Search the Community

Showing results for tags 'защита прав потребителей'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 283 results

  1. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03110 м. Київ, вулиця Солом'янська, 2-а Справа №761/3002/15-ц Головуючий у 1 інстанції Кондратенко О.О., Притула Н.Г. Апеляційне провадження №22-ц/796/365/2016 Суддя-доповідач АнтоненкоН.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі судді-доповідача АнтоненкоН.О., суддів Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І., при секретарях Слащуку А.С., Юрченко А.С., Басюк Ю.В. за участю позивача ОСОБА_4, представників позивача ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 представника відповідача ОСОБА_8 розглянула у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», Компанії Квікком Лімітед, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія - в с т а н о в и л а : Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року і додатковим рішенням цього суду від 22 березня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Судом першої інстанції встановлено, що 22.05.2014 між ОСОБА_4 і Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» (ПАТ «ВіЕйБі Банк») був укладений договір банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року, на підставі якого позивач як вкладник розмістила в банку строковий вклад у розмірі 51239,46 євро на умовах депозиту строком на 13 місяців з датою вимоги 22.06.2015 з щомісячною виплатою процентів у розмірі 9,5% річних. 18.11.2014 представник позивача за довіреністю звернулась до банку із заявою про дострокове розірвання договору, проте, така вимога залишилася невиконаною. На час розгляду справи судом на вкладному рахунку позивача обліковується вклад у розмірі 51239,46 євро, на іншому рахунку - сума відсотків 618,79 євро, на вкладному рахунку на вимогу «Для виплат» обліковується сума відсотків у розмірі 1863,12 євро. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №123 від 20.11.2014 в банку з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію, строк здійснення якої продовжено рішенням виконавчої дирекції Фонду №32 від 17.02.2015 до 20.03.2015. На підставі постанови правління НБУ №188 від 19.03.2015 та рішення виконавчої дирекції Фонду №63 від 20.03.2015 відкликано банківську ліцензію ПАТ «ВіЕйБі Банк» та розпочато процедуру його ліквідації. Виходячи зі встановлених обставин, суд першої інстанції вважав, що спірні правовідносини регулюються спеціальним Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на підставі якого позивач одержала гарантовану Фондом суму в 200 тис. грн та 03.04.2015 звернулась до банку із заявою про включення її до реєстру вимог кредиторів, у зв'язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до банку. Позовні вимоги про солідарне стягнення суми неповернутого вкладу та відсотків з компанії Квіккон Лімітед та ОСОБА_9 суд вважав безпідставними, виходячи з того, що правовідносини за договором виникли між позивачем і банком, а не зазначеними особами, а передбачених ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст.1166 ЦК України підстав для відшкодування майнової шкоди немає. Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд вважав їх безпідставними з огляду на те, що чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів», таке відшкодування не передбачено. В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини і підлягають застосуванню до них, які суд безпідставно не застосував. В судовому засіданні апеляційного суду позивач та її представники підтримали апеляційну скаргу з наведених у ній доводів. Представник банку просила апеляційну скаргу відхилити і залишити без змін законне і обгрунтоване рішення суду першої інстанції. Перевіривши законність і обгрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Предметом спору у даній справі є стягнення грошових коштів у розмірі неповернутого банківського вкладу, неустойки за невиконання зобов'язань за договором та моральної шкоди. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не у повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, нормами матеріального права, що їх регулюють, та предметом спору, у зв'язку з чим під час апеляційного розгляду виникла необхідність повернення справи до суду першої інстанції для ухвалення додаткового рішення, адже суд не розглянув усі позовні вимоги, з якими ОСОБА_4 звернулася до суду. Відповідно до ст.309 ЦПК України зазначені обставини є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Оскільки апеляційна скарга представника позивача подана на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, проте, містить у собі і доводи щодо нерозглянутих позовних вимог, колегія дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги стосуються і додаткового рішення цього суду від 22 березня 2016 року, що не потребує його окремого апеляційного оскарження. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї на умовах і в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК України). За договором банківського вкладу незалежно від його виду (вклад на вимогу чи строковий вклад) банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника фізичної особи (ч.2 ст.1060 ЦК України). За таких обставин незважаючи на передбачений договором сторін строк вкладу (до 22.06.2015) ОСОБА_4 вправі була вимагати дострокового його повернення 18.11.2014, а банк був зобов'язаний таку вимогу виконати, проте, свого зобов'язання за договором і законом не виконав, що відповідно до ст.610 ЦК України є порушенням зобов'язання. Одним з правових наслідків порушення зобов'язання, передбачених ст.611 ЦК України, є відшкодування збитків та моральної шкоди, якщо такі наслідки передбачені договором або законом. Договором банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_4 і ПАТ «ВіЕйБі Банк» 22.05.2014, таких наслідків не передбачено (ас5). Статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачена відповідальність банку за його зобов'язаннями. Зокрема, частиною 1 цієї статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 18.11.2014) передбачено, що банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства; частиною 2 цієї норми передбачено, що банк не відповідає за невиконання зобов'язань у разі зупинення операцій по рахунках; частиною 6 статті 58 цього Закону на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. З огляду на наведене та оскільки 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, а з 21.11.2014 до 20.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на його тимчасову адміністрацію, враховуючи також, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку та органів контролю, а відповідно до п.1) ч.5 ст.36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників банку, окрім виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників (які здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті і фактично здійснено, адже позивач отримала 200 тис. грн від Фонду - п.1) ч.6 ст.36 цього Закону) - правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для відповідальності ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед ОСОБА_4 за порушення зобов'язання у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 до інших відповідачів, то слід виходити з наступного. Відповідно до ч.6 ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку до категорії неплатоспроможних з вини власників істотної участі та керівників банку може бути покладена на них за рішенням суду. Отже, правове значення для вирішення питання про законність і обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 до Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 є: 1) чи є зазначені особи власниками істотної участі або керівниками банку, 2) чи з їх вини банк віднесено до категорії неплатоспроможних. ОСОБА_10 хоча і зазначена у позовній заяві відповідачем (уточнена позовна заява - т1 ас24-27), проте, жодних вимог до неї не пред'явлено, а тому правильним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_10 Істотна участь відповідно до положень ч.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Тобто, власник істотної участі банку - особа (особи), яка(і) володіє(ють) прямо та/або опосередковано самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу банку. Згідно офіційної відкритої інформації НБУ (т1ас121,122) Компанія Квікком Лімітед є учасником і власником 86,7780% статутного капіталу ПАТ «ВіЕйБі Банк», в той час як ОСОБА_9 є єдиним 100% власником Компанії Квікком Лімітед, тобто, особою, яка опосередковано володіє істотною участю банку. Отже, зазначені особи відповідно до визначених ст.ст.2,58 Закону термінів є власниками істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк». Відповідно до ч.1 ст.35 Закону банк та кожний власник істотної участі зобов'язані підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ. Відповідно до ч.4 ст.58 Закону власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. 20.11.2014 постановою правління НБУ №733 ПАТ «ВіЕйБі Банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. Відповідно до вказаної постанови у зв'язку з тим, що ПАТ «ВіЕйБі Банк» здійснював ризикову діяльність, що призвело до втрати ліквідності банку, виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами, постановою правління НБУ від 03.10.2014 №631/БТ цей банк був віднесений до категорії проблемних та його було зобов'язано привести свою діяльність у відповідність до вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. Проте, за даними статистичної звітності та лімітів відкритої валютної позиції станом на 14.11.2014 відбулося зменшення розміру регулятивного капіталу банку до сукупних активів та нормативу співвідношення регулятивного капіталу до зобов'язань до однієї третини від мінімального рівня. Таким чином, діяльність банку не відповідає вимогам банківського законодавства і нормативно-правових актів НБУ. Власником істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» усупереч вимогам ст.58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не вжито своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку (т1ас128-129). Отже, постановою правління НБУ №733 від 20.11.2014 установлено, що з вини власників істотної участі ПАТ «ВіЕйБі Банк» цей банк віднесено до категорії неплатоспроможних. За таких обставин наявні передбачені ч.6 ст.58 Закону підстави для відповідальності власників істотної участі банку за зобов'язаннями цього банку. Невиконаними зобов'язаннями банку перед ОСОБА_4 є невидача на вимогу вкладника фізичної особи вкладу та відсотків, які обліковується на рахунках позивача у розмірі 51239,46 євро вкладу, 618,79 євро та 1863,12 євро відсотків - всього 53721,37 євро. Зазначені обставини встановлені судом першої інстанції і жодною зі сторін не заперечуються. Отже, вказана сума невиданого вкладу та відсотків становить розмір збитків, які відповідно до ст.611 ЦК України підлягають стягненню на користь позивача з власників істотної участі за мінусом одержаних ОСОБА_4 200 тис. грн від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (станом на 05.07.2016 курс 1 євро = 24,8158грн; 53721,37євро х 24,8158грн = 1333138,77грн; 1333138,77грн - 200000грн = 1133138,77грн). Оскільки власники істотної участі - це особи, які спільно володіють часткою статутного капіталу банку, за законом кожний власник істотної участі зобов'язаний підтримувати норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку на рівні, встановленому НБУ, та вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, - вони є особами, які несуть солідарний обов'язок за зобов'язаннями банку, адже предмет зобов'язання є неподільним (ст.541 ЦК України). За таких обставин Компанія Квікком Лімітед та ОСОБА_9 несуть солідарний обов'язок перед ОСОБА_4 за зобов'язаннями ПАТ «ВіЕйБі Банк» перед нею у розмірі 1133138,77грн. З огляду на викладене позовні вимоги ОСОБА_4 в частині стягнення солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 1133138,77грн підлягають задоволенню. Оскаржуване рішення суду першої інстанції в цій частині не грунтується на нормах матеріального права і підлягає скасуванню відповідно до ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення. Що стосується позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення з відповідачів неустойки у розмірі 67636,08 євро, то такі вимоги не грунтуються на нормах матеріального права і задоволенню не підлягають, адже відповідно до положень Цивільного кодексу України про неустойку як вид забезпечення виконання зобов'язання таке забезпечення виконання зобов'язання має бути передбачено договором або законом (ч.1 ст.548) із визначенням розміру неустойки, який у разі встановлення законом може бути збільшений у договорі або зменшений, проте, ні Законом, що регулює спірні правовідносини, ні договором банківського вкладу не передбачено такий вид забезпечення виконання банком своїх зобов'язань за договором. З тих же підстав не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, адже ні договором, ні законом таке відшкодування не передбачено (ст.611 ЦК України). В цій частині рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального закону. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.303,308,309,313,316 ЦПК України, колегія в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_5 як представника за довіреністю ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 22 березня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. Позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнити частково. Стягнути солідарно з Компанії Квікком Лімітед та ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4 1133138,77грн (один мільйон сто тридцять три тисячі сто тридцять вісім грн 77 коп.) за порушення Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» зобов'язань за договором банківського вкладу №797015/2014 від 22 травня 2014 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_4 відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно, може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суддя-доповідач Н.О.Антоненко Судді А.М.Стрижеус О.І.Шкоріна http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58788394
  2. Шановні форумчани! Сьогодні отримав повідомлення від ТОВ"Воля Кабель" про відступлення прав вимоги щодо погашення заборгованості колекторам.,а точніше копію(без мокрої печатки і підпису).Ситуація у мене склалася така.Я був користувачем послуг кабельного телебачення,а 10 березня підключився ще і до інтернету.Їхній співробітник,що підключав мене до інтернету сказав,що старий договір "закривається" і ми підписали новий договір.Я оплачую все все наперед,користуюсь і далі їхніми послугами.І ось приходить це повідомлення.Про існування заборгованості(я так розумію за тих 9 днів березня),мене ніхто не повідомляв.Як би ви порадили відреагувати на цю ситуацію?
  3. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58045164 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючогоКасьяна О.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Попович О.В.,Остапчука Д.О., Савченко В.О.,розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву ОСОБА_6 до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав неусунення у встановлений судом строк її недоліків. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а питання про відкриття провадження у справі передати на розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги тим, що судами порушені норми процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач, отримавши копію ухвали судді про залишення позовної заяви без руху, у визначений судом строк не виконав вимог ухвали щодо сплати судового збору та не усунув недоліків позовної заяви, що є підставою для її повернення, як передбачено ст. 121 ЦПК України. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна з огляду на наступне. З матеріалів справи видно, що у листопаді 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору. При поданні позовної заяви позивач не оплатив її судовим збором, вказавши, що він звільнений як споживач від сплати судового збору на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів». 16 листопада 2015 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Кіровограда позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення її недоліків - терміном 5 днів з дня отримання копії ухвали, а саме: для сплати судового збору та надання оригіналу квитанції про оплату. 20 листопада 2015 року ОСОБА_6 отримав копію ухвали та надав до суду заяву, у якій зазначав про те, що звільнений від сплати судового збору на підставі закону. 27 листопада 2015 року ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року, позовну заяву визнано неподаною та повернуто, оскільки позивач у встановлений ухвалою судді строк не усунув недоліків позовної заяви та не сплатив суму судового збору. Частиною 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи та не звернув уваги на вимоги закону, які звільняють споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав, та не перевірив, чи звільнений позивач від сплати судового збору за цим позовом, а пославшись на те, що Законом України «Про судовий збір» (в редакції від 01 вересня 2015 року) який є спеціальним по відношенню до Закону України «Про захист права споживачів», не передбачено пільг для сплати споживачами судового збору, зробив передчасний висновок про те, що позивач повинен сплатити судовий збір у загальному порядку. Не врахував, що у випадку, якщо статтею 5 Закону України «Про судовий збір» не передбачено пільг щодо сплати судового збору деякими категоріями осіб чи за відповідними позовами, то при їх визначенні потрібно керуватися іншим законодавством України, зокрема і ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», дійшов передчасного висновку про визнання позовної заяви неподаною та її повернення позивачеві, постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд цих недоліків не усунув, на порушення ст. 303 ЦПК України не перевірив законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції, залишив її без змін. За таких обставин касаційну скаргу потрібно задовольнити, ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2015 року скасувати, питання про відкриття провадження у справі передати на вирішення до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: Т.П. Дербенцева Д.О. Остапчук О.В.Попович В.О. Савченко
  4. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56755422 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з указаним вище позовом, який у подальшому було уточнено, посилаючись на те, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого воно є, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку не реагував, у зв'язку із чим ПАТ «ВТБ Банк» просило суд стягнути з відповідача кредитну заборгованість у розмірі 25 434, 81 доларів США. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2015 року у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «ВТБ Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 7 грудня 2007 року у загальному розмірі 25 434, 81 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 21 квітня 2015 року становить 566 036 грн 11 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк», суд першої інстанції, виходив із того, що банк, звертаючись до суду за захистом свого порушеного права, пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач. При цьому банком не надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причини пропущення строку позовної давності та не подано клопотання про його поновлення. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ПАТ «ВТБ Банк», виходив із того, що відповідач порушив умови кредитного договору та допустив заборгованість за ним, а укладений між сторонами 12 червня 2014 року договір № 4 про внесення змін до кредитного договору свідчить про переривання перебігу строку позовної давності. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір з подальшим внесенням змін та доповнень, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Згідно з пп. 8.1, 8.2 кредитного договору від 7 грудня 2007 року порядок сплати на рахунок банку процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому п. 1.1. кредитного договору, здійснюється щомісячно в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з грудня 2007 року. Погашення кредиту здійснюється на рахунок банку щомісячно рівними частинами в розмірі 195 доларів США в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з січня 2008 року. ОСОБА_3 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку від 26 листопада 2014 року про дострокове погашення кредиту не реагував, у зв'язку із чим утворилась кредитна заборгованість, яка за розрахунком банку складає 25 434,81 доларів США. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Крім того, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - цестрок, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК Українивизначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У порушення наведеного та вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 припинив сплачувати кредит з жовтня 2009 року, що в силу ч. 5 ст. 261 ЦК України є правом банку на пред'явлення позову, але позов було пред'явлено у березні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності. Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України відповідач усно у судовому засіданні заявив про застосування позовної давності, про що також зазначено в рішенні суду першої інстанції. При цьому з урахуванням змісту норми ст. 267 ЦК України закон не вимагає подання заяви про застосування позовної давності лише у письмовому вигляді. У зв'язку з цим висновок апеляційного суду про те, що таку заяву доцільно подавати у письмовому вигляді, є неправильним. Крім того, апеляційний суд зазначив про те, що у зв'язку з укладанням сторонами 12 червня 2014 року договору № 4 про внесення змін до кредитного договору, тобто відповідач визнав свій борг, у зв'язку з чим позовна давність у силу ст. 264 ЦК України переривалася. Проте апеляційний суд не врахував те, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. Отже, переривання позовної давності, як і визнання свого боргу після спливу позовної давності на свідчить про переривання такої давності. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта В.А.Черненко
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення депозитного вкладу та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, встановила: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь, окрім банківського вкладу за договором від 20 листопада 2013 року, відсотків за користування коштами, пені у розмірі 3 % річних (стаття 625 ЦК України), також пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення, в сумі 359 249,79 доларів США. Позов мотивовано тим, що 20 листопада 2013 року між позивачем та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Державний ощадний банк України») укладено договір строкового банківського вкладу «Депозитний» НОМЕР_1 в іноземній валюті, за умовами якого позивачем внесено грошові кошти на відкритий банком депозитний рахунок у розмірі 150 000 доларів США строком на 36 місяців, процентна ставка якого становила 8 % річних, а відповідач у свою чергу прийняв вказані грошові кошти та зобов'язався повернути вклад разом із нарахованими процентами у валюті вкладу готівкою через касу. В той же день між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір НОМЕР_2 про щомісячну капіталізацію (приєднання до вкладу) нарахованих за вкладом відсотків. 8 вересня 2014 року позивач звернувся до банку з наміром отримати вклад разом із нарахованими процентами, однак останній відмовився повертати вклад, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 9 постанови Правління Національного банку України «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Позивач вважає такі дії протиправними та такими, що порушують його конституційні права і умови укладеного між сторонами договору, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом за захистом своїх порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором банківського вкладу, нараховані проценти на суму вкладу, 3 % річних (стаття 625 ЦК України). У задоволенні вимог про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 549-552 ЦК України, частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 20 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено депозитний договір, на підставі якого ОСОБА_1 як вкладник вніс на депозитний рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України», кошти готівкою у сумі 150 000 доларів США (зі щомісячною капіталізацією процентів - згідно додаткової угоди НОМЕР_2) терміном на 36 місяців під 8 % річних. Відповідно до пунктів 2.7., 3.1. депозитного договору банк зобов`язувався згідно заяви вкладника повернути вклад або його частину до закінчення строку дії договору, а згідно пункту 3.4.2. цього договору таку заяву вкладником може бути подано не пізніше двох робочих днів до дня вилучення вкладу. При цьому, у разі фактичного зберігання коштів вкладу більше одного року проценти на вклад нараховуються за ставкою, передбаченою пунктом 1.2. договору (8 % річних) за кожний повний рік зберігання коштів вкладу, а за рештою строку - за ставкою банку по вкладах на вимогу. Пунктами 3.1. та 3.3. депозитного договору сторонами обумовлено, що банк за заявою вкладника зобов`язаний повернути вклад разом із нарахованими за ним процентами належним чином у валюті вкладу готівкою через касу банку. 8 вересня 2014 року вкладник ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою і просив на підставі умов договору достроково повернути йому банківський вклад з процентами. Відмовляючи у видачі вкладених коштів відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» послався на постанову Правління Національного банку України за № 540 від 29 серпня 2014 року «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», згідно якої уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені в іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції. В подальшому банк роз`яснив вкладнику, що відповідно до пункту 9 указаної постанови Національного банку України уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3 % за кожний день прострочення, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється та не регулює спірні правовідносини. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежність надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про непоширення дії вищевказаних норм закону на спірні правовідносини. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», хоча в апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на них і зазначив, що має право на стягнення пені відповідно до вимог Закону, а тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, як встановлено судами, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України, про що відповідач повідомив ОСОБА_1 листом НОМЕР_3 від 7 жовтня 2014 року. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні пені за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення, тому в цій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року відмовити. Справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-37цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8ABA1D69DAAE4B9C2257FB2004162F1
  6. Здравствуйте коллеги. Недавно обратил внимание на очень существенную вещь, способную подорвать многие посягательства банков Украины на должников. Разговор пойдет о типах платежных инструментов (платежных карт). Общеизвестной мировой практикой является существования двух видов платежных карт: КРЕДИТНЫЕ КАРТЫ (CREDIT) ДЕБЕТОВЫЕ КАРТЫ (DEBIT) Каждый из этих видов делится на подвиды. И так. В чем разница между картами DEBIT и CREDIT?! Согласно общим правилам делового оборота в мире, упрощенно можно сказать, что кредитные карты - карты, на которых доступен кредитный лимит. Дебетовые - на которых находятся ваши личные средства (зарплата, пенсия, стипендия, депозит или проценты с него). А вот что говорит официальный сайт НБУ по этому поводу: "Дебетова картка (debit card) – різновид банківської платіжної картки. Д.к. призначена для оплати купівлі товарів та послуг, у т.ч. з використанням електрон­них терміналів, отримання готівки, виконання інших операцій, доступ­них у меню банкомата або установи банку. Д.к. дозволяє використовувати кошти доступного залишку на депозитному рахунку, на основі якого вона емітована. Різновидами Д.к. є зарплатна, студентська та пенсійна картки." Джерело: Арбузов С.Г. Банківська енциклопедія / С.Г. Арбузов, Ю.В. Колобов, В.І. Міщенко, С.В. Науменкова. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України: Знання, 2011. – 504с. – (Інституційні засади розвитку банківської системи). http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123276 ПЛАТІЖНА КАРТКА (payment card) – електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням платіжної картки, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Дебетова схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку. Під час застосування дебетово-кредитної схеми користувач здійснює платіжні операції з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку, а в разі їх недостатності або відсутності - за рахунок наданого банком кредиту. Кредитна схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки за рахунок коштів, наданих йому банком у кредит або в межах кредитної лінії. Джерело: Про платіжні системи та переказ коштів в Україні // Закон України від 05.04.2001 № 2346-ІІІ; Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням // постанова Правління Національного банку України від 30.04.2010 №223. http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123521&cat_id=123512 ________________________________________________________________________________________________ Вроде бы все доступно и понятно, но есть в Украине одно НО. У знакомых карточка "Банк Русский Стандарт" с кредитным лимитом до 10 тысяч гривен. Но, почему-то на ней чёрным по белому написано - MasterCard Debit. Такая же надпись на голограмме карты. Удивился. Ну думаю, это же БРСы, чему удивляться то. Но потому увидел у подруги карту ПриватБанк Универсальная "Gold"... у нее лимит до 16 тысяч гривен. Так вот, на этой карте точно такая же надпись MasterCard Debit. ВОПРОС СООБЩЕСТВУ! Что это происходит с украинскими банками и эмитируемыми ими же платежными картами и являются ли такие надписи на кредитных картах основанием для доказательства факта мошенничества со стороны банка или же введения клиентов в заблуждение? Насколько я понимаю, это неплохое подспорье для признания договоров по карточкам недействительными. Статьи ГКУ и других нормативных актов сознательно не пишу. Думаю их можно будет указать в последствии дискуссии. Опять же, согласно Постановлению Правления НБУ от 30.04.2010 г. № 223 (Порядок эмиссии) - может существовать какая-то кредитно-дебетная схема... Как это координируется с общемировыми нормами и платежными стандартами... Все-таки наши банки эмитируют не свои карты, а карты международных платежных систем Маstercard. VISA. Если кредитные карты с надписью DEBIT на самом деле используют двойную схему, то почему на них не пишут CREDIT&DEBIT или CREDIT-DEBIT? Всем спасибо. inprojectscenter@ukr.net
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : 18 травня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2014 року між ним (вкладником) та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» в іноземній валюті з правом поповнення на початкову суму 195 доларів США за ставкою 11 % річних строком до 5 травня 2015 року. Того ж дня, 5 грудня 2014 року, позивач вніс через касу банку на депозитний рахунок готівкові кошти в розмірі 195 доларів США, далі вносив кошти неодноразово, що підтверджується квитанціями. Сума загального вкладу становить 1 тис. 714 доларів США. 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 заздалегідь звернувся до банку із заявою про повернення вкладу 5 травня 2015 року, однак йому було відмовлено. 12 травня 2015 року він повторно звернувся до відповідача з вимогою про повернення вкладу, а в подальшому, 13 травня 2015 року – з досудовою претензією, проте банк не повернув вклад або будь-яку його частину позивачу. Посилаючись на положення Закону України «Про захист прав споживачів» та на порушення своїх прав на користування та розпорядження власними коштами у зв’язку з неправомірними діями банку, внаслідок яких позивач був змушений відвідувати відділення банку відповідача та вистоювати тривалі черги, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 46 доларів США 96 центів, 3 % річних у розмірі 12 доларів США 68 центів, пеню за прострочення виконання зобов’язання в розмірі 4 тис. 627 доларів США 80 центів та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн. Заочним рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, 3 % річних у сумі 12 доларів США 68 центів, у решті позову відмовлено. Вирішено питання про оплату судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 549 – 552, 1061, 1070, 1073 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та відсотків за користування коштами депозитного вкладу та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволенні позовних вимог. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року й постанови Верховного Суду України від 29 травня 2013 року та від 28 січня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2014 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» і ОСОБА_1 укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» на 5 місяців в іноземній валюті. Відповідно до договору-заяви вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 195 доларів США на строк до 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року. За час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладникові проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви). Упродовж строку дії договору позивач вносив грошові кошти згідно з умовами зазначеного договору в розмірі 195 доларів США, 194 долари США, 194 долари США, 193 долари США, 193 долари США, 160 доларів США, 195 доларів США, 195 доларів США. Станом на 12 травня 2015 року залишок на рахунку відповідача становив 1 тис. 714 доларів США. 28 квітня, 12 та 13 травня 2015 року позивач звертався до відповідача з вимогою повернути вклад, однак грошові кошти не повернуті. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача суми вкладу та три проценти річних і відмовляючи в задоволенні в частині стягнення відсотків за користування кредитом та пені за період із 6 травня по 3 серпня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що зміст укладеного між сторонами договору не передбачає його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку, а тому договірні відносини припинили свою дію 5 травня 2015 року, отже, відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині. Погодившись із висновком суду першої інстанції, суди апеляційної та касаційної інстанцій також указали на відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення пені з огляду на те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами укладеного договору банківського вкладу не передбачено стягнення пені в разі невиконання або неналежного виконання банком зобов’язання. Суди також зазначили, що правовідносини сторін за договором банківського вкладу регулюються параграфом 1 глави 71 ЦК України. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року, яка надана заявником як приклад неоднакового застосування судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову в частині стягнення пені та направляючи справу на новий апеляційний розгляд у цій частині, оскільки не надано належної правової оцінки доводам позивача та не спростовано їх, висловив правову позицію про те, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами договору на відкриття та обслуговування поточного «пенсійного» рахунку встановлена відповідальність сторін договору за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором, тому банк повинен сплачувати неустойку, при цьому нарахування пені не здійснюється протягом дії мораторію на задоволення позовних вимог. У наданих для порівняння постановах від 28 січня 2015 року та від 29 травня 2013 року Верховний Суд України виходив з того, що оскільки банк порушив свої грошові зобов’язання щодо повернення на вимогу вкладника депозитних коштів з процентами, то повинен виплатити проценти за банківським вкладом до дня фактичного повернення грошового вкладу, 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції цієї норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, визначених законом як юридичні факти. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов’язків серед юридичних фактів є, зокрема, договори та інші правочини. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. У справі, яка переглядається, договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» укладено між сторонами на 5 місяців (з 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року) в іноземній валюті. Умовами договору передбачено, що за час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладнику проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви). Отже, аналіз зазначених вище правових норм та умов договору банківського вкладу дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку перед ОСОБА_1 за договором банківського вкладу (депозиту) «Стандарт» припинились у строк, установлений цим договором. Закінчення строку дії договору і невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Так, відповідно до статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам (частини перша, друга статті 1067 ЦК України). Згідно з положеннями частин першої, другої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, – зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» подано такі визначення: споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня виконує забезпечувальну функцію, і, навпаки, з моменту порушення – вважається мірою відповідальності. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені із 6 травня 2015 року до дня ухвалення судового рішення, тому справу в цій частині слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Одночасно, слід звернути увагу на те, що постановою Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня 2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно із зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора АТ «Банк «Фінанси та кредит», визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». За таких обставин, судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині стягнення 3 % пені скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правовий висновок (у справі № 2558 цс 15) Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3D3292E3BEA7808CC2257FD300502D69
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 18 лютого 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі – ТОВ «ЛК «Автофінанс») укладено договір фінансового лізингу на придбання автотранспортного засобу Geely GC 6 basic, під час укладення якого позивача введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому він вважає цей правочин недійсним. Відповідач порушив права позивача як споживача, оскільки під час укладення спірного договору застосував нечесну підприємницьку діяльність, не надавши йому достатньо часу для прийняття свідомого рішення, що призвело до того, що в договорі зазначена інша марка автомобіля, ніж ОСОБА_1 бажав отримати, зокрема замість автомобіля Samand SE, вказано автомобіль Geely GC 6 basic, який удвічі дорожчий. Крім того, умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним. До того ж навіть після підписання договору ОСОБА_1 було неодноразово введено в оману щодо умов виконання договірних зобов’язань, що в подальшому завдало йому шкоди як споживачу. ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на свою користь сплачені 97 тис. 869 грн. Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 30 червня 2015 року позов задовольнив, ухвалив: визнати недійсним договір фінансового лізингу від 18 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс»; стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_1 97 тис. 869 грн. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 2 вересня 2015 року ухвалив рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову відмовити. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року постановила зазначене рішення апеляційного суду залиши без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 18, 19 Закону № 1023-XII, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 31 серпня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів (№ 6-27177ск15); 4 листопада 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів (№ 6-26066св15). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 11 вересня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом фізичної особи до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-52цс13); 16 грудня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійним та стягнення коштів (№ 6-2766цс15). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-27177ск15 суд касаційної інстанції відмовив у відкритті касаційного провадження в справі й по суті погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення суми коштів адміністративного платежу з таких підстав. Статтею 16 Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР) встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 40 тис. грн під вигляд «платіж за договором», який за умовами договору не повертається в жодному випадку. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Оспорюваний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, існує невідповідність положень договору фінансового лізингу принципам добросовісності, розумності, справедливості, рівності сторін у договорі; умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін та завдають шкоди споживачеві; Постановляючи ухвалу № 6-26066св15, якою скасовано рішення апеляційного суду та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що суд неповно з’ясував фактичні обставини справи і допустив порушення норм процесуального права; У постанові від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою для припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється; У постанові від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним договір фінансового лізингу й стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь позивача авансовий платіж, виходив з того, що згідно із частиною другою статті 18 Закон № 1023-XII умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи в разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4). Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що суд не встановив наявності одночасно всіх ознак, які свідчать про те, що умови договору є несправедливими відповідно до приписів статті 18 Закону № 1023-XII, тому відсутні правові підстави для визнання цього договору недійсним. За змістом договору фінансового лізингу адміністративний платіж у розмірі 10 % вартості предмета лізингу є фактично платежем, який спрямований на утримання лізингодавця, оскільки останній не може діяти безоплатно, що відповідає вимогам статті 16 Закон № 723/97-ВР. Надана заявником ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року (№ 6-2766цс15) не свідчить про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту цього судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Порівняння змісту постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (№ 6-52цс13) зі змістом ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаній постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Однак наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права (статті 18 Закону № 1023-XII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях № 6-27177ск15, № 6-2766цс15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 18 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс» укладено договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов’язання придбати предмет лізингу – автомобіль Geely GC 6 basic у власність та передати його в користування ОСОБА_1 на строк та на умовах, передбачених договором. Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 7 тис. 313 дол. США 21 цент; авансовий платіж – 3 тис. 656 дол. США 60 центів (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж – 304 дол. США 72 центи; адміністративний платіж – 731 дол. США 32 центи (10 % вартості предмета лізингу) ; комісія за передачу – 219 дол. США 40 центів (3 % вартості предмета лізингу). На виконання договору 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 сплатив ТОВ «ЛК «Автофінанс» кошти в розмірі 969 тис. грн. Згідно з умовами договору адміністративний платіж – це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу. Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 731 дол. США 32 центи. Відповідно до пункту 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах пункту 12.1 цього договору, що стосуються обсягу повернення коштів. При цьому згідно з пунктом 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає. За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною другою статті 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Проаналізувавши норму статті 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (пункти 1.1, 3.3.1 договору). Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 7 тис. 313 дол. США 21 цент з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 193 тис. 800 грн з ПДВ (пункт 8.2). Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (пункт 8.3). Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (пункт 8.5). За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов’язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду – штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору). Відповідно до частини другої статті 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов’язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України. Відповідно до пункту 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов’язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається. При цьому згідно з пунктом 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов’язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі. Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов’язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов’язань лізингоодержувача. Відповідно до пункту 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов’язаннями відповідає продавець. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (статті 808 ЦК України). Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням статті 808 ЦК України. Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору. Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (пункт 10.4). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Дослідивши умови договору фінансового лізингу, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ, а саме: встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, вищенаведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що місцевий суд не встановив усіх обставин, які свідчать про несправедливість умов договору (порушують принцип добросовісності; призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; завдають шкоди споживачеві) відповідно до положень статті 18 Закону № 1023-XII. За таких обставин судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 2 вересня 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 30 червня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-330цс16 Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII). Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 цього Закону, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. За частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4). Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A4345AD92DFD3AB8C2257FD30026F77A
  9. Державний герб України Справа № 686/6355/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.06.2015 Хмельницький міськрайонний суд в складі: головуючої судді - Салоїд Н.М., при секретареві Лоб І.А., Гуменному В.В., за участю представника позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, та відповідача ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Хмельницький в залі суду цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та збитків за договором фінансового лізингу та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та моральної шкоди в с т а н о в и в : У березні місяці 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» ( у подальшому ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося із позовом до суду у якому просило стягнути з ОСОБА_4 55542 грн. 41 коп. основної заборгованості за договором фінансового лізингу,679453 грн. 23 коп. збитків у виді упущеної вигоди, 3065 грн. 31 коп. штрафу, 2935 грн. 52 коп. пені, 880 грн. 66 коп. річних, 10681 грн.35 коп. інфляційних витрат, 4451 грн. 59 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами, а всього 757010 грн. 07 коп. та судові витрати. Позов обґрунтовує тим, що 25 листопада 2013 року уклало з відповідачем ОСОБА_4 договір фінансового лізингу № 00009065 відповідно до якого зобов»язалося передати у розпорядження відповідача об»єкт лізингу транспортний засіб типу VW Touareg 3,0 I V6 TDI, 2013 року випуску, шасі № WVGZZZ7PZED020714, двигун № CRC158675Є а відповідач відповідно до положень п. 6.1 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу зобов»язався здійснювати щомісячні лізингові платежі відповідно до плану відшкодування, проте порушив свої зобов»язання за договором та не сплатив щомісячні платежі за серпень місяць 2014 року на суму 18 025,52 грн., вересень місяць 18 722, 16 грн. та жовтень місяць 2014 року на суму 18 794,73 грн., а всього на загальну суму 55 542,41 грн. у звязку з чим 30.10.2014 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» розірвало цей договір на підставі п. 12.6.1 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу. Відповідач всупереч вимог договору не виконав свої зобов»язання зі сплати заборгованості за договором та повернення об»єкту лізингу, тому 09.02.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було вчинено виконавчий напис нотаріуса № 161 про повернення об»єкту лізингу. Оскільки об»єкт лізингу не було повернено відповідачем у зазначений строк та зобов»язання із сплати заборгованості за договором відповідачем не виконані, йому заподіяні збитки у виді упущеної вигоди в розмірі 654904 грн. 83 коп., за порушення грошових зобовязань ОСОБА_4 має сплатити 3065 грн. 31 коп. штрафних санкцій, пеню, 3% річних, інфляційні, проценти за користування чужим майном (грошовими коштами) з серпня 2014 року по березень 2015 року у розмірах відповідно 2935 грн.52 коп.,880 грн. 66 коп., 10681 грн. 35 коп., 4451 грн. 59 коп. У звязку із супроводженням процесу стягнення заборгованості товариство понесло витрати в сумі 12 548,4 грн., а за підготовку позовної заяви - 12 000 грн. Просить задовольнити позов. В свою чергу ОСОБА_4 звернувся до із зустрічним позовом до ТОВ «Порше-Лізинг Україна, у якому за уточнених позовних вимог просить визнати недійсним укладений 25.11.2013 року договір про фінансовий лізинг за №00009065 та стягнути з цього товариства на його користь 575043 грн. сплачених на виконання цього договору коштів, 50000 грн. моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що : - згідно із п.п.1,5 ч.1 ст.1, п.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ТОВ «Порше Лізинг Україна» є фінансовою установою з наданням такої фінансової послуги як фінансовий лізинг, і у відповідності до п.4 ч.1, ч.2 ст.34 цього Закону мало б мати ліцензію на здійснення такої діяльності, проте такої не мало, а тому в силу ст.227 ЦК України цей правочин є недійсним; - цей договір за своєю природою є змішаним договором та містить також елементи як договору оренди (найму) автомобіля, так і його купівлі-продажу, а відповідно до ч.2 ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягав нотаріальному посвідченню, проте спірний договір нотаріально посвідчений не був, і в силу ч.1 ст.220 ЦК України його положення про оренду (найм) автомобіля є нікчемними; - на виконання умов договору у частині купівлі автомобіля ним ще до його передачі у користування було сплачено відповідачу 136715 грн. 69 коп. (еквівалент 16625 дол. США), що становило ? частину його вартості. Крім того він сплатив товариству 8202 грн. 94 коп. (еквівалент 997,5 дол. США) адміністративних витрат, 11935 грн. 01 коп. (еквівалент 1451,33 дол. США) першого лізингового платежу, з якого платіж еквівалентний 645,77 дол. США йшов на відшкодування частини вартості автомобіля. Відповідно до умов укладеного ним та відповідачем договору про фінансовий лізинг «Усі платежі що підлягають сплаті повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку: 1) за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в дол. США, визначених вище, та 2) відповідно до п.6.4.2 (якщо застосовується) Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу». Процитувавши п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, посилається на те, що згідно на ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» викладена у договорі та у п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в дол. США, а не тільки інформація з цього приводу, є такою що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє його можливості знати, через комерційну таємницю, про «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «Креді Агріколь банк». Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля мало відбуватися відповідно до п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено, чим його також введено в оману; - положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими, зокрема, про встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3), надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (п.4). Натомість, як договір так і Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу пронизані забороною повертати йому платежі, сплачені на викуп автомобіля (викладений у договорі п.6.11 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у новій редакції, у п.2 «Авансовий платіж», п.п.6.11, 6.17 цих комерційних умов; - такими,що вводять в оману є положення договору та додатків до нього про проценти та комісії. Так, згідно договору процентна ставка визначена змінною, відповідно до пункту 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу станом на день, що передує дню підписання цього договору. Відповідно до цього пункту Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу «якщо Сторони домовились про змінну процентну ставку, застосовуватимуться наступні правила. Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування) розраховуватиметься на основі змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро (відповідно до умов Контракту). Тому якщо трьохмісячна ставка LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро зміниться у порівнянні з останнім коригуванням процентної ставки або, відповідно, датою доставки Обєкта лізингу більше, ніж на 0,25 процентних пунктів робиться аналогічне абсолютне коригування проценту (з додаванням абсолютної вартості такого збільшення до абсолютного розміру проценту) на дату виставлення рахунку, після відповідного календарного кварталу.» Указавши таку формулу визначення змінної процентної ставки, відповідач також діяв нечесно, ввівши його в оману й порушивши тим самим вимоги ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак ці положення договору та додатку до нього також є недійсними в силу ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, відповідач приховав, не указавши у договорі, розмір трьохмісячної ставки LIBOR, за яким він обраховує навіть перший лізинговий платіж у виді процентів та комісії у розмірі 805, 56 дол. США, та того, чи є цей розмір трьохмісячної ставки LIBOR визначенням місячного, квартального, річного обрахунку процентної ставки у реальному відсотковому вимірі по відношенню до обсягу фінансування. Крім того, обравши таку формулу визначення змінної процентної ставки відповідач, за аналогією, порушив вимоги ч.ч.4, 5 та 6 ст. 1056-1 ЦК України, адже у договорі не зазначив максимальний розмір збільшення процентної ставки, застосований порядок розрахунку змінюваної процентної ставки не дозволяє точно визначити її розмір на будь-який момент протягом строку дії кредитного договору, договір не містить посилань на джерело інформації, яка б підтверджувала ту чи іншу ставку LIBOR на певний період; - указавши в Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) та в підпункті 6.1 пункту 6 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу про таку складову лізингових платежів як комісії, відповідач і в цьому ввів його в оману, оскільки не визначив з чого вони складаються, у якому розмірі та за яких умов повинні сплачуватися, який розмір процентів а який розмір комісії закладено у цьому Графіку, тощо; - не відповідають чинному законодавству, а саме п.2 ч.2 ст. 22 ЦК України, відтак є недійсними, та такими що не можуть бути застосовані, й положення п.12.9 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу за якими у разі розірвання контракту я зобовязаний, крім повернення автомобіля, сплатити лізингодавцю у виді упущеної вигоди ще й «…різницю між вартістю Обєкту лізингу (тобто сумою грошових коштів, що було фактично отримано Порше Лізинг Україна в результаті продажу Обєкту лізингу або, якщо Обєкт лізингу залишається у власності Порше Лізинг Україна, ринковою вартістю Обєкта лізингу, що визначається професійним оцінювачем майна відповідно до чинного законодавства) та лізинговими платежами, що залишилися несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування), а також іншими Платежами що залишилися несплаченими Лізингоодержувачем відповідно до контракту»; - відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Спірний договір ним було укладено (підписано) у м. Хмельницькому, а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір ним міг бути розірваний лише за згодою лізингодавця, і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу, тобто не раніше 23 грудня 2014 року (підпункт 12.5). Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнанню недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається. Більше того, в силу ч.4 ст.12 цього Закону у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору. Споживач має право не повертати продукцію або результати роботи чи послуги до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей. Про передачу йому автомобіля у м. Хмельницькому, тобто поза торговельними або офісними приміщеннями відповідача, свідчать дані акту його прийому-передачі 23 грудня 2013 року у м. Хмельницькому; - згідно із ч.8 ст.12 цього Закону у разі коли продавець (виконавець) або третя особа надала споживачеві кредит на суму коштів за договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями, такий кредит втрачає чинність у момент розірвання договору. Якщо всупереч вимогам цієї статті протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожен день затримки повернення грошей. Ретельно ознайомившись із умовами договору та будучи з ними не згідним, він у визначений ч.3 ст.12 Закону строк повідомив представника ТОВ «Порше Лізинг України» про розірвання договору та повернення сплачених ним платежів, після чого ним буде повернуто автомобіль, на що це товариство згоди не дало, а в березні 2014 року саме надіслало йому два повідомлення про відмову від договору, проте повертати сплачені кошти на викуп автомобіля відмовилося; - ч.1 та ч.2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Аналіз даних Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, який є додатком до договору про фінансовий лізинг якраз і свідчить про такий істотний дисбаланс на його шкоду, адже за перший рік дії договору він повинен був сплатити відповідачу 20,16 % річних, за другий 22,50% річних, за третій-26,74% річних, за четвертий 36,97% річних, за пятий 127,84% річних, притому виходячи із доларового еквіваленту; - оскільки спірний договір, на його думку, є недійсним, відповідач у злочинний спосіб заволодів автомобілем, повернувши його собі, проте не повернув сплачених ним коштів, то на підставі положень ст.216 ЦК України вони повинні бути стягнені з нього судовим рішенням у розмірі 575043 грн. 05 коп.; - цими протиправними діями відповідача йому було заподіяно й моральну шкоду, яку оцінює в 50000 грн. В судовому засіданні представники позивача заявлені вимоги підтримали, просять їх задовольнити, зустрічних вимог не визнали. Суду пояснили, що відповідно до вимог закону за договором лізингу одна сторона передає другій стороні (лізингоодержувачу) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності. Враховуючи положення закону, відносини, що виникають у зв»язку з договором фінансового лізингу регулюються положення про купівлю-продаж у виключних випадках у разі повного виконання сторонами взятих на себе зобов»язань відповідно до договору про фінансовий лізинг та укладення договору купівлі-продажу. Відповідач порушив умови укладеного договору, не сплатив чергових платежів за серпень-жовтень місяць 2014 року, тому договір підлягає розірванню із викладених підстав та стягнення коштів, передбачених умовами договору та збитків, завданих неналежним його виконанням. ОСОБА_4 в судовому засіданні свої позовні вимоги підтримав, позовних вимог ТОВ «Порше Лізинг Україна» не визнав. Посилається на те, що сподіваючись на добропорядність ТОВ «Порше Лізинг Україна» та маючи намір укласти з ним договір фінансового лізингу на зрозумілих та прозорих умовах, 22 листопада 2013 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_6 належний йому на праві власності автомобіль «ОСОБА_3 -6», 2008 року випуску, що підтверджується наданою ним нотаріально посвідченою Генеральною довіреністю, а виручені від цього кошти вніс цьому товариству для придбання у розстрочку спірного «Фольксваген», проте останнє умови договору фінансового лізингу з цього приводу виписало у спосіб, яким ОСОБА_4 ввело в оману чим йому, як споживачу, заподіяло й моральної шкоди, яка проявилася у моральних переживаннях, порушенні його, як споживача прав, необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя, необхідності звернення до суду для захисту своїх порушених прав, а тому, урахувавши характер та обсяг цих страждань, їх тривалість, час та обсяг зусиль, необхідних для відновлення його прав, вимоги розумності і справедливості суд вважає за необхідне стягнути з цього товариства на його користь і 10000 грн. моральної шкоди. Фактично, внаслідок таких дій він залишився без автомобілів та виручених від продажу автомобіля «Мазда-6» коштів. Суд, заслухавши доводи представників позивача щодо заявленого ними позову та заперечення стосовно задоволення зустрічного позову, заперечення відповідача щодо задоволення первісного позову та доводи щодо задоволення заявленого ним позову, вважає, що у задоволені первісного позову слід відмовити, а зустрічний позов задовольнити частково з наступних підстав. Судом достовірно установлено, що 25 листопада 2013 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» уклало договір про фінансовий лізинг № 00009065 з ОСОБА_4 відповідно до якого 23 грудня 2013 року передало ОСОБА_4 об'єкт лізингу - автомобіль VW Touareg NF 3,0 I V6 TDI 2013 року випуску, шасі № WVGZZZ7PZED020714, двигун CRC 158675, державний номерний знак НОМЕР_1, чорного кольору, вартістю 66 500 доларів США строком на 60 місяців, а ОСОБА_4 13 грудня 2013 року, тобто ще до передачі цього автомобіля, сплатив цьому товариству 158 705 грн. 59 коп.(еквівалент 19855, 57 дол. США за курсом НБУ, у тому числі 16625 дол. США авансового платежу, що становило ? частину вартості цього автомобіля). Зазначені обставини сторонами не оспорюються. Відповідно до статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов»язується передати другій стороні (лізингоодердувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодовцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізинговий платіж). Аналогічні положення містяться і в ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг». В силу ч.1 ст.2 цього Закону відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Ст.628 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Аналіз спірного договору про фінансовий лізинг дає суду підстави дійти висновку про те, що він поєднує в собі як елементи оренди цього автомобіля так і його купівлі продажу. Такий висновок суду підтверджується і Графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів (Планом відшкодування), який є невідємною частиною договору. Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Положеннями ч.ч.1 та 3 ст.203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його волі. Згідно із ст.6, ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Водночас, згідно із ч.2 ст.627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи споживача повинні враховуватись вимоги законодавства про захист прав споживачів. В силу ч.1 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною (п.2 ч.1 цієї норми Закону). Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг (п.3 ч.2 цієї норми Закону). Крім того, в силу п.7 ч.1 ст.21 цього Закону права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо ціну продукції визначено неналежним чином. Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є розмір лізингових платежів. Згідно визначення, даного у Додатку до спірного договору «Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу» лізинговий платіж, це щомісячний платіж, що сплачується лізингоодержувачем, тобто ОСОБА_4, на користь Порше Лізинг Україна у строки та в розмірі відповідно до Графіку покриття витрат на виплати лізингових платежів (План відшкодування). Згідно даних Графіку покриття витрат на виплати лізингових платежів (Плану відшкодування) лізинговий платіж складається з: 1) відшкодування частини вартості обєкту лізингу; 2) процентів та комісії. Згідно договору, процентна ставка визначена змінною, відповідно до пункту 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу станом на день, що передує дню підписання цього договору. Відповідно до цього пункту Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу «Якщо Сторони домовились про змінну процентну ставку, застосовуватимуться наступні правила. Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування) розраховуватиметься на основі змінної процентної ставки у розмірі трьохмісячної ставки LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро (відповідно до умов Контракту). Тому якщо трьохмісячна ставка LIBOR для доларів США/EURIBOR для Євро зміниться у порівнянні з останнім коригуванням процентної ставки або, відповідно, датою доставки Обєкта лізингу більше, ніж на 0,25 процентних пунктів робиться аналогічне абсолютне коригування проценту (з додаванням абсолютної вартості такого збільшення до абсолютного розміру проценту) на дату виставлення рахунку, після відповідного календарного кварталу.» Суд убачає, що вказавши таку формулу визначення змінної процентної ставки, відповідач діяв нечесно, ввівши ОСОБА_4 в оману й порушивши тим самим ці вимоги ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак ці положення договору та додатку до нього є недійсними в силу ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, ТОВ «Порше Лізинг Україна» приховало від ОСОБА_4, не указавши в договорі, розмір трьохмісячної ставки LIBOR, за яким він обраховує навіть перший лізинговий платіж у виді процентів та комісії у розмірі 805, 56 дол. США, та того, чи є цей розмір трьохмісячної ставки LIBOR визначенням місячного, квартального, річного обрахунку процентної ставки у реальному відсотковому вимірі по відношенню до обсягу фінансування. Жоден із представників ТОВ «Порше Лізинг Україна» в судовому засіданні не зміг пояснити, за якою ж процентною ставкою визначались лізингові платежі у виді процентів. Крім того, обравши таку формулу визначення змінної процентної ставки відповідач, за аналогією, порушив вимоги ч.ч.4, 5 та 6 ст. 1056-1 ЦК України, адже: - у договорі не зазначив максимальний розмір збільшення процентної ставки; - застосований порядок розрахунку змінюваної процентної ставки не дозволяє точно визначити її розмір на будь-який момент протягом строку дії договору; - договір не містить посилань на джерело інформації, яка б підтверджувала ту чи іншу ставку LIBOR на певний період. Указавши в уже згадуваному вище Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) та в підпункті 6.1 пункту 6 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу про таку складову лізингових платежів як комісії, ТОВ «Порше Лізинг Україна», і в цьому споживача ОСОБА_4 ввело в оману, оскільки не визначило з чого вони складаються, у якому розмірі та за яких умов повинні сплачуватися, який розмір процентів а який розмір комісії закладено у цьому Графіку. Як наслідок такої нечесної підприємницької практики ТОВ «Порше Лізинг Україна» фактично ОСОБА_4 лізингові платежі у виді плати за користування (оренду) автомобіля визначило за період з грудня 2013 року по листопад 2014 року в доларах США під 20,15% річних, з грудня 2014 року по листопад 2015 року в доларах США під 22,49% річних, за період з грудня 2015 року по листопад 2016 року в доларах США під 26,74% річних, за період з грудня 2016 року по листопад 2017 року в доларах США під 36,97% річних, а за період з грудня 2017 по листопад 2018 року в доларах США під 127,84% річних. З наданим з цього приводу ОСОБА_4 розрахунком річних, долученим до справи, суд погоджується. В силу абзацу другого ч.1 ст.695 ЦК України істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів. Положеннями ч.ч.1 та 2 ст.533 ЦК України визначено, що грошове зобовязання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобовязані визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до договору про фінансовий лізинг «Усі платежі, що підлягають сплаті повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку: 1) за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів в дол. США, визначених вище, відповідно до пунктів 6.3 та 2) відповідно до п.6.4.2. (якщо застосовується) Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу.» У п.6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу зазначено таке: «Сторони погоджуються, що Лізингові платежі та інші Платежі, що підлягають виплаті за цим Контрактом на користь Порше Лізинг Україна, відображають справедливу вартість Обєкта лізингу та забезпечують отримання Порше Лізинг Україна суми, очікуваної станом на дату виконання Контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено Сторонами в Контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням Порше Лізинг Україна, станом на дату, коли кожен Платіж підлягає здійсненню. З цією метою Лізингові платежі, інші Платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим Контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено Сторонами в Контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка. У разі часткової зміни вищевикладених положень цього пункту, Порше Лізинг Україна матиме право вимагати, щоб Лізингові платежі та усі інші Платежі за цим Контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд Порше Лізинг Україна та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії Контракту, і для цього не вимагається згода Лізингоодержувача. » Зазначена формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США також є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє ОСОБА_4 можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь». Посилання представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» на те, що з такими даними можна ознайомитись як на його сайті, так і на сайті цього банку не відповідає дійсності, оскільки дані саме про «обмінний курс безготівкових операцій» цього банку там відсутні. Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в доларах США мало відбуватися відповідно до пункту 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено. Положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими. Як зазначено у п.п.3,4 ч. 3 цієї норми Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про: встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3); надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (п.4). Натомість як договором так і Загальними комерційними умовами внутрішнього фінансового лізингу забороно повернення ОСОБА_4 платежів, сплачених на викуп автомобіля. У договорі про це зазначено при викладі п 6.11 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у новій редакції, а в Комерційних умовах - у п. 2 «Авансовий платіж», п.п. 6.11, 6.17. Відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Як установлено судом, ОСОБА_4 спірний договір було укладено (підписано) у м. Хмельницькому, а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір ОСОБА_4 міг бути розірваний лише за згодою лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна», і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу, тобто не раніше 23 грудня 2014 року (підпункт 12.5). Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнання недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається. Більше того, в силу ч.4 ст.12 цього Закону у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору . Споживач має право не повертати продукцію або результати роботи чи послуги до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей. Про передачу ОСОБА_4 автомобіля у м. Хмельницькому, тобто поза торговельними або офісними приміщеннями ТОВ «Порше Лізинг Україна», свідчать дані акту його прийому-передачі 23 грудня 2013 року у м. Хмельницькому. Згідно із ч.8 ст.12 цього Закону у разі коли продавець (виконавець) або третя особа надала споживачеві кредит на суму коштів за договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями, такий кредит втрачає чинність у момент розірвання договору. Якщо всупереч вимогам цієї статті протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожен день затримки повернення грошей. Ретельно ознайомившись із умовами цього договору, та будучи з ними не згідним, ОСОБА_4 у визначений ч.3 ст.12 Закону строк в усній формі повідомив представника ТОВ «Порше Лізинг України» про розірвання договору та повернення сплачених ним платежів, після чого мав намір повернути автомобіль, на що це товариство згоди не дало, а в березні 2014 року саме надіслало йому повідомлення про відмову від договору, а повертати сплачені ним кошти, у тому числі й на викуп автомобіля - відмовилося. Означене, крім пояснень ОСОБА_4, підтверджується надісланим ОСОБА_4 листом ТОВ «Порше Лізинг Україна» від 17.03.2014 року про відмову від договору. Оцінивши викладене в сукупності, суд приходить до висновку про необхідність визнати цей договір фінансового лізингу недійсним у цілому, і в такий спосіб задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4 в цій частині. Разом з тим, суд не може погодитися з доводами ОСОБА_4 про визнання цього правочину недійсним та нікчемним на підставі положень ч.1 ст.220, ст.227 ЦК України, оскільки вважає, що цей договір не потребував обовязкового нотаріального посвідчення, а ТОВ «Порше Лізинг Україна», хоча і є фінансовою установою з надання такої фінансової послуги, як фінансовий лізинг, проте прямо або опосередковано не залучало фінансових активів від фізичних осіб, а відтак не потребувало для цього відповідної ліцензії. Положеннями ст.216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користування майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у звязку із вчиненням недійсного правочину другій стороні завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені ч.1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі наслідки окремих видів недійсних правочинів. Відповідно до ч.9 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, вони повинні відшкодовуватися винною особою у повному обсязі. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (ч.2 ст.22 цього Закону). Суд вважає, що позивачеві за зустрічним позовом завдано і моральної шкоди. Відповідно до частини 2 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Вказаними неправомірними діями відповідача розмір моральної шкоди завданий ОСОБА_4 має становити 10 000 грн. Він є необхідним і достатнім для покриття завданої шкоди. Як установлено судом, не оспорюється представниками ТОВ «Порше Лізинг Україна» та підтверджується відповідними квитанціями, на виконання умов цього договору ОСОБА_4 було сплачено 248205 грн. 59 коп., що по курсу Національного банку України на час їх сплати становило 27365.15 дол. США, а так як станом на 05 червня 2015 року курс Національного банку України становить 21.0137 грн. до 1 дол. США, то на користь ОСОБА_4 з ТОВ «Порше Лізинг Україна» слід стягнути 575043 грн. 05 коп. (27365.15 дол. США х 21.0137) і в такий спосіб задовольнити його позовні вимоги і в цій частині. Так як укладений між сторонами договір про фінансовий лізинг визнається недійсним, автомобіль ТОВ «Порше Лізинг Україна» повернуто ще 07 квітня 2015 року, то жодна із його позовних вимог не може бути задоволена оскільки ґрунтується на умовах цього договору. Крім того: - як було установлено судом, це товариство ще 17 березня 2014 року відмовилося від договору, розірвавши його у такий спосіб (ч.3 ст.651 ЦК України), а згідно з ч.3 ст.653 ЦК України у разі розірвання договору зобовязання сторін припиняються, відтак його позовні вимоги про несплату щомісячних лізингових платежів за серпень, вересень та жовтень 2014 року у розмірі 55542 грн. 41 коп., штрафних санкцій за липень-жовтень 2014 року у розмірі 3065 грн.31 коп., пені, 3% річних, інфляційних, процентів за користування чужим майном з серпня 2014 року по березень 2015 року у розмірах відповідно 2935 грн.52 коп.,880 грн. 66 коп., 10681 грн. 35 коп., 4451 грн. 59 коп. не ґрунтуються на вимогах закону; - вимагаючи на підставі положень п.2 ч.2 ст.22 ЦК України стягнення з ОСОБА_4 654904 грн.83 коп. збитків у виді упущеної вигоди несплачених до листопада 2018 року лізингових платежів еквівалентних 42471.13 дол. США ТОВ «Порше Лізинг України» обраховуючи розмір упущеної вигоди виходило з того, що автомобіль йому не повернуто, проте, як установлено судом, це не відповідає дійсності. Автомобіль цьому позивачу повернуто ще 07 квітня 2015 року. Тому в задоволенні позовних вимог ТОВ «Порше-Лізинг Україна» слід відмовити. На підставі наведеного та керуючись статтями 10, 15, 60, 210, 212, 215 ЦПК України, ст. ст.22,23, 203, 215, 216, 509,ч.2 ст.570, 628, 638, 651,653, 655, 694, 806, 1056-1 ЦК України, Законами України «Про захист прав споживачів», «;Про фінансовий лізинг», «;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22,23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів у взаємозвязку з положенням частини четвертої статті 42 Конституції України, суд в и р і ш и в: У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та збитків за договором фінансового лізингу відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та моральної шкоди задовольнити частково. Визнати недійсним договір про фінансовий лізинг за № 00009065 укладений товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_4 25 листопада 2013 року. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (ідентифікаційний код 35571472) на користь ОСОБА_4 (ідентифікаційний код НОМЕР_2) кошти в сумі 575 043,05 грн. (П»ятсот сімдесят п»ять тисяч сорок три грн. 05 коп.) та моральної шкоди 10 000 грн. (Десять тисяч грн.) В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути судові витрати з товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь держави в розмірі 3654,0 грн. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 10 діб з часу його проголошення до апеляційного суду Хмельницької області. Суддя : http://reyestr.court.gov.ua/Review/46658415
  10. Есть долларовый кредитный договор с Приватбанком от 30.06.2006г. Текст договора составлен на 4 страницах, распечатанных на 2-х листах, но подписаны сторонами лищь страницы 2 и 4. В конце договора не указано, на скольких страницах он изложен, нет упоминания об прошитие договора и т.п. Хотелось бы узнать мнением бывалых борцом с банковским беспределом, на какие нормы законодательства посылаться, чтобы дотолковать судье, что стороны не согласовали в надлежащей письменной формы все существенные условия договорам потребительского кредитования и поэтому он фактически является незаключенным. К тому же, в заявке на получение кредитных средств указано, что деньги выдаються согласно договора номер которого совпадает с подписанным, но дата от 29.06.2006г. Буду рад любым предложениям
  11. Короче дело обстоит так , имел я неосторожность взять два кредита в Дельта банке. Платил нормально потом этот скандал в стране и вся эта ситуация с зарплатой напряг не платил долгое время , ну естественно процентов нагорела куча , а банки наяревают на мобилу вот Я ж решил все сделать миром - говорю давайте сделаем реструктуризацию и я все выплачу все они говорят что не могут сделать это в связи в закрытии . А коллекторы звонят и пишут и мне и родным особенно тов Украинская торговая компания , дайте совет
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 вересня 2014 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати у свою власність та передати йому в користування автобус БАЗ-079.32, а ОСОБА_1 – сплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, він здійснив платіж у розмірі 36 тис. грн на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон»; предмет договору йому передано не було. Позивач зазначив, що умови договору фінансового лізингу не відповідають чинному законодавству, є несправедливими та порушують його права як споживача, у зв’язку із чим він 6 жовтня 2014 року звернувся із заявою про розірвання договору, на що отримав згоду відповідача, однак без повернення сплачених грошових коштів. Посилаючись на зазначені обставини та положення статей 203, 215, 806, 808 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 18, 21 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII) та статей 1, 6 Закону України 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР), ОСОБА_1 просив визнати договір фінансового лізингу недійсним і стягнути з відповідача сплачені кошти. Броварський міськрайонний суд Київської області рішенням від 27 січня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним договір фінансового лізингу, укладений 30 вересня 2014 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон», стягнув з останнього на користь ОСОБА_1 36 тис. грн, а також вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Київської області рішенням від 1 вересня 2015 року рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року скасував та ухвалив нове, яким у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 17 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року і залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 вересня 2014 року між ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) і ОСОБА_1 (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є автобус БАЗ-079.32 (т.1, а. с. 8–13). Відповідно до додатку 1 вартість предмета лізингу становить 360 тис. грн; комісія за організацію (10 %) – 36 тис. грн, комісія за передачу (3%) – 10 тис. 800 грн (т.1, а. с. 14). Згідно з додатком 2 до цього договору вартість предмета лізингу становить 360 тис. грн, авансовий платіж – 50 %, сума лізингу – 180 тис. грн, викупна вартість – 5 тис. 400 грн, відсоткова ставка – 12,5 %, комісія – 5 %; щомісячний платіж – 4 тис. 522 грн, а також витрати, які сплачує лізингоодержувач за відвантаження предмета лізингу, комісія за передачу автобуса в сумі 10 тис. 800 грн (т.1, а. с. 15). У день укладення договору ОСОБА_1 подав заяву на отримання фінансового лізингу, в якій указав марку, модель та вартість предмета лізингу та отримав свій примірник договору разом з додатками до нього (т.1, а. с. 67–68). На виконання умов договору позивач 30 вересня 2014 року сплатив на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон» 36 тис. грн коштів згідно з умовами договору (т.1, а. с. 18). 6 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору фінансового лізингу та повернення сплачених коштів. Листом від 20 жовтня 2014 року ТОВ «ЛК «Еталон» повідомило позивача про те, що договір вважається розірваним із 6 жовтня 2014 року, одноразова сплата за організацію та оформлення договору під час його укладення в розмірі 36 тис. грн поверненню не підлягає згідно з пунктом 12.11 статті 12 договору, яким передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу комісія за організацію цього договору лізингоодержувачу не повертається (т.1, а. с. 17). Суд першої інстанції аналізуючи положення договору фінансового лізингу, дійшов висновку про те, що умови, викладені в пунктах 5.4, 8.3, 8.8, 8.13, 8.15 цього договору, є несправедливими, договір забезпечує захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін. Суд зазначив також, що нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надає лише одному учаснику правовідносин право збільшувати платежі та вартість у формально правильній поведінці і позбавляє іншого учасника можливості будь-яким чином впливати на зміну істотних умов договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статей 509 та 638 ЦК України, а також положеннями Закону № 723/97-ВР, виходив з того, що між сторонами укладено цивільно-правовий договір з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог. ОСОБА_1 був ознайомлений з усіма умовами цього договору та погодився з ними. Суд першої інстанції застосував положення Закону № 1023-XII без системного зв’язку зі спірними правовідносинами, що регулюються спеціальним Законом № 723/97-ВР. Наданою для порівняння ухвалою від 7 жовтня 2015 року, постановленою у справі за позовом лізингоодержувача до ТОВ «ЛК «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалені у справі рішення про задоволення вимог лізингоодержувача, зазначивши, що положення договору фінансового лізингу передбачають, що навіть у разі сплати лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більш ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати ці кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору; положення цього договору свідчать про несправедливість умов, указаних у пунктах 4, 5, 7, 11 та 13 частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII, а виконання зобов’язань забезпечується лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки пунктами 8.14, 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11 та 12.12 договору передбачена сплата лізингоотримувачем штрафу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Положеннями укладеного договору передбачено, що лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові й інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.1. договору). У разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни (пункт 8.3 договору). Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів – комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору). Розмір лізингової плати може індексуватися залежно від конвертації гривні в іноземну валюту та від зміни ситуації на грошовому ринку (пункт 8.13 договору). Крім того, за змістом пунктів 5.4, 8.3, 8.8, 8.13 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливє на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів. Зокрема, у пункті 8.3 договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (пункт 8.4 договору). Крім того, у разі відмови лізингоотримувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а сплачені споживачем платежі не повертаються (пункт 8.15 договору). Згідно з пунктом 8.14 дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення. За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Суд першої інстанції установив, що аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 30 вересня 2014 року, укладеного між сторонами, дає підстави дійти висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом, звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; у пунктах 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому адекватного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем умови договору не передбачають; договором установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не передбачається для лізингоодержувача, якому встановлено жорсткі зобов'язання та непропорційно великий розмір штрафу. Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку про укладення між сторонами цивільно-правового договору з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог. Суд першої інстанції обґрунтовуючи рішення про часткове задоволення позову у зв’язку з несправедливими умовами, указаними у статті 18 Закону № 1023-XII, вірно вирішив справу по суті. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3020цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9EBD3D4B4693A6F6C2257FB9002F1FB7
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу. Позивач зазначав, що 27 жовтня 2014 року між ним (лізингоодержувач) та ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування предмет лізингу (трактор марки ДТЗ вартістю 74 тис. 800 грн), а лізингоодержувач – прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі згідно з умовами цього договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, позивач здійснив платіж у розмірі 37 тис. 480 грн на рахунки ТОВ «ЛК «Еталон», а 7 листопада 2014 року – оплату комісії в розмірі 8 тис. грн, проте предмет лізингу йому передано не було, що спричинило порушення його прав та законних інтересів як споживача. Посилаючись на те, що умови договору фінансового лізингу не відповідають чинному законодавству, є несправедливими та порушують його права як споживача, на підставі статей 15, 16, 203, 215, 216, 524, 533, 632, 762, 808 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII), Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР), позивач просив визнати зазначений договір фінансового лізингу недійсним та стягнути з відповідача 45 тис. 480 грн сплачених ним коштів. Косівський районний суд Івано-Франківської області рішенням від 10 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним зазначений договір фінансового лізингу та стягнув з ТОВ «ЛК «Еталон» на користь ОСОБА_1 45 тис. 480 грн. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ТОВ «ЛК «Еталон» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня та 11 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «ЛК «Еталон» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 жовтня 2014 року між ОСОБА_1 (лізингоодержувач) та ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування предмет лізингу (трактор марки ДТЗ вартістю 74 тис. 800 грн), а лізингоодержувач – прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі згідно з умовами цього договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, позивач здійснив платіж у розмірі 37 тис. 480 грн на рахунки ТОВ «ЛК «Еталон», а 7 листопада 2014 року – оплату комісії в розмірі 8 тис. грн, проте предмет лізингу йому передано не було, що спричинило порушення його прав та законних інтересів як споживача. Суди встановили, що положення спірного договору, зокрема пункти 5.4, 8.3, 8.8, 8.13, 8.15, свідчать про несправедливість умов, указаних у Законі № 1023-XII, а виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача, оскільки в пунктах 8.14, 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 цього договору передбачена сплата штрафу лізингоодержувачем. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що договір фінансового лізингу, укладений між ТОВ «ЛК «Еталон» та позивачем, має умови, які вказують на несправедливість відносно споживача, тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 15, 16, 203, 215, 216, 524, 533, 632, 762, 808 ЦК України та Закону № 1023-XII. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня та 11 листопада 2015 року, наданих заявником для порівняння, містяться висновки про те, що договори фінансового лізингу укладено між ТОВ «ЛК «Еталон» та фізичними особами добровільно, в належній формі, з погодженням усіх істотних умов, у тому числі щодо прав та відповідальності сторін; суди попередніх інстанцій не вказали, у чому саме полягає порушення принципу добросовісності сторін спірних договорів та яким чином умови цих договорів завдають шкоди позивачам; лізингоодержувачі були ознайомлені з усіма умовами цих договорів та погодилися з ними, тому правових підстав для визнання цих правочинів недійсними немає. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсними пунктів договору фінансового лізингу, укладеного між ТОВ «ЛК «Еталон» та фізичною особою, зазначивши, що суди правильно керувались положеннями статті 806 ЦК України та Закону № 723/97-ВР, який є спеціальним у спірних правовідносинах. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону № 1023-ХІІ, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). У справі, яка переглядається, положеннями спірного договору передбачено, що лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.1 договору). У разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та оформлення договору поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни (пункт 8.3 договору). Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів – комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору). За змістом пунктів 8.3, 8.8, 8.13 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачено. Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів. Зокрема, у пункті 8.3 договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (пункт 8.4 договору). Крім того, у разі відмови лізингоодержувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем платежі не повертаються (пункт 8.15 договору). Згідно з пунктом 8.14 дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення. За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв’язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та Закону № 1023-XII. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-65цс16 Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». У справі, яка переглядається, суди встановили, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, зокрема умови договору, якими встановлено, що: у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та оформлення договору поверненню не підлягає; у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни; у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни; розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу; у разі відмови лізингоодержувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем платежі не повертаються; дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення. Отже, висновок судів про наявність правових підстав для визнання договору фінансового лізингу недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів» відповідає зазначеним нормам матеріального права. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B52CE5BA04E9009C2257FB9003B8F06
  14. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57533681 Державний герб України Номер провадження: 22-ц/785/3569/16 Головуючий у першій інстанції Васильків О. В. Доповідач Артеменко І. А. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27.04.2016 року м. Одеса Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі: головуючого Артеменка І.А., суддів Черевка П.М., Сватаненка В.І., при секретарі Фабіжевській Т.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 березня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_4 про визнання припиненим договору поруки,- встановила: У серпні 2015 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до відповідачів, в якому просив визнати припиненим договір поруки від 07.09.2007 року, укладений між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_3. Свої вимоги позивач мотивує тим, що внаслідок одностороннього підвищення Банком 01.11.2008 року відсоткової ставки за кредитом з 12,96 % до 15 %, про що позивач не повідомлявся, та на що не надав свою згоду, значно збільшився обсяг його відповідальності як поручителя за кредитним договором № OD42AN121500676 від 07.09.2007 року, тому просив визнати припиненим договір поруки. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 березня 2016 року позовні вимоги задоволено. Визнано поруку ОСОБА_3 за договором поруки, укладеним 07.09.2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», та ОСОБА_3 такою, що припинена з 01.11.2008 року. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм права. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, який доповів зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши думку учасників процесу, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відхилити, з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу та залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та визнаючи поруку припиненою, суд першої інстанції виходив з того, що Банком в односторонньому порядку 01.11.2008 року збільшено розмір процентної ставки за кредитним договором без належного повідомлення позичальника та поручителя, внаслідок чого збільшився розмір відповідальності поручителя. Вирішуючи спір по суті, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Так, апеляційним судом встановлено, підтверджено матеріалами справи та не спростовується сторонами, що 07.09.2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк») та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, відповідно до якого остання отримала кредитні кошти у вигляді не поновлювальної лінії у розмірі 14835,12 доларів США строком до 05.09.2014 року на придбання автомобіля (а.с.8-12). З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 07.09.2007 року між Банком та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, відповідно до якого останній взяв на себе зобов'язання солідарно відповідати перед кредитором за невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором (а.с.13). З розрахунку заборгованості за кредитним договором, що був укладений між Банком та ОСОБА_4, вбачається, що з 01.11.2008 року змінилася відсоткова ставка за кредитним договором з 12,96 % до 15,00% (а.с.14). З матеріалів справи вбачається, що 12.10.2015 року ОСОБА_3 звернувся до ПАТ КБ «Приватбанк» з заявою щодо надання йому інформації про підвищення відсоткової ставки (а.с.64). Згідно відповіді на зазначений лист від 02.11.2015 року Банк повідомив, що відсоткова ставка за кредитним договором була збільшена 01.11.2008 року (а.с.66-67). Тобто, Банк в односторонньому порядку збільшив відсоткову ставку за кредитним договором, внаслідок чого збільшилася відповідальність поручителя. Посилання Банку на те, що відповідно до п. 2.3.1. кредитного договору Банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки згідно з цим же п. 2.3.1. кредитного договору зазначено, що Банк надсилає позичальникові письмові повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу у чинність зміненої процентної ставки. Крім того, у п. 13 договору поруки зазначено, що зміни і доповнення до цього Договору вносяться тільки за згодою сторін, в письмову вигляді, шляхом укладання відповідної додаткової угоди (а.с.13). Банком не було надано до суду докази укладання додаткової угоди та докази належного повідомлення поручителя та позичальника про збільшення розміру відсоткової ставки за кредитним договором. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Тобто, підставою для припинення поруки є сукупність двох умов: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов'язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. У п. 22 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30.03.2012 року зазначено, що обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте, якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання. Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред'явлення позову про визнання договору поруки припиненим. Таким чином, аналізуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції цілком законно та обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3 та визнав договір поруки припиненим, оскільки Банком не надано жодних доказів на підтвердження виконання п. 2.3.1. кредитного договору щодо направлення позичальнику письмового повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу у чинність зміненої процентної ставки, та не надано жодних доказів направлення такого повідомлення і ОСОБА_3 як поручителю, не надано доказів отримання таких письмових повідомлень ні позичальником, ні поручителем. Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позову ОСОБА_3, оскільки Банком в односторонньому порядку 01.11.2008 року було збільшено розмір процентної ставки за кредитним договором без належного повідомлення позичальника та поручителя, внаслідок чого збільшився розмір відповідальності поручителя, що є підставою для визнання договору поруки припиненим. Висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин і закон, який їх регулює. Таким чином, викладені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. При таких обставинах, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини по справі, рішення суду відповідає вимогам ст. ст. 213, 215 ЦПК України, а тому не вбачає підстав для його скасування. Керуючись ст.ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, - ухвалила: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» відхилити. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 березня 2016 року залишити без змін. Ухвала колегії суддів набирає законної сили з моменту проголошення. Ухвала колегії суддів може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення до суду касаційної інстанції. Судді апеляційного суду Одеської області І.А. Артеменко П.М. Черевко В.І. Сватаненко
  15. Может была у кого аналогичная ситуация? В конце 2011 года "укрсиббанк" продал права требования (не знаю факторинг это был или цессия-договоров этих в глаза не видел) по кредиту "дельтабанку" . ... На основании этого договора купли-продажи прав требования по кредиту в 2013 натариус Ковальчук С.П.( г.Киев ул. Сакасаганского 119 оф.12) внес в реестр обременений имущества (срок действия до конца 2018 г.) автомобиль на который был взят кредит в "укрсибе". я не подписывал ни одной бумаги с "дельтабанком" Каждый месяц я наведовался в суд по месту прописки - исков от "дельтабанка" не было ...в тоже ДВС тишина .... срок исковой давности истек ....нужно полагать..., но как быть с залогом (автомобилем)?
  16. Цікавить думка юристів: Суджуся з банком по валютному кредиту, подавав зустрічний позов про визнання договору недійсним і звільнення від сплати судового збору. В суді першої інстанції від судового збору звільнити на підставі ст. 22 ЗУ "Про захист прав споживачів", проте рішення було на користь банку. Подав апеляційну скаргу і також просив звільнити від судового збору, в т.ч. посилався на п. 7 постанови ВССУ від 17.10.2014 № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», проте скаргу залишили без руху до сплати судового збору із зазначенням, що ухвала оскарженню не підлягає. Чи можна оскажити цю ухвалу до касації адже вона по суті перешкоджає подальшому розгляду справи? І взагалі чи варто це робити? Як на це реагує ВССУ?
  17. Как по мне, так достойное решение! Возражения были составлены на основании информации почерпнутой здесь (на форуме), из анализа судебной практики и благодаря личным умозаключениям Встречный иск, в связи с отсутствием копий уведомлений, изначально не считался особо перспективным. Удивило время рассмотрения дела - три заседания в течение месяца и решение.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженої відповідальністю ФТД «Наташа-М», приватне підприємство «Ніанат», про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що на підставі рамкової угоди від 12 вересня 2007 року 10 листопада 2011 року між публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_1 укладено договір про надання траншу й 21 жовтня 2013 року – додаткову угоду до цього договору. 10 листопада 2011 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариством з обмеженою відповідальністю ФТД «Наташа-М» (далі – ТОВ ФТД «Наташа-М», приватним підприємством «Ніанат» (далі – ПП «Ніанат») укладено договори поруки. Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 14 травня 2014 року (справа № 1371-9/539/14) стягнуто солідарно з ТОВ ФТД «Наташа-М», ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПП «Ніанат» на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за вказаним договором про надання траншу та судові витрати. Вважаючи, що рішення третейського суду є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно було ухвалено без її відома та участі; ця справа у спорі щодо захисту прав споживачів і не підвідомча третейському суду третейський суд вийшов за межі власних повноважень та в порушення третейської угоди й власного регламенту не припинив провадження, а розглянув справу по суті; заборгованість стягнута за договорами поруки, яка вже припинилися; третейський суд не врахував, що заборгованість, яка виникла за рамковою угодою, була стягнута рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2009 року в іншій справі, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду від 14 травня 2014 року. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року, у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року у відкритті касаційного провадження ОСОБА_1 відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та рішення третейського суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (далі –.Закон України «Про третейські суди»). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 20 травня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання недійсною умови кредитного договору (№ 6-64цс15); від 2 вересня 2015 року у справі за заявою фізичної особи про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 26 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-856цс15). Так, приймаючи постанову від 20 травня 2015 року у справі № 6-64цс15, Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки на час укладання кредитного договору щодо отримання споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), то третейське застереження в кредитному договорі між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Верховний Суд України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 856цс15 висловив правову позицію, про те, що спір виник щодо заборгованості за кредитним договором, заявник є споживачем послуг банку, тому третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Натомість, у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що правові підстави для скасування рішень третейського суду, визначені Законом України «Про третейські суди» та статтею 3895 ЦПК України, відсутні, третейський суд діяв у межах своєї компетенції. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права (пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди»). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 14 травня 2014 року (у справі № 1371-9/539/14) солідарно з стягнуто з ОСОБА_1 (позичальника за договором про надання траншу від 10 листопада 2011 року), ТОВ ФТД «Наташа-М», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПП «Ніанат» (поручителів за договорами поруки від 10 листопада 2011 року) на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за вказаним договором, що складається з грошових коштів за кредитом, за відсотками та пені, а також судові витрати. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз», про скасування якого просила ОСОБА_1, ухвалено 14 травня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Проте у справі, яка переглядається, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися, чи є ОСОБА_1 споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» і чи в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському суду. Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та помилково відмовили в її задоволенні. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2693цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Проте у справі, яка переглядається, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися, чи є ОСОБА_1 споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» і чи в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському суду. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/527488885AC496AEC2257F7F004B33A5
  19. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Наумчука М.І., суддів: Ізмайлової Т.Л., Нагорняка В.А., Мостової Г.І., Остапчука Д.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживачів, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 01 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів. Позивачка посилалась на те, що 28 березня 2008 року вона уклала з відповідачем договір про іпотечний кредит, згідно з умовами якого вона отримала грошові кошти у сумі 126 250 грн зі сплатою 15 % річних строком до 28 березня 2016 року з цільовим призначенням - на поліпшення якості окремої квартири АДРЕСА_1. 04 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року, відповідно до умов якої відповідач зобов'язався надати позивачці кошти у розмірі 26 744,94 дол. США на придбання нерухомості. Незважаючи на умови додаткової угоди про надання позивачці кредитних коштів, відповідач здійснив продаж іноземної валюти у сумі 26 744,94 дол. США, на підставі заяви від 04 серпня 2008 року № 49 на продаж іноземної валюти, яку ОСОБА_3 не підписувала, а отримані від продажу іноземної валюти кошти у гривні направив на погашення залишку кредиту у гривневому еквіваленті. Позивачка просила визнати поважними причини пропуску строків позовної давності та поновити строк для звернення до суду із позовом; визнати недійсною додаткову угоду від 04 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року, укладену між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк», зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» скасувати нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань, відповідно до умов договору про іпотечний кредит. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 01 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2013 року, позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду від 04 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846, укладену між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Скасовано нарахування кредитної заборгованості, відсотків, комісій, штрафів, пені та інших нарахувань, виконаних ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідно до умов додаткової угоди від 04 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846, укладеної між ОСОБА_3 та ПАБ КБ «ПриватБанк». Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАБ КБ «ПриватБанк», посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, направити справу на новий судовий розгляд. Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судові рішення не відповідають вказаним вимогам. Судами встановлено, що 28 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений договір про іпотечний кредит № НЕНLGI000004846, згідно з умовами якого позивачка отримала кредитні кошти в сумі 126 250 грн зі сплатою 15 % річних терміном до 28 березня 2016 року з цільовим призначенням - на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (п. п. 1.1, 1.3 договору про іпотечний кредит). 04 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846, відповідно до п. 8.1 якої відповідач зобов'язався надати позивачці на рахунок НОМЕР_1 кредитні кошти в сумі 26 744,94 дол. США на придбання нерухомості зі сплатою 1,17 % на місяць за користування кредитними коштами та 3 % річних за резервування ресурсів. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилалась на те, що на підставі укладеної додаткової угоди від 04 серпня 2008 року (в якій прямо і недвозначно зазначено зобов'язання банку надати їй на рахунок НОМЕР_1 кредитні кошти у сумі 26 744,94 дол. США на придбання нерухомості), банк самостійно, без її згоди, підробивши від її імені первинний платіжний документ - заяву від 04 серпня 2008 року № 49 на продаж іноземної валюти, здійснив продаж іноземної валюти у сумі 26 744,94 дол. США, а отриманий від продажу валюти еквівалент у гривні направив на погашення залишку строкового кредиту у гривні, отриманого нею за договором про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що згідно з висновком експерта судово-почеркознавчої експертизи від 14 серпня 2013 року № 813 підпис від імені ОСОБА_3 в графі «Підпис клієнта. П.І.Б.» заяви № 49 про продаж іноземної валюти від 04 серпня 2008 року виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою. Крім того, у заяві не йдеться про надання банку повноважень, які він вчинив, оскільки у заяві про перерахування коштів зазначено зовсім інший рахунок, ніж той, який зазначений у додатковій угоді, що вказує на умисне порушення банком умов договору між сторонами та настання наслідків, передбачених ст. 230 ЦК України. Зазначені дії банку вказують на те, що при підписанні угоди банк мав на меті змінити валюту кредиту та збільшити відсоткову ставку, та не мав наміру надавати кредитні кошти позичальнику, але при цьому не повідомив позичальника про свої дійсні наміри. Відповідач ввів ОСОБА_3 в оману щодо природи правочину, а саме, додаткової угоди від 04 серпня 2008 року, шляхом використання двозначних положень договору про видачу кредиту на придбання нерухомості та спонукав її до укладання правочину - додаткової угоди до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Згідно із ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Договір є укладеним з моменту передання грошей (ч. 2 ст. 1046 ЦК України) і є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України). Обставиною, яка має істотне значення у цьому випадку, вважається помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Як вбачається з матеріалів справи, 24 липня 2008 року ОСОБА_3 звернулась до ПАТ КБ «ПриватБанк» із письмовою заявою про конвертацію кредитного договору від 28 березня 2008 року № HEHLGІ0000004846 із гривні в долари США шляхом укладення додаткової угоди. 04 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № НЕНLGI000004846. Згідно з п. 1.1 додаткової угоди банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або шляхом перерахування на рахунок, зазначений в п. 8.1 цього договору. Відповідно до п. 1.2 додаткової угоди позичальник доручає банку провадити погашення заборгованості за даним кредитним договором в передбачені даним договором строки за рахунок коштів, розмішених на рахунку позичальника, номер якого зазначений п. 8.2 договору. Зазначене доручення позичальника не підлягає виконанню банком у випадку пред'явлення позичальником документа, що підтверджує сплату заборгованості іншим способом. Згідно з п. 8.1 додаткової угоди банк зобов'язується надані позичальникові кредиті кошти шляхом перерахування на рахунок НОМЕР_1 на строк з 04 серпня 2008 року по 28 березня 2016 року включно у вигляді строкового кредиту у сумі 26 744,94 дол. США, зі сплатою за користування кредитом у розмірі 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Станом на 04 серпня 2008 року заборгованість за договором про іпотечний кредит від 28 березня 2008 року № HEHLGІ0000004846 становить 124 096 грн 65 коп., що еквівалентно 26 744,94 дол. США. Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили, чи виконувала позивачка грошові зобов'язання за додатковою угодою та не надали вказаним обставинам належної оцінки. Відповідно до ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Суди попередніх інстанції виходити з того, що ОСОБА_3 кредитні кошти за додатковою угодою від 04 серпня 2008 року не отримувала. З огляду на це, вказаний договір відповідно до положень ст. ст. 1051, 1046 ЦК України є неукладеним. Договір який є неукладеним не може визнаватись недійсним. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами в повному обсязі не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 01 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.І. Наумчук Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова В.А. Нагорняк Д.О. Остапчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38760325
  20. Державний герб України Справа № 569/651/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2016 року м.Рівне Рівненський міський суд Рівненської області в особі головуючого судді - Кучиної Н.Г. з участю секретаря судового засідання - Собчука А.Ю. представника позивача ОСОБА_1 представника відповідача ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» в особі Рівненського відділення АКІБ «УкрСиббанк» про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання Договору про надання споживчого кредиту № НОМЕР_1 від 04 грудня 2007 року недійсним, укладеним під приводом обману, - ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «УкрСиббанк», про захист порушеного права споживача фінансова, послуг, визнання Договору про надання споживчого Кредиту № 11262595000 від «04» грудня 2007 року недійсним, укладеним під приводом обману. Позовні вимоги обгрунтовує тим, що «04» грудня 2007 року між нею та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «УкрСиббанк», було укладено Договір про надання споживчого Кредиту № 11262595000. Відповідно до п. 1.1.-1.3. кредитного Договору, Відповідач в порядку та на умовах визначених цим Договором, взяв на себе зобовязання надати Позичальнику грошові кошти в сумі 38 390,00 (тридцять вісім тисяч триста дев'яносто доларів США 00 центів), з оплатою за процентною ставкою 12,4 (дванадцять цілих чотири десятих) процентів річних, з кінцевим терміном повернення заборгованості до «03» вересня 2028 року, на умовах визначених цим Договором. Кредит надається Позичальнику на купівлю нерухомості, а саме: для купівлі квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (п.1.4). Відповідно до умови п. 2.1. кредитного договору, забезпеченням виконання зобовязань Позичальника за цим Договором є: застава нерухомості, саме: однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Того ж дня, «04» грудня 2007 року, між Позивачем та Відповідачем було укладено: Договір іпотеки № 71650 та Додаткову угоду № 1 до Договору про надання споживчого кредиту №11262595000 і заставу нерухомого майна №71650 від 04.12.2007 року. В умовах укладеного Договору про надання споживчого кредиту, його Сторонами було визначено порядок надання і погашення кредиту а також порядок внесення змін до його змісту. Надання кредиту (грошових коштів) здійснюється «04» грудня 2007 року. Кредит нараховується шляхом зарахування Банком коштів на поточний рахунок Позичальника № 26202157206800 у Банку для подальшого використання за цільовим призначенням (п.п.1.2.1., 1.5.) Позичальник повертає суму кредиту, сплачує проценти, штрафи та інші платежі договору на рахунок №3739511262595 (п.1.2.2.). Відповідачем викладено графік погашення заборгованості. Позивач зазначає, що ОСОБА_4 не дотримав та грубо порушив встановлені коментованими Законами імперативні вимоги діючого законодавства України та приписи Національного Банку України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів, а саме: не виконав вимоги Закону про дотримання істотних умов договору, щодо надання Позичальнику обєктивної, повної та достовірної інформації, про умови кредиту перед укладенням та під час укладення договору про надання споживчого кредиту забезпеченого іпотекою, які є істотними для такого виду договорів а також на те. ОСОБА_4 в умовах кредитного договору, неналежно визначив та приховав фактично, значення реальної процентної та фактичне значення подорожчання кредиту, які суттєво відрізняються від тієї реальної процентної ставки за кредитом, що була обумовлена між сторонами та, того у подорожчання кредиту, узгодженого сторонами кредитного правочину в його . За таких обставин, просить суд визнати кредитний договір недійсним. В судовому засіданні представник позивача пояснив, що банком при укладенні договору № 11262595000 від 04 грудня 2007 року не було виконано імперативних вимог закону « Про захист прав споживачів», а саме, що урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним. Зазначає, що сторонами спірного кредитного договору про іпотечний борг, забезпеченого іпотекою - не було досягнуто в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, а банк не виконав всіх імперативних норм і вимог закону. Крім того, зауважує, що банк, всупереч вимогам закону не отримав письмового підтвердження споживача про ознайомлення з інформацією про всі існуючі кредитні умови для споживача. Пояснив, що укладений кредитний договір між сторонами містить умови про ціну договору, якою є детальний розпис як реальної процентної ставки так і сукупної вартості кредиту для споживача за кожним платіжним періодом та суми величини абсолютного значення подорожчання кредиту, що за змістом є відповідними вимогам закону, а за формою - вимогам постанов НБУ та є істотною умовою договору про надання споживчого кредиту. За таких умов, зловживання Банком правами, мають бути припинені, а укладені з використанням такої практики правочини мають бути визнані судом недійсними, із застосуванням встановлених цивільним законодавством України наслідків недійсності. Представник відповідача просила суд відмовити у задоволенні позову, в обґрунтування подала письмові пояснення, які підтримала у судовому засіданні та пояснила, що позивач за вчасною ініціативою звернувся до банку з проханням про надання кредиту ( заява від 03.12.2007 року) договір було підписано позивачем добровільно, без жодного примусу і без зауважень. Перед укладенням кредитного договору позичальнику було доведено інформацію про особу кредитора, всі основні умови укладення кредитного договору та кредитування, забезпечення, процентні ставки по різним програмам кредитування та валюти кредити, витрати позичальника на оформлення договору застави, переваги та недоліки програм кредитування, зокрема дострокове стягнення банком кредиту у разі порушення строків його повернення, обмеження правом розпорядження заставним майном, звернення стягнення на заставне у разі неналежного виконання позичальником кредитного договору, попередження позичальника про існування валютних ризиків, які покладаються на позичальника під час виконання зобовязань за кредитним договором, якщо позичальником обрано кредитування в іноземній валюті. Зазначила, що жодних умисних дій щодо обману позивача з боку банку при укладенні договору вчинено не було та таких доказів в ході судового розгляду не здобуто. Просить суд, у задоволенні позову відмовити. Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи суд прийшов до висновку відмовити в задоволенні позову про визнання договору недійсним з таких підстав. Судом встановлено, що «04» грудня 2007 року, між ОСОБА_3 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «УкрСиббанк»), було укладено Договір про надання споживчого Кредиту № 11262595000. Відповідно до п. 1.1.-1.3. кредитного Договору, Відповідач в порядку та на умовах визначених цим Договором, взяв на себе зобовязання надати Позичальнику грошові кошти в сумі 38 390,00 (тридцять вісім тисяч триста дев'яносто доларі США 00 центів), з оплатою за процентною ставкою 12,4 (дванадцять цілих чотири десятих) процентів річних, з кінцевим терміном повернення заборгованості до «03» вересня 2028 року, на умовах визначених цим Договором. Кредит надається Позичальнику на купівлю нерухомості, а саме: для купівлі квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (п.1.4). Відповідно до умови п. 2.1. кредитного договору, забезпеченням виконання зобовязань Позичальника за цим Договором є: застава нерухомості, а саме: однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Того ж дня, «04» грудня 2007 року, між Позивачем та Відповідачем було укладено: Договір іпотеки № 71650; Додаткову угоду № 1 до Договору про надання споживчого кредиту №11262595000 і заставу нерухомого майна №71650 від 04.12.2007 року. В умовах укладеного Договору про надання споживчого кредиту, його Сторонами було визначено порядок надання і погашення кредиту а також порядок внесення змін до його змісту. Надання кредиту (грошових коштів) здійснюється «04» грудня 2007 року. Кредит нараховується шляхом зарахування Банком,коштів на поточний рахунок Позичальника. № 26202157206800 у Банку для подальшого використання за цільовим призначенням (п.п.1.2.1., 1.5.) Позичальник повертає суму кредиту, сплачує проценти, штрафи та інші платежі згідо умов Договору на рахунок №3739511262595 (п.1.2.2.). Відповідачем було викладено в додатку до кредитного договору графік погашення заборгованості Позичальника. В пункті 10.13 кредитного договору зазначено: підписанням даного договору позичальник свідчить, що всі умови даного договору, йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього; перед підписанням даного договору позичальником отримано інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, п.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». У відповідності до положень ст.ст. 1054,1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Укладений сторонами кредитний договір визначений сторонами як споживчий кредит, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Відповідно до ч.3 ст.6 ЦК України, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо казано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. А, цим законодавчим актом у даному випадку є: норма ЗУ " Про захист прав споживачів", Разом з тим, зважаючи на те, що договір споживчого кредитування, забезпечений іпотекою є договором приєднання, за таких умов та сторона, що розробляє умови правочину, при визначенні його умов, повинна враховувати вимоги чинного законодавства, зокрема ЗУ "Про захист прав споживачів", котрий, враховуючи суб'єктний склад учасників правочину у даному випадку, - є спеціальним законом. Отже, з урахуванням наведеного в цій частині слідує, що урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним. (ОСОБА_2 такий правовий висновок зробив Верховний Суд України, який викладено в Постанові ВСУ в цивільній справі №6-52цс13 від 11 вересня 2013 року). Як вже вище зазначалось, що оспорюваний Кредитний договір за своєю правовою природою, - є договором приєднання в розумінні ст.634 ЦК України. А звідси, є логічним висновок, що його зміст та умови кредитного договору розробляє сам кредитодавець. За таких обставин, в Позичальника не існує фактичної можливості вплинути на його умови, а тим більше їх змінити. Відповідно до умови п. 2.1. Договору про надання споживчого Кредиту № 11262595000 від «04» грудня 2007 року, забезпеченням виконання зобов'язань Позичальника за цим Договором є застава нерухомості, а саме: однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за договором іпотеки N° 71650. Того ж дня, тобто «04» лютого 2007 року, між Позивачем та Відповідачем було укладено Договір іпотеки (надалі - Іпотечний договір чи Договір іпотеки) на умовах, визначених в п.2.1. - 2.3. кредитного договору. Таким чином, з вище наведеного змісту умов кредитного договору слідує, що зобов'язання, яке виникло на підставі зазначеного кредитного договору забезпеченого іпотекою, - є іпотечним боргом, що урегульовується Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». Представник відповідача, заперечила проти застосування зазначеного Закону до спірних правовідносин. В обґрунтування наведеного заперечення посилається на те, що цей Закон має вузьку сферу застосування та регулює певні відносини у системі іпотечного кредитування, зокрема перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Його положення підлягають застосуванню тоді, коли іпотечне кредитування повязується з перетворенням, про які йдеться у преамбулі, та використанням механізмів управління майном. Тому, на думку представника Відповідача, не застосовується до відносин щодо надання кредиту, забезпеченого іпотекою, якщо ці відносини не передбачають перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами та застосування механізму управління майном. В обґрунтування своєї позиції, представник Відповідача посилається на правовий висновок Верховного Суду України від 17.04.2013 року (постанова № 6-8 цс13 від 17.04.2013 року), в якому зазначено, що предметом правового регулювання Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредиту. Представник позивача заперечуючи проти наведених доводів відповідача зауважив, що наведена представником відповідача постанова ВСУ в справі № 6-8 цс13 від 17 .04.2013 року, не може бути обовязковою до виконання в звязку із тим, що предметом спору в наведеній справі є іпотека майнових прав за договором іпотеки які не існували на дату її укладення, а не майно (як у даному випадку). Верховний Суд України, вирішуючи спір у вказаній справі № 6-8 цс13 від 17 .04.2013 року, виходив із того, що на дату укладення спірного договору про іпотеку майнових прав, діючою редакцією Закону України «Про іпотеку», на дату укладення спірного договору не було передбачено такого виду іпотеки як майнові права. А відтак, виходячи із цього, Верховний Суд України прийшов до висновку, що Закон України від 19 червня 2003 року № 979-ІV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (редакція з 14.01.2006 р. по 23.07.2010 р.) встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Майнові права на обєкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до Закону України «Про іпотеку». Отже, предметом правового регулювання зазначеного Закону є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, що був укладений 1 жовтня 2007 року між банком та фізичною особою. З огляду на наведене Верховний Суд України, погодився з тим, що суди дійшли правильного висновку про те, що при укладенні договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції станом на 01.10.2007 р.), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. На підставі ознайомлення та аналізу наведеної представником відповідача постанова ВСУ в справі № 6-8 цс13 від 17 .04.2013 року, судом встановлено, що предметом судового спору у даній справі іпотека майнових прав. Вирішуючи даний спір, Верховний Суд України, у коментованій постанові зробив правовий висновок, що у статті 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (у редакції з 12.05.2006 р. по 14.01.2009 р.) указаний вичерпний перелік обєктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об'єкта нерухомого майна могла бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості чи приєднання її до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі були відсутні. Закон України від 19 червня 2003 року № 979-ІV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (редакція з 14.01.2006 р. по 23.07.2010 р.) встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Майнові права на обєкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до Закону України «Про іпотеку». Отже, предметом правового регулювання зазначеного Закону є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, що був укладений 1 жовтня 2007 року між банком та фізичною особою. Разом з тим, відповідно до змісту преамбули Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»,цей Закон регулює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Наведене словосполучення зазначеного Закону прямо вказує, що дія цього закону поширюється як на правовідносини за основним зобовязанням, виконання якого забезпечене іпотекою, так і на правовідносини у системі перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. В статті 1 цього Закону визначено, що договором про іпотечний борг є цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Іпотечним боргом є основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. Іпотечним кредитуванням є правовідносини, що виникають з приводу набуття права вимоги іпотечного боргу за правочинами та іншими документами. Вимогою ст.2 коментованого Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлено: Іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець. Таким чином, виходячи з аналізу наведеного змісту преамбули а також припису ст.ст. 1 та 2, в яких прямо зазначено, що: договором про іпотечний борг є цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, які виникають у саме у кредитодавця (а не іпотеко держателя) та боржника (а не іпотекодавця) з приводу іпотечного боргу;Іпотечним боргом є основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою; та те, що умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє саме кредитодавець а не (іпотекодержатель), суд приходить до висновку, що даний Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», підлягає застосуванню до даних правовідносин. В абзаці 2 ч.1 ст. 360-7 ЦПК України встановлено: Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Отже, суд відступає від правової позиції, викладеної у висновку Верховного Суду України, в постанові ВСУ у справі № 6-8 цс13 від 17.04.2013 року, та бере за основу наведені представником позивача в цій частині доводи як відповідний мотив такого відступлення. А відтак, прийшов до висновку, що спірні правовідносини за цим договором врегульовуються окрім загальних правил діючого законодавства також, спеціальними правовими нормами Законів України «Про захист прав споживачів», «;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», та спеціальними нормами Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». Правилом ч. 1 ст. 628 ЦК України, визначено: змістом договору є умови, визначені не тільки на розсуд сторін і погоджені ними, але і умови, які є обов'язковими для даного виду договорів, відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 631 ЦК України, встановлено: договір набирає сили і породжує субєктивні права й обов'язки з моменту його укладання. Відповідно доправила ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Відповідно до припису ст.640 ЦК України, Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. В пункті 1 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 30.03.2012 року, «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», судам розяснено: При вирішенні таких спорів суди мають виходити з положень статей 41, 42, 99 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 04.ХІ.1950), а також враховувати, що кредитні відносини врегульовано,зокрема, главами 52. 53. 71 Цивільного кодексу України далі - ЦК), законами України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність"; від 5 червня 2003 року ,№ 898-1V "Про іпотеку"; від 12 травня 1991 року У 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів"; від I9 червня 2003 року У 979-ІV "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати"; та іншими нормативно-правовими актами, у тому числі виданими Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України від 20 травня 1999 року № 679-Х1V "Про Національний банк України". З дослідженого у судовому засіданні Договору про надання споживчого Кредиту № 11262595000 від «04» грудня 2007 року вбачаються, що всупереч вимоги п.2 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів та вимоги п.З «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (надалі - Правила), затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року N 168, ОСОБА_4 не здійснив належно детальний, достовірний та обєктивний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; в порушення вимоги п.3.4 Правил, не зазначив належно та обєктивно вид і предмет кожної супутньої послуги з обґрунтуванням їх вартості; в порушення вимоги п.3.3 Правил, не зазначено належно та обєктивно реальну процентну ставку; не визначив та не вказав належно і об'єктивно, про абсолютне значення подорожчання кредиту в грошовому вигляді, шляхом підсумовування всіх платежів здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту; не зазначена відповідальність кредитора при порушені умов договору, щодо умов повернення і зарахування кредиту (зокрема, в разі зарахування коштів з каси банку на транзитні рахунки або на рахунки не зазначені в договорі) як того вимагають норми п.9 ч. 1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків»;всупереч вимоги ст. 2 ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», банк не здійснив оприлюднення інформації про умови іпотечного кредитування; не встановив положення про інфляційне застереження; не встановив узгодженої домовленості про розрахунки індексації щодо збереження реальної вартості предмету іпотеки. З дослідженого судом висновку судового експерта № 1246 від 22.06.2015 року ( а.с. 202-209), встановлено, що за даними п. 1.3.1. договору про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. процентна ставка за використання кредитних коштів становить 12,4% річних. Реальна процентна ставка за користування кредитом, зазначена в додатку №2 до договору про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. на момент його укладання в розмірі 13,74%, є нижчою від реальної процентної ставки встановленої експертним дослідженням 14,46% (докладно див. Додаток 1 та 2 експертизи). Абсолютне значення подорожчання кредиту (фактична сума переплати за кредитом) за договором про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р., встановлене під час дослідження, фактично складає 370799.14 грн. (370799,14/5,05= 73425,57 дол.США), що є більшим від розміру передбаченого сторонами на момент укладення кредитного договору в розмірі 361452,99 грн. (361452,99/5,05=71574,85 дол.США) (Додаток 1 та 2 експертизи). При виконанні розрахунку в національній валюті, відповідно до умов постанови правління НБУ №168 від 10.Об.2007р., з урахуванням курсу НБУ по відношенню гривні до долара США, за період з 04.12.2007р. по 27.02.2015р. та при застосуванні в наступних періодах офіційного курсу долара США станом на 27.02.2015р., реальна процентна ставка за договором про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. фактично становить 30,07%, та є вищою від реальної процентної ставки за користування кредитом, передбаченої сторонами на момент укладення кредитного договору в розмірі 13,74% (Додаток 3 експертизи). При виконанні розрахунку в національній валюті, відповідно до умов постанови правління НБУ №168 від 10.05.2007р., з урахуванням курсу НБУ по відношенню гривні до долара США, за період з 04.12.2007р. по 27.02.2015р. та при застосуванні в наступних періодах офіційного курсу долара США станом на 27.02.2015р., абсолютне значення подорожчання кредиту (фактична сума переплати за кредитом) за договором про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р., становить 941875,73 грн., та є вищим від абсолютного значення подорожчання кредиту, передбаченого сторонами кредитного договору на момент його укладення в розмірі 361452,99 грн. (Додаток 3 експертизи). Щомісячні платежі, що передбачені умовами договору про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. на момент його укладення, становили: від 1826.21 грн. (361,63 дол.США) до 2825,86 грн. (559,58 дол.США) (колонка 2 Додатку 1, 2 експертизи). При здійсненні Позичальником платежів за офіційним курсом НБУ по відношенню до долара США, відповідно до умов постанови правління НБУ №168 від 10.05.2007р., в період з 04.12.2007р. по 27.02.2015р. та при застосуванні в наступних періодах офіційного курсу долара США станом на 27.02.2015р., щомісячні платежі по договору про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. складають від 2081,24 грн. до 12188,42 грн. (колонка 2 Додатку 3 експертизи). Також, висновком експерта встановлено, що документальне оформлення додатку №2 «Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту» до договору про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. виконано з недотриманням пунктів 3.1., 3.2., 3.3. вимог щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору «Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (Постанова НБУ N168 від 10.05.2007р.). Також, найменування колонки 2 («Сума платежу за розрахунковий період») додатку №2 до договору про надання споживчого кредиту №11262595000 від 04.12.2007р. за своїм змістом не відповідає цифровим показникам, зазначеним у колонці Викладені судовим експертом відповіді на поставлені судом питання, надані ним в категоричній формі. Відповідач не надав суду жодних письмових доказів, які б ставили під сумнів або спростовували зазначений висновок судового експерта. А відтак, у суду немає підстав для сумніву в обєктивності, всебічності та обгрунтованості виконаної експертизи, висновок якої, суд оцінює як належний та допустимий доказ, наведених позивачем обставин. На думку суду розбіжності являються такими, що поліпшують умови банку, який розробляв спірний договір та додатки до нього. З дослідженого судом висновку експертизи убачається, що під час укладання договору банк приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. А відтак, між сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору, у тому числі й щодо ціни договору. При цьому суд враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 ,ч. 8 ст. 18, ч. З ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України (справа про захист справ споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія ти поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У змісті коментованого рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп2011. Конституційний Суд України наголосив: «Споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів ( робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму ( ч. 1ст.634 ЦК). Держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків ( п.1 ч. 2 ст. 92 Конституції України ), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг». В пункті 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (із змінами та доповненнями), судам наголошено: Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягай згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ІДК). При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати розяснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». В пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам наголошено: Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК ),не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. У звязку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Оскільки вище вказані обовязкові відомості не зазначені в кредитному договорі забезпеченого іпотекою, суд прийшов до висновку, що оспорюваний кредитний договір є неукладений. А відтак, не може бути визнаний недійсним цей кредитний договір, який не вчинено. Зокрема, в якому відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для його укладення. За таких умов, суд відмовляє у задоволенні позову ОСОБА_3 до Акціонерного комерційного інноваційного-банку «УкрСиббанк» в особі Рівненського відділення АКІБ «УкрСиббанк» про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання Договору про надання споживчого кредиту № НОМЕР_1 від 04 грудня 2007 року недійсним, укладеним під приводом обману. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.10,11,57-60,61,88,208,212-215,218,223,292- 294 ЦПК України, суд, - ВИРІШИВ : В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» в особі Рівненського відділення АКІБ «УкрСиббанк» про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання Договору про надання споживчого кредиту № НОМЕР_1 від 04 грудня 2007 року недійсним, укладеним під приводом обману - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Рівненської області через суд першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом Суддя Рівненського міського суду Н.Г.Кучина http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56134732
  21. Державний герб України Справа №486/264/15-ц 20.11.2015 20.11.2015 20.11.2015 Провадження №22-ц/784/2161/15 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 486/264/15-ц Головуючий І інстанції - Падалка В.О. Провадження № 22-ц/784/2161/15 Доповідач - Темнікова В.І. Категорія 27 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2015 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі : головуючого - Темнікової В.І., суддів - Кушнірової Т.Б., Яворської Ж.М., при секретарі - Гавор В.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 20 липня 2015 року у справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання недійсними договорів про надання споживчого кредиту, - встановила: В лютому 2015 року ПАТ УкрСиббанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в якому посилався на те, що 26.06.2008 р. між Банком та ОСОБА_1 було укладено договір № 11365163000 про надання споживчого кредиту у сумі 65000 доларів США, який відповідач зобов'язався повернути у повному обсязі не пізніше 26.06.2018 року. Для забезпечення виконання кредитних зобов'язань позичальника між ОСОБА_2 та Банком було укладено договір поруки №213988 від 26.06.2008 року. Також між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту з Правилами №11397831000 від 25.09.2008 року, відповідно до умов якого, позивач надав відповідачу кредит у сумі 25000 доларів США, а відповідач зобов'язався у будь-якому випадку повернути кредит у повному обсязі не пізніше 25.09.2018 р. Всупереч умов кредитного договору відповідач не здійснює своєчасних платежів у повному обсязі для погашення суми заборгованості по кредиту та процентах протягом тривалого часу, чим суттєво порушує взяті на себе договірні зобов'язання. Позивач направив відповідачам вимоги від 25.11.2014 року про необхідність усунення порушень кредитного договору від 26.06.2008 р. та направив вимогу відповідачу ОСОБА_1 від 04.12.2014 року про усунення порушень кредитного договору від 25.09.2008 р. Відповідачі зазначені вимоги не виконали, а тому у них перед Банком виникла заборгованість. Зобов'язання щодо погашення заборгованості не виконуються також. На підставі зазначеного позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором №11365163000 від 26.06.2008 року по кредиту та процентах у розмірі 43890,74 доларів США та пені у розмірі 14337,70 грн., а також з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №11397831000 від 25.09.2008 року по кредиту та процентах у розмірі 17631,55 доларів США та пені у розмірі 5817,43 грн. Також просив суд стягнути з відповідачів судові витрати у сумі 3654 грн. В березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк», третя особа ОСОБА_2, в якому просив визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту. В позові ОСОБА_1 посилався на те, що укладені між ним та Банком правочини є недійсними з моменту їх вчинення, оскільки йому не було надано інформації, щодо наявних форм кредитування з коротким описом відмінностей між ними, зокрема не було інформації про переваги та недоліки пропонованих схем кредитування та взагалі не було запропоновано кредитування в гривні. Що стосується орієнтовної сукупної вартості кредиту з урахуванням всіх супутніх послуг, то як з'ясувалося в подальшому, його просто ввели в оману висловами про стабільність валютного курсу та дешевизну валютного кредиту в порівнянні з гривневим. Також, ОСОБА_1 посилався на те, що він та ОСОБА_2 були позбавлені достовірної інформації про дійсну вартість кредиту, яку Кредитор закладає в Кредитний договір, щодо валютних ризиків. У кредитному договорі відсутня будь-яка інформація щодо методики визначення банком валютного курсу, на який день цей курс встановлюється, яка комісія за конвертацію валюти платежу у валюту зобов'язання. Він фактично був введеним в оману, та ніколи б не уклав зазначений договір на умовах такої значної переплати, яку вимагає від нього Банк. В порушення зазначених вимог норм чинного законодавства України ПАТ «УкрСиббанк» в кредитному договорі не зазначив тарифів на послуги нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів. За умовами договорів про надання споживчого кредиту №11365163000 від 26.06.2008 року та №11397831000 від 25.09.2008 року Банк повинен був надати йому кредит в іноземній валюті (долар США) на рахунки, які зазначені в договорах (п.1.5. та п. 1.2.5 відповідно), але кошти йому були надані в гривні в еквіваленті за курсом НБУ. Гроші ним були отримані не в іноземній валюті, а в національній валюті України, і долари США з власності банку фактично не виходили, але Банк хоче стягнути з нього кошти в еквіваленті до долару США. Тому ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори №11365163000 від 26.06.2008р. та №11397831000 від 25.09.2008 року і як наслідок недійсності правочинів застосувати реституцію. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 20 липня 2015 року позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11365163000 від 26.06.2008 року в розмірі 43890, 74 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 708703, 60 грн., з яких: 38871,18 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 627652 грн. 79 коп. - заборгованість за кредитом; 5 019,56 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 81 050,82 грн. - заборгованість за відсотками, а також пеню в розмірі 14337,70 грн., з яких: 7774,12 грн. - пеня за прострочення сплати кредиту та 6 563,58 грн. - пеня за прострочення сплати відсотків. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11397831000 від 25.09.2008 року в розмірі 17631, 55 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 284696, 57 грн., з яких: 15497,33 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 250235,33 грн. - заборгованість за кредитом; 2134,22 долара США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 34461,24 грн. - заборгованість за відсотками, а також пеню в розмірі 5817,43 грн., з яких: 3002,19 грн. - пеня за прострочення сплати кредиту та 2815,24 грн. - пеня за прострочення сплати відсотків. Крім того, суд стягнув в рівних частках з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судові витрати по 1827 грн. з кожного. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту відмовлено. Не погодившись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалите нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» та задовольнити його позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В судовому засіданні відповідач та його представники підтримали доводи апеляційної скарги, надавши пояснення, аналогічні змісту апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду скасувати, постановити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» відмовити, а зустрічний позов задовольнити. Відповідачка ОСОБА_2 також просила апеляційну скаргу задовольнити. Представник позивача не визнала доводи апеляційної скарги, просила її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. Заслухавши доповідача, учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав: Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень. Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи дані вимоги закону в повній мірі виконані не були. Приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що згідно договору про надання споживчого кредиту № 11365163000 від 26.06.2008 року, ОСОБА_1 отримав у позивача кредит у розмірі 65 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,5% на рік, з кінцевим терміном повернення 26.06.2018 р. Порядок нарахування та строк сплати процентів за даним договором встановлені п.п. 1.3 та 1.3.3 договору, відповідно до яких ОСОБА_1 зобов'язувався щомісяця сплачувати нараховані банком проценти за користування кредитними коштами та повертати кредит в порядку та на умовах, передбачених цим договором. Однак, в порушення умов договору про надання споживчого кредиту, відповідач ОСОБА_1 у встановлені строки, покладені на нього договором обов'язки не виконував та кредит своєчасно не погашав, у результаті чого утворилась заборгованість, яка станом на 03.02.2015 року згідно розрахунку становить - 43890 доларів США 74 центи, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 708703 грн. 60 коп. та пені 14337,70 грн., з яких: 38871,18 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 627652 грн. 79 коп. - заборгованість за кредитом; 5 019,56 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 81 050,82 грн. - заборгованість за відсотками, крім того 7774,12 грн. - пеня за прострочення сплати кредиту та 6 563,58 грн. - пеня за прострочення сплати відсотків. Також судом було встановлено, що відповідно договору про надання споживчого кредиту № 11397831000 від 25.09.2008 року, ОСОБА_1 отримав у позивача кредит у розмірі 25 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,5 % на рік та з кінцевим терміном повернення 25.09.2018 року. Порядок нарахування та строк сплати процентів встановлені п.п. 1.3 та 1.3.3 договору, відповідно до яких ОСОБА_1 зобов'язувався щомісяця сплачувати нараховані банком проценти за користування кредитними коштами та повертати кредит в порядку та на умовах, передбачених цим договором. Однак, в порушення умов договору про надання споживчого кредиту, відповідач ОСОБА_1 у встановлені строки покладені на нього договором обов'язки не виконував та кредит своєчасно не погашав, у результаті чого утворилась заборгованість, яка станом на 03.02.2015 року згідно розрахунку становить - 17631 доларів США 55 центів, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 284696 грн. 57 коп. та пені 5817,43 грн., з яких 15497,33 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 250235 грн. 33 коп. - заборгованість за кредитом; 2134, 22 долара США, що за офіційним курсом Національного банку України на день складання розрахунку становить 34461,24 грн. - заборгованість за відсотками, крім того 3002,19 грн. - пеня за прострочення сплати кредиту та 2815,24 грн. - пеня за прострочення сплати відсотків. Крім того, судом було встановлено, що в якості забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором № 11365163000 від 26.06.2008 року між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки №213988 від 26.06.2008 року, відповідно до пункту 1.3 якого, Поручитель, якою є ОСОБА_2 відповідає перед кредитором в тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу ( в т.ч. суми кредиту, регресу), сплати процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору. Відповідно до п.2.2 вказаного договору поруки у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань, за основним договором кредитор має право пред'явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов'язковими до виконання поручителем на 10-й робочий день з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом). Позичальник дійсно порушив умови договору в частині вчасного повернення кредиту, а також сплати відсотків за користування ним, про що попереджався Банком. Аналогічні вимоги про усунення порушень зобов'язання, Банк у передбаченому законом порядку направляв поручителю, однак останній не відреагував. Тому суд дійшов висновку, що зазначена вище заборгованість за кредитним договором № 11365163000 від 26.06.2008 року підлягає стягненню з відповідачів в солідарному порядку, а заборгованість за кредитним договором № 11397831000 від 25.09.2008 року - з ОСОБА_1 Приймаючи рішення за результатами розгляду зустрічного позову, суд не взяв до уваги ствердження відповідача ОСОБА_1 про те, що всупереч вимогам законодавства України, кредит було видано в іноземній валюті, оскільки згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня, однак вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу. Ст. 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Банк має належним чином оформлену ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій кредитування в іноземній валюті, тому договори про надання споживчих кредитів законно укладені в іноземній валюті. Не визнав суд підставою для визнання кредитних договорів недійсними також посилання відповідача ОСОБА_1 на те, що через значне підвищення курсу валют сума коштів, яка підлягає поверненню банку, значно більша ніж та, яку він брав, а тому таке положення договорів згідно Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливим, оскільки в п.16 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено, що саме по собі зростання або коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору, оскільки зазначене стосується обох сторін договору і позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. Крім того в кредитному договорі було попереджено відповідача про валютні ризики під час виконання зобов'язань за даним договором. Волевиявлення ОСОБА_1 було спрямовано на отримання грошей для споживчих цілей, для чого він й уклав кредитні договори на сприйнятливих для себе умовах, тобто кредитні зобов'язання приймав на себе добровільно. Також, суд вважав, що доводи ОСОБА_1 стосовно порушення банком ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з посиланням при цьому на правовий висновок Конституційного суду України є хибними. Укладені кредитні договори відповідають чинному законодавству, а тому суд не вбачає підстав для визнання їх недійсними. Позивачем за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог. Крім того, суд вважав, що силу ст. 88 ЦПК України з відповідачів також підлягають стягненню в рівних частках на користь позивача всі понесені ним судові витрати. Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини по справі, апеляційний суд вважає, що висновок суду про задоволення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відповідає матеріалам справи та вимогам закону, зазначеному в тексті рішення. В той же час суд дійшов помилкового висновку про необхідність відмови у задоволенні зустрічного позову в повному обсязі, виходячи з наступного. Оскільки відповідно до умов кредитних договорів № 11365163000 від 26.06.2008 року та № 11397831000 від 25.09.2008 року, що укладені між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, ст. Закону України «Про захист прав споживачів», у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). П.1.3.4 договору про надання споживчого кредиту № 11365163000 від 26.06.2008 року передбачено, що позичальник згідно умов договору сплачує Банку комісію на умовах, зазначених у цьому договорі. Дані умови зазначені в додатку №2 «Тарифи банку». Із змісту додатку №2 до зазначеного договору вбачається, що комісія передбачена за надання кредиту у розмірі 2% від суми кредиту, а також за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта( окрім пролонгації та збільшення ліміту по кредиту) у розмірі 0,1% від суми залишкової заборгованості; за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта ( при пролонгації) у розмірі 0,99% від суми залишкової заборгованості; за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта( при зміні об'єкту нерухомості протягом перших 18 місяців) у розмірі 10% від суми залишкової заборгованості; за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта( при зниженні ставки за кредитним договором, якщо раніше було підвищення ставки за прострочку більше 30 днів) у розмірі 100 доларів США. П. 1.6 договору передбачає черговість погашення заборгованості, згідно якого в першу чергу погашенню підлягають прострочені комісії та строкові комісії (підпункти 1 та 2). Тобто даним договором встановлені платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, тощо), що суперечить зазначеним вище нормативним актам, тому дані положення договору про надання споживчого кредиту № 11365163000 від 26.06.2008 року слід визнати недійсними. В додатку №3 «Тарифи банку» до договору про надання споживчого кредиту № 11397831000 від 25.09.2008 року також передбачена сплата комісії: за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта( окрім пролонгації та збільшення ліміту по кредиту) у розмірі 0,1% від суми залишкової заборгованості; за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта ( при пролонгації) у розмірі 0,99% від суми залишкової заборгованості; за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта( при зміні об'єкту нерухомості протягом перших 18 місяців) у розмірі 10% від суми залишкової заборгованості; за управління кредитом при внесенні змін в кредитний договір за ініціативою клієнта( при зниженні ставки за кредитним договором, якщо раніше було підвищення ставки за прострочку більше 30 днів) у розмірі 100 доларів США та комісія за надання кредиту у розмірі 2% від суми кредиту. Зазначене свідчить про те, що даним договором також встановлені платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, тощо), що також суперечить зазначеним вище нормативним актам, тому дані положення договору про надання споживчого кредиту № 11397831000 від 25.09.2008 року також слід визнати недійсними. Однак, дані обставини не свідчать про недійсність зазначених вище договорів про надання споживчого кредиту в цілому, оскільки згідно ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. В даному випадку договори могли бути вчинені і без внесення до них положень про сплату комісій, тому правових підстав визнавати договори недійсними в цілому з урахуванням викладеного вище не має. Доводи апеляційної скарги про те, що в договорах відсутні обов'язкові умови, які необхідні для їх укладення, а саме не встановлено умов надання кредиту, зокрема про можливість настання валютних ризиків для позичальника, а тому суд передчасно та необґрунтовано дійшов висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання недійсними кредитних договорів, не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення, так як суд дав цим обставинам належну правову оцінку з урахуванням п. 16 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, в якому зазначено, що саме по собі зростання або коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору, оскільки зазначене стосується обох сторін договору і позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. Про те, що ОСОБА_1 був обізнаний з можливою девальвацією курсу гривні по відношенню до курсу долара США, свідчить також сукупний аналіз п.п.8 п.10.2 та п. 10.13 договору № 11365163000 від 26.06.2008 року та п.3.1 договору № 11397831000 від 25.09.2008 року і Правил споживчого кредитування, які за погодженням сторін є невід'ємною частиною цього договору. Не відповідають матеріалам справи також доводи апелянта про те, що суд не звернув належної уваги на порушення позивачем під час укладення договорів п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), якими передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач, що позивач повинен був надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, а також про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, про переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, про орієнтовну сукупну вартість кредиту, інше, чого ним зроблено не було, так як згідно п. 10.13 позичальник перед підписанням договору № 11365163000 від 26.06.2008 року отримав інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, п.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, в даному пункті договору зазначено, що всі умови даного договору ОСОБА_1 цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього. В пункті 3.1 договору № 11397831000 від 25.09.2008 року також зазначено, що позичальник перед підписанням договору отримав інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів». Із змісту підписаних ОСОБА_1 додатків № 2 до обох договорів вбачається, що він був ознайомлений з графіком платежів та сукупною вартістю кредитів ( а. с. 208 - 217). Сукупний аналіз матеріалів справи свідчить про те, що в період укладення договорів сторони діяли добросовісно і дійшли домовленості відносно всіх основних і суттєвих його умов, в тому числі про юридичну природу договорів, строк їх дії, коло обов'язків і прав кожної з сторін. Волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі, відповідач погоджувався із всіма умовами договорів, про що свідчить його підпис в договорах і часткове погашення кредитів в іноземній валюті. Після укладення першого договору, позичальник через декілька місяців уклав наступний договір, що також свідчить про те, що його влаштовували умови надання йому кредиту в іноземній валюті. Після укладення договорів в 2008 році позичальник їх не оспорював, приступив до їх виконання і виконував тривалий час на протязі декількох років, тобто погодився з умовами договорів. За тими ж договорами визначено повернення кредиту в тій самій валюті, в якій видано кредит, що повністю відповідає суті договору кредиту (позики) і не суперечить чинному законодавству. Всі умови договорів позичальника на час їх укладення повністю влаштовували. На згоду відповідача з укладеними договорами вказує і той факт, що він погодився отримати суму кредиту за кожним договором, отримав її і витратив за власним бажанням і на власний розсуд. Пояснення відповідача вказують лише на те, що фактично він виявив свою незгоду з наслідками вже укладених договорів, що його заперечення проти укладених договорів пов'язане з незгодою апелянта сплачувати кредит за тим курсом долара, який є чинним на даний час, про що він зазначав і в запереченнях на вимогу ( а. с. 93). В даних запереченнях апелянтом було зазначено, що на момент укладення договорів він розраховував свої фінансові можливості, однак при існуючому на даний час курсу гривні до долара він не має можливості сплачувати кредит, однак не відмовляється його платити, але платежі повинні бути спів мірними з його доходами та відповідати економічній ситуації в державі, стану кредитних та валютних правовідносин. Незгода ж з наслідками укладених договорів не є підставою для визнання їх недійсними, передбаченою ст. 229 ЦК України. Посилання апелянта на те, що він не бажав отримувати кредит в іноземній валюті, що йому позивач нав'язав такий кредит не підтверджені належними та допустимими доказами по справі. При цьому колегія суддів приймає до уваги також те, що раніше відповідач вже укладав кредитні договори, в тому числі і з ПАТ«УкрСиббанк», тобто у нього був досвід в укладенні договорів і в разі небажання отримувати кредит в іноземній валюті, він мав реальну можливість не укладати такий договір. Не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення суду, також доводи апеляційної скарги про те, що апелянт не отримував грошові кошти за кредитними договорами в іноземній валюті, оскільки згідно п.1.5 договору № 11365163000 від 26.06.2008 року та п.1.2.5 договору № 11397831000 від 25.09.2008 року кредит надавався не шляхом видачі готівки позичальнику, а шляхом безготівкового зарахування коштів на поточний рахунок позичальника № 26207052350500. Даний рахунок, який належить апелянту, вже існував на час укладення кредитних договорів, так як відповідач ОСОБА_1 був клієнтом банку ще до укладення спірних кредитних договорів і ще раніше отримував у банку кредит. Саме тоді і був відкритий рахунок, на який за згодою сторін і були перераховані кошти за спірними кредитними договорами. В зв'язку з цим є необґрунтованими посилання представника відповідача ОСОБА_1 на те, що рахунок позичальника № 26207052350500 в установленому законом порядку не відкривався і що відповідач ОСОБА_1 не вчиняв всіх необхідних дій для його відкриття під час укладення спірних кредитних договорів. Про перерахування коштів в іноземній валюті на цей рахунок свідчить виписка за особовим рахунком ( а. с. 149 - 153). Зазначене свідчить про те, що позивач виконав свій обов'язок по наданню кредиту в іноземній валюті. Видача коштів уже з цього рахунку могла здійснюватися за бажанням клієнта як в іноземній валюті, так і в еквіваленті до неї. Доводи відповідача про те, що виписка за особовим рахунком ( а. с. 149 - 153) є штучно складеною лише для пред'явлення позову до суду, а також про те, що вона не може слугувати належним та допустимим доказом видачі обумовлених кредитних коштів, так як в ній зазначено назву банку як АТ УкрСиббанк», що є скороченою назвою ПАТ УкрСиббанк», в той час як назва банку ПАТ УкрСиббанк» з,'явилася лише після внесення змін до Статуту банку в 2009р., не є безумовною підставою для скасування рішення, оскільки, як пояснила в судовому засіданні представник позивача, після внесення змін у Статут банку у всі звітні та облікові системи банку в 2009р. також були внесені зміни. Виписка за особовим рахунком роздруковувалася під час підготовки документів для звернення до суду, тобто після внесення змін до звітних та облікових системи банку, тому в ній і зазначена уже змінена назва банку. Не є підставою для скасування рішення суду також доводи апеляційної скарги про те, що зазначення в договорі № 11365163000 від 26.06.2008 року про те, що банк має право в односторонньому порядку коригувати розмір процентної ставки в сторону її збільшення є несправедливими умовами договору, так як статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам визначити умови такого договору. Кредитні договори між сторонами був укладений з урахуванням волевиявлення апелянта, оскільки підписи на договорі є доказом того, що сторони погодилися з його умовами, в тому числі і з валютою кредитування, з розміром і умовами нарахування та зміни процентної ставки. На час укладення договору дане положення відповідало вимогам закону, який регулював правовідносини сторін. Ст. 1056-1 ЦК України яка передбачає, що фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору, що встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку, а умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, Цивільний кодекс України був доповнений тільки Законом від 12.12.2008р., який набрав чинності з 10 січня 2009 р. Тобто дана норма права не існувала на час укладення кредитного договору, а тому не може застосовуватися для визнання кредитного договору недійсним. Таким чином, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову в повному обсязі слід скасувати та ухвалити в цій частині вимог нове рішення про часткове задоволення зустрічного позову шляхом визнання недійсними п.1.3.4, підпунктів 1 та 2 п. 1.6 договору про надання споживчого кредиту № 11365163000 від 26.06.2008 року та додатку №2 «Тарифи банку» до нього, а також визнання недійсним додатку №3 «Тарифи банку» до договору про надання споживчого кредиту № 11397831000 від 25.09.2008 року. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін. При цьому колегія суддів враховує те, що заборгованість по сплаті комісії банком не нараховувалася, тому частково визнання недійсними договорів, які передбачають її нарахування, не впливає на розмір заборгованості, яка визначена позивачем. Крім того, при прийнятті остаточного рішення по справі, апеляційний суд, хоча і не розглядає доводи, викладені в письмових поясненнях, поданих суду після спливу строку на доповнення апеляційної скарги, як доводи апеляційної скарги, однак, враховує, що вони не спростовують висновків суду. Посилання на зміну відсоткової ставки в сторону її збільшення без згоди поручителя не відповідає матеріалам справи, так як такого рішення позивачем не приймалося і ставка не підвищувалася. Зазначення в розрахунку в деяких місяцях підвищеної ставки обумовлено виникненням простроченої суми основного боргу через порушенням позичальником строків сплати. Нарахування процентів на прострочену суму основного боргу за процентною ставкою в розмірі збільшеному вдвічі передбачено п.1.3.1 договору про надання споживчого кредиту № 11365163000 від 26.06.2008р. Даним пунктом договору передбачено, що в такому випадку проценти нараховуються на прострочену суму основного боргу за підвищеною ставкою до моменту погашення такої заборгованості. Тобто дані умови передбачені договором, який підписали сторони і на забезпечення виконання якого укладався договір поруки, відповідно до пункту 1.3 якого, Поручитель, якою є ОСОБА_2 зобов'язалася відповідати перед кредитором в тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу ( в т.ч. суми кредиту, регресу), сплати процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору. Таким чином, нарахування таких відсотків не є підставою для визнання поруки припиненою. Пеня розрахована банком у відповідності до вимог діючого законодавства у гривні по кожному платежу на час її нарахування, нарахування процентів здійснювалося на підставі умов, зазначених в кредитних договорах. Під час розгляду справи та подання апеляційної скарги апелянт не оскаржував розрахунок заборгованості, не надав він розрахунків, які свідчили б про його незгоду з сумою заборгованості і до письмових пояснень, які надані ним в ході розгляду справи в апеляційній інстанції. Доводи, викладені в письмових поясненнях про те, що відповідачу ОСОБА_1 не було видано перед укладенням кредитних договорів окремий письмовий документ з інформацією про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, тощо, що позбавило його перед укладенням кредитних договорів зробити свідомий вибір щодо валюти кредитування, що у подальшому призвело до суттєвого збільшення плати за кредит та загальної переплати за кредит, не підтверджені належними доказами, так як в тексті кредитних договорів зазначено, що позичальник перед підписанням договору отримав інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів». На час укладення спірних кредитних договорів у банку було чинним розпорядження № 3/18-2 від 04 січня 2008 року «Про актуалізацію типових договорів кредитування фізичних осіб, згідно тексту якого була затверджена актуалізована редакція інформаційного листа( додаток №16 до розпорядження). В даному типовому інформаційному листі дійсно передбачена графа - підпис позичальника. Однак, відсутність інформаційного листа з підписом відповідача в банку, ще не свідчить про те, що він не був отриманий клієнтом. Як пояснила в судовому засіданні представник позивача ведення реєстру видачі інформаційних листів у банку передбачено не було, тому через тривалий час, який пройшов після укладення договорів, банк не може підтвердити видачу відповідачу інформаційного листа, але в договорах зазначено, що він його отримав і ці договори були підписані відповідачем. Інші доводи апелянта містять його суб,єктивний аналіз як матеріалів справи, так і вимог діючого законодавства і фактично направлені на переоцінку доказів, яким суд дав належну та правильну оцінку в їх сукупності. На підставі викладеного та керуючись ст.303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, ст.231, 234, 525, 610,612,640, 1046-1049, 1051 ЦК України, судова колегія, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 20 липня 2015 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 скасувати та ухвалити по справі в цій частині вимог нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати недійними п.1.3.4, підпунктів 1 та 2 п. 1.6 договору про надання споживчого кредиту № 11365163000 від 26.06.2008 року та додатку №2 «Тарифи банку» до нього, а також визнати недійсним додаток №3 «Тарифи банку» до договору про надання споживчого кредиту № 11397831000 від 25.09.2008 року. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін. Рішення набирає чинності з моменту його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після його проголошення в касаційному порядку. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53681220
  22. Добрый день, форумчане. Пытался найти похожую ситуацию с Приватом, но увы не получилось. В 2007 взял в кредит у Привата 100 тыс.грн. под залог 3-ой квартиры. В 2008 пришлось подписать додаткову угоду в долларах. По сей день плачу, но душит каждый день. Вопрос. Могу ли вернуться к основному договору? С чего мне начинать? Были ли подобные случаи? Подскажите. Заранее спасибо.
  23. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/50527552 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 вересня 2015 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Іваненко Ю.Г., Наумчука М.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет застави, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 01 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет застави. Позивач зазначав, що 01 липня 2008 року між ним та ОСОБА_5 було укладено кредитно-заставний договір, згідно з умовами якого остання отримала 12 140, 84 доларів США, які зобов'язався повернути на умовах, визначених договором до 28 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору, ОСОБА_5 передала в заставу банку автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3). Також позивач вказував на те, що спірний транспортний засіб належить ОСОБА_4 з 19 березня 2013 року. Посилаючись на те, що відповідач, до якого перейшло право власності на предмет застави, набуває статусу заставодавця й має всі його права та несе всі його обов'язки за договором застави, а ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором не виконує, внаслідок чого існує заборгованість у розмірі 42 612,71 доларів США, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок її погашення, звернути стягнення на предмет застави - автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3), що належить ОСОБА_4 Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 01 квітня 2015 року, позов задоволено. Ухвалено вилучити у ОСОБА_4 та передати в заклад ПАТ КБ «ПриватБанк» предмет застави - автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3), що належить на праві власності ОСОБА_4, комплект ключів та свідоцтво про реєстрацію цього транспортного засобу. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 01 липня 2008 року в сумі 42 612,71 доларів США (гривневий еквівалент 340 475 грн 52 коп.), звернути стягнення на предмет застави: автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3), що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 3 404 грн 76 коп. судового збору. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що внаслідок порушення відповідачем умов кредитного договору утворилася заборгованість перед позивачем, в рахунок погашення якої необхідно звернути стягнення на предмет застави, взявши до уваги наданий банком розрахунок кредитної заборгованості. Проте повністю погодитися з таким висновком судів не можна. Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При вирішенні справи судом першої інстанції встановлено, що 01 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитно-заставний договір, згідно з умовами якого остання отримала 12 140, 84 доларів США, які зобов'язався повернути на умовах, визначених договором до 28 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору, ОСОБА_5 передала в заставу банку автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3). 19 березня 2013 року право власності на спірний транспортний засіб зареєстровано за ОСОБА_4 Своїх зобов'язань за вищевказаним кредитним договором ОСОБА_5 належним чином не виконує, внаслідок чого станом на 25 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 42 612,71 долари США, з яких: 10 602,06 долари США - несплачений кредит, 4 118, 69 доларів США - несплачені проценти, 3 423,95 долари США - комісія за користування коштами, 22 409,03 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 31,29 долар США - штраф (фіксована частина) та 2 027,69 доларів США - штраф (процента складова). Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Згідно із розділом 13 вказаного кредитно-заставного договору у випадку порушення позичальником зобов'язань, передбачених п. п. 5.2.2, 5.2.3 договору щодо сплати винагороди та процентів, позичальник сплачує пеню в розмірі 0, 15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки; у випадку порушення позичальником зобов'язання щодо повернення основної суми кредиту, передбаченого п. 5.2.4 договору, позичальник сплачує пеню у розмірі 0, 15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки; у разі порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених п .п. 10.1.1, 10.1.2, 5.2.16 цього договору, він сплачує на користь банку штраф у розмірі 100 % від вартості предмета застави, яка зазначена у п. 16.8 договору; у випадку порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених п. п. 5.2.11, 5.2.12, 5.2.18 договору, він сплачує на користь банку штраф у розмірі 25 % від вартості предмета застави, що визначена п. 16.8 договору; у випадку порушення строків виконання позичальником зобов'язань щодо передачі предмета застави у володіння банку відповідно до п. 11.2.2 договору, позичальник сплачує банку штраф в розмірі 2 % від вартості предмета застави, яка встановлена в п. 16.8 договору; у випадку порушення строків виконання позичальником зобов'язань, передбачених у статті 12.3.1 договору (щодо надання реквізитів покупця), останній сплачує штраф у таких розмірах: 3 % від вартості предмета застави, яка визначена у п. 16.8 договору, якщо виконання зобов'язання було прострочено понад один день, 5 % вартості предмета застави яка зазначена в ст. 16.8 договору, якщо виконання зобов'язання було прострочено понад п'ятнадцять днів. При порушенні позичальником будь-якого грошового зобов'язання за договором понад 30 календарних днів, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку штраф у розмірі 250 грн та 5 % від суми невиконаного зобов'язання. Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Також, суд першої інстанції, на порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України, стягуючи на користь банку 22 409,03 доларів США пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 31,29 долар США штрафу (фіксована частина) та 2 027,69 доларів США штрафу (процента складова), не врахував, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, не обговорив питання про зменшення розміру неустойки відповідно до правил ч. 3 ст. 551 ЦК України, на чому наполягав відповідач. Крім того, оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, то суд має право поряд зі стягненням заборгованості в іноземній валюті стягнути й проценти за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки такий процент не є фінансовою санкцією. Разом з тим, судом першої інстанції залишено поза увагою те, що валюта, в якій нараховані пеня, а також штрафів є долари США. При цьому, положення ч. 2 ст. 192 ЦК України та ч. 3 ст. 533 ЦК України , Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» можуть бути застосовані тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом, та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення неустойки. Апеляційний суд, на порушення вимог ст. 303 ЦПК України, на вказані порушення суду першої інстанції також уваги не звернув та передчасно залишив рішення місцевого суду без змін. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 01 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна Є.П. Євграфова Ю.Г. Іваненко М.І. Наумчук
  24. АКТ описи и ареста имущества, а именно автомобиля,даёт ли право изымать автомобиль и увозить его в неизвестном направлении....в этом документе описывается автомобиль и его внешний вид снаружи...речи о том что он изымается там нету...но авто было изъято на основании этой бумаги...и не было предъявлено ни одного акта именно на изъятие ,в акте описи есть только приписка о том что авто будет передано на реализацию не раньше срока (число,месяц,год),я знаю что его не продали ,так как до сих пор звонят из банка и спрашивают когда будет погашен долг.... можно ли в этом случае судиться с ИС на предмет незаконного изъятия авто или изъятия с нарушениями норм и законов
  25. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 жовтня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Горелкіної Н.А., суддів: Євграфової Є.П., Журавель В.І., Завгородньої І.М., Іваненко Ю.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки. ПАТ «КБ «Надра» заявило зустрічний позов до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2014 року в задоволенні позовів відмовлено. Рішенням апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року зазначене судове рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним кредитний договір від 26 серпня 2008 року № 74-Б, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «КБ «Надра». Визнано недійсним іпотечний договір від 26 серпня 2008 року, укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_3 Визнано недійсним договір поруки від 26 серпня 2008 року № 74-Б/П, укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_4 У решті рішення залишено без змін. У поданій касаційній скарзі ПАТ «КБ «Надра» просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Судом установлено, що 26 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Надра» в особі відділення № 11 ПАТ «КБ «Надра» Луцьке регіональне управління укладено кредитний договір № 74-Б, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_3 у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 74 590 доларів США із строком повернення до 20 серпня 2028 року та відсотками за користування кредитом у розмірі 10,99 % річних. Цього ж дня між тими ж сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до договору, якою було встановлено плату за управління кредитом та комісію за розрахунки. 26 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Надра» в особі відділення № 11 ПАТ «КБ «Надра» Луцьке регіональне управління укладено договір поруки № 74-Б/П, за яким поручитель поручився перед кредитором за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за даним кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 серпня 2008 року між позивачем та банком укладено договір іпотеки, згідно з яким в іпотеку було передано нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. 29 травня 2009 року укладено додаткову угоду № 2 до цього договору, якою внесено зміни, зокрема щодо фіксованого щомісячного платежу. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 та задовольняючи позов в цій частині частково, виходив із того, що в кредитному договорі від 26 серпня 2008 року № 74-Б немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, немає умов, які п. п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил визнані обов'язковими. Також банком не надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. У наданому розрахунку не вказано повної орієнтовної вартості кредиту, розрахунок проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. Представник банку як спеціаліст з проведення розрахунку в судове засідання не з'явився. Із пояснень відповідача встановлено, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у два рази. Детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача на день розгляду справи відповідач суду не надав. З огляду на наведене апеляційний суд вважав, що на порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач не надав позивачу, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також апеляційний суд вважав, що банк додатковою угодою № 1 до спірного договору про споживчий кредит включив положення, які відповідно до ст. ст. 11, 18 Закону є несправедливими, оскільки містять умови про зміни у витратах; враховуючи додаткові нарахування, відсоток за користування кредитними коштами збільшився; є дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобов'язаннях; графік погашення кредиту взагалі не видавався, які суми на які рахунки зараховувалися невідомо, що за висновком апеляційного суду є також несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. Недобросовісним виконанням відповідачем своїх обов'язків за договором кредиту та несправедливим відносно споживача, за висновком апеляційного суду, стало також і невиконання банком умов п. 3.5 договору, згідно з яким за умови виконання позичальником умов договору кредиту кожні 6 календарних місяців банк зменшує розмір відсоткової ставки на 0,25 % річних. Загальне зменшення відсоткової ставки не може складати більше ніж 1 % річних від розміру, визначеного у п. 1.3 кредитного договору. Зміна (зменшення) відсоткової ставки відбувається шляхом підписання додаткової угоди до цього договору. З огляду на наведене апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» відхилити. Рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року залишити без змін. Головуючий Н.А. Горелкіна Судді: Є.П. Євграфова В.І. Журавель І.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672