Search the Community

Showing results for tags 'защита прав потребителей'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 284 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- Лященко Н.П., Патрюка М.В., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Дія Фінанс» про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Дія Фінанс» (далі – ТОВ «Дія Фінанс») про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Зазначала, що 9 квітня 2012 року між нею та ТОВ «Дія Фінанс» було укладено договір про надання послуг НОМЕР_1, за умовами якого відповідач зобов’язався вчинити від її імені та за її рахунок певні дії (надати послуги), спрямовані на придбання товару (чи отримання відповідної суми в позику), зазначеного в додатку № 1 до цього договору, на умовах діяльності програми «Розвиваюча», що міститься в додатку № 2, який є невід’ємною частиною договору. Цього самого дня ОСОБА_1 сплатила 7 500 грн реєстраційного платежу за договором. У подальшому сплатила 1 041 грн 67 коп. щомісячного чистого внеску, 312 грн 50 коп. щомісячних адміністративних витрат та 13 грн 55 коп. додаткової комісії. Усього на виконання умов договору вона сплатила 8 867 грн 72 коп. Посилаючись на те, що вказаний договір не відповідає вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон), оскільки містить несправедливі умови договору стосовно розподілу коштів, що залежить лише від волі відповідача, який сам на власний розсуд приймає таке рішення, процедура прийняття рішення про передачу товару є непрозорою, а інформація про результати проведених конкурсів та осіб, які отримали право на товар, є конфіденційною й не може бути перевірена позивачем, та вимогам ст. 19 Закону, що забороняє нечесну підприємницьку практику, яка вводить споживача в оману, зокрема, таку, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, і відсутність у відповідача ліцензії на надані фінансові послуги, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки нікчемності правочину й стягнути з ТОВ «Дія Фінанс» на її користь 8 867 грн 72 коп., сплачених нею на рахунок відповідача за нікчемним правочином, та 1 тис. грн витрат за надання юридичної допомоги. Заочним рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 1 серпня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Дія Фінанс» на її користь 8 867 грн 72 коп. сплачених коштів за нікчемним правочином; в іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 20 листопада 2012 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 20 листопада 2012 року на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ст. 19 Закону щодо заборони нечесної підприємницької практики. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року та 12 грудня 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 9 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Дія Фінанс» був укладений договір про надання послуг НОМЕР_1 за умовами програми «Розвиваюча» (а.с. 4-7). Відповідно до умов договору ТОВ «Дія Фінанс» (далі – адміністратор), за згодою ОСОБА_1 (далі - учасник), зобов’язується вчинити від її імені та за її рахунок певні дії (надання послуг), спрямовані на придбання товару (чи отримання відповідної суми в позику), які зазначені в додатку № 31 до договору, на умовах діяльності програми «Розвиваюча», яка відповідно міститься в додатку № 2. Зокрема, адміністратор зобов’язався сформувати групу учасників, забезпечити її організацію та діяльність у системі адміністрування, присвоїти учаснику його код у групі, організувати та проводити заходи по розподілу коштів, здійснити оплату товару на користь учасника або надати учаснику відповідну суму в позику, надавати інші послуги та вчинити інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені договором і додатками до нього. Згідно зі ст. 2 цього договору учасник зобов’язується: одноразово сплатити реєстраційний платіж у день підписання сторонами даного договору та адміністративний платіж, якій сплачується не пізніше 15 банківських днів з моменту отримання дозволу; своєчасно, не пізніше 15 числа кожного місяця, сплачувати загальний платіж, який включає чистий внесок, за рахунок якого адміністратор здійснює оплату вартості товару чи надає відповідні суми в позику, та адміністративні витрати, що є сплатою за послуги адміністратора з організації діяльності програми; належним чином дотримуватися всіх умов договору та додатків до нього; після отримання дозволу: укласти договір позики; підписати додаток № 3 до договору з метою визначення заборгованості, виду забезпечення виконання своїх платіжних зобов’язань; укласти договір застави (іпотеки) майна або (за погодженням з адміністратором) договір поруки з одним або декількома поручителями; укласти договори страхування об’єкта застави (іпотеки) з визначенням вигодонабувача за умовами договору страхування ТОВ «Дія Фінанс». На виконання умов договору ОСОБА_1 сплатила 8 867 грн 72 коп. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір здійснений з використанням відповідачем нечесної підприємницької діяльності, а тому є нікчемним, оскільки його недійсність установлена ч. 6 ст. 19 Закону. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачкою не доведено несправедливість умов спірного договору, він відповідає вимогам ст. ст. 627, 628 ЦК України про свободу договору й ознак його нікчемності не вбачається. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалах від 11 липня 2012 року, від 12 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 рок, від 12 грудня 2012 року дійшов висновку про те, що умови оспорюваних договорів про надання послуг є несправедливими та непрозорими й спрямовані на введення в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації пірамідальної схеми, що є нечесною підприємницькою діяльністю відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ст. 19 Закону. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 12 грудня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Оскільки ОСОБА_1 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, і ТОВ «Дія Фінанс» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності програми «Розвиваюча», суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанцій про те, що вказаний договір відповідає вимогам чинного законодавства й ознак нікчемності правочину не вбачається, тому що не порушує свободу та зміст договору, а діяльність ТОВ «Дія Фінанс» з реалізації програми «Розвиваюча» не є такою, що вводить споживача в оману. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк М.В. Патрюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.В. Онопенко http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...6d?OpenDocument
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Єврокапітал» (далі – ТОВ «ФК «Єврокапітал») про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів, в с т а н о в и л а : У жовтні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 25 листопада 2008 року вона уклала з ТОВ «ФК «Єврокапітал» кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого товариство зобов’язалося надати їй кредит в розмірі 51 960 грн. з терміном повернення до 25 листопада 2010 року на придбання транспортного засобу. Відповідно до умов кредитного договору ОСОБА_1 повинна сплачувати кредиторові щомісяця фіксовану суму в розмірі 2 279 грн. 56 коп., яка складається із частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту. Посилалася на те, що пп. 2.2.3 та 4.1 кредитного договору є несправедливими й такими, що не відповідають вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки плата за обслуговування кредиту та плата за його дострокове погашення є змінною величиною, яка розраховується за формулою. 1 грудня 2009 року ОСОБА_1 достроково повернула кредит, сплативши 36 703 грн. 87 коп. Після уточнення позовних вимог ОСОБА_1 просила визнати недійсними пп. 2.2.3, 4.1 кредитного договору та стягнути з ТОВ «ФК «Єврокапітал» на її користь збитки (зайво сплачені кошти за період з грудня 2008 року до грудня 2009 року) у розмірі 13 644 грн. 22 коп. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 липня 2011 року позов задоволено частково: визнано недійсними пп. 2.2.3 та 4.1 кредитного договору НОМЕР_1, укладеного 25 листопада 2008 року між ТОВ «ФК «Єврокапітал» і ОСОБА_1, стягнуто з ТОВ «ФК «Єврокапітал» на користь ОСОБА_1 13 644 грн. 22 коп. збитків; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 31 серпня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 31 серпня 2011 року відмовлено. У травні 2012 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року зазначену цивільну справу допущено до провадження Верховного Суду України. Ухвалами судді Верховного Суду України від 27 червня 2012 року відкрито провадження у справі; витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Миколаївської області від 31 серпня 2011 року, ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року та ухвалити нове рішення, яким рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року, від 29 лютого 2012 року та ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2012 року, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції, на її думку, неоднаково застосовані одні й ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій установлено, що 25 листопада 2008 року ОСОБА_1 уклала з ТОВ «ФК «Єврокапітал» кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого товариство зобов’язалося надати їй кредит в розмірі 51 960 грн. з терміном повернення до 25 листопада 2010 року на придбання транспортного засобу. Відповідно до договору позичальник сплачує кредитору проценти за користування кредитом у розмірі 5% річних від непогашеної суми кредиту. За пунктом 2.2.3 цього договору плата за обслуговування кредиту розраховується за певною формулою та залежить від коефіцієнта зміни курсу Національного банку України (далі – НБУ) долара США до гривні. Цим же пунктом установлено, що розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту у відсотках дорівнює 0,00%. Пунктом 4.1 указаного договору передбачено, що у разі дострокового погашення кредиту за ініціативою позичальника плата за дострокове погашення також розраховується за певною формулою. Згідно із затвердженим сторонами графіком платежів, який є невід’ємною частиною договору, ОСОБА_1 повинна сплачувати щомісяця фіксовану суму в розмірі 2 279 грн. 56 коп., яка складається із частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту, а розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю. Відповідно квитанцій про сплату коштів за кредитним договором розбіжність між розміром щомісячного платежу, установленого графіком, та сумою фактично сплачених щомісячних платежів є платою за обслуговування кредиту, розмір якої змінювався відповідно до зміни курсу НБУ долара США до гривні, та складає 5 863 грн. 12 коп., унаслідок чого розмір щомісячного платежу збільшився майже на 25%. 1 грудня 2009 року ОСОБА_1 достроково виконала всі платежі за кредитним договором, сплативши 36 703 грн. 87 коп., з яких плата за дострокове погашення кредиту склала 7 082 грн. 07 коп. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що умови кредитного договору, а саме пп. 2.2.3 та 4.1, є несправедливими, оскільки плата за обслуговування кредиту визначена формулою зі змінними величинами, унаслідок чого сума щомісячного платежу, порівняно із затвердженим сторонами графіком платежу, збільшилася майже на 25%. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що плата за обслуговування кредиту передбачена та розрахована кредитним договором, підписаним сторонами. ОСОБА_1 була ознайомлена з усіма умовами цього договору та погодилася з ними. У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «ФК «Єврокапітал» про визнання недійсними окремих положень кредитного договору та стягнення збитків, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умова кредитного договору про оплату позичальником коштів за обслуговування кредиту, яка визначена формулою зі змінними величинами, є несправедливою та не відповідає вимогам ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». У наданих для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2012 року в справі за позовом ОСОБА_6 до ТОВ «ФК «Єврокапітал», Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про визнання недійсним окремих пунктів договору, визнання зобов’язання припиненим та зобов’язання вчинити певні дії суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову. Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Усуваючи вказані розбіжності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання споживчого кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту та за його дострокове погашення визначена за формулою зі змінними величинами, то такі умови суперечать як положенням ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю. Ураховуючи викладене, касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання пп. 2.2.3 та 4. 1 спірного кредитного договору недійсними. Згідно із чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу. Оскільки Верховним Судом України встановлено неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись ст. ст. 355, 360 – 2, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВС України в справі № 6-80цс12 За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту та за його дострокове погашення визначена за формулою зі змінними величинами, то такі умови суперечать як положенням ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю. Ураховуючи викладене, касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання пп. 2.2.3 та 4. 1 спірного кредитного договору недійсними. _________________________________________________________________________ http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...6d?OpenDocument http://reyestr.court.gov.ua/Review/26199014
  3. Справа № 2-2708/12 09.07.2012 РІШЕННЯ Іменем України 02 липня 2012 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі: головуючого судді Волчка А.Я. за участю секретаря Тичковської Н.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», державного нотаріуса Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2, треті особи: служба у справах дітей при Біляївській районній державній адміністрації, ОСОБА_3, про визнання договорів недійсними та зобов'язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: У червні 2012 року позивач звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», державного нотаріуса Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2, треті особи: служба у справах дітей при Біляївській районній державній адміністрації, ОСОБА_3, про визнання договорів недійсними та зобов'язання вчинити дії. Свої позовні вимоги позивач мотивувала тим, що 17 листопада 2006 року між нею та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк»було укладено кредитний договір № 11078993000 про отримання нею кредитних коштів на придбання нерухомості в сумі 150 000 доларів США, що складало 757 000 грн. за курсом НБУ, строком з 17 листопада 2006 року до 17 листопада 2021 року включно зі сплатою процентів у розмірі 10,3 % річних. В забезпечення виконання за договором кредитування від 17 листопада 2006 року 25 травня 2007 року було укладено іпотечний договір, згідно з яким позивач передала банку в заставу земельну ділянку розміром 0,24 га та будинок загальною площею 226,10 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. У забезпечення договору кредитування 17 листопада 2006 року між банком та третьою стороною ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 60609, згідно з яким поручитель поручався перед кредитором за виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором № 11078993000. Окрім того, 31 січня 2009 року було укладено додаток № 1 до договору кредитування між позивачем та банком, відповідно до якого було змінено графік погашення заборгованості по основному кредитному договору та встановлено кінцевий термін погашення заборгованості 17 листопада 2031 року. На думку позивача, при підписанні Договорів кредитування іпотеки та поруки банком було порушено законні права позивача та третіх осіб. Кредитний договір № 11078993000 від 17 листопада 2006 року за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України, інтересам та волі позивача, порушує його права та законні інтереси. Порушення банком чинного законодавства України в галузі кредитування полягає в наступному: невиконання переддоговірної роботи з позичальником; зміст правочину суперечить чисельним нормам законодавства України; обмеження можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки, отримувати достовірну, повну та своєчасну інформацію щодо умов запропонованого кредиту. Щодо визнання договору іпотеки недійсним позивач додатково зазначила, що він повинен бути визнаний недійсним з підстав недотримання норм ст.ст. 203, 215 ЦК України. Так, при укладанні договору іпотеки банківськими працівниками юридичних служб та нотаріусом не було отримано дозвіл органу опіки та піклування на укладання договору іпотеки, оскільки позивач на момент укладання договору іпотеки мала неповнолітню дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та малолітню дитину ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. На момент укладання договору іпотеки діти мали право на користування житлом Позивача, оскільки договір кредитування укладався 17 листопада 2006 року, а договір іпотеки укладався 25 травня 2007 року. Позивачкою була надана повна інформація про свій сімейний, фінансовий стан тощо. Банку було відомо, що позичальниця має дитину від першого шлюбу та другу дитину від другого шлюбу, іншого місця для проживання не має, тобто іншим житлом не забезпечена. Не забезпечені житлом були і діти позивача. Дозволу органу опіки та піклування при укладанні даного договору іпотеки отримано не було. Також позивач звертала увагу суду на рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011 за конституційним зверненням гр. ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення пункту 23 ст. 1, абзацу другого частини четвертої, пункту 2 частини сьомої статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року № 1023-XII у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України. З огляду на наведене та посилаючись на норми закону, позивач просила суд: визнати недійсним Кредитний договір про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; зобов'язати банк прийняти у неї суму залишкової заборгованості рівними платежами до 17 листопада 2031 року; визнати недійсним договір іпотеки від 25 травня 2007 року; зобов'язати органи нотаріату зняти заборону відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926; зобов'язати органи нотаріату внести до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна відомості про зняття заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926, шляхом вилучення запису про заборону відчуження; зобов'язати органи нотаріату виключити запис з реєстру іпотек про обтяження іпотекою нерухомого майна; визнати недійсним договір поруки № 60609 від 17 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». Позивач у судове засідання направила представника, яка позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити з підстав, викладених у позові. Відповідач ПАТ «УкрСиббанк»у судове засідання свого представника не направив, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений, причини своєї неявки суду не повідомив. Відповідач нотаріус ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, звернувся до суду з клопотанням слухати справу у його відсутність. Третя особа служба у справах дітей при Біляївській районній державній адміністрації у судове засідання свого представника не направила, про день, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, звернулась до суду із заявою про слухання справи у відсутність її представника, також повідомила, що на час укладання спірного договору іпотеки право проживати у спірному будинку мали неповнолітні діти ОСОБА_4, 1990 року народження, та ОСОБА_5, 1999 року народження, на укладання даного договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування не було отримано. Третя особа ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений, причини своєї неявки суду не повідомив. Дослідивши матеріали справи, наявні письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що 17 листопада 2006 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», було укладено кредитний договір № 11078993000 про надання кредиту в сумі 150 000 доларів США, що складало на час укладання даного договору 757 000 грн. за курсом НБУ, строком з 17 листопада 2006 року до 17 листопада 2021 року включно зі сплатою процентів у розмірі 10,3 % річних. У забезпечення договору кредитування 17 листопада 2006 року між позивачем, акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», та третьою стороною ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 60609, згідно з яким поручитель поручався перед кредитором за виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором № 11078993000. Також у забезпечення виконання за вже згаданим договором кредитування від 17 листопада 2006 року позивачем 25 травня 2007 року було укладено з акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», іпотечний договір, згідно з яким позивач передала банку в іпотеку земельну ділянку розміром 0,24 га та будинок загальною площею 226,10 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. 31 січня 2009 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», було укладено додаток № 1 до договору кредитування, відповідно до якого було змінено графік погашення заборгованості по основному кредитному договору та встановлено кінцевий термін повернення кредиту 17 листопада 2031 року. 26 березня 2009 року між позивачем та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», було укладено договір про внесення змін № 1 до договору іпотеки від 25 травня 2007 року за реєстровим № 2-2926, згідно з яким було продовжено строк повернення кредиту до 17 листопада 2031 року. Позивачка має двох дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження. Для вирішення спору суд приходить до висновку про необхідність проаналізувати наступні правові норми. Згідно зі ст. 21 Конституції України: права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на житло. Виходячи зі змісту ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу. Виходячи зі ст. 27 ЦК України, правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Згідно зі ст. 203 ЦК України (в редакції на час укладання спірних правочинів): зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Зважаючи на ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відповідно до статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. У відповідності до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Згідно зі ст. 638 ЦК України, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно з п. 2. ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Пунктом 2 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) визначено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем. У п. 4 ч. 5 ст. 11 цього ж Закону (у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) визначено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Відповідно до п. 2 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) кредитодавцю забороняється вилучати продукцію у споживача без його згоди або без одержання відповідного судового рішення. Згідно з п. 5 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»кредитодавцю забороняється звертатися без згоди споживача за інформацією про його фінансовий стан до третіх осіб, які пов'язані зі споживачем родинними, особистими, діловими, професійними або іншими стосунками у соціальному бутті споживача. Виходячи з вимог ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У відповідності до абз. 2. ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. У відповідності до абз. 2 ст. 6 Закону України «Про страхування»добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. Частиною 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»передбачено, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства»передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Статтею 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, встановлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно зі ст. 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини. У відповідності до ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Зважаючи на зміст рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011 за конституційним зверненням гр. ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення пункту 23 ст. 1, абзацу другого частини четвертої, пункту 2 частини сьомої статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»від 12 травня 1991 року № 1023-XII, регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень ЦК України (далі - Кодекс). Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача. У п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»вказано, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до п. 7 згаданої Постанови ПВСУ правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Пунктами 19, 20 даної Постанови Пленуму ВСУ визначено, що Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Статтею 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Виходячи зі ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст. 217 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Аналізуючи вище перелічені правові норми в розрізі наданих суду матеріалів, суд приходить до наступних висновків. В силу абз. 2. ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) при укладанні кредитного договору № 11078993000 17 листопада 2006 року мало місце введення позивача в оману АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», так як зі змісту даного договору не вбачається, що позивача як споживача, у даному випадку, було у повній мірі проінформовано про кредитні умови, викладені у п. 2. ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), в тому числі і про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, а також переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, що б дало змогу зрозуміти ОСОБА_1, що при виборі даного виду кредитування всі валютні ризики покладаються саме на неї. Також, виходячи зі змісту п.п. 1.3.1, 1.3.2 та 9.2 оспорюваного кредитного договору, дані пункти містять дискримінаційні стосовно позивача як споживача правила зміни відсоткової ставки, тобто в силу п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) являються несправедливими, що в свою чергу, на підставі ст. 18 цього ж Закону тягне недійсність цих пунктів. Зважаючи на зміст ч. 1 ст. 638 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України, ч. 1 ст. 11 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», проценти являються істотною умовою кредитного договору, тобто недійсність положення спірного кредитного договору щодо процентів по договору тягне недійсність всього правочину, оскільки без цієї умови договір втрачає свою суть. До того ж, п. 4.5 оспорюваного правочину обмежує права позивача на укладання договору поруки по відношенню до інших юридичних та фізичних осіб без попередньої письмової згоди банку, що є порушенням вимог ст. 21 Конституції України та ст.ст. 6, 627 ЦК України, а отже, в силу ст. 27 ЦК України даний пункт являється нікчемним. Пункт 4.8 спірного кредитного договору містить вказівку на зобов'язання позивача застрахувати за власний рахунок предмет застави на користь банку в рекомендованій банком страховій компанії, що знову ж таки є порушенням вимог ст. 627 ЦК України та ч. 2 ст. 6 Закону України «Про страхування», тобто дана вимога є несправедливою у силу п. 2 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), а отже, на підставі ст. 18 цього ж Закону є недійсною. Пунктом п. 9.12 спірного правочину визначено, що позивач надає згоду банку вилучати продукцію у позивача без отримання на це його додаткової згоди та відповідного судового рішення, що є прямим порушенням вимог п. 2 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), тобто дана вимога теж є несправедливою та недійсною. Також у цьому ж пункті кредитного договору вказано, що позивач надає згоду банку звертатись за інформацією про його фінансове становище до третіх осіб, які пов'язані з нею сімейними, особистими, діловими, професійними або іншими стосунками у соціальному бутті споживача, хоча це знову ж таки прямо заборонено у п. 5 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), що тягне за собою несправедливість та недійсність даної умови. А отже, АКІБ «УкрСиббанком», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», було порушено вимоги ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), у зв'язку з цим суд не може прийняти як законний і п. 9.13 кредитного договору, так як він не відповідає дійсності, ряд умов договору повністю являються несправедливими та суперечать Закону України «Про захист прав споживачів», до того ж, всупереч ст.ст. 10, 60 ЦПК України банком не було надано суду доказів того, що при укладанні договору позивач дійсно отримала повну інформацію відповідно до ч. 2 ст. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору). Суд також приймає доводи позивача про те, що АКІБ «УкрСиббанком», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», ввів її в оману, як це передбачено п. 6 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору), адже ОСОБА_1 не було попереджено про те, що вона несе валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором, обираючи іноземну валюту кредитування. А отже, відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України даний правочин є недійсним. Той факт, що АКІБ «УкрСиббанком», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», було замовчано інформацію про покладення всіх валютних ризиків по договору кредитування на позивача призвело до того, що остання допустила помилку при укладанні даного правочину у іноземній валюті, а не в національній, тобто зазначений договір також є недійсним в розрізі ст. 229 ЦК України. Даний висновок підтверджується і змістом п. 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011 за конституційним зверненням гр. ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення п. 23 ст. 1, абз. 2 ч. 4, п. 2 ч. 7 ст. 11, ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів»від 12 травня 1991 року № 1023-XII, оскільки спірний договір кредитування має стандартну формулярну форму, передбачену ч. 1 ст. 634 ЦК України, що підтверджується змістом п. 9.13 спірного кредитного договору («всі умови даного Договору йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього»), у зв'язку з чим для споживача існував ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Доводи позивача щодо недійсності спірного договору кредитування на підставі неправомірності п.п. 9.11 та 9.12 (щодо права банку передачі своїх прав та обов'язків по договору третім особам) кредитного договору, відсутності детального розпису вартості кредиту, тобто ціни договору, надання кредиту в іноземній валюті, порушення банком порядку і технології виконання операцій з іноземною валютою у зв'язку з виконанням даного кредитного договору -суд не бере до уваги як такі, що не узгоджуються з обставинами справи та вимогами законодавства України. З огляду на те, що суд приходить до висновку, що спірний кредитний договір є недійсним, то на підставі ст. 548 ЦК України недійсними є й правочини щодо його забезпечення, тобто оспорювані договір поруки та договір іпотеки. Додатково суд вважає за необхідне зауважити, що на момент укладання спірного договору іпотеки позивачка мала двох неповнолітніх дітей. А отже, зважаючи на ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства»на час укладання договору іпотеки діти позивачки мали право користування житловим будинком, належним позивачці та переданим в іпотеку відповідачу АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», тобто в силу вимог ст. 177 СК України, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»для посвідчення даного договору іпотеки було необхідно попередньо отримати дозвіл органів опіки та піклування, який, зважаючи на лист Служби у справах дітей Біляївської районної державної нотаріальної контори № 11-45, не було отримано. Тобто, при укладанні зазначеного договору іпотеки було порушено вимоги ч.ч. 1 та 6 ст. 203 ЦК України, що додатково свідчить про недійсність даного правочину. З врахуванням того, що суд прийшов до висновку, що спірний кредитний договір являється недійним, згідно з вимогами ст. 216 ЦК України та п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»суд вважає за необхідне застосувати у зв'язку з цим реституцію, стягнувши з позивача на користь ПАТ «УкрСиббанк»залишкову суму заборгованості по кредитному договору, що являє собою різницю між сумою отриманих в кредит грошей та загальною сумою вже сплачених позивачем грошових коштів по даному кредитному договору. Окрім цього, ст. 217 ЦПК України надано право суду встановити в рішенні порядок та строки його виконання. А тому, виходячи з того, що ПАТ «УкрСиббанк»з врахуванням додаткової угоди № 1 від 31 січня 2009 року до Договору про надання споживчого кредиту було надано позивачу кредитні кошти до 17 листопада 2031 року, тобто відповідач планував та очікував отримати їх саме до цієї дати, суд вважає за можливе визначити стягнення вище згаданої залишкової заборгованості по кредитному договору рівними платежами саме до цієї дати. А отже, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1, що стосуються визнання оспорюваних договорів недійсними повинні бути задоволені, так як були обґрунтовані належними доказами та підтримані нормами законодавства, а в частині вимог про зобов'язання ПАТ «УкрСиббанк»прийняти у позивача суму залишкової заборгованості слід відмовити за безпідставністю у зв'язку із застосуванням наслідків недійсності кредитного договору -реституції. Зважаючи на вищевикладене, відповідно до ст.ст. 21, 33, 47, 55 Конституції України, ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, рішення Конституційного суду від 10 листопада 2011 року по справі № 1-26/2011 за реєстровим № 15-рп/2011, ст.ст. 6, 15, 16, 27, 203, 215, 216, 229, 230, 236, 548, 627, 634, 638, 1054 ЦК України, ст. 177 СК України, ст.ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 6 Закону України «Про страхування», ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», п. 5, 7, 19-20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», керуючись ст. 3, 4, 10, 11, 15, 59, 60, 209, 212-215, 217, 218 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов задовольнити частково. Визнати недійсним Кредитний договір про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». Застосувати реституцію у зв'язку з визнанням недійсним Кредитного договору про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», зобов'язавши ОСОБА_1 повернути публічному акціонерному товариству «УкрСиббанк»суму залишкової заборгованості по Кредитному договору про надання споживчого кредиту № 11-78993000 від 17 листопада 2006 року з врахуванням вже сплачених грошових коштів по даному договору рівними платежами до 17 листопада 2031 року. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 25 травня 2007 року між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», та посвідчений державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 за реєстровим № 2-2926. Зобов'язати органи нотаріату зняти заборону відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926. Зобов'язати органи нотаріату внести до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна відомості про зняття заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, яка накладена державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_2 у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 25 травня 2007 року за реєстровим номером № 2-2926, шляхом вилучення запису про заборону відчуження. Зобов'язати органи нотаріату виключити запис з реєстру іпотек про обтяження іпотекою нерухомого майна. Визнати недійсним договір поруки № 60609 від 17 листопада 2006 року, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». В решті позовних вимог відмовити. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Київської області протягом 10 днів, починаючи з дня наступного після його проголошення. Суддя А.Я.Волчко http://reyestr.court.gov.ua/Review/25133810
  4. Справа № 2-3028/11 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18.01.2012 Рівненський міський суд Рівненської області в складі: головуючий суддя - Сидорук Є. І. секретар - Патій Н.А., з участю представника позивача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Рівне цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ПАТ "ОТП Банк" в особі Регіонального відділення АТ "ОТП Банк" про визнання частково недійсними кредитного договору №ML-P00/015/2008 від 18.02.2008 р. та про визнання недійсними додаткових договорів №1, №2, №3 до кредитного договору № ML-P00/015/2008 від 18/02/2008р., ВСТАНОВИВ: Позивач 28.02.2011 року звернувся до суду з позовом до ПАТ «ОТП БАНК», в особі Регіонального відділення АТ «ОТП Банк» в м. Рівне про визнання частково недійсними кредитного договору № ML Р00\015\2008 від 18.02.2008 року та про визнання недійсними додаткових договорів № 1, №2, №3 до кредитного договору № ML Р00\015\2008 від 18\02\2008 року. В судовому засіданні представник позивача надала заяву про збільшення та уточнення позовних вимог згідно якої просить: 1) визнати недійсним з моменту укладення пункти кредитного договору № ML Р00\015\2008 від 18.02.2008 року укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» (ЗАТ «ОТП Банк»), а саме : п.. 3 ч.1, п.1.3.2. ч. 2; п. з 1.4. по 1.4.1.6. (включно) ч.2; п.2.3.6. ч. 2; п.2.3.7. ч.2; п. 4.1.1. ч.2; 2) визнати недійсними з моменту укладення додатковий договір № 1 від 16 квітня 2009 року, додатковий договір №2 від 14 жовтня 2009 року, додатковий договір №3 від 19 квітня 2010 року до кредитного договору № ML Р00\015\2008 від 18.02.2008 року укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» (ЗАТ «ОПТ Банк»).; 3) договір іпотеки № РML Р00\015\2008 від 19.02.2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» (ЗАТ « ОТП Банк») посвідчений приватним нотаріус Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3, реєстровий № 386, визнати недійсним з моменту укладення; 4) додатковий договір №1 до договору іпотеки № РMLР00\015\2008 від 16.04.2009 року між ОСОБА_2 та АТ « ОТП Банк» (ЗАТ «ОТП Банк») посвідченого приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3, визнати недійсним з моменту укладення; 5) зобовязати приватного нотаріуса Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3 скасувати реєстраційний запис про реєстрацію в Державному реєстрі іпотек та скасувати реєстраційний запис про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження обєктів нерухомого майна за №387 від 19.02.2008 року, земельну ділянку загальною площею 0,736 га, у тому числі: частина земельної ділянки, загальною площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку; частина земельної ділянки, загальною площею 0,486 га для ведення особистого підсобного господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_2 на праві приватної власності. Однак 17.01.2012 року представник позивача надав клопотання про відмову від 5 позовної вимоги. Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, заперечень суду не надав, просить суд відмовити у позові за безпідставністю позовних вимог. Крім того, подав суду клопотання в якому просить суд залучити до участі у справі замість ПАТ «ОТП БАНК» ТЗОВ «ОТП Факторинг Україна» в звязку із зміною кредитора у зобовязанні. Суд заслухавши сторін, всебічно дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення виходячи із наступного. Так, судом встановлено, що 18 лютого 2008 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем Закритим Акціонерним Товариством «ОТП Банк» (в подальшому реорганізованим в Публічне Акціонерне Товариство «ОТП Банк»), в особі регіонального відділення ЗАТ «ОТП Банк» в м. Рівне, було укладено кредитний договір №ML-P00/015/2008 від 18.02.08 р., на підставі типової форми договору, запропонованої Банком. Згідно укладеного договору Банк зобовязався надати споживчий кредит в сумі 58870,00 (пятдесят вісім тисяч вісімсот сімдесят) доларів США, з кінцевим терміном повернення 17 лютого 2023 року, а споживач повернути кредит та сплатити відсотки за користування ним. 16 квітня 2009 року між позивачем та відповідачем було укладено додатковий договір №1 докредитного договору ML-P00/015/2008 від 18.02.08 року (надалі додатковий договір №1). 14 жовтня 2009 року між позивачем та відповідачем було укладено додатковий договір №2 докредитного договору ML-P00/015/2008 від 18.02.08 року (надалі додатковий договір №2). 19 квітня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено додатковий договір №3 до кредитного договору ML-P00/015/2008 від 18.02.08 року (надалі додатковий договір №3). В пункті 3 ч. 1 Кредитного договору Сторони домовились, що для розрахунку процентів за користуванням Кредитом буде використовуватись Плаваюча процентна ставка, яка складатиметься з фіксованого відсотку в розмірі 5,99 % річних та FIRD (процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті Кредиту, що розміщені в Банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозиту). В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів Банку ставка FIRD може змінюватися банком (збільшуватися чи зменшуватися). Дані умови передбачені також підпунктами пункту 1.4 договору. На дату підписання Кредитного договору FIRD складав 7,5%. Також даним договором закріплено, що інформація, що до розміру ставки FIRD розміщується на сайті Банку www.otpbank.com.ua, а також в приміщені Банку на інформаційних стендах. У відповідності до п.2 ч.1 договору кредит видається на споживчі цілі. Згідно з п. 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» та Положення Національного банку України «Про кредитування», наданий кредит є споживчим кредитом в розумінні п.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». FIDR - це процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені у банку на строк 366 днів. Застосування ставки FIDR для розрахунку процентів за користування кредитом передбачає зміну розміру процентів впродовж всієї дії кредитного договору, при цьому вартість кредитних ресурсів для позичальника буде залежати від волевиявлення інших фізичних осіб - клієнтів банку, що розмістили свої вільні кошти на строкових депозитах у валюті, тотожній валюті кредиту на строк 366 днів. FIDR - формується на основі процентних ставок по строковим депозитам для фізичних осіб, при цьому банк на власний розсуд встановлює такі проценти. Внаслідок вищенаведеного, споживач фінансової послуги, не може взяти участь у формуванні FIDR. Оскільки, FIDR є найбільшою складовою частиною плаваючої процентної ставки за користування кредитом, а її розмір обумовлений виключно власним розсудом відповідача, таким чином суд дійшов висновку, що відповідачем фактично здійснюється формування вартості фінансової послуги без участі споживача (позивача) та його згоди. За таких обставин споживач фінансової послуги не може спрогнозувати свої витрати на оплату процентів за користування кредитом. Плаваюча відсоткова ставка - є умовою кредитного договору про право банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку, на власний розсуд - без участі, та згоди іншої сторони - позичальника. У відповідності до пп. «Є» п. 2 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», однією з обов'язкових кредитних умов є кількість платежів, їх частота та обсяг. Згідно з п. 5 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», визначено, що обов'язковою умовою договору споживчого кредиту є річна відсоткова ставка за кредитом. Згідно з ст. 1056-1 ЦК України, розмір процентів та порядок їх сплати визначаються в договорі як одна з істотних умов договору. У пунктах 3.2 та 3.3. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які затверджені Постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року, вказано, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, визначивши її як в процентному значенні у вигляді реальної процентної ставки (в процентах річних), так і в грошовому виразі. Згідно з наведеними актами цивільного законодавства, розмір процентів за користування кредитними коштами повинен визначатися в кредитному договорі у вигляді річної відсоткової ставки - в процентах річних, тобто, фіксованої незмінної ставки, яка показана в фіксованому грошовому виразі. Всупереч вищевказаним актам цивільного законодавства України, спірним кредитним договором передбачений інший порядок визначення розміру процентів, який суперечить актам законодавства. Відповідно до ч.4 ст. 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність» ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги», банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами, за винятком випадків, встановлених законом. Таким чином чинне законодавство України дозволяє у договорі про надання споживчого кредиту зазначати, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися, але виключно за згодою сторін. У відповідності до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку). Таким чином лише письмове повідомлення кредитодавцем позичальника має на меті його згоду на зміну процентної ставки. В Листі НБУ № 40-117/2093-6134 від 16.06.2007 року «Про окремі питання практичного застосування правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» вказано, що несправедливим є встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Отже, порядок розрахунку процентів за користування кредитом встановлений п. 3 частини № 1 та п. 1.4. частини № 2 Кредитного договору суперечить нормам чинного законодавства України, що регулюють спірні правовідносини сторін - ст. 1056-1 ЦК України, п. 4, п. 5 ст. 11, ч.1, ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ч.4 ст. 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги», пп. 3.3., п. 3.5. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» . Згідно з п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах. Зокрема несправедливою умовою договору вважається встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки. Крім того, що позичальник не має жодної можливості вплинути на формування ставки FIDR, він також обмежений і в способах отримання інформації про неї. Так п. 1.4.1.6 Частини № 2 кредитного договору зазначає, що протягом дії договору, позичальник може з'ясовувати суми нарахованих процентів, що належать до сплати, в приміщенні банку - філії або відділенні, в якому позичальником відкривався поточний рахунок. Таким чином, для того щоб сплатити проценти, позичальник повинен кожного разу з'ясовувати їх розмір у відділенні банку. Згідно з п. 3 ст. 1056-1, умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною. Згідно п. 3.5. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» вказано, що банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї зі сторін. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» - надання фізичній особі коштів на визначений строк під процент є фінансовою послугою. У відповідності до ч.1, ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» виконавець не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. П.1.3.2. Договору: (Позичальник зобовязаний) Забезпечити укладання, набрання чинності та надання Банку договорів страхування, укладених в страховій компанії погодженій Банком до співпраці та на весь строк дії цього Договору. Перелік погоджених відповідачем страхових компаній розміщується на сайті відповідача www.otpbank.com.ua. П.2.3.6. протягом дії договору без попередньої згоди банку не укладати інші правочини по отриманню нових кредитів. Пункт 1.4.1.5.1. кредитного договору встановлює, що в разі порушення позивачем умов визначених в пунктах 2.3.6, 2.3.7 кредитного договору (серед іншого) відповідач без погодження з позивачем має право підвищити фіксовану процентну ставку по кредиту на 4 відсотки. П.1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Абз. 2 ст. 6 Закону України «Про страхування» зазначає, що добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. Виходячи з цього положення Закону, оскільки страхування предмету іпотеки в спірних правовідносинах є добровільним, відповідач не має права жодним чином, в тому числі на підставі кредитного договору, обмежувати позивача у виборі страхової компанії.Відповідно до пункту 2 частини 5 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача. Таким чином, спірні положення кредитного договору, щодо заборони отримання інших кредитів, визначення та погодження страхової компанії порушують законне право позивача на звернення до будь-якої (обраної ним) страхової компанії та порушують діюче в Україні законодавство. П.4.1.1 договору, передбачено, що за порушення прийнятих на себе зобовязань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитом у визначений цим договором строк, Позичальник зобовязується сплатити Банку пеню в розмірі 1% від суми несвоєчасного виконання Боргових зобовязань за кожен день прострочки. Відповідно до ч.2 ст.551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових відносин», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно з ст. 3 цього закону, розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Крім того, при укладенні Договору відповідачем не враховані вимоги ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до яких (виконавець, виробник) не повинен включати в договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду позивача. Згідно п.5 ч.3 ст.18 даного Закону несправедливими є умови договорів про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання ним зобовязань за договором. Встановлення в договорі пені в розмірі 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин (ч. 1 ст. 1 ЦК України) та принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства України (п. 6 . ч. 1 ст. 3 ЦК України). Оскільки, кредитний договір є видом договором приєднання, умови якого розробляються банком і позичальник не впливає на зміст договору, банк, встановивши завищений розмір пені, порушив принцип добросовісності, розумності та справедливості, щодо споживача. Кредитний договір є консенсуальним, тобто, вважається укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх його суттєво-істотних умов, а не з моменту надання кредиту. Однак, в спірному договорі встановлено пеню лише у випадку прострочення позичальника. Стосовно можливого прострочення банку така відповідальність не встановлюється, що порушує принцип справедливості. Оскільки вартістю кредиту є відсотки, то, очевидно, що встановлення пені з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення порушує права Позичальника як споживача. Таким чином, положення п. 4.1.1. кредитного договору суперечать основним засадам цивільного законодавства, визначених ст. ст. 1, 3 Цивільного кодексу України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань». Підписання додаткових договорів № 1 від 16 квітня 2009 року, №2 від 14 жовтня 2009 року та №3 від 19 квітня 2010 року до кредитного договору ML-P00/015/2008 від 18.02.08 року стало наслідком не проведення переддоговірної роботи з позичальником і введенням його в оману та чисельного порушення норм чинного законодавства та прав Позичальника, як споживача кредитної послуги, з боку Відповідача. У відповідністю із Постановою правління НБУ від 6 серпня 2009 року N 461 «Про заходи щодо забезпечення погашення кредитів» були схваленні Рекомендації щодо роботи банків з позичальниками - фізичними особами, які мають заборгованість за споживчими кредитами та потрапили в скрутне фінансове становище (далі - Рекомендації), розроблені на підставі статей 7, 15 Закону України "Про Національний банк України" та статей 49, 55, 60 - 62, 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Судом встановлено, що при підписанні жодного з Додаткових договорів не виконано вимоги П.3.4. Рекомендації: У разі прийняття рішення про реструктуризацію та/або зміну валюти кредитної заборгованості позичальнику надається детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості усіх супутніх послуг, а також інших зобов'язань позичальника відповідно до «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Відповідач порушив вимоги п. 2. ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» й не повідомив Позичальника в письмовій формі про кредитні умови: наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення додаткового договору (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Скориставшись складним фінансовим становищем Відповідача і відсутністю у нього необхідних знань Відповідач ввів його в оману й замість того, щоб надати йому можливість погашати кредит на нових умовах, прийнятних як для Позичальника, так і для Банку, Відповідач невмотивовано, декілька разів підвищує відсоткову ставку по кредиту. Згідно ч. 2 п. 2. ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Договір іпотеки земельної ділянки № PML-P00/015/2008 був посвідчений 19 лютого 2008 року, реєстраційний № 386, приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3 Для укладення іпотечного договору, Позивачем були надані слідуючі документи: Державний акт на право приватної власності на землю серія ІІІ РВ №034485, від 25.05.02 року, Договір дарування від 07.05.02 року, висновок про експертну грошову оцінку земельної ділянки від 05.12.07 року, Свідоцтво про одруження, в тому числі і копії свідоцтв про народження дітей, неповнолітніх доньок: ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження . Судом встановлено, що під час укладання Іпотечного договору Позивачу, як іпотекодавцю не була розяснено зміст ст. 6 Закону Україно «Про іпотеку», а саме: якщо в іпотеку передається земельна ділянка, на якій розташовані будівлі (споруди), які належать іпотекодавцю на праві власності, така земельна ділянка підлягає передачі в іпотеку разом з будівлями (спорудами), які на ній розташовані. З матеріалів справи випливає, що Іпотекодавець повідомив Відповідача та нотаріуса про те, що на земельній ділянці, що передається в іпотеку, розташований житловий будинок в якому він проживає разом із своєю сімєю та надвірні будівлі. Документальним підтвердженням цього є Договір дарування від 07 травня 2002 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2107, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_7 у відповідності з п.1 Договору дарування ОСОБА_2 прийняв у дар жилий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,74 га, закріплену за Великоомелянською сільською радою, виділену для будівництва та обслуговування жилого будинку 0,25 га, для ведення особистого підсобного господарства 0,49 га. На Державному акті на право приватної власності на землю серія ІІІ РВ №034485, від 25.05.02 року на план схемі зовнішніх меж земельної ділянки схематично позначено житловий будинок та надвірні споруди, тож відповідач та нотаріус не могли не помітити їх наявності. При підписанні оспорюваного договору іпотеки нотаріус, який його посвідчував, перевіривши паспорти в яких містяться записи про наявність неповнолітніх дітей, до уваги вказаний факт не взяв. Таким чином були порушенні права та законні інтереси неповнолітніх ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 р. н. та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 р. н., які є дітьми Іпотекодавця. Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України, Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Відповідно до ст. 405 ЦК України, Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. У відповідності з ст. 156 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України, ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства", дитина має право користування відносно того приміщення, у якому вона проживає разом із власником, будучи членом родини власника. Таким чином, у випадку, якщо дитина проживає разом з батьками, а тим більше, якщо це місце є єдиним житлом, що є в дитини та де вона може проживати з дотриманням усіх встановлених законодавством санітарних норм, батьки без дозволу органу опіки та піклування не мають ніякого права укладати відносно нерухомого майна, де вони проживають разом з дитиною, будь яких угод, у т.ч. договорів іпотеки на дане житло. Позичальнику не було розяснено, що він порушує права своїх неповнолітніх дітей на користування житлом і що він не має права, без дозволу органу опіки та піклування, на укладання договору іпотеки, в забезпечення виконання зобовязань по кредитному договору перед Відповідачем. При цьому необхідного дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки земельної ділянки Відповідач та нотаріус від Позивача не вимагали, а Позивач, у звязку з відсутністю необхідних юридичних знань, не знав про цю обовязкову вимогу закону. Ст.203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Згідно п. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Так,ч. 1-3, 5,6 статті 203 ЦК, встановлено, що зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ч.2 ст. 177 СК, батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» визначає що,батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації. Згідно статті 18 Закону України «Про охорону дитинства»: Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сімї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобовязані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Крім того, відповідно до ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 02.06.2005 р. держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна. Згідно з пунктом 40 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року №20/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за №283/8882, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких договорів; батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від її майнових прав. Ст. 224 ЦК України передбачає, що угода укладена без дозволу органів опіки та піклування є нікчемною. Таким чином, Договір іпотеки земельної ділянки № PML-P00/015/2008 від 19 лютого 2008 року, реєстраційний № 386, приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу - ОСОБА_3 є нікчемним, оскільки при його укладені були порушенні права та законні інтереси неповнолітніх ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 р. н. та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 р. н., які є дітьми Іпотекодавця. Спірний Договір іпотеки був укладений без дозволу органів опіки та піклування й суперечить вимогам ст. 47, 51 Конституції України, ст. 203,405 ЦК України; ст. 177 Сімейного кодексу України, ч.3 ст.17, ст.ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», пункту 40 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» (затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року №20/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за №283/8882). що і є підставою для визнання його недійсним. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Додатковий договір №1 до договору іпотеки № РML Р00\015\2008 від 16.04.2009 року між ОСОБА_2 та АТ « ОТП Банк» (ЗАТ «ОТП Банк») посвідченого приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3, як похідний від основного зобовязання, є недійсним. На підставі викладеного та керуючись ст. 47, 51 Конституції України, ст. ст.1, 3, 4, 13, 15, 16, 203, 215, 216, 224, 230, 236, 257, 258, 405, 548, 627, 632, 651, 1056-1 Цивільного кодексу України, ст. ст. 3, 7, 177 Сімейного кодексу України; ст. 156 Житлового кодексу УРСР; ст.17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Законами України «Про страхування», «Про іпотеку», «Про банки та банківську діяльність», «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових відносин», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про захист прав споживачів», Постанови N 5 від 12.04.96 пленуму ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ, Постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року, Листом НБУ № 40-117/2093-6134 від 16.06.2007 року «Про окремі питання практичного застосування правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», Рекомендаціями НБУ № 461 від 06.08.2009 р., п.40 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», ст. ст. 10,11,59, 60, 88, 208, 213-215, 223, 294, 297 ЦПК України , суд ,- ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково. Визнати недійсними з моменту укладення п.3 ч.1; п.1.3.2. ч.2; пункти з 1.4. по 1.4.1.6. (включно) ч.2; п.2.3.46. ч.2; п.2.3.7. ч.2; п.4.1.1. ч.2 кредитного договору № ML Р00\015\2008 від 18\02\2008 року укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» (ЗАТ «ОТП Банк»). Визнати недійсними з моменту укладення додатковий договір №1 від 16 квітня 2009 року, додатковий договір №2 від 14 жовтня 2009 року, додатковий договір №3 від 19 квітня 2010 року до кредитного договору № ML Р00\015\2008 від 18\02\2008 року укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» (ЗАТ «ОТП Банк»). Визнати недійсним з моменту укладення договір іпотеки № РML Р00\015\2008 від 19 лютого 2008 року укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП БАНК» (ЗАТ «ОТП БАНК») посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3, реєстровий №386. Визнати недійсним з моменту укладення договір №1 до договору іпотеки № РML Р00\015\2008 від 16 квітня 2009 року укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП БАНК» (ЗАТ «ОТП БАНК») посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу ОСОБА_3, реєстровий №386. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Рівненської області через Рівненський міський суд шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя Рівненського міського суду: Сидорук Є. І. Повний текст рішення виготовлений 23 січня 2012 року. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21144759
  5. № 2-4936/11 РІШЕННЯ іменем України 21.11.2011 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді Сеніна В.Ю. при секретарі Распутній Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, - в с т а н о в и в: у серпні 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ПАТ «Державний ощадний банк України», третя особа – приватний нотаріус КМНО ОСОБА_3 про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначили, що 24.05.2007 між ОСОБА_1 (далі –позивач-1) та ВАТ «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є відповідач, було укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 1929, відповідно до умов якого відповідач надав йому кредит в розмірі 76000 доларів США з процентною ставкою за користування кредитом в розмірі 12,5% річних та кінцевим строком повернення кредиту 23.05.2017. В забезпечення виконання зобов’язань позивача-1 за кредитним договором, 24.05.2007 між відповідачем та ОСОБА_2 (далі –позивач-2) було укладено договір іпотеки № 921 за умовами якого вона передала відповідачу в іпотеку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 Посилаючись на те, що відповідачем порушено вимоги чинного законодавства, оскільки кредит було видано в іноземній валюті без наявності на те індивідуальної ліцензії, а умови кредитного договору є несправедливими, оскільки курс іноземної валюти підвищився, а отже значно зросла і сума боргу, а також на те, що договір іпотеки є несправедливим по відношенню до ОСОБА_2, оскільки при його укладанні останній не було надано необхідної, доступної та достовірної інформації щодо виконання його умов та передбачуваних наслідків, просять визнати недійсними кредитний договір, договір іпотеки та зобов’язати приватного нотаріуса КМНО ОСОБА_3 виключити з реєстру заборон запис про іпотеку, зазначену вище квартиру. В судовому засіданні представники позивачів –ОСОБА_4 та ОСОБА_5 позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити. Представник відповідача в судове засідання не з’явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Будучи присутнім в минулих судових засіданнях проти позову заперечував, посилаючись на наявні у справі письмові заперечення, просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Заслухавши пояснення представників та дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з таких підстав. В судовому засіданні встановлено, що 24.05.2007 між ОСОБА_1 та ВАТ «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є відповідач, було укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 1929, відповідно до умов якого відповідач надав позивачу-1 кредит в розмірі 76000 доларів США з процентною ставкою за користування кредитом в розмірі 12,5% річних та кінцевим строком повернення кредиту 23.05.2017. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(далі –Декрет КМУ). Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. При цьому згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 і 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу. Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету. Відповідно до п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21.08.2001 за №730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: - неторговельні операції з валютними цінностями; - операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; - ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; - залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; - залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; - інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України. З наведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті, а тому, враховуючи наявність у відповідача банківської ліцензії та письмового дозволу, його дії щодо видачі валютного кредиту є законними. Щодо вимог підпункту «в» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, на відсутність якої посилається позивач, то якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. За вказаних вище обставин та за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних вище операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку, а отже вимога про визнання кредитного договору є необґрунтованою та задоволенню не підлагає. Доводи позивачів про те, що ОСОБА_1 не міг передбачити зміну курсу валют, та те, що ця обставина є істотною, є такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, приписам чинного законодавства, а відтак не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки діючим законодавством не передбачений стабільний курс долару США до національної валюти –гривні. Стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплено. Таким чином, при укладенні кредитного договору в іноземній валюті та беручи на себе певні обов’язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США сторони за договором усвідомлювали, що курс національної валюти України до долару США не є незмінним, та те що зміна цього курсу можливо настане, а тому позивач-1 повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за кредитним договором. Щодо визнання недійсним договору іпотеки, суд зазначає наступне. Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі –Закон) у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) вирішено, що в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року № 1023-XII з наступними змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Пленум Верховного Суду України у п. 7 своєї постанови № 5 від 12.04.1996 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» зазначив, що вирішуючи справи про захист прав споживачів, суди мають виходити з того, що відповідно до ст. 4 Закону держава: забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів; надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг) та набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час вибору й використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб; гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я та життєдіяльності. Встановлений Законом перелік прав, якими користуються споживачі, не є вичерпним. Законодавчими актами і договорами, які не суперечать Закону, можуть бути передбачені й інші права споживачів та зобов'язання продавців, виготівників, виконавців. Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними. Пунктом 4 статті 1 Закону передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця). Як зазначив відповідач у своїх запереченнях, ОСОБА_1 особисто надав до банку всі документи щодо поручителя –ОСОБА_2, а отже остання була позбавлена можливості прийняття самостійного рішення під час вибору послуги. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що враховуючи похилий вік ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідач забезпечив їй можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг) та набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійного рішення при вирішенні питання щодо укладання договору іпотеки. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечним боргом є основне зобов’язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. Договір про іпотечний борг вказаним Законом визначено як цивільно-правову угоду, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Згідно з ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг виникає тільки при дотриманні сторонами договору про іпотечний борг умов, встановлених цим Законом. Статтею 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» передбачено, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Така інформація повинна бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити опис грошових зборів і витрат, пов’язаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов’язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов’язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов’язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. На момент розгляду справи відповідач не надав доказів того, що вказана інформація була письмово оприлюднена та надана позивачам. Інформація, яка повинна бути надана до моменту укладення однією з сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов’язковість її оприлюднення прямо передбачена законом (в даному випадку ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»). Частиною 1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Отже, за вказаних вище обставин суд вважає, що при укладанні договору іпотеки зазначені вище вимоги законодавства дотримано не було, а тому іпотечний договір слід визнати недійсним. Оскільки суд визнає недійсним іпотечний договір, то є обґрунтованою та підлягає задоволенню вимога про зобов’язання приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 виключити з реєстру заборон відомості про іпотеку. Судові витрати підлягають розподілу відповідно до ст. 88 ЦПК України. Керуючись ст. 99 Конституції України, Законом України "Про банки і банківську діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001, Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», постановою Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», ст.ст. 192, 203, 215, 524, 533, 1054 ЦК України та ст.ст. 57-60, 88, 212-215 ЦПК України, суд, - в и р і ш и в: позов задовольнити частково. Визнати недійсним іпотечний договір від 24 травня 2007 року № 921, укладений між Публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», в особі Шевченківського відділення № 5441, та ОСОБА_2. Зобов’язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 виключити з реєстру іпотеку та заборонити відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 у м. Києві. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»на користь ОСОБА_2 8 гривень 50 коп. судового збору та 37 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19928472
  6. Справа №2-3746-1/10 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2010 року Печерський районний суд м. Києва в складі: головуючого – судді : Вовк С.В., при секретарі : Горовій Н.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного комерційного банку «Трансбанк», третя особа ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, - ВСТАНОВИВ: У листопаді 2010 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогами до відповідача АКБ «Трансбанк», третьої особи ОСОБА_2, про визнання недійсним правочину, укладеного між ним та АКБ «Трансбанк», і оформленого кредитним договором № 29350709 від 17.09.2007 р.; визнання недійсним правочину, укладеного між ОСОБА_2 та АКБ «Трансбанк», і оформленого договором поруки № 29350709 від 17.09.2007 р.; визнання недійсним правочину, укладеного між ним та АКБ «Трансбанк», і оформленого кредитним договором № 41150809 від 16.07.2008 р. Позов ОСОБА_1 мотивує тим, що підписання оскаржуваних кредитних договорів стало наслідком чисельного порушення норм чинного законодавства та прав позичальника, як споживача кредитної послуги, з боку АКБ «Трансбанк», а саме: невиконання переддоговірної роботи з позичальником; зміст правочинів суперечать чисельним нормам законодавства України, текст якого складений відповідачем, носить положення, які погіршили стан позивача; умови договорів є несправедливими, оскільки встановлюють дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. У судовому засіданні представник позивача та одночасно третьої особи підтримала позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, просила їх задовольнити. Представник відповідача АКБ «Трансбанк» у судовому засіданні проти вимог позову заперечував, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, оскільки оскаржувані договори містять в собі розмір кредиту, умови його надання, строки повернення кредиту, порядок нарахування та сплату відсотків за користування кредитними коштами, тобто сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору, які є обов’язковими для договорів цього виду, і правові підстави визнавати їх недійсність відсутні. Вислухавши пояснення учасників судового процесу, оголосивши та дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного. Судом встановлено, що 17.09.2007 р. між АКБ «Трансбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 29350709, предметом якого стало надання позичальникові кредит у сумі 245 000,00 доларів США 00 центів на строк з 17.09.2007 р. по 16.09.2010 р., процентна ставка за користування кредитом становить 15 % річних (а. с. 13-17). Також 17.09.2007 р. між АКБ «Трансбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 29350709, відповідно до якого поручитель ОСОБА_2 зобов’язалася відповідати перед АКБ «Трансбанк» солідарно в повному обсязі за належне виконання боржником ОСОБА_1 усіх його зобов’язань за основним договором та додатковими угодами до нього, як існуючими на момент укладення договору, так і тими, що можуть бути укладені в майбутньому (а. с. 25-27). Крім того, 16.07.2008 р. між АКБ «Трансбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 41150809, згідно умов якого банк надав позичальнику відновлювальну кредитну лінію лімітом у сумі 878 000,00 доларів США в обмін на зобов’язання позичальника по поверненню кредиту і сплаті процентів згідно графіку погашення кредиту та процентів (додаток № 1 від 16.07.2008 р.), який є невід’ємною частиною цього договору, комісії, штрафу і пені в обумовлені даним договором терміни на умовах цільового використання, забезпеченості, строковості, платності, зворотності та інших умов, викладених в цьому договорі. Згідно умов цього договору, кредит надається на строк до 15.07.2011 р. включно, для споживчих потреб (а. с. 28-34). Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. За своєю правовою природою між сторонами укладені кредитні договори, відповідно до яких виникли цивільно-правові відносини. Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно положень ч. 1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Укладені кредитні договори є двосторонніми правочинами і вони укладені на загальних умовах, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що відповідає ч. ч. 1-6 ст. 203 ЦК України. Згідно ст. 203 ЦК України, загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1. зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6. правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. За правилом, передбаченим ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Також згідно положення ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Як на правову підставу задоволення свого позову, позивач посилається на положення Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки кредитні кошти за укладеними кредитними договорами надавалися для споживчих потреб, на правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем по справі поширюється Закон України «Про захист прав споживачів». Вказані вимоги до переддоговірної роботи з позичальником встановлені також положеннями Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою НБУ від 10.05.2007 р. № 168, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.05.2007 р. По кредитному договору № 29350709 від 17.09.2007 р. відповідач надав суду копію письмового повідомлення позивача відповідачем про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яке підписано позивачем 03.09.2007 р. Стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» містить в собі перелік кредитних умов, які обов’язково повинно містити в собі письмове повідомлення споживача кредитодавцем перед укладанням договору про надання споживчого кредиту і не надає право останньому самостійно вибирати, про які кредитні умови попереджати споживача, а про які ні. Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов’язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов’язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Надана суду копія письмового повідомлення позивача відповідачем про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту вимогам ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не відповідає, оскільки не містить в собі наявних форм кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов’язанням споживача, орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуги з оформлення договору про надання кредиту, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги, можливість дострокового повернення кредиту та його умови, податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію. По кредитному договору № 41150809 від 16.07.2008 р. відповідач надав суду копію заяви позивача, про те, що він ознайомлений з ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та отримав оригінал кредитного договору. Вищезазначена заява позивача не є письмовим повідомленням споживача кредитодавцем про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту у розумінні ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і не є підтвердженням виконання відповідачем вищезазначеним вимог Закону. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). З пояснень сторін та матеріалів справи вбачається, що така інформація позивачу до укладення ним спірних договорів не надавалась, примірник кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. позивач отримав лише в день укладення договору, про що свідчить заява позивача від 16.07.2008 р., та не мав змоги належним чином ознайомитись з його умовами. Представник відповідача хоча і заперечував проти такого, але не подав жодних доказів на підтвердження того, що позивач був ознайомлений з положеннями кредитних договорів до моменту їх укладання та отримав інформацію згідно вимог вищевказаних нормативних актів. Крім того, відповідач не надав суду жодних доказів того, що позивач отримав оригінал кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р. Таким чином, в порушення вказаних норм, відповідачем не була надана позивачу інформація про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту по спірним кредитним договорам, яка була необхідна позивачу, як споживачу, для прийняття ним виваженого та обґрунтованого рішення, що призвело до порушення його прав як споживача фінансових послуг. Відповідно до ч. 6 п. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», нечесною підприємницькою практикою вважається підприємницька практика, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Згідно з ч. 6 п. 5 ст. 19 цього Закону, правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Згідно з п. 4 ст. 11 «Закону України про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов’язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця. Пунктом 3.1 Постанови НБУ № 168 визначено, що банки зобов’язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Крім того, як зазначено у п. 3.3 Постанови НБУ № 168, банки зобов’язані у кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов’язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. По кредитному договору № 29350709 від 17.09.2007 р. відповідач не надав суду доказів того, що спірний договір містить в собі детальний розпис загальної вартості кредиту або між сторонами було укладено додаток до спірного договору, який містить детальний розпис загальної вартості кредиту та графік погашення заборгованості. Жодних посилань на будь-які додатки, які б були невід’ємною частиною кредитного договору, останній не містить. По кредитному договору № 41150809 від 16.07.2008 р. відповідач також не надав суду підтвердження виконанням ним вимог п. п. 8.1.3 спірного договору, а саме, надати позичальнику детальний розпис сукупної вартості кредиту та оформити його додатком № 2 до цього договору, який є його невід’ємною частиною. Стосовно Додатку № 1 до спірного кредитного договору (графік погашення кредиту та процентів), слід зазначити наступне: Згідно з довідки відповідача, копія якої міститься в матеріалах справи, позивач за спірним кредитним договором отримав 576500 доларів США (а. с. 41). Відсотки за графіком погашення заборгованості нараховані саме на суму, яку отримав позивач, тобто на 576500 доларів США, але в останній місяць погашення заборгованості, 15.07.2011 р., позивач повинен сплатити 878000 доларів США, незалежно від того яку суму він дійсно отримав за кредитним договором (а. с. 36). Представник відповідача не зміг пояснити суду чому, відповідно до графіку погашення заборгованості, позивач повинен сплатити відповідачу 878000 доларів США, якщо він отримав від останнього тільки 576500 доларів США. Таким чином, суд вважає, що в даному графіку міститься прихований дохід відповідача, а оскільки Додаток № 1 є невід’ємною частиною кредитного договору, то це також є оманою позивача з боку відповідача. Крім того, умови кредитного договору щодо його строковості, платності, зворотності не містять в собі врахування, яку саме суму кредиту дійсно отримав позивач і яку він повинен повернути відповідачу. Разом з тим, відповідно до п. 1.3 Постанови, банки зобов’язані забезпечувати виконання Правил, затверджених Постановою НБУ № 168. Таким чином, суд приходить до висновку, що кредитні договори № 29350709 від 17.09.2007 р. та № 41150809 від 16.07.2008 р. не містять обов’язкових умов договору, передбачених ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Постановою НБУ №168, так як не містять в собі детального розпису сукупної вартості кредиту, графіку погашення заборгованості та загальну суму, яку позивач має сплачувати щомісяця. Відповідно до абз. , 6, 16 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими, зокрема, є умови договору: - становлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; - надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; - встановлення обов’язку споживача виконати всі зобов’язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх. Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Суд погоджується з доводами позивача щодо несправедливості, а отже і недійсності п.п. 7.1.4, 8.1.4, 9.2.10, 9.2.11, п.1.3, 7.2, 12.2, 12.3 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р., оскільки ці умови обмежують права споживача, зокрема: П.1.3 надає право відповідачу відкликати своє зобов’язання за цим договором в будь-який час з будь-яких підстав. При цьому суд зазначає, що право відкликати згоду на укладання кредитного договору в силу п. 6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є виключно у споживача та у встановлений цим Законом термін. П.12.3 встановлює, що одностороннє розірвання кредитного договору позичальником не допускається, при цьому п.12.2. встановлює право відповідача розірвати договір в односторонньому порядку при настанні будь-яких умов, зазначених у пунктах 12.1.2, 12.1.3 договору, тобто з будь-яких підстав, оскільки, як зазначено нижче, права відповідача на вимогу дострокового повернення кредиту, а відповідно і право відповідача на одностороннє розірвання договору у разі порушення Позичальником цих умов, значно розширене, що суперечить ч. 10. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». П.9.2.10 встановлює дискримінаційні вимоги для відповідача щодо зміни відсоткової ставки, тобто не надає права позивачу відмовитись від згоди на зміну відсоткової ставки в редакції відповідача, оскільки при відмові позивача від зміни, відповідач набуває право вимоги дострокового повернення кредиту та нарахованих процентів, комісій, тобто застосування відповідачем п.7.1.4 ст. 7 та п.п.12.1.2, 12.2 цього договору. Визнання недійсними вищезазначених умов договору зумовлює зміну інших умов договору, зокрема: п.п.8.1.2, 8.2.1, 9.2.6, 12.1.2 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р. Також суд погоджується з доводами позивача щодо несправедливості, а отже недійсності п.1.3, п.п. а). п. 4.1, 6.1.6, 6.1.10, 8.2.10, 11.2, 11.3 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р., оскільки ці умови обмежують права споживача, зокрема: П.1.3 надає право відповідачу відкликати своє зобов’язання за цим договором в будь-який час з будь-яких підстав, що є порушенням вимог Закону, як зазначається вище. П.п. а). п.4.1 умов договору, встановлює обмеження стосовно вільного обрання страхової компанії для виконання умов договору, що свідчить про порушення банком Закону України «Про страхування» та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». П.П. 8.2.10 встановлює дискримінаційні вимоги для відповідача щодо зміни відсоткової ставки. Відповідно до п.11.3 умов договору, позичальнику забороняється розірвати кредитний договір в односторонньому порядку, при цьому п.11.2 договору надає право Відповідачу розірвати договір в односторонньому порядку при настанні будь-якої з умов, зазначених у п.11.1.2-11.1.3 договору. П.6.1.6 фактично надає право відповідачу вимагати дострокового погашення заборгованості в будь-який час та з будь-яких підстав, тобто встановлює жорстокі обов’язки споживача, тоді як відповідач не несе жодної відповідальності за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків за цим договором. Визнання недійсними вищезазначених умов договору зумовлює зміну інших умов договору, зокрема: п.п 4.4, 6.1.2, 7.1.3, 7.1.6, 8.2.7, 11.1.2, 11.4 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. Крім того, стосовно змісту ст. 6 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р та ст. 7 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р., судом встановлено, що їх положення не відповідають вимогам ч. 10. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якою передбачено наступне: якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та / або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту». Всупереч Закону України «Про захист прав споживачів», в ст. 6 та ст. 7 кредитних договорів значно розширені права відповідача на вимогу дострокового повернення кредиту у разі порушення позичальником умов вищезазначених кредитних договорів. Так, у ст. 6 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. перелік прав відповідача на вимогу дострокового повернення кредитів доповнено, зокрема, наступним: - якщо позичальник ухиляється від надання забезпечення (р.4), що передбачено цим договором, у випадку втрати забезпечення або виникнення такої загрози; - у випадку ненадання документів, зазначених у п.8.2.5 цього Договору, протягом 10 робочих днів з дати пред’явлення вимоги кредитора про їх надання; - при невиконанні або неналежному виконанні позичальником будь-якого з зобов’язань, передбачених цим договором, договорами забезпечення або іншими договорами, укладеними між кредитором та позичальником; - у випадку невиконання умов страхування предмету забезпечення, передбачених р.4 цього договору; - в інших випадках, передбачених чинним законодавством України або цим договором. У ст. 7 кредитного договору № 29350709 від 17.09.2007 р. перелік прав відповідача на вимогу дострокового повернення кредитів доповнено, зокрема, наступним: - при відсутності у позичальника коштів для погашення платежу за цим договором і відсутності перспектив їх надходження; - у випадку ненадання документів, зазначених у п.9.2.5 цього договору, протягом 10 робочих днів з дати пред’явлення вимоги кредитора про їх надання; - в інших випадках, передбачених чинним законодавством України або цим договором. Аналізуючи зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом прав, що наданий кредитним договором позичальнику і які фактично не окреслені в тексті договору, суд приходить до висновку, що банком в кредитному договорі передбачені підстави для набуття вимоги щодо повного погашення кредиту до настання кінцевого строку його погашення (фактично - дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку), в будь-який час та з будь-яких підстав, навіть якщо порушення умов кредитного договору з боку споживача не є істотним і суттєвими та не впливають на основні права банку і не завдають йому збитків, той час як споживачу договір такого права не надає взагалі, а отже є очевидним дисбаланс сторін договору, а самі умови договору по відношенню до споживача є дискримінаційними. Слід також зазначити, що згідно п. 3.6. Постанови НБУ № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Проте судом встановлено, що кредитний договір № 29350709 від 17.09.2007 р. передбачає умову, яка прямо суперечить вимогам вказаного пункту постанови НБУ, оскільки п. 9.2.12 кредитного договору передбачено зобов’язання позичальника сплатити комісію за відкриття рахунку по обліку заборгованості позичальника в розмірі 2474,50 грн. на рахунок № 36008501300692.980 в день укладання цього договору, тобто сплати винагороди банку за дії, які банк здійснює на власну користь. Теж саме стосується і п.8.2.14 кредитного договору № 41150809 від 16.07.2008 р. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» - відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно- правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком. Відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов’язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач. Кредитні договори № 29350709 від 17.09.2007 р та № 41150809 від 16.07.2008 р., через значну кількість несправедливих умов, порушують принцип рівності сторін договорів на шкоду позивача. Також невідповідність положень вищезазначених кредитних договорів законодавству України є підставою недійсності правочину згідно з вимогами ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Крім того, вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюванного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Позивач не заявляв в своєму позові про застосування наслідків недійсності правочину, але відповідач не позбавлений права звернутися до суду з самостійною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину. Відповідно до ст. 236 ЦК України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, враховуючи вищевикладені висновки щодо недійсності правочинів, які оформлені кредитними договорами № 29350709 від 17.09.2007 року та № 41150809 від 16.07.2008 р., останні є такими з моменту їх вчинення. Позов в частині визнання недійсним правочину, який оформлений договором поруки № 29350709 від 17.09.2007 р., є також обґрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного: Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України, недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. За таких обставин, приймаючи до уваги недійсність правочину, який оформлений кредитним договором № 29350709 від 17.09.2007 року, в забезпечення виконання позивачем обов’язків за яким було укладено договір поруки № 29350709 від 17.09.2007 р., останній підлягає визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України. З огляду на викладене, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. На підставі ст. 88 ЦПК України, підлягають присудженню понесені та документально підтверджені судові витрати позивача, а саме 37,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. На підставі ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 88, 169, 209, 212-215 ЦПК України, суд,- ВИРІШИВ: Позовну заяву ОСОБА_1 до акціонерного комерційного банку «Трансбанк», третя особа ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними – задовольнити. Визнати правочин, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним банком «Трансбанк» і оформлений кредитним договором №29350709 від 17.09.2007 року – недійсним. Визнати правочин, укладений між ОСОБА_2 та акціонерним комерційним банком «Трансбанк» і оформлений договором поруки №29350709 від 17.09.2007 року – недійсним. Визнати правочин, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним банком «Трансбанк» і оформлений кредитним договором №41150809 від 16.07.2008 року – недійсним. За правилами визначеними ст. 88 ЦПК України стягнути із акціонерного комерційного банку «Трансбанк» на користь ОСОБА_1 витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 37 грн. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається апеляційному суду м. Києва через Печерський районний суд м. Києва. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13226599
  7. Справа № 2 – 327 / 2010 року РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2010 року Чемеровецький районний суд Хмельницької області В складі: головуючого-судді - Назарчука Р.В. при секретарі - Ніколаєвій Л.М. представників - Кисіль Ю.В., ОСОБА_2, ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Чемерівці цивільну справу за позовами Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», ОСОБА_5, третя особа без заявлення самостійних вимог – приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Новченков І.В. про визнання недійсними кредитних договорів та договорів застави, зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», третя особа без заявлення самостійних вимог – приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу Новченков І.В. про захист прав споживача,- в с т а н о в и в : Позивач ПАТ "Універсал Банк" 21.05.2010р. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за укладеним ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 кредитним договором №CL21427 від 29.02.2008р. в сумі 324112,21грн. ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 25.02.2010р. звернувся до суду з позовом до ПАТ "Універсал Банк" про визнання недійсним укладеного ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 кредитного договору № CL21427 від 29.02.2008р. Ухвалою Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 09.06.2010р. позов ПАТ "Універсал Банк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та позов ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 до ПАТ "Універсал Банк" про визнання кредитного договору недійсним об’єднано в одне провадження. 25.06.2010р. ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 звернувся до суду з уточненим позовом до ПАТ "Універсал Банк", ОСОБА_5, третьої особи без самостійних вимог приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Новченкова І.В. про визнання недійсними укладеного ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 кредитного договору №CL21427 від 29.02.2008р., укладеного ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 кредитного договору №CL52689 від 20.06.2008р., укладеного ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 договору застави транспортного засобу №CL21427 від 29.02.2008р., укладеного ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 договору застави транспортного засобу №CL25689 від 20.06.2008р., зобов’язання ПАТ "Універсал Банк" прийняти від ОСОБА_4 118504,57грн. з розстрочкою платежів на 60 місяців, з місячним платежем 1975,08грн. До початку розгляду справи по суті 04.08.2010р. ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_4, ПАТ "Універсал Банк", третьої особи без самостійних вимог приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Новченкова І.В. про захист прав споживача шляхом задоволення позову ОСОБА_4, відмови в задоволенні позову ПАТ "Універсал Банк", зобов’язання ПАТ "Універсал Банк" повернути ОСОБА_5 все одержане на виконання укладеного ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 кредитного договору №CL52689 від 20.06.2008р. з розстрочкою платежів на 60 місяців, з місячним платежем 1/60 суми, яка підлягає поверненню. В судовому засіданні 06.10.2010р. представник ОСОБА_5 ОСОБА_3 зменшив розмір позовних вимог зустрічного позову і просить суд визнати недійсними кредитні договори №CL21427 від 29.02.2008р. і №CL52689 від 20.06.2008р., договори застави №CL21427 від 29.02.2008р. і №CL25689 від 20.06.2008р., зобов’язати ПАТ "Універсал Банк" прийняти від ОСОБА_5 24379,53грн. з розстрочкою платежів на 60 місяців, з місячним платежем 406,33грн. Третя особа приватний нотаріус Новченков І.В. в судове засідання не з'явився, однак до початку розгляду справи по суті подав суду клопотання про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги не визнає, оскільки договори застави посвідчено правомірно. Представник ПАТ "Універсал Банк" Кисіль Ю.В. у судовому засіданні підтримав вимоги викладені у позовній заяві ПАТ "Універсал Банк", наполягав на їх задоволенні, з підстав зазначених у позові, проти позову ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 і зустрічного позову ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 заперечив та пояснив, що зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 не підлягає прийняттю до спільного розгляду з первісним позовом, оскільки поданий в порушення ч.1 ст. 123 ЦПК України після початку судового розгляду справи, в силу ст.ст. 73, 202-214, 371, 509-545, 626-637, 1046-1057 ЦК України, ст.ст. 65, 73 СК України, ч.8 ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження" допускається укладання кредитних договорів одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, зобов’язання по таким договорам не створюють жодних правових наслідків для того з подружжя з ким кредитний договір не укладався оскільки валютні цінності одержанні за ними є особистою приватною власністю того з подружжя хто підписував кредитний договір, кредитні договори укладені ВАТ "Універсал Банк" з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 містять усі істотні умови передбаченні ст.ст. 207, 628, 638 ЦК України, ч.4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", в силу ст.ст. 6, 13, 625, 627, 629, 1046, 1054 ЦК України ВАТ "Універсал Банк" не мав жодних переваг перед споживачами ОСОБА_4 і ОСОБА_5 за підписаними з ними кредитними договорами, положення ст.ст. 1, 15 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" не мають жодного відношення до підстав недійсності кредитних договорів, згідно положень п."г" ч.4 ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ч.2 ст. 192, ч.3 ст. 533, ст. 1049 ЦК України, ст. 2, п.3 ч.1, п.1 ч.2 ст. 47, ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пп. 2.1, 2.3, 5.3 "Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій" затвердженого Постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001р., п.1.5 "Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу" затвердженого Постановою Правління НБУ №483 від 14.10.2004р., п.3 "Інструкції про касові операції в банках України" затвердженої Постановою Правління НБУ №337 від 14.08.2003р., пп. 7, 13 "Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах" затвердженої Постановою Правління НБУ №492 від 12.07.2003р. ВАТ "Універсал банк" правомірно укладав кредитні договори з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в іноземній валюті та видавав у ній кредити, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 повертати кредити зобов’язані у тій смій валюті, іноземна валюта є законним засобом платежу на території України. Представник ОСОБА_4 ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримав вимоги викладені у своїй позовній заяві в інтересах ОСОБА_4, наполягає на їх задоволенні, з підстав зазначених у позові, позов ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 визнав з підстав зазначених у ньому, проти позову ПАТ "Універсал Банк" заперечив та пояснив, що виходячи з ч.1 ст.215 ЦК України кредитні договори укладені ВАТ "Універсал Банк" з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 є недійсними, оскільки їх зміст суперечить Конституції України, Цивільному, Господарському та Сімейному кодексам України, Законам України "Про захист прав споживачів", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", "Про банки і банківську діяльність", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", особи, які вчиняли правочини від імені ВАТ не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності, просить суд застосувати вимоги ч.1 ст. 216 ЦК України з наданням розстрочки виконання на 60 місяців. Представник ОСОБА_5 ОСОБА_3 у судовому засіданні підтримав вимоги викладені у своїй зустрічній позовній заяві в інтересах ОСОБА_5, наполягав на їх задоволенні, з підстав зазначених у позові, позов ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 визнав з підстав зазначених у ньому, проти позову ПАТ "Універсал Банк" заперечив, надав пояснення аналогічні поясненням ОСОБА_2, а також зазначив, що в даний час жодних договірних відносин ОСОБА_5 і ОСОБА_4 не мають з ПАТ "Універсал банк", оскільки юридична особа ВАТ "Універсал Банк" припинилася і не відбулося її заміни на ПАТ "Універсал Банк" в договірних відносинах з ОСОБА_5, ОСОБА_4 Заслухавши пояснення представників ПАТ "Універсал Банк", ОСОБА_4, ОСОБА_5, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку що в задоволені позову ПАТ "Універсал Банк" слід відмовити, позов ОСОБА_4 і позов ОСОБА_5 підлягають задоволенню частково з наступних підстав. Судом встановлено, що ВАТ "Універсал Банк" було резидентом України, з 20.01.1994р. по 06.07.2009р. (20.01.1994-08.10.1997рр. АБ "Оазис" (м. Тернопіль), 09.10.1997-29.04.2001рр. АБ "Євроцентр" (м. Львів), 30.04.2001-26.08.2007рр. ВАТ "Банк Універсальний" (м. Львів), 27.08.2007-06.03.2008рр. ВАТ "Універсал Банк" (м. Львів), 07.03.2008-06.07.2009рр. ВАТ "Універсал Банк" (м. Київ). З 08.07.2009р. розпочало свою діяльність ПАТ "Універсал Банк" (м. Київ). ПАТ "Універсал Банк" є резидентом України. Також це доведено: свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А01 №479981 від 08.07.2009р., Статутом ПАТ "Універсал Банк" (нова редакція) від 07.07.2009р., Статутом ВАТ "Універсал Банк" (нова редакція) від 21.11.2008р., Змінами до Статуту ВАТ "Універсал Банк" від 07.03.2008р., Змінами до Статуту ВАТ "Банк Універсальний" від 09.11.2007р. ОСОБА_4, ОСОБА_5 є резидентами України, що стверджується довідкою про присвоєння ідентифікаційного коду НОМЕР_1 від 20.10.2000р. і карткою фізичної особи – платника податків НОМЕР_2 від 24.02.2003р. ОСОБА_4 і ОСОБА_5 є подружжя – чоловіком і дружиною, щостверджується свідоцтвом про укладання шлюбу серії НОМЕР_3 від 02.12.1979р., паспортом серії НОМЕР_4 від 18.12.1999р., паспортом серії НОМЕР_5 від 27.11.1996р. 29.02.2008р. між ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 укладено у письмовій формі кредитний договір №CL21427 про надання ОСОБА_4 кредитних коштів в іноземній валюті в сумі 37413,59 доларів США на придбання автомобіля TOYOTA Camry за договором купівлі-продажу автомобіля №GM-1-05.02.2008 від 05.02.2008р., укладеного з ТОВ "Грант Мотор", погашення заборгованості ОСОБА_4 перед страховою компанією по сплаті страхової премії за Комплексним договором добровільного страхування транспортного засобу (КАСКО), водія та пасажирів від нещасних випадків (НВ) №06/02-029295 від 29.02.2008р. укладеного між ОСОБА_4 і ЗАТ УСК "Княжа", погашення заборгованості ОСОБА_4 перед ВАТ "Універсал Банк" щодо сплати винагороди за ініціювання кредиту за цим договором, повернення ОСОБА_4 ВАТ "Універсал Банк" на протязі 96 місяців цього кредиту та процентів в розмірі 12,75% річних на день укладання і 38,25% річних в разі прострочення платежу. 29.02.2008р. між ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 укладено договір застави транспортного засобу №CL21427 посвідчений приватним нотаріусом Новчинковим І.В. про заставу ОСОБА_4 транспортного засобу належного на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 виданого 26.2008р. 2-м МРВ ДАІ м. Городок УМВС України в Хмельницькій області вартістю 198300 грн. з метою забезпечення зобов’язань за кредитним договором №CL21427. За наполяганням ВАТ "Універсал Банк" дружина ОСОБА_4 ОСОБА_5 надала письмову згоду на цю заставу їх спільної сумісної власності подружжя. Також це доведено цими договором, заявою ОСОБА_5 від 29.02.2008р. 20.06.2008р. між ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 укладено у письмовій формі кредитний договір №CL52689 про надання ОСОБА_5 кредитних коштів в іноземній валюті в сумі 13188,52 доларів США на придбання автомобіля CHEVROLET AVEO SF69Y за договором купівлі-продажу автомобіля №18356 від 17.06.2008р., укладеного з ТзОВ "УКРАВТОЗАЗСЕРВІС", погашення заборгованості ОСОБА_5 перед страховою компанією по сплаті страхової премії за Договором добровільного страхування транспортного засобу №06/02-032235 від 21.06.2008р. укладеного між ОСОБА_5 і ЗАТ УСК "Княжа", погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ВАТ "Універсал Банк" щодо сплати винагороди за ініціювання кредиту за цим договором, повернення ОСОБА_5 ВАТ "Універсал Банк" на протязі 96 місяців цього кредиту та процентів в розмірі 15% річних на день укладання і 45% річних в разі прострочення платежу. Також це доведено цим договором. 20.06.2008р. між ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 укладено договір застави транспортного засобу №CL25689 посвідчений приватним нотаріусом Новчинковим І.В. про заставу ОСОБА_5 транспортного засобу належного на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_7 виданого 18.06.2008р. 2-м МРВ ДАІ м. Городок УМВС України в Хмельницькій області вартістю 65000грн. з метою забезпечення зобов’язань за кредитним договором № CL52689. За наполяганням ВАТ "Універсал Банк" чоловік ОСОБА_5 ОСОБА_4 надав письмову згоду на цю заставу їх спільної сумісної власності подружжя. Також це доведено цими договором, заявою ОСОБА_4 від 18.07.2008р. ВАТ "Універсал Банк" і ПАТ "Універсал Банк" письмово не повідомляли ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про зміну кредитора по кредитних договорах №№CL21427 і CL52689. ОСОБА_5 не давала згоди (усної чи письмової) на укладання кредитного договору №CL21427. ОСОБА_4 не надавав згоди (усної чи письмової) на укладання кредитного договору №CL52689. У ОСОБА_4 і ОСОБА_5 крім їх заробітних плат інших джерел доходів немає. Укладаючи кредитний договір №CL21427 ВАТ "Універсал Банк" знав, що сім’я ОСОБА_5 має борг перед ЗАТ КБ "Надра" в розмірі 148000грн., також укладаючи кредитний договір №CL52689 ВАТ "Універсал Банк" знав, що сім’я ОСОБА_5 має борги перед ЗАТ КБ "Надра" в розмірі 148000грн. і перед ВАТ "Універсал Банк" в розмірі 37413,59 доларів США. Кошти надані ВАТ "Універсал Банк" сім’ї ОСОБА_5 на виконання кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 є споживчими кредитами. Також це доведено цими договорами, анкетою-заявою на отримання кредиту від 06.02.2008р., про що в судовому засіданні не заперечував представник ПАТ «Універсал Банк» Кисіль Ю.В. Перед укладання кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 ВАТ "Універсал Банк" не повідомляв (усно чи письмово) ОСОБА_4 і ОСОБА_5 відповідно про наявні форми кредитування які банк проводить з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов’язаннями споживача, орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов’язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо), податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, що визнав в судовому засіданні представник ПАТ «Універсал Банк» Кисіль Ю.В. ВАТ "Універсал Банк" вказав ОСОБА_4 і ОСОБА_5 страхову компанію, в якій вони зобов’язані застрахувати предмети застави та визначив як обов’язкову умову договорів страхування предметів застави, щоб вигодонабувачем був лише ВАТ "Універсал Банк". ВАТ "Універсал Банк", ОСОБА_4, ОСОБА_5 на момент укладання оспорюваних кредитних договорів не мали індивідуальних ліцензій на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі і на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно ч.5 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Представник ПАТ "Універсал Банк" Кисіль Ю.В. пояснив, що ВАТ "Універсал Банк" перед наданням кредитів крім анкет-заяв на отримання кредитів інших відомостей про кредитоспроможність ОСОБА_4 і ОСОБА_5 від них не вимагав. Надати пояснення за рахунок яких доходів чи майна ОСОБА_4 і ОСОБА_5 ВАТ "Універсал Банк" розраховував одержати надані їм позики та процентів від суми позик представник ПАТ "Універсал Банк" Кисіль Ю.В. не зміг. Пояснення представника ПАТ "Універсал Банк" Кисіля Ю.В. про те, що такої заяви достатньо для з’ясування кредитоспроможності ОСОБА_4 і ОСОБА_5 суд оцінює критично і вважає, що ВАТ "Універсал Банк" надаючи кредити за кредитними договорами №№CL21427 і CL52689 не додержався основних принципів кредитування – не перевірив кредитоспроможність позичальників. Згідно ч.3 ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку як обов’язкову умову надання банківських послуг. Представник ПАТ "Універсал Банк" Кисіль Ю.В. пояснив, що зміст, умови кредитних договорів підписаних ВАТ "Універсал Банк" з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 є типовим. Як видно з пп. 3.1.2 і 7.2.6 кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 ВАТ "Універсал Банк" зобов’язав ОСОБА_4 і ОСОБА_5 відповідно на всю суму отриманих кредитів в іноземній валюті здійснити купівлю у ВАТ "Універсал Банк" гривні та зарахувати їх в повному обсязі на свої поточні рахунки відповідно відкриті у ВАТ "Універсал Банк". Як видно з п. 3.3 кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 ВАТ "Універсал Банк" зобов’язав ОСОБА_4 і ОСОБА_5 відповідно застрахувати за їх відповідно рахунок належні їм автомобілі на користь ВАТ "Універсал Банк" в акредитованій ВАТ "Універсал Банк" страховій компанії, при настанні дати закінчення цих договорів страхування здійснювати подальше щорічне страхування (повне КАСКО) в акредитованій ВАТ "Універсал Банк" страховій компанії на користь ВАТ "Універсал Банк". Згідно п. 4.1 кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 ВАТ "Універсал Банк" зобов’язав ОСОБА_4 і ОСОБА_5 відповідно сплатити йому винагороду за ініціювання ним надання кредитів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 відповідно розміром 561,2 доларів США (рядок 2 додатку 1 до кредитного договору №CL21427) і 395,66 доларів США (рядок 2 додатку 1 до кредитного договору №CL52689). Суд вважає, що ВАТ "Універсал Банк" як умову надання кредитів вимагав від ОСОБА_4 і ОСОБА_5 придбати в нього товар (гривні), послуги (пропозиція надати кредит) і пов’язаної з ВАТ "Універсал банк" особи (страхової компанії) послугу (страхування). Згідно п.1 ч.2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" перед укладання договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 2) в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов’язаннями споживача; 3) и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування,може одержати докладнішу інформацію, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" 1. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. 2. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. ВАТ "Універсал Банк" підпункти 2в, 2д, 2и, 2і п.1 ч.2 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" не виконав при наданні кредитів за кредитними договорами №№CL21427 і CL52689. З урахуванням цього і п.4.1 кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 суд погоджується з доводами представників ОСОБА_4 і ОСОБА_5 ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про те, що кредитні договори №№CL21427 і CL52689 на умовах зазначених в них були нав’язані ВАТ "Універсал Банк" ОСОБА_4 і ОСОБА_5 відповідно і останні не могли здійснити свідомий вибір і вважає, що ВАТ "Універсал Банк" займався нечесною підприємницькою практикою ввівши споживачів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в оману. Згідно п.1 ч.6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Згідно ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Виходячи з цієї норми закону гроші одержані ОСОБА_4 і ОСОБА_5 за кредитними договорами №№CL21427 і CL52689 від ВАТ "Універсал Банк" є спільною сумісною власністю подружжя. Суд відхиляє твердження представника ПАТ "Універсал Банк" про те, що ці гроші є особистою приватною власністю кожного з подружжя ОСОБА_5, як необґрунтовані, такі, що спростовуються його-ж доводами про те, що надані ОСОБА_5 кредити повинні повертатися за рахунок заробітної плати кожного з них, яка є їх спільною сумісною власністю подружжя, спростовуються позицією ВАТ "Універсал Банк" при укладанні договорів застави транспортних засобів №№ CL21427 і CL25689, нотаріально засвідченими заявами кожного з подружжя ОСОБА_5 про згоду на надання в заставу спільної сумісної власності подружжя (автомобілів) і суперечать ст.ст. 57, 60, 61 СК України. Згідно ст. 65 СК України 1. Дружина, чоловік розпоряджається майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. 2. При укладанні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Згідно до ч.1 ст.31 ЦК України правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Суд вважає, що грошові кошти в сумі 37413,59 доларів США і 13188,52 доларів США виходять за межі дрібних побутових, є цінним майном та відповідно ч. 4 ст. 65 СК України їх отримання кожним із подружжя створює обов’язки для другого із подружжя. ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 при укладанні кредитного договору №CL21427, ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 при укладанні кредитного договору №CL52689 не виконали ч.3 ст. 65 СК України, оскільки не одержали письмової згоди на укладання цих договорів від другого з подружжя. Згідно ч.1 ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Згідно ч.3.3 ст. 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів. Згідно ст. 35 Закону України "Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів. Згідно ст. 192 ЦК України 1. Законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. 2. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно ч.1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Згідно ст. 524 ЦК України 1. Зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. 2. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Згідно ст. 533 ЦК України 1. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. 2. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. 3. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно ч.3 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надавати фінансові кредити за рахунок залучених кошів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа. Згідно ст. 14 ГК України ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Аналогічні положення містяться в ст. 1 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Згідно ч.2 ст. 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівництві здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах. Згідно ст. 19 Закону України "Про банки та банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Згідно чч.1, 2, пп. в, г ч.4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" 1. Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. 2. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. 4. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Оскільки на теперішній час обмеження щодо термінів і сум надання та одержання кредитів в іноземній валюті законодавством не встановлені, суд вважає, що отримання індивідуальної ліцензії є необхідною умовою для правомірності видачі та одержання кредиту незалежно від суми грошових коштів, які надаються банком, та строку їх повернення позичальником. ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 при укладанні кредитного договору №CL21427, ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 при укладанні кредитного договору №CL52689 проігнорували ці норми Основного та інших законів. Наданий ПАТ "Універсал Банк" до матеріалів справи дозвіл №92-1 від 07.12.2007р. Національного банку України (додаток), як доказ наявності у ВАТ "Універсал Банк" права на здійснення вказаних вище валютних операцій без індивідуальної ліцензії, суд до уваги не приймає з огляду на те, що зазначений документ відповідно до п.5.3 Положення "Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій" виступає генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно із Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Посилання ПАТ "Універсал Банк" на п.1.5 "Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу" затвердженого Постановою Правління НБУ №483 від 14.10.2004р., як на підставу законності укладання кредитних договорів в іноземній валюті з резидентами і здійснення оплати в ній на території України, суд відхиляє виходячи з припису ч.5 ст. 8 ЦПК України, як такий, що не відповідає ч.3 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ч.2 ст. 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Оскільки "Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах" затверджена Постановою Правління НБУ №492 від 12.07.2003р. регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб’єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій, проте не регулює порядок та умови здійснення валютних операцій суд не вважає її належним доказом. Суд вважає за необхідне вказати про те, що оспорювання в ході судового слідства представником ПАТ "Універсал банк" Кисільом Ю.В. розміру суми, яка підлягає поверненню сторонам після визнання кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 недійсними свідчить про фактичне визнання ПАТ "Універсал Банк" недійсності цих кредитних договорів. Таким чином при вчиненні правочинів: укладанні 29.02.2008р. ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_4 кредитного договору №CL21427 і 20.06.2008р. ВАТ "Універсал Банк" і ОСОБА_5 кредитного договору №CL52689 не додержано сторонами вимог встановлених чч. 1-3 ст.203 ЦК України і ці правочини керуючись ч.3 ст. 215 ЦК України слід визнати недійсними, а в задоволенні позову ПАТ "Універсал Банк" відмовити, як такому, що ґрунтується на недійсному правочину. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недійсності кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 останні є такими з моменту їх вчинення. Позови в частині визнання недійсними договорів застави транспортних засобів №CL21427 від 29.02.2008р. і №CL25689 від 20.06.2008р. також є обґрунтованим та підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Параграфом 6 глави 49 ЦК України не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов’язання, забезпеченого договором застави, як визнання недійсним і додаткового зобов’язання. За таких обставин, приймаючи до уваги висновки суду щодо недійсності кредитних договорів №№CL21427 і CL52689 від 29.02.2008р. і 20.06.2008р. відповідно, в забезпечення виконання позивачем обов’язків за яким були укладені договори застави транспортних засобів №CL21427 від 29.02.2008р. і №CL25689 від 20.06.2008р., останні підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України. Згідно ч.1 ст. 19 Закону України "Про господарські товариства" припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Аналогічну норму містять ч. 1 ст. 104 ЦК України, ч.1 ст. 59 ГК України, ч.1 ст. 79 Закону України "Про акціонерні товариства", ч.2 ст. 26 Закон України "Про банки і банківську діяльність". Згідно ст. 108 ЦК України 1. Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. 2. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки попередньої юридичної особи. Аналогічну норм містять ч.3 ст. 19 Закону України "Про господарські товариства", ч.1 ст. 87 Закону України "Про акціонерні товариства" і ч.5 ст. 59 ГК України. Згідно п.2 ч.1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва. Згідно ч.2 ст. 516 ЦК України якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов’язку первісному кредиторові є належним виконанням. Згідно ч.2 ст. 517 ЦК України боржник має право не виконувати свого обов’язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язанні. Згідно ч.1 ст. 527 ЦК України кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги. Як видно з свідоцтва про державну реєстрацію ПАТ "Універсал Банк" серії А01 №479981, п.1.1 Статуту ПАТ "Універсал Банк" 08.07.2009р. воно було перетворено з ВАТ "Універсал Банк" і до нього перейшли усі права та обов’язки ВАТ "Універсал Банк". Судом з’ясовано, що на момент закінчення судового слідства ПАТ "Універсал Банк" письмово не повідомило ОСОБА_4, ОСОБА_5 про заміну сторони в кредитних договорах №№CL21427 і CL52689 від 29.02.2008р. і 20.06.2008р. відповідно, не надав їм доказів того що до нього перейшли права у зобов’язаннях і договірні відносини виявилися не врегульованими, а тому суд не може до врегулювання сторонами питань заміни сторони (ВАТ "Універсал Банк" на ПАТ "Універсал Банк") виконати приписи ч.2 ст. 216 ЦК України. За таких обставин в задоволені позовних вимог представника ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 про повернення всього одержаного на виконання кредитного договору №CL21427 від 29.02.2008р., представника ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 про повернення всього одержаного на виконання кредитного договору CL52689 від 20.06.2008р. слід відмовити. Керуючись ст.ст. 192, 203, 215 ЦК України, ст.ст. 19, 49, 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 65 СК України, ст.ст. 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», ст.ст. 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.ст. 213-215, 218 ЦПК України суд,- В И Р І Ш И В : В задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за укладеним Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_4 кредитним договором №CL21427 від 29.02.2008 року в сумі – 324 112 грн. 21 коп. - відмовити. Позов ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», ОСОБА_5, третьої особи без самостійних вимог - приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Новченкова І.В. про визнання недійсними укладеного Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_4 кредитного договору №CL21427 від 29.02.2008 року, укладеного Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_5 кредитного договору №CL52689 від 20.06.2008 року, укладеного Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_4 договору застави транспортного засобу №CL21427 від 29.02.2008 року, укладеного Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_5 договору застави транспортного засобу №CL25689 від 20.06.2008 року, зобов’язання Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» прийняти від ОСОБА_4 – 118 504 грн. 57 коп. з розстрочкою платежів на 60 місяців, з місячним платежем 1975 грн. 08 коп. - задовольнити частково. Зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», третьої особи без самостійних вимог - приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Новченкова І.В. про захист прав споживача шляхом задоволення позову ОСОБА_4, відмови в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», зобов’язання Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» повернути ОСОБА_5 все одержане на виконання укладеного Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_5 кредитного договору №CL52689 від 20.06.2008 року з розстрочкою платежів на 60 місяців, з місячним платежем 1/60 суми, яка підлягає поверненню - задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір №CL21427 від 29.02.2008 року укладений Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_4. Визнати недійсним кредитний договір №CL52689 від 20.06.2008 року укладений Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_5. Визнати недійсним договір застави транспортного засобу №CL21427 від 29.02.2008 року укладений Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_4. Визнати недійсним договір застави транспортного засобу №CL25689 від 20.06.2008 року укладений Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» і ОСОБА_5. В решті позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Суддя: Р.В. Назарчук ПАТ «Універсал Банк» м. Хмельницький вул.. Гагаріна, 5/1 КОПІЯ: ОСОБА_2 жит. АДРЕСА_2 Хмельницької області КОПІЯ: ОСОБА_3 жит. АДРЕСА_1 Хмельницької області КОПІЯ: ОСОБА_4 ОСОБА_5 жит. АДРЕСА_3 Хмельницької області КОПІЯ: Новченкову І.В. м. Хмельницький вул.. Зарічанська, 26 Чемеровецький районний суд Хмельницької області надсилає копію рішення від 30.11.2010 року для відома. ДОДАТОК: копія рішення на 5 арк. Заступник голови Чемеровецького районного суду Р.В. Назарчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12827116
  8. Цивільна справа №2-1879-1/10 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2010 року Солом’янський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді Зінченко С.В. при секретарі Шолудченко А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про звернення стягнення на заставне майно та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», ОСОБА_2, приватного нотаріуса КМНО Авдієнко Валерія Вікторовича, про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, в с т а н о в и в : Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому просило звернути стягнення на заставлене майно належне останній, а саме будинок АДРЕСА_2 в м. Києві та земельну ділянку кад. №8000000000:69:269:0012, на якій розташований вказаний будинок. В обґрунтування поданого позову позивач вказує, що 02.02.2007 року між ним та третьою особою у справі – ОСОБА_2 було укладено кредитний договір про надання останньому кредиту в сумі 950000,00 доларів США на придбання будинку АДРЕСА_1 в м. Києві з кінцевим терміном повернення кредиту до 01.02.2017 року зі сплатою 12% річних. В забезпечення виконання вказаного кредитного договору між позивачем та відповідачем було укладено договір іпотеки від 22.10.2007 року, за яким іпотекодавець (відповідач) передала, а іпотекодержатель (позивач) прийняв в іпотеку наступне нерухоме майно: земельна ділянка кад. №8000000000:69:269:0012, площею 0,0457 га, та житловий будинок із спорудами загальною площею 341,60 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Як вказує позивач, відповідачем та третьою особою неналежним чином виконуються умови кредитного та іпотечних договорів в частині своєчасного погашення чергової суми кредиту та відсотків (з 30.10.2007 року), погашення відсотків, нарахованих за користування кредитом, взагалі не здійснюється з 29.04.2009 року та не поновлена дія договорів страхування предмету іпотеки та позичальника від нещасних випадків. Також позивач зазначає, що відповідач та третя особа залишили без належного реагування неодноразові листи-вимоги позивача щодо усунення порушень кредитного та іпотечного договорів, а тому згідно умов укладеного кредитного та іпотечного договорів та на підставі Закону України «Про іпотеку» позивач має право вимагати задоволення за рахунок заставленого майна всіх своїх вимог, які з урахуванням поданих позивачем уточнень до позову (а.с. 239-246) становлять 6 683 123,24 гривень. Крім того позивач просить визначити спосіб реалізації предмету іпотеку шляхом проведення прилюдних торгів, визначити початкову ціну предмету іпотеки в розмірі 4420058,00 гривень та пріоритет позивача, як єдиного іпотекодержателя, зобов’язати відповідача надати довідку про склад сім’ї та зареєстрованих осіб в будинку та виселитися з нього разом з усіма залежними особами, а також зобов’язати третю особу повернути оригінали документів на предмет іпотеки для забезпечення можливості реалізації предмету іпотеки. В свою чергу відповідач під час попереднього розгляду справи пред’явила до ПАТ «Ерсте Банк», ОСОБА_2, приватного нотаріуса КМНО Авдієнко В.В. зустрічний позов, в якому просила визнати недійсними кредитний договір разом з додатковими угодами до нього та договір іпотеки із застосуванням наслідків щодо недійсності правочинів, передбачених цивільним законодавством. В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_1 вказала, що кредитний договір від 02.02.2007 року укладений в іноземній валюті, сторони в момент його укладання не мали відповідної індивідуальної валютної ліцензії, що в сукупності суперечить вимогам чинного на території України законодавства, а також кредитний договір містить несправедливі умови в частині того, всі ризики пов’язані зі зміною курсу валюти, у якій укладений договір, несе позичальник, що на думку ОСОБА_1 суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». В подальшому до початку розгляду справи по суті ОСОБА_1 неодноразово уточнювала позовні вимоги та врешті остаточно просила визнати кредитний договір від 02.02.2007 року разом з додатковими угодами та договір іпотеки від 22.10.2007 року недійсними також у зв’язку з тим, що вона як дружина позичальника не давала своєї згоди на укладення договору кредиту, просила спонукати приватного нотаріуса КМНО Авдієнко В.В. зняти заборону відчуження майна та виключити з державного реєстру іпотек та реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна записи про обтяження майна іпотекою та заборону його відчуження, а також просила стягнути з ПАТ «Ерсте Банк» 1 527 713,01 гривень сплачених банку відсотків в якості безпідставно набутого майна. Вказані вимоги представники ОСОБА_1 підтримали в судовому засіданні в повному обсязі та просили про їх задоволення, посилаючись на обставини викладені в зустрічному позові та уточненнях до нього. Представник ПАТ «Ерсте Банк» в судовому засіданні підтримала власні вимоги за первісним позовом, просила про задоволення первісного позову в повному обсязі. Проти задоволення вимог за зустрічним позовом заперечувала, посилаючись на його необґрунтованість та безпідставність, надавши письмові заперечення щодо цього (а.с. 95-100), які приєднані до матеріалів справи. Третя особа за первісним позовом та співвідповідач за зустрічним – ОСОБА_2 в судове засідання неодноразово не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином за зареєстрованою адресою проживання, а тому з урахуванням того, що ОСОБА_2 є чоловіком ОСОБА_1 і відповідно обізнаний про розгляд справи в суді, суд вважає його повідомленим про розгляд справи належним чином та про можливість розгляду справи за його відсутності. Співвідповідач за зустрічним позовом – приватний нотаріус Авдієнко В.В. в судове засідання не з'явився, направив до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, а також письмові пояснення по суті позову, в яких проти позовних вимог заперечував повністю, вказавши, що оспорювані ОСОБА_1 договори укладені у повній відповідності до чинного законодавства, а тому жодних правових підстав для визнання таких договорів недійсними не має. Заслухавши пояснення представника ПАТ «Ерсте Банк», представників ОСОБА_1 та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків. Так, судом встановлено, що 22 лютого 2007 року між ВАТ «АКБ «Престиж», правонаступником якого є ПАТ «Ерсте Банк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №014-71/734, за яким останній отримав кредит в сумі 950000,00 доларів США на придбання будинку АДРЕСА_1 в м. Києві з кінцевим терміном повернення кредиту до 01.02.2017 року зі сплатою 12% річних. Факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів у вказаному розмірі сторонами не оспорюється. Згідно з п. 2.1 вказаного кредитного договору кредитні кошти призначені на/для придбання будинку, загальною площею 1024,5 кв.м. та земельної ділянки площею 0,1 га, що знаходяться за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вул. Бабушкіна, 24. Зазначене нерухоме майно згідно п. 3.5 кредитного договору мало бути використане в якості забезпечення кредитного договору на підставі відповідного договору іпотеки. Проте додатковими угодами від 23 липня 2007 року та 22 жовтня 2007 року змінено забезпечення кредитного договору та зазначено забезпеченням кредитного договору – договір іпотеки житлового будинку загальною площею 341,60 кв.м., що знаходиться на земельній ділянці площею0,0457 га, за адресою: м. Київ, вул. постова, 49. Вказані зміни набули чинності з дня підписання додаткової угоди від 22.10.2007 року. Відповідно до вказаних змін основного договору між ВАТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_1, від імені якої діяв ОСОБА_2 на підставі довіреності, було укладено договір іпотеки від 22 жовтня 2007 року. Згідно п. 1.1 договору іпотеки, ним забезпечуються вимоги іпотекодержателя, що витікають з кредитного договору №014-71/743 від 02.02.2007 року, укладеного між іпотекодержателем та ОСОБА_2, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого іпотекодержатель зобов’язується перед ОСОБА_2 надати йому кредит на умовах його забезпечення, строковості, платності та плати за користування, в сумі 950000,00 доларів США, а ОСОБА_2 в свою чергу зобов’язується повернути цей кредит до 01 лютого 2017 року, сплатити проценти за його користування в розмірі 12% річних, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати всі інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю всі можливі збитки, понесені ним внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору. Предметом іпотеки за вказаним договором іпотеки є земельна ділянка кад. №8000000000:69:269:0012, площею 0,0457 га, та житловий будинок із спорудами загальною площею 341,60 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Загальна вартість предмета іпотека визначена договором в розмірі 4420058,00 гривень. Згідно абзацу другого п. 1.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право у випадку невиконання ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором отримати задоволення за рахунок майна, заставленого на умовах даного договору. В позовній заяви (а.с. 7) позивач, посилаючись на пп. 3.1.4 договору іпотеки, вказує, що у випадку невиконання відповідачем, як іпотекодавцем, зобов’язань за договором іпотеки, а позичальником – за кредитним договором, позивач, як іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки. Проте судом встановлено, що згідно п.п 3.1.4 розділу 3 договору іпотеки, що регламентує права та обов’язки іпотекодержателя, і на який посилається позивач, іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем зобов’язань за цим або за кредитним договорами звернути стягнення на предмет іпотеки, реалізувати його відповідно до пункту 5 цього договору, та за рахунок вирученої від реалізації предмета іпотеки суми переважно перед іншими кредиторами задовольнити в повному обсязі свої вимоги, що визначені на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, комісій, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат пов’язаних з реалізацією предмета іпотеки. Тобто, виходячи з вимог вказаного пункту договору іпотеки, право позивача на саме дострокове звернення стягнення на заставлене майно, як про те зазначає позивач, не передбачається, а натомість передбачено лише певний порядок звернення стягнення на заставлене майно, визначений пунктом 5 договору. Як зазначено вище та згідно пункту 1.3 кредитного договору визначено кінцевий термін повернення кредиту позичальником, а саме 01 лютого 2017 року. Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Відповідно до ст. 575 ЦК України іпотека є окремим видом застави, за якою заставлене нерухоме майно залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Також згідно ч. 2 ст. 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. З наведеного вбачається, що право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки виникає лише в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання у кінцевий строк, визначений таким зобов’язанням. Таким чином, оскільки вказаними вище пунктами кредитного договору (1.2, 1.3), а також п. 1.1 договору іпотеки, визначено строк виконання основного зобов’язання ОСОБА_2 за кредитним договором, і який на момент звернення позивача до суду із вимогою про звернення стягнення на заставне майно не настав, то суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки до настання строку виконання основного зобов’язання позичальника. Вказане підтверджується також положеннями п. 6.5 кредитного договору, згідно з якими кредитор має право спочатку вимагати дострокового погашення заборгованості позичальника за кредитом у певних випадках, передбачених договором, і яке здійснюється за рахунок коштів, майна та майнових прав позичальника, тобто в певній черговості. Суд критично ставиться до посилань позивача про порушення відповідачем умов страхування предмету іпотеки, як на підставу позовних вимог, оскільки згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов’язків щодо збереження чи страхування предмета іпотеки іпотекодержатель може скористатися правами, визначеними згідно з частиною першою цієї статті (вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки), або вжити заходів для збереження чи страхування предмета іпотеки у власних інтересах та за власний кошт. Іпотекодавець зобов’язаний негайно на вимогу іпотекодержателя відшкодувати останньому всі витрати, понесені у зв’язку з вжиттям заходів щодо збереження та страхування предмета іпотеки. На переконання суду порушення іпотекодавцем іпотечного договору в частині страхування предмету іпотеки не можна оцінювати як істотне порушення умов зобов’язання, таке порушення не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав відповідно до ч. 3 ст. 39 Закону України «Про іпотеку», а тому суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, з цих підстав. Слід зазначити, що відповідно до п. 5.1 договору іпотеки у разі порушення основного зобов’язання, умов кредитних договорів або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менше ніж тридцяти денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на майно. Також згідно п. 5.3 іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання за кредитним договорами, забезпеченого цією іпотекою, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених цим договором або кредитними договорами. Як встановлено з матеріалів справи, позивачем було направлено листи №4.К.1.5-34-09-404 від 23.12.2009 року (а.с. 41) на адресу ОСОБА_2 та №4.К.1.5.34-09-405 від 23.12.2009 року (а.с. 46) на адресу ОСОБА_1, в яких позивачем зазначалось про порушення ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором, запропоновано достроково здійснити погашення заборгованості за кредитним договором та попереджено про стягнення заборгованості в судовому порядку з ОСОБА_2 та можливість звернення стягнення на заставне майно ОСОБА_1. Згідно ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Як вбачається з наведеного чинним законодавством передбачений обов’язок іпотекодержателя надати іпотекодавцю та боржнику, якщо він відмінний від іпотекодавця, строк на добровільне виконання порушеного зобов’язання і такий строк не може бути меншим за тридцять днів. Як встановлено судом, в обох вищевказаних листах-вимогах про усунення порушень зазначається тридцятиденний строк, але не вказується від чого такий строк необхідно відраховувати, що на думку суду не дає підстав вважати, що така вимога залишена без задоволення іпотековдацем чи боржником, оскільки такою вимогою не встановлено конкретного строку (його початку) протягом якого вимоги іпотекодержателя мають бути задоволені. Крім того, позивачем не подано жодного доказу на підтвердження того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 взагалі отримувались такі листи-вимоги, в той час як на переконання суду строк, протягом якого мають бути усунені порушення зобов’язання, має відраховуватись саме з моменту отримання боржником чи іпотекодавцем такої вимоги. Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про необґрунтованість тверджень позивача про те, що боржником та іпотекодавцем залишені без розгляду листи-вимоги про усунення порушень, оскільки позивачем не доведений факт отримання боржником та іпотекодавцем таких вимог, а зі змісту самих вимог неможливо встановити протягом якого строку боржник та іпотекодавець мали їх виконати. Суд критично ставиться до пояснень позивача щодо інших листів, які направлялись позивачем на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки такі листи стосуються лише питань наявності поточної заборгованості та не можуть бути підставою (складовою частиною) порядку звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні ст. 35 Закону України «Про іпотеку». Оцінюючи доводи позивача та його представника, суд звертає увагу на те, що пунктом 1.6 кредитного договору визначено, що повернення кредиту здійснюється позичальником щомісячно в розмірі 1/114 від суми отриманого кредиту, починаючи з серпня 2007 року; погашення відсотків за користування кредитом здійснюється щомісячно. Таким чином, виходячи з розміру отриманого кредиту, ОСОБА_2 взяв на себе зобов’язання сплачувати банку 8333,33 долари США щомісячно в рахунок погашення суми кредиту, починаючи з серпня місяця 2007 року. При цьому додатковою угодою від 12 вересня 2007 року, підписаною сторонами, пункт 1.6 доповнено новою частиною наступного змісту: «У разі дострокового погашення позичальником основної суми боргу шляхом внесення суми коштів, що є кратною розміру щомісячного платежу, визначеного частиною 1 цього пункту, за будь-який строк наперед, строк, за який сума боргу погашена зазначеним разовим платежем, не є простроченим. Сплата відсотків за користування кредитом здійснюється позичальником щомісячно.». Вказана додаткова угода набрала чинності з моменту її підписання, тобто з 12 вересня 2007 року. Тобто вказаними змінами до основного договору позичальнику надано право вносити чергові платежі в рахунок погашення основної суми боргу наперед і при цьому такий наперед оплачений строк не вважається простроченим. З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_2 здійснено дострокове погашення основного боргу в сумі 50000,00 доларів США – 23.07.2007 року та в сумі 199793,00 доларів США – 22.10.2007 року. Факт сплати вказаних коштів підтверджується також розрахунками заборгованості, наданими позивачем. Тобто з наведеного вбачається, що ОСОБА_2 було здійснено оплату щомісячних платежів у встановленому договором розмірі наперед за (50000,00+199793,00=249793 долари США / 8333,33 місячного платежу = 29,9 місяців) майже 30 місяців. Враховуючи те, що за умовами пункту 1.6 кредитного договору повернення кредиту мало здійснюватись ОСОБА_2 з серпня 2007 року, то останній, сплативши наперед вказану суму коштів майже за 30 місяців, не міг допустити прострочення сплати основної суми боргу раніше січня місяця 2010 року. Вказане спростовує твердження представника позивача та виконаний і наданий суду позивачем розрахунок заборгованості ОСОБА_2, згідно з якими в останнього виникла прострочена заборгованість за основною сумою кредиту вже з серпня 2007 року, а потім після платежу в розмірі 50000,00 доларів США з листопада 2007 року, а тому суд вважає, що вимоги позивача в частині визначення розміру заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором необґрунтовані, суперечать умовам кредитного договору з додатковими угодами до нього та спростовуються матеріалами справи. Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Враховуючи викладене вище та на підставі наявних у справі доказів, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до остаточного висновку про необґрунтованість та безпідставність вимог позивача щодо звернення стягнення на заставлене майно відповідача, а тому вважає необхідним в їх задоволенні відмовити. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», ОСОБА_2, приватного нотаріуса КМНО Авдієнко Валерія Вікторовича, про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, то суд приходить до наступного. Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлено, що: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином Цивільним кодексом України встановлений перелік вимог, недодержання яких у момент вчинення правочину, є підставою для визнання його недійсним. Як встановлено з матеріалів справи та пояснень сторін, наданих в судовому засіданні, також письмових пояснень, долучених до матеріалів справи, кредитний договір №014-71/743 від 02.02.2007 року та договір іпотеки від 22 жовтня 2007 року не суперечать цивільному законодавству та іншим правовим актам, а також моральним засадам суспільства, особи, які їх вчинили мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та їх волевиявлення були вільним і відповідало їхній внутрішній волі, вказані правочини вчинені у формі, встановленій законом, і спрямовані на настання реальних правових наслідків, що обумовлені ними. Судом також встановлено, що умови укладених договорів сторонами визнавались та виконувались відповідно до порядку встановленого такими договорами, жодних вимог щодо зміни окремих положень даних договорів сторонами не вимагалось, що підтверджує вільне волевиявлення сторін при укладанні таких договорів, повне розуміння сторонами змісту таких договорів та наслідки їх укладання. Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Виходячи з обставин, на які ОСОБА_1 посилається як на підставу позовних вимог, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено перед судом їх переконливості та обґрунтованості, не подано жодних достатніх доказів на підтвердження позовних вимог, натомість доводи ОСОБА_1 та її представників спростовуються матеріалами справи, а отже в задоволенні зустрічного позову слід відмовити повністю. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203, 215, 251, 253, 526, 553-554, 575, 590, 626, ст. 1050, ст.1052, ст.1054 ЦК України, ст.ст. 12, 33, 35, 39 Закону України «Про іпотеку», постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.ст. ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд – в и р і ш и в : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про звернення стягнення на заставне майно – відмовити. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», ОСОБА_2, приватного нотаріуса КМНО Авдієнко Валерія Вікторовича, про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки – відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя: Зінченко С.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12363474
  9. Справа 12/194-09 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ 21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua Іменем України РІШЕННЯ 01 березня 2010 р. за позовом : Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Спайк" ( вул.Пархоменка, 22, м.Бершадь Вінницької області, 24400, код ЄДРПОУ 20102046) до : Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку "Надра" (вул.Артема, 15, м.Київ, 04053) в особі Філії ВАТ КБ "Надра" Віницьке регіональне управління (площа Жовтнева, 1, м.Вінниця, 21001, код ЄДРПОУ 25962332) про визнання недійсними п.2.7.3 кредитного договору № 01/10/2007/980-КЛ/11 від 01.10.2007р. та п.1 додаткової угоди до кредитного договору від 15.07.2008р. Головуючий суддя Кожухар М.С. Cекретар судового засідання Семенько Д.А. Представники позивача : Сологуб М.Ф. – за дорученням відповідача : не з'явився ВСТАНОВИВ : Подано позов, в якому позивач просить визнати недійсними пункт 2.7.3 Кредитного договору про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 01/10/2007/980-КЛ/11 від 01.10.2007р. та п.1 додаткової угоди до кредитного договору від 15.07.2008р. Позовні вимоги мотивовані наступним. 01 жовтня 2007 року Відкритим акціонерним товариством Комерційним Банком „Надра" в особі Філії ВАТ КБ „Надра" Вінницьке регіональне управління» та Товариством з обмеженою відповідальністю „Виробничо-комерційна фірма Спайк" був підписаний „Кредитний договір про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування №ЮШ0/2007/980-КЛ/11. Як випливає із змісту Кредитного договору КЛ/11 в цілому, так і змісту його окремих розділів та пунктів, зокрема п.п.2.7.2 та 2.7.3, Кредитний договір КЛ/11 за своєю правовою природою є Договором приєднання, оскільки Позивач - ТОВ „ВКФ Спайк" був позбавлений можливості приймати участь у розробці умов договору та їх формулюванні, що робилося виключно Відповідачем, і лише приєднався до попередньо (завчасно) встановлених Відповідачем стандартизованих умов, підписавши заготовлений та наданий Відповідачем бланк кредитного договору. 15 липня 2008 року Позивач під тиском умови, викладеної у п.2.7.3 Кредитного договору, був вимушений підписати „Додаткову угоду до Кредитної №01/10/2007/980-КЛ/11 від 01 жовтня 2007 року", пунктом 1 якої збільшено відсоткову ставку за користування кредитними коштами до 25 (двадцять п'ять) відсотків річних". Позивач вважає, що п.2.7.3 Кредитного договору КЛ/11 та п.1 вищезазначеної Додаткової угоди від 15 липня 2008 року до цього ж Кредитного договору є такими, що суперечать чинному законодавству України, порушують права Позивача, а саме: - ч.2 ст.55 ЗУ „Про банки і банківську діяльність", згідно із, якою Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку; - ч.4 ст.55 ЗУ „Про банки і банківську діяльність", згідно із якою Банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтом договорів, зокрема збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами; - абзацу 2 ст. 1 ЗУ „Про банки і банківську діяльність", згідно із яким метою зазначеного Закону має бути захист законних інтересів клієнтів банків; - п.2.1 „Правил кредитування", затверджених постановою Національного банку України від 10.05.2007 р. № 168, відповідно до якого банки зобов'язані перед укладанням кредитного договору надати клієнту в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зокрема зазначивши при цьому фінансові зобов'язання клієнта, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту; - п.3.4 „Правил кредитування", відповідно до якого у кредитному договорі має бути зазначено правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом, а саме: залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках; - п.3.5 „Правил кредитування", згідно з яким Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події незалежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив па вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку); - на час укладення Додаткової угоди від 15 липня 2008 року, змін облікової ставки НБУ не відбувалося. Посилаючись на наведене, а також ч. 1, ч.2 ст.207 ГК України, позивач просить визнати недійсними пункт 2.7.3 Кредитного договору та пункт 1 Додаткової угоди від 15.07.2008 р. до Кредитного договору. Провадження у справі порушено 07.12.2009 р. з призначенням розгляду на 21.01.2010 р. Ухвалою суду від 21.01.2010 р. розгляд справи відкладено на 02.02.2010 р., у зв’язку з неявкою представників сторін та ненаданням сторонами усіх витребуваних судом документів. Ухвалою суду від 21.01.2010 р. розгляд справи за клопотанням позивача відкладено на 01.03.2010 р., у зв’язку з неявкою представників сторін та ненаданням сторонами усіх витребуваних судом документів. В дане судове засідання з’явився представник позивача, який позовні вимоги підтримав. Відповідач правом участі в розгляді справи не скористався, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином. Відсутність його представника в судовому засіданні не перешкоджає розгляду справи. З огляду на це, розгляд справи здійснюється за наявними матеріалами відповідно до ст.. 75 ГПК України. З пояснень представника позивача та матеріалів справи суд вбачає таке. 01 жовтня 2007 року Відкритим акціонерним товариством Комерційним Банком „Надра" (ВАТ КБ „Надра") в особі Філії ВАТ КБ „Надра" Вінницьке регіональне управління (Філія ВАТ КБ „Надра" Вінницьке РУ) - в подальшому Відповідач та Товариством з обмеженою відповідальністю „Виробничо-комерційна фірма Спайк" (ТОВ „ВКФ Спайк") - в подальшому Позивач, підписано „Кредитний договір про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 01/10/2007/980-КЛ/11 (надалі - Кредитний договір). Предметом Кредитного договору є надання Позивачу кредитних коштів в межах відкритої кредитної лінії, сума якої не може перевищувати 1 100 000,00 гривень, на строк з 01 жовтня 2007 року по 30 вересня 2009 року (підпункт 1.1.2 Кредитного договору). Пунктом 1.1.3 Кредитного договору встановлено відсоткову ставку за користування кредитною лінією у розмірі 18,9%. Згідно з п.2.7 Кредитного договору, відсоткова ставка за кредитною лінією підлягає коригуванню за погодженням сторін у випадку зміни вартості кредитних ресурсів на грошових ринках, а також при зміні облікової ставки НБУ. Згідно із п. 2.7.1 Кредитного договору, про намір змінити розмір відсоткової ставки за надання кредитної лінії, Банк зобов'язаний повідомити Позичальника не пізніше ніж за п'ять робочих днів до початку їх застосування, а також надати для укладення відповідну додаткову угоду. Пунктом 2.7.2 Кредитного договору визначено, що у разі якщо Позичальник погодиться зі зміненим розміром відсоткової ставки за кредитною лінією, він зобов'язаний протягом п'яти робочих днів підписати надану Кредитором додаткову угоду про внесення змін до цього Договору та повернути її Банку. Згідно із п.2.7.3 Кредитного договору, у разі якщо Позивальник не погодиться з запропонованими Кредитором розмірами відсоткової ставки, він зобов'язаний протягом п'яти робочих днів повернути Банку існуючу заборгованість за кредитною лінією, сплатити нараховані відсотки, комісійну винагороду та можливу неустойку в повному обсязі. Після сплати Позичальником зазначених сум дія цього Договору вважається припиненою. 15.07.2008 р. сторонами підписано Додаткову Угоду до Кредитного договору (далі –Додаткова Угода), пункт 1 якої викладено у такій редакції: «Відсоткова ставка за користування кредитними коштами складає 25 відсотків річних». Позивач вважає пункт 2.7.3 Кредитного договору та пункт 1 Додаткової Угоди такими, що суперечать законодавству та порушують його права Позичальника. Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши та оцінивши докази у справі, суд дійшов наступного висновку. Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України), за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною /сторонами/ вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Також, вказаною статтею встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Статтею 203 ЦК України, зокрема, передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) недійсною може бути визнано нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Разом з тим, частиною 4 ст. 179 ГК України встановлено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі зокрема договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб"єктів, коли ці суб"єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Згідно зі ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Відповідно до приписів ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку. Отже, і самі договори, і відносини, що з них виникають, не можуть відокремлюватися від кредитної політики банку і не можуть спрямовуватися на забезпечення лише інтересів банку. Пункт 2.7.3 Кредитного договору (який містить ознаки договору приєднання) надає Банку право в односторонньому порядку на свій розсуд збільшити процентну ставку за користування кредитом, а у разі заперечень Позичальника проти цього в односторонньому порядку змінити умови кредитного договору щодо строку користування кредитом, а саме вимагати дострокового повернення кредиту та сплати відсотків, комісійних, можливої неустойки, а також в односторонньому порядку розірвати Договір. З огляду на це, положення п. 2.7.3 Кредитного договору суперечать таким засадам цивільного законодавства як справедливість, розумність та добросовісність (п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України), які є притаманними для будь-яких зобов'язальних правовідносин, а їх закріплення у ст. 3, ч. 3 ст. 509, ст. 627 Цивільного кодексу України регламентує обов'язковість їх застосування. Наведене знайшло підтвердження у введених в дію після укладення Кредитного договору та Додаткової Угоди до нього: - ч. 4 ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність, якою встановлено, що Банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу (крім вкладу на вимогу), за винятком випадків, встановлених законом; - статті 1056-1 ЦК України, якою встановлено: «1. Розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. 2. Встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. 3. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною». З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що позов щодо визнання цього пункту Кредитного договору недійсним підлягає задоволенню. 15.07.2008 р. сторони підписали Додаткову Угоду до Кредитного договору, пунктом 1-м якої збільшено відсоткову ставку за користування кредитом до 25 відсотків річних». Відповідно до п.3.5 „Правил кредитування", згідно з яким Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події незалежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку. В силу ст. ст. 4-3, 33 ГПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Відповідно до ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Відповідач не надав суду пояснень щодо підстав збільшення процентної ставки за кредитом. Згідно з п.2.7 Кредитного договору, відсоткова ставка за кредитною лінією підлягає коригуванню за погодженням сторін у випадку зміни вартості кредитних ресурсів на грошових ринках, а також при зміні облікової ставки НБУ. Разом з тим, відповідачем не надано доказів у підтвердження незалежної від волі сторін події, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. У той же час облікова ставка НБУ на час підписання Додаткової Угоди не змінювалась. Отже пункт 1 Додаткової Угоди не відповідає умовам п. 2.7 Кредитного договору, а також суперечить законодавству та, як самостійно, так і в поєднанні з пунктом 2.7.3 Кредитного договору порушує права Позичальника. А відтак позовні вимоги про визнання його недійсним теж підлягають задоволенню. Відповідно до положень ст.49 ГПК України понесені позивачем судові витрати на оплату держмита та інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача пропорційно зменшеній та задоволеній сумі позову. Керуючись ст. ст. 4-3,33,43,49, 82,84,115,116 ГПК України, ВИРІШИВ : Позов задовольнити. Визнати недійсними пункт 2.7.3 Кредитного договору про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 01/10/2007/980-КЛ/11 від 01.10.2007 р. та пункт 1 Додаткової Угоди до цього договору від 15.07.2008 р. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку "Надра" (вул.Артема, 15, м.Київ, 04053) в особі Філії ВАТ КБ "Надра" Віницьке регіональне управління (площа Жовтнева, 1, м.Вінниця, 21001, код ЄДРПОУ 25962332, рах. 39017760100001 у ВАТ КБ «Надра», МФО 320003) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Спайк" ( вул.Пархоменка, 22, м.Бершадь Вінницької області, 24400, код ЄДРПОУ 20102046, р/р 26009017025001 в філії ВАТ КБ «Надра»Вінницьке РУ, МФО 302355) 85 грн. витрат на сплату держмита та 236 грн. витрат на оплату за інформаційно-технічне забезпечення судового процессу. Видати наказ після набрання рішенням законної сили. Суддя Кожухар М.С. Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 02 березня 2010 р. віддрук. прим.: 1 - до справи 2 - позивачу ( вул.Пархоменка, 22, м.Бершадь Вінницької області, 24400) з поштовим повідомленням. 3,4 - відповідачу (вул.Артема, 15, м.Київ, 04053; площа Жовтнева, 1, м.Вінниця, 21001) з поштовими повідомленнями. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8650031