Search the Community

Showing results for tags 'депозит'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 146 results

  1. Державний герб України Ухвала іменем україни 13 липня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: СтупакО.В., Дем'яносова М.В., Іваненко Ю.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача шляхом стягнення заборгованості за договором банківського вкладу, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду м. Києва від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 01 вересня 2011 року у відділенні Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») Автономної Республіки Крим між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір № SAMDN26000719317742 (вклад «Стандарт» зі щомісячною виплатою), за умовами якого позивач передав, а банк прийняв грошові кошти у сумі 45 222,43 доларів США на строк 3 місяці до 01 грудня 2011 року з автоматичним продовженням строку, зі сплатою 7 % річних. Згідно з умовами договору для внесення суми вкладу банк відкрив клієнту особистий рахунок № НОМЕР_1. На виконання умов договору позивач вніс на відкритий відповідачем рахунок суму вкладу у розмірі 45 222,43 доларів США, що підтверджується копією відповідної квитанції банку. Після початку окупації Автономної Республіки Крим ПАТ КБ «ПриватБанк» припинив роботу своїх відділень в Автономній Республіці Крим, заблокував відкритий відповідно до умов договору депозитний рахунок № НОМЕР_1 та припинив нарахування процентів на нього. У червні 2014 року позивач тимчасово переїхав до м. Херсону та звернувся до Херсонського центрального відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про розблокування його депозитного рахунку. Після цього він також звернувся до голови правління ПАТ КБ «ПриватБанк» Дубілета О.В. із проханням розблокувати його депозитний рахунок та видати грошові кошти, що на ньому розміщені, у зв'язку із закінченням строку дії договору. Кошти повернуті йому не були. Посилаючись на вказане, позивач просив стягнути на свою користь із ПАТ «КБ «ПриватБанк» суму розміщеного вкладу у розмірі 45 222,43 доларів США, що еквівалентно 974 543 грн 36 коп.; суму заборгованості з виплати процентів за 42 місяці у розмірі 11 079,18 доларів США, що еквівалентно 238 756 грн 32 коп.; 3 % річних, нарахованих на суму заборгованості за вкладом та процентами за період із 15 вересня 2014 року по 13 березня 2015 року, у розмірі 809,54 доларів США, що еквівалентно 17 445 грн 58 коп. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23 травня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 13 липня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, позов задоволено. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 суму вкладу за договором від 01 вересня 2011 року № SAMDN26000719317742 вклад «Стандарт» зі щомісячною виплатою у розмірі 45 222,43 доларів США, що еквівалентно 974 543 грн 36 коп., суму заборгованості з виплати процентів за 42 місяці у розмірі 11 079,18 доларів США, що еквівалентно 238 756 грн 32 коп.; 3 % річних за період із 15 вересня 2014 року по 13 березня 2015 року у розмірі 17 445 грн 58 коп. Вирішено питання про судовий збір. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав доказів на підтвердження укладення договорів банківського вкладу, оскільки надав лише копії договору та квитанції, які не містять реквізитів, передбачених Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженим постановою правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516, та Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженою постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493; не надав доказів наявності грошових коштів на банківському рахунку. Проте з такими висновками обґрунтовано не погодився апеляційний суд, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до ч. 1 ст. 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Відповідно до ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Згідно зі ст. 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Так, під час розгляду справи за клопотанням представника ПАТ КБ «ПриватБанк» у судовому засіданні ОСОБА_3 надав для огляду оригінал вказаного вище договору та квитанції про внесення коштів на рахунок. Копії договору та квитанції були посвідчені судом та долучені до матеріалів справи (а. с. 201-202). Надавши належну оцінку поданим позивачем доказам, апеляційний суд дійшов висновку, що квитанція про внесення коштів на рахунок від 01 вересня 2011 року № 2 містить найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції, суму платежу та рахунок, на який його було внесено, номер договору вкладу, підпис працівника банку, який прийняв готівку. Крім того, апеляційний суд належно оцінив ту обставину, що ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року у ПАТ КБ «ПриватБанк» було витребувано інформацію про суми грошових коштів, що нараховувались ПАТ КБ «ПриватБанк» згідно з договором № SAMDN26000719317742 вклад «Стандарт» зі щомісячною виплатою від 01 вересня 2011 року та дати їх нарахування; суми грошових коштів, які нараховувались та виплачувались ОСОБА_3 згідно із вказаним договором; суми грошових коштів, що знімались ОСОБА_3 із вкладного рахунку № НОМЕР_1 та дати їх зняття; суми грошових коштів, що залишались на вкладному рахунку станом на 21 вересня 2015 року; належним чином оформлену виписку із вкладного рахунку № НОМЕР_1 за період із 01 вересня 2011 року по 21 вересня 2015 року. Проте ПАТ КБ «ПриватБанк» витребуваної судом інформації не надало, пославшись на те, що у зв'язку з окупацією Автономної Республіки Крим у банку відсутній доступ до такої інформації (а. с. 105). У зв'язку з цим апеляційний суд обґрунтовано вважав, що, заперечуючи проти указаного позову, ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало доказів неукладення договору із позивачем та невнесення ним грошових коштів на рахунок. За таких обставин правильним, законним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду про задоволення указаного позову у зв'язку з доведеністю заявлених позовних вимог і стягнення з відповідача на користь позивача суми вкладу, процентів за вкладом та 3 % річних, зазначивши при цьому, що відповідачем не спростовано наведеного позивачем розрахунку заборгованості. Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-61, 212, 303 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи полягають у тому, що заявник не погоджується із висновками апеляційного суду по суті вирішеного спору, щодо установлення факту укладення між сторонами договору банківського вкладу і внесення позивачем на відповідний рахунок суми вкладу, оскільки, як зазначає відповідач, позивачем не надано суду оригіналів договору та платіжного документа про внесення коштів згідно з ч. 2 ст. 59, ч. 3 ст. 64 ЦПК України, крім того, судом порушено ст. 60 ЦПК України, однак ці доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час перегляду справи у касаційному порядку не передбачено. Разом із тим колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 16 листопада 2016 року у справі за № 6-1286цс16, договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. З огляду на зазначене, суди у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, повинні надати оцінку доводам і доказам сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов'язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. Згідно з п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Рішення апеляційного суду відповідає вищевказаній правовій позиції Верховного Суду України, враховуючи також, що завданнями цивільного судочинства є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України). Отже, рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для його скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України воно підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Рішення апеляційного суду м. Києва від 13 липня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.В. Ступак М.В.Дем'яносов Ю.Г.Іваненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/67805813
  2. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/23666/15-ц провадження № 2/753/2175/16 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "01" липня 2016 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі: головуючого судді Шклянка М.П. з участю секретаря Москаленко А.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м.Києві справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» про захист прав споживачів та стягнення депозитного вкладу, - В С Т А Н О В И В: В грудні 2015 року позивачка звернулась до суду з вище вказаним позовом, який в подальшому уточнила, посилаючись на неналежне виконання відповідачем договірних зобов'язань та порушення своїх прав, як споживача. Просила стягнути з відповідача кошти за депозитним Договором №SAMDN01000730754308 від 20.11.2012 р. у розмірі 1 408 472,28 грн., що включають суму основного вкладу, відсотки за користування вкладом та 3% річних від суми відсотків за вкладом, та кошти за Договором N9SAMDN80000728829937 від 16.09.2012 р. у розмірі дол. США, разом з відсотками по депозиту та 3% річних за прострочення виконання зобов'язання, посилаючись на те, що відповідач в порушення укладених договорів не повертає їй суму депозитного вкладу та відсотки за користування вкладом. В судовому засіданні представник позивачки уточнений позов підтримала і просила його задовольнити, посилаючись на обставини викладені в ньому. Представник відповідача позов не визнав і просив у його задоволенні відмовити, ставлячи під сумнів наявність договірних відносин між позивачкою та банком, оскільки надані нею договори не закріплені мокрою печаткою ПАТ «ПриватБанк». Крім того, договори укладались на території Автономної Республіки Крим, яка на даний час відноситься до тимчасово окупованих територій та на даний час зобов'язання за договорами депозитного вкладу, укладеними працівниками філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» виконує автономна некомерційна організація «Фонду захисту вкладників», за рахунок майна банку, яке знаходиться на території АРКрим та м.Севастополь. Тому, представник відповідача вважав, що ПАТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем. Заслухавши думку сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи докази суд у судовому засіданні встановив наступне. Судом встановлено, що 16 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті N9SAMDN80000728829937 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIP на 6 міс» на 6 місяців в іноземній валюті із сумою вкладу 111 637,63 дол. США (сто одинадцять тисяч шістсот тридцять сім доларів США 63 центи). Згідно даних по вкладу обумовлених в договорі, вклад оформлюється на строк 6 місяців по 16.03.2013 р. включно. Банк відкриває вкладнику особовий рахунок НОМЕР_1, на який зараховується вклад. На суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 9% річних. Період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 Договору передбачено право Позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. На виконання умов Договору, позивач внесла кошти на депозит у сумі 111 637,63 дол. США (сто одинадцять тисяч шістсот тридцять сім доларів США 00 центів). В подальшому в рахунок поповнення вкладу позивачем було внесено: 27 вересня 2012 року - 16 980,66 дол. США (шістнадцять тисяч дев'ятсот вісімдесят доларів 66 центів). 09 жовтня 2012 року - 2 100 дол. США (дві тисячі сто доларів 00 центів). 11 жовтня 2012 року - 2 000 дол. США (дві тисячі доларів 00 центів). 16 жовтня 2012 року - 12 247 дол. США (дванадцять тисяч двісті сорок сім доларів 00 центів). 17 жовтня 2012 року - 6 120 дол. США (шість тисяч сто двадцять доларів 00 центів). 20 листопада 2012 року - 3 300 дол. США (три тисячі триста доларів 00 центів). 12 грудня 2012 року - 1 500 дол. США (тисяча п'ятсот доларів 00 центів). 26 грудня 2012 року - 1 000 дол. США (тисяча доларів 00 центів). 15 травня 2013 року - 6 200 дол. США ( шість тисяч двісті доларів 00 центів). 08 липня 2013 року - 8 000 дол. США ( вісім тисяч доларів 00 центів). 02 серпня 2013 року - 2 800 дол. США (дві тисячі вісімсот доларів 00 центів), 26 грудня 2012 року - 1 000 дол. США (тисяча доларів 00 центів). 07 листопада 2013 року - 3 500 дол. США (три тисячі п'ятсот доларів 00 центів). Вказані внесення підтверджуються відповідними квитанціями наданими позивачем на підтвердження позовних вимог (а.с.17-27) Сума коштів, що знаходяться на депозитному рахунку за Договором №SAMDN80000728829937 станом на 12.03.2014р., згідно довідки ПАТ КБ «ПриватБанк» №1289222 становить 197 340,80 дол. США. Пунктом 7 Договору передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до Банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк (6 місяців). Договір пролонгується неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Таким чином; останній строк пролонгації розпочався 23 березня 2016 року. Крім того, 20 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті - Договір N9SAMDN01000730754308 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIP» на 6 місяців в національній валюті із сумою вкладу 350 000 грн. (триста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок). Згідно даних по вкладу, вказаних в договорі вклад оформлюється на строк 6 місяців по 20.05.2013р. включно. Банк відкриває вкладнику особовий рахунок НОМЕР_2, на який зараховується вклад. На суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 17% річних. Період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 Договору передбачено право Позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. На виконання умов Договору, Позивач внесла кошти на депозит у сумі 350 000 грн. (триста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок). В подальшому в рахунок поповнення вкладу Позивачем було внесено: 07 грудня 2012 року - 50 000 грн. (п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок). 12 грудня 2012 року - 60 000 грн. (шістдесят тисяч гривень 00 копійок). 14 грудня 2012 року - суму 60 000 грн. (шістдесят тисяч гривень 00 копійок). 18 грудня 2012 року - 30 000 грн. (тридцять тисяч гривень 00 копійок). 15 січня 2013 року - 100 000 грн. (сто тисяч гривень 00 копійок). 15 травня 2013 року - 80 000 грн. (вісімдесят тисяч гривень 00 копійок). 21 січня 2014 року - 55 000 грн. (п'ятдесят п'ять тисяч гривень 00 копійок), що також підтверджується відповідними квитанціями Сума коштів, що знаходяться на депозитному рахунку за Договором №SAMDN01000730754308 станом на 12.03.2014р., згідно довідки ПАТ КБ «ПриватБанк» №1289222 становить 943 854 грн. 89 коп. Пунктом 7 Договору передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до Банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк. Договір пролонгується неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Останній строк пролонгації розпочався 27 травня 2016 року. Таким чином, між Позивачем та Банком було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті та договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті. Строк дії вищезазначених договорів завершується відповідно 23.03.2016р. та 27.05.2016р. 5 березня 2014 року Позивач звернулася до банку з проханням перевести обслуговування її вкладів в одне з відділень банку у м. Києві, але їй було відмовлено без пояснення будь-яких причин. В травні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до банку з письмовою заявою, в якій просила надати їй можливість користуватися належними їй грошовими коштами, які були внесені за вищезазначеними договорами банківського вкладу. Але у відповідь від Банку на дану заяву прийшов лист від 20.05.2015 року, яким було відмовлено у наданні коштів, у зв'язку з припиненням Банку своєї діяльності на території Автономної республіки Крим. Згідно Довідки №1289222, наданої Банком, станом на 12.03.2014 р. залишок грошових коштів на рахунку НОМЕР_1 становить 197 340,80 дол. США та на рахунку НОМЕР_2 - 943 854.89 грн. 26 серпня 2015 року Позивачем було направлено до банку заяву про дострокове розірвання договорів та виплату належних їй коштів, але листом банку від 09.09.2015 року в поверненні коштів було відмовлено. Тобто, судом достовірно твстановлено, що на даний час, кошти, внесені на депозит та нараховані на них відсотки за Договором №SAMDN80000728829937 та за Договором №SAMDN01000730754308 залишаються невиплаченими Відповідачем ОСОБА_2 Згідно зі ст. ст. 526, 625, ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до ст.1060 ЦК України Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладників, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором. За умовами ч.5 ст.1061 ЦК України, проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Отже, суд вважає обгрунтованими вимоги позивача щодо стягнення суми вкладу відповідно до укладених договорів та відсотків за користування вкладами. Посилання відповідача на необгрунтованість позовних вимог та на недоведеність позивачем факту укладення депозитних договорів не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки представником ПАТ КБ «ПриватБанк» не було спростовано доводів позивача про те, що між сторонами по справі були укладені зазначені договори банківського вкладу, відкривалися відповідні рахунки за цими договорами, грошові кошти були зараховані до банку. Крім того, відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження припинення відповідних зобов'язань у зв'язку з їх виконанням Що стосується вимог позивача про стягнення 3% річних за даним договором, суд вважає за необхідне в цій частині відмовити виходячи з наступного. Так, приписи ст. 625 ЦК України про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили інший розмір процентів річних. Як вбачається з матеріалів справи, спірними договорами передбачено розмір процентів за користування грошовими вкладами відповідно 9% річних щодо депозитного вкладу в іноземній валюті та 17% річних щодо гривневого депозиту. Крім того, три проценти річних повинні нараховуватися на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами, якщо в обов'язкових для сторін правилах чи договорі немає прямої вказівки щодо іншого порядку нарахування процентів. Пунктом 6 ст. 1061 ЦК України встановлено, що проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У зв'язку з цим необхідно враховувати, що у випадку збільшення вкладу на суму невитребуваних процентів, проценти, які стягуються у зв'язку з простроченням повернення вкладу, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, нараховуються на всю суму вкладу, збільшеного на суму невитребуваних процентів. Як вбачається з наданого розрахунку позивач просить стягнути з відповідача 3% річних, що нараховані не на основну суму боргу, а на невиплачені та ненараховані відсотки по кожному з договорів, в зв'язку з чим суд в даній частині позову відмовляє. З урахуванням викладеного, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Керуючись,ст.ст.526,625,1060,1061 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 57-60, 88, 212-215, 223 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» про захист прав споживачів та стягнення депозитного вкладу - задовольнити частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_2 суму заборгованості по договору №SAMDN01000730754308 від 20.11.2012 р. з урахуванням відсотків по депозиту в розмірі 1379135,86 грн.та суму заборгованості по договору N9SAMDN80000728829937 від 16.09.2012 р.з урахуванням відсотків за депозитом в розмірі 240709,94 дол. США. В іншій частині позову відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» в дохід держави судовий збір в розмірі 6890 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59039962
  3. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67519797 Державний герб України Номер провадження: 22-ц/785/2131/17 Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1 Доповідач Драгомерецький М. М. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22.06.2017 року м. Одеса Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі: головуючого судді - Драгомерецького М.М. суддів: Черевка П.М., ОСОБА_2, при секретарі: Томашевській К.В., за участю: позивача ОСОБА_3 та представника відповідача ПАТ КБ «Приват Банк» - ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» про стягнення коштів за договорами банківського вкладу,- В С Т А Н О В И Л А: 21 січня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, який був ним уточнений та доповнений до ПАТ КБ «Приват Банк» про стягнення коштів за договорами банківського вкладу. Посилаючись на те, що 10 січня 2014 року між ним та ПАТ КБ «Приват Банк» в особі Кримського регіонального управління був укладений договір банківського вкладу (депозиту) «Вклад «Стандарт», відповідно до якого ним через касу банку на депозитний рахунок №26357623224975 були внесені грошові кошти у розмірі 6000 доларів США на строк 6 місяців зі сплатою відсотків у розмірі 9 % річних. Згодом 31 січня 2014 року позивач додатково вніс на свій депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 1700 доларів США, а 05 березня 2014 року - 250 доларів США. Вказував, що між ним та банком також було додатково оформлено вісім (вкладних) депозитних рахунків «Вклад «Стандарт» на строк 1 місяць в системі інтернет - банкінгу «Приват 24», перерахування коштів з його карткового рахунку №5168742321182846, а саме : №26358623939388 від 14 лютого 2014 року у розмірі 1000 доларів США; №26357623889804 від 03 березня 2014 року у розмірі 2000 доларів США; №26357623907270 від 03 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26357623904864 від 03 березня 2014 року на рахунок у розмірі 1500 доларів США; №26355624151157 від 05 березня 2014 року розмірі 1500 доларів США; №26355624154790 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США; №26355624159063 від 05 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26355624159148 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США. Позивач стверджував, що він звертався до відповідача з заявою про надання копій договорів по депозитним рахункам та розрахунку за договорами вкладу, проте йому було відмовлено. 15 січня 2015 р. ОСОБА_3 звернувся до директора Південного ГРУ «ПриватБанк» з заявою про повернення грошових коштів (депозитів) по закінченні строку депозиту, у якому зазначив про відсутність наміру продовжувати строк дії договорів та просив повернути йому грошові кошти за депозитами та нараховані проценти, проте на час звернення до суду, а саме 21 січня 2015 р. грошові кошти разом з нарахованими процентами повернуто не було (т.1, а.с. 13). На підставі зазначеного, ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом та просив його задовольнити в повному обсязі, з наведених у позовній заяві правових підстав. В судовому засіданні представник відповідача ПАТ КБ «Приват Банк» позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити у їх задоволенні, надав письмові заперечення на позов, в обґрунтування яких, посилався на те, що договір банківського вкладу з позивачем укладався на території АР Крим, яка є тимчасово окупованою територією, у зв'язку з чим відокремлений підрозділ ПАТ КБ «Приватбанк» на території АР Крим припинив свою діяльність. Відповідно до закону Російської Федерації № 39-ФЗ від 04 квітня 2014 року зобов'язання здійснювати компенсаційні виплати клієнтам банківських установ на території АР Крим взяла на себе автономна некомерційна організація «Фонд захисту вкладників». Зазначала, що позивач не довів факту укладення договорів банківського вкладу та існування заборгованості за ними. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 29 листопада 2016 року позовні вимоги залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, а також заперечення на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обгрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як вбачається з матеріалів справи, 10 січня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі Кримського регіонального управління та ОСОБА_5 було укладено договір №SAMDNWFD0070055495500 банківського вкладу (депозиту) у розмірі 6000 доларів США на строк 6 місяців зі сплатою 9% річних (т. 1 а.с. 9). На підтвердження факту внесення грошових коштів через касу банку на депозитний рахунок №26357623224975 вкладник ОСОБА_3 надав квитанцію (т. 1 а.с. 9, зворотний бік). 31 січня 2014 року ОСОБА_3 через систему інтернет банкінгу «Приват 24» додатково вніс на вказаний депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 1700 доларів США, а 05 березня 2014 року - 250 доларів США, що підтверджується випискою руху коштів по картковому рахунку №5168742321182846 (а.с.10). Згодом між ОСОБА_3 та банком було додатково оформлено вісім (вкладних) депозитних рахунків «Вклад «Стандарт» на строк один місяць в системі інтернет банкінгу «Приват 24», шляхом перерахування коштів з його карткового рахунку № 5168742321182846, а саме : №26358623939388 від 14 лютого 2014 року у розмірі 1000 доларів США; №26357623889804 від 03 березня 2014 року у розмірі 2000 доларів США; №26357623907270 від 03 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26357623904864 від 03 березня 2014 року на рахунок у розмірі 1500 доларів США; №26355624151157 від 05 березня 2014 року розмірі 1500 доларів США; №26355624154790 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США; №26355624159063 від 05 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26355624159148 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США. Переглядаючи судові рішення суд касаційної інстанції у своїй ухвалі від 27 квітня 2016 року посилався на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобовязується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. З огляду на визначення договору банківського вкладу, закріплене в ЦК України та інших нормативно-правових актах, банківський вклад (депозит) це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках в банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність»). Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Положення ст. 1059 ЦК України врегульовують питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Згідно з п. 1.4 Положення залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Однак відповідно до положень Інструкції № 492 банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8); договір банківського вкладу укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов'язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10). Пункт 10.1 Інструкції № 492 передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції № 174 передбачено, що банк (філія, відділення) зобовязаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі її здійснення в післяопераційний час час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку. Отже, вирішуючи питання щодо стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу, необхідно встановити факт укладення відповідного договору, зясувати повноваження сторін на його укладення, факт внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника, а також дотримання вимог, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності щодо укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів. Така правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-997цс16, яка розглянута ним у порядку глави 3 розділу V ЦПК України. Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Пунктом 3.2.1 Умов та Правил надання банківських послуг, що діють в установі ПАТ «КБ «ПриватБанк», передбачено, що при укладанні договорів і угод, чи вчиненні інших дій, що свідчать про приєднання клієнта до Умов і правил надання банківських послуг (або у формі «Заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки» або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк/інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою або електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі), банк і клієнт допускають використання підписів клієнта у вигляді електронно-цифрового підпису та/або підтвердження через пароль, спрямований банком через верифікований номер телефону, який належить уповноваженій особі клієнта з правом «першого» підпису. Підписання договорів і угод таким чином прирівнюється до укладання договорів та угод у письмовій формі. Відповідно п. 2.2.1.4 Умов та Правил при дистанційному оформленні заявки на відкриття вкладу (далі заявка) клієнт має право внести гроші на вклад протягам 30 календарних днів з дати оформлення заявки, нарахування процентів по вкладу починається з першого дня, наступного за днем надходження грошових коштів в банк, і здійснюється за кожний календарний день, виходячи з фактичної кількості днів у році, за ставкою, що діє на дату укладення договору з урахуванням правил розрахунку процентів при продовженні депозиту. День повернення вкладу в період розрахунку процентів не входить. При оформленні депозитів за допомогою систем дистанційного банківського обслуговування, розрахунок процентів за вкладом здійснюється за ставкою, зазначеною в дистанційному розпорядженні на відкриття депозиту. При продовженні терміну вкладу розрахунок відсотків на кожний новий термін вкладу здійснюється за процентною ставкою, що діє в банку для депозитних вкладів даного найменування та строку на день закінчення попереднього терміну вкладу, без укладення додаткових угод до цього договору. Наступне продовження вкладу здійснюється в такому ж порядку. Відповідно до пунктів 1.1.1.39.,1.1.1.71,1.1.1.96,1.1.1.100 Умов та Правил ідентифікація клієнта в Приват24 підтвердження повноважень клієнта на доступ у систему шляхом введення імені користувача і пароля. Пароль унікальна послідовність із символів і цифр, використовувана для ідентифікації клієнта в Приват24. Система Internet Banking Приват24 система дистанційного обслуговування клієнтів, офіційний канал звязку (обміну інформацією) між банком та клієнтом. Засоби доступу набір засобів, що видаються/визначаються Банком для ідентифікації та автентифікації клієнта через віддалені канали обслуговування. До засобів доступу до системи Internet Banking Приват24 належать ідентифікатор (логін) користувача, постійний пароль, одноразові (динамічні) паролі. До засобів доступу до послуги Mobile Banking номер мобільного телефону та персональний пароль (вік), до Контактного центру Банку, цілодобової служби «Консьєрж-сервіс» контрольна інформація клієнта, у пристроях самообслуговування картка і ПІН та/або одноразовий (динамічний) пароль. Із виписки руху коштів по картковому рахунку №5168742321182846, а також довідки №4417792 від 04.05.2014 року, виданою відповідачем (т. 1 а.с. 10-11), вбачається, що: -10 січня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623224975 на суму 6000 доларів США, строком на 6 місяців; -03 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623904864 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць; -03 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623907270 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць; -03 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623889804 на суму 2 000 доларів США, строком на 1 місяць; -05 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26355624151157 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць; -05 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26355624154790 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць. Таким чином зазначене підтверджує факт укладення з відповідачем договорів банківського вкладу в системі інтернет банкінгу «Приват24», у порядку передбаченому Правилами інтернет-банкінгу Приват-24 на умовах та порядку, розробленими та запропонованими в системі послуг ПАТ КБ «ПриватБанк», а відповідач на спростування вказаних обставин не надав будь-яких доказів. Однак, позивачем ОСОБА_3 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладання договору депозиту від 14 лютого 2014 року на суму 1 000 доларів США, на підставі якого було відкрито рахунок №26358623939388, крім того у довідці №4417792 від 04.05.2014 року не вказано наявність депозитних рахунків ОСОБА_3 №26355624159063 від 05 березня 2014 року на суму 1500 доларів США та рахунку №26355624159148 від 05 березня 2014 року на суму 1500 доларів США, а тому у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків. Згідно зі ст. 47 цього Закону банк має право здійснювати банківську діяльність шляхом надання банківських послуг.До банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2)відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку. Тобто, надання послуг з розміщення вкладу (депозиту) здійснює саме банк як юридична особа, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте, якщо структурній одиниці надано відповідні повноваження (згідно з положенням, статутом, довіреністю) то вона має право укладати договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Відтак, саме банк, а не його структурна одиниця, має відповідати за зобовязаннями, взятими на себе укладеним договором. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» тимчасово окупована територія України є невідємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Таким чином, оскільки стороною укладених договорів банківського вкладу є ПАТ КБ «ПриватБанк», то згідно чинного законодавства, яке регулює цей вид правовідносин, зобовязання за дійсними договорами має виконувати саме ПАТ КБ «ПриватБанк» як юридична особа, а не його Кримська філія. Ліквідація філій або припинення у будь-який спосіб їх діяльності не звільняє відповідача від виконання обовязків по укладених і дійсних договорах. Судова колегія приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 5000 гривень на підставі наступного. Згідно вимог ч.ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (пункт 3 Постанови Пленуму Верховного Суду № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). Частиною 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу, а позивачем не було доведено та обґрунтовано своїх вимог. Даючи юридичну оцінку доказам, враховуючи те, що відсутні докази, які б підтверджували заподіяння моральної шкоди відповідачем,крім того, у договорах депозиту не передбачено стягнення моральної шкоди за невиконання чи неналежне виконання своїх обовязків банком. Таким чином, аналізуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції на усі зазначені обставини уваги не звернув, що призвело до неправильного вирішення спору, тому рішення районного суду на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково, рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 29 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» про стягнення коштів за договорами банківського вкладузадовольнити частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1): - грошові кошти, внесені на депозитний рахунок№26357623224975 від 10.01.2014 року у розмірі 7950 доларів США (6000 + 1700 +250 доларів США), та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору в розмірі 2453,88 доларів США (1861,14 + 518,52 + 74,22 доларів США); - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26357623904864 від 03.03.2014 року у розмірі 1500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 446,06 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26357623907270 від 03.03.2014 року у розмірі 1500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 446,06 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26357623889804 від 03.03.2014 року у розмірі 2 000 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 594,74 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26355624151157 від 05.03.2014 року у розмірі 1 500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 445,32 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26355624154790 від 05.03.2014 року у розмірі 1 500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 445,32 доларів США. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справа протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Судді апеляційного суду Одеської області: М.М. Драгомерецький ОСОБА_6 ОСОБА_2
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до ОСОБА_1 про зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и: У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Банк національний кредит» (далі – ПАТ «Банк національний кредит») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов’язання вчинити дії. Позивач зазначав, що 26 грудня 2011 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір банківського вкладу (в національній валюті) без капіталізації процентів (далі – договір банківського вкладу) та додаткову угоду № 1, за умовами яких банк відкрив вкладнику депозитний рахунок, а вкладник вніс на цей рахунок грошові кошти в розмірі 5 млн 217 тис. 600 грн зі ставкою 25% річних на строк з 26 грудня 2011 року до 9 листопада 2016 року. Згідно з пунктом 2.3 договору банківського вкладу у разі його розірвання з ініціативи вкладника в період із 32 дня до кінцевої дати дії депозитного договору проценти нараховуються та сплачуються із розрахунку 15 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. 4 лютого 2015 року відповідач звернувся до банку із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу, внаслідок чого згідно з пунктом 2.3 цього договору, банк повинен був сплатити проценти за ставкою 15 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. 16 лютого 2015 року між банком та відповідачем було укладено договір про внесення змін до договору банківського вкладу, відповідно до якого банк узяв на себе зобов'язання сплатити відповідачу суму нарахованих процентів без застосування їх перерахунку за зниженою процентною ставкою. На підставі постанови Правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 «Про віднесення ПАТ «Банк національний кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – виконавча дирекція Фонду, Фонд відповідно) прийняла рішення про запровадження тимчасової адміністрації у банку з 8 червня 2015 року. Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2015 року № 563 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит». Під час проведення уповноваженою особою Фонду перевірки договору про внесення змін від 16 лютого 2015 року до договору банківського вкладу було виявлено, що цей договір є нікчемним з підстав, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема у зв'язку з незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою, оскільки тим самим банк відмовився від власних майнових вимог, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу грошових коштів у розмірі 2 млн 487 тис. 891 грн 86 коп. Посилаючись на те, що на підставі пункту 4 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відповідачу було направлено повідомлення з пропозицією повернути банку вказані грошові кошти, проте добровільно він цих коштів не повернув та користується ними без достатніх правових підстав, чим спричиняє збитки вкладникам та іншим кредиторам банку, позивач просив зобов'язати відповідача повернути ці грошові кошти. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк національний кредит» відмовив. Апеляційний суд м. Києва 23 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким зобов’язав ОСОБА_1 повернути ПАТ «Банк національний кредит» грошові кошти в розмірі 2 млн 487 тис. 891 грн 86 коп, одержані за договором про внесення змін від 16 лютого 2015 року до договору банківського вкладу. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2017 року рішення апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 листопада 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, 18 січня 2017 року та постанови Вищого господарського суду України від 15 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 грудня 2011 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 укладено договір банківського вкладу, за умовами якого банк відкрив вкладнику депозитний рахунок, а вкладник вніс на цей рахунок грошові кошти в розмірі 5 млн 217 тис. 600 грн зі ставкою 25 % річних на строк з 26 грудня 2011 року до 9 листопада 2016 року. Відповідно до пункту 2.3 договору банківського вкладу часткова видача депозиту до закінчення строку, визначеного в пункті 1.2 цього договору, прирівнюється до його розірвання з ініціативи вкладника. У разі розірвання договору банківського вкладу з ініціативи вкладника в період з 1 до 31 дня від дати розміщення вкладу проценти нараховуються та сплачуються з розрахунку 2 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. У разі розірвання договору банківського вкладу з ініціативи вкладника в період з 32 дня до кінцевої дати дії цього договору проценти нараховуються та сплачуються з розрахунку 15 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. 4 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк національний кредит» із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу та виплату суми депозиту і нарахованих процентів у гривнях (без втрати процентів та штрафних санкцій). 16 лютого 2015 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін до договору банківського вкладу, відповідно до якого пункт 2.3 договору банківського вкладу викладено в новій редакції: «У випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника, проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 25,0 % процентів річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку». Згідно з випискою з особового рахунку за період з 26 грудня 2011 року до 16 лютого 2015 року 26 грудня 2011 банк прийняв у відповідача кошти на депозитний рахунок у розмірі 5 млн 217 тис. 600 грн, а 16 лютого 2015 року банківський вклад було повернуто вкладнику та виплачено проценти за користування грошовими коштами в розмірі 25% річних у зв’язку з достроковим розірванням договору банківського вкладу в сумі 4 млн 826 тис. 870 грн 53 коп. На підставі постанови Правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 «Про віднесення ПАТ «Банк національний кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду цього ж дня прийняла рішення № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит», згідно з яким розпочато з 8 червня 2015 року процедуру виведення цього банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 8 червня до 7 вересня 2015 року включно. Уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит» призначено Онищука Д.В. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 3 липня 2015 № 126 «Про заміну уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит» відсторонено Онищука Д.В. від виконання обов'язків уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит» з 3 липня 2015 року та призначено до виконання цих обов’язків Паламарчука В.В. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2015 року № 563 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк національний кредит» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 28 серпня 2015 року № 159 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Відкликано банківську ліцензію та ліквідовано ПАТ «Банк національний кредит» з 31 серпня 2015 року. Згідно із цим рішенням з 31 серпня 2015 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та делеговано всі повноваження ліквідатора банку, визначені статтями 37 та 38, частинами першою та другою статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Паламарчуку В.В. строком на 1 рік із 31 серпня 2015 року до 30 серпня 2016 року включно. Наказом Фонду від 28 серпня 2015 року № 276 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку» відкликано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ «Банк національний кредит» у Паламарчука В.В. з 31 серпня 2015 року. Призначено Паламарчука В.В. уповноваженою особою Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та делеговано йому повноваження ліквідатора цього банку, визначені статтями 37 та 38, частинами першою та другою статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на один рік до 30 серпня 2016 року включно. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк національний кредит», суд першої інстанції вважав, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Банк національний кредит», апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що зі збільшенням процентної ставки на 2 млн 487 тис. 891 грн 86 коп. з вирахуванням необхідних платежів збільшилась сума, яку банк сплатив вкладнику, отже, банк відмовився від власних майнових вимог, тому договір про внесення змін до договору банківського вкладу укладений з порушенням вимог пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та є нікчемним, відтак відповідач повинен повернути грошові кошти, які банк виплатив згідно з цим договором про внесення змін. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, 18 січня 2017 року, постановлених у справах з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами, суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку про те, що за договором банківського вкладу саме на банк покладається обов’язок з виплати вкладнику коштів, при цьому банк не має жодних майнових вимог до вкладника, тому договір про внесення змін до договору банківського вкладу, відповідно до якого банк узяв на себе зобов'язання сплатити відповідачу суму нарахованих процентів без застосування їх перерахунку за зниженою процентною ставкою, укладено з дотриманням норм, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», та не можна вважати нікчемним. У постанові Вищого господарського суду України від 15 листопада 2016 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції, дійшовши аналогічного висновку, крім того, зауважив, що положення такого договору про внесення змін до договору банківського вкладу не суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки право сторін договору банківського вкладу встановлювати в договорі розмір процентів на банківський вклад, у тому числі і більш високий розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, передбачено частиною третьою статті 1060 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час укладення спірного договору; далі – ЦК України) та частинами першою, другою статті 1061 цього Кодексу. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права до подібних правовідносин, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі. Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог. Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України. За таких обставин, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що зі збільшенням процентної ставки збільшилась сума, яку банк сплатив вкладнику, правильно застосував норми пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та дійшов обґрунтованого висновку про те, що банк відмовився від власних майнових вимог, отже, договір про внесення змін до договору банківського вкладу укладений з порушенням вимог зазначеної норми та є нікчемним, тому з відповідача підлягає стягненню сума, яку банк виплатив згідно із цим договором про внесення змін. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 листопада 2016 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 листопада 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-881цс17 Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі. Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог. Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 5 липня 2017 року № 6-881цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93A609D4166E8619C225815C004DA652
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення майнової шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Херсонської області від 06 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : 23 жовтня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про стягнення майнової шкоди, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 30 вересня 2013 року, позовні вимоги задоволено та стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на її користь 20 000 грн. на відшкодування майнової шкоди. Вказане рішення відповідач виконав у грудні 2013 року. ОСОБА_1 зазначила, що за період, який минув з моменту викрадення грошових коштів працівниками банку і до моменту їх повернення ці кошти значно знецінилися внаслідок інфляції, а тому з урахуванням уточнених позовних вимог, позивачка остаточно просила стягнути з відповідача на свою користь 16 470 грн. на відшкодування майнової шкоди. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 30 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 13 січня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 16 470 грн. на відшкодування майнової шкоди. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 13 січня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 06 липня 2016 року рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 30 листопада 2015 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Херсонської області від 06 липня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1192 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд з’ясував, що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що 22 лютого 2007 року працівник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 20 000 грн. для зарахування на її рахунок, про що зробила відмітки в ощадній книжці, але ввірене їй чуже майно – грошові кошти, на рахунок не внесла та умисно розтратила, передавши їх ОСОБА_3. З метою приховання вчиненого розкрадання грошових коштів ОСОБА_2 підробила ощадну книжку шляхом внесення неправдивих відомостей, спричинивши у такий спосіб ОСОБА_1 матеріальну шкоду в сумі 20 000 грн. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 стягнуто 20 000 грн. на відшкодування майнової шкоди на підставі частини першої статті 1172 ЦК України. 10 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» із заявою про добровільне виконання зазначеного рішення суду. Згідно з платіжним дорученням від 13 грудня 2013 року НОМЕР 1 банк перерахував позивачці грошові кошти в сумі 20 000 грн. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав, що наявні правові підстави, передбачені статтями 16, 22, 1172, 1192 ЦК України, для його задоволення. Крім того, суд зауважив, що відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов’язанням, за порушення якого боржник, який його прострочив, зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в порядку статті 309 ЦПК України, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що за наявності у справі судового рішення, яким уже було встановлено розмір завданої шкоди та стягнуто її, такий розмір шкоди відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України має преюдиційне значення при вирішенні справи, і суд не має права змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень статті 625 ЦК України. У межах заявленого та його підстав відповідно до вимог статті 1192 ЦК України не передбачено стягнення інфляційних збитків, тому суд першої інстанції помилкового застосував до спірних правовідносин зазначену норму права та залишив поза увагою, що розмір майнової шкоди вже визначався рішенням суду і змінюватися не може; позивачка вже отримала суму відшкодування, тому повторне стягнення є незаконним згідно з положенням статті 61 Конституції України. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що у зв’язку з тривалим неповерненням банком грошових коштів позивачці завдано збитків, а тому суди правильно стягнули їх з банку, застосувавши норми статей 22, 1192 ЦК України, а не статті 625 цього Кодексу. Крім того, суди правильно визначили період розрахунку суми збитків у вигляді інфляційних втрат від часу їх заподіяння, урахувавши, що факт заподіяння шкоди працівником банку 23 березня 2005 року встановлений вироком суду, який набрав чинності 22 липня 2014 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За частиною першою статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди. Як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з заподіянням шкоди майну. Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи. Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків унаслідок порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що 22 лютого 2007 року працівник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 20 000 грн. для зарахування на її рахунок, про що зробила відмітки в ощадній книжці, але ввірене їй чуже майно – грошові кошти на рахунок не внесла та умисно розтратила, передавши їх ОСОБА_3. З метою приховання вчиненого розкрадання грошових коштів ОСОБА_2 підробила ощадну книжку шляхом внесення неправдивих відомостей, спричинивши у такий спосіб ОСОБА_1 матеріальну шкоду в сумі 20 000 грн. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 стягнуто 20 000 грн. на відшкодування майнової шкоди на підставі частини першої статті 1172 ЦК України. Зазначене рішення банк виконав у добровільному порядку 13 грудня 2013 року. Подаючи позовну заяву 23 жовтня 2015 року, ОСОБА_1 просила стягнути матеріальну шкоду на підставі статті 1192 ЦК України, оскільки реальна вартість втрачених грошових коштів з лютого 2007 року до моменту виконання рішення суду, а саме 13 грудня 2013 року, значно збільшилася (а.с.1, т.1). У справі, рішення в якій переглядається, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в позові, керувався тим, що вищезазначеним рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року вже було встановлено розмір завданої шкоди та стягнуто її, що має преюдиційне значення при вирішення даної справи, і суд не має права змінювати його. Разом з тим суд апеляційної інстанції не взяв до уваги таке. Згідно зі статтею 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі. Положеннями статей 22, 1192 ЦК України передбачено, що збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода), а розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи. З огляду на зазначене, для правильного вирішення справи суду необхідно було з’ясувати, чи при постановленні рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 22 серпня 2013 року суд стягнув з банку 20 000 грн. лише як втрачений ОСОБА_1 внесок, без урахування інших матеріальних збитків, передбачених статтею 22 ЦК України, чи позивачка у своїх вимогах у сумі 20 000 грн. визначила розмір шкоди в повному обсязі як фактичний розмір втраченого внеску, так і розмір понесених нею збитків. Без установлення зазначених фактичних обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов передчасного висновку про відмову в позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі, то ухвалені в справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Херсонської області від 06 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1032цс17 За частиною першою статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Положеннями статей 22, 1192 ЦК України передбачено, що збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода), а розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1032цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/963E30807F6CEE13C225815B0030D0B2
  6. 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді суддів Плюшка І.А., Самусенко С.С., Малетича М.М. перевіривши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. на рішення господарського суду міста Києва від 25.11.2016 та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.03.2017 У справі № 910/17149/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум", 3) Приватного акціонерного товариства "Агрофірма "Троянда" до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2) ОСОБА_7, 3) ОСОБА_8 про визнання зобов'язань припиненими за участю представників позивачів 1. Прокопенко Т.Ю. 2. Прокопенко Т.Ю. 3. Прокопенко Т.Ю. відповідача - Костюченко А.Ю. третіх осіб - 1. ОСОБА_9 2. ОСОБА_10 3. ОСОБА_10 ВСТАНОВИВ: У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" (позивач-1), Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" (позивач-2), приватне акціонерне товариство "Агрофірма "Троянда" (позивач-3) звернулись до господарського суду міста Києва із позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" про: 1) визнання зобов'язання ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року припиненими з 01 квітня 2016 року; 2) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, укладеного між ТОВ "Будівельний Форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 1048, такими, що є припиненими в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 3) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрованого в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 4) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агорофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року (т.1, а.с. 8-15). Ухвалою господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (третя особа на стороні відповідача) ( т. 1. а.с. 253-255). Ухвалою господарського суду міста Києва від 07 листопада 2016 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_7 (третя особа-1) та ОСОБА_8 (третя особа-2) (т. 2, а.с 100-102). Рішенням господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року (суддя Літвінова М.Є.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року (судді Разіна Т.І., Чорна Л.В., Отрюх Б.В.) у справі № 910/17149/16 позовні вимоги задоволено: - визнано зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" припиненими з 01 квітня 2016 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, що укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик", що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року та рішення господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Позивачі заперечують проти доводів скарги, посилаючись, на те, що всі правовідносини між сторонами спору виникли до моменту віднесення відповідача до категорії неплатоспроможних, а тому на зазначені правовідносини не поширюється дія Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 грудня 2013 року між ТОВ "Будінвест-Проект", як позичальником та ПАТ "КБ "Хрещатик" було укладено кредитний договір № 56-47/1-13. Банк надає позичальнику в порядку, передбаченому договором, кредит у формі відновлювальної кредитної лінії в сумі 54500000,00 грн. на 36 місяців терміном повернення до 23 грудня 2016 року включно (п.1.1. кредитного договору № 56-47/1-13). Кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів (п. 1.3. кредитного договору). У пункті 3.1. кредитного договору передбачено, що виконання зобов'язань позичальника за цим договором забезпечується іпотекою земельної ділянки загальною площею 86,4814 га, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Академіка Заболотного, що належить ТОВ "Будівельний Форум" (позивач-2). Позичальник має право достроково погашати кредит, відсотки за користування ним, комісії передбачені цим договором попередньо повідомивши банк за 2 (два) банківських дні. Сума, яка достроково надійшла для погашення кредитної заборгованості буде врахована для погашення найближчих платежів графіка погашення кредиту, відсотків (п. 4.6. кредитного договору № 56-47/1-13). Пунктом 8.15 кредитного договору визначено, що банк має право у випадку погіршення фінансового стану позичальника, використання кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, не надання фінансової звітності або надання недостовірної звітності, відмови у страхуванні предметів застави у період кредитування, у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, невиконані переведення передбачених обсягів оборотів грошових коштів через поточні рахунки, відкриті банком або у разі невиконання будь-якого іншого зобов'язання за договором, договорами застави/іпотеки та додаткових договорів до них, вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та сплати доходів за користування ним. Також, 26 лютого 2016 року між позивачем-1 та відповідачем було укладено додатковий договір № 17 до кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, яким сторони змінили п. 4.10. договору та визначили, що у випадку, якщо позичальник прострочив сплату процентів за користування кредитом, комісій за цим договором та/або не сплатив черговий платіж з погашення основної суми кредиту та/або не виконав інших умов цього договору, і банк скористався своїм правом на вимогу дострокового повернення кредиту, передбаченим п. 8.2. та/або п. 8.15. цього договору, строк повернення вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги. Судами встановлено, що додатковий договір з боку відповідача було підписано першим заступником голови правління ПАТ "КБ "Хрещатик" Тур Юлією Леонідівною, яка в нотаріально посвідченій заяві від 14 листопада 2016 року підтвердила власноручне підписання Додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року. В забезпечення виконань зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-1 було укладено наступні договори, а саме: - 26 грудня 2013 року між ТОВ "Будівельний форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 52-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, відповідно до п. 1.1 якого іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ПрАТ "Агрофірма "Троянда", що випливають з Кредитного договору № 52-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "ВЕЙРОН-АМРОБУД", що випливають з кредитного договору № 53-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:562:0001, загальною площею 86, 4814 га, розташована за адресою - м. Київ, Голосіївський район, вулиця Академіка Заболотного, з цільовим призначенням (використанням) - для житлової забудови; - 04 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, відповідно до п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд", що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору № 46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку квартири, нежитлові приміщення, машиномісця; - 10 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, згідно з п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору №56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд" що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору №46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку машиномісця. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 січня 2015 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_7 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-01/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_7 ТОВ "Будінвест -Проект" одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 1680000 доларів США, зокрема: право вимагати від повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України (1.2. договору про відступлення права вимоги). Відповідно до 1.4 договору про відступлення права вимоги моментом переходу права вимоги до позивача-1 вважається момент підписання договору. Також, 12 січня 2016 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_8 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-02/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_8 Відповідно до п. 1.2., 1.4. зазначеного договору відступлення позивач-1 одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 2 000 000 доларів США, зокрема, право вимагати повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України. Моментом переходу права вимоги до позивача 1 вважається момент підписання договору. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Позивач-1 зазначає, що 31 березня 2016 року ПАТ "КБ "Хрещатик" звернулося до ТОВ "Будінвест-Проект" з претензією № 464/1 про порушення зобов'язання за кредитним договором та дострокове повернення кредиту, відповідно до якої відповідач з посиланням на п. 8.15 кредитного договору, зокрема, на погіршення фінансового стану позичальника вимагав у позивача-1 дострокового повернення кредиту в сумі 3 678 343,41 доларів США. 01 квітня 2016 року позивач -1 звернувся до ПАТ "КБ "Хрещатик" із заявою № 37 про зарахування зустрічних однорідних вимог, в якій повідомив відповідача про припинення зобов'язань ТОВ "Будінвест- проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США шляхом зарахування вимог позивача-1 до відповідача за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США. ТОВ "Будінвест форум" (позивач-2) 25 серпня 2016 року звернулося до відповідача з листом № 25/08-16/1, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-2 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-2 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. У свою чергу, ПрАТ "Агорофірма "Троянада" (позивач-3) також звернулося до відповідача з листом № 600 від 26 серпня 2016 року, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-3 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-3 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. ПАТ "КБ "Хрещатик" заперечує проти припинення зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року та не вчинені дії щодо припинення зобов'язань позивача-2 та позивача-3 за договором іпотеки від 26 грудня 2013 року, договором іпотеки від 04 березня 2016 року та договором іпотеки від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Таким чином, враховуючи те, що відповідач заперечує проти припинення зобов'язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог та, відповідно, припинення іпотеки, що забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором, позивачі 1-3 звернулися до суду за захистом своїх порушених прав. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ "КБ "Хрещатик" на підставі п. 8.15 кредитного договору пред'явлена вимога на адресу позивача-1 про дострокове повернення кредиту, а саме - претензія від 31 березня 2016 року № 464/1, та на підставі п. 4.10 кредитного договору, в редакції додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року строк повернення кредиту вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги - тобто 31 березня 2016 року. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість позивача-1 перед відповідачем за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року становила 3 678 343,41 доларів США, про що зазначено в претензії від 31 березня 2016 року, отже зобов'язання позивача-1 перед відповідачем є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Згідно із ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. За приписами ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні на обсягах і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Господарський суд першої інстанції встановив, що позивач-1 набув право вимоги до відповідача на загальну суму 3 680 000 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц за позовом ОСОБА_7 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що ОСОБА_7 02 квітня 2014 року звернувся до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, ОСОБА_8 02 квітня 2014 року звернулася до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за Договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Зазначені обставини не підлягають доказуванню у даній господарській справі. У відповідності до ст. 1060 ЦК України (в редакції, яка діяла станом на 02 квітня 2014 року) за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Таким чином, рішеннями судів у цивільних справах за участю ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що строк виконання зобов'язань за договорами банківського вкладу настав 02 квітня 2014 року. Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість відповідача перед позивачем-1 становила 3 680 000 доларів США, а зобов'язання відповідача перед позивачем-1 є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Загальні підстави припинення зобов'язань визначено у ст. 598 ЦК України, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України, за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. В силу ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Форми відповідної заяви як одностороннього правочину та порядку його вчинення законодавством не передбачено. Зарахування може здійснюватись без згоди другої сторони, за заявою лише однієї сторони, тобто, для вчинення даного одностороннього правочину достатньо волевиявлення лише однієї сторони. Моментом припинення зобов'язань сторін у такому випадку є момент вчинення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог та її направлення кредитору за зустрічним однорідним зобов'язанням. Вимоги, що є предметом зарахування, мають бути однорідними, тобто, їх предметом мають бути речі одного виду, роду тощо. Зарахування можливе щодо тих вимог, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Можливе також і часткове зарахування, коли одна вимога покриває частину іншої. Разом з тим, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види під час зарахування не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо). Відповідно до ч. 2 ст. 603 ЦК України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання. Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що позивач-1 направив на адресу відповідача заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: зобов'язань позивача-1 перед відповідачем зі сплати грошових коштів за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року в сумі 3 678 343,41 доларів США та грошових зобов'язань відповідача перед позивачем-1 в сумі 3678343,41 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року, право вимоги за якими набуто позивачем-1 за договором № ВПВ-01/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року та договором № ВПВ-02/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року. Отримання ПАТ "КБ "Хрещатик" заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог підтверджується належним доказом, а саме штампом відповідача про отримання 01 квітня 2016 року. Проставляння відбитку штампу на другому примірнику документа під час його прийняття банком відповідає приписам чинного законодавства, яке регулює правила діловодства, зокрема, Національному стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року № 55. Зважаючи на те, що достатньою умовою для зарахування зустрічних вимог є наявність заяви однієї сторони із повідомленням про це іншої, і станом на 01 квітня 2016 року строк виконання зобов'язань за заявленими вимогами є таким, що настав: за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року достроково 31 березня 2016 року, за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, 02 квітня 2016 року, договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року - 02 квітня 2016 року, тому зобов'язання позивача-1 щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за його користування за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24.12.2013 припинено з 01 квітня 2016 року, у зв'язку із зарахуванням зустрічних однорідних грошових вимог в сумі 3 678 343,41 доларів США. Колегія суддів зазначає, що грошовим зобов`язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Вираження грошового зобов`язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, не змінюють самої суті грошового зобов`язання. Верховний Суд України роз'яснив, зокрема у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 914/2492/14, що допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів, тощо). При цьому вимоги, що випливають з різних підстав та зараховуються, повинні мати предметну однорідність, наприклад, бути грошовими. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що зобов`язання позивача-1 за кредитним договором та зобов`язання банку за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими). При цьому юридично значимі дії позивача-1 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в ПАТ "КБ "Хрещатик" тимчасової адміністрації, що свідчить про відсутність будь-яких обмежень на час звернення позивачем-1 із відповідною заявою. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Окремі види застав визначені ст. 575 ЦК України, згідно якої іпотекою є застава нерухомого майна, яке залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Пунктом 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Статтями 1, 3, 17 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Право іпотеки припиняється у випадку припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Аналогічні підстави припинення застави передбачені ст. 28 Закону України "Про заставу". Таким чином, іпотека, як вид забезпечення виконання зобов'язання, має похідний характер від основного (забезпечуваного) зобов'язання і є дійсною до моменту припинення основного зобов'язання, тобто підставою для її припинення є припинення забезпечуваного ними зобов'язання. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2127цс15. З огляду на припинення повністю основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року з 01 квітня 2016 є також припиненими з цієї ж дати 01 квітня 2016 року, і зобов'язання позивача-2 перед відповідачем за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, а також позивача-3 перед відповідачем за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року та договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги у даній справі є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Доводи відповідача про те, що ним 31 березня 2016 року не направлялось жодних вимог позивачу-1 про дострокове повернення всієї суми заборгованості не відповідають дійсності та спростовані судами попередніх інстанцій, оскільки такі доводи спростовуються нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_14 про те, що він підписував претензію № 464/1 від 31 березня 2016 року та в якій була викладена вимога про дострокове повернення кредиту в сумі 3 678 343, 41 доларів США за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним між позивачем та відповідачем. Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що сам по собі факт відсутності реєстрації претензії у журналі вихідної кореспонденції відповідача не дає підстав вважати вимогу не пред'явленою, оскільки за твердженнями позивача-1, які не були спростовані відповідачем, зазначена претензія була вручена йому під розписку, і, відповідно, до п. 4.10. кредитного договору вважається отриманою, а направлення чи не направлення відповідачем аналогічних вимог до іпотекодавців не нівелює обов'язок позивача-1 здійснити дострокове погашення кредиту за вимогою банку. Крім того судом апеляційної інстанції вивчено у судовому засіданні 02 березня 2017 року наданий для огляду представником відповідача оригіналу журналу вхідної кореспонденції та встановлено, що зазначений журнал містить сліди прошивки, однак аркуші журналу станом на момент їх огляду не зшиті, наявні склеєні та незаповнені сторінки і виправлення у записах, отже такий журнал не може вважатися належними та допустимими доказом обставин, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення. Постановою правління НБУ від 05 квітня 2016 року № 234 ПАТ "КБ "Хрещатик" віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 квітня 2016 року № 463 розпочато з 05 квітня 2016 року процедуру виведення ПАТ "КБ "Хрещатик" з ринку та запроваджено в банку тимчасову адміністрацію. В силу п. 5 ст. 602 ЦК України зарахування зустрічних вимог не допускається у випадках, встановлених договором або законом. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ч. 6 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Поряд з цим, заява позивача-1 направлена 01 квітня 2016 року, тобто до моменту запровадження щодо відповідача тимчасової адміністрації, тому встановлена Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона зарахування зустрічних вимог під час тимчасової адміністрації не застосовується до спірних правовідносин, а посилання відповідача у касаційній скарзі на зазначені положення в обґрунтування неможливості зарахування таких вимог є безпідставними. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції в даному випадку йдеться про переміщення коштів у межах одного банку на виконання зобов'язань позивача-1 перед відповідачем як позичальника за кредитним договором. тобто у будь-якому випадку виведення коштів з банку не відбувається. Таким чином, у даній ситуації не порушуються права та законні інтереси як банку та позивача-1, так і інших вкладників та кредиторів банку, оскільки таке зарахування коштів не впливає на порядок черговості погашення вимог кредиторів банку. У даному випадку боржник банку є одночасно кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов'язань за кредитом цього боржника перед цим банком, а отже таке зарахування не призведе до виведення коштів з банку, а лише сприятиме скороченню строків повернення кредиту та посиленню активів банку, а отже не є порушенням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та відповідає основній меті цього Закону. Щодо посилання ПАТ "КБ "Хрещатик" на порушення порядку заміни кредитора у зобов'язанні та настання несприятливих наслідків від такого порушення, вони є обґрунтованими з огляду на наступне. Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За приписами ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Зазначеної правової позиції також дотримується і Верховний суд України у постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-43гс15. Разом з тим, ПАТ "КБ "Хрещатик" не зазначило, які його (відповідача) права або охоронювані законом інтереси порушені укладенням договорів про відступлення права вимоги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не здійснював виконання зобов'язань за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на користь попередніх кредиторів ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а отже несприятливих наслідків для нового кредитора позивача-1 не настало. Відповідно до ст.ст. 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Положення ст. ст. 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, які регулюють правовідносини за договорами банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов'язання за цими договорами є нерозривно пов'язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-65цс13 та у постанові від 09 квітня 2014 року у справі № 6-12цс14 висловлено правовий висновок про те, що зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) не є такими, що нерозривно пов'язані з особою вкладника. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що положення Інструкції не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозиту) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі, а саме, на рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів. Частиною 1 ст. 319 ЦК України унормовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У даному випадку власники коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, як встановлено судом, розпорядились ними у спосіб, дозволений законом, а саме, уступивши право вимоги позивачу-1. Також обґрунтованою є позиція суду першої інстанції, щодо безпідставності посилань відповідача на те, що за умови акцептування вимог ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та наявності коштів, які надійдуть від реалізації майна банку та задоволення вимог кредиторів попередньої черги, відповідач виконає своє зобов'язання перед ОСОБА_7 та ОСОБА_8, що й буде належним виконанням в розумінні статті 516 Цивільного кодексу України, виходячи з наступного. ПАТ "КБ "Хрещатик" станом на день розгляду справи не включені та не акцептовані кредиторські вимоги ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та не здійснено виконання зобов'язання за такими вимогами. При цьому закінчився встановлений Законом 90-денний строк для розгляду таких вимог, віднесення кредиторів до певної черги погашення, складання та затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів (ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Зазначений 90-денний строк є остаточним та не підлягає подовженню. Відповідно до ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню в судовому порядку, тоді як в матеріалах справи відсутні жодні докази в підтвердження того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зверталися до суду з позовами щодо акцептування їхніх кредиторських вимог. Доводи відповідача щодо погашення ОСОБА_7 суми 2 000000 доларів США 29 грудня 2014 року на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 761/17908/14-ц, про що зазначено у меморіальному валютному ордері № 29.48 від 29 грудня 2014 року колегією суддів не приймається до уваги, оскільки зазначене рішення не стосується договору банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, укладеного з ОСОБА_7, та за яким Шевченківським районним судом м. Києва 04 серпня 2014 року прийнято рішення в іншій справі - № 761/17853/14-ц. Безпідставними є посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 3-174гс16 з огляду на наступне. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунку, якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (ч. 3 ст. 1058 ЦК України). Відповідно до ст. 1071 ЦК України, банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. У зазначеній справі Верховний Суд України з урахуванням положень ст.ст. 1066, 1068, 1071 ЦК України дійшов висновку, що: "за договором банківського рахунку грошове зобов'язання банку перед клієнтом (власником рахунка) в межах коштів, розміщених на рахунку, може виникнути лише після направлення розпорядження клієнта на відповідну грошову суму. Таким чином, укладення лише договору відступлення права вимоги не призвело до виникнення грошового зобов'язання банку перед підприємством на суму коштів, розміщених на рахунку". Так, відповідно до обставин справи, що переглядалась Верховним Судом України, позивач звертався до банку із повідомленням про відступлення права вимоги та із заявою про перерахування грошових коштів із поточних рахунків фізичної особи право вимоги за договором банківського рахунку до банку від якої було набуто позивачем у межах суми відступлення права вимоги в рахунок погашення заборгованості позивача за кредитними договорами, на яке банк не відреагував. Однак, позивач отримав від ОСОБА_7 та ОСОБА_8 право вимоги заборгованості за договором банківських вкладів, підтверджене судовим рішенням, яким зазначену заборгованість було присуджено стягнути з банку на користь вкладників (ОСОБА_7 та ОСОБА_8.), а позивач до відповідача з розпорядженнями про перерахування грошових коштів не звертався та неповинен був звертатись. Тобто обов'язок сплатити грошові кошти відповідачем ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виникли за рішеннями Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц та від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У п. 51 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) зазначено: право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). Проте, доказів виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/17853/14-ц та Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 961/17909/14-ц надано не було. Отже обставини справи № 3-174гс16 не є тотожними обставинам справи за позовом у даній справі і посилання на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові у справі № 3-174гс16, а відповідно і ст.ст. 1058 та 1071 ЦК України є безпідставними та такими, що не підлягають застосуванню до правовідносин що склались у даній справі. У відповідності з п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до положень ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, враховуючи неспростування презумпції правомірності додаткового договору № 17 у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню, отже доводи апеляційної скарги щодо не укладання ним зазначеного додаткового договору з посиланням на його відсутність у системі обліку банку є безпідставними. Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання представника ПАТ «КБ «Хрещатик» про приєднання до матеріалів справи копії договорів про врегулювання спору № 03/2015 від 20 січня 2015 року та №03/2015 від 20 лютого 2015 року, оскільки відповідно до частини першої статті 101 ГПК апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника. Відповідач під час подання клопотання про залучення додаткових доказів не зазначив поважну причину їх неподання та не обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції. Посилання відповідача на виявлення доказів під час виїмки документів відповідними органами визнано судом неповажними, оскільки документи, виїмка яких відбувалася, перебували у розпорядженні відповідача протягом часу розгляду справи судом першої інстанції, а відповідач не був позбавлений права подати ці документи суду першої інстанції. Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає. З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року у справі № 910/17149/16 залишити без змін. Головуючий суддя І. А. Плюшко Судді С. С. Самусенко М. М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424944
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представника публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит», розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі – ПАТ «Банк національний кредит») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 за позовом ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. до товариства з обмеженою відповідальністю «ВВМ 2014» (далі – ТОВ «ВВМ 2014») про зобов’язання повернути грошові кошти, в с т а н о в и л а: 2 лютого 2016 року ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «ВВМ 2014» про зобов’язання повернути грошові кошти. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачем на виконання п. 3.7 Депозитного договору від 26 червня 2014 року № DU1242/2014-1 (далі – Договір), з урахуванням договору про внесення змін від 30 квітня 2015 року, були повернуті відповідачу депозитні грошові кошти у розмірі 1 800 000 грн., а також нараховані проценти у розмірі 347 079 грн. 45 коп. Проте, уповноваженою особою фонду гарантування вкладів фізичних осіб було здійснено перевірку спірного договору та виявлено, що він є нікчемним у зв’язку із незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою відсотковою ставкою. Таким чином, банк відмовився від власних майнових прав, що потягло за собою виплату відповідачеві грошових коштів в розмірі 316 898 грн. 63 коп. Рішенням Господарського суду м. Києва від 30 березня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що станом на 30 квітня 2015 року – момент внесення сторонами змін до Договору – положення про можливість застосування зниженої відсоткової ставки за погодженням сторін були виключені із умов Договору на підставі договору про внесення змін від 27 червня 2014 року № 1. Тому відсутні підстави для повернення відповідачем 316 898 грн. 63 коп. грошових коштів. ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 924/293/16 та від 23 листопада 2016 року у справі № 910/31/16, в яких, на його думку, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Ухвалою Верховного Суду України від 27 березня 2017 року справу № 910/1577/16 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у цій справі. У заяві ПАТ «Банк національний кредит» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 та прийняти нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк національний кредит», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, 26 червня 2014 року сторони уклали Договір строком на 12 місяців + 1 день (367 днів) у національній валюті (без капітілізації процентів). Згідно з пунктом 2.1 Договору вкладник передає, а банк приймає на депозитний рахунок № 26151099509003 в ПАТ «Банк національний кредит» грошові кошти в сумі 1 800 000 грн. в національній валюті на умовах цього договору. У пункті 2.2 Договору сторони визначили строк депозиту – з 26 червня 2014 року до 27 червня 2015 року включно. Відповідно до пукту 2.3 Договору банк сплачує вкладнику процентну ставку за користування депозитом з розмірі 22 % річних. У пункті 3.7 Договору сторони погодили умови повернення депозиту та сплати відсотків у разі дострокового розірвання Договору. Зокрема, в абзаці третьому пункту 3.7 Договору зазначено, що у випадку розірвання цього Договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. Наступного дня, 27 червня 2014 року, між сторонами було укладено договір про внесення змін № 1 до Договору, яким, зокрема, було змінено пункт 3.7 Договору та викладено його в такій редакції: «Вкладник має право після припинення дії договору застави майнових прав № 04-1283/1-1 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27 червня 2014 року звернутися з проханням про дострокове розірвання договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це банк за 10 робочих днів до бажаної дати повернення суми депозиту та нарахованих процентів шляхом подання відповідної заяви про дострокове розірвання дії договору. Датою розірвання договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів вкладнику. Після припинення дії договору застави майнових прав № 04-1283/1-1 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27 червня 2014 року банк повертає суму депозиту та нарахованих відсотків протягом 10 днів із дня подання вкладником заяви про дострокове розірвання договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок вкладника № 26001099509001/980, відкритий у банку». Договором від 25 липня 2014 року про внесення змін № 2 до Договору внесено зміни в частині строку розміщення депозиту, а саме: з 26 червня 2014 року по 31 липня 2015 року, а також встановлено процентну ставку за користування депозитом у розмірі 23 % річних. 30 квітня 2015 року сторонами було укладено договір про внесення змін до Договору, яким абзац третій пункту 3.7 Договору викладено в новій редакції, зокрема: “у випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 23 процента річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку». Тобто, сторонами було досягнуто згоду, що у разі розірвання Договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 23 %, а не 2%. Разом з тим, постановою правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до категорії неплатоспроможних» із 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит». 17 листопада 2015 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк національний кредит» було направлено на адресу відповідача повідомлення № 04-08/2095 щодо встановлення факту нікчемності договору від 30 квітня 2015 року про внесення змін до Договору, а у зв’язку з цим – вимогу повернути грошові кошти у розмірі 316 898 грн. 63 коп., як такі, що були сплачені на виконання нікчемного правочину. Оскільки кошти не були повернуті, Фонд звернувся до суду з позовом про стягнення з ТОВ «ВВМ 2014» зазначеної вище суми грошових коштів. Вищий господарський суд України постановою від 14 грудня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 30 березня 2016 року, якими у задоволенні позову відмовлено. Свої висновки касаційний суд мотивував тим, що станом на 30 квітня 2015 року – дату внесення сторонами змін до Договору – положення про можливість застосування зниженої відсоткової ставки за погодженням сторін були вже виключені із умов Договору на підставі договору про внесення змін від 27 червня 2014 року № 1. Водночас у долучених заявником копіях постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 924/293/16 та від 23 листопада 2016 року у справі № 910/31/16 зроблено висновки, що сторони депозитного договору з метою уникнення негативних наслідків для вкладника у вигляді втрати нарахованих відсотків уклали додаткову угоду, внаслідок чого Банк відмовився від власних майнових вимог щодо права утримати із суми депозиту різницю між сумою раніше сплачених вкладнику процентів та сумою процентів, перерахованих за зниженою процентною ставкою. Жодної вигоди від вказаного правочину Банк не отримав, і це потягло за собою необгрунтовану виплату відповідачу грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчить про нікчемність такого правочину. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), у частині другій статі 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій вказаних положень Закону не врахували та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. При цьому суди не дали належної правової оцінки положенням Договору та договорів про внесення змін до нього від 27 червня 2014 року та від 30 квітня 2015 року, які були укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, через призму відповідності їх умов вимогам Закону; не з’ясували тієї обставини, чи в результаті цих договорів банк здійснив фактично відмову від власних майнових вимог. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України. Ураховуючи викладене, заява ПАТ «Банк національний кредит» підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду м. Києва. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 30 березня 2016 року у справі № 910/1577/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 21 червня 2017 року № 3-363гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/01C34537BAAB2A9FC2258153004F3AD1
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), порушуючи умови договору депозитного вкладу, не повернуло йому суми вкладу та належних відсотків за користування коштами після закінчення строку дії договору. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 7 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У липні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1058 – 1061, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». На підтвердження зазначеної підстави заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року, в яких, на його думку, вказані норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір банківського вкладу на строк 5 місяців в іноземній валюті на суму 13996,03 доларів США зі сплатою 13 % річних за користування коштами. 27 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» із письмовою заявою про повернення йому вкладу та відсотків за користування коштами. 17 вересня 2015 року Постановою Правління Національного банку України № 612 ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з 18 вересня 2015 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що 18 вересня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку, а тому інтереси позивача підлягають захисту відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про стягнення вкладів за договорами депозиту після введення тимчасової адміністрації, виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення з надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду. Саме у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшеннню ліквідаційної маси. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (10 листопада 2015 року) у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі № 6-1809цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 7 червня 2017 року № 6-1809цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D5CC2FAC7F19BCAEC225813D0046DE33
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом виконуючого обов’язки Коростенського міськрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про розірвання договорів та стягнення грошових коштів за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року виконуючий обов’язки Коростенського міськрайонного прокурора (далі – прокурор) звернувся до суду в інтересах ОСОБА_1 із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 14 червня 2011 року між ОСОБА_1 та публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») в особі Чорноморського відділення ПАТ «КБ «ПриватБанк» в Автономній Республіці Крим було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1 на суму 1 тис. дол. США строком на 6 місяців та договір банківського вкладу НОМЕР_2 на суму 500 євро строком на 6 місяців. Згідно з пунктами 6 зазначених договорів їх дію було пролонговано. 15 червня 2014 року закінчився черговий термін дії депозитних договорів. Не маючи наміру продовжувати їх дію, ОСОБА_1 неодноразово зверталась до банку із заявами про повернення суми вкладів, однак зазначені кошти їй повернуті не були. Вважаючи, що банк належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань, прокурор просив: розірвати договори банківських вкладів; стягнути з банку на користь ОСОБА_1 26 тис. 50 грн вкладу за договором НОМЕР_1, 6 тис. 642 грн 75 коп. відсотків за користування грошима, 3% річних у розмірі 322 грн, 14 тис. 825 грн вкладу за договором НОМЕР_2, 3 тис. 765 грн 55 коп. відсотків за користування грошима в розмірі та 3% річних у розмірі 183 грн. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора м. Дніпропетровська на вищезазначені судові рішення відмовлено. У липні 2016 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, у якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме: статей 526, 625, 629, 1060, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня, 2, 23 грудня 2015 року, 8 лютого, 9, 16 березня, 6 квітня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 14 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» в особі Чорноморського відділення ПАТ «КБ «Приватбанк» в Автономній Республіці Крим строком на 6 місяців було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1 на суму 1 тис. дол. США та договір банківського вкладу НОМЕР_2 на суму 500 Євро. Згідно з пунктом 6 зазначених договорів їх дію було пролонговано. 15 червня 2014 року закінчився черговий термін дії депозитних договорів. Не маючи наміру продовжувати їх дію. ОСОБА_1 неодноразово зверталась до банку із заявами про повернення суми вкладів, однак зазначені кошти їй повернуті не були. Встановивши зазначені обставини справи, суди посилались на надані позивачкою та відповідачем докази, зокрема ксерокопії вищевказаних договорів банківського вкладу; ксерокопії квитанцій ПАТ «КБ «Приватбанк» за НОМЕР_3, НОМЕР_4 від 14 червня 2011 року про сплату ОСОБА_1 коштів в розмірі 1 тис. дол. США та 500 Євро, які внесені на рахунки філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк», що визначені у договорах банківського владу (депозиту); довідку філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк» від 10 травня 2014 року НОМЕР_5 про рахунки клієнта ОСОБА_1 (а.с. 11-14, 26). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивач не довів свого позову, не надав доказів наявності грошових коштів на рахунках депозитних вкладів та їх розмір, оскільки відсутня виписка з особового рахунку позивача про рух та залишок коштів. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову про стягнення боргу за договором банківського вкладу, виходив з того, що банком в супереч положень статей 629, 1060, 1074 ЦК України, не виконано зобов’язання про повернення вкладу відповідно до договору укладеному між позивачем та банком на тимчасово окупованій території. Порівняння змісту ухвали касаційного суду від 8 лютого 2016 року (№ 6-31854св15) зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У наданій заявником для порівняння постанові від 6 квітня 2016 року Верховний Суд України, ураховуючи положення статті 1059 ЦК України, пункту 1.4. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, висловив правову позицію про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Отже, наведені висновки суду касаційної інстанції у справі, судові рішення у якій переглядаються, про застосування судом статті 1059 ЦК України в частині не підтвердження наявності коштів у поєднанні з встановленими судом обставинами про внесенні коштів на депозит згідно з наданою позивачкою квитанцією, є неоднаковими з правовими висновками Верховного Суду України у зазначеній ухвалі щодо застосування положень статті 1059 ЦК України. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня, 2, 23 грудня 2015 року, 8 лютого (№6-31230св15), 9, 16 березня, 6 квітня 2016 року. - 10 вересня, 2, 23 грудня 2015 року, 9 березня 2016 року, 16 березня, 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про стягнення коштів за договором банківського вкладу (депозиту), з огляду на те, що відповідно до статті 1060 ЦК України позивачем було укладено депозитний договір з ПАТ «КБ «Приватбанк», а не з його філією чи відділенням, ліквідація яких у зв’язку з окупацією Автономної Республіки Крим, сама по собі не припиняє договірних відносин між сторонами, а тому відповідач, як юридична особа, а не його філія, зобов’язаний виконувати умови договору банківського вкладу. Відтак, зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки задовольняючи позовні вимоги суди виходили з різних підстав позову та фактичних обставин справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частиною першою 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Відповідно до частини першої 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Пунктом 5 постанови Національного Банку України від 6 травня 2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя» зобов’язано припинити діяльність відокремлених підрозділів банків, розташованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та протягом місяця з дня набрання чинності цією постановою забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів, що унеможливлює діяльність відокремленого підрозділу банку на території АРК та м. Севастополя – філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк». Пунктом 1.4 глави 1 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 (далі – Положення № 516) передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Виходячи з аналізу положень статті 1059 ЦК України, у поєднанні з пунктом 1.4. Положення № 516 та з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції № 174 слід дійти висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов’язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов’язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Саме такі висновки щодо застосування норм статей 1058, 1059 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року, яка надана заявником для порівняння. Вирішуючи питання щодо стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу, судам необхідно встановити факт укладення відповідного договору, з’ясувати повноваження сторін на його укладення, факт внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника, а також дотримання вимог, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності щодо укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів. Однак, у справі яка переглядається, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, не врахував норми статей 1058, 1059 ЦК України не надав оцінки копіям квитанцій ПАТ КБ «ПриватБанк» НОМЕР_3, НОМЕР_4 від 14 червня 2011 року про сплату ОСОБА_1 коштів в розмірі 1 тис. дол. США та 500 Євро, які внесені на рахунки філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк», що визначені у договорах банківського владу (депозиту), які відповідно до пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції № 174 є документами, що підтверджують внесення готівки за договорами банківських вкладів. Крім того, вбачається неоднакове застосування судами положень статті 625 ЦК України, яка передбачає відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Для усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми права, слід виходити з того, що відповідно до статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом. За змістом статті 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Аналогічна норма закріплена також у статті 218 Господарського кодексу України. Поняття обставин непереборної сили законодавець визначив, як надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо (стаття 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»). Таким чином, з аналізу наведених норм права можна зробити висновок, що настання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин) свідчить про відсутність вини у невиконанні зобов’язання та звільняє особу, яка порушила зобов’язання, лише від відповідальності за таке порушення, а не від виконання зобов’язання в цілому. Тому з урахуванням наданих відповідачем пояснень щодо відсутності його вини у невиконанні зобов’язання з огляду на тимчасову окупацію Автономної Республіки Крим, суд повинен установити наявність чи відсутність таких обставин, беручи до уваги наведені положення чинного законодавства. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. Враховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 24 травня 2017 року № 6-1692цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D0800798C05AED3AC2258132004F0F8F
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Буковина» – Величка О.В., публічного акціонерного товариства «Укргазпромбанк» – Бондара Е.А., Щербака Є.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Укргазпромбанк» (далі – ПАТ «Укргазпромбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 квітня 2016 року, постанови Львівського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2015 року та рішення Господарського суду Чернівецької області від 31 серпня 2015 року у справі № 926/985/15 за позовом ПАТ «Укргазпромбанк» до приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Буковина» (далі – ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина») про стягнення заборгованості в сумі 2 780 318,46 доларів США та пені в сумі 620 580,81 грн; за зустрічним позовом ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» до ПАТ «Укргазпромбанк», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, публічне акціонерне товариство «Страхова компанія «Укргазпромполіс» (далі – ПАТ «СК «Укргазпромполіс»), про визнання кредитного зобов’язання у сумі 1 425 627,28 доларів США припиненим, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року ПАТ «Укргазпромбанк» звернулося до суду з позовом до ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» про стягнення заборгованості за договором банківського кредиту від 29 грудня 2008 року № 1301-К/08 у сумі 2 780 318,46 доларів США та пені в сумі 620 580,81 грн. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань за договором у частині повернення кредитних коштів і сплати відсотків за користування кредитом. У липні 2015 року ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» звернулося до суду з зустрічним позовом до ПАТ «Укргазпромбанк» про визнання кредитного зобов’язання у сумі 1 425 627,28 доларів США припиненим, посилаючись на те, що 24 березня 2015 року направило відповідачеві заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, тому згідно зі статтею 601 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) кредитні зобов’язання позивача у сумі 1 425 627,28 доларів США є припиненими. Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 31 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2015 року, позов ПАТ «Укргазпромбанк» задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» на користь ПАТ «Укргазпромбанк» заборгованість у сумі 1 354 690,46 доларів США та пеню в сумі 620 580,81 грн. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 1 354 691,18 доларів США відмовлено. Зустрічний позов задоволено; визнано припиненими з 24 березня 2015 року зобов’язання ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» перед ПАТ «Укргазпромбанк» за договором банківського кредиту від 29 грудня 2008 року № 1301-К/08 на загальну суму 1 425 627,28 доларів США. Постановою Вищого господарського суду України від 11 квітня 2016 року зазначені судові рішення в частині вирішення позову ПАТ «Укргазпромбанк» змінено, позов задоволено частково; стягнуто з ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» на користь ПАТ «Укргазпромбанк» 1 354 691,18 доларів США; у задоволенні позову в частині стягнення 1 425 627,28 доларів США відмовлено. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 31 серпня 2015 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2015 року в частині стягнення з ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» пені в сумі 620 580,81 грн і судових витрат скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 926/985/15 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укргазпромбанк», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 514, 515, 601 ЦК, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 квітня 2016 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2015 року, рішення Господарського суду Чернівецької області від 31 серпня 2015 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Укргазпромбанк» у повному обсязі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 10 серпня 2016 року у справі № 910/32744/15, від 12 липня 2016 року у справі № 914/2170/15, від 13 липня 2016 року у справі № 916/4737/14, від 13 липня 2016 року у справі № 910/25484/15, від 20 липня 2016 року у справі № 914/2753/15, а також копію постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 3-174гс16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «Укргазпромбанк», ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина», перевіривши наведені ПАТ «Укргазпромбанк» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 грудня 2008 року між акціонерним банком «Укргазпромбанк» (далі – АБ «Укргазпромбанк»; правонаступником якого є ПАТ «Укргазпромбанк») і відкритим акціонерним товариством «Авіакомпанія «Буковина» (правонаступником якого є ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина») (позичальник) укладено договір банківського кредиту № 1301-К/08, за умовами якого (з урахуванням умов додаткових угод від 24 червня 2009 року № 5, від 26 грудня 2014 року № 38) банк відкрив позичальникові відновлювальну кредитну лінію з граничним лімітом у розмірі 2 667 082,00 доларів США та 1 090 000,00 грн. Згідно з додатковою угодою від 04 січня 2012 року № 14 до цього договору відповідач зобов’язався повертати кредит за графіком повернення кредиту до 06 листопада 2015 року та сплачувати процентну ставку з 01 січня 2012 року у розмірі 12,0 % річних при наданні кредиту у доларах США та у розмірі 20,0 % річних при наданні кредиту у національній валюті України. Погашення заборгованості за кредитною лінією здійснюється у валюті фактичної заборгованості згідно з встановленим додатком від 26 грудня 2014 року № 1 до цього договору графіком повернення кредиту, що є невід’ємною частиною договору. Сплата процентів за користування кредитом і погашення заборгованості за кредитом здійснюється у валюті, в якій фактично надавалися кредитні кошти. Згідно з підпунктом 3.1.1 пункту 3.1 кредитного договору у разі порушення позичальником будь-якого зобов’язання за цим договором та/або договорами, укладеними у забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим договором, банк має право вимагати дострокового повернення наданого кредиту та звернути стягнення на заставлене майно для задоволення своїх вимог. Пунктом 5.1 договору передбачено, що позивач за невиконання грошового зобов’язання, як то неповернення кредиту та/або несплата процентів за користування кредитом, сплачує банку пеню у сумі, що розраховується виходячи із подвійної облікової ставки Національного Банку України (далі – НБУ). ПАТ «Укргазпромбанк» свої зобов’язання з видачі кредиту виконав, що підтверджується меморіальними ордерами. За розрахунками банку, станом на 10 червня 2015 року прострочені зобов’язання відповідача за кредитним договором становлять 2 780 318,46 доларів США у тому числі: прострочена заборгованість за кредитом 160 000,00 доларів США, заборгованість за відсотками за користування кредитом за період із січня 2015 року по квітень 2015 року – 105 883,28 доларів США, заборгованість за кредитом, що стягується достроково, 2 487 082,00 доларів США, заборгованість за відсотками за користування кредитом за травень 2015 року, що стягується достроково, 27 353,18 доларів США, пеня – 620 580,81 грн. 06 квітня 2009 року між АБ «Укргазпромбанк» і відкритим акціонерним товариством «Страхова компанія «Укргазпромполіс» (правонаступником якого є ПАТ «СК «Укргазпромполіс») (вкладник) укладено генеральну угоду № С-USD-101 про порядок укладання договорів банківських вкладів з юридичною особою. 22 серпня 2014 року між ПАТ «Укргазпромбанк» і ПАТ «СК «Укргазпромполіс» (вкладник) укладено договір банківського вкладу № С-USD-101 «Короткостроковий-14», за умовами якого вкладник розмістив у банку депозитний вклад на загальну суму 1 370 000,00 доларів США, що підтверджується копією відповідного платіжного доручення від 22 серпня 2014 року № 66 і випискою з поточного рахунка ПАТ «СК «Укргазпромполіс» від 22 серпня 2014 року. Згідно з додатковим договором від 24 грудня 2014 року № 4 до договору банківського вкладу «Короткостроковий-14» строк дії цього договору продовжено до 24 березня 2015 року, а сума вкладу зменшено до 34 000,00 доларів США. 24 грудня 2014 року між ПАТ «Укргазпромбанк» і ПАТ «СК «Укргазпромполіс» (вкладник) укладено договір банківського вкладу № С-USD-101 «Короткостроковий-15», за умовами якого вкладник розмістив у банку депозитний вклад на загальну суму 1 336 000,00 доларів США, що підтверджується копією відповідного платіжного доручення від 24 грудня 2014 року та випискою з поточного рахунка ПАТ «СК «Укргазпромполіс» від 24 грудня 2014 року. Термін повернення вкладу – 24 березня 2015 року. 19 січня 2015 року між ПАТ «СК «Укргазпромполіс» (первісний кредитор) і ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги на вкладному (депозитному) рахунку № 04/15, за умовами якого первісний кредитор передає (відступає) у власність новому кредиторові право вимоги грошових коштів у розмірі 34 000,00 доларів США, які обліковуються на депозитному рахунку первісного кредитора за генеральною угодою від 06 квітня 2009 року № С-USD-101 і договором банківського вкладу від 22 серпня 2014 року № С-USD-101 «Короткостроковий-14», а новий кредитор приймає їх у власність і набуває всіх відповідних прав кредитора у зобов’язаннях, за що сплачує первісному кредитору визначену договором ціну. 19 січня 2015 року між ПАТ «СК «Укргазпромполіс» (первісний кредитор) і ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги на вкладному (депозитному) рахунку № 05/15, за умовами якого первісний кредитор передає (відступає) у власність новому кредиторові право вимоги грошових коштів у розмірі 1 336 000,00 доларів США, які обліковуються на депозитному рахунку первісного кредитора за генеральною угодою від 06 квітня 2009 року № С-USD-101 і договором банківського вкладу від 24 грудня 2014 року № С-USD-101 «Короткостроковий-15», а новий кредитор приймає їх у власність і набуває всіх відповідних прав кредитора у зобов’язаннях, за що сплачує первісному кредитору визначену договором ціну. За актами приймання-передачі документів до договорів про відступлення права вимоги від 19 січня 2015 року первісний кредитор передав новому кредитору документи, які посвідчують право вимоги. У подальшому ПАТ «СК «Укргазпромполіс» направило ПАТ «Укргазпромбанк» повідомлення, які отримано банком 19 березня 2015 року (вхідний № 1128), про передачу (відступлення) права вимоги за цими договорами, а саме про заміну кредитора у зобов’язанні за договорами банківського вкладу № С-USD-101 «Короткостроковий-14» і № C-USD-101 «Короткостроковий-15». 23 березня 2015 року ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» направило ПАТ «Укргазпромбанк» заяви № 51-89к та № 51-90к про повернення в повному обсязі вкладів, які обліковуються на депозитних рахунках за договорами банківського вкладу № С-USD-101 «Короткостроковий-14» і № C-USD-101 «Короткостроковий-15» у розмірі 34 000,00 та 1 336 000,00 доларів США на підставі статей 512, 1060 ЦК. ПАТ «Укргазпромбанк» у листі від 26 березня 2015 року № 800 відмовило ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» у поверненні вкладу за договором банківського вкладу № С-USD-101 «Короткостроковий-14». Разом із тим у листі від 26 березня 2015 року № 801 ПАТ «Укргазпромбанк» повідомило ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» про неможливість повернути вклад у сумі 1 336 000,00 доларів США за договором банківського вкладу № С-USD-101 «Короткостроковий-15» у зв’язку з тим, що по закінченні строку дії зазначеного договору вклад у повному розмірі 24 березня 2015 року повернуто вкладнику на його поточний рахунок. 14 серпня 2012 року між ПАТ «Укргазпромбанк» і ОСОБА_2 укладено договір банківського рахунка № 5479, за умовами якого банк відкриває клієнту поточний рахунок у національній та/або іноземній валюті для розрахунків при здійсненні поточних операцій, визначених законодавством; договір є укладеним на невизначений строк і діє до закриття рахунку. 27 лютого 2015 року ОСОБА_2 звернувся до ПАТ «Укргазпромбанк» із заявою про видачу коштів у сумі 48 728,81 доларів США, розміщених на його поточному рахунку, однак у листі від 05 березня 2015 року № 485 банк повідомив про неможливість задоволення вимоги ОСОБА_2 у зв’язку з обмеженням видачі готівкових коштів в іноземній валюті з поточних рахунків клієнтів (до 15 000 грн на добу на одного клієнта). 02 березня 2015 року між ОСОБА_2 (первісний кредитор) і ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» (новий кредитор) укладено договір передачі (відступлення) права вимоги на поточних рахунках № 2/П, за умовами якого первісний кредитор передає (відступає) у власність новому кредиторові право вимоги грошових коштів у сумі 48 728,81 доларів США, які обліковуються на поточному рахунку первісного кредитора за договором банківського рахунка від 14 серпня 2012 року № 5479, а новий кредитор приймає їх у власність і набуває всіх відповідних прав кредитора у зобов’язаннях, за що сплачує первісному кредиторові визначену договором ціну. На виконання цього договору між сторонами складено акт приймання-передачі документів. ОСОБА_2 у листі від 11 березня 2015 року (отримано позивачем 19 березня 2015 року) повідомив ПАТ «Укргазпромбанк» про передачу (відступлення) права вимоги за договором банківського рахунка № 5479 новому кредиторові – ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина». 05 листопада 2012 року між ПАТ «Укргазпромбанк» і ОСОБА_1 укладено договір банківського рахунка № 17800, за умовами якого банк відкриває клієнту поточний рахунок у національній та/або іноземній валюті для розрахунків при здійсненні поточних операцій, визначених законодавством; договір є укладеним на невизначений строк і діє до закриття рахунка. 12 березня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ «Укргазпромбанк» із заявою про видачу коштів у сумі 6 900,00 доларів США, розміщених на її поточному рахунку, однак у листі від 25 березня 2015 року № 759 банк повідомив про неможливість задоволення цієї вимоги у зв’язку з обмеженням видачі готівкових коштів. 13 березня 2015 року між ОСОБА_1 (первісний кредитор) і ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» (новий кредитор) укладено договір передачі (відступлення) права вимоги на поточних рахунках № 1/Б, за умовами якого первісний кредитор передає (відступає) у власність новому кредиторові право вимоги грошових коштів у розмірі 6 900,00 доларів США, які обліковуються на поточному рахунку первісного кредитора за договором банківського рахунка від 05 листопада 2012 року № 17800, а новий кредитор приймає їх у власність і набуває всіх відповідних прав кредитора у зобов’язаннях, за що сплачує первісному кредиторові визначену договором ціну. На виконання цього договору між сторонами складено акт приймання-передачі документів. ОСОБА_1 у листі від 17 березня 2015 року (отримано позивачем 19 березня 2015 року) повідомила ПАТ «Укргазпромбанк» про передачу (відступлення) права вимоги за договором банківського рахунка № 17800 новому кредиторові – ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина». 24 березня 2015 року ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» звернулося до ПАТ «Укргазпромбанк» із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог, в якій зазначило, що воно є кредитором за зазначеними договорами про відступлення права вимоги по відношенню до банку на суму 1 425 628,00 доларів США, строк сплати яких настав; одночасно ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» є боржником банку на суму 2 699 141,28 доларів США за договором банківського кредиту від 29 грудня 2008 року № 1301-К/08 (з урахуванням вимоги банку за лютий 2015 року щодо дострокового повернення кредиту). Отже, на підставі статті 601 ЦК ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» зазначило, що його зобов’язання на загальну суму 1 425 627,28 доларів США (проценти за кредитом: за січень 2015 року у розмірі 27 353,18 доларів США, за лютий 2015 року у розмірі 24 706,10 доларів США та заборгованість за кредитом у розмірі 1 373 568,72 доларів США) є припиненими; після зарахування зустрічних однорідних вимог станом на 24 березня 2015 року заборгованість ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» за тілом кредиту становить 1 273 513,28 доларів США, за процентами – 0. 22 січня 2015 року правлінням НБУ прийнято постанову № 42/БТ «Про віднесення ПАТ «Укргазпромбанк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку». 07 квітня 2015 року правлінням НБУ прийнято постанову № 217 «Про віднесення ПАТ «Укргазпромбанк» до категорії неплатоспроможних», а згідно з рішеннямм Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 07 квітня 2015 року № 70 з 08 квітня 2015 року розпочато процедуру виведення банку з ринку шляхом запровадження тимчасової адміністрації до 07 липня 2015 року, яку в подальшому продовжено до 07 серпня 2015 року; з 07 серпня 2015 року припинено тимчасову адміністрацію ПАТ «Укргазпромбанк». Судові рішення у справі, яка розглядається, мотивовано тим, що ПАТ «СК «Укргазпромполіс», ОСОБА_1, ОСОБА_2, скориставшись своїм правом, передбаченим статтею 512 ЦК, правомірно відступили ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» право вимоги за договорами банківського вкладу та банківського рахунка; вимоги первісних кредиторів на момент відступлення цих прав були дійсними; зазначені особи належним чином повідомили ПАТ «Укргазпромбанк» про заміну кредитора у зобов’язанні та надали відповідні докази прав нового кредитора; – набувши право вимоги на об’єкт вимоги – грошові кошти, ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» стало кредитором ПАТ «Укргазпромбанк» за майновими зобов’язаннями; водночас ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» є боржником перед ПАТ «Укргазпромбанк» за договором банківського кредиту, за умовами якого у відповідача з лютого 2015 року виникло зобов’язання щодо дострокового погашення кредитної заборгованості внаслідок прострочення платежів; – зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин, є волевиявленням суб'єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин. Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному з яких одна сторона є кредитором, а інша – боржником, а в другому – навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Однорідність цих вимог випливає з їх юридичної природи і матеріального змісту та не залежить від підстав виникнення зобов'язань; зарахування зустрічних однорідних вимог, про яке заявлено однією зі сторін у зобов'язанні, не пов'язується із прийняттям такого зарахування іншою стороною; – заява ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» про зарахування зустрічних однорідних вимог від 24 березня 2015 року як односторонній правочин, а також договори про відступлення права вимоги у встановленому порядку недійсними не визнані, а заява ПАТ «Укргазпромбанк» щодо недійсності правочину про зарахування вимог, а у подальшому – про нікчемність правочинів, не взято судом до уваги, оскільки з такими вимогами банк звернувся під час перегляду справи в апеляційному порядку без обґрунтування причин неподання таких заяв до суду першої інстанції; – зарахування зустрічних однорідних вимог проведено ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» 24 березня 2015 року, до введення у ПАТ «Укргазпромбанк» тимчасової адміністрації, отже вимоги частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо заборони зарахування зустрічних вимог під час процедури здійснення тимчасової адміністрації порушено не було, а підстави нікчемності правочину відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відсутні; – постанова НБУ № 42/БТ «Про віднесення ПАТ «Укргазпромбанк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку» не містить заборони на здійснення зарахування зустрічних вимог. За таких обставин суди, встановивши факт наявності між сторонами у справі взаємних зустрічних однорідних (грошових) зобов’язань, строк виконання яких настав, дійшли висновку про наявність правових підстав для припинення з 24 березня 2015 року зобов’язання ПрАТ «Авіакомпанія «Буковина» перед ПАТ «Укргазпромбанк» за договором банківського кредиту від 29 грудня 2008 року № 1301-К/08 на загальну суму 1 425 627,28 доларів США. Відповідно до положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданої заявником для порівняння копії постанови суду касаційної інстанції від 10 серпня 2016 року у справі № 910/32744/15 вбачається, що у цій справі та у справі, яка розглядається, обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. У зазначених справах суд встановив різні фактичні обставини та прийняв відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 ГПК. У справах № 914/2170/15, № 916/4737/14, № 910/25484/15, № 914/2753/15, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження підстав для перегляду судового рішення в порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК, суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції для з’ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, й безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення позову. Ці постанови не містять висновків, які б свідчили про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, також не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 910/8058/15-г (№ 3-174гс16) щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені у справах фактичні обставини та матеріально-правове регулювання відповідних їм правовідносин не є подібними. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що обставини, на які посилається заявник як на підставу для перегляду судових рішень, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи № 926/985/15, заява ПАТ «Укргазпромбанк» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Укргазпромбанк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 квітня 2016 року, постанови Львівського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2015 року та рішення Господарського суду Чернівецької області від 31 серпня 2015 року у справі № 926/985/15 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 17 травня 2017 року № 3-1272гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/308D5807586EDE94C2258131004A93CF
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: приватного акціонерного товариства «МТС Україна» – Лиштви Ю.В., Коломійця Є.В., публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» – Гамея В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного акціонерного товариства «МТС Україна» (далі – ПрАТ «МТС Україна») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року у справі № 910/30487/15 за позовом ПрАТ «МТС Україна» до публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» (далі – ПАТ «Платинум Банк») про стягнення 250 000 000,00 грн, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ПрАТ «МТС Україна» звернулося до суду з позовом до ПАТ «Платинум Банк» про стягнення 250 000 000,00 грн – заборгованості за генеральним договором депозитної лінії від 10 жовтня 2014 року № 500.004.26053, яка складається із заборгованості з повернення вкладу за договорами строкового банківського вкладу (депозиту): від 10 жовтня 2014 року № 500.004.26055 у розмірі 100 000 000,00 грн, від 01 грудня 2014 року № 500.004.26450 у розмірі 70 000 000,00 грн, від 11 грудня 2014 року № 500.004.26548 у розмірі 80 000 000,00 грн. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань щодо повернення вкладів зі спливом строку, встановленого договорами строкового банківського вкладу. Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на користь ПрАТ «МТС Україна» 250 000 000,00 грн заборгованості за генеральним договором депозитної лінії від 10 жовтня 2014 року № 500.004.26053 та витрати зі сплати судового збору у розмірі 182 700,00 грн. Постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року зазначені судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ «МТС Україна», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 241, 525, 526, 626, 629, 1058, 1060, 1061, 1066, 1074 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК), статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2015 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 лютого 2014 року у справі № 910/16052/13, від 04 червня 2014 року у справі № 910/21669/13, від 23 червня 2015 року у справі № 916/377/15-г, від 05 жовтня 2015 року у справі № 910/2368/15-г, від 02 листопада 2015 року у справі № 910/9323/15, від 09 листопада 2015 року у справі № 915/542/15, від 26 лютого 2014 року у справі № 910/17856/13, від 17 листопада 2014 року у справі № 910/2951/14, від 16 квітня 2014 року у справі № 910/15479/13, від 22 липня 2015 року у справі № 904/1380/15, а також копію постанови Верховного Суду України від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПрАТ «МТС Україна» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 10 жовтня 2014 року між ПАТ «Платинум Банк» (банк) і ПрАТ «МТС Україна» (вкладник) укладено генеральний договір депозитної лінії № 500.004.26053, за умовами якого банк відкриває вкладний (депозитний) рахунок для розміщення та обліку грошових коштів вкладника, внесених на умовах (сума, строк зберігання, процентна ставка, період нарахування та сплати процентів, умови дострокового розірвання), які визначаються при внесенні вкладу на вкладний (депозитний) рахунок, про що укладається окремий договір строкового банківського вкладу (депозиту), який після набуття чинності є невід’ємною частиною цього договору (пункт 1.1); строк зберігання кожного окремого грошового вкладу на вкладному рахунку не може перевищувати 365 днів (пункт 1.3); банк зобов’язався забезпечити збереження та повернення вкладів і нарахованих процентів відповідно до умов укладених договорів строкових банківських вкладів (депозитів) (пункт 2.4.4); на підставі цього договору банк приймає від вкладника на вкладний рахунок перший вклад у розмірі 1 000,00 грн зі строком повернення 09 жовтня 2015 року та процентною ставкою у розмірі 23 % річних (пункти 1.4, 3.1, 3.3, 3.4); наступні грошові вклади розміщуються вкладником на вкладному рахунку виключно на умовах, що визначаються сторонами в окремих договорах строкового банківського вкладу (депозиту) (пункт 3.13); договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до дня повернення банком вкладнику останнього грошового вкладу, що розміщується та обліковується на вкладному рахунку, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх обов’язків за цим договором (пункт 5.1). У подальшому в рамках генерального договору депозитної лінії від 10 жовтня 2014 року № 500.004.26053 між ПАТ «Платинум Банк» і ПрАТ «МТС Україна» було укладено ряд договорів строкового банківського вкладу (депозиту), які є невід’ємною частиною цього генерального договору. Так, 10 жовтня 2014 року між сторонами укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) № 500.004.26055, за умовами якого банк приймає від вкладника на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 100 000 000,00 грн (пункт 1.1) і зобов’язується повернути вклад 10 грудня 2014 року (пункт 1.3); процентна ставка за вкладом встановлюється у розмірі 21,5 % річних (пункт 1.4); після закінчення строку зберігання вкладу у дату, визначену у пункті 1.3 договору, банк повертає вкладнику суму вкладу на його поточний рахунок (пункт 2.2); дострокове повернення вкладу здійснюється банком за письмовою заявою вкладника, яку останній зобов’язаний подати до банку за 3 банківських дні до бажаної дати повернення вкладу (пункт 2.3); у разі отримання заяви вкладника про повернення частини вкладу банк повертає вкладнику всю наявну суму вкладу і дія договору припиняється (пункт 2.4); сплата нарахованих процентів здійснюється в кінці строку зберігання вкладу в день закінчення дії договору (пункт 3.3); строк зберігання вкладу може бути подовжений за згодою сторін, новий строк зберігання вкладу, дата повернення вкладу та розмір процентної ставки за ним, що будуть діяти протягом подовженого строку зберігання вкладу, погоджуються сторонами шляхом укладання додаткового договору до цього договору не пізніше дати повернення вкладу, що зазначена у пункті 1.3 договору (пункт 3.5); договір вважається укладеним з дня його підписання сторонами, строк дії договору збігається зі строком зберігання вкладу (пункт 4.1). Додатковими договорами від 10 грудня 2014 року, від 11 лютого 2015 року, від 15 квітня 2015 року, від 02 червня 2015 року до договору від 10 жовтня 2014 року № 500.004.26055 вносилися зміни щодо строку зберігання вкладу та процентної ставки до 23 % річних, видалення пунктів 2.3 – 2.5 договору, а в редакції додаткового договору від 31 липня 2015 року сторони остаточно погодили дату повернення вкладу – 30 вересня 2015 року. 01 грудня 2014 року між тими ж сторонами укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) № 500.004.26450, за умовами якого банк приймає від вкладника на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 70 000 000,00 грн (пункт 1.1) і зобов’язується повернути вклад 02 лютого 2015 року (пункт 1.3); процентна ставка за вкладом встановлюється у розмірі 22 % річних (пункт 1.4). Інші умови договору аналогічні умовам попереднього договору. Додатковими договорами від 06 квітня 2015 року, від 02 червня 2015 року до договору від 01 грудня 2014 року № 500.004.26450 було внесено зміни щодо строку зберігання вкладу, видалення пунктів 2.3–2.5 договору й у редакції додаткового договору від 31 липня 2015 року сторони остаточно погодили дату повернення вкладу – 30 вересня 2015 року. 11 грудня 2014 року між тими самими сторонами укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) № 500.004.26548, за умовами якого банк приймає від вкладника на вкладний рахунок грошову суму у розмірі 80 000 000,00 грн (пункт 1.1) і зобов’язується повернути вклад 10 лютого 2015 року (пункт 1.3); процентна ставка за вкладом встановлюється у розмірі 23 % річних (пункт 1.4). Інші умови договору аналогічні умовам попередніх договорів. Додатковими договорами від 10 лютого 2015 року, від 14 квітня 2015 року, від 02 червня 2015 року до договору від 11 грудня 2014 року № 500.004.26548 було внесено зміни щодо строку зберігання вкладу, видалення пунктів 2.3–2.5 договору й у редакції додаткового договору від 31 липня 2015 року сторони остаточно погодили дату повернення вкладу – 30 вересня 2015 року. Факт розміщення позивачем коштів на вкладних рахунках за вищезазначеними договорами підтверджується платіжними дорученнями: від 10 жовтня 2014 року № 9900000002 у розмірі 1 000,00 грн, від 10 жовтня 2014 року № 9900200001 у розмірі 100 000 000,00 грн, від 01 грудня 2014 року № 0010228664 у розмірі 70 000 000,00 грн, від 11 грудня 2014 року № 0010238955 і № 0010238954 у розмірі 80 000 000,00 грн. 06 жовтня 2015 року ПрАТ «МТС Україна» у листі № FD-15-18442 повідомило банк про відмову від продовження дії договорів строкового банківського вкладу (депозиту) і просило повернути депозит на загальну суму 250 000 000,00 грн у зв’язку зі спливом строку, встановленого договорами строкового банківського вкладу. 09 жовтня 2015 року ПАТ «Платинум Банк» повернуло суму вкладу, внесену ПрАТ «МТС Україна» на підставі генерального договору, у розмірі 1 000,00 грн, що підтверджується відповідною випискою з рахунка позивача. Вклад у розмірі 250 000 000,00 грн відповідач не повернув, що послужило підставою для звернення ПрАТ «МТС Україна» до суду з відповідним позовом. Суди першої та апеляційної інстанцій послалися у своїх рішеннях на положення статей 525, 526, 530, 610, 1058, 1060, 1061, 1066, 1068 ЦК, статей 173–175, 193 ГК та зазначили про неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань щодо повернення суми вкладів у строки, визначені умовами договорів строкового банківського вкладу (депозиту). Разом із тим суд апеляційної інстанції відхилив посилання відповідача на те, що всупереч положенням статуту ПАТ «Платинум Банк» договори строкового банківського вкладу (депозиту) як значні правочини було укладено без погодження спостережної ради банку, з перевищенням повноважень посадових осіб банку щодо підписання таких договорів, з огляду на недоведеність цих обставин. Крім того, суд зазначив, що у період з 28 листопада 2014 року по 04 травня 2016 року ПАТ «Платинум Банк» виплачував позивачеві проценти за вкладами згідно з умовами договорів, що свідчить про подальше схвалення цих правочинів відповідачем і виключає можливість визнання їх недійсними. Суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що судами попередніх інстанцій неповно з’ясовано обставини справи. Відповідно до положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданих для порівняння копій постанов Вищого господарського суду України вбачається, що суд касаційної інстанції за наслідками перегляду судових рішень попередніх інстанцій, у сукупності зі встановленими фактичними обставинами у справах та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, погодився з їхніми висновками про те, що невиконання відповідачем договірних зобов’язань щодо повернення суми вкладу у строки, передбачені умовами договору, є підставою для стягнення з відповідача основного боргу, пені, 3 % річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК, а також процентів, нарахованих до дня фактичного повернення вкладу банком. Натомість у справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення першої та апеляційної інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що судами попередніх інстанцій неповно з’ясовано обставини справи, а саме: чи відбулося фактичне припинення дії договорів, укладених між сторонами у справі, чи можна вважати продовженими ці договори на умовах вкладу на вимогу та чи була така вимога реалізована у встановленому законом порядку; судами не досліджено правову природу коштів, сплачених відповідачем на користь позивача після 30 вересня 2015 року, а також не надано відповідної правової оцінки умовам договорів зі змінами і доповненнями щодо нового строку зберігання вкладу та наявності погодженого розміру процентів за ним згідно з пунктом 3.5 цих договорів, тому висновки судів щодо доведеності позовних вимог є передчасними. Аналіз зазначених рішень суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про різне застосування положень статей 241, 525, 526, 626, 629, 1058, 1060, 1061, 1066, 1074 ЦК, статті 193 ГК, статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки ці рішення ухвалено з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, при чому у справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції зауважив про неповне з’ясування судами, у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору й безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення позову. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими, оскільки обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, у цих справах не є подібними з огляду на те, що предметом спору у справі № 6-39цс13 є стягнення з банку на користь позивачів процентів за користування депозитними коштами, нарахованих за період прострочення до дня фактичного повернення цих коштів вкладникам, а також 3 % річних та інфляційних втрат за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини другої статті 625 ЦК. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що обставини, на які посилається заявник як на підставу для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи № 910/30487/15, заява ПрАТ «МТС Україна» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «МТС Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року у справі № 910/30487/15 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 17 травня 2017 року № 3-159гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E679DB830D25FEABC2258131002F96EB
  12. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/25604/15 Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б. Суддя-доповідач: Безименна Н.В. УХВАЛА Іменем України 18 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду в складі: головуючого судді: Безименної Н.В. суддів: Аліменка В.О., Бєлової Л.В. за участю секретаря Панчук А.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Володимира Володимировича на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта банк" Кадирова Володимира Володимировича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа : Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Євро Модерн" про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2015 року позивач звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта банк" Кадирова Володимира Володимировича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа : Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Євро Модерн", в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича щодо визнання транзакцій від 16.12.2014р. та від 12.02.2015р. по перерахуванню коштів в сумі 50000,00 грн. та 49916,19 грн. на рахунок НОМЕР_1, та Договору банківського вкладу №10001010362369 від 20.02.2015р., нікчемними; зобов'язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича надати до Фонду гарантування вкладів фізичних додаткову інформацію щодо збільшення розміру відшкодування відносно ОСОБА_3, як вкладника, який має право відшкодування коштів за вкладами в Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб; зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб внести відповідні зміни до реєстру вкладників відносно ОСОБА_3 для здійснення виплат коштів за вкладами в Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2016 року позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, оформлене наказом від 18.09.2015 № 822 щодо визнання транзакцій від 16.12.2014р. та від 12.02.2015р. по перерахуванню коштів в сумі 50000,00 грн. та 49916,19 грн. на рахунок НОМЕР_1, та Договору банківського вкладу №10001010362369 від 20.02.2015- нікчемними; зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича надати до Фонду гарантування вкладів фізичних додаткову інформацію щодо збільшення розміру відшкодування відносно ОСОБА_3, як вкладника, який має право відшкодування коштів за вкладами в Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з вказаною постановою, Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Дельта Банк" було подано апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі. На думку апелянта, оскаржувана постанова винесена судом першої інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності представників сторін. Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого. Згідно з ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи між ОСОБА_3 (Клієнт), з однієї сторони та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (Банк), з іншої сторони 24 лютого 2014 року було укладено Договір №002-20705-240214 на відкриття та обслуговування поточного рахунку № 26200703292818, операції за яким можна здійснювати з використанням електронних платіжних засобів (а.с. 12). Згідно виписки по рахунку клієнта № 292818-2015/0917 за розрахунковий період з 24.02.2014 по 08.05.2015 Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма «Євро Модерн» двічі було перераховано на банківський рахунок позивача НОМЕР_1 грошові кошти: 16 грудня 2014 року у сумі 50000,00 грн. та 12 лютого 2015 року у сумі 49916,19 грн. (а.с. 14-16). Кошти перераховувались на підставі протокольних рішень ТОВ «Фірма «Евро Модерн» від 10.11.2014 та від 09.02.2015, якими вирішено направити на виплату девідендів учасникам ТОВ «Фірма «Евро Модерн», у тому числі і позивачу чистий прибуток підприємства за 2011, 2012, 2013 та 2014 роки (а.с. 73-76). Також, 20 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» укладено Договір банківського вкладу №10001010362369, предметом якого є прийняття на вкладний (депозитний) рахунок грошових коштів в сумі 65 000,00 грн. Згідно виписки по угоді 10001010362369 від 20.02.2015 року позивач перерахував із свого поточного рахунку НОМЕР_1 на депозитний рахунок, відкритий на підставі Договору банківського вкладу №10001010362369 від 20.02.2015 року, грошові кошти у розмірі 65 000,00 грн. (а.с. 17-19). Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року №150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" (а.с. 108), виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02 березня 2015 року № 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", згідно з яким з 03 березня 2015 року по 02 червня 2015 року включно запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк" ОСОБА_7В.(а.с. 110). Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 08.04.2015 № 71 внесено зміни до рішення від 02.03.2015 № 51 та викладено п. 2 зазначеного рішення в наступній редакції; «тимчасову адміністрацію запровадити строком на шість місяців з 03.03.2015 по 02.09.2015» (а.с. 111) Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 03 серпня 2015 року № 147 строк здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» продовжено до 02 жовтня 2015 року включно (а.с. 112), а рішенням від 02.10.2015 № 181 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Дельта банк» з 05.10.2015 по 04.10.2017 та призначено Уповноваженою особою ОСОБА_7 (а.с. 114). Згідно протоколу засідання Комісії з перевірки правочинів від 17.09.2015 визнано нікчемними, у тому числі правочини від 12.02.2015 та 16.12.2014 по перерахуванню коштів в сумі 49 916, 19 грн. та 50 000 грн. відповідно на поточний рахунок позивача НОМЕР_1 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Євро Модерн» та правочин по договору банківського вкладу № 10001010362369 від 20.02.2015 року, що підтверджується протоколом та додатками № 1 та № 3 до зазначеного протоколу (а.с. 99-102, 104). 18 вересня 2105 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації було винесено наказ від 18 вересня 2015 року № 822, яким визнано нікчемними, у тому числі правочини (договори, операції) від 12.02.2015 та від 16.12.2014 по перерахуванню коштів в сумі 49 916, 19 грн. та 50 000 грн. на поточний рахунок позивача НОМЕР_1 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Євро Модерн» та правочин по договору банківського вкладу № 10001010362369 від 20.02.2015 року (а.с. 105-106). Відповідач встановив, що перерахування юридичними особами, які є кредиторами банку коштів на поточні рахунки фізичних осіб, які в такому разі отримали б право на гарантоване відшкодування коштів Фондом, мало наслідком надання Банком кредиторам преваги перед іншими кредиторами. Така перевага полягала у можливості отримати відшкодування коштів за рахунок Фонду через третіх осіб, якими є фізичні особи - клієнти банку. Листом від 29.09.2015 № 9294/229 представник АТ «Дельта Банк» повідомив позивача про нікчемність вищезазначених правочинів (договорів, операцій) (а.с. 20). Постановою Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року №664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» постановлено відкликати банківську ліцензію та ліквідувати Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», на підставі чого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02 жовтня 2015 року №181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку», яким вирішено розпочати процедуру ліквідації Публічного акціонерного банку «Дельта Банк» та призначено Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного банку «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича (а.с. 72-73). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено належними доказами наявність підстав для визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту), укладеного між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк». Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції вірно виходив з наступного. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виконавча дирекція Фонду здійснює управління поточною діяльністю Фонду. Виконавча дирекція Фонду має такі повноваження у сфері забезпечення відшкодування коштів за вкладами: визначає порядок ведення реєстру учасників Фонду; визначає порядок відшкодування Фондом коштів за вкладами відповідно до розділу V цього Закону; визначає порядок ведення банками бази даних про вкладників та ведення Фондом відповідної узагальненої бази даних; приймає рішення про відшкодування коштів за вкладами у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; затверджує порядок визначення банків-агентів та визначає на підставі цього порядку банків-агентів; приймає рішення про оплату Фондом витрат, пов'язаних із процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; встановлює вимоги до змісту договорів банківського вкладу, договорів банківського рахунка з питань, що стосуються функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб визначені у ст. 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Згідно з ч. 1, 2 ст. 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду діє від імені Фонду відповідно до цього Закону і нормативно-правових актів Фонду. Уповноважена особа Фонду має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку. Згідно з ч. 2, 3 ст. 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку; 2) видає накази та розпорядження, дає доручення, обов'язкові до виконання працівниками банку; 4) повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 6) звертається до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення в разі виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій працівників банку або інших осіб стосовно банку. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку (ч. 2, 3 ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Відповідно до ч. 5 ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом шести днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур'єр» або «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Згідно з ч. 6 ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону. Відповідно до пунктів 3-5 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 9 серпня 2012 року №14 (далі - Положення №14), уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує та подає до Фонду повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26 Закону, а також перелік осіб, які на індивідуальній основі отримують від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або мають інші фінансові привілеї від банку. Перелік складається станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку і включає суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів (зменшених на суму податку), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Визначений у Переліку залишок гарантованої суми надається з урахуванням розрахункових сум, сплачених вкладнику протягом дії тимчасової адміністрації у неплатоспроможному банку. Якщо вкладник не отримав свої вклади у межах граничного розміру суми відшкодування протягом дії тимчасової адміністрації за рахунок цільової позики Фонду, така сума відшкодування включається до Переліку. Перелік складається в алфавітному порядку за прізвищами вкладників та подається до Фонду на паперових та електронних носіях разом із супровідним листом. Інформація про вкладника в Переліку повинна забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства. Перелік на паперових носіях (пронумерованих, прошитих) засвідчується підписом уповноваженої особи Фонду та відбитком печатки банку, що ліквідується, на електронних носіях подається на CD-дисках у csv файлі. Дані на паперових та електронних носіях повинні бути ідентичними. Відповідно до п. 6 розділу ІІІ Положення №14 передбачено, що протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно: зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування; зміни розміру належних їм сум; зміни особи вкладника; змін реквізитів вкладників; змін розміру сум разом із змінами реквізитів вкладників. Згідно з п. 2, 3 розділу IV Положення №14 Фонд складає на підставі Переліку загальний Реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, за формою, наведеною у додатку 11 до цього Положення. Загальний Реєстр складається на паперових та електронних носіях. Таким чином, процедура визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, включає такі послідовні етапи: 1) складення уповноваженою особою Фонду переліку вкладників та визначення розрахункових сум відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; 2) передача уповноваженою особою Фонду сформованого переліку вкладників до Фонду; 3) складення Фондом на підставі отриманого переліку вкладників Загального реєстру; 4) затвердження виконавчою дирекцією Фонду Загального реєстру. Із матеріалів справи вбачається, що позивача як вкладника за договором банківського вкладу не включено до переліку вкладників у зв'язку з визнанням нікчемним договору банківського вкладу на підставі п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Згідно з ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Відповідно до ч. 2 ст. 1058 Цивільного кодексу України встановлено, що договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (ст. 633 цього Кодексу). У ч. 1, 2 ст. 633 Цивільного кодексу України визначено, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Згідно з ч. 6 ст. 633 Цивільного кодексу України умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними. Пропозиція банку укласти договір на однакових для всіх умовах, є публічною офертою, а сам договір - договором приєднання. Публічна оферта - це адресована невизначеному колу осіб пропозиція, яка містить всі істотні умови договору та з якої вбачається воля оферента укласти договір на зазначених у пропозиції умовах з кожним, хто відгукнеться. Згідно із частиною першою ст. 634 Цивільного кодексу України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Якщо будь-хто може скористатися спеціальною пропозицією банку, яка не змінюється під конкретного вкладника, відповідні депозитні договори є такими, що укладаються на звичайних умовах. Вклади, розміщені в рамках проведення будь-яким банком спеціальних пропозицій, акцій або надання бонусних процентів, не можна віднести до таких, що розміщені на індивідуальних, більш вигідних умовах, якщо за умовами проведення акцій цю пропозицію було розраховано на широке необмежене коло осіб, і будь-хто міг скористатися нею. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2014 року (К/800/37060/13). Колегія суддів звертає увагу, що відповідачем не надано доказів наявності підстав, які наведені у статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для визнання нікчемним правочину у випадку, який розглядається. Зокрема, відповідачем не доведено, що банк уклав правочин з позивачем, умови якого передбачають платіж з метою надання переваг (пільг), прямо не встановлених законодавством чи внутрішніми документами банку. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. У силу вимог частини першої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Згідно з частиною другою статті 228 Цивільного кодексу України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. За правилами частини третьої цієї ж статті у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Разом із тим відповідачем не наведено, а судом не встановлено доказів наявності підстав для визнання нікчемним договору банківського вкладу у досліджуваному випадку. Відповідачем також не надано доказів, які б свідчили, що зазначений правочин є таким, що порушує публічний порядок чи спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна держави. За таких обставин твердження Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо нікчемності договору банківського вкладу є припущенням, яке не доведено належними доказами у встановленому законом порядку. Для застосування наслідків, передбачених ст. 228 Цивільного кодексу України необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків чи з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування податку на додану вартість у разі його несплати контрагентами до бюджету. Водночас, у контексті зазначеної статті, суд зазначає, що уповноважена особа наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних. Разом з тим, за змістом наведених норм, дане право не є абсолютним, а кореспондується з обов'язком встановити перед прийняттям рішення обставини, з якими Закон пов'язує нікчемність правочину, тобто саме по собі твердження про нікчемність правочину недостатньо для визнання його таким, оскільки воно у даному випадку нівелюється протилежним твердженням вкладника про дійсність вкладу. Таким чином, за обставин відсутності у розпорядчому рішенні посилань на передбачені Законом підстави визнання правочину нікчемним, таке рішення суб'єкта владних повноваження не є обґрунтованим. Аналогічна позиція викладена у постанові Вищого адміністративного суду України від 04 серпня 2015 року (К/800/24809/15). Щодо укладання договору банківського вкладу 02 лютого 2015 року, тобто після прийняття рішення про визнання Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» проблемним, колегія суддів зазначає таке. Статтею 75 Закону України «Про банки та банківську діяльність» встановлено обов'язок Національного банку України прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних відповідно критеріїв, визначених в ньому. Рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею. Національний банк України має право заборонити проблемному банку використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки та/або вимагати від проблемного банку проведення розрахунків виключно через консолідований кореспондентський рахунок. Основним підзаконним нормативним актом, що регулює діяльність банків у випадку визнання їх проблемними є Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 серпня 2012 року № 346 (далі - Положення №346). Згідно з п.п.5.2., 5.3. Положення №346 Національний банк України для здійснення особливого режиму контролю за діяльністю банку одночасно з призначенням куратора банку може залучати фахівців з бухгалтерського обліку, юридичних питань, з питань платіжних систем, інформаційних технологій та з інших питань. Рішення про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку та призначення куратора банку, строк дії особливого режиму контролю за діяльністю банку та повноважень куратора банку, повноваження куратора банку, відміну/дострокову відміну запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку та призначення куратора банку приймає Правління Національного банку України. Отже, чинним законодавством України не встановлено заборони банку після визнання його проблемним укладати договори, відкривати поточні рахунки та зараховувати на рахунок кошти. Крім того, як зазначено вище, рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею. А тому, позивач не міг знати про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії проблемних. Слід зазначити, що доводи відповідача про нікчемність договору банківського вкладу у зв'язку із тим, що кошти на ім'я позивача надійшли внаслідок «дроблення» іншого вкладу є безпідставними, оскільки зазначене не свідчить про нікчемність укладеного правочину, а факт знаходження на рахунках позивача грошових коштів у вказаному розмірі відповідачами не заперечується. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2017 року (К/800/19323/16), від 07 лютого 2017 року (К/800/28503/15) та у постанові від 02 березня 2017 року ( К/800/24998/15). Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, правочини від 12.02.2015 та від 16.12.2014 по перерахуванню коштів в сумі 49 916, 19 грн. та 50 000 грн. на поточний рахунок позивача НОМЕР_1 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Євро Модерн» та правочин по договору банківського вкладу № 10001010362369 від 20.02.2015 року не мають ознак нікчемних з підстав, перелічених у ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування наказу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, оформлене наказом від 18.09.2015 № 822. Отже, Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадировим В.В. не доведено наявність правових підстав для не включення позивача до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в межах гарантованої суми відшкодування, а тому така бездіяльність Уповноваженої особи суперечить приписам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду першої інстанції не вбачається. Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 160, 165, 199, 205, 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на Апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Володимира Володимировича- залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2016 року - залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів, відповідно до вимог ст. 212 КАС України, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України. Повний текст виготовлено 20 квітня 2017 року. Головуючий суддя Н.В. Безименна Судді В.О. Аліменко Л.В. Бєлова Головуючий суддя Безименна Н.В. Судді: Бєлова Л.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66106388
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що 11 листопада 2012 року між ним та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач в січні та у лютому 2015 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. на рахунок у іншому банку, про що відповідачу було подано відповідні заяви разом із платіжними дорученнями, проте ПАТ «Дельта Банк» зазначені розпорядження не виконав. Окрім того ОСОБА_1 посилався на те, що 23 травня 2013 року між сторонами було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач 30 грудня 2014 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 137 392 доларів США на рахунок у іншому банку, проте банк зазначене розпорядження не виконав. Враховуючи зазначене, позивач просив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь грошові кошти у розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. за договором банківського рахунку від 1 листопада 2012 року; пеню у розмірі 11 264 грн. за порушення термінів перерахування грошових коштів; 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди; 137 392 доларів США, що в еквіваленті становить 3 410 069 грн. 44 коп., за договором банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року позов задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 614 107 грн. 64 коп. за договором банківського рахунку від 11 листопада 2012 року та 138 807, 44 доларів США, що еквівалентно 2 951 046 грн. 17 коп., за договором банківського рахунку від 23 травня 2013 року. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу направити на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд встановив, що на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 1 листопада 2012 року ОСОБА_1 23 січня та 13 лютого 2015 року подав до ПАТ «Дельта Банк» заяви про здійснення перерахунку грошових коштів в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. з його поточного рахунку НОМЕР_1 на поточний рахунок НОМЕР_2, відкритих на підставі зазначеного договору, а у подальшому просив перерахувати грошові кошти на поточний рахунок у публічному акціонерному товаристві «Радикал Банк» (далі – ПАТ «Радикал Банк»), про що банком прийняті відповідні заяви та платіжні доручення, а позивачем сплачено банку винагороду за проведення вказаних транзакцій. 30 грудня 2014 року позивачем, на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року, було подано заяву до ПАТ «Дельта Банк» про перерахунок грошових коштів у розмірі 138 807, 44 доларів США на поточний рахунок в іншому банку. Розпорядження позивача про перерахунок коштів до інших банків виконано не було. 3 березня 2015 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), на підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних, запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. Згідно виписки від 27 серпня 2015 року на поточному рахунку ОСОБА_1, відкритого на підставі укладеного договору від 1 листопада 2012 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 1 613 111, 8 грн. та 996, 56 грн., а на поточному рахунку, відкритого на підставі укладеного договору від 23 травня 2013 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 138 807, 44 доларів США. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ «Дельта Банк» ухиляється від виконання визначених законодавством та взятих на себе за укладеними між сторонами договорами зобов’язань, оскільки з листопада 2014 року і до цього часу порушує право на вільне користування належних позивачу грошових коштів, що полягає у відмові перерахунку та видачі готівкою грошових коштів з поточного рахунку, належного позивачу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у позові суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що з 3 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку, а тому захист інтересів позивача повинен відбуватися виходячи з положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Окрім того, суд касаційної інстанції зазначив, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним і підлягає застосуванню при вирішенні вказаного спору. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач, всупереч умовам та порядку укладеного з ОСОБА_4 депозитного договору, не виконав свого обов’язку по виплаті прийнятих від вкладника грошових сум (вкладів) на першу його вимогу, чим порушено майнові права позивача на належні йому кошти та передані банку за договором банківського вкладу, тому неповернуті суми коштів за договором банківського вкладу підлягають стягненню з ПАТ «Дельта Банк» у судовому порядку. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня та 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 3 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-350цс17 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-350цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B6504493282327A3C225810900316DA6
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представників: публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» – Мединського М.М., Державної іпотечної установи – Боднар О.О. та Євченко В.Є., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – Костюкова Д.І., товариства з обмеженою відповідальністю «Танк Транс» – Дудяка Р.А. та Кулака І.О., Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., Кабінету Міністрів України – Мельник А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяви Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») та Державної іпотечної установи про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15 за позовом Державної іпотечної установи до ПАТ «Дельта Банк» і Товариства з обмеженою відповідальністю «Танк Транс» (далі – ТОВ «Танк Транс»), треті особи – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Кабінет Міністрів України, за участю прокуратури м. Києва, – про визнання недійсним зарахування зустрічних однорідних вимог, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року Державна іпотечна установа звернулася до Господарського суду міста Києва із позовом до ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Танк Транс» про визнання недійсним зарахування зустрічних однорідних вимог. Позовні вимоги мотивовані тим, що заява ТОВ «Танк Транс» про припинення зобов’язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року суперечить приписам статей 215, 512, 513, 517, 601 ЦК України і статті 203 ГК України, а тому є недійсною. Рішенням Господарського суду м. Києва від 4 грудня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 грудня 2015 року залишено без змін. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що станом на момент укладення спірного правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року позивач не довів реального порушення цим договором своїх прав як заставодержателя. Крім того, відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним, оскільки зобов’язання ТОВ «Танк Транс» за кредитним договором та зобов’язання ПАТ «Дельта Банк» за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними, а позивач не довів, що в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов’язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року) не були дотримані вимоги, встановлені статтями 203, 601 ЦК України. До Верховного Суду України звернулися ПАТ «Дельта Банк» і Державна іпотечна установа із заявами про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 215, 512-514, 516-517, 601, 1066, 1068, 1071 ЦК України, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявниками надано копії постанов Вищого господарського суду України від 28 березня 2016 року у справі № 910/4339/15-г, від 23 березня 2016 року у справі № 910/27271/15, від 13 серпня 2014 року у справі № 905/7653/13, від 12 березня 2012 року у справі № 9/112, від 11 квітня 2016 року у справі № 914/2246/15, від 18 квітня 2016 року у справі № 914/2074/15, від 27 січня 2016 року у справі № 914/1053/15, від 4 травня 2016 року у справі № 910/21378/15 та від 24 травня 2016 року у справі № 902/1538/15. Також заявниками додано копії постанов Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 922/3131/14, від 6 квітня 2016 року у справі № 910/8058/15-г, від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14, від 16 лютого 2016 року в справі № 826/2043/15, в яких, на їх думку, викладені висновки щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, яким не відповідає судове рішення суду касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду України від 16 січня 2017 року справу № 910/25485/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявами ПАТ «Дельта Банк» та Державної іпотечної установи про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у цій справі. У заяві ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15, постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 4 грудня 2015 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Державна іпотечна установа в заяві просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15, постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 4 грудня 2015 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявниками доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заяви не підлягають задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалені різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимога про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, Вищий господарський суд України виходив із того, що станом на момент укладення спірного правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року позивач не довів реального порушення цим договором своїх прав як заставодержателя. Крім того, відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним, оскільки зобов’язання ТОВ «Танк Транс» за кредитним договором та зобов’язання ПАТ «Дельта Банк» за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними, а позивач не довів та не надав суду належних доказів, які б підтверджували, що в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов’язань зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 27 лютого 2015 року) не були дотримані вимоги, встановлені статтями 203, 601 ЦК України. Водночас із постанов Вищого господарського суду України від 28 березня 2016 року у справі № 910/4339/15-г, від 23 березня 2016 року у справі № 910/27271/15, від 13 серпня 2014 року у справі № 905/7653/13, від 12 березня 2012 року у справі № 9/112, від 11 квітня 2016 року у справі № 914/2246/15, від 18 квітня 2016 року у справі № 914/2074/15, від 27 січня 2016 року у справі № 914/1053/15, від 4 травня 2016 року у справі № 910/21378/15 та від 24 травня 2016 року у справі № 902/1538/15, на які посилаються заявники як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, вбачається, що вони є прийнятими внаслідок інших фактичних обставин справи, встановлених судом, та за іншого матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, аніж у справі, що переглядається. Враховуючи те, що факт подібності правовідносин у наведених заявниками випадках не підтвердився, підстави для висновку про різне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права відсутні. Аналіз змісту постанов Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 922/3131/14, від 6 квітня 2016 року у справі № 910/8058/15-г, від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14, від 16 лютого 2016 року в справі № 826/2043/15 та оскарженої постанови суду касаційної інстанції, яка є предметом перегляду в цій справі, свідчить, що правовідносини у зазначених справах не є подібними. Відтак, не знайшло підтвердження обгрунтованість посилань ПАТ «Дельта Банк» і Державної іпотечної установи як на підставу для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15, передбачену пунктом 3 частини першої статті 111-16 ГПК України. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяв ПАТ «Дельта Банк» і Державної іпотечної установи про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяв публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» і Державної іпотечної установи про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 11 липня 2016 року у справі № 910/25485/15 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 29 березня 2017 року № 3-1309гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/21C2333FB2DE76EDC225810200491251
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., за участю представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» – ОСОБА_3, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Неос Банк» про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, відшкодування шкоди та пені за заявою Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» (до зміни найменування – Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Неос Банк» (далі – ПАТ «Неос Банк»), який змінив назву на Публічне акціонерне товариство «Альтбанк» (далі – ПАТ «Альтбанк»), про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, відшкодування шкоди та пені. Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, зазначав, що 16 травня 2011 року він, ОСОБА_1, громадянин Республіки Ємен, прибув до України. 19 травня 2011 року позивач уклав з Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (після зміни найменування – ПАТ «Неос Банк») договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладнику поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США. 17 червня 2011 року позивач перерахував 227 тис. 970 доларів США на вказаний поточний рахунок, 22 червня 2011 року – 106 тис. 574 доларів США, а всього – 334 тис. 544 доларів США. Як зазначив ОСОБА_1 у своїй позовній заяві, 1 липня 2011 року він виїхав з України. Після прибуття на батьківщину він дізнався, що 1 липня 2011 року гроші в розмірі 334 тис. 544 долари США були зняті готівкою невідомими особами у відділенні № 7 ПАТ «Банк Кіпру» на підставі довіреності від 8 червня 2011 року на ім’я ОСОБА_4, виданої від імені громадянина Ємену ОСОБА_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_3), посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6. та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей за НОМЕР_4. Позивач указує, що відповідач видав його грошові кошти, що знаходилися на поточному банківському рахунку НОМЕР_2, на підставі довіреності, виданої від імені іншої особи. У зв’язку із зазначеним ОСОБА_1, вважаючи свої права порушеними, просив суд стягнути з відповідача на свою користь: заборгованість за договором банківського рахунку (з урахуванням індексу інфляції) у розмірі 337 тис. 937 доларів США 95 центів, що було еквівалентно 2 млн 700 тис. 124 грн 22 коп.; три проценти річних у розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів, що було еквівалентно 192 тис. 236 грн 76 коп., пеню в розмірі 176 тис. 437 доларів США 59 центів, що було еквівалентно 1 млн 409 тис. 736 грн 34 коп.; усього – 538 тис. 435 доларів США 21 цент, що було еквівалентно 4 млн 302 тис. 97 грн 32 коп., а також моральну шкоду в розмірі 300 тис. грн. Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 10 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 16 березня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Неос Банк» на користь ОСОБА_1 (ОСОБА_1) заборгованість за договором банківського рахунку від 19 травня 2011 року НОМЕР_1 у розмірі 334 тис. 544 доларів США 95 центів, 3 % річних від суми заборгованості за період з 1 липня 2011 року до 21 листопада 2013 року в розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів, усього – 358 тис. 603 доларів США 67 центів; у решті позову відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві ПАТ «Альтбанк» порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пунктів 2.6, 2.7, 2.9 глави 2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Альтбанк» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року та 3 червня 2015 року, постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та ПАТ «Альтбанк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 19 травня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладнику поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США для обліку коштів і здійснення операцій відповідно до вимог чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України. На вказаний поточний рахунок 17 та 22 червня 2011 року позивач особисто перерахував грошові кошти на загальну суму 334 тис. 544 доларів США. У пункті 3.1.3 договору банківського рахунку було передбачено право вкладника видати довіреність іншій особі на здійснення операцій за рахунком (на розпорядження рахунком), оформивши її згідно з вимогами чинного законодавства України. 1 липня 2011 року до банку із заявою про видачу коштів, які знаходились на зазначенму поточному рахунку, звернувся ОСОБА_4, який діяв від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 8 червня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей за НОМЕР_4. Цього ж дня на підставі зазначеної довіреності банк здійснив видаткову операцію шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на рахунку вкладника. Однак зі змісту зазначеної довіреності вбачається, що вона видана від імені ОСОБА_5 (вкладник та позивач – ОСОБА_1). Крім того, на момент видачі довіреності – 8 червня 2011 року ОСОБА_1 на території України не перебував, що підтверджується копією довідки, виданої Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, яка міститься в матеріалах справи. Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що під час здійснення видаткової операції шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на поточному рахунку позивача, на підставі вказаної довіреності банк належним чином не перевірив ні особу довірителя, ні правильності написання прізвища, ні наявності ідентифікаційного коду, що свідчить про порушення працівниками банку правил видачі грошових коштів з рахунку вкладника. Тому з відповідача підлягала стягненню на користь позивача заборгованість за договором банківського рахунку в розмірі 334 тис. 544 долари США 95 центів, а також три проценти річних від простроченої до видачі суми за період з 1 липня 2011 року до 21 листопада 2013 року в розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів. Суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку, що саме з дня зняття грошових коштів з поточного рахунку неуповноваженою особою (1 липня 2011 року) слід нараховувати три проценти річних на підставі статті 625 ЦК України. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року, наданою заявником для порівняння, було залишено без змін рішення суду апеляційної інстанції, в якому зазначено, що з наявних копій довіреності та договору-анкети не можна зробити однозначний висновок про відмінність підписів. Інші дані, що могли б викликати підозру у працівника банку щодо відсутності повноважень у представника позивача, у матеріалах справи були відсутні. У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2015 року вказано, що позивач звернувся до банку 13 лютого 2014 року із заявою про видачу його депозитного вкладу саме 17 лютого, однак кошти отримав 21 лютого 2014 року в день його звернення до каси банку. Таким чином, правові висновки суду касаційної інстанції в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року та 3 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння, та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах справ, установлених судами. Проте в наданій для порівняння постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року зазначено, що стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України передбачає нарахування процентів та індексу інфляції на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення вкладу. Оскільки суди не встановили, коли саме позивач звернувся до банку про повернення банківського вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти та індекс інфляції на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, то судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі цієї норми скасували та передали справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно із частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Відповідно до частини третьої статті 1068 ЦК України банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Суди встановили, що 19 травня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладникові поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США. 1 липня 2011 року на підставі довіреності, виданої не вкладником, а іншою особою, банк здійснив видаткову операцію шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на поточному рахунку вкладника. У матеріалах справи відсутні докази того, що й ОСОБА_1 липня 2011 року також звернувся до банку з вимогою повернути грошові кошти, які знаходилися на його поточному рахунку. Наявні лише звернення представника ОСОБА_1 до Голови Правління ПАТ «Банк Кіпру» від 12 червня та 9 липня 2012 року щодо, зокрема, повернення позивачеві грошових коштів, які знаходилися на його поточному рахунку. Таким чином, оскільки суди не встановили, коли саме ОСОБА_1 чи уповноважена ним особа звернулися до банку про повернення грошових коштів, які знаходилися на поточному рахунку НОМЕР_2, та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, то суд дійшов до передчасного висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення грошових сум з 1 липня 2011 року (дати зняття грошових коштів з поточного рахунку неуповноваженою особою) на підставі статті 625 цього Кодексу, оскільки зазначена стаття передбачає нарахування процентів на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення грошових коштів. При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Натомість у справі, рішення в якій переглядаються, суд постановив зобов’язати ПАТ «Неос Банк» видати вкладнику грошові кошти, визначені як три проценти річних за статтею 625 ЦК України, виключно в іноземній валюті – доларах США. Таким чином, суд неправильно застосував норми частини другої статті 625 ЦК України, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору в цій частині позовних вимог та проведення відповідних розрахунків, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-2829цс16 Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2829цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711764D333C555F9C22580FA0025A6D7
  16. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22ц/796/446/2017 Головуючий у 1-й інстанції - Юзькова О.Л. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі : головуючого - Шахової О.В. суддів Вербової І.М. Поливач Л.Д. при секретарі - Горак Ю.М. розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, Управління державної казначейської служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Держаної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 18 серпня 2014 року Шевченківським районним судом м. Києва винесено рішення про стягнення з ПАТ «Банк» Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 заборгованості за договорами банківських строкових вкладів, яке набрало законної чинності. 08 січня 2015 року Шевченківським районним судом м. Києва видано виконавчий лист на примусове стягнення та державним виконавцем ВДВС Шевченківського РУЮ у місті Києві відкрито виконавче провадження на примусове виконання рішення суду. На день звернення з позовом, рішення не виконано, виконавче провадження закрито у зв'язку із тим, що у ПАТ «Фінанси та Кредит» розпочато процедуру ліквідації. Виконавче провадження тривало довгий час, рішення держаного виконавця у ньому визнавались незаконними, а дії неправомірними. В порядку положень ст. 1173,1174 ЦК України, стягнути з Держава Україна в особі Державної виконавчої служби України на її користь 1 671 793,71 грн - на відшкодування майнової шкоди, шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України, відкритого в установленому порядку в Державний казначейській службі України; стягнути з Держави Україна на її користь майнову шкоду, яка полягає в матеріальних втратах від знецінення грошових коштів внаслідок інфляції у розмірі 651 999,55 грн., шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України, відкритого в установленому порядку в Державний казначейській службі України; стягнути з Держави Україна на її користь на відшкодування заподіяної моральної шкоди 50 000 грн шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України. Заочним рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу та посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів, вказує зокрема, що судом першої інстанції не було прийнято до уваги та не надано правової оцінки ряду доказів, в тому числі і письмових. Поза увагою суду залишитись обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. Інші особи в судове засідання не з'явились. Перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості позовних вимог, у зв'язку з їх недоведеністю. Проте з такими висновками суду погодитися не можливо. За приписами ст. 1 ЦПК Українизавданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність. Відповідно до ст. 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміються визначені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Згідно зі ст. 11 ЦК Україницивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Пунктом третім частини другої статті 11 ЦК Українипередбачено, що завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, як юридичний факт, є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до ст. 22 ЦК Україниособа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Згідно зі ст. 23 ЦК Україниособа має право на відшкодування й моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої,членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вона є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Як роз'яснено у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Згідно роз'яснень, наданих у п.п. 5, 9 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України). Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України). Дані статті є спеціальними, тобто в них передбачені особливості, які відрізняють її від загальних правил деліктної відповідальності. До таких особливостей можна віднести: а) Суб'єктний склад завдавачів шкоди. Суб'єктами завдання шкоди є органи державної влади, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи влади Автономної республіки Крим та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові чи службові особи. б) Завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними організаційно-розпорядчих функцій, покладених на них законами або іншими нормативними актами. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми. Ними можуть бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані. Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, шкода у зазначеній сфері може бути заподіяна і шляхом протиправної бездіяльності, оскільки в області владно-адміністративних відносин та організаційно-розпорядчих функцій вимагається активність, і неприйняття необхідних мір чи заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, може призвести до завдання шкоди. в) Завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Незаконними діяннями органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб, є діяння, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів, посадових чи службових осіб, а також бездіяльність останніх, тобто невиконання покладених на них службових, посадових обов'язків. Суб'єктом відшкодування завданої шкоди є держава, Автономна республіка Крим та орган місцевого самоврядування. Тобто, шкода відшкодовується за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної республіки Крим, бюджетів органів місцевого самоврядування. Відповідальність за шкоду, завдану органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їхніми посадовими чи службовими особами, настає незалежно від вини цих органів та осіб, тобто і при випадковому завданні. Згідно ст. 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК Українисудовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч.1 ст. 14 ЦПК України). Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. При цьому затримка у виконанні судового рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі», заява № 22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-V), у зв'язку з чим саме на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Основи організації та діяльності Державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів Державної виконавчої служби визначаються Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР(далі: Закон № 202/98-ВР). Згідно ст.ст. 1, 2 вказаного ЗаконуДержавна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб (далі - рішень) відповідно до законів України. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Відповідно до ст.ст. 3, 4 Закону № 202/98-ВРвиконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців. Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до законупідлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, безпосередньо визначаються Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-XIV (далі: Закон № 606-XIV). Відповідно до ст. 1 указаного Закону виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Законупідлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу та здійснюється державними виконавцями на підставі виконавчих документів, у тому числі й виконавчих листів, що видаються судами (ст.ст. 2, 17 Закону № 606-XIV). Таким чином виконання судових рішень - це заключна стадія цивільного процесу, тобто заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав, а згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини для визначення розумного строку розгляду справи враховується період із надходження до суду позовної заяви й до виконання рішення суду. Наведене узгоджується також з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece) указаний суд у своєму рішенні від 19 березня 1997 року зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Отже, завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом, тому перевірка вчинення таких дій державним виконавцем є фактично перевіркою дотримання положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду й належного виконання рішення суду. Поняття сторін виконавчого провадження (стягувача та боржника) містить стаття 8 Закону № 606-XIV. Згідно частини 2 зазначеної статті, стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. Основний перелік прав та обов'язків сторін виконавчого провадження наведений у статті 12 Закону № 606-XIV. Відповідно до частини 1 коментованої статті сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі під час проведення експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Права та обов'язки державних виконавців визначені законодавцем у ст. 11 Закону № 606-XIV. Відповідно до вказаної правової норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом; надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання. У процесі здійснення виконавчого провадження державний виконавець наділений широким спектром повноважень, у межах яких, зокрема має право: - проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; - з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну; - безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, у разі необхідності примусово відкривати та опечатувати такі приміщення і сховища; - накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; - накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах у банках, інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; - звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та розстрочку виконання рішення; - викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а в разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ; - накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом; - вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або від боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження; - здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами. Порядок прийняття виконавчого документа до виконання, врегульований ст. 25 Закону № 606-XIV, відповідно до частини першої якої державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, у якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом (ч. 2 ст. 25 Закону № 606-XIV). Копії постанови про відкриття виконавчого провадження надсилаються не пізніше наступного робочого дня стягувачу та боржникові (ч. 5 ст. 25 Закону № 606-XIV). За правилами ст. 20 Закону № 606-XIV виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. При цьому, право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Державний виконавець вправі провадити виконавчі дії щодо виявлення та звернення стягнення на кошти, які перебувають на рахунках та вкладах боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України. У разі якщо у процесі виконавчого провадження державним виконавцем отримано документальне підтвердження про зміну або встановлення місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника, його майна, місця його роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, та з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє на території, на яку поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець не пізніше наступного дня з моменту, коли йому стали відомі зазначені обставини, надсилає виконавчий документ за новим місцем проживання чи місцезнаходженням боржника, місцем його роботи чи місцезнаходженням майна боржника, про що повідомляє стягувачу. У разі якщо у процесі виконавчого провадження з'ясувалося, що майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, недостатньо для задоволення в повному обсязі вимог стягувача, але майно боржника виявлено на території іншого органу державної виконавчої служби, державний виконавець звертає стягнення на таке майно в порядку, передбаченому цим Законом, за погодженням з начальником відділу державної виконавчої служби, якому він підпорядкований. Про вчинення виконавчих дій на території іншого органу державної виконавчої служби державний виконавець повідомляє начальникові такого органу. Відповідно до ст. 27, 32 Закону № 606-XIV у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення. Заходами примусового виконання рішень зокрема є: звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням. Згідно ст. 30 Закону № 606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Закономпорядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону. Державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру - у двомісячний строк. Відповідно до ст. 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Особливості звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи, передбачені у Главі 5 Закону № 606-XIV. Так, відповідно до статті 65 цього Закону готівка в національній та іноземній валюті, що перебуває в касах або інших сховищах боржника - юридичної особи, підлягає невідкладному вилученню після її виявлення та складання відповідного акта державним виконавцем. Копія акта вручається представнику боржника - юридичної особи. Вилучена готівка зараховується на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби не пізніше наступного робочого дня з моменту вилучення. Державний виконавець звертає стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що перебувають у банках або інших фінансових установах, у порядку, встановленому цим Законом. Інформацію про наявні у боржника рахунки і вклади державний виконавець отримує в органах доходів і зборів, інших органах державної влади, підприємствах, установах та організаціях, які зобов'язані надати йому інформацію у триденний строк, а також за повідомленнями стягувача. Державний виконавець може звернути стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що знаходяться на його рахунках, а також на рахунках, відкритих боржником - юридичною особою через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи. За приписами ст. 66 Закону № 606-XIV у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів у обсязі, достатньому для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно, з накладенням арешту на таке майно з метою його подальшої реалізації. Відповідно до ст. 67 Закону № 606-XIV у разі ліквідації боржника - юридичної особи виконавчий документ надсилається ліквідаційній комісії (ліквідатору) для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому закономпорядку, а виконаче провадження підлягає закінченню в порядку, встановленому цим Законом. Захист прав сторін у виконавчому провадженні врегульовано ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до частини 2 коментованої правової норми збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом. Згідно ч. 3 ст. 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», якою регламентована відповідальність державних виконавців, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Як роз'яснено в п. 28 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, статті 11 Закону «Про державну виконавчу службу», частини другої статті 87 Закону про виконавче провадження, а також з положень статей 1173, 1174 ЦК і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України. Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Судом встановлено, що Шевченківським районним судом м. Києва 08 січня 2015 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення про стягнення з ПАТ «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 грошових коштів за договором банківського вкладу у сумі 1818251,25 грн., суми невиплачених відсотків за договором № 300131/30652/6-14 від 31 березня .2014 року за період з 30 червня 2014 року по 08 серпня 2014 року в розмірі 8 219,18 грн, 3% річних за період з 23 квітня 2014 року по 08 серпня 2014 року в сумі 2663,01 грн та інфляційних втрат у сумі 12 900 грн; суми відсотків за договором № 8628/370-13 від 01 липня 2013 року за період з 07 липня 2014 року по 08 серпня 2014 року в розмірі 21 369,86 грн, 3% річних за період з 07 липня 2014 року по 08 серпня 2014 року в розмірі 3390,41 грн та інфляційні втрати в сумі 5 000 грн. 14 лютого 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого документа, виданого Шевченківським районним судом м. Києва від 08 січня 2015 року про стягнення боргу у розмірі 1 871 793,71 грн. 24 грудня 2015 року заступником начальника Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві винесено постанову про закриття виконавчого провадження по стягнення з ПАТ «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 суми у розмірі 1 871 793, 71 грн. у зв'язку із прийняттям НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Фінанси та Кредит» та виконавчий документ направлено до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Рішення, бездіяльність державного виконавця ВДВС Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві у даному виконавчому провадженні, оскаржувались представником позивача та визнавались не правомірними (ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2015 року, ухвала Шевченківського районного уду м. Києва від 21 січня 2016 року, ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року). При цьому судами встановлено неправомірні дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві НідзельськоїА.В., начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Применко О.А., заступника начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Гоцій Б.І. під час проведення зазначеного виконавчого провадження. Таким чином, оскільки дії співробітників державної виконавчої служби неодноразово були визнані судовими рішеннями неправомірними і ці обставини в силу ст.61 ЦПК України не потребують доказування, а відтак - заподіяння позивачу майнової та моральної шкоди, пов'язаної з порушенням їїзаконних прав щодо своєчасного, належного та повного виконання рішення суду, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, знайшли своє підтвердження в процесі розгляду цієї цивільної справи. З огляду на вказане, враховуючи, що тривалим невиконанням судового рішення, що в подальшому призвело до унеможливлення його виконання ОСОБА_1 завдано матеріального збитку в розмірі не стягнутої на її користь суми 1 617 793,71 грн, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відшкодування вказаної суми з врахуванням інфляційних втрат за рахунок держави. Законом України „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, передбачено, що така компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Розрахунок інфляційних втрат за період з 14 лютого 2015 року по 24 грудня 2015 року (в межах заявлених позовних вимог) розраховується за наступною формулою. Сума боргу з урахуванням індекса інфляції розрахувується шляхом множення суми заборгованості на моменти її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочки виплати заборгованості.Сукупний індекс інфляції розраховується за формулою:ІІс = (ІІ1:100) х (ІІ2:100) х (ІІ3:100) х ... (ІІZ:100), деІІ-1 - індекс інфляції за перший місяць прострочки,ІІ-2 - індекс інфляції за другий місяць прострочки,ІІ-Z - індекс інфляції за останній місяць прострочки. Згідно з рекомендаціями Верховного Суду України враховується, що сума, внесена за період з 1 по 15 число місяця, індексується за період с урахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця. І якщо погашення заборгованості відбулось з 1 по 15 число місяця, інфляційна зміна розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 число місяця - інфляційна зміна розраховується з урахуванням цього місяця. У період з 14 лютого 2015 року по 24 грудня 2015 року індекс інфляції становив 1,39 %. Загальна сума заборгованості складає: 1 617 793,71 грн х 1,39 = 2 248 733,26 грн. Інфляційне збільшення заборгованості: 2 248 733,26 грн - 1 617 793,71 грн = 630 939,55 грн. Також встановлено, що позивач зазнала душевних страждань, тому згідно зі ст. 56 Конституції України має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок держави . Враховуючи характер порушення прав позивачки, глибини її душевних страждань, вимоги розумності і справедливості, колегія суддів визначила моральну шкоду в розмірі 5 000 грн. На обґрунтування зазначених висновків колегія суддів вважає за можливе послатись також на практику розгляду справ Європейським судом з прав людини, рішення якого є джерелом права в Україні. Зокрема в рішенні по справі «Ромашов проти України»від 27 липня 2004 року суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина суду. А оскільки п.1 ст.6 §1 Конвенції про права людини і основоположних свобод гарантує кожному право на суд, це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Механізм виконання судових рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (бюджетних установ) визначається Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою КМУ від 3 серпня 2011 року № 845, у редакції постанови КМУ № 45 від 30 січня 2013 р.(далі - Порядок). Згідно з п. З Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну про стягнення коштів боржників у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). Відповідно до пунктів 36-38 Порядку № 845 виконання зазначених судових рішень здійснюється Казначейством України. Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету в Казначействі України відкривається в установленому порядку відповідний рахунок за бюджетною програмою. Додатком № 3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» визначено розподіл видатків Державного бюджету України на 2017 рік, які закріплені за Державною казначейською службою України, в тому числі по коду програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 3504030 - відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Отже, стягнення зазначеної шкоди здійснюється з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030. Суд першої інстанції на зазначене належної уваги не звернув, з характером правовідносин, що виникли між сторонами цивільно-правового спору та нормами матеріального права, які регулюють ці правовідносини, належним чином не визначився, в зв'язку з чим, приймаючи рішення у справі, безпідставно відмовив у задоволенні позову. Заперечення на апеляційну скаргу з вищезазначених підстав є безпідставними та спростовуються зазначеними встановленими обставинами справи та нормами матеріального права. За таких обставин, враховуючи наведене вище, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року, не може бути визнано законним та обґрунтованим, а тому судова колегія вважає за необхідне скасувати судове рішення, та об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, з урахуванням характеру та суті допущеного відповідачем правопорушення, його правових наслідків, ступеню перенесених позивачем душевних і моральних страждань та переживань, які вочевидь мали місце, частково задовольнити заявлені нею вимоги, стягнувши з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди,завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030на її користь 2 248 733,26 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 5 000 грн - у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої їй внаслідок неправомірної бездіяльності державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві при виконанні рішення суду. Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів, ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_2, задовольнити частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди,завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030 на користь ОСОБА_1 2 248 733 (два мільйони двісті сорок вісім тисяч сімсот тридцять три), 26 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000 (п'ять тисяч) грн - у відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями та бездіяльністю відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64308653
  17. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/10904/16-ц провадження № 2/753/5534/16 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" грудня 2016 р. Дарницький районний суд м.Києва в складі головуючого судді Шклянки М.П. при секретарі Галян Л.В. розглянувши в судовому засіданні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди, В С Т А Н О В И В: Позивачка в червні 2016 року звернулась до суду з вказаним позовом до відповідача, посилаючись на те, що 14 липня 2014 року між нею та ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», головним акціонером якого є відповідач ОСОБА_3, було укладено Договір банківського вкладу «Стандарт» № 300937/43272/370-14, відповідно до умов якого Відповідачем було взято зобов'язання прийняти від Позивача грошову суму (вклад) на період з 14.07.2014 року по 19.07.2015 року та, відповідно, виплатити вкладнику - позивачу суму вкладу та проценти по ньому. В подальшому, на виконання умов договору банківського вкладу Позивачем було надано, а Відповідачем прийнято грошові кошти у сумі 44 000 (сорок чотири тисячі) Євро під 12,5 відсотків річних. 24 липня 2015 року Позивач звернулась до ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», із заявою про повернення грошових коштів та дострокового розірвання Договору банківського вкладу № 300937/43272/370-14, від 14.07.2014 р. 21 серпня 2015 року Позивачем було отримано від ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» лист, в якому банк посилаючись на несприятливі фінансово-економічні показники, відмовив у поверненні вкладу. 17 вересня 2015 року Національним банком України було прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в банку «Фінанси та кредит», про що є інформація на офіційному сайті НБУ. Таким чином, сума вкладу, а також нараховані проценти позивачу повернуті не були. Позивач вважає, що власник істотної частки банку - відповідач не вжив своєчасних та дієвих заходів щодо відновлення платоспроможності ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» та порушив вимоги ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», а тому позивач вважає, що невиплачена сума вкладу із відсотками, що в гривневому еквіваленті становить суму в розмірі 1032560,00 грн. підлягає стягненню з відповідача. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, в подальшому написав заяву про слухання справи без його участі та не заперечував щодо винесення заочного рішення. Відповідач в судове засідання не з'явився, був повідомлений належним чином,в тому числі через засоби масової інформації, причини неявки суду не повідомив. Відповідно ст..224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який був повідомлений належним чином і від якого не надійшло заяви про розгляд справи у його відсутність або якщо зазначені ним причини неявки визнані судом не поважними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Суд, дослідивши матеріали справи та наявні докази, приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що між позивачем та ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», головним акціонером якого є відповідач ОСОБА_3, було укладено Договір банківського вкладу «Стандарт» № 300937/43272/370-14, відповідно до умов якого Відповідачем було взято зобов'язання прийняти від Позивача грошову суму (вклад) на період з 14.07.2014 року по 19.07.2015 року та, відповідно, виплатити вкладнику - позивачу суму вкладу та проценти по ньому, що передбачено в п.1 Договору. На виконання умов договору банківського вкладу Позивачем було надано, а Відповідачем прийнято грошові кошти у сумі 44 000 (сорок чотири тисячі) Євро, що в гривневому еквіваленті становило 699 646,16 грн., під 12,5 відсотків річних, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. 24 липня 2015 року Позивач звернувся до ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», головним акціонером якого є ОСОБА_3 із заявою про повернення грошових коштів та дострокового розірвання Договору банківського вкладу № 300937/43272/370-14, від 14.07.2014 р. 21 серпня 2015 року Позивачем було отримано від ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» лист, в якому банк посилаючись на несприятливі фінансово-економічні показники, відмовив у поверненні вкладу. 17 вересня 2015 року Національним банком України було прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в банку «Фінанси та кредит», про що є інформація на офіційному сайті НБУ. Таким чином, позивач є особою, яка є кредитором банку в заявленому розмірі позовних вимог, оскільки станом на час розгляду справи депозити позивачу не повернуто. Фондом гарантування вкладів фізичних осіб позивачці було повернуто 200 000 грн. Зазначена сума правомірно визначена позивачем як збитки, виходячи з наступного. Згідно ч. 2, 3 ст. 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. За таких обставин, позивач є особою, яка є належним позивачем щодо позовних вимог про повернення (відшкодування) належних йому коштів у будь-який спосіб і від будь-якої особи, до якої можуть бути пред'явлені вимоги згідно чинного законодавства. Відповідно до ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та іншої майнової шкоди. Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції станом на час звернення позивача до суду, надалі - Закон) передбачено, що банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Пов'язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Позивач вважає, що в даному випадку є підстави для висновку про те, що цивільно-правову відповідальність за завдану банку (і позивачу як кредитору) шкоду мають нести, в тому числі, пов'язані з банком особи, якими є відповідач у справі. Згідно ст. 52 Закону для цілей цього Закону пов'язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Згідно ст. 2 Закону істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи; контролер - фізична або юридична особа, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу та/або голосів юридичної особи, або незалежно від формального володіння здійснювати такий вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином. Відповідно до тієї інформації, яка розміщена на сайті НБУ (http://www.bank.gov.ua/files/Shareholders/300131/300131 20150813.pdf), акціонером Банку ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», є ОСОБА_3, який є громадянином України та володіє 97.6693 % акцій банку В даному випадку, відповідач ОСОБА_3, має істотну участь у ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», тобто, є пов'язаною особою з банком в розумінні ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», оскільки здійснює пряме володіння самостійно та спільно з іншими особами і йому належить більше відсотків статутного капіталу та/або права голосу акцій юридичної особи і у сукупності має можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Визначення ж поняття істотної участі банку наведене у пункті 1.12. Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 368, за яким істотна участь у банку або іншій юридичній особі означає, що фізична або юридична особа прямо та/або опосередковано (наприклад, отримання в управління пакета акцій, набуття особою права голосу на загальних зборах акціонерів банку за дорученням акціонера (учасника) банку, який є власником істотної участі в банку тощо), самостійно чи спільно з іншими особами має: а) участь/частку в статутному капіталі банку чи іншої юридичної особи (та/або право голосу акцій, паїв, часток) у розмірі 10 і більше відсотків. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Стаття 59 ЦПК України містить поняття допустимості доказів, за якою суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. З врахуванням вищенаведеного суд дійшов висновку про те, що відповідач у справі є особою, на яку може бути покладено відповідальність за завдані позивачу збитки згідно ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно ст. 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами. Постановою Правління Національного банку України № 612 від 17.09.2015 р. Публічне акціонерне товариство «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» віднесено до категорії неплатоспроможних, тому у суду є підстави для висновку про наявність причинного зв'язку між діями відповідача як пов'язаної з банком особи, яка фактично керувала його діяльністю, та негативними наслідками, що настали для банку (в вигляді настання його неплатоспроможності) та позивача (у вигляді завдання йому збитків - неможливості розпорядження належними йому коштами) внаслідок їх діяльності. Крім визнання відповідача пов'язаною з банком особою, для притягнення їх до цивільно-правової відповідальності, передбаченоїст. 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність", необхідним є встановлення їх вини у завданні позивачу збитків (неповернення депозитів у повному обсязі), тобто, причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) та негативними наслідками. При чому, діями, що призвели до негативних наслідків у вигляді заподіяння збитків, є згідно ст. 58 Закону порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності. В даному випадку позивачем надано достатньо доказів про допущення вказаних порушень, які призвели до визнання банку неплатоспроможним. Так, відповідачем не вжито своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, не надано реальної фінансової підтримки банку, що призвело до подальшого погіршення фінансових показників його діяльності. Частина 1 статті 211 Господарського кодексу встановлює обов'язок певних осіб (засновників, учасників, власників майна, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування) вживати заходів щодо попередження неспроможності боржника. Відповідно до ч. 1 ст. 10 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до ст.ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, наслідком таких дій відповідача настала неплатоспроможність ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», що завдало збитків позивачу. Отже, позовні вимоги є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути на користь держави суму судового збору в розмірі 6890 грн. На підставі вищенаведеного та ст. ст. 15, 16, 22, 625 ЦК України, ст.ст. 2, 52, 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 10, 11, 60, 61, 212, 213, 215, 224 ЦПК України, суд,- В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди - задовольнити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 відшкодування матеріальної шкоди в сумі 1 032 560 (один міліон тридцять дві тисячі п'ятсот шістдесят) грн. Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави суму судового збору в розмірі 6890.00 грн. Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення ухвали до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63861948
  18. Державний герб України Справа № 761/26293/16-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/514/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі головуючого судді: Шкоріної О.І., суддів: Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М., при секретарі: Юрченко А.С., за участю: представника позивача - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И Л А: У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 16 грудня 2015 року позивачем в приміщенні Роздрібного безбалансового відділення № 1 ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на підставі договору-анкети б/н від 16 грудня 2015 року було розміщено банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро строком 180 днів за відсотковою ставкою 9% річних. В той же день на виконання умов Договору-Анкети, платіжним дорученням № 022ОЕВК153500005 від 16 грудня 2015 позивач вніс до банку на відкритий Договором вкладний рахунок № НОМЕР_1 відповідну суму коштів в іноземній валюті. Відповідно до умов договору, банк зобов'язаний повернути вклад разом і включно з нарахованими відсотками зі спливом строку розміщення, а саме - 13 червня 2016 року. Проте, 13 червня 2016 року відповідачем було відмовлено позивачеві в поверненні вкладу та нарахованих за вкладом відсотків. Таким чином, передбачене Договором зобов'язання з повернення вкладу було порушено відповідачем, відтак виникло прострочення боржника. В день повернення вкладу 13 червня 2016 року відповідач перерахував на поточний рахунок Позивача № НОМЕР_2 кошти вкладу у розмірі 4358,13 євро, та нараховані за вкладом відсотки у розмірі 154,13 євро, а загалом 4512,26 євро. Вважаючи переказ коштів вкладу та нарахованих за ним відсотків на поточний рахунок позивача № НОМЕР_2 належним виконанням зобов'язань за договором банківського вкладу, - відповідач відмовив позивачеві в подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого договором зобов'язання з повернення вкладу. За таких обставин, зважаючи на вимоги чинного законодавства України позивач просив суд : зобов'язати відповідача розірвати договір банківського рахунка № НОМЕР_2 від 14 квітня 2011 року; зобов'язати відповідача закритипоточний рахунок Позивача № НОМЕР_2; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_4 суму вкладу за договором від 16 грудня 2015 року, разом і включно з нарахованими за ним відсотками, -в розмірі 4512,26 євро, в валюті вкладу; стягнути з відповідача на користь позивача відсотки за користування грошовими коштами за ставкою договору 9% річних на суму вкладу та нарахованих за ним відсотків з дня витребування вкладу 13 червня 2016 року до дня ухвалення рішення. В подальшому позивач уточнив вимоги у зв'язку із виплатою банком коштів по вкладу 26 серпня 2016 року та остаточно просив: - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 10423,32 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 у відшкодування моральної (немайнової) шкоди 5000,00 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом у розмірі 85,67 Євро, 3% річних за прострочення грошового зобов»язання у розмірі 28,56 Євро, пеню за прострочення виконання зобов»язань у розмірі 10 423,32 Євро. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в дохід держави судовий збір у розмірі 2 986 грн. 97 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове, яким задовольнити вказану вимогу, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - Мальована Т.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи. В судове засідання представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не з»явився, будичи повідомленим про день та час розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.152), причини своєї неявки суду не повідомив, у зв»язку з чим колегія вважала за можливе розглянути справу у його відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.305 ЦПК України. Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 свою апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити, апеляційну скаргу ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банк» просив відхилити. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом установлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі договору-анкети б/н було розміщено у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро за відсотковою ставкою 9% річних, строком 180 днів, тобто до 13 червня 2016 року. 13 червня 2016 року ОСОБА_4 звернулась до банку з вимогою про повернення суми вкладу, а також закриття поточного рахунку. Проте, вимоги вкладника банком виконані не були. Грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами в сумі 4512, 74 Євро було повернуті позивачу 29 - 30 серпня 2016 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що зобов»язання сторін за договором припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені позивачем гроші на її вимогу у визначені договором строки не повернуті, то це дає право позивачеві на отримання процентів за користування депозитними коштами та нарахованими процентами, за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року, а також на отримання трьох процентів річних за невиконання грошового зобов»язання на підставі ст..625 ЦК України та пені на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» за цей же період в сумі, визначеної у валюті договору. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для задоволення цих вимог. Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов»язки відповідно до договору. Згідно із ч.1 ст.1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку встановлених договором. Відповідно до ст..2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із ч.1 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу ( вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку ( строковий вклад). Відповідно до ч.5 ст.1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. За умовами укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «АКПІБ» договору банківського вкладу, строк дії вкладу складав 180 днів з визначенням дати його повернення 13 червня 2016 року. Крім того, умовами договору передбачено, що повернення суми депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату повернення депозиту та на умовах визначених законодавством України. Судом установлено, що позивач в день закінчення строку дії договору - 13 червня 2016 року звернулася до банку із заявою про повернення суми вкладу та нарахованих процентів, а також про закриття поточного рахунку, чим засвідчила свої наміри припинити дію договору. У зв»язку з цим банк був зобов»язаний повернути позивачеві депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договору - 13 червня 2016 року. Проте, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» повернув кошти позивачці ОСОБА_4 лише 29 серпня 2016 року, чим порушив свої грошові зобов»язання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь ОСОБА_4 необхідно стягнути проценти по банківському вкладу за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також три проценти річних за несвоєчасне виконання грошового зобов»язання на підставі ч.2 ст.625 ЦК України. Доводи апеляційної скарги в тій частині, що з моменту перерахування коштів з банківського рахунку на поточний рахунок ОСОБА_4 ( 13 червня 2016 року), яким встановлено розмір процентів - 0,1% річних, у суду першої інстанції були відсутні підстави для нарахування за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року процентів у розмірі 9 % річних, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного. Відповідно до змісту ст..ст.526 та 1058 ЦК України зобов»язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу ( депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд ( наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов»язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов»язання, передбачену ч.2 ст.625 ЦК України ( правова позиція, висловлені Верховним Судом України у справі № 6-140цс13 від 25 грудня 2013 року). Судом установлено, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_4 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку у максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100000 грн. розпорядження позивача щодо виплати ( перерахування готівкою через касу банку) належних йому коштів вкладу не виконав, кошти не повернув. Саме по собі перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку, що зобов»язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими відсотками є виконаним. За таких обставин висновок суду першої інстанції про нарахування процентів в розмірі, встановленому договором банківського вкладу за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року є правильним. Разом з тим, колегія суддів вважає необхідним зменшити суму нарахованих відсотків за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року з 87,65 Євро до 82,74 Євро, виходячи з того, що проценти у цей період мають бути нараховані лише на суму вкладу - 4358, 13 Євро. Крім того, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати ( прострочує виконання) роботу ( надання послуги) згідно з договором, за кожний день ( кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи ( послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Верховний Суд України у справі № 6-2558цс15 від 1 червня 2016 року висловив правовий висновок, відповідно до якого положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини, які випливають із договору банківського вкладу, а тому колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з банку пені у розмірі, встановленому цим законом. Разом з тим, не можна погодитись з висновком суду першої інстанції щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута у національній валюті України. Відтак, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню пеня в сумі в сумі 295459 грн.43 коп. замість зазначеної в рішенні суду першої інстанції суми 10423,32 Євро. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в тій частині, що прострочення виконання грошового зобов»язання відбулось внаслідок обмежень щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», яка діяла з 9 червня 2016 року по 14 вересня 2016 року не заслуговують на увагу суду, виходячи з наступного. Обмеження, встановлені Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 не перешкоджали банку виконати грошове зобов»язання з повернення коштів вклади, оскільки встановлене цією Постановою добове обмеження на видачу ( отримання) готівкової валюти становить 100000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ (п.п.9 п.6 цієї Постанови). Враховуючи, що позивачка ОСОБА_4, звертаючись до банку 13 червня 2016 року з вимогою просила невідкладно видати готівкою через касу банку кошти з урахуванням обмежень, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342, - відсутні підстави вважати, що банк не міг виконати розпорядження клієнта. До того ж, виплата відповідачем в період чинності зазначеної Постанови коштів вкладнику в сумі 4512, 74 Євро ( 29-30 серпня 2016 року) дає підстави для висновку, що обмеження, встановлені Постановою НБУ від 7 червня 2016 року, не були перешкодою для виконання банком своїх зобов»язань перед вкладником 13 червня 2016 року. Доводи апеляційної скарги банку в тій частині, що розмір пені підлягає зменшенню на підставі положень ч.3 ст.551 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного судочинства, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у банку обставин, які мають істотне значення та давали б підстави суду зменшити розмір неустойки на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, відповідачем у передбаченому ст..ст.10,60 ЦПК України порядку суду не надано. Наявність Постанови Правління НБУ від 7 червня 2016 року , на яку посилається відповідач в обґрунтування своїх доводів щодо можливого застосування положень ч.3 ст.551 ЦК України, не може бути визнана істотною обставиною, що перешкоджала виконанню зобов»язань банку, з підстав викладених раніше. Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо безпідставності висновків суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то в цій рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування в цій частині відсутні. Судом установлено, що між сторонами виникли договірні правовідносини, ні договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов»язання, які і не передбачено у такому випадку відшкодування моральної шкоди нормами Закону України «Про захист прав споживачів». З урахуванням наведеного, керуючись ст. ст. . 303, 309, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,- В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року - змінити, зменшивши розмір відсотків за користування вкладом з 87,65 Євро до 82,74 Євро та визначивши розмір пені за прострочення виконання зобов»язань в сумі 295459 грн.43 коп. замість 10423,32 Євро. В іншій частині рішення залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64593987
  19. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Карпенко С.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача фінансових послуг, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року, рішення апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог станом на 25 травня 2015 року просив визнати нечинними транзакції в розмірі 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. щодо переказу 24 січня 2015 року коштів із його кредитної картки, випущеної публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»); зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути йому грошові кошти в розмірі 7 122 грн 74 коп., шляхом відновлення їх на картковому рахунку; скасувати всі проценти, пені та штрафні санкції за опротестованими транзакціями; стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» пеню в розмірі 0,1 % суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року, у розмірі 854 грн 73 коп. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 24 січня 2015 року о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. на його мобільний телефон надійшли смс-повідомлення про здійснення двох транзакцій 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. із його кредитної картки № НОМЕР_1, випущеної у ПАТ КБ «ПриватБанк». Оскільки таких транзакцій він не замовляв та не вчиняв ніяких дій для цього, то одразу ж зателефонував на гарячу лінію банку з вимогами заблокувати кредитну картку та анулювати вказані платежі. У відповідь на дзвінок працівник банку заблокував картку та пояснив, що анулювати платежі не може, бо їх уже виконано. Наступного дня він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину та до банку, але працівники останнього повідомили, що він зобов'язаний сплачувати кредит, який утворився внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб, та проценти за ним. Зазначені дії банку порушують його права як споживача фінансових послуг та призвели до завдання йому майнової та моральної шкоди. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року позов задоволено частково. Визнано дії ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині невиконання банківських послуг при користуванні платіжною кредитною карткою «Універсальна», виданою на ім'я ОСОБА_4, неправомірними. Визнано нечинною транзакцію щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із вказаної кредитної картки. Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_4 7 122 грн 73 коп., шляхом їх відновлення на його картковому рахунку. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання нечинною однієї транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із кредитної картки ПАТ КБ «ПриватБанк», виданої на ім'я ОСОБА_4, в частині відмови у скасуванні процентів, пені (штрафних санкцій), нарахованих банком за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями, в частині відмови в стягненні з ПАТ КБ «ПриватБанк» пені в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. Ухвалено в цій частині нове рішення, відповідно до якого визнано нечинними транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів з кредитної картки ОСОБА_4 № НОМЕР_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 3 053 грн 84 коп. та 4 068 грн 89 коп. Скасовано проценти, пеню (штрафні санкції), нараховані ПАТ КБ «ПриватБанк» за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 пеню в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. ПАТ КБ «ПриватБанк», не погоджуючись із рішеннями судів, подало касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, посилаючись на порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Відповідно до п п. 1, 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державоюта звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; Згідно із ч. 1 ст. 22 Закону захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Частиною 1 статті 40-1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що еквайр та емітент повинні проводити моніторинг з метою ідентифікації помилкових та неналежних переказів, суб'єктів помилкових та неналежних переказів та вжиття заходів із запобігання або припинення зазначених переказів. Згідно із п. 8 Розділу 6 Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затверджених Постановою правління Національного банку України № 705 від 5 грудня 2014 року, емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, в якому він був перед виконанням цієї операції. Відповідно до п. 7.2 Правил користування платіжними картками (далі - Правила), які є невід'ємною частиною укладеного між сторонами кредитного договору, при видачі карти банк за замовчуванням блокує можливість використання карти в мережі Інтернет, а також при здійсненні ризикових операцій у країні і за кордоном. Згідно із п. 7.3 Правил, у випадку, якщо клієнт бажає отримати можливість оплати товарів/послуг через мережу Інтернет, йому необхідно подати заявку на розблокування карткового рахунку або оформити до свого карткового рахунку додаткову Інтернет карту. Відповідно до п. 1.1.2.1.13 Умов та правил надання банківських послуг, які є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, (далі - Умови) клієнт зобов'язаний інформувати банк, а також правоохоронні органи про факти втрати карти, стікеру, ПІНу, сім-карти мобільного телефону, отримання повідомлення про їх незаконне використання. У разі настання вищевказаних випадків необхідно звернутися до відділення Банку за телефонами 3700 (безкоштовно) по Україні. Пунктом 1.1.2.1.13.1 Умов клієнт зобов'язаний негайно повідомляти банк шляхом дзвінка до колцентру (протягом 15 хвилин) інформацію, що стала відома клієнту про втрату/викрадення Карти, Стікеру PayPass, сім-карти мобільного телефону, несанкціоновані транзакції за його рахунками (а також за рахунками третіх осіб). Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин справи, а саме: після отримання смс-повідомлення про проведення транзакцій переказу грошових коштів 24 січня 2015 року на загальну суму 7 122 грн 73 коп., споживач того ж дня повідомив банк за телефоном 3700 про свою незгоду із цими транзакціями та вимогою заблокувати картку. Оскільки несанкціонована споживачем транзакція щодо переказу коштів із кредитної картки не відповідає вимогам чинного законодавства, то суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, шляхом визнання дій банку неправомірними, визнання транзакції нечинною та зобов'язання повернути банк грошові кошти, шляхом відновлення їх на картковому рахунку позивача. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про неправомірність списання грошових коштів із кредитної картки позивача з огляду на досліджений апеляційним судом лист ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 березня 2015 року за вих. № 20.1.0.0.0/7-201501278943, відповідно до якого банк погодився із тим, що за даними внутрішньої перевірки служби безпеки банку, використання оформленої на ім'я позивача платіжної картки в мережі Інтернет було здійснено третіми особами, що свідчить про відсутність волі позивача на здійснення транзакцій і є підставою для визнання зазначених транзакцій нечинними, скасування нарахованих процентів та штрафних санкцій, а також для зобов'язання відповідача повернути грошові кошти та сплатити пеню в розмірі 854 грн 73 коп. Такі висновки судів відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи. Згідно із ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що позивач дізнався про транзакції о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. 24 січня 2015 року, а до кол-центру банку звернувся лише вранці 25 січня 2015 року, а також про те, що 20 січня 2015 року з мобільного телефону позивача було оформлено заявку на реєстрацію його кредитної картки в мережі Інтернет (із долученням відповідних доказів до касаційної скарги), про що банком було зазначено в поданій, але не розглянутій апеляційним судом апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для скасування ухвалених судами рішень, оскільки судами такі доводи банку не перевірялись, відповідні докази не досліджувались. Порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи, врегульовано ст. 318 ЦПК України. З огляду на викладене, касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає відхиленню із залишенням ухвалених у справі судових рішень без змін. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/55477158
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі – ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива») про захист прав споживачів та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 13 грудня 2013 року між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, відповідно до умов якого було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_2 на суму 105 тис. грн на строк до 18 березня 2015 року. Позивач після закінчення строку дії договору 18, 27 та 30 березня 2015 року звертався до банку із заявами про повернення вкладу та відсотків за ним, проте на його вимоги відповідач не надав відповіді, не повернув коштів та не сплатив відсотків. Унаслідок безпідставного утримування коштів та позбавлення можливості розпоряджатися ними для задоволення життєвих потреб, позивачу було завдано моральної шкоди. Позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти, з яких: 105 тис. грн – сума вкладу; 223 грн 55 коп. – проценти за вкладом; 2 453 грн 55 коп. – упущена вигода; 353 грн 83 коп. – 3 % річних; 11 340 грн – інфляційні втрати; 129 150 грн – пеня та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Заочним рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором банківського вкладу № 254894 від 13 грудня 2013 року у сумі 105 тис. грн, проценти в сумі 223 грн 55 коп., 3 % річних за прострочення грошового зобов’язання в сумі 253 грн 83 коп. та інфляційні втрати в розмірі 11 340 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення несплачених відсотків в розмірі 2 453 грн 55 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 несплачені відсотки за договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 13 грудня 2013 року за період з 18 березня по 23 червня 2015 року в розмірі 837 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції в частині відмови в стягненні пені та направлення справи в цій частині на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 11 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, за умовами якого відповідач відкрив для позивача депозитний рахунок НОМЕР_2 зі строком зберігання 460 календарних днів та зі сплатою щомісячних процентів з 13 грудня 2013 року за ставкою 25 % річних, з 18 грудня 2014 року – за ставкою 3% річних, з терміном повернення вкладу – не пізніше 18 березня 2015 року. Позивач сплатив, а відповідач зарахував на зазначений рахунок кошти в сумі 105 тис. грн, що підтверджується квитанцією НОМЕР_3 від 13 грудня 2013 року. 18 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділення № 11 ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» у м. Дніпропетровську про повернення з власного поточного рахунку як суми вкладу, так і процентів за ним, а 27 та 30 березня 2015 року ОСОБА_1 повторно звертався з аналогічними заявами до банку , проте відповідач не надав жодної відповіді, не повернув коштів вкладу та не сплатив відсотків. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив умови договору, позбавивши позивача права вільно володіти та користуватися належними йому грошовими коштами, а тому для поновлення вказаного права позов підлягає задоволенню в частині виплати суми вкладу, нарахованих процентів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка встановлює відповідальність виконавця робіт (послуг) за їх невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, спірні правовідносини не регулює та не поширюється на випадки порушення зобов’язань з повернення депозитних коштів. Разом з тим у постанові Верховного Суду України, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_1, міститься правовий висновок про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає за мету створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону, у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті не лише відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, а й додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року та заочне рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П.Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Постанова від 28 вересня 2016 року № 6-1699цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A27FC648BE9F1FEDC2258043002BDEB0
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії. Зазначав, що 20 грудня 2013 року він уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір банківського вкладу НОМЕР_1 строком на один рік, сума вкладу становила 1 млн. 100 тис. грн. Після закінчення строку дії договору 25 грудня 2014 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, станом на 25 грудня 2014 року сума становила 1 146 910 грн. 3 жовтня 2014 року ОСОБА_1 уклав з відповідачем договір НОМЕР_3 про строковий банківський вклад строком на три місяці, сума вкладу становила 128 000 грн. Після закінчення строку дії цього договору 6 січня 2015 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, загальна сума на поточному рахунку дорівнювала 1 312 164 грн 65 коп. 9 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Запорізького відділення ПАТ «Дельта Банк» з вимогою виплати 1 312 164 грн 65 коп. готівкою з поточного рахунку НОМЕР_2, але йому було відмовлено у зв’язку з відсутністю коштів. 28 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір НОМЕР_4 про отримання товарного кредиту на суму 27 698 грн 90 коп. на придбання телевізора зі сплатою 1,01 % річних строком на 37 місяців. У погашення кредиту в період із січня 2013 року по лютий 2015 року ним було здійснено платежі, які проводилися в безготівковій формі з його поточного рахунку НОМЕР_2. 24 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогою здійснити грошовий переказ з його поточного рахунку НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк» на погашення всієї заборгованості за кредитом згідно з договором НОМЕР_4 у повному обсязі в розмірі 17 216 грн 69 коп., проте йому було відмовлено через дію в банку тимчасової адміністрації. Позивач просив визнати відмову ПАТ «Дельта Банк» в зарахуванні зустрічних однорідних вимог, а саме: погашення заборгованості за кредитом коштами з його поточного рахунку – такою, що не відповідає вимогам закону, та зобов’язати відповідача здійснити зарахування зустрічних вимог за кредитом і виплатити з належних йому коштів, що перебувають на його рахунку в ПАТ «Дельта Банк», суму 17 216 грн 69 коп. Також просив вважати датою погашення заборгованості за кредитом 24 березня 2015 року та визнати незаконними нараховані після 27 березня 2015 року відсотки за кредит і штрафні санкції за його непогашення. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 3 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: зобов’язано ПАТ «Дельта Банк» зарахувати вимоги за кредитним договором НОМЕР_4 від 28 грудня 2013 року за рахунок коштів, розміщених на поточному рахунку НОМЕР_2, відкритому в ПАТ «Дельта Банк» на ім’я ОСОБА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» відхилено, судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 601, 602 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Дельта Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня та 17 червня 2015 року, 20 січня та 20 липня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір строкового банківського вкладу НОМЕР_1 строком на один рік, сума вкладу становила 1 млн. 100 тис. грн. Після закінчення дії договору 25 грудня 2014 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, станом на 25 грудня 2014 року сума коштів на рахунку становила 1 146 910 грн. 3 жовтня 2014 року ОСОБА_1 уклав з ПАТ «Дельта Банк» договір НОМЕР_3 про строковий банківський вклад строком на три місяці, сума вкладу становила 128 тис. грн. Після закінчення строку дії договору 6 січня 2015 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, загальна сума на поточному рахунку дорівнювала 1 312 164 грн 65 коп. 9 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Запорізького відділення ПАТ «Дельта Банк» з вимогою виплати готівкою всі кошти з його поточного рахунку, проте йому було відмовлено у зв’язку з відсутністю коштів. 28 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір НОМЕР_4 про отримання товарного кредиту на суму 27 698 грн 90 коп. на придбання телевізора під 1,01 % річних строком на 37 місяців. У погашення кредиту в період із січня 2013 року по лютий 2015 року ним було здійснено платежі, які проводилися в безготівковій формі з його поточного рахунку. 24 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогою здійснити грошовий переказ з його поточного рахунку НОМЕР_2 в ПАТ «Дельта Банк» у погашення всієї заборгованості за отриманим кредитом згідно з договором НОМЕР_4 станом на 24 березня 2015 року в повному обсязі – у розмірі 17 216 грн 69 коп., йому було відмовлено через уведення в банк тимчасової адміністрації. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 одночасно є як кредитором на суму 1 312 164 грн 65 коп., так і боржником ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором від 28 грудня 2013 року (загальна сума отриманого кредиту 27 713 грн 90 коп.), на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку кошти позивача в сумі 1 312 164 грн 65 коп. перебували в банку на поточному рахунку НОМЕР_2, договірне списання з цього рахунку боргу ОСОБА_1 за кредитним договором передбачено умовами договору кредиту та до лютого 2015 року списання здійснювалося банком, а тому на відповідача слід покласти обов’язок зарахувати вимоги за кредитним договором НОМЕР_4 від 28 грудня 2013 року за рахунок поточного рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_2. Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня та 17 червня 2015 року, 20 січня 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій, передав справу на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити й перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, наданій заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, міститься висновок про те, що зарахування зустрічних однорідних вимог клієнта банку з банком, у якому на час такого звернення введено тимчасову адміністрацію, є неможливим відповідно до вимог статті 36 Закону, у зв’язку із чим відмова банку задовольнити таку заяву позивача є правомірною. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. З матеріалів справи вбачається, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк», згідно з яким із 3 березня 2015 року в ПАТ «Дельта Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію строком до 2 жовтня 2015 року включно. Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що кредитором банку є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинних шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі. Процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом, який є спеціальним законом, що регулює ці правовідносини. Стаття 1 Закону визначає, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку, в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 згаданої статті Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, норми наведеного Закону стосуються не лише вкладів фізичних осіб, але й регулюють будь-які відносини, що виникають у зв’язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків, у тому числі відносини з клієнтами – фізичними особами, юридичними особами, іншими учасниками господарської діяльності банку. Стаття 34 Закону встановлює, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Нормами статті 36 Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Так, відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини третьої статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів. Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними. Оскільки неправильне застосування судами зазначених норм матеріального права в справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої й другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 3 лютого 2016 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2015 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16 Відповідно до частини 5 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов’язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини 3 статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів. Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2047цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DCDDE28193A27D22C2258096004C6F26
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; - у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2735цс16 Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Піреус Банк МКБ», відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві, на постанову головного державного виконавця від 6 вересня 2013 року про закінчення виконавчого провадження за заявою публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, в с т а н о в и л и: У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на постанову про закінчення виконавчого провадження від 6 вересня 2013 року НОМЕР_1, прийняту головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві (далі – ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві) ОСОБА_2. ОСОБА_1 зазначав, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2010 року його позов до публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» (далі – ПАТ «Піреус Банк МКБ») задоволено та стягнуто на його користь 7 733 998 грн 50 коп., рішення набрало законної сили. На підставі виконавчого листа НОМЕР_2, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 8 вересня 2010 року, ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві 15 вересня 2010 року відкрив виконавче провадження НОМЕР_1. Проте постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві від 21 січня 2011 року зазначене виконавче провадження про стягнення коштів з ПАТ «Піреус Банк МКБ» закінчено. Підставою для закінчення виконавчого провадження став меморіальний ордер боржника від 22 грудня 2010 року про перерахування суми на поточний рахунок ОСОБА_1 у ПАТ «Піреус Банк МКБ». Постанова про закінчення виконавчого провадження від 21 січня 2011 року була оскаржена до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, який ухвалою від 27 квітня 2011 року НОМЕР_3 її скасував. Однак 6 вересня 2013 року державний виконавець знову прийняв постанову про закриття виконавчого провадження, підставою для ухвалення якої слугував той же меморіальний ордер, що й у постанові про закриття виконавчого провадження від 21 січня 2011 року. Кошти в сумі 7 733 998 грн 50 коп., що належить стягнути з ПАТ «Піреус Банк МКБ» на користь ОСОБА_1, останній не отримав, отже, підстави для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження відсутні, тому ОСОБА_1 просив скасувати оскаржувану постанову головного державного виконавця від 6 вересня 2013 року. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2015 року, скаргу ОСОБА_1 задоволено: скасовано постанову головного державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві ОСОБА_2 від 6 вересня 2013 року про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Піреус Банк МКБ» відхилено, вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Піреус Банк МКБ» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні скарги з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Піреус Банк МКБ» посилається на постанову Вищого адміністративного суду України від 1 квітня 2014 року, постанови Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року та 14 травня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ПАТ «Піреус Банк МКБ» ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних, господарських та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві 15 вересня 2010 року відкрив виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 8 вересня 2010 року у справі НОМЕР_2. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2010 року, яке набрало законної сили, було задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто із ПАТ «Піреус Банк МКБ» на користь позивача депозитний вклад у сумі 7 733 998 грн 50 коп. Боржнику запропоновано добровільно до 21 вересня 2010 року виконати рішення суду, перерахувавши кошти на зазначений рахунок Головного управління юстиції у м. Києві (т. 2, а. с. 4-5). Виконавче провадження НОМЕР_1 щодо стягнення з боржника на користь ОСОБА_1 7 733 998 грн 50 коп. було закінчено постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві від 21 січня 2011 року у зв’язку з перерахуванням ПАТ «Піреус Банк МКБ» коштів на поточний рахунок ОСОБА_1, відкритий у цьому ж банку, на підставі меморіального ордеру від 22 грудня 2010 року. Постанова про закінчення виконавчого провадження від 21 січня 2011 року була оскаржена ОСОБА_1 до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська; ухвалою цього суду від 27 квітня 2011 року, залишеною без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, постанова була скасована. Як на підставу закриття виконавчого провадження у постанові від 6 вересня 2013 року державний виконавець посилається на ті ж самі обставини. Задовольняючи скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що державний виконавець не вжив передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів примусового виконання рішення суду, боржник не виконав рішення суду у встановлений для добровільного виконання строк, присуджені ОСОБА_1 кошти не були вилучені у ПАТ «Піреус Банк МКБ» і ОСОБА_1 їх не отримав, вони залишились у володінні ПАТ «Піреус Банк МКБ», перерахування їх за меморіальним ордером не є належним доказом набуття ОСОБА_1 цих коштів у власність. Зазначена операція відбулась не з волі ОСОБА_1 як власника рахунку НОМЕР_4 у ПАТ «Піреус Банк МКБ», що суперечить рішенню Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2010 року. Разом з тим, у справах, судові рішення в яких надані заявником на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема постанова Вищого адміністративного суду України від 1 квітня 2014 року, розглянуто спір про скасування податкових повідомлень-рішень, постанова Вищого господарського суду України від 14 травня 2014 року прийнята у справі за позовом Управління Пенсійного фонду про стягнення надлишково перерахованої соціальної допомоги, постанова Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року – про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню. При цьому суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду апеляційної інстанції про відмову банку в позові у зв’язку з відсутністю доказів добровільного виконання ним судового рішення. Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справах, судові рішення в яких надано заявником для порівняння, наявні різні підстави та предмети позовів, встановлені різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2015 року зроблено висновок про те, що у випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника у цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів, зобов’язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. За таких обставин, надані заявником судові рішення, на які він посилається, обґрунтовуючи підстави подання заяви, їх порівняння із судовим рішенням, яке переглядається, не дають підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстави позову, змісту позовних вимог та встановлених фактичних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних відносин ухвалив різні за змістом судові рішення, або що його висновки не відповідають висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України, вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: І.С. Берднік О.В. Кривенда О.Ф. Волков Л.І. Охрімчук М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-2888цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DB9AAF9388ABCB24C2258096004C853A
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу (депозиту), відшкодування моральної шкоди та порушення кримінальної справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року в с т а н о в и л а : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра»), в якому просив зобов’язати банк виплатити належні йому кошти за договором строкового банківського вкладу від 26 листопада 2013 року в сумі 4 676,58 доларів США у цій же валюті через касу банку та зобов’язати банк виплатити йому моральну шкоду в сумі 10 тис. грн, мотивуючи позов тим, що по закінченню строку вкладу депозит не було повернуто. Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 12 листопада 2015 року заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 березня 2015 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 10810