Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 363 results

  1. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 13 листопада 2018 року Київ справа №804/958/17 адміністративне провадження №К/9901/60991/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача: Хохуляка В.В., суддів: Гончарової І.А., Ханової Р.Ф., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 (головуючий суддя: Чепурнов Д.В., судді: Мельник В.В.,Сафронова С.В.) у справі №804/958/17 за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИВ: Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» звернулось до адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 16.08.2016 №0000485103 та №0000015103, від 10.11.2016 №0000525103. Визнано протиправними та частково скасовано податкові повідомлення-рішення від 20.01.2017 №0000285103 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість на суму 64038836,00грн. та штрафних санкції на суму 32019417,50грн., №0000295103 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток на суму 1335547479,00грн. та штрафних санкції 238878309,00грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018, відповідачу було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою. Не погодившись із рішеннями суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 та прийняти нове рішення про направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду. Постановою Верховного Суду від 05.06.2018 ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 у справі №804/958/17 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у відмовлено відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з тим, що наведені відповідачем підстави для поновлення строку апеляційного оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 визнано судом неповажними. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби 03.09.2018 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 у справі №804/958/17 та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, статей 8, 13, частини першої статті 121, частини першої статті 133, частини восьмої статті 169, статті 293 та частини другої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакцій, чинній на час звернення до суду з апеляційною скаргою). Зокрема, податковий орган вказує на незаконність рішення суду апеляційної інстанції, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, зважаючи на відсутність законних підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження. На думку заявника, під час нового розгляду апеляційної скарги Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом безпідставно не враховано подання відповідачем заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення. Водночас відповідач зазначає, що Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено строкових обмежень звернення до суду апеляційної інстанції протягом року, за умови поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження. При цьому, відсутність належного фінансування з боку держави, недостатність бюджетних асигнувань необхідних для сплати судового збору та блокування рахунків, у зв'язку з проведенням безспірного списання коштів в рамках інших виконавчих проваджень, на думку відповідача, є безумовною підставою для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження. Натомість Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» у відзиві на касаційну скаргу посилається на її необґрунтованість з огляду на пропуск відповідачем процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення. А тому позивач просить касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій - без змін, з посиланням на його законність та обґрунтованість. Прокуратура Дніпропетровської області не скористалася своїм правом та не надала відзив на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду. Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 29.03.2017 адміністративний позов Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень задовольнив частково. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції вперше 04.05.2017 відповідач звернувся до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою та заявою про зменшення розміру судового збору, яка підлягає сплаті за подання апеляційної скарги. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10.07.2017 відповідачу було відмовлено у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору, апеляційну скаргу повернуто заявнику у зв'язку з ненаданням документа про сплату судового збору у розмірі та порядку визначеному законом. Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України (правонаступник Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби) вдруге 14.12.2017 звернулося до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2018 апеляційну скаргу відповідача було залишено без руху з огляду на її невідповідність вимогам статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з тим, що апеляційну скаргу подано після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку; статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з ненаданням документа про сплату судового збору у розмірі та порядку визначеному законом. Цією ж ухвалою заявнику надано строк на усунення виявлених недоліків, протягом якого особа має право надати суду обґрунтовану заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вказавши підстави та надавши відповідні докази, що унеможливили своєчасне вчинення процесуальної дії зі звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою у строк визначений законом та надати оригінал документа про сплату судового збору у розмірі визначеному законом. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 відповідачу відмовлено у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з тим, що відповідачем не порушено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, обґрунтованої заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважності причин пропуску та такого строку з доказами на їх підтвердження, суду не надано. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 прийняти нове рішення, яким направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду. Постановою Верховного Суду від 05.06.2018 ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 у справі №804/958/17 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції з підстав ненадання судом апеляційної інстанції оцінки заяві Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017, копію якої разом з копією фіскального чеку ДД ПАТ «Укрпошта» із штриховим ідентифікатором №4910106936871 було додано до касаційної скарги. На думку відповідача, вказана заява була проігнорована судом апеляційної інстанції під час постановлення ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 про відмову у відкритті апеляційного провадження. На виконання вимог постанови Верховного Суду судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду досліджено матеріали адміністративної справи. Судом встановлено, що документ, а саме заява Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби від 12.01.2018 №б/н про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 адресована Дніпропетровському апеляційному адміністративному суду в матеріалах справи відсутня. Посилання податкового органу на копію фіскального чеку ДД ПАТ «Укрпошта» із штриховим ідентифікатором №4910106936871, яким заяву від 12.01.2018 №б/н про поновлення строку апеляційного оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 було направлено на адресу суду, обґрунтовано відхилено судом апеляційної інстанції, оскільки згідно з результатом електронного пошуку поштових відправлень на офіційному сайті ДД ПАТ «Укрпошта» відправлення за вказаним номером було вручено адресату за довіреністю 15.01.2018, в той час, як жодні документи від Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби за період з 12.01.2018 по 14.02.2018 (дата супровідного листа про повернення справи до суду першої інстанції) до суду апеляційної інстанції не надходили та в автоматизованій системі документообігу суду не зареєстровані. Таким чином з огляду на те, що Дніпропетровським управлінням Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби не порушено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема, не виконано вимоги ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2018 про залишення апеляційної скарги буз руху в частині надання обґрунтованої заяви про поновлення строку апеляційного оскарження, що не спростовано в процесі розгляду адміністративної справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності законних підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України . Що стосується наданої судом апеляційної інстанції правової оцінки доводам, викладеним в заяві Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017, що була подана відповідачем у якості додатку до касаційної скарги, Верховний Суд зазначає наступне. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження в разі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. В обґрунтування поважності причин пропуску строку апеляційного оскарження відповідач посилається на те, що на момент подання апеляційної скарги вперше Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з поважних причин було позбавлено можливості сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги у даній справі, що призвело до її повернення заявнику. На думку податкового органу, повторне подання апеляційної скарги з порушенням строку на апеляційне оскарження відбулося з незалежних від відповідача причин, оскільки відсутність належного фінансування суб'єкта владних повноважень з Державного бюджету, недостатність на його рахунку грошових коштів необхідних для сплати судового збору у розмірі визначеному законом, зупинення операцій з бюджетними коштами, на підставі виконавчих проваджень відносно Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з об'єктивних причин виключали можливість сплати судового збору у розмірі й порядку визначеному законом та звернення до суду апеляційної інстанції. На думку відповідача, повернення апеляційної скарги заявнику не позбавляє права на повторне звернення до суду апеляційної інстанції в межах наданого суб'єкту владних повноважень річного строку, при цьому строк на апеляційне оскарження має бути поновлено судом незалежно від причин його пропуску. Статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Згідно з частиною першою статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною першою статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається. Відповідно до пункту шостого частини п'ятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Відповідно до правових висновків Європейського Суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21.12.2010, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі «Мельник проти України» від 28.03.2006, заява №23436/03). Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв'язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого Кодексом адміністративного судочинства України строку апеляційного оскарження до дати звернення з апеляційною скаргою вперше; з моменту повернення вперше поданої апеляційної скарги/відмови у відкритті апеляційного провадження за вперше поданою апеляційною скаргою до дати повторного звернення з апеляційною скаргою і так далі. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Підстави пропуску строку апеляційного оскарження можуть бути визнані поважними, строк поновлено лише у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги. Отже, тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення у апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин. Невиконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху не є поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження, оскільки не є такою, що не залежить від волі особи, яка подає апеляційну скаргу, і не надає такій особі права у будь-який необмежений час після сплину строку апеляційного оскарження реалізовувати право на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими. Вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя. Пунктом 1 частини п'ятої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що однією з вимог апеляційної скарги визначено надання документа про сплату судового збору. Згідно з положеннями Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VІ органам фіскальної служби не надано пільг щодо сплати судового збору. Органи доходів і зборів є державними органами, що здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, тобто суб'єктами, що реалізують свою владну компетенцію. Фінансування витрат на оплату судового збору для державних органів із державного бюджету передбачено за кодом економічної класифікації 2800 «Інші поточні платежі», розмір яких щорічно затверджується відповідним кошторисом. Таким чином, особа, яка має намір подати апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту апеляційної скарги, в тому числі щодо оплати судового збору. Крім того, у пункті 74 рішення Європейського Суду з прав людини «Лелас проти Хорватії» суд зверну увагу на те, що «держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу». У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що «…у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб…». Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і орган доходів і зборів зокрема, зобов'язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно. А отже, довготривала процедура погодження та сплати судового збору, не може бути визнана поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та, як наслідок, не є підставою для порушення принципу правової визначеності щодо остаточного рішення. Також, суд зазначає, що Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, діючи як суб'єкт владних повноважень, має однаковий обсяг процесуальних прав та обов'язків поряд з іншими учасниками справи й, до того ж, є бюджетною установою, що фінансується з Державного бюджету України, а тому зупинення на рахунку податкового органу фінансових операцій, зокрема, в частині видатків передбачених на сплату судового збору, не повинно впливати на можливість неухильного виконання останнім покладених на нього нормами Кодексу адміністративного судочинства України процесуальних обов'язків щодо оформлення апеляційної скарги, та не повинно ставитись у залежність від правовідносин, у які податковий орган вступає в інших сферах його діяльності, зокрема, з приводу безспірного списання коштів з його рахунків на підставі виконавчих документів, оскільки ці фактори не є взаємопов'язаними. Не свідчать про поважність підстав пропуску строку апеляційного оскарження і доводи відповідача щодо неналежного фінансування Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з боку державного бюджету, оскільки особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, а тому обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення в межах встановленого законодавством строку апеляційного оскарження та реалізувати своє право щодо оскарження без порушення порядку здійснення такої процесуальної дії. Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07.07.1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Враховуючи зазначене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної, що підстави викладені відповідачем у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження для визнання причин пропуску такого строку поважними - відсутні. Таким чином, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановивши ухвалу від 03.08.2018 дійшов правильного висновку щодо необхідності відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у відмовлено на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 у справі №804/958/17. З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суд апеляційної інстанції не допустив порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби без задоволення, а оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 у справі №804/958/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. ------------------- ------------------- ------------------- В.В. Хохуляк І.А. Гончарова Р.Ф. Ханова Судді Верховного Суду http://reyestr.court.gov.ua/Review/77860079
  2. Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В. за участю секретаря - Макас Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2. Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів. Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к. Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту. Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору. У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом. Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається. Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом. Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком. Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача. Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США. Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року. Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року. Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань. Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13. Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу". Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості. Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань". Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах. Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору. Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України. У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року. Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум. Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року. Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог. Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності. Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому. Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Головуючий: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777
  3. Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594
  4. Постанова Іменем України 19 вересня 2018 року м. Київ справа N 204/3294/14-ц провадження N 61-17184св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А. (суддя-доповідач), суддів: Карпенко С.О., Кузнєцова В.О., Погрібного С.О., Ступак О.В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Пищиди М.М., Деркач Н.М., Глущенко Н.Г., ВСТАНОВИВ: У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 10 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) (далі - Умови) та Тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві. У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за кредитним договором станом на 18 квітня 2014 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 25 935 грн 44 коп., яка складається з: 6 029 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованості за пенею; 500 грн - штрафу (фіксованої частини); 1 211 грн 21 коп. - штрафу (процентної складової). Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати. Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153 у розмірі 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 18 195 грн 23 коп. - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язання за договором, 500 грн - штраф (фіксована частина), 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова) та судовий збір у сумі 259 грн 35 коп., а всього - 26 194 грн 79 коп. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов'язань. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальник належним чином не виконав узяті на себе зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилася заборгованість. Поряд з цим, оскільки ОСОБА_1 повинен був повернути кредит до 10 вересня 2007 року, то позивач міг звернутися до суду з вимогами про захист своїх порушених прав до 12 вересня 2012 року (протягом погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності). Проте банк пред'явив позов лише у травні 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. У вересні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року, та залишити в силі заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не було досліджено та не враховано факт переривання позовної давності, оскільки 31 грудня 2009 року відповідач частково погасив заборгованість в сумі 3 100 грн. Таким чином, банк звернувся з позовом до суду в межах обумовленої сторонами п'ятирічної позовної давності. Оскільки ОСОБА_1 не звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі (в тому числі не вказував про це у заяві про перегляд заочного рішення), то апеляційний суд не мав права застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. Також судом не встановлено жодної обставини, яка б виключала право банку нараховувати проценти після спливу строку повернення кредиту. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення і просив відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що у нього відсутня заборгованість перед банком. Надані позивачем Умови не містять його підпису, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає загальна позовна давність у три роки. Останній платіж він здійснив у грудні 2009 року, а тому банк звернувся з позовом до суду поза межами позовної давності. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17 квітня 2018 року справу N 204/3294/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року). Зазначеним вимогам судові рішення повністю не відповідають. Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Судами встановлено, що 10 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір шляхом підписання заяви позичальника N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Підписавши заяву позичальника, ОСОБА_1 підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом із запропонованими банком Умовами і Тарифами складає між ним та банком договір. Згідно з пунктом 5.5 Умов терміни позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю 5 років. Відповідач ОСОБА_1 неналежним чином виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 18 квітня 2014 року склала 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованість за пенею; 500 грн - штраф (фіксована частина); 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі N 200/11343/14-ц, провадження N 14-59цс18, викладено правовий висновок про те, що якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Апеляційним судом встановлено, що відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді. У заяві про перегляд заочного рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року відповідач вказав, що банк звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності. Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 березня 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення цього суду від 08 липня 2014 року. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом у цій справі, оскільки договором встановлений строк кредитування до 10 вересня 2007 року, а тому після його закінчення банк мав право просити стягнення заборгованості за кредитним договором, що виникла в межах строку кредитування. Оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то необґрунтованою є вимога про стягнення нарахованої на ці проценти неустойки. Суди попередніх інстанцій не врахували наведених норм права та погодилися з правомірністю продовження нарахування процентів після спливу визначеного договором строку кредитування та неустойки ці проценти. За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності. Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин. Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки на момент спливу строку кредитування у позичальника існувала поточна заборгованість, банк мав право пред'явити вимоги про стягнення цієї заборгованості, проте в межах позовної давності. Відмовляючи у позові у зв'язку із застосуванням позовної давності в частині позовних вимог про стягнення заборгованості після спливу строку кредитування, суд апеляційної інстанції насамперед повинен був встановити наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права особи, яка звернулася за його захистом, проте таке право не підлягало б захисту, у зв'язку з припиненням права на позов у процесуальному розумінні. Із системного аналізу наведених норм права Верховний Суд дійшов висновку, що банк не мав права нараховувати проценти та неустойку за кредитом, які стали предметом позову, а отже, відсутні підстави стверджувати про наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права, тобто апеляційний суд помилково застосував позовну давність у частині вимог про стягнення нарахованих процентів після закінчення строку кредитування та неустойки на ці проценти. Застосовуючи також позовну давність у частині вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування, суд апеляційної інстанції виходив з того, що строк виконання зобов'язання позичальником настав 10 вересня 2007 року, а банк звернувся до суду з позовом 12 травня 2014 року, тобто з пропуском погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності. Такі висновки апеляційного суду є необґрунтованими. ПАТ КБ "ПриватБанк" вказувало, що ОСОБА_1 частково погасив заборгованість 31 грудня 2009 року в сумі 3 100 грн. що підтверджується наданим банком розрахунком заборгованості та письмовими поясненнями відповідача до апеляційної скарги. Згідно з частиною першою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Отже, вчинення боржником дій з виконання зобов'язання є таким, що перервало перебіг позовної давності. Враховуючи наведене, апеляційний суд неправильно виходив з того, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати з 11 вересня 2007 року, оскільки її перебіг було перервано. Крім цього, позовна давність у п'ять років, передбачена Умовами, не підлягає застосуванню, оскільки такі умови не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними. Наведене повною мірою узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 11 березня 2015 року у справі N 6-16цс15 та від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1926цс15. Тому до вимог банку підлягає застосуванню позовна давність у три роки, визначена у статті 257 ЦК України. За таких обставин Верховний суд дійшов висновку про те, що оскільки останній платіж у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем було здійснено 31 грудня 2009 року, то банк, звернувшись до суду з позовом 12 травня 2014 року, пропустив трирічну позовну давність в частині позовних вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування. Таким чином, зазначені в оскаржуваному рішенні апеляційного суду правові підстави для відмови в позові є помилковими, в зв'язку з чим це рішення необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові з інших наведених вище правових підстав. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимогв частині стягнення нарахованих процентів за період з 11 вересня 2007 року (наступний день після закінчення строку кредитування) до 18 квітня 2014 року (день, станом на який банк просив стягнути заборгованість) та неустойки на ці проценти у зв'язку з їх безпідставністю, а в частині стягнення заборгованості в межах строку кредитування - у зв'язку з пропуском позовної давності. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково. Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої в межах строку кредитування до 10 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої з 11 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з безпідставністю таких вимог. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В.А. Стрільчук Судді: С.О. Карпенко В.О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак
  5. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  6. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ справа N 241/31/16-ц провадження N 61-5643 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк", представник позивача-Висоцький Андрій Борисович, відповідачі-ОСОБА_7, -ОСОБА_8, -ОСОБА_9,представник відповідача-ОСОБА_11, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Апеляційного суду Донецької області у складі суддів: Ткаченко Т.Б., Мальцевої Є.Є., Мироненко І.П., від 03 листопада 2016 року. ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк" (далі - ПАТ "ПУМБ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовні вимоги ПАТ "ПУМБ" обґрунтовані тим, що 22 грудня 2009 року між позивачем та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір та додаткову угоду до нього на суму 791 844 грн 35 коп. зі строком повернення кредиту до 22 вересня 2012 року в розмірах та в строки, передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, закріпленим у додатку N 1 до кредитного договору. ОСОБА_7 свої обов'язки за кредитним договором не виконує, вжитими позивачем досудовими заходами спонукати боржника до виконання договірних зобов'язань не вдалося. Станом на 24 грудня 2015 року (включно) прострочена заборгованість боржника перед позивачем з основної суми кредиту та процентів за користування ним становить 1 406 917 грн 77 коп.: за сумою кредиту - 710 967 грн 06 коп., за непогашеними процентами за користування кредитом - 695 950 грн 71 коп. З метою забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_7 22 грудня 2009 року між позивачем та відповідачами було укладено договір іпотеки. За умовами цього договору в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1. Оскільки кредитні зобов'язання позичальник не виконав, існує непогашена кредитна заборгованість, то позивач звернувся до суду з цим позовом. На підставі наведеного ПАТ "ПУМБ" просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22 грудня 2009 року, а саме базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу банком бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", а також наданням банку всіх повноважень продавця, в тому числі подання заяв, отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, подання та отримання будь-яких документів, довідок, витягів, заяв, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки тощо, необхідних для здійснення продажу. Рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 11 травня 2016 року в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що нотаріально засвідченої згоди в усіх співвласників спірного предмета іпотеки на передачу його банку в іпотеку позивач не надав, і це є порушенням вимог статті 6 Закону України "Про іпотеку" (далі - ЗУ "Про іпотеку"), тому суд визнав позов безпідставним. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року рішення районного суду скасовано і ухвалено у справі нове рішення суду про задоволення вимог позову. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 грудня 2009 року, укладеним між ПАТ "ПУМБ" та ОСОБА_7, у розмірі 1 406 917 грн 77 коп., у тому числі заборгованості за кредитом у розмірі 710 967 грн 06 коп., заборгованості за відсотками у розмірі 695 950 грн 71 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки, укладеним 22 грудня 2009 року між ПАТ "ПУМБ" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, на нерухоме майно - базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, до складу якої входять: 1. А-3 корпус, 2. а-1 лоджія, 3. Б-1 котельня, 4. б-1 ганок, 5. И-1 будиночок, 6. И/м мансарда, 7. и/м балкон, 8. и 1-1 ганок, 9. и 2-1 ганок, 10. и 3-1 ганок, 11. К-1 вбиральня, 12. N 1 огорожа, 13. N 2 хвіртка, 14. N 3 огорожа, 15. N 4 огорожа, 16. І мостіння, 17. а1-1 лоджія, 18. а2-1 лоджія, 19. а3-1 ганок, 20. а4-1 ганок, 21. а5-1 ганок, 22. а6-1 ганок, 23. а7-1 ганок, 24. а8-1 ганок, 25. а9-1 драбина, 26. а10-1 ганок, 27. Т-1 колодязь, розташовану на АДРЕСА_1, що належить на праві власності: ОСОБА_7 в? частині, ОСОБА_8 в? частині, ОСОБА_9 в? частині на підставі рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 19 травня 2008 року (справа N 2-308-08). Надано дозвіл реалізувати предмет іпотеки шляхом надання ПАТ "ПУМБ" права укладення договору купівлі-продажу від свого імені з будь-якою особою - покупцем за початковою ціною 4 240 275 грн. але на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на час його реалізації за оцінкою, проведеною суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. Надано ПАТ "ПУМБ" всі повноваження продавця, що пов'язанні з укладенням договору купівлі-продажу предмета іпотеки (в тому числі подання заяв, отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, подання та отримання будь-яких документів, довідок, витягів, заяв, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки). Стягнуто на користь ПАТ "ПУМБ" в рахунок відшкодування витрат зі сплати судового збору з ОСОБА_7 - 1 278 грн 90 коп., з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - по 639 грн 45 коп. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про безпідставність позову, оскільки, спільно уклавши договір іпотеки, посвідчений в нотаріальному порядку, відповідачі, як співвласники предмета іпотеки підтвердили свою згоду на передання в іпотеку належної кожному з них частки нерухомого майна. Тому суд першої інстанції неправильно витлумачив положення статті 6 ЗУ "Про іпотеку", і висновок суду щодо відсутності нотаріально посвідченої згоди на передачу майна в іпотеку кожного із співвласників є хибним. Апеляційний суд дійшов висновків про доведеність та обґрунтованість позову і ухвалив у справі нове рішення суду про його задоволення. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_8 просить скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року і ухвалити у справі нове рішення про відмову в позові або залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_8 обґрунтована тим, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про необхідність задоволення позовних вимог банку, оскільки строк виконання зобов'язання за цим кредитним договором сплинув 22 липня 2010 року у зв'язку з достроковою вимогою банку щодо виконання кредитних зобов'язань від 22 червня 2010 року, а отже, строк позовної давності за вимогами цього позову закінчився 23 липня 2013 року, і позов подано у вересні 2013 року з пропуском строку позовної давності. При цьому апеляційний суд залишив без реагування вимоги заяви ОСОБА_9 та ОСОБА_8 про застосування наслідків спливу строку позовної давності за правовідносинами між сторонами у справі. Крім того, суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки у розмірі, порядок розрахунку якого позивач здійснив на підставі зобов'язання, яке не було прямо передбачено умовами кредитного договору (додатком N 1), а обумовлювалося не відомою ОСОБА_9 та ОСОБА_8 додатковою угодою до кредиту. До того ж договором іпотеки збільшення основного зобов'язання або процентів за основним зобов'язанням прямо не передбачалося. Тобто всупереч вимогам статей 7, 19 ЗУ "Про іпотеку" суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки у розмірі, який фактично не відповідає умовам договору іпотеки. ОСОБА_8 звертає увагу на помилкове трактування апеляційним судом статті 6 ЗУ "Про іпотеку", оскільки нотаріально посвідчена згода усіх співвласників предмета іпотеки за своїм змістом і метою мала передувати укладанню іпотечного договору, а не випливати із самого іпотечного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу. У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_8, поданому у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ПУМБ" просить касаційну скаргу відхилити, рішення апеляційного суду залишити без змін. Заперечення на касаційну скаргу мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив у справі законне і обґрунтоване рішення, а доводи касаційної скарги ґрунтуються на припущеннях і є безпідставними. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу інші сторони не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 02 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_8 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як зазначено вище, між сторонами у справі існує спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з неналежним виконанням кредитних зобов'язань. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_8 заявив клопотання про необхідність застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності (а. с. 72-74, том 1). Поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з вимогами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мають різний зміст. Поняття "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. У цій справі сторони в кредитному договорі узгодили можливість дострокового повернення кредиту, в тому числі, за ініціативою банку (пункт 3.5 кредитного договору). Термін виконання дострокової вимоги банку про повернення кредиту становить не більше 30 календарних днів з моменту отримання позичальником вимоги банку. У разі порушення зазначеного строку сплати банк має право вчиняти дії щодо примусового стягнення боргу відповідно до чинного законодавства, у тому числі звернути стягнення на предмет іпотеки тощо (пункт 3.5.8 кредитного договору). Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Суди попередніх інстанцій встановили, що 22 червня 2010 року банк направив позичальнику ОСОБА_7 вимогу, в якій вимагав достроково повернути всю суму кредиту та проценти за користування кредитом, а саме: 791 844 грн 35 коп. - заборгованість за кредитом та 37 612 грн 59 коп. - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, яка в той же день була отримана особисто ОСОБА_7 (а. с. 74, том 2). Боржнику було запропоновано протягом 30 календарних днів усунути порушення кредитного договору, погасивши прострочену заборгованість за кредитом та зі сплати процентів за користування кредитом. 03 серпня 2010 року банк направив вимогу-повідомлення від 29 липня 2010 року ОСОБА_8 за N MPL-44/257, яку він отримав 31 серпня 2010 року, та ОСОБА_9 - за N MPL-44/258, яка також була отримана ним, відповідно до яких позивач пропонував протягом 30 календарних днів усунути порушення кредитного договору та повернути всю суму кредиту та проценти за користування кредитом, а саме: 769 994 грн 57 коп. - заборгованість за кредитом та 11 970 грн 69 коп. - заборгованість зі сплати процентів (а. с. 70-73, том 2). Також сторони було попереджено про те, що в разі невиконання вимог банку та неусунення порушень кредитного договору, зі спливом зазначеного строку банк розпочне стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором та зверне стягнення на майно, передане в іпотеку банку, на забезпечення виконання зобов'язань боржника за кредитним договором з метою задоволення цих вимог про дострокове повернення всієї суми кредиту та нарахованих процентів, а також інших законних вимог відповідно до умов кредитного договору, в повному обсязі, та вживе інших передбачених укладеними договорами та законодавством України заходів для захисту своїх прав та законних інтересів. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання. Позов у цій справі до відповідачів банк подав у грудні 2015 року, тобто у термін, що перевищує строки, вказані в статтях 257, 258 ЦК України. Апеляційний суд встановив, що позивач не пропустив вказаних строків, оскільки 05 вересня 2013 року ПАТ "ПУМБ" звернулося до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області з позовом до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, і за правилами частин другої та третьої статті 264 ЦК України відбулося переривання перебігу позовної давності та строк позовної давності почався заново з 05 вересня 2013 року. Вказані посилання є обґрунтованими і спростовують посилання касаційної скарги про необхідність відмови в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. Також є безпідставними посилання касаційної скарги на помилкове тлумачення апеляційним судом статті 6 ЗУ "Про іпотеку", оскільки цією нормою права (в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору) не конкретизовано черговості дій щодо одержання згоди всіх співвласників на передання в іпотеку нерухомого майна. У цій статті визначено, що згода має бути засвідчена в нотаріальному порядку, і цієї вимоги сторони іпотечного договору дотрималися шляхом підписання самого договору, оформленого в нотаріальному порядку. Разом з тим повністю визнати висновки апеляційного суду про обґрунтованість позову не можна. 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, абзац другий частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 241/31/16-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, ПАТ "ПУМБ" вказав, що до суми загальної кредитної заборгованості, в тому числі, входить борг з непогашених процентів за користування кредитом у розмірі 695 950 грн 71 коп. Ця сума розрахована позивачем за період існування боргу починаючи з 22 листопада 2010 року і по 24 грудня 2015 року. Однак, як зазначено вище, нарахування кредитором процентів за кредитом можливе лише в межах строку кредитування, а такий строк було змінено в 2010 році шляхом пред'явлення банком дострокової вимоги щодо погашення кредитної заборгованості до відповідачів у справі. Тобто нарахування позивачем боргу з процентів поза межами строку кредитування є безпідставним. Ці обставини мають значення для правильного вирішення спору та повинні бути досліджені при розгляді цієї справи, оскільки від них залежить належна перевірка підстав позову щодо загальної суми заборгованості за кредитом, обгрунтованості вимог позивача про погашення кредитного боргу за рахунок іпотечного майна. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи, дослідження і оцінку доказів тощо. Немає підстав вважати, що апеляційний суд належним чином перевірив питання законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі, виконав у повній мірі вимоги статті 303 ЦПК України 2004 року. Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо обов'язку встановлення належним чином обставин справи і ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення є підставою для скасування рішення апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (частини третя та четверта статті 411 ЦПК України). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Лесько А.О. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  7. Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ справа N 473/825/16-ц провадження N 61-3240св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (після зміни назви акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, представник відповідача - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у складі судді Лузан Л.В., від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області у складі колегії суддів: Серебрякової Т.В., Самчишиної Н.В., Лисенка П.П., від 16 травня 2016 року, ВСТАНОВИВ: 17 лютого 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 25 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних строком до 25 лютого 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Позичальник не виконував належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року з відповідачів у солідарному порядку було стягнуто на користь позивача заборгованість за спірним кредитним договором у розмірі 11 968 грн. яка виникла станом на 15 лютого 2010 року. Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що зазначене вище судове рішення боржниками не виконано, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, яка станом на 28 січня 2016 року становить 3 676,64 доларів США (проценти і штрафи), що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 91 438,08 грн. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, а саме: заборгованість за процентами за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року у розмірі 2 938,14 доларів США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 73 071,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ухвалення судового рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не проведено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору та не звільняє боржника від виконання передбаченого договором зобов'язання, отже позивач має право вимагати від відповідачів сплати процентів за користування кредитом, штрафних санкцій, нарахованих після ухвалення судового рішення та за час, який не увійшов у попередні розрахунки банку. Ураховуючи домовленість сторін про збільшення позовної давності до п'яти років, районний суд стягнув проценти за користування кредитними коштами у межах позовної давності за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що з відповідачів на користь банку підлягають стягненню прострочена заборгованість за процентами, суд першої інстанції правильно визначив розмір заборгованості та межі позовної давності. У касаційній скарзі, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 червня 2016 року, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання у повному обсязі. Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює початок перебігу строку позовної давності. Банк звернувся до суду з позовом у лютому 2016 року, у той час як строк позовної давності сплинув 26 лютого 2015 року. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. 17 червня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року справу за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду. Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України), що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 19 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Під час розгляду справи суди встановили, що 25 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом строком до 25 лютого 2010 року. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору у той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Відповідно до частини першої, другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до статей 526, 530, 610 ЦК України, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до частини першої 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. За умовами пункту 2.2.3 кредитного договору від 25 лютого 2008 року позичальник зобов'язався сплачувати кредит у порядку та строки відповідно до графіку погашення кредиту та процентів, який є невід'ємною частиною зазначеного договору. Суди встановили, що позичальник не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість. Відповідно до пункту 2.3.1 кредитного договору від 25 лютого 2008 року при порушенні позичальником зобов'язань, передбачених умовами кредитного договору, банк на власний розсуд має право змінити умови договору та вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, виконання інших зобов'язань за договором у повному обсязі шляхом направлення повідомлення. Під час розгляду справи суди встановили, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року у справі N 2-193/10 з відповідачів у солідарному порядку стягнуто на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року у розмірі 11 968,22 грн. яка складається з: заборгованості за кредитом - 2 036,16 грн. заборгованості за простроченим кредитом - 7 858,28 грн. заборгованості за простроченими процентами у розмірі 1 287,92 грн. штрафу та пені - 785,85 грн. Судове рішення мотивоване тим, що у разі несвоєчасного повернення коштів позичальник не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання, при цьому кредитодавець має право вимагати від позичальника достроково повернення всієї суми кредиту у строк та у порядку, які встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. У відповідності до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені. У порушення вимог статей 212-214 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), суди першої та апеляційної інстанцій зазначених вимог закону та обставин справи не врахували, не звернули увагу на те, що банк скористався правом дострокового повернення кредитних коштів та звернувся у листопаді 2009 року до суду з вимогою щодо стягнення з боржника та поручителя всієї суми заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого змінив строк виконання основного зобов'язання, а зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитним договором, та за наявності судового рішення про стягнення суми кредиту і процентів дійшли неправильного висновку про часткове задоволення позову. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року позовна давність не може бути застосована, оскільки такі вимоги є безпідставними. Частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно з частиною другою та третьою статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню. При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне тлумачення вказаних норм матеріального права, що призвело до помилкового висновку про те, що банк має право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. За таких обставин касаційний суд дійшов висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню. Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повно і всебічно встановлені судами на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, касаційний суд дійшов висновку про можливість ухвалення нової постанови про відмову у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк". Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року скасувати. У задоволенні позову акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Синельников Є.В. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  8. Постанова Іменем України 21 серпня 2018 року м. Київ справа N 206/4903/15-ц провадження N 61-2528 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Мартєва С.Ю., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції",відповідач-ОСОБА_6,третя особа-Публічне акціонерне товариство "Кредобанк", розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Зайченко С.В. від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі суддів: Рудь В.В., Ткаченко І.Ю., Повєткіна В.В., від 24 травня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У грудні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк"), про стягнення кредитної заборгованості. Позовна заява ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" мотивована тим, що 03 листопада 2005 року між Акціонерним товариством "Кредит Банк", правонаступником якого є ПАТ "Кредобанк", та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 28 900 дол. США на строк до 02 листопада 2020 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит в повному обсязі та в термін, передбачений договором і додатками до нього. Зобов'язання з повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та сплаті комісії за управління кредитом ОСОБА_6 не виконав. 29 листопада 2011 року ПАТ "Кредобанк" і ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" уклали договір факторингу шляхом купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором від 03 листопада 2005 року з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_6 Відповідно до договору факторингу ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" набуло права вимоги кредитора до ОСОБА_6 14 грудня 2011 року сторони підписали акт приймання-передачі портфеля заборгованостей і договір набув чинності. 20 жовтня 2014 року ОСОБА_6 було направлено лист-вимогу б/н, в якому була вказана сума простроченої заборгованості за кредитним договором, вимога про сплату боргу, але цей лист повернуто з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Умови кредитного договору позичальник належним чином не виконував, порушено строки погашення заборгованості за кредитом і строки виплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2014 року заборгованість становила 32 787,64 дол. США та 500 грн. що еквівалентно 285 640 грн 79 коп. На підставі наведеного ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" просило суд стягнути із ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 32 787,64 дол. США та 500 грн. що становить 285 640 грн 79 коп., з яких 23 265,29 дол. США - заборгованість за кредитом; 4 778,81 дол. США - заборгованість за відсотками; 4 743,83 дол. США - сума штрафних санкцій; 500 грн - заборгованість за комісією, та стягнути сплачений судовий збір в сумі 2 856 грн 41 коп. Справу суди слухали неодноразово. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованість за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" судовий збір у розмірі 526 грн 39 коп. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк виконання основного зобов'язання за кредитним договором було змінено на 28 серпня 2009 року, і тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав. ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернулося до суду з цим позовом 10 грудня 2014 року, тобто поза межами основного і спеціального строку позовної давності. Наведені позивачем причини пропуску відповідного строку суд визнав безпідставними та відмовив у його поновленні. Оскільки строк позовної давності позивач пропустив, а відповідач заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за вимогами цього позову, то районний суд вважав за необхідне відмовити в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Разом з тим, пославшись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування кредитом та пені в межах строку позовної давності, а саме: (з грудня 2011 року) прострочених процентів у розмірі 4 778,81 дол. США, (еквівалент 38 120 грн 57 коп.); (з грудня 2013 року) пені за простроченими процентами в розмірі 1 121,12 дол. США (еквівалент 14 518 грн 04 коп.). Також суд дійшов висновків про безпідставність доводів відповідача, що позивач не має права вимоги до позичальника за кредитним договором, оскільки було встановлено, що позивач належним чином повідомив боржника про заміну сторони в зобов'язанні шляхом надіслання йому письмового повідомлення-вимоги N 111, в якому зазначено про відступлення права грошової вимоги факторові (позивачу) за кредитним договором від 03 листопада 2005 року, з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між Відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" та ОСОБА_6, і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Водночас відповідач ніяких дій, спрямованих на отримання відомостей, що відступлення права вимоги мало місце, не вчиняв. Починаючи з початку 2009 року і до тепер відповідач не виконав обов'язку щодо сплати кредиту ні первісному кредиторові, ні позивачу в справі. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року залишено без змін в частині задоволених позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом та пені. З ухвали апеляційного суду відомо, що в іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося і по суті не переглядалося в апеляційному порядку. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильних по суті та законних висновків про доведеність і обґрунтованість позову в задоволеній судом першої інстанції його частині. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині рішення районного суду залишити без змін. А також скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові у повному обсязі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати у розмірі 6 569 грн 74 коп., у тому числі за подання апеляційної скарги - 3 142 грн 05 коп.; за подання касаційної скарги - 3 427 грн 69 коп. Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що: суди першої та апеляційної інстанцій помилково зробили висновки про належне повідомлення відповідача про заміну первісного кредитора у зобов'язанні позивачем у справі, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях, і тому відповідач не зобов'язаний виконувати вимоги нового кредитора у зобов'язанні щодо сплати боргу на підставі статті 517 ЦК України; позивач не надав детального розрахунку заборгованості за основним платежем по кредиту, і це унеможливлює перевірку розрахунку розміру прострочених процентів та пені; у судових рішеннях не зазначено залишку суми кредиту і тому не зрозуміло, з якої суми суди розраховували стягнуті проценти і пеню; матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти позичальник не сплачував, і тому висновки судів про наявність непогашеного кредитного боргу ґрунтуються на припущеннях, що ПАТ "Кредобанк" у 2009 році звертався до суду з позовом до відповідача про стягнення кредитної заборгованості, і суд залишив цей позов без розгляду з підстав, передбачених статтею 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) 2004 року; суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки порушенню умов договору факторингу про необхідність повідомлення іпотекодавця про передання прав вимоги; останній платіж по кредиту відповідач здійснив на початку 2009 року, і позов 10 грудня 2014 року подано з пропуском строку позовної давності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу. Правом на подання відзиву (заперечень) на касаційну скаргу учасники справи не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до вимог статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 18 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Зі змісту касаційної скарги і її вимог випливає, що ОСОБА_6 не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості за процентами за користування кредитом і пені за прострочені проценти в межах терміну дії загального і спеціального строку позовної давності, розподілу судових витрат у справі. В іншій частині ухвалені у справі судові рішення не оспорюються, а тому не є предметом касаційного розгляду. Висновки судів попередніх інстанцій щодо стягнення процентів та пені обґрунтовані необхідністю дотримання при розгляді цієї справи правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15. Аналізуючи правильність відповідних посилань судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується таким. Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи встановили, що строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 28 серпня 2009 року, тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак позивач звернувся до суду із цим позовом лише 10 грудня 2014 року, тобто зі спливом трирічного строку позовної давності. За правилами статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може переоцінювати цих встановлених обставин справи, а тому вважає їх достовірними та обґрунтованими. У постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, Верховний Суд України дійшов правового висновку, згідно з яким проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах строку позовної давності, оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі не було повернуто, а позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що відповідно до статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу в межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з унесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Таким чином, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 206/4903/15-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Оскільки у цій справі (N 206/4903/15-ц) ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення, в тому числі, процентів та пені більше ніж через три роки після настання строку виконання основного зобов'язання, і відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, то наслідки, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України мали бути застосовані судами попередніх інстанцій також і до вимог позову про стягнення процентів та пені, чого помилково зроблено не було. Отже, посилання касаційної скарги про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог і ухвалення у скасованій частині нового рішення суду про відмову в позові є обґрунтованими і підлягають задоволенню з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України. З огляду на зазначене, керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, статтями 257, 258, 267 ЦК України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що складає 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня з прострочених відсотків - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. У скасованій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Мартєв С.Ю. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 442/2270/17-ц Провадження N 14-276цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - Головне управління Державної служби України з питань праці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області), заінтересовані особи: Дрогобицький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Дрогобицький відділ ДВС), Комунальне підприємство "Комбінат міського господарства" (далі - КП "Комбінат міського господарства"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ГУ Держпраці у Львівській області на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року у складі судді Гарасимків Л.І. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року у складі колегії суддів Копняк С.М., Бойко С.М., Ніткевича А.В. у цивільній справі за заявою ГУ Держпраці у Львівській області, заінтересовані особи: Дрогобицький відділ ДВС, КП "Комбінат міського господарства", про поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до суду із заявою про поновлення строку для пред'явлення до виконання постанови від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Заяву мотивовано тим, що 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Зазначений штраф є фінансовою санкцією за допущене порушення законодавства про працю. Відповідно до частини шостої статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби. 22 грудня 2016 року вказану постанову надіслано для примусового виконання в Дрогобицький відділ ДВС, проте листом від 31 січня 2017 року її повернуто ГУ Держпраці у Львівській області без виконання у зв'язку з пропущенням стягувачем строку, встановленого частиною першою статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII). Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, оскільки виконавчий документ? постанова від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 видана не судом, а ГУ Держпраці у Львівській області, проте відповідно до вимог статті 24 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), статті 371 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року залишено без змін. Залишаючи ухвалу місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції керувався тим, що норма статті 371 ЦПК України поширюється лише на виконання судових рішень у цивільних справах, при цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не видавалися, ця норма не поширюється. Крім того, зважаючи на те, що постанова про накладення адміністративного стягнення була постановлена в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), порядок вирішення питань, пов'язаних із пред'явленням її до виконання, регулюється вимогами статей 298-305 цього Кодексу. У липні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом, а згідно з частиною шостою статті 12 Закону N 1404-VIII стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. На думку заявника, ця норма не перешкоджає можливості поновлення строків для пред'явлення постанови іншого органу до виконання. Також ГУ Держпраці у Львівській області зазначало, що ЦПК України містить розділ VI "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)". Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено види виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню. Виконавчі листи, які видаються судами, є лише одним із видів таких виконавчих документів, поряд з рішеннями інших органів, які законом визнані виконавчими документами (пункт 7 статті 3 Закону N 1404-VIII). Крім того, заявник не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що питання, пов'язані з пред'явленням постанови ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу до виконання, мають вирішуватися відповідно до положень статей 298?305 КУпАП. ГУ Держпраці у Львівській області вказувало, що даний штраф не є адміністративним стягненням, передбаченим КУпАП, оскільки накладається за порушення, передбачене КЗпП України, на суб'єкта господарювання - юридичну особу, а тому вважало, що розгляд цього питання відповідно до розділу VI ЦПК України належить до компетенції цивільних судів, оскільки на вказані правовідносини норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не поширюються. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 23 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Визначення юрисдикційності скарги (заяви) залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). У статті 1 Закону N 1404-VIII у редакції, що діяла на час звернення ГУ Держпраці у Львівській області з заявою, зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 названого Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої перераховано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а у пункті 7 частини першої перераховані і рішення інших державних органів та рішення Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами. Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою у порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень (постанов, наказів, ухвал та інших документів) інших органів, які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404-VIII. Як убачається з матеріалів справи, 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн за порушення законодавства про працю. Статтею 265 КЗпП України урегульовано питання відповідальності за порушення законодавства про працю, зокрема частиною четвертою передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби (частина шоста статті 265 КЗпП України). Тому вказана постанова N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII і підлягає примусовому виконанню. У лютому 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області отримало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС від 31 січня 2017 року про повернення виконавчого документа (постанови N 13031011135-0219) стягувачу без прийняття до виконання, оскільки заявником пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Звертаючись до суду з указаною заявою, ГУ Держпраці у Львівській області просило поновити строк пред'явлення до виконання постанови N 13031011135-0219 про накладення штрафу, посилаючись на поважні причини його пропуску. Підставою такого звернення стало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, тобто конкретне рішення органу державної виконавчої служби. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), передбачені розділом VI ЦПК України. Так, згідно з вимогами статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк. Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 12 Закону N 1404-VIII у редакції, чинній на час звернення до суду, виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню? з наступного дня після його прийняття. Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. При вирішенні питання про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно зважати, що ЦПК України, Господарський процесуальний кодекс України та КАС України передбачають можливість розгляду заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у виконавчому провадженні, яке відкрито на виконання відповідного судового рішення. Разом з тим у статті 181 КАС України у редакції, що діяла на час звернення до суду, передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. У частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки у справі, яка розглядається, виконавче провадження відкрито не на виконання судового рішення, а постанови, виданої іншим органом, а саме першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О., то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість її розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України від 2004 року, для відмови у відкритті провадження у справі. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що при розгляді справи суд першої інстанції не зазначив, у якому провадженні належить розглядати таку заяву, а суд апеляційної інстанції помилково послався на КУпАП, тобто суди допустили порушення норм процесуального права і заявнику необхідно роз'яснити, що вказана заява має розглядатися за правилами КАС України. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують висновків судів. При визначенні юрисдикційності справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження. Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні. Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження розглядаються у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду, чи статтею 287 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - доповненню у частині роз'яснення заявнику, що вказана заява має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Львівській області задовольнити частково. Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року змінити, доповнити тим, що заява підлягає розгляду судом за місцем її виконання у порядку адміністративного судочинства. В іншій частині ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 19 вересня 2018 року м. Київ справа № 752/11447/16-ц провадження № 61-11911св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року у складі судді Мирошниченко О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М., ВСТАНОВИВ: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про розірвання договору кредиту, який після зміни предмета позову стосувався визнання договору кредиту припиненим. Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_6 та акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090 (далі - договір кредиту), на умовах якого позивач отримала у банку кредитні кошти у розмірі 52 000,00 дол. США зі сплатою за користування кредитом 12,75 % річних, кінцева дата погашення кредиту - 10 серпня 2014 року. У зв'язку з порушенням строків погашення кредиту 01 листопада 2011 року банк звернувся до третейського суду з позовом до ОСОБА_3 та поручителя за кредитним договором про повернення всієї суми кредиту. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року задоволено позов банку та стягнуто з позичальника і поручителя на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 396 823,70 грн заборгованості за договором кредиту та витрати, пов'язані з розглядом спору. Позивач зазначала, що, пред'явивши позов до ОСОБА_3 та поручителя, банк змінив в односторонньому порядку кінцевий строк повернення коштів. З урахуванням уточнень позовних вимог, посилаючись на те, що відповідно до пункту 4.5 умов договору строк повернення кредиту сплинув через 60 календарних днів з моменту останнього платежу за кредитом, позивач просила встановити, що зобов'язання за договором кредиту припинились 22 вересня 2009 року у зв'язку із закінченням строку договору. У листопаді 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 неналежно виконує свої зобов'язання за договором кредиту, забезпеченим договором поруки від 30 серпня 2007 року № 852/4-40/11/7-059 (далі - договір поруки), який було укладено між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 як поручителем, і станом на 12 квітня 2016 року за кредитом утворилась заборгованість у розмірі 79 685,50 дол. США. Оскільки рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року про дострокове стягнення кредиту залишається невиконаним, ПАТ «Укрсоцбанк» продовжив нарахування процентів за користування кредитом у розмірі 18 187,20 дол. США, що еквівалентно 465 057,60 грн, та пеню за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 13 378,54 дол. США, що еквівалентно 342 097,28 грн. З цих підстав банк просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 заборгованість за процентами та неустойку на загальну суму 807 154,88 грн. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3, припиненим з 22 вересня 2009 року. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» у дохід держави судовий збір у сумі 640 грн. У задоволенні зустрічного позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов'язання за договором кредиту припинились достроково на підставах, встановлених у договорі кредиту. Відмовляючи у позові банку, суд виходив з того, що строк позовної давності сплинув 23 вересня 2012 року, а вимоги банку пред'явлені до суду 02 листопада 2016 року поза межами строку позовної давності. Також суд дійшов висновку, що позовні вимоги банку є необґрунтованими та недоведеними. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки зобов'язання за договором кредиту є припиненими достроково у зв'язку зі зміною умов зобов'язання та спливу строку користування кредитом. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк», суд апеляційної інстанції також виходив з того, що банк пропустив строк позовної давності. У лютому 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 4.5 договору кредиту, згідно з яким у разі невиконання позичальником обов'язків щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом (пункти 3.3.7 та 3.3.8 цього ж договору) протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплинув, не є строком договору кредиту в розумінні частини першої статті 631 ЦК України та не може розглядатись як зміна строку дії договору кредиту, оскільки не відповідає статті 252 ЦК України щодо визначення строку роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Також ПАТ «Укрсоцбанк» зазначає, що оскільки зобов'язання за договором кредиту не припинились, то суди безпідставно та неправомірно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3 Ухвалою Верхового Суду від 23 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу із суду першої інстанції. У травні 2018 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 подав до суду касаційної інстанції відзив, у якому просив касаційну скаргу банку залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду першої інстанції - залишити без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що строк користування кредитом вважається таким, що сплинув 22 вересня 2009 рокуі банк пропустив строк звернення до суду з цим позовом. Оскільки ОСОБА_3 просила застосувати до вимог банку наслідки спливу строку позовної давності, вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали зобов'язання за договором кредиту припиненими та відмовили у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Суди встановили, що 30 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклала з АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», договір кредиту та отримала кошти в сумі 52 000,00 дол. США, зі сплатою 12,75 % річних. Погашення коштів мало здійснюватись відповідно до графіка, встановленого у пункті 1.1 договору кредиту, кінцевий термін повернення кредиту - 10 серпня 2014 року. У пункті 2.4 та підпункті 2.4.1 пункту 2.4 договору кредиту передбачено, що проценти за користування кредитом нараховуються щомісяця 28-31 числа місяця, а їх сплата здійснюється не пізніше десятого числа місяця, наступного за тим, у якому були нараховані проценти. Згідно з підпунктами 3.3.7 та 3.3.8 пункту 3.3 договору кредиту позичальник зобов'язаний сплатити проценти за використання кредиту і своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями. Також 30 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» (правонаступник - ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_5 укладено договір поруки, відповідно до пункту 1.1 якого поручитель зобов'язувався відповідати за виконання позичальником зобов'язань за договором кредиту щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та штрафних санкцій. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 лютого 2011 року задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_7 та ОСОБА_5, достроково стягнуто з них заборгованість за договором кредиту у сумі 396 823,70 грн, а саме: 37 762,94 дол. США неповернутого кредиту, 5 900,39 дол. США процентів за користування кредитом, 4 680,00 дол. США штрафу та 14 379,62 грн. пені, витрат, пов'язаних з вирішенням спору. Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У пункті 4.5 договору кредиту передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Аналогічні положення містить пункт 7.5 договору кредиту. Зазначеними пунктами кредитного договору сторони врегулювали питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення. Суди встановили, що ОСОБА_3 припинила сплачувати чергові платежі за кредитом з 22 липня 2009 року. Зазначене свідчить про неналежне виконання позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 договору кредиту, а тому відповідно до пункту 4.5 цього ж договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 22 вересня 2009 року. Установивши зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення вимог позивача про визнання договору кредиту припиненим. Також суди встановили, що ПАТ «Укрсоцбанк» раніше (01 листопада 2010 року) зверталось до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків з вимогами до позичальника та поручителя щодо стягнення всієї суми заборгованості за договором кредиту. У справі ПАТ «Укрсоцбанк» звернулось до суду із зустрічним позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за процентами за період з 01 листопада 2010 року до 12 квітня 2016 року та пені за несвоєчасне повернення процентів. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог банку за спливом строків позовної давності. Проте зазначений висновок не може вважатись правильним з огляду на наступне. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги банку про стягнення таких процентів позовна давність не може бути застосована (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №14-10цс18). Банк не мав права нараховувати проценти за договором кредиту після спливу строку виконання основного зобов'язання (22 вересня 2009 року), тому його вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими, позовна давність не може бути застосована. Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Оскільки під час вирішення справи суди неправильно застосували норми матеріального права, то на підставі статті 412 ЦПК України постановлені у справі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» слід скасувати з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю. Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю. У решті рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746246
  12. Доброго всем дня. Ситуация в следующем; сегодня получила письмо "счастья" от Банка с информацией о передаче денежных требований "Браво" . Тело + проценты в долларах насчитанные с начала просрочки. История отношения с Банком; 2012 г. решение суда о выплате денежных средств. И тишина до сегодня. 1.Имел ли Банк право продать долг физ. лица? 2. Может ли "Браво" подать в суд. 3. Какова судьба решения суда с банком? Очень хочется понимать как бороться и на что еще остались права.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/15758/16 Провадження N 11-453ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року у справі N 826/15758/16 за позовом Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Поляна" (далі - ОК "ЖБК", ОК "ЖБК "Поляна" відповідно) до Кабінету Міністрів України, треті особи: ОК "ЖБК "Калина", ОК "ЖБК "Квантум", ОК "ЖБК "Резиденція", ОК "ЖБК "Сонячне містечко", ОК "ЖБК "Слайс", ОК "ЖБК "Спартак", ОК "ЖБК "Вправний господар", ОК "ЖБК "Фортеця", ОК "ЖБК "Еревія", ОК "ЖБК "Батумський", про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОК "ЖБК "Поляна" звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача стосовно непідготування та неподання на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення Житлового кодексу Української PCP від 30 червня 1983 року N 5464-Х (далі - ЖК УРСР) у відповідність до Закону України від 10 липня 2003 року N 1087-IV "Про кооперацію" (далі - Закон N 1087-IV), а також приведення Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів Української PCP від 30 квітня 1985 року N 186 (далі - Примірний статут), у відповідність до цього ж Закону; - зобов'язати Кабінет Міністрів України підготувати та подати на розгляд до Верховної Ради України пропозиції щодо приведення ЖК УPCP у відповідність до Закону N 1087-IV; - зобов'язати відповідача привести Примірний статут у відповідність до Закону N 1087-IV. На обґрунтування позовних вимог ОК "ЖБК "Поляна" зазначив про невідповідність вимог ЖК УPCP та Примірного статуту приписам Закону N 1087-IV, який набрав чинності пізніше від указаних нормативно-правових актів, та невиконання відповідачем передбаченого цим Законом обов'язку щодо приведення ЖК УPCP та Примірного статуту у відповідність із цим Законом. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 21 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, адміністративний позов ОК "ЖБК "Поляна" задовольнив повністю. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 липня 2017 року касаційні скарги ОК "ЖБК "Поляна", Кабінету Міністрів України та Прокуратури м. Києва відхилив, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року залишив без змін. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Вищий адміністративний суд України зазначив, що Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок щодо приведення нормативно-правових актів у відповідність із Законом N 1087-IV, в тому числі обов'язок підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо законодавчих змін. Проте Кабінет Міністрів України не вчинив жодних дій, спрямованих на виконання норм пункту 4 статті 41 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону N 1087-IV у частині приведення ЖК УPCP та Примірного статуту у відповідність до цього Закону. 18 вересня 2017 року Генеральна прокуратура України звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року та постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Підставою для звернення із цією заявою Генеральна прокуратура України зазначила неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме Закону N 1087-IV, ЖК УPCP, Примірного статуту, статей 99 та 100 КАС України. На підтвердження доводів, наведених у заяві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року, якою залишено без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, Генеральна прокуратура України надала постанови Вищого господарського суду України від 12 квітня 2016 року N 922/1657/15, від 22 листопада 2016 року N 922/4909/15, від 28 березня 2017 року N 922/4689/15, від 13 червня 2017 року N 922/2696/15, постанову Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2014 року N К/800/7491/14, а також ухвали цього ж суду від 31 травня 2017 року N К/800/36447/16, від 02 та 09 серпня 2017 року N К/800/27897/16 та N К/800/28786/16, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. У заяві також зазначається, що, зобов'язавши Кабінет Міністрів України привести положення ЖК УPCP та Примірного статуту у відповідність із Законом N 1087-IV, суди втрутилися у дискреційні повноваження уряду, а це є неприпустимим, як викладено в постановах Верховного Суду України від 30 травня 2017 року у справі N 21-3801а16 та від 10 травня 2016 року у справі N 21-655а16. У зв'язку з викладеним у заяві Генеральна прокуратура України просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суддя Верховного Суду України ухвалою від 02 жовтня 2017 року відкрив провадження у справі за заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року в цій справі та витребував справу N 826/15758/16 з Окружного адміністративного суду міста Києва. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII)установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у вказаній редакції) закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, Великої Палати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року заяву Генеральної прокуратури України було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року передав до Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року та призначила справу до розгляду без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Генеральної прокуратури України доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року з огляду на таке. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) заява Генеральної прокуратури України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу. Пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Таким чином, вказаною нормою процесуального закону передбачено можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійде (дійдуть) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог. Як зазначено вище, на обґрунтування підстав для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року Генеральна прокуратура України надала такі рішення: - постанову Вищого господарського суду України від 12 квітня 2016 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 18 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2015 року у справі N 922/1657/15 за позовом прокурора Ленінського району м. Харкова до Харківської міської ради, ОК "ЖБК "Поляна", управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області про визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов'язання вчинити певні дії; - постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 18 серпня 2016 року у справі N 922/4909/15 за позовом прокурора Дзержинського району м. Харкова до Харківської міської ради, ОК "ЖБК "Самшит" про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради, зобов'язання передати земельну ділянку; - постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 11 січня 2017 року у справі N 922/4689/15 за позовом заступника прокурора Дзержинського району м. Харкова до Харківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення міської ради; - постанову Вищого господарського суду України від 13 червня 2017 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року у справі N 922/2696/15 за позовом заступника прокурора Харківської області до Харківської міської ради, ОК "ЖБК "Дварім", Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора, зобов'язання вчинити певні дії; - постанову Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2014 року про скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог у справі N К/800/7491/14 за позовом заступника прокурора Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, третя особа - ОК ЖБК "Біличанка" про визнання протиправним та скасування рішення селищної ради про надання дозволу цьому кооперативу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд членів кооперативу. Натомість у справі, яка переглядається, позивачем є ОК "ЖБК "Поляна", відповідачем - Кабінет Міністрів України, а предметом позову є визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії. Таким чином, аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішень, наданих для порівняння, не дає підстав для висновку про наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, оскількиу справах, рішення у яких надані Генеральною прокуратурою України, та у справі, що розглядається, сторони у справах, предмети і підстави позовів різняться, а отже, ці судові рішення не є підтвердженням неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що доводи, викладені в заяві про перегляд судового рішення, не підтверджують неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки предметом позову в цій справі є бездіяльність Кабінету Міністрів України, а саме невиконання відповідачем дій, покладених на нього Верховною Радою України, на відміну від наданих для порівняння судових рішень у справах, у кожній з яких позовні вимоги заявлені до органу місцевого самоврядування про скасування його рішення. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. На обґрунтування перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої статті 237 КАС України, Генеральна прокуратура України надала ухвали Вищого адміністративного суду України, зокрема: - ухвалу від 31 травня 2017 року про залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій у справі N К/800/36447/16, у якій суд висловив правову позицію про те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, а також щодо відсутності достатніх і обґрунтованих підстав для визнання причин такого пропуску поважними; - ухвалу від 02 серпня 2017 року про скасування рішень судів попередніх інстанцій з направленням справи N К/800/27897/16 до суду першої інстанції для продовження розгляду, у якій суд зазначив, що під час розгляду цієї справи суди мають керуватися нормами статей 99, 100 КАС України щодо строків звернення до суду за захистом порушеного права; - ухвалу від 09 серпня 2017 року про залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій у справі N К/800/28786/16, у якій суд указав, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про залишення позову без розгляду на підставі частини другої статті 99 КАС України. Натомість у справі, яка переглядається, виходячи із установлених судами попередніх інстанцій обставин, Вищий адміністративний суд України зазначив, що позивач не пропустив визначеного статтею 99 КАС України шестимісячного строку, про що правильно вказано судом першої інстанції. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Генеральної прокуратури України про те, що Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 20 липня 2017 року по-іншому ніж цей же суд в ухвалах, наданих на порівняння, застосував норми процесуального права. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість поданої Генеральною прокуратурою України заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року у справі N 826/15758/16, оскільки аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішень, наданих для порівняння, не дає підстав для висновку про наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права, оскільки прийняття різних за змістом судових рішень зумовлено різними фактичними обставинами у справах, які були встановлені під час їх розгляду, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду. Частиною першою статті 242 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви. Згідно із частиною першою статті 244 КАС України (у вказаній редакції) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року у справі N 826/15758/16. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 04 вересня 2018 року м. Київ Справа N 907/574/16 Провадження N 12-87гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач за первісним позовом - фізична особа-підприємець Минда Василь Юрійович, відповідачі за первісним позовом - Приватне підприємство "Інтеграл Інвестиції", Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк "Львів", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минда Юрій Васильович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М", Приватне підприємство "Ужгород-М", відповідач за зустрічним позовом - виконавчий комітет Мукачівської міської ради Закарпатської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 907/574/16 Господарського суду Львівської області за позовом фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича до Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції", Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Львів", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минда Юрій Васильович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М", Приватне підприємство "Ужгород-М", про зобов'язання зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, та за зустрічним позовом Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції" до фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича, виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року (суддя Щигельська О.І.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року (головуючий суддя - Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Якімець Г.Г.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2016 року фізична особа-підприємець Минда В.Ю. (далі - ФОП Минда В.Ю.) звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції" (далі - ПП "Інтеграл Інвестиції") та до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Львів" (далі - ПАТ "АКБ "Львів"), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минди Юрія Васильовича, Товариства з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М" (далі - ТОВ "Екостандарт-М"), Приватного підприємства "Ужгород-М" (далі - ПП "Ужгород-М"), про: 1.1 зобов'язання ПАТ "АКБ "Львів" зняти обтяження та заборони відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю., що знаходяться за адресою: Закарпатська область, м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А; 1.2 зобов'язання ПП "Інтеграл Інвестиції" зняти обтяження та заборони відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю., що знаходяться за вказаною адресою. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що встановлення обтяжень на речові права та їх державну реєстрацією пов'язано з укладенням між сторонами договорів поруки та іпотеки з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами. Позивач стверджує, що відповідно до положень статті 17 Закону України "Про іпотеку" внаслідок припинення основного зобов'язання іпотека є припиненою, тому у відповідачів виник обов'язок зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки відповідно до забезпечувального договору. 3. Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 14 вересня 2016 року (суддя Кривка В.П.) матеріали справи надіслав за встановленою підсудністю до Господарського суду Львівської області відповідно до положень частини другої статті 15 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 4. Господарський суд Львівської області ухвалою від 26 вересня 2016 року (суддя Кидисюк Р.А.) порушив провадження у справі та призначив до розгляду в судовому засіданні, до участі у справі залучив як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Минду Юрія Васильовича, ТОВ "Екостандарт-М" та ПП "Ужгород-М". 5. У жовтні 2016 року ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулося із зустрічним позовом до ФОП Минди В.Ю., за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: державного реєстратора Мангура Роберта Васильовича та державного реєстратора Смужаниці Асена Олександровича, про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки земельної ділянки за адресою: Закарпатська область, м. Мукачеве, вул. Матросова, 40А, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, а саме: 5.1. Запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангура Р.В. про припинення іпотеки від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10455959; 5.2. Запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Смужаниці А.О. про припинення обтяження від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10461075. 6. На обґрунтування своїх позовних вимог ПП "Інтеграл Інвестиції" зазначило, що обтяження, накладені відповідно до договору іпотеки від 26 червня 2007 року, були припинені на підставі заяв про державну реєстрацію іншого речового права (припинення іпотеки), акта державного виконавця Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції Хрипти О.О. від 30 січня 2014 року, а також листів іпотекодержателя - ПП "Інтеграл Інвестиції" N 029/14/01 від 23 січня 2014 року та попереднього іпотекодержателя - ПАТ "АКБ "Львів" N 645-01.14 від 23 січня 2014 року про погодження самостійної реалізації іпотечного майна за ціною 1130314,05 грн. Вважаючи цей акт державного виконавця Хрипти О.О. незаконним, ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулось з адміністративним позовом до Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції про скасування рішення суб'єкта владних повноважень. Районний відділ державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції при проведеній перевірці зведеного виконавчого провадження N 41370619 від 13 листопада 2013 року своєю постановою від 30 січня 2014 року скасував оскаржуваний акт державного виконавця Хрипти О.О. про добровільну реалізацію предмета іпотеки, наслідком чого стало припинення провадження в адміністративній справі. 7. Незважаючи на те, що вищезазначений акт був скасований постановою Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції, відомості про припинення іпотеки були внесені державними реєстраторами Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангуром Р.В. та Смужаницею А.О. до державного реєстру та не скасовані державними реєстраторами. 8. Господарський суд Львівської області ухвалою від 13 жовтня 2016 року порушив провадження у справі за зустрічним позовом ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю. про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотек, до участі у справі як третіх осіб залучив державного реєстратора Мангура Р.В. та державного реєстратора Смужаницю А.О. Справу призначив до розгляду спільно з первісним позовом. Фактичні обставини справи, встановлені судами 9. 26 червня 2007 року між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. укладено кредитний договір N 36 (з додатками). Згідно пункту 1.1 цього договору банк відкриває позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 1 050 000 дол. США. Згідно пункту 1.2 договору кредит надається для придбання обладнання для автосервісів, фінансування витрат, пов'язаних з будівництвом автосервісів у м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А, та в с. Баранинці, Ужгородського району, на дорозі Чоп-Київ тощо. Згідно з пунктом 1.8 договору (зі змінами) термін погашення кредиту - не пізніше 24 червня 2019 року. 10. 26 червня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 36 між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. було укладено договір поруки (з наступними змінами), а між ПАТ "АКБ "Львів" (іпотекодержатель), ФОП Миндою В.Ю. (іпотекодавець-позичальник) та Миндою Ю.В. (іпотекодавець-майновий поручитель) - договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 6505 (з наступними змінами і доповненнями). 11. Відповідно до договору іпотеки від 26 червня 2007 року в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме від позичальника (ФОП Минди В.Ю.): магазин-автосервіс-їдальня загальною площею 854,2 кв. м за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А, разом із земельними ділянками, на яких він розташований: земельною ділянкою площею 0,0480 га, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, та земельною ділянкою площею 0,1900 га, кадастровий номер 2110400000:01:005:0088, а також від майнового поручителя (Минди Ю.В.) в іпотеку передано 7 (сім) земельних ділянок у Мукачівському районі Закарпатської області. Всього за цим договором в іпотеку було передано 10 (десять) предметів іпотеки. 12. Згідно з пунктом 6.2 договору іпотеки при частковому виконанні забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотека зберігається в початковому обсязі. Відповідно до пункту 6.3 договору іпотеки у разі реорганізації іпотекодержателя права та обов'язки за цим договором поширюються на його правонаступників. 13. За договором від 23 лютого 2012 року про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 26 червня 2007 року, посвідченого 26 червня 2007 року за реєстровим номером 6505, в іпотеку входило 4 (чотири) предмети іпотеки, зокрема, три предмети іпотеки, передані позичальником (магазин-автосервіс-їдальня, та дві земельні ділянки під ним), а також одна земельна ділянка, передана майновим поручителем - Миндою Ю.В. 14. Також суди установили, що 23 лютого 2012 року укладено договір відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 908, за яким ПАТ "АКБ "Львів" передало, а ПП "Інтеграл Інвестиції" прийняло право вимоги до ФОП Минди В.Ю. за договором іпотеки від 26 червня 2007 року N 6505. 15. 18 червня 2008 року між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. укладено кредитний договір N 87. Згідно з пунктом 1.1 цього договору банк відкриває позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 250 000 дол. США. За пунктом 1.8 договору (зі змінами) термін погашення кредиту - не пізніше 16 червня 2011 року. 16. 18 червня 2008 року укладено договір іпотеки (посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 6428; з наступними змінами і доповненнями) між ПАТ "АКБ "Львів" (іпотекодержатель) та ФОП Миндою В.Ю. (іпотекодавець) на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 87. 17. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору в іпотеку передано майно, належне іпотекодавцю на праві власності, а саме: магазин автозапчастин-автосервіс-їдальня загальною площею 854,2 кв. м за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачево, вул. Матросова, 40-40А. 18. Також суди встановили, що 03 жовтня 2011 року між ПАТ "АКБ "Львів" (кредитор) та ФОП Миндою В.Ю. (позичальник) і ТОВ "Екостандарт-М" (поручитель) було укладено договір поруки, згідно з пунктом 1.1 якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитними договорами N 87 та N 36, які укладені між позичальником та кредитором, а також за усіма додатковими договорами до них. 19. У зв'язку з невиконанням ФОП Миндою В.Ю. узятих на себе кредитних зобов'язань, ПАТ "АКБ "Львів" у 2011 році звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення заборгованості за кредитними договорами від 26 червня 2007 року N 36 та від 18 червня 2008 року N 87. У процесі розгляду господарським судом цього позову в іншій господарській справі N 5008/1512/2011 відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) відбулася заміна ПАТ "АКБ "Львів" його правонаступником - ПП "Інтеграл Інвестиції", у зв'язку з укладенням між ними договору про відступлення права вимоги від 12 грудня 2011 року. 20. За вказаним договором про відступлення права вимоги первісний кредитор ПАТ АКБ "Львів" передає, а новий кредитор - ПП "Інтеграл Інвестиції" приймає право вимоги до ФОП Минди В.Ю. щодо виконання боржником узятих на себе зобов'язань за кредитними договорами N 36 та N 87. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору разом з правом вимоги, що передається за цим договором, до нового кредитора в повному обсязі переходять усі права, що забезпечують виконання зобов'язань за основними договорами, зокрема, права іпотекодержателя, що виникають з договору іпотеки, укладеного первісним кредитором та Миндою Ю.В., зареєстрованого в реєстрі за номером 6505, та договору іпотеки, укладеного між первісним кредитором та ФОП Миндою В.Ю., зареєстрованого в реєстрі за N 6428. 21. Також до участі у справі N 5008/1512/2011 за позовом ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю., ПП "Ужгород-М", ТОВ "Екостандарт-М", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ПАТ "АКБ "Львів", про стягнення 2564812,29 грн та 9786361,36 грн. було залучено інших відповідачів - ПП "Ужгород-М" та ТОВ "Екостандарт-М" - поручителів за виконання кредитних договорів відповідно до договорів поруки від 03 жовтня 2011 року. ПП "Інтеграл Інвестиції" просило суд стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з боржника - ФОП Минди В.Ю. та поручителів - ПП "Ужгород-М" та ТОВ "Екостандарт-М". 22. У справі N 5008/1512/2011 предметом позову було стягнення заборгованості за кредитним договором N 87 від 26 червня 2011 року в сумі 2564812,29 грн. з яких 2021184,43 грн заборгованості з основної суми кредиту, 380550,72 грн заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, 163077,14 грн пені, та стягнення заборгованості за кредитним договором N 36 від 26 червня 2007 року в сумі 9786361,36 грн. з яких 8161211,59 грн. заборгованості з основної суми кредиту, 1497855,60 грн заборгованості зі сплати процентів та 127294,16 грн пені. 23. У процесі розгляду справи N 5008/1512/2011 між сторонами було досягнуто згоди щодо врегулювання боргових зобов'язань за кредитними договорами та врегулювання спору у справі в позасудовому порядку на основі взаємних поступок та укладено відповідну мирову угоду. 24. Зокрема, у тексті мирової угоди сторони погодили пункт 3.3, згідно з яким після виконання сторонами усіх зобов'язань, указаних у пунктах 1, 2 цієї мирової угоди, усі зобов'язання ФОП Минди В.Ю. перед позивачем (ПП "Інтеграл Інвестиції") за кредитними договорами припиняються. 25. Ухвалою від 29 лютого 2012 року Господарський суд Закарпатської області у справі N 5008/1512/2011 затвердив мирову угоду між ПП "Інтеграл Інвестиції", ФОП Миндою В.Ю., ПП "Ужгород-М", ТОВ "Екостандарт-М" та з відома й за погодженням ПАТ "АКБ "Львів" (далі - мирова угода). 26. Відповідно до умов затвердженої судом мирової угоди загальна сума заборгованості за кредитними договорами на день укладення мирової угоди становила 1 481 855,02 дол. США. 27. Сторони досягли згоди щодо врегулювання боргових зобов'язань за кредитними договорами та врегулювання спору у справі N 5008/1512/2011 на основі взаємних поступок у позасудовому порядку відповідно до таких умов. 28. ПП "Ужгород-М" у рахунок часткового погашення кредитної заборгованості ФОП Минди В.Ю. за кредитними договорами сплачує ПП "Інтеграл Інвестиції" за узгодженим сторонами курсом (8,05 грн за 1 дол. США) гривневий еквівалент 475 000 дол. США, який становить 3 823 750 грн. шляхом перерахування на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції" наступних платежів у встановлені строки: суму 201 250,00 грн - до 12 березня 2012 року, суму 724 500,00 грн - до 31 березня 2012 року, суму 2 898 000,00 грн - до 01 листопада 2012 року. 29. Судові витратив сумі 51 472,00 грн та залишок заборгованості за кредитними договорами в сумі 1 006 855,02 дол. США сплачує ФОП Минда В.Ю. в термін до 01 липня 2012 року шляхом оплати на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції" еквівалента зазначеної суми в гривнях, що за узгодженим сторонами курсом (8,05 грн за 1 дол. США) становить 8 105 182,91 грн. 30. Отже, затвердженою судом мировою угодою передбачено спосіб виконання зобов'язання - сплату грошових коштів на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції". 31. Ухвала Господарського суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року у справі N 5008/1512/2011 не оскаржувалась та набрала законної сили. Суди також установили, що ця ухвала до виконання не пред'являлася. 32. 29 лютого 2012 року укладено договір про відступлення права вимоги між ПП "Інтеграл Інвестиції" (первісний кредитор) та Миндою Ю.В. (новий кредитор), згідно з пунктом 1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги до ФОП Минди В.Ю. щодо виконання боржником узятих на себе зобов'язань за кредитними договорами від 26 червня 2007 року N 36 та від 18 червня 2008 року N 87 у частині вимоги щодо сплати боржником залишку заборгованості за основними договорами в сумі 1 006 855,02 дол. США, визначеній та обумовленій умовами мирової угоди. 33. Згідно з пунктом 4.1.1 цього договору, керуючись статтею 212 Цивільного кодексу України, сторони погодили відкладальну обставину щодо переходу до нового кредитора права, що відступається. Такою вікладальною обставиною сторони визначили факт настання двох подій, а саме набрання законної сили ухвали Господарського суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року, а також відчуження новим кредитором на користь первісного кредитора земельної ділянки площею 0,2752 га, що належить новому кредиторові на праві власності. 34. Предмет первісного позову - вимога про зобов'язання ПАТ "АКБ "Львів" зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю. за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А; ПП "Інтеграл Інвестиції" зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю. за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А. 35. Позивач за первісним позовом стверджує, що його грошові зобов'язання за умовами мирової угоди в розмірі 475 000 доларів США були повністю погашені ПП "Ужгород-М", а в іншій частині в розмірі 1 006 855,02 доларів США були відступлені ПП "Інтеграл Інвестиції" на користь Минди Ю.В. відповідно до договору від 29 лютого 2012 року. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 36. Рішенням Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року, у задоволенні позову ФОП Минди В.Ю. відмовлено. Зустрічний позов задоволено, відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки земельної ділянки за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-А, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема: запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангура Р.В. про припинення іпотеки від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10455959; запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Смужаниці А.О. про припинення обтяження від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10461075. 37. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Львівський апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач за первісним позовом не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його прав як власника майна, а тому позовні вимоги є необґрунтованими, безпідставними і задоволенню не підлягають. Стосовно вимог позивача за зустрічним позовом суд зазначив, що в цьому випадку спір виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, а тому такий зустрічний позов є взаємозв'язаним з первісним позовом, яким установлюється правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого позивачем в іпотеку, отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов господарського договору, спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Також суд указав, що записи про припинення іпотеки (обтяження), внесені державними реєстраторами Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангуром Р.В., Смужаницею А.О., підставою для яких був незаконний акт про добровільну реалізацію предмета іпотеки від 30 січня 2014 року, підлягають скасуванню, а право ПП "Інтеграл Інвестиції" на предмет іпотеки - поновленню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 38. У листопаді 2017 року ФОП Минда В.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року разом з клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень. У своїй касаційній скарзі просив зазначені судові рішення скасувати, а справу за первісним позовом передати до суду першої інстанції (з огляду на підсудність) на новий розгляд для вирішення по суті заявлених позовних вимог, провадження за зустрічною позовною заявою закрити. 39. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення статей 8, 24, 32, 41, 55, 58, 64, 68, 129 Конституції України, статей 42, 43, 22, 32-39, 43, 82, 90 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), статей 6, 11, 16, 256, 257, 261, 263, 264, 267, 509, 526, 593, 598, 599, 653 Цивільного кодексу України, статей 17, 18 Закону України "Про виконавче провадження", частини п'ятої статті 3, частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку", положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки договори іпотеки є договорами похідного характеру від основного зобов'язання, а дія кредитних договорів припинилася укладенням мирової угоди, то припинилася й дія іпотечних договорів, тому у відповідачів виник обов'язок зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, відповідно до забезпечувального договору. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 40. Позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року разом із клопотаннями про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень у порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 41. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 42. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 43. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 березня 2018 року поновив ФОП Минді В.Ю. строк на подання касаційної скарги на зазначені судові рішення, відкрив касаційне провадження, призначив скаргу до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 44. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 45. 28 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою ФОП Минди В.Ю. на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 46. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що, звертаючись із касаційною скаргою, ФОП Минда В.Ю. зазначив, що господарські суди не взяли до уваги те, що справа в частині вирішення зустрічного позову ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю., виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки - не підвідомча господарському суду відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). За твердженням скаржника, цей спір у частині зустрічних позовних вимог стосується владних, управлінських функцій державного реєстратора, який діяв як суб'єкт владних повноважень у цих правовідносинах. На думку ФОП Минди В.Ю., такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв'язку з правомірністю здійснення державним реєстратором як суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій. 47. Оскільки ФОП Минда В.Ю. оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 48. ФОП Минда В.Ю. зазначає, що рішення першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та безпідставними, оскільки існують докази повного виконання мирової угоди від 29 лютого 2012 року та договору про відступлення права вимоги за цією ж датою, а також зауважує, що сплила позовна давність для звернення до суду ПП "Інтергал Інвестиції" з будь-якими позовними вимогами відповідно до статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України. 49. Крім того, скаржник наголошує на порушенні принципів рівності сторін у справі, неупередженого розгляду справи та змагальності сторін, на порушенні правил підсудності, оскільки зустрічний позов має розглядатися в межах адміністративного судочинства, адже оскаржується бездіяльність державних реєстраторів. На підтвердження своїх доводів посилається на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 25 квітня 2017 року у справі N 21-3187а16, та зазначає, що зустрічні позовні вимоги до державних реєстраторів про вчинення ними дій у справі, що переглядається, пов'язані зі здійсненням їх повноважень, делегованих державою, розглядаються за правилами адміністративного судочинства. 50. Також позивач за первісним позовом зазначає, що Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 19 вересня 2016 року порушив провадження у справі про банкрутство ФОП Минди В.Ю., отже, відповідно до частини третьої статті 16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) справа підлягає розгляду у цьому ж господарському суді за правилами виключної підсудності. (2) Позиція відповідача за первісним позовом і позивача за зустрічним позовом - ПП "Інтергал Інвестиції" 51. ПП "Інтергал Інвестиції" у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності та винесені з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що суди правильно надали оцінку доказам позивача за первісним позовом щодо виконання умов мирової угоди не в повному обсязі. Також зазначає, що спір за зустрічним позовом не є публічно-правовим, оскільки випливає з договірних господарських правовідносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Щодо позовної давності наголошує, що ПП "Інтергал Інвестиції" довідалося про порушення свого права на обтяження предмета іпотеки з відповіді Мукачівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області на заяву від 28 травня 2016 року, в якій ПП "Інтеграл Інвестиції" просило повідомити, які заходи вживалися з метою поновлення відомостей про державну реєстрацію іпотеки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, з якої вбачається, що ним було надіслано лист до Мукачівського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про відновлення записів щодо обтяження нерухомого майна. Проте Мукачівське міськрайонне управління юстиції у Закарпатській області незаконно відмовило у відновленні вказаних записів. (3) Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача за первісним позовом - ТОВ "Екостандарт-М" 52. ТОВ "Екостандарт-М" у своїх письмових поясненнях по суті вимог касаційної скарги зазначило, що суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки долученій до матеріалів справи податковій звітності ПП "Інтергал Інвестиції", з якої вбачається, що за період 2012-2016 роки це підприємство не мало жодних претензій до будь-кого зі сторін мирової угоди, оскільки у фінансових звітах немає інформації щодо зобов'язань чи дебіторської заборгованості. ТОВ "Екостандарт-М" підтримує вимоги касаційної скарги ФОП Минди В.Ю., просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу за первісним позовом на новий розгляд до суду першої інстанції (з огляду на підсудність) для вирішення по суті заявлених позовних вимог, а провадження у справі за зустрічною позовною вимогою закрити, оскільки в цьому випадку справа підлягає розгляду в межах адміністративної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції господарського суду та підсудності 53. За матеріалами справи ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулося із зустрічним позовом з вимогами до ФОП Минди В.Ю., виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом скасування записів про припинення іпотеки. 54. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ФОП Минда В.Ю. зазначив, що вимоги про протиправність дій державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду первісного та зустрічного позовів у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. 55. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). 56. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. 57. Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору на охоплюється статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень); спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу та її право чи інтерес не підлягають судовому захисту в господарському суді. 58. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 59. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 8, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 60. Відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту цивільного права та інтересу передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України і застосовується в тому разі, якщо покладення обов'язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб'єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших передбачених законом заходів. 61. Так, суди вважали, що в цьому випадку спір виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, укладеного між суб'єктами господарювання, а тому, враховуючи те, що такий зустрічний позов є взаємопов'язаним з первісним позовом, у якому саме встановлюється правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого позивачем в іпотеку, суди дійшли правильного висновку про те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов господарського договору, спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. 62. Оскільки предметом спору як за первинним, так і зустрічним позовом є одне й те саме майно, спір виник між тими ж суб'єктами та стосується записів про іпотеку (обтяження) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто зустрічний позов взаємопов'язаний з первісним, то відповідно до приписів статей 22, 60 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) такі позови підлягають спільному розгляду. 63. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що цей спір за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах. 64. Позивач за первісним позовом також зазначив про потребу направлення справи до Господарського суду Закарпатської області за належною підсудністю, оскільки цим судом розглядається справа N 907/553/16, у якій ухвалою від 19 вересня 2016 року порушено справу про банкрутство ФОП Минди В.Ю. 65. Постановляючи ухвалу від 14 вересня 2016 року у цій справі про надіслання справи за встановленою підсудністю до Господарського суду Львівської області Господарський суд Закарпатської області врахував положення частини другої статті 15 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), якою визначено, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо, що і стало підставою для направлення справи до Господарського суду Львівської області. 66. Згідно з пунктом 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) господарським судам підвідомчі, зокрема справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних з визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 цього Кодексу, справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. 67. Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 68. Однак позивач за первісним позовом зауважує про направлення справи до Господарського суду Закарпатської області за належною підсудністю, оскільки цим судом розглядається справа N 907/553/16, у якій ухвалою від 19 вересня 2016 року порушено справу про банкрутство ФОП Минди В.Ю. 69. Свою позицію позивач за первісним позовом обґрунтовує посиланням на частину четверту статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з якою суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. 70. Проте наведеною нормою права не передбачено можливості звернення боржника в межах провадження у справі про його банкрутство з вимогами про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки. 71. Частина четверта статті 10 наведеного вище Закону підлягає застосуванню лише в разі, якщо вимога пред'являється до боржника під час провадження у справі про його банкрутство; вимога має бути майновою або про недійсність правочину з боржником у цій справі про банкрутство. 72. Звідси метою об'єднання в одне провадження процедури банкрутства боржника та майнових вимог до нього є забезпечення майнових прав конкурсних кредиторів, правильність розгляду окремих майнових вимог. 73. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовна вимога ПП "Інтеграл Інвестиції" про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки, не є майновою та повинна розглядатися в позовному провадженні. 74. Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що в цій справі й за предметом спору, і за суб'єктним складом (як за первісним, так і зустрічним позовом) справа підсудна Господарському суду Львівської області і підстав для її передачі до Господарського суду Закарпатської області немає. (1.2) Щодо суті позовних вимог 75. За частиною третьою статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 76. Відповідно до частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 77. Згідно із частиною другою статті 287 цього Кодексу підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 78. ФОП Минда В.Ю. стверджує, що суд не взяв до уваги та в оскаржуваних рішеннях не надав правової оцінки доказам, наведеним у позовній заяві. 79. Здійснюючи правову оцінку доказів, які надані сторонами, та враховуючи фактичні та правові підстави позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення заявлених зустрічних позовних вимог. Отже, оскаржувані рішення та постанова ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права. 80. Доводи представників сторін були предметом дослідження суду, але не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції і не містять підстав для скасування або зміни судового рішення. 81. Так, суди встановили, що основне зобов'язання ФОП Минди В.Ю. щодо повернення коштів не припинено, доказів протилежного не надано, строк дії іпотечного договору не закінчився, інші підстави припинення іпотеки, передбачені статтею 17 Закону України "Про іпотеку", відсутні. 82. Ураховуючи межі перегляду справи судом касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи, викладені ФОП Миндою В.Ю. у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення вимог за первісним позовом та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції, у зв'язку із чим підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. (1.3) Щодо застосування позовної давності 83. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 84. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 Цивільного кодексу України). 85. Початок перебігу позовної давності визначено у статті 261 Цивільного кодексу України, згідно із частиною першою якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 86. ФОП Минда В.Ю. у своїй касаційній скарзі зазначає, що суд не надав належної оцінки його доводам про те, що в разі неповного виконання зобов'язань за умовами мирової угоди від 29 лютого 2012 року та договору відступлення права вимоги від 29 лютого 2012 року ПП "Інтеграл Інвестиції" могло звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, чого не зробило в передбачений законом строк, а отже, пропустило позовну давність. 87. Відповідно до частин другої та третьої статті 267 Цивільного кодексу України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. 88. Оскільки ФОП Минда В.Ю. не заявляв клопотання про сплив строку позовної давності до винесення рішення судом першої інстанцій у цій справі, такі доводи суд не може взяти до уваги. 89. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що предметом розгляду в цій справі за первісним позовом є зобов'язання зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, а за зустрічним позовом - відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки, а не звернення стягнення на предмет іпотеки. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 90. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 91. Згідно з положеннями статті 309 Господарського процесуального кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 92. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ФОП Минди В.Ю. - без задоволення. Щодо судових витрат 93. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 94. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 95. За змістом статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваних рішень), з урахуванням приписів Закону України "Про іпотеку", спір за участю суб'єктів господарювання, що виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, та взаємопов'язаний з ним спір за зустрічним позовом про правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого в іпотеку, пов'язані з невиконанням умов господарського договору й мають вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року у справі N 907/574/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 369/6892/15-ц Провадження N 14-96цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участі: секретаря Ільїних Ю.В., прокурора Халанчук О.С., відповідача ОСОБА_3, розглянула заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області (суддя Дубас Т.В.) від 30 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області (судді Мельник Я.С., Олійник В.І., Дмитрієва Л.Д.) від 25 лютого 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Ізмайлова Т.Л., Кадєтова О.В., Кузнєцов В.О.) від 18 січня 2017 року в справі за позовом прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Київське лісове господарство" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області, про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) та Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київлісгосп") звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Києво-Святошинського району встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час набуття у власність громадянами земельних ділянок на території Гореницької сільської ради, та посилався на те, що у 2013 році ОСОБА_8 без належної правової підстави відчужила на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,2966 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради, який у свою чергу здійснив поділ цієї ділянки на 10 окремих та відчужив їх на користь решти відповідачів, які у подальшому отримали державні акти на право власності на відповідні ділянки. Зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_8 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданим 23 листопада 2006 року Києво-Святошинським відділом земельних ресурсів на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 22 червня 2005 року. Водночас, за інформацією Державного агентства земельних ресурсів України від 12 березня 2015 року бланк державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 Державним комітетом України із земельних ресурсів переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області згідно з накладною N 372 від 26 червня 2008 року. 11 листопада 2008 року цей бланк державного акта виданий управлінню земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області. Згідно з інформацією архівного сектору Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25 березня 2015 року в документах архівного фонду інформації про надання зазначеної земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва в межах Гореницької сільської ради в період з 22 червня 2005 року по 2011 рік на підставі розпоряджень Києво-Святошинської районної державної адміністрації не виявлено. Отже, рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки не приймалося, документація із землеустрою щодо її відведення не розроблялася, а державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 23 листопада 2006 року виготовлено на бланку державного зразка, який переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області лише у 2008 році. Крім того, зазначений державний акт на право власності видано незаконно ще й тому, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення. Зазначені земельні ділянки розташовані у 39 кварталі 21 виділу Приміського лісництва та перебувають у користуванні ДП "Київлісгосп". У державного підприємства спірні земельні ділянки у передбаченому законом порядку не вилучалися. Також позивач зазначав, що рішенням Київської обласної ради шостого скликання N 364-19-VI від 21 червня 2012 року оголошено Лісовий заказник "Гореницький" загальною площею 221 га в адміністративних межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад, в межах якого також розташована спірна земельна ділянка. Заказник перебуває у віданні ДП "Київлісгосп" Приміського лісництва. Оскільки спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення і перебувають у користуванні ДП "Київлісгосп", однак вибули з державної власності за відсутності рішення уповноваженого органу, а тому позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки та витребувати їх із чужого незаконного володіння на користь ДП "Київлісгосп". Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року залишено без змін. У серпні 2017 року заступник Генерального прокурор України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час розгляду справи, підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц, від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1923/13ц; постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16, від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року в справі N 916/2129/15 (провадження N 6-604гс16), 8 червня 2016 року (провадження N 6-3029цс15), 22 березня 2017 року (провадження N 6-3063цс16), 12 квітня 2017 року у справі N 362/122/15-ц (провадження N 6-1852цс16), 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц та від 12 липня 2017 року (провадження N 6-2458цс16) у справі N 369/6601/15-ц. Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 вересня 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки заступник Генерального прокурора України оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної Прокуратури України Халанчук О.С. та ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2013 року ОСОБА_8 відчужила на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,2966 га (кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:0298) з цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради. Після цього ОСОБА_3 здійснив поділ зазначеної земельної ділянки на 10 окремих земельних ділянок площами: -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2; -0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3 -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_4; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_5; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_6 -0,2029 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_7 -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_8 -0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_9; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_10; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_11 У подальшому дві земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_12 були об'єднані в одну земельну ділянку з визначенням нового кадастрового номера НОМЕР_13. ОСОБА_3 відчужив земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_4, НОМЕР_2 на користь ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив із того, що прокурор пред'явив позов зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. У наданих заявником для порівняння судових рішеннях, а саме постановах Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року (справа N 909/837/16) та 24 листопада 2016 року (справа N 5017/3702/2012), ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року (справа N 367/3618/15-ц), суди дійшли висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор. У постанові від 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що колив передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач - держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень, а не прокурор. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України. Разом з тим зі змісту наданої для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1923/13ц вбачається, що у цій справі та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 22 березня 2017 року (N 6-3063цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування позовної давності. Крім того, висновок, викладений в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, викладеному у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року в справі N 916/2129/15 (6-604гс16) щодо застосування норм статті 388 ЦК України, оскільки суд, у справі яка розглядається, відмовив у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності. Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц також не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки нею відмовлено в задоволенні заяви про перегляд у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для перегляду, не підтвердилися. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верхового Суду виходить з такого. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи). Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), наданій заявником для порівняння. Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор. У справі, яка розглядається, суди всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України, достеменно не встановили, коли про порушення своїх прав довідались або могли довідатись саме Київська ОДА та ДП "Київлісгосп", в інтересах яких прокурор звернувся з позовом до суду. Крім того, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи). За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, ухвала Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII), пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  16. Постанова Іменем України 11 липня 2018 року м. Київ справа N 532/131/16-ц провадження N 61- 2234св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В., Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), Черняк Ю.В., позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, відповідач - ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 23 березня 2016 року у складі колегії суддів: Панченка О.О., Бутенко С.Б., Прядкіної О.В., ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 21 квітня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 4 300 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 34,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Однак відповідач не виконав умови кредитного договору належним чином у зв'язку з чим утворилась заборгованість. З урахуванням викладеного, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_7 заборгованість станом на 30 червня 2015 року у розмірі 21 789,53 грн за кредитним договором від 21 квітня 2007 року, яка складається з: заборгованості за кредитом - 4 188,95 грн. заборгованості за процентами - 11 897,48 грн. нарахованої комісії - 4 427,41 грн. штрафів (фіксована частина та процентна складова) - 2084,21 грн. Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 21 квітня 2007 року у розмірі 21 789,53 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог, оскільки ОСОБА_7 по закінченню строку дії картки не звернувся до банку з вимогою про відмову в продовженні строку вкладу, строк дії картки у відповідності до пункту 3.13 Умов та правил надання банківських послуг вважається продовженим і підстав для застосування строку позовної давності не вбачав. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк". Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду із позовом за захистом свого порушеного права поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_7, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. У квітні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не встановив належним чином обставин справи та не взяв до уваги те, що відповідач грошові кошти не повернув, кредитний договір не є розірваним чи припиненим, а також не врахував, що оскільки розрахунок процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, ПАТ КБ "ПриватБанк" має право на отримання процентів та неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу, тобто у межах позовної давності, що відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 02 грудня 2015 року у справі N 6-249цс15. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 11 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судом установлено, що 21 квітня 2007 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_7 уклали кредитний договір (який складається із заяви позичальника про оформлення кредиту, з Умов та правил надання банківських послуг, з правил користування платіжною картою та тарифів банку), за яким останній отримав кредит у розмірі 4 300 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 34,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а. с. 6-12). Згідно розрахунку, наданого банком, станом на 30 червня 2015 року заборгованість ОСОБА_7 становить 21 789,53 грн. що складається із: заборгованості за кредитом - 4 188,95 грн. заборгованості по процентам за користування кредитом - 11 897,48 грн. заборгованості за пенею та комісією - 4 427,41 грн. штрафу (фіксована частина) - 250 грн. штраф (процентна складова) - 1 025, 69 грн. Під час розгляду справи в суді першої інстанції в судовому засіданні ОСОБА_7 заявив клопотання про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності (а. с. 56-58). Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Оскільки кредитний договір є двостороннім договором, то права й обов'язки виникають у кожного контрагента. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Аналогічну за змістом правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року N 6-14цс14, від 12 листопада2014 року N 6-167цс14. Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року N 14-10цс18, у якій також вказано, що для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі N 6-249цс15. У відповідності до пункту 3.1.3 Умов та правил надання банківських послуг передбачено продовження банком строку дії картки у разі наявності двох умов: якщо до початку місяця закінчення строку її дії не надійшла письмова заява Держателя про закриття картрахунку та при умові наявності грошових коштів на картрахунку для оплати послуг по виконанню розрахункових операцій по даному рахунку. Також встановлено, що на рахунку ОСОБА_7 грошових коштів немає, по закінченню строку дії картки йому нова не видавалася, а останній платіж на погашення кредиту внесено 01 квітня 2009 року на суму 150 грн. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк",апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, вірно застосувавши положення статей 256, 261 ЦК України, дійшов до правильного висновку, про те, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустив передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності звернення до суду, про застосування якого заявив ОСОБА_7, оскільки останній платіж він здійснив 01 квітня 2009 року, а з позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 16 липня 2015 року. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами компетенції Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України), вже були предметом розгляду судом апеляційної інстанції та мотивовано ним відхилені. Посилання касаційної скарги на постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року N 6-249цс15 є безпідставними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові відступила від цієї позиції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обґрунтоване рішення, подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суд першої інстанції та ухвалу апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 23 березня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Синельников Є.В. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 359/2012/15-ц Провадження N 14-101цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б.,Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у складі судді Журавського В.В., рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року у складі суддів Голуб С.А., Гуля В.В., Приходька К.П. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року у складі суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В., Умнової О.В. за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130, ОСОБА_131, ОСОБА_132, ОСОБА_133, про визнання розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування їх у власність та постійне користування держави ВСТАНОВИЛА: У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Бориспільський лісгосп" із позовом до Київської ОДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання розпоряджень, державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування у власність та постійне користування держави земельних ділянок. На обґрунтування позову послався на те, що Київська ОДА перевищила надані їй законом повноваження, розпорядившись земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, які були єдиним масивом та розташовувались у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, вилучивши їх з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", змінивши цільове призначення всього масиву на землі сільськогосподарського призначення та передавши їх у приватну власність громадян. Такі дії вчинені Київською ОДА з порушенням норм статей 20, 22, 57, 116, 118, 122, частини дев'ятої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), пункту 5 статті 27, статей 13, 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), статей 3, 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації". У зв'язку з викладеним, прокурор в інтересах держави просив: - визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 516, 518, 520-525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельних ділянок у власність"; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 533 року в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_120, ОСОБА_121 та ОСОБА_122; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 534 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_123 та ОСОБА_124; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 538 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130 та ОСОБА_131; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 540 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_132, ОСОБА_133 та ОСОБА_4; - визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_3: серії НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_2, серії НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_4, серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6, серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8, серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10, серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12, серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14, серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16, серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18, серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20, серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22, серії НОМЕР_26, кадастровий номер НОМЕР_23, серії НОМЕР_24, кадастровий номер НОМЕР_25, серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28, серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30, серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32, серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34, серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36, серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38, серії НОМЕР_39 кадастровий номер НОМЕР_40, серії НОМЕР_45 кадастровий номер НОМЕР_41, серії НОМЕР_42, кадастровий номер НОМЕР_43, серії НОМЕР_44, кадастровий номер НОМЕР_46, серії НОМЕР_47, кадастровий номер НОМЕР_48, серії НОМЕР_49, кадастровий номер НОМЕР_50 серії НОМЕР_51, кадастровий номер НОМЕР_52, серії НОМЕР_53, кадастровий номер НОМЕР_54, серії НОМЕР_55, кадастровий номер НОМЕР_56, серії НОМЕР_57, кадастровий номер НОМЕР_58, серії НОМЕР_59, кадастровий номер НОМЕР_60, серії НОМЕР_61, кадастровий номер НОМЕР_62, серії НОМЕР_63, кадастровий номер НОМЕР_64, серії НОМЕР_65, кадастровий номер НОМЕР_66, серії НОМЕР_67, кадастровий номер НОМЕР_68, серії НОМЕР_69, кадастровий номер НОМЕР_70, серії НОМЕР_71, кадастровий номер НОМЕР_72, серії НОМЕР_73, кадастровий номер НОМЕР_74, серії НОМЕР_75, кадастровий номер НОМЕР_76, серії НОМЕР_77, кадастровий номер НОМЕР_78, серії НОМЕР_79, кадастровий номер НОМЕР_80, серії НОМЕР_81, кадастровий номер НОМЕР_82, серії НОМЕР_83, кадастровий номер НОМЕР_84, серії НОМЕР_85, кадастровий номер НОМЕР_86, серії НОМЕР_87 кадастровий номер НОМЕР_88, серії НОМЕР_89, кадастровий номер НОМЕР_90, серії НОМЕР_91, кадастровий номер НОМЕР_92, серії НОМЕР_93, кадастровий номер НОМЕР_94, серії НОМЕР_95, кадастровий номер НОМЕР_96, серії НОМЕР_97, кадастровий номер НОМЕР_98, серії НОМЕР_99, кадастровий номер НОМЕР_100, серії НОМЕР_101, кадастровий номер НОМЕР_102, серії НОМЕР_103, кадастровий номер НОМЕР_104, серії НОМЕР_105, кадастровий номер НОМЕР_106, серії НОМЕР_107, кадастровий номер НОМЕР_108, серії НОМЕР_112, кадастровий номер НОМЕР_109, серії НОМЕР_110, кадастровий номер НОМЕР_111, серії НОМЕР_113, кадастровий номер НОМЕР_114, серії НОМЕР_115, кадастровий номер НОМЕР_116, серії НОМЕР_117, кадастровий номер НОМЕР_118, серії НОМЕР_119, кадастровий номер НОМЕР_120, серії НОМЕР_121 кадастровий номер НОМЕР_122, серії НОМЕР_123, кадастровий номер НОМЕР_124, серії НОМЕР_125, кадастровий номер НОМЕР_126, серії НОМЕР_127, кадастровий номер НОМЕР_128, серії НОМЕР_129, кадастровий номер НОМЕР_130, серії НОМЕР_131, кадастровий номер НОМЕР_132, серії НОМЕР_133, кадастровий номер НОМЕР_134, серії НОМЕР_135, кадастровий номер НОМЕР_136, серії НОМЕР_137, кадастровий номер НОМЕР_138, серії НОМЕР_139 кадастровий номер НОМЕР_140, серії НОМЕР_141, кадастровий номер НОМЕР_142, серії НОМЕР_145, кадастровий номер НОМЕР_143, серії НОМЕР_144, кадастровий номер НОМЕР_146, серії НОМЕР_147, кадастровий номер НОМЕР_148, серії НОМЕР_149, кадастровий номер НОМЕР_150, серії НОМЕР_151, кадастровий номер НОМЕР_152, серії НОМЕР_153, кадастровий номер НОМЕР_154, серії НОМЕР_155, кадастровий номер НОМЕР_156, серії НОМЕР_157, кадастровий номер НОМЕР_158, серії НОМЕР_159, кадастровий номер НОМЕР_160, серії НОМЕР_161, кадастровий номер НОМЕР_162, серії НОМЕР_163, кадастровий номер НОМЕР_164, серії НОМЕР_165, кадастровий номер НОМЕР_166, серії НОМЕР_167, кадастровий номер НОМЕР_168, серії НОМЕР_169, кадастровий номер НОМЕР_170, серії НОМЕР_171, кадастровий номер НОМЕР_172, серії НОМЕР_176, кадастровий номер НОМЕР_173 серії НОМЕР_174, кадастровий номер НОМЕР_175, серії НОМЕР_177, кадастровий номер НОМЕР_178, серії НОМЕР_179, кадастровий номер НОМЕР_180, серії НОМЕР_181, кадастровий номер НОМЕР_182, серії НОМЕР_183, кадастровий номер НОМЕР_184, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_187, кадастровий номер НОМЕР_188, серії НОМЕР_189, кадастровий номер НОМЕР_190, серії НОМЕР_191, кадастровий номер НОМЕР_192, серії НОМЕР_193, кадастровий номер НОМЕР_194, серії НОМЕР_195, кадастровий номер НОМЕР_196, серії НОМЕР_197, кадастровий номер НОМЕР_198, серії НОМЕР_199, кадастровий номер НОМЕР_200, серії НОМЕР_201, кадастровий номер НОМЕР_202, серії НОМЕР_203, кадастровий номер НОМЕР_204, серії НОМЕР_205, кадастровий номер НОМЕР_206, серії НОМЕР_207, кадастровий номер НОМЕР_208, серії НОМЕР_209, кадастровий номер НОМЕР_210, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_211, кадастровий номер НОМЕР_212, серії НОМЕР_213, кадастровий номер НОМЕР_214, серії НОМЕР_215, кадастровий номер НОМЕР_216, серії НОМЕР_217, кадастровий номер НОМЕР_218, серії НОМЕР_219, кадастровий номер НОМЕР_220, серії НОМЕР_221, кадастровий номер НОМЕР_222, серії НОМЕР_223, кадастровий номер НОМЕР_224, серії НОМЕР_225, кадастровий номер НОМЕР_226, серії НОМЕР_227, кадастровий номер НОМЕР_228, серії НОМЕР_229, кадастровий номер НОМЕР_230, серії НОМЕР_231, кадастровий номер НОМЕР_232, серії НОМЕР_233, кадастровий номер НОМЕР_234, серії НОМЕР_235, кадастровий номер НОМЕР_236, серії НОМЕР_237, кадастровий номер НОМЕР_238, серії НОМЕР_239, кадастровий номер НОМЕР_240, серії НОМЕР_241, кадастровий номер НОМЕР_242, серії НОМЕР_243, кадастровий номер НОМЕР_244, серії НОМЕР_245, кадастровий номер НОМЕР_246, серії НОМЕР_247, кадастровий номер НОМЕР_248, серії НОМЕР_249, кадастровий номер НОМЕР_250, серії НОМЕР_251, кадастровий номер НОМЕР_252, серії НОМЕР_253, кадастровий номер НОМЕР_254, серії НОМЕР_255, кадастровий номер НОМЕР_256, серії НОМЕР_257, кадастровий номер НОМЕР_258; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" з незаконного володіння ОСОБА_3 зазначені земельні ділянки, розташовані за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, загальною площею 15,72 га, вартістю 9 млн 902 тис. 683 грн; - визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_259 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_260,, виданий на ім'я ОСОБА_4; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" із незаконного володіння ОСОБА_4 зазначену земельну ділянку, розташовану за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, площею 0,12 га, вартістю 75 тис. 593 грн. Київська ОДА проти позову заперечила, посилаючись на те, що вилучення і надання у власність для несільськогосподарських потреб земельних ділянок на відповідній території площею до 1 га, які перебувають у державній власності, було віднесено законом до повноважень міських державних адміністрацій. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки оскаржувані розпорядження були прийняті у 2008 році, а перевірку дотримання вимог земельного законодавства, на яку прокуратура посилається в обґрунтування строку, коли їй стало відомо про порушення, здійснено у 2014 році. ОСОБА_4 проти позову заперечила з огляду на те, що вона ніколи не була власником спірної земельної ділянки, будь-яких заяв для її отримання не подавала, акт про право власності на земельну ділянку чи інший правовстановлюючий документ не отримувала, тому не є належним відповідачем у справі. ОСОБА_3 проти позову заперечила, посилаючись на те, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки на кожну земельну ділянку розроблені окремі проекти землеустрою з присвоєнням окремих кадастрових номерів. Закон не встановлює заборон на подальше об'єднання земельних ділянок площею до 1 га, які законно набуті новими власниками. У проектах землеустрою міститься згода землекористувача? ДП "Бориспільський лісгосп" (позивача) та позитивний висновок державної землевпорядної експертизи. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки нагляд за додержанням законодавства у сфері земельних відносин здійснюється прокурорами постійно, Київська ОДА систематично інформувала прокуратуру щодо прийнятих розпоряджень, проте з моменту їх прийняття до часу звернення до суду минуло більше шести років. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 20 квітня 2016 року, рішення суду першої інстанції змінено: виключено з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року залишено без змін. 23 лютого 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року (у справі N 910/3725/14), 24 листопада 2016 року (у справі N 5017/3702/2012) та 14 грудня 2016 року (у справі N 5015/3297/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого2016 року (у справі N 6-34931ск15), 21 жовтня 2016 року (у справі N 608/969/13-ц), ухвалу Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року (у справі N 6-15350вов10), постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року (у справі N 3-3376к08), 20 серпня 2013 року (у справі N 3-18гс13), 22 квітня 2015 року (у справах N 6-209цс14 та N 6-48цс15) та 8 червня 2016 року (у справі N 3-3029цс15). Ухвалою Верховного Суду України від 3 березня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. Ухвалою Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на засіданні судових палат у цивільних та господарських справах цього Суду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 5 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою від 11 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. За змістом положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України; тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначаються Законом України "Про місцеві державні адміністрації", нормами земельного та лісового законодавства. Відповідно до статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статті 31 ЛК України (тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Частиною шостою статті 149 ЗК України встановлено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Кабінету Міністрів України. Під час розгляду справи суди встановили, що головою Київської ОДА 9 квітня 2008 року видано розпорядження від N 516, 518, 520?525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначеннята передачу земельних ділянок у власність", якими затверджено проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, вилучено їх у постійного користувача, змінено цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев і передано у власність ОСОБА_4 та ще 156 громадян земельні ділянки по 0,12 га кожному для ведення індивідуального садівництва. Зазначені земельні ділянки розташовані на території Гнідинської сільської ради Бориспільського райони Київської області (10 квартал Вишеньківського лісництва). Частина громадян на підставі договорів купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки на користь ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які в подальшому отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Відповідно до положень статей 19, 57, 84 ЗК України та статті 5 ЛК України спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувались для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Звертаючись до суду з позовом, перший заступник прокурора Київської області послався на те, що про допущені Київською ОДА порушення прокуратура довідалася лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі відповідної постанови від 18 червня 2014 року за власною ініціативою прокурора. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки стосувались відчуження конкретних земельних ділянок площею до 0,12 га на користь певних громадян. Законодавство України не містить відповідних норм, обмежень чи заборон щодо видання таких розпоряджень в один день. Відсутні підстави стверджувати, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, оскільки воно надало дозвіл на вилучення з його постійного користування земельних ділянок лісогосподарського призначення; землевпорядна документація виготовлена та затверджена уповноваженими органами у встановленому законом порядку. Норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Суд не бере до уваги посилання прокурора на те, що йому стало відомо про обставини прийняття оскаржуваних розпоряджень лише після проведення перевірки у 2014 році, оскільки право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2008 році, коли він мав довідатися про прийняття оскаржуваних розпоряджень Київської ОДА, відтак позовна давність за цими вимогами сплила у 2011 році. Прокурор не звертався до суду з клопотанням про поновлення строку звернення до суду та не надав суду доказів, що строк позовної давності пропущено з поважних причин. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з такого. Оскаржувані розпорядження Київської ОДА, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгопс", видано в один день - 9 квітня 2008 року. Ними вилучено ліси загальною площею 17,88 га, які знаходились у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, є єдиним лісовим масивом, використовувались для ведення лісового господарства, та передано у власність громадянам для ведення індивідуального садівництва. Вказане свідчить про те, що Київська ОДА розпорядилась землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкових висновків по суті спору, встановивши відсутність порушень з боку Київської ОДА при видачі оскаржуваних розпоряджень. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 березня 2013 року в аналогічній справі N 6?13цс13, яка полягає у наступному. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні,?- ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси? площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам. Оспорювані розпорядження, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування одного й того самого постійного користувача, видано в один день, ними вилучено ліси першої категорії загальною площею, що значно перевищує 1 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і в зв'язку із цим чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2007 року у справі "Hamer проти Бельгії" (заява N 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, щовтручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, у якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такій лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, у якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним. Водночас, установивши наявність підстав для задоволення позову по суті, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позовна давність, про застосування якої було заявлено стороною у спорі, за вимогами прокурора про оскарження розпоряджень Київської ОДА від 9 квітня 2008 року закінчилась 10 квітня 2011 року, оскільки державі в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було й об'єктивно могло бути відомо про можливі порушення права власності держави на землю з часу винесення оскаржуваних розпоряджень. Однак ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення зазначених порушень протягом позовної давності, а тому право держави як власника землі не підлягає судовому захисту. Разом із тим у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012 за позовом заступника Білгрод-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю "Тіса" про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури та позивачі дізналися про факт відсутності у районної державної адміністрації повноважень на розпорядження землями оборони. Таким фактом суд вважав судові рішення в інших (адміністративній та господарській) справах про визнання протиправними, скасування та визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації, які були підставою для укладення оспорюваних договорів оренди землі. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що підстави для застосування позовної давності у цьому спорі відсутні, оскільки відповідачі не довели, коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав. У постанові від 24 листопада 2016 року у справі N 910/3725/14 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави до Київської міської ради, Обслуговуючого житлового кооперативу "Харчомашовець", Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація", Товариства з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" про визнання недійсними рішення про передачу земельних ділянок, державних актів на право власності на землю та визнання відсутності прав Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що початок позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оскаржуваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення кооперативу з порушенням положень чинного законодавства, оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність його створення в момент ухвалення цього рішення. В цій справі прокурор фактично захищає як державні інтереси право на землю громади міста Києва, яка не може бути позивачем і щодо обізнаності якої про безоплатне надання земельної ділянки органом місцевого самоврядування незаконно створеному житлово-будівельному кооперативу матеріали справи не свідчать, так само як і про обізнаність про таке депутатів ради, які голосували за це рішення. Касаційна інстанція звертає увагу на те, що в цій справі прокурор захищає, зокрема, і від представницького органу саме інтереси громади, яка покладалася на легітимність і добросовісних дій державного органу. У постанові від 14 грудня 2016 року у справі N 5015/3297/12 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", Приватного підприємства "Автотехнобудсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що відчуження об'єкта державної власності відбулося з порушенням законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, без дозволу на відчуження майна суб'єкта управління та без згоди Фонду державного майна України, тому з урахуванням поважності причин пропуску позовної давності договір слід визнати недійсним. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року (справа N 3-18гс13), на яку у своїй заяві посилається заступник Генерального прокурора України, суд касаційної інстанції безпідставно відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод про відступлення права вимоги та були позбавлені права під час судового розгляду в іншій справі перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не є підставою для висновку про пропуск позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-48цс15), початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди встановили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, укладеного від його імені іншою особою, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення у 2005 році спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року (справа N 6?3029цс15), викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України, вказавши на відсутність підстав для застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України до спірних правовідносин, зазначив, що заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства "Київське лісове господарство", проте суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не встановили та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права. Викладене свідчить про наявність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 261 ЦК України. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-209цс14) викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, який був чинним на час звернення позивача до суду, що свідчить про відсутність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року у справі N 608/969/13-ц не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки її скасовано постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, а справу направлено на новий розгляд з метою з'ясування, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з цим позовом. Таке право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про це порушення. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з'ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права. Ухвала Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 постановлена в порядку перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах, тому не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року у справі N 3-3376к08, ухвалена у порядку касаційного перегляду, також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення у справі та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі N 6-34931ск15 суди розглянули позовні вимоги про визнання права власності на частину квартири та визнання коштів спільною власністю. Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справі, судове рішення в якій надане заявником для порівняння, правовідносини не є подібними, що також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57-59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, установлених підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, статей 355, 3602 ЦПК України в редакції до набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За таких обставин, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа? направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України (яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, статтями 403-404, підпунктів 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  18. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 653/1096/16-ц Провадження N 14-181 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Генічеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі також - відповідачі), третя особа без самостійних вимог - Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво" (далі також - третя особа), про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Прокопчук Л.П., Базіль Л.В. та Полікарпової О.М. Учасники справи: позивач: Генічеська міська рада, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог: Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 5 квітня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшених позовних вимог просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 (далі також - службова квартира), виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов'язати знятися з реєстраційного обліку. 2. Позовні вимоги мотивовані такими обставинами: 2.1. Службова квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Генічеська в особі Генічеської міської ради. 2.2. 24 лютого 2005 року Виконавчий комітет Генічеської міської ради ухвалив рішення N 74 "Про визнання службовою квартири АДРЕСА_1", яким вказана квартира була визнана службовою та передана на баланс Комунального підприємства "Генічеська житлово-експлуатаційна контора - 1", що у подальшому було перейменоване на "Міське житлове будівництво". 2.3. На підставі рішення Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року N 101 службова квартира була надана ОСОБА_3 як керівнику третьої особи та члену його сім'ї - дружині ОСОБА_4 - для проживання. 2.4. З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 6 березня 2012 року ОСОБА_3 припинив трудові відносини з третьою особою, з огляду на що він і ОСОБА_4 втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства. 2.5. Добровільно відповідачі звільняти службову квартиру не бажали. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 23 вересня 2016 року Генічеський районний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: визнав відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі; виселив відповідачів з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов'язав відповідачів знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1. 4. Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3 втратив право користування службовою квартирою у зв'язку з припиненням трудових правовідносин з третьою особою, а ОСОБА_4 - через те, що перестала бути членом сім'ї ОСОБА_3 після розірвання з ним шлюбу. 5. Відмовляючи у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, що не пов'язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 2 листопада 2016 року Апеляційний суд Херсонської області вирішив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що право позивача на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з дати звільнення ОСОБА_3 з посади, у зв'язку із зайняттям якої була надана службова квартира. Відтак, на думку апеляційного суду, позовна давність спливла 6 березня 2015 року. А тому, оскільки позивач звернувся з позовом лише 5 квітня 2016 року, пропустивши позовну давність, є підстави для відмови у позові. 8. Суд апеляційної інстанції вважав помилковими аргументи позивача щодо застосування статей 319 і 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування чужим майном, адже позивач не довів наявність між сторонами сервітуту та підстав, передбачених для його припинення. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У листопаді 2016 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про виселення. 12. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень потребує вирішення питання, яке становить виключну правову проблему, про застосування позовної давності до позовів про виселення. 13. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі N 6-92 цс 15, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі N 911/3614/16 та від 7 березня 2018 року у справі N 910/5108/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі N 308/14896/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі N 450/978/13-ц. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Позивач вважає, що позовна давність не пропущена, оскільки йому як власнику службової квартири стало відомо про те, що вона не звільнена відповідачами лише у квітні 2013 року. На підтвердження цих доводів позивач звертається до пункту 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав". 15. Аргументуючи приписами статті 124 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК), зазначає, що має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення зі службової квартири. (2) Доводи інших учасників справи 16. У січні 2017 року відповідач - ОСОБА_4 - надала суду заперечення на касаційну скаргу, які мотивує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. 17. Вказує на відсутність у позивача документів, що посвідчують право власності на спірну квартиру, а відтак - на безпідставність заявлених позовних вимог. 18. Інший відповідач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо застосування позовної давності до позову про виселення 19. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що квартиру АДРЕСА_1 згідно з рішенням Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 24 лютого 2005 року N 74 було включено до числа службових та передано на баланс третьої особи. 21. Згідно з пунктом 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року N 37 "Про службові жилі приміщення", службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори. 22. Як встановили суди попередніх інстанцій, міський голова Генічеська розпорядженням від 10 вересня 2003 року N 26/03 "Про прийняття на роботу ОСОБА_3" призначив ОСОБА_3 на посаду начальника третьої особи. 23. На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК). 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу третьої особи прийнято рішення розподілити службову квартиру житловою площею 39 кв. м ОСОБА_3, про що було складено протокол N 1. Після цього на підставі статті 118 ЖК виконавчий комітет Генічеської міської ради рішенням від 23 березня 2005 року N 101 "Про розподіл службової квартири АДРЕСА_1" затвердив вищезгаданий протокол. А 30 березня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було видано ордер на службове житлове приміщення N 2, в якому відповідальним квартиронаймачем зазначено ОСОБА_3 25. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК). 26. Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього. 27. У грудні 2006 року, як встановили суди попередніх інстанцій, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був розірваний, а 6 березня 2012 року міський голова Генічеська розпорядженням N 17 звільнив ОСОБА_3 з посади начальника третьої особи за угодою сторін. 28. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. 29. Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. 30. Суд першої інстанції, керуючись статтею 125 ЖК і пунктом 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року N 37, дійшов висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення. 31. Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення. 32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. 33. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). 34. Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. 35. Позивач вважає, що, звернувшись до суду з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, він не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї. Натомість, відповідач, звертаючись до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15, стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність. 36. Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла. 37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. 38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. 39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. 40. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння. 41. Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права. 42. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. 44. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння. 45. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказала, зокрема, на те, що у позивача відсутні документи, які посвідчують право власності на спірну квартиру, що, на її думку, свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог. 46. Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 47. Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами. 48. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі N 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав"). 49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. 50. Апеляційний суд Херсонської області обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) спливла. 51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. 52. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 53. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відступає відвисновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. (1.2) Щодо обґрунтованості підстав для виселення 54. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 55. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 56. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява N 66746/01, § 82). 57. ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. 58. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як "необхідне в демократичному суспільстві". 59. Формулювання "згідно із законом" не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", § 43). 60. Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування. 61. Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. 62. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. 63. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява N 18986/06, § 71). 64. Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" ("Zehentner v. Austria"), заява N 20082/02, § 56). 65. Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. 66. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. 67. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. 68. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява N 7205/02, § 60-63). 69. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява N 33202/96, § 110). 70. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14. 71. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 72. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 73. Згідно зі статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій, другій і п'ятій статті 263 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у касаційному суді. 74. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 75. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 76. Під час судового розгляду справи ОСОБА_4 просила суд врахувати, що саме вона з дозволу відповідних органів влади за власні кошти перепланувала службову квартиру та забезпечила до неї газопостачання. Крім того, стверджувала, що виселення її зі службової квартири становитиме надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати. 77. Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 6-115 цс 13). 78. Крім того, перевіряючи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щосуди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: акт обстеження на предмет проживання (т. 1, а. с. 73), картку реєстрації (т. 1, а. с. 32), робочий проект газопостачання службової квартири (т. 1, а. с. 59-72), справу на службову квартиру (т. 1, а. с. 81-89), а також докази витрат, понесених у зв'язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням (т. 1, а. с. 75-80; 90-101), на які звертала увагу ОСОБА_4 (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 79. З огляду на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, касаційна скарга є частково обґрунтованою. 80. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 81. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 82. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 83. Оскільки суди попередніх інстанцій дослідили не всі зібрані у справі докази, не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, зокрема не встановили пропорційність виселення відповідачів із службового житла згідно зі статтею 8 Конвенції, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року слід скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 84. Згідно з частиною п'ятою статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 85. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 86. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 87. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 88. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України). 89. Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). 90. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК). 91. Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно. 92. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 93. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК). 94. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. 95. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 96. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 97. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 98. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генічеської міської ради задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
  19. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 752/7024/17 № апеляційного провадження: 22-ц/796/ 4204 /2018 Головуючий у суді першої інстанції: Мирошниченко О.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Прокопчук Н.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2018 року м. Київ Апеляційний суд м.Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :судді-доповідача: ПрокопчукН.О. суддів: Саліхова В.В., Шкоріної О.І., при секретарі: Булах А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 05 березня 2018 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором ,- ВСТАНОВИВ : У квітні 2017 року позивач звернувся до суду з даним позовом до відповідача. Посилаючись на те, що відповідач не належним чином виконує зобов`язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього виникла заборгованість, яку добровільно він не погасив, позивач просив стягнути з нього на свою користь 48 875.35 грн., що становить загальну суму заборгованості станом на 28.02.2017 року. Рішенням Голосіївського районного суду від 05.03.2018 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі Публічного акціонерного товариства Комерційний банк &qun:;Приватбанк&quto; ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про задоволення позову у повному обсязі. Позивач посилається на незаконність судового рішення, порушення норм матеріального і процесуального права, неповне з;ясування обставин, що мають значення для справи. Вважає, що суд не урахував того, що зобов язання має виконуватися належним чином, договір діє до повного його виконання, позовна давність може сплинути лише до деяких чергових платежів, відповідач у порушення зобов&q? ч;язання кредит та відсотки за користування ним не сплатив. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив залишити її без задоволення як безпідставну. Просить звернути увагу на те, що позивачем не доведено надання відповідачу кредитних коштів, розміру кредиту та умов його надання, розрахунок заборгованості здійснено неправомірно та він не доводить наявності заборгованості, її розміру та згоди відповідача на отримання кредиту під відсотки та зміну їх розміру в односторонньому порядку. Крім того, звернувшись із позовом у квітні 2017 року про стягнення заборгованості по кредиту у розмірі 300 грн. за договором від 19.11.2012 року, позивач пропустив строк позовної давності про застосування якої заявив ОСОБА_3 Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України ( у редакції Закону № 2147- VIII від 03 жовтня 2017 року), до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Відповідно до п. 3 Розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIIIапеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом. У зв'язку із вищевикладеним справа підлягає розгляду у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року. До суду апеляційної інстанції представник позивача двічі не з&qust;явився, повідомлений належним чином. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання представника позивача Штронди А.М., надісланого 30.08.2018 року електронною поштою, про відкладення розгляду справи з посиланням на зайнятість представників Банку у інших судових засіданнях з огляду на повторність неявки представника позивача та недоведеність поважності причин неявки. Виходячи з положень ч.2 ст.372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе провести апеляційний розгляд справи за відсутності представника ПАТ КБ ПриватБанк;. Відповідач та його представник адвокат ОСОБА_5 вважають апеляційну скаргу безпідставною та необгрунтованою, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін з урахування доводів вказаних ними у відзиві на апеляційну скаргу. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як убачається з матеріалів справи та установлено судом 19.11.2012 року між сторонами було укладено кредитний договір б/н., відповідно до якого банк надав відповідачеві кредит у розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Позивач зазначає, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором порушив, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість перед банком, яка станом на 28.02.2017 року становить 48 875 грн. 35 коп. та складається із заборгованості за кредитом у розмірі 2 531,39 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 39451,22 грн., заборгованості за пенею та комісією у розмірі 4089,15 грн., а також штрафів відповідно до п. 2.1.1.7.6 умов та правил надання банківських послуг, що складаються із штрафу у фіксованій частині у розмірі 500,00 грн. та штрафу у процентній складовій у розмірі 2303,59 грн. Відповідач подав заяву про застосування позовної давності. Відповідно до розрахунку, наданого позивачем, відповідач порушив умови договору щодо сплати щомісячних платежів з 2012 року, а з 31.07. 2013 року не здійснював жодних платежів. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що банк звернувся до суду з позовом поза межами строку позовної давності, а умови щодо збільшення строк позовної давності не можна вважати такими, що узгоджені сторонами, оскільки ці Умови не підписані відповідачем. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Суд першої інстанції правильно виходив з того, що письмового договору між сторонами про збільшення позовної давності укладено не було, оскільки Умови і правила надання банківських послуг у ПриватБанку відповідачем не підписані. У анкеті - заяві позичальника від 19.11.2012 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. З розрахунку заборгованості, наданого банком, вбачається, що відповідач перестав сплачувати будь - які платежі починаючи з 31.07.2013 року. Позивач звернувся з даним позовом до суду 03.04.2017 року. Відтак висновки суду про пропуск позивачем позовної давності відповідають нормам матеріального права та встановленим обставинам справи. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції вважає,що висновки суду відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно. Всі висновки суду першої інстанції щодо пред'явлених у рамках даної справи позовних вимог повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення . Обставин, які б давали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга не містить. Встановивши факти та зумовлені ними правовідносини, суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, підстав для скасування якого колегія суддів не знаходить. Керуючись ст.ст.268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України , суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 05 березня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного її тексту може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Судя-доповідач : Судді : Повний текст постанови складений : 31 серпня 2018 року http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76160993
  20. Постанова Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 469/1203/15-ц Провадження N 14-95цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -прокурора Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у справі за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування, УСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року заступник прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська сільрада) звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) та ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування. Позов мотивовано тим, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА прийнято розпорядження N 924 про продаж приватному підприємцю ОСОБА_9 (далі - ПП ОСОБА_9.) двох земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, зокрема земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га, як зазначено в розпорядженні, зайняту під будівлями. 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, згідно з якими до ПП ОСОБА_9 перейшло право приватної власності на них та 22 жовтня 2003 року отримано державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу, а покупець 29 березня 2004 року на підставі таких угод отримав правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки. 01 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши дві окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу. 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 - на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Під час здійснення перевірки у 2012 році було встановлено, що продаж спірних земельних ділянок ПП ОСОБА_9 відбувся з грубим порушенням водного та земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки знаходяться в межах нормативно визначеної зони прибережної захисної смуги Чорного моря, тому належать до земель водного фонду загальнодержавного значення. Посилаючись на те, що їх передачу (відчуження) у приватну власність законодавчо заборонено і тому всі угоди щодо відчуження цих земельних ділянок є недійсними, заступник прокурора з уточненням позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Березанської РДА від 06 березня 2003 року N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення"; визнати недійсними та скасувати державні акти на спірні земельні ділянки, видані останньому власнику ОСОБА_8, а також витребувати в неї вказані земельні ділянки. Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Чорного моря та були неправомірно передані у приватну власність ПП ОСОБА_9, проте прокурор звернувся із цим позовом до суду з простроченням строку позовної давності. Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року розподілено судові витрати. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 06 жовтня 2003 року N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення" в частині прийняття рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок площами 0,2 га та 0,0750 га для комерційного використання в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 16 червня 2006 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 190 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 16 червня 2006 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 191 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку, площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор звернувся до суду у вересні 2015 року у межах строку, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки про незаконність передачі земельної ділянки у приватну власність прокуратурі стало відомо у жовтні 2012 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Коблівської сільради, оскільки остання могла довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваного розпорядження - 06 жовтня 2003 року. 14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві заступник Генерального прокурора України просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, а саме у зв'язку знеоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідністю оскаржуваного судового рішення викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та скасування державного акта про право власності на землю, визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними і їх витребування; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним, визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути майно; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування, витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 07 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 27 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА Миколаївської області прийнято в розпорядження N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення", за яким було прийнято рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, а саме: земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га (зайняту під будівлями) (т. 1, а. с. 13). Цього ж дня 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два окремі договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської державної нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за N 1579 та N 1580 відповідно (т. 1, а. с. 18, 19). 22 жовтня 2003 року на підставі вказаних угод ПП ОСОБА_9 отримав державні акти на право власності на земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі угоди купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за N 1698, N 1697 (т. 1, а. с. 20, 21). 29 березня 2004 року ОСОБА_10 отримав правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки. 1 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши окремі угоди їх купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О.Б., зареєстровані в реєстрі за N 1187, N 1188 (т. 1, а. с. 22, 24). 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,20 га з кадастровим номером НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради (т. 1, а. с. 26, 27). Відповідно до схеми місцезнаходження спірних земельних ділянок та повідомлення відділу Держземагентства України у Березанському районі Миколаївської області ці ділянки знаходяться в межах території Коблівської сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря, а саме: земельні ділянка з кадастровим номером НОМЕР_3 знаходиться на відстані 35-40 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 80-85 м до північного краю; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 знаходиться на відстані 55-60 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 125-130 м до північного краю (т. 1, а. с. 17). Зазначене підтверджено також довідкою приватного підприємства "Південь Зем" з планом-схемою місця розташування земельних ділянок, відповідно до якої за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 36,75 м та до північної межі - 81,78 м та за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_3 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 58,86 м та північної межі - 127,38 м (т. 1, а. с. 194-195). Заявник, посилаючись на те, що про наявність оскаржуваного розпорядження Березанської РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту с. Коблево та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності, з позовом до суду він звернувся у вересні 2015 року. У постановах Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі N 904/9643/16, від 09 серпня 2017 року у справі N 904/12519/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, вирішено спір щодо нежитлових приміщень. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Разом із тим посилання прокурора на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій справі позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Крім того, у зазначеній справі судами не вирішувалося питання щодо земель, які обмежені в цивільному обороті або вилучені із нього. Так само в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна, на яку як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо нерухомого майна, правовий режим якого відрізняється від правового режиму земельних ділянок, щодо яких встановлено заборону набуття їх у приватну власність. Отже, вищезазначені постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц та від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1293/13ц, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки хоча про прийняті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, позивач дотримався строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, оскільки лист директора КП "Святошинське лісопаркове господарство" про використання спільної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, а проведення відповідної прокурорської перевірки відбулося в травні 2014 року. Таким чином, звернувшись до суду із цим позовом у червні 2015 року прокурор не пропустив визначеного законом строку позовної давності (рішення від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц). Доводи щодо застосування строків позовної давності, на думку касаційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на те, що про порушення вимог закону щодо надання земельної ділянки позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року (рішення від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1293/13ц). Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України). Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковим. Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця). Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Крім того, судді Вели