Search the Community

Showing results for tags 'депозит'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 147 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., – Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., за участю представників: позивача – Головка О.С., відповідачів – Гричаненка О.М., Поліщука В.В., третіх осіб – Поліщука В.В.,– розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 925/2011/14 за позовом ПАТ «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» до товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Альфа» (далі – ТОВ «Капрі-Альфа»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Бетта» (далі – ТОВ «Капрі-Бетта»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Косметик» (далі – ТОВ «Капрі-Косметик»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-Трейд» (далі – ТОВ «Капрі-Трейд»), товариства з обмеженою відповідальністю «Капрі-2000» (далі – ТОВ «Капрі-2000), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів, – ОСОБА_1, ОСОБА_2, про стягнення солідарно коштів, в с т а н о в и л и: У листопаді 2014 року ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ним як кредитором і ТОВ «Капрі-Альфа», ТОВ «Капрі-Бетта», ТОВ «Капрі-Косметик», ТОВ «Капрі-Трейд», ТОВ «Капрі-2000» як позичальниками укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії. Кредитор умови договору виконав та перерахував позичальникам передбачені договором кредитні кошти. Натомість позичальники порушили умови цього договору: не сплачували проценти за користування кредитом із березня 2014 року та не здійснили погашення заборгованості за кредитом до 21 серпня 2014 року. ПАТ «Банк Форум» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 14 335 388, 22 грн, яка складається із: – заборгованості ТОВ «Капрі-Альфа» у сумі 2 344 059,94 грн, зокрема 2 093 000 грн простроченої заборгованості за кредитом, 213 543,34 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 37 516,60 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-Бетта» в розмірі 3 963 398,87 грн, зокрема 3 538 900 грн простроченої заборгованості за кредитом, 361 064,77 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 63 434,10 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-Косметик» у розмірі 1 867 520,31 грн, зокрема 1 667 500 грн простроченої заборгованості за кредитом, 170 130,70 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 29 889,61 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-Трейд» у розмірі 4 816 466,42 грн, зокрема 4 300 600 грн простроченої заборгованості за кредитом, 438 779,01 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 77 087,41 грн пені за простроченим кредитом і процентами; – заборгованості ТОВ «Капрі-2000» у розмірі 1 343 942,68 грн, зокрема 1 200 000 грн простроченої заборгованості за кредитом, 122 432,90 грн простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 21 509,78 грн пені за простроченим кредитом і процентами. Відповідачі проти позову заперечували та просили відмовити в його задоволенні, посилаючись на вжиття всіх залежних від них заходів для своєчасного погашення кредиту. Кредитний договір передбачає списання кредитором із будь-яких рахунків позичальників коштів на погашення кредиту; на момент введення тимчасової адміністрації в банку на рахунках відповідачів було достатньо коштів для погашення процентів за користування кредитом, проте кредитор передбаченого договором списання не здійснив, унаслідок чого утворилася заборгованість за процентами. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором між кредитором та третьою особою укладено договір застави майнових прав за договорами банківського вкладу; оскільки позивач письмово від отримання права вимоги не відмовився, до нього перейшло право вимоги на грошові кошти за договором банківського вкладу, тому зобов’язання відповідачів за кредитним договором припинено. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Банк Форум» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. На обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 915/1500/14, від 28 квітня 2015 року у справі № 924/1757/14, від 18 травня 2015 року у справі № 915/1499/14, від 23 липня 2015 року у справі № 910/23126/14, від 30 березня 2016 року у справі № 915/1079/15 та копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року у справі №160/597/15-ц, у яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 18 жовтня 2013 року між ПАТ «Банк Форум» як Кредитором та відповідачами як Позичальниками укладено кредитний договір № 1-0013/13/40-КL (далі – Кредитний договір), за умовами якого кредитор на умовах, визначених цим Договором, відкриває відновлювальну кредитну лінію, у рамках якої надає Позичальникам кредитні кошти (далі – Кредит) окремими частинами (далі – Вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, у межах визначеної цим Договором (п. 1.2) граничної суми коштів, а Позичальники зобов’язуються вчасно погашати Кредитору заборгованість за Кредитом, а також сплачувати на користь Кредитора проценти та комісії в розмірі, у строки (терміни) та на умовах, визначених цим Договором (п. 1.1). Згідно з п. 1.4 Кредитного договору кінцевий термін, до настання якого (включно) здійснюється надання Кредиту та має бути повністю погашено заборгованість за Кредитом, установлюється 21 серпня 2014 року. Пунктом 1.5.2 Кредитного договору сторони погодили, що в якості забезпечення виконання зобов’язань Позичальників за цим Договором Кредитор укладає договори застави із ОСОБА_1 щодо майнових прав (коштів), а саме: грошових коштів у доларах США в загальній сумі не менше 1 700 000,00 доларів США, що розміщені на рахунках, відкритих у Кредитора. Порядок надання Кредиту визначено п. 2.3 Кредитного договору, відповідно до якого Кредит надається шляхом перерахування Кредитором коштів із відповідного (-их) внутрішньобанківського (-их) позичкового (-их) рахунку (-ів) на поточний рахунок Позичальника, відкритий у Кредитора, у сумі, яку буде зазначено в Заявці на отримання Вибірки, зразок якої наведено в додатку 1 до Кредитного Договору. Пунктом 7.2 Кредитного договору передбачено, що при настанні випадку порушення зобов’язань Кредитор, на свій розсуд, має право вчинити певні дії, зокрема звернути стягнення на передане йому в заставу майно згідно з п. 1.5 цього Договору та задовольнити за його рахунок свої вимоги за цим Договором. Пунктом 8.7 Кредитного договору передбачено, що Позичальники за цим Договором є солідарними боржниками. 30 вересня 2013 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено Договір банківського вкладу НОМЕР_1 – сума депозиту 200 000,00 доларів США, строк розміщення депозиту з 30 вересня 2013 року по 5 жовтня 2014 року (включно). 18 жовтня 2013 року між позивачем як заставодержателем та ОСОБА_1 як заставодавцем укладено Договір застави НОМЕР_2 (майнових прав вимоги за договором банківського вкладу), предметом застави за яким є право вимоги отримання грошових коштів у сумі 200 000,00 доларів США, розміщених на рахунку в ПАТ «Банк Форум» за Договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 30 вересня 2013 року. 21 жовтня 2013 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено Договір банківського вкладу НОМЕР_3 – сума депозиту 1 100 000,00 доларів США, строк розміщення депозиту з 21 жовтня 2013 року по 26 жовтня 2014 року (включно). 21 жовтня 2013 року між позивачем як заставодержателем та ОСОБА_1 як заставодавцем укладено Договір застави НОМЕР_4 (майнових прав вимоги за договором банківського вкладу), предметом застави за яким є право вимоги отримання грошових коштів у сумі 1 100 000,00 доларів США, розміщених на рахунку в ПАТ «Банк Форум» за договором банківського вкладу НОМЕР_3 від 21 жовтня 2013 року. 22 жовтня 2013 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено Договір банківського вкладу НОМЕР_5 – сума депозиту 400 000,00 доларів США, строк розміщення депозиту з 22 жовтня 2013 року по 27 жовтня 2014 року (включно). 22 жовтня 2013 року між позивачем як заставодержателем та ОСОБА_1 як заставодавцем укладено Договір застави НОМЕР_6 (майнових прав вимоги за договором банківського вкладу), предметом застави за яким є право вимоги отримання грошових коштів у сумі 400 000,00 доларів США, розміщених на рахунку в ПАТ «Банк Форум» за договором банківського вкладу НОМЕР_5 від 22 жовтня 2013 року. Вказані договори застави укладено як засіб забезпечення виконання кредитних зобов’язань позичальників перед кредитором згідно з Кредитним договором. Пунктами 5.1, 5.2 договорів застави сторони погодили, що заставодержатель набуває права задоволення своїх вимог за рахунок предмету застави у випадку порушення заставодавцем умов цього договору та/або порушення заставодавцем умов Кредитного договору, та/або у разі настання відповідних обставин, що передбачені цим договором та/або Кредитним договором, у тому числі якщо сума наданого кредиту, процентів за користування ним, комісії та можливі неустойки і витрати не будуть погашені у встановлені Кредитним договором строки, а також в інших випадках, передбачених Кредитним договором, цим договором та чинним законодавством України. Порядок звернення стягнення на предмет застави для погашення боргу за Кредитним договором визначається заставодержателем та може здійснюватися на підставі рішення суду в порядку, установленому чинним законодавством України, або в позасудовому порядку, згідно з вимогами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень». Для задоволення вимог заставодержателя сторони домовилися про відступлення заставодавцем права вимоги, що витікає із заставленого права, на користь заставодержателя, зокрема в разі невиконання Позичальником хоча б одного із зобов’язань, передбачених Кредитним договором (у тому числі хоча б одноразового порушення порядку повернення кредиту, хоча б одноразового прострочення сплати процентів), якщо тільки заставодержатель не направить заставодавцю письмову відмову від отримання права вимоги; заставлене за договором застави право вимоги (в розмірі фактичної суми вимог заставодержателя) вважається відступленим заставодержателю без необхідності укладання будь-яких додаткових договорів між сторонами щодо такого відступлення. З моменту відступлення права вимоги на користь заставодержателя останній самостійно здійснює списання сум грошових коштів з вкладного рахунку з метою задоволення своїх вимог (п. 5.3 договорів застави). 18 та 21 жовтня 2013 року між ПАТ «Банк Форум» (Банк) та ОСОБА_1 (Клієнт) укладено Договори про внесення змін № 1 до всіх трьох Договорів банківського вкладу, у п. 2.2.1 яких сторони обумовили, що з метою погашення вимог Банку за Договором кредиту Клієнт доручає Банку здійснювати договірне списання коштів з вкладного (депозитного) рахунку. Договірне списання здійснюється з оформленням Банком відповідного розрахункового документа (меморіальний ордер тощо) без будь-яких додаткових погоджень Клієнта. При договірному списанні за Договором Банк одночасно виступатиме і отримувачем коштів, і банком отримувача. Згідно з довідкою ПАТ «Банк Форум» від 1 грудня 2014 року на ім’я ОСОБА_1 відкрито: – депозитний рахунок в іноземній валюті, згідно з договором банківського вкладу від 21 жовтня 2013 року НОМЕР_3, залишок коштів на рахунку станом на 14 березня 2014 року та 16 травня 2014 року становив 1 100 000 доларів США; – депозитний рахунок в іноземній валюті, згідно з договором банківського вкладу НОМЕР_5 від 22 жовтня 2013 року, залишок коштів на рахунку станом на 14 березня 2014 року та 16 травня 2014 року становив 400 000 доларів США; – депозитний рахунок в іноземній валюті, згідно з договором банківського вкладу НОМЕР_1 від 30 вересня 2013 року, залишок коштів на рахунку станом на 14 березня 2014 року та 16 травня 2014 року становив 200 000 доларів США. Постановою Правління Національного банку України від 13 березня 2014 року № 135 ПАТ «Банк Форум» віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду від 14 березня 2014 року № 14 розпочато процедуру виведення ПАТ «Банк Форум» із ринку та запроваджено тимчасову адміністрацію з 14 березня 2014 року по 13 червня 2014 року. Прострочена заборгованість відповідачів перед позивачем за Кредитним договором виникла 1 квітня 2014 року – це прострочені проценти за користування кредитом за березень 2014 року і в подальшому простроченими ставали проценти за кожний місяць користування кредитом та суми кредиту із 22 серпня 2014 року, тобто із наступного дня після дати, установленої в Кредитному договорі. До 1 квітня 2014 року прострочена заборгованість відповідачів була відсутня. 31 березня 2014 року відповідачі звернулися до ПАТ «Банк Форум» із заявами про перерахування коштів з їх поточних рахунків у цьому банку на погашення процентів за користування кредитом, посилаючись на встановлене в Кредитному договорі доручення клієнта здійснювати Банком договірне списання коштів із поточного рахунку на погашення боргу за Кредитним договором. Станом на 14 березня 2014 року (тобто на день введення тимчасової адміністрації) на рахунках у відповідачів знаходилися кошти в загальній сумі 2 134 457,96 грн. 16 червня 2014 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 49 про початок ліквідації ПАТ «Банк Форум» із 16 червня 2014 року на підставі постанови Правління Національного банку України від 13 червня 2014 року № 355 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 28 травня 2015 року № 106 продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум» на 1 рік до 16 червня 2016 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року № 840 продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум» на два роки до 15 червня 2018 року включно. Уповноваженою особою Фонду ОСОБА_1 включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредиторські вимоги на суму 20 499 274,08 грн включено до четвертої черги. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачем фактично реалізовано право застави шляхом переходу права вимоги грошових коштів на користь позивача за договорами банківського вкладу, укладеними із ОСОБА_1, що призвело до задоволення вимог позивача за Кредитним договором. Право вимоги коштів за банківськими вкладами перейшло до банку відповідно до договорів застави автоматично після порушення Позичальниками зобов’язань за Кредитним договором. Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що набуття банком права на депозитні вклади ОСОБА_1 призвело до поєднання боржника і кредитора в одній особі. Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії ухвали у справі № 160/597/15-ц, суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_6 до товариства та банку про визнання виконаним зобов’язання за кредитним договором і визнання за ОСОБА_6 права кредитора. Рішення мотивовано тим, що умови договорів застави майнових прав на грошові кошти, розміщені на вкладному рахунку (з дорученням здійснювати договірне списання на погашення заборгованості за кредитним договором), та відступлення права вимоги на грошові кошти за договором банківського вкладу надають банку право одержати кошти для погашення кредиторської заборгованості за рахунок заставного майна, але не зобов’язують їх одержувати саме за рахунок цього майна; позивачем не надано доказів погашення кредиту за рахунок заставного майна; судових рішень про звернення стягнення на заставне майно судами не ухвалювалося. У справі № 915/1079/15 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення первісного позову банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором та про відмову в задоволенні зустрічного позову товариства до банку про визнання зобов’язання з повернення кредитних коштів припиненим. Задовольняючи первісний позов, суди виходили із неналежного виконання товариством зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди виходили із того, що між банком та ОСОБА_4 на забезпечення виконання кредитного договору укладено договір застави майнових прав за договором банківського вкладу, проте передбачення в договорі застави порядку звернення стягнення на предмет застави за договором про відступлення права вимоги не свідчить про припинення зобов’язання щодо погашення кредитної заборгованості, оскільки звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору; предметом договору застави не були питання припинення зобов’язань боржника; положення ст. 606 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) щодо поєднання кредитора та боржника в одній особі не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. У справі № 915/1500/14 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про задоволення позову банку до товариства про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку (послуг із розрахунково-касових операцій) з огляду на те, що із введенням тимчасової адміністрації в банку останній не має права самостійно списати кошти з рахунку відповідача на підставі положень договору. Щодо посилань відповідача на неналежне виконання банком умов банківського рахунку, яке полягало у відмові у виконанні розпоряджень щодо перерахування сум із цього рахунку, суд зазначив, що після запровадження тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема за майновими зобов’язаннями, які здійснюються виключно в межах процедури ліквідації банку. У справі № 924/1757/14 за позовом банку до приватного підприємства про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке рішення суд мотивував тим, що судами не враховано положення Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та договору банківського рахунку, якими передбачено право банку, а не обов’язок на договірне списання коштів із рахунку клієнта. Разом із тим, здійснення банком операцій з коштами на рахунку клієнта обмежено у зв’язку із введенням тимчасової адміністрації та під час ліквідації банку. У справі № 915/1499/14 за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за обслуговування рахунку суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, дійшов висновків, аналогічних висновкам у справах № 915/1500/14, № 924/1757/14. У справі № 910/23126/14 за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову. Такого висновку суди дійшли з огляду на те, що зобов’язання за кредитним договором із повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування не були виконані ні відповідачем як позичальником, ні третьою особою як поручителем відповідача. Договірне списання грошових коштів з поточного рахунку поручителя в рахунок погашення заборгованості позичальника, передбачене договором поруки, є правом банку, а не обов’язком, яке банк не міг реалізувати ні під час тимчасової адміністрації з огляду на встановлену законом заборону здійснювати списання грошових коштів кредиторів банку під час тимчасової адміністрації, ні під час процедури ліквідації банку, під час якої задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку черговості, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). За змістом положень ст.ст. 1048, 1049, 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, і саме обставини та підстави виникнення/погашення, наявності/відсутності цієї заборгованості підлягають з’ясуванню при вирішенні такого спору. Отже, з’ясувавши, що на день введення тимчасової адміністрації, тобто на час виникнення спірних правовідносин, у відповідачів (боржників за спірним кредитним договором) заборгованості перед банком не було, суд дійшов передчасного висновку про фактичне припинення зобов’язань за Кредитним договором у зв’язку із реалізацією права застави шляхом задоволення вимог позивача за Кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за Договорами банківського вкладу. Неправильне застосування судом норм матеріального права полягає в наступному. За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі – Закон у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону на період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності уповноваженій Фонду і діють у визначених нею межах та порядку. Указаним Законом установлено певні особливості та обмеження в діяльності банку з дня запровадження в ньому тимчасової адміністрації та ліквідаційної процедури. Зокрема, ч. 5 ст. 36 Закону встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (ч. 5 ст. 34 зазначеного Закону). Отже, з огляду на викладене суду необхідно було дати належну правовому оцінку тому факту, що уповноваженою особою Фонду заставодавця ОСОБА_1 включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредиторські вимоги на суму 20 499 274,08 грн включено до четвертої черги відповідно до положень Закону щодо погашення кредиторської та дебіторської заборгованості банку під час здійснення ліквідаційної процедури. Крім того, згідно зі ст. 572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Аналогічні положення містяться у ст.ст. 1, 19 Закону України «Про заставу». З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням п. 7.2 Кредитного договору, п.п. 5.1, 5.2 Договорів застави щодо права, а не обов’язку банку звернути стягнення на предмет застави в разі порушення позичальниками умов Кредитного договору та щодо можливості задоволення Кредитором своїх вимог одним зі способів на його вибір. Тобто звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. Отже, у справі, що розглядається, суд зазначених положень не врахував та дійшов передчасного висновку про можливість реалізації банком права на заставлене майно шляхом списання грошових коштів із депозитних рахунків заставодавця, відкритих у цьому банку, із зарахуванням таких коштів у рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором під час здійснення тимчасової адміністрації та процедури ліквідації в банку. Посилання суду першої та апеляційної інстанцій на поєднання боржника та кредитора в одній особі та припинення зобов’язань за Кредитним договором у межах вартості предмета застави не відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-43цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 3-107гс16 та від 13 липня 2016 року у справі № 3-519гс16. Ураховуючи зазначене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, постановлені у справі, що розглядається, підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32– 34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає йому ухвалити нове рішення, а тому справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з п.п. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 925/2011/14 задовольнити частково. Рішення господарського суду Черкаської області від 16 червня 2015 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року скасувати. Справу № 925/2011/14 передати на новий розгляд до Господарського суду Черкаської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 3-1286гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/312EE2D795E633D8C2258097002CFC2D
  2. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/2588/16-ц пр. № 2/759/2394/16 07 грудня 2016 року Святошинський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді: Шум Л.М. при секретарі: Прокопенко Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк» про стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИВ: Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 у лютому 2016 р. звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути на користь його довірителя суму коштів у розмірі 192 301,37 грн. та 181 301,31 долар США, що разом в еквіваленті за курсом НБУ станом на 21.11.2014 р. становить 2 929 951,15 грн. У жовтні 2016 р. представник позивача ОСОБА_5 звернулась до суду із заявою про збільшення позовних вимог, у якій просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 4 625 131,12 грн. (а.с. 83). Представник позивача в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 19.03.2014 р. між сторонами було укладено Договір про відкриття банківського рахунку та обслуговування платіжної картки фізичної особи НОМЕР_3 та видано платіжну картку Visa Classic NOPERS NEW. Також, 19.03.2014 р. між позивачем було укладено Договір банківського вкладу «З любов'ю VAB! «Квартальний» №762408/2014 (в доларах США) з сумою початкового вкладу в розмірі 101 301,37 доларів США та датою вимоги вкладу - 19.04.2015 р. Також, 06.05.2014 р. між сторонами було укладено Договір банківського вкладу «Марафон лояльності максимум доходу» №787717/2014 (в національній валюті), сума початкового вкладу - 392 301,37 грн., дата вимоги вкладу - 06 серпня 2014 року. 19.09.2014 р. між тими ж сторонами було укладено Договір банківського вкладу «НВУ «Щомісячний» №845920/2014 (в доларах США), сума вкладу - 30 000,00 дол. США, дата повернення вкладу - 19 жовтня 2015 року. Далі представник позивача зазначає, що 20.11.2014 р. постановою правління НБУ №733 банк було визнано неплатоспроможним, проте, до теперішнього часу грошові кошти в повному обсязі повернуті не були, отримано лише гарантовану суму в розмірі 200 000, 00 грн. Відповідно до листа банку за підписом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_6 від 02.09.2016 р. №05-43143 залишки коштів на рахунках позивача склали 4 625 131,12 грн. Представник позивача в судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог, посилаючись на те, що з 21.11.2014 р. в ПАТ «ВіЕйБі Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію, а відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20.03.2015 р. №63 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк», тому всі вимоги щодо отримання вкладів необхідно вирішувати в порядку, передбаченому нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Представник третьої особи зазначив, що вважає правильним розглядати вимоги щодо повернення вкладів з урахуванням положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суд, заслухавши представників сторін та дослідивши матеріали справи, прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. Встановлено, що 19.03.2014 р. між позивачем ОСОБА_1 та ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (скорочена назва ПАТ «ВіЕйБі Банк») було укладено Договір про відкриття банківського рахунку та обслуговування платіжної картки фізичної особи НОМЕР_3, на підставі якого відкрито поточний рахунок НОМЕР_3 та видано міжнародну платіжну картку Visa Classic NOPERS NEW (а.с. 6). Також, 19.03.2014 р. між позивачем та банком було укладено Договір банківського вкладу «З любов'ю VAB! «Квартальний» №762408/2014 (в доларах США), предметом якого відповідно до п. 1.1 є розміщення вкладником ОСОБА_1 в банку строкового вкладу на строк 13 місяців з дня укладення договору із щомісячною виплатою процентів 12% річних, з четвертого по тринадцятий місяці - 2% річних. Для обліку вкладу банк відкриває на ім'я позивача вкладний рахунок НОМЕР_4 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_5 для перерахування нарахованих процентів та вкладу по закінченню строку його дії (п. 1.2 Договору). Сума початкового вкладу становить 101 301,37 дол. США (п. 1.3 Договору), дата вимоги вкладу - 19 квітня 2015 року (п. 1.7 Договору). (а.с. 7). Також судом встановлено, що 06.05.2014 р. між позивачем та банком було укладено Договір банківського вкладу «Марафон лояльності максимум доходу» №787717/2014 (в національній валюті), згідно з умовами якого розміщено строковий вклад строком на три місяці з дня укладення договору із щомісячною виплатою процентів в розмірі 27% річних (п. 1.1 та п. 1.5 договору). ПАТ «ВіЕйБі Банк» згідно з п. 1.2 договору відкриває на ім'я вкладника вкладний рахунок НОМЕР_7 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_6 для перерахування нарахованих процентів за збереження вкладу та вкладу по закінченню строку його дії. Відповідно до п. 1.3 та п. 1.7 договору сума початкового вкладу - 392 301,37 грн., дата вимоги вкладу - 06.08.2014 р., передбачена автопролонгація (а.с. 8). Крім того, 19.09.2014 р. між ОСОБА_1 та ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» було укладено Договір банківського вкладу «НВУ «Щомісячний» №845920/2014 (в доларах США) (п. 1.1 договору). Згідно з п. 1.1 та п. 1.2 договору Банк відкриває вкладний рахунок НОМЕР_8 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_5 для отримання вкладу та нарахованих, але вчасно не отриманих відсотків по закінченню строку дії договору. Сума початкового вкладу становить 30 000,00 дол. США, стандартна відсоткова ставка - 10,65% річних, дата вимоги вкладу - 19 жовтня 2015 року (п. 1.3, п. 1.5, п. 1.7 договору) (а.с. 9). Судом також встановлено, 19.09.2014 р. між позивачем та банком було укладено Договір банківського вкладу «НВУ «Квартальний» №845918/2014 (в доларах США), предметом якого відповідно до п. 1.1 є розміщення вкладником в банку строкового вкладу на строк 13 місяців з дня укладення договору із щомісячною виплатою процентів 12,05% річних. Для обліку вкладу банк відкриває на ім'я позивача вкладний рахунок НОМЕР_9 та вкладний рахунок за вкладом на вимогу «Для виплат» НОМЕР_5 для перерахування вкладу та нарахованих, але не отриманих вчасно відсотків (п. 1.1 та п. 1.2 договору). Сума початкового вкладу - 50 000,00 дол. США, дата вимоги вкладу - 19 жовтня 2015 року (п. 1.3 та п. 1.7 договору) (а.с 10). Виконання взятих на себе зобов'язань за вказаними договорами позивачем ОСОБА_1 підтверджується меморіальним ордером № 942038 від 19.03.2014 р., меморіального ордеру №185463 від 06.05.2014 р., платіжного доручення №986459 від 19.09.2014 р. та платіжного доручення №986260 від 19.09.2014 р. (а.с. 11-14). Згідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, а також зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (ч. 2, 3 ст. 1060 ЦК України). Відповідно до листа №05-43143 від 02.09.2016 р. за підписом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_6 залишки коштів на рахунках ОСОБА_1 станом на 20.03.2015 р. склали 4 625 131,12 грн. (а.с. 84). Таким чином, позивач є особою, яка є кредитором банку в заявленому розмірі позовних вимог, оскільки станом на час розгляду справи кошти позивачу (за винятком гарантованої суми у розмірі 200 000,00 грн.) не повернуто. Відповідно до інформації на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 р. №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.11.2014 р. №123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно з яким з 21.11.2014 р. в банк запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію (а.с. 15-19). Встановлено та підтверджено сторонами, що Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» запроваджено строком на три місяці з 21.11.2014 р. по 20.02.2015 р. Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.02.2015 р. №35 продовжено строки здійснення тимчасової адміністрації до 20.03.2015 р. включно. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 19.03.2015 р. №188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.03.2015 р. №63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації Публічного банку та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» ОСОБА_6 строком на 1 рік з 20.03.2015 р. по 19.03.2016 р. включно. Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22.02.2016 р. №213 строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» продовжені на два роки до 19.03.2018 р. включно. Ч. 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, чинній на момент визнання банку неплатоспроможним 20.11.2014 р., встановлено, що відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку до категорії неплатоспроможних з вини власників істотної участі та керівників банку може бути покладена на них за рішенням суду. Таким чином, для вирішення питання про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 необхідно встановити наступні обставини: 1) чи є відповідач власником істотної участі або керівником банку; 2) чи з його вини банк віднесено до категорії неплатоспроможних. Згідно ст. 2 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Згідно з офіційною відкритою інформацією, розміщеною на сайті Національного банку України, ОСОБА_2 опосередковано володіє 86,7780% акцій Банку, тобто є власником істотної участі банку (а.с.24-25). В розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідач також є контролером, тобто особою, щодо якої не існує контролерів - фізичних осіб та яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або діяльність юридичної особи. Відповідно до ч. 4 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Встановлено, що 20.11.2014 р. Правлінням Національного банку України відповідно до вимог ст. 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» прийнято постанову №733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних». Згідно з інформацією, розміщеною на офіційному сайті НБУ, постановою правління НБУ від 03.10.2014 р. №631/БТ банк був віднесений до категорії проблемних та його було зобов'язано привести свою діяльність у відповідність до вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. Однак, акціонерами ПАТ «ВіЕйБі Банк» не було надано реальної фінансової підтримки банку, що призвело до подальшого погіршення фінансових показників його діяльності, порушення ним економічних нормативів та неможливості своєчасного виконання банком зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами. Зокрема, відповідно до поданого «Звіту про дотримання економічних нормативів та лімітів відкритої валютної позиції» у ПАТ «ВіЕйБі Банк» станом на 14.11.2014 р. відбулося зменшення розміру регулятивного капіталу банку - "-" 1 511 млн. грн. (нормативне значення - не менше 120 млн. грн.). Враховуючи вимоги ст. 76 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», а також у зв'язку з тим, що діяльність ПАТ «ВіЕйБі Банк» не відповідала вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України, Правлінням Національного банку України було прийнято рішення про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних (постанова від 20.11.2014 р. № 733). Судом встановлено, що представником позивача 30.11.2015 р. було направлено адвокатський запит до Національного банку України щодо причин віднесення банку до категорії неплатоспроможних та відповідно до відповіді від 09.12.2015 р. зазначено, що акціонери ПАТ «ВіЕйБі Банк» не надавали реальної фінансової підтримки банку, що призвело до подальшого погіршення фінансових показників його діяльності та неможливості своєчасного виконання банком зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами (а.с. 22). Встановлено, що підставою для прийняття рішення про віднесення ПАТ «ВіЕйБі Банк» до категорії неплатоспроможних було зменшення регулятивного капіталу та нормативів капіталу до однієї третини від мінімального рівня, установленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України. Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк та кожний власник істотної участі зобов'язані підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ. Таким чином, відповідачем ОСОБА_2 як власником істотної участі ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» усупереч вимогам ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не вжито своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності та подальшому оголошенню процедури ліквідації банку. Отже, постановою правління НБУ №733 від 20.11.2014 р. встановлено, що з вини власників істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За таких обставин наявні передбачені ч. 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» підстави для відповідальності власників істотної участі банку за зобов'язаннями цього банку. Невиконаними зобов'язаннями банку перед ОСОБА_1 є суми вкладів, які обліковуються на рахунках позивача у загальному розмірі 4 625 131,12 грн., які не були йому повернуті. Посилання представника відповідача на те, що спірні відносини мають регулюватися виключно нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» суд не бере до уваги, оскільки позивач є особою, яка є належним позивачем щодо позовних вимог про повернення належних йому коштів у будь-який спосіб і від будь-якої особи, до якої можуть бути пред'явлені вимоги згідно з чинним законодавством, в даному випадку, відповідно до ч. 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Даний Закон щодо відповідальності власників істотної участі банку є спеціальним по відношенню до інших нормативно-правових актів, тому загальні норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо спірних відносин не застосовуються. Таким чином враховуючи досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності та співставленні, суд вважає, що позовні вимоги в судовому засіданні знайшли своє обґрунтування та підтвердження, а тому підлягають задоволенню. На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 10, 60, 212, 213, 214, 215, 223, 294 ЦПК України, суд, - ВИРІШИВ: Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський Акціонерний Банк» про стягнення грошових коштів - задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) кошти в розмірі 4 625 131 (чотири мільйони шістсот двадцять п'ять тисяч сто тридцять одна) грн. 12 коп. Стягнути ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь держави судовий збір в розмір 6 890 (шість тисяч вісімсот дев'яносто) грн. 00 коп. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі до Святошинського районного суду м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення або отримання копії рішення. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63343680
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення сум грошових вкладів, процентів на суми вкладів та трьох процентів річних, за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») про стягнення сум грошових вкладів, процентів на суми вкладів та трьох процентів річних, посилаючись на те, що 12 липня 2010 року та 1 липня 2011 року вона уклала з відповідачем договори банківського вкладу (депозиту), згідно з якими внесла в банк грошові вклади за двома договорами загалом на суму 4 000 000 доларів США. За умовами договорів ПАТ «КБ «ПриватБанк» зобов’язане виплачувати їй щомісячно проценти на суму вкладів, однак відповідач своїх обов’язків не виконує з березня 2014 року, на її звернення щодо виплати процентів банк свого часу не відреагував і вона була змушена звернутися до суду. Позивачка зазначала, що 14 листопада 2014 року Голосіївський районний суд м. Києва своїм рішенням задовольнив її вимоги та стягнув на її користь проценти на суми вкладів, нараховані за кілька місяців, а 12 грудня 2014 року вона звернулася до ПАТ «КБ «ПриватБанк» із заявою та просила достроково повністю повернути їй обидва вклади, однак банк продовжує ігнорувати її звернення та вимоги, вклади не повертає, проценти не нараховує і не виплачує. Посилаючись на вищенаведене, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача суми вкладів, проценти на суми вкладів та три проценти річних за обома договорами, зобов’язавши ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати готівкою одноразовою операцією через касу належні їй, позивачці, кошти за договором НОМЕР_1 у валюті вкладу загалом у розмірі 1 927 578,9 доларів США, а також за договором НОМЕР_2 у валюті вкладу загалом у розмірі 2 355 928,77 доларів США. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено, постановлено зобов’язати ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу банку належні їй кошти: - за договором НОМЕР_1 у валюті вкладу - в розмірі 1 927 578,9 доларів США, з яких: вклад у сумі 1 800 000 доларів США, проценти на суму вкладу в розмірі 98 136,99 доларів США, три проценти річних у сумі 29 441,10 доларів США; - за договором НОМЕР_2 у валюті вкладу - в розмірі 2 355 928,77 доларів США, з яких: вклад у сумі 2 200 000 доларів США, проценти на суму вкладу в розмірі 119 945,21 доларів США та три проценти річних у сумі 35 983,56 доларів США. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про покладення на ПАТ «КБ «ПриватБанк» обов’язку видати кошти одноразовою операцією й у цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні таких позовних вимог. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» відхилено, ухвалені в справі судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 625, 1058-1060 ЦК України, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні та пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_2 на підтримання заяви та представників ОСОБА_1 – ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, чи з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині покладення на ПАТ «КБ «ПриватБанк» обов’язку повернути позивачці два грошові вклади з процентами, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач не виконав свого обов’язку за укладеними з ОСОБА_1 договорами банківських вкладів і безпідставно не повернув позивачці на її вимогу вклади, чим порушив її право, гарантоване частиною другою статті 1060 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а тому ПАТ «КБ «ПриватБанк» зобов’язане виплатити позивачці вклади, проценти на вклади та три проценти річних із прострочених сум у валюті вкладу – доларах США. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права ПАТ «КБ «ПриватБанк» посилається на постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-149цс13) та від 29 жовтня 2014 року (справа № 6-118цс14), а також на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року (справа № 6-7347св15), від 15 липня 2015 року (справа № 6-18513св15), від 10 лютого 2016 року (справа № 6-32760ск15). Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Висновки щодо правильного застосування статей 1058-1060 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), що наведені рішеннях Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які у своїй заяві посилається ПАТ «КБ «ПриватБанк», зводяться до такого. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. З огляду за такі висновки, суд касаційної інстанції та Верховний Суд України в судових рішеннях, постановлених за результатами розгляду судових справ, зазначали про необхідність перевірки судами нижчих інстанцій у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, доводів і доказів сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Таким чином, висновки про застосування норм матеріального права, наведені в наданих ПАТ «КБ «ПриватБанк» для порівняння рішеннях суду касаційної інстанції та в постановах Верховного Суду України, можуть застосовуватися також і до подібних правовідносин, які виникли після втрати чинності Інструкцією про касові операції в банках України 2003 року, оскільки прийнята на її заміну Інструкція про ведення касових операцій банками в Україні 2011 року так само регулює питання щодо визначення обов’язкових ознак для документів, які підтверджують внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника. У справі, рішення в якій переглядаються, суди не взяли до уваги відповідних положень інструкцій, затверджених Національним банком України, не застосували їх норм, що призвело до неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції, про скасування якого просить ПАТ «КБ «ПриватБанк», викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. Так, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що ПАТ «КБ «ПриватБанк» має перед нею невиконані зобов’язання за договорами банківського вкладу НОМЕР_1 та НОМЕР_2. Позивачка також зазначала, що вона при укладенні договорів передала відповідачу грошові кошти як вклади в розмірі відповідно 900 000 доларів США та 1 140 000 доларів США, а в подальшому вона також поповнювала обидва вклади різними платежами та в різний час. Копії договорів, квитанцій та платіжного доручення про внесення грошових коштів як вкладів і поповнення вкладів, надані позивачкою, знаходяться в матеріалах справи. У свою чергу відповідач ПАТ «КБ «ПриватБанк», заперечуючи проти позову, посилався, крім іншого, на те, що банк має обґрунтовані сумніви як щодо самого факту укладення і дійсності договорів, так і щодо розмірів вкладів, належних до видачі ОСОБА_1. Відповідач зазначав, що за змістом вимог ОСОБА_1 договори нею були укладені та кошти вносилися у філії «Кримське регіональне управління ПАТ «КБ «ПриватБанк». Разом з тим загальновідомим є факт окупації з 20 лютого 2014 року Російською Федерацією частини території України, а саме Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. ПАТ «КБ «ПриватБанк» зазначало, що банк втратив свої активи на цій території, не має доступу до свого майна, призначеного для діяльності банківської установи на території Автономної Республіки Крим, а також не має доступу до створених у відповідних відділеннях банку на цій території документів – договорів з клієнтами на паперових носіях, платіжних документів, документів каси тощо. Відповідач посилався на те, що в ПАТ «КБ «ПриватБанк» відсутня будь-яка інформація стосовно договорів, укладених з ОСОБА_1, чи платежів, здійснених за цими договорами. З огляду на це, ПАТ «КБ «ПриватБанк» звертав увагу на положення пункту 2.9. глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, піддавав сумніву як факт укладення договорів, так і внесення ОСОБА_1 грошових коштів як вкладів у заявлених нею сумах, справжність наданих позивачкою квитанцій, дійсність підписів представника банку ОСОБА_5 на договорах, дійсність проставлених на квитанціях штампів ОСОБА_5, а тому просив суд з огляду на положення статті 10 ЦПК України сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, зокрема призначити експертизу для перевірки наведених сумнівів. Суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, цих заперечень не перевірив і в достатньому обсязі не виконав процесуального обов’язку зі сприяння відповідачу в усебічному і повному з’ясуванню обставин справи з огляду на їх особливість – необхідність доказування обставин і фактів, що мали місце на тій території України, яка на час розгляду спору судом окупована Російською Федерацією і не контролюється українською владою. У рішенні суд зазначив, що ним установлено факт укладення ОСОБА_1 з ПАТ «КБ «ПриватБанк» договорів та факти внесення позивачкою грошових коштів у заявлених нею розмірах, що підтверджується відповідними платіжними документами та рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2014 року, ухваленим в іншій справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів на суми вкладів. Разом з тим, ці факти встановлено на підставі наданих позивачкою копій документів, без їх перевірки на предмет належності та допустимості як доказів з огляду на обов’язкові реквізити, передбачені профільними нормативними актами Національного банку України для документів, що підтверджують приймання банком готівки. Суд не забезпечив можливості проведення всебічного, повного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, не надав оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Суд зазначив у рішенні про надані ОСОБА_1 докази, але не відобразив результатів їх оцінки (стаття 212 ЦПК України). Зазначене призвело до неправильного застосування судом норм матеріального права, оскільки суд задовольнив позов на підставі норми частини другої статті 1060 ЦК України при тому, що не перевірив обов’язкової для застосування цієї норми ЦК України умови, а саме: чи було додержано письмової форми договорів банківського вкладу згідно з вимогами статті 1059 ЦК України та які саме грошові суми як вклади ОСОБА_1 дійсно внесено в банк. Крім того, вбачається неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми частини другої статті 625 ЦК України в поєднанні зі статтями 192, 524, 533 цього Кодексу в справі, рішення в якій переглядаються, та в справі, за результатами якої Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних постановив надану для порівняння ухвалу від 10 червня 2015 року (справа № 6-7347св15). Так, у справі, рішення в якій переглядаються, суд зобов’язав ПАТ «КБ «ПриватБанк» виплатити ОСОБА_1 згідно із частиною другою статті 625 ЦК України три проценти річних у валюті вкладу, а саме в доларах США. У цій справі питання наявності вини ПАТ «КБ «ПриватБанк» щодо порушення грошового зобов’язання суд не перевіряв. При цьому в наданій ПАТ «КБ «ПриватБанк» для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції від 10 червня 2015 року суд дійшов висновку про те, що передбачена частиною другою статті 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов’язання у вигляді трьох процентів річних може бути стягнута судом виключно в національній валюті - гривні. Крім того, для застосування відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, потрібно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності боржника. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами. Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93). При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності. Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої. У справі, рішення в якій переглядаються, суд постановив зобов’язати ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати позивачці грошові кошти, визначені як три відсотки річних за статтею 625 ЦК України, виключно в іноземній валюті – доларах США. Таким чином, суд неправильно застосував норми частини другої статті 625 ЦК України, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору в цій частині позовних вимог та проведення відповідних розрахунків. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1286цс16 За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Висновки щодо правильного застосування статей 1058-1060 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), зводяться до наступного. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. З огляду на зазначене, суди у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, повинні надати оцінку доводам і доказам сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами. Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93). При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-1286цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/16FB6A59249CF71EC2258075004612BA
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю прокурора Халанчук О.С. та представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про відшкодування шкоди і збитків, завданих працівником під час виконання своїх трудових обов’язків за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : 27 березня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 лютого 2005 року він уклав із закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), депозитний договір, за умовами якого надав банку через касу грошові кошти в розмірі 430 тис. грн. Протягом дії договору на вказані кошти нараховувались відсотки за вкладом та надходили на його платіжну картку. По закінченню строку дії договору банк відмовив позивачу в поверненні вкладу, зазначивши, що депозитний рахунок на його ім’я не було відкрито, грошові кошти до банку не внесено, ними протиправно заволодів колишній співробітник ПАТ «КБ «Приватбанк» ОСОБА_3. Посилаючись на те, що ПАТ «КБ «Приватбанк» відмовляється повернути суму банківського вкладу, що свідчить про невиконання з його боку зобов’язання за договором банківського вкладу, ОСОБА_2, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з банку борг з урахуванням інфляції в розмірі 1 млн 365 тис. 9 грн, 3 % річних у розмірі 41 тис. 487 грн, упущену вигоду в розмірі 359 тис. 551 грн та моральну шкоду в розмірі 1 млн грн. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційні скарги ОСОБА_2 та заступника прокурора Дніпропетровської області відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року залишено без змін. У липні 2016 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1058 – 1060, 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_2. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що ОСОБА_2 вніс до каси ЗАТ «КБ «Приватбанк» 430 тис. грн за квитанціями від 18 та 24 лютого, 16 та 28 березня 2005 року, 11, 22, 25 та 26 квітня 2005 року, 12 травня 2005 року та згідно з меморіальним ордером від 16 травня 2005 року з метою зарахування коштів на депозитний рахунок за договором банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_2 та ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», від імені якого діяв заступник відділення банку ОСОБА_3. Відповідно до наказу голови правління ЗАТ «КБ «Приватбанк» від 25 лютого 2004 року про внутрішнє переміщення в банку ОСОБА_3 призначено на посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського районного управління (далі – РУ), звільнивши його з посади начальника відділу – керівника Індивідуального бізнесу з обслуговування населення. Перебуваючи на вказаній посаді ОСОБА_3 підписав договір про депозитний вклад від 18 лютого 2005 року, укладений між ЗАТ «КБ «Приватбанк» в особі директора Правобережного відділення Дніпропетровського РУ ОСОБА_4 та ОСОБА_2, який на підставі зазначеного договору вніс до каси банку кошти на загальну суму 430 тис. грн. 24 травня 2005 року управлінням Служби безпеки України у Дніпропетровській області порушено кримінальну справу за фактом заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах – грошовими коштами ЗАТ «КБ «Приватбанк» шляхом зловживання службовими особами Правобережного відділення Дніпропетровського РУ ЗАТ «КБ «Приватбанк» своїм службовим становищем, за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України (далі – КК України). 27 вересня 2005 року у зазначеній кримінальній справі винесено постанову про притягнення ОСОБА_3 у якості обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 15 і частиною п’ятою статті 191 КК України. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції з висновками якого погодилися й суди касаційної та апеляційної інстанцій, виходив з того, що відсутні підстави для застосування статті 1172 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що особа, яка обіймала посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського РУ, мала право укладати депозитні договори. Крім того, в матеріалах справи відсутні й докази доведеності вини працівника відповідача під час виконання ним службових обов’язків у привласненні коштів позивача. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення заступник Генерального прокурора України надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 жовтня й 19 листопада 2015 року та постанови Верховного Суду України від 12 червня 2013 року (справа № 6-46цс13), 29 січня 2014 року (справа № 6-149цс13), 6 квітня 2016 року (справа № 6-352цс16). У постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року (справа № 6-46цс13) не викладено правового висновку щодо застосування норм матеріального права. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 жовтня і 19 листопада 2015 року суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, установивши, що правовідносини між сторонами виникли за договорами банківського вкладу та банківського рахунку і що внаслідок неправомірних дій працівників банку при виконанні ними своїх службових обов’язків позивачу завдано шкоди, дійшли висновку про покладення відповідальності по відшкодуванню такої шкоди на банк згідно зі статтею 1172 ЦК України. У постанові від 29 січня 2014 року (справа № 6-149цс13) Верховний Суд України виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошових сум підтверджується договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки. Покладення на особу передбаченої статтею 1172 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм матеріального права, які передбачають відповідальність за порушення договірних зобов’язань, зокрема статей 1058–1060 ЦК України. При цьому Верховний Суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про укладення між сторонами договору банківського владу, помилково вважали, що на користь позивачки підлягають стягненню збитки в розмірі банківського вкладу, посилаючись одночасно на положення статей 1058–1060 та статті 1172 ЦК України. У постанові від 6 квітня 2016 року (справа № 6-352цс16) Верховний Суд України виклав правовий висновок про те, що виходячи з положень статті 1059 ЦК України, пункту 1.4. Положення, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа. Дії вкладника щодо передачі грошей у власність банку є необхідною умовою виникнення зобов’язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з’являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов’язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов’язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов’язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди. Зобов’язання із заподіяння шкоди – це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов’язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі. Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в положеннях статті 1166 ЦК України. У тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, зобов’язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (частина перша статті 1172 ЦК України). Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв’язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою – роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов’язків). Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу. У частині першій статті 60 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов’язків з доказування, а саме кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків наявності підстав звільнення від доказування. Конкретні доказові презумпції передбачені нормами матеріального права. Так особливістю деліктної відповідальності за завдану шкоду є презумпція вини. Відповідно до частини другої статті 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди, а позивач доводить лише факти, на яких ґрунтуються його позовні вимоги. Суди встановили, що наказом голови правління ЗАТ «КБ «Приватбанк» від 25 лютого 2004 року НОМЕР_1 ОСОБА_3 з ІНФОРМАЦІЯ_1 призначено на посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського РУ й звільнено з посади начальника відділу – керівника індивідуального бізнесу з обслуговування населення. Займаючи зазначену посаду, ОСОБА_3 підписав договір про депозитний вклад від 18 лютого 2005 року, укладений між ЗАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2. ОСОБА_2 на підставі зазначеного договору певний період часу вносив до каси банку кошти з метою поповнення вкладу й зарахування на депозитний рахунок. Відповідач не заперечував, що позивач вносив кошти до каси банку, на підтвердження чого касир видавав йому квитанції зі своїм підписом та підписом ОСОБА_3, кошти зараховувались на транзитний рахунок банку. Наказом голови правління банку від 23 травня 2005 року НОМЕР_2 ОСОБА_3 звільнено з посади заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського РУ на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). У справі, яка переглядається, зазначивши про недоведеність вини ОСОБА_3 та дійшовши висновку про відсутність підстав для застосування до цих правовідносин положень статті 1172 ЦК України, суди не звернули уваги на те, що на момент укладення договору банківського вкладу з ОСОБА_2 ОСОБА_3 був офіційно оформленим працівником банку, займав керівну посаду, неодноразово укладав депозитні договори в приміщенні банку з іншими вкладниками, у кримінальній справі, порушеній за фактом заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах – грошовими коштами банку, шляхом зловживання службовими особами банку своїм службовим становищем, ОСОБА_3 притягнуто до кримінальної відповідальності як обвинуваченого. Розглянувши справу за позовом ОСОБА_2 до ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», про стягнення суми за договором банківського вкладу та відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, суд касаційної інстанції дійшов висновку про нікчемність договору про депозитний вклад від 18 лютого 2005 року. Задоволення вимог ОСОБА_2 про повернення грошових коштів за договором про депозитний вклад можливе у разі чинності такого договору. Проте зазначений договір визнано судом нікчемним на підставі частини другої статті 1059 ЦК України, оскільки ОСОБА_3, який діяв від імені банку, не мав повноважень на укладення такого договору, а також при його укладенні не було дотримано письмової форми договору. Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Правові наслідки нікчемного правочину є іперативними і, відповідно до частини четвертої статті 216 ЦК України, не можуть піддаватися змінам за домовленістю сторін. Визнавши, що договір депозитного вкладу є нікчемним, суд не застосував наслідки його нікчемності, передбачені статтею 216 ЦК України, у зв’язку з чим ОСОБА_2 позбавлено права на захист його прав та повернення грошових коштів за таким договором. Проте суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій на ці обставини не звернули уваги й заперечили можливість застосування до спірних правовідносин статті 1172 ЦК України. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктоми 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360-2 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 червня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1693цс16 Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в положеннях статті 1166 ЦК України. У тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, зобов’язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (частина перша статті 1172 ЦК України). Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв’язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою – роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов’язків). Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 2 листопада 2016 року № 6-1693ц16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/42EF412A5C0BEF67C225807B0048430A
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів за договором строкового банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Чернівецької області від 17 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживачів та стягнення недоданих коштів за договором строкового банківського вкладу, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 1 грудня 2014 року між ним та публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра»), який є учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, укладено договір строкового банківського вкладу НОМЕР_1, відповідно до умов якого він передав банку грошові кошти в розмірі 8 000 доларів США. 9 січня 2015 року у зв’язку з неможливістю видачі готівкою грошових коштів за вказаним договором, ОСОБА_1 уклав новий договір банківського вкладу НОМЕР_2 на який грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США було переведено з попереднього договору, а решту 2 000 доларів США розмістили на рахунку НОМЕР_3 «ПУ» Перший» поточного рахунку НОМЕР_4. Відповідно до п. 2.3 вказаного договору, датою повернення вкладу є 9 лютого 2015 року. На підставі Постанови Правління Національного банку України від 5 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних – виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 5 лютого 2015 року № 26 щодо запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Тимчасову адміністрацію в банку запроваджено з 6 лютого 2015 року. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виплатив позивачу відшкодування як вкладнику по курсу 1799-9763 грн. за 100 доларів США, замість курсу 2313,0580 грн. станом на 6 лютого 2015 року, що, на його думку, є грубим порушенням його прав та пункту 5 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на його користь недоотримані грошові кошти за договором НОМЕР_2 від 9 січня 2015 року та по рахунку НОМЕР_3 «ПУ» Перший» поточного рахунку НОМЕР_4 з відсотками в сумі 40 665 грн. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 жовтня 2015 року позов задоволено частково : стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором строкового банківського вкладу в розмірі 40 465 грн. Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 17 лютого 2016 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 1 грудня 2014 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір НОМЕР_1 про строковий банківський вклад, згідно якого вкладник передав, а банк прийняв на депозитний рахунок кошти в розмірі 8 000 доларів США, зі строком розміщення 1 місяць, тобто до 1 січня 2015 року. 9 січня 2015 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено договір НОМЕР_2 про строковий банківський вклад, внаслідок укладення якого грошові кошти у розмірі 6 000 доларів США було переведено з попереднього договору вкладу. На підставі Постанови Правління Національного банку України від 5 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних – виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 5 лютого 2015 року № 26 щодо запровадження тимчасової адміністрації в «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив із того, що спір виник з цивільно-правової угоди, а тому підлягає розгляду по суті у порядку цивільного судочинства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що помилковим є висновок суду першої інстанції про наявність цивільно-правового спору, оскільки згідно положень статей 2, 4, 17 КАС України, зазначений спір, який виник із звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, відноситься до адміністративної юрисдикції, а тому його розгляд повинен був здійснюватися за правилами цього Кодексу. Проте зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року свідчить про те, що справи, які виникли на підставі цивільно-правової угоди й уповноважена особа Фонду виступає від імені сторони такого правочину, не здійснюючи при цьому владних повноважень, не підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частин першої, третьої статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон) установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до частини другої статті З Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. Разом з тим, згідно зі статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. У даній справі спірні правовідносини виникли на підставі цивільно-правової угоди й в силу вимог закону саме на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в указаному спорі покладено обов'язок відшкодувати зазначені кошти від імені сторони правочину. Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Враховуючи вищезазначене, звернення позивача до суб’єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки, позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суди апеляційної та касаційної інстанцій на зазначені обставини уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про те, що вимоги позивача про стягнення недоданих коштів за договором строкового банківського вкладу - цивільно-правової угоди, відносяться до юрисдикції адміністративних судів, а не цивільних, а тому судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для розгляду по суті. Керуючись пунктами 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 17 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2309цс16 Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Враховуючи вищезазначене, звернення позивача до суб’єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки, позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-2309цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A3539BE995DFE019C2258068004803F9
  6. Державний герб України Справа № 307/1451/15-ц Провадження № 2/307/974/15 РІШЕННЯ іменем України 02 вересня 2015 року м. Тячів Тячівський районний суд Закарпатської області в складі головуючого - судді Ніточко В.В., при секретарі Фера В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тячів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про зобов'язання вчинити дію, В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з позовом про зобовязання відповідача видати готівкою одноразовою операцією через касу 27 280,44 доларів США. Посилався на те, що 08 січня 2014 року сторони уклали договір депозитного вкладу "Стандарт", за умовами якого позивач вніс валютні кошти в сумі 24 000 доларів США на депозит на строк 366 днів, тобто до 08 січня 2015 року, з нарахуванням 10% річних. Стверджував, що після закінчення строку дії договору відповідач відмовився повертати внесені позивачем кошти, нараховані відсотки та 3% річних в розмірі 27 280,44 доларів США, чим порушив його права . Представник позивача ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, однак 02 вересня 2015 року через канцелярію суду, наручно, подав заяву про розгляд справ у його відсутності, позовні вимоги підтримує. Представник відповідача ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в судове засідання не зявився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Відповідно до ч.2 ст. 197 ЦПК України в разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. З огляду на викладене та те, що сторони в судове засідання не з'явилися, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Дослідивши всі обставини справи, суд вважає, що позов підставний і в судовому засіданні доведений. Як вбачається з договору, чеків (а.с.4-5) позивач 08 січня 2014 року уклав з відповідачем договір № SAMDNWFD0070053217700, за умовами якого позивач вніс грошові кошти в іноземній валюті в сумі 24 000 доларів США на строк 366 днів, по 08 січня 2015 року включно, а відповідач розмістив їх на депозитному вкладі і зобовязався сплатити відсотки в розмірі 10 % річних. Згідно позовної заяви, позивач після закінчення строку дії договору неодноразово звертався до банку з проханням повернути суму вкладу та нараховані на нього відсотки, а 20 квітня 2015 року звернувся до відповідача з письмовою заявою про повернення коштів (а.с.6), але станом на дату звернення до суду з позовом відповідач кошти не повернув. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ч.1 ст.1058 ЦК України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно з ч.ч. 1,2 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. Згідно ч.1 ст. 1061 ЦК України, банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Як вбачається з розрахунку в позовній заяві, сума нарахованих та невиплачених відсотків за договором №SAMDNWFD0070053217700, за період з 09 січня 2014 року (момент внесення вкладу у сумі 24 000 доларів США) по 21 квітня 2015 року, становить 3 077, 26 доларів США. Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь часпрострочення, а також трипроцентирічних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановленийдоговоромабо законом. Згідно розрахунку в позовній заяві, сума нарахованих 3% річних за прострочення виконання зобов'язання за договором №SAMDNWFD0070053217700, за період з 09 січня 2015 року (момент закінчення дії договору) по 21 квітня 2015 року, становить 203,18 доларів США. Таким чином, суд вважає встановленим факт порушення прав позивача, а тому з відповідача на його користь необхідно стягнути 27 280,44 доларів США, з яких: 24 000 доларів США сума вкладу, 3 077,26 доларів США сума нарахованих відсотків та 203,18 доларів США сума 3% річних. Оскільки договір №SAMDNWFD0070053217700 укладався в м. Алушта Автономної Республіки Крим, Україна, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно ст. 95 ЦК України, філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Відповідно до ст.1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території" тимчасово окупована територія України є невідємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Відповідно до ст.88 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судові витрати в сумі 5 946,73 грн. (27 280,44 долари США х 21,798518 (офіційний курс НБУ станом на 02 вересня 2015 року) х 1%). Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 197, 209, 212, 213-215 ЦПК України, ст.ст. 525, 526, 610, 625, 1058-1061 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов - задовольнити. Зобовязати Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" видати ОСОБА_1 готівкою, одноразовою операцією через касу, належні їй валютні кошти за договором №SAMDNWFD0070053217700 від 08 січня 2014 року в розмірі 27 280 (двадцять сім тисяч двісті вісімдесят) доларів 44 центи США (з яких: 24 000 доларів США вклад за договором; 3 077,26 доларів США проценти по вкладу; 203,18 доларів США 3% річних). Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на користь держави 5 946 (п'ять тисяч дев'ятсот сорок шість) грн. 73 коп. судового збору. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Закарпатської області через Тячівський районний суд Закарпатської області протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. Суддя В.В. Ніточко http://reyestr.court.gov.ua/Review/49670130
  7. https://secure.avaaz.org/ru/petition/NACIONALNYY_BANK_UKRAINY_TREBOVANIE_OTNESTI_PRIVATBANK_K_KATEGORII_PROBLEMNYH/share/?new Уважаемые друзья, Появилось очередное решение суда, блокирующее исполнительное производство в отношении ПриватБанка Пока мы все находились в ожидании отмены третьего решения судьи Мороза о запрете взыскивать с ПриватБанка финсредства, которое должно было состояться 11 октября 2016 г. но его перенесли на 15 ноября, Приват не стоял на месте. 26 сентября 2016 г. судья Октябрьского районного суда Днепропетровска Ольга Наумова вынесла решение, практически до запятой повторяющее скандальные решения судьи Мороза. Исполнительной службе опять запретили дышать в сторону банка. Заметим, что решение было принято в дату, когда Апелляционным судом Днепропетровской области должно было быть отменено третье решение Мороза, но заседание было перенесено из‐за отставки судьи. Ознакомиться с решением можно по ссылке: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61570308 В ближайшее время адвокаты Совета обжалуют данное решение, и мы уверены, что оно будет отменено. Однако приходится признать, что накануне отмены решения судьи Наумовой от 26 сентября, скорее всего появится очередное идентичное решение. Данная схема может действовать годами, и самое парадоксальное, что формально она находится в правовом поле. Для того, чтобы разрешить сложившуюся ситуацию, мы («крымские» клиенты Привата, их адвокаты и правозащитники) должны выработать план совместных действий, который наравне с обязательным обжалованием судебных решений о запрете ГИС осуществлять любые действия по взысканию с банка финсредств, позволит разрешить патовую ситуацию при которой судебная система Украины фактически лишает граждан их права не только на свободное распоряжения своими финсредствами, но и на справедливый суд. Каждому вкладчику, который хочет приблизить возврат своих денег, надо обратиться в НБУ с заявлением, в котором потребовать от регулятора отнести Приватбанк к категории проблемных в связи с невыполнением последним своих прямых обязательств - а именно выдачи депозитов по первому требованию - которое они не исполняют даже после решения аппелляционного суда - перед вкладчиками. В случае вам в этом отказа ‐ Скан‐копии переписки с НБУ и информацию о поданном в суд иске прошу предоставить Совету для привлечения СМИ и придания этой активности информационной огласки. К сожалению, ни для кого не секрет, что выиграть суд с ПриватБанком о взыскании депозитов не просто. Особенно непросто взыскать финсредства уже на стадии исполнительного производства. Мы просим Вас обязательно обратиться в НБУ с данным заявлением (проект заявления можно запросить по нижеприведённому имайлу). Скан‐копии Ваших заявлений и ответов НБУ на них просим направить на : | duginovlawyers @ gmail. com | duginovlawyers.com С уважением Дмитрий Дугинов Адвокат , Глава Совета по защите прав потребителей финансовых услуг +380 (66) 924‐67‐68
  8. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 17 березня 2015 року №826/19469/14 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Амельохіна В.В., суддів Аблова Є.В., Шулежка В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справуза позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранском»до треті особиНаціонального банку України Публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк», Державне підприємство «Антонов» про визнання неправомірної бездіяльності, - ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідальністю «Євротранском» (далі по тексту - позивач) звернулось з позовом до Національного банку України (далі по тексту - відповідач) про: 1. визнання неправомірною бездіяльності відповідача з 01.07.2011 по 28.02.2014 щодо не вжиття належних заходів забезпечення законних інтересів кредиторів і вкладників Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі по тексту - ПАТ «Брокбізнесбанк»), а також не забезпечення фінансової стабільності банківської системи, частиною якої є ПАТ «Брокбізнесбанк», що є порушенням ст. 55 Закону України «Про Національний банк України», а саме: 1.1. порушення періодичності проведення перевірки кожні 3 роки та не проведення планової перевірки протягом 2 років; 1.2. неприйняття нормативного акту, який би встановлював строки вручення звіту інспекційної перевірки банку; 1.3. порушення строків надання ПАТ «Брокбізнесбанк» результатів перевірки, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України; 1.4. порушення строків повідомлення банку про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS; 2. визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо: 2.1. не проведення перевірки ділової репутації та походження коштів на придбання пакету акцій ПАТ «Брокбізнесбанк», невжиття належних заходів впливу в зв'язку з придбанням істотної участі в ПАТ «Брокбізнесбанк» групою компаній «СЄПЕК» без проходження процедури погодження Національним банком України, що є порушенням ст. 34 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 2.2 «Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок», затвердженого постановою правління НБУ від 17.07.2001 № 276; 2.2. невжиття заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу, що є порушенням ст. 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму»; 3. визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до ПАТ «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки, складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 «Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS», затвердженого постановою правління НБУ від 08.05.2002 № 171, що призвело до стійкої фінансової неплатоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк»; 4. визнання неправомірною діяльності Національного банку України щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу, що є порушенням п. 1.1 гл. 1 розд. 2 «Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України», затвердженого постановою НБУ від 30.04.2009 № 259, та рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій»; 5. визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо не проведення планової виїзної перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк» у період до 28.02.2014 з питань фінансового моніторингу протягом більше ніж 2 роки, що є порушенням ст. 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», ст. 63 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 2.1, п. 4.3 «Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», затвердженого постановою НБУ від 20.06.2011 № 197, що призвело до неконтрольованого виведення грошових коштів та банкрутству ПАТ «Брокбізнесбанк». В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач допустив бездіяльність внаслідок не виконання покладених на нього чинним законодавством завдань та обов'язків, а також вважає неправомірною діяльність відповідача щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу, що є порушенням п. 1.1 гл. 1 розд. 2 «Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України», та рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій». В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги. Представник відповідача проти позову заперечував з тих підстав, що відповідач у межах спірних правовідносин діяв у межах повноважень та з дотриманням вимог чинного законодавства, а також представник відповідача вважає, що позовні вимоги не відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Представник Державного підприємства «Антонов» підтримав позовні вимоги, просив задовольнити позов. Представник ПАТ «Брокбізнесбанк» заперечував проти позовних вимог, посилаючись на правомірність дій Національного банку України, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні позову. В судовому засіданні 25.02.2015 суд по справі перейшов в письмове провадження. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ВСТАНОВИВ: 27.09.2012 між позивачем та ПАТ «Брокбізнесбанк» укладено договір банківського вкладу № 92-09-2012, відповідно до умов якого, в редакції додаткової угоди від 27.02.2013 № 1, Вкладник (позивач) розміщує, а Банк (ПАТ «Брокбізнесбанк») приймає тимчасово вільні грошові кошти в сумі 230000,00 грн. на умовах та в порядку, встановлених цим Договором із строком розміщення з 27.09.2012 по 28.02.2014. Позивач посилається на те, що укладаючи договір банківського вкладу саме з ПАТ «Брокбізнесбанк», позивач виходив з того, що ПАТ «Брокбізнесбанк» входить в десятку найбільш потужних банківських установ в Україні за класифікацією Національного банку України і мав на той час високий рівень ділової репутації, а також позивач розраховував на те, що діяльність ПАТ «Брокбізнесбанк» контролюється відповідачем і у випадку порушення банком норм чинного законодавства будуть вжиті належні заходи реагування з боку держави в особі Національного банку України. 28.02.2014 Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 107 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних», а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28.02.2014 № 9 щодо запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Брокбізнесбанк». В подальшому, відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 10.06.2014 № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 11.06.2014 № 45 про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» - провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Куреного Олександра Вікторовича на період з 11 червня 2014 року до 10 червня 2015 року включно. З матеріалів справи вбачається, що листом від 28.10.2014 вих. № 7/2495-кр ПАТ «Брокбізнесбанк» повідомив позивачу, що виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 16.10.2014 № 226/14 щодо затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Брокбізнесбанк», відповідно до якого грошові вимоги ТОВ «Євротранском» до ПАТ «Брокбізнесбанк» акцептовані у сумі 233402,74 грн. та будуть задовольнятися в 7 чергу. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вважає, що його вимоги задоволені не будуть, оскільки сума зобов'язань ПАТ «Брокбізнесбанк» значно перевищує суму вартості активів, за рахунок яких будуть задоволені вимоги кредиторів, при цьому, позивач стверджує, що така ситуація склалась, в тому числі, завдяки бездіяльності Національного банку України, який на думку позивача не вжив своєчасних заходів відповідно до вимог ст. 55 Закону України «Про Національний банк України», що і призвело до негативних фінансово-економічних наслідків в ПАТ «Брокбізнесбанк» та унеможливило повернення депозитних вкладів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Статтею 55 Закону України «Про Національний банк України», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Відповідно до змісту ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. За змістом ст. 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кожний банк є об'єктом інспекційної перевірки уповноваженими Національним банком України особами. Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого Національним банком України. Планова перевірка здійснюється не частіше одного разу на рік. Відповідно до п. 1.1 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 276 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 13 жовтня 2011 року № 366) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 серпня 2001 року за № 703/5894, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок (далі - Положення) регулює процес планування та проведення інспектування службою банківського нагляду та уповноваженими Національним банком України (далі - Національний банк) особами банків, філій іноземних банків та інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку. Пунктом 1.11 вказаного Положення встановлено, що планова перевірка банку/філії іноземного банку проводиться не рідше одного разу на 36 місяців з дня останньої планової інспекційної перевірки. З викладених норм чітко видно, що інспекційна планова перевірка Національним банком банку/філії іноземного банку здійснюється не частіше одного разу на рік та не рідше одного разу на 36 місяців з дня останньої планової інспекційної перевірки. Водночас, згідно з п. 1.6 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок датою, з якої починається відлік річного строку для визначення початку наступної планової інспекційної перевірки, є дата закінчення попередньої планової інспекційної перевірки, що зазначена в посвідченні на право проведення цієї перевірки. Період інспектування, який вже підлягав перевірці, не включається до періоду наступної перевірки з питань, що були охоплені попередньою перевіркою. Як вбачається з наявного в матеріалах справи Звіту інспектування банку-юридичної особи ПАТ «Брокбізнесбанк» планове інспектування уповноваженими особами відповідача проведено за період з 01.07.2008 по 01.08.2013. При цьому, відповідач у своїх запереченнях зазначає, що протягом 2009-2011 років інспекційних перевірок у ПАТ «Брокбізнесбанк» не планувалось. Судом не приймається до уваги посилання відповідача, як на підставу для не проведення у встановлені строки інспекційної планової перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк», на те, що ПАТ «Брокбізнесбанк» неодноразово звертався до Національного банку з проханням про перенесення проведення такої перевірки, які були задоволені Національним банком, оскільки вказані обставини не є підставою для невиконання вимог чинного законодавства України, а саме Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок. Зважаючи на те, що інспекційна планова перевірка ПАТ «Брокбізнесбанк» проведена уповноваженими особами відповідача більше ніж за 5 років (60 місяців), тобто, в контексті вимог п. 1.6 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, фактично проведена вперше за такий (60 місяців) період, колегія суддів приходить до висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо порушення строків проведення інспекційної планової перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк» не рідше одного разу на 36 місяців. Разом з тим, позовна вимога щодо визнання неправомірної бездіяльності відповідача стосовно неприйняття нормативного акту, який би встановлював строки вручення звіту інспекційної перевірки банку, аргументована тим, що на думку позивача відповідач не здійснив свою функцію банківського регулювання та не встановив своїм нормативним актом порядок, який повинен окреслити період надання примірника звіту об'єкту перевірки, що є порушенням вимог п. 8 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» та Інструкції про порядок підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації нормативних документів Національного банку України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 20.12.1995 № 313. Відповідно до п. 3.8 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок керівник інспекційної групи за результатами інспекційної перевірки з урахуванням довідок про перевірку та іншої інформації складає звіт про інспектування. Звіт про інспектування має визначену форму, яка затверджується уповноваженою посадовою особою Національного банку. Звіт про інспектування складається у двох примірниках і підписується керівником підрозділу інспектування (якщо керівником інспекційної групи був інспектор центрального апарату Національного банку) або керівником територіального управління (якщо керівником інспекційної групи був інспектор територіального управління). Перший примірник звіту про інспектування надсилається до об'єкта перевірки з урахуванням вимог щодо пересилання документів з грифом конфіденційності, установлених Національним банком, із супровідним інформаційним листом, підписаним уповноваженою посадовою особою Національного банку/територіального управління, який містить загальний висновок про результати проведеної інспекційної перевірки. Другий примірник звіту про інспектування залишається у відповідного структурного підрозділу центрального апарату/територіального управління Національного банку для зберігання згідно з встановленими вимогами. Як встановлено колегією суддів, з вказаної норми дійсно не вбачається певних строків вручення звіту інспекційної перевірки об'єкту перевірки. Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк виконує такі функції, зокрема: здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі. Відповідно до п.п. 1.4, 1.5, 1.6, 1.7 Інструкції про порядок підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації нормативних документів Національного банку України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 20.12.1995 № 313, проекти нормативних актів готуються на виконання законодавчих актів України, постанов Верховної Ради України та уряду, Указів Президента України, рішень Правління чи вказівок керівництва Національного банку України. Проекти нормативних актів готують і вносять на розгляд керівництву Національного банку України самостійні структурні підрозділи центрального апарату, а також регіональні управління, установи НБУ, асоціація українських банків - через відповідні структурні підрозділи Національного банку України. Проект нового нормативного акта готується у разі: невідповідності нормативного акта Національного банку України вимогам чинного законодавства; з метою врегулювання нових правовідносин, що виникають у банківській діяльності; необхідності внесення істотних змін у нормативні акти або якщо з одного і того ж питання існує кілька актів; необхідності внесення змін до багатьох пунктів діючого акта. При розробці проектів нормативних актів слід виходити з необхідності поліпшення правового регулювання діяльності банківської системи, упорядкування раніше виданих нормативних актів з метою усунення їх множинності. Водночас, згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи N R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Крім того, з огляду на положення ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які Конституцією України віднесені до компетенції цього органу державної влади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України 21.10.2010 № П-278/10. Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя. З огляду на викладене, функції, покладені на Національний банк України, в тому числі функція банківського регулювання, за своєю правовою природою, є його виключною компетенцією (дискреційними повноваженнями), тобто втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства. За таких умов, у колегії суддів відсутні належні правові підстави для визнання неправомірною бездіяльності відповідача стосовно неприйняття нормативного акту, який би встановлював строки вручення звіту інспекційної перевірки банку. В той же час, відповідно до змісту ч. 7 ст. 19 ГК України суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Як вбачається з матеріалів справи, інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 проведено фахівцями Департаменту інспектування Національного банку України у період з 27.08.2013 по 15.11.2013, про результати якої відповідачем повідомлено ПАТ «Брокбізнесбанк» листом від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ, який отриманий ПАТ «Брокбізнесбанк» 19.02.2014 за вх. № 10-БТ, що підтверджується відповідною відміткою на такому документі. З огляду на те, що з моменту закінчення перевірки - 15.11.2013 до моменту отримання ПАТ «Брокбізнесбанк» інформації про результати інспектування і перевірки його діяльності - 19.02.2014, пройшло більше ніж три місяці, що є порушенням вимог ч. 7 ст. 19 ГК України, колегія суддів вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо порушення строків надання ПАТ «Брокбізнесбанк» результатів перевірки, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України. Поряд з цим, вказаним листом від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ відповідач за результатами інспектування також повідомив ПАТ «Брокбізнесбанк» про загальну рейтингову оцінку за системою CAMELS, а також рейтингові оцінки за складовими CAMELS. За змістом п. 2 розділу I Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS, затвердженого постановою Правління НБУ від 8 травня 2002 року № 171, рейтинг банку доводиться Національним банком України до відома кожного окремого банку протягом 10 робочих днів після його погодження (затвердження) в порядку, визначеному в розділі III цього Положення. Банк має право використовувати інформацію про свій рейтинг на власний розсуд. Згідно з п. 2 розділу III Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS рейтинг банку, встановлений за результатами інспекційної перевірки, яку проводять працівники територіального управління Національного банку, затверджується начальником територіального управління Національного банку (або його заступником) та надсилається окремим файлом електронною поштою не пізніше ніж через 14 робочих днів після закінчення інспекційної перевірки разом із супровідним інформаційним листом і звітом про інспекційну перевірку для їх погодження Департаментом інспектування та моніторингу банків. Таким чином, відповідач порушив встановлені Положенням про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS строки повідомлення ПАТ «Брокбізнесбанк» про встановлений за результатами інспекційної перевірки рейтинг банку, у зв'язку з чим колегія суд вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо порушення строків повідомлення банку про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS за результатами інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013. Також позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до інформації, наявної станом на 31.12.2013 на сайті ПАТ «Брокбізнесбанк» власниками істотної участі в банку є: ОСОБА_6 - 18,7923% згідно з рішенням Національного банку України від 22.04.2005 № 101, у т.ч. пряма участь - 9,3962%, опосередкована участь - 9,3961%; ОСОБА_7 - 18,7923% згідно з рішенням Національного банку України від 22.04.2005 № 102, у т.ч. пряма участь - 9,3962%, опосередкована участь - 9,3961%, а відповідно до інформації, що міститься на офіційному сайті ГК «СЄПЕК» (Група компаній «Східноєвропейська Паливно-енергетична компанія») вказаній групі належить 40% статутного капіталу банку (інформація за 26.06.2013), вказана група має намір збільшити статутний капітал банку (інформація за 01.11.2013), а 11.11.2013 розміщено інтерв'ю заступника Голови Наглядової ради ГК «СЄПЕК» Тимонькіна Б.В., зі змісту якого слідує, що ГК «СЄПЕК» належить 40% статутного капіталу банку, а також існують подальші плани щодо збільшення статутного капіталу банку. З інформації, що розміщена на вказаному сайті також відомо, що головою Наглядової ради ГК «СЄПЕК» є Курченко С.В. Офіційно участь ГК «СЄПЕК» не оформлена, також відсутні відомості, що ідентифікують юридичних осіб, що входять до складу зазначеної групи. З наявної у позивача інформації слідує, що акціонерами банку, серед іншого, є наступні особи: ТОВ «Муйне» (код ЄДРПОУ 38091686) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Анкона-торг» (код ЄДРПОУ 38091658) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Амадіна» (код ЄДРПОУ 38091761) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Айнам» (код ЄДРПОУ 38180063) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Амінамі» (код ЄДРПОУ 38179985) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Хіган» (код ЄДРПОУ 38180000) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Ультрастарінвест» (код ЄДРПОУ 38640061) - 9,9836% статутного капіталу; ТОВ «Алконост» (код ЄДРПОУ 38091838) - 9,9836% статутного капіталу. Всі вказані юридичні особи мають багато спільних рис, зокрема, створені фізичними особами в квітні-червні 2012 року з однаковим статутним капіталом, в середині липня 2013 року іншими фізичними особами створюються нові товариства (за однією адресою та статутним капіталом 1000 грн.), які пізніше вступають до складу учасників попередніх товариств, вносять внески по 1,7 млрд.грн. до статутного капіталу та одночасно стають акціонерами ПАТ «Брокбізнесбанк». Майже всі вказані особи (крім ТОВ «Ультрастарінвест») зареєстровані за адресами багатоповерхових житлових будинків без зазначення номеру квартири, що унеможливлює встановлення фактичного місцезнаходженням їх органів управління. Загальна частка таких акціонерів в статутному капіталі ПАТ «Брокбізнесбанк» на думку позивача становить 80%, у зв'язку з чим позивач вважає, що вказані особи є власниками істотної участі банку. Позивач також вважає, що вказані особи - акціонери банку, входять до складу єдиної групи компаній СЄПЕК, пов'язані відносинами контролю групою осіб та мають спільну мету створення - набуття контрольного пакету акцій банку без проходження процедури погодження Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, придбання частки власником істотної участі та приховування інформації про дійсного власника істотної участі ПАТ «Брокбізнесбанк» з метою уникнення відповідальності, передбаченої положеннями ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для власників істотної участі. Разом з тим, позивач зазначає, що інформація про те, що саме група компаній СЄПЕК володіє істотною участю в ПАТ «Брокбізнесбанк» неодноразово висвітлювалась в ЗМІ, проте Національним банком України було проігноровано цю обставину, в зв'язку з чим був відсутній контроль за власником істотної участі в ПАТ «Брокбізнесбанк», внаслідок чого на думку позивача не було забезпечено безпеку та надійність фінансового стану банку, відсутність контролю призвела до виведення коштів вкладників ПАТ «Брокбізнесбанк» на структури, пов'язані з контролером істотної участі в банку Курченко С.В. Також позивач зазначив про порушення кримінальних справ і слідством встановлено, що було створено злочинне угрупування, в яке входили і посадові особи НБУ. На часткове підтвердження вказаних обставин позивачем надано відповідні роздруківки з мережі Інтернет. З наявного в матеріалах справи Звіту інспектування банку-юридичної особи ПАТ «Брокбізнесбанк» (18 аркуш Звіту) видно, що станом на 12.08.2013 бенефіціарними власниками банку, що володіють в сукупності 98,8197% акцій банку є 11 фізичних осіб, кожний з яких опосередковано володіє часткою банку меншою ніж 10%. Також в заяві про уточнення позовних вимог від 10.02.2015 № 10 позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що 18.07.2013 прес-служби ПАТ «Брокбізнесбанк» та ГК «СЄПЕК» розміщують прес-релізи на офіційних сайтах: ГК «СЄПЕК» почала процес входження в акціонерний капітал ПАТ «Брокбізнесбанк», а 11.11.2013 в інтерв'ю заступник Голови Наглядової ради ГК «СЄПЕК» Тимонькін Б.В., яке розміщене на офіційному сайті ГК «СЄПЕК», заявляє, що останнє є мажоритарним акціонером ПАТ «Брокбізнесбанк». На підтвердження вказаних обставин позивачем надано відповідні роздруківки з мережі Інтернет. Позивач вважає, що відповідач не проаналізував вказану інформацію у ЗМІ та на офіційному сайті ПАТ «Брокбізнесбанк» та не перевірив, хто є власником істотної участі, чим порушив вимоги п. 2.2 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок. Фактично, на думку позивача, істотна участь в ПАТ «Брокбізнесбанк» була оформлена на фіктивні підприємства, засновані у 2014 році або у липні 2013 року перед купівлею акцій банку із статутним фондом у 1000 грн., які для поповнення статутного фонду до 1,7 млрд.грн. отримували грошові кошти як безвідсоткову допомогу та за інвестиційні іменні сертифікати. Також позивач посилається на рішення Господарського суду м. Києва від 07.08.2014 у справі № 910/8552/14 за позовом ПАТ «Аграрний фонд» до ПАТ «Брокбізнесбанк», ТОВ «Інвестиційний Капітал Україна», Міністерства аграрної політики та продовольства України, Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання недійсним договорів, визнання недійсним рішення, розірвання договору, визнання права власності (4138388000,00 грн.) та зобов'язання вчинити дії, яким досліджено обставини щодо досягнення між ПАТ «Брокбізнесбанк» та Національним банком України домовленості щодо укладання договорів прямого РЕПО та встановлено, що з пропозицією щодо укладання таких договорів до Національного банку України звернувся ПАТ «Брокбізнесбанк» в порядку передбаченому чинним законодавством 12.02.2014, час отримання Національним банком України першого електронного повідомлення з пропозицією 19 год. 40 хв., час отримання останнього електронного повідомлення - 23 год. 05 хв. Згода Національного банку України на укладення договорів прямого РЕПО на запропонованих ПАТ «Брокбізнесбанк» умовах надана була 12.02.2014; та на письмові пояснення ОСОБА_7 - акціонера ПАТ «Брокбізнесбанк», який пояснив, що потенційними покупцями пакету акцій ПАТ «Брокбізнесбанк» були ПАТ «Альфа Банк», ПАТ «Дельта Банк» та ГК «СЄПЕК» в особі Курченка С.В. Ними самостійно було задекларовано бажання придбання акцій, проведено попередній фінансовий аудит діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк». Пропозиція ГК «СЄПЕК» в особі Курченка С.В. виявилась найбільш привабливою. Переговори проходили в декілька етапів. На кожному з них інтереси покупця ГК «СЄПЕК» представляли Курченко С.В., Диннік А.В. та Тимонькін Б.В. На думку ОСОБА_7 до банкрутства ПАТ «Брокбізнесбанк» призвело, зокрема, невтручання Національного банку України, як основного контролера та регулятора ринку банківських послуг та банківської діяльності. Відповідно до змісту ст. 34 Закону України «Про банки і банківську діяльність» юридична або фізична особа, яка має намір набути істотної участі у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо та/або опосередковано, самостійно чи спільно з іншими особами володіти 10, 25, 50 та 75 і більше відсотками статутного капіталу банку чи правом голосу акцій (паїв) у статутному капіталі банку та/або незалежно від формального володіння справляти значний вплив на управління або діяльність банку, зобов'язана повідомити про свої наміри цей банк і Національний банк України за три місяці до набуття істотної участі або її збільшення. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, зобов'язані надати Національному банку України разом з повідомленням повний пакет документів, визначених цим Законом і нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України розглядає документи, визначені у цій статті, протягом трьох місяців з дня отримання повного пакета відповідних документів. Національний банк України надає (надсилає) рішення про заборону набувати або збільшувати істотну участь у банку відповідній особі із зазначенням підстав такої заборони. У разі якщо Національний банк України у строк, визначений частиною третьою цієї статті, не надіслав відповідній особі рішення про заборону набувати або збільшувати істотну участь у банку, таке набуття або збільшення вважається погодженим. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, зобов'язані повідомити банк про погодження Національним банком України набуття або збільшення істотної участі у банку та надати інформацію про свою структуру власності та розмір частки істотної участі у банку. Як встановлено колегією суддів в судових засіданнях з пояснень представників сторін, вказані підприємства, а саме: ТОВ «Муйне», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Айнам», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Хіган», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Алконост», а також ТОВ «СЄПЕК» до відповідача з повідомленням та повним пакетом документів, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність» і нормативно-правовими актами Національного банку України щодо погодження істотної участі у ПАТ «Брокбізнесбанк» не звертались. При цьому, з письмових заперечень відповідача колегією суддів встановлено, що за даними статистичної звітності згідно з ф. 670 «Звіт про двадцять найбільших акціонерів (учасників) банку», що надана ПАТ «Брокбізнесбанк» станом на 01.10.2013 та на 01.01.2014, ТОВ «СЄПЕК» володіло 351806 шт. акцій банку загальною номінальною вартістю 4000034,22 грн., що становило 0,1585% у статутному капіталі ПАТ «Брокбізнесбанк». Водночас, колегією суддів проаналізовано дані щодо ТОВ «Муйне», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Айнам», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Хіган», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Алконост», які містяться в ЄДРПОУ, за результатами якого колегія суддів приходить до висновку, що вказані підприємства дійсно мають певні спільні риси, проте вказані обставини не є підставою для твердження, за відсутності інших належних та допустимих доказів, які позивачем суду не надано, про те, що такі товариства є фіктивними, а також, що вказані товариства безпосередньо та/або опосередковано пов'язані з ТОВ «СЄПЕК» чи входять до ГК «СЄПЕК». Колегією суддів також враховано, що розпорядженням державного уповноваженого Антимонопольного комітету України від 03.10.2014 № 09/178-р розпочато розгляд справи № 24-26.13/170-14 за ознаками вчинення суб'єктом господарювання - в особі ТОВ «Муйне», ТОВ «Анкона-торг», ТОВ «Амадіна», ТОВ «Айнам», ТОВ «Амінамі», ТОВ «Хіган», ТОВ «Ультрастарінвест», ТОВ «Алконост» та ТОВ «СЄПЕК» порушення, передбаченого пунктом 12 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді концентрації шляхом набуття контролю над ПАТ «Брокбізнесбанк», без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, що підтверджується наявним в матеріалах справи листом останнього від 06.02.2015 № 300-20.3/09-1120, проте з вказаної відповіді слідує, що будь-якого кінцевого рішення на момент розгляду даної адміністративної справи Антимонопольним комітетом України не прийнято. Разом з тим, колегія суддів відмічає, що надані позивачем роздруківки з мережі Інтернет за висновком колегії суддів не є належним та допустимим доказом у розумінні КАС України на підтвердження обставин, на які посилається позивач, а також колегія суддів зауважує, що згідно з ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що предметом спору у межах даної адміністративної справи є бездіяльність та діяльність Національного банку України, а не встановлення фіктивності вказаних товариств та їх пов'язаність між собою та з відповідними суб'єктами з певною метою. Стосовно посилання позивача на те, що відповідач не проаналізував відповідну інформацію у ЗМІ та на офіційному сайті ПАТ «Брокбізнесбанк» та не перевірив, хто є власником істотної участі, чим порушив вимоги п. 2.2 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно з п.п. 2.1, 2.2 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок планування інспекційних перевірок здійснюється з метою реалізації завдань Національного банку щодо стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку. Для складання планів інспекційних перевірок Національний банк аналізує, зокрема: інформацію щодо діяльності об'єкта перевірки, яка розміщена в засобах масової інформації, інших джерелах. З вказаної норми слідує, що дана дія проходить на стадії складання планів інспекційних перевірок, а не триває безперервно на протязі виконання відповідачем покладених на нього завдань та функцій. При цьому, об'єктом такого аналізу є діяльність об'єкта перевірки, а не власники, в тому числі істотної участі. Більш того, як стверджує позивач, зміна власників відбулась в серпні 2013 року, а також, як встановлено у Звіті інспектування банку-юридичної особи ПАТ «Брокбізнесбанк», впродовж серпня 2013 року відбулись зміни в структурі власності банку і, як вже було зазначено, станом на 12.08.2013 бенефіціарними власниками банку, що володіють в сукупності 98,8197% акцій банку є 11 фізичних осіб, кожний з яких опосередковано володіє часткою банку меншою ніж 10%, в той час як інспекційна планова перевірка ПАТ «Брокбізнесбанк» проводилась за період з 01.07.2008 по 01.08.2013, тобто не охоплювала вказаний позивачем період щодо наявності вказаної інформації у ЗМІ. Враховуючи викладене у сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо не проведення перевірки ділової репутації та походження коштів на придбання пакету акцій ПАТ «Брокбізнесбанк», невжиття належних заходів впливу в зв'язку з придбанням істотної участі в ПАТ «Брокбізнесбанк» групою компаній «СЄПЕК» без проходження процедури погодження Національним банком України. Стосовно порушення відповідачем вимог ст. 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», у зв'язку з невжиттям заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, суб'єктами державного фінансового моніторингу є, зокрема, Національний банк України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Відповідно до п. 1 ч. 1, п.п. 1, 11 ч. 2 ст. 14 названого Закону державне регулювання і нагляд у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму здійснюються щодо банків, платіжних організацій та членів платіжних систем, що є банківськими установами, - Національним банком України. Зазначені у частині першій цієї статті суб'єкти державного фінансового моніторингу зобов'язані, зокрема, здійснювати нагляд у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму за діяльністю відповідних суб'єктів первинного фінансового моніторингу, зокрема шляхом проведення планових та позапланових перевірок, у тому числі виїзних; вживати відповідно до законодавства заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу. Водночас, згідно з п. 1.1 Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 20.06.2011 № 197 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590 (у редакції до внесення змін постановою Правління Національного банку України від 31.10.2014 № 696), це Положення розроблено відповідно до статті 7 Закону України «Про Національний банк України», статті 63 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», з метою встановлення порядку організації та проведення Національним банком України (далі - Національний банк) перевірок з питань дотримання банками, їх відокремленими підрозділами, платіжними організаціями та членами платіжних систем, що є банківськими установами, філіями іноземних банків вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму (далі - легалізація кримінальних доходів або фінансування тероризму), у тому числі нормативно-правових актів Національного банку (далі - законодавство з питань фінансового моніторингу), і визначення достатності заходів для запобігання та протидії легалізації кримінальних доходів або фінансуванню тероризму. Згідно з п.п. 2.1, 2.2 розділу ІІ названого Положення планова виїзна перевірка банку (крім відокремлених підрозділів банків) проводиться не рідше одного разу на два роки. Планові виїзні перевірки банку здійснюються відповідно до Плану, який затверджує Голова Національного банку або заступник Голови Національного банку, який згідно з його функціональними обов'язками здійснює загальне керівництво та контролює діяльність банківського нагляду. За змістом п.п. 2.8-2.10 Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму Національний банк за наявності обґрунтованих підстав може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку. Такими підставами є: результати безвиїзного нагляду з питань фінансового моніторингу; інформація інших підрозділів Національного банку, державних органів, органів нагляду іноземних держав про ознаки порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу; результати узагальнення матеріалів виїзних перевірок окремих банків, що несуть взаємопов'язаний або системний зміст. Позапланова виїзна перевірка призначається за окремими дорученнями Голови Національного банку або уповноважених ним осіб, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування та місцезнаходження банку, що перевіряється, підстава для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (у разі потреби). Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися з окремих питань діяльності банку або охоплювати весь перелік питань його діяльності у сфері фінансового моніторингу. Згідно з п. 4.1 Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму службовці Національного банку здійснюють безвиїзний нагляд з питань фінансового моніторингу шляхом проведення аналізу дотримання банком вимог законодавства з питань фінансового моніторингу на підставі: довідки про виїзну перевірку та матеріалів виїзної перевірки банку; даних статистичної звітності банку, яка подається відповідно до вимог Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 19.03.2003 № 124, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 07.05.2003 за № 353/7674 (зі змінами); інформації та копій документів, отриманих від банку; інформації та документів, отриманих від підрозділів Національного банку, суб'єктів державного фінансового моніторингу, інших органів державної влади. Таким чином, планові перевірки банку проводяться не рідше одного разу на два роки та здійснюються відповідно до Плану, який затверджує Голова Національного банку або заступник Голови Національного банку, який згідно з його функціональними обов'язками здійснює загальне керівництво та контролює діяльність банківського нагляду, а позапланові перевірки проводяться за наявності обґрунтованих підстав, серед вичерпного переліку яких відсутня така підстава як необхідність перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу у зв'язку з певними обставинами, зокрема, зі зміною власників. Як встановлено колегією суддів з пояснень представника відповідача, з метою виконання вимог законодавства з питань фінансового моніторингу та відповідно до вимог Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму Національний банк України за період діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк» здійснив перевірки з питань дотримання вимог законодавства з питань фінансового моніторингу останнього у період 2008-2012 років, про що складено відповідні довідки, а також у 2013 році здійснив перевірки у порядку безвиїзного нагляду, за результатами яких встановлені порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, підтвердженням чого є, зокрема, наявний в матеріалах справи акт про результати безвиїзного нагляду з питань фінансового моніторингу ПАТ «Брокбізнесбанк» від 28.10.2013. За таких умов, у колегії суддів відсутні належні правові підстави для визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо невжиття заходів щодо перевірки бездоганної ділової репутації осіб, які здійснюють управління та контроль суб'єктів первинного фінансового моніторингу, а також для визнання неправомірною бездіяльності Національного банку України щодо не проведення планової виїзної перевірки ПАТ «Брокбізнесбанк» у період до 28.02.2014 з питань фінансового моніторингу протягом більше ніж 2 роки. Статтею 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах: I. Адміністративне регулювання: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; 2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) надання рекомендацій щодо діяльності банків. II. Індикативне регулювання: 1) встановлення обов'язкових економічних нормативів; 2) визначення норм обов'язкових резервів для банків; 3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій; 4) визначення процентної політики; 5) рефінансування банків; 6) кореспондентських відносин; 7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції; 8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку; 9) імпорту та експорту капіталу. Відповідно до змісту ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать: 1) письмове застереження; 2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку; 3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку, підвищення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками тощо; 4) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі; 5) встановлення для банку підвищених економічних нормативів; 6) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами; 7) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій; 8) заборона надавати бланкові кредити; 9) накладення штрафів на: керівника банку у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; банк відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більш як 1 відсоток суми зареєстрованого статутного капіталу; власників істотної участі у банку в разі порушення ними вимог статті 34 цього Закону щодо порядку набуття або збільшення істотної участі в банку у розмірі до 10 відсотків придбаної (збільшеної) частки; 10) тимчасова, до усунення порушення, заборона використання власником істотної участі в банку права голосу придбаних акцій (паїв); 11) тимчасове, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади; 12) віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; 13) відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. 12.02.2014 Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України прийнято рішення «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» № 65/БТ, яким у зв'язку з виявленим порушенням порядку формування та зберігання обов'язкових резервів на рахунках у Національному банку України протягом трьох звітних періодів поспіль, зокрема, зупинено ПАТ «Брокбізнесбанк» з 13.02.2014 до 13.05.2014 включно здійснення окремих видів операцій, а також введено певні обмеження на діяльність ПАТ «Брокбізнесбанк». Як вже було зазначено, листом від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ відповідач за результатами інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» повідомив останнього про те, що результати перевірки свідчать про незадовільний фінансовий стан банку враховуючи незадовільну якість активів та значний кредитний ризик, високий ризик ліквідності та операційний ризик, неспроможність активів генерувати дохід у обсягах, достатніх для підтримки капіталу та розвитку банку. За результатами перевірки встановлено порушення економічних нормативів (капіталу, ліквідності та кредитного ризику). Також перевіркою встановлені чисельні порушення банком вимог законодавчих та нормативних актів Національного банку України. На підставі викладеного, керуючись ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність», вимогами Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства відповідач зобов'язав ПАТ «Брокбізнесбанк» розробити та протягом 10 календарних днів з дати отримання цього листа подати до Департаменту пруденційного нагляду проект письмової угоди, а також зобов'язав привести статистичну звітність у відповідність до вимог нормативно-правового акту відповідача на першу звітну дату після отримання Звіту про інспектування. За результатами інспектування також встановлена загальна рейтингова оцінка за системою CAMELS - 4, рейтингові оцінки за складовими системи CAMELS наступні: достатність капіталу - 4; якість активів - 4; менеджмент - 3; надходження - 4; ліквідність - 4; чутливість до ринкових ризиків - 3. Відповідно до п. 5 глави 1 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою достатності капіталу 4 має значні проблеми, які призвели до того, що капітал неспроможний захистити банк від ризиків, пов'язаних з його операціями, має значні збитки від кредитних операцій та/або від операцій з цінними паперами, та/або валютних операцій, та/або його витрати значно перевищують доходи і мають тенденцію до зростання, банк має високий рівень негативно класифікованих активів (до 60 відсотків регулятивного капіталу з урахуванням резервів під ці активи). Банк може дотримуватися (за результатами безвиїзного нагляду) або не дотримуватися нормативів капіталу, але за результатами інспекційної перевірки очевидно те, що його капітал недостатній для покриття ризиків за активними операціями. Якщо керівництво та/або акціонери не зможуть вжити негайних заходів для виправлення недоліків і порушень, то банк може стати неплатоспроможним у найближчому майбутньому. Банк з рейтинговою оцінкою достатності капіталу « 4» потребує суворого контролю служби банківського нагляду щодо вжиття керівництвом та/або акціонерами банку відповідних заходів для покращання якості активів і підвищення рівня достатності капіталу. Згідно з п. 5 глави 2 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою якості активів « 4» має значні недоліки в діяльності, які можуть призвести до суттєвого погіршення стану капіталу банку та його неплатоспроможності, якщо їх негайно не виправити. Активи банку з рейтинговою оцінкою якості активів « 4» мають одну або кілька з таких характеристик: обсяг нестандартних активів (у тому числі кредитів, крім класифікованих «під контролем») за результатами інспекційної перевірки продовжує зростати, призводить до зменшення регулятивного капіталу та може призвести до неплатоспроможності, якщо не вжити негайних заходів щодо виправлення ситуації; обсяг активів з негативною класифікацією з урахуванням сформованих резервів під ці активи наближається до граничного значення (співвідношення між обсягом негативно класифікованих активів з урахуванням резервів під ці активи та сукупними активами менше ніж 60 відсотків); обсяг нестандартних кредитів (особливо кредитів з негативною класифікацією) значно перевищує резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями і становить загрозу капіталу; інші активи становлять загрозу втрати капіталу і можуть призвести до неплатоспроможності банку. Служба банківського нагляду має приділяти особливу увагу такому банку для того, щоб забезпечити негайні заходи щодо виправлення недоліків з боку його керівництва. Пунктом 4 глави 3 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS передбачено, що банк з рейтинговою оцінкою менеджменту «3» має суттєві недоліки, пов'язані з кількома факторами, наведеними в пункті 1 цієї глави. Потрібні дії служби банківського нагляду для того, щоб керівництво банку вжило заходів для усунення недоліків. Рейтингова оцінка менеджменту « 3» може свідчити про: негативну практику кредитування інсайдерів на більш сприятливих умовах; проведення операцій з порушенням вимог банківського законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку, внутрішньобанківських положень, незадовільне управління ризиками та планування діяльності банку, неналежне виконання банком правил проведення внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, а також неадекватне реагування на негативні тенденції в економіці та/або незадовільні фінансові результати діяльності та невиконання вимог служби банківського нагляду. Згідно з п. 5 глави 4 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою надходжень « 4» має дуже великі проблеми з надходженнями. Банк може мати прибуток, однак недостатній для підтримки на потрібному рівні резервів під активні операції та забезпечення зростання рівня регулятивного капіталу відповідно до нормативних вимог, також значна питома вага витрат може бути, наприклад, за обслуговування субординованого боргу. Без негайних виправних заходів витрати (збитки) банку можуть зрости настільки, що це загрожуватиме його платоспроможності. За таких умов керівництво банку має вжити негайних заходів для підвищення та оптимізації рівня доходів, посилення контролю за витратами. Також потрібні рішучі дії служби банківського нагляду щодо поліпшення стану надходжень та запобігання втраті капіталу, у тому числі обмеження, зупинення або припинення проведення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику, та висунути керівництву банку вимоги щодо зменшення темпів зростання активів (крім зростання обсягу активів, що пов'язане зі збільшенням статутного капіталу). Відповідно до п. 5 глави 5 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банк з рейтинговою оцінкою ліквідності « 4» має значні проблеми з ліквідністю, що вимагає негайних та рішучих дій служби банківського нагляду. Керівництву банку потрібно вжити заходів щодо зміцнення стану ліквідності для забезпечення виконання своїх грошових, короткострокових зобов'язань, збалансованості строків і сум активів та зобов'язань банку. Також воно має розпочати планування ліквідності з метою вирішення проблем, що пов'язані з короткостроковими та непередбаченими потребами в ліквідності. Пунктом 4 глави 6 розділу ІІ Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS встановлено, що банк з рейтинговою оцінкою чутливості до ринкового ризику « 3» має неприйнятний рівень ринкового ризику, керівництво демонструє відсутність досвіду або знань і розуміння щодо визначення, вимірювання, здійснення моніторингу і контролю ринкових ризиків. Рейтингова оцінка чутливості до ринкового ризику « 3» означає, що примітивний підхід керівництва до управління ринковим ризиком призводить до частого перевищення лімітів (обмежень) та до отримання збитків за окремими операціями. Унаслідок відсутності досконалих (ефективних) процесів управління ринковим ризиком виникають негативні тенденції в операціях, що пов'язані з ринковим ризиком, а також сумніви щодо здатності керівництва негайно вирішити ці проблеми з метою запобігання впливу надмірного ринкового ризику на надходження або на економічну вартість капіталу. Тому потрібний посилений контроль з боку служби банківського нагляду з метою забезпечення належного вирішення керівництвом проблем банку. Згідно з п.п. 4, 5 розділу І Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS банки, які отримали комплексну рейтингову оцінку « 4» або « 5», мають серйозні проблеми, що вимагають ретельного нагляду і спеціальних оздоровчих заходів. Такі комплексні рейтингові оцінки вказують на те, що загальна платоспроможність банку під загрозою, потрібні негайні конкретні дії служби банківського нагляду. До банків, що отримали комплексні рейтингові оцінки « 3» або « 4», або « 5», застосовуються відповідні заходи впливу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку. Також, відповідно до вищевказаного листа від 14.02.2014 № 42-011/6573/БТ рівень негативно класифікованих активів ПАТ «Брокбізнесбанк» становить 22,46%. За змістом п. 2.3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 № 346 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 2012 року за № 1590/21902, Національний банк має право прийняти рішення про скликання загальних зборів учасників банку в разі погіршення фінансового стану банку, зокрема якщо обсяг негативно класифікованих активів становить 20 відсотків і більше від загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку. Негативно класифіковані активи складаються з наданих кредитів / фінансових зобов'язань, операцій з розміщення коштів на кореспондентських рахунках в інших банках, цінних паперів, що обліковуються в портфелях банку на продаж та до погашення, дебіторської заборгованості, що класифіковані за IV та V категоріями якості, цінних паперів, що обліковуються в торговому портфелі банку, за якими сума накопиченої уцінки перевищує 50 відсотків від вартості їх придбання (тобто балансової вартості цінних паперів без уключення накопиченої уцінки та нарахованих доходів за ними), уключаючи нараховані доходи за всіма цими операціями (далі - негативно класифіковані активи). Відповідно до п. 3.2 вказаного Положення заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу, які застосовуються до банків відповідно до банківського законодавства та цього Положення, має здійснюватися з урахуванням: характеру допущених банком порушень; причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; загального фінансового стану банку; розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників; інформації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд гарантування) щодо порушення банками вимог, установлених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про систему гарантування), результатів перевірки банків Фондом гарантування. Згідно з п. 7.6 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства Національний банк у разі здійснення банком операцій, які призвели до погіршення якості активів (у тому числі негативно класифіковані активи становлять 10 відсотків і більше від загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку) та/або збитків за результатами фінансового року, та/або більше двох разів протягом місяця порушення нормативу миттєвої ліквідності (Н4), має право прийняти рішення про обмеження операцій у вигляді встановлення вимог щодо: укладання банком коштів у безризикові активи в розмірах та на умовах, передбачених пунктом 3.6 глави 3 цього розділу, та/або заборони на здійснення банком активних операцій з інсайдерами/пов'язаними особами банку, та/або заборони здійснення банком пасивних операцій з фізичними особами (заборони залучення вкладів), та/або заборони банку надавати своїм клієнтам фінансові послуги через юридичну особу - комерційного агента банку на підставі укладеного агентського договору. Відповідно до п. 8.1 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства Національний банк має право прийняти рішення про заборону надавати бланкові кредити банку обсяг негативно класифікованих активів якого перевищує 10 відсотків суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку. Згідно з п. 4.4 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, у редакції, чинній на момент проведення інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк», Національний банк має право встановити особливий режим контролю за діяльністю банку й усуненням ним допущених порушень, який передбачає обмеження щодо діяльності банку шляхом призначення куратора банку (далі - особливий режим контролю). Національний банк для здійснення особливого режиму контролю одночасно з призначенням куратора банку може залучати фахівців з бухгалтерського обліку, юридичних питань, з питань платіжних систем, інформаційних технологій та з інших питань. Національний банк застосовує особливий режим контролю в разі наявності хоча б однієї з таких ознак: невиконання керівниками банку вимог Національного банку щодо усунення виявлених порушень; відсторонення керівників банків від посади; виявлення за результатами безвиїзного нагляду або інспекційної перевірки фактів здійснення ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів, порушень банківського законодавства, а також одержання доходів із порушенням законодавства України, навіть якщо ці порушення не призвели до погіршення фінансового стану банку; виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами; потреба в посиленому контролі за діяльністю банку з метою уникнення можливості невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами та кредиторами; потреба в контролі за діяльністю банку протягом шести місяців із дня втрати ним статусу перехідного; наявність публічного конфлікту в керівництві банку. Зважаючи на, по-перше, встановлені у Звіті інспектування численні порушення ПАТ «Брокбізнесбанк», по-друге, необхідність, в контексті загальної рейтингової оцінки ПАТ «Брокбізнесбанк» за системою CAMELS та рейтингових оцінок за складовими системи CAMELS, негайних конкретних дій служби банківського нагляду, потребу посиленого контролю з боку служби банківського нагляду з метою забезпечення належного вирішення керівництвом проблем банку, необхідність рішучих дій служби банківського нагляду щодо поліпшення стану надходжень та запобігання втраті капіталу, у тому числі обмеження, зупинення або припинення проведення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику та вжиття інших заходів, передбачених Положенням про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS, по-третє, широкий спектр інструментів (заходів) впливу (реагування), який наявний у відповідача згідно з чинним законодавством України для реагування у подібних ситуаціях, натомість з моменту закінчення інспекційної перевірки - 15.11.2013 до моменту прийняття рішення Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» від 12.02.2014 № 65/БТ, а також складення відповідачем листа ПАТ «Брокбізнесбанк» про результати інспектування - 14.02.2014, пройшло майже три місяці, колегія суддів приходить до висновку про протиправну бездіяльність Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до ПАТ «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки та складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням вимог ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS. Разом з тим, як встановлено колегією суддів з пояснень представників сторін, 12.02.2014 ПАТ «Брокбізнесбанк» придбав у ПАТ «Аграрний фонд» облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) в загальній кількості 2 млн.шт. номінальною вартістю 2 млрд.грн. В той же день, між ПАТ «Брокбізнесбанк» та відповідачем укладено ряд договорів прямого РЕПО, відповідно до яких ПАТ «Брокбізнесбанк» продає, а відповідач зобов'язується купити вказані ОВДП на загальну суму 2 млрд.грн. В свою чергу, ПАТ «Брокбізнесбанк» зобов'язується здійснити зворотній їх викуп. Водночас, позовна вимога стосовно визнання неправомірною діяльності Національного банку України щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу, що на думку позивача є порушенням п. 1.1 гл. 1 розд. 2 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України та рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» аргументована тим, що відповідачу станом на 12.02.2014 було відомо про те, що платоспроможність ПАТ «Брокбізнесбанк» під загрозою, а також позивач стверджує, що такі операції прямого РЕПО суперечать рішенню Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій». За змістом п. 1.2 розділу І Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2009 року № 259 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 травня 2009 року за № 410/16426, у редакції чинній на момент здійснення вказаних операцій прямого РЕПО, операція прямого репо - це кредитна операція, що ґрунтується на двосторонньому договорі між Національним банком та банком про купівлю Національним банком державних облігацій України з портфеля банку або банківських металів (далі - перша частина договору репо) з подальшим зобов'язанням банку викупити державні облігації України або банківські метали (далі - друга частина договору репо) за обумовленою ціною на обумовлену дату. Згідно з п. 1.3 розділу І Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, Національний банк для регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції, з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти: операції з рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам кредитів овернайт, кредити рефінансування); операції репо (операції прямого репо, операції зворотного репо); операції з власними борговими зобов'язаннями (депозитні сертифікати овернайт та до 90 днів); операції з державними облігаціями України. Відповідно до п. 1.1 глави 1 розділу ІІ Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України Національний банк може прийняти рішення про підтримання ліквідності банку через відповідні інструменти рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог: строк діяльності - не менше ніж один рік після отримання банківської ліцензії; має банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій; має активи, які можуть бути прийняті Національним банком у заставу; здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів та сплату процентів за користування ними та є платоспроможним. Разом з тим, відповідно до п. 4.7 глави 4 Технічного порядку проведення Національним банком України операцій з банками, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 30.04.2009 № 260 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 22.06.2012 № 262), у редакції чинній на момент здійснення вказаних операцій прямого РЕПО, ДУВРЗОВР (Департамент з управління валютним резервом та здійснення операцій на відкритому ринку) узгоджує з Генеральним департаментом грошово-кредитної політики (Департаментом аналізу та прогнозування грошово-кредитної політики) цінові параметри (процентну ставку, яка використовується для визначення ціни зворотного продажу за операцією репо), строк та обсяги проведення операцій прямого/зворотного репо з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку та потреби надання/вилучення відповідного обсягу коштів на певний період. Як видно з матеріалів справи, листом від 12.02.2014 № 19-305/8129 Генеральним департаментом грошово-кредитної політики за результатами розгляду листа від 12.02.2014 № В/38-217/8139 повідомлено директорові Департаменту з управління валютним резервом та здійснення операцій на відкритому ринку, що, враховуючи стан грошово-кредитного ринку та зниження рівня ліквідності банків (станом на 12.02.2014 залишки коштів на коррахунках банків зменшилися на 1,2 млрд.грн. і становлять 20,2 млрд.грн.), а також з метою уникнення різкої волатильності вартості кредитних ресурсів на міжбанківському кредитному ринку, вважаємо за можливе провести 12.02.2014 операцію прямого РЕПО з державними облігаціями України з 1-м банком в загальній сумі 2000,00 млн.грн., а саме: в сумі 350,00 млн.грн. строком до 05.05.2014 (на 82 календарних дні), в сумі 350,00 млн.грн. строком до 08.05.2014 (на 85 календарних дні), в сумі 300,00 млн.грн. строком до 05.05.2014 (на 82 календарних дні), в сумі 300,00 млн.грн. строком до 12.05.2014 (на 89 календарних дні) та в сумі 350,00 млн.грн. строком до 13.05.2014 (на 90 календарних дні) з процентним доходом розрахованим виходячи із розміру процентної ставки 6,50% річних (довідково: розмір процентної ставки за кредитами рефінансування під забезпечення державними облігаціями України на кількісному тендері з підтримання ліквідності банків, який проводився 05.02.2014 становить 6,50%). Водночас, колегією суддів не враховуються висновки акту ДФІ України від 16.02.2014 про результати перевірки фінансової діяльності ПАТ «Брокбізнесбанк», оскільки, позивачем не надано суду вказаний акт ДФІ України, а на вимогу суду у формі ухвали щодо витребування вказаного акту, ДФІ України листом від 17.01.2015 № 25-17/32 повідомлено, що позапланова ревізія ПАТ «Брокбізнесбанк» здійснювалась на підставі ухвали Голосіївського районного суду м. Києва № 752/14230/14-к в рамках кримінального провадження від 11.03.2014 № 12014000000000113 та постанови Генеральної прокуратури України від 01.09.2014, проте, враховуючи, що досудове розслідування на даний час не завершено, підстави для розголошення даних вказаного досудового слідства відсутні. Також колегією суддів не приймається до уваги твердження позивача щодо проведення операцій РЕПО, не зважаючи на те, що відповідач станом на 12.02.2014 був обізнаний, що платоспроможність ПАТ «Брокбізнесбанк» під загрозою, з огляду на те, що вказані обставини не свідчать про неплатоспроможність ПАТ «Брокбізнесбанк», в той час як постанову Правлінням Національного банку України № 107 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» до категорії неплатоспроможних» прийнято 28.02.2014. Крім того, колегія суддів зауважує, що в силу вимог Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України такий інструмент (операції прямого РЕПО) застосовуються відповідачем, з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку, для регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції. Твердження позивача, що такі операції прямого РЕПО суперечать рішенню Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 12.02.2014 № 65/БТ «Про зупинення здійснення окремих видів здійснюваних ПАТ «Брокбізнесбанк» операцій» за висновком суду є хибними, так як ПАТ «Брокбізнесбанк» зупинено здійснення окремих видів операцій, а також введено певні обмеження на діяльність ПАТ «Брокбізнесбанк» з 13.02.2014, а не з 12.02.2014 - день, коли відбулись такі операції прямого РЕПО. За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для визнання неправомірною діяльності Національного банку України щодо проведення операцій РЕПО без проведення перевірки платоспроможності ПАТ «Брокбізнесбанк» та всупереч вжитим заходам впливу. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності своїх дій у повному обсязі. Дослідивши обставини справи, проаналізувавши вищезазначені правові норми, суд приходить до висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими і підлягають задоволенню частково. Водночас, зміст принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі, передбачений ч. 4 ст. 11 КАС України, зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні, в тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права. Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне захистити порушені права позивача шляхом визнання протиправною бездіяльності Національного банку України у період з 01.07.2011 по 28.02.2014 щодо не вжиття належних заходів забезпечення захисту законних інтересів вкладників і кредиторів Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», яка виразилась у порушенні строків: проведення інспекційної планової перевірки Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» не рідше одного разу на 36 місяців; надання Публічному акціонерному товариству «Брокбізнесбанк» результатів інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України; повідомлення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS за результатами інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013; визнання протиправною бездіяльності Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки та складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням вимог ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS. З огляду на викладене, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються на користь позивача з Державного бюджету України згідно з ч. 3 ст. 94 КАС України пропорційно до задоволених вимог. Керуючись статтями 9, 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ПОСТАНОВИВ: Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранском» задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Національного банку України у період з 01.07.2011 по 28.02.2014 щодо не вжиття належних заходів забезпечення захисту законних інтересів вкладників і кредиторів щодо безпеки збереження коштів на банківських рахунках Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», яка виразилась у порушенні строків: проведення інспекційної планової перевірки Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» не рідше одного разу на 36 місяців; надання Публічному акціонерному товариству «Брокбізнесбанк» результатів інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013, встановлених статтею 19 Господарського кодексу України; повідомлення Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про встановлення рейтингової оцінки за системою САМЕLS за результатами інспекційної перевірки за період з 01.07.2008 по 01.08.2013. Визнати протиправною бездіяльність Національного банку України в період листопада 2013 року - лютого 2014 року щодо невжиття адекватних, негайних та рішучих дій, неприйняття своєчасно рішення про застосування адекватного заходу впливу до Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» на підставі проведеної перевірки та складеного Звіту про інспектування ПАТ «Брокбізнесбанк» за період з 01.07.2008 по 01.08.2013 та встановленої рейтингової оцінки САМЕLS, що є порушенням вимог ст. 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 гл. 2., п. 4 гл. 3, п. 5 гл. 4, п. 5 гл. 5, п. 4 гл. 6 Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою САМЕLS. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранском» (код ЄДРПОУ 35761295) витрати по сплаті судового збору у розмірі 32 (тридцять дві) гривні, 48 копійок. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Головуючий суддя В.В. Амельохін Судді Є.В. Аблов В.П. Шулежко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43184563
  9. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03110 м. Київ, вулиця Солом'янська, 2-а Справа №761/3002/15-ц Головуючий у 1 інстанції Кондратенко О.О., Притула Н.Г. Апеляційне провадження №22-ц/796/365/2016 Суддя-доповідач АнтоненкоН.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі судді-доповідача АнтоненкоН.О., суддів Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І., при секретарях Слащуку А.С., Юрченко А.С., Басюк Ю.В. за участю позивача ОСОБА_4, представників позивача ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 представника відповідача ОСОБА_8 розглянула у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», Компанії Квікком Лімітед, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія - в с т а н о в и л а : Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року і додатковим рішенням цього суду від 22 березня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Судом першої інстанції встановлено, що 22.05.2014 між ОСОБА_4 і Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (ПАТ «ВіЕйБі Банк») був укладений договір банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року, на підставі якого позивач як вкладник розмістила в банку строковий вклад у розмірі 51239,46 євро на умовах депозиту строком на 13 місяців з датою вимоги 22.06.2015 з щомісячною виплатою процентів у розмірі 9,5% річних. 18.11.2014 представник позивача за довіреністю звернулась до банку із заявою про дострокове розірвання договору, проте, така вимога залишилася невиконаною. На час розгляду справи судом на вкладному рахунку позивача обліковується вклад у розмірі 51239,46 євро, на іншому рахунку - сума відсотків 618,79 євро, на вкладному рахунку на вимогу «Для виплат» обліковується сума відсотків у розмірі 1863,12 євро. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №123 від 20.11.2014 в банку з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію, строк здійснення якої продовжено рішенням виконавчої дирекції Фонду №32 від 17.02.2015 до 20.03.2015. На підставі постанови правління НБУ №188 від 19.03.2015 та рішення виконавчої дирекції Фонду №63 від 20.03.2015 відкликано банківську ліцензію ПАТ «ВіЕйБі Банк» та розпочато процедуру його ліквідації. Виходячи зі встановлених обставин, суд першої інстанції вважав, що спірні правовідносини регулюються спеціальним Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на підставі якого позивач одержала гарантовану Фондом суму в 200 тис. грн та 03.04.2015 звернулась до банку із заявою про включення її до реєстру вимог кредиторів, у зв'язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до банку. Позовні вимоги про солідарне стягнення суми неповернутого вкладу та відсотків з компанії Квіккон Лімітед та ОСОБА_9 суд вважав безпідставними, виходячи з того, що правовідносини за договором виникли між позивачем і банком, а не зазначеними особами, а передбачених ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст.1166 ЦК України підстав для відшкодування майнової шкоди немає. Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд вважав їх безпідставними з огляду на те, що чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів», таке відшкодування не передбачено. В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини і підлягають застосуванню до них, які суд безпідставно не застосував. В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представники підтримали апеляційну скаргу з наведених у ній доводів. Представник банку просила апеляційну скаргу відхилити і залишити без змін законне і обгрунтоване рішення суду першої інстанції. Перевіривши законність і обгрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Предметом спору у даній справі є стягнення грошових коштів у розмірі неповернутого банківського вкладу, неустойки за невиконання зобов'язань за договором та моральної шкоди. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не у повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, нормами матеріального права, що їх регулюють, та предметом спору, у зв'язку з чим під час апеляційного розгляду виникла необхідність повернення справи до суду першої інстанції для ухвалення додаткового рішення, адже суд не розглянув усі позовні вимоги, з якими ОСОБА_4 звернулася до суду. Відповідно до ст.309 ЦПК України зазначені обставини є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Оскільки апеляційна скарга представника позивача подана на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, проте, містить у собі і доводи щодо нерозглянутих позовних вимог, колегія дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги стосуються і додаткового рішення цього суду від 22 березня 2016 року, що не потребує його окремого апеляційного оскарження. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї на умовах і в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК України). За договором банківського вкладу незалежно від його виду (вклад на вимогу чи строковий вклад) банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника фізичної особи (ч.2 ст.1060 ЦК України). За таких обставин незважаючи на передбачений договором сторін строк вкладу (до 22.06.2015) ОСОБА_4 вправі була вимагати дострокового його повернення 18.11.2014, а банк був зобов'язаний таку вимогу виконати, проте, свого зобов'язання за договором і законом не виконав, що відповідно до ст.610 ЦК України є порушенням зобов'язання. Одним з правових наслідків порушення зобов'язання, передбачених ст.611 ЦК України, є відшкодування збитків та моральної шкоди, якщо такі наслідки передбачені договором або законом. Договором банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_4 і ПАТ «ВіЕйБі Банк» 22.05.2014, таких наслідків не передбачено (ас5). Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачена відповідальність банку за його зобов'язаннями. Зокрема, частиною 1 цієї статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 18.11.2014) передбачено, що банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства; частиною 2 цієї норми передбачено, що банк не відповідає за невиконання зобов'язань у разі зупинення операцій по рахунках; частиною 6 статті 58 цього Закону на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. З огляду на наведене та оскільки 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, а з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на його тимчасову адміністрацію, враховуючи також, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку та органів контролю, а відповідно до п.1) ч.5 ст.36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників банку, окрім виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників (які здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті і фактично здійснено, адже позивач отримала 200 тис. грн від Фонду - п.1) ч.6 ст.36 цього Закону) - правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для відповідальності ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед ОСОБА_4 за порушення зобов'язання у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 до інших відповідачів, то слід виходити з наступного. Відповідно до ч.6 ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку до категорії неплатоспроможних з вини власників істотної участі та керівників банку може бути покладена на них за рішенням суду. Отже, правове значення для вирішення питання про законність і обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 до Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 є: 1) чи є зазначені особи власниками істотної участі або керівниками банку, 2) чи з їх вини банк віднесено до категорії неплатоспроможних. ОСОБА_10 хоча і зазначена у позовній заяві відповідачем (уточнена позовна заява - т1 ас24-27), проте, жодних вимог до неї не пред'явлено, а тому правильним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_10 Істотна участь відповідно до положень ч.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Тобто, власник істотної участі банку - особа (особи), яка(і) володіє(ють) прямо та/або опосередковано самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу банку. Згідно офіційної відкритої інформації НБУ (т1ас121,122) Компанія Квікком Лімітед є учасником і власником 86,7780% статутного капіталу ПАТ «ВіЕйБі Банк», в той час як ОСОБА_9 є єдиним 100% власником Компанії Квікком Лімітед, тобто, особою, яка опосередковано володіє істотною участю банку. Отже, зазначені особи відповідно до визначених ст.ст.2,58 Закону термінів є власниками істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк». Відповідно до ч.1 ст.35 Закону банк та кожний власник істотної участі зобов'язані підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ. Відповідно до ч.4 ст.58 Закону власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Відповідно до вказаної постанови у зв'язку з тим, що ПАТ «ВіЕйБі Банк» здійснював ризикову діяльність, що призвело до втрати ліквідності банку, виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами, постановою правління НБУ від 03.10.2014 №631/БТ цей банк був віднесений до категорії проблемних та його було зобов'язано привести свою діяльність у відповідність до вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. Проте, за даними статистичної звітності та лімітів відкритої валютної позиції станом на 14.11.2014 відбулося зменшення розміру регулятивного капіталу банку до сукупних активів та нормативу співвідношення регулятивного капіталу до зобов'язань до однієї третини від мінімального рівня. Таким чином, діяльність банку не відповідає вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів НБУ. Власником істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» усупереч вимогам ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не вжито своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку (т1ас128-129). Отже, постановою правління НБУ №733 від 20.11.2014 установлено, що з вини власників істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За таких обставин наявні передбачені ч.6 ст.58 Закону підстави для відповідальності власників істотної участі банку за зобов'язаннями цього банку. Невиконаними зобов'язаннями банку перед ОСОБА_4 є невидача на вимогу вкладника фізичної особи вкладу та відсотків, які обліковується на рахунках позивача у розмірі 51239,46 євро вкладу, 618,79 євро та 1863,12 євро відсотків - всього 53721,37 євро. Зазначені обставини встановлені судом першої інстанції і жодною зі сторін не заперечуються. Отже, вказана сума невиданого вкладу та відсотків становить розмір збитків, які відповідно до ст.611 ЦК України підлягають стягненню на користь позивача з власників істотної участі за мінусом одержаних ОСОБА_4 200 тис. грн від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (станом на 05.07.2016 курс 1 євро = 24,8158грн; 53721,37євро х 24,8158грн = 1333138,77грн; 1333138,77грн - 200000грн = 1133138,77грн). Оскільки власники істотної участі - це особи, які спільно володіють часткою статутного капіталу банку, за законом кожний власник істотної участі зобов'язаний підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ, та вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, - вони є особами, які несуть солідарний обов'язок за зобов'язаннями банку, адже предмет зобов'язання є неподільним (ст.541 ЦК України). За таких обставин Компанія Квікком Лімітед та ОСОБА_9 несуть солідарний обов'язок перед ОСОБА_4 за зобов'язаннями ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед нею у розмірі 1133138,77грн. З огляду на викладене позовні вимоги ОСОБА_4 в частині стягнення солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 1133138,77грн підлягають задоволенню. Оскаржуване рішення суду першої інстанції в цій частині не грунтується на нормах матеріального права і підлягає скасуванню відповідно до ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення з відповідачів неустойки у розмірі 67636,08 євро, то такі вимоги не грунтуються на нормах матеріального права і задоволенню не підлягають, адже відповідно до положень Цивільного кодексу України про неустойку як вид забезпечення виконання зобов'язання таке забезпечення виконання зобов'язання має бути передбачено договором або законом (ч.1 ст.548) із визначенням розміру неустойки, який у разі встановлення законом може бути збільшений у договорі або зменшений, проте, ні Законом, що регулює спірні правовідносини, ні договором банківського вкладу не передбачено такий вид забезпечення виконання банком своїх зобов'язань за договором. З тих же підстав не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, адже ні договором, ні законом таке відшкодування не передбачено (ст.611 ЦК України). В цій частині рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального закону. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.303,308,309,313,316 ЦПК України, колегія в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 22 березня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнити частково. Стягнути солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4 1133138,77грн (один мільйон сто тридцять три тисячі сто тридцять вісім грн 77 коп.) за порушення Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» зобов'язань за договором банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_4 відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно, може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суддя-доповідач Н.О.Антоненко Судді А.М.Стрижеус О.І.Шкоріна http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58788394
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання дій неправомірними та відшкодування збитків за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 22 травня 2014 року між ним та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») укладено договір банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від нього 1 тис. грн зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 21 червня 2014 року. Оскільки день повернення коштів припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом нарахував до 20 червня 2014 року. Вважаючи, що банк безпідставно не нарахував проценти за користування вкладом за 21, 22 червня 2014 року, позивач просив визнати дії банку неправомірними та стягнути з банку проценти за користування грошовим вкладом за вказаний період. Суди розглядали справу неодноразово. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 жовтня 2014 року позов задовольнив частково, ухвалив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування грошовим вкладом у розмірі 76 коп.; у решті позову відмовив. Суд вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 25 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасував та в цій частині ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 526, частини першої статті 1058, частин першої, третьої, п’ятої статті 1061 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року, 27 січня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання дій неправомірними, зобов’язання внести зміни й доповнення до договору та нарахувати проценти на вклад (№ 6-14599св14, № 6-42491ск14). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 29 травня 2013 року у справі за позовом фізичних осіб до банку публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра») про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу (№ 6-39цс13); 25 грудня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «КБ «Надра» про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов’язання (№ 6-140цс13). Так, за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень у справі № 6-39цс13 Верховний Суд України прийняв постанову про відмову в задоволенні зазначеної заяви, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що з банку на користь позивачів необхідно стягнути проценти за банківським вкладом за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. У постанові № 6-140цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що у випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, без надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосовувати передбачену частиною другою статті 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов’язання. В ухвалах № 6-14599св14, № 6-42491ск14 суд касаційної інстанції, застосовуючи положення статті 1061 ЦК України, виходив з того, що перебіг строку владу сплив 16 листопада 2013 року у вихідний день, а кошти за вкладом повернуто в перший після нього робочий день – 18 листопада 2013 року, саме ця дата за змістом договору є днем закінчення строку вкладу, межею нарахувань за вкладом. Таким чином, 17 листопада 2013 року охоплюється періодом нарахування процентів за депозитом. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, керувався тим, що день повернення коштів за вкладом припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом банк правомірно нарахував лише до 20 червня 2014 року, оскільки відповідно до пункту 5.20 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк», затверджених рішенням ради директорів банку 20 березня 2013 року (далі – Правила) у випадку, якщо день закінчення строку розміщення вкладу є святковим, неробочим або вихідним днем, виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів переноситься на наступний за ним робочий день. Таким чином, сторони визначили як порядок нарахування процентів, так і порядок повернення цих коштів і вкладу. У постанові № 6-140цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію щодо застосування норми частини другої статті 625 ЦК України у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов’язання, а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Надана для порівняння постанова Верховного Суду України № 6-39цс13 також не може вказувати на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки Верховний Суд України у постанові від 11 травня 2016 року № 6-338цс16 відступив від викладеної у постанові від 29 травня 2013 року № 6-39цс13 правової позиції щодо застосування положень статей 1058, 1061 ЦК України. Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 1061 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-14599св14, № 6-42491ск14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 22 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір банківського вкладу (депозиту), за умовами якого банк прийняв від позивача 1 тис. грн зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 21 червня 2014 року. Оскільки день повернення коштів припав на вихідний (субота, 21 червня 2014 року), банк виплатив суму вкладу на наступний після нього робочий день – 23 червня 2014 року, а проценти за користування вкладом нарахував до 20 червня 2014 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Вклад (депозит) – це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність»). Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 22 травня 2014 року вклад виплачується вкладнику або уповноваженому представнику вкладника по закінченню строку залучення вкладу (21 червня 2014 року) шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, у якому вклад було оформлено (пункт 1.10 договору). Нарахування процентів за вкладом здійснюється відповідно до умов, визначених у Правилах. Нараховані проценти за вкладом виплачуються вкладнику або уповноваженому представнику вкладника одночасно з поверненням суми вкладу після закінчення строку розміщення вкладу або в інший термін дострокового припинення дії цього договору у випадках, передбачених цим договором та Правилами шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, у якому вклад було оформлено (пункти 1.5, 1.9 договору) Згідно із пунктом 5.12 Правил проценти на вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує його поверненню або списанню з рахунку з інших підстав. Пунктом 5.20 Правил передбачено, що у випадку, якщо день закінчення строку розміщення вкладу є святковим, неробочим або вихідним днем, виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів переноситься на наступний за ним робочий день. Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Таким чином, строк дії договору банківського вкладу (депозиту), визначений у пункті 1.3 договору, закінчився 21 червня 2014 року, незалежно від того коли припав останній день дії договору – в робочий, святковий, неробочий або вихідний день. Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу. Суд помилково послався на положення пункту 5.20 Правил, якими визначено лише порядок виконання банком своїх зобов’язань з повернення вкладу та сплати нарахованих за вкладом процентів у випадку, якщо днем закінчення строку розміщення вкладу є святковий, неробочий або вихідний день, та не врахував вимог частини п’ятої статті 1061 ЦК України згідно з якою проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року (№ 6-338цс16). Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2016 року в частині позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Н.П. Лященко Я.М. Романюк Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-956цс16 За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неповного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, дійшов необґрунтованого висновку про те, що такі проценти не підлягають нарахуванню після закінчення строку дії договору до дня, який передує поверненню вкладу, вимоги частини п’ятої статті 1061 ЦК України не врахував. Разом з тим суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення процентів за користування грошовим вкладом у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неповного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (14 % річних ), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неповного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не взявши до уваги, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C84C6F75ED0AD065C2257FE60045856D
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення депозитного вкладу та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, встановила: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь, окрім банківського вкладу за договором від 20 листопада 2013 року, відсотків за користування коштами, пені у розмірі 3 % річних (стаття 625 ЦК України), також пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення, в сумі 359 249,79 доларів США. Позов мотивовано тим, що 20 листопада 2013 року між позивачем та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Державний ощадний банк України») укладено договір строкового банківського вкладу «Депозитний» НОМЕР_1 в іноземній валюті, за умовами якого позивачем внесено грошові кошти на відкритий банком депозитний рахунок у розмірі 150 000 доларів США строком на 36 місяців, процентна ставка якого становила 8 % річних, а відповідач у свою чергу прийняв вказані грошові кошти та зобов'язався повернути вклад разом із нарахованими процентами у валюті вкладу готівкою через касу. В той же день між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір НОМЕР_2 про щомісячну капіталізацію (приєднання до вкладу) нарахованих за вкладом відсотків. 8 вересня 2014 року позивач звернувся до банку з наміром отримати вклад разом із нарахованими процентами, однак останній відмовився повертати вклад, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 9 постанови Правління Національного банку України «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Позивач вважає такі дії протиправними та такими, що порушують його конституційні права і умови укладеного між сторонами договору, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом за захистом своїх порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором банківського вкладу, нараховані проценти на суму вкладу, 3 % річних (стаття 625 ЦК України). У задоволенні вимог про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 549-552 ЦК України, частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 20 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено депозитний договір, на підставі якого ОСОБА_1 як вкладник вніс на депозитний рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України», кошти готівкою у сумі 150 000 доларів США (зі щомісячною капіталізацією процентів - згідно додаткової угоди НОМЕР_2) терміном на 36 місяців під 8 % річних. Відповідно до пунктів 2.7., 3.1. депозитного договору банк зобов`язувався згідно заяви вкладника повернути вклад або його частину до закінчення строку дії договору, а згідно пункту 3.4.2. цього договору таку заяву вкладником може бути подано не пізніше двох робочих днів до дня вилучення вкладу. При цьому, у разі фактичного зберігання коштів вкладу більше одного року проценти на вклад нараховуються за ставкою, передбаченою пунктом 1.2. договору (8 % річних) за кожний повний рік зберігання коштів вкладу, а за рештою строку - за ставкою банку по вкладах на вимогу. Пунктами 3.1. та 3.3. депозитного договору сторонами обумовлено, що банк за заявою вкладника зобов`язаний повернути вклад разом із нарахованими за ним процентами належним чином у валюті вкладу готівкою через касу банку. 8 вересня 2014 року вкладник ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою і просив на підставі умов договору достроково повернути йому банківський вклад з процентами. Відмовляючи у видачі вкладених коштів відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» послався на постанову Правління Національного банку України за № 540 від 29 серпня 2014 року «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», згідно якої уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені в іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції. В подальшому банк роз`яснив вкладнику, що відповідно до пункту 9 указаної постанови Національного банку України уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3 % за кожний день прострочення, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється та не регулює спірні правовідносини. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежність надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про непоширення дії вищевказаних норм закону на спірні правовідносини. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», хоча в апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на них і зазначив, що має право на стягнення пені відповідно до вимог Закону, а тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, як встановлено судами, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України, про що відповідач повідомив ОСОБА_1 листом НОМЕР_3 від 7 жовтня 2014 року. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні пені за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення, тому в цій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року відмовити. Справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-37цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8ABA1D69DAAE4B9C2257FB2004162F1
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, посилаючись на те, що 11 жовтня 2013 року уклала із зазначеним банком договір банківського вкладу, відповідно до умов якого внесла 8 000 доларів США на строк до 11 листопада 2014 року. Враховуючи те, що після закінчення строку дії договору банк не повернув їй депозитні кошти з нарахованими на них процентами позивачка просила стягнути з відповідача проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року у розмірі 24,96 доларів США, 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США, неустойку у розмірі 89,30 доларів США, суму депозитного вкладу у розмірі 8 000 доларів США та нараховані на нього з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року проценти у розмірі 887,68 доларів США, а також зобов’язати відповідача виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані нею реквізити. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 лютого 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року в сумі 24,96 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 неустойку у розмірі 89,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти по депозитному вкладу у розмірі 8 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 нараховані проценти у розмірі 887,68 доларів США за використання її коштів з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року. Зобов’язано з ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані реквізити. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року рішення районного суду скасовано, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 11 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладено договір банківського вкладу, за умовами якого позивачка передала відповідачу грошові кошти в сумі 560 000 грн., а банк в свою чергу зобов’язався прийняти суму вкладу і щомісячно виплачувати 22, 5 % річних. Датою вимоги вкладником вкладу сторони визначили 11 листопада 2014 року. Нараховані за договором банківського вкладу проценти позивачка знімала з відкритого рахунку щомісячно. Пункт 9.1.1. правил встановлює істотну умову, відповідно до якої ОСОБА_1 як клієнт повідомлена про те, що стосовно деяких операцій можуть застосовуватися обмеження, встановлені законодавчими та нормативними актами, внутрішніми правилами та процедурами Банку, інших банків та/чи платіжних систем, через які ці операції здійснюються. 10 листопада 2014 року ОСОБА_1 письмово повідомила відповідача, що у зв’язку із закінченням строку дії вищезазначеного договору, а саме 11 листопада 2014 року, вона просить повернути суму вкладу разом із нарахованими відсотками. З метою забезпечення стабільності грошової одиниці України, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків, виходячи із пріоритетності підтримки цінової стабільності в державі, сприяння стабільності банківської системи України, забезпечення розрахунків, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності, пов’язаних з нею операцій, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України «Про Національний банк України», статтями 66, 67 та главою 11 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтями 8 та 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Правління Національного банку України 6 лютого 2014 року прийняло постанову № 49 «Про заходи щодо діяльності банків та проведення валютних операцій» (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління НБУ від 27 лютого 2014 року № 104 були внесені зміни до постанови № 49 від 6 лютого 2014 року в частині зобов’язання банків обмеження видачі (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати банків у межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України та не допускати обмежень щодо переказу коштів в іноземній валюті, що належать клієнтам, відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління Національного банку України від 28 березня 2014 року № 172 «Про регулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» дані зобов’язання для банків залишились чинними. Додатково зазначено, що вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як в межах України так і за її межами, незалежно від кількості рахунків клієнта в одному банку. Постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 328 «Про врегулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» постановою Правління Національного банку України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», постановою Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», продовжено дію вищезазначених обмежень щодо видачі валютних коштів клієнтів з поточних, вкладних рахунків. На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733/БТ «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення № 123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк». Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники банку – фізичні особи, можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу, строк дії яких закінчився, в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку, але не більше 200 000 грн. Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» було запроваджено строком на 3 місяці з 21 листопада 2014 року по 20 лютого 2015 року. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 17 лютого 2015 року за № 35 дію тимчасової адміністрації продовжено до 20 березня 2015 року. Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року за № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, оскільки банк порушив свої договірні зобов’язання, після закінчення строку дії договору не повернув суму депозиту з нарахованим на нього відсотками. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на час розгляду справи та ухвалення рішення в ПАТ «ВіЕйБі Банк» була введена тимчасова адміністрації та запроваджено процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку, що унеможливлює задоволення позову про стягнення банківського вкладу поза межами системи гарантування вкладів фізичних осіб. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, 16 березня 2016 року, 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, відповідно до якої запровадження тимчасової адміністрації банку унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з наведенням відповідних мотивів. Порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Колегія суддів вважає, що саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Судами встановлено, що рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року в ПАТ «ВіЕйБі Банк» з 21 листопада 2014 року була запроваджена тимчасова адміністрація, а 20 березня 2015 року, на підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року, розпочато процедуру ліквідації цього банку. Враховуючи вищезазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли вірного висновку, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, 23 лютого 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» судами застосовано правильно, судові рішення у справі, які переглядаються, є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1123 цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF8DD476D79AC18BC2257FDB0022B8B9
  13. Державний герб України Справа № 815/1709/15 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2015 року м.Одеса Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши у приміщенні суду в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію Публічне акціонерне товариство «ЄВРОГАЗБАНК» про визнання незаконною бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК»: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 та зобов'язати вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: З позовом до суду звернулися ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» про визнання незаконною бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ "Європейський газовий банк": ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, про зобов'язання включити в Загальний реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та зобов'язання відшкодувати кошти за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» позивачам. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_24 була власником депозитних рахунків НОМЕР_23, НОМЕР_24, НОМЕР_25 та НОМЕР_26 у Банку, на яких були розміщені грошові кошти у розмірі 4000000 грн., без врахування нарахованих відсотків. Договори про розміщення банківських вкладів ОСОБА_24 були розірвані та 18.06.2014 року-19.06.2014 року до ПАТ «ЄВРОГАЗБАНК» були надані платіжні доручення про перекази з належних їй грошових коштів на рахунки позивачів у цьому ж банку. Однак, банк не виконав жодного з платіжних доручень. На момент одержання зазначених платіжних доручень банком не діяло жодного обмеження щодо здійснення банківських операцій. Згідно укладених договорів позики між позивачами та ОСОБА_24, моментом переходу до позивачів права власності на грошові кошти є момент передачі грошей, який, у зв'язку з тим, що гроші передаються у безготівковій формі, визначений сторонами моментом отримання Банком відповідного платіжного доручення від ОСОБА_24 про перерахування коштів на рахунки позивачів у Банку. Відповідач - Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію «ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК», як вбачається з пояснень по справі (вх.№ЕП/679/15 від 15.04.2015 року) заперечує проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, оскільки станом на 19.06.2014 року депозитні договори не розривалися та на дату подання платіжних доручень на поточному рахунку №2620650112709 ОСОБА_24В, коштів не було. Навіть за наявності коштів на рахунках, постановою НБУ №366/БТ від 17.06.2014 року Банку заборонено проводити операції по відкриттю рахунків та залученню коштів на рахунки фізичних осіб. Представники відповідачів були сповіщенні належним чином про день, час та місце слухання справи, але в судове засідання не з'явилися. Представник позивачів не заявив клопотання про витребування додаткових письмових доказів, допиту свідків чи експертів по цій справі, а тому суд на підставі положень ч.4 ст.122, ч.6 ст.128 КАС України ухвалив рішення розглянути справу в порядку письмового провадження 16.04.2015 року за наявними в справі письмовими доказами та запереченнями. Дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановлює наступні обставини та факти, оцінивши за правилами статті 86 КАС України докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд при винесені постанови виходить з наступних підстав та мотивів. ОСОБА_24 була власником депозитних рахунків НОМЕР_23, НОМЕР_24, НОМЕР_25, № НОМЕР_27 у ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК», на яких були розміщені грошові кошти у сумі 4000000 грн., згідно договорів банківського вкладу з фізичною особою №336380(а.с.37-38), №336375 (а.с.42-43), №344118(а.с.47-48), №344121(а.с.52-53). ОСОБА_24 звернулася до ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» з відповідними заявами від 10.06.2014 року про дострокове припинення строку дії банківських вкладів №336380, №336375 №344118, №344121 (а.с.41,46,51,56) та вважаючи їх такими що розірвані, уклала наступні договори позики: 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_1 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.79-80). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 20000,00 грн. (а.с.81-82). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.83-84). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_4 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.85-86). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_5 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.87-88). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_6 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.89-90). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_7 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.91-92). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_8 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.93-94). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_9 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.95-96). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_10 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.97-98). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_11 було укладено договір позики на суму 90000,00 грн. (а.с.99-100). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_12 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.101-102). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_13 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.103-104). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_25 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.105-106). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_15 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.107-108). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_16 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.109-110). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_17 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.111-112). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_18 було укладено договір позики на суму 100000,00 грн. (а.с.113-114). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_19 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.115-116). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_20 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.117-118). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_21 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.119-120). 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та ОСОБА_26 було укладено договір позики на суму 200000,00 грн. (а.с.121-122). З 18.06.2014 року по 19.06.2014 року до ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» були надані платіжні доручення про перекази з належних ОСОБА_24 грошових коштів на рахунки позивачів на виконання договорів позики від 17.06.2014 року: - від 18.06.2014 року №84093 на суму 200000,00 грн., отримувач -ОСОБА_1, рахунок НОМЕР_28(а.с.57); - від 19.06.2014 року №85426 на суму 20000,00 грн., отримувач -ОСОБА_2, рахунок НОМЕР_29(а.с.58); - від 18.06.2014 року №84084 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_27, рахунок НОМЕР_30(а.с.59); - від 18.06.2014 року №84078 на суму 200000,00 грн., отримувач -ОСОБА_4, рахунок НОМЕР_31(а.с.60); - від 19.06.2014 року №85418 на суму 200000,00 грн., отримувач -ОСОБА_5, рахунок НОМЕР_32(а.с.61); - від 19.06.2014 року №85378 на суму 200000,00 грн., отримувач -ОСОБА_6, рахунок НОМЕР_33(а.с.62); - від 18.06.2014 року № 84092 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_28, рахунок НОМЕР_34(а.с.63); - від 19.06.2014 року №85415 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_39, рахунок НОМЕР_35(а.с.64); - від 18.06.2014 року №84088 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_40, рахунок НОМЕР_36(а.с.65); - від 18.06.2014 року №84079 на суму 200000,00 грн., отримувач ОСОБА_10, рахунок НОМЕР_37(а.с.66); - від 18.06.2014 року №84094 на суму 90000,00 грн., отримувач ОСОБА_11, рахунок НОМЕР_38(а.с.67); - від 18.06.2014 року №84081 на суму 200000,00 грн., отримувач ОСОБА_12, рахунок НОМЕР_39(а.с.68); - від 18.06.2014 року №84080 на суму 200000,00 грн., отримувач ОСОБА_13, рахунок НОМЕР_40(а.с.69); - від 18.06.2014 року №84083 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_41, рахунок НОМЕР_41(а.с.70); - від 18.06.2014 року №84086 на суму 200000,00 грн., отримувач ОСОБА_15, рахунок НОМЕР_42(а.с.71); - від 18.06.2014 року №84085 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_42, рахунок НОМЕР_43(а.с.72); - від 18.06.2014 року №84087 на суму 200000,00 грн., отримувач ОСОБА_17, рахунок НОМЕР_44(а.с.73); - від 18.06.2014 року №84095 на суму 100000,00 грн., отримувач-ОСОБА_43, рахунок НОМЕР_45(а.с.74); - від 18.06.2014 року №84089 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_44, рахунок НОМЕР_46(а.с.75); - від 18.06.2014 року №84090 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_45, рахунок НОМЕР_47(а.с.76); - від 18.06.2014 року №84082 на суму 200000,00 грн., отримувач-ОСОБА_46, рахунок НОМЕР_48(а.с.77); - від 18.06.2014 року №84091 на суму 200000,00 грн. отримувач- ОСОБА_37, рахунок НОМЕР_49(а.с.78). На підставі постанови Правління Національного банку України від 16.07.2014 року №424 «Про віднесення Публічного Акціонерного Товариства «Європейський Газовий Банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, 16.07.2014 року прийнято рішення №57 про запровадження з 17.07.2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» (а.с.35-36). Під час з'ясування офіційних обставин справи, судом встановлено що 18.11.2014 року Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №121 про початок ліквідації ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» та відповідно встановлено строк з 25.11.2014 року по 06.01.2015 року включно на звернення з заявами про отримання сум відшкодування, виплати яких здійснювалися відповідно до Загального реєстру вкладників. Позивачі звернулися до визначеного банку-агента ПАТ «Банк «Київська Русь» з заявами про виплату вкладу від 29.12.2014 року, про що свідчать описи вкладення до цінного листа та квитанції ОУ УАППЗ «Укрпошта» від 05.01.2015 року(а.с.123-144). Проте, відповідь на заяви від 29.12.2014 року надана не була. Судом встановлено, що позивачі, дізнавшись що не входять до Загального реєстру вкладників звернулися до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з вимогою внести їх до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що підтверджується квитанціями ОА УАППЗ «Укрпошта» та описами про відправлення заяви від 31.12.2014 року про включення до реєстру вкладників, які були отримані Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, але відповідь надана не була(а.с.145-166). Розв'язуючи спір, суд зазначає, що спірні правовідносини унормовані, зокрема такими нормативно-правими актами як Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» №4452 (далі - Закон №4452) та Положенням про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 09.08.2012 року №14 (далі - Положення №14). Відповідно до ч.1 ст.35 Закону №4452 тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд; здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд здійснює через призначену виконавчою дирекцією уповноважену особу Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації. Статтею 27 Закону №44521 встановлено, що уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Інформація про вкладника в переліку вкладників має забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства. Протягом шести днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону. Відповідно до ч.3 ст.37 Закону №4452 на виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку; 2) видає накази та розпорядження, дає доручення, обов'язкові до виконання працівниками банку; 3) звітує за результатами здійснення тимчасової адміністрації банку перед виконавчою дирекцією Фонду. Відповідно до ст.26 Закону України Закону №4452 Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Статтею 2 Закону України Закону №4452 вклад - кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладник - фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката. Згідно п.2 розділу IV Положення №14 Фонд складає на підставі Переліку загальний Реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, за формою, наведеною у додатку 11 до цього Положення. Згідно п.1.30 ст.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 року №2346-III платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача. Відповідно до п. 8.1 ст.8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Під час з'ясування офіційних обставин справи, судом встановлено, що вищезазначені платіжні доручення від 18.06.2014 року №84093, від 19.06.2014 року, №85426 від 18.06.2014 року, №84084 від 18.06.2014 року, №84078 від 19.06.2014 року, №85418 від 19.06.2014 року, №85378 від 18.06.2014 року, № 84092 від 19.06.2014 року, №85415 від 18.06.2014 року, №84088 від 18.06.2014 року, №84079 від 18.06.2014 року, №84094 від 18.06.2014 року, №84081 від 18.06.2014 року, №84080 від 18.06.2014 року, №84083 від 18.06.2014 року, №84086 від 18.06.2014 року, №84085 від 18.06.2014 року, №84087 від 18.06.2014 року, №84095 від 18.06.2014 року, №84089 від 18.06.2014 року, №84090 від 18.06.2014 року, №84082, від 18.06.2014 року №84091 про перекази з належних ОСОБА_24 грошових коштів на рахунки позивачів на виконання договорів позики від 17.06.2014 року, отримані банком відповідно 18.06.2014 року та 19.06.2014 року, про що свідчать штамп банку з позначками «одержано банком, Одеське відділення №1». Відповідно до п.п.1.1 п.1 вищезазначених договорів позики від 17.06.2014 року між ОСОБА_24 та позивачами -позика надається у безготівковому вигляді, шляхом перерахування коштів на рахунок позичальника (позивачів), відкритий у ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК». Моментом передачі грошових коштів вважається день надання відповідного платіжного доручення до ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» про перерахування на рахунок позичальника суми позики. Крім того, під час з'ясування офіційних обставин справи, судом встановлено, що на момент одержання вказаних платіжних доручень Банком не діяло жодних обмежень щодо здійснення банківських операцій, в тому числі, щодо переказу грошових коштів з рахунків фізичних осіб на рахунки інших фізичних осіб, відкритих у Банку. Отже, з метою захисту прав та інтересів позивачів, суд дійшов висновку щодо наявності підстав визнання незаконною бездіяльності саме Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» ОСОБА_38 щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК»: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 Як наслідок, суд вбачає наявними підстави для зобов'язання Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» включити усіх позивачів до переліку вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інформацію щодо осіб: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, як вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Враховуючи, що позивачі безпідставно не були включені до реєстру вкладників банку та відповідно порушене їх право на отримання відшкодування вартості вкладу, суд приходить до висновку про необхідність задовольнити позовні вимоги про зобов'язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб включити позивачів до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Європейський газовий банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Що стосується позовної вимоги про визнання незаконною бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК»: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, суд вважає за необхідне зазначити наступне. Враховуючи, що саме Уповноважена особа Фонду формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, яка фактично не включила позивачів в цей перелік, суд не вбачає бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення позивачів до реєстру вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК», що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у вказаній частині. З урахуванням вищевикладеного, суд приходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 про зобов'язання включити в Загальний реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Єврогазбанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та зобов'язання відшкодувати кошти за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» позивачам, підлягають задоволенню частково з урахуванням вищенаведеного, на підставі положень ч.1,2 ст.162 КАС України. Судові витрати розподілити за правилами ст.94 КАС України. Керуючись ст.ст.94,158-163 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: 1. Позовні вимоги задовольнити частково. 2. Визнати незаконною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» ОСОБА_38 щодо не включення до реєстру вкладників ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК»: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22. 3. Зобов'язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» ОСОБА_38 подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інформацію щодо осіб: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, як вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. 4. Зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб включити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. 5. Після включення позивачів до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб зобовґязати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодувати кошти за вкладами в ПАТ «Єврогазбанк»: ОСОБА_1(ІПН НОМЕР_1) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_2(ІПН НОМЕР_2) в розмірі 20000,00(двадцять тисяч) грн.; ОСОБА_3(ІПН НОМЕР_3) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_4(ІПН НОМЕР_4) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_5(ІПН НОМЕР_5) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_6(ІПН НОМЕР_6) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_7(ІПН НОМЕР_7) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_8 (ІПН НОМЕР_8) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_9 (ІПН НОМЕР_9) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_10 (ІПН НОМЕР_10) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_11 (ІПН НОМЕР_11) в розмірі 90000,00(дев'яносто тисяч) грн.; ОСОБА_12 (ІПН НОМЕР_12) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_13(ІПН НОМЕР_13) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_14(ІПН НОМЕР_14) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_15(ІПН НОМЕР_15) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_16(ІПН НОМЕР_16) в розмірі 200000,00(двісті тисяч)грн.; ОСОБА_17(ІПН НОМЕР_17) в розмірі 200000,00(двісті тисяч)грн.; ОСОБА_18(ІПН НОМЕР_18) в розмірі 100000,00(сто тисяч) грн.; ОСОБА_19(ІПН НОМЕР_19) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_20(ІПН НОМЕР_20) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн.; ОСОБА_21 (ІПН НОМЕР_21) в розмірі 200000,00(двісті тисяч)грн.; ОСОБА_37 (ІПН НОМЕР_22) в розмірі 200000,00(двісті тисяч) грн. 6. В задоволенні решти позовних вимог-відмовити. Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання повного тексту постанови. Суддя Єфіменко К.С. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43611172
  14. В платинуме не выдают доллары по завершонному депозиту. Предлагают гривнями или безналом. Как вернуть доллары?
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : 18 травня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2014 року між ним (вкладником) та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» в іноземній валюті з правом поповнення на початкову суму 195 доларів США за ставкою 11 % річних строком до 5 травня 2015 року. Того ж дня, 5 грудня 2014 року, позивач вніс через касу банку на депозитний рахунок готівкові кошти в розмірі 195 доларів США, далі вносив кошти неодноразово, що підтверджується квитанціями. Сума загального вкладу становить 1 тис. 714 доларів США. 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 заздалегідь звернувся до банку із заявою про повернення вкладу 5 травня 2015 року, однак йому було відмовлено. 12 травня 2015 року він повторно звернувся до відповідача з вимогою про повернення вкладу, а в подальшому, 13 травня 2015 року – з досудовою претензією, проте банк не повернув вклад або будь-яку його частину позивачу. Посилаючись на положення Закону України «Про захист прав споживачів» та на порушення своїх прав на користування та розпорядження власними коштами у зв’язку з неправомірними діями банку, внаслідок яких позивач був змушений відвідувати відділення банку відповідача та вистоювати тривалі черги, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 46 доларів США 96 центів, 3 % річних у розмірі 12 доларів США 68 центів, пеню за прострочення виконання зобов’язання в розмірі 4 тис. 627 доларів США 80 центів та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн. Заочним рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, 3 % річних у сумі 12 доларів США 68 центів, у решті позову відмовлено. Вирішено питання про оплату судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 549 – 552, 1061, 1070, 1073 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та відсотків за користування коштами депозитного вкладу та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволенні позовних вимог. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року й постанови Верховного Суду України від 29 травня 2013 року та від 28 січня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2014 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» і ОСОБА_1 укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» на 5 місяців в іноземній валюті. Відповідно до договору-заяви вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 195 доларів США на строк до 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року. За час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладникові проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви). Упродовж строку дії договору позивач вносив грошові кошти згідно з умовами зазначеного договору в розмірі 195 доларів США, 194 долари США, 194 долари США, 193 долари США, 193 долари США, 160 доларів США, 195 доларів США, 195 доларів США. Станом на 12 травня 2015 року залишок на рахунку відповідача становив 1 тис. 714 доларів США. 28 квітня, 12 та 13 травня 2015 року позивач звертався до відповідача з вимогою повернути вклад, однак грошові кошти не повернуті. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача суми вкладу та три проценти річних і відмовляючи в задоволенні в частині стягнення відсотків за користування кредитом та пені за період із 6 травня по 3 серпня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що зміст укладеного між сторонами договору не передбачає його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку, а тому договірні відносини припинили свою дію 5 травня 2015 року, отже, відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині. Погодившись із висновком суду першої інстанції, суди апеляційної та касаційної інстанцій також указали на відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення пені з огляду на те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами укладеного договору банківського вкладу не передбачено стягнення пені в разі невиконання або неналежного виконання банком зобов’язання. Суди також зазначили, що правовідносини сторін за договором банківського вкладу регулюються параграфом 1 глави 71 ЦК України. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року, яка надана заявником як приклад неоднакового застосування судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову в частині стягнення пені та направляючи справу на новий апеляційний розгляд у цій частині, оскільки не надано належної правової оцінки доводам позивача та не спростовано їх, висловив правову позицію про те, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами договору на відкриття та обслуговування поточного «пенсійного» рахунку встановлена відповідальність сторін договору за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором, тому банк повинен сплачувати неустойку, при цьому нарахування пені не здійснюється протягом дії мораторію на задоволення позовних вимог. У наданих для порівняння постановах від 28 січня 2015 року та від 29 травня 2013 року Верховний Суд України виходив з того, що оскільки банк порушив свої грошові зобов’язання щодо повернення на вимогу вкладника депозитних коштів з процентами, то повинен виплатити проценти за банківським вкладом до дня фактичного повернення грошового вкладу, 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції цієї норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, визначених законом як юридичні факти. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов’язків серед юридичних фактів є, зокрема, договори та інші правочини. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» укладено між сторонами на 5 місяців (з 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року) в іноземній валюті. Умовами договору передбачено, що за час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладнику проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви). Отже, аналіз зазначених вище правових норм та умов договору банківського вкладу дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку перед ОСОБА_1 за договором банківського вкладу (депозиту) «Стандарт» припинились у строк, установлений цим договором. Закінчення строку дії договору і невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Так, відповідно до статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам (частини перша, друга статті 1067 ЦК України). Згідно з положеннями частин першої, другої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, – зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» подано такі визначення: споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня виконує забезпечувальну функцію, і, навпаки, з моменту порушення – вважається мірою відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені із 6 травня 2015 року до дня ухвалення судового рішення, тому справу в цій частині слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Одночасно, слід звернути увагу на те, що постановою Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня 2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно із зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора АТ «Банк «Фінанси та кредит», визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». За таких обставин, судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині стягнення 3 % пені скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правовий висновок (у справі № 2558 цс 15) Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3D3292E3BEA7808CC2257FD300502D69
  16. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 квітня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Євтушенко О.І., суддів: Завгородньої І.М., Ситнік О.М., Іваненко Ю.Г., Ткачука О.С., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання договору припиненим та стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про визнання договору припиненим та стягнення грошових коштів. Посилалася на те, що 14 травня 2012 року між нею та відповідачем у Сімферопольському відділенні укладений договір банківського вкладу, відповідно до якого вона внесла на депозит 25 000 грн строком на 6 місяців з нарахуванням 15 % річних на суму вкладу. ОСОБА_6 звернулась до відділення банку в Запорізькій області з вимогою повернути їй вклад та нараховані відсотки, однак відповідач відмовляється виконати умови договору, у зв'язку з чим позивачка просила визнати правовідносини за договором вкладу припиненими та стягнути з відповідача суму вкладу у розмірі 25 000 грн та нараховані відсотки. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2015 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Вказані вимоги судами не дотримано. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позивачкою не доведено знаходження її грошових коштів за депозитним вкладом, не надано: розміру вкладу, а квитанція про зарахування 25 000 грн не містить відбитку банку. З такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна. Як вбачається з матеріалів справи, 14 травня 2012 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» у Сімферопольському відділенні укладений договір банківського вкладу № SAMDN01000725594791, відповідно до якого ОСОБА_6 внесла 25 000 грн строком на 6 місяців з нарахуванням 15 % річних на суму вкладу. Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно з ч. 1 ст. 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. На підтвердження внесення депозитних коштів позивачка надала копію квитанції, оригінал якої досліджувався в суді першої інстанції, з якої вбачається, що ОСОБА_6 внесла кошти в розмірі 25 000 грн за договором № SAMDN01000725594791. Вказана квитанція підписана касиром банку (а. с. 7). Тобто факт внесення коштів на депозитний рахунок є доведеним. Відповідно до п. 1.3. Розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174, касові документи мають містити такі обов'язкові реквізити: найменування банку, який здійснює касову операцію, дату здійснення операції, зазначення платника та отримувача, суму касової операції, призначення платежу, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію. До обов'язкових реквізитів касових документів, які оформляються для зарахування суми готівки на відповідні рахунки (крім зазначених вище), також належать номер рахунку отримувача та найменування і код банку отримувача. У грошових чеках, заявах на видачу готівки, на підставі яких видається клієнтам готівка, незалежно від суми, за винятком реалізації пам'ятних та інвестиційних монет, мають зазначатися дані паспорта особи-отримувача або документа, що його замінює, найменування документа, серія, номер і дата його видачі, найменування установи, що його видала. У прибуткових, видаткових та прибутково-видаткових касових ордерах на приймання та видачу готівки працівникам банку (філії, відділення) зазначаються прізвище, ім'я, по батькові отримувача, найменування та номер документа (посвідчення/перепустки). Крім обов'язкових, касові документи можуть містити й додаткові реквізити, потрібні для здійснення окремих касових операцій, визначених банком. Реквізити в усіх касових документах заповнюються згідно з правилами, зазначеними в додатку 16 до цієї Інструкції. Відповідно до вимог пункту 2 постанови правління Національного банку України від 05 березня 2008 № 53 «Про врегулювання питань здійснення операцій із застосуванням програмно-технічних комплексів самообслуговування» квитанція ПТКС, роздрукована на паперовому носії за допомогою ПТКС, є підтверджувальним первинним документом про внесення відповідної суми готівки до цього ПТКС та здійснення ініціювання операцій з переказу готівки. Тобто квитанція платіжного терміналу та квитанція ПТКС є документами, які підтверджують здійснення переказу коштів, і не є підтверджувальними документами про зарахування коштів на рахунок. Квитанція платіжного терміналу, у разі її належного оформлення, є підтвердженням про здійснення касової операції. Такі роз'яснення надав Національний банк України у своєму листі від 11 березня 2014 року. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. При ухваленні рішення, суди попередніх інстанцій не надали оцінки квитанції про внесення позивачкою на депозит коштів у розмірі 25 000 грн, а саме, яка квитанція видана та які реквізити вона має містити, а відповідач, у свою чергу, не спростував наявність цих коштів на рахунку позивачки. Суд першої інстанції порушив вимоги щодо допустимості доказів і не засвідчив копії квитанції та договору, а відтак не створив умови для доказування слабшій стороні у справі, а тому суди передчасно дійшли висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, чим допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 333, 336, 338, 343, 344, 345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: О.І. Євтушенко Судді: І.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко О.М. Ситнік О.С. Ткачук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57255972
  17. Державний герб України Ухвала іменем україни 30 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Маляренка А.В., ПаріновоїІ.К., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про розірвання договорів банківського вкладу, стягнення заборгованості за договорами банківського вкладу, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 14 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, вимоги якого під час розгляду справи уточнив, та остаточно просив розірвати договори банківського вкладу від 16 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070035899200 «Стандарт» та від 14 лютого 2014 року № SAMD8000740642972; стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за вказаними договорами у загальній сумі 14 518,3 доларів США, а також на відшкодування моральної шкоди - 5 тис. грн. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 14 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог та дійшов висновку, що надані ОСОБА_4 договори банківського вкладу не містять мокрого відтиску печатки відповідача, а квитанція до договору від 16 грудня 2013 року не містить необхідних реквізитів, передбачених Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженим постановою правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516 (далі - Положення) та Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція) (відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ). Зокрема, суд дійшов висновку, що зазначені кошти у гривневому еквіваленті на рахунку відповідача не обліковані, квитанція про внесення позивачем 5 297,81 доларів США не завірена печаткою ПАТ КБ «ПриватБанк» та не містить обов'язкових реквізитів, визначених у п. 2.9 Інструкції, а на підтвердження внесення суми 2 668,5 доларів США взагалі відсутня квитанція чи будь-який фінансовий документ, що суперечить вимогам ст. 1059 ЦК України, Положенню, пунктам 1.8, 1.10 Інструкції, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337. Крім того, суд у рішенні зазначив, що позивачем не надано доказів про знаходження коштів на рахунках відповідача, відкритих у відокремленому підрозділі ПАТ КБ «ПриватБанк» на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. При цьому суд взяв до уваги заперечення відповідача про те, що після окупації Автономної Республіки Крим у банку відсутня можливість здійснювати відокремленим підрозділом банківську діяльність, а позивачем не надано належних доказів про його звернення у належній формі до відповідача з вимогою про дострокове розірвання депозитного вкладу та відомостей про те, що Автономною некомерційною організацією «Фонд захисту вкладників» відмовлено позивачу у придбанні вимог за вкладами, які вимагає повернути позивач. Таким чином, зі змісту судових рішень вбачається, що суди фактично дійшли висновку про недоведеність позивачем факту укладення із відповідачем вищевказаних договорів банківського вкладу (депозиту) та внесення позивачем на банківські рахунки зазначених вище грошових коштів, хоча у судових рішеннях міститься теза, що судом у справі установлено, що між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договори банківського вкладу «Стандарт», відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав банківській установі 5 297,81 доларів США та 2 668,5 доларів США строком на шість місяців, із 9 % ставкою річних за користування вкладом; договори укладалися у відділеннях ПАТ КБ «ПриватБанк» № № 9902, 99011 у м. Севастополі АР Крим. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом. Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення. Проте судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають наведеним нормам процесуального права. Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. З огляду на визначення договору банківського вкладу, що закріплене в ЦК України та інших нормативно-правових актах, банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність»). Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Положення ст. 1059 ЦК України врегульовує питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Згідно з пунктом 1.4 Положення залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Відповідно до положень Інструкції банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8 Інструкції); договір банківського рахунку укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий - банк зобов'язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9 Інструкції); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10 Інструкції). Пункт 10.1 Інструкції передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку. Згідно з п. 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції № 337, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, після завершення приймання готівки клієнту видається квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. Такого висновку дійшов Верховний Суд України, виклавши правову позицію у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14, яка відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою, зокрема для всіх судів України. Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Завданням цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Визначаючись з правовідносинами, які виникли між сторонами та їх змістом на підставі наданих сторонами доказів, суд має відповідно до ст. 212 ЦПК України оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достовірність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Надаючи оцінку поданим сторонами доказам, суди мають оцінювати кожний доказ окремо, а потім надавати оцінку сукупності доказів і їх співвідношенню. При цьому суд має з'ясовувати належність та допустимість доказів як за формою та їх відношенням до правовідносин між сторонами, так і за їх змістом. Рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Проте, розглядаючи даний спір, суд на порушення вимог ст. 212 ЦПК України належним чином не перевірив належність і допустимість всіх поданих сторонами доказів та не надав їм правової оцінки, зокрема, що стосується наданих позивачем копій договорів банківського вкладу від 16 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070035899200 «Стандарт» та від 14 лютого 2014 року № SAMD8000740642972, а також копії квитанції на суму 5 297,81 доларів США (а. с. 10, 11). Крім того, суд не зазначив обставин і фактів на спростування доводів позивача про те, що відповідно до п. 20 договору від 16 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070035899200 та п. 21 договору від 14 лютого 2014 року № SAMD8000740642972 сторони передбачили, що при укладенні договору банком використовується факсимільне відтворення підпису голови правління банку, а також відтворення відбитків печатки банку технічними друкованими пристроями, про що сторони не заперечували при укладенні договорів, а тому договори не повинні містити мокрого відтиску печатки банку; договори є оригіналами, містять підписи працівників банку, а також факсимільне відтворення підпису голови правління банку та відтворення відбитків печатки, що відповідає вимогам чинного законодавства. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що ст. 204 ЦК України закріплюєпрезумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Надавши оцінку поданим позивачем доказам, суд усупереч вищевказаним положенням норм процесуального права не зазначив, якими доказами обґрунтовував свої заперечення відповідач та чи взагалі він подавав будь-які докази на обґрунтування своїх доводів. Разом із тим необхідно зазначити, що на а. с. 16, 17 містяться листи - відповіді ПАТ КБ «ПриватБанк» на звернення ОСОБА_4, зі змісту яких не вбачається, що банк заперечує проти факту укладення із останнім зазначених договорів та внесення ним на рахунок банку грошових коштів, натомість зазначає про необхідність зачекати для врегулювання спірного питання. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій усупереч вимогам ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 14 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. Дьоміна Судді: М.В. Дем'яносов А.В.Маляренко І.К.Парінова О.В.Ступак http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56911221
  18. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Гончара В.П., Остапчука Д.О.,Дербенцевої Т.П., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача, розірвання договору, стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_7, який діє в інтересах ОСОБА_6, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2006 року ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом та, уточнивши його, просив розірвати договір депозитного вкладу від 12 квітня 2005 року, стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на його користь 64 854,32 євро суми вкладу за заподіяння шкоди діями працівника банку, 46 405,00 євро процентів та 200 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, завданої йому неповерненням вкладу. На обґрунтування позовних вимог посилався на ті обставини, що 12 квітня 2005 року між ним та відповідачем, від імені якого діяв ОСОБА_8, укладено договір депозитного вкладу строком на три місяці, за яким він передав банку 64 264, 32 євро, а банк зобов'язався сплатити 11,00 % річних за вкладом. На підтвердження внесення коштів банком видані меморіальні ордери від 12 та 18 квітня 2005 року про внесення додатково 590 євро. У червні 2005 року позивач звернувся з вимогою повернути вклад та листом від 12 серпня 2005 року отримав відповідь про те, що депозитний рахунок не відкривався, а грошові кошти в касу банку ним не вносилися. У цій справі неодноразово ухвалювались рішення судів, які пізніше ухвалами суду касаційної інстанції від 11 квітня 2012 року, 27 листопада 2013 року та 04 червня 2014 року скасовувались, а справа направлялась на новий розгляд. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що договір депозитного вкладу з банком не укладався, оскільки був підписаний від імені банку неуповноваженою особою, тому підстав для стягнення коштів за договором немає. Крім того, позивач не надав доказів завдання йому шкоди посадовою особою банку при виконанні службових обов'язків, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Проте погодитися з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не можна на таких підставах. Відповідно до ст. 213, ч. 4 ст. 338 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим з виконанням усіх вимог цивільного судочинства, згідно із законом, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Цим вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають з таких підстав. Судами встановлено, що 12 квітня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 було укладено договір депозитного вкладу № Оn48631287, за яким він передав банку грошові кошти у сумі 64 264,32 євро строком на 3 місяці, до 12 липня 2005 року, а банк зобов'язався сплачувати проценти на вклад за ставкою у розмірі 11,00 % річних. 12 квітня 2005 року за меморіальним ордером № 01 ОСОБА_6 вніс в касу банку 64 264,32 євро, а 18 квітня 2005 року за меморіальним ордером ще 590,00 євро. По закінченню строку дії договору ОСОБА_6 звернувся до банку про повернення вкладу, а 12 серпня 2005 року листом йому повідомили про відмову в поверненні коштів, оскільки договір банківського вкладу не укладався. За заявою банку 24 травня 2005 року за фактом заволодіння чужими грошовими коштами при укладенні цього договору постановою слідчого відділу УСБ в Дніпропетровській області порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 та ч. 2 ст. 366 КК України. Відповідно до висновку експерта від 14 червня 2006 року договір банківського вкладу від 12 квітня 2005 року та меморіальні ордери про перерахунок коштів від 12 та 18 квітня 2005 року підписані ОСОБА_8, який займав посаду заступника директора по індивідуальному бізнесу Правобережного відділення Дніпропетровського регіонального управління ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк». Згідно з висновком експерта від 02 лютого 2007 року відтиски круглої печатки на зазначеному договорі та меморіальних ордерах здійснені круглою печаткою КБ «ПриватБанк». Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не виконав вимог процесуального права щодо повноти та всебічності розгляду справи, не врахував, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення судом касаційної інстанції, є для нього обов'язковими, а отже, не уточнив позовних вимог та підстав заявленого позову, не встановив у повному обсязі обставин справи та не надав їм належної оцінки, не визначився із підставами заявленого позову, характером спірних відносин та нормами матеріального права, які їх регулюють. Не врахував наявність договору банківського вкладу, на підтвердження укладення якого позивач надав підписаний та скріплений печаткою банку договір та меморіальні ордери, та презумпцію його правомірності (ст. 204 ЦК України), не перевірив, за яких умов вважається додержаною письмова форма договору банківського вкладу та відповідність своїх висновків правовим висновкам, викладеним Верховним Судом України у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14 та від 29 січня 2014 року у справі № 6-149цс13. При цьому, пославшись на те, що меморіальні ордери не оформлюються при укладенні договору банківського вкладу та не можуть підтверджувати внесення коштів на депозитний рахунок, крім того, у них відсутні усі відповідні реквізити, не перевірив, до чиєї компетенції відноситься правильність їх оформлення та видачі, а також проведення таких операцій - вкладника чи банку. Отже, не дослідив договір банківського вкладу та меморіальні ордери про перерахунок коштів, не перевірив правильність розрахунку та наявності підстав для повернення вкладу та процентів за користування ним, їх розмір, а вказавши про те, що договір неукладений і договірні відносини між сторонами відсутні, ухвалив помилкове рішення про відмову в задоволенні позову. Разом із тим не перевірив доводів позивача про те, що ці кошти були перераховані з його попереднього рахунку, який був відкритий на його ім'я за договором банківського вкладу від 11 січня 2005 року, не перевірив цих обставин, а вказавши, що докази внесення позивачем коштів відсутні, не встановив, який документ видається вкладнику при безготівковому поповненні нового вкладу у зв'язку із розірванням чи закінченням строку дії попереднього договору та чи видається взагалі, зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позову. Крім того, не врахував, що частково задовольняючи касаційну скаргу та скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції мотивував це тим, що суди не врахували тих обставин, що між сторонами виникли договірні зобов'язання за договором банківського вкладу, які регулюються ст. ст. 625, 631, 1058, 1060, 1061 ЦК України, не перевірив цих обставин та не надав їм відповідної оцінки, а повторно переглядаючи справу, не виконав вказівки суду касаційної інстанції, зробив передчасний висновок про відсутність доказів виникнення договірних відносин, ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд цих недоліків не усунув та не врахував мотивів суду касаційної інстанції, яким неодноразово були скасовані судові рішення, а справа направлялася на новий розгляд, на порушення ст. 303 ЦПК України не перевірив законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, постановив передчасну ухвалу та залишив рішення суду без змін. Невиконання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливлює встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, як передбачено ст. 338 ЦПК України. За таких обставин касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: В.П. Гончар Т.П. Дербенцева Д.О. Остапчук В.О. Савченко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51551080
  19. Справа № 757/10600/15 Апеляційне провадження № 22-ц-796/5335/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Остапчук Т.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Махлай Л.Д. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого судді: Махлай Л.Д., суддів: Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі: Синявському Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою через представника ОСОБА_2, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про стягнення коштів, в с т а н о в и л а : у березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «Приватбанк», у якому з урахуванням зміни позовних вимог, просив стягнути з останнього грошові кошти за договором депозиту № SAMDN80000736485520 від 15.07.2013 року в розмірі 1 144, 68 євро, що еквівалентно 36 367, 11 грн.; за договором депозиту № SAMDN01000738977541 від 04.11.2013 року в розмірі 272 046, 41 грн.; за договором депозиту № SAMDNWFD007008878200 від 07.03.2014 року в розмірі 7 500 доларів США, що еквівалентно 210 345, 24 грн.; за договорами банківського рахунку в розмірі 275, 30 доларів США, що єквівалентно 7 721, 07 грн. та за договорами банківського рахунку в розмірі 2 386, 63 грн. посилаючись на те, що банк не виконує зобов`язання по поверненню коштів. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26.01.2016 року в позові відмовлено. Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 через представника подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, суд не взяв до уваги, що саме банк має надавати відомості по вкладу, проте відповідач від надання таких доказів ухиляється. Кримський філіал банку, який прийняв грошові кошти, діяв не у власних інтересах, а в інтересах ПАТ КБ «Приватбанк». Суд встановив, що договори були укладені і не розірвані, разом з тим суд безпідставно послався на укладення договору про переуступку права вимоги, оскільки позову на суму 20 525,20 доларів США він не заявляв. Крім того, вважає безпідставним посилання суду на нормативні акти держави окупанта, оскільки такі акти є недійсними та не породжують будь - яких наслідків. У судовому засіданні позивач та його представник ОСОБА_2 підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. Представник відповідача Кахраманов Р.Н. просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції без змін. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 15.07.2013 року, 04.11.2013 року,07.03.2014 року між сторонами були укладені договори банківського вкладу «стандарт» відповідно до умов яких позивач вніс кошти у розмірі 1 100 євро, 125 006,84 грн., 7 500 грн. Постановою Національного банку України № 260 від 06.05.2014 року діяльність Кримського регіонального управління ПАТ КБ «Приватбанк» була припинена. 02.04.2014 року з метою забезпечення захисту інтересів фізичних осіб, що мають вклади в банках та відокремлених структурних підрозділах банків, зареєстрованих та (чи) діючих на території Республіки Крим та на території міста федерального значення Севастополя станом на 16.03.2014 року прийнято Федеральний Закон № 39-Ф3 «Про захист інтересів фізичних осіб, що мають вклади в банках та відокремлених структурних підрозділах банків, зареєстрованих та (чи) діючих на території Республіки Крим та на території міста федерального значення Севастополя». 21.04.2014 року банком Росії було прийнято рішення № РН-ЗЗ/І про припинення з 21.04.2014 року діяльність відокремлених структурних підрозділів на території Республіки Крим і на території міста федерального значення Севастополя ПАТ КБ «Приватбанк». 20.06.2014 року між позивачем та Автономною некомерційною організацією «Фонд захисту вкладників» було укладено договір уступки прав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відокремлений підрозділ ПАТ КБ «Приватбанк» на території АРК та міста Севастополя не мав правових підстав та можливості здійснювати банківську діяльність після окупації АРК та міста Севастополя. Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони не відповідають нормам матеріального права. Суд не встановив та не зазначив, що позивач отримав спірні грошові кошти від установи іншої держави, а лише послався на те, що оскільки за законодавством Російської Федерації та відповідно до рішення ЦБ РФ від 21.04.2014 року та рішень судів Російської Федерації відповідальність за повернення грошових коштів по вкладам покладено на АНО «ФЗВ», то вимоги не підлягають задоволенню. Суд першої інстанції фактично не перевіряв наявності грошових коштів на рахунках позивача, нарахування відсотків, строки договорів, наявність договорів банківського вкладу тощо. Спірні правовідносини врегульовані законодавством України. Суд першої інстанції не вказав причини не застосування до спірних правовідносин норм чинного цивільного законодавства та не встановлюючи фактичні обставини справи виніс рішення, яке не відповідає вимогам ст.ст. 213 - 215 ЦПК України. Відтак рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. При вирішення справи колегія суддів виходить з наступного. Так, з матеріалів справи вбачається, що 15.07.2013 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір депозитного вкладу «стандарт» № SAMDN80000736485520 на суму 1 100 євро, строком до 15.10.2013 року під 6,5 % річних та за умовами цього договору банк відкриває позивачу рахунок НОМЕР_1. Згідно з квитанцією № 9 від 15.07.2013 року ОСОБА_1 вніс на зазначений рахунок 1 100 євро. 04.11.2013 року між сторонами укладено договір депозитного вкладу «стандарт» у формі заяви на оформлення вкладу № SAMDN01000738977541 на суму 125 006,84 грн. строком до 04.02.2014 року під 16 % річних з відкриттям рахунку № 26302613127189. Згідно з квитанціями ОСОБА_1 вніс на зазначений рахунок 09.01.2014 року 46 000 грн., 17.01.2014 року - 12 000 грн., 04.03.2014 року - 80 006,57 грн. Таким чином розмір вкладу склав 263 013,41 грн. (125 006,84 грн. + 46 000 грн.+ 12 000 грн. + 80 006,57 грн.). Відповідно до пояснень позивача сама ж сума депозитного вкладу була перерахована з іншого депозитного вкладу «стандарт» від 01.08.2013 року № SAMDN01000736895213, який було укладено строком до 01.11.2013 року. Такі пояснення позивача підтверджуються договором (а.с.3 - 4 т. 2). Внесення коштів у розмірі 125 000 грн. за цим договором підтверджується квитанцією від 01.08.2013 року. Будь - яких доказів на спростування зазначених обставин, як то отримання коштів позивачем після закінчення строку договору тощо, відповідач не надав. 07.03.2014 між сторонами укладено договір депозитного вкладу «стандарт» № SAMDNWFD007008878200 під 5 % річних строком до 07.03.2015 року, з відкриттям рахунку № НОМЕР_2. У примірнику договору, який надано позивачем, не читаються дані по сумі вкладу. Проте, згідно з квитанцією від 24.05.2013 року позивачем внесено на депозитний рахунок 7 500 доларів США. Між сторонами 24.05.2013 року було укладено договір «стандарт» № SAMDN80000735423795 на суму 7 500 доларів США строком до 24.08.2013 року. Відповідно до пояснень позивача саме ці 7 500 доларів США були зараховані на вклад за договором № SAMDNWFD007008878200 від 07.03.2014 року. Відповідач за цим вкладом також не надав будь - яких доказів та не спростував доводи позивача про те, що після закінчення строку договору від 24.05.2013 року він грошові кошти не отримував, а вони були зараховані на інший рахунок, відкритий за договором від 07.03.2014 року. 24.04.2014 року позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив повідомити причини заблокування його карток та просив повідомити де і коли він може отримати свої належні йому кошти, розміщені на вкладах. 19.05.2014 року відповідач повідомив позивача листом про те, що вони звернулися до Національного банку України з метою отримання роз`яснень щодо функціонування банківської системи на території півострова Крим та після отримання чітких інструкцій кошти, які знаходяться на рахунках позивача йому буде виплачено у в обов`язковому порядку. 25.09.2014 року позивач подав відповідачу заяви про відмову від подальшої пролонгації депозитних договорів від 15.07.2013 року, від 04.11.2013 року та від 07.03.2014 року, а 03.10.2014 року подав заяву з вимогою розблокувати його картки та виплатити грошові кошти. 09 та 24 жовтня 2014 року відповідач направив позивачу листи, у яких повідомив, що у зв`язку з невизначеністю статусу території Кримського півострова та її правового режиму банком призупинено обслуговування клієнтів та роботу відділень Кримського ГРУ ПАТ КБ «Приватбанк». У жодній із цих відповідей не вказувалося на те, що грошові кошти на рахунках позивача не знаходяться чи про те, що банк відмовляється виконати зобов`язання по їх поверненню та сплаті відсотків. Відповідно до ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 ЦК України). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Відповідно до ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором. Згідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Заперечуючи проти доводів позивача, відповідач надати будь - які докази на спростування обставин, викладених позивачем, відмовився. Натомість на підтвердження своїх вимог позивачем надано оригінали договорів та заяви, оригінали квитанцій про внесення коштів, які оглядалися колегією суддів та представником відповідача. Колегією суддів відповідно до ст. 10 ЦПК України роз`яснено представнику відповідача його право підтвердити свої доводи про те, що заява на оформлення вкладу від 04.11.2013 року не є договором банківського вкладу, спростувати надані позивачем квитанції про внесення коштів на рахунки відповідача чи надати докази повернення суми вкладів та сплати процентів, проте, представник відповідача надавати будь - які документи відмовився. Відповідно до п. 5 постанови Правління НБУ від 06.05.2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» заборонено банкам України відкривати відокремлені підрозділи на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Банкам, у перелік яких входить і ПАТ «Приватбанк», зобов`язано припинити діяльність відокремлених підрозділів, що розташовані на території АРК і міста Севастополя, та протягом місяця з дня набрання чинності цією постановою забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів, про що повідомити Національний банк України. Припинення діяльності відокремлених підрозділів не є підставою для не виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань. До того ж стороною договору є не відокремлений структурний підрозділ, а ПАТ КБ «Приватбанк». Відповідно до ст. 95 ЦК України, філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила і діють на підставі затвердженого нею положення. Згідно ст. 96 ЦК України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном. Кримське відділення лише прийняло грошові кошти, проте діяло не у власних інтересах, а в інтересах ПАТ «КБ «Приватбанк», яке і має нести відповідальність за своєчасне виконання зобов`язань перед позивачем. Позивачем укладено договори до припинення діяльності філії «Кримське регіональне управління» ПАТ «Приватбанк», проте відповідач не надав будь - яких пояснень щодо неможливості надання доказів щодо внесення чи невнесення коштів позивачем на рахунки банку на період, який зазначений у квитанціях про внесення коштів. Відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Укладення договорів банківського вкладу та внесення коштів на рахунки банку за цими договорами підтверджується договорами від 24.05.2013 року, від 01.08.2013 року, від 15.07.2013 року, від 07.03.2014 року та заявою на оформлення вкладу «стандарт» від 04.11.2013 року. Незважаючи на те, що заява від 04.11.2013 року не містить печатки банку, у ній внесено всі істотні умови договору, а саме сума вкладу, можливість його поповнення, відсоткова ставка, строк договору, номер рахунку, відкритого по вкладу та номер карткового рахунку, відкритого для перерахування процентів. З квитанцій вбачається, що поповнення рахунку відбувалося саме на номер рахунку, який вказаний у заяві. Відповідач не надав будь - яких доказів про те, що грошові кошти, які вказані у квитанціях необліковувалися на рахунках банку. Так само не надано доказів, що зазначені документи є сфальшованими та вимог про визнання договорів банківського вкладу недійсними не заявляв. Відповідно ж до 204 ЦК України дійсність правочину презюмується. Оскільки відповідачем не спростовано докази позивача про укладення ним з відповідачем договорів банківського вкладу, внесення коштів на рахунки по вкладам, та не виконання відповідачем зобов`язань за цими договорами, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення вкладу у розмірі 1 100 євро та 44,68 євро процентів по цьому вкладу за договором від 15.07.2013 року № SAMDN80000736485520; 263 013,41 грн. вкладу та 3 872 грн. процентів по цьому вкладу ( в межах позовних вимог) за договором від 04.11.2013 року, оформленого у формі заяви на оформлення вкладу № SAMDN01000738977541; 7 500 доларів США вкладу від 07.03.2014 року № SAMDNWFD007008878200 є законними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174, (далі - Інструкція) передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Колегія суддів звертає увагу на те, що частина квитанцій про внесення позивачем коштів на рахунки оформлена банком з порушенням вимог цієї Інструкції, проте це вказує лише на невиконання банком своїх обов`язків та з урахуванням того, що відповідач фактично відмовився від надання будь - яких доказів на спростування доводів позивача, який є споживачем банківських послуг та обмежений у можливості отримання від банку інших документів, неналежне оформлення банком платіжних документів не може бути підставою для відмови в позові. Відповіднодо ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Доводи відповідача, викладені у письмових запереченнях на позовну заяву про те, що повернення вкладів має відбуватися за рахунок майна філій, що знаходяться на території АРК та таке відшкодування покладається на Російську Федерацію колегія суддів вважає безпідставними, оскільки спірні правовідносини є договірними, а не деліктними. Разом з тим, заявляючи вимоги про стягнення 275,30 доларів США та 2 386,63 грн. за договорами банківського рахунку позивач не вказав, коли було укладено такі договори, не надав будь - яких доказів укладення з відповідачем договорів банківського рахунку та знаходження на них вказаної суми коштів, не зазначив номерів цих рахунків. Відтак зазначені вимоги задоволенню не підлягають, як такі що не підтверджені належними та допустимими доказами. Доводи представника позивача про те, що наявність цих коштів на рахунках позивача підтверджується довідкою, виданою Кримським регіональним управлінням ПАТ «Приватбанк» 16.05.2014 року колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вимагаючи повернення коштів, які перебувають на його рахунку на підставі договору про відкриття банківського рахунку, позивач повинен довести наявність такого договору. Крім того, на час видачі довідки Кримським регіональним управлінням ПАТ «Приватбанк» 16.05.2014 року відповідач не мав можливості контролювати діяльність філії внаслідок окупації АРК. Судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави відповідно до задоволеної частини позовних вимог. Розмір такого збору складається із судового збору, який підлягає сплаті у суді першої інстанції - 3 654 грн. та у суді апеляційної інстанції - 4 019,40 грн., що разом складає 7 673,40 грн. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 1 100 євро вкладу та 44,68 євро процентів за вкладом за договором від 15.07.2013 року № SAMDN80000736485520; 263 013,41 грн. вкладу та 3 872 грн. процентів по вкладу за договором від 04.11.2013 року № SAMDN01000738977541, оформленого у формі заяви; 7 500 доларів США вкладу за договором від 07.03.2014 року № SAMDNWFD007008878200. В решті позову відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» на користь держави судовий збір у розмірі 7 673,40 грн. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57432890
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення відсотків за банківським вкладом за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд заочного рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Полтавської області від 19 травня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2015 року, встановила: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 квітня 2008 року між нею та відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від неї 26 тис. 500 дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та з кінцевим терміном повернення коштів 10 квітня 2009 року. Після закінчення терміну дії договору банк не повернув коштів позивачці. Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 25 січня 2013 року ухвалив стягнути з відповідача на її користь депозитний вклад у розмірі 26 тис. 500 дол. США, відсотки за користування грошовим вкладом у розмірі 6 тис. 627 дол. США 75 центів, пеню в розмірі 251 дол. США 75 центів, 3 % річних у розмірі 41 дол. США 38 центів, що в сумі складає 33 тис. 417 дол. США 88 центів та еквівалентно 267 тис. 109 грн. Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 30 квітня 2013 року. Оскільки з 11 квітня 2009 року до 29 квітня 2013 року банк фактично користувався депозитом позивачки, остання просила стягнути за вказаний період на її користь з банку проценти за користування депозитним вкладом у сумі 26 тис. 844 дол. США 86 центів. Октябрський районний суд м. Полтави заочним рішенням від 4 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 19 травня 2015 року, позов задовольнив, ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором грошового вкладу від 10 квітня 2008 року в сумі 26 тис. 844 дол. США 86 центів, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 4 серпня 2014 року становило 327 тис. 50 грн 92 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 червня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на вищезазначені судові рішення. У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1058, 1061, 1070 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження наявності зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, 3 % річних та інфляційних витрат (№ 6-1891цс15). Так, приймаючи постанову від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15, Верховний Суд України керувався тим, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольняючи позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не врахувавши, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Натомість, у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оскільки банк продовжував користуватися грошовим вкладом позивачки після закінчення строку дії договору, то відповідно до положень статті 1061 ЦК України з відповідача підлягають стягненню проценти за користування вкладом за період з наступного дня після закінчення дії договору до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачці. При цьому суд дійшов висновку про те, що з банку підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за визначеною в договорі процентною ставкою (25 % річних). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 травня 2013 року (№6-39цс13), на яку посилався суд першої інстанції при ухваленні заочного рішення у справі, яка переглядається. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини першої статті 1058, статті 1061, частини другої статті 1070 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування положень статей 1058, 1061 ЦК України, викладеної Верховним Судом України у постанові від 29 травня 2013 року (справа № 6-39цс13), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 10 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від неї 26 тис. 500 дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та з кінцевим терміном повернення коштів 10 квітня 2009 року. Після закінчення терміну дії договору банк коштів позивачці не повернув. Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 25 січня 2013 року ухвалив стягнути з банку на користь ОСОБА_1 депозитний вклад у розмірі 26 тис. 500 дол. США, відсотки за користування грошовим вкладом у розмірі 6 тис. 627 дол. США 75 центів, пеню в розмірі 251 дол. США 75 центів, 3 % річних у розмірі 41 дол. США 38 центів, що в сумі складає 33 тис. 417 дол. США 88 центів та еквівалентно 267 тис. 109 грн. Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 30 квітня 2013 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Вклад (депозит) – це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ). Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 10 квітня 2008 року банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору (пункт 5.4. договору). Підпунктом 2.4.1 зазначеного договору встановлено, що початком періоду нарахування відсотків є день зарахування суми грошових коштів на рахунок вкладника (10 квітня 2008 року), закінченням нарахування відсотків є день закінчення строку вкладу (10 квітня 2009 року). За бажанням вкладника відсотки можна отримати: готівкою через касу банку; шляхом перерахування на картковий рахунок вкладника; шляхом перерахування на власний поточний рахунок; шляхом перерахування на власний вкладний рахунок (підпункт 2.4.2 договору). Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Договір визначає, що строк його дії не продовжується, а сторони після закінчення строку вкладу можуть укласти новий договір (пункт 6.2. договору). Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (25% річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не врахувавши, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Саме такі висновки щодо застосування вищезазначених норм права викладені Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року (№ 6-1891цс15), наданій заявником для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень задовольнити частково. Заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 4 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 19 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-338цс16 За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Встановлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не врахувавши, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CF1F936B44FEE7BDC2257FBC004C6AB9
  21. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів:Леванчука А.О.,Мазур Л.М.,Парінової І.К., Писаної Т.О., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Дочірній банк Сбербанку Росії» про стягнення грошових коштів за договором про відкриття вкладного рахунку, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Дочірній банк Сбербанку Росії», подану представником Ліпською О.В., на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, який у подальшому уточнила і просила зобов'язати публічне акціонерне товариство «Дочірній банк Сбербанку Росії» (далі - АТ «Сбербанк Росії») видати готівкою одноразовою операцією через касу належні їй кошти за договорами № 2620/29/586704 від 6 березня 2014 року, № 2620/29/586706 від 6 березня 2014 року, № 2620/29/598731 від 10 квітня 2014 року про відкриття вкладного рахунку (вклад «Ощадний») в рамках договору щодо банківського обслуговування у валюті вкладу разом з нарахованими відсотками у розмірі 2 801 768,19 доларів США, а саме: 2 799 256,78 доларів США - основна заборгованість та 2 511,41 доларів США - заборгованість за відсотками. Позивач посилався на те, що 23 березня 2010 року між сторонами був укладений договір банківського мультивалютного рахунку № Физ-26205017050043/Р, у подальшому до нього були внесені зміни за договором від 22 жовтня 2012 року б/н, відповідно до якого були укладені інші договори про відкриття вкладних рахунків, які згодом були акумульовані на єдиному рахунку № НОМЕР_1 (договір № 2620/29/598731 про відкриття вкладного рахунку (вклад «Ощадний») в рамках договору щодо банківського обслуговування від 10 квітня 2014 року. Позивач, посилаючись на те, що відповідач повертав кошти частинами і прострочив виконання зобов'язань, просив задовольнити його позовні вимоги. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Зобов'язано АТ «Сбербанк Росії» видати ОСОБА_6 готівкою одноразовою операцією через касу кошти за договором банківського вкладу у розмірі 2 799 256 доларів США, що еквівалентно 36 250 375 грн 30 коп. за офіційним курсом НБУ на день ухвалення рішення. Стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість за відсотками по депозитному вкладу у розмірі 2 511,41 доларів США, що еквівалентно 32 522 грн 76 коп. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі АТ «Сбербанк Росії» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, із ухваленням нового рішення у справі про відмову в задоволенні позову. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини справи, вважає, що касаційна скарга АТ «Сбербанк Росії» підлягає відхиленню з наступних підстав. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 березня 2010 року між ОСОБА_6 та АТ «Сбербанк Росії» було укладено договір банківського мультивалютного рахунку № Физ-26205017050043/Р, в рамках вищезазначеного договору між сторонами були укладені наступні договори: договір № 2620/29/586704 від 6 березня 2014 року, на який ОСОБА_6 внесла грошові кошти у сумі 900 000 доларів США; договір № 2620/29/586706 від 6 березня 2014 року, згідно якого вона внесла на депозит кошти у розмірі 163 785, 13 доларів США; договір № 2620/29/598731 від 10 квітня 2014 року, згідно якого вона внесла кошти у розмірі 308 190 доларів США, тобто кошти вносилися позивачем на три різні вкладні рахунки: № НОМЕР_2, № НОМЕР_3 та № НОМЕР_1. У подальшому всі внесені кошти були акумульовані на єдиному рахунку № НОМЕР_1 (договір № 2620/29/598731 від 10 квітня 2014 року). Відповідно до відомості по депозитному договору виданої АТ «Сбербанк Росії», ОСОБА_6 на вищезазначений рахунок було внесено 2 801 866, 78 доларів США. Відповідачем було виплачено позивачу частину основної суми у розмірі 2 610,00 доларів США, тобто залишок на рахунку позивача відповідно до відомості банку складає 2 799 256,78 доларів США. Відповідно до умов договорів були встановлені принципи нарахування відсотків за користування вкладом. У зв'язку з цим позивачу були нараховані відсотки за договором № 2620/29/586704 у розмірі 1 557,28 доларів США, з яких було виплачено - 1 368,30 доларів США, не виплачено - 188,98 доларів США; нараховані відсотки за договором № 2620/29/586706 у розмірі 493,27 доларів США, з яких було виплачено - 412,24 доларів США, не виплачено - 81,03 доларів США; нараховані та невиплачені відсотки за договором № 2620/29/598731 у розмірі 2 241,40 доларів США. Загалом сума невиплачених відсотків складає 2 511, 41 доларів США. Судами також встановлено, що ОСОБА_6 зверталася до відповідача з листами, в яких просила повернути їй внесені за вищевказаними договорами кошти та нараховані відсотки. Проте, відповідач відмовився задовольнити її вимоги посилаючись на те, що на даний момент видача коштів з поточного рахунку в іноземній валюті здійснюється з врахуванням обмежень, встановлених постановою Національного банку України від 28 березня 2014 року № 172. Відповідно до ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходиться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Правильно встановивши характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, суди дійшли до обґрунтованого висновку про те, що відмова відповідача у видачі ОСОБА_6 депозиту пов'язана з прийнятим Національним банком України обмежень. Однак така відмова не ґрунтується на зазначених вимогах Закону, а тому суди правильно стягнули зазначену суму боргу. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права, а наведені в скарзі доводи є необґрунтованими й правильність висновків судів не спростовують, тому судові рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дочірній банк Сбербанку Росії», подану представником Ліпською О.В., відхилити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. ЧервинськаСудді: А.О. Леванчук Л.М. Мазур І.К. Парінова Т.О. Писана http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43534003
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення процентів за банківським вкладом за період прострочення повернення вкладу за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 3 лютого 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 березня 2008 року між ним та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі – АППБ «Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від нього 30 тис. дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та кінцевим терміном повернення 13 березня 2009 року. Після закінчення терміну дії договору, 15 травня 2013 року, позивач звернувся до банку із заявою про отримання вкладу з нарахованими процентами, проте банк кошти ОСОБА_1 не повернув. Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 8 січня 2014 року ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 грошовий вклад у розмірі 30 тис. дол. США та відсотки за користування вкладом у розмірі 7 тис. 500 дол. США, що в сумі еквівалентно 299 тис. 737 грн 50 коп. Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 7 березня 2014 року. Вважаючи, що банк з моменту отримання вимоги про повернення суми вкладу (18 травня 2013 року) до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачу (6 березня 2014 року) користувався сумою грошового вкладу, ОСОБА_1 просив стягнути з банку на свою користь проценти за користування депозитом за вказаний період. Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 3 лютого 2015 року позов задовольнив, ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 проценти за користування грошовим вкладом за період прострочення повернення банківського вкладу в розмірі 6 тис. дол. США, що на день ухвалення рішення суду за офіційним курсом Національного банку України становило 97 тис. 446 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 26 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року скасувала зазначене рішення апеляційного суду та залишила в силі рішення суду першої інстанції. У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали касаційного суду й залишення в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1058, 1061, 1070 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Ні підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення процентів за користування грошовим вкладом, 3 % річних та інфляційних витрат (№ 6-1891цс15). Так, приймаючи постанову від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15, Верховний Суд України керувався тим, що договір банківського вкладу не містить розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольнивши позов, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив з того, що оскільки банк продовжував користуватися грошовим вкладом позивача після закінчення строку дії договору, то відповідно до положень частини першої статті 1060, статті 1061 ЦК України з відповідача підлягають стягненню проценти за користування вкладом за період з дня отримання банком вимоги позивача про видачу вкладу до дня, який передував фактичному поверненню коштів позивачу. При цьому суд дійшов висновку про те, що з банку підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за визначеною у договорі процентною ставкою (25 % річних). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 1058, статті 1061, частини другої статті 1070 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АППБ «Аваль» укладено договір банківського вкладу «Універсальний», за умовами якого банк прийняв від позивача 30 тис. дол. США зі сплатою 25 % річних за користування вкладом та кінцевим терміном повернення – 13 березня 2009 року. Після закінчення терміну дії договору 15 травня 2013 року позивач звернувся до банку із письмовою заявою про отримання вкладу з нарахованими процентами, яку банк отримав 18 травня 2013 року. Проте кошти за договором банківського вкладу позивачу повернуті не були. Миргородський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 8 січня 2014 року ухвалив стягнути з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 грошовий вклад у розмірі 30 тис. дол. США та відсотки за користування вкладом у розмірі 7 тис. 500 дол. США, що в сумі еквівалентно 299 тис. 737 грн 50 коп. Однак зазначене рішення суду банк виконав лише 7 березня 2014 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Вклад (депозит) – це кошти в готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність»). Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами договору банківського вкладу від 13 березня 2008 року банк закриває вкладний рахунок після закінчення строку дії договору (пункт 5.4 договору). Підпунктом 2.4.1 зазначеного договору встановлено, що початком періоду нарахування відсотків є день зарахування суми грошових коштів на рахунок вкладника (13 березня 2008 року), закінченням нарахування відсотків є день закінчення строку вкладу (13 березня 2009 року). За бажанням вкладника відсотки можна отримати: готівкою, через касу банку; шляхом перерахування на картковий рахунок вкладника; шляхом перерахування на власний поточний рахунок; шляхом перерахування на власний вкладний рахунок (підпункт 2.4.2 договору). Договором не передбачено його автоматичної пролонгації та зміни умов в односторонньому порядку. Строк дії договору не продовжується, а сторони після закінчення строку вкладу можуть укласти новий договір (пункт 6.2. договору). Отже, аналіз правових норм та умов договору дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку в розмірі та на умовах, визначених договором банківського вкладу (депозиту), припинилися у строк, установлений цим договором. Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (25 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Разом з тим апеляційний суд, зазначивши про відсутність доказів, які б свідчили про продовження терміну дії договору на тих самих умовах, зокрема щодо розміру процентів за користування грошовим вкладом, не взяв до уваги положення статті 1070 ЦК України та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Саме такі висновки щодо застосування зазначених норм права висловив Верховний Суд України в постанові від 11 листопада 2015 року (№ 6-1891цс15), наданій заявником для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 3 лютого 2015 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 березня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-302цс16 За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Установлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором (25 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Разом з тим апеляційний суд, зазначивши про відсутність доказів, які б свідчили про продовження терміну дії договору на тих самих умовах, зокрема щодо розміру процентів за користування грошовим вкладом, не взяв до уваги положення статті 1070 ЦК України та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/88338733F5AF2FFDC2257FAA00318CCF
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про відшкодування матеріальної шкоди за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд рішення апеляційного суду Херсонської області від 24 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, встановила : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») та просила стягнути з відповідача на її користь 11 741 грн. 08 коп. інфляційних втрат за період з 1 липня 2004 року по 1 червня 2013 року внаслідок знецінення коштів, а також 500 грн. понесених нею витрат на надання правової допомоги, посилаючись на те, що в ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на її ім’я було відкрито зарплатний рахунок, загальна сума якого становила 13 480 грн. Працівниками банку зазначені кошти було викрадено, що підтверджується вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року. В червні 2013 року кошти в сумі 13 480 грн. їй було повернуто на підставі рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 квітня 2013 року. Враховуючи те, що кошти за час, який минув з моменту їх викрадення працівниками банку до моменту їх повернення значно знецінились, позивачка просила стягнути з відповідача понесені інфляційні втрати. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 19 травня 2015 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 24 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 11 741 грн. 08 коп. інфляційних втрат за період з 1 липня 2004 року по 1 червня 2013 року та 500 грн. понесених нею витрат на оплату правової допомоги, а всього стягнуто 12 241 грн. 08 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 625 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що згідно з вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року зі змінами, внесеними ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2014 року, у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» було відкрито зарплатний рахунок, на який перераховувалася заробітна плата ОСОБА_1. Загальна сума, яка була зарахована на вищезазначений рахунок, становила 13 480 грн. Однак, працівниками банку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначені кошти було викрадено, за що останніх визнано винними у вчинені злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 191 КК України та призначено відповідне покарання. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 квітня 2013 року з банку на користь позивачки стягнуто суму шкоди в розмірі 13 480 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що неповернення банком позивачці належних їй 13 480 грн. в період з 1 липня 2004 року по 1 червня 2013 року, що призвело до їх знецінення, сталося внаслідок неправомірних дій працівників банку, однак враховуючи відсутність між сторонами договірних відносин вважав, що на спірні правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди, дія частини другої статті 625 ЦК України не поширюється, а будь-які зобов’язальні правовідносини, порушення яких мало б своїм наслідком обов’язок банку по відшкодуванню позивачці ОСОБА_1 збитків у вигляді інфляційних втрат, між банком та позивачем відсутні, тому стягненню не підлягають. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що оскільки рішенням суду з банку на користь позивачки стягнуто суму шкоди в розмірі 13 480 грн., таке зобов’язання зводиться до сплати грошей, відтак, є грошовим зобов’язанням. Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року, постановленій у цій же справі, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що з матеріалів справи вбачається, що наслідком неповернення банком належних позивачці коштів є викрадення цих коштів посадовими особами банку, які засуджені за вказаний злочин. За таких обставин банк, за умови доведеності таких вимог, може нести відповідальність перед позивачкою не у зв’язку з невиконанням зобов’язанням за поточним рахунком, на який нараховувалася заробітна плата на підставі 625 ЦК України, а у зв’язку із заподіяною їй шкодою, внаслідок викрадення працівниками банку зазначених коштів під час виконання ними своїх обов’язків. Стягуючи на користь позивачки відсотки за несвоєчасне повернення коштів та інфляційні витрати на підставі статті 625 ЦК України, суди не звернули уваги на те, що спірні правовідносини вказаною нормою не регулюються. Не визначившись із характером спірних правовідносин та нормою права, що підлягає застосуванню при їх вирішенні, суди не роз’яснили позивачці право на уточнення позовних вимог у частині підстав та предмета позову, не встановили дійсних обставин справи та не дали їм належної оцінки, дійшли передчасного висновку про обґрунтованість позову з обраних позивачкою підстав. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання і виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів. Як встановлено судом, рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 25 квітня 2013 року вже було встановлено розмір завданої позивачці шкоди та стягнуто на її користь з банку. Встановлений судовим рішенням у цій справі розмір шкоди відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні цієї справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень ст. 625 ЦК України. Враховуючи вищевикладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 19 травня 2015 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 24 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1 відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» 803 грн. 88 коп. понесених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-3019цс15 Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання і виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів. При наявності у справі судового рішення, яким вже було встановлено розмір завданої шкоди та відповідно стягнуто її, такий розмір шкоди відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень ст. 625 ЦК України. Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/84F5F0BC3222944AC2257F3E00291CAB
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., Шицького І.Б., за участю представників: прокуратури України – Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – публічного акціонерного товариства “Дельта Банк” – приватного акціонерного товариства “Сіріус-Буд” – приватного виробничого підприємства “Сіріус” – Маковецького Валерія Семеновича – Гнатюка М.М., Цуканової С.Г., Коновала Р.О., Кобець І.В., Макидона М.М., Волянської О.Ю., Беляневич О.А., Атаманової Ю.Є., Дворського М.В., Ляшка М.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Дельта Банк” (далі – ПАТ “Дельта Банк”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року у справі № 910/8058/15-г за позовом приватного виробничого підприємтва “Сіріус” (далі – ПрВП “Сіріус”), приватного акціонерного товариства “Сіріус-Буд” (далі – ПрАТ “Сіріус-Буд”) до ПАТ “Дельта Банк”, треті особи: ОСОБА_1, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України, про визнання зобов’язань припиненими, встановила: ПАТ “Дельта Банк” у заяві від 12 лютого 2016 року порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року у справі № 910/8058/15-г із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), та просить скасувати зазначену постанову суду касаційної інстанції, постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 серпня 2015 року, рішення господарського суду міста Києва від 19 травня 2015 року у цій справі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ “Дельта Банк” посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 601 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ “Дельта Банк” надано копії постанов Вищого господарського суду України від 08 червня 2015 року у справі № 922/299/14, від 28 січня 2015 року у справі № 908/1678/14, від 16 грудня 2015 року у справі № 906/607/15 та від 29 вересня 2014 року у справі № 922/299/14. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову є припинення правовідносин, які виникли між ПАТ “Дельта Банк” і ПрВП “Сіріус” на підставі кредитного договору від 14 грудня 2010 року № К-2004187 (далі – Кредитний договір), договору кредитної лінії від 14 грудня 2010 року № ВКЛ-2004187-1 (далі – Договір кредитної лінії), а також на підставі договорів іпотеки та поруки, укладених між ПАТ “Дельта Банк”, ПрВП “Сіріус” і ПрАТ “Сіріус-Буд” у забезпечення належного виконання кредитних зобов’язань. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ПАТ “Дельта Банк” заперечує погашення кредитної заборгованості ПрВП “Сіріус”, проведене відповідно до його заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог за рахунок відступлених права вимоги за договором, укладеним 25 лютого 2015 року між ПрВП “Сіріус”, ПрАТ “Сіріус-Буд” і ОСОБА_1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19 травня 2015 року позов задоволено. Визнано припиненими правовідносини за Кредитним договором і зобов’язання ПрВП “Сіріус”, які випливають із цього договору. Визнано припиненими правовідносини за Договором кредитної лінії і зобов’язання ПрВП “Сіріус”, які випливають із цього договору. Визнано припиненою іпотеку комплексу згідно з іпотечним договором № К-2004187/S-1, укладеним 14 грудня 2010 року між ПрВП “Сіріус” і ПАТ “Дельта Банк”, у зв’язку з припиненням основного зобов’язання. Визнано припиненою іпотеку нежилого будинку, згідно з іпотечним договором № К-2004187/S-2, укладеним 14 грудня 2010 року між закритим акціонерним товариством “Сіріус-Буд” (правонаступником якого є ПрАТ “Сіріус-Буд”) і ПАТ “Дельта Банк”, у зв’язку з припиненням основного зобов’язання. Визнано припиненою поруку ПрАТ “Сіріус-Буд” за договором поруки № П-2004187-1, укладеним 14 грудня 2010 року між закритим акціонерним товариством “Сіріус-Буд” (правонаступником якого є ПрАТ “Сіріус-Буд”) і ПАТ “Дельта Банк”, у зв’язку з припиненням основного зобов’язання. Зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 серпня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року. Обґрунтовуючи оскаржувану постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що зарахування зустрічних однорідних вимог, про яке заявлено однією зі сторін у зобов’язанні, було здійснено в силу положень статті 601 ЦК України та не пов’язано з прийняттям такого зарахування іншою стороною, а випадки, коли таке зарахування не допускається, передбачено положенням статті 602 ЦК України. При цьому, як зазначає Вищий господарський суд України, чинним законодавством не передбачено спеціальних вимог щодо форми заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, тому заяву слід вважати зробленою, а зобов’язання – припиненими внаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог у момент направлення такої заяви іншій стороні у зобов’язанні. Крім того, Вищий господарський суд України відхилив посилання ПАТ “Дельта Банк” на існування заборони на здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог у зобов’язаннях, стороною яких є неплатоспроможний банк, щодо якого введено тимчасову адміністрацію, оскільки, як було встановлено судом апеляційної інстанції, тимчасову адміністрацію у ПАТ “Дельта Банк” було запроваджено 03 березня 2015 року відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб “Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ “Дельта Банк”, а ПрВП “Сіріус” звернулося з вимогою про зарахування зустрічних однорідних вимог 26 лютого 2015 року, що, на думку суду касаційної інстанції, свідчить про відсутність будь-яких обмежень на час звернення з такою вимогою. У постановах від 08 червня 2015 року у справі № 922/299/14, від 28 січня 2015 року у справі № 908/1678/14, від 16 грудня 2015 року у справі № 906/607/15 та від 29 вересня 2014 року у справі № 922/299/14 Вищий господарський суд України, на думку заявника, дійшов протилежного висновку про застосування норм чинного законодавства України при розгляді аналогічного спору. Наведене свідчить про неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права судом касаційної інстанції, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 14 грудня 2010 року між ПАТ “Дельта Банк” і ПрВП “Сіріус” укладено Кредитний договір, за умовами якого ПрВП “Сіріус” надано кредит в сумі 240 000 000,00 грн, і договір Кредитної лінії, за умовами якого надання кредиту мало здійснюватися окремими частинами з максимальним лімітом заборгованості 15 000 000,00 грн. У забезпечення належного виконання кредитних зобов’язань позичальника 14 грудня 2010 року між ним і ПАТ “Дельта Банк” укладено іпотечний договір № К-20044187S-1, за яким в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме – комплекс загальною площею 8 940,6 кв. м, розташований за адресою: Черкаська обл., Звенигородський район, с. Водяники, вул. Богдана Хмельницького (Леніна), 2А; іпотечний договір № К-2004187/S-2, укладений між закритим акціонерним товариством “Сіріус-Буд” (правонаступником якого є ПрАТ “Сіріус-Буд”) і ПАТ “Дельта Банк”, відповідно до якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме – нежилий будинок загальною площею 16 175,3 кв. м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Теодора Драйзера, 21А; а також договір поруки № П-2004187-1, укладений між ПАТ “Дельта Банк” і закритим акціонерним товариством “Сіріус-Буд” (правонаступником якого є ПрАТ “Сіріус-Буд”). Станом на 25 лютого 2015 року сума заборгованості ПрВП “Сіріус” за договором кредитної лінії № ВКЛ-2004187-1 становила 58 628 816,86 грн, а за кредитним договором № К-2004187 – 419 855 471,08 грн, що підтверджується довідкою ПАТ “Дельта Банк” від 25 лютого 2015 року № 2/01-17/2347. 25 лютого 2015 року між ПрВП “Сіріус”, ПрАТ “Сіріус-Буд” і ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги за договорами банківського рахунка № 9 та № 10, укладеними 11 грудня 2012 року між ОСОБА_1 і ПАТ “Дельта Банк”. За умовами зазначеного договору ОСОБА_1 відступив ПрВП “Сіріус” право вимоги частини коштів на рахунках, відкритих у ПАТ “Дельта Банк”. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 26 лютого 2015 року ПрВП “Сіріус” звернулося до ПАТ “Дельта Банк” із повідомленням про відступлення права вимоги та із заявою про перерахування грошових коштів із рахунків ОСОБА_1 у межах суми відступлення права вимоги в рахунок погашення заборгованості ПрВП “Сіріус” за кредитними договорами. Проте ПАТ “Дельта Банк” на таке звернення не відреагувало. Частиною першою статті 601 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги. Відповідно до статей 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора. Виходячи із приписів статей 1066, 1068 ЦК України, за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк зобов’язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Стаття 1071 ЦК України визначає перелік підстав списання грошових коштів з рахунка клієнта. Так, банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. Із аналізу наведених норм вбачається, що за договором банківського рахунка грошове зобов’язання банку перед клієнтом (власником рахунка) в межах коштів, розміщених на рахунку, може виникнути лише після направлення розпорядження клієнта на відповідну грошову суму. Таким чином, укладення лише договору відступлення права вимоги від 25 лютого 2015 року між ПрВП “Сіріус”, ПрАТ “Сіріус-Буд” і ОСОБА_1 не призвело до виникнення грошового зобов’язання банку перед підприємством на суму коштів, розміщених на рахунку. За умовами договорів банківського рахунка від 11 грудня 2012 року № 9 та № 10 банк відкрив на користь фізичної особи ОСОБА_1 поточні рахунки в національній та іноземній валюті. Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (далі – Інструкція), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки. Поточний рахунок – це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Виходячи із викладеного, поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією не передбачено. Отже, банк був позбавлений можливості виконувати розпорядження підприємства за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого у підприємства не виникло грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів та видачу готівки. Залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України зазначені положення законодавства не врахував та дійшов передчасного висновку про можливість зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі частини першої статті 601 ЦК України. Беручи до уваги наведені обставини, можна дійти висновку, що заява ПАТ “Дельта Банк” підлягає задоволенню, постанову Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 серпня 2015 року та рішення Господарського суду міста Києва від 19 травня 2015 року слід скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові ПрВП “Сіріус” і ПрАТ “Сіріус-Буд” відмовити. Відповідно до частини шостої статті 49 ГПК України у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивачів. Керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства “Дельта Банк” задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 серпня 2015 року та рішення Господарського суду міста Києва від 19 травня 2015 року у справі № 910/8058/15-г скасувати. Прийняти нове рішення, яким у позові приватного виробничого підприємтва “Сіріус” і приватного акціонерного товариства “Сіріус-Буд” відмовити. Стягнути з приватного виробничого підприємства “Сіріус” 5 374 грн 20коп (п’ять тисяч триста сімдесят чотири гривні 20 копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року до Верховного Суду України та 1522 грн (тисяча п’ятсот двадцять дві гривні) за перегляд справи № 910/8058/15-г в апеляційному порядку Київським апеляційним господарським судом. Стягнути з приватного акціонерного товариства “Сіріус-Буд” 5 374 грн 20коп (п’ять тисяч триста сімдесят чотири гривні 20 копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 листопада 2015 року до Верховного Суду України та 1522 грн (тисяча п’ятсот двадцять дві гривні) за перегляд справи № 910/8058/15-г в апеляційному порядку Київським апеляційним господарським судом. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.І. Потильчак І.Б. Шицький Постанова від 6 квітня 2016 року № 3-174гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6083F19AB90E1EC2C2257F990048CC94
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 квітня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Барбари В.П. Колесника П.І., Шицького І.Б., Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що на підставі договору від 11 листопада 2004 року НОМЕР_1, укладеного нею з публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), 11 серпня 2006 року працівник банку ОСОБА_2 прийняла від неї грошові кошти у розмірі 6 000 грн., зробивши відповідну відмітку у договорі. При зверненні до банку позивач дізналася, що ці кошти на її рахунок не надходили, а вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року ОСОБА_2 визнано винною і засуджено за їх привласнення. До теперішнього часу банк не повернув кошти, отримані їх працівником при виконанні службових обов’язків, не сплатив компенсацію за знецінення коштів внаслідок інфляції та не відшкодував заподіяну моральну шкоду. Позивач просила стягнути з відповідача шкоду, заподіяну діями працівника банку, у розмірі 6 000 грн., компенсацію за знецінення коштів внаслідок інфляції за період з серпня 2006 року по червень 2015 року у розмірі 14 243 грн. та моральну шкоду у розмірі 20 000 грн. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 20 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 суму основного боргу у розмірі 6 000 грн.., компенсацію за знецінення коштів внаслідок інфляції за період з 11 серпня 2006 року по 8 червня 2015 року – 14 242 грн., а всього 20 243 грн. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 22 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 20 243 грн. на підставі статті 1166 ЦК України змінено та визнано, що ці вимоги задоволено з підстав, передбачених статтями 1066, 625, 599 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2015 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині стягнення з банку матеріальної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з банку 6 000 грн., (без інфляційних втрат), посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 625, 1066, 1071 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, 11 листопада 2004 року між АППБ «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк «Аваль», та ОСОБА_1 укладено договір банківського вкладу «Аваль-Капітал», за яким позивач внесла на рахунок вкладу кошти в сумі 4 000 грн. під 12,5 % річних строком до 11 серпня 2005 року. 11 серпня 2006 року ОСОБА_1 на поповнення цього рахунку передала у приміщенні банку касиру ОСОБА_2 6 000 грн., у зв’язку з чим була зроблена відповідна відмітка у договорі. Однак ОСОБА_2 грошові кошти на рахунок вкладника не внесла, підробила договір шляхом внесення в нього завідомо неправдивих відомостей, за що 12 березня 2012 року вироком Чаплинського районного суду Херсонської області визнана винною та засуджена за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 191 ч. 5, 200 ч. 2, 358 ч. 1, 358 ч. 2, 358 ч. 3 КК України. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, вважав, що ці вимоги підлягають задоволенню на підставі частини першої статті 1166 та частини першої статті 1172 ЦК України, у зв’язку із заподіянням позивачу матеріальної шкоди внаслідок викрадення працівниками банку коштів під час виконання ними своїх службових обов’язків. Змінюючи рішення суду першої інстанції в порядку статті 309 ЦПК України, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що судом першої інстанції було ухвалено правильне по суті рішення, проте помилково до виниклих між сторонами правовідносин застосовано положення статей 1166, 1172 ЦК України, оскільки між сторонами мали місце договірні правовідносини, які регулюються статтями 1066, 625, 599 ЦК України. Проте в наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 14 квітня 2010 року суд касаційної інстанції виходив із того, що установивши вчинення працівником банку незаконних дій під час виконання ним своїх трудових обов’язків, чим завдав шкоду позивачам, а тому правильним є висновок, що відшкодування такої шкоди покладається на ВАТ «Ощадбанк» відповідно до положень статті 1172 ЦК України. Разом з тим, не можна погодитися із висновком суду про застосування до спірних правовідносин положень статей 625, 1073 ЦК України, якими передбачена відповідальність за порушення зобов’язання. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що між сторонами виникли деліктні правовідносини по відшкодуванню майнової шкоди, завданої працівниками банку при виконанні ними службових обов’язків. Вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що дві особи, перебуваючи у трудових відносинах з відповідачем, вчинили викрадення коштів у позивача саме при виконанні службових обов’язків, що є підставою для відповідальності банку за заподіяну його працівниками майнову шкоду на підставі статті 1172 ЦК України. Разом з тим, у зв’язку з відсутністю укладеного між сторонами письмового договору про відкриття банківського рахунку, позовні вимоги про відшкодування упущеної вигоди у вигляді процентів по вкладу не можуть бути задоволені, а також на ці правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди, дія частини другої статті 625 ЦК України не поширюється. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року суд дійшов висновку, що коли шкода заподіяна працівниками під час виконання ними своїх трудових обов’язків, зобов’язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (стаття 1172 ЦК України), а покладення на особу передбаченої статтею 1171 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм матеріального права, які передбачають відповідальність за порушення договірних зобов’язань, зокрема статей 1058-1060 ЦК України. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержавною, якщо внесення грошових сум підтверджується договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 10 листопада 2010 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача, що інфляційні втрат нараховані позивачем за період з серпня 2006 року по січень 2010 року є шкодою (реальною вартістю втрачених грошових коштів) у відповідності до статей 1172, 1173, 1192 ЦК України, із зазначенням, що стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляцій за весь час прострочення визначено спеціальною нормою запровадженою частиною другою статті 625 ЦК України, якою встановлено обов’язок сплатити інфляційні втрати лише у разі прострочення виконання грошового зобов’язання. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 6 червня 2011 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відшкодування передбачених, зокрема, статтями 1166, 1173 ЦК України, збитків є мірою цивільно-правової відповідальності. Відповідно, сума збитків не є грошовим зобов’язанням в розумінні цивільного законодавства, а тому неможливим є нарахування саме на суму збитків інфляційних втрат та відсотків річних. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 22 вересня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що рішеннями у справах № 2-4046/2008 та № 6/152, які набрали законної сили та підлягають обов’язковому виконанню, вимоги позивача по відшкодуванню вартості втраченого майна задоволені на загальну суму 1 357 758 грн. 40 коп., відтак суди обґрунтовано відмовили у стягненні 1 217 958 грн. 40 коп. шкоди за відсутністю підстав для повторного стягнення вказаних коштів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно із частиною першою 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, п. 1.4. Положення, п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з'являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов'язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов’язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Судами встановлено, що ОСОБА_2 вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року визнана винна у вчиненні розкраданні коштів, зокрема тих, які були прийнятті нею 11 серпня 2006 року від ОСОБА_1 на підставі договору НОМЕР_1 від 11 листопада 2004 року. З огляду на вищезазначене, суди дійшли помилкового висновку щодо спричинення шкоди діями ОСОБА_2 позивачу, адже з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода вищезазначеним злочином. ОСОБА_1 має право вимоги до банку про повернення вкладу за договором банківського вкладу від 11 листопада 2004 року з урахуванням нарахованих процентів згідно умов укладеного договору та застосуванням наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов’язань за договором. Так, згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Враховуючи вищезазначене, встановлені судами фактичні обставини, та наявність зобов’язальних відносин між ОСОБА_1 та банком, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з банку суми вкладу у розмірі 6 000 грн., на підставі статей 1058-1060 ЦК України. Однак суд дійшов до передчасного висновку про задовольняння позовних вимог в частині стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України, оскільки зазначена стаття передбачає нарахування процентів та індексу інфляції на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення вкладу. Враховуючи те, що судами не встановлено коли саме ОСОБА_1 звернулась до банку про повернення банківського вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти та індекс інфляції на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, що має важливе значення при вирішенні зазначених позовних вимог, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1, 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Рішення Новотроїцького районного суду від 20 серпня 2015 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 22 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2015 року в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення апеляційного суду Херсонської області від 22 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2015 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.П. Барбара І.С. Берднік Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк О.І. Потильчак А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник В.М. Сімоненко І.Б. Шицький Правова позиція у справі № 6-352цс16 Згідно із частиною першою 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, п. 1.4. Положення, п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з'являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов'язок. З договору банківсь