника на користь кредитора заборгованості, збитками, завданими кредитору у зв'язку із несвоєчасним виконанням боржником свого грошового зобов'язання, вираженого в іноземній валюті (враховуючи те, що спір з приводу основного зобов'язання вже був вирішений судом по суті), або банк, конвертувавши отримані від боржника гривневі платежі в іноземну валюту і зарахувавши їх у рахунок часткового погашення зобов'язань по поверненню кредиту і процентів за його користування, має право на пред'явлення вимоги про стягнення залишкової частини кредиту і процентів, виражених в іноземній валюті (основного зобов'язання). Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже Велика Палата вважає за необхідне визначитися з поняттям "курсова різниця" та зі сферою його застосування. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі статті 22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Вказаної правової позиції дотримувався також Верховний Суд України в постанові від 18 травня 2016 року у справі N 6-237цс16. Тобто, "курсова різниця" жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. У даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 серпня 2008 року N 0023/08/271 Nv, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523 079 грн 91 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконано відповідачем у повному обсязі 20 березня 2015 року. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  20. Добрый день, форумчане! Очень нуждаюсь в юридической консультации или хотя бы ориентира для движения. В общем ситуация типичная. В студенческие годы оформил карту для стипендии ну и лимит на нее. Как начал работать после универа получил большой лимит, с помощью которого решал кое какие вопросы, чуть платить пытался, но потом, с надеждой, что я никому не нужен со своей мелочью, решил "забыть" о нем. И вот вроде уже социально ответственный муж и отец получаю повестку в суд с задолженностью 3100грн. по кредиту, 1300грн. по пене и !!! 112000грн. (х40 от тела ) Последние платежи явно не мои (я точно знаю что не платил их) - 3200грн. 04.03.2013 (на тот момент вся моя зп, и я ясно не помню чтобы я месяц жил без денег) - 1грн. 03.02.2014 (ну это же смешно) - 700грн. 12.07.2015 (только родилась дочь я физически не мог это совершить да и зачем, если я 2 года не платил) Последний явно мой платеж был 22.01.2013 года. Знаю что так просто не отделаюсь, но все же прошу помощи если это возможно: 1. Я писал заявление на оформление (на сколько я могу видеть со скана ксерокса) карточки для стипендии речи там о кредите вообще не было. Я так понимаю если я снимал деньги и пытался их возвращать то договор как бы есть? Есть ли смысл отрицать что я понимал что подписывал, так как правила мы явно не читали (нас всех группой построили в аудиторию и мы быстро все подписали) да и в тех правилах моей подписи нету. 2. Как насчет сумы в 40 раз больше тела, я понимаю что пеню есть механизм уменьшить, но что делать с такими процентами я вообще не понимаю? 3. Самый главный вопрос. Как быть если банк сам "нарисовал" операции по счетам чтобы срок давности был? Суду есть разница был ли платеж в реальности и кто его совершал? Должен ли быть именно я (или от моего имени / интереса) тем, кто совершил операцию. 4. Суду без разницы что с 2013 года не мною было заплачено всего лишь 701 грн., а банк только сейчас подал иск. Все что я спрашиваю я реально не могу нагуглить, просто не получается . Также, как вы уже поняли на адвоката у меня нет средств, а суд уже через неделю: 4. Могу ли я требовать доказательств от Банка на судебном заседании? Там данных по мои карточкам (счет/действие), разъяснения калькуляции долга (в данный момент это тупо таблица с непонятными мне схемами подсчета), могу ли я требовать доказательств или данных по платежам, которые я не совершал. 5. Подскажите пожалуйста механизм переноса заседаний для анализа доков и сбора новых доказательств (ответа банка на мои вопросы) чтобы я мог подробней изучить вопрос. В общем всем тепла и плюсов в карму, кому не составит труда поделиться советами. Спасибо!
  21. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 761/18854/14-ц Провадження N 14-100цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 (далі разом - позивачі) до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (далі також - ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ"), "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні, третя особа без самостійних вимог - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) "Вімед", про захист прав споживачів, сплату компенсацій і відшкодування шкоди за заявою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 квітня 2015 року, ухваленого суддею Юзьковою О.Л., рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Червинської М.Є., Загородньої І.М., Коротуна В.М., Писаної Т.О., Попович О.В. (далі - заява про перегляд судових рішень). Учасники справи: - позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13; - відповідачі: ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні; - третя особа без самостійних вимог - ТзОВ "Вімед". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2014 року позивачі звернулися до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 2. Предметом позову (з урахуванням уточнень) є стягнення солідарно з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", авіакомпанії "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні: - на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_23 та ОСОБА_6 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 7 124,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 498,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 055,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_11 та ОСОБА_12 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_13 - 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 30 квітня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення про часткове задоволення позову, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні солідарно на користь: - ОСОБА_3 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн та вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_4 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн; - ОСОБА_5 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_6 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_7 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн; - ОСОБА_8 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн; - ОСОБА_9 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 882,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн; - ОСОБА_10 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн; - ОСОБА_11 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн; - ОСОБА_12 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн; - ОСОБА_13 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 3 830,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у зв'язку із затримкою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" авіарейсу "Київ - Дубай" стало неможливим подальше стикування з авіарейсом "Пекін - Дубай", а авіакомпанія "Emirates Airline" анулювала позивачам бронювання на наступні сегменти маршруту та на зворотний рейс, з огляду на що позивачі зазнали матеріальних втрат. 5. Відмовляючи у стягненні компенсації за відмову у перевезенні до Пекіну, суд першої інстанції вважав, що оскільки бронювання квитків позивачів на зворотний рейс було анульоване, то до спірних правовідносин не застосовуються приписи статті 104 Повітряного кодексу (далі - ПК) України. 6. Відмовляючи у присудженні відшкодування витрат на засоби першої необхідності внаслідок відмови у перевезенні, суд вважав, що така компенсація можлива у разі неприбуття багажу до пункту призначення разом із пасажиром. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 6 липня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь: - ОСОБА_3 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_4 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_5 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_6 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_7 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_9 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_10 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_11 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_12 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_13 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 8. Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і задовольняючи позовні вимоги в цій частині, апеляційний суд вважав, що з вини перевізника ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажири втратили можливість стикування з рейсом перевізника "Emirates Airline", який анулював їм бронювання на зворотній рейс, про що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажирів не повідомило. Тому виключається солідарна відповідальність за компенсацію за відмову у перевезенні. 9. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" ще у Борисполі було відомо, що пасажири втрачають стикування та зворотне бронювання, а тому товариство мало можливість поінформувати про це як пасажирів, так і "Emirates Airline" та агента, однак цього не вчинило. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не вчинило таких дій і під час перебронювання 4 вересня 2013 року. 10. Докази того, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не мало змоги підтвердити бронювання на рейс "Пекін - Дубай" з технічних причин, відсутні. А тому, як встановив апеляційний суд, позивачі мають право на передбачену статтею 104 ПК України компенсацію, яка підлягає стягненню з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ". Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 11. 18 жовтня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відхилив касаційну скаргу ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", а рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року залишив без змін. Короткий зміст вимог заяви про перегляд справи Верховним Судом України 12. У грудні 2017 року ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень. Просить скасувати рішення судів трьох інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 13. 24 січня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив провадження у справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва. 14. 2 березня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів. 15. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII) ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала мотивована тим, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для обґрунтування заяви про перегляд судових рішень навело, зокрема, приклади, які, на думку заявника, демонструють неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської й адміністративної). А томувідповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" із заявою про перегляд судових рішень, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України. 17. 4 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву 18. Заява про перегляд судових рішень подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 100, 103, 104, 105 ПК України, Закону України "Про міжнародні договори", Конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезеньвід 12 жовтня 1929 року (далі - Варшавська конвенція), Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 року (далі - Монреальська конвенція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 19. Аргументи заяви про перегляд судових рішень зводяться до такого: - відповідальність за відмову у перевезенні повинна покладатися на фактичного перевізника за рейсом, на якому сталася відмова, що не врахував Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних і цивільних справ в ухвалі від 18 жовтня 2017 року; - Монреальська та Варшавська конвенції не передбачають компенсації штрафних виплат або будь-яких інших виплат, які не стосуються компенсації фактичної шкоди (реально доведених витрат). Тобто, не передбачено стягнення компенсаційних штрафних виплат пасажирам-позивачам у розмірі 600 євро за відмову у перевезенні, а лише надання компенсації фактично доведеної шкоди. ПК України та Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені Наказом Міністерства інфраструктури України від 30 листопада 2012 року N 735,не поширюються на Правила й Умови договору на повітряне перевезення іноземного перевізника - авіакомпанії "Emirates Airline". А ці правила й умови не передбачають виплату зазначених компенсаційних штрафних виплат. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", здійснюючи лише один із сегментів перевезення на рейсі "Київ - Дубай", виконувала умови договору на трансферне міжнародне повітряне перевезення іноземної авіакомпанії "Emirates Airline". Відтак, суд неправильно визначив, з яким із перевізників - українським чи іноземним - позивачі уклали договір міжнародного повітряного перевезення; - на відповідачів покладена подвійна відповідальність за відшкодування вартості невикористаної частини квитків ("Пекін - Дубай", "Дубай - Київ") і вартості придбаних позивачами власним коштом квитків на перевезення ("Пекін - Баку - Москва - Дніпропетровськ", "Пекін - Москва - Київ", "Пекін - Алмати - Астана - Київ"). 20. На підтвердження зазначених аргументів заяви про перегляд судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звертає увагу на: - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08; - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; - постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16; - постанову судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15. (2) Стислий виклад позицій позивачів, іншого відповідача та третьої особи 21. Позивачі, "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" і ТзОВ "Вімед" позиції щодо заяви про перегляд судових рішень не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень 22. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судових рішень доводи ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 23. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. 24. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 25. В обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ наводить ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16. 26. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року N 6-21781св14, Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року N 28/152 касаційний суд вказав на те, що одночасне застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності. 27. У справі, яка розглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що між сторонами виникли цивільні правовідносини з приводу відшкодування шкоди та сплати компенсації пасажирам внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 28. Відтак, зазначені рішення судів касаційної інстанції постановлені у справах з іншим предметом позову та з іншими фактичними обставинами, ніж у справі N 761/18854/14-ц. Тобто, правовідносини між сторонами вказаних справ не є подібними. А тому твердження про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах є необґрунтованими. 29. В іншій наданій для порівняння постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року N 761/32503/14-ц позивачі звернулися до суду, вказуючи на те, що за 945,70 доларів США вони придбали у ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" електроні пасажирські квитки на рейс сполученням "Київ - Тель-Авів" на 2 січня 2013 року та на зворотний рейс на 9 січня 2013 року. 2 січня 2013 року рейс був затриманий більш ніж на 5 годин, що підтверджено довідкою відповідача. А 9 січня 2013 року зворотний рейс був скасований через непередбачене закриття Міжнародною асоціацією повітряного транспорту обслуговування міжнародного електронного продажу міжнародних рейсів Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Аеросвіт" і припинення обслуговування його повітряних суден міжнародними аеропортами. Внаслідок цього до Києва позивачі повернулися 11 січня, замість запланованого 9 січня 2013 року. 30. Суд у тій справі обґрунтував рішення тим, що згідно з Угодою про спільне використання кодів та Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу оперуючим перевізником рейсу "Тель-Авів - Київ" було ПАТ "Аеросвіт". Тому саме це товариство, а не ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" (маркетинговий перевізник) має нести відповідальність за шкоду, заподіяну пасажирам внаслідок скасування рейсу, та бути відповідачем у справі. Тобто, відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок скасування рейсу, має нести перевізник за договором перевезення, а не юридична особа, в якої позивачі придбали електронні пасажирські квитки (правовідносини між оперуючим і маркетинговим перевізниками були врегульовані Угодою про спільне виконання кодів (код-шерінг) від 1 липня 2008 року N 33-066). 31. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири просили виплату компенсації та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з відмовою у перевезенні поза їх волею внаслідок анулювання бронювання квитків. Отже, у справі N 761/32503/14-ц і справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, а правовідносини між сторонами не є подібними. Відтак, немає підстав для встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. 32. У наданій для порівняння постанові Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року N 826/17492/16 позов пред'явлений до Кабінету Міністрів України про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях", оскільки ця постанова суперечить Конституції України, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Податковому кодексу України та Закону України "Про адміністративні послуги". Суд вважав, що стягнення на підставі оскарженої постанови зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію та свідчить про незаконність вказаної постанови у цій частині. 33. Натомість, справа N 761/18854/14-ц стосується стягнення матеріальних втрат пасажирів у зв'язку з діями перевізників на підставі положень цивільного законодавства. Суди у цій справі не застосовували приписи постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях". Відтак, у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та застосовані інші норми права, ніж у справі N 826/17492/16. 34. Іншою підставою для перегляду судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" вказує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 35. У наданій для порівняння постанові від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15 Верховний Суд України вказав, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. 36. У справі N 761/18854/14-ц вимоги про стягнення пені та штрафу з відповідачів заявлені не були, а тому необґрунтованим є твердження про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України у справі N 6-2003цс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 37. У постанові від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08, до якої звертається ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Верховний Суд України скасував рішення судів і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди нижчих інстанцій встановили факт порушення Авіакомпанією "Турецькі авіалінії" договору перевезення та задовольнили позов виключно з огляду на приписи статей 611, 623, 1166, 1167 ЦК України та статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", не врахувавши положень Варшавської конвенції та Правил перевізника щодо перевезень пасажирів і багажу стосовно відповідальності іноземного перевізника, не перевіривши, чи допускають правила міжнародного договору відшкодування шкоди за наведених позивачами обставин і чи мають бути стягнуті з авіакомпанії згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" витрати позивачів на послуги таксі та пеня. 38. Обставини, що стали підставою для звернення з позовом про відшкодування шкоди у справі N 6-24309св08, пов'язані з правовідносинами між пасажирами та перевізником щодо зміни дати зворотного авіарейсу та неможливості вильоту за вказаним у квитку рейсом у зв'язку з відсутністю бронювання. 39. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки відправлення рейсу, пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування та анулювання авіакомпанією бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 40. Отож, встановлені у цих справах фактичні обставин, а також характер правовідносин між сторонами є різними, що не свідчить про відступлення суду касаційної інстанції у справі N 761/18854/14-ц від викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 6-24309св08 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 41. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" постанови касаційних судів не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки обставини відповідних справ є різними. А надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для порівняння постанови Верховного Суду України не є прикладами невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 42. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги надану ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" улютому 2018 року постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі N 175/4013/14-ц, оскільки ця постанова не могла слугувати підставою для перегляду судових рішень згідно зі статтею 355 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2018 року. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень 43. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд судових рішень є необґрунтованою, а тому в її задоволенні слід відмовити. (2.2) Щодо судови хвитрат 45. З огляду на висновок щодо суті вказаної заяви судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ". Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1 і 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 4 червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  22. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 524/10142/16-ц Провадження N 14-97цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій). 01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю. Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14). Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  23. Державний герб України Постанова Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ справа № 757/34878/15-ц провадження № 61-5430св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Східно-Європейська паливно-енергетична компанія», ОСОБА_2, представник ОСОБА_2- адвокат ОСОБА_3, особа, яка не брала участь у розгляді справи та звернулась із касаційною скаргою - державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» представник особи, яка не брала участь у розгляді справи та звернулась із касаційною скаргою - Макарчук Леонід Леонідович, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2- адвоката ОСОБА_3, та касаційну скаргу представника державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» - Макарчука Леоніда Леонідовича, на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року в складі судді Литвинової І. В. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року в складі суддів: Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., ВСТАНОВИВ: Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Східно-Європейська паливно-енергетична компанія» (далі - ТОВ «СЄПЕК»), ОСОБА_2 про відшкодування збитків за рахунок грошових коштів та майна відповідачів, як власників істотної участі та пов'язаних з публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі - ПАТ «Брокбізнесбанк»). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 11 січня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Брокбізнесбанк» було укладено договір банківського строкового вкладу, згідно якого позивач поклав на депозитний рахунок в банку грошові кошти у розмірі 4 202 148 дол. США 07 центів, на строк до 25 грудня 2014 року. Крім того, 12 лютого 2014 між ОСОБА_1 та ЗУКК Трейдінг Лімітед (Кіпр) було укладено договір відступлення права вимоги, згідно якого ЗУКК Трейдінг Лімітед передало, а ОСОБА_1 прийняв право вимоги за договорами інвестиційного банківського вкладу №01-07-2010 від 07 липня 2010 року, №02-07-2010 від 07 липня 2010 року, №03-07-2010 від 07 липня 2010 року, №04-07-2010 від 07 липня 2010 року, №109-10-2012 від 29 жовтня 2012 року, що укладені між ЗУКК Трейдінг Лімітед як вкладником та ПАТ «Бокбізнесбанк», в розмірі 95 908 358 дол. США 59 центів. Згідно пункту 2.5 зазначеного договору передбачено, що ОСОБА_1 може звернутися до суду з приводу переданого права вимоги за цим договором. Наприкінці лютого 2014 року у банку була введена тимчасова адміністрація, а згодом прийнято рішення про його ліквідацію. Таким чином, сума вкладу, а також нараховані проценти позивачу повернуті не були. Посилаючись з урахуванням уточнень на те, що за положеннями законодавства пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном і такими особами позивач вважає відповідачів, позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ТОВ «СЄПЕК» за рахунок їх грошових коштів та майна на його користь шкоду в загальній сумі 126 368 320 дол. США 33 центи, з яких: 121 039 558 дол. США 84 центи неповернутих банківських вкладів та відсотків за цими вкладами; 5 328 761 дол. США 49 центів - 3 % річних, які стягнути в національній валюті - гривні на день винесення рішення. Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ «СЄПЕК» та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 шкоду в розмірі 121 039 558 дол. США 84 центи неповернутих банківських вкладів, відсотків по вкладах та 3% річних за порушення грошового зобов'язання у розмірі 5 328 761 49 дол. США, що в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України становить 131 412 816 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок визнання ПАТ «Брокбізнесбанк» неплатоспроможним та порушення процедури його ліквідації позивачу не було повернуто його вклади у повному розмірі, чим завдано збитки в розмірі невідшкодованих сум вкладів. Згідно положень частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. Суд вважав доведеним факт належності відповідачів у даній справі: ОСОБА_2, як контролера ПАТ «Брокбізнесбанк» за ознакою можливості значного впливу на управління чи діяльність банку, а також ТОВ «СЄПЕК», як власника істотної участі банку за ознакою володіння його статутним капіталом. Указано, що відповідачі як власники істотної участі ПАТ «Брокбізнесбанк» у встановлені Національним банком України строки не виконали своїх обов'язків та не вжили будь-яких заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, що дає підстави вважати їх бездіяльність винною та задовольнити позов ОСОБА_1 на підставі положень частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка на підставі договору про надання правової допомоги діє в інтересах ОСОБА_2 Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_2- адвокат ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_1 Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, мотивована тим, що оскаржені судові рішення не відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості. На думку скаржника, указані рішення ухвалені за наслідками упередженості та необ'єктивності з боку судів першої та апеляційної інстанцій, з порушенням принципу змагальності судового процесу та рівності прав сторін. Крім того, у порушення вимог матеріального та процесуального закону, судами не встановлено причинно-наслідковий зв'язок між діями та/або бездіяльністю ОСОБА_2 та настанням неплатоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк», що є необхідним для правильного вирішення даного спору. Висновки у справі судами попередніх інстанцій ухвалені без аналізу фінансової документації банку, без аналізу управлінських рішень ПАТ «Брокбізнесбанк», які призвели до неплатоспроможності банку, а також без аналізу повноважень та особливостей взаємодії керівників структурних підрозділів банку, уповноважених на здійснення контролю за фінансовою безпекою ПАТ «Брокбізнесбанк». Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_2 не є акціонером банку або іншою особою, прямо чи опосередковано пов'язаною з ПАТ «Брокбізнесбанк», а указані судами обставини ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені належними та допустимими доказами. Суди безпідставно поклали на відповідача відповідальність за дії, які останній не вчиняв, оскільки позивачем не надано жодного доказу на підтвердження відповідних вимог позову. Частка ТОВ «СЄПЕК» у статутному капіталі банку є незначною, у зв'язку із чим останнє не могло самостійно приймати рішення, які б впливали на діяльність банку та могли мати наслідком його неплатоспроможність. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» - Макарчук Л. Л. (далі - ДП «Центр ДЗК»), посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчук Л.Л., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій протиправно не залучили підприємство до розгляду даної справи, а оскаржені судові рішення порушують їх права, як кредитора ПАТ «Брокбізнесбанк», який перебуває в процедурі ліквідації. Указано, що філіями ДП «Центр ДЗК» у різні періоди укладалися із банком договори відкриття банківських рахунків та здійснення розрахунково-касового обслуговування і на момент ліквідації банку на рахунках ДП «Центр ДЗК» знаходились кошти в сумі 9 334 583 грн 34 коп, які не були повернуті підприємству. На думку скаржника, задоволення позову у даній справі шляхом стягнення з ОСОБА_2 та ТОВ «СЄПЕК» спірної суми збитків на користь ОСОБА_1 призведе до зміни останньому черговості погашення вимог перед ПАТ «Брокбізнесбанк» в процедурі ліквідації, а також вплине на права ДП «Центр ДЗК» на пред'явлення його вимог до відповідачів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 рокусправу призначено до судового розгляду. 01 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. У травні 2018 року ОСОБА_1 п