Search the Community

Showing results for tags 'депозит'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 157 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., за участю представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» – ОСОБА_3, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Неос Банк» про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, відшкодування шкоди та пені за заявою Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» (до зміни найменування – Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Неос Банк» (далі – ПАТ «Неос Банк»), який змінив назву на Публічне акціонерне товариство «Альтбанк» (далі – ПАТ «Альтбанк»), про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, відшкодування шкоди та пені. Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, зазначав, що 16 травня 2011 року він, ОСОБА_1, громадянин Республіки Ємен, прибув до України. 19 травня 2011 року позивач уклав з Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (після зміни найменування – ПАТ «Неос Банк») договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладнику поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США. 17 червня 2011 року позивач перерахував 227 тис. 970 доларів США на вказаний поточний рахунок, 22 червня 2011 року – 106 тис. 574 доларів США, а всього – 334 тис. 544 доларів США. Як зазначив ОСОБА_1 у своїй позовній заяві, 1 липня 2011 року він виїхав з України. Після прибуття на батьківщину він дізнався, що 1 липня 2011 року гроші в розмірі 334 тис. 544 долари США були зняті готівкою невідомими особами у відділенні № 7 ПАТ «Банк Кіпру» на підставі довіреності від 8 червня 2011 року на ім’я ОСОБА_4, виданої від імені громадянина Ємену ОСОБА_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_3), посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6. та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей за НОМЕР_4. Позивач указує, що відповідач видав його грошові кошти, що знаходилися на поточному банківському рахунку НОМЕР_2, на підставі довіреності, виданої від імені іншої особи. У зв’язку із зазначеним ОСОБА_1, вважаючи свої права порушеними, просив суд стягнути з відповідача на свою користь: заборгованість за договором банківського рахунку (з урахуванням індексу інфляції) у розмірі 337 тис. 937 доларів США 95 центів, що було еквівалентно 2 млн 700 тис. 124 грн 22 коп.; три проценти річних у розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів, що було еквівалентно 192 тис. 236 грн 76 коп., пеню в розмірі 176 тис. 437 доларів США 59 центів, що було еквівалентно 1 млн 409 тис. 736 грн 34 коп.; усього – 538 тис. 435 доларів США 21 цент, що було еквівалентно 4 млн 302 тис. 97 грн 32 коп., а також моральну шкоду в розмірі 300 тис. грн. Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 10 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 16 березня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Неос Банк» на користь ОСОБА_1 (ОСОБА_1) заборгованість за договором банківського рахунку від 19 травня 2011 року НОМЕР_1 у розмірі 334 тис. 544 доларів США 95 центів, 3 % річних від суми заборгованості за період з 1 липня 2011 року до 21 листопада 2013 року в розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів, усього – 358 тис. 603 доларів США 67 центів; у решті позову відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві ПАТ «Альтбанк» порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пунктів 2.6, 2.7, 2.9 глави 2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Альтбанк» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року та 3 червня 2015 року, постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та ПАТ «Альтбанк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 19 травня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладнику поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США для обліку коштів і здійснення операцій відповідно до вимог чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України. На вказаний поточний рахунок 17 та 22 червня 2011 року позивач особисто перерахував грошові кошти на загальну суму 334 тис. 544 доларів США. У пункті 3.1.3 договору банківського рахунку було передбачено право вкладника видати довіреність іншій особі на здійснення операцій за рахунком (на розпорядження рахунком), оформивши її згідно з вимогами чинного законодавства України. 1 липня 2011 року до банку із заявою про видачу коштів, які знаходились на зазначенму поточному рахунку, звернувся ОСОБА_4, який діяв від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 8 червня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей за НОМЕР_4. Цього ж дня на підставі зазначеної довіреності банк здійснив видаткову операцію шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на рахунку вкладника. Однак зі змісту зазначеної довіреності вбачається, що вона видана від імені ОСОБА_5 (вкладник та позивач – ОСОБА_1). Крім того, на момент видачі довіреності – 8 червня 2011 року ОСОБА_1 на території України не перебував, що підтверджується копією довідки, виданої Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, яка міститься в матеріалах справи. Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що під час здійснення видаткової операції шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на поточному рахунку позивача, на підставі вказаної довіреності банк належним чином не перевірив ні особу довірителя, ні правильності написання прізвища, ні наявності ідентифікаційного коду, що свідчить про порушення працівниками банку правил видачі грошових коштів з рахунку вкладника. Тому з відповідача підлягала стягненню на користь позивача заборгованість за договором банківського рахунку в розмірі 334 тис. 544 долари США 95 центів, а також три проценти річних від простроченої до видачі суми за період з 1 липня 2011 року до 21 листопада 2013 року в розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів. Суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку, що саме з дня зняття грошових коштів з поточного рахунку неуповноваженою особою (1 липня 2011 року) слід нараховувати три проценти річних на підставі статті 625 ЦК України. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року, наданою заявником для порівняння, було залишено без змін рішення суду апеляційної інстанції, в якому зазначено, що з наявних копій довіреності та договору-анкети не можна зробити однозначний висновок про відмінність підписів. Інші дані, що могли б викликати підозру у працівника банку щодо відсутності повноважень у представника позивача, у матеріалах справи були відсутні. У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2015 року вказано, що позивач звернувся до банку 13 лютого 2014 року із заявою про видачу його депозитного вкладу саме 17 лютого, однак кошти отримав 21 лютого 2014 року в день його звернення до каси банку. Таким чином, правові висновки суду касаційної інстанції в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року та 3 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння, та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах справ, установлених судами. Проте в наданій для порівняння постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року зазначено, що стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України передбачає нарахування процентів та індексу інфляції на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення вкладу. Оскільки суди не встановили, коли саме позивач звернувся до банку про повернення банківського вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти та індекс інфляції на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, то судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі цієї норми скасували та передали справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно із частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Відповідно до частини третьої статті 1068 ЦК України банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Суди встановили, що 19 травня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладникові поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США. 1 липня 2011 року на підставі довіреності, виданої не вкладником, а іншою особою, банк здійснив видаткову операцію шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на поточному рахунку вкладника. У матеріалах справи відсутні докази того, що й ОСОБА_1 липня 2011 року також звернувся до банку з вимогою повернути грошові кошти, які знаходилися на його поточному рахунку. Наявні лише звернення представника ОСОБА_1 до Голови Правління ПАТ «Банк Кіпру» від 12 червня та 9 липня 2012 року щодо, зокрема, повернення позивачеві грошових коштів, які знаходилися на його поточному рахунку. Таким чином, оскільки суди не встановили, коли саме ОСОБА_1 чи уповноважена ним особа звернулися до банку про повернення грошових коштів, які знаходилися на поточному рахунку НОМЕР_2, та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, то суд дійшов до передчасного висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення грошових сум з 1 липня 2011 року (дати зняття грошових коштів з поточного рахунку неуповноваженою особою) на підставі статті 625 цього Кодексу, оскільки зазначена стаття передбачає нарахування процентів на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення грошових коштів. При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Натомість у справі, рішення в якій переглядаються, суд постановив зобов’язати ПАТ «Неос Банк» видати вкладнику грошові кошти, визначені як три проценти річних за статтею 625 ЦК України, виключно в іноземній валюті – доларах США. Таким чином, суд неправильно застосував норми частини другої статті 625 ЦК України, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору в цій частині позовних вимог та проведення відповідних розрахунків, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-2829цс16 Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2829цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711764D333C555F9C22580FA0025A6D7
  2. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22ц/796/446/2017 Головуючий у 1-й інстанції - Юзькова О.Л. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі : головуючого - Шахової О.В. суддів Вербової І.М. Поливач Л.Д. при секретарі - Горак Ю.М. розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, Управління державної казначейської служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Держаної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 18 серпня 2014 року Шевченківським районним судом м. Києва винесено рішення про стягнення з ПАТ «Банк» Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 заборгованості за договорами банківських строкових вкладів, яке набрало законної чинності. 08 січня 2015 року Шевченківським районним судом м. Києва видано виконавчий лист на примусове стягнення та державним виконавцем ВДВС Шевченківського РУЮ у місті Києві відкрито виконавче провадження на примусове виконання рішення суду. На день звернення з позовом, рішення не виконано, виконавче провадження закрито у зв'язку із тим, що у ПАТ «Фінанси та Кредит» розпочато процедуру ліквідації. Виконавче провадження тривало довгий час, рішення держаного виконавця у ньому визнавались незаконними, а дії неправомірними. В порядку положень ст. 1173,1174 ЦК України, стягнути з Держава Україна в особі Державної виконавчої служби України на її користь 1 671 793,71 грн - на відшкодування майнової шкоди, шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України, відкритого в установленому порядку в Державний казначейській службі України; стягнути з Держави Україна на її користь майнову шкоду, яка полягає в матеріальних втратах від знецінення грошових коштів внаслідок інфляції у розмірі 651 999,55 грн., шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України, відкритого в установленому порядку в Державний казначейській службі України; стягнути з Держави Україна на її користь на відшкодування заподіяної моральної шкоди 50 000 грн шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України. Заочним рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу та посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів, вказує зокрема, що судом першої інстанції не було прийнято до уваги та не надано правової оцінки ряду доказів, в тому числі і письмових. Поза увагою суду залишитись обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. Інші особи в судове засідання не з'явились. Перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості позовних вимог, у зв'язку з їх недоведеністю. Проте з такими висновками суду погодитися не можливо. За приписами ст. 1 ЦПК Українизавданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність. Відповідно до ст. 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміються визначені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Згідно зі ст. 11 ЦК Україницивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Пунктом третім частини другої статті 11 ЦК Українипередбачено, що завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, як юридичний факт, є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до ст. 22 ЦК Україниособа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Згідно зі ст. 23 ЦК Україниособа має право на відшкодування й моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої,членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вона є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Як роз'яснено у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Згідно роз'яснень, наданих у п.п. 5, 9 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї статті передбачає наявність інших випадків, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України). Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України). Дані статті є спеціальними, тобто в них передбачені особливості, які відрізняють її від загальних правил деліктної відповідальності. До таких особливостей можна віднести: а) Суб'єктний склад завдавачів шкоди. Суб'єктами завдання шкоди є органи державної влади, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи влади Автономної республіки Крим та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові чи службові особи. б) Завдання шкоди при здійсненні владно-адміністративних повноважень органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними організаційно-розпорядчих функцій, покладених на них законами або іншими нормативними актами. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми. Ними можуть бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані. Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, шкода у зазначеній сфері може бути заподіяна і шляхом протиправної бездіяльності, оскільки в області владно-адміністративних відносин та організаційно-розпорядчих функцій вимагається активність, і неприйняття необхідних мір чи заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, може призвести до завдання шкоди. в) Завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Незаконними діяннями органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб, є діяння, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів, посадових чи службових осіб, а також бездіяльність останніх, тобто невиконання покладених на них службових, посадових обов'язків. Суб'єктом відшкодування завданої шкоди є держава, Автономна республіка Крим та орган місцевого самоврядування. Тобто, шкода відшкодовується за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної республіки Крим, бюджетів органів місцевого самоврядування. Відповідальність за шкоду, завдану органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їхніми посадовими чи службовими особами, настає незалежно від вини цих органів та осіб, тобто і при випадковому завданні. Згідно ст. 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК Українисудовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч.1 ст. 14 ЦПК України). Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. При цьому затримка у виконанні судового рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі», заява № 22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-V), у зв'язку з чим саме на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Основи організації та діяльності Державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів Державної виконавчої служби визначаються Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР(далі: Закон № 202/98-ВР). Згідно ст.ст. 1, 2 вказаного ЗаконуДержавна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб (далі - рішень) відповідно до законів України. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Відповідно до ст.ст. 3, 4 Закону № 202/98-ВРвиконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців. Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до законупідлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, безпосередньо визначаються Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року № 606-XIV (далі: Закон № 606-XIV). Відповідно до ст. 1 указаного Закону виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Законупідлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу та здійснюється державними виконавцями на підставі виконавчих документів, у тому числі й виконавчих листів, що видаються судами (ст.ст. 2, 17 Закону № 606-XIV). Таким чином виконання судових рішень - це заключна стадія цивільного процесу, тобто заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав, а згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини для визначення розумного строку розгляду справи враховується період із надходження до суду позовної заяви й до виконання рішення суду. Наведене узгоджується також з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece) указаний суд у своєму рішенні від 19 березня 1997 року зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Отже, завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом, тому перевірка вчинення таких дій державним виконавцем є фактично перевіркою дотримання положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду й належного виконання рішення суду. Поняття сторін виконавчого провадження (стягувача та боржника) містить стаття 8 Закону № 606-XIV. Згідно частини 2 зазначеної статті, стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. Основний перелік прав та обов'язків сторін виконавчого провадження наведений у статті 12 Закону № 606-XIV. Відповідно до частини 1 коментованої статті сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі під час проведення експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом. Права та обов'язки державних виконавців визначені законодавцем у ст. 11 Закону № 606-XIV. Відповідно до вказаної правової норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом; надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання. У процесі здійснення виконавчого провадження державний виконавець наділений широким спектром повноважень, у межах яких, зокрема має право: - проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; - з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну; - безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, у разі необхідності примусово відкривати та опечатувати такі приміщення і сховища; - накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; - накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах у банках, інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; - звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та розстрочку виконання рішення; - викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а в разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ; - накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом; - вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або від боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження; - здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами. Порядок прийняття виконавчого документа до виконання, врегульований ст. 25 Закону № 606-XIV, відповідно до частини першої якої державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа державний виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, у якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом (ч. 2 ст. 25 Закону № 606-XIV). Копії постанови про відкриття виконавчого провадження надсилаються не пізніше наступного робочого дня стягувачу та боржникові (ч. 5 ст. 25 Закону № 606-XIV). За правилами ст. 20 Закону № 606-XIV виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. При цьому, право вибору місця виконання між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Державний виконавець вправі провадити виконавчі дії щодо виявлення та звернення стягнення на кошти, які перебувають на рахунках та вкладах боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України. У разі якщо у процесі виконавчого провадження державним виконавцем отримано документальне підтвердження про зміну або встановлення місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника, його майна, місця його роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, та з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє на території, на яку поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець не пізніше наступного дня з моменту, коли йому стали відомі зазначені обставини, надсилає виконавчий документ за новим місцем проживання чи місцезнаходженням боржника, місцем його роботи чи місцезнаходженням майна боржника, про що повідомляє стягувачу. У разі якщо у процесі виконавчого провадження з'ясувалося, що майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, недостатньо для задоволення в повному обсязі вимог стягувача, але майно боржника виявлено на території іншого органу державної виконавчої служби, державний виконавець звертає стягнення на таке майно в порядку, передбаченому цим Законом, за погодженням з начальником відділу державної виконавчої служби, якому він підпорядкований. Про вчинення виконавчих дій на території іншого органу державної виконавчої служби державний виконавець повідомляє начальникові такого органу. Відповідно до ст. 27, 32 Закону № 606-XIV у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення. Заходами примусового виконання рішень зокрема є: звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням. Згідно ст. 30 Закону № 606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Закономпорядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону. Державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру - у двомісячний строк. Відповідно до ст. 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Особливості звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи, передбачені у Главі 5 Закону № 606-XIV. Так, відповідно до статті 65 цього Закону готівка в національній та іноземній валюті, що перебуває в касах або інших сховищах боржника - юридичної особи, підлягає невідкладному вилученню після її виявлення та складання відповідного акта державним виконавцем. Копія акта вручається представнику боржника - юридичної особи. Вилучена готівка зараховується на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби не пізніше наступного робочого дня з моменту вилучення. Державний виконавець звертає стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що перебувають у банках або інших фінансових установах, у порядку, встановленому цим Законом. Інформацію про наявні у боржника рахунки і вклади державний виконавець отримує в органах доходів і зборів, інших органах державної влади, підприємствах, установах та організаціях, які зобов'язані надати йому інформацію у триденний строк, а також за повідомленнями стягувача. Державний виконавець може звернути стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що знаходяться на його рахунках, а також на рахунках, відкритих боржником - юридичною особою через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи. За приписами ст. 66 Закону № 606-XIV у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів у обсязі, достатньому для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно, з накладенням арешту на таке майно з метою його подальшої реалізації. Відповідно до ст. 67 Закону № 606-XIV у разі ліквідації боржника - юридичної особи виконавчий документ надсилається ліквідаційній комісії (ліквідатору) для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому закономпорядку, а виконаче провадження підлягає закінченню в порядку, встановленому цим Законом. Захист прав сторін у виконавчому провадженні врегульовано ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до частини 2 коментованої правової норми збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом. Згідно ч. 3 ст. 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», якою регламентована відповідальність державних виконавців, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Як роз'яснено в п. 28 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, статті 11 Закону «Про державну виконавчу службу», частини другої статті 87 Закону про виконавче провадження, а також з положень статей 1173, 1174 ЦК і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України. Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Судом встановлено, що Шевченківським районним судом м. Києва 08 січня 2015 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення про стягнення з ПАТ «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 грошових коштів за договором банківського вкладу у сумі 1818251,25 грн., суми невиплачених відсотків за договором № 300131/30652/6-14 від 31 березня .2014 року за період з 30 червня 2014 року по 08 серпня 2014 року в розмірі 8 219,18 грн, 3% річних за період з 23 квітня 2014 року по 08 серпня 2014 року в сумі 2663,01 грн та інфляційних втрат у сумі 12 900 грн; суми відсотків за договором № 8628/370-13 від 01 липня 2013 року за період з 07 липня 2014 року по 08 серпня 2014 року в розмірі 21 369,86 грн, 3% річних за період з 07 липня 2014 року по 08 серпня 2014 року в розмірі 3390,41 грн та інфляційні втрати в сумі 5 000 грн. 14 лютого 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого документа, виданого Шевченківським районним судом м. Києва від 08 січня 2015 року про стягнення боргу у розмірі 1 871 793,71 грн. 24 грудня 2015 року заступником начальника Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві винесено постанову про закриття виконавчого провадження по стягнення з ПАТ «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 суми у розмірі 1 871 793, 71 грн. у зв'язку із прийняттям НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Фінанси та Кредит» та виконавчий документ направлено до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Рішення, бездіяльність державного виконавця ВДВС Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві у даному виконавчому провадженні, оскаржувались представником позивача та визнавались не правомірними (ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2015 року, ухвала Шевченківського районного уду м. Києва від 21 січня 2016 року, ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року). При цьому судами встановлено неправомірні дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві НідзельськоїА.В., начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Применко О.А., заступника начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Гоцій Б.І. під час проведення зазначеного виконавчого провадження. Таким чином, оскільки дії співробітників державної виконавчої служби неодноразово були визнані судовими рішеннями неправомірними і ці обставини в силу ст.61 ЦПК України не потребують доказування, а відтак - заподіяння позивачу майнової та моральної шкоди, пов'язаної з порушенням їїзаконних прав щодо своєчасного, належного та повного виконання рішення суду, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, знайшли своє підтвердження в процесі розгляду цієї цивільної справи. З огляду на вказане, враховуючи, що тривалим невиконанням судового рішення, що в подальшому призвело до унеможливлення його виконання ОСОБА_1 завдано матеріального збитку в розмірі не стягнутої на її користь суми 1 617 793,71 грн, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відшкодування вказаної суми з врахуванням інфляційних втрат за рахунок держави. Законом України „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, передбачено, що така компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Розрахунок інфляційних втрат за період з 14 лютого 2015 року по 24 грудня 2015 року (в межах заявлених позовних вимог) розраховується за наступною формулою. Сума боргу з урахуванням індекса інфляції розрахувується шляхом множення суми заборгованості на моменти її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочки виплати заборгованості.Сукупний індекс інфляції розраховується за формулою:ІІс = (ІІ1:100) х (ІІ2:100) х (ІІ3:100) х ... (ІІZ:100), деІІ-1 - індекс інфляції за перший місяць прострочки,ІІ-2 - індекс інфляції за другий місяць прострочки,ІІ-Z - індекс інфляції за останній місяць прострочки. Згідно з рекомендаціями Верховного Суду України враховується, що сума, внесена за період з 1 по 15 число місяця, індексується за період с урахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця. І якщо погашення заборгованості відбулось з 1 по 15 число місяця, інфляційна зміна розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 число місяця - інфляційна зміна розраховується з урахуванням цього місяця. У період з 14 лютого 2015 року по 24 грудня 2015 року індекс інфляції становив 1,39 %. Загальна сума заборгованості складає: 1 617 793,71 грн х 1,39 = 2 248 733,26 грн. Інфляційне збільшення заборгованості: 2 248 733,26 грн - 1 617 793,71 грн = 630 939,55 грн. Також встановлено, що позивач зазнала душевних страждань, тому згідно зі ст. 56 Конституції України має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок держави . Враховуючи характер порушення прав позивачки, глибини її душевних страждань, вимоги розумності і справедливості, колегія суддів визначила моральну шкоду в розмірі 5 000 грн. На обґрунтування зазначених висновків колегія суддів вважає за можливе послатись також на практику розгляду справ Європейським судом з прав людини, рішення якого є джерелом права в Україні. Зокрема в рішенні по справі «Ромашов проти України»від 27 липня 2004 року суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина суду. А оскільки п.1 ст.6 §1 Конвенції про права людини і основоположних свобод гарантує кожному право на суд, це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Механізм виконання судових рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (бюджетних установ) визначається Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою КМУ від 3 серпня 2011 року № 845, у редакції постанови КМУ № 45 від 30 січня 2013 р.(далі - Порядок). Згідно з п. З Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну про стягнення коштів боржників у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). Відповідно до пунктів 36-38 Порядку № 845 виконання зазначених судових рішень здійснюється Казначейством України. Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету в Казначействі України відкривається в установленому порядку відповідний рахунок за бюджетною програмою. Додатком № 3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» визначено розподіл видатків Державного бюджету України на 2017 рік, які закріплені за Державною казначейською службою України, в тому числі по коду програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 3504030 - відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Отже, стягнення зазначеної шкоди здійснюється з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030. Суд першої інстанції на зазначене належної уваги не звернув, з характером правовідносин, що виникли між сторонами цивільно-правового спору та нормами матеріального права, які регулюють ці правовідносини, належним чином не визначився, в зв'язку з чим, приймаючи рішення у справі, безпідставно відмовив у задоволенні позову. Заперечення на апеляційну скаргу з вищезазначених підстав є безпідставними та спростовуються зазначеними встановленими обставинами справи та нормами матеріального права. За таких обставин, враховуючи наведене вище, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року, не може бути визнано законним та обґрунтованим, а тому судова колегія вважає за необхідне скасувати судове рішення, та об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, з урахуванням характеру та суті допущеного відповідачем правопорушення, його правових наслідків, ступеню перенесених позивачем душевних і моральних страждань та переживань, які вочевидь мали місце, частково задовольнити заявлені нею вимоги, стягнувши з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди,завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030на її користь 2 248 733,26 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 5 000 грн - у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої їй внаслідок неправомірної бездіяльності державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві при виконанні рішення суду. Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів, ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_2, задовольнити частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди,завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030 на користь ОСОБА_1 2 248 733 (два мільйони двісті сорок вісім тисяч сімсот тридцять три), 26 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000 (п'ять тисяч) грн - у відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями та бездіяльністю відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64308653
  3. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/10904/16-ц провадження № 2/753/5534/16 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" грудня 2016 р. Дарницький районний суд м.Києва в складі головуючого судді Шклянки М.П. при секретарі Галян Л.В. розглянувши в судовому засіданні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди, В С Т А Н О В И В: Позивачка в червні 2016 року звернулась до суду з вказаним позовом до відповідача, посилаючись на те, що 14 липня 2014 року між нею та ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», головним акціонером якого є відповідач ОСОБА_3, було укладено Договір банківського вкладу «Стандарт» № 300937/43272/370-14, відповідно до умов якого Відповідачем було взято зобов'язання прийняти від Позивача грошову суму (вклад) на період з 14.07.2014 року по 19.07.2015 року та, відповідно, виплатити вкладнику - позивачу суму вкладу та проценти по ньому. В подальшому, на виконання умов договору банківського вкладу Позивачем було надано, а Відповідачем прийнято грошові кошти у сумі 44 000 (сорок чотири тисячі) Євро під 12,5 відсотків річних. 24 липня 2015 року Позивач звернулась до ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», із заявою про повернення грошових коштів та дострокового розірвання Договору банківського вкладу № 300937/43272/370-14, від 14.07.2014 р. 21 серпня 2015 року Позивачем було отримано від ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» лист, в якому банк посилаючись на несприятливі фінансово-економічні показники, відмовив у поверненні вкладу. 17 вересня 2015 року Національним банком України було прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в банку «Фінанси та кредит», про що є інформація на офіційному сайті НБУ. Таким чином, сума вкладу, а також нараховані проценти позивачу повернуті не були. Позивач вважає, що власник істотної частки банку - відповідач не вжив своєчасних та дієвих заходів щодо відновлення платоспроможності ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» та порушив вимоги ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», а тому позивач вважає, що невиплачена сума вкладу із відсотками, що в гривневому еквіваленті становить суму в розмірі 1032560,00 грн. підлягає стягненню з відповідача. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, в подальшому написав заяву про слухання справи без його участі та не заперечував щодо винесення заочного рішення. Відповідач в судове засідання не з'явився, був повідомлений належним чином,в тому числі через засоби масової інформації, причини неявки суду не повідомив. Відповідно ст..224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який був повідомлений належним чином і від якого не надійшло заяви про розгляд справи у його відсутність або якщо зазначені ним причини неявки визнані судом не поважними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Суд, дослідивши матеріали справи та наявні докази, приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що між позивачем та ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», головним акціонером якого є відповідач ОСОБА_3, було укладено Договір банківського вкладу «Стандарт» № 300937/43272/370-14, відповідно до умов якого Відповідачем було взято зобов'язання прийняти від Позивача грошову суму (вклад) на період з 14.07.2014 року по 19.07.2015 року та, відповідно, виплатити вкладнику - позивачу суму вкладу та проценти по ньому, що передбачено в п.1 Договору. На виконання умов договору банківського вкладу Позивачем було надано, а Відповідачем прийнято грошові кошти у сумі 44 000 (сорок чотири тисячі) Євро, що в гривневому еквіваленті становило 699 646,16 грн., під 12,5 відсотків річних, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. 24 липня 2015 року Позивач звернувся до ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», головним акціонером якого є ОСОБА_3 із заявою про повернення грошових коштів та дострокового розірвання Договору банківського вкладу № 300937/43272/370-14, від 14.07.2014 р. 21 серпня 2015 року Позивачем було отримано від ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» лист, в якому банк посилаючись на несприятливі фінансово-економічні показники, відмовив у поверненні вкладу. 17 вересня 2015 року Національним банком України було прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в банку «Фінанси та кредит», про що є інформація на офіційному сайті НБУ. Таким чином, позивач є особою, яка є кредитором банку в заявленому розмірі позовних вимог, оскільки станом на час розгляду справи депозити позивачу не повернуто. Фондом гарантування вкладів фізичних осіб позивачці було повернуто 200 000 грн. Зазначена сума правомірно визначена позивачем як збитки, виходячи з наступного. Згідно ч. 2, 3 ст. 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. За таких обставин, позивач є особою, яка є належним позивачем щодо позовних вимог про повернення (відшкодування) належних йому коштів у будь-який спосіб і від будь-якої особи, до якої можуть бути пред'явлені вимоги згідно чинного законодавства. Відповідно до ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та іншої майнової шкоди. Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції станом на час звернення позивача до суду, надалі - Закон) передбачено, що банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Пов'язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Позивач вважає, що в даному випадку є підстави для висновку про те, що цивільно-правову відповідальність за завдану банку (і позивачу як кредитору) шкоду мають нести, в тому числі, пов'язані з банком особи, якими є відповідач у справі. Згідно ст. 52 Закону для цілей цього Закону пов'язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Згідно ст. 2 Закону істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи; контролер - фізична або юридична особа, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи шляхом прямого та/або опосередкованого володіння самостійно або спільно з іншими особами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 чи більше відсотків статутного капіталу та/або голосів юридичної особи, або незалежно від формального володіння здійснювати такий вплив на основі угоди чи будь-яким іншим чином. Відповідно до тієї інформації, яка розміщена на сайті НБУ (http://www.bank.gov.ua/files/Shareholders/300131/300131 20150813.pdf), акціонером Банку ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», є ОСОБА_3, який є громадянином України та володіє 97.6693 % акцій банку В даному випадку, відповідач ОСОБА_3, має істотну участь у ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», тобто, є пов'язаною особою з банком в розумінні ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», оскільки здійснює пряме володіння самостійно та спільно з іншими особами і йому належить більше відсотків статутного капіталу та/або права голосу акцій юридичної особи і у сукупності має можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Визначення ж поняття істотної участі банку наведене у пункті 1.12. Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 368, за яким істотна участь у банку або іншій юридичній особі означає, що фізична або юридична особа прямо та/або опосередковано (наприклад, отримання в управління пакета акцій, набуття особою права голосу на загальних зборах акціонерів банку за дорученням акціонера (учасника) банку, який є власником істотної участі в банку тощо), самостійно чи спільно з іншими особами має: а) участь/частку в статутному капіталі банку чи іншої юридичної особи (та/або право голосу акцій, паїв, часток) у розмірі 10 і більше відсотків. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Стаття 59 ЦПК України містить поняття допустимості доказів, за якою суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. З врахуванням вищенаведеного суд дійшов висновку про те, що відповідач у справі є особою, на яку може бути покладено відповідальність за завдані позивачу збитки згідно ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно ст. 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами. Постановою Правління Національного банку України № 612 від 17.09.2015 р. Публічне акціонерне товариство «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» віднесено до категорії неплатоспроможних, тому у суду є підстави для висновку про наявність причинного зв'язку між діями відповідача як пов'язаної з банком особи, яка фактично керувала його діяльністю, та негативними наслідками, що настали для банку (в вигляді настання його неплатоспроможності) та позивача (у вигляді завдання йому збитків - неможливості розпорядження належними йому коштами) внаслідок їх діяльності. Крім визнання відповідача пов'язаною з банком особою, для притягнення їх до цивільно-правової відповідальності, передбаченоїст. 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність", необхідним є встановлення їх вини у завданні позивачу збитків (неповернення депозитів у повному обсязі), тобто, причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) та негативними наслідками. При чому, діями, що призвели до негативних наслідків у вигляді заподіяння збитків, є згідно ст. 58 Закону порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності. В даному випадку позивачем надано достатньо доказів про допущення вказаних порушень, які призвели до визнання банку неплатоспроможним. Так, відповідачем не вжито своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, не надано реальної фінансової підтримки банку, що призвело до подальшого погіршення фінансових показників його діяльності. Частина 1 статті 211 Господарського кодексу встановлює обов'язок певних осіб (засновників, учасників, власників майна, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування) вживати заходів щодо попередження неспроможності боржника. Відповідно до ч. 1 ст. 10 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до ст.ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, наслідком таких дій відповідача настала неплатоспроможність ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», що завдало збитків позивачу. Отже, позовні вимоги є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути на користь держави суму судового збору в розмірі 6890 грн. На підставі вищенаведеного та ст. ст. 15, 16, 22, 625 ЦК України, ст.ст. 2, 52, 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 10, 11, 60, 61, 212, 213, 215, 224 ЦПК України, суд,- В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди - задовольнити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 відшкодування матеріальної шкоди в сумі 1 032 560 (один міліон тридцять дві тисячі п'ятсот шістдесят) грн. Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави суму судового збору в розмірі 6890.00 грн. Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення ухвали до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63861948
  4. Державний герб України Справа № 761/26293/16-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/514/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі головуючого судді: Шкоріної О.І., суддів: Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М., при секретарі: Юрченко А.С., за участю: представника позивача - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И Л А: У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 16 грудня 2015 року позивачем в приміщенні Роздрібного безбалансового відділення № 1 ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на підставі договору-анкети б/н від 16 грудня 2015 року було розміщено банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро строком 180 днів за відсотковою ставкою 9% річних. В той же день на виконання умов Договору-Анкети, платіжним дорученням № 022ОЕВК153500005 від 16 грудня 2015 позивач вніс до банку на відкритий Договором вкладний рахунок № НОМЕР_1 відповідну суму коштів в іноземній валюті. Відповідно до умов договору, банк зобов'язаний повернути вклад разом і включно з нарахованими відсотками зі спливом строку розміщення, а саме - 13 червня 2016 року. Проте, 13 червня 2016 року відповідачем було відмовлено позивачеві в поверненні вкладу та нарахованих за вкладом відсотків. Таким чином, передбачене Договором зобов'язання з повернення вкладу було порушено відповідачем, відтак виникло прострочення боржника. В день повернення вкладу 13 червня 2016 року відповідач перерахував на поточний рахунок Позивача № НОМЕР_2 кошти вкладу у розмірі 4358,13 євро, та нараховані за вкладом відсотки у розмірі 154,13 євро, а загалом 4512,26 євро. Вважаючи переказ коштів вкладу та нарахованих за ним відсотків на поточний рахунок позивача № НОМЕР_2 належним виконанням зобов'язань за договором банківського вкладу, - відповідач відмовив позивачеві в подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого договором зобов'язання з повернення вкладу. За таких обставин, зважаючи на вимоги чинного законодавства України позивач просив суд : зобов'язати відповідача розірвати договір банківського рахунка № НОМЕР_2 від 14 квітня 2011 року; зобов'язати відповідача закритипоточний рахунок Позивача № НОМЕР_2; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_4 суму вкладу за договором від 16 грудня 2015 року, разом і включно з нарахованими за ним відсотками, -в розмірі 4512,26 євро, в валюті вкладу; стягнути з відповідача на користь позивача відсотки за користування грошовими коштами за ставкою договору 9% річних на суму вкладу та нарахованих за ним відсотків з дня витребування вкладу 13 червня 2016 року до дня ухвалення рішення. В подальшому позивач уточнив вимоги у зв'язку із виплатою банком коштів по вкладу 26 серпня 2016 року та остаточно просив: - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 10423,32 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 у відшкодування моральної (немайнової) шкоди 5000,00 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом у розмірі 85,67 Євро, 3% річних за прострочення грошового зобов»язання у розмірі 28,56 Євро, пеню за прострочення виконання зобов»язань у розмірі 10 423,32 Євро. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в дохід держави судовий збір у розмірі 2 986 грн. 97 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове, яким задовольнити вказану вимогу, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - Мальована Т.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи. В судове засідання представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не з»явився, будичи повідомленим про день та час розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.152), причини своєї неявки суду не повідомив, у зв»язку з чим колегія вважала за можливе розглянути справу у його відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.305 ЦПК України. Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 свою апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити, апеляційну скаргу ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банк» просив відхилити. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом установлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі договору-анкети б/н було розміщено у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро за відсотковою ставкою 9% річних, строком 180 днів, тобто до 13 червня 2016 року. 13 червня 2016 року ОСОБА_4 звернулась до банку з вимогою про повернення суми вкладу, а також закриття поточного рахунку. Проте, вимоги вкладника банком виконані не були. Грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами в сумі 4512, 74 Євро було повернуті позивачу 29 - 30 серпня 2016 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що зобов»язання сторін за договором припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені позивачем гроші на її вимогу у визначені договором строки не повернуті, то це дає право позивачеві на отримання процентів за користування депозитними коштами та нарахованими процентами, за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року, а також на отримання трьох процентів річних за невиконання грошового зобов»язання на підставі ст..625 ЦК України та пені на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» за цей же період в сумі, визначеної у валюті договору. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для задоволення цих вимог. Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов»язки відповідно до договору. Згідно із ч.1 ст.1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку встановлених договором. Відповідно до ст..2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із ч.1 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу ( вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку ( строковий вклад). Відповідно до ч.5 ст.1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. За умовами укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «АКПІБ» договору банківського вкладу, строк дії вкладу складав 180 днів з визначенням дати його повернення 13 червня 2016 року. Крім того, умовами договору передбачено, що повернення суми депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату повернення депозиту та на умовах визначених законодавством України. Судом установлено, що позивач в день закінчення строку дії договору - 13 червня 2016 року звернулася до банку із заявою про повернення суми вкладу та нарахованих процентів, а також про закриття поточного рахунку, чим засвідчила свої наміри припинити дію договору. У зв»язку з цим банк був зобов»язаний повернути позивачеві депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договору - 13 червня 2016 року. Проте, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» повернув кошти позивачці ОСОБА_4 лише 29 серпня 2016 року, чим порушив свої грошові зобов»язання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь ОСОБА_4 необхідно стягнути проценти по банківському вкладу за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також три проценти річних за несвоєчасне виконання грошового зобов»язання на підставі ч.2 ст.625 ЦК України. Доводи апеляційної скарги в тій частині, що з моменту перерахування коштів з банківського рахунку на поточний рахунок ОСОБА_4 ( 13 червня 2016 року), яким встановлено розмір процентів - 0,1% річних, у суду першої інстанції були відсутні підстави для нарахування за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року процентів у розмірі 9 % річних, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного. Відповідно до змісту ст..ст.526 та 1058 ЦК України зобов»язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу ( депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд ( наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов»язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов»язання, передбачену ч.2 ст.625 ЦК України ( правова позиція, висловлені Верховним Судом України у справі № 6-140цс13 від 25 грудня 2013 року). Судом установлено, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_4 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку у максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100000 грн. розпорядження позивача щодо виплати ( перерахування готівкою через касу банку) належних йому коштів вкладу не виконав, кошти не повернув. Саме по собі перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку, що зобов»язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими відсотками є виконаним. За таких обставин висновок суду першої інстанції про нарахування процентів в розмірі, встановленому договором банківського вкладу за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року є правильним. Разом з тим, колегія суддів вважає необхідним зменшити суму нарахованих відсотків за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року з 87,65 Євро до 82,74 Євро, виходячи з того, що проценти у цей період мають бути нараховані лише на суму вкладу - 4358, 13 Євро. Крім того, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати ( прострочує виконання) роботу ( надання послуги) згідно з договором, за кожний день ( кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи ( послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Верховний Суд України у справі № 6-2558цс15 від 1 червня 2016 року висловив правовий висновок, відповідно до якого положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини, які випливають із договору банківського вкладу, а тому колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з банку пені у розмірі, встановленому цим законом. Разом з тим, не можна погодитись з висновком суду першої інстанції щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута у національній валюті України. Відтак, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню пеня в сумі в сумі 295459 грн.43 коп. замість зазначеної в рішенні суду першої інстанції суми 10423,32 Євро. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в тій частині, що прострочення виконання грошового зобов»язання відбулось внаслідок обмежень щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», яка діяла з 9 червня 2016 року по 14 вересня 2016 року не заслуговують на увагу суду, виходячи з наступного. Обмеження, встановлені Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 не перешкоджали банку виконати грошове зобов»язання з повернення коштів вклади, оскільки встановлене цією Постановою добове обмеження на видачу ( отримання) готівкової валюти становить 100000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ (п.п.9 п.6 цієї Постанови). Враховуючи, що позивачка ОСОБА_4, звертаючись до банку 13 червня 2016 року з вимогою просила невідкладно видати готівкою через касу банку кошти з урахуванням обмежень, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342, - відсутні підстави вважати, що банк не міг виконати розпорядження клієнта. До того ж, виплата відповідачем в період чинності зазначеної Постанови коштів вкладнику в сумі 4512, 74 Євро ( 29-30 серпня 2016 року) дає підстави для висновку, що обмеження, встановлені Постановою НБУ від 7 червня 2016 року, не були перешкодою для виконання банком своїх зобов»язань перед вкладником 13 червня 2016 року. Доводи апеляційної скарги банку в тій частині, що розмір пені підлягає зменшенню на підставі положень ч.3 ст.551 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного судочинства, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у банку обставин, які мають істотне значення та давали б підстави суду зменшити розмір неустойки на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, відповідачем у передбаченому ст..ст.10,60 ЦПК України порядку суду не надано. Наявність Постанови Правління НБУ від 7 червня 2016 року , на яку посилається відповідач в обґрунтування своїх доводів щодо можливого застосування положень ч.3 ст.551 ЦК України, не може бути визнана істотною обставиною, що перешкоджала виконанню зобов»язань банку, з підстав викладених раніше. Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо безпідставності висновків суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то в цій рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування в цій частині відсутні. Судом установлено, що між сторонами виникли договірні правовідносини, ні договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов»язання, які і не передбачено у такому випадку відшкодування моральної шкоди нормами Закону України «Про захист прав споживачів». З урахуванням наведеного, керуючись ст. ст. . 303, 309, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,- В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року - змінити, зменшивши розмір відсотків за користування вкладом з 87,65 Євро до 82,74 Євро та визначивши розмір пені за прострочення виконання зобов»язань в сумі 295459 грн.43 коп. замість 10423,32 Євро. В іншій частині рішення залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64593987
  5. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Карпенко С.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача фінансових послуг, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року, рішення апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог станом на 25 травня 2015 року просив визнати нечинними транзакції в розмірі 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. щодо переказу 24 січня 2015 року коштів із його кредитної картки, випущеної публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»); зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути йому грошові кошти в розмірі 7 122 грн 74 коп., шляхом відновлення їх на картковому рахунку; скасувати всі проценти, пені та штрафні санкції за опротестованими транзакціями; стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» пеню в розмірі 0,1 % суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року, у розмірі 854 грн 73 коп. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 24 січня 2015 року о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. на його мобільний телефон надійшли смс-повідомлення про здійснення двох транзакцій 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. із його кредитної картки № НОМЕР_1, випущеної у ПАТ КБ «ПриватБанк». Оскільки таких транзакцій він не замовляв та не вчиняв ніяких дій для цього, то одразу ж зателефонував на гарячу лінію банку з вимогами заблокувати кредитну картку та анулювати вказані платежі. У відповідь на дзвінок працівник банку заблокував картку та пояснив, що анулювати платежі не може, бо їх уже виконано. Наступного дня він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину та до банку, але працівники останнього повідомили, що він зобов'язаний сплачувати кредит, який утворився внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб, та проценти за ним. Зазначені дії банку порушують його права як споживача фінансових послуг та призвели до завдання йому майнової та моральної шкоди. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року позов задоволено частково. Визнано дії ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині невиконання банківських послуг при користуванні платіжною кредитною карткою «Універсальна», виданою на ім'я ОСОБА_4, неправомірними. Визнано нечинною транзакцію щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із вказаної кредитної картки. Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_4 7 122 грн 73 коп., шляхом їх відновлення на його картковому рахунку. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання нечинною однієї транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із кредитної картки ПАТ КБ «ПриватБанк», виданої на ім'я ОСОБА_4, в частині відмови у скасуванні процентів, пені (штрафних санкцій), нарахованих банком за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями, в частині відмови в стягненні з ПАТ КБ «ПриватБанк» пені в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. Ухвалено в цій частині нове рішення, відповідно до якого визнано нечинними транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів з кредитної картки ОСОБА_4 № НОМЕР_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 3 053 грн 84 коп. та 4 068 грн 89 коп. Скасовано проценти, пеню (штрафні санкції), нараховані ПАТ КБ «ПриватБанк» за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 пеню в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. ПАТ КБ «ПриватБанк», не погоджуючись із рішеннями судів, подало касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, посилаючись на порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Відповідно до п п. 1, 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державоюта звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; Згідно із ч. 1 ст. 22 Закону захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Частиною 1 статті 40-1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що еквайр та емітент повинні проводити моніторинг з метою ідентифікації помилкових та неналежних переказів, суб'єктів помилкових та неналежних переказів та вжиття заходів із запобігання або припинення зазначених переказів. Згідно із п. 8 Розділу 6 Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затверджених Постановою правління Національного банку України № 705 від 5 грудня 2014 року, емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, в якому він був перед виконанням цієї операції. Відповідно до п. 7.2 Правил користування платіжними картками (далі - Правила), які є невід'ємною частиною укладеного між сторонами кредитного договору, при видачі карти банк за замовчуванням блокує можливість використання карти в мережі Інтернет, а також при здійсненні ризикових операцій у країні і за кордоном. Згідно із п. 7.3 Правил, у випадку, якщо клієнт бажає отримати можливість оплати товарів/послуг через мережу Інтернет, йому необхідно подати заявку на розблокування карткового рахунку або оформити до свого карткового рахунку додаткову Інтернет карту. Відповідно до п. 1.1.2.1.13 Умов та правил надання банківських послуг, які є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, (далі - Умови) клієнт зобов'язаний інформувати банк, а також правоохоронні органи про факти втрати карти, стікеру, ПІНу, сім-карти мобільного телефону, отримання повідомлення про їх незаконне використання. У разі настання вищевказаних випадків необхідно звернутися до відділення Банку за телефонами 3700 (безкоштовно) по Україні. Пунктом 1.1.2.1.13.1 Умов клієнт зобов'язаний негайно повідомляти банк шляхом дзвінка до колцентру (протягом 15 хвилин) інформацію, що стала відома клієнту про втрату/викрадення Карти, Стікеру PayPass, сім-карти мобільного телефону, несанкціоновані транзакції за його рахунками (а також за рахунками третіх осіб). Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин справи, а саме: після отримання смс-повідомлення про проведення транзакцій переказу грошових коштів 24 січня 2015 року на загальну суму 7 122 грн 73 коп., споживач того ж дня повідомив банк за телефоном 3700 про свою незгоду із цими транзакціями та вимогою заблокувати картку. Оскільки несанкціонована споживачем транзакція щодо переказу коштів із кредитної картки не відповідає вимогам чинного законодавства, то суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, шляхом визнання дій банку неправомірними, визнання транзакції нечинною та зобов'язання повернути банк грошові кошти, шляхом відновлення їх на картковому рахунку позивача. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про неправомірність списання грошових коштів із кредитної картки позивача з огляду на досліджений апеляційним судом лист ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 березня 2015 року за вих. № 20.1.0.0.0/7-201501278943, відповідно до якого банк погодився із тим, що за даними внутрішньої перевірки служби безпеки банку, використання оформленої на ім'я позивача платіжної картки в мережі Інтернет було здійснено третіми особами, що свідчить про відсутність волі позивача на здійснення транзакцій і є підставою для визнання зазначених транзакцій нечинними, скасування нарахованих процентів та штрафних санкцій, а також для зобов'язання відповідача повернути грошові кошти та сплатити пеню в розмірі 854 грн 73 коп. Такі висновки судів відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи. Згідно із ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що позивач дізнався про транзакції о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. 24 січня 2015 року, а до кол-центру банку звернувся лише вранці 25 січня 2015 року, а також про те, що 20 січня 2015 року з мобільного телефону позивача було оформлено заявку на реєстрацію його кредитної картки в мережі Інтернет (із долученням відповідних доказів до касаційної скарги), про що банком було зазначено в поданій, але не розглянутій апеляційним судом апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для скасування ухвалених судами рішень, оскільки судами такі доводи банку не перевірялись, відповідні докази не досліджувались. Порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи, врегульовано ст. 318 ЦПК України. З огляду на викладене, касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає відхиленню із залишенням ухвалених у справі судових рішень без змін. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/55477158
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі – ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива») про захист прав споживачів та стягнення коштів. Позивач зазначав, що 13 грудня 2013 року між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, відповідно до умов якого було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_2 на суму 105 тис. грн на строк до 18 березня 2015 року. Позивач після закінчення строку дії договору 18, 27 та 30 березня 2015 року звертався до банку із заявами про повернення вкладу та відсотків за ним, проте на його вимоги відповідач не надав відповіді, не повернув коштів та не сплатив відсотків. Унаслідок безпідставного утримування коштів та позбавлення можливості розпоряджатися ними для задоволення життєвих потреб, позивачу було завдано моральної шкоди. Позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти, з яких: 105 тис. грн – сума вкладу; 223 грн 55 коп. – проценти за вкладом; 2 453 грн 55 коп. – упущена вигода; 353 грн 83 коп. – 3 % річних; 11 340 грн – інфляційні втрати; 129 150 грн – пеня та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Заочним рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором банківського вкладу № 254894 від 13 грудня 2013 року у сумі 105 тис. грн, проценти в сумі 223 грн 55 коп., 3 % річних за прострочення грошового зобов’язання в сумі 253 грн 83 коп. та інфляційні втрати в розмірі 11 340 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення несплачених відсотків в розмірі 2 453 грн 55 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_1 несплачені відсотки за договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 13 грудня 2013 року за період з 18 березня по 23 червня 2015 року в розмірі 837 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції в частині відмови в стягненні пені та направлення справи в цій частині на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 11 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, за умовами якого відповідач відкрив для позивача депозитний рахунок НОМЕР_2 зі строком зберігання 460 календарних днів та зі сплатою щомісячних процентів з 13 грудня 2013 року за ставкою 25 % річних, з 18 грудня 2014 року – за ставкою 3% річних, з терміном повернення вкладу – не пізніше 18 березня 2015 року. Позивач сплатив, а відповідач зарахував на зазначений рахунок кошти в сумі 105 тис. грн, що підтверджується квитанцією НОМЕР_3 від 13 грудня 2013 року. 18 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділення № 11 ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» у м. Дніпропетровську про повернення з власного поточного рахунку як суми вкладу, так і процентів за ним, а 27 та 30 березня 2015 року ОСОБА_1 повторно звертався з аналогічними заявами до банку , проте відповідач не надав жодної відповіді, не повернув коштів вкладу та не сплатив відсотків. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив умови договору, позбавивши позивача права вільно володіти та користуватися належними йому грошовими коштами, а тому для поновлення вказаного права позов підлягає задоволенню в частині виплати суми вкладу, нарахованих процентів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка встановлює відповідальність виконавця робіт (послуг) за їх невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, спірні правовідносини не регулює та не поширюється на випадки порушення зобов’язань з повернення депозитних коштів. Разом з тим у постанові Верховного Суду України, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_1, міститься правовий висновок про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає за мету створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону, у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті не лише відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, а й додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року та заочне рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 16 червня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П.Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Постанова від 28 вересня 2016 року № 6-1699цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A27FC648BE9F1FEDC2258043002BDEB0
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії. Зазначав, що 20 грудня 2013 року він уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір банківського вкладу НОМЕР_1 строком на один рік, сума вкладу становила 1 млн. 100 тис. грн. Після закінчення строку дії договору 25 грудня 2014 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, станом на 25 грудня 2014 року сума становила 1 146 910 грн. 3 жовтня 2014 року ОСОБА_1 уклав з відповідачем договір НОМЕР_3 про строковий банківський вклад строком на три місяці, сума вкладу становила 128 000 грн. Після закінчення строку дії цього договору 6 січня 2015 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, загальна сума на поточному рахунку дорівнювала 1 312 164 грн 65 коп. 9 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Запорізького відділення ПАТ «Дельта Банк» з вимогою виплати 1 312 164 грн 65 коп. готівкою з поточного рахунку НОМЕР_2, але йому було відмовлено у зв’язку з відсутністю коштів. 28 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір НОМЕР_4 про отримання товарного кредиту на суму 27 698 грн 90 коп. на придбання телевізора зі сплатою 1,01 % річних строком на 37 місяців. У погашення кредиту в період із січня 2013 року по лютий 2015 року ним було здійснено платежі, які проводилися в безготівковій формі з його поточного рахунку НОМЕР_2. 24 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогою здійснити грошовий переказ з його поточного рахунку НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк» на погашення всієї заборгованості за кредитом згідно з договором НОМЕР_4 у повному обсязі в розмірі 17 216 грн 69 коп., проте йому було відмовлено через дію в банку тимчасової адміністрації. Позивач просив визнати відмову ПАТ «Дельта Банк» в зарахуванні зустрічних однорідних вимог, а саме: погашення заборгованості за кредитом коштами з його поточного рахунку – такою, що не відповідає вимогам закону, та зобов’язати відповідача здійснити зарахування зустрічних вимог за кредитом і виплатити з належних йому коштів, що перебувають на його рахунку в ПАТ «Дельта Банк», суму 17 216 грн 69 коп. Також просив вважати датою погашення заборгованості за кредитом 24 березня 2015 року та визнати незаконними нараховані після 27 березня 2015 року відсотки за кредит і штрафні санкції за його непогашення. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 3 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: зобов’язано ПАТ «Дельта Банк» зарахувати вимоги за кредитним договором НОМЕР_4 від 28 грудня 2013 року за рахунок коштів, розміщених на поточному рахунку НОМЕР_2, відкритому в ПАТ «Дельта Банк» на ім’я ОСОБА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» відхилено, судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 601, 602 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Дельта Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня та 17 червня 2015 року, 20 січня та 20 липня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір строкового банківського вкладу НОМЕР_1 строком на один рік, сума вкладу становила 1 млн. 100 тис. грн. Після закінчення дії договору 25 грудня 2014 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок НОМЕР_2 у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, станом на 25 грудня 2014 року сума коштів на рахунку становила 1 146 910 грн. 3 жовтня 2014 року ОСОБА_1 уклав з ПАТ «Дельта Банк» договір НОМЕР_3 про строковий банківський вклад строком на три місяці, сума вкладу становила 128 тис. грн. Після закінчення строку дії договору 6 січня 2015 року суму депозиту було зараховано на його поточний рахунок у ПАТ «Дельта Банк». Ураховуючи поточний залишок, загальна сума на поточному рахунку дорівнювала 1 312 164 грн 65 коп. 9 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Запорізького відділення ПАТ «Дельта Банк» з вимогою виплати готівкою всі кошти з його поточного рахунку, проте йому було відмовлено у зв’язку з відсутністю коштів. 28 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав із ПАТ «Дельта Банк» договір НОМЕР_4 про отримання товарного кредиту на суму 27 698 грн 90 коп. на придбання телевізора під 1,01 % річних строком на 37 місяців. У погашення кредиту в період із січня 2013 року по лютий 2015 року ним було здійснено платежі, які проводилися в безготівковій формі з його поточного рахунку. 24 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогою здійснити грошовий переказ з його поточного рахунку НОМЕР_2 в ПАТ «Дельта Банк» у погашення всієї заборгованості за отриманим кредитом згідно з договором НОМЕР_4 станом на 24 березня 2015 року в повному обсязі – у розмірі 17 216 грн 69 коп., йому було відмовлено через уведення в банк тимчасової адміністрації. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 одночасно є як кредитором на суму 1 312 164 грн 65 коп., так і боржником ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором від 28 грудня 2013 року (загальна сума отриманого кредиту 27 713 грн 90 коп.), на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку кошти позивача в сумі 1 312 164 грн 65 коп. перебували в банку на поточному рахунку НОМЕР_2, договірне списання з цього рахунку боргу ОСОБА_1 за кредитним договором передбачено умовами договору кредиту та до лютого 2015 року списання здійснювалося банком, а тому на відповідача слід покласти обов’язок зарахувати вимоги за кредитним договором НОМЕР_4 від 28 грудня 2013 року за рахунок поточного рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_2. Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня та 17 червня 2015 року, 20 січня 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій, передав справу на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити й перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, наданій заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, міститься висновок про те, що зарахування зустрічних однорідних вимог клієнта банку з банком, у якому на час такого звернення введено тимчасову адміністрацію, є неможливим відповідно до вимог статті 36 Закону, у зв’язку із чим відмова банку задовольнити таку заяву позивача є правомірною. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. З матеріалів справи вбачається, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк», згідно з яким із 3 березня 2015 року в ПАТ «Дельта Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію строком до 2 жовтня 2015 року включно. Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає, що кредитором банку є юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаним злочинних шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Тобто випадки обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі. Процедуру щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульовано Законом, який є спеціальним законом, що регулює ці правовідносини. Стаття 1 Закону визначає, що цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку, в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 згаданої статті Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, норми наведеного Закону стосуються не лише вкладів фізичних осіб, але й регулюють будь-які відносини, що виникають у зв’язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків, у тому числі відносини з клієнтами – фізичними особами, юридичними особами, іншими учасниками господарської діяльності банку. Стаття 34 Закону встановлює, що Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Нормами статті 36 Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Так, відповідно до частини п’ятої статті 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов'язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини третьої статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів. Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними. Оскільки неправильне застосування судами зазначених норм матеріального права в справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої й другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 3 лютого 2016 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 грудня 2015 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2047цс16 Відповідно до частини 5 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов’язанням банку перед кредиторами. Пунктом 8 статті 26 вказаного Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань. Відповідно до частини 3 статі 46 даного Закону вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів. Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку статті 52 Закону, не допускається. Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2047цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DCDDE28193A27D22C2258096004C6F26
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію. Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; - у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; - у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2735цс16 Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Піреус Банк МКБ», відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві, на постанову головного державного виконавця від 6 вересня 2013 року про закінчення виконавчого провадження за заявою публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, в с т а н о в и л и: У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на постанову про закінчення виконавчого провадження від 6 вересня 2013 року НОМЕР_1, прийняту головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві (далі – ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві) ОСОБА_2. ОСОБА_1 зазначав, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2010 року його позов до публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» (далі – ПАТ «Піреус Банк МКБ») задоволено та стягнуто на його користь 7 733 998 грн 50 коп., рішення набрало законної сили. На підставі виконавчого листа НОМЕР_2, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 8 вересня 2010 року, ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві 15 вересня 2010 року відкрив виконавче провадження НОМЕР_1. Проте постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві від 21 січня 2011 року зазначене виконавче провадження про стягнення коштів з ПАТ «Піреус Банк МКБ» закінчено. Підставою для закінчення виконавчого провадження став меморіальний ордер боржника від 22 грудня 2010 року про перерахування суми на поточний рахунок ОСОБА_1 у ПАТ «Піреус Банк МКБ». Постанова про закінчення виконавчого провадження від 21 січня 2011 року була оскаржена до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, який ухвалою від 27 квітня 2011 року НОМЕР_3 її скасував. Однак 6 вересня 2013 року державний виконавець знову прийняв постанову про закриття виконавчого провадження, підставою для ухвалення якої слугував той же меморіальний ордер, що й у постанові про закриття виконавчого провадження від 21 січня 2011 року. Кошти в сумі 7 733 998 грн 50 коп., що належить стягнути з ПАТ «Піреус Банк МКБ» на користь ОСОБА_1, останній не отримав, отже, підстави для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження відсутні, тому ОСОБА_1 просив скасувати оскаржувану постанову головного державного виконавця від 6 вересня 2013 року. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2015 року, скаргу ОСОБА_1 задоволено: скасовано постанову головного державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві ОСОБА_2 від 6 вересня 2013 року про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Піреус Банк МКБ» відхилено, вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Піреус Банк МКБ» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні скарги з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Піреус Банк МКБ» посилається на постанову Вищого адміністративного суду України від 1 квітня 2014 року, постанови Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року та 14 травня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ПАТ «Піреус Банк МКБ» ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних, господарських та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві 15 вересня 2010 року відкрив виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 8 вересня 2010 року у справі НОМЕР_2. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2010 року, яке набрало законної сили, було задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто із ПАТ «Піреус Банк МКБ» на користь позивача депозитний вклад у сумі 7 733 998 грн 50 коп. Боржнику запропоновано добровільно до 21 вересня 2010 року виконати рішення суду, перерахувавши кошти на зазначений рахунок Головного управління юстиції у м. Києві (т. 2, а. с. 4-5). Виконавче провадження НОМЕР_1 щодо стягнення з боржника на користь ОСОБА_1 7 733 998 грн 50 коп. було закінчено постановою державного виконавця ВПВР УДВС ГУЮ у м. Києві від 21 січня 2011 року у зв’язку з перерахуванням ПАТ «Піреус Банк МКБ» коштів на поточний рахунок ОСОБА_1, відкритий у цьому ж банку, на підставі меморіального ордеру від 22 грудня 2010 року. Постанова про закінчення виконавчого провадження від 21 січня 2011 року була оскаржена ОСОБА_1 до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська; ухвалою цього суду від 27 квітня 2011 року, залишеною без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, постанова була скасована. Як на підставу закриття виконавчого провадження у постанові від 6 вересня 2013 року державний виконавець посилається на ті ж самі обставини. Задовольняючи скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що державний виконавець не вжив передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів примусового виконання рішення суду, боржник не виконав рішення суду у встановлений для добровільного виконання строк, присуджені ОСОБА_1 кошти не були вилучені у ПАТ «Піреус Банк МКБ» і ОСОБА_1 їх не отримав, вони залишились у володінні ПАТ «Піреус Банк МКБ», перерахування їх за меморіальним ордером не є належним доказом набуття ОСОБА_1 цих коштів у власність. Зазначена операція відбулась не з волі ОСОБА_1 як власника рахунку НОМЕР_4 у ПАТ «Піреус Банк МКБ», що суперечить рішенню Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2010 року. Разом з тим, у справах, судові рішення в яких надані заявником на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема постанова Вищого адміністративного суду України від 1 квітня 2014 року, розглянуто спір про скасування податкових повідомлень-рішень, постанова Вищого господарського суду України від 14 травня 2014 року прийнята у справі за позовом Управління Пенсійного фонду про стягнення надлишково перерахованої соціальної допомоги, постанова Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року – про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню. При цьому суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду апеляційної інстанції про відмову банку в позові у зв’язку з відсутністю доказів добровільного виконання ним судового рішення. Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справах, судові рішення в яких надано заявником для порівняння, наявні різні підстави та предмети позовів, встановлені різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2015 року зроблено висновок про те, що у випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника у цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів, зобов’язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. За таких обставин, надані заявником судові рішення, на які він посилається, обґрунтовуючи підстави подання заяви, їх порівняння із судовим рішенням, яке переглядається, не дають підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстави позову, змісту позовних вимог та встановлених фактичних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних відносин ухвалив різні за змістом судові рішення, або що його висновки не відповідають висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України, вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: І.С. Берднік О.В. Кривенда О.Ф. Волков Л.І. Охрімчук М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-2888цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DB9AAF9388ABCB24C2258096004C853A
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу (депозиту), відшкодування моральної шкоди та порушення кримінальної справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року в с т а н о в и л а : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра»), в якому просив зобов’язати банк виплатити належні йому кошти за договором строкового банківського вкладу від 26 листопада 2013 року в сумі 4 676,58 доларів США у цій же валюті через касу банку та зобов’язати банк виплатити йому моральну шкоду в сумі 10 тис. грн, мотивуючи позов тим, що по закінченню строку вкладу депозит не було повернуто. Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 12 листопада 2015 року заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 березня 2015 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу скасовано, прийнято нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 22, 319, 1060, 1074, 1075 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за перше півріччя 2013 року від 1 липня 2013 року та на постанову Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-140цс13. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди розглядали справу неодноразово. Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення строком на 6 місяців, який у подальшому було пролонговано ще на 6 місяців. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 вніс до ПАТ «КБ «Надра» вклад у сумі 4225 доларів США, а банк зобов’язався сплатити процентну ставку розміром 10,5 % річних. Відповідно до умов договору строк розміщення вкладу закінчився 26 листопада 2014 року. Пунктами 3.4.5, 4.9 зазначеного договору передбачено, що повернення депозитного вкладу та відсотків, нарахованих банком за користування вкладом, здійснюється шляхом перерахування банком коштів на поточний рахунок. Згідно з пунктом 2.5 договору в межах відповідного пакету послуг такий поточний рахунок банк відкрив позивачеві за домовленістю з ним для внесення коштів вкладу та перерахування банком належних вкладникові коштів. 24 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про виплату коштів в іноземній валюті за депозитним вкладом шляхом їх видачі готівкою через касу банку, однак банк не виплатив готівкою грошові кошти позивачеві в кінці строку дії вкладу, оскільки відповідно до умов договору належні позивачеві кошти було перераховано на його поточний рахунок, а з вимогою про виплату грошових коштів з поточного рахунку позивач до банку не звертався, вимог про стягнення в судовому порядку зазначених коштів не заявляв. Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що порядок виконання договору строкового банківського вкладу, який узгоджується з положеннями статті 599 та частини першої статті 1058 ЦК України, було погоджено сторонами в договорі, а тому після перерахування банком грошових сум на поточний рахунок позивача зобов’язання за договором строкового банківського вкладу було припинено у зв’язку з його з виконанням, проведеним належним чином. Водночас у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-140цс13 та від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13 викладено правовий висновок щодо застосування статті 625 ЦК України, відповідно до якого за змістом статей 526 та 1058 цього Кодексу зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів, зобов’язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування статті 625 ЦК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаної норми матеріального права колегія суддів виходить з такого. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. За змістом цієї норми закону та статті 1058 ЦК України, яка регулює правовідносини, що випливають з договору банківського вкладу, зобов’язання банку з повернення вкладу вважається виконаним, якщо вкладнику буде надана реальна можливість отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд. Суд установив, що за умовами укладеного сторонами договору банківського вкладу на ім’я вкладника було відкрито поточний банківський рахунок, на який банк мав перерахувати кошти для повернення вкладу. Також судом встановлено, що кошти були перераховані на відкритий у банку поточний банківський рахунок вкладника ОСОБА_1 в кінці строку дії вкладу (26 листопада 2014 року). При цьому суд не з’ясував, чи мав вкладник реальну можливість зняти ці кошти з рахунку готівкою або ж розраховуватися ними з допомогою платіжної банківської картки. За таких обставин висновок суду про те, що банк виконав своє грошове зобов’язання в день перерахування вкладу на поточний банківський рахунок вкладника, є помилковим. Разом з цим у цій справі позивач просив суд зобов’язати банк виплатити йому кошти готівкою у валюті вкладу (долари США) через касу банку одним платежем. Відповідно до підпункту 9 пункту 6 постанови Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 № 758 від 1 грудня 2014 року «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» (далі – Постанова НБУ № 758) уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. гривень на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Підпунктом 13 пункту 6 цієї Постанови встановлено, що видача готівкових коштів у межах України за електронними платіжними засобами, що емітовані як резидентами, так і нерезидентами, здійснюється виключно в гривнях. Постановою Правління НБУ від 6 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «НАДРА» до категорії неплатоспроможних» (далі – Постанова НБУ №83) віднесено цей банк до категорії неплатоспроможних через недокапіталізацію банку відповідно до вимог стрес-тестування та неприведення діяльності у відповідність до вимог законодавства України. Отже, за вказаними нормами права з 1 грудня 2014 року до 1 березня 2015 року резиденти України, до яких відноситься й позивач, могли отримати через електронні термінали або касу банку готівкові кошти з поточних рахунків лише в національній валюті за курсом НБУ та в межах 15 тис. грн. на добу на одного клієнта. Відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Відповідно до Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду № 14 від 9 серпня 2012 року, для отримання коштів вкладник або інша особа (представник, спадкоємець тощо) звертається до Фонду із заявою про виплату гарантованої суми відшкодування. На підставі Постанови НБУ № 83 виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення щодо запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію строком до 5 травня 2015 року. Тимчасова адміністрація діє в ПАТ «КБ «Надра» і по сьогодні, оскільки термін ліквідації банку визначено з 5 червня 2015 року по 3 червня 2020 року відповідно до постанови Правління НБУ від 4 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «НАДРА». Отже, на час звернення позивача до суду (16 березня 2015 року) у ПАТ «КБ «Надра» вже діяла тимчасова адміністрація, порядок повернення вкладів фізичним особам змінився і регулювався нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому заявник має право звернутися до тимчасової адміністрації ПАТ «КБ «Надра» з відповідною заявою, передбаченою наведеними положеннями чинного законодавства, для отримання належних йому коштів. Оскільки неправильне застосування норм чинного законодавства не призвело до прийняття неправильного по суті рішення, підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 12 листопада 2015 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 7 грудня 2016 року № 6-362цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AC59F2F6AC00E92EC2258096004C930D
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., – Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., за участю представників: позивача – Головка О.С., відповідачів – Гричаненка О.М., Поліщука В.В., третіх осіб – Поліщука В.В.,– розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 925/2011/14 за позовом ПАТ «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» до товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Альфа» (далі – ТОВ «Капрі-Альфа»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Бетта» (далі – ТОВ «Капрі-Бетта»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Косметик» (далі – ТОВ «Капрі-Косметик»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Трейд» (далі – ТОВ «Капрі-Трейд»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-2000» (далі – ТОВ «Капрі-2000), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів, – ОСОБА_1, ОСОБА_2, про стягнення солідарно коштів, в с т а н о в и л и: У листопаді 2014 року ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ним як кредитором і ТОВ «Капрі-Альфа», ТОВ «Капрі-Бетта», ТОВ «Капрі-Косметик», ТОВ «Капрі-Трейд», ТОВ «Капрі-2000» як позичальниками укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії. Кредитор умови договору виконав та перерахував позичальникам передбачені договором кредитні кошти. Натомість позичальники порушили умови цього договору: не сплачували проценти за користування кредитом із березня 2014 року та не здійснили погашення заборгованості за кредитом до 21 серпня 2014 року. ПАТ «Банк Форум» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 14 335 388, 22 грн, яка складається із: – заборгованості ТОВ «Капрі-Альфа» у сумі 2 344 059,94 грн, зокрема 2 093 000 грн простроченої заборгованості за кредитом, 213 543,34 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 37 516,60 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-Бетта» в розмірі 3 963 398,87 грн, зокрема 3 538 900 грн простроченої заборгованості за кредитом, 361 064,77 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 63 434,10 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-Косметик» у розмірі 1 867 520,31 грн, зокрема 1 667 500 грн простроченої заборгованості за кредитом, 170 130,70 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 29 889,61 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-Трейд» у розмірі 4 816 466,42 грн, зокрема 4 300 600 грн простроченої заборгованості за кредитом, 438 779,01 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 77 087,41 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-2000» у розмірі 1 343 942,68 грн, зокрема 1 200 000 грн простроченої заборгованості за кредитом, 122 432,90 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 21 509,78 грн пені за простроченим кредитом і процентами. Відповідачі проти позову заперечували та просили відмовити в його задоволенні, посилаючись на вжиття всіх залежних від них заходів для своєчасного погашення кредиту. Кредитний договір передбачає списання кредитором із будь-яких рахунків позичальників коштів на погашення кредиту; на момент введення тимчасової адміністрації в банку на рахунках відповідачів було достатньо коштів для погашення процентів за користування кредитом, проте кредитор передбаченого договором списання не здійснив, унаслідок чого утворилася заборгованість за процентами. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором між кредитором та третьою особою укладено договір застави майнових прав за договорами банківського вкладу; оскільки позивач письмово від отримання права вимоги не відмовився, до нього перейшло право вимоги на грошові кошти за договором банківського вкладу, тому зобов’язання відповідачів за кредитним договором припинено. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Банк Форум» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. На обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 915/1500/14, від 28 квітня 2015 року у справі № 924/1757/14, від 18 травня 2015 року у справі № 915/1499/14, від 23 липня 2015 року у справі № 910/23126/14, від 30 березня 2016 року у справі № 915/1079/15 та копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року у справі №160/597/15-ц, у яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 18 жовтня 2013 року між ПАТ «Банк Форум» як Кредитором та відповідачами як Позичальниками укладено кредитний договір № 1-0013/13/40-КL (далі – Кредитний договір), за умовами якого кредитор на умовах, визначених цим Договором, відкриває відновлювальну кредитну лінію, у рамках якої надає Позичальникам кредитні кошти (далі – Кредит) окремими частинами (далі – Вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, у межах визначеної цим Договором (п. 1.2) граничної суми коштів, а Позичальники зобов’язуються вчасно погашати Кредитору заборгованість за Кредитом, а також сплачувати на користь Кредитора проценти та комісії в розмірі, у строки (терміни) та на умовах, визначених цим Договором (п. 1.1). Згідно з п. 1.4 Кредитного договору кінцевий термін, до настання якого (включно) здійснюється надання Кредиту та має бути повністю погашено заборгованість за Кредитом, установлюється 21 серпня 2014 року. Пунктом 1.5.2 Кредитного договору сторони погодили, що в якості забезпечення виконання зобов’язань Позичальників за цим Договором Кредитор укладає договори застави із ОСОБА_1 щодо майнових прав (коштів), а саме: грошових коштів у доларах США в загальній сумі не менше 1 700 000,00 доларів США, що розміщені на рахунках, відкритих у Кредитора. Порядок надання Кредиту визначено п. 2.3 Кредитного договору, відповідно до якого Кредит надається шляхом перерахування Кредитором коштів із відповідного (-их) внутрішньобанківського (-их) позичкового (-их) рахунку (-ів) на поточний рахунок Позичальника, відкритий у Кредитора, у сумі, яку буде зазначено в Заявці на отримання Вибірки, зразок якої наведено в додатку 1 до Кредитного Договору. Пунктом 7.2 Кредитного договору передбачено, що при настанні випадку порушення зобов’язань Кредитор, на свій розсуд, має право вчинити певні дії, зокрема звернути стягнення на передане йому в заставу майно згідно з п. 1.5 цього Договору та задовольнити за його рахунок свої вимоги за цим Договором. Пунктом 8.7 Кредитного договору передбачено, що Позичальники за цим Договором є солідарними боржниками. 30 вересня 2013 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено Договір банківського вкладу НОМЕР_1 – сума депозиту 200 000,00 доларів США, строк розміщення депозиту з 30 вересня 2013 року по 5 жовтня 2014 року (включно). 18 жовтня 2013 року між позивачем як заставодержателем та ОСОБА_1 як заставодавцем укладено Договір застави НОМЕР_2 (майнових прав вимоги за договором банківського вкладу), предметом застави за яким є право вимоги отримання грошових коштів у сумі 200 000,00 доларів США, розміщених на рахунку в ПАТ «Банк Форум» за Договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 30 вересня 2013 року. 21 жовтня 2013 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено Договір банківського вкладу НОМЕР_3 – сума депозиту 1 100 000,00 доларів США, строк розміщення депозиту з 21 жовтня 2013 року по 26 жовтня 2014 року (включно). 21 жовтня 2013 року між позивачем як заставодержателем та ОСОБА_1 як заставодавцем укладено Договір застави НОМЕР_4 (майнових прав вимоги за договором банківського вкладу), предметом застави за яким є право вимоги отримання грошових коштів у сумі 1 100 000,00 доларів США, розміщених на рахунку в ПАТ «Банк Форум» за договором банківського вкладу НОМЕР_3 від 21 жовтня 2013 року. 22 жовтня 2013 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено Договір банківського вкладу НОМЕР_5 – сума депозиту 400 000,00 доларів США, строк розміщення депозиту з 22 жовтня 2013 року по 27 жовтня 2014 року (включно). 22 жовтня 2013 року між позивачем як заставодержателем та ОСОБА_1 як заставодавцем укладено Договір застави НОМЕР_6 (майнових прав вимоги за договором банківського вкладу), предметом застави за яким є право вимоги отримання грошових коштів у сумі 400 000,00 доларів США, розміщених на рахунку в ПАТ «Банк Форум» за договором банківського вкладу НОМЕР_5 від 22 жовтня 2013 року. Вказані договори застави укладено як засіб забезпечення виконання кредитних зобов’язань позичальників перед кредитором згідно з Кредитним договором. Пунктами 5.1, 5.2 договорів застави сторони погодили, що заставодержатель набуває права задоволення своїх вимог за рахунок предмету застави у випадку порушення заставодавцем умов цього договору та/або порушення заставодавцем умов Кредитного договору, та/або у разі настання відповідних обставин, що передбачені цим договором та/або Кредитним договором, у тому числі якщо сума наданого кредиту, процентів за користування ним, комісії та можливі неустойки і витрати не будуть погашені у встановлені Кредитним договором строки, а також в інших випадках, передбачених Кредитним договором, цим договором та чинним законодавством України. Порядок звернення стягнення на предмет застави для погашення боргу за Кредитним договором визначається заставодержателем та може здійснюватися на підставі рішення суду в порядку, установленому чинним законодавством України, або в позасудовому порядку, згідно з вимогами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень». Для задоволення вимог заставодержателя сторони домовилися про відступлення заставодавцем права вимоги, що витікає із заставленого права, на користь заставодержателя, зокрема в разі невиконання Позичальником хоча б одного із зобов’язань, передбачених Кредитним договором (у тому числі хоча б одноразового порушення порядку повернення кредиту, хоча б одноразового прострочення сплати процентів), якщо тільки заставодержатель не направить заставодавцю письмову відмову від отримання права вимоги; заставлене за договором застави право вимоги (в розмірі фактичної суми вимог заставодержателя) вважається відступленим заставодержателю без необхідності укладання будь-яких додаткових договорів між сторонами щодо такого відступлення. З моменту відступлення права вимоги на користь заставодержателя останній самостійно здійснює списання сум грошових коштів з вкладного рахунку з метою задоволення своїх вимог (п. 5.3 договорів застави). 18 та 21 жовтня 2013 року між ПАТ «Банк Форум» (Банк) та ОСОБА_1 (Клієнт) укладено Договори про внесення змін № 1 до всіх трьох Договорів банківського вкладу, у п. 2.2.1 яких сторони обумовили, що з метою погашення вимог Банку за Договором кредиту Клієнт доручає Банку здійснювати договірне списання коштів з вкладного (депозитного) рахунку. Договірне списання здійснюється з оформленням Банком відповідного розрахункового документа (меморіальний ордер тощо) без будь-яких додаткових погоджень Клієнта. При договірному списанні за Договором Банк одночасно виступатиме і отримувачем коштів, і банком отримувача. Згідно з довідкою ПАТ «Банк Форум» від 1 грудня 2014 року на ім’я ОСОБА_1 відкрито: – депозитний рахунок в іноземній валюті, згідно з договором банківського вкладу від 21 жовтня 2013 року НОМЕР_3, залишок коштів на рахунку станом на 14 березня 2014 року та 16 травня 2014 року становив 1 100 000 доларів США; – депозитний рахунок в іноземній валюті, згідно з договором банківського вкладу НОМЕР_5 від 22 жовтня 2013 року, залишок коштів на рахунку станом на 14 березня 2014 року та 16 травня 2014 року становив 400 000 доларів США; – депозитний рахунок в іноземній валюті, згідно з договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 30 вересня 2013 року, залишок коштів на рахунку станом на 14 березня 2014 року та 16 травня 2014 року становив 200 000 доларів США. Постановою Правління Національного банку України від 13 березня 2014 року № 135 ПАТ «Банк Форум» віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду від 14 березня 2014 року № 14 розпочато процедуру виведення ПАТ «Банк Форум» із ринку та запроваджено тимчасову адміністрацію з 14 березня 2014 року по 13 червня 2014 року. Прострочена заборгованість відповідачів перед позивачем за Кредитним договором виникла 1 квітня 2014 року – це прострочені проценти за користування кредитом за березень 2014 року і в подальшому простроченими ставали проценти за кожний місяць користування кредитом та суми кредиту із 22 серпня 2014 року, тобто із наступного дня після дати, установленої в Кредитному договорі. До 1 квітня 2014 року прострочена заборгованість відповідачів була відсутня. 31 березня 2014 року відповідачі звернулися до ПАТ «Банк Форум» із заявами про перерахування коштів з їх поточних рахунків у цьому банку на погашення процентів за користування кредитом, посилаючись на встановлене в Кредитному договорі доручення клієнта здійснювати Банком договірне списання коштів із поточного рахунку на погашення боргу за Кредитним договором. Станом на 14 березня 2014 року (тобто на день введення тимчасової адміністрації) на рахунках у відповідачів знаходилися кошти в загальній сумі 2 134 457,96 грн. 16 червня 2014 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 49 про початок ліквідації ПАТ «Банк Форум» із 16 червня 2014 року на підставі постанови Правління Національного банку України від 13 червня 2014 року № 355 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 28 травня 2015 року № 106 продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум» на 1 рік до 16 червня 2016 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року № 840 продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум» на два роки до 15 червня 2018 року включно. Уповноваженою особою Фонду ОСОБА_1 включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредиторські вимоги на суму 20 499 274,08 грн включено до четвертої черги. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачем фактично реалізовано право застави шляхом переходу права вимоги грошових коштів на користь позивача за договорами банківського вкладу, укладеними із ОСОБА_1, що призвело до задоволення вимог позивача за Кредитним договором. Право вимоги коштів за банківськими вкладами перейшло до банку відповідно до договорів застави автоматично після порушення Позичальниками зобов’язань за Кредитним договором. Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що набуття банком права на депозитні вклади ОСОБА_1 призвело до поєднання боржника і кредитора в одній особі. Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії ухвали у справі № 160/597/15-ц, суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_6 до товариства та банку про визнання виконаним зобов’язання за кредитним договором і визнання за ОСОБА_6 права кредитора. Рішення мотивовано тим, що умови договорів застави майнових прав на грошові кошти, розміщені на вкладному рахунку (з дорученням здійснювати договірне списання на погашення заборгованості за кредитним договором), та відступлення права вимоги на грошові кошти за договором банківського вкладу надають банку право одержати кошти для погашення кредиторської заборгованості за рахунок заставного майна, але не зобов’язують їх одержувати саме за рахунок цього майна; позивачем не надано доказів погашення кредиту за рахунок заставного майна; судових рішень про звернення стягнення на заставне майно судами не ухвалювалося. У справі № 915/1079/15 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення первісного позову банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором та про відмову в задоволенні зустрічного позову товариства до банку про визнання зобов’язання з повернення кредитних коштів припиненим. Задовольняючи первісний позов, суди виходили із неналежного виконання товариством зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди виходили із того, що між банком та ОСОБА_4 на забезпечення виконання кредитного договору укладено договір застави майнових прав за договором банківського вкладу, проте передбачення в договорі застави порядку звернення стягнення на предмет застави за договором про відступлення права вимоги не свідчить про припинення зобов’язання щодо погашення кредитної заборгованості, оскільки звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору; предметом договору застави не були питання припинення зобов’язань боржника; положення ст. 606 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) щодо поєднання кредитора та боржника в одній особі не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. У справі № 915/1500/14 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про задоволення позову банку до товариства про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку (послуг із розрахунково-касових операцій) з огляду на те, що із введенням тимчасової адміністрації в банку останній не має права самостійно списати кошти з рахунку відповідача на підставі положень договору. Щодо посилань відповідача на неналежне виконання банком умов банківського рахунку, яке полягало у відмові у виконанні розпоряджень щодо перерахування сум із цього рахунку, суд зазначив, що після запровадження тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема за майновими зобов’язаннями, які здійснюються виключно в межах процедури ліквідації банку. У справі № 924/1757/14 за позовом банку до приватного підприємства про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке рішення суд мотивував тим, що судами не враховано положення Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та договору банківського рахунку, якими передбачено право банку, а не обов’язок на договірне списання коштів із рахунку клієнта. Разом із тим, здійснення банком операцій з коштами на рахунку клієнта обмежено у зв’язку із введенням тимчасової адміністрації та під час ліквідації банку. У справі № 915/1499/14 за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за обслуговування рахунку суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, дійшов висновків, аналогічних висновкам у справах № 915/1500/14, № 924/1757/14. У справі № 910/23126/14 за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову. Такого висновку суди дійшли з огляду на те, що зобов’язання за кредитним договором із повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування не були виконані ні відповідачем як позичальником, ні третьою особою як поручителем відповідача. Договірне списання грошових коштів з поточного рахунку поручителя в рахунок погашення заборгованості позичальника, передбачене договором поруки, є правом банку, а не обов’язком, яке банк не міг реалізувати ні під час тимчасової адміністрації з огляду на встановлену законом заборону здійснювати списання грошових коштів кредиторів банку під час тимчасової адміністрації, ні під час процедури ліквідації банку, під час якої задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку черговості, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). За змістом положень ст.ст. 1048, 1049, 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, і саме обставини та підстави виникнення/погашення, наявності/відсутності цієї заборгованості підлягають з’ясуванню при вирішенні такого спору. Отже, з’ясувавши, що на день введення тимчасової адміністрації, тобто на час виникнення спірних правовідносин, у відповідачів (боржників за спірним кредитним договором) заборгованості перед банком не було, суд дійшов передчасного висновку про фактичне припинення зобов’язань за Кредитним договором у зв’язку із реалізацією права застави шляхом задоволення вимог позивача за Кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за Договорами банківського вкладу. Неправильне застосування судом норм матеріального права полягає в наступному. За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі – Закон у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону на період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності уповноваженій Фонду і діють у визначених нею межах та порядку. Указаним Законом установлено певні особливості та обмеження в діяльності банку з дня запровадження в ньому тимчасової адміністрації та ліквідаційної процедури. Зокрема, ч. 5 ст. 36 Закону встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (ч. 5 ст. 34 зазначеного Закону). Отже, з огляду на викладене суду необхідно було дати належну правовому оцінку тому факту, що уповноваженою особою Фонду заставодавця ОСОБА_1 включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредиторські вимоги на суму 20 499 274,08 грн включено до четвертої черги відповідно до положень Закону щодо погашення кредиторської та дебіторської заборгованості банку під час здійснення ліквідаційної процедури. Крім того, згідно зі ст. 572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Аналогічні положення містяться у ст.ст. 1, 19 Закону України «Про заставу». З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням п. 7.2 Кредитного договору, п.п. 5.1, 5.2 Договорів застави щодо права, а не обов’язку банку звернути стягнення на предмет застави в разі порушення позичальниками умов Кредитного договору та щодо можливості задоволення Кредитором своїх вимог одним зі способів на його вибір. Тобто звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. Отже, у справі, що розглядається, суд зазначених положень не врахував та дійшов передчасного висновку про можливість реалізації банком права на заставлене майно шляхом списання грошових коштів із депозитних рахунків заставодавця, відкритих у цьому банку, із зарахуванням таких коштів у рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором під час здійснення тимчасової адміністрації та процедури ліквідації в банку. Посилання суду першої та апеляційної інстанцій на поєднання боржника та кредитора в одній особі та припинення зобов’язань за Кредитним договором у межах вартості предмета застави не відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16 та від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. Ураховуючи зазначене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, постановлені у справі, що розглядається, підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32– 34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає йому ухвалити нове рішення, а тому справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з п.п. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 925/2011/14 задовольнити частково. Рішення господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року скасувати. Справу № 925/2011/14 передати на новий розгляд до Господарського суду Черкаської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 3-1286гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/312EE2D795E633D8C2258097002CFC2D
  12. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/2588/16-ц пр. № 2/759/2394/16 07 грудня 2016 року Святошинський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді: Шум Л.М. при секретарі: Прокопенко Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк» про стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИВ: Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 у лютому 2016 р. звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути на користь його довірителя суму коштів у розмірі 192 301,37 грн. та 181 301,31 долар США, що разом в еквіваленті за курсом НБУ станом на 21.11.2014 р. становить 2 929 951,15 грн. У жовтні 2016 р. представник позивача ОСОБА_5 звернулась до суду із заявою про збільшення позовних вимог, у якій просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 4 625 131,12 грн. (а.с. 83). Представник позивача в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 19.03.2014 р. між сторонами було укладено Договір про відкриття банківського рахунку та обслуговування платіжної картки фізичної особи НОМЕР_3 та видано платіжну картку Visa Classic NOPERS NEW. Також, 19.03.2014 р. між позивачем було укладено Договір банківського вкладу «З любов'ю VAB! «Квартальний» №762408/2014 (в доларах США) з сумою початкового вкладу в розмірі 101 301,37 доларів США та датою вимоги вкладу - 19.04.2015 р. Також, 06.05.2014 р. між сторонами було укладено Договір банківського вкладу «Марафон лояльності максимум доходу» №787717/2014 (в національній валюті), сума початкового вкладу - 392 301,37 грн., дата вимоги вкладу - 06 серпня 2014 року. 19.09.2014 р. між тими ж сторонами було укладено Договір банківського вкладу «НВУ «Щомісячний» №845920/2014 (в доларах США), сума вкладу - 30 000,00 дол. США, дата повернення вкладу - 19 жовтня 2015 року. Далі представник позивача зазначає, що 20.11.2014 р. постановою правління НБУ №733 банк було визнано неплатоспроможним, проте, до теперішнього часу грошові кошти в повному обсязі повернуті не були, отримано лише гарантовану суму в розмірі 200 000, 00 грн. Відповідно до листа банку за підписом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_6 від 02.09.2016 р. №05-43143 залишки коштів на рахунках позивача склали 4 625 131,12 грн. Представник позивача в судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог, посилаючись на те, що з 21.11.2014 р. в ПАТ «ВіЕйБі Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію, а відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20.03.2015 р. №63 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк», тому всі вимоги щодо отримання вкладів необхідно вирішувати в порядку, передбаченому нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Представник третьої особи зазначив, що вважає правильним розглядати вимоги щодо повернення вкладів з урахуванням положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суд, заслухавши представників сторін та дослідивши матеріали справи, прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. Встановлено, що 19.03.2014 р. між позивачем ОСОБА_1 та ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (скорочена назва ПАТ «ВіЕйБі Банк») було укладено Договір про відкриття банківського рахунку та обслуговування платіжної картки фізичної особи НОМЕР_3, на підставі якого відкрито поточний рахунок НОМЕР_3 та видано міжнародну платіжну картку Visa Classic NOPERS NEW (а.с. 6). Також, 19.03.2014 р. між позивачем та банком було укладено Договір банківського вкладу «З любов'ю VAB! «Квартальний» №762408/2014 (в доларах США), предметом якого відповідно до п. 1.1 є розміщення вкладником ОСОБА_1 в банку строкового вкладу на строк 13 місяців з дня укладення договору із щомісячною виплатою процентів 12% річних, з четвертого по тринадцятий місяці - 2% річних. Для обліку вкладу банк відкриває на ім'я позивача вкладний рахунок НОМЕР_4 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_5 для перерахування нарахованих процентів та вкладу по закінченню строку його дії (п. 1.2 Договору). Сума початкового вкладу становить 101 301,37 дол. США (п. 1.3 Договору), дата вимоги вкладу - 19 квітня 2015 року (п. 1.7 Договору). (а.с. 7). Також судом встановлено, що 06.05.2014 р. між позивачем та банком було укладено Договір банківського вкладу «Марафон лояльності максимум доходу» №787717/2014 (в національній валюті), згідно з умовами якого розміщено строковий вклад строком на три місяці з дня укладення договору із щомісячною виплатою процентів в розмірі 27% річних (п. 1.1 та п. 1.5 договору). ПАТ «ВіЕйБі Банк» згідно з п. 1.2 договору відкриває на ім'я вкладника вкладний рахунок НОМЕР_7 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_6 для перерахування нарахованих процентів за збереження вкладу та вкладу по закінченню строку його дії. Відповідно до п. 1.3 та п. 1.7 договору сума початкового вкладу - 392 301,37 грн., дата вимоги вкладу - 06.08.2014 р., передбачена автопролонгація (а.с. 8). Крім того, 19.09.2014 р. між ОСОБА_1 та ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» було укладено Договір банківського вкладу «НВУ «Щомісячний» №845920/2014 (в доларах США) (п. 1.1 договору). Згідно з п. 1.1 та п. 1.2 договору Банк відкриває вкладний рахунок НОМЕР_8 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_5 для отримання вкладу та нарахованих, але вчасно не отриманих відсотків по закінченню строку дії договору. Сума початкового вкладу становить 30 000,00 дол. США, стандартна відсоткова ставка - 10,65% річних, дата вимоги вкладу - 19 жовтня 2015 року (п. 1.3, п. 1.5, п. 1.7 договору) (а.с. 9). Судом також встановлено, 19.09.2014 р. між позивачем та банком було укладено Договір банківського вкладу «НВУ «Квартальний» №845918/2014 (в доларах США), предметом якого відповідно до п. 1.1 є розміщення вкладником в банку строкового вкладу на строк 13 місяців з дня укладення договору із щомісячною виплатою процентів 12,05% річних. Для обліку вкладу банк відкриває на ім'я позивача вкладний рахунок НОМЕР_9 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_5 для перерахування вкладу та нарахованих, але не отриманих вчасно відсотків (п. 1.1 та п. 1.2 договору). Сума початкового вкладу - 50 000,00 дол. США, дата вимоги вкладу - 19 жовтня 2015 року (п. 1.3 та п. 1.7 договору) (а.с 10). Виконання взятих на себе зобов'язань за вказаними договорами позивачем ОСОБА_1 підтверджується меморіальним ордером № 942038 від 19.03.2014 р., меморіального ордеру №185463 від 06.05.2014 р., платіжного доручення №986459 від 19.09.2014 р. та платіжного доручення №986260 від 19.09.2014 р. (а.с. 11-14). Згідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, а також зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (ч. 2, 3 ст. 1060 ЦК України). Відповідно до листа №05-43143 від 02.09.2016 р. за підписом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_6 залишки коштів на рахунках ОСОБА_1 станом на 20.03.2015 р. склали 4 625 131,12 грн. (а.с. 84). Таким чином, позивач є особою, яка є кредитором банку в заявленому розмірі позовних вимог, оскільки станом на час розгляду справи кошти позивачу (за винятком гарантованої суми у розмірі 200 000,00 грн.) не повернуто. Відповідно до інформації на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.11.2014 р. №123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно з яким з 21.11.2014 р. в банк запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію (а.с. 15-19). Встановлено та підтверджено сторонами, що Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» запроваджено строком на три місяці з 21.11.2014 р. по 20.02.2015 р. Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.02.2015 р. №35 продовжено строки здійснення тимчасової адміністрації до 20.03.2015 р. включно. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 19.03.2015 р. №188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.03.2015 р. №63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації Публічного банку та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_6 строком на 1 рік з 20.03.2015 р. по 19.03.2016 р. включно. Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22.02.2016 р. №213 строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» продовжені на два роки до 19.03.2018 р. включно. Ч. 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, чинній на момент визнання банку неплатоспроможним 20.11.2014 р., встановлено, що відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку до категорії неплатоспроможних з вини власників істотної участі та керівників банку може бути покладена на них за рішенням суду. Таким чином, для вирішення питання про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 необхідно встановити наступні обставини: 1) чи є відповідач власником істотної участі або керівником банку; 2) чи з його вини банк віднесено до категорії неплатоспроможних. Згідно ст. 2 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Згідно з офіційною відкритою інформацією, розміщеною на сайті Національного банку України, ОСОБА_2 опосередковано володіє 86,7780% акцій Банку, тобто є власником істотної участі банку (а.с.24-25). В розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідач також є контролером, тобто особою, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи. Відповідно до ч. 4 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Встановлено, що 20.11.2014 р. Правлінням Національного банку України відповідно до вимог ст. 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» прийнято постанову №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних». Згідно з інформацією, розміщеною на офіційному сайті НБУ, постановою правління НБУ від 03.10.2014 р. №631/БТ банк був віднесений до категорії проблемних та його було зобов'язано привести свою діяльність у відповідність до вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. Однак, акціонерами ПАТ «ВіЕйБі Банк» не було надано реальної фінансової підтримки банку, що призвело до подальшого погіршення фінансових показників його діяльності, порушення ним економічних нормативів та неможливості своєчасного виконання банком зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами. Зокрема, відповідно до поданого «Звіту про дотримання економічних нормативів та лімітів відкритої валютної позиції» у ПАТ «ВіЕйБі Банк» станом на 14.11.2014 р. відбулося зменшення розміру регулятивного капіталу банку - "-" 1 511 млн. грн. (нормативне значення - не менше 120 млн. грн.). Враховуючи вимоги ст. 76 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», а також у зв'язку з тим, що діяльність ПАТ «ВіЕйБі Банк» не відповідала вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України, Правлінням Національного банку України було прийнято рішення про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних (постанова від 20.11.2014 р. № 733). Судом встановлено, що представником позивача 30.11.2015 р. було направлено адвокатський запит до Національного банку України щодо причин віднесення банку до категорії неплатоспроможних та відповідно до відповіді від 09.12.2015 р. зазначено, що акціонери ПАТ «ВіЕйБі Банк» не надавали реальної фінансової підтримки банку, що призвело до подальшого погіршення фінансових показників його діяльності та неможливості своєчасного виконання банком зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами (а.с. 22). Встановлено, що підставою для прийняття рішення про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних було зменшення регулятивного капіталу та нормативів капіталу до однієї третини від мінімального рівня, установленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України. Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк та кожний власник істотної участі зобов'язані підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ. Таким чином, відповідачем ОСОБА_2 як власником істотної участі ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» усупереч вимогам ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не вжито своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності та подальшому оголошенню процедури ліквідації банку. Отже, постановою правління НБУ №733 від 20.11.2014 р. встановлено, що з вини власників істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За таких обставин наявні передбачені ч. 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» підстави для відповідальності власників істотної участі банку за зобов'язаннями цього банку. Невиконаними зобов'язаннями банку перед ОСОБА_1 є суми вкладів, які обліковуються на рахунках позивача у загальному розмірі 4 625 131,12 грн., які не були йому повернуті. Посилання представника відповідача на те, що спірні відносини мають регулюватися виключно нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» суд не бере до уваги, оскільки позивач є особою, яка є належним позивачем щодо позовних вимог про повернення належних йому коштів у будь-який спосіб і від будь-якої особи, до якої можуть бути пред'явлені вимоги згідно з чинним законодавством, в даному випадку, відповідно до ч. 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Даний Закон щодо відповідальності власників істотної участі банку є спеціальним по відношенню до інших нормативно-правових актів, тому загальні норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо спірних відносин не застосовуються. Таким чином враховуючи досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності та співставленні, суд вважає, що позовні вимоги в судовому засіданні знайшли своє обґрунтування та підтвердження, а тому підлягають задоволенню. На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 10, 60, 212, 213, 214, 215, 223, 294 ЦПК України, суд, - ВИРІШИВ: Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк» про стягнення грошових коштів - задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) кошти в розмірі 4 625 131 (чотири мільйони шістсот двадцять п'ять тисяч сто тридцять одна) грн. 12 коп. Стягнути ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь держави судовий збір в розмір 6 890 (шість тисяч вісімсот дев'яносто) грн. 00 коп. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі до Святошинського районного суду м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення або отримання копії рішення. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63343680
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення сум грошових вкладів, процентів на суми вкладів та трьох процентів річних, за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») про стягнення сум грошових вкладів, процентів на суми вкладів та трьох процентів річних, посилаючись на те, що 12 липня 2010 року та 1 липня 2011 року вона уклала з відповідачем договори банківського вкладу (депозиту), згідно з якими внесла в банк грошові вклади за двома договорами загалом на суму 4 000 000 доларів США. За умовами договорів ПАТ «КБ «ПриватБанк» зобов’язане виплачувати їй щомісячно проценти на суму вкладів, однак відповідач своїх обов’язків не виконує з березня 2014 року, на її звернення щодо виплати процентів банк свого часу не відреагував і вона була змушена звернутися до суду. Позивачка зазначала, що 14 листопада 2014 року Голосіївський районний суд м. Києва своїм рішенням задовольнив її вимоги та стягнув на її користь проценти на суми вкладів, нараховані за кілька місяців, а 12 грудня 2014 року вона звернулася до ПАТ «КБ «ПриватБанк» із заявою та просила достроково повністю повернути їй обидва вклади, однак банк продовжує ігнорувати її звернення та вимоги, вклади не повертає, проценти не нараховує і не виплачує. Посилаючись на вищенаведене, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача суми вкладів, проценти на суми вкладів та три проценти річних за обома договорами, зобов’язавши ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати готівкою одноразовою операцією через касу належні їй, позивачці, кошти за договором НОМЕР_1 у валюті вкладу загалом у розмірі 1 927 578,9 доларів США, а також за договором НОМЕР_2 у валюті вкладу загалом у розмірі 2 355 928,77 доларів США. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено, постановлено зобов’язати ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу банку належні їй кошти: - за договором НОМЕР_1 у валюті вкладу - в розмірі 1 927 578,9 доларів США, з яких: вклад у сумі 1 800 000 доларів США, проценти на суму вкладу в розмірі 98 136,99 доларів США, три проценти річних у сумі 29 441,10 доларів США; - за договором НОМЕР_2 у валюті вкладу - в розмірі 2 355 928,77 доларів США, з яких: вклад у сумі 2 200 000 доларів США, проценти на суму вкладу в розмірі 119 945,21 доларів США та три проценти річних у сумі 35 983,56 доларів США. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про покладення на ПАТ «КБ «ПриватБанк» обов’язку видати кошти одноразовою операцією й у цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні таких позовних вимог. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» відхилено, ухвалені в справі судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 625, 1058-1060 ЦК України, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні та пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_2 на підтримання заяви та представників ОСОБА_1 – ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, чи з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині покладення на ПАТ «КБ «ПриватБанк» обов’язку повернути позивачці два грошові вклади з процентами, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач не виконав свого обов’язку за укладеними з ОСОБА_1 договорами банківських вкладів і безпідставно не повернув позивачці на її вимогу вклади, чим порушив її право, гарантоване частиною другою статті 1060 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а тому ПАТ «КБ «ПриватБанк» зобов’язане виплатити позивачці вклади, проценти на вклади та три проценти річних із прострочених сум у валюті вкладу – доларах США. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права ПАТ «КБ «ПриватБанк» посилається на постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-149цс13) та від 29 жовтня 2014 року (справа № 6-118цс14), а також на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року (справа № 6-7347св15), від 15 липня 2015 року (справа № 6-18513св15), від 10 лютого 2016 року (справа № 6-32760ск15). Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Висновки щодо правильного застосування статей 1058-1060 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), що наведені рішеннях Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які у своїй заяві посилається ПАТ «КБ «ПриватБанк», зводяться до такого. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. З огляду за такі висновки, суд касаційної інстанції та Верховний Суд України в судових рішеннях, постановлених за результатами розгляду судових справ, зазначали про необхідність перевірки судами нижчих інстанцій у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, доводів і доказів сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Таким чином, висновки про застосування норм матеріального права, наведені в наданих ПАТ «КБ «ПриватБанк» для порівняння рішеннях суду касаційної інстанції та в постановах Верховного Суду України, можуть застосовуватися також і до подібних правовідносин, які виникли після втрати чинності Інструкцією про касові операції в банках України 2003 року, оскільки прийнята на її заміну Інструкція про ведення касових операцій банками в Україні 2011 року так само регулює питання щодо визначення обов’язкових ознак для документів, які підтверджують внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника. У справі, рішення в якій переглядаються, суди не взяли до уваги відповідних положень інструкцій, затверджених Національним банком України, не застосували їх норм, що призвело до неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції, про скасування якого просить ПАТ «КБ «ПриватБанк», викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. Так, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що ПАТ «КБ «ПриватБанк» має перед нею невиконані зобов’язання за договорами банківського вкладу НОМЕР_1 та НОМЕР_2. Позивачка також зазначала, що вона при укладенні договорів передала відповідачу грошові кошти як вклади в розмірі відповідно 900 000 доларів США та 1 140 000 доларів США, а в подальшому вона також поповнювала обидва вклади різними платежами та в різний час. Копії договорів, квитанцій та платіжного доручення про внесення грошових коштів як вкладів і поповнення вкладів, надані позивачкою, знаходяться в матеріалах справи. У свою чергу відповідач ПАТ «КБ «ПриватБанк», заперечуючи проти позову, посилався, крім іншого, на те, що банк має обґрунтовані сумніви як щодо самого факту укладення і дійсності договорів, так і щодо розмірів вкладів, належних до видачі ОСОБА_1. Відповідач зазначав, що за змістом вимог ОСОБА_1 договори нею були укладені та кошти вносилися у філії «Кримське регіональне управління ПАТ «КБ «ПриватБанк». Разом з тим загальновідомим є факт окупації з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією частини території України, а саме Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. ПАТ «КБ «ПриватБанк» зазначало, що банк втратив свої активи на цій території, не має доступу до свого майна, призначеного для діяльності банківської установи на території Автономної Республіки Крим, а також не має доступу до створених у відповідних відділеннях банку на цій території документів – договорів з клієнтами на паперових носіях, платіжних документів, документів каси тощо. Відповідач посилався на те, що в ПАТ «КБ «ПриватБанк» відсутня будь-яка інформація стосовно договорів, укладених з ОСОБА_1, чи платежів, здійснених за цими договорами. З огляду на це, ПАТ «КБ «ПриватБанк» звертав увагу на положення пункту 2.9. глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, піддавав сумніву як факт укладення договорів, так і внесення ОСОБА_1 грошових коштів як вкладів у заявлених нею сумах, справжність наданих позивачкою квитанцій, дійсність підписів представника банку ОСОБА_5 на договорах, дійсність проставлених на квитанціях штампів ОСОБА_5, а тому просив суд з огляду на положення статті 10 ЦПК України сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, зокрема призначити експертизу для перевірки наведених сумнівів. Суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, цих заперечень не перевірив і в достатньому обсязі не виконав процесуального обов’язку зі сприяння відповідачу в усебічному і повному з’ясуванню обставин справи з огляду на їх особливість – необхідність доказування обставин і фактів, що мали місце на тій території України, яка на час розгляду спору судом окупована Російською Федерацією і не контролюється українською владою. У рішенні суд зазначив, що ним установлено факт укладення ОСОБА_1 з ПАТ «КБ «ПриватБанк» договорів та факти внесення позивачкою грошових коштів у заявлених нею розмірах, що підтверджується відповідними платіжними документами та рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2014 року, ухваленим в іншій справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів на суми вкладів. Разом з тим, ці факти встановлено на підставі наданих позивачкою копій документів, без їх перевірки на предмет належності та допустимості як доказів з огляду на обов’язкові реквізити, передбачені профільними нормативними актами Національного банку України для документів, що підтверджують приймання банком готівки. Суд не забезпечив можливості проведення всебічного, повного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, не надав оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Суд зазначив у рішенні про надані ОСОБА_1 докази, але не відобразив результатів їх оцінки (стаття 212 ЦПК України). Зазначене призвело до неправильного застосування судом норм матеріального права, оскільки суд задовольнив позов на підставі норми частини другої статті 1060 ЦК України при тому, що не перевірив обов’язкової для застосування цієї норми ЦК України умови, а саме: чи було додержано письмової форми договорів банківського вкладу згідно з вимогами статті 1059 ЦК України та які саме грошові суми як вклади ОСОБА_1 дійсно внесено в банк. Крім того, вбачається неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми частини другої статті 625 ЦК України в поєднанні зі статтями 192, 524, 533 цього Кодексу в справі, рішення в якій переглядаються, та в справі, за результатами якої Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних постановив надану для порівняння ухвалу від 10 червня 2015 року (справа № 6-7347св15). Так, у справі, рішення в якій переглядаються, суд зобов’язав ПАТ «КБ «ПриватБанк» виплатити ОСОБА_1 згідно із частиною другою статті 625 ЦК України три проценти річних у валюті вкладу, а саме в доларах США. У цій справі питання наявності вини ПАТ «КБ «ПриватБанк» щодо порушення грошового зобов’язання суд не перевіряв. При цьому в наданій ПАТ «КБ «ПриватБанк» для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції від 10 червня 2015 року суд дійшов висновку про те, що передбачена частиною другою статті 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов’язання у вигляді трьох процентів річних може бути стягнута судом виключно в національній валюті - гривні. Крім того, для застосування відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, потрібно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності боржника. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами. Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93). При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності. Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої. У справі, рішення в якій переглядаються, суд постановив зобов’язати ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати позивачці грошові кошти, визначені як три відсотки річних за статтею 625 ЦК України, виключно в іноземній валюті – доларах США. Таким чином, суд неправильно застосував норми частини другої статті 625 ЦК України, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору в цій частині позовних вимог та проведення відповідних розрахунків. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1286цс16 За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Висновки щодо правильного застосування статей 1058-1060 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), зводяться до наступного. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. З огляду на зазначене, суди у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, повинні надати оцінку доводам і доказам сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами. Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93). При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-1286цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/16FB6A59249CF71EC2258075004612BA
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю прокурора Халанчук О.С. та представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про відшкодування шкоди і збитків, завданих працівником під час виконання своїх трудових обов’язків за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : 27 березня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 лютого 2005 року він уклав із закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), депозитний договір, за умовами якого надав банку через касу грошові кошти в розмірі 430 тис. грн. Протягом дії договору на вказані кошти нараховувались відсотки за вкладом та надходили на його платіжну картку. По закінченню строку дії договору банк відмовив позивачу в поверненні вкладу, зазначивши, що депозитний рахунок на його ім’я не було відкрито, грошові кошти до банку не внесено, ними протиправно заволодів колишній співробітник ПАТ «КБ «Приватбанк» ОСОБА_3. Посилаючись на те, що ПАТ «КБ «Приватбанк» відмовляється повернути суму банківського вкладу, що свідчить про невиконання з його боку зобов’язання за договором банківського вкладу, ОСОБА_2, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з банку борг з урахуванням інфляції в розмірі 1 млн 365 тис. 9 грн, 3 % річних у розмірі 41 тис. 487 грн, упущену вигоду в розмірі 359 тис. 551 грн та моральну шкоду в розмірі 1 млн грн. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційні скарги ОСОБА_2 та заступника прокурора Дніпропетровської області відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року залишено без змін. У липні 2016 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1058 – 1060, 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_2. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що ОСОБА_2 вніс до каси ЗАТ «КБ «Приватбанк» 430 тис. грн за квитанціями від 18 та 24 лютого, 16 та 28 березня 2005 року, 11, 22, 25 та 26 квітня 2005 року, 12 травня 2005 року та згідно з меморіальним ордером від 16 травня 2005 року з метою зарахування коштів на депозитний рахунок за договором банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_2 та ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв заступник відділення банку ОСОБА_3. Відповідно до наказу голови правління ЗАТ «КБ «Приватбанк» від 25 лютого 2004 року про внутрішнє переміщення в банку ОСОБА_3 призначено на посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського районного управління (далі – РУ), звільнивши його з посади начальника відділу – керівника Індивідуального бізнесу з обслуговування населення. Перебуваючи на вказаній посаді ОСОБА_3 підписав договір про депозитний вклад від 18 лютого 2005 року, укладений між ЗАТ «КБ «Приватбанк» в особі директора Правобережного відділення Дніпропетровського РУ ОСОБА_4 та ОСОБА_2, який на підставі зазначеного договору вніс до каси банку кошти на загальну суму 430 тис. грн. 24 травня 2005 року управлінням Служби безпеки України у Дніпропетровській області порушено кримінальну справу за фактом заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах – грошовими коштами ЗАТ «КБ «Приватбанк» шляхом зловживання службовими особами Правобережного відділення Дніпропетровського РУ ЗАТ «КБ «Приватбанк» своїм службовим становищем, за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України (далі – КК України). 27 вересня 2005 року у зазначеній кримінальній справі винесено постанову про притягнення ОСОБА_3 у якості обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 15 і частиною п’ятою статті 191 КК України. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції з висновками якого погодилися й суди касаційної та апеляційної інстанцій, виходив з того, що відсутні підстави для застосування статті 1172 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що особа, яка обіймала посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського РУ, мала право укладати депозитні договори. Крім того, в матеріалах справи відсутні й докази доведеності вини працівника відповідача під час виконання ним службових обов’язків у привласненні коштів позивача. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення заступник Генерального прокурора України надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 жовтня й 19 листопада 2015 року та постанови Верховного Суду України від 12 червня 2013 року (справа № 6-46цс13), 29 січня 2014 року (справа № 6-149цс13), 6 квітня 2016 року (справа № 6-352цс16). У постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року (справа № 6-46цс13) не викладено правового висновку щодо застосування норм матеріального права. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 жовтня і 19 листопада 2015 року суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, установивши, що правовідносини між сторонами виникли за договорами банківського вкладу та банківського рахунку і що внаслідок неправомірних дій працівників банку при виконанні ними своїх службових обов’язків позивачу завдано шкоди, дійшли висновку про покладення відповідальності по відшкодуванню такої шкоди на банк згідно зі статтею 1172 ЦК України. У постанові від 29 січня 2014 року (справа № 6-149цс13) Верховний Суд України виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошових сум підтверджується договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки. Покладення на особу передбаченої статтею 1172 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм матеріального права, які передбачають відповідальність за порушення договірних зобов’язань, зокрема статей 1058–1060 ЦК України. При цьому Верховний Суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про укладення між сторонами договору банківського владу, помилково вважали, що на користь позивачки підлягають стягненню збитки в розмірі банківського вкладу, посилаючись одночасно на положення статей 1058–1060 та статті 1172 ЦК України. У постанові від 6 квітня 2016 року (справа № 6-352цс16) Верховний Суд України виклав правовий висновок про те, що виходячи з положень статті 1059 ЦК України, пункту 1.4. Положення, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа. Дії вкладника щодо передачі грошей у власність банку є необхідною умовою виникнення зобов’язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з’являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов’язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов’язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов’язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди. Зобов’язання із заподіяння шкоди – це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов’язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі. Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в положеннях статті 1166 ЦК України. У тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, зобов’язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (частина перша статті 1172 ЦК України). Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв’язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою – роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов’язків). Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу. У частині першій статті 60 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов’язків з доказування, а саме кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків наявності підстав звільнення від доказування. Конкретні доказові презумпції передбачені нормами матеріального права. Так особливістю деліктної відповідальності за завдану шкоду є презумпція вини. Відповідно до частини другої статті 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди, а позивач доводить лише факти, на яких ґрунтуються його позовні вимоги. Суди встановили, що наказом голови правління ЗАТ «КБ «Приватбанк» від 25 лютого 2004 року НОМЕР_1 ОСОБА_3 з ІНФОРМАЦІЯ_1 призначено на посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського РУ й звільнено з посади начальника відділу – керівника індивідуального бізнесу з обслуговування населення. Займаючи зазначену посаду, ОСОБА_3 підписав договір про депозитний вклад від 18 лютого 2005 року, укладений між ЗАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2. ОСОБА_2 на підставі зазначеного договору певний період часу вносив до каси банку кошти з метою поповнення вкладу й зарахування на депозитний рахунок. Відповідач не заперечував, що позивач вносив кошти до каси банку, на підтвердження чого касир видавав йому квитанції зі своїм підписом та підписом ОСОБА_3, кошти зараховувались на транзитний рахунок банку. Наказом голови правління банку від 23 травня 2005 року НОМЕР_2 ОСОБА_3 звільнено з посади заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського РУ на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). У справі, яка переглядається, зазначивши про недоведеність вини ОСОБА_3 та дійшовши висновку про відсутність підстав для застосування до цих правовідносин положень статті 1172 ЦК України, суди не звернули уваги на те, що на момент укладення договору банківського вкладу з ОСОБА_2 ОСОБА_3 був офіційно оформленим працівником банку, займав керівну посаду, неодноразово укладав депозитні договори в приміщенні банку з іншими вкладниками, у кримінальній справі, порушеній за фактом заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах – грошовими коштами банку, шляхом зловживання службовими особами банку своїм службовим становищем, ОСОБА_3 притягнуто до кримінальної відповідальності як обвинуваченого. Розглянувши справу за позовом ОСОБА_2 до ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», про стягнення суми за договором банківського вкладу та відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, суд касаційної інстанції дійшов висновку про нікчемність договору про депозитний вклад від 18 лютого 2005 року. Задоволення вимог ОСОБА_2 про повернення грошових коштів за договором про депозитний вклад можливе у разі чинності такого договору. Проте зазначений договір визнано судом нікчемним на підставі частини другої статті 1059 ЦК України, оскільки ОСОБА_3, який діяв від імені банку, не мав повноважень на укладення такого договору, а також при його укладенні не було дотримано письмової форми договору. Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Правові наслідки нікчемного правочину є іперативними і, відповідно до частини четвертої статті 216 ЦК України, не можуть піддаватися змінам за домовленістю сторін. Визнавши, що договір депозитного вкладу є нікчемним, суд не застосував наслідки його нікчемності, передбачені статтею 216 ЦК України, у зв’язку з чим ОСОБА_2 позбавлено права на захист його прав та повернення грошових коштів за таким договором. Проте суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій на ці обставини не звернули уваги й заперечили можливість застосування до спірних правовідносин статті 1172 ЦК України. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктоми 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360-2 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1693цс16 Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в положеннях статті 1166 ЦК України. У тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, зобов’язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (частина перша статті 1172 ЦК України). Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв’язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою – роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов’язків). Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 2 листопада 2016 року № 6-1693ц16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/42EF412A5C0BEF67C225807B0048430A
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів за договором строкового банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Чернівецької області від 17 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживачів та стягнення недоданих коштів за договором строкового банківського вкладу, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 1 грудня 2014 року між ним та публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра»), який є учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, укладено договір строкового банківського вкладу НОМЕР_1, відповідно до умов якого він передав банку грошові кошти в розмірі 8 000 доларів США. 9 січня 2015 року у зв’язку з неможливістю видачі готівкою грошових коштів за вказаним договором, ОСОБА_1 уклав новий договір банківського вкладу НОМЕР_2 на який грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США було переведено з попереднього договору, а решту 2 000 доларів США розмістили на рахунку НОМЕР_3 «ПУ» Перший» поточного рахунку НОМЕР_4. Відповідно до п. 2.3 вказаного договору, датою повернення вкладу є 9 лютого 2015 року. На підставі Постанови Правління Національного банку України від 5 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних – виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 5 лютого 2015 року № 26 щодо запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Тимчасову адміністрацію в банку запроваджено з 6 лютого 2015 року. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виплатив позивачу відшкодування як вкладнику по курсу 1799-9763 грн. за 100 доларів США, замість курсу 2313,0580 грн. станом на 6 лютого 2015 року, що, на його думку, є грубим порушенням його прав та пункту 5 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на його користь недоотримані грошові кошти за договором НОМЕР_2 від 9 січня 2015 року та по рахунку НОМЕР_3 «ПУ» Перший» поточного рахунку НОМЕР_4 з відсотками в сумі 40 665 грн. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 жовтня 2015 року позов задоволено частково : стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором строкового банківського вкладу в розмірі 40 465 грн. Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 17 лютого 2016 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 1 грудня 2014 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір НОМЕР_1 про строковий банківський вклад, згідно якого вкладник передав, а банк прийняв на депозитний рахунок кошти в розмірі 8 000 доларів США, зі строком розміщення 1 місяць, тобто до 1 січня 2015 року. 9 січня 2015 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір НОМЕР_2 про строковий банківський вклад, внаслідок укладення якого грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США було переведено з попереднього договору вкладу. На підставі Постанови Правління Національного банку України від 5 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних – виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 5 лютого 2015 року № 26 щодо запровадження тимчасової адміністрації в «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив із того, що спір виник з цивільно-правової угоди, а тому підлягає розгляду по суті у порядку цивільного судочинства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що помилковим є висновок суду першої інстанції про наявність цивільно-правового спору, оскільки згідно положень статей 2, 4, 17 КАС України, зазначений спір, який виник із звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, відноситься до адміністративної юрисдикції, а тому його розгляд повинен був здійснюватися за правилами цього Кодексу. Проте зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року свідчить про те, що справи, які виникли на підставі цивільно-правової угоди й уповноважена особа Фонду виступає від імені сторони такого правочину, не здійснюючи при цьому владних повноважень, не підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частин першої, третьої статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон) установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті З Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим, згідно зі статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У даній справі спірні правовідносини виникли на підставі цивільно-правової угоди й в силу вимог закону саме на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в указаному спорі покладено обов'язок відшкодувати зазначені кошти від імені сторони правочину. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Враховуючи вищезазначене, звернення позивача до суб’єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки, позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суди апеляційної та касаційної інстанцій на зазначені обставини уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про те, що вимоги позивача про стягнення недоданих коштів за договором строкового банківського вкладу - цивільно-правової угоди, відносяться до юрисдикції адміністративних судів, а не цивільних, а тому судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для розгляду по суті. Керуючись пунктами 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 17 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2309цс16 Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Враховуючи вищезазначене, звернення позивача до суб’єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки, позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-2309цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A3539BE995DFE019C2258068004803F9
  16. Державний герб України Справа № 307/1451/15-ц Провадження № 2/307/974/15 РІШЕННЯ іменем України 02 вересня 2015 року м. Тячів Тячівський районний суд Закарпатської області в складі головуючого - судді Ніточко В.В., при секретарі Фера В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тячів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про зобов'язання вчинити дію, В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з позовом про зобовязання відповідача видати готівкою одноразовою операцією через касу 27 280,44 доларів США. Посилався на те, що 08 січня 2014 року сторони уклали договір депозитного вкладу "Стандарт", за умовами якого позивач вніс валютні кошти в сумі 24 000 доларів США на депозит на строк 366 днів, тобто до 08 січня 2015 року, з нарахуванням 10% річних. Стверджував, що після закінчення строку дії договору відповідач відмовився повертати внесені позивачем кошти, нараховані відсотки та 3% річних в розмірі 27 280,44 доларів США, чим порушив його права . Представник позивача ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, однак 02 вересня 2015 року через канцелярію суду, наручно, подав заяву про розгляд справ у його відсутності, позовні вимоги підтримує. Представник відповідача ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в судове засідання не зявився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Відповідно до ч.2 ст. 197 ЦПК України в разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. З огляду на викладене та те, що сторони в судове засідання не з'явилися, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Дослідивши всі обставини справи, суд вважає, що позов підставний і в судовому засіданні доведений. Як вбачається з договору, чеків (а.с.4-5) позивач 08 січня 2014 року уклав з відповідачем договір № SAMDNWFD0070053217700, за умовами якого позивач вніс грошові кошти в іноземній валюті в сумі 24 000 доларів США на строк 366 днів, по 08 січня 2015 року включно, а відповідач розмістив їх на депозитному вкладі і зобовязався сплатити відсотки в розмірі 10 % річних. Згідно позовної заяви, позивач після закінчення строку дії договору неодноразово звертався до банку з проханням повернути суму вкладу та нараховані на нього відсотки, а 20 квітня 2015 року звернувся до відповідача з письмовою заявою про повернення коштів (а.с.6), але станом на дату звернення до суду з позовом відповідач кошти не повернув. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ч.1 ст.1058 ЦК України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно з ч.ч. 1,2 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. Згідно ч.1 ст. 1061 ЦК України, банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Як вбачається з розрахунку в позовній заяві, сума нарахованих та невиплачених відсотків за договором №SAMDNWFD0070053217700, за період з 09 січня 2014 року (момент внесення вкладу у сумі 24 000 доларів США) по 21 квітня 2015 року, становить 3 077, 26 доларів США. Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь часпрострочення, а також трипроцентирічних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановленийдоговоромабо законом. Згідно розрахунку в позовній заяві, сума нарахованих 3% річних за прострочення виконання зобов'язання за договором №SAMDNWFD0070053217700, за період з 09 січня 2015 року (момент закінчення дії договору) по 21 квітня 2015 року, становить 203,18 доларів США. Таким чином, суд вважає встановленим факт порушення прав позивача, а тому з відповідача на його користь необхідно стягнути 27 280,44 доларів США, з яких: 24 000 доларів США сума вкладу, 3 077,26 доларів США сума нарахованих відсотків та 203,18 доларів США сума 3% річних. Оскільки договір №SAMDNWFD0070053217700 укладався в м. Алушта Автономної Республіки Крим, Україна, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно ст. 95 ЦК України, філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Відповідно до ст.1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території" тимчасово окупована територія України є невідємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Відповідно до ст.88 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судові витрати в сумі 5 946,73 грн. (27 280,44 долари США х 21,798518 (офіційний курс НБУ станом на 02 вересня 2015 року) х 1%). Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 197, 209, 212, 213-215 ЦПК України, ст.ст. 525, 526, 610, 625, 1058-1061 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов - задовольнити. Зобовязати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні їй валютні кошти за договором №SAMDNWFD0070053217700 від 08 січня 2014 року в розмірі 27 280 (двадцять сім тисяч двісті вісімдесят) доларів 44 центи США (з яких: 24 000 доларів США вклад за договором; 3 077,26 доларів США проценти по вкладу; 203,18 доларів США 3% річних). Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на користь держави 5 946 (п'ять тисяч дев'ятсот сорок шість) грн. 73 коп. судового збору. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Закарпатської області через Тячівський районний суд Закарпатської області протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. Суддя В.В. Ніточко http://reyestr.court.gov.ua/Review/49670130
  17. https://secure.avaaz.org/ru/petition/NACIONALNYY_BANK_UKRAINY_TREBOVANIE_OTNESTI_PRIVATBANK_K_KATEGORII_PROBLEMNYH/share/?new Уважаемые друзья, Появилось очередное решение суда, блокирующее исполнительное производство в отношении ПриватБанка Пока мы все находились в ожидании отмены третьего решения судьи Мороза о запрете взыскивать с ПриватБанка финсредства, которое должно было состояться 11 октября 2016 г. но его перенесли на 15 ноября, Приват не стоял на месте. 26 сентября 2016 г. судья Октябрьского районного суда Днепропетровска Ольга Наумова вынесла решение, практически до запятой повторяющее скандальные решения судьи Мороза. Исполнительной службе опять запретили дышать в сторону банка. Заметим, что решение было принято в дату, когда Апелляционным судом Днепропетровской области должно было быть отменено третье решение Мороза, но заседание было перенесено из‐за отставки судьи. Ознакомиться с решением можно по ссылке: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61570308 В ближайшее время адвокаты Совета обжалуют данное решение, и мы уверены, что оно будет отменено. Однако приходится признать, что накануне отмены решения судьи Наумовой от 26 сентября, скорее всего появится очередное идентичное решение. Данная схема может действовать годами, и самое парадоксальное, что формально она находится в правовом поле. Для того, чтобы разрешить сложившуюся ситуацию, мы («крымские» клиенты Привата, их адвокаты и правозащитники) должны выработать план совместных действий, который наравне с обязательным обжалованием судебных решений о запрете ГИС осуществлять любые действия по взысканию с банка финсредств, позволит разрешить патовую ситуацию при которой судебная система Украины фактически лишает граждан их права не только на свободное распоряжения своими финсредствами, но и на справедливый суд. Каждому вкладчику, который хочет приблизить возврат своих денег, надо обратиться в НБУ с заявлением, в котором потребовать от регулятора отнести Приватбанк к категории проблемных в связи с невыполнением последним своих прямых обязательств - а именно выдачи депозитов по первому требованию - которое они не исполняют даже после решения аппелляционного суда - перед вкладчиками. В случае вам в этом отказа ‐ Скан‐копии переписки с НБУ и информацию о поданном в суд иске прошу предоставить Совету для привлечения СМИ и придания этой активности информационной огласки. К сожалению, ни для кого не секрет, что выиграть суд с ПриватБанком о взыскании депозитов не просто. Особенно непросто взыскать финсредства уже на стадии исполнительного производства. Мы просим Вас обязательно обратиться в НБУ с данным заявлением (проект заявления можно запросить по нижеприведённому имайлу). Скан‐копии Ваших заявлений и ответов НБУ на них просим направить на : | duginovlawyers @ gmail. com | duginovlawyers.com С уважением Дмитрий Дугинов Адвокат , Глава Совета по защите прав потребителей финансовых услуг +380 (66) 924‐67‐68
  18. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 17 березня 2015 року №826/19469/14 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Амельохіна В.В., суддів Аблова Є.В., Шулежка В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справуза позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранском»до треті особиНаціонального банку України Публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк», Державне підприємство «Антонов» про визнання неправомірної бездіяльності, - ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідальністю «Євротранском» (далі по тексту - позивач) звернулось з позовом до Національного банку України (далі по тексту - відповідач) про: 1. визнання неправомірною бездіяльності відповідача з 01.07.2011 по 28.02.2014 щодо не вжиття належних заходів забезпечення законних інтересів кредиторів і вкладників Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі по тексту - ПАТ «Брокбізнесбанк»), а також не забезпечення фінансової стабільності банківської системи, частиною якої є ПАТ «Брокбізнесбанк», що є порушенням ст. 55 Закону України «Про Національний банк України», а саме: 1.1. порушення періодичності проведення перевірки кожні 3 роки та не проведення планової перевірки протягом 2 років; 1.2. неприйняття нормативного акту, який би встановлював строки вручення звіту інспекційної перевірки банку; 1.3. порушення строків надання ПАТ «Брокбізнесбанк» результатів перевірки, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України; 1.4. порушення строків повідомлення банку про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS; 2. визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо: 2.1. не проведення перевірки ділової репутації та походження коштів на придбання пакету акцій ПАТ «Брокбізнесбанк», невжиття належних заходів впливу в зв'язку з придбанням істотної участі в ПАТ «Брокбізнесбанк» групою компаній «СЄПЕК» без проходження процедури погодження Національним банком України, що є порушенням ст. 34 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 2.2 «Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок», затвердженого постановою правління НБУ від 17.07.2001 № 276; 2.2. невжиття заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу, що є порушенням ст. 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму»; 3. визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до ПАТ «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки, складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 «Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS», затвердженого постановою правління НБУ від 08.05.2002 № 171, що призвело до стійкої фінансової неплатоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк»; 4. визнання неправомірною діяльності Національного банку України щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу, що є порушенням п. 1.1 гл. 1 розд. 2 «Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України», затвердженого постановою НБУ від 30.04.2009 № 259, та рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій»; 5. визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо не проведення планової виїзної перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк» у період до 28.02.2014 з питань фінансового моніторингу протягом більше ніж 2 роки, що є порушенням ст. 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», ст. 63 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 2.1, п. 4.3 «Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», затвердженого постановою НБУ від 20.06.2011 № 197, що призвело до неконтрольованого виведення грошових коштів та банкрутству ПАТ «Брокбізнесбанк». В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач допустив бездіяльність внаслідок не виконання покладених на нього чинним законодавством завдань та обов'язків, а також вважає неправомірною діяльність відповідача щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу, що є порушенням п. 1.1 гл. 1 розд. 2 «Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України», та рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій». В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги. Представник відповідача проти позову заперечував з тих підстав, що відповідач у межах спірних правовідносин діяв у межах повноважень та з дотриманням вимог чинного законодавства, а також представник відповідача вважає, що позовні вимоги не відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Представник Державного підприємства «Антонов» підтримав позовні вимоги, просив задовольнити позов. Представник ПАТ «Брокбізнесбанк» заперечував проти позовних вимог, посилаючись на правомірність дій Національного банку України, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні позову. В судовому засіданні 25.02.2015 суд по справі перейшов в письмове провадження. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ВСТАНОВИВ: 27.09.2012 між позивачем та ПАТ «Брокбізнесбанк» укладено договір банківського вкладу № 92-09-2012, відповідно до умов якого, в редакції додаткової угоди від 27.02.2013 № 1, Вкладник (позивач) розміщує, а Банк (ПАТ «Брокбізнесбанк») приймає тимчасово вільні грошові кошти в сумі 230000,00 грн. на умовах та в порядку, встановлених цим Договором із строком розміщення з 27.09.2012 по 28.02.2014. Позивач посилається на те, що укладаючи договір банківського вкладу саме з ПАТ «Брокбізнесбанк», позивач виходив з того, що ПАТ «Брокбізнесбанк» входить в десятку найбільш потужних банківських установ в Україні за класифікацією Національного банку України і мав на той час високий рівень ділової репутації, а також позивач розраховував на те, що діяльність ПАТ «Брокбізнесбанк» контролюється відповідачем і у випадку порушення банком норм чинного законодавства будуть вжиті належні заходи реагування з боку держави в особі Національного банку України. 28.02.2014 Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 107 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних», а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28.02.2014 № 9 щодо запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Брокбізнесбанк». В подальшому, відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 10.06.2014 № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 11.06.2014 № 45 про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» - провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Куреного Олександра Вікторовича на період з 11 червня 2014 року до 10 червня 2015 року включно. З матеріалів справи вбачається, що листом від 28.10.2014 вих. № 7/2495-кр ПАТ «Брокбізнесбанк» повідомив позивачу, що виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 16.10.2014 № 226/14 щодо затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Брокбізнесбанк», відповідно до якого грошові вимоги ТОВ «Євротранском» до ПАТ «Брокбізнесбанк» акцептовані у сумі 233402,74 грн. та будуть задовольнятися в 7 чергу. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вважає, що його вимоги задоволені не будуть, оскільки сума зобов'язань ПАТ «Брокбізнесбанк» значно перевищує суму вартості активів, за рахунок яких будуть задоволені вимоги кредиторів, при цьому, позивач стверджує, що така ситуація склалась, в тому числі, завдяки бездіяльності Національного банку України, який на думку позивача не вжив своєчасних заходів відповідно до вимог ст. 55 Закону України «Про Національний банк України», що і призвело до негативних фінансово-економічних наслідків в ПАТ «Брокбізнесбанк» та унеможливило повернення депозитних вкладів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Статтею 55 Закону України «Про Національний банк України», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Відповідно до змісту ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. За змістом ст. 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кожний банк є об'єктом інспекційної перевірки уповноваженими Національним банком України особами. Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого Національним банком України. Планова перевірка здійснюється не частіше одного разу на рік. Відповідно до п. 1.1 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 276 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 13 жовтня 2011 року № 366) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 серпня 2001 року за № 703/5894, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок (далі - Положення) регулює процес планування та проведення інспектування службою банківського нагляду та уповноваженими Національним банком України (далі - Національний банк) особами банків, філій іноземних банків та інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку. Пунктом 1.11 вказаного Положення встановлено, що планова перевірка банку/філії іноземного банку проводиться не рідше одного разу на 36 місяців з дня останньої планової інспекційної перевірки. З викладених норм чітко видно, що інспекційна планова перевірка Національним банком банку/філії іноземного банку здійснюється не частіше одного разу на рік та не рідше одного разу на 36 місяців з дня останньої планової інспекційної перевірки. Водночас, згідно з п. 1.6 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок датою, з якої починається відлік річного строку для визначення початку наступної планової інспекційної перевірки, є дата закінчення попередньої планової інспекційної перевірки, що зазначена в посвідченні на право проведення цієї перевірки. Період інспектування, який вже підлягав перевірці, не включається до періоду наступної перевірки з питань, що були охоплені попередньою перевіркою. Як вбачається з наявного в матеріалах справи Звіту інспектування банку-юридичної особи ПАТ «Брокбізнесбанк» планове інспектування уповноваженими особами відповідача проведено за період з 01.07.2008 по 01.08.2013. При цьому, відповідач у своїх запереченнях зазначає, що протягом 2009-2011 років інспекційних перевірок у ПАТ «Брокбізнесбанк» не планувалось. Судом не приймається до уваги посилання відповідача, як на підставу для не проведення у встановлені строки інспекційної планової перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк», на те, що ПАТ «Брокбізнесбанк» неодноразово звертався до Національного банку з проханням про перенесення проведення такої перевірки, які були задоволені Національним банком, оскільки вказані обставини не є підставою для невиконання вимог чинного законодавства України, а саме Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок. Зважаючи на те, що інспекційна планова перевірка ПАТ «Брокбізнесбанк» проведена уповноваженими особами відповідача більше ніж за 5 років (60 місяців), тобто, в контексті вимог п. 1.6 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, фактично проведена вперше за такий (60 місяців) період, колегія суддів приходить до висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо порушення строків проведення інспекційної планової перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк» не рідше одного разу на 36 місяців. Разом з тим, позовна вимога щодо визнання неправомірної бездіяльності відповідача стосовно неприйняття нормативного акту, який би встановлював строки вручення звіту інспекційної перевірки банку, аргументована тим, що на думку позивача відповідач не здійснив свою функцію банківського регулювання та не встановив своїм нормативним актом порядок, який повинен окреслити період надання примірника звіту об'єкту перевірки, що є порушенням вимог п. 8 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» та Інструкції про порядок підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації нормативних документів Національного банку України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 20.12.1995 № 313. Відповідно до п. 3.8 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок керівник інспекційної групи за результатами інспекційної перевірки з урахуванням довідок про перевірку та іншої інформації складає звіт про інспектування. Звіт про інспектування має визначену форму, яка затверджується уповноваженою посадовою особою Національного банку. Звіт про інспектування складається у двох примірниках і підписується керівником підрозділу інспектування (якщо керівником інспекційної групи був інспектор центрального апарату Національного банку) або керівником територіального управління (якщо керівником інспекційної групи був інспектор територіального управління). Перший примірник звіту про інспектування надсилається до об'єкта перевірки з урахуванням вимог щодо пересилання документів з грифом конфіденційності, установлених Національним банком, із супровідним інформаційним листом, підписаним уповноваженою посадовою особою Національного банку/територіального управління, який містить загальний висновок про результати проведеної інспекційної перевірки. Другий примірник звіту про інспектування залишається у відповідного структурного підрозділу центрального апарату/територіального управління Національного банку для зберігання згідно з встановленими вимогами. Як встановлено колегією суддів, з вказаної норми дійсно не вбачається певних строків вручення звіту інспекційної перевірки об'єкту перевірки. Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк виконує такі функції, зокрема: здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі. Відповідно до п.п. 1.4, 1.5, 1.6, 1.7 Інструкції про порядок підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації нормативних документів Національного банку України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 20.12.1995 № 313, проекти нормативних актів готуються на виконання законодавчих актів України, постанов Верховної Ради України та уряду, Указів Президента України, рішень Правління чи вказівок керівництва Національного банку України. Проекти нормативних актів готують і вносять на розгляд керівництву Національного банку України самостійні структурні підрозділи центрального апарату, а також регіональні управління, установи НБУ, асоціація українських банків - через відповідні структурні підрозділи Національного банку України. Проект нового нормативного акта готується у разі: невідповідності нормативного акта Національного банку України вимогам чинного законодавства; з метою врегулювання нових правовідносин, що виникають у банківській діяльності; необхідності внесення істотних змін у нормативні акти або якщо з одного і того ж питання існує кілька актів; необхідності внесення змін до багатьох пунктів діючого акта. При розробці проектів нормативних актів слід виходити з необхідності поліпшення правового регулювання діяльності банківської системи, упорядкування раніше виданих нормативних актів з метою усунення їх множинності. Водночас, згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи N R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Крім того, з огляду на положення ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які Конституцією України віднесені до компетенції цього органу державної влади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України 21.10.2010 № П-278/10. Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя. З огляду на викладене, функції, покладені на Національний банк України, в тому числі функція банківського регулювання, за своєю правовою природою, є його виключною компетенцією (дискреційними повноваженнями), тобто втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства. За таких умов, у колегії суддів відсутні належні правові підстави для визнання неправомірною бездіяльності відповідача стосовно неприйняття нормативного акту, який би встановлював строки вручення звіту інспекційної перевірки банку. В той же час, відповідно до змісту ч. 7 ст. 19 ГК України суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Як вбачається з матеріалів справи, інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 проведено фахівцями Департаменту інспектування Національного банку України у період з 27.08.2013 по 15.11.2013, про результати якої відповідачем повідомлено ПАТ «Брокбізнесбанк» листом від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ, який отриманий ПАТ «Брокбізнесбанк» 19.02.2014 за вх. № 10-БТ, що підтверджується відповідною відміткою на такому документі. З огляду на те, що з моменту закінчення перевірки - 15.11.2013 до моменту отримання ПАТ «Брокбізнесбанк» інформації про результати інспектування і перевірки його діяльності - 19.02.2014, пройшло більше ніж три місяці, що є порушенням вимог ч. 7 ст. 19 ГК України, колегія суддів вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо порушення строків надання ПАТ «Брокбізнесбанк» результатів перевірки, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України. Поряд з цим, вказаним листом від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ відповідач за результатами інспектування також повідомив ПАТ «Брокбізнесбанк» про загальну рейтингову оцінку за системою CAMELS, а також рейтингові оцінки за складовими CAMELS. За змістом п. 2 розділу I Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS, затвердженого постановою Правління НБУ від 8 травня 2002 року № 171, рейтинг банку доводиться Національним банком України до відома кожного окремого банку протягом 10 робочих днів після його погодження (затвердження) в порядку, визначеному в розділі III цього Положення. Банк має право використовувати інформацію про свій рейтинг на власний розсуд. Згідно з п. 2 розділу III Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS рейтинг банку, встановлений за результатами інспекційної перевірки, яку проводять працівники територіального управління Національного банку, затверджується начальником територіального управління Національного банку (або його заступником) та надсилається окремим файлом електронною поштою не пізніше ніж через 14 робочих днів після закінчення інспекційної перевірки разом із супровідним інформаційним листом і звітом про інспекційну перевірку для їх погодження Департаментом інспектування та моніторингу банків. Таким чином, відповідач порушив встановлені Положенням про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS строки повідомлення ПАТ «Брокбізнесбанк» про встановлений за результатами інспекційної перевірки рейтинг банку, у зв'язку з чим колегія суд вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо порушення строків повідомлення банку про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS за результатами інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013. Також позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до інформації, наявної станом на 31.12.2013 на сайті ПАТ «Брокбізнесбанк» власниками істотної участі в банку є: ОСОБА_6 - 18,7923% згідно з рішенням Національного банку України від 22.04.2005 № 101, у т.ч. пряма участь - 9,3962%, опосередкована участь - 9,3961%; ОСОБА_7 - 18,7923% згідно з рішенням Національного банку України від 22.04.2005 № 102, у т.ч. пряма участь - 9,3962%, опосередкована участь - 9,3961%, а відповідно до інформації, що міститься на офіційному сайті ГК «СЄПЕК» (Група компаній «Східноєвропейська Паливно-енергетична компанія») вказаній групі належить 40% статутного капіталу банку (інформація за 26.06.2013), вказана група має намір збільшити статутний капітал банку (інформація за 01.11.2013), а 11.11.2013 розміщено інтерв'ю заступника Голови Наглядової ради ГК «СЄПЕК» Тимонькіна Б.В., зі змісту якого слідує, що ГК «СЄПЕК» належить 40% статутного капіталу банку, а також існують подальші плани щодо збільшення статутного капіталу банку. З інформації, що розміщена на вказаному сайті також відомо, що головою Наглядової ради ГК «СЄПЕК» є Курченко С.В. Офіційно участь ГК «СЄПЕК» не оформлена, також відсутні відомості, що ідентифікують юридичних осіб, що входять до складу зазначеної групи. З наявної у позивача інформації слідує, що акціонерами банку, серед іншого, є наступні особи: ТОВ «Муйне» (код ЄДРПОУ 38091686) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Анкона-торг» (код ЄДРПОУ 38091658) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Амадіна» (код ЄДРПОУ 38091761) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Айнам» (код ЄДРПОУ 38180063) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Амінамі» (код ЄДРПОУ 38179985) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Хіган» (код ЄДРПОУ 38180000) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Ультрастарінвест» (код ЄДРПОУ 38640061) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Алконост» (код ЄДРПОУ 38091838) - 9,9836% статутного капіталу. Всі вказані юридичні особи мають багато спільних рис, зокрема, створені фізичними особами в квітні-червні 2012 року з однаковим статутним капіталом, в середині липня 2013 року іншими фізичними особами створюються нові товариства (за однією адресою та статутним капіталом 1000 грн.), які пізніше вступають до складу учасників попередніх товариств, вносять внески по 1,7 млрд.грн. до статутного капіталу та одночасно стають акціонерами ПАТ «Брокбізнесбанк». Майже всі вказані особи (крім ТОВ «Ультрастарінвест») зареєстровані за адресами багатоповерхових житлових будинків без зазначення номеру квартири, що унеможливлює встановлення фактичного місцезнаходженням їх органів управління. Загальна частка таких акціонерів в статутному капіталі ПАТ «Брокбізнесбанк» на думку позивача становить 80%, у зв'язку з чим позивач вважає, що вказані особи є власниками істотної участі банку. Позивач також вважає, що вказані особи - акціонери банку, входять до складу єдиної групи компаній СЄПЕК, пов'язані відносинами контролю групою осіб та мають спільну мету створення - набуття контрольного пакету акцій банку без проходження процедури погодження Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, придбання частки власником істотної участі та приховування інформації про дійсного власника істотної участі ПАТ «Брокбізнесбанк» з метою уникнення відповідальності, передбаченої положеннями ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для власників істотної участі. Разом з тим, позивач зазначає, що інформація про те, що саме група компаній СЄПЕК володіє істотною участю в ПАТ «Брокбізнесбанк» неодноразово висвітлювалась в ЗМІ, проте Національним банком України було проігноровано цю обставину, в зв'язку з чим був відсутній контроль за власником істотної участі в ПАТ «Брокбізнесбанк», внаслідок чого на думку позивача не було забезпечено безпеку та надійність фінансового стану банку, відсутність контролю призвела до виведення коштів вкладників ПАТ «Брокбізнесбанк» на структури, пов'язані з контролером істотної участі в банку Курченко С.В. Також позивач зазначив про порушення кримінальних справ і слідством встановлено, що було створено злочинне угрупування, в яке входили і посадові особи НБУ. На часткове підтвердження вказаних обставин позивачем надано відповідні роздруківки з мережі Інтернет. З наявного в матеріалах справи Звіту інспектування банку-юридичної особи ПАТ «Брокбізнесбанк» (18 аркуш Звіту) видно, що станом на 12.08.2013 бенефіціарними власниками банку, що володіють в сукупності 98,8197% акцій банку є 11 фізичних осіб, кожний з яких опосередковано володіє часткою банку меншою ніж 10%. Також в заяві про уточнення позовних вимог від 10.02.2015 № 10 позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що 18.07.2013 прес-служби ПАТ «Брокбізнесбанк» та ГК «СЄПЕК» розміщують прес-релізи на офіційних сайтах: ГК «СЄПЕК» почала процес входження в акціонерний капітал ПАТ «Брокбізнесбанк», а 11.11.2013 в інтерв'ю заступник Голови Наглядової ради ГК «СЄПЕК» Тимонькін Б.В., яке розміщене на офіційному сайті ГК «СЄПЕК», заявляє, що останнє є мажоритарним акціонером ПАТ «Брокбізнесбанк». На підтвердження вказаних обставин позивачем надано відповідні роздруківки з мережі Інтернет. Позивач вважає, що відповідач не проаналізував вказану інформацію у ЗМІ та на офіційному сайті ПАТ «Брокбізнесбанк» та не перевірив, хто є власником істотної участі, чим порушив вимоги п. 2.2 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок. Фактично, на думку позивача, істотна участь в ПАТ «Брокбізнесбанк» була оформлена на фіктивні підприємства, засновані у 2014 році або у липні 2013 року перед купівлею акцій банку із статутним фондом у 1000 грн., які для поповнення статутного фонду до 1,7 млрд.грн. отримували грошові кошти як безвідсоткову допомогу та за інвестиційні іменні сертифікати. Також позивач посилається на рішення Господарського суду м. Києва від 07.08.2014 у справі № 910/8552/14 за позовом ПАТ «Аграрний фонд» до ПАТ «Брокбізнесбанк», ТОВ «Інвестиційний Капітал Україна», Міністерства аграрної політики та продовольства України, Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання недійсним договорів, визнання недійсним рішення, розірвання договору, визнання права власності (4138388000,00 грн.) та зобов'язання вчинити дії, яким досліджено обставини щодо досягнення між ПАТ «Брокбізнесбанк» та Національним банком України домовленості щодо укладання договорів прямого РЕПО та встановлено, що з пропозицією щодо укладання таких договорів до Національного банку України звернувся ПАТ «Брокбізнесбанк» в порядку передбаченому чинним законодавством 12.02.2014, час отримання Національним банком України першого електронного повідомлення з пропозицією 19 год. 40 хв., час отримання останнього електронного повідомлення - 23 год. 05 хв. Згода Національного банку України на укладення договорів прямого РЕПО на запропонованих ПАТ «Брокбізнесбанк» умовах надана була 12.02.2014; та на письмові пояснення ОСОБА_7 - акціонера ПАТ «Брокбізнесбанк», який пояснив, що потенційними покупцями пакету акцій ПАТ «Брокбізнесбанк» були ПАТ «Альфа Банк», ПАТ «Дельта Банк» та ГК «СЄПЕК» в особі Курченка С.В. Ними самостійно було задекларовано бажання придбання акцій, проведено попередній фінансовий аудит діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк». Пропозиція ГК «СЄПЕК» в особі Курченка С.В. виявилась найбільш привабливою. Переговори проходили в декілька етапів. На кожному з них інтереси покупця ГК «СЄПЕК» представляли Курченко С.В., Диннік А.В. та Тимонькін Б.В. На думку ОСОБА_7 до банкрутства ПАТ «Брокбізнесбанк» призвело, зокрема, невтручання Національного банку України, як основного контролера та регулятора ринку банківських послуг та банківської діяльності. Відповідно до змісту ст. 34 Закону України «Про банки і банківську діяльність» юридична або фізична особа, яка має намір набути істотної участі у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо та/або опосередковано, самостійно чи спільно з іншими особами володіти 10, 25, 50 та 75 і більше відсотками статутного капіталу банку чи правом голосу акцій (паїв) у статутному капіталі банку та/або незалежно від формального володіння справляти значний вплив на управління або діяльність банку, зобов'язана повідомити про свої наміри цей банк і Національний банк України за три місяці до набуття істотної участі або її збільшення. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, зобов'язані надати Національному банку України разом з повідомленням повний пакет документів, визначених цим Законом і нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України розглядає документи, визначені у цій статті, протягом трьох місяців з дня отримання повного пакета відповідних документів. Національний банк України надає (надсилає) рішення про заборону набувати або збільшувати істотну участь у банку відповідній особі із зазначенням підстав такої заборони. У разі якщо Національний банк України у строк, визначений частиною третьою цієї статті, не надіслав відповідній особі рішення про заборону набувати або збільшувати істотну участь у банку, таке набуття або збільшення вважається погодженим. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, зобов'язані повідомити банк про погодження Національним банком України набуття або збільшення істотної участі у банку та надати інформацію про свою структуру власності та розмір частки істотної участі у банку. Як встановлено колегією суддів в судових засіданнях з пояснень представників сторін, вказані підприємства, а саме: ТОВ «Муйне», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Айнам», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Хіган», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Алконост», а також ТОВ «СЄПЕК» до відповідача з повідомленням та повним пакетом документів, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність» і нормативно-правовими актами Національного банку України щодо погодження істотної участі у ПАТ «Брокбізнесбанк» не звертались. При цьому, з письмових заперечень відповідача колегією суддів встановлено, що за даними статистичної звітності згідно з ф. 670 «Звіт про двадцять найбільших акціонерів (учасників) банку», що надана ПАТ «Брокбізнесбанк» станом на 01.10.2013 та на 01.01.2014, ТОВ «СЄПЕК» володіло 351806 шт. акцій банку загальною номінальною вартістю 4000034,22 грн., що становило 0,1585% у статутному капіталі ПАТ «Брокбізнесбанк». Водночас, колегією суддів проаналізовано дані щодо ТОВ «Муйне», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Айнам», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Хіган», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Алконост», які містяться в ЄДРПОУ, за результатами якого колегія суддів приходить до висновку, що вказані підприємства дійсно мають певні спільні риси, проте вказані обставини не є підставою для твердження, за відсутності інших належних та допустимих доказів, які позивачем суду не надано, про те, що такі товариства є фіктивними, а також, що вказані товариства безпосередньо та/або опосередковано пов'язані з ТОВ «СЄПЕК» чи входять до ГК «СЄПЕК». Колегією суддів також враховано, що розпорядженням державного уповноваженого Антимонопольного комітету України від 03.10.2014 № 09/178-р розпочато розгляд справи № 24-26.13/170-14 за ознаками вчинення суб'єктом господарювання - в особі ТОВ «Муйне», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Айнам», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Хіган», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Алконост» та ТОВ «СЄПЕК» порушення, передбаченого пунктом 12 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді концентрації шляхом набуття контролю над ПАТ «Брокбізнесбанк», без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, що підтверджується наявним в матеріалах справи листом останнього від 06.02.2015 № 300-20.3/09-1120, проте з вказаної відповіді слідує, що будь-якого кінцевого рішення на момент розгляду даної адміністративної справи Антимонопольним комітетом України не прийнято. Разом з тим, колегія суддів відмічає, що надані позивачем роздруківки з мережі Інтернет за висновком колегії суддів не є належним та допустимим доказом у розумінні КАС України на підтвердження обставин, на які посилається позивач, а також колегія суддів зауважує, що згідно з ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що предметом спору у межах даної адміністративної справи є бездіяльність та діяльність Національного банку України, а не встановлення фіктивності вказаних товариств та їх пов'язаність між собою та з відповідними суб'єктами з певною метою. Стосовно посилання позивача на те, що відповідач не проаналізував відповідну інформацію у ЗМІ та на офіційному сайті ПАТ «Брокбізнесбанк» та не перевірив, хто є власником істотної участі, чим порушив вимоги п. 2.2 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно з п.п. 2.1, 2.2 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок планування інспекційних перевірок здійснюється з метою реалізації завдань Національного банку щодо стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку. Для складання планів інспекційних перевірок Національний банк аналізує, зокрема: інформацію щодо діяльності об'єкта перевірки, яка розміщена в засобах масової інформації, інших джерелах. З вказаної норми слідує, що дана дія проходить на стадії складання планів інспекційних перевірок, а не триває безперервно на протязі виконання відповідачем покладених на нього завдань та функцій. При цьому, об'єктом такого аналізу є діяльність об'єкта перевірки, а не власники, в тому числі істотної участі. Більш того, як стверджує позивач, зміна власників відбулась в серпні 2013 року, а також, як встановлено у Звіті інспектування банку-юридичної особи ПАТ «Брокбізнесбанк», впродовж серпня 2013 року відбулись зміни в структурі власності банку і, як вже було зазначено, станом на 12.08.2013 бенефіціарними власниками банку, що володіють в сукупності 98,8197% акцій банку є 11 фізичних осіб, кожний з яких опосередковано володіє часткою банку меншою ніж 10%, в той час як інспекційна планова перевірка ПАТ «Брокбізнесбанк» проводилась за період з 01.07.2008 по 01.08.2013, тобто не охоплювала вказаний позивачем період щодо наявності вказаної інформації у ЗМІ. Враховуючи викладене у сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо не проведення перевірки ділової репутації та походження коштів на придбання пакету акцій ПАТ «Брокбізнесбанк», невжиття належних заходів впливу в зв'язку з придбанням істотної участі в ПАТ «Брокбізнесбанк» групою компаній «СЄПЕК» без проходження процедури погодження Національним банком України. Стосовно порушення відповідачем вимог ст. 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», у зв'язку з невжиттям заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, суб'єктами державного фінансового моніторингу є, зокрема, Національний банк України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Відповідно до п. 1 ч. 1, п.п. 1, 11 ч. 2 ст. 14 названого Закону державне регулювання і нагляд у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму здійснюються щодо банків, платіжних організацій та членів платіжних систем, що є банківськими установами, - Національним банком України. Зазначені у частині першій цієї статті суб'єкти державного фінансового моніторингу зобов'язані, зокрема, здійснювати нагляд у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму за діяльністю відповідних суб'єктів первинного фінансового моніторингу, зокрема шляхом проведення планових та позапланових перевірок, у тому числі виїзних; вживати відповідно до законодавства заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу. Водночас, згідно з п. 1.1 Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 20.06.2011 № 197 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590 (у редакції до внесення змін постановою Правління Національного банку України від 31.10.2014 № 696), це Положення розроблено відповідно до статті 7 Закону України «Про Національний банк України», статті 63 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», з метою встановлення порядку організації та проведення Національним банком України (далі - Національний банк) перевірок з питань дотримання банками, їх відокремленими підрозділами, платіжними організаціями та членами платіжних систем, що є банківськими установами, філіями іноземних банків вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму (далі - легалізація кримінальних доходів або фінансування тероризму), у тому числі нормативно-правових актів Національного банку (далі - законодавство з питань фінансового моніторингу), і визначення достатності заходів для запобігання та протидії легалізації кримінальних доходів або фінансуванню тероризму. Згідно з п.п. 2.1, 2.2 розділу ІІ названого Положення планова виїзна перевірка банку (крім відокремлених підрозділів банків) проводиться не рідше одного разу на два роки. Планові виїзні перевірки банку здійснюються відповідно до Плану, який затверджує Голова Національного банку або заступник Голови Національного банку, який згідно з його функціональними обов'язками здійснює загальне керівництво та контролює діяльність банківського нагляду. За змістом п.п. 2.8-2.10 Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму Національний банк за наявності обґрунтованих підстав може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку. Такими підставами є: результати безвиїзного нагляду з питань фінансового моніторингу; інформація інших підрозділів Національного банку, державних органів, органів нагляду іноземних держав про ознаки порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу; результати узагальнення матеріалів виїзних перевірок окремих банків, що несуть взаємопов'язаний або системний зміст. Позапланова виїзна перевірка призначається за окремими дорученнями Голови Національного банку або уповноважених ним осіб, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування та місцезнаходження банку, що перевіряється, підстава для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (у разі потреби). Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися з окремих питань діяльності банку або охоплювати весь перелік питань його діяльності у сфері фінансового моніторингу. Згідно з п. 4.1 Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму службовці Національного банку здійснюють безвиїзний нагляд з питань фінансового моніторингу шляхом проведення аналізу дотримання банком вимог законодавства з питань фінансового моніторингу на підставі: довідки про виїзну перевірку та матеріалів виїзної перевірки банку; даних статистичної звітності банку, яка подається відповідно до вимог Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 19.03.2003 № 124, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 07.05.2003 за № 353/7674 (зі змінами); інформації та копій документів, отриманих від банку; інформації та документів, отриманих від підрозділів Національного банку, суб'єктів державного фінансового моніторингу, інших органів державної влади. Таким чином, планові перевірки банку проводяться не рідше одного разу на два роки та здійснюються відповідно до Плану, який затверджує Голова Національного банку або заступник Голови Національного банку, який згідно з його функціональними обов'язками здійснює загальне керівництво та контролює діяльність банківського нагляду, а позапланові перевірки проводяться за наявності обґрунтованих підстав, серед вичерпного переліку яких відсутня така підстава як необхідність перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу у зв'язку з певними обставинами, зокрема, зі зміною власників. Як встановлено колегією суддів з пояснень представника відповідача, з метою виконання вимог законодавства з питань фінансового моніторингу та відповідно до вимог Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму Національний банк України за період діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк» здійснив перевірки з питань дотримання вимог законодавства з питань фінансового моніторингу останнього у період 2008-2012 років, про що складено відповідні довідки, а також у 2013 році здійснив перевірки у порядку безвиїзного нагляду, за результатами яких встановлені порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, підтвердженням чого є, зокрема, наявний в матеріалах справи акт про результати безвиїзного нагляду з питань фінансового моніторингу ПАТ «Брокбізнесбанк» від 28.10.2013. За таких умов, у колегії суддів відсутні належні правові підстави для визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо невжиття заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу, а також для визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо не проведення планової виїзної перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк» у період до 28.02.2014 з питань фінансового моніторингу протягом більше ніж 2 роки. Статтею 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах: I. Адміністративне регулювання: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; 2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) надання рекомендацій щодо діяльності банків. II. Індикативне регулювання: 1) встановлення обов'язкових економічних нормативів; 2) визначення норм обов'язкових резервів для банків; 3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій; 4) визначення процентної політики; 5) рефінансування банків; 6) кореспондентських відносин; 7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції; 8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку; 9) імпорту та експорту капіталу. Відповідно до змісту ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать: 1) письмове застереження; 2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку; 3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку, підвищення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками тощо; 4) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі; 5) встановлення для банку підвищених економічних нормативів; 6) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами; 7) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій; 8) заборона надавати бланкові кредити; 9) накладення штрафів на: керівника банку у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; банк відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більш як 1 відсоток суми зареєстрованого статутного капіталу; власників істотної участі у банку в разі порушення ними вимог статті 34 цього Закону щодо порядку набуття або збільшення істотної участі в банку у розмірі до 10 відсотків придбаної (збільшеної) частки; 10) тимчасова, до усунення порушення, заборона використання власником істотної участі в банку права голосу придбаних акцій (паїв); 11) тимчасове, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади; 12) віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; 13) відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. 12.02.2014 Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України прийнято рішення «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» № 65/БТ, яким у зв'язку з виявленим порушенням порядку формування та зберігання обов'язкових резервів на рахунках у Національному банку України протягом трьох звітних періодів поспіль, зокрема, зупинено ПАТ «Брокбізнесбанк» з 13.02.2014 до 13.05.2014 включно здійснення окремих видів операцій, а також введено певні обмеження на діяльність ПАТ «Брокбізнесбанк». Як вже було зазначено, листом від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ відповідач за результатами інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» повідомив останнього про те, що результати перевірки свідчать про незадовільний фінансовий стан банку враховуючи незадовільну якість активів та значний кредитний ризик, високий ризик ліквідності та операційний ризик, неспроможність активів генерувати дохід у обсягах, достатніх для підтримки капіталу та розвитку банку. За результатами перевірки встановлено порушення економічних нормативів (капіталу, ліквідності та кредитного ризику). Також перевіркою встановлені чисельні порушення банком вимог законодавчих та нормативних актів Національного банку України. На підставі викладеного, керуючись ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність», вимогами Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства відповідач зобов'язав ПАТ «Брокбізнесбанк» розробити та протягом 10 календарних днів з дати отримання цього листа подати до Департаменту пруденційного нагляду проект письмової угоди, а також зобов'язав привести статистичну звітність у відповідність до вимог нормативно-правового акту відповідача на першу звітну дату після отримання Звіту про інспектування. За результатами інспектування також встановлена загальна рейтингова оцінка за системою CAMELS - 4, рейтингові оцінки за складовими системи CAMELS наступні: достатність капіталу - 4; якість активів - 4; менеджмент - 3; надходження - 4; ліквідність - 4; чутливість до ринкових ризиків - 3. Відповідно до п. 5 глави 1 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою достатності капіталу 4 має значні проблеми, які призвели до того, що капітал неспроможний захистити банк від ризиків, пов'язаних з його операціями, має значні збитки від кредитних операцій та/або від операцій з цінними паперами, та/або валютних операцій, та/або його витрати значно перевищують доходи і мають тенденцію до зростання, банк має високий рівень негативно класифікованих активів (до 60 відсотків регулятивного капіталу з урахуванням резервів під ці активи). Банк може дотримуватися (за результатами безвиїзного нагляду) або не дотримуватися нормативів капіталу, але за результатами інспекційної перевірки очевидно те, що його капітал недостатній для покриття ризиків за активними операціями. Якщо керівництво та/або акціонери не зможуть вжити негайних заходів для виправлення недоліків і порушень, то банк може стати неплатоспроможним у найближчому майбутньому. Банк з рейтинговою оцінкою достатності капіталу « 4» потребує суворого контролю служби банківського нагляду щодо вжиття керівництвом та/або акціонерами банку відповідних заходів для покращання якості активів і підвищення рівня достатності капіталу. Згідно з п. 5 глави 2 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою якості активів « 4» має значні недоліки в діяльності, які можуть призвести до суттєвого погіршення стану капіталу банку та його неплатоспроможності, якщо їх негайно не виправити. Активи банку з рейтинговою оцінкою якості активів « 4» мають одну або кілька з таких характеристик: обсяг нестандартних активів (у тому числі кредитів, крім класифікованих «під контролем») за результатами інспекційної перевірки продовжує зростати, призводить до зменшення регулятивного капіталу та може призвести до неплатоспроможності, якщо не вжити негайних заходів щодо виправлення ситуації; обсяг активів з негативною класифікацією з урахуванням сформованих резервів під ці активи наближається до граничного значення (співвідношення між обсягом негативно класифікованих активів з урахуванням резервів під ці активи та сукупними активами менше ніж 60 відсотків); обсяг нестандартних кредитів (особливо кредитів з негативною класифікацією) значно перевищує резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями і становить загрозу капіталу; інші активи становлять загрозу втрати капіталу і можуть призвести до неплатоспроможності банку. Служба банківського нагляду має приділяти особливу увагу такому банку для того, щоб забезпечити негайні заходи щодо виправлення недоліків з боку його керівництва. Пунктом 4 глави 3 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS передбачено, що банк з рейтинговою оцінкою менеджменту «3» має суттєві недоліки, пов'язані з кількома факторами, наведеними в пункті 1 цієї глави. Потрібні дії служби банківського нагляду для того, щоб керівництво банку вжило заходів для усунення недоліків. Рейтингова оцінка менеджменту « 3» може свідчити про: негативну практику кредитування інсайдерів на більш сприятливих умовах; проведення операцій з порушенням вимог банківського законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку, внутрішньобанківських положень, незадовільне управління ризиками та планування діяльності банку, неналежне виконання банком правил проведення внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, а також неадекватне реагування на негативні тенденції в економіці та/або незадовільні фінансові результати діяльності та невиконання вимог служби банківського нагляду. Згідно з п. 5 глави 4 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою надходжень « 4» має дуже великі проблеми з надходженнями. Банк може мати прибуток, однак недостатній для підтримки на потрібному рівні резервів під активні операції та забезпечення зростання рівня регулятивного капіталу відповідно до нормативних вимог, також значна питома вага витрат може бути, наприклад, за обслуговування субординованого боргу. Без негайних виправних заходів витрати (збитки) банку можуть зрости настільки, що це загрожуватиме його платоспроможності. За таких умов керівництво банку має вжити негайних заходів для підвищення та оптимізації рівня доходів, посилення контролю за витратами. Також потрібні рішучі дії служби банківського нагляду щодо поліпшення стану надходжень та запобігання втраті капіталу, у тому числі обмеження, зупинення або припинення проведення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику, та висунути керівництву банку вимоги щодо зменшення темпів зростання активів (крім зростання обсягу активів, що пов'язане зі збільшенням статутного капіталу). Відповідно до п. 5 глави 5 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою ліквідності « 4» має значні проблеми з ліквідністю, що вимагає негайних та рішучих дій служби банківського нагляду. Керівництву банку потрібно вжити заходів щодо зміцнення стану ліквідності для забезпечення виконання своїх грошових, короткострокових зобов'язань, збалансованості строків і сум активів та зобов'язань банку. Також воно має розпочати планування ліквідності з метою вирішення проблем, що пов'язані з короткостроковими та непередбаченими потребами в ліквідності. Пунктом 4 глави 6 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS встановлено, що банк з рейтинговою оцінкою чутливості до ринкового ризику « 3» має неприйнятний рівень ринкового ризику, керівництво демонструє відсутність досвіду або знань і розуміння щодо визначення, вимірювання, здійснення моніторингу і контролю ринкових ризиків. Рейтингова оцінка чутливості до ринкового ризику « 3» означає, що примітивний підхід керівництва до управління ринковим ризиком призводить до частого перевищення лімітів (обмежень) та до отримання збитків за окремими операціями. Унаслідок відсутності досконалих (ефективних) процесів управління ринковим ризиком виникають негативні тенденції в операціях, що пов'язані з ринковим ризиком, а також сумніви щодо здатності керівництва негайно вирішити ці проблеми з метою запобігання впливу надмірного ринкового ризику на надходження або на економічну вартість капіталу. Тому потрібний посилений контроль з боку служби банківського нагляду з метою забезпечення належного вирішення керівництвом проблем банку. Згідно з п.п. 4, 5 розділу І Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банки, які отримали комплексну рейтингову оцінку « 4» або « 5», мають серйозні проблеми, що вимагають ретельного нагляду і спеціальних оздоровчих заходів. Такі комплексні рейтингові оцінки вказують на те, що загальна платоспроможність банку під загрозою, потрібні негайні конкретні дії служби банківського нагляду. До банків, що отримали комплексні рейтингові оцінки « 3» або « 4», або « 5», застосовуються відповідні заходи впливу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку. Також, відповідно до вищевказаного листа від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ рівень негативно класифікованих активів ПАТ «Брокбізнесбанк» становить 22,46%. За змістом п. 2.3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 № 346 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 2012 року за № 1590/21902, Національний банк має право прийняти рішення про скликання загальних зборів учасників банку в разі погіршення фінансового стану банку, зокрема якщо обсяг негативно класифікованих активів становить 20 відсотків і більше від загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку. Негативно класифіковані активи складаються з наданих кредитів / фінансових зобов'язань, операцій з розміщення коштів на кореспондентських рахунках в інших банках, цінних паперів, що обліковуються в портфелях банку на продаж та до погашення, дебіторської заборгованості, що класифіковані за IV та V категоріями якості, цінних паперів, що обліковуються в торговому портфелі банку, за якими сума накопиченої уцінки перевищує 50 відсотків від вартості їх придбання (тобто балансової вартості цінних паперів без уключення накопиченої уцінки та нарахованих доходів за ними), уключаючи нараховані доходи за всіма цими операціями (далі - негативно класифіковані активи). Відповідно до п. 3.2 вказаного Положення заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу, які застосовуються до банків відповідно до банківського законодавства та цього Положення, має здійснюватися з урахуванням: характеру допущених банком порушень; причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; загального фінансового стану банку; розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників; інформації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд гарантування) щодо порушення банками вимог, установлених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про систему гарантування), результатів перевірки банків Фондом гарантування. Згідно з п. 7.6 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства Національний банк у разі здійснення банком операцій, які призвели до погіршення якості активів (у тому числі негативно класифіковані активи становлять 10 відсотків і більше від загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку) та/або збитків за результатами фінансового року, та/або більше двох разів протягом місяця порушення нормативу миттєвої ліквідності (Н4), має право прийняти рішення про обмеження операцій у вигляді встановлення вимог щодо: укладання банком коштів у безризикові активи в розмірах та на умовах, передбачених пунктом 3.6 глави 3 цього розділу, та/або заборони на здійснення банком активних операцій з інсайдерами/пов'язаними особами банку, та/або заборони здійснення банком пасивних операцій з фізичними особами (заборони залучення вкладів), та/або заборони банку надавати своїм клієнтам фінансові послуги через юридичну особу - комерційного агента банку на підставі укладеного агентського договору. Відповідно до п. 8.1 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства Національний банк має право прийняти рішення про заборону надавати бланкові кредити банку обсяг негативно класифікованих активів якого перевищує 10 відсотків суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку. Згідно з п. 4.4 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, у редакції, чинній на момент проведення інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк», Національний банк має право встановити особливий режим контролю за діяльністю банку й усуненням ним допущених порушень, який передбачає обмеження щодо діяльності банку шляхом призначення куратора банку (далі - особливий режим контролю). Національний банк для здійснення особливого режиму контролю одночасно з призначенням куратора банку може залучати фахівців з бухгалтерського обліку, юридичних питань, з питань платіжних систем, інформаційних технологій та з інших питань. Національний банк застосовує особливий режим контролю в разі наявності хоча б однієї з таких ознак: невиконання керівниками банку вимог Національного банку щодо усунення виявлених порушень; відсторонення керівників банків від посади; виявлення за результатами безвиїзного нагляду або інспекційної перевірки фактів здійснення ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів, порушень банківського законодавства, а також одержання доходів із порушенням законодавства України, навіть якщо ці порушення не призвели до погіршення фінансового стану банку; виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами; потреба в посиленому контролі за діяльністю банку з метою уникнення можливості невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами та кредиторами; потреба в контролі за діяльністю банку протягом шести місяців із дня втрати ним статусу перехідного; наявність публічного конфлікту в керівництві банку. Зважаючи на, по-перше, встановлені у Звіті інспектування численні порушення ПАТ «Брокбізнесбанк», по-друге, необхідність, в контексті загальної рейтингової оцінки ПАТ «Брокбізнесбанк» за системою CAMELS та рейтингових оцінок за складовими системи CAMELS, негайних конкретних дій служби банківського нагляду, потребу посиленого контролю з боку служби банківського нагляду з метою забезпечення належного вирішення керівництвом проблем банку, необхідність рішучих дій служби банківського нагляду щодо поліпшення стану надходжень та запобігання втраті капіталу, у тому числі обмеження, зупинення або припинення проведення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику та вжиття інших заходів, передбачених Положенням про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS, по-третє, широкий спектр інструментів (заходів) впливу (реагування), який наявний у відповідача згідно з чинним законодавством України для реагування у подібних ситуаціях, натомість з моменту закінчення інспекційної перевірки - 15.11.2013 до моменту прийняття рішення Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» від 12.02.2014 № 65/БТ, а також складення відповідачем листа ПАТ «Брокбізнесбанк» про результати інспектування - 14.02.2014, пройшло майже три місяці, колегія суддів приходить до висновку про протиправну бездіяльність Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до ПАТ «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки та складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням вимог ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS. Разом з тим, як встановлено колегією суддів з пояснень представників сторін, 12.02.2014 ПАТ «Брокбізнесбанк» придбав у ПАТ «Аграрний фонд» облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) в загальній кількості 2 млн.шт. номінальною вартістю 2 млрд.грн. В той же день, між ПАТ «Брокбізнесбанк» та відповідачем укладено ряд договорів прямого РЕПО, відповідно до яких ПАТ «Брокбізнесбанк» продає, а відповідач зобов'язується купити вказані ОВДП на загальну суму 2 млрд.грн. В свою чергу, ПАТ «Брокбізнесбанк» зобов'язується здійснити зворотній їх викуп. Водночас, позовна вимога стосовно визнання неправомірною діяльності Національного банку України щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу, що на думку позивача є порушенням п. 1.1 гл. 1 розд. 2 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України та рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» аргументована тим, що відповідачу станом на 12.02.2014 було відомо про те, що платоспроможність ПАТ «Брокбізнесбанк» під загрозою, а також позивач стверджує, що такі операції прямого РЕПО суперечать рішенню Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій». За змістом п. 1.2 розділу І Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2009 року № 259 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 травня 2009 року за № 410/16426, у редакції чинній на момент здійснення вказаних операцій прямого РЕПО, операція прямого репо - це кредитна операція, що ґрунтується на двосторонньому договорі між Національним банком та банком про купівлю Національним банком державних облігацій України з портфеля банку або банківських металів (далі - перша частина договору репо) з подальшим зобов'язанням банку викупити державні облігації України або банківські метали (далі - друга частина договору репо) за обумовленою ціною на обумовлену дату. Згідно з п. 1.3 розділу І Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, Національний банк для регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції, з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти: операції з рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам кредитів овернайт, кредити рефінансування); операції репо (операції прямого репо, операції зворотного репо); операції з власними борговими зобов'язаннями (депозитні сертифікати овернайт та до 90 днів); операції з державними облігаціями України. Відповідно до п. 1.1 глави 1 розділу ІІ Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України Національний банк може прийняти рішення про підтримання ліквідності банку через відповідні інструменти рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог: строк діяльності - не менше ніж один рік після отримання банківської ліцензії; має банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій; має активи, які можуть бути прийняті Національним банком у заставу; здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів та сплату процентів за користування ними та є платоспроможним. Разом з тим, відповідно до п. 4.7 глави 4 Технічного порядку проведення Національним банком України операцій з банками, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 30.04.2009 № 260 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 22.06.2012 № 262), у редакції чинній на момент здійснення вказаних операцій прямого РЕПО, ДУВРЗОВР (Департамент з управління валютним резервом та здійснення операцій на відкритому ринку) узгоджує з Генеральним департаментом грошово-кредитної політики (Департаментом аналізу та прогнозування грошово-кредитної політики) цінові параметри (процентну ставку, яка використовується для визначення ціни зворотного продажу за операцією репо), строк та обсяги проведення операцій прямого/зворотного репо з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку та потреби надання/вилучення відповідного обсягу коштів на певний період. Як видно з матеріалів справи, листом від 12.02.2014 № 19-305/8129 Генеральним департаментом грошово-кредитної політики за результатами розгляду листа від 12.02.2014 № В/38-217/8139 повідомлено директорові Департаменту з управління валютним резервом та здійснення операцій на відкритому ринку, що, враховуючи стан грошово-кредитного ринку та зниження рівня ліквідності банків (станом на 12.02.2014 залишки коштів на коррахунках банків зменшилися на 1,2 млрд.грн. і становлять 20,2 млрд.грн.), а також з метою уникнення різкої волатильності вартості кредитних ресурсів на міжбанківському кредитному ринку, вважаємо за можливе провести 12.02.2014 операцію прямого РЕПО з державними облігаціями України з 1-м банком в загальній сумі 2000,00 млн.грн., а саме: в сумі 350,00 млн.грн. строком до 05.05.2014 (на 82 календарних дні), в сумі 350,00 млн.грн. строком до 08.05.2014 (на 85 календарних дні), в сумі 300,00 млн.грн. строком до 05.05.2014 (на 82 календарних дні), в сумі 300,00 млн.грн. строком до 12.05.2014 (на 89 календарних дні) та в сумі 350,00 млн.грн. строком до 13.05.2014 (на 90 календарних дні) з процентним доходом розрахованим виходячи із розміру процентної ставки 6,50% річних (довідково: розмір процентної ставки за кредитами рефінансування під забезпечення державними облігаціями України на кількісному тендері з підтримання ліквідності банків, який проводився 05.02.2014 становить 6,50%). Водночас, колегією суддів не враховуються висновки акту ДФІ України від 16.02.2014 про результати перевірки фінансової діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк», оскільки, позивачем не надано суду вказаний акт ДФІ України, а на вимогу суду у формі ухвали щодо витребування вказаного акту, ДФІ України листом від 17.01.2015 № 25-17/32 повідомлено, що позапланова ревізія ПАТ «Брокбізнесбанк» здійснювалась на підставі ухвали Голосіївського районного суду м. Києва № 752/14230/14-к в рамках кримінального провадження від 11.03.2014 № 12014000000000113 та постанови Генеральної прокуратури України від 01.09.2014, проте, враховуючи, що досудове розслідування на даний час не завершено, підстави для розголошення даних вказаного досудового слідства відсутні. Також колегією суддів не приймається до уваги твердження позивача щодо проведення операцій РЕПО, не зважаючи на те, що відповідач станом на 12.02.2014 був обізнаний, що платоспроможність ПАТ «Брокбізнесбанк» під загрозою, з огляду на те, що вказані обставини не свідчать про неплатоспроможність ПАТ «Брокбізнесбанк», в той час як постанову Правлінням Національного банку України № 107 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних» прийнято 28.02.2014. Крім того, колегія суддів зауважує, що в силу вимог Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України такий інструмент (операції прямого РЕПО) застосовуються відповідачем, з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку, для регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції. Твердження позивача, що такі операції прямого РЕПО суперечать рішенню Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» за висновком суду є хибними, так як ПАТ «Брокбізнесбанк» зупинено здійснення окремих видів операцій, а також введено певні обмеження на діяльність ПАТ «Брокбізнесбанк» з 13.02.2014, а не з 12.02.2014 - день, коли відбулись такі операції прямого РЕПО. За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для визнання неправомірною діяльності Національного банку України щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності своїх дій у повному обсязі. Дослідивши обставини справи, проаналізувавши вищезазначені правові норми, суд приходить до висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими і підлягають задоволенню частково. Водночас, зміст принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі, передбачений ч. 4 ст. 11 КАС України, зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні, в тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права. Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне захистити порушені права позивача шляхом визнання протиправною бездіяльності Національного банку України у період з 01.07.2011 по 28.02.2014 щодо не вжиття належних заходів забезпечення захисту законних інтересів вкладників і кредиторів Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», яка виразилась у порушенні строків: проведення інспекційної планової перевірки Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» не рідше одного разу на 36 місяців; надання Публічному акціонерному товариству «Брокбізнесбанк» результатів інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України; повідомлення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS за результатами інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013; визнання протиправною бездіяльності Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки та складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням вимог ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS. З огляду на викладене, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються на користь позивача з Державного бюджету України згідно з ч. 3 ст. 94 КАС України пропорційно до задоволених вимог. Керуючись статтями 9, 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ПОСТАНОВИВ: Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранском» задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Національного банку України у період з 01.07.2011 по 28.02.2014 щодо не вжиття належних заходів забезпечення захисту законних інтересів вкладників і кредиторів щодо безпеки збереження коштів на банківських рахунках Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», яка виразилась у порушенні строків: проведення інспекційної планової перевірки Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» не рідше одного разу на 36 місяців; надання Публічному акціонерному товариству «Брокбізнесбанк» результатів інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України; повідомлення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS за результатами інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013. Визнати протиправною бездіяльність Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки та складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням вимог ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранском» (код ЄДРПОУ 35761295) витрати по сплаті судового збору у розмірі 32 (тридцять дві) гривні, 48 копійок. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Головуючий суддя В.В. Амельохін Судді Є.В. Аблов В.П. Шулежко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43184563
  19. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03110 м. Київ, вулиця Солом'янська, 2-а Справа №761/3002/15-ц Головуючий у 1 інстанції Кондратенко О.О., Притула Н.Г. Апеляційне провадження №22-ц/796/365/2016 Суддя-доповідач АнтоненкоН.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі судді-доповідача АнтоненкоН.О., суддів Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І., при секретарях Слащуку А.С., Юрченко А.С., Басюк Ю.В. за участю позивача ОСОБА_4, представників позивача ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 представника відповідача ОСОБА_8 розглянула у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», Компанії Квікком Лімітед, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія - в с т а н о в и л а : Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року і додатковим рішенням цього суду від 22 березня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Судом першої інстанції встановлено, що 22.05.2014 між ОСОБА_4 і Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (ПАТ «ВіЕйБі Банк») був укладений договір банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року, на підставі якого позивач як вкладник розмістила в банку строковий вклад у розмірі 51239,46 євро на умовах депозиту строком на 13 місяців з датою вимоги 22.06.2015 з щомісячною виплатою процентів у розмірі 9,5% річних. 18.11.2014 представник позивача за довіреністю звернулась до банку із заявою про дострокове розірвання договору, проте, така вимога залишилася невиконаною. На час розгляду справи судом на вкладному рахунку позивача обліковується вклад у розмірі 51239,46 євро, на іншому рахунку - сума відсотків 618,79 євро, на вкладному рахунку на вимогу «Для виплат» обліковується сума відсотків у розмірі 1863,12 євро. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №123 від 20.11.2014 в банку з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію, строк здійснення якої продовжено рішенням виконавчої дирекції Фонду №32 від 17.02.2015 до 20.03.2015. На підставі постанови правління НБУ №188 від 19.03.2015 та рішення виконавчої дирекції Фонду №63 від 20.03.2015 відкликано банківську ліцензію ПАТ «ВіЕйБі Банк» та розпочато процедуру його ліквідації. Виходячи зі встановлених обставин, суд першої інстанції вважав, що спірні правовідносини регулюються спеціальним Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на підставі якого позивач одержала гарантовану Фондом суму в 200 тис. грн та 03.04.2015 звернулась до банку із заявою про включення її до реєстру вимог кредиторів, у зв'язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до банку. Позовні вимоги про солідарне стягнення суми неповернутого вкладу та відсотків з компанії Квіккон Лімітед та ОСОБА_9 суд вважав безпідставними, виходячи з того, що правовідносини за договором виникли між позивачем і банком, а не зазначеними особами, а передбачених ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст.1166 ЦК України підстав для відшкодування майнової шкоди немає. Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд вважав їх безпідставними з огляду на те, що чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів», таке відшкодування не передбачено. В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини і підлягають застосуванню до них, які суд безпідставно не застосував. В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представники підтримали апеляційну скаргу з наведених у ній доводів. Представник банку просила апеляційну скаргу відхилити і залишити без змін законне і обгрунтоване рішення суду першої інстанції. Перевіривши законність і обгрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Предметом спору у даній справі є стягнення грошових коштів у розмірі неповернутого банківського вкладу, неустойки за невиконання зобов'язань за договором та моральної шкоди. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не у повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, нормами матеріального права, що їх регулюють, та предметом спору, у зв'язку з чим під час апеляційного розгляду виникла необхідність повернення справи до суду першої інстанції для ухвалення додаткового рішення, адже суд не розглянув усі позовні вимоги, з якими ОСОБА_4 звернулася до суду. Відповідно до ст.309 ЦПК України зазначені обставини є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Оскільки апеляційна скарга представника позивача подана на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, проте, містить у собі і доводи щодо нерозглянутих позовних вимог, колегія дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги стосуються і додаткового рішення цього суду від 22 березня 2016 року, що не потребує його окремого апеляційного оскарження. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї на умовах і в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК України). За договором банківського вкладу незалежно від його виду (вклад на вимогу чи строковий вклад) банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника фізичної особи (ч.2 ст.1060 ЦК України). За таких обставин незважаючи на передбачений договором сторін строк вкладу (до 22.06.2015) ОСОБА_4 вправі була вимагати дострокового його повернення 18.11.2014, а банк був зобов'язаний таку вимогу виконати, проте, свого зобов'язання за договором і законом не виконав, що відповідно до ст.610 ЦК України є порушенням зобов'язання. Одним з правових наслідків порушення зобов'язання, передбачених ст.611 ЦК України, є відшкодування збитків та моральної шкоди, якщо такі наслідки передбачені договором або законом. Договором банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_4 і ПАТ «ВіЕйБі Банк» 22.05.2014, таких наслідків не передбачено (ас5). Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачена відповідальність банку за його зобов'язаннями. Зокрема, частиною 1 цієї статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 18.11.2014) передбачено, що банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства; частиною 2 цієї норми передбачено, що банк не відповідає за невиконання зобов'язань у разі зупинення операцій по рахунках; частиною 6 статті 58 цього Закону на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. З огляду на наведене та оскільки 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, а з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на його тимчасову адміністрацію, враховуючи також, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку та органів контролю, а відповідно до п.1) ч.5 ст.36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників банку, окрім виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників (які здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті і фактично здійснено, адже позивач отримала 200 тис. грн від Фонду - п.1) ч.6 ст.36 цього Закону) - правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для відповідальності ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед ОСОБА_4 за порушення зобов'язання у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 до інших відповідачів, то слід виходити з наступного. Відповідно до ч.6 ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку до категорії неплатоспроможних з вини власників істотної участі та керівників банку може бути покладена на них за рішенням суду. Отже, правове значення для вирішення питання про законність і обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 до Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 є: 1) чи є зазначені особи власниками істотної участі або керівниками банку, 2) чи з їх вини банк віднесено до категорії неплатоспроможних. ОСОБА_10 хоча і зазначена у позовній заяві відповідачем (уточнена позовна заява - т1 ас24-27), проте, жодних вимог до неї не пред'явлено, а тому правильним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_10 Істотна участь відповідно до положень ч.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Тобто, власник істотної участі банку - особа (особи), яка(і) володіє(ють) прямо та/або опосередковано самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу банку. Згідно офіційної відкритої інформації НБУ (т1ас121,122) Компанія Квікком Лімітед є учасником і власником 86,7780% статутного капіталу ПАТ «ВіЕйБі Банк», в той час як ОСОБА_9 є єдиним 100% власником Компанії Квікком Лімітед, тобто, особою, яка опосередковано володіє істотною участю банку. Отже, зазначені особи відповідно до визначених ст.ст.2,58 Закону термінів є власниками істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк». Відповідно до ч.1 ст.35 Закону банк та кожний власник істотної участі зобов'язані підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ. Відповідно до ч.4 ст.58 Закону власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Відповідно до вказаної постанови у зв'язку з тим, що ПАТ «ВіЕйБі Банк» здійснював ризикову діяльність, що призвело до втрати ліквідності банку, виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами, постановою правління НБУ від 03.10.2014 №631/БТ цей банк був віднесений до категорії проблемних та його було зобов'язано привести свою діяльність у відповідність до вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. Проте, за даними статистичної звітності та лімітів відкритої валютної позиції станом на 14.11.2014 відбулося зменшення розміру регулятивного капіталу банку до сукупних активів та нормативу співвідношення регулятивного капіталу до зобов'язань до однієї третини від мінімального рівня. Таким чином, діяльність банку не відповідає вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів НБУ. Власником істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» усупереч вимогам ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не вжито своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку (т1ас128-129). Отже, постановою правління НБУ №733 від 20.11.2014 установлено, що з вини власників істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За таких обставин наявні передбачені ч.6 ст.58 Закону підстави для відповідальності власників істотної участі банку за зобов'язаннями цього банку. Невиконаними зобов'язаннями банку перед ОСОБА_4 є невидача на вимогу вкладника фізичної особи вкладу та відсотків, які обліковується на рахунках позивача у розмірі 51239,46 євро вкладу, 618,79 євро та 1863,12 євро відсотків - всього 53721,37 євро. Зазначені обставини встановлені судом першої інстанції і жодною зі сторін не заперечуються. Отже, вказана сума невиданого вкладу та відсотків становить розмір збитків, які відповідно до ст.611 ЦК України підлягають стягненню на користь позивача з власників істотної участі за мінусом одержаних ОСОБА_4 200 тис. грн від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (станом на 05.07.2016 курс 1 євро = 24,8158грн; 53721,37євро х 24,8158грн = 1333138,77грн; 1333138,77грн - 200000грн = 1133138,77грн). Оскільки власники істотної участі - це особи, які спільно володіють часткою статутного капіталу банку, за законом кожний власник істотної участі зобов'язаний підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ, та вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, - вони є особами, які несуть солідарний обов'язок за зобов'язаннями банку, адже предмет зобов'язання є неподільним (ст.541 ЦК України). За таких обставин Компанія Квікком Лімітед та ОСОБА_9 несуть солідарний обов'язок перед ОСОБА_4 за зобов'язаннями ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед нею у розмірі 1133138,77грн. З огляду на викладене позовні вимоги ОСОБА_4 в частині стягнення солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 1133138,77грн підлягають задоволенню. Оскаржуване рішення суду першої інстанції в цій частині не грунтується на нормах матеріального права і підлягає скасуванню відповідно до ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення з відповідачів неустойки у розмірі 67636,08 євро, то такі вимоги не грунтуються на нормах матеріального права і задоволенню не підлягають, адже відповідно до положень Цивільного кодексу України про неустойку як вид забезпечення виконання зобов'язання таке забезпечення виконання зобов'язання має бути передбачено договором або законом (ч.1 ст.548) із визначенням розміру неустойки, який у разі встановлення законом може бути збільшений у договорі або зменшений, проте, ні Законом, що регулює спірні правовідносини, ні договором банківського вкладу не передбачено такий вид забезпечення виконання банком своїх зобов'язань за договором. З тих же підстав не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, адже ні договором, ні законом таке відшкодування не передбачено (ст.611 ЦК України). В цій частині рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального закону. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.303,308,309,313,316 ЦПК України, колегія в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 22 березня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнити частково. Стягнути солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4 1133138,77грн (один мільйон сто тридцять три тисячі сто тридцять вісім грн 77 коп.) за порушення Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» зобов'язань за договором банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_4 відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно, може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суддя-доповідач Н.О.Антоненко Судді А.М.Стрижеус О.І.Шкоріна http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58788394
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними та відшкодування збитків за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 22 травня 2014 року між ним та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») укладено договір банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від нього 1 тис. грн зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 21 червня 2014 року. Оскільки день повернення коштів припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом нарахував до 20 червня 2014 року. Вважаючи, що банк безпідставно не нарахував проценти за користування вкладом за 21, 22 червня 2014 року, позивач просив визнати дії банку неправомірними та стягнути з банку проценти за користування грошовим вкладом за вказаний період. Суди розглядали справу неодноразово. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 жовтня 2014 року позов задовольнив частково, ухвалив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування грошовим вкладом у розмірі 76 коп.; у решті позову відмовив. Суд вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 25 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасував та в цій частині ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 526, частини першої статті 1058, частин першої, третьої, п’ятої статті 1061 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року, 27 січня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання внести зміни й доповнення до договору та нарахувати проценти на вклад (№ 6-14599св14, № 6-42491ск14). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 29 травня 2013 року у справі за позовом фізичних осіб до банку публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра») про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу (№ 6-39цс13); 25 грудня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «КБ «Надра» про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов’язання (№ 6-140цс13). Так, за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень у справі № 6-39цс13 Верховний Суд України прийняв постанову про відмову в задоволенні зазначеної заяви, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що з банку на користь позивачів необхідно стягнути проценти за банківським вкладом за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. У постанові № 6-140цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що у випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, без надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосовувати передбачену частиною другою статті 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов’язання. В ухвалах № 6-14599св14, № 6-42491ск14 суд касаційної інстанції, застосовуючи положення статті 1061 ЦК України, виходив з того, що перебіг строку владу сплив 16 листопада 2013 року у вихідний день, а кошти за вкладом повернуто в перший після нього робочий день – 18 листопада 2013 року, саме ця дата за змістом договору є днем закінчення строку вкладу, межею нарахувань за вкладом. Таким чином, 17 листопада 2013 року охоплюється періодом нарахування процентів за депозитом. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, керувався тим, що день повернення коштів за вкладом припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом банк правомірно нарахував лише до 20 червня 2014 року, оскільки відповідно до пункту 5.20 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк», затверджених рішенням ради директорів банку 20 березня 2013 року (далі – Правила) у випадку, якщо день закінчення строку розміщення вкладу є святковим, неробочим або вихідним днем, виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів переноситься на наступний за ним робочий день. Таким чином, сторони визначили як порядок нарахування процентів, так і порядок повернення цих коштів і вкладу. У постанові № 6-140цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію щодо застосування норми частини другої статті 625 ЦК України у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов’язання, а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Надана для порівняння постанова Верховного Суду України № 6-39цс13 також не може вказувати на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки Верховний Суд України у постанові від 11 травня 2016 року № 6-338цс16 відступив від викладеної у постанові від 29 травня 2013 року № 6-39цс13 правової позиції щодо застосування положень статей 1058, 1061 ЦК України. Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 1061 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-14599св14, № 6-42491ск14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 22 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від позивача 1 тис. грн зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 21 червня 2014 року. Оскільки день повернення коштів припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом нарахував до 20 червня 2014 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Вклад (депозит) – це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність»). Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 22 травня 2014 року вклад виплачується вкладнику або уповноваженому представнику вкладника по закінченню строку залучення вкладу (21 червня 2014 року) шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, у якому вклад було оформлено (пункт 1.10 договору). Нарахування процентів за вкладом здійснюється відповідно до умов, визначених у Правилах. Нараховані проценти за вкладом виплачуються вкладнику або уповноваженому представнику вкладника одночасно з поверненням суми вкладу після закінчення строку розміщення вкладу або в інший термін дострокового припинення дії цього договору у випадках, передбачених цим договором та Правилами шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, у якому вклад було оформлено (пункти 1.5, 1.9 договору) Згідно із пунктом 5.12 Правил проценти на вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує його поверненню або списанню з рахунку з інших підстав. Пунктом 5.20 Правил передбачено, що у випадку, якщо день закінчення строку розміщення вкладу є святковим, неробочим або вихідним днем, виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів переноситься на наступний за ним робочий день. Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Таким чином, строк дії договору банківського вкладу (депозиту), визначений у пункті 1.3 договору, закінчився 21 червня 2014 року, незалежно від того коли припав останній день дії договору – в робочий, святковий, неробочий або вихідний день. Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу. Суд помилково послався на положення пункту 5.20 Правил, якими визначено лише порядок виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів у випадку, якщо днем закінчення строку розміщення вкладу є святковий, неробочий або вихідний день, та не врахував вимог частини п’ятої статті 1061 ЦК України згідно з якою проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року (№ 6-338цс16). Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року в частині позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Н.П. Лященко Я.М. Романюк Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-956цс16 За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу, вимоги частини п’ятої статті 1061 ЦК України не врахував. Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C84C6F75ED0AD065C2257FE60045856D
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення депозитного вкладу та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, встановила: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь, окрім банківського вкладу за договором від 20 листопада 2013 року, відсотків за користування коштами, пені у розмірі 3 % річних (стаття 625 ЦК України), також пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення, в сумі 359 249,79 доларів США. Позов мотивовано тим, що 20 листопада 2013 року між позивачем та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Державний ощадний банк України») укладено договір строкового банківського вкладу «Депозитний» НОМЕР_1 в іноземній валюті, за умовами якого позивачем внесено грошові кошти на відкритий банком депозитний рахунок у розмірі 150 000 доларів США строком на 36 місяців, процентна ставка якого становила 8 % річних, а відповідач у свою чергу прийняв вказані грошові кошти та зобов'язався повернути вклад разом із нарахованими процентами у валюті вкладу готівкою через касу. В той же день між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір НОМЕР_2 про щомісячну капіталізацію (приєднання до вкладу) нарахованих за вкладом відсотків. 8 вересня 2014 року позивач звернувся до банку з наміром отримати вклад разом із нарахованими процентами, однак останній відмовився повертати вклад, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 9 постанови Правління Національного банку України «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Позивач вважає такі дії протиправними та такими, що порушують його конституційні права і умови укладеного між сторонами договору, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом за захистом своїх порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором банківського вкладу, нараховані проценти на суму вкладу, 3 % річних (стаття 625 ЦК України). У задоволенні вимог про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 549-552 ЦК України, частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 20 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено депозитний договір, на підставі якого ОСОБА_1 як вкладник вніс на депозитний рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України», кошти готівкою у сумі 150 000 доларів США (зі щомісячною капіталізацією процентів - згідно додаткової угоди НОМЕР_2) терміном на 36 місяців під 8 % річних. Відповідно до пунктів 2.7., 3.1. депозитного договору банк зобов`язувався згідно заяви вкладника повернути вклад або його частину до закінчення строку дії договору, а згідно пункту 3.4.2. цього договору таку заяву вкладником може бути подано не пізніше двох робочих днів до дня вилучення вкладу. При цьому, у разі фактичного зберігання коштів вкладу більше одного року проценти на вклад нараховуються за ставкою, передбаченою пунктом 1.2. договору (8 % річних) за кожний повний рік зберігання коштів вкладу, а за рештою строку - за ставкою банку по вкладах на вимогу. Пунктами 3.1. та 3.3. депозитного договору сторонами обумовлено, що банк за заявою вкладника зобов`язаний повернути вклад разом із нарахованими за ним процентами належним чином у валюті вкладу готівкою через касу банку. 8 вересня 2014 року вкладник ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою і просив на підставі умов договору достроково повернути йому банківський вклад з процентами. Відмовляючи у видачі вкладених коштів відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» послався на постанову Правління Національного банку України за № 540 від 29 серпня 2014 року «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», згідно якої уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені в іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції. В подальшому банк роз`яснив вкладнику, що відповідно до пункту 9 указаної постанови Національного банку України уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3 % за кожний день прострочення, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється та не регулює спірні правовідносини. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежність надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про непоширення дії вищевказаних норм закону на спірні правовідносини. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», хоча в апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на них і зазначив, що має право на стягнення пені відповідно до вимог Закону, а тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, як встановлено судами, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України, про що відповідач повідомив ОСОБА_1 листом НОМЕР_3 від 7 жовтня 2014 року. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні пені за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення, тому в цій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року відмовити. Справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-37цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8ABA1D69DAAE4B9C2257FB2004162F1
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, посилаючись на те, що 11 жовтня 2013 року уклала із зазначеним банком договір банківського вкладу, відповідно до умов якого внесла 8 000 доларів США на строк до 11 листопада 2014 року. Враховуючи те, що після закінчення строку дії договору банк не повернув їй депозитні кошти з нарахованими на них процентами позивачка просила стягнути з відповідача проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року у розмірі 24,96 доларів США, 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США, неустойку у розмірі 89,30 доларів США, суму депозитного вкладу у розмірі 8 000 доларів США та нараховані на нього з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року проценти у розмірі 887,68 доларів США, а також зобов’язати відповідача виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані нею реквізити. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 лютого 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року в сумі 24,96 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 неустойку у розмірі 89,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти по депозитному вкладу у розмірі 8 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 нараховані проценти у розмірі 887,68 доларів США за використання її коштів з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року. Зобов’язано з ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані реквізити. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року рішення районного суду скасовано, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 11 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладено договір банківського вкладу, за умовами якого позивачка передала відповідачу грошові кошти в сумі 560 000 грн., а банк в свою чергу зобов’язався прийняти суму вкладу і щомісячно виплачувати 22, 5 % річних. Датою вимоги вкладником вкладу сторони визначили 11 листопада 2014 року. Нараховані за договором банківського вкладу проценти позивачка знімала з відкритого рахунку щомісячно. Пункт 9.1.1. правил встановлює істотну умову, відповідно до якої ОСОБА_1 як клієнт повідомлена про те, що стосовно деяких операцій можуть застосовуватися обмеження, встановлені законодавчими та нормативними актами, внутрішніми правилами та процедурами Банку, інших банків та/чи платіжних систем, через які ці операції здійснюються. 10 листопада 2014 року ОСОБА_1 письмово повідомила відповідача, що у зв’язку із закінченням строку дії вищезазначеного договору, а саме 11 листопада 2014 року, вона просить повернути суму вкладу разом із нарахованими відсотками. З метою забезпечення стабільності грошової одиниці України, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків, виходячи із пріоритетності підтримки цінової стабільності в державі, сприяння стабільності банківської системи України, забезпечення розрахунків, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності, пов’язаних з нею операцій, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України «Про Національний банк України», статтями 66, 67 та главою 11 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтями 8 та 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Правління Національного банку України 6 лютого 2014 року прийняло постанову № 49 «Про заходи щодо діяльності банків та проведення валютних операцій» (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління НБУ від 27 лютого 2014 року № 104 були внесені зміни до постанови № 49 від 6 лютого 2014 року в частині зобов’язання банків обмеження видачі (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати банків у межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України та не допускати обмежень щодо переказу коштів в іноземній валюті, що належать клієнтам, відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління Національного банку України від 28 березня 2014 року № 172 «Про регулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» дані зобов’язання для банків залишились чинними. Додатково зазначено, що вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як в межах України так і за її межами, незалежно від кількості рахунків клієнта в одному банку. Постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 328 «Про врегулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» постановою Правління Національного банку України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», постановою Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», продовжено дію вищезазначених обмежень щодо видачі валютних коштів клієнтів з поточних, вкладних рахунків. На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733/БТ «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення № 123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк». Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники банку – фізичні особи, можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу, строк дії яких закінчився, в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку, але не більше 200 000 грн. Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» було запроваджено строком на 3 місяці з 21 листопада 2014 року по 20 лютого 2015 року. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 17 лютого 2015 року за № 35 дію тимчасової адміністрації продовжено до 20 березня 2015 року. Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року за № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, оскільки банк порушив свої договірні зобов’язання, після закінчення строку дії договору не повернув суму депозиту з нарахованим на нього відсотками. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на час розгляду справи та ухвалення рішення в ПАТ «ВіЕйБі Банк» була введена тимчасова адміністрації та запроваджено процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку, що унеможливлює задоволення позову про стягнення банківського вкладу поза межами системи гарантування вкладів фізичних осіб. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, 16 березня 2016 року, 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, відповідно до якої запровадження тимчасової адміністрації банку унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з наведенням відповідних мотивів. Порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Колегія суддів вважає, що саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Судами встановлено, що рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року в ПАТ «ВіЕйБі Банк» з 21 листопада 2014 року була запроваджена тимчасова адміністрація, а 20 березня 2015 року, на підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року, розпочато процедуру ліквідації цього банку. Враховуючи вищезазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли вірного висновку, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, 23 лютого 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» судами застосовано правильно, судові рішення у справі, які переглядаються, є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1123 цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF8DD476D79AC18BC2257FDB0022B8B9
  23. Державний герб України Справа № 815/1709/15 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2015 року м.Одеса Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши у приміщенні суду в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію Публічне акціонерне товариство «ЄВРОГАЗБАНК» про визнання незаконною бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК»: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 та зобов'язати вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: З позовом до суду звернулися ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» про визнання незаконною бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ "Європейський газовий банк": ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, про зобов'язання включити в Загальний реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та зобов'язання відшкодувати кошти за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» позивачам. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_24 була власником депозитних рахунків НОМЕР_23, НОМЕР_24, НОМЕР_25 та НОМЕР_26 у Банку, на яких були розміщені грошові кошти у розмірі 4000000 грн., без врахування нарахованих відсотків. Договори про розміщення банківських вкладів ОСОБА_24 були розірвані та 18.06.2014 року-19.06.2014 року до ПАТ «ЄВРОГАЗБАНК» були надані платіжні доручення про перекази з належних їй грошових коштів на рахунки позивачів у цьому ж банку. Однак, банк не виконав жодного з платіжних доручень. На момент одержання зазначених платіжних доручень банком не діяло жодного обмеження щодо здійснення банківських операцій. Згідно укладених договорів позики між позивачами та ОСОБА_24, моментом переходу до позивачів права власності на грошові кошти є момент передачі грошей, який, у зв'язку з тим, що гроші передаються у безготівковій формі, визначений сторонами моментом отримання Банком відповідного платіжного доручення від ОСОБА_24 про перерахування коштів на рахунки позивачів у Банку. Відповідач - Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію «ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК», як вбачається з пояснень по справі (вх.№ЕП/679/15 від 15.04.2015 року) заперечує проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, оскільки станом на 19.06.2014 року депозитні договори не розривалися та на дату подання платіжних доручень на поточному рахунку №2620650112709 ОСОБА_24В, коштів не було. Навіть за наявності коштів на рахунках, постановою НБУ №366/БТ від 17.06.2014 року Банку заборонено проводити операції по відкриттю рахунків та залученню коштів на рахунки фізичних осіб. Представники відповідачів були сповіщенні належним чином про день, час та місце слухання справи, але в судове засідання не з'явилися. Представник позивачів не заявив клопотання про витребування додаткових письмових доказів, допиту свідків чи експертів по цій справі, а тому суд на підставі положень ч.4 ст.122, ч.6 ст.128 КАС України ухвалив рішення розглянути справу в порядку письмового провадження 16.04.2015 року за наявними в справі письмовими доказами та запереченнями. Дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановлює наступні обставини та факти, оцінивши за правилами статті 86 КАС України докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд при винесені постанови виходить з наступних підстав та мотивів. ОСОБА_24 була власником депозитних рахунків НОМЕР_23, НОМЕР_24, НОМЕР_25, № НОМЕР_27 у ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК», на яких були розміщені грошові кошти у сумі 4000000 грн., згідно договорів банківського вкладу з фізичною особою №336380(а.с.37-38), №336375 (а.с.42-43), №344118(а.с.47-48), №344121(а.с.52-53). ОСОБА_24 звернулася до ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» з відповідними заявами від 10.06.2014 року про дострокове припинення строку дії банківських вкладів №336380, №336375 №344118, №344121 (а.с.41,46,51,56) та вважаючи їх такими що розірвані, укл