Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 368 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 907/50/16 Провадження N 12-122гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: скаржник - заступник прокурора Львівської області (від прокуратури - Скрипка М.В.), позивач - заступник прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України (представник - Пантелеєнко Р.М.), відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі" (представник - Негода Є.В.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імперіал" (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 907/50/16 Господарського суду Закарпатської області за позовом заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імперіал", про витребування майна з незаконного володіння, за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року (головуючий суддя Костів Т.С., судді Марко Р.І., Желік М.Б.) та рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року (суддя Ремецькі О.Ф.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2016 року заступник прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся до господарського суду з позовною заявою про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі" (далі - ТОВ "Карпатські Зорі") цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Свалявський завод продтоварів" (далі - ДП "Свалявський завод продтоварів") вартістю 19387781,00 грн. що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., м. Свалява, вул. Старолюбовнянська, 21. 2. На обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Закарпатської області посилається на те, що цілісний майновий комплекс ДП "Свалявський завод продтоварів" безоплатно та у протиправний спосіб вибув із власності держави, без згоди Міністерства аграрної політики та продовольства України. При цьому вказавши, що набуття права власності Товариством з обмеженою відповідальністю "Імперіал" (далі - ТОВ "Імперіал") на спірний майновий комплекс є незаконним, оскільки воно відбулося поза процедурою, визначеною Законом України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), а норми статей 14, 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не передбачають можливість автоматичного переходу до орендаря права власності на державне майно поза межами процесу приватизації, зокрема, шляхом реорганізації державного підприємства через приєднання його до орендаря та набуття останнім прав і обов'язків ліквідованого держпідприємства в порядку правонаступництва. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 14 листопада 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07 лютого 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 4. Постановою Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду. 5. Передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав на необхідність з'ясування судом прав і обов'язків сторін у спірних відносинах, зокрема, з'ясувати правові підстави, на яких цілісний майновий комплекс ДП "Свалявський завод продтоварів" вибув з державної власності та перейшов у власність ТОВ "Імперіал", чи набуло останнє в установленому законом порядку право власності на спірне майно та, відповідно, чи могло бути відчужено це право відповідачу. 6. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 7. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Львівський апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, однак суди у задоволенні позову відмовили за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У грудні 2017 року, не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, заступник прокурора Львівської області звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. 9. Скаржник вказує на порушення судами статей 256-258, 261, 267 Цивільного кодексу України, статей 32, 34, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень). Окрім того, прокурор, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, наголошує на тому, що до вимог власника чи титульного володільця про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України позовна давність не застосовується. При цьому вважає, що суди помилково не врахували того, що позивач про порушене право дізнався у грудні 2015 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області, призначив її до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 11. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року справу разом із касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 13. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 14. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що розглядаючи спір у справі, який переглядається у касаційному порядку, суди виходили із того, що за наявності правових підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 цього Кодексу, згідно якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 15. Також у своїй ухвалі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що, спростовуючи посилання прокурора на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16), відповідно до яких положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються, суди у цій справі посилалися у своїх рішеннях на більш пізню практику Верховного Суду України, запроваджену у червні 2017 року. 16. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що постановою від 22 червня 2017 у справі N 6-1047цс17 Верховний Суд України направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення початку перебігу позовної давності, вказавши, що статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. При цьому Верховний Суд України виходив із того, що за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Отже, Верховний Суд України, направляючи справу N 6-1047цс17 на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення початку перебігу позовної давності, вбачав підстави для застосування до правовідносин, що регулюються в тому числі статтею 388 Цивільного кодексу України, інституту позовної давності. 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив, що за наявності двох наведених вище судових рішень Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) та від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 існує правова невизначеність у застосуванні статей 387, 388 Цивільного кодексу України та статті 267 цього Кодексу 18. Крім того, оскільки положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, які врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України. 19. З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, а також оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, ухвалою від 14 травня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Заступник прокурора Львівської області вказує на помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірне нерухоме майно вибуло із володіння власника - Міністерства аграрної політики та продовольства України, без його згоди внаслідок вчинення кримінально-карних дій, тим самим обмеживши його у здійсненні свого права власності, застосувавши статтю 267 Цивільного кодексу України стосовно спливу позовної давності, оскільки такий висновок суперечить нормам статей 256-258, 261, 267 цього Кодексу. 21. Скаржник зазначає, що право власності особи підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника, тому положення про позовну давність до заявлених вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 3-604гс16. Позиція інших учасників справи 22. ТОВ "Карпатські Зорі" у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, оскільки вважає висновок судів про відмову у позові у зв'язку зі спливом позовної давності обґрунтованим, а доводи скарги такими, що не узгоджуються з правовими висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 57/314-6/526-2012 та від 20 лютого 2018 року у справі N 910/9914/17, оскільки вони зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції наданих сторонами доказів та встановлення інших обставин, ніж встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, що виходить за межі перегляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України. 23. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (далі - РВ ФДМУ по Закарпатській області) у своєму відзиві на касаційну скаргу від 17 квітня 2018 року повідомляє про підтримання в повному обсязі доводів, викладених у касаційній скарзі заступником прокурора Львівської області, та просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 24. Інші учасники справи своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області не скористалися. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 25. Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. 26. За результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій установили, що правовою підставою набуття права власності на спірне майно у відповідача є мирова угода, укладена між ТОВ "Карпатські Зорі" та ТОВ "Імперіал" та затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 червня 2010 року у справі N 30/183. Ця ухвала залишена без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30 червня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2011 року, а також залишена без змін за результатами перегляду справи за нововиявленими обставинами ухвалами Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2013 року, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2013 року та ухвалою Вищого господарського суду України від 09 жовтня 2013 року. 27. За змістом мирової угоди ТОВ "Імперіал" в повному обсязі визнало свою заборгованість перед ТОВ "Карпатські Зорі" у сумі 938 635,22 грн. У зв'язку з відсутністю у ТОВ "Імперіал" можливості погасити заборгованість шляхом перерахування грошових коштів, це товариство передало, а ТОВ "Карпатські Зорі" прийняло у власність об'єкт нерухомості - цілісний майновий комплекс "Свалявський завод продтоварів", що знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Свалява, вул. Старолюбовнянська, 21. 28. Правила частини першої статті 388 Цивільного кодексу України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. 29. За змістом частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. 30. Отже, суди дійшли висновку, що ТОВ "Карпатські Зорі" вважається добросовісним набувачем цього майна, оскільки за вказаних обставин він не знав і не міг знати про придбання майна від особи, яка не мала права його відчужувати. 31. Судами попередніх інстанцій констатовано наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 зазначеного Кодексу, оскільки вказана вище мирова угода, затверджена ухвалою суду, жодним чином не свідчить про правомірність виникнення права власності у ТОВ "Імперіал". Доказів набуття ТОВ "Імперіал" права власності на спірне майно з якихось інших підстав судами не встановлено. 32. Вищенаведене не свідчить про порушення принципу "пропорційності" при поверненні у державну власність спірного майна, яке вибуло із такої власності незаконно, оскільки добросовісний володілець, із володіння якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 Цивільного кодексу України та не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 33. Так, предметом регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. 34. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. 35. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. 36. Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. 37. Отже, суд апеляційної інстанції правильно зазначив у своїй постанові, що з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ТОВ "Карпатські Зорі" на мирне володіння майном не суперечить сформульованим в усталеній практиці Європейського суду з прав людини критеріям правомірного втручання в це право. 38. Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статті 388 Цивільного кодексу України у зв'язку з неправомірним заволодінням майном держави. 39. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача. Щодо позовної давності 40. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновки в частині застосування норм статті 261 Цивільного кодексу України судами першої та апеляційної інстанцій є правильними, з огляду на таке. 41. Так, згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 42. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України). 43. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України). 44. За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 45. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 46. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 359/2012/15-ц (провадження N 14-101цс18). 47. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 48. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. 49. У справі, що переглядається, прокурор в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся з позовними вимогами про витребування майна з незаконного володіння ТОВ "Карпатські Зорі" - особи, якій на підставі правовстановлюючих документів належить спірний цілісний майновий комплекс. 50. Спір у цій справі виник у зв'язку з набуттям відповідачем у володіння спірного майна на виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою суду. При цьому, як встановлено судами, ТОВ "Карпатські Зорі" заволоділо спірним майном, яке свого часу було зареєстроване за ТОВ "Імперіал" як за власником. 51. Як зазначено судами та підтверджується матеріалами справи, відповідач - ТОВ "Карпатські Зорі" 04 квітня 2016 року (до винесення рішення судом першої інстанції) подав до суду заяву про застосування позовної давності, пославшись на те, що про набуття та реєстрацію права власності на ЦМК ДП "Свалявський завод продтоварів" за ТОВ "Імперіал" та ТОВ "Карпатські Зорі" прокуратура та міністерство знали ще в 2009-2010 роках. Повторно така заява подавалася відповідачем 14 червня 2017 року. У свою чергу позивач подав клопотання про поновлення позовної давності, однак суди зазначили, що наведені позивачем мотиви поважності причин пропуску цього строку є безпідставними та необґрунтованими і не підтверджуються наявними у справі доказами. 52. Судами встановлено, що правопопередник позивача у цій справі - Міністерство аграрної політики України про перехід до ТОВ "Карпатські Зорі" спірного майна за мировою угодою міг довідатися ще 08 червня 2011 року, що випливає з рішення Господарського суду місті Києва від 21 листопада 2011 року у справі N 30/278-48/182. 53. Так, у судовому засіданні 08 червня 2011 року під час розгляду справи N 30/278-48/182 представником позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області надано пояснення, з яких вбачається, що прокуратурою Свалявського району Закарпатської області розслідується кримінальна справа відносно службових осіб ТОВ "Імперіал" за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України, та відносно службових осіб Приватного підприємства "М.І.С." за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 цього Кодексу. Також повідомлено про те, що наказом Міністерства аграрної політики України від 12 лютого 2010 року N 55 прийнято рішення про приєднання цілісного майнового комплексу ДП "Свалявський завод продтоварів" до Агропромислово-торгового підприємства "Бобовище". Крім того, надано відомості про те, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 червня 2010 року у справі N 30/183 затверджено мирову угоду, за змістом якої спірне майно передано у власність ТОВ "Карпатські Зорі". 54. Справу N 30/278-48/182 було розглянуто судом за участю Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області та ТОВ "Імперіал". У судове засіданні 08 червня 2011 року представник Міністерства аграрної політики України не з'явився, однак як учасник справи міністерство було повідомлене про її розгляд. 55. Усі викладені вище обставини зазначені в тексті ухвали від 08 червня 2011 року та рішення від 21 листопада 2011 року у справі N 30/278-48/182. Також судом зазначено, що представники Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (позивач) та ТОВ "Імперіал" (відповідач) в судове засідання з'явилися та надали усні пояснення. Щодо третіх осіб - Міністерства аграрної політики України та Комунального унітарного підприємства "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації", суд першої інстанції наголосив на тому, що вони належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явились. 56. Закон України "Про доступ до судових рішень" визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Згідно зі статтями 3, 4 цього Закону суд загальної юрисдикції вносить до Єдиного державного реєстру судових рішень всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. 57. Виходячи з викладеного, ухвала від 08 червня 2011 року та рішення від 21 листопада 2011 року були внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до яких є відкритим за посиланнями: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17146946 та http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19884970 відповідно. 58. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що, незважаючи на відсутність представника Міністерства аграрної політики України у судовому засіданні, про передачу у власність ТОВ "Карпатські Зорі" спірного майна зазначене міністерство могло довідатися 08 червня 2011 року. 59. Аналіз статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. 60. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. 61. Оскільки суди встановили, що відповідач у заяві про застосування позовної давності довів, що позивач у цій справі міг довідатися про порушення свого права ще 08 червня 2011 року, наведені позивачем обставини про поважність причин пропуску строку позовної давності є необґрунтованими. 62. Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про витребування майна, положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. 63. Натомість постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Галаджія Федора Юрійовича, треті особи: Гончарук Віталій Ігорович, Кондратюк Олександр Миколайович, Рудий Сергій Миколайович, Погодаєв Олександр Володимирович, про витребування майна, суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки.При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 916/2073/17 та у справі N 916/2403/16. 64. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками суду касаційної інстанції та висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України. 65. Отже, Господарський суд Закарпатської області та Львівський апеляційний господарський суд дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, та відмову у позові за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки статті 387, 388 Цивільного кодексу України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, що врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється. 67. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 68. Згідно з положеннями статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 69. З огляду на викладене, касаційна скарга заступника прокурора Львівської області підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат 70. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 71. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 72. За наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача у відповідності до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 Цивільного кодексу України, згідно якої сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 0870/645/12 Провадження N 11-484ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року (судді Калашнікова О.В., Васильченко Н.В., Леонтович К. Г) у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора (далі - Прокурор) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (далі - Запорізька РДА), треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006" (далі - ОСК "Гриф-2006"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження та ВСТАНОВИЛА: У січні 2012 року Прокурор звернувся до суду з позовом до Запорізької РДА, в якому з урахуванням уточнення до позовних вимог просив скасувати розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва". На обґрунтування позову Прокурор зазначив, що розпорядженням Запорізької РДА від 22 січня 2007 року N 32 передано в оренду ОСК "Гриф-2006" терміном на 12 років земельну ділянку загальною площею 4,0559 га. Розпорядженням відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 передано громадянам (згідно додатку) безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 3,4778 га за рахунок земель ОСК "Гриф-2006", розташованих за межами населених пунктів Долинської сільської ради, в розмірах, закріплених в їхньому користуванні з підстав членства в кооперативі. 09 грудня 2011 року Прокурором на розпорядження Запорізької РДА від 03 березня 2007 року N 2/51 у зв'язку з його незаконністю внесений протест за N 111-1082вих-П. Проте листом від 23 грудня 2011 року за N 2317/05-21 відповідач відхилив протест позивача, пославшись на приписи статті 43 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації", відповідно до яких голова місцевої державної адміністрації не може скасовувати свої попередні розпорядження. На підставі викладеного Прокурор просив скасувати оскаржуване розпорядження відповідача. Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року, адміністративний позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України постановою від 21 травня 2015 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року скасував, ухвалив у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Прокурора до Запорізької РДА про скасування розпорядження відмовив. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позовних вимог Прокурора, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що члени ОСК "Гриф-2006" мали право на отримання земельних ділянок у порядку приватизації; за відсутності доказів винної протиправної поведінки власників земельних ділянок встановлені в справі обставини не можуть вважатися підставою для скасування рішення відповідача про передачу у власність земельних ділянок; голова Запорізької РДА мав би видати розпорядження, яким відхилив би протест прокурора, а не надсилати лист, яким повідомив про неможливість задоволення протесту, однак Прокурор не оскаржив бездіяльність відповідача щодо не розгляду протесту в передбаченому законом порядку, а відтак фактично не пов'язав свій позов із відхиленням протесту, у зв'язку з чим помилковим є висновок судів попередніх інстанцій щодо не порушення позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом. 20 серпня 2015 року перший заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування підстав для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та відмовлено в задоволенні позову Прокурора, перший заступник Генерального прокурора України надав ухвали: Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року N 6-2443св13, Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Зокрема, перший заступник Генерального прокуратура України у вказаній заяві зазначив, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права, а саме статтю 118 Земельного кодексу України та норми процесуального права, а саме статті 17, 157 КАС України. У зв'язку з викладеним заявник просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, а провадження у справі закрити. Суддя Верховного Суду України ухвалою від 14 вересня 2015 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІустановлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, ВеликоїПалати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року заяву першого заступника Генерального прокурора України з матеріалами справи було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІсправу передав до Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа за заявою першого заступника Генерального прокурора України відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року та призначила справу до розгляду без повідомлення та виклику учасників справи на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цієї заяви. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заява першого заступника Генерального прокурора України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу. Пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (у вказаній редакції) визначено, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які надані першим заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, у справах за позовами до органу місцевого самоврядування та місцевого органу виконавчої влади відповідно про скасування рішень про передачу у власність громадянам земельних ділянок, скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. Касаційний суд у цих ухвалах зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність, користування чи оренду, тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, тому що виникає спір про цивільне право. Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, розглянувши справу по суті позовних вимог, вважав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах норм процесуального права, а саме статті 17 КАС України щодо встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як установлено матеріалами справи, рішення в якій переглядається, Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на скасування розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва". Матеріалами справи також встановлено, що на підставі вищезазначеного розпорядження та технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, протягом 2007 року виготовлені державні акти на право власності на земельні ділянки та зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, в тому числі за третіми особами у справі. Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року ОСОБА_38 купив у ОСОБА_21 земельну ділянку НОМЕР_1 площею 0,1000 га, що належала останній на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_2, виданого на підставі оскаржуваного розпорядження відповідача. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, прийняте відповідачем розпорядження (рішення) про передачу третім особам у власність земельних ділянок є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цього рішення не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. У такому випадку захист порушеного, на думку Прокурора, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви. На підставі підпункту "б" пункту 1 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що полягає у порушенні встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і закрити провадження у справі повністю або в певній частині. З огляду на викладене, а також у зв'язку з встановленням у цій справі порушення судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій визначеної законом юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження у справі. Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року задовольнити. 2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року скасувати. 3. Провадження у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006", ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  3. Державний герб України Справа № 755/3157/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" листопада 2018 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючої судді Арапіної Н.Є. з секретарем Рудь Н.В. за участі представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 представників відповідача Таран М.В., Андрейківа О.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції), та зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів, - в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Свої вимоги мотивував тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437. В грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" звернулось до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області із позовною заявою до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків за договором про фінансовий лізинг. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна", оскільки було встановлено нікчемність спірного правочину. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року стягнувши з відповідача 127 174,59 грн.; стягнути судовий збір. Позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач остаточно просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача 302 678,32 грн.; стягнути судовий збір. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. 10 липня 2017 року ухвалою суду прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Зустрічні вимоги мотивовано тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався передати позивачу транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу та сплатити суму коштів за договором. Вартість об'єкту лізингу, яка погоджена сторонами, становить еквівалент 26 828,57 доларів США. Відповідно до звіту № 818 про оцінку транспортного засобу станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США. Отже, за період користування позивачем транспортним засобом його вартість зменшилася та становить 11 815,81 доларів США (25 828,57 - 15 012,76), що еквівалентно у розмірі 307 514,67 грн. У зв'язку з чим просить стягнути з ОСОБА_6 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошові кошти у розмірі 307 514,67 грн., а також судові витрати. 27 липня 2018 року ухвалою суду у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_8 про закриття провадження у справі за зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовлено. 27 липня 2018 року ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. 19 листопада 2018 року розгляд справи закінчено ухваленням рішення по суті вимог. Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представництво інтересів здійснювали ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Представник позивача ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги. Дав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Зустрічні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що звіт про оцінку автомобіля зроблено через 7 днів після вилучення автомобіля у позивача, тому не відображає дійсну вартість автомобіля на момент вилучення. Представник позивача ОСОБА_1 підтримав пояснення представники позивача ОСОБА_3 Представник відповідача Таран М.В. пояснив, що первісний позов не підлягає задоволенню через пропуск строку позовної давності - три роки. Договір є нікчемним з моменту укладення - 04 лютого 2017 року, тому позивач звернувся до суду 21 лютого 2017 року з пропуском строку позовної давності. Щодо зустрічних позовних вимог, то автомобіль знаходився у позивача в користуванні, тому повернути зобов»язаний в первісному стані, тобто новий автомобіль. Фінансові втрати Лізингодавця складають з різниці ринкової вартості автомобіля на теперішній час та вартості автомобіля на день повернення. Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини. 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.39, 40-51, 52-26, том 1). Позивач просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача грошові кошти в розмірі 127 174,59 грн. Позивач в обґрунтування вимог зазначив, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року встановлено нікчемність спірного правочину. На підтвердження позовних вимог позивачем надано рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків, та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсними окремих умов договору, яке набрало законної сили (а.с.242-245, 246-248, 249-250, 251-255, том 1), квитанції про сплату грошових коштів на користь відповідача, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2017 року на загальну суму 127174,59 грн. (а.с.146-201, том 1). Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Судом встановлено, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області договір про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року визнано нікчемним. Факт отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошових коштів у розмірі 127 174,59 грн. сторонами не заперечується, натомість, підтверджується квитанціями, які долучено до матеріалів справи. Отже, у зв»язку з визнанням договору лізингу недійсним з моменту укладення, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним лізингові платежі на виконання умов договору. Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності. Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак суд з урахуванням дати рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, яким встановлено нікчемність спірного правочину - 13 квітня 2016 року, та дати звернення до суду з позовною заявою - 21 лютого 2017 року, приходить висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 127 174 грн. 59 коп. підлягають задоволенню повністю. Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн. Позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення відсотків посилається на користування відповідачем безпідставно набутими грошовими коштами за нікчемним правочином. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 ЦК України). У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу) (ч. 2 ст. 1214 ЦК України). За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України). Судом встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини. Той факт, що договір укладено у формі, яка не відповідає вимогам закону, не свідчить про те, що він не є укладеним. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому. Тому у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн., слід відмовити. Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів. Підставою для задоволення зустрічних позовних вимог відповідачем зазначено про відшкодування вартості майна, яке перебувало у користуванні позивача з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. На підтвердження позовних вимог відповідачем надано звіт № 818 про оцінку транспортного засобу від 25 вересня 2015 року, відповідно до якого станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США (а.с.105-110, том 1). Реституція передбачає приведення сторін до того стану, у якому вони перебували до укладення правочину, тому Лізингоодержувач зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався у первісному стані. Оскільки повернення об'єкта лізингу, яким протягом певного часу користувалися, у первісному стані є неможливим, лізингоодержувач повинен відшкодувати його вартість. Представник відповідача наполягав на відшкодуванні вартості майна з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Крім того, згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом. Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України). Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).об»єкту лізингу майна у разі повернення у грошовому еквіваленті в іноземній валюті. Однак договором не передбачено відшкодування вартості майна при поверненні з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Для визначення фінансових втрат лізингодавця відповідачем проведено оцінку майна та відповідно до звіту визначено ринкову вартість об'єкта лізингу у розмірі 322 240,86 грн. Разом з тим, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 90023291 від 04 лютого 2014 року вартість об'єкту лізингу - VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску становить у розмірі 234 749,99 грн. Порівнюючи вартість об'єкту лізингу при укладанні договору фінансового лізингу та при складанні звіту щодо визначення ринкової вартості на момент відшкодування, судом не встановлено прямих грошових збитків. Тому з урахуванням викладеного у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів слід відмовити повністю. Відповідач просить про стягнення судових витрат, які складаються з витрат на правничу допомогу. Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Згідно ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов»язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача. У зв'язку з відмовою в задоволенні зустрічних позовних вимог судові витрати, які складаються з витрат на правничу допомогу, стягненню не підлягають. Керуючись ст.ст. 216, 257, 261, 267, 536, 1048, 1212, 1214 ЦК України, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", п. 47 Постанови Пленуму Верховного суду України № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», ст.ст. 12, 13, 76, 81, 89, 133, 141, 142, 247, 259, 263, 264-265, 273, 353 ЦПК України, суд - в и р і ш и в: Позовні вимоги ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) задовольнити частково. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна", ідентифікаційний код 35571472, місцезнаходження за адресою: 02152, пров П.Тичини, 1-в, оф. «В», м. Київ, на користь ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти у розмірі 127 174 (сто двадцять сім тисяч сто сімдесят чотири) грн. 59 коп. В решті позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) відмовити. У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовити повністю. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складено 29 листопада 2018 року. Суддя Н.Є.Арапіна http://reyestr.court.gov.ua/Review/78241933
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 575/476/16-ц Провадження N 14-306цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кириківське" (далі - ТОВ "Кириківське"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в складі судді В'юник Н. Г. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року в складі колегії суддів Шевченка В.А., Кононенко О.Ю., Бойка В.Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кириківське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки, та УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) N 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - ДП "Центр ДЗК") 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року N 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)". Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року N 186, укладений між нею та ТОВ "Кириківське"; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності. Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої просив відповідач, оскільки спірний договір оренди землі укладено у 2006 році, а з позовом про визнання його недійсним ОСОБА_3 звернулася до суду в 2016 році. Також суд зазначив, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили, у який період були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та чи існувала цифра "1" на час підписання договору. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновок про ненадання сторонами доказів щодо періоду внесення змін до договору оренди земельної ділянки та існування цифри "1" на час підписання договору. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутність волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення договору оренди землі строком на 15 років свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання його в цій частині недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач, та не навела поважних причин пропуску цього строку. При цьому апеляційний суд вважав, що надані сторонами докази у своїй сукупності вказують на те, що договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що сторони не довели періоду внесення змін до договору та існування цифри "1" на час його підписання, не відповідає обставинам справи. У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з підстави пропуску позовної давності та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову в повному обсязі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що вимоги щодо позовної давності не поширюються на вимоги власника про захист права власності на підставі статті 391 ЦК України, оскільки таке правопорушення є триваючим, тому строк давності не сплинув. Вказано також, що строк давності в будь-якому разі не пропущено, оскільки ОСОБА_3 у 2015 році зверталася до Великописарівського районного суду Сумської області з позовом до ТОВ "Кириківське" про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, тому відбулося переривання строку давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України. Факт отримання коштів від ТОВ "Кириківське" як орендної плати за період 2006 - 2016 років представник позивачки вважає таким, що не може свідчити про обізнаність ОСОБА_3 про порушення її прав як власника земельної ділянки та схвалення строку дії договору на 15 років. На обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на свої покази як свідка, а також свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Колегія суддів зазначила, що ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав, що після закінчення п'ятирічного строку дії спірного договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права, погоджувалася на фактичну оренду її земельної ділянки відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, тому початком перебігу трирічного строку давності для неї за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, коли сплинув п'ятирічний строк дії договору оренди землі від 20 вересня 2006 року, зареєстрованого 24 січня 2007 року. Разом з тим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 261 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Верховного Суду України, оскільки суд не врахував усіх складових цієї норми матеріального права, а саме гіпотези та диспозиції, в яких зазначено, що при застосуванні строку давності враховується не лише строк, у який особа довідалася, але й могла довідатися про своє порушене право. У зв'язку з цим, на думку колегії суддів, правовий висновок суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності, що зі свого боку суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані рішення судів - зміні. При цьому не вбачається підстав для застосування строку давності, а відтак і для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13). 20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП "Центр ДЗК" 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за N 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98). Указаних обставин сторони не оспорюють. Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним. Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри "1" на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років. Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6). Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на "15" у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору. Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору N 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "Кириківське", у пункт 6 "Строк дії договору" на місці розташування рукописного цифрового запису "15" вносилися зміни шляхом дописування цифри "1" (а. с. 69-а, 84?86). Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра "1" на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права. Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке. Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства. Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України. У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон N 161-XIV. Відповідно до статті 1 Закону N 161-XIV оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У статті 6 Закону N 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону N 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 18 Закону N 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. У статті 19 Закону N 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України. Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону N 161-XIV. Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку. Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами. Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ "Кириківське" як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років. Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону N 161-XIV. Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати. Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано. Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри "1" у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони. За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається. Згідно зі змістом статті 33 Закону N 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки. Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри "1" у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись статтею 412 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність змінити судові рішення та виключити зі змісту цих рішень посилання на пропущення позивачкою позовної давності та на відмову в задоволенні позову з цих підстав. При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Отже, рішення судів у частині відмови в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог та відсутності підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці, є законними й обґрунтованими, тому згідно зі статтею 410 ЦПК України у цій частині рішення підлягають залишенню без змін. Наведені в касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів у незміненій частині та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. Згідно зі змістом постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків (щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 261 ЦК України) якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач (Особа 1), який у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилався, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Вісла" (далі - ТОВ "Агрофірма "Вісла") письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував. У вказаній справі суд установив, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладання, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ "Агрофірма "Вісла" строком на 10 років; указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК". При цьому суд вважав, що акт приймання-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку. Крім того, додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди до 15 років. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті приймання-передачі від імені позивача (Особи 1) у графі "орендодавець" вчинено не ним, а іншою особою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції зробив висновок, що перебіг позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати у правовідносинах, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. Позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року), зазначив, що перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення договору від його імені. Оскільки позивачу стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта приймання-передачі землі лише у вересні 2013 року, то позовної давності він не пропустив. Тобто суд установив, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що, як вважав суд, у розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 у задоволенні заяви ТОВ "Агрофірма "Вісла" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено. У вказаній постанові Верховний Суд України висловив такий правовий висновок. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Оскільки підставами позову Особи 1 було непідписання спірного договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, а саме щодо строку договору, тому для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права. За вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права, як правильно вважав апеляційний суд, із висновками якого погодився Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Зі змісту вказаної постанови не вбачається подібності фактичних обставин справи, адже підстави поданого позову та встановлені судом обставини справи відрізняються від тих у справі, яка розглядається, що зі свого боку не вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_3 була обізнана з існуванням договору оренди та строком його дії, який вона та її представник, який і підписував оспорюваний договір оренди, зазначали у 5 років. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4задовольнити частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 916/1979/13 Провадження N 12-62гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князева В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., представників учасників справи: прокурора - Яговдіка С.М., Міністерства внутрішніх справ України - Склярова Д.М., Головного управління Національної гвардії України - Склярова Д.М., Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України - Косих Л.О., Товариства з обмеженою відповідальністю "3Т"? Діхтяренко О.М., Русевої О.М. розглянула в судовому засіданні касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України (далі - МРЦ "Тополя") та Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ НГУ) на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів Яроша А.І., Лисенко В.А., Діброви Г.І., у справі за позовом Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) та ГУ НГУ до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: фізична особа - підприємець (далі - ФОП) Кондратенко Олена Вікторівна, МРЦ "Тополя", Товариство з обмеженою відповідальністю "3Т" (далі - ТОВ "ЗТ"), про визнання недійсними рішень та УСТАНОВИЛА: 22 липня 2013 року прокурор в інтересах держави в особі МВС та ГУ НГУ звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати недійсними рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Кондратенко О.В. земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б N 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони. Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся із заявою про застосування позовної давності, вказуючи про обізнаність позивачів із фактом відведення ФОП Кондратенко О.В. спірної земельної ділянки ще у 2005 році. Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки ФОП Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані розпорядження суперечать вимогам статей 116, 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року, яким встановлено порядок припинення права постійного користування землями оборони у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача. За відсутності доказів надання згоди власника земельної ділянки в особі Кабінету Міністрів України на її відчуження, суд першої інстанції вказав, що оспорювані рішення порушують право державної власності, суперечать положенням ЗК України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон N 280/97-ВР) та прийняті з порушенням установленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній власності. Разом з тим суд першої інстанції відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності з огляду на її дотримання прокурором. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року скасовано рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, оскільки Затоківська селищна рада як орган місцевого самоврядування незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, яка є державною власністю, оскільки надана у 1988 році у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР. Суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність звернення відповідного користувача спірної земельної ділянки - Головного управління внутрішніх військ МВС України про передачу спірної земельної ділянки місцевим органам влади та згоди Кабінету Міністрів України на її передачу. Під час перегляду справи апеляційним господарським судом спростовано висновок суду першої інстанції, що вказана земельна ділянка відноситься до земель оборони. Встановлено, що вона є земельною ділянкою рекреаційного призначення з огляду на те, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії Б N 054792, виданого у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської райради, земельну ділянку надано для будівництва установи відпочинку. Зауважено, що подвійне визначення категорії земельної ділянки не передбачено чинним законодавством України. Позов прокурора залишено без задоволення у зв'язку зі спливом позовної давності. У жовтні 2017 року перший заступник військового прокурора Південного регіону України, МРЦ "Тополя" та ГУ НГУ звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року - залишити в силі. Доводи, наведені в касаційних скаргах В узагальненому вигляді доводи касаційних скарг зводяться до того, що усі особи, які звернулися з касаційними скаргами, вказали про неможливість застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15, оскільки у даній справі оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, а не органу державної влади, як у зазначеній постанові. Послалися на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15, пояснивши, що вважають у даному випадку предметом спору дії органу місцевого самоврядування, якими порушено право органу державної влади в особі Кабінету Міністрів України, оскільки місцева рада розпорядилася землями оборони. Вказали про належність спірних земельних ділянок до земель оборони, а не земель рекреаційного призначення. Землями оборони міг розпоряджатися лише Кабінет Міністрів України. Зазначили про незаконність рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, яким передано у користування МРЦ "Тополя" земельну ділянку. МРЦ "Тополя" у касаційній скарзі додатково зазначав, що при передачі нерухомого майна площа земельної ділянки не визначалася, суміжні землекористувачі у землевпорядній документації вказані неправильно, у державних актах на право постійного користування земельною ділянкою їм передана і земельна ділянка, яка не входила до 3,8 га, наданих у постійне користування. Не враховано державні інтереси, оскільки орендна плата за користування земельною ділянкою перераховується до місцевого, а не державного бюджету. Ухвалами Вищого господарського суду України від 29 листопада 2017 року касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 15 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, який 07 березня 2018 року передав справу разом з цими касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновку, викладеного раніше у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У постанові про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14, згідно з якою у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання незаконним рішення є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права користування та оренди землі), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають. Посилання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 листопада 2014 року N 21-405а14, є обґрунтованим. При перегляді справи необхідно враховувати, що прокурор звернувся з позовом про визнання недійсними рішень Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суди встановили, що у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської районної ради видано Головному управлінню внутрішніх військ СРСР за розпорядженням Ради Міністрів УРСР державний акт серії Б N 054792 на право постійного, безстрокового та безоплатного користування земельною ділянкою площею 3,8 га для будівництва установи відпочинку. 10 червня 2003 року між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (комітент) та Державною компанією "Укрспецекспорт" (далі - ДК "Укрспецекспорт") укладено договір про порядок реалізації військового майна (договір комісії) N 3/21/1-25Д, згідно з яким ДК "Укрспецекспорт" наділявся повноваженнями реалізації об'єкту незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя". 29 грудня 2003 року рішенням Затоківської селищної ради N 818 МРЦ "Тополя" надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 3,8 га, яка використовується для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затока. 26 лютого 2004 року Головне управління внутрішніх військ МВС України в особі Командувача внутрішніх військ МВС України надало згоду на реалізацію об'єкта незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" за договором комісії. 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В. (покупець) укладено договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя", що знаходиться в смт Затока Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га. Рішенням від 09 березня 2004 року Затоківською селищною радою надано згоду ФОП Кондратенко О.В. на складання проекту відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років та запропоновано в термін до 01 жовтня 2004 року надати матеріали відведення цієї ділянки. 06 квітня 2004 року на підставі акта прийому-передачі, підписаного начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В., об'єкт незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" передано останній. 30 грудня 2004 року рішенням Затоківської селищної ради від N 1312 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва, експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу у Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років; надано ФОПКондратенко О.В. 18 травня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та ФОП Кондратенко О.В. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га для будівництва й обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років. Рішенням Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 2,455 га у постійне користування МРЦ "Тополя" для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, розташованого у Лиманському районі смт Затоці, видано державний акт серії ЯЯ N 205681 на право постійного користування. 08 червня 2007 року між Кондратенко О.В. та ТОВ "Російський чай" укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким останнє придбало базу відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). 31 серпня 2007 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ "3Т" створено ТОВ "3Т" шляхом виділу з ТОВ "Російський чай", передано до статутного фонду ТОВ "3Т" базу відпочинку "Тополя", право власності на яке визнано рішенням Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2007 року. 24 червня 2010 року у справі N 2-3926 заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області зобов'язано відділ земельних ресурсів у м. Білгород-Дністровському зареєструвати заміну сторони у договорі оренди спірної земельної ділянки з ФОП Кондратенко О.В. на ТОВ "3Т". 28 лютого 2011 року між Затоківською селищною радою та ФОП Кондратенко О.В. укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 18 травня 2005 року. 13 вересня 2012 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "3Т" укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,1995 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0037) для будівництва та обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років за адресою: смт Затока, м. Білгород-Дністровський, Лиманський район, Одеська область, бульвар Золотий берег, 99. На земельній ділянці розташована база відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). Досліджуючи надані сторонами докази та надаючи їм правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій зазначали і договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя" від 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В., що знаходиться в смт Затоці Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га, і акт прийому-передачі від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В. про передачу об'єкта незавершеного будівництвом спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя"? ФОП Кондратенко О.В. згідно здоговором купівлі-продажу. Судами встановлено, що вказані договір та акт сторонами не оскаржуються та є чинними. Тобто сторонами договору купівлі-продажу у самому договорі як його істотну умову, оскільки це прямо зазначено у пункті 1.1 договору, визначили площу земельної ділянки, яка належить до відчужуваного об'єкта нерухомого майна - 1,2 га. Зазначене нерухоме майно, у тому числі і земельна ділянка, площа якої вказана у договорі, передані компетентною особою покупцю, оскільки у самому акті прийому-передачі не застережено про особливості виконання договору купівлі-продажу, а існує пряма вказівка на передачу об'єкта незавершеного будівництва відповідно до договору купівлі-продажу. Судом апеляційної інстанції правильно враховано при вирішенні питання про застосування позовної давності акт прийому-передачі нерухомого майна від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління командуючим ВВ МВСУ (а. с. 27, т. 1) та договір про порядок реалізації військового майна від 10 червня 2003 року. Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що не лише договір купівлі-продажу та акт передачі нерухомого майна перебували у розпорядженні користувача земельної ділянки, назва та підпорядкування якого змінювалися протягом строку існування спірних правовідносин. МРЦ "Тополя" 26 квітня 2006 року зареєструвало право постійного користування земельною ділянкою на підставі оскаржуваного рішення Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749. У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено про необхідність відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України. Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду. Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина друга статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. У частинах першій та четвертій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону N 280/97-ВР наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин. Пункт 34 частини 1 статті 26 зазначеного Закону встановлює, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. Також відповідно до пунктів "а"? "г" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У Рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55, статті 124 Конституції України. У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі N 923/466/17. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. Особи, які подали касаційні скарги, вважали, що постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15 не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржувані рішення винесені не органом державної влади, а органом місцевого самоврядування. Такі висновки не відповідають ні правовій позиції Верховного Суду України, ні розумінню правової природи актів органу місцевого самоврядування та його правового статусу у системі органів влади. З тексту постанови Верховного Суду України N 6-68цс15 вбачається, що підставою для перегляду рішення місцевого суду була неоднакова практика як загальних судів, які розглядали земельні спори за правилами цивільного судочинства, так і господарських судів. При цьому із фактичних обставин, викладених в описовій частині вказаної постанови, вбачається, що земельні спори виникали як із оскарження рішень органів державної влади в особі місцевих державних адміністрацій, так і з рішень органів місцевого самоврядування. Тобто у даному випадку Верховний Суд України вказав, що існує неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" та пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, стосовно правового статусу органу, який видав оспорювані рішення у сфері розпорядження земельними ділянками. Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, який був чинним на час прийняття Затоківською селищною радою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Разом з тим відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради надавали земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Крім того, згідно з пунктом 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У статті 122 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на час виникнення спірних правовідносин, оскільки після змін, внесених Законом України від 16 вересня 2008 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", розподіл повноважень щодо надання у власність та користування земельних ділянок державної та комунальної власності, передбачений коментованою статтею, став універсальним. З аналізу зазначених норм права вбачається, що як органи влади, так і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, які відрізняються лише своїми характеристиками, такими, як місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, категорія. Сам обсяг повноважень, тобто у межах своєї компетенції надавати земельні ділянки у постійне користування, користування, оренду, чи передавати їх у власність, є аналогічним. Такий висновок підтверджується змістом статей шостої-сімнадцятої ЗК України. Отже, правовий висновок щодо застосування позовної давності у земельних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України N 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, поширюється як на правовідносини щодо оскарження рішень органів виконавчої влади, так і при оскарженні рішень органів місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції правильно застосовано вказану правову позицію до спірних правовідносин. Відповідно до статей 257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частин першої, третьої статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягало у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 ГПК України у редакції, на час звернення прокурора з позовом. Позовна давність має вираховуватись із моменту, коли особа, право якої порушено, дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Оскільки до спірних відносин мають застосовуватися положення щодо загальної позовної давності у три роки з часу, коли особа дізналась, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що він сплинув 26 квітня 2009 року, тобто задовго до звернення прокурора 23 липня 2013 року до суду з даним позовом. При цьому апеляційний господарський суд обґрунтовано зауважив на можливості позивачів довідатися про порушення свого права з моменту укладення договору комісії від 10 червня 2003 року, надання згоди на відчуження нерухомого майна від 26 лютого 2004 року, видачі Медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" державного акта серії ЯЯ N 205681 від 26 квітня 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,455 для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, виданого на підставі оспорюваного рішення Затоківської селищної ради "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" від 18 листопада 2005 року N 1749. Апеляційним господарським судом правильно спростовані посилання позивачів про те, що до 15 січня 2012 року діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким не обмежувався строк позовної давності на звернення до суду з позовом щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування, які порушують право власності. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення її прав і законних інтересів. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15-ц. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного господарського суду про сплив позовної давності на час звернення прокурора з даним позовом, що відповідно до частини сьомої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 6-2510цс15 від 16 грудня 2015 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у даних справах правовідносини не є подібними, оскільки відповідачці Кондратенко О.В. земельна ділянка передавалася у строкове користування відповідно до інших підстав, в саме у зв'язку з набуттям права власності на об'єкт нерухомого майна за договором купівлі-продажу від 01 березня 2004 року, який є чинним, не оскаржується і виконаний відповідно до акта прийому-передачі майна від 06 квітня 2004 року, який підписаний уповноваженою особою у межах своєї компетенції. Згідно з договором купівлі-продажу, у пункті 1.1 якого зазначена площа земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, прийнято рішення про передачу вказаної земельної ділянки у користування, а саме довгострокову оренду ФОП Кондратенко О.В. Зазначене рішення реалізоване, між сторонами укладено договір оренди. У постанові N 6-2510цс15 обставини справи не є подібними, оскільки, змінювалося цільове призначення земель лісів і земельні ділянки були такими, на яких відсутні будь-які об'єкти нерухомого майна, щодо яких існував договір відчуження, а відтак і підстави переходу у власність до іншої особи. У постанові N 6-2510цс15 вказано, що підтверджується правильність висновку щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, викладеного у постанові N 6-68цс15. Вказана правова позиція Верховного Суду України стосувалася спірних правовідносин, які виникають із оскарження державою правових актів органів державної влади, та ґрунтувалася на тому, що держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею (державою) незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Тому вказані доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не впливають на результати розгляду справи. Щодо інших доводів касаційних скарг про категорію спірних земельних ділянок, порядку їх передачі у постійне користування МРЦ МВСУ та ФОП Кондратенко О.В., порядку сплати орендної плати та її зарахування до відповідних бюджетів, то вказані доводи стосуються встановлення фактичних обставин справи, дослідження доказів та їх правової оцінки. Вказані повноваження належать судам першої та апеляційної інстанцій. Зазначені суди у межах своїх повноважень при розгляді справи встановили фактичні обставини, дослідили надані сторонами докази та надали їм відповідну правову оцінку. Правовим наслідком, який вплинув на результат розгляду справи, є встановлення пропуску позовної давності та наслідків застосування такого пропуску відповідно до заяви відповідачів. Оскільки відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, то Велика Палата Верховного Суду зазначає про неприйнятність доводів скаржників про неналежну оцінку апеляційним господарським судом встановлених фактичних обставин справи. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Щодо судового збору За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України в редакції, чинній від 15 грудня 2017 року, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційних скарг без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з їх розглядом, покладаються на осіб, які їх подали. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Р.Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 760/20886/17-ц Провадження N 14-349цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, відповідачі: Приватне акціонерне товариство "Майстер Брок" (далі - ПАТ "Майстер Брок"), Компанія "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед), Компанія "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед), Товариство з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс" (далі - ТОВ "УПР-Фінанс"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Інститут транспорту нафти" (далі - ПАТ "Інститут транспорту нафти"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року у складі судді Стрижеуса А.М. та касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року в складі судді Кізюн Л.І. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року в складі колегії суддів Саліхова В.В., Прокопчук Н.О., Шкоріної О.І., УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ПАТ "Майстер Брок", Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед), Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (ВенечіХолдінг Лімітед"), ТОВ "УПР-Фінанс", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ "Інститут транспорту нафти", в якому просили: визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 25 січня 2010 року N Б-1/108-10, укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством "Майстер Брок" (далі - ЗАТ "Майстер Брок") на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_3 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 153 140 штук, загальною номінальною вартістю 306 280 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 27 січня 2010 року N Б-1/150-10, укладений між ОСОБА_4 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_4 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 153 140 штук, загальною номінальною вартістю 306 280 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 01 лютого 2010 року N Б-1/195-10, укладений між ОСОБА_5 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_5 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 54 547 штук, загальною номінальною вартістю 109 094 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 01 лютого 2010 року N Б-1/196-10, укладений між ОСОБА_6 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_6 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 439 816 штук, загальною номінальною вартістю 879 632 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 01 березня 2010 року N Б280/335-10, укладений між ОСОБА_6 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_6 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 387 142 штук, загальною номінальною вартістю 774 284 грн. витребувати у Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед) цінні папери, а саме акції ПАТ "Інститут транспорту нафти", шляхом зобов'язання ТОВ "УПР-Фінанс" списати з рахунку Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_5 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 236 877 штук, загальною номінальною вартістю 473 754 грн. Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року провадження у справі відкрито. Цю ухвалу мотивовано тим, що форма та зміст позовної заяви, додатки до неї та додані документи відповідають вимогам Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, а також відсутні підстави для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що заявник у встановлений строк не усунув недоліків апеляційної скарги та не надав документів, які підтверджують оплату судового збору, згідно з ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Майстер Брок" залишено без задоволення, ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року залишено без змін. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачі подали позов до Солом'янського районного суду міста Києва з дотриманням установленої законодавством альтернативної підсудності, за місцезнаходженням одного з відповідачів - ПАТ "Майстер Брок". Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що доказів непідвідомчості вказаної справи загальному суду не надано. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для відкриття провадження та розгляду і вирішення справи в порядку цивільного судочинства. У лютому 2018 року ТОВ "УПР-Фінанс" звернулося з касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення і передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені в касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху заявник отримав 10 січня 2018 року, тому останнім днем для виконання вимог вказаної ухвали є 20 січня 2018 року - вихідний день. Скаржник зазначав, що недоліки апеляційної скарги він усунув у перший після вихідного робочий день - 22 січня 2018 року, однак указаних обставин апеляційний суд не врахував під час вирішення питання про повернення апеляційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. У червні 2018 року ТОВ "УПР-Фінанс" подало касаційну скаргу на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і передати питання про відкриття провадження на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року Касаційну скаргу мотивовано тим, що предметом цього спору є визнання недійсними правочинів щодо цінних паперів та застосування наслідків їх недійсності, тому ця справа повинна розглядатися в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "УПР-Фінанс". ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 подали заперечення на касаційну скаргу, у яких просять залишити її без задоволення. Вважають, що оскаржувані судові рішення винесені з дотриманням норм чинного законодавства України. ПАТ "Інститут транспорту нафти" також подало заперечення на касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс", в яких просило залишити її без задоволення, посилаючись, що ТОВ "УПР-Фінанс" не зазначило, які саме норми матеріального чи процесуального права були порушені судами попередніх інстанцій під час прийняття оскаржуваних судових рішень. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 липня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року цивільну справу прийнято до провадження та призначено до розгляду. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року слід задовольнити, а касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року підлягає закриттю з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно доводів, наведених у касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року. Апеляційна скарга подана з підстав недотримання судом першої інстанції вимог територіальної підсудності, оскільки особа, яка подала апеляційну скаргу, вважає, що позов мав розглядати суд за місцезнаходженням відповідачів: ПАТ "Майстер Брок", Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед), Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед"), ТОВ "УПР-Фінанс", з яких жоден не знаходиться на території Солом'янського району міста Києва. Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України, в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 295 цього Кодексу, застосовуються положення статті 121 цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою статті 121 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 цього Кодексу, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною та повертається позивачеві. За вимогами, встановленими статтею 74 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, копія ухвали разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом з повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. За змістом наведених норм закону повернення апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливе лише в тому випадку, якщо особа отримала відповідну ухвалу суду, тобто ознайомилася з її змістом, але ухилилася від виконання вимог, указаних в ухвалі. З матеріалів справи та доводів касаційної скарги вбачається, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року на підставі статей 121, 297 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, залишено без руху та надано строк для усунення недоліків (сплата судового збору) у термін, який не може перевищувати десяти днів із дня отримання копії цієї ухвали відповідно до вимог статті 357 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). У матеріалах справи є супровідний лист, датований 19 грудня 2017 року, про направлення апеляційним судом копії ухвали на адресу ТОВ "УПР-Фінанс". При цьому із ідентифікатора поштового відправлення Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" заявнику, вбачається, що ТОВ "УПР-Фінанс" ухвали Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху не отримувало. Тобто суд апеляційної інстанції не мав доказів про вручення ТОВ "УПР-Фінанс" копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, направленої судом апеляційної інстанції супровідним листом 19 грудня 2017 року. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що в апеляційного суду не було підстав для визнання апеляційної скарги ТОВ "УПР-Фінанс" неподаною. Невиконання особою, яка подала апеляційну скаргу, її недоліків, вбачається лише у випадку, коли така особа обізнана з існуванням недоліків та строком, протягом якого зобов'язана їх усунути. Сплив строку, наданого судом на усунення недоліків апеляційної скарги у разі необізнаності особи, яка подала апеляційну скаргу, не є підставою для визнання такої апеляційної скарги неподаною. Суд апеляційної інстанції не дотримався вимог цивільного процесуального закону, чим, окрім іншого порушив і вимоги статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, тому ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року належить скасувати та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Стосовно доводів, наведених у касаційній скарзі на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року. В апеляційній скарзі на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року особа, яка подавала апеляційну скаргу, посилалася на порушення територіальної підсудності, оскільки вважала, що справа не має розглядатися у Солом'янському районному суді міста Києва, бо два відповідачі не знаходяться на території Солом'янського району міста Києва, крім того, скаржник зазначав, що порушено юрисдикційність справи, яку мав розглядати господарський суд. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 293 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, та пункту 8 частини першої статті 353 цього Кодексу оскарженню підлягає ухвала про відкриття провадження з порушенням правил підсудності. Оскільки відповідно до зазначеної норми ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, ця ухвала суду першої інстанції також підлягає касаційному перегляду з підстав порушення правил підсудності. Під час перегляду ухвали суду першої інстанції апеляційний суд правильно встановив, що позов подано до чотирьох відповідачів. Відповідно до пункту 14 статті 110 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення з позовом, позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу. Згідно із частиною другою статті 109 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду, позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Апеляційний суд указав, що місцезнаходження одного з відповідачів - ПАТ "Майстер Брок" є м. Київ, вул. Народного ополчення, 12а, тобто Солом'янський район міста Києва. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає, що ухвала Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року постановлена з дотриманням правил територіальної підсудності. Щодо доводів про порушення правил юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду вважає, що як ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення до апеляційного суду (пункт 5 частини першої статті 293), так і на час розгляду касаційної скарги, ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (пункт 8 частини першої статті 353), право на апеляційне та касаційне оскарження надано лише з підстави порушення правил підсудності. Зі змісту статті 107 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою, підсудність - це розмежування компетенції з розгляду конкретної справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства між судами першої інстанції. Отже, оскарження ухвали про відкриття провадження у справі з підстави порушення правил юрисдикції не передбачено. Тому суд касаційної інстанції не розглядає доводи щодо юрисдикційності вказаного спору і не наділений повноваження вирішувати питання дотримання вимог щодо юрисдикційності спору при перегляді постанови апеляційного суду на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі. Касаційну скаргу також обґрунтовано порушенням судами правил підвідомчості цього спору. Касаційна скарга не містить доводів про те, який саме суд територіально повинен розглядати справу. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 389 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) учасники справи, а також інші особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; ухвали суду першої інстанції, вказані у 3, 6?8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. З аналізу статей 353 та 389 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) вбачається, що процесуальним законодавством передбачено можливість касаційного оскарження лише ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності, після її перегляду в апеляційному порядку. Разом з тим у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачено можливість звернення з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції без будь-яких виключень чи обмежень. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення питання про юрисдикційність спору не може бути переглянута у касаційному порядку по суті, оскільки вона прийнята усупереч вимогам ЦПК України, адже апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі не з питань порушення правил підсудності справи мала бути повернута заявнику. Оскільки касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року подано з підстав недотримання судами правил юрисдикції, а не підсудності, що не передбачено статтями 353 та 389 ЦПК України, тому касаційну скаргу прийнято до провадження суду касаційної інстанції помилково, у зв'язку з чим касаційне провадження у справі підлягає закриттю. Керуючись статтями 389, 396, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Приватного акціонерного товариства "Майстер Брок", TENDERSON TRADING LIMITED (Тендерсон Трейдінг Лімітед), VENECHI HOLDING LIMITED (Венечі Холдінг Лімітед), Товариства з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Інститут транспорту нафти", про визнання недійсними договорів купівлі-продажу цінних паперів і застосування наслідків недійсності правочинів за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 824/3130/14-а Провадження N 11-758апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Сторожинецької районної ради Чернівецької області на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Брезіної Т.М.) від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Сушка О.О., суддів Залімського І.Г., Смілянця Е.С.) від 22 липня 2015 року у справі за позовом прокурора Сторожинецького району Чернівецької області до Сторожинецької районної ради Чернівецької області, треті особи: Нижньопетрівецька сільська рада Чернівецької області, Бобівецька сільська рада Чернівецької області, Новобросківецька сільська рада Чернівецької області, Тисовецька сільська рада Чернівецької області, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, про визнання незаконним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року прокурор Сторожинецького району Чернівецької області (далі - прокурор) звернувся до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Сторожинецької районної ради Чернівецької області (далі - Сторожинецька райрада, Рада) від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району". Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 03 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року, позов задовольнив: визнав незаконним та скасував рішення XV сесії VI скликання Сторожинецької райради від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району". Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що Сторожинецька райрада не перевірила проекти землеустрою на відповідність їх вимогам земельного законодавства та прийняла протиправне рішення про їх затвердження, що призвело до правової невизначеності значної частини земель Сторожинецького району Чернівецької області, якими не можуть розпоряджатись у визначений законом спосіб, як органи місцевого самоврядування, так і органи державної влади. При цьому суди першої та апеляційної інстанції розглядали справу в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). У серпні 2015 року Сторожинецька райрада звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року і ухвалити нове рішення. На обґрунтування касаційної скарги Сторожинецька райрада зазначила, що при постановленні зазначених судових рішень Чернівецький окружний адміністративний суд та Вінницький апеляційний адміністративний суд порушили норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідили та з'ясували усі обставини справи. За позицією скаржника, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність чи оренду, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватись в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки спір виник про право. Також Рада зазначила, що апеляційний суд не врахував та не дослідив її доводи про порушення прокурором без поважних причин шестимісячного строку звернення до суду з адміністративним позовом, установленого ст. 99 КАС України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 серпня 2015 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким далі - КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Сторожинецька райрада рішенням XV сесії VI скликання від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району" затвердила проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів: с. Тисовець Тисовецької сільської ради, с. Бобівці Бобовецької сільської ради, с. Нові Бросківці, с. Заболоття Новобросковецької сільської ради, с. Нижні Петрівці, с. Аршиця Нижньопетровецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області. Зазначене рішення прийняте на підставі розроблених Приватним підприємством "Захід-Зем" проектів землеустрою щодо зміни меж зазначених населених пунктів; рішень сільських рад с. Тисовець Тисовецької сільської ради, с. Бобівці Бобовецької сільської ради, с. Нові Бросківці, с. Заболоття Новобросковецької сільської ради, с. Нижні Петрівці, с. Аршиця Нижньопетровецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області: про надання дозволу на розроблення проектів по зміні меж населених пунктів; про визнання існуючого генерального плану населеного пункту сільських рад придатним для подальшого використання; про погодження зміни меж населених пунктів; висновків державної експертизи землевпорядної документації; висновків Головного управління Держземагентства у Чернівецькій області про розгляд та погодження проекту зміни меж населеного пункту; висновків Відділу містобудування, архітектури Сторожинецької районної державної адміністрації Чернівецької області про погодження зміни меж населеного пунктів. Судами першої та апеляційної інстанції також установлено, що 02 липня 2013 року, 07 та 18 лютого 2014 року Сторожинецька райрада направляла до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області копії спірного рішення та матеріалів, на підставі яких це рішення було прийнято. У липні 2014 року Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області провела позапланову перевірку дотримання Головним управлінням Держземагентства у Чернівецькій області вимог земельного законодавства, за результатами якої встановила, що рішення Сторожинецької райради від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 суперечить вимогам чинного законодавства, а затвердженні цим рішенням проекти землеустрою розроблені з порушенням вимог ст. 46 Закону України від 22 травня 2003 року N 858-IV "Про землеустрій" (далі - Закон N 858-IV). 06 жовтня 2014 року до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області надійшов лист Державної інспекції сільського господарства в Чернівецькій області, у якому повідомлено про порушення Сторожинецькою райрадою вимог чинного земельного законодавства, які допущено при прийнятті оскаржуваного рішення. Вважаючи незаконнним рішення Сторожинецької райради XV сесії VI скликання від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", прокурор звернувся до суду з цим адміністративним позовом у порядку ст. 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру". Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII)суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР; у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення. Пунктом 21 ч. 1 ст. 43 Закону N 280/97-ВР (у зазначеній редакції) установлено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради. Відповідно до п. е1) ч. 1 ст. 10 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить, зокрема, встановлення та зміна меж сіл, селищ, що входять до складу відповідного району. Згідно з ч. 2 ст. 174 ЗК України рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ, які входять до складу відповідного району, приймаються районною радою за поданням відповідних сільських, селищних рад. За приписами ст. 46 Закону N 858-IV для встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж відповідних адміністративно-територіальних утворень. Проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються для створення повноцінного життєвого середовища та створення сприятливих умов їх територіального розвитку, забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природних ландшафтів та історико-культурної цінності, з урахуванням інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі орендарів, і затвердженої містобудівної документації. Порядок розробки проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень установлюється законодавством України. Отже, органи місцевого самоврядування (районні ради) у вказаних правових відносинах є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції. Частиною 1 ст. 144 Конституції України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. На основі цього положення Конституції України в ч. 1 ст. 59 Закону N 280/97-ВР визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти. Конституційний Суд України у рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Ненормативними актами є індивідуально-правові акти, які є юридичними фактами, на підставі яких у фізичних осіб та юридичних осіб приватного права виникають, змінюються або припиняються конкретні права та обов'язки. Такі акти стосуються конкретних суб'єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) і розраховані на одноразове застосування. Водночас, актами нормативно-правового характеру є локальні документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують обов'язкові для виконання на певній території правила поведінки. Такі акти не стосуються якогось одного суб'єкта правовідносин і розраховані на багаторазове застосування. Отже, Сторожинецька райрада, приймаючи рішення від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", діяла не в своїх або чиїхось приватних інтересах, а з метою здійснення передбачених владно-управлінських функцій, оскільки питання зміни меж населених пунктів не стосується права власності або користування земельними ділянками конкретних осіб, а направлене на зміну меж населених пунктів у районі. За таких обставин доводи апелянта, що рішення ради стосується передачі земельних ділянок у приватну власність, є необґрунтованими і не приймаються судом. Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спірне рішення органу місцевого самоврядування не може вважатись виконаним актом індивідуальної дії, оскільки на підставі цього рішення у фізичних та/або юридичних осіб не виникло і не могло виникнути речових прав на земельні ділянки. Відносини, які склались між учасниками спору, мають публічно-правовий характер і правомірно розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій в порядку адміністративного судочинства, а тому наведені в касаційній скарзі доводи Сторожинецької райради про порушення судами правил предметної юрисдикції, є необґрунтованими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує на таке: Згідно з ч. 5 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію. За приписами ч. 9 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування підлягають обов'язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України від 13 січня 2011 року N 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон N 2939-VI). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції встановили порушення відповідачем порядку оприлюднення проекту спірного рішення, однак при розгляді цієї справи не дослідили і не надали належної правової оцінки питанню щодо неоприлюднення ухваленого Радою рішення від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", яке відповідно до ст. 59 Закону N 280/97-ВР є нормативним актом органу місцевого самоврядування, підлягає обов'язковому оприлюдненню в порядку, визначеному Законом N 2939-VI, і набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення. Дані обставини свідчать про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, що тягне за собою, як наслідок, скасування судових рішень. Крім того, Сторожинецька райрада у своїй апеляційній скарзі зазначає про пропущення прокурором без поважних причин шестимісячного строку звернення до суду, передбаченого ст. 99 КАС України. З матеріалів справи вбачається, що 02 липня 2013 року, 07 та 18 лютого 2014 року Сторожинецька райрада направляла до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області копії спірного рішення та матеріалів, на підставі яких це рішення було прийнято. На думку скаржника, строк звернення прокурора до суду з цим адміністративним позовом повинен відраховуватись саме з цього часу (02 липня 2013 року). Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Суд першої інстанції визнав поважними причини пропущення строку звернення прокурора до суду із цим позовом, однак Рада з цими доводами не погодилася, що стало одним із аргументів її апеляційної скарги. При перегляді постанови Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року Вінницький апеляційний адміністративний суд не дослідив зазначені доводи Сторожинецької райради і не надав їм належної оцінки. Таким чином, Вінницький апеляційний адміністративний суд, проігнорувавши доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, щодо обґрунтування поновлення порушеного строку судом першої інстанції, не вирішив питання про наявність чи відсутність підстав для залишення позову без розгляду в порядку ч. 2 ст. 100, п. 9 ч. 1 ст. 155 і ст. 203 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення судами), не перевіривши правильність рішення суду першої інстанції в цій частині. За таких підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, неповно дослідивши наявні у справі докази, та не надали правової оцінки обставинам справи, які мають суттєве значення для подальшого вирішення спору. Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу цю справу, діє за правилами суду касаційної інстанції та в межах наданих їй повноважень, а тому позбавлена процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, у зв'язку з чим постанова Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року таухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до ч. 2, 4 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального та процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Сторожинецької районної ради Чернівецької області задовольнити частково. Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати. Справу за адміністративним позовом прокурора Сторожинецького району Чернівецької області до Сторожинецької районної ради Чернівецької області, треті особи: Нижньопетрівецька сільська рада Чернівецької області, Бобівецька сільська рада Чернівецької області, Новобросківецька сільська рада Чернівецької області, Тисовецька сільська рада Чернівецької області, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, про визнання незаконним та скасування рішення - направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  8. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 13 листопада 2018 року Київ справа №804/958/17 адміністративне провадження №К/9901/60991/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача: Хохуляка В.В., суддів: Гончарової І.А., Ханової Р.Ф., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 (головуючий суддя: Чепурнов Д.В., судді: Мельник В.В.,Сафронова С.В.) у справі №804/958/17 за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИВ: Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» звернулось до адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 16.08.2016 №0000485103 та №0000015103, від 10.11.2016 №0000525103. Визнано протиправними та частково скасовано податкові повідомлення-рішення від 20.01.2017 №0000285103 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість на суму 64038836,00грн. та штрафних санкції на суму 32019417,50грн., №0000295103 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток на суму 1335547479,00грн. та штрафних санкції 238878309,00грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018, відповідачу було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою. Не погодившись із рішеннями суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 та прийняти нове рішення про направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду. Постановою Верховного Суду від 05.06.2018 ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 у справі №804/958/17 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у відмовлено відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з тим, що наведені відповідачем підстави для поновлення строку апеляційного оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 визнано судом неповажними. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби 03.09.2018 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 у справі №804/958/17 та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, статей 8, 13, частини першої статті 121, частини першої статті 133, частини восьмої статті 169, статті 293 та частини другої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакцій, чинній на час звернення до суду з апеляційною скаргою). Зокрема, податковий орган вказує на незаконність рішення суду апеляційної інстанції, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, зважаючи на відсутність законних підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження. На думку заявника, під час нового розгляду апеляційної скарги Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом безпідставно не враховано подання відповідачем заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення. Водночас відповідач зазначає, що Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено строкових обмежень звернення до суду апеляційної інстанції протягом року, за умови поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження. При цьому, відсутність належного фінансування з боку держави, недостатність бюджетних асигнувань необхідних для сплати судового збору та блокування рахунків, у зв'язку з проведенням безспірного списання коштів в рамках інших виконавчих проваджень, на думку відповідача, є безумовною підставою для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження. Натомість Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» у відзиві на касаційну скаргу посилається на її необґрунтованість з огляду на пропуск відповідачем процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення. А тому позивач просить касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій - без змін, з посиланням на його законність та обґрунтованість. Прокуратура Дніпропетровської області не скористалася своїм правом та не надала відзив на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду. Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 29.03.2017 адміністративний позов Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень задовольнив частково. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції вперше 04.05.2017 відповідач звернувся до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою та заявою про зменшення розміру судового збору, яка підлягає сплаті за подання апеляційної скарги. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10.07.2017 відповідачу було відмовлено у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору, апеляційну скаргу повернуто заявнику у зв'язку з ненаданням документа про сплату судового збору у розмірі та порядку визначеному законом. Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України (правонаступник Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби) вдруге 14.12.2017 звернулося до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2018 апеляційну скаргу відповідача було залишено без руху з огляду на її невідповідність вимогам статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з тим, що апеляційну скаргу подано після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку; статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з ненаданням документа про сплату судового збору у розмірі та порядку визначеному законом. Цією ж ухвалою заявнику надано строк на усунення виявлених недоліків, протягом якого особа має право надати суду обґрунтовану заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вказавши підстави та надавши відповідні докази, що унеможливили своєчасне вчинення процесуальної дії зі звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою у строк визначений законом та надати оригінал документа про сплату судового збору у розмірі визначеному законом. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 відповідачу відмовлено у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з тим, що відповідачем не порушено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, обґрунтованої заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважності причин пропуску та такого строку з доказами на їх підтвердження, суду не надано. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 прийняти нове рішення, яким направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду. Постановою Верховного Суду від 05.06.2018 ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 у справі №804/958/17 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції з підстав ненадання судом апеляційної інстанції оцінки заяві Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017, копію якої разом з копією фіскального чеку ДД ПАТ «Укрпошта» із штриховим ідентифікатором №4910106936871 було додано до касаційної скарги. На думку відповідача, вказана заява була проігнорована судом апеляційної інстанції під час постановлення ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 про відмову у відкритті апеляційного провадження. На виконання вимог постанови Верховного Суду судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду досліджено матеріали адміністративної справи. Судом встановлено, що документ, а саме заява Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби від 12.01.2018 №б/н про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 адресована Дніпропетровському апеляційному адміністративному суду в матеріалах справи відсутня. Посилання податкового органу на копію фіскального чеку ДД ПАТ «Укрпошта» із штриховим ідентифікатором №4910106936871, яким заяву від 12.01.2018 №б/н про поновлення строку апеляційного оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 було направлено на адресу суду, обґрунтовано відхилено судом апеляційної інстанції, оскільки згідно з результатом електронного пошуку поштових відправлень на офіційному сайті ДД ПАТ «Укрпошта» відправлення за вказаним номером було вручено адресату за довіреністю 15.01.2018, в той час, як жодні документи від Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби за період з 12.01.2018 по 14.02.2018 (дата супровідного листа про повернення справи до суду першої інстанції) до суду апеляційної інстанції не надходили та в автоматизованій системі документообігу суду не зареєстровані. Таким чином з огляду на те, що Дніпропетровським управлінням Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби не порушено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема, не виконано вимоги ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2018 про залишення апеляційної скарги буз руху в частині надання обґрунтованої заяви про поновлення строку апеляційного оскарження, що не спростовано в процесі розгляду адміністративної справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності законних підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України . Що стосується наданої судом апеляційної інстанції правової оцінки доводам, викладеним в заяві Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017, що була подана відповідачем у якості додатку до касаційної скарги, Верховний Суд зазначає наступне. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження в разі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. В обґрунтування поважності причин пропуску строку апеляційного оскарження відповідач посилається на те, що на момент подання апеляційної скарги вперше Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з поважних причин було позбавлено можливості сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги у даній справі, що призвело до її повернення заявнику. На думку податкового органу, повторне подання апеляційної скарги з порушенням строку на апеляційне оскарження відбулося з незалежних від відповідача причин, оскільки відсутність належного фінансування суб'єкта владних повноважень з Державного бюджету, недостатність на його рахунку грошових коштів необхідних для сплати судового збору у розмірі визначеному законом, зупинення операцій з бюджетними коштами, на підставі виконавчих проваджень відносно Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з об'єктивних причин виключали можливість сплати судового збору у розмірі й порядку визначеному законом та звернення до суду апеляційної інстанції. На думку відповідача, повернення апеляційної скарги заявнику не позбавляє права на повторне звернення до суду апеляційної інстанції в межах наданого суб'єкту владних повноважень річного строку, при цьому строк на апеляційне оскарження має бути поновлено судом незалежно від причин його пропуску. Статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Згідно з частиною першою статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною першою статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається. Відповідно до пункту шостого частини п'ятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Відповідно до правових висновків Європейського Суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21.12.2010, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі «Мельник проти України» від 28.03.2006, заява №23436/03). Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв'язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого Кодексом адміністративного судочинства України строку апеляційного оскарження до дати звернення з апеляційною скаргою вперше; з моменту повернення вперше поданої апеляційної скарги/відмови у відкритті апеляційного провадження за вперше поданою апеляційною скаргою до дати повторного звернення з апеляційною скаргою і так далі. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Підстави пропуску строку апеляційного оскарження можуть бути визнані поважними, строк поновлено лише у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги. Отже, тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення у апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин. Невиконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху не є поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження, оскільки не є такою, що не залежить від волі особи, яка подає апеляційну скаргу, і не надає такій особі права у будь-який необмежений час після сплину строку апеляційного оскарження реалізовувати право на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими. Вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя. Пунктом 1 частини п'ятої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що однією з вимог апеляційної скарги визначено надання документа про сплату судового збору. Згідно з положеннями Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VІ органам фіскальної служби не надано пільг щодо сплати судового збору. Органи доходів і зборів є державними органами, що здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, тобто суб'єктами, що реалізують свою владну компетенцію. Фінансування витрат на оплату судового збору для державних органів із державного бюджету передбачено за кодом економічної класифікації 2800 «Інші поточні платежі», розмір яких щорічно затверджується відповідним кошторисом. Таким чином, особа, яка має намір подати апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту апеляційної скарги, в тому числі щодо оплати судового збору. Крім того, у пункті 74 рішення Європейського Суду з прав людини «Лелас проти Хорватії» суд зверну увагу на те, що «держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу». У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що «…у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб…». Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і орган доходів і зборів зокрема, зобов'язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно. А отже, довготривала процедура погодження та сплати судового збору, не може бути визнана поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та, як наслідок, не є підставою для порушення принципу правової визначеності щодо остаточного рішення. Також, суд зазначає, що Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, діючи як суб'єкт владних повноважень, має однаковий обсяг процесуальних прав та обов'язків поряд з іншими учасниками справи й, до того ж, є бюджетною установою, що фінансується з Державного бюджету України, а тому зупинення на рахунку податкового органу фінансових операцій, зокрема, в частині видатків передбачених на сплату судового збору, не повинно впливати на можливість неухильного виконання останнім покладених на нього нормами Кодексу адміністративного судочинства України процесуальних обов'язків щодо оформлення апеляційної скарги, та не повинно ставитись у залежність від правовідносин, у які податковий орган вступає в інших сферах його діяльності, зокрема, з приводу безспірного списання коштів з його рахунків на підставі виконавчих документів, оскільки ці фактори не є взаємопов'язаними. Не свідчать про поважність підстав пропуску строку апеляційного оскарження і доводи відповідача щодо неналежного фінансування Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з боку державного бюджету, оскільки особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, а тому обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення в межах встановленого законодавством строку апеляційного оскарження та реалізувати своє право щодо оскарження без порушення порядку здійснення такої процесуальної дії. Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07.07.1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Враховуючи зазначене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної, що підстави викладені відповідачем у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження для визнання причин пропуску такого строку поважними - відсутні. Таким чином, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановивши ухвалу від 03.08.2018 дійшов правильного висновку щодо необхідності відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у відмовлено на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 у справі №804/958/17. З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суд апеляційної інстанції не допустив порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби без задоволення, а оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 у справі №804/958/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. ------------------- ------------------- ------------------- В.В. Хохуляк І.А. Гончарова Р.Ф. Ханова Судді Верховного Суду http://reyestr.court.gov.ua/Review/77860079
  9. Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В. за участю секретаря - Макас Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2. Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів. Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к. Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту. Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору. У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом. Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається. Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом. Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком. Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача. Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США. Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року. Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року. Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань. Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13. Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу". Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості. Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань". Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах. Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору. Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України. У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року. Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум. Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року. Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог. Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності. Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому. Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Головуючий: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777
  10. Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  12. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ справа N 241/31/16-ц провадження N 61-5643 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк", представник позивача-Висоцький Андрій Борисович, відповідачі-ОСОБА_7, -ОСОБА_8, -ОСОБА_9,представник відповідача-ОСОБА_11, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Апеляційного суду Донецької області у складі суддів: Ткаченко Т.Б., Мальцевої Є.Є., Мироненко І.П., від 03 листопада 2016 року. ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк" (далі - ПАТ "ПУМБ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовні вимоги ПАТ "ПУМБ" обґрунтовані тим, що 22 грудня 2009 року між позивачем та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір та додаткову угоду до нього на суму 791 844 грн 35 коп. зі строком повернення кредиту до 22 вересня 2012 року в розмірах та в строки, передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, закріпленим у додатку N 1 до кредитного договору. ОСОБА_7 свої обов'язки за кредитним договором не виконує, вжитими позивачем досудовими заходами спонукати боржника до виконання договірних зобов'язань не вдалося. Станом на 24 грудня 2015 року (включно) прострочена заборгованість боржника перед позивачем з основної суми кредиту та процентів за користування ним становить 1 406 917 грн 77 коп.: за сумою кредиту - 710 967 грн 06 коп., за непогашеними процентами за користування кредитом - 695 950 грн 71 коп. З метою забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_7 22 грудня 2009 року між позивачем та відповідачами було укладено договір іпотеки. За умовами цього договору в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1. Оскільки кредитні зобов'язання позичальник не виконав, існує непогашена кредитна заборгованість, то позивач звернувся до суду з цим позовом. На підставі наведеного ПАТ "ПУМБ" просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22 грудня 2009 року, а саме базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу банком бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", а також наданням банку всіх повноважень продавця, в тому числі подання заяв, отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, подання та отримання будь-яких документів, довідок, витягів, заяв, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки тощо, необхідних для здійснення продажу. Рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 11 травня 2016 року в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що нотаріально засвідченої згоди в усіх співвласників спірного предмета іпотеки на передачу його банку в іпотеку позивач не надав, і це є порушенням вимог статті 6 Закону України "Про іпотеку" (далі - ЗУ "Про іпотеку"), тому суд визнав позов безпідставним. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року рішення районного суду скасовано і ухвалено у справі нове рішення суду про задоволення вимог позову. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 грудня 2009 року, укладеним між ПАТ "ПУМБ" та ОСОБА_7, у розмірі 1 406 917 грн 77 коп., у тому числі заборгованості за кредитом у розмірі 710 967 грн 06 коп., заборгованості за відсотками у розмірі 695 950 грн 71 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки, укладеним 22 грудня 2009 року між ПАТ "ПУМБ" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, на нерухоме майно - базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, до складу якої входять: 1. А-3 корпус, 2. а-1 лоджія, 3. Б-1 котельня, 4. б-1 ганок, 5. И-1 будиночок, 6. И/м мансарда, 7. и/м балкон, 8. и 1-1 ганок, 9. и 2-1 ганок, 10. и 3-1 ганок, 11. К-1 вбиральня, 12. N 1 огорожа, 13. N 2 хвіртка, 14. N 3 огорожа, 15. N 4 огорожа, 16. І мостіння, 17. а1-1 лоджія, 18. а2-1 лоджія, 19. а3-1 ганок, 20. а4-1 ганок, 21. а5-1 ганок, 22. а6-1 ганок, 23. а7-1 ганок, 24. а8-1 ганок, 25. а9-1 драбина, 26. а10-1 ганок, 27. Т-1 колодязь, розташовану на АДРЕСА_1, що належить на праві власності: ОСОБА_7 в? частині, ОСОБА_8 в? частині, ОСОБА_9 в? частині на підставі рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 19 травня 2008 року (справа N 2-308-08). Надано дозвіл реалізувати предмет іпотеки шляхом надання ПАТ "ПУМБ" права укладення договору купівлі-продажу від свого імені з будь-якою особою - покупцем за початковою ціною 4 240 275 грн. але на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на час його реалізації за оцінкою, проведеною суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. Надано ПАТ "ПУМБ" всі повноваження продавця, що пов'язанні з укладенням договору купівлі-продажу предмета іпотеки (в тому числі подання заяв, отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, подання та отримання будь-яких документів, довідок, витягів, заяв, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки). Стягнуто на користь ПАТ "ПУМБ" в рахунок відшкодування витрат зі сплати судового збору з ОСОБА_7 - 1 278 грн 90 коп., з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - по 639 грн 45 коп. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про безпідставність позову, оскільки, спільно уклавши договір іпотеки, посвідчений в нотаріальному порядку, відповідачі, як співвласники предмета іпотеки підтвердили свою згоду на передання в іпотеку належної кожному з них частки нерухомого майна. Тому суд першої інстанції неправильно витлумачив положення статті 6 ЗУ "Про іпотеку", і висновок суду щодо відсутності нотаріально посвідченої згоди на передачу майна в іпотеку кожного із співвласників є хибним. Апеляційний суд дійшов висновків про доведеність та обґрунтованість позову і ухвалив у справі нове рішення суду про його задоволення. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_8 просить скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року і ухвалити у справі нове рішення про відмову в позові або залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_8 обґрунтована тим, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про необхідність задоволення позовних вимог банку, оскільки строк виконання зобов'язання за цим кредитним договором сплинув 22 липня 2010 року у зв'язку з достроковою вимогою банку щодо виконання кредитних зобов'язань від 22 червня 2010 року, а отже, строк позовної давності за вимогами цього позову закінчився 23 липня 2013 року, і позов подано у вересні 2013 року з пропуском строку позовної давності. При цьому апеляційний суд залишив без реагування вимоги заяви ОСОБА_9 та ОСОБА_8 про застосування наслідків спливу строку позовної давності за правовідносинами між сторонами у справі. Крім того, суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки у розмірі, порядок розрахунку якого позивач здійснив на підставі зобов'язання, яке не було прямо передбачено умовами кредитного договору (додатком N 1), а обумовлювалося не відомою ОСОБА_9 та ОСОБА_8 додатковою угодою до кредиту. До того ж договором іпотеки збільшення основного зобов'язання або процентів за основним зобов'язанням прямо не передбачалося. Тобто всупереч вимогам статей 7, 19 ЗУ "Про іпотеку" суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки у розмірі, який фактично не відповідає умовам договору іпотеки. ОСОБА_8 звертає увагу на помилкове трактування апеляційним судом статті 6 ЗУ "Про іпотеку", оскільки нотаріально посвідчена згода усіх співвласників предмета іпотеки за своїм змістом і метою мала передувати укладанню іпотечного договору, а не випливати із самого іпотечного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу. У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_8, поданому у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ПУМБ" просить касаційну скаргу відхилити, рішення апеляційного суду залишити без змін. Заперечення на касаційну скаргу мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив у справі законне і обґрунтоване рішення, а доводи касаційної скарги ґрунтуються на припущеннях і є безпідставними. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу інші сторони не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 02 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_8 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як зазначено вище, між сторонами у справі існує спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з неналежним виконанням кредитних зобов'язань. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_8 заявив клопотання про необхідність застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності (а. с. 72-74, том 1). Поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з вимогами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мають різний зміст. Поняття "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. У цій справі сторони в кредитному договорі узгодили можливість дострокового повернення кредиту, в тому числі, за ініціативою банку (пункт 3.5 кредитного договору). Термін виконання дострокової вимоги банку про повернення кредиту становить не більше 30 календарних днів з моменту отримання позичальником вимоги банку. У разі порушення зазначеного строку сплати банк має право вчиняти дії щодо примусового стягнення боргу відповідно до чинного законодавства, у тому числі звернути стягнення на предмет іпотеки тощо (пункт 3.5.8 кредитного договору). Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Суди попередніх інстанцій встановили, що 22 червня 2010 року банк направив позичальнику ОСОБА_7 вимогу, в якій вимагав достроково повернути всю суму кредиту та проценти за користування кредитом, а саме: 791 844 грн 35 коп. - заборгованість за кредитом та 37 612 грн 59 коп. - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, яка в той же день була отримана особисто ОСОБА_7 (а. с. 74, том 2). Боржнику було запропоновано протягом 30 календарних днів усунути порушення кредитного договору, погасивши прострочену заборгованість за кредитом та зі сплати процентів за користування кредитом. 03 серпня 2010 року банк направив вимогу-повідомлення від 29 липня 2010 року ОСОБА_8 за N MPL-44/257, яку він отримав 31 серпня 2010 року, та ОСОБА_9 - за N MPL-44/258, яка також була отримана ним, відповідно до яких позивач пропонував протягом 30 календарних днів усунути порушення кредитного договору та повернути всю суму кредиту та проценти за користування кредитом, а саме: 769 994 грн 57 коп. - заборгованість за кредитом та 11 970 грн 69 коп. - заборгованість зі сплати процентів (а. с. 70-73, том 2). Також сторони було попереджено про те, що в разі невиконання вимог банку та неусунення порушень кредитного договору, зі спливом зазначеного строку банк розпочне стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором та зверне стягнення на майно, передане в іпотеку банку, на забезпечення виконання зобов'язань боржника за кредитним договором з метою задоволення цих вимог про дострокове повернення всієї суми кредиту та нарахованих процентів, а також інших законних вимог відповідно до умов кредитного договору, в повному обсязі, та вживе інших передбачених укладеними договорами та законодавством України заходів для захисту своїх прав та законних інтересів. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання. Позов у цій справі до відповідачів банк подав у грудні 2015 року, тобто у термін, що перевищує строки, вказані в статтях 257, 258 ЦК України. Апеляційний суд встановив, що позивач не пропустив вказаних строків, оскільки 05 вересня 2013 року ПАТ "ПУМБ" звернулося до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області з позовом до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, і за правилами частин другої та третьої статті 264 ЦК України відбулося переривання перебігу позовної давності та строк позовної давності почався заново з 05 вересня 2013 року. Вказані посилання є обґрунтованими і спростовують посилання касаційної скарги про необхідність відмови в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. Також є безпідставними посилання касаційної скарги на помилкове тлумачення апеляційним судом статті 6 ЗУ "Про іпотеку", оскільки цією нормою права (в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору) не конкретизовано черговості дій щодо одержання згоди всіх співвласників на передання в іпотеку нерухомого майна. У цій статті визначено, що згода має бути засвідчена в нотаріальному порядку, і цієї вимоги сторони іпотечного договору дотрималися шляхом підписання самого договору, оформленого в нотаріальному порядку. Разом з тим повністю визнати висновки апеляційного суду про обґрунтованість позову не можна. 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, абзац другий частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 241/31/16-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, ПАТ "ПУМБ" вказав, що до суми загальної кредитної заборгованості, в тому числі, входить борг з непогашених процентів за користування кредитом у розмірі 695 950 грн 71 коп. Ця сума розрахована позивачем за період існування боргу починаючи з 22 листопада 2010 року і по 24 грудня 2015 року. Однак, як зазначено вище, нарахування кредитором процентів за кредитом можливе лише в межах строку кредитування, а такий строк було змінено в 2010 році шляхом пред'явлення банком дострокової вимоги щодо погашення кредитної заборгованості до відповідачів у справі. Тобто нарахування позивачем боргу з процентів поза межами строку кредитування є безпідставним. Ці обставини мають значення для правильного вирішення спору та повинні бути досліджені при розгляді цієї справи, оскільки від них залежить належна перевірка підстав позову щодо загальної суми заборгованості за кредитом, обгрунтованості вимог позивача про погашення кредитного боргу за рахунок іпотечного майна. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи, дослідження і оцінку доказів тощо. Немає підстав вважати, що апеляційний суд належним чином перевірив питання законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі, виконав у повній мірі вимоги статті 303 ЦПК України 2004 року. Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо обов'язку встановлення належним чином обставин справи і ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення є підставою для скасування рішення апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (частини третя та четверта статті 411 ЦПК України). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Лесько А.О. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  13. Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ справа N 473/825/16-ц провадження N 61-3240св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (після зміни назви акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, представник відповідача - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у складі судді Лузан Л.В., від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області у складі колегії суддів: Серебрякової Т.В., Самчишиної Н.В., Лисенка П.П., від 16 травня 2016 року, ВСТАНОВИВ: 17 лютого 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 25 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних строком до 25 лютого 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Позичальник не виконував належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року з відповідачів у солідарному порядку було стягнуто на користь позивача заборгованість за спірним кредитним договором у розмірі 11 968 грн. яка виникла станом на 15 лютого 2010 року. Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що зазначене вище судове рішення боржниками не виконано, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, яка станом на 28 січня 2016 року становить 3 676,64 доларів США (проценти і штрафи), що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 91 438,08 грн. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, а саме: заборгованість за процентами за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року у розмірі 2 938,14 доларів США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 73 071,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ухвалення судового рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не проведено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору та не звільняє боржника від виконання передбаченого договором зобов'язання, отже позивач має право вимагати від відповідачів сплати процентів за користування кредитом, штрафних санкцій, нарахованих після ухвалення судового рішення та за час, який не увійшов у попередні розрахунки банку. Ураховуючи домовленість сторін про збільшення позовної давності до п'яти років, районний суд стягнув проценти за користування кредитними коштами у межах позовної давності за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що з відповідачів на користь банку підлягають стягненню прострочена заборгованість за процентами, суд першої інстанції правильно визначив розмір заборгованості та межі позовної давності. У касаційній скарзі, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 червня 2016 року, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання у повному обсязі. Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює початок перебігу строку позовної давності. Банк звернувся до суду з позовом у лютому 2016 року, у той час як строк позовної давності сплинув 26 лютого 2015 року. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. 17 червня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року справу за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду. Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України), що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 19 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Під час розгляду справи суди встановили, що 25 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом строком до 25 лютого 2010 року. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору у той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Відповідно до частини першої, другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до статей 526, 530, 610 ЦК України, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до частини першої 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. За умовами пункту 2.2.3 кредитного договору від 25 лютого 2008 року позичальник зобов'язався сплачувати кредит у порядку та строки відповідно до графіку погашення кредиту та процентів, який є невід'ємною частиною зазначеного договору. Суди встановили, що позичальник не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість. Відповідно до пункту 2.3.1 кредитного договору від 25 лютого 2008 року при порушенні позичальником зобов'язань, передбачених умовами кредитного договору, банк на власний розсуд має право змінити умови договору та вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, виконання інших зобов'язань за договором у повному обсязі шляхом направлення повідомлення. Під час розгляду справи суди встановили, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року у справі N 2-193/10 з відповідачів у солідарному порядку стягнуто на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року у розмірі 11 968,22 грн. яка складається з: заборгованості за кредитом - 2 036,16 грн. заборгованості за простроченим кредитом - 7 858,28 грн. заборгованості за простроченими процентами у розмірі 1 287,92 грн. штрафу та пені - 785,85 грн. Судове рішення мотивоване тим, що у разі несвоєчасного повернення коштів позичальник не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання, при цьому кредитодавець має право вимагати від позичальника достроково повернення всієї суми кредиту у строк та у порядку, які встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. У відповідності до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені. У порушення вимог статей 212-214 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), суди першої та апеляційної інстанцій зазначених вимог закону та обставин справи не врахували, не звернули увагу на те, що банк скористався правом дострокового повернення кредитних коштів та звернувся у листопаді 2009 року до суду з вимогою щодо стягнення з боржника та поручителя всієї суми заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого змінив строк виконання основного зобов'язання, а зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитним договором, та за наявності судового рішення про стягнення суми кредиту і процентів дійшли неправильного висновку про часткове задоволення позову. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року позовна давність не може бути застосована, оскільки такі вимоги є безпідставними. Частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно з частиною другою та третьою статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню. При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне тлумачення вказаних норм матеріального права, що призвело до помилкового висновку про те, що банк має право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. За таких обставин касаційний суд дійшов висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню. Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повно і всебічно встановлені судами на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, касаційний суд дійшов висновку про можливість ухвалення нової постанови про відмову у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк". Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року скасувати. У задоволенні позову акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Синельников Є.В. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  14. Постанова Іменем України 21 серпня 2018 року м. Київ справа N 206/4903/15-ц провадження N 61-2528 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Мартєва С.Ю., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції",відповідач-ОСОБА_6,третя особа-Публічне акціонерне товариство "Кредобанк", розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Зайченко С.В. від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі суддів: Рудь В.В., Ткаченко І.Ю., Повєткіна В.В., від 24 травня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У грудні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк"), про стягнення кредитної заборгованості. Позовна заява ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" мотивована тим, що 03 листопада 2005 року між Акціонерним товариством "Кредит Банк", правонаступником якого є ПАТ "Кредобанк", та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 28 900 дол. США на строк до 02 листопада 2020 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит в повному обсязі та в термін, передбачений договором і додатками до нього. Зобов'язання з повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та сплаті комісії за управління кредитом ОСОБА_6 не виконав. 29 листопада 2011 року ПАТ "Кредобанк" і ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" уклали договір факторингу шляхом купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором від 03 листопада 2005 року з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_6 Відповідно до договору факторингу ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" набуло права вимоги кредитора до ОСОБА_6 14 грудня 2011 року сторони підписали акт приймання-передачі портфеля заборгованостей і договір набув чинності. 20 жовтня 2014 року ОСОБА_6 було направлено лист-вимогу б/н, в якому була вказана сума простроченої заборгованості за кредитним договором, вимога про сплату боргу, але цей лист повернуто з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Умови кредитного договору позичальник належним чином не виконував, порушено строки погашення заборгованості за кредитом і строки виплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2014 року заборгованість становила 32 787,64 дол. США та 500 грн. що еквівалентно 285 640 грн 79 коп. На підставі наведеного ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" просило суд стягнути із ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 32 787,64 дол. США та 500 грн. що становить 285 640 грн 79 коп., з яких 23 265,29 дол. США - заборгованість за кредитом; 4 778,81 дол. США - заборгованість за відсотками; 4 743,83 дол. США - сума штрафних санкцій; 500 грн - заборгованість за комісією, та стягнути сплачений судовий збір в сумі 2 856 грн 41 коп. Справу суди слухали неодноразово. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованість за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" судовий збір у розмірі 526 грн 39 коп. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк виконання основного зобов'язання за кредитним договором було змінено на 28 серпня 2009 року, і тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав. ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернулося до суду з цим позовом 10 грудня 2014 року, тобто поза межами основного і спеціального строку позовної давності. Наведені позивачем причини пропуску відповідного строку суд визнав безпідставними та відмовив у його поновленні. Оскільки строк позовної давності позивач пропустив, а відповідач заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за вимогами цього позову, то районний суд вважав за необхідне відмовити в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Разом з тим, пославшись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування кредитом та пені в межах строку позовної давності, а саме: (з грудня 2011 року) прострочених процентів у розмірі 4 778,81 дол. США, (еквівалент 38 120 грн 57 коп.); (з грудня 2013 року) пені за простроченими процентами в розмірі 1 121,12 дол. США (еквівалент 14 518 грн 04 коп.). Також суд дійшов висновків про безпідставність доводів відповідача, що позивач не має права вимоги до позичальника за кредитним договором, оскільки було встановлено, що позивач належним чином повідомив боржника про заміну сторони в зобов'язанні шляхом надіслання йому письмового повідомлення-вимоги N 111, в якому зазначено про відступлення права грошової вимоги факторові (позивачу) за кредитним договором від 03 листопада 2005 року, з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між Відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" та ОСОБА_6, і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Водночас відповідач ніяких дій, спрямованих на отримання відомостей, що відступлення права вимоги мало місце, не вчиняв. Починаючи з початку 2009 року і до тепер відповідач не виконав обов'язку щодо сплати кредиту ні первісному кредиторові, ні позивачу в справі. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року залишено без змін в частині задоволених позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом та пені. З ухвали апеляційного суду відомо, що в іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося і по суті не переглядалося в апеляційному порядку. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильних по суті та законних висновків про доведеність і обґрунтованість позову в задоволеній судом першої інстанції його частині. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині рішення районного суду залишити без змін. А також скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові у повному обсязі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати у розмірі 6 569 грн 74 коп., у тому числі за подання апеляційної скарги - 3 142 грн 05 коп.; за подання касаційної скарги - 3 427 грн 69 коп. Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що: суди першої та апеляційної інстанцій помилково зробили висновки про належне повідомлення відповідача про заміну первісного кредитора у зобов'язанні позивачем у справі, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях, і тому відповідач не зобов'язаний виконувати вимоги нового кредитора у зобов'язанні щодо сплати боргу на підставі статті 517 ЦК України; позивач не надав детального розрахунку заборгованості за основним платежем по кредиту, і це унеможливлює перевірку розрахунку розміру прострочених процентів та пені; у судових рішеннях не зазначено залишку суми кредиту і тому не зрозуміло, з якої суми суди розраховували стягнуті проценти і пеню; матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти позичальник не сплачував, і тому висновки судів про наявність непогашеного кредитного боргу ґрунтуються на припущеннях, що ПАТ "Кредобанк" у 2009 році звертався до суду з позовом до відповідача про стягнення кредитної заборгованості, і суд залишив цей позов без розгляду з підстав, передбачених статтею 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) 2004 року; суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки порушенню умов договору факторингу про необхідність повідомлення іпотекодавця про передання прав вимоги; останній платіж по кредиту відповідач здійснив на початку 2009 року, і позов 10 грудня 2014 року подано з пропуском строку позовної давності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу. Правом на подання відзиву (заперечень) на касаційну скаргу учасники справи не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до вимог статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 18 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Зі змісту касаційної скарги і її вимог випливає, що ОСОБА_6 не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості за процентами за користування кредитом і пені за прострочені проценти в межах терміну дії загального і спеціального строку позовної давності, розподілу судових витрат у справі. В іншій частині ухвалені у справі судові рішення не оспорюються, а тому не є предметом касаційного розгляду. Висновки судів попередніх інстанцій щодо стягнення процентів та пені обґрунтовані необхідністю дотримання при розгляді цієї справи правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15. Аналізуючи правильність відповідних посилань судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується таким. Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи встановили, що строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 28 серпня 2009 року, тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак позивач звернувся до суду із цим позовом лише 10 грудня 2014 року, тобто зі спливом трирічного строку позовної давності. За правилами статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може переоцінювати цих встановлених обставин справи, а тому вважає їх достовірними та обґрунтованими. У постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, Верховний Суд України дійшов правового висновку, згідно з яким проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах строку позовної давності, оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі не було повернуто, а позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що відповідно до статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу в межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з унесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Таким чином, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 206/4903/15-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Оскільки у цій справі (N 206/4903/15-ц) ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення, в тому числі, процентів та пені більше ніж через три роки після настання строку виконання основного зобов'язання, і відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, то наслідки, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України мали бути застосовані судами попередніх інстанцій також і до вимог позову про стягнення процентів та пені, чого помилково зроблено не було. Отже, посилання касаційної скарги про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог і ухвалення у скасованій частині нового рішення суду про відмову в позові є обґрунтованими і підлягають задоволенню з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України. З огляду на зазначене, керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, статтями 257, 258, 267 ЦК України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що складає 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня з прострочених відсотків - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. У скасованій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Мартєв С.Ю. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 442/2270/17-ц Провадження N 14-276цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - Головне управління Державної служби України з питань праці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області), заінтересовані особи: Дрогобицький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Дрогобицький відділ ДВС), Комунальне підприємство "Комбінат міського господарства" (далі - КП "Комбінат міського господарства"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ГУ Держпраці у Львівській області на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року у складі судді Гарасимків Л.І. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року у складі колегії суддів Копняк С.М., Бойко С.М., Ніткевича А.В. у цивільній справі за заявою ГУ Держпраці у Львівській області, заінтересовані особи: Дрогобицький відділ ДВС, КП "Комбінат міського господарства", про поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до суду із заявою про поновлення строку для пред'явлення до виконання постанови від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Заяву мотивовано тим, що 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Зазначений штраф є фінансовою санкцією за допущене порушення законодавства про працю. Відповідно до частини шостої статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби. 22 грудня 2016 року вказану постанову надіслано для примусового виконання в Дрогобицький відділ ДВС, проте листом від 31 січня 2017 року її повернуто ГУ Держпраці у Львівській області без виконання у зв'язку з пропущенням стягувачем строку, встановленого частиною першою статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII). Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, оскільки виконавчий документ? постанова від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 видана не судом, а ГУ Держпраці у Львівській області, проте відповідно до вимог статті 24 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), статті 371 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року залишено без змін. Залишаючи ухвалу місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції керувався тим, що норма статті 371 ЦПК України поширюється лише на виконання судових рішень у цивільних справах, при цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не видавалися, ця норма не поширюється. Крім того, зважаючи на те, що постанова про накладення адміністративного стягнення була постановлена в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), порядок вирішення питань, пов'язаних із пред'явленням її до виконання, регулюється вимогами статей 298-305 цього Кодексу. У липні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом, а згідно з частиною шостою статті 12 Закону N 1404-VIII стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. На думку заявника, ця норма не перешкоджає можливості поновлення строків для пред'явлення постанови іншого органу до виконання. Також ГУ Держпраці у Львівській області зазначало, що ЦПК України містить розділ VI "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)". Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено види виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню. Виконавчі листи, які видаються судами, є лише одним із видів таких виконавчих документів, поряд з рішеннями інших органів, які законом визнані виконавчими документами (пункт 7 статті 3 Закону N 1404-VIII). Крім того, заявник не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що питання, пов'язані з пред'явленням постанови ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу до виконання, мають вирішуватися відповідно до положень статей 298?305 КУпАП. ГУ Держпраці у Львівській області вказувало, що даний штраф не є адміністративним стягненням, передбаченим КУпАП, оскільки накладається за порушення, передбачене КЗпП України, на суб'єкта господарювання - юридичну особу, а тому вважало, що розгляд цього питання відповідно до розділу VI ЦПК України належить до компетенції цивільних судів, оскільки на вказані правовідносини норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не поширюються. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 23 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Визначення юрисдикційності скарги (заяви) залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). У статті 1 Закону N 1404-VIII у редакції, що діяла на час звернення ГУ Держпраці у Львівській області з заявою, зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 названого Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої перераховано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а у пункті 7 частини першої перераховані і рішення інших державних органів та рішення Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами. Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою у порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень (постанов, наказів, ухвал та інших документів) інших органів, які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404-VIII. Як убачається з матеріалів справи, 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн за порушення законодавства про працю. Статтею 265 КЗпП України урегульовано питання відповідальності за порушення законодавства про працю, зокрема частиною четвертою передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби (частина шоста статті 265 КЗпП України). Тому вказана постанова N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII і підлягає примусовому виконанню. У лютому 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області отримало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС від 31 січня 2017 року про повернення виконавчого документа (постанови N 13031011135-0219) стягувачу без прийняття до виконання, оскільки заявником пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Звертаючись до суду з указаною заявою, ГУ Держпраці у Львівській області просило поновити строк пред'явлення до виконання постанови N 13031011135-0219 про накладення штрафу, посилаючись на поважні причини його пропуску. Підставою такого звернення стало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, тобто конкретне рішення органу державної виконавчої служби. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), передбачені розділом VI ЦПК України. Так, згідно з вимогами статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк. Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 12 Закону N 1404-VIII у редакції, чинній на час звернення до суду, виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню? з наступного дня після його прийняття. Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. При вирішенні питання про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно зважати, що ЦПК України, Господарський процесуальний кодекс України та КАС України передбачають можливість розгляду заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у виконавчому провадженні, яке відкрито на виконання відповідного судового рішення. Разом з тим у статті 181 КАС України у редакції, що діяла на час звернення до суду, передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. У частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки у справі, яка розглядається, виконавче провадження відкрито не на виконання судового рішення, а постанови, виданої іншим органом, а саме першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О., то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість її розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України від 2004 року, для відмови у відкритті провадження у справі. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що при розгляді справи суд першої інстанції не зазначив, у якому провадженні належить розглядати таку заяву, а суд апеляційної інстанції помилково послався на КУпАП, тобто суди допустили порушення норм процесуального права і заявнику необхідно роз'яснити, що вказана заява має розглядатися за правилами КАС України. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують висновків судів. При визначенні юрисдикційності справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження. Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні. Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження розглядаються у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду, чи статтею 287 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - доповненню у частині роз'яснення заявнику, що вказана заява має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Львівській області задовольнити частково. Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року змінити, доповнити тим, що заява підлягає розгляду судом за місцем її виконання у порядку адміністративного судочинства. В іншій частині ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  17. Державний герб України Постанова Іменем України 19 вересня 2018 року м. Київ справа № 752/11447/16-ц провадження № 61-11911св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року у складі судді Мирошниченко О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М., ВСТАНОВИВ: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про розірвання договору кредиту, який після зміни предмета позову стосувався визнання договору кредиту припиненим. Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_6 та акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090 (далі - договір кредиту), на умовах якого позивач отримала у банку кредитні кошти у розмірі 52 000,00 дол. США зі сплатою за користування кредитом 12,75 % річних, кінцева дата погашення кредиту - 10 серпня 2014 року. У зв'язку з порушенням строків погашення кредиту 01 листопада 2011 року банк звернувся до третейського суду з позовом до ОСОБА_3 та поручителя за кредитним договором про повернення всієї суми кредиту. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року задоволено позов банку та стягнуто з позичальника і поручителя на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 396 823,70 грн заборгованості за договором кредиту та витрати, пов'язані з розглядом спору. Позивач зазначала, що, пред'явивши позов до ОСОБА_3 та поручителя, банк змінив в односторонньому порядку кінцевий строк повернення коштів. З урахуванням уточнень позовних вимог, посилаючись на те, що відповідно до пункту 4.5 умов договору строк повернення кредиту сплинув через 60 календарних днів з моменту останнього платежу за кредитом, позивач просила встановити, що зобов'язання за договором кредиту припинились 22 вересня 2009 року у зв'язку із закінченням строку договору. У листопаді 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 неналежно виконує свої зобов'язання за договором кредиту, забезпеченим договором поруки від 30 серпня 2007 року № 852/4-40/11/7-059 (далі - договір поруки), який було укладено між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 як поручителем, і станом на 12 квітня 2016 року за кредитом утворилась заборгованість у розмірі 79 685,50 дол. США. Оскільки рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків від 28 лютого 2011 року про дострокове стягнення кредиту залишається невиконаним, ПАТ «Укрсоцбанк» продовжив нарахування процентів за користування кредитом у розмірі 18 187,20 дол. США, що еквівалентно 465 057,60 грн, та пеню за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 13 378,54 дол. США, що еквівалентно 342 097,28 грн. З цих підстав банк просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 заборгованість за процентами та неустойку на загальну суму 807 154,88 грн. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір кредиту від 30 серпня 2007 року № 825/2-40/1/7-090, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3, припиненим з 22 вересня 2009 року. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» у дохід держави судовий збір у сумі 640 грн. У задоволенні зустрічного позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов'язання за договором кредиту припинились достроково на підставах, встановлених у договорі кредиту. Відмовляючи у позові банку, суд виходив з того, що строк позовної давності сплинув 23 вересня 2012 року, а вимоги банку пред'явлені до суду 02 листопада 2016 року поза межами строку позовної давності. Також суд дійшов висновку, що позовні вимоги банку є необґрунтованими та недоведеними. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки зобов'язання за договором кредиту є припиненими достроково у зв'язку зі зміною умов зобов'язання та спливу строку користування кредитом. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк», суд апеляційної інстанції також виходив з того, що банк пропустив строк позовної давності. У лютому 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 4.5 договору кредиту, згідно з яким у разі невиконання позичальником обов'язків щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом (пункти 3.3.7 та 3.3.8 цього ж договору) протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплинув, не є строком договору кредиту в розумінні частини першої статті 631 ЦК України та не може розглядатись як зміна строку дії договору кредиту, оскільки не відповідає статті 252 ЦК України щодо визначення строку роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Також ПАТ «Укрсоцбанк» зазначає, що оскільки зобов'язання за договором кредиту не припинились, то суди безпідставно та неправомірно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3 Ухвалою Верхового Суду від 23 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу із суду першої інстанції. У травні 2018 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 подав до суду касаційної інстанції відзив, у якому просив касаційну скаргу банку залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду першої інстанції - залишити без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що строк користування кредитом вважається таким, що сплинув 22 вересня 2009 рокуі банк пропустив строк звернення до суду з цим позовом. Оскільки ОСОБА_3 просила застосувати до вимог банку наслідки спливу строку позовної давності, вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали зобов'язання за договором кредиту припиненими та відмовили у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Суди встановили, що 30 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклала з АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», договір кредиту та отримала кошти в сумі 52 000,00 дол. США, зі сплатою 12,75 % річних. Погашення коштів мало здійснюватись відповідно до графіка, встановленого у пункті 1.1 договору кредиту, кінцевий термін повернення кредиту - 10 серпня 2014 року. У пункті 2.4 та підпункті 2.4.1 пункту 2.4 договору кредиту передбачено, що проценти за користування кредитом нараховуються щомісяця 28-31 числа місяця, а їх сплата здійснюється не пізніше десятого числа місяця, наступного за тим, у якому були нараховані проценти. Згідно з підпунктами 3.3.7 та 3.3.8 пункту 3.3 договору кредиту позичальник зобов'язаний сплатити проценти за використання кредиту і своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями. Також 30 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» (правонаступник - ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_5 укладено договір поруки, відповідно до пункту 1.1 якого поручитель зобов'язувався відповідати за виконання позичальником зобов'язань за договором кредиту щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та штрафних санкцій. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 лютого 2011 року задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_7 та ОСОБА_5, достроково стягнуто з них заборгованість за договором кредиту у сумі 396 823,70 грн, а саме: 37 762,94 дол. США неповернутого кредиту, 5 900,39 дол. США процентів за користування кредитом, 4 680,00 дол. США штрафу та 14 379,62 грн. пені, витрат, пов'язаних з вирішенням спору. Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У пункті 4.5 договору кредиту передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Аналогічні положення містить пункт 7.5 договору кредиту. Зазначеними пунктами кредитного договору сторони врегулювали питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення. Суди встановили, що ОСОБА_3 припинила сплачувати чергові платежі за кредитом з 22 липня 2009 року. Зазначене свідчить про неналежне виконання позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 договору кредиту, а тому відповідно до пункту 4.5 цього ж договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 22 вересня 2009 року. Установивши зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення вимог позивача про визнання договору кредиту припиненим. Також суди встановили, що ПАТ «Укрсоцбанк» раніше (01 листопада 2010 року) зверталось до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації банків з вимогами до позичальника та поручителя щодо стягнення всієї суми заборгованості за договором кредиту. У справі ПАТ «Укрсоцбанк» звернулось до суду із зустрічним позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за процентами за період з 01 листопада 2010 року до 12 квітня 2016 року та пені за несвоєчасне повернення процентів. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог банку за спливом строків позовної давності. Проте зазначений висновок не може вважатись правильним з огляду на наступне. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги банку про стягнення таких процентів позовна давність не може бути застосована (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №14-10цс18). Банк не мав права нараховувати проценти за договором кредиту після спливу строку виконання основного зобов'язання (22 вересня 2009 року), тому його вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими, позовна давність не може бути застосована. Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Оскільки під час вирішення справи суди неправильно застосували норми матеріального права, то на підставі статті 412 ЦПК України постановлені у справі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» слід скасувати з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю. Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором кредиту скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні зазначених вимог за необґрунтованістю. У решті рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746246
  18. Доброго всем дня. Ситуация в следующем; сегодня получила письмо "счастья" от Банка с информацией о передаче денежных требований "Браво" . Тело + проценты в долларах насчитанные с начала просрочки. История отношения с Банком; 2012 г. решение суда о выплате денежных средств. И тишина до сегодня. 1.Имел ли Банк право продать долг физ. лица? 2. Может ли "Браво" подать в суд. 3. Какова судьба решения суда с банком? Очень хочется понимать как бороться и на что еще остались права.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/15758/16 Провадження N 11-453ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року у справі N 826/15758/16 за позовом Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Поляна" (далі - ОК "ЖБК", ОК "ЖБК "Поляна" відповідно) до Кабінету Міністрів України, треті особи: ОК "ЖБК "Калина", ОК "ЖБК "Квантум", ОК "ЖБК "Резиденція", ОК "ЖБК "Сонячне містечко", ОК "ЖБК "Слайс", ОК "ЖБК "Спартак", ОК "ЖБК "Вправний господар", ОК "ЖБК "Фортеця", ОК "ЖБК "Еревія", ОК "ЖБК "Батумський", про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОК "ЖБК "Поляна" звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача стосовно непідготування та неподання на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення Житлового кодексу Української PCP від 30 червня 1983 року N 5464-Х (далі - ЖК УРСР) у відповідність до Закону України від 10 липня 2003 року N 1087-IV "Про кооперацію" (далі - Закон N 1087-IV), а також приведення Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів Української PCP від 30 квітня 1985 року N 186 (далі - Примірний статут), у відповідність до цього ж Закону; - зобов'язати Кабінет Міністрів України підготувати та подати на розгляд до Верховної Ради України пропозиції щодо приведення ЖК УPCP у відповідність до Закону N 1087-IV; - зобов'язати відповідача привести Примірний статут у відповідність до Закону N 1087-IV. На обґрунтування позовних вимог ОК "ЖБК "Поляна" зазначив про невідповідність вимог ЖК УPCP та Примірного статуту приписам Закону N 1087-IV, який набрав чинності пізніше від указаних нормативно-правових актів, та невиконання відповідачем передбаченого цим Законом обов'язку щодо приведення ЖК УPCP та Примірного статуту у відповідність із цим Законом. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 21 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, адміністративний позов ОК "ЖБК "Поляна" задовольнив повністю. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 липня 2017 року касаційні скарги ОК "ЖБК "Поляна", Кабінету Міністрів України та Прокуратури м. Києва відхилив, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року залишив без змін. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Вищий адміністративний суд України зазначив, що Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок щодо приведення нормативно-правових актів у відповідність із Законом N 1087-IV, в тому числі обов'язок підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо законодавчих змін. Проте Кабінет Міністрів України не вчинив жодних дій, спрямованих на виконання норм пункту 4 статті 41 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону N 1087-IV у частині приведення ЖК УPCP та Примірного статуту у відповідність до цього Закону. 18 вересня 2017 року Генеральна прокуратура України звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року та постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Підставою для звернення із цією заявою Генеральна прокуратура України зазначила неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме Закону N 1087-IV, ЖК УPCP, Примірного статуту, статей 99 та 100 КАС України. На підтвердження доводів, наведених у заяві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року, якою залишено без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, Генеральна прокуратура України надала постанови Вищого господарського суду України від 12 квітня 2016 року N 922/1657/15, від 22 листопада 2016 року N 922/4909/15, від 28 березня 2017 року N 922/4689/15, від 13 червня 2017 року N 922/2696/15, постанову Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2014 року N К/800/7491/14, а також ухвали цього ж суду від 31 травня 2017 року N К/800/36447/16, від 02 та 09 серпня 2017 року N К/800/27897/16 та N К/800/28786/16, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. У заяві також зазначається, що, зобов'язавши Кабінет Міністрів України привести положення ЖК УPCP та Примірного статуту у відповідність із Законом N 1087-IV, суди втрутилися у дискреційні повноваження уряду, а це є неприпустимим, як викладено в постановах Верховного Суду України від 30 травня 2017 року у справі N 21-3801а16 та від 10 травня 2016 року у справі N 21-655а16. У зв'язку з викладеним у заяві Генеральна прокуратура України просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суддя Верховного Суду України ухвалою від 02 жовтня 2017 року відкрив провадження у справі за заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року в цій справі та витребував справу N 826/15758/16 з Окружного адміністративного суду міста Києва. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII)установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у вказаній редакції) закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, Великої Палати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року заяву Генеральної прокуратури України було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року передав до Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року та призначила справу до розгляду без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Генеральної прокуратури України доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року з огляду на таке. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) заява Генеральної прокуратури України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу. Пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Таким чином, вказаною нормою процесуального закону передбачено можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійде (дійдуть) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог. Як зазначено вище, на обґрунтування підстав для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року Генеральна прокуратура України надала такі рішення: - постанову Вищого господарського суду України від 12 квітня 2016 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 18 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2015 року у справі N 922/1657/15 за позовом прокурора Ленінського району м. Харкова до Харківської міської ради, ОК "ЖБК "Поляна", управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області про визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов'язання вчинити певні дії; - постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 18 серпня 2016 року у справі N 922/4909/15 за позовом прокурора Дзержинського району м. Харкова до Харківської міської ради, ОК "ЖБК "Самшит" про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради, зобов'язання передати земельну ділянку; - постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 11 січня 2017 року у справі N 922/4689/15 за позовом заступника прокурора Дзержинського району м. Харкова до Харківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення міської ради; - постанову Вищого господарського суду України від 13 червня 2017 року про залишення без змін постанови Харківського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року у справі N 922/2696/15 за позовом заступника прокурора Харківської області до Харківської міської ради, ОК "ЖБК "Дварім", Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора, зобов'язання вчинити певні дії; - постанову Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2014 року про скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог у справі N К/800/7491/14 за позовом заступника прокурора Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, третя особа - ОК ЖБК "Біличанка" про визнання протиправним та скасування рішення селищної ради про надання дозволу цьому кооперативу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд членів кооперативу. Натомість у справі, яка переглядається, позивачем є ОК "ЖБК "Поляна", відповідачем - Кабінет Міністрів України, а предметом позову є визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії. Таким чином, аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішень, наданих для порівняння, не дає підстав для висновку про наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, оскількиу справах, рішення у яких надані Генеральною прокуратурою України, та у справі, що розглядається, сторони у справах, предмети і підстави позовів різняться, а отже, ці судові рішення не є підтвердженням неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що доводи, викладені в заяві про перегляд судового рішення, не підтверджують неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки предметом позову в цій справі є бездіяльність Кабінету Міністрів України, а саме невиконання відповідачем дій, покладених на нього Верховною Радою України, на відміну від наданих для порівняння судових рішень у справах, у кожній з яких позовні вимоги заявлені до органу місцевого самоврядування про скасування його рішення. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. На обґрунтування перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої статті 237 КАС України, Генеральна прокуратура України надала ухвали Вищого адміністративного суду України, зокрема: - ухвалу від 31 травня 2017 року про залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій у справі N К/800/36447/16, у якій суд висловив правову позицію про те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, а також щодо відсутності достатніх і обґрунтованих підстав для визнання причин такого пропуску поважними; - ухвалу від 02 серпня 2017 року про скасування рішень судів попередніх інстанцій з направленням справи N К/800/27897/16 до суду першої інстанції для продовження розгляду, у якій суд зазначив, що під час розгляду цієї справи суди мають керуватися нормами статей 99, 100 КАС України щодо строків звернення до суду за захистом порушеного права; - ухвалу від 09 серпня 2017 року про залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій у справі N К/800/28786/16, у якій суд указав, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про залишення позову без розгляду на підставі частини другої статті 99 КАС України. Натомість у справі, яка переглядається, виходячи із установлених судами попередніх інстанцій обставин, Вищий адміністративний суд України зазначив, що позивач не пропустив визначеного статтею 99 КАС України шестимісячного строку, про що правильно вказано судом першої інстанції. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Генеральної прокуратури України про те, що Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 20 липня 2017 року по-іншому ніж цей же суд в ухвалах, наданих на порівняння, застосував норми процесуального права. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість поданої Генеральною прокуратурою України заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року у справі N 826/15758/16, оскільки аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішень, наданих для порівняння, не дає підстав для висновку про наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права, оскільки прийняття різних за змістом судових рішень зумовлено різними фактичними обставинами у справах, які були встановлені під час їх розгляду, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду. Частиною першою статті 242 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви. Згідно із частиною першою статті 244 КАС України (у вказаній редакції) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви Генеральної прокуратури України про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року у справі N 826/15758/16. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  20. ПОСТАНОВА Іменем України 04 вересня 2018 року м. Київ Справа N 907/574/16 Провадження N 12-87гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач за первісним позовом - фізична особа-підприємець Минда Василь Юрійович, відповідачі за первісним позовом - Приватне підприємство "Інтеграл Інвестиції", Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк "Львів", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минда Юрій Васильович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М", Приватне підприємство "Ужгород-М", відповідач за зустрічним позовом - виконавчий комітет Мукачівської міської ради Закарпатської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 907/574/16 Господарського суду Львівської області за позовом фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича до Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції", Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Львів", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минда Юрій Васильович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М", Приватне підприємство "Ужгород-М", про зобов'язання зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, та за зустрічним позовом Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції" до фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича, виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року (суддя Щигельська О.І.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року (головуючий суддя - Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Якімець Г.Г.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2016 року фізична особа-підприємець Минда В.Ю. (далі - ФОП Минда В.Ю.) звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції" (далі - ПП "Інтеграл Інвестиції") та до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Львів" (далі - ПАТ "АКБ "Львів"), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минди Юрія Васильовича, Товариства з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М" (далі - ТОВ "Екостандарт-М"), Приватного підприємства "Ужгород-М" (далі - ПП "Ужгород-М"), про: 1.1 зобов'язання ПАТ "АКБ "Львів" зняти обтяження та заборони відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю., що знаходяться за адресою: Закарпатська область, м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А; 1.2 зобов'язання ПП "Інтеграл Інвестиції" зняти обтяження та заборони відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю., що знаходяться за вказаною адресою. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що встановлення обтяжень на речові права та їх державну реєстрацією пов'язано з укладенням між сторонами договорів поруки та іпотеки з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами. Позивач стверджує, що відповідно до положень статті 17 Закону України "Про іпотеку" внаслідок припинення основного зобов'язання іпотека є припиненою, тому у відповідачів виник обов'язок зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки відповідно до забезпечувального договору. 3. Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 14 вересня 2016 року (суддя Кривка В.П.) матеріали справи надіслав за встановленою підсудністю до Господарського суду Львівської області відповідно до положень частини другої статті 15 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 4. Господарський суд Львівської області ухвалою від 26 вересня 2016 року (суддя Кидисюк Р.А.) порушив провадження у справі та призначив до розгляду в судовому засіданні, до участі у справі залучив як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Минду Юрія Васильовича, ТОВ "Екостандарт-М" та ПП "Ужгород-М". 5. У жовтні 2016 року ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулося із зустрічним позовом до ФОП Минди В.Ю., за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: державного реєстратора Мангура Роберта Васильовича та державного реєстратора Смужаниці Асена Олександровича, про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки земельної ділянки за адресою: Закарпатська область, м. Мукачеве, вул. Матросова, 40А, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, а саме: 5.1. Запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангура Р.В. про припинення іпотеки від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10455959; 5.2. Запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Смужаниці А.О. про припинення обтяження від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10461075. 6. На обґрунтування своїх позовних вимог ПП "Інтеграл Інвестиції" зазначило, що обтяження, накладені відповідно до договору іпотеки від 26 червня 2007 року, були припинені на підставі заяв про державну реєстрацію іншого речового права (припинення іпотеки), акта державного виконавця Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції Хрипти О.О. від 30 січня 2014 року, а також листів іпотекодержателя - ПП "Інтеграл Інвестиції" N 029/14/01 від 23 січня 2014 року та попереднього іпотекодержателя - ПАТ "АКБ "Львів" N 645-01.14 від 23 січня 2014 року про погодження самостійної реалізації іпотечного майна за ціною 1130314,05 грн. Вважаючи цей акт державного виконавця Хрипти О.О. незаконним, ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулось з адміністративним позовом до Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції про скасування рішення суб'єкта владних повноважень. Районний відділ державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції при проведеній перевірці зведеного виконавчого провадження N 41370619 від 13 листопада 2013 року своєю постановою від 30 січня 2014 року скасував оскаржуваний акт державного виконавця Хрипти О.О. про добровільну реалізацію предмета іпотеки, наслідком чого стало припинення провадження в адміністративній справі. 7. Незважаючи на те, що вищезазначений акт був скасований постановою Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції, відомості про припинення іпотеки були внесені державними реєстраторами Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангуром Р.В. та Смужаницею А.О. до державного реєстру та не скасовані державними реєстраторами. 8. Господарський суд Львівської області ухвалою від 13 жовтня 2016 року порушив провадження у справі за зустрічним позовом ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю. про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотек, до участі у справі як третіх осіб залучив державного реєстратора Мангура Р.В. та державного реєстратора Смужаницю А.О. Справу призначив до розгляду спільно з первісним позовом. Фактичні обставини справи, встановлені судами 9. 26 червня 2007 року між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. укладено кредитний договір N 36 (з додатками). Згідно пункту 1.1 цього договору банк відкриває позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 1 050 000 дол. США. Згідно пункту 1.2 договору кредит надається для придбання обладнання для автосервісів, фінансування витрат, пов'язаних з будівництвом автосервісів у м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А, та в с. Баранинці, Ужгородського району, на дорозі Чоп-Київ тощо. Згідно з пунктом 1.8 договору (зі змінами) термін погашення кредиту - не пізніше 24 червня 2019 року. 10. 26 червня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 36 між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. було укладено договір поруки (з наступними змінами), а між ПАТ "АКБ "Львів" (іпотекодержатель), ФОП Миндою В.Ю. (іпотекодавець-позичальник) та Миндою Ю.В. (іпотекодавець-майновий поручитель) - договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 6505 (з наступними змінами і доповненнями). 11. Відповідно до договору іпотеки від 26 червня 2007 року в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме від позичальника (ФОП Минди В.Ю.): магазин-автосервіс-їдальня загальною площею 854,2 кв. м за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А, разом із земельними ділянками, на яких він розташований: земельною ділянкою площею 0,0480 га, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, та земельною ділянкою площею 0,1900 га, кадастровий номер 2110400000:01:005:0088, а також від майнового поручителя (Минди Ю.В.) в іпотеку передано 7 (сім) земельних ділянок у Мукачівському районі Закарпатської області. Всього за цим договором в іпотеку було передано 10 (десять) предметів іпотеки. 12. Згідно з пунктом 6.2 договору іпотеки при частковому виконанні забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотека зберігається в початковому обсязі. Відповідно до пункту 6.3 договору іпотеки у разі реорганізації іпотекодержателя права та обов'язки за цим договором поширюються на його правонаступників. 13. За договором від 23 лютого 2012 року про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 26 червня 2007 року, посвідченого 26 червня 2007 року за реєстровим номером 6505, в іпотеку входило 4 (чотири) предмети іпотеки, зокрема, три предмети іпотеки, передані позичальником (магазин-автосервіс-їдальня, та дві земельні ділянки під ним), а також одна земельна ділянка, передана майновим поручителем - Миндою Ю.В. 14. Також суди установили, що 23 лютого 2012 року укладено договір відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 908, за яким ПАТ "АКБ "Львів" передало, а ПП "Інтеграл Інвестиції" прийняло право вимоги до ФОП Минди В.Ю. за договором іпотеки від 26 червня 2007 року N 6505. 15. 18 червня 2008 року між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. укладено кредитний договір N 87. Згідно з пунктом 1.1 цього договору банк відкриває позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 250 000 дол. США. За пунктом 1.8 договору (зі змінами) термін погашення кредиту - не пізніше 16 червня 2011 року. 16. 18 червня 2008 року укладено договір іпотеки (посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 6428; з наступними змінами і доповненнями) між ПАТ "АКБ "Львів" (іпотекодержатель) та ФОП Миндою В.Ю. (іпотекодавець) на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 87. 17. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору в іпотеку передано майно, належне іпотекодавцю на праві власності, а саме: магазин автозапчастин-автосервіс-їдальня загальною площею 854,2 кв. м за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачево, вул. Матросова, 40-40А. 18. Також суди встановили, що 03 жовтня 2011 року між ПАТ "АКБ "Львів" (кредитор) та ФОП Миндою В.Ю. (позичальник) і ТОВ "Екостандарт-М" (поручитель) було укладено договір поруки, згідно з пунктом 1.1 якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитними договорами N 87 та N 36, які укладені між позичальником та кредитором, а також за усіма додатковими договорами до них. 19. У зв'язку з невиконанням ФОП Миндою В.Ю. узятих на себе кредитних зобов'язань, ПАТ "АКБ "Львів" у 2011 році звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення заборгованості за кредитними договорами від 26 червня 2007 року N 36 та від 18 червня 2008 року N 87. У процесі розгляду господарським судом цього позову в іншій господарській справі N 5008/1512/2011 відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) відбулася заміна ПАТ "АКБ "Львів" його правонаступником - ПП "Інтеграл Інвестиції", у зв'язку з укладенням між ними договору про відступлення права вимоги від 12 грудня 2011 року. 20. За вказаним договором про відступлення права вимоги первісний кредитор ПАТ АКБ "Львів" передає, а новий кредитор - ПП "Інтеграл Інвестиції" приймає право вимоги до ФОП Минди В.Ю. щодо виконання боржником узятих на себе зобов'язань за кредитними договорами N 36 та N 87. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору разом з правом вимоги, що передається за цим договором, до нового кредитора в повному обсязі переходять усі права, що забезпечують виконання зобов'язань за основними договорами, зокрема, права іпотекодержателя, що виникають з договору іпотеки, укладеного первісним кредитором та Миндою Ю.В., зареєстрованого в реєстрі за номером 6505, та договору іпотеки, укладеного між первісним кредитором та ФОП Миндою В.Ю., зареєстрованого в реєстрі за N 6428. 21. Також до участі у справі N 5008/1512/2011 за позовом ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю., ПП "Ужгород-М", ТОВ "Екостандарт-М", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ПАТ "АКБ "Львів", про стягнення 2564812,29 грн та 9786361,36 грн. було залучено інших відповідачів - ПП "Ужгород-М" та ТОВ "Екостандарт-М" - поручителів за виконання кредитних договорів відповідно до договорів поруки від 03 жовтня 2011 року. ПП "Інтеграл Інвестиції" просило суд стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з боржника - ФОП Минди В.Ю. та поручителів - ПП "Ужгород-М" та ТОВ "Екостандарт-М". 22. У справі N 5008/1512/2011 предметом позову було стягнення заборгованості за кредитним договором N 87 від 26 червня 2011 року в сумі 2564812,29 грн. з яких 2021184,43 грн заборгованості з основної суми кредиту, 380550,72 грн заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, 163077,14 грн пені, та стягнення заборгованості за кредитним договором N 36 від 26 червня 2007 року в сумі 9786361,36 грн. з яких 8161211,59 грн. заборгованості з основної суми кредиту, 1497855,60 грн заборгованості зі сплати процентів та 127294,16 грн пені. 23. У процесі розгляду справи N 5008/1512/2011 між сторонами було досягнуто згоди щодо врегулювання боргових зобов'язань за кредитними договорами та врегулювання спору у справі в позасудовому порядку на основі взаємних поступок та укладено відповідну мирову угоду. 24. Зокрема, у тексті мирової угоди сторони погодили пункт 3.3, згідно з яким після виконання сторонами усіх зобов'язань, указаних у пунктах 1, 2 цієї мирової угоди, усі зобов'язання ФОП Минди В.Ю. перед позивачем (ПП "Інтеграл Інвестиції") за кредитними договорами припиняються. 25. Ухвалою від 29 лютого 2012 року Господарський суд Закарпатської області у справі N 5008/1512/2011 затвердив мирову угоду між ПП "Інтеграл Інвестиції", ФОП Миндою В.Ю., ПП "Ужгород-М", ТОВ "Екостандарт-М" та з відома й за погодженням ПАТ "АКБ "Львів" (далі - мирова угода). 26. Відповідно до умов затвердженої судом мирової угоди загальна сума заборгованості за кредитними договорами на день укладення мирової угоди становила 1 481 855,02 дол. США. 27. Сторони досягли згоди щодо врегулювання боргових зобов'язань за кредитними договорами та врегулювання спору у справі N 5008/1512/2011 на основі взаємних поступок у позасудовому порядку відповідно до таких умов. 28. ПП "Ужгород-М" у рахунок часткового погашення кредитної заборгованості ФОП Минди В.Ю. за кредитними договорами сплачує ПП "Інтеграл Інвестиції" за узгодженим сторонами курсом (8,05 грн за 1 дол. США) гривневий еквівалент 475 000 дол. США, який становить 3 823 750 грн. шляхом перерахування на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції" наступних платежів у встановлені строки: суму 201 250,00 грн - до 12 березня 2012 року, суму 724 500,00 грн - до 31 березня 2012 року, суму 2 898 000,00 грн - до 01 листопада 2012 року. 29. Судові витратив сумі 51 472,00 грн та залишок заборгованості за кредитними договорами в сумі 1 006 855,02 дол. США сплачує ФОП Минда В.Ю. в термін до 01 липня 2012 року шляхом оплати на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції" еквівалента зазначеної суми в гривнях, що за узгодженим сторонами курсом (8,05 грн за 1 дол. США) становить 8 105 182,91 грн. 30. Отже, затвердженою судом мировою угодою передбачено спосіб виконання зобов'язання - сплату грошових коштів на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції". 31. Ухвала Господарського суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року у справі N 5008/1512/2011 не оскаржувалась та набрала законної сили. Суди також установили, що ця ухвала до виконання не пред'являлася. 32. 29 лютого 2012 року укладено договір про відступлення права вимоги між ПП "Інтеграл Інвестиції" (первісний кредитор) та Миндою Ю.В. (новий кредитор), згідно з пунктом 1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги до ФОП Минди В.Ю. щодо виконання боржником узятих на себе зобов'язань за кредитними договорами від 26 червня 2007 року N 36 та від 18 червня 2008 року N 87 у частині вимоги щодо сплати боржником залишку заборгованості за основними договорами в сумі 1 006 855,02 дол. США, визначеній та обумовленій умовами мирової угоди. 33. Згідно з пунктом 4.1.1 цього договору, керуючись статтею 212 Цивільного кодексу України, сторони погодили відкладальну обставину щодо переходу до нового кредитора права, що відступається. Такою вікладальною обставиною сторони визначили факт настання двох подій, а саме набрання законної сили ухвали Господарського суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року, а також відчуження новим кредитором на користь первісного кредитора земельної ділянки площею 0,2752 га, що належить новому кредиторові на праві власності. 34. Предмет первісного позову - вимога про зобов'язання ПАТ "АКБ "Львів" зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю. за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А; ПП "Інтеграл Інвестиції" зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю. за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А. 35. Позивач за первісним позовом стверджує, що його грошові зобов'язання за умовами мирової угоди в розмірі 475 000 доларів США були повністю погашені ПП "Ужгород-М", а в іншій частині в розмірі 1 006 855,02 доларів США були відступлені ПП "Інтеграл Інвестиції" на користь Минди Ю.В. відповідно до договору від 29 лютого 2012 року. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 36. Рішенням Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року, у задоволенні позову ФОП Минди В.Ю. відмовлено. Зустрічний позов задоволено, відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки земельної ділянки за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-А, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема: запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангура Р.В. про припинення іпотеки від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10455959; запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Смужаниці А.О. про припинення обтяження від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10461075. 37. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Львівський апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач за первісним позовом не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його прав як власника майна, а тому позовні вимоги є необґрунтованими, безпідставними і задоволенню не підлягають. Стосовно вимог позивача за зустрічним позовом суд зазначив, що в цьому випадку спір виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, а тому такий зустрічний позов є взаємозв'язаним з первісним позовом, яким установлюється правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого позивачем в іпотеку, отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов господарського договору, спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Також суд указав, що записи про припинення іпотеки (обтяження), внесені державними реєстраторами Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангуром Р.В., Смужаницею А.О., підставою для яких був незаконний акт про добровільну реалізацію предмета іпотеки від 30 січня 2014 року, підлягають скасуванню, а право ПП "Інтеграл Інвестиції" на предмет іпотеки - поновленню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 38. У листопаді 2017 року ФОП Минда В.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року разом з клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень. У своїй касаційній скарзі просив зазначені судові рішення скасувати, а справу за первісним позовом передати до суду першої інстанції (з огляду на підсудність) на новий розгляд для вирішення по суті заявлених позовних вимог, провадження за зустрічною позовною заявою закрити. 39. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення статей 8, 24, 32, 41, 55, 58, 64, 68, 129 Конституції України, статей 42, 43, 22, 32-39, 43, 82, 90 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), статей 6, 11, 16, 256, 257, 261, 263, 264, 267, 509, 526, 593, 598, 599, 653 Цивільного кодексу України, статей 17, 18 Закону України "Про виконавче провадження", частини п'ятої статті 3, частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку", положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки договори іпотеки є договорами похідного характеру від основного зобов'язання, а дія кредитних договорів припинилася укладенням мирової угоди, то припинилася й дія іпотечних договорів, тому у відповідачів виник обов'язок зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, відповідно до забезпечувального договору. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 40. Позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року разом із клопотаннями про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень у порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 41. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 42. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 43. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 березня 2018 року поновив ФОП Минді В.Ю. строк на подання касаційної скарги на зазначені судові рішення, відкрив касаційне провадження, призначив скаргу до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 44. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 45. 28 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою ФОП Минди В.Ю. на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 46. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що, звертаючись із касаційною скаргою, ФОП Минда В.Ю. зазначив, що господарські суди не взяли до уваги те, що справа в частині вирішення зустрічного позову ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю., виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки - не підвідомча господарському суду відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). За твердженням скаржника, цей спір у частині зустрічних позовних вимог стосується владних, управлінських функцій державного реєстратора, який діяв як суб'єкт владних повноважень у цих правовідносинах. На думку ФОП Минди В.Ю., такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв'язку з правомірністю здійснення державним реєстратором як суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій. 47. Оскільки ФОП Минда В.Ю. оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 48. ФОП Минда В.Ю. зазначає, що рішення першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та безпідставними, оскільки існують докази повного виконання мирової угоди від 29 лютого 2012 року та договору про відступлення права вимоги за цією ж датою, а також зауважує, що сплила позовна давність для звернення до суду ПП "Інтергал Інвестиції" з будь-якими позовними вимогами відповідно до статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України. 49. Крім того, скаржник наголошує на порушенні принципів рівності сторін у справі, неупередженого розгляду справи та змагальності сторін, на порушенні правил підсудності, оскільки зустрічний позов має розглядатися в межах адміністративного судочинства, адже оскаржується бездіяльність державних реєстраторів. На підтвердження своїх доводів посилається на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 25 квітня 2017 року у справі N 21-3187а16, та зазначає, що зустрічні позовні вимоги до державних реєстраторів про вчинення ними дій у справі, що переглядається, пов'язані зі здійсненням їх повноважень, делегованих державою, розглядаються за правилами адміністративного судочинства. 50. Також позивач за первісним позовом зазначає, що Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 19 вересня 2016 року порушив провадження у справі про банкрутство ФОП Минди В.Ю., отже, відповідно до частини третьої статті 16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) справа підлягає розгляду у цьому ж господарському суді за правилами виключної підсудності. (2) Позиція відповідача за первісним позовом і позивача за зустрічним позовом - ПП "Інтергал Інвестиції" 51. ПП "Інтергал Інвестиції" у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності та винесені з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що суди правильно надали оцінку доказам позивача за первісним позовом щодо виконання умов мирової угоди не в повному обс