Search the Community

Showing results for tags 'взыскание ущерба'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 38 results

  1. Державний герб України Постанова Іменем України 16 серпня 2018 року м. Київ справа № 638/12738/16-ц провадження № 61-829 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М., учасники справи: позивач-ОСОБА_4,відповідач-ОСОБА_5, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкову у складі судді Шишкіна О. В. від 12 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області у складі суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Карімової Л. В. від 29 листопада 2017 року та касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 рокув справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої залиттям квартири. Встановив: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої залиттям квартири. Позовна заява мотивована тим, що вона живе на 6-му поверсі у квартирі АДРЕСА_1. Через порушення відповідачем організаційних та технічних вимог безпечної, надійної установки та експлуатації бойлеру відбулося залиття житлової квартири позивача. Зокрема, залито стелю у коридорі, стелю та стіни у трьох кімнатах, стелю у санвузлі, також залито підлогу та вікна у двох кімнатах, пошкоджено електропроводку. Зазначає, що залиття відбулося через падіння бойлеру у житловій квартирі відповідача, про що складено відповідний акт. Внаслідок залиття квартири житлова площа позивача потребує проведення ремонтно-відновлювальних робіт, вартість яких складає 77 915,00 грн. Спричинення моральної шкоди позивач обґрунтовує тим, що вказаними діями відповідача їй спричинено незручності у використанні власної квартири для належного проживання, постійна сирість, пліснява, відсутність освітлення завдавали не лише побутових незручностей, а й призвело до стану постійної збентеженості, перебування у стані переживання, хвилювання, емоційному неспокої, і як наслідок, призвело до об'єктивної неможливості продовжувати свій звичний спосіб і режим існування. Розмір шкоди позивачем визначений у 50 000,00 грн. Посилаючись на вказані обставини просила стягнути із відповідача матеріальну шкоду у розмірі 77 915,00 грн та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн, завдану залиттям квартири. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 77 915,00 грн в рахунок відшкодування спричиненої матеріальної шкоди внаслідок залиття квартири; стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 50 000,00 грн в рахунок відшкодування спричиненої моральної шкоди внаслідок залиття квартири; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між діями відповідача та спричиненням шкоди позивачу існує причинно-наслідковий зв'язок, а тому позов підлягає задоволенню. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2017 року змінено; зменшено розмірстягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди - до 62 332,00 грн, а в рахунок відшкодування моральної шкоди - до 10 000,00 грн; в іншій частині рішення залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції вимогам закону у повній мірі не відповідають, тому рішення слід змінити в частині стягуваної суми моральної та матеріальної шкоди. У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи дійшов односторонніх та передчасних висновків про зменшення розміру відшкодування, оскільки ним не наведено мотивів зменшення розміру моральної шкоди та неправильно обраховано матеріальну шкоду. У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_5 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді справи дійшли односторонніх та передчасних висновків про часткове задоволення позову, оскільки судами порушено норми матеріального права та неправильно застосовано норми процесуального права. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 22 лютого 2018 року вказану справу передано на розгляд до Верховного Суду. Сторони не скористалися правом на подання відзиву на касаційні скарги. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, доводи касаційної скарги не підтверджують неправильного застосування судами при розгляді справи норм матеріального права, порушення норм процесуального права з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. До спірних правовідносин підлягають застосуванню наступні норми права. Статтею 10 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) визначено, що громадяни зобов'язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувати правил користування жилими приміщеннями, економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства. Відповідно до статті 151 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати і порядку придомову територію. Безгосподарне утримання громадянином належного йому будинку (квартири) тягне за собою наслідки, передбачені Цивільним кодексом України. Відповідно до частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із пошкодженням її майна (пункт 3 частини 2 статті 23 ЦК України). Статтею 322 ЦК України встановлено, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Статтею 1166 ЦК України передбачено, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно із статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Статтею 1192 ЦК України передбачено, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Судами установлено, що ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_2. 24 липня 2016 року відбулося залиття квартири позивача з квартири 2-ма поверхами вище - АДРЕСА_4, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_6 Згідно акту обстеження від 25 липня 2016 року № 152, складеного інженером дільниці №5 ОСОБА_7 та бухгалтером дільниці № 5 ОСОБА_8, затвердженого начальником дільниці № 5 комунального підприємства «Жилкомсервіс» ОСОБА_9, зафіксовано, що залив квартири АДРЕСА_1 відбувся 24 липня 2016 року з квартири НОМЕР_1. У телефонному режимі зі слів мешканця квартири НОМЕР_1 - впав бойлер та пошкодив стояк гарячого водопостачання. Була викликана аварійна служба - заявка 15-62 (№5939922, 5939926) код 13.3.1- гаряче водопостачання. Аварійну ситуацію мешканці квартири НОМЕР_1 усунули власними силами. Відповідно до висновку спеціаліста з визначення вартості ремонтно-будівельних робіт, складеного 01 березня 2017 року, вартість ремонтно-будівельних робіт, пошкодженої внаслідок залиття від 25 липня 2016 року квартири АДРЕСА_3 станом на 01 березня 2017 року, з урахуванням НДС становить 77 915,00 грн. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову, оскільки встановлено, що з вини відповідача відбулося залиття квартири позивача, внаслідок чого пошкоджено майно, тобто установлено причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та шкодою завданою ОСОБА_4 При цьому, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру відшкодування з урахуванням 20 % ПДВ та того, що протиправна поведінка позивача не мала умисного характеру. Доводи касаційних скарг вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку зменшення розміру відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права щодо обрахунку шкоди. Слід зазначити, що суд апеляційної інстанцій надав належну правову оцінку вказаним доводам та обґрунтовано дійшов висновку про те, що 20 % податок на ПДВ у даному випадку не повинний нараховуватися, оскільки ремонт не був проведений організацією - платником цього податку. Крім того, позивач посилається на те, що апеляційний суд не навів мотивів зменшення розміру моральної шкоди. Обгрунтовуючи зменшення розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції виходив з того, що протиправна поведінка відповідача, яка спричинила моральну шкоду позивача не мала умисного характеру та такий обрахунок проведено виходячи із засад справедливості, добросовісності та розумності. У касаційній скарзі ОСОБА_5 посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, не було залучено до справи третіх осіб - співвласників квартири позивача, що призведе до можливості пред'явити відповідачу аналогічні вимоги немайнового характеру. Крім того, вказує на те, що акт від 25 липня 2016 року складено з порушенням норм законодавства. Слід зазначити, що суд апеляційної інстанцій надав належну правову оцінку вказаним доводам та обґрунтовано дійшов висновку про часткове задоволення позову, з урахуванням досліджених у справі доказів та вимог законодавства. Інші доводи касаційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів, що не передбачено положеннями статті 400 ЦПК України, яким судами надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Підстави для скасування судових рішень відсутні, а тому касаційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення без змін. Враховуючи наведене, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу. Учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 та підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України, Постановив: Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкову від 12 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Судовий збір за подання касаційних скарг покласти на ОСОБА_5 та ОСОБА_4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: В. В. Пророк В.С. Висоцька І.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75945720
  2. Державний герб України Постанова Іменем України 08 серпня 2018 року м. Київ справа № 310/4811/16-ц провадження № 61-21022св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - Бердянська міська рада Запорізької області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року у складі судді: Троценко Т. А. та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Воробйової І. А., ВСТАНОВИВ: У липні 2016 ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Бердянської міської ради Запорізької області, про стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми боргу та інфляційних втрат. Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року з Бердянської міської ради Запорізької області стягнуто на її користь 69 639,00 грн безпідставно отриманих коштів, 696,00 грн державного мита та 101,29 грн витрат на ІТЗ судового процесу. 24 червня 2007 року на підставі вказаного рішення господарського суду був виданий наказ, проте грошові кошти були їй повернуті лише 02 червня 2016 року, тобто через дев'ять років. ОСОБА_2 вважала, що відповідач повинен сплатити їй 3% річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в розмірі 18 913,78 грн та інфляційні втрати в розмірі 162 942,87 грн. Враховуючи викладене просила суд стягнути з Бердянської міської ради Запорізької області на її користь 3% річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в розмірі 18 913,78 грн та інфляційні втрати в розмірі 162 942,87 грн; судові витрати покласти на відповідача. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Рішення мотивоване тим, що положення статті 625 ЦК України до грошового зобов'язання, яке виникло у зв'язку зі стягненням грошової суми за рішенням суду не застосовуються. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року змінено в частині правового обґрунтування підстав для відмови у позові. Рішення мотивоване тим, що вина за прострочення грошового зобов'язання у Бердянської міської ради Запорізької області відсутня, що підтверджується постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, та якою визнано противоправною бездіяльність Бердянського управління Державної казначейської служби України Запорізької області щодо невиконання наказу господарського суду та зобов'язано виконати цей наказ. У січні 2017 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що зобов'язання, яке виникло між сторонами, є грошовим, оскільки полягає у стягненні грошових коштів. Також ОСОБА_2 вважає помилковим висновок апеляційного суду про відсутність вини відповідача у невиконанні рішення суду, оскільки саме Бердянська міська рада Запорізької області не виконувала рішення суду протягом 9 років. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року справа призначена до судового розгляду. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду. Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що рішенням господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року за позовом суб'єкта підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 з Бердянської міської ради стягнуто 69 639,34 грн безпідставно отриманих коштів, 696 грн державного мита та 101,29 грн витрат на ІТЗ судового процесу. 24 червня 2007 року видано наказ на виконання рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року. Суди встановили, що 02 червня 2016 року ОСОБА_2 отримала на власний рахунок 69 776,92 грн, які надійшло в порядку виконання рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року. На підставі статті 625 ЦК України, у зв'язку з простроченням виконання рішення суду, яке не виконувалося протягом 9 років, ОСОБА_2 просила стягнути з Бердянської міської ради 18 913,78 грн за 3267 днів прострочки виконання рішення, інфляційні витрати - 162 942,87 грн, а всього 181 856,66 грн. При зміні в частині правового обґрунтування рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що зобов'язання, що виникло між сторонами зводиться до сплати грошей, тому, є грошовим зобов'язанням. Колегія суддів погоджується із цим висновком апеляційного суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань». Разом із тим, оскільки вина за прострочення грошового зобов'язання у Бердянської міської ради Запорізької області відсутня, що підтверджується постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року, апеляційний суд зробив висновок, що позовні вимоги саме до цієї особи не підлягають задоволенню. Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. Європейський суд з прав людини допускає, що асигнування на виплату державних боргів може спричинити певні затримки у виконанні рішень з бюджету Уряду. Тим не менше, Суд вирішив, що не передбачивши таких асигнувань протягом трьох років підряд, держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань за статтею 6 параграфа 1 Конвенції (VOYTENKO v. UKRAINE, № 18966/02, § 42, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року). Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань справі (KECHKO v. UKRAINE, № 63134/00, § 26, ЄСПЛ, від 08 листопада 2005 року). Затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції (BAKALOV v. UKRAINE, № 14201/02, § 33, ЄСПЛ, від 30 листопада 2004 року). Боржником, відповідно до рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року, є Бердянська міська рада Запорізької області, яка протягом 9 років не виконувала це рішення суду. Колегія суддів вважає, що встановлена постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року противоправна бездіяльність Бердянського управління Державної казначейської служби України Запорізької області щодо невиконання наказу господарського суду Запорізької області від 24 червня 2007 року, не може виправдовувати бездіяльність боржника і виключати необхідності захисту таких коштів від знецінення. Аналогічний висновок зроблено і Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15. У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 вказується, що «та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов'язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення». Згідно з частинами першою та другою статті 303 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду апеляційної інстанції) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Проте апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не перевірив періоду прострочення виконання грошового зобов'язання та правильності нарахування трьох відсотків річних та інфляційних втрат від простроченої суми боргу. Тому доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року скасувати. Справу № 310/4811/16-ц передати на новий розгляд до апеляційного суду. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75793926
  3. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/66/14-ц Провадження N 14-212 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Спас О.В., Бабак А.М., Полякова О.З. Учасники справи: - позивач: Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області, - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 10 січня 2014 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3 Мотивував тим, що вона під час виконання посадових обов'язків з порушенням вимог законодавства видала путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю ОСОБА_8 (далі - військовослужбовець), чим заподіяла шкоду державі у розмірі 4 977,00 грн. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 2. 13 березня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалою залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4, яка приймала документи від вказаного військовослужбовця та мала перевірити достовірність поданих ним відомостей. 3. 3 квітня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги: стягнув з ОСОБА_3 на користь позивача відшкодування майнової шкоди у розмірі 4 977,00 грн. а в частині позовних вимог до ОСОБА_4 - відмовив. 4. Мотивував тим, що ОСОБА_3 не мала права видавати путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю, а тому вимоги про стягнення майнової шкоди є обґрунтованими. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 9 вересня 2015 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 6. Мотивував тим, що підставами позову є дії ОСОБА_3, які вона вчиняла під час проходження державної служби: виконувала обов'язки на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради та мала 11 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування. 7. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3публічної служби та не міг розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 24 вересня 2015 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 3 квітня 2014 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вказує на те, що пред'явив позовні вимоги тільки про відшкодування майнової шкоди, а вимоги, які випливають з публічно-правового спору, заявлені не були. Тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Доводи відповідачів 13. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 стверджує, що правовідносини між сторонами виникли щодо виконання нею трудових обов'язків у зв'язку з проходженням публічної служби в органах місцевого самоврядування. А тому, на її думку, спір мав розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Стверджує, що у цій справі норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди не могли бути застосовані. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. 14. ОСОБА_4 відзив на касаційну скаргу не подала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 15. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 17. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні спорів, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17). Аналогічний припис передбачає КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 20. Отже, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_3 працювала на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради. 22. Посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками. Посадовими особами відповідно до Закону України "Про державну службу" в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, вважалися керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (стаття 2). 23. Згідно з розділом 3 "Завдання та обов'язки" Посадової інструкції начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення Бердянського міськвиконкому, затвердженої 1 лютого 2008 року (далі - Посадова інструкція), начальник контролює правильність прийняття рішень стосовно роботи спеціалістів відділу щодо санаторно-курортного лікування ветеранів та інвалідів. 24. Крім того, начальник відділу несе відповідальність, зокрема, за: невідповідність чинному законодавству його рішень, а також рішень, прийнятих спеціалістами; неякісне та несвоєчасне виконання посадових завдань та обов'язків (розділ 6 "Відповідальність" Посадової інструкції). 25. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби. 26. Позивач стверджував, що ОСОБА_3 заподіяла шкоду державі під час виконання нею посадових обов'язків, видавши військовослужбовцю путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування з порушенням вимог законодавства. Отже, позовні вимоги заявлені до ОСОБА_3 з підстав вчинення дій, які мали місце під час виконання нею обов'язків на державній службі. А тому спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3 публічної служби. 27. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ОСОБА_3 і висновками суду апеляційної інстанцій про те, що на спір між сторонами поширюється юрисдикція адміністративних судів, а доводи касаційної скарги про те, що спір є цивільним і має приватний характер, вважає необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 28. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 30. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 31. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року слід залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 32. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 33. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби. Керуючись частиною першою статті 400, частини третьої статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 12 липня 2018 року.
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/1238/17 Провадження N 12-83гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року (судді: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Отрюх Б.В.) та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року (суддя Чинчин О.В.) у справі N 910/1238/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" (далі - ПАТ "Міський комерційний банк") до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 52260,50 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПАТ "Міський комерційний банк" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 52260,50 грн (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог). 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що з 02 травня 2016 року припинив дію договір про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ, укладений 22 жовтня 2007 року Відкритим акціонерним товариством Акціонерний банк "Укргазбанк" (правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк") (Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Партнер-Банк" (правонаступником якого є ПАТ "Міський комерційний банк"), (Вкладник); а заборгованість за цим договором у розмірі 18572,95 доларів США, що еквівалентно 460842,29 грн. стягнута за рішенням Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2016 року у справі N 910/15208/16. 1.3. Зважаючи на припинення строку дії договору, починаючи з 05 травня 2016 року відповідач безпідставно зберігає грошові кошти у розмірі 18572,95 долара США, що належать ПАТ "Міський комерційний банк", які до теперішнього часу не повернуті. Таким чином, з відповідача слід стягнути проценти за користування чужими грошовими коштами за відповідний період на підставі статей 536, 1048, 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у розмірі згідно з наданим позивачем розрахунком. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року, позов задоволено повністю, стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПАТ "Міський комерційний банк" проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 52260,50 грн. 2.2. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказали, що обставини справи щодо наявної заборгованості відповідача та моменту її виникнення, безпідставного утримання коштів відповідачем з 02 травня 2016 року встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2016 року у справі N 910/15208/16. 2.3. Враховуючи характер спірних правовідносин сторін, що обумовлений припиненням дії укладеного сторонами договору про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року, приписи статті 1214 ЦК України, які передбачають нарахування плати за користування безпідставно одержаними, збереженими грішми та відсутність у статі 536 ЦК України розміру належних до сплати процентів за користування чужими грошовими коштами, суди дійшли висновку про можливість застосування у цих правовідносинах по аналогії закону положень статті 1048 ЦК України для визначення розміру належних до стягнення процентів, вказавши, що в цьому випадку подібність спірних правовідносин полягає в користуванні чужими коштами. 2.4. Суди також посилались на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 24 січня 2006 року у справі N 14/130 та у постановах Вищого господарського суду України від 10 червня 2008 року у справі N 22/249, від 09 квітня 2013 року у справі N 5011-70/10168-2012. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У серпні 2017 року ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі N 910/1238/17 Господарського суду міста Києва, в якій просить судові рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову. 3.2. В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач послався на порушення та невірне застосування судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 1046-1048, 1070, 1212, 1214 ЦК України, статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 42, 43, 79, 84, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.3. Відповідач зазначав, що суди на порушення засад рівності та змагальності судового процесу не взяли до уваги доводи та докази, подані ПАТ АБ "Укргазбанк", зокрема докази сплати 06 січня 2017 року позивачу коштів, стягнутих за рішенням суду, а обставини справи щодо спірних правовідносин, які суди вважали встановленими, є недоведеними. 3.4. Суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 1212, 1214 ЦК України за відсутності умов "абсолютно" безпідставного зберігання відповідачем коштів позивача та не взяли до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 02 березня 2016 року у справі N 6-2861цс15. 3.5. Висновки господарських судів попередніх інстанцій є взаємно суперечливими, а застосовані ними за аналогією положення частини першої статті 1048 ЦК України регулюють правовідносини за договірними зобов'язаннями і не застосовуються до правовідносин з безпідставно одержаними, збереженими коштами. 3.6. Суди не з'ясували розмір процентів, що звичайно сплачувався банком за вкладом на вимогу, залишивши поза увагою, що відсоткова ставка за міжбанківськими вкладами, що виступали гарантійним покриттям вкладників (банків), як то мало місце в правовідносинах, що склались між сторонами у справі, становила 0,1 % річних, а отже, дійшли помилкового висновку про обґрунтованість розміру процентів за іншою ставкою. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року справу разом із касаційною скаргою а постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі N 910/1238/17 Господарського суду міста Києва передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що справа про стягнення процентів за позадоговірне користування коштами банківською установою містить виключну правову проблему через різність попередніх правових позицій Верховного Суду України з приводу застосування норм матеріального права при визначенні розміру відсотків за позадоговірне користування банківською установою грошовим вкладом (справа N 6-544цс16 Верховного Суду України, де вказано про застосування частини п'ятої статті 1061 ЦК України, та справа N 6-2861цс15, де у подібних правовідносинах зазначено про помилковість застосування частини першої статті 1058, статті 1061 ЦК України, неврахування судами попередніх інстанцій вимог статті 1070 ЦК України). 4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року прийнято до розгляду справу N 910/1238/17 (провадження N 12-83гс18) та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. 22 жовтня 2007 року Відкрите акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк") (банк) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Партнер-Банк" (правонаступником прав якого є ПАТ "Міський комерційний банк") (вкладник) уклали договір про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ, відповідно до умов якого вкладник розміщує у банку грошові кошти в розмірі 15000,00 доларів США у якості суми гарантійного покриття для забезпечення розрахунків вкладника з платіжною системою Visa через банк у термін, вказаний банком у письмовому повідомленні, та за реквізитами, зазначеними у пункті 2.1. договору. 5.2. Для розміщення суми депозиту ПАТ АК "Укргазбанк" відкриває для вкладника рахунок N 160240125100 (пункт 1.4 договору). 5.3. Відповідно до пунктів 1.3., 1.8., 4.1. договору про міжбанківський депозит відповідач приймає депозит на термін виконання сторонами зобов'язань, що передбачені договором доручення N 01/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року та договором про встановлення кореспондентських відносин N 03/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року; сума депозиту повертається позивачу протягом двох банківських днів після закінчення терміну залучення депозиту. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до закінчення терміну залучення суми депозиту, встановленого пунктом 1.3. цього договору. 5.4. Додатковою угодою N 15 від 03 червня 2014 року до договору про міжбанківський депозит N 02/V/ПБ від 22 жовтня 2007 року сторони дійшли згоди, що загальний розмір суми депозиту після повернення частини суми депозиту складає 20853 доларів США. 5.5. Рішенням Господарського міста Києва від 28 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06 грудня 2016 року у справі N 910/15208/16, стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПАТ "Міський комерційний банк" заборгованість у розмірі 18572,95 доларів США, що еквівалентно 460842, 29 грн. та судовий збір у розмірі 6912, 63 грн. 5.6. У рішенні суду зазначено, що договір про міжбанківський депозит припинив свою дію з 02 травня 2016 року, підстав утримання відповідачем коштів у сумі 18572,95 доларів США немає, а відповідно ці кошти підлягають поверненню. 5.7. На виконання рішення Господарського суду міста Києва від 28 жовтня 2016 року 20 грудня 2016 року видано наказ про примусове виконання рішення суду. 5.8. Суди встановили, що грошові кошти у розмірі 18572,95 долара США надійшли на рахунок позивача 10 січня 2017 року. 5.9. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначав, що, зважаючи на умови договору та закінчення 02 травня 2016 року терміну залучення депозиту, з 05 травня 2016 року по 10 січня 2017 року відповідач безпідставно зберігав грошові кошти у розмірі 18572,95 долара США, що належать ПАТ "Міський комерційний банк". 5.10. Позивач просив стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами за загальний період з 05 травня 2016 року по 09 січня 2017 року у розмірі 52260,50 грн на підставі статей 536, 1048, 1214 ЦК України. 6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. На обґрунтування позовних вимог позивач покликається на положення статті 1212 ЦК України, за змістом яких особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 6.3. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. 6.4. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 6.5. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що цей вид зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. 6.6. Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 6.7. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). 6.8. Згідно зі статтею 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 6.9. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших підставах її повернення (частина перша статті 1060 ЦК України). 6.10. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. 6.11. Відповідно до частин першої та третьої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. 6.12. Частиною першою статті 1067 цього Кодексу визначено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. 6.13. Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час, а залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами (частини перша та третя статті 1071 ЦК України). 6.14. Суди у справі N 910/15208/16 встановили і сторони не заперечують, що вони уклали договір міжбанківського депозиту, а позивач на виконання умов договору розмістив 20853 доларів США грошових коштів у якості суми гарантійного покриття для забезпечення розрахунків вкладника з платіжною системою Visa на відкритому відповідачем для цього рахунку. Дію договору припинено з 02 травня 2016 року, а відповідач одержані ним кошти після припинення дії договору у зв'язку зі здійсненням процедури ліквідації позивача як банківської установи всупереч умовам договору в повному обсязі не повернув. 6.15. Отже, підставою для повернення банком коштів є договір міжбанківського депозиту та правовідносини сторін у цьому спорі, які регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень глави 83 ЦК України. 6.16. Приписами частин першої та четвертої статті 1061, статті 1070 ЦК України визначено умови щодо сплати банком процентів на суму вкладу та процентів за користування коштами, що знаходяться на рахунку в банку, під час дії укладеного сторонами договору. 6.17. У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення з відповідача процентів за користування переданими йому позивачем за договором міжбанківського депозиту коштами, які відповідач не повернув після припинення дії договору. Розраховуючи розмір належної до стягнення суми, позивач просив застосувати за аналогією закону до спірних правовідносин статтю 1048 ЦК України. 6.18. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин. 6.19. Згідно зі статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. 6.20. Термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. 6.21. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. 6.22. Однак позов у цій справі подано саме у зв'язку з неправомірним, незаконним користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов'язання. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов'язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. 6.23. Плата за прострочення виконання грошового зобов'язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.24. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні. 6.25. Отже, висновки судів про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048 ЦК України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині. 6.26. Помилкове застосування до спірних правовідносин положень глави 83 ЦК України не вплинуло на обґрунтований, в цілому, висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для стягнення з банку процентів за користування грошовими коштами за період, що минув після припинення дії договору до дати надходження коштів на рахунок позивача. 6.27. Тому відповідно до предмета та підстав поданого позову про стягнення процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами враховуючи встановлені судами обставини справи щодо моменту виникнення та обсягу грошового зобов'язання відповідача, періоду прострочення є підстави для задоволення позовних вимог про стягнення процентів, нарахованих згідно з положеннями частини другої статті 625 ЦК України. Проценти підлягають до стягнення виходячи з суми простроченого грошового зобов'язання (460842,29 грн. за період, заявлений позивачем, тобто з 05 травня 2016 року по 10 січня 2017 року (250 днів), що складає 9469,36 грн (сума заборгованості х 3 х кількість днів прострочки ч365ч100). 6.28. У задоволенні решти позовних вимог слід відмовити. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та розподіл судових витрат 7.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 7.2. За змістом пункту 3 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.3. За частинами першою, третьою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 7.4. Отже, рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково: стягнути з відповідача на користь позивача 9469,36 грн. а в решті позовних вимог відмовити. 7.5. Згідно з частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають такому розподілу. 7.6. На відповідача покладаються судові витрати за подання позовної заяви з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 289,6 грн (18,1 % від 1600 грн), що підлягають стягненню на користь позивача. 7.7. На позивача покладаються судові витрати, що підлягали сплаті за подання апеляційної та касаційної скарг з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 3013,92 грн (81,9 % від 3680 грн), що підлягають стягненню на користь відповідача. 7.8. Відповідно до частини одинадцятої статті 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. 7.9. З урахуванням вказаних положень, з метою уникнення подвійного стягнення сум судових витрат, на позивача покладаються судові витрати у розмірі 2724,32 грн (3013,92 - 289,60), які підлягають стягненню на користь відповідача. Керуючись частинами першою, одинадцятою статті 129, пунктом 3 частини першої статті 308, статтями 311, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" задовольнити частково. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 травня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 01 березня 2017 року у справі N 910/1238/17 скасувати. 3. Позов Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" задовольнити частково. 4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (03087, м. Київ, вул. Єреванська, будинок 1, Ідентифікаційний код юридичної особи 23697280) на користь Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" (03141, м. Київ, вул. Солом'янська, будинок 33, Ідентифікаційний код юридичної особи 34353904) проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 9469 (дев'ять тисяч чотириста шістдесят дев'ять) грн 36 коп. 5. В іншій частині позову відмовити. 6. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" (03141, м. Київ, вул. Солом'янська, будинок 33, Ідентифікаційний код юридичної особи 34353904) на користь Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (03087, м. Київ, вул. Єреванська, будинок 1, Ідентифікаційний код юридичної особи 23697280) 3013 (три тисячі тринадцять) грн. 92 коп. витрат по сплаті судового збору. 7. Повний текст постанови складено 20 червня 2018 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 755/13879/16-ц Провадження N 14-164цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року (у складі судді Яровенко Н.О.) та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року (у складі суддів Желепи О.В., Рубан С.М., Іванченко М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та прокуратури, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 серпня 2006 року за завідомо неправдивим повідомленням про злочин старший слідчий в особливо важливих справах (далі - ОВС) Прокуратури м. Києва відносно неї порушив кримінальну справу за частиною другою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою старшого слідчого Прокуратури м. Києва від 22 серпня 2006 року ОСОБА_3 було відсторонено від посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Дніпровська РДА) з притягненням її до кримінальної відповідальності. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року, позивачку визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. На запит ОСОБА_3 про надання інформації щодо розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за час відсторонення від посади, Дніпровська РДА надала інформацію не в повному обсязі. На підставі статей 1-3 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) ОСОБА_3 просила визначити розмір середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, та стягнути на її користь з Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві за рахунок Державного бюджету України втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи. У подальшому позивачка просила залишити без розгляду вимогу в частині визначення розміру середньомісячної забортної плати та уточнила позовні вимоги, заявивши до стягнення втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи у розмірі 310 702, 20 грн. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року позовні вимоги в частині визначення розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б нарахована й виплачена позивачці за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, залишено без розгляду на підставі відповідної заяви ОСОБА_3 Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 4 вересня 2017 року про виправлення описки, позов про відшкодування майнової шкоди задоволено частково: стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 114 930,31 грн заробітку за час відсторонення від посади заступника голови Дніпровської РДА. У решті позову відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Заступник прокурора м. Києва звернувся з касаційною скаргою до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, провадження у справі закрити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру заробітку, який утратила ОСОБА_3 внаслідок незаконних дій прокуратури, повинен визначити Дніпровський районний суд м. Києва в ухвалі, постановленій у порядку кримінального судочинства, відповідно до Положення. Крім того, зазначає, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва провадження у справі між тими самими сторонами з аналогічним предметом спору закрито в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди. Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 18 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі. Відзивів на касаційну скаргу в установлений зазначеною ухвалою строк учасники справи не подавали. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою від 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що заступник прокурора м. Києва оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 20 квітня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Під час розгляду справи суди встановили, що 19 серпня 2006 року старший слідчий в ОВС Прокуратури міста Києва порушив кримінальну справу відносно ОСОБА_3 за частиною другою статті 368 КК України. Постановою старшого слідчого Прокуратури міста Києва від 22 серпня 2006 року позивачку відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА. Розпорядженням Дніпровської РДА від 29 серпня 2006 року N 280-к ОСОБА_3 відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 11 травня 2010 року, залишеним без змін Апеляційним судом м. Києва, ОСОБА_3 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 386 КК України та призначено їй із застосуванням статей 54, 77 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади керівників та заступників керівників державних органів та їх апарату, інших державних службовців, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, строком на 3 роки з позбавленням 11 рангу державного службовця без конфіскації майна. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року вказані судові рішення скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 386 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. Постанову про відсторонення позивачки від посади заступника голови Дніпровської РДА від 22 серпня 2006 року скасовано. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін. 18 травня 2010 року на підставі розпорядження Дніпровської РДА N 173-к позивачку було звільнено з роботи за власним бажанням. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону). Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. У наведених в статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. З метою визначення порядку застосування Закону N 266/94-ВР затверджено Положення, пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Оскільки позивачку було незаконно відсторонено від посади, що є обмеженням її права, то шкода, завдана внаслідок такої процесуальної дії підлягає відшкодуванню. Право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону (стаття 1176 ЦК, стаття 1 Закону N 266/94-ВР). Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру середнього заробітку, який громадянин втратив внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що виносить відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Дніпровський районний суд м. Києва. Відносно ОСОБА_3 не виконано передбачений статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язок роз'яснення порядку поновлення її порушених прав, та встановлений пунктами 6, 11, 12 Положення порядок повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Проте зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті її порушеного права. Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. З аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (див. справу "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 4 грудня 1995 року "Беллет проти Франції"). Суди встановили, що на захист свого порушеного права ОСОБА_3 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва (яким ухвалено виправдувальний вирок щодо неї) з позовом про визначення розміру середнього заробітку, який вона втратила внаслідок незаконних дій, та стягнення визначених сум за рахунок коштів державного бюджету. Суд відповідно до вимог закону вчинив необхідні процесуальні дії з визначення розміру середнього заробітку шляхом витребування необхідної інформації від Дніпровської РДА та встановив суму відшкодування майнової шкоди, завданої з моменту незаконного відсторонення позивачки від посади до її звільнення за власним бажанням, яку стягнуто за рахунок коштів державного бюджету. Ураховуючи наявність порушеного права позивачки, встановленого законом права на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного відсторонення від посади на підставі постанови старшого слідчого прокуратури, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для закриття провадження у справі та про захист порушених прав позивачки в обраний нею спосіб. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  6. Постанова Іменем України 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 243/10982/15-ц Провадження N 14-81 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Моторного (транспортного) страхового бюро України, про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою позивача про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Жданової В.С., Канурної О.Д., Осипчук О.В., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року, постановленої колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Висоцької В.С., Маляренка А.В., Ткачука О.С. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат ОСОБА_10), відповідачі:Міністерство оброни України, Державна казначейська служба України, третя особа без самостійних вимог: Моторне (транспортне) страхове бюро України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 10 листопада 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 1 лютого 2015 року на автодорозі "Київ-Харків-Довжанське" біля м. Словянськ Донецької області з вини механіка-водія військової частини польової пошти В 2731, яка розташована у м. Новоград-Волинський, молодшого сержанта ОСОБА_11, під час проходження останнім військової служби та виконання військових обов'язків сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП). Внаслідок ДТП позивач і його дружина з донькою отримали тілесні ушкодження, а належний позивачеві на праві власності автомобіль марки "NISSAN ALMERA", реєстраційний номер НОМЕР_1, - значні механічні пошкодження. Кримінальне провадження щодо ОСОБА_11 за частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України було закрите у зв'язку відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення. 2. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідача на його користь 182 824,77 грн на відшкодування вартості ремонту пошкодженого автомобіля та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 27 червня 2016 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову: стягнув з Міністерства оборони України через Державну казначейську службу України на користь позивача 182 824,77 грн на відшкодування майнової шкоди, 30 тис. грн - на відшкодування моральної шкоди та 12 462,64 грн судових витрат і зобов'язав Державну казначейську службу України списати з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 225 287,41 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дії водія БМП-2 не відповідали приписам пункту 12.1. Правил дорожнього руху України та стали причиною ДТП, що встановлено постановою Військової прокуратури сил антитерористичної операції Військової прокуратури Донецького гарнізону від 29 жовтня 2015 року та висновком судової автотехнічної експертизи N 341 від 25 серпня 2015 року. 5. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що Міністерство оборони України як володілець джерела підвищеної небезпеки має нести відповідальність за заподіяну ним матеріальну та моральну шкоду. А тому встановлена висновком судової автотоварознавчої експертизи N 57-28 від 5 квітня 2016 року ринкова вартість автомобіля в розмірі 170 524,77 грн. витрати пов'язані зі зберіганням автомобіля на автостоянці "Атлант-М На Гагаріна" у сумі 12 300 грн. а також заподіяна позивачу внаслідок пошкодження його майна моральна шкода у розмірі 30 тис. грн мають бути стягнені з Міністерства оборони України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 жовтня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачами у справі визначені Міністерство оборони України та Державна казначейська служба України, однак володільцем джерела підвищеної небезпеки (БМП-2) згідно з довідкою військової частини польова пошта В 2731 від 17 жовтня 2016 року N Е08ЖТ7398 на час скоєння ДТП була військова частина польова пошта В 2731, яка відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України повинна нести відповідальність з відшкодування шкоди, спричиненої позивачу внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем цієї військової частини. 8. Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції керувався також тим, що військова частина польова пошта В 2731 має статус юридичної особи. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 7 листопада 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій через порушення норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2016 року. 10. 22 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 11. 21 листопада 2017 року відповідно до пунктів 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України в редакції, чинній на той час, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року (далі також - заява). 12. Підставою для перегляду зазначених судових рішень вважає неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах закріпленого у вказаній статті припису матеріального права. Обґрунтовуючи заяву, вказує на те, що суди по-різному визначали володільця військового майна (Міністерство оборони України чи військову частину), якого зобов'язували відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржив рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року з підстав неоднакового застосовування норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, кримінальної та господарської), реквізити рішень яких вказав у заяві. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень 15. На підтвердження підстав подання заяви позивач вказує на такі судові рішення як на зразки для порівняння, в яких, на його думку, судами касаційної інстанції неоднаково (інакше, ніж в його справі) застосована стаття 1187 ЦК України: - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12, - постанову Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г, - ухвалу від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції. 16. У заяві позивач зазначає, що в ухвалах від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 та від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (колегії суддів судових палат у цивільних і кримінальних справах відповідно) висловив позицію, про те що обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену загибеллю військовослужбовця, покладено на Міністерство оборони України. 17. У постанові від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г Вищий господарський суд України висловив позицію, що саме на державу в особі Міністерства оборони України покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень. Аналогічну до цієї позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14. 18. Натомість, в ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07 Верховний Суд України дійшов висновку, що шкоду, завдану внаслідок вибуху боєприпасів, має бути відшкодовано солідарно Міністерством оборони України та військовою частиною. 19. Також позивач вказує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах припису статті 1187 ЦК України. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів (1.1) Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1187 ЦК України у подібних правовідносинах 20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, що діяла на момент звернення із заявою, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є, зокрема, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 21. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: 1) у різному тлумаченні судами змісту цих норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; 2) у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; 3) у застосуванні різних таких норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або в поширенні дії юридичних норм на певні правовідносини в одних випадках і у незастосуванні цієї ж норми до аналогічних відносин в інших випадках; 4) у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах. 22. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. 23. У цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідальність за статтею 1187 ЦК України з відшкодування шкоди, завданої майну позивача внаслідок порушення Правил дорожнього руху військовослужбовцем військової частини, повинна нести військова частина, яка має статус юридичної особи та є володільцем джерела підвищеної небезпеки, яким завдана шкода. 24. Натомість, у наданій позивачем для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г суд касаційної інстанції з посиланням на статтю 1187 ЦК України дійшов висновку, що обов'язок відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. У вказаній постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що саме на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема, боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, зокрема, у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. 25. Отже, у порівнюваній справі, як і в справі, що переглядається, йде мова про шкоду, завдану майну джерелом підвищеної небезпеки, яке є військовим майном і закріплене за військовою частиною. 26. У постанові Вищого господарського суду України від 5 травня 2014 року у справі N 922/951/13-г та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року у справі N 243/10982/15-ц, якою залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року, про перегляд яких подана заява, неоднаково застосовані одні і ті самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Різне тлумачення судами змісту статті 1187 ЦК України зумовило різні висновки про наявність/відсутність юридичних обов'язків учасників відповідних правовідносин. 27. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого. 28. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. 29. Діяльність із використання, зберігання й утримання військовими частинами бойової техніки, зокрема БМП-2, має ознаки джерела підвищеної небезпеки. 30. У відповідності до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 31. Володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об'єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо). 32. Тобто, володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об'єктом. 33. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, національні суди повинні встановити, хто та на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 34. Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України. 35. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ, зокрема у разі їх розформування. 36. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна. 37. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ). 38. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління. 39. Згідно з частиною першою статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). 40. Відповідно до статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" за шкоду і збитки, заподіяні правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. 41. Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 ЦК України. 42. У судових рішеннях, про перегляд яких просить позивач, суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що БМП-2 N Е08ЖТ7398 на час ДТП перебував на балансі військової частини - польова пошта В 2731 і належав їй на праві оперативного управління. Відтак, висновки судів про те, що ця військова частина відповідно до статті 1187 ЦК України повинна нести відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є обґрунтованими, а норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, були застосовані правильно. 43. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 суд надав оцінку підставності стягнення з Міністерства оборони України матеріальної та моральної шкоди, завданої смертю військовослужбовця при виконанні ним службових обов'язків, та не робив висновків, щодо застосування статті 1187 ЦК України. 44. Оскільки правовідносини між учасниками вказаних справ не є подібними до правовідносин учасників справи за участю позивача, і в цих справах суди встановили різні фактичні обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2011 року у справі N 6-3562 св 11 й ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах цього ж суду від 20 березня 2012 року у справі N 5-164 к 12 не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. 45. В ухвалі від 31 березня 2010 року у справі N 6-16259 св 07, постановленій колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції, сформульований висновок про наявність у подібних правовідносинах підстав для солідарної відповідальності військової частини та Міністерства оборони України. 46. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Втім, у правовідносинах за участі позивача відсутній закон чи договір, що передбачають солідарну відповідальність Міністерства оборони України та військової частини на випадок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. (1.2) Щодо невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України 47. У постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 судові палати у господарських, цивільних і кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що на Міністерство оборони України як на центральний орган управління Збройними Силами України покладено обов'язок здійснювати від імені держави управління військовим майном, зокрема боєприпасами, що є джерелом підвищеної небезпеки, та здійснювати контроль за їх використанням і збереженням, у тому числі у разі закріплення військового майна за військовими частинами, а також забезпечувати комплектування Збройних Сил України особовим складом та його підготовку. У цій справі суд вказав, що обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій і бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління. 48. У справі, рішення в якій є предметом перегляду, суд касаційної інстанції дійшов іншого правового висновку, згідно з яким відповідальність за заподіяну військовим майном шкоду повинна нести військова частина, а не Міністерство оборони України, оскільки саме вона є володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 49. Таким чином, існує невідповідність ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 1187 ЦК України. 50. З огляду на те, що законодавство України чітко врегульовує питання відповідальності військових частин ЗСУ за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (див. пункти 30-41 цієї постанови), і норми права в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої просить позивач, були застосовані правильно, Велика Палата Верховного Суду у цій справі відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі N 3-86 гс 14, щодо застосування статті 1187 ЦК України. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень 51. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 52. Враховуючи те, що у справі, яка переглядається, положення статті 1187 ЦК України судами апеляційної та касаційної інстанції застосовано правильно, Велика Палата Верховного Суду вважає, що узадоволенні заяви слід відмовити. (2.2) Висновки про правильне застосування норм права 53. Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 54. Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні з'ясувати, який суб'єкт і на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 55. Шкода, заподіяна об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і який був закріплений Міністерством оборони України на праві оперативного управління за військовою частиною, що має статус юридичної особи, відшкодовується цією військовою частиною. Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення, пунктом 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 жовтня 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2017 року залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 21 червня 2018 року.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводи, які наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року виконано ОСОБА_4 лише 20 березня 2015 року. На час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, згідно з якими поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 солідарно заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. 20 березня 2015 року ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі. Позивач вважав, що йому були заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність визначити правову природу курсової різниці, виходячи із правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року N 6-190цс15; від 07 жовтня 2014 року N 3-133гс14; рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі N 334/6469/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року у справі N 333/8776/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2016 року N 6-36755св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року N 6-32194св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-24161св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2012 року N 6-33159св11; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року N 6-108св16. В ухвалах від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці, не врахував, що позивачеві завдано збитків, пов'язаних зі здорожченням валюти США, в якій була надана позика. В ухвалі від 14 січня 2016 року у справі N 6-32194св15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежного висновку, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення курсової різниці. Суд вказав, що така вимога є необґрунтованою, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку боржника відшкодовувати кредитору курсову різницю. Інші судові рішення, зокрема постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2014 року у справі N 3-133гс14, постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-190цс15 містять інші підстави для звернення до суду та інші обставини у справі, а тому не можна вважати їх такими що суперечать ухвалам від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11. В ухвалі від 25 лютого 2016 року у справі N 6-36755св15 підставою для звернення з позовом до суду було стягнення донарахованих відсотків у зв'язку з коливанням курсу іноземної валюти. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, відмовив у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на те, що судом стягнуто суму боргу на день винесення рішення судом першої інстанції, з якою погодився позивач і подальше зростання такого зобов'язання із застосуванням курсової різниці є необґрунтованим. Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі N 6-24161св15 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення курсової різниці, як збитків, що передбачені пунктом 2 частини першої статті 22 ЦК України. Суд зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що курсова різниця, яку просить стягнути позивач, не може вважатися шкодою. Враховуючи загальнообов'язковість та остаточність судового рішення, необхідно чітко визначити чи вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання у випадку, коли боржник (позичальник) сплатив кредитору (банку) заборгованість за кредитним договором, зобов'язання за яким виражені в іноземній валюті, у розмірі, який був визначений остаточним судовим рішенням у національній валюті, отримавши через певний проміжок часу після набрання законної сили судовим рішенням від позичальника повну суму, визначену у цьому рішенні, не позбавлений права на пред'явлення до позичальника (боржника) вимог у зв'язку із несвоєчасною сплатою коштів згідно судового рішення (несвоєчасне виконання зобов'язання). За результатами вирішення першого аспекту необхідно визначити, чи є суми, нараховані банком, виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості (внаслідок знецінення національної валюти), за період невиконання судового рішення про стягнення в національній валюті з позичальника на користь кредитора заборгованості, збитками, завданими кредитору у зв'язку із несвоєчасним виконанням боржником свого грошового зобов'язання, вираженого в іноземній валюті (враховуючи те, що спір з приводу основного зобов'язання вже був вирішений судом по суті), або банк, конвертувавши отримані від боржника гривневі платежі в іноземну валюту і зарахувавши їх у рахунок часткового погашення зобов'язань по поверненню кредиту і процентів за його користування, має право на пред'явлення вимоги про стягнення залишкової частини кредиту і процентів, виражених в іноземній валюті (основного зобов'язання). Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже Велика Палата вважає за необхідне визначитися з поняттям "курсова різниця" та зі сферою його застосування. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі статті 22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Вказаної правової позиції дотримувався також Верховний Суд України в постанові від 18 травня 2016 року у справі N 6-237цс16. Тобто, "курсова різниця" жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. У даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 серпня 2008 року N 0023/08/271 Nv, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523 079 грн 91 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконано відповідачем у повному обсязі 20 березня 2015 року. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  8. Добрый день, форумчане! Очень нуждаюсь в юридической консультации или хотя бы ориентира для движения. В общем ситуация типичная. В студенческие годы оформил карту для стипендии ну и лимит на нее. Как начал работать после универа получил большой лимит, с помощью которого решал кое какие вопросы, чуть платить пытался, но потом, с надеждой, что я никому не нужен со своей мелочью, решил "забыть" о нем. И вот вроде уже социально ответственный муж и отец получаю повестку в суд с задолженностью 3100грн. по кредиту, 1300грн. по пене и !!! 112000грн. (х40 от тела ) Последние платежи явно не мои (я точно знаю что не платил их) - 3200грн. 04.03.2013 (на тот момент вся моя зп, и я ясно не помню чтобы я месяц жил без денег) - 1грн. 03.02.2014 (ну это же смешно) - 700грн. 12.07.2015 (только родилась дочь я физически не мог это совершить да и зачем, если я 2 года не платил) Последний явно мой платеж был 22.01.2013 года. Знаю что так просто не отделаюсь, но все же прошу помощи если это возможно: 1. Я писал заявление на оформление (на сколько я могу видеть со скана ксерокса) карточки для стипендии речи там о кредите вообще не было. Я так понимаю если я снимал деньги и пытался их возвращать то договор как бы есть? Есть ли смысл отрицать что я понимал что подписывал, так как правила мы явно не читали (нас всех группой построили в аудиторию и мы быстро все подписали) да и в тех правилах моей подписи нету. 2. Как насчет сумы в 40 раз больше тела, я понимаю что пеню есть механизм уменьшить, но что делать с такими процентами я вообще не понимаю? 3. Самый главный вопрос. Как быть если банк сам "нарисовал" операции по счетам чтобы срок давности был? Суду есть разница был ли платеж в реальности и кто его совершал? Должен ли быть именно я (или от моего имени / интереса) тем, кто совершил операцию. 4. Суду без разницы что с 2013 года не мною было заплачено всего лишь 701 грн., а банк только сейчас подал иск. Все что я спрашиваю я реально не могу нагуглить, просто не получается . Также, как вы уже поняли на адвоката у меня нет средств, а суд уже через неделю: 4. Могу ли я требовать доказательств от Банка на судебном заседании? Там данных по мои карточкам (счет/действие), разъяснения калькуляции долга (в данный момент это тупо таблица с непонятными мне схемами подсчета), могу ли я требовать доказательств или данных по платежам, которые я не совершал. 5. Подскажите пожалуйста механизм переноса заседаний для анализа доков и сбора новых доказательств (ответа банка на мои вопросы) чтобы я мог подробней изучить вопрос. В общем всем тепла и плюсов в карму, кому не составит труда поделиться советами. Спасибо!
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 761/18854/14-ц Провадження N 14-100цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 (далі разом - позивачі) до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (далі також - ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ"), "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні, третя особа без самостійних вимог - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) "Вімед", про захист прав споживачів, сплату компенсацій і відшкодування шкоди за заявою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 квітня 2015 року, ухваленого суддею Юзьковою О.Л., рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Червинської М.Є., Загородньої І.М., Коротуна В.М., Писаної Т.О., Попович О.В. (далі - заява про перегляд судових рішень). Учасники справи: - позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13; - відповідачі: ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні; - третя особа без самостійних вимог - ТзОВ "Вімед". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2014 року позивачі звернулися до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 2. Предметом позову (з урахуванням уточнень) є стягнення солідарно з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", авіакомпанії "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні: - на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_23 та ОСОБА_6 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 7 124,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 498,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 055,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_11 та ОСОБА_12 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності; - на користь ОСОБА_13 - 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 30 квітня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення про часткове задоволення позову, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні солідарно на користь: - ОСОБА_3 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн та вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_4 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн; - ОСОБА_5 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_6 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн; - ОСОБА_7 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн; - ОСОБА_8 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн; - ОСОБА_9 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 882,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн; - ОСОБА_10 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн; - ОСОБА_11 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн; - ОСОБА_12 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн; - ОСОБА_13 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 3 830,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у зв'язку із затримкою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" авіарейсу "Київ - Дубай" стало неможливим подальше стикування з авіарейсом "Пекін - Дубай", а авіакомпанія "Emirates Airline" анулювала позивачам бронювання на наступні сегменти маршруту та на зворотний рейс, з огляду на що позивачі зазнали матеріальних втрат. 5. Відмовляючи у стягненні компенсації за відмову у перевезенні до Пекіну, суд першої інстанції вважав, що оскільки бронювання квитків позивачів на зворотний рейс було анульоване, то до спірних правовідносин не застосовуються приписи статті 104 Повітряного кодексу (далі - ПК) України. 6. Відмовляючи у присудженні відшкодування витрат на засоби першої необхідності внаслідок відмови у перевезенні, суд вважав, що така компенсація можлива у разі неприбуття багажу до пункту призначення разом із пасажиром. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 6 липня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь: - ОСОБА_3 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_4 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_5 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_6 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_7 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_9 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_10 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_11 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_12 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні; - ОСОБА_13 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 8. Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і задовольняючи позовні вимоги в цій частині, апеляційний суд вважав, що з вини перевізника ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажири втратили можливість стикування з рейсом перевізника "Emirates Airline", який анулював їм бронювання на зворотній рейс, про що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажирів не повідомило. Тому виключається солідарна відповідальність за компенсацію за відмову у перевезенні. 9. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" ще у Борисполі було відомо, що пасажири втрачають стикування та зворотне бронювання, а тому товариство мало можливість поінформувати про це як пасажирів, так і "Emirates Airline" та агента, однак цього не вчинило. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не вчинило таких дій і під час перебронювання 4 вересня 2013 року. 10. Докази того, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не мало змоги підтвердити бронювання на рейс "Пекін - Дубай" з технічних причин, відсутні. А тому, як встановив апеляційний суд, позивачі мають право на передбачену статтею 104 ПК України компенсацію, яка підлягає стягненню з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ". Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 11. 18 жовтня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відхилив касаційну скаргу ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", а рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року залишив без змін. Короткий зміст вимог заяви про перегляд справи Верховним Судом України 12. У грудні 2017 року ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень. Просить скасувати рішення судів трьох інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 13. 24 січня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив провадження у справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва. 14. 2 березня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів. 15. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII) ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала мотивована тим, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для обґрунтування заяви про перегляд судових рішень навело, зокрема, приклади, які, на думку заявника, демонструють неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської й адміністративної). А томувідповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" із заявою про перегляд судових рішень, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України. 17. 4 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву 18. Заява про перегляд судових рішень подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 100, 103, 104, 105 ПК України, Закону України "Про міжнародні договори", Конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезеньвід 12 жовтня 1929 року (далі - Варшавська конвенція), Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 року (далі - Монреальська конвенція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 19. Аргументи заяви про перегляд судових рішень зводяться до такого: - відповідальність за відмову у перевезенні повинна покладатися на фактичного перевізника за рейсом, на якому сталася відмова, що не врахував Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних і цивільних справ в ухвалі від 18 жовтня 2017 року; - Монреальська та Варшавська конвенції не передбачають компенсації штрафних виплат або будь-яких інших виплат, які не стосуються компенсації фактичної шкоди (реально доведених витрат). Тобто, не передбачено стягнення компенсаційних штрафних виплат пасажирам-позивачам у розмірі 600 євро за відмову у перевезенні, а лише надання компенсації фактично доведеної шкоди. ПК України та Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені Наказом Міністерства інфраструктури України від 30 листопада 2012 року N 735,не поширюються на Правила й Умови договору на повітряне перевезення іноземного перевізника - авіакомпанії "Emirates Airline". А ці правила й умови не передбачають виплату зазначених компенсаційних штрафних виплат. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", здійснюючи лише один із сегментів перевезення на рейсі "Київ - Дубай", виконувала умови договору на трансферне міжнародне повітряне перевезення іноземної авіакомпанії "Emirates Airline". Відтак, суд неправильно визначив, з яким із перевізників - українським чи іноземним - позивачі уклали договір міжнародного повітряного перевезення; - на відповідачів покладена подвійна відповідальність за відшкодування вартості невикористаної частини квитків ("Пекін - Дубай", "Дубай - Київ") і вартості придбаних позивачами власним коштом квитків на перевезення ("Пекін - Баку - Москва - Дніпропетровськ", "Пекін - Москва - Київ", "Пекін - Алмати - Астана - Київ"). 20. На підтвердження зазначених аргументів заяви про перегляд судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звертає увагу на: - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08; - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; - постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16; - постанову судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15. (2) Стислий виклад позицій позивачів, іншого відповідача та третьої особи 21. Позивачі, "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" і ТзОВ "Вімед" позиції щодо заяви про перегляд судових рішень не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень 22. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судових рішень доводи ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 23. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. 24. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 25. В обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ наводить ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16. 26. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року N 6-21781св14, Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року N 28/152 касаційний суд вказав на те, що одночасне застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності. 27. У справі, яка розглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що між сторонами виникли цивільні правовідносини з приводу відшкодування шкоди та сплати компенсації пасажирам внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 28. Відтак, зазначені рішення судів касаційної інстанції постановлені у справах з іншим предметом позову та з іншими фактичними обставинами, ніж у справі N 761/18854/14-ц. Тобто, правовідносини між сторонами вказаних справ не є подібними. А тому твердження про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах є необґрунтованими. 29. В іншій наданій для порівняння постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року N 761/32503/14-ц позивачі звернулися до суду, вказуючи на те, що за 945,70 доларів США вони придбали у ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" електроні пасажирські квитки на рейс сполученням "Київ - Тель-Авів" на 2 січня 2013 року та на зворотний рейс на 9 січня 2013 року. 2 січня 2013 року рейс був затриманий більш ніж на 5 годин, що підтверджено довідкою відповідача. А 9 січня 2013 року зворотний рейс був скасований через непередбачене закриття Міжнародною асоціацією повітряного транспорту обслуговування міжнародного електронного продажу міжнародних рейсів Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Аеросвіт" і припинення обслуговування його повітряних суден міжнародними аеропортами. Внаслідок цього до Києва позивачі повернулися 11 січня, замість запланованого 9 січня 2013 року. 30. Суд у тій справі обґрунтував рішення тим, що згідно з Угодою про спільне використання кодів та Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу оперуючим перевізником рейсу "Тель-Авів - Київ" було ПАТ "Аеросвіт". Тому саме це товариство, а не ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" (маркетинговий перевізник) має нести відповідальність за шкоду, заподіяну пасажирам внаслідок скасування рейсу, та бути відповідачем у справі. Тобто, відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок скасування рейсу, має нести перевізник за договором перевезення, а не юридична особа, в якої позивачі придбали електронні пасажирські квитки (правовідносини між оперуючим і маркетинговим перевізниками були врегульовані Угодою про спільне виконання кодів (код-шерінг) від 1 липня 2008 року N 33-066). 31. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири просили виплату компенсації та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з відмовою у перевезенні поза їх волею внаслідок анулювання бронювання квитків. Отже, у справі N 761/32503/14-ц і справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, а правовідносини між сторонами не є подібними. Відтак, немає підстав для встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. 32. У наданій для порівняння постанові Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року N 826/17492/16 позов пред'явлений до Кабінету Міністрів України про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях", оскільки ця постанова суперечить Конституції України, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Податковому кодексу України та Закону України "Про адміністративні послуги". Суд вважав, що стягнення на підставі оскарженої постанови зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію та свідчить про незаконність вказаної постанови у цій частині. 33. Натомість, справа N 761/18854/14-ц стосується стягнення матеріальних втрат пасажирів у зв'язку з діями перевізників на підставі положень цивільного законодавства. Суди у цій справі не застосовували приписи постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях". Відтак, у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та застосовані інші норми права, ніж у справі N 826/17492/16. 34. Іншою підставою для перегляду судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" вказує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 35. У наданій для порівняння постанові від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15 Верховний Суд України вказав, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. 36. У справі N 761/18854/14-ц вимоги про стягнення пені та штрафу з відповідачів заявлені не були, а тому необґрунтованим є твердження про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України у справі N 6-2003цс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 37. У постанові від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08, до якої звертається ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Верховний Суд України скасував рішення судів і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди нижчих інстанцій встановили факт порушення Авіакомпанією "Турецькі авіалінії" договору перевезення та задовольнили позов виключно з огляду на приписи статей 611, 623, 1166, 1167 ЦК України та статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", не врахувавши положень Варшавської конвенції та Правил перевізника щодо перевезень пасажирів і багажу стосовно відповідальності іноземного перевізника, не перевіривши, чи допускають правила міжнародного договору відшкодування шкоди за наведених позивачами обставин і чи мають бути стягнуті з авіакомпанії згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" витрати позивачів на послуги таксі та пеня. 38. Обставини, що стали підставою для звернення з позовом про відшкодування шкоди у справі N 6-24309св08, пов'язані з правовідносинами між пасажирами та перевізником щодо зміни дати зворотного авіарейсу та неможливості вильоту за вказаним у квитку рейсом у зв'язку з відсутністю бронювання. 39. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки відправлення рейсу, пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування та анулювання авіакомпанією бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс. 40. Отож, встановлені у цих справах фактичні обставин, а також характер правовідносин між сторонами є різними, що не свідчить про відступлення суду касаційної інстанції у справі N 761/18854/14-ц від викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 6-24309св08 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 41. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" постанови касаційних судів не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки обставини відповідних справ є різними. А надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для порівняння постанови Верховного Суду України не є прикладами невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 42. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги надану ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" улютому 2018 року постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі N 175/4013/14-ц, оскільки ця постанова не могла слугувати підставою для перегляду судових рішень згідно зі статтею 355 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2018 року. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень 43. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд судових рішень є необґрунтованою, а тому в її задоволенні слід відмовити. (2.2) Щодо судови хвитрат 45. З огляду на висновок щодо суті вказаної заяви судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ". Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1 і 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 4 червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 524/10142/16-ц Провадження N 14-97цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій). 01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю. Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14). Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ справа № 757/34878/15-ц провадження № 61-5430св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Східно-Європейська паливно-енергетична компанія», ОСОБА_2, представник ОСОБА_2- адвокат ОСОБА_3, особа, яка не брала участь у розгляді справи та звернулась із касаційною скаргою - державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» представник особи, яка не брала участь у розгляді справи та звернулась із касаційною скаргою - Макарчук Леонід Леонідович, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2- адвоката ОСОБА_3, та касаційну скаргу представника державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» - Макарчука Леоніда Леонідовича, на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року в складі судді Литвинової І. В. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року в складі суддів: Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., ВСТАНОВИВ: Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Східно-Європейська паливно-енергетична компанія» (далі - ТОВ «СЄПЕК»), ОСОБА_2 про відшкодування збитків за рахунок грошових коштів та майна відповідачів, як власників істотної участі та пов'язаних з публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі - ПАТ «Брокбізнесбанк»). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 11 січня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Брокбізнесбанк» було укладено договір банківського строкового вкладу, згідно якого позивач поклав на депозитний рахунок в банку грошові кошти у розмірі 4 202 148 дол. США 07 центів, на строк до 25 грудня 2014 року. Крім того, 12 лютого 2014 між ОСОБА_1 та ЗУКК Трейдінг Лімітед (Кіпр) було укладено договір відступлення права вимоги, згідно якого ЗУКК Трейдінг Лімітед передало, а ОСОБА_1 прийняв право вимоги за договорами інвестиційного банківського вкладу №01-07-2010 від 07 липня 2010 року, №02-07-2010 від 07 липня 2010 року, №03-07-2010 від 07 липня 2010 року, №04-07-2010 від 07 липня 2010 року, №109-10-2012 від 29 жовтня 2012 року, що укладені між ЗУКК Трейдінг Лімітед як вкладником та ПАТ «Бокбізнесбанк», в розмірі 95 908 358 дол. США 59 центів. Згідно пункту 2.5 зазначеного договору передбачено, що ОСОБА_1 може звернутися до суду з приводу переданого права вимоги за цим договором. Наприкінці лютого 2014 року у банку була введена тимчасова адміністрація, а згодом прийнято рішення про його ліквідацію. Таким чином, сума вкладу, а також нараховані проценти позивачу повернуті не були. Посилаючись з урахуванням уточнень на те, що за положеннями законодавства пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном і такими особами позивач вважає відповідачів, позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ТОВ «СЄПЕК» за рахунок їх грошових коштів та майна на його користь шкоду в загальній сумі 126 368 320 дол. США 33 центи, з яких: 121 039 558 дол. США 84 центи неповернутих банківських вкладів та відсотків за цими вкладами; 5 328 761 дол. США 49 центів - 3 % річних, які стягнути в національній валюті - гривні на день винесення рішення. Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ «СЄПЕК» та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 шкоду в розмірі 121 039 558 дол. США 84 центи неповернутих банківських вкладів, відсотків по вкладах та 3% річних за порушення грошового зобов'язання у розмірі 5 328 761 49 дол. США, що в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України становить 131 412 816 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок визнання ПАТ «Брокбізнесбанк» неплатоспроможним та порушення процедури його ліквідації позивачу не було повернуто його вклади у повному розмірі, чим завдано збитки в розмірі невідшкодованих сум вкладів. Згідно положень частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. Суд вважав доведеним факт належності відповідачів у даній справі: ОСОБА_2, як контролера ПАТ «Брокбізнесбанк» за ознакою можливості значного впливу на управління чи діяльність банку, а також ТОВ «СЄПЕК», як власника істотної участі банку за ознакою володіння його статутним капіталом. Указано, що відповідачі як власники істотної участі ПАТ «Брокбізнесбанк» у встановлені Національним банком України строки не виконали своїх обов'язків та не вжили будь-яких заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, що дає підстави вважати їх бездіяльність винною та задовольнити позов ОСОБА_1 на підставі положень частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка на підставі договору про надання правової допомоги діє в інтересах ОСОБА_2 Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_2- адвокат ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_1 Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, мотивована тим, що оскаржені судові рішення не відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості. На думку скаржника, указані рішення ухвалені за наслідками упередженості та необ'єктивності з боку судів першої та апеляційної інстанцій, з порушенням принципу змагальності судового процесу та рівності прав сторін. Крім того, у порушення вимог матеріального та процесуального закону, судами не встановлено причинно-наслідковий зв'язок між діями та/або бездіяльністю ОСОБА_2 та настанням неплатоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк», що є необхідним для правильного вирішення даного спору. Висновки у справі судами попередніх інстанцій ухвалені без аналізу фінансової документації банку, без аналізу управлінських рішень ПАТ «Брокбізнесбанк», які призвели до неплатоспроможності банку, а також без аналізу повноважень та особливостей взаємодії керівників структурних підрозділів банку, уповноважених на здійснення контролю за фінансовою безпекою ПАТ «Брокбізнесбанк». Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_2 не є акціонером банку або іншою особою, прямо чи опосередковано пов'язаною з ПАТ «Брокбізнесбанк», а указані судами обставини ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені належними та допустимими доказами. Суди безпідставно поклали на відповідача відповідальність за дії, які останній не вчиняв, оскільки позивачем не надано жодного доказу на підтвердження відповідних вимог позову. Частка ТОВ «СЄПЕК» у статутному капіталі банку є незначною, у зв'язку із чим останнє не могло самостійно приймати рішення, які б впливали на діяльність банку та могли мати наслідком його неплатоспроможність. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» - Макарчук Л. Л. (далі - ДП «Центр ДЗК»), посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчук Л.Л., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій протиправно не залучили підприємство до розгляду даної справи, а оскаржені судові рішення порушують їх права, як кредитора ПАТ «Брокбізнесбанк», який перебуває в процедурі ліквідації. Указано, що філіями ДП «Центр ДЗК» у різні періоди укладалися із банком договори відкриття банківських рахунків та здійснення розрахунково-касового обслуговування і на момент ліквідації банку на рахунках ДП «Центр ДЗК» знаходились кошти в сумі 9 334 583 грн 34 коп, які не були повернуті підприємству. На думку скаржника, задоволення позову у даній справі шляхом стягнення з ОСОБА_2 та ТОВ «СЄПЕК» спірної суми збитків на користь ОСОБА_1 призведе до зміни останньому черговості погашення вимог перед ПАТ «Брокбізнесбанк» в процедурі ліквідації, а також вплине на права ДП «Центр ДЗК» на пред'явлення його вимог до відповідачів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 рокусправу призначено до судового розгляду. 01 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. У травні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. У відзиві на касаційну скаргу заявник просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 та залишити оскаржувані рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню, а касаційне провадження за касаційною скаргою представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчука Л. Л., на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року у даній справі - закриттю, з огляду на наступне. Судами встановлено, що 11 січня 2013 року між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського строкового вкладу «Елітний» №323-01-13-840 (далі - договір), згідно якого сума початкового вкладу склала 4 000 000 дол. США, процентна ставка за вкладом складала 9 % річних, дата вимоги вкладником вкладу - 13 січня 2014 року. 01 серпня 2013 року додатковою угодою № 1 до договору було продовжено строк дії договору до 25 грудня 2014 року, процентна ставка підвищена до 10%, а сума вкладу становила 4 202 148 дол. США 07 центів. Внесення коштів до банку підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій квитанціями. 12 лютого 2014 року між ОСОБА_1 (цессіонарій) та ЗУКК Трейдінг Лімітед (Кіпр) (цедент) укладено договір відступлення права вимоги №12-02, згідно якого цедент передає, а цесіонарій приймає право вимоги за договорами інвестиційного банківського вкладу №01-07-2010 від 07 липня 2010 року, №02-07-2010 від 07 липня 2010 року, №03-07-2010 від 07 липня 2010 року, №04-07-2010 від 07 липня 2010 року, №109-10-2012 від 29 жовтня 2012 року, що укладені між ЗУКК Трейдінг Лімітед як вкладником та ПАТ «Брокбізнесбанк», в розмірі 95 908 358 дол. США 59 центів (п. 1.1, 1.2 договору). Згідно п. 2.5 зазначеного договору передбачено, що цессіонарій може звернутися до суду з приводу переданого права вимоги за цим договором. 05 грудня 2015 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору відступлення права вимоги №12-02 від 12 лютого 2014 року, згідно умов якої цедент передає, а цесіонарій приймає право вимоги за договорами інвестиційного банківського вкладу в загальному розмірі 120 994 742 дол. США 76 центів. Постановою Правління Національного банку України № 107 від 28 лютого 2014 року ПАТ «Брокбізнесбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №9 від 28 лютого 2014 року розпочато процедуру виведення ПАТ «Брокбізнесбанк» з ринку та здійснення в ньому тимчасової адміністрації з 03 березня 2014 року по 02 червня 2014 року та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Брокбізнесбанк». Постановою Правління Національного банку України № 339 від 10 червня 2014 року та рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 45 від 11 червня 2014 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Брокбізнесбанк» та розпочато процедуру ліквідації банку. ОСОБА_1 було подано заяву про кредиторські вимоги, які були визнані в сумі 53277679 грн 50 коп., що підтверджується листом банку №4/3670-кр від 28 жовтня 2014 року. В подальшому, ОСОБА_1 було отримано від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб гарантовану суму відшкодування у розмірі 200 тис. грн, що було еквівалентом 16 944 дол. США 10 центів за курсом Національного банку України станом на 10 червня 2014 року - дату початку процедури ліквідації банку, в порядку статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Залишок неповернутої заборгованості в сумі 4 202 148 дол. США 07 центів за депозитом та за відсотками в сумі 214 061 дол. США 24 центів за період з 01 січня 2013 року по 01 березня 2014 року і в сумі 117 429 дол. США 89 центів за період з 01 березня 2014 року по 10 червня 2014 року (всього 4 533 639 дол. США 20 центів) підтверджується випискою з особового рахунку (основний вклад) за період з 01 січня 2013 року по 25 березня 2014 року, випискою з особового рахунку (за нарахованими процентами) за період з 01 січня 2013 року по 24 березня 2014 року та довідкою банку №9538/010-05 від 10 вересня 2014 року. За договором відступлення права вимоги №12-02 від 12 лютого 2014 року ОСОБА_1 передано право вимоги на загальну суму 120 994 742 дол. США 76 центів. Згідно частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав. Строк виконання зобов'язань банку перед позивачем за вказаними договорами настав 11 червня 2014 року. Установлено, що ОСОБА_1 є особою, яка є кредитором банку в заявленому у даному позові розмірі вимог, оскільки станом на час розгляду справи депозити позивачу (за винятком гарантованої суми у розмірі 200 тис. грн) не повернуто. Згідно листа №7124/019 від 26 червня 2014 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» надано повний перелік акціонерів банку за офіційними даними за станом на 26 червня 2014 року, який складається з 29 юридичних і фізичних осіб, зокрема, ТОВ «СЄПЕК» з часткою 0, 1585 %, ТОВ «Айнам» з часткою 9, 9836 %, ТОВ «Алконост» з частковою 9, 9836 %, ТОВ «Амадіна» з частковою 9, 9836 %, ТОВ «Амінамі» з часткою 9,9836 %, ТОВ «Анкона-торг» з часткою 9, 9836 %, ТОВ «Муйне» з часткою 9, 9836 %, ТОВ «Ультрастарінвест» з часткою 9, 9836 %, ТОВ «Хіган» з часткою 9, 9836 %. Разом частка вказаних акціонерів у статутному капіталі банку становить 80, 03%, тобто, є істотною участю в розумінні статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Свідок ОСОБА_6 повідомив суду, що він володів 48,24 % акцій АТ «Брокбізнесбанк» та був головою Наглядової ради банку до продажу акцій та членом Наглядової ради банку згодом. Він та його брат ОСОБА_7 продали істотну участь у банку в розмірі 80 % ОСОБА_2, який оформив володіння акціями банку через 9 юридичних осіб: ТОВ «СЄПЕК», ТОВ «Айнам», ТОВ «Алконост», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Муйне», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Хіган». Згідно письмових пояснень ОСОБА_6, наданих під час розгляду господарської справи №910/14838/14, підтверджених усними показаннями у судовому засіданні, нові акціонери банку діяли як єдиний акціонер, підконтрольний ОСОБА_2 та ГК «СЄПЕК». Згідно частини другої статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, забезпечує на своєму офіційному сайті безоплатний доступ до відомостей з Єдиного державного реєстру. Згідно даних сайту «Пошук в ЄДРПОУ» всі вказані акціонери - юридичні особи, створені фізичними особами в квітні-червні 2012 року з однаковим статутним фондом, одночасно стали акціонерами банку з однаковою часткою менше 10 %; зареєстровані за адресами багатоквартирних житлових будинків без зазначення номеру квартири. Судами зазначено, що вказана інформація враховується судом під час висновку про відсутність у вказаних акціонерів самостійного статусу під час придбання акцій банку та скерування їх діяльності щодо участі в управлінні банку іншими особами. Згідно Річної інформації емітента цінних паперів за 2013 рік 03 вересня 2013 року, ОСОБА_8 було обрано членом Наглядової ради Банку, що також підтверджується копією протоколу №02/13 позачергових зборів акціонерів ПАТ «Брокбізнесбанк», згідно якого зазначено про дострокове припинення повноважень та обрання членів Наглядової ради за пропозицією власників істотної участі. Також згідно річної інформації емітента цінних паперів за 2013 рік АТ «Брокбізнесбанк» ОСОБА_8 обіймав посаду заступника Голови наглядової ради ГК ВЄТЕК (м. Київ, вул. Червоноармійська/Басейна, 1-3/2А), чия адреса збігається з адресою відповідача ТОВ «СЄПЕК». Згідно частин другої та третьої статті 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Відповідно до статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та іншої майнової шкоди. Згідно зі статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції чинній станом на момент звернення до суду із даним позовом), положення якої застосовано судами попередніх інстанцій, банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Пов'язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Згідно статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для цілей цього Закону пов'язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Згідно статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи; контролер - фізична або юридична особа, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу та/або голосів юридичної особи, або незалежно від формального володіння здійснювати такий вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином. Судами установлено, що ТОВ «СЄПЕК», а також акціонери ТОВ «Айнам», ТОВ «Алконост», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Муйне», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Хіган» можуть бути віднесені у сукупності до осіб, що мають істотну участь у банку, тобто, є пов'язаними особами з банком в розумінні статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки здійснюють пряме володіння самостійно та спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій юридичної особи і у сукупності мають можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Установлено, що ОСОБА_2 може бути віднесений до контролерів банку, як особа, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу. Суди попередніх інстанцій задовольнили позов ОСОБА_1, виходячи з того, що ОСОБА_2 є контролером ПАТ «Брокбізнесбанк» за ознакою можливості значного впливу на управління чи діяльність банку, а ТОВ «СЄПЕК» є власником істотної участі банку за ознакою володіння його статутним капіталом. Суди попередніх інстанцій вважали, що ПАТ «Брокбізнесбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних внаслідок винних дій відповідачів, оскільки вони не виконали своїх обов'язків та не вжили будь-яких заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. У зв'язку із зазначеним, вважаючи порушеними права ОСОБА_1, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про необхідність їх захисту шляхом задоволення позову у даній справі. Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржені судові рішення не відповідають. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. Відповідно до статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинення операцій по рахунках, арешту власних коштів банку на його рахунках уповноваженими органами державної влади. Учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає процедуру задоволення вимог кредиторів за рахунок майна банку. У частини четвертої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від продажу майна (активів) банку після повного задоволення вимог попередньої черги. Відповідно до частини третьої статті 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Разом з тим лише після складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, затвердження реальної ліквідаційної маси банку, продажу майна банку та задоволення вимог кредиторів в процесі ліквідації банку в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», можна встановити розмір вимог кредиторів, що не покривається наявними активами банку, тобто конкретний розмір завданих кредиторам збитків. Проте суди на зазначені положення закону уваги не звернули та не з'ясували, чи порушено право позивача на отримання грошових коштів відповідної черги на час звернення до суду із даним позовом. Крім того, стаття 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено спеціального суб'єкта, який має право звернення з вимогами до власників істотної участі, таким суб'єктом є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, при цьому таке звернення можливе лише після встановлення того, що майна банку виявилося недостатньо для здійснення погашення вимог кредиторів, а така обставина може бути встановлена лише після закінчення ліквідаційної процедури. У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду. Проте суди не з'ясували, чи наявні відповідні позови Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до ОСОБА_2 та/або ТОВ «СЄПЕК». Крім того, передбачене статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» покладення відповідальності на власників істотної участі банку у випадку визнання його неплатоспроможним не є автоматичним. Така відповідальність має бути застосована до власників істотної участі лише за наявності їх вини у настанні неплатоспроможності банку. Таким чином, вимагаючи відшкодування шкоди з власників істотної участі банку та/або їх керівників, позивачу потрібно насамперед довести факт завдання йому шкоди завдавачами такої шкоди, розмір зазначеної шкоди, докази невиконання зобов'язань та причинно-наслідковий зв'язок між невиконанням зобов'язань власниками істотної участі та заподіяною шкодою. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перста статті 77 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України). Так, суди попередніх інстанцій у порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України, в редакції, яка була чинною на момент розгляду справи судами, на зазначені вище положення закону та обставини справи уваги не звернули, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не з'ясували чи є порушеними права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не перевірили які саме дії чи бездіяльність відповідачів призвели до ліквідації банку, заподіяли позивачу шкоду, не встановили розмір зазначеної шкоди, а також причинно-наслідкового зв'язку між невиконанням зобов'язань власником істотної участі та заподіяною шкодою та дійшли передчасного висновку про задоволення позовних вимог, який ґрунтується на припущеннях, що заборонено у силу частини четвертої статті 60 ЦПК України у відповідній редакції. Прохання касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, про скасування судових рішень із ухваленням судом касаційної інстанції нового рішення про відмову в позові є безпідставне, оскільки наведені вище мотиви та підстави скасування судових рішень потребують встановлення фактичних обставин та оцінки доказів, що знаходиться поза межами повноваження суду касаційної інстанції згідно вимог статті 400 ЦПК України. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 3) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З огляду на зазначене, касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню, а заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвала апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року - скасуванню з підстав, передбачених статтею 411 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Стосовно касаційного провадження за касаційною скаргою представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчука Л.Л., на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року у даній справі колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає наступне. У жовтні 2016 рокупредставник ДП «Центр ДЗК» - Макарчук Л. Л., звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року у даній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчука Л. Л., на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року. Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Указані вимоги закону кореспондуються із положеннями пункту 1 частини першої статті 324 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчука Л. Л. Доводи касаційної скарги представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчука Л. Л., не дають підстав вважати, що заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року у даній справі вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ДП «Центр ДЗК», яке не брало участі у даній справі, у зв'язку із чим згідно вимог чинного процесуального законодавства останнє не має права оскаржувати у касаційному порядкуухвалені у цій справі судові рішення. Враховуючи зазначене, колегія суддів касаційного суду вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою представника ДП «Центр ДЗК» - Макарчука Л.Л., на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року у даній справі підлягає закриттю. З урахуванням викладеного та керуючись статтями 141, 389, 411, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В: Касаційне провадження за касаційною скаргою представника державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» - Макарчука Леоніда Леонідовича, на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року закрити. Касаційну скаргу представника ОСОБА_2- адвоката ОСОБА_3, задовольнити частково. Заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді: А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С.П. Штелик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74188463
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 373/1281/16-ц Провадження N 14-128цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про перегляд рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2016 року (суддя Опанасюк І.О.), ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 листопада 2016 року (судді Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року (судді Фаловської І.М., Висоцької В.С., Кафідової О.В.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області, треті особи: Комунальне підприємство "Переяслав-Хмельницьке виробниче управління комунального господарства", ОСОБА_4, про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області (далі - Міськрада), треті особи: Комунальне підприємство "Переяслав-Хмельницьке виробниче управління комунального господарства" (далі - КП "Переяслав-Хмельницьке ВУКГ"), ОСОБА_4, про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП). На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що 15 червня 2015 року на вул. Героїв Дніпра у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області його автомобіль "Renault Lodgy" було пошкоджено каналізаційним люком, який був вибитий зі свого місця на дорозі колесом зустрічного автомобіля. Загальна вартість відновлювального ремонту автомобіля становить 38 тис. 435 грн. Оскільки відповідальність за стан вулиць та доріг покладено на органи місцевого самоврядування, тому саме Міськрада повинна відшкодувати збитки за вказану вище ДТП. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з Міськради шкоду, заподіяну його автомобілю внаслідок ДТП, у розмірі 38 тис. 435 грн., а також понесені ним витрати пов'язані зі сплатою судового збору. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 листопада 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено, стягнуто з Міськради на його користь 38 тис. 435 грн матеріальної шкоди, 551 грн 20 коп. на відшкодування судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року касаційну скаргу Міськради відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій заяві Міськрада порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), уредакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень, підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень Міськрада посилається на постанову Вищого господарського суду України від 2 серпня 2017 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 червня 2015 року близько 11 години під час руху автомобіля "RenaultLodgy", державний номер НОМЕР_1, під керуванням позивача на вул. Героїв Дніпра в м. Переяславі-Хмельницькому, біля магазину "Дніпро" у його автомобіль влучила кришка каналізаційного люка, яка була вибита зі свого місця на дорозі колесом зустрічного автомобіля. У наслідок цього удару було пошкоджено автомобіль позивача. Загальна сума заподіяних матеріальних збитків автомобілю позивача "Renault Lodgy", державний номер НОМЕР_1, становить 38 тис. 435 грн. Задовольняючи позовні вимоги з підстав статті 1166 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є власником автомобільної дороги, на якій відбулася вказана ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача, проте не створив належних умов щодо безпеки використання автомобільних доріг, а тому повинен відшкодувати позивачу збитки, що виникли через незадовільний стан дороги. Разом з тим у справі, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2017 року в якій надана заявником для порівняння, судом встановлено, що страхова компанія на підставі статті 993 ЦК України пред'явила позов в порядку регресу про стягнення витрат з виплати страхового відшкодування потерпілому в результаті ДТП. Задовольняючи вимоги з підстав статті 1172 ЦК України суд виходив з доведеності вини працівника відповідача у заподіянні шкоди. Отже, суди виходили з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: В задоволенні заяви Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  13. Державний герб України Постанова Іменем України 03 травня 2018 року м. Київ справа № 755/20923/14-ц провадження № 61-10442св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Пророка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Валокс Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Арсенал», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року в складі судді Виниченко Л. М. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Немировської О. В., Чобіток А. О., встановив: Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Валокс Авто» (далі - ТОВ «Валокс Авто»), товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Арсенал» (далі - ТОВ «Авто-Арсенал»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, витребування транспортного засобу та поділ спільного майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 під час шлюбу 22 квітня 2008 року через ТОВ «Автотрейд-Київ» придбали автомобіль КІА РІО, вартістю 101 377 грн, який було оформлено на ОСОБА_5 10 квітня 2014 року ОСОБА_5 без згоди позивача через ТОВ «Авто-Арсенал» відповідно до довідки-рахунку від 26 липня 2014 року відчужила спірний транспортний засіб ОСОБА_6 Вказаний правочин виходить за межі дрібного побутового, позивач не надавав згоди на реалізацію автомобіля, тому він є недійсним. Також 20 травня 2010 року за рахунок спільних коштів подружжя ОСОБА_5 стала учасником юридичної особи - ТОВ «Валокс Авто», частка у статутному капіталі дорівнювала 500 грн, що становить Ѕ частини статутного капіталу та є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. На підставі викладеного ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір про відчуження автомобіля ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 з видачею ТОВ «Авто-Арсенал» довідки-рахунку від 26 липня 2014 року; визнати автомобіль КІА РІО об'єктом спільної власності подружжя; визнати за ним та ОСОБА_5 право власності по Ѕ частини спірного автомобіля за кожним; витребувати вказаний транспортний засіб у ОСОБА_6; визнати Ѕ частини статутного капіталу ТОВ «Валок Авто» спільною власністю подружжя та поділити це майно шляхом визнання за ним права власності на ј частини цього статутного капіталу, залишивши за ОСОБА_5 право власності на ј частини вказаного статутного капіталу. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля КІА РІО від 26 липня 2014 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відповідно до довідки-рахунку ТОВ «Авто-Арсенал» від 26 липня 2014 року. Визнано автомобіль КІА РІО об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Витребувано у ОСОБА_6 автомобіль КІА РІО. У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частини автомобіля марки КІА РІО. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 628,69 грн. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 628,69 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірний автомобіль є цінним майном, який належить подружжю на праві спільної сумісної власності, договір купівлі-продажу цього транспортного засобу виходить за межі дрібного побутового правочину, тому позивач повинен був надати свою письмову згоду на відчуження цього майна. Оскільки автомобіль відчужено без згоди іншого подружжя, тому такий правочин необхідно визнати недійсним та витребувати спірне майно у добросовісного набувача. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року суду першої інстанції в частині витребування автомобіля КІА РІО у ОСОБА_6 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року рішення апеляційного суду в частині витребування автомобіля КІА РІО у ОСОБА_6 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до цього ж суду. В іншій частині рішення апеляційного суду залишено без змін. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині витребування автомобіля та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що, оскільки порушене право позивача захищено шляхом визнання правочину недійсним та рішення місцевого суду в частині застосування статті 216 ЦК України, яка передбачає повернення у власність ОСОБА_5 спірного автомобіля, позивачем не оскаржувалось, норми матеріального права, передбачені статтею 388 ЦК України, судом застосовані бути не можуть, тому у задоволенні позовних вимог про витребування спірного автомобіля необхідно відмовити. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та змінити рішення суду першої інстанції в частині її мотивів, виключивши з останнього абзацу мотивувальної частини посилання на статтю 216 ЦК України, замінивши посиланням на статтю 388 ЦК України, у решті рішення місцевого суду залишити без змін. Касаційна скарга мотивована тим, що спірне майно без достатньої правової підстави перебуває у володінні ОСОБА_6, тому позивач має право його витребувати, оскільки не має можливості ним користуватися. Відзив на касаційну скаргу не надходив. 23 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Справа розглядалася судами неодноразово, касаційний перегляд здійснюється в частині позовних вимог про витребування спірного майна. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 2006 року, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року. Під час шлюбу 22 квітня 2008 року був придбаний спірний автомобіль КІА РІО, вартістю 101 377 грн. Спірний транспортний засіб КІА РІО ОСОБА_5 26 липня 2014 року продала ОСОБА_6 Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля КІА РІО від 26 липня 2014 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Вказане рішення суду в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу набрало законної сили. ОСОБА_4 не надавав згоди на реалізацію спірного транспортного засобу, тому вважає своє право власності на Ѕ частину автомобіля порушеним та просить витребувати цей транспортний засіб у ОСОБА_6 Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. На підстави викладеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відсутні правові підстави для витребування спірного автомобіля у ОСОБА_6, оскільки наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі (укладення договору купівлі-продажу автомобіля) унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Разом з тим, при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька В. В. Пророк http://reyestr.court.gov.ua/Review/73770504