Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 368 results

  1. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22-ц/796/1251/2018 Головуючий в 1-й інстанції - Белоконна І.В. 756/5050/15-ц Доповідач Чобіток А.О. ПОСТАНОВА Іменем України 25 січня 2018 року Апеляційний суду міста Києва в складі: колегії суддів судової палати в цивільних справах Головуючого судді - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В.,Соколової В.В. при секретарі - Казанник М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- в с т а н о в и в: У квітні 2015 року позивач пред'явив позов до відповідача та зазначав, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року. Позивач всі зобов'язання які були покладені на нього згідно істотних умов договору виконав в повному обсязі, а саме видав кредит у розмірі 606 000,00 грн.. Відповідач не належним чином виконувала свої зобов'язання за вищевказаним кредитним договором, внаслідок чого станом на 27 березня 2015 року у неї перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн - розмір інфляційних витрат за відсотками,а також судові витрати у розмірі 3 654 грн.. В апеляційній скарзі представник відповідача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що суд постановив рішення на припущеннях,оскільки в матеріалах справи відсутні докази про надання кредиту за вказаним договором,про наявність у відповідача заборгованості за цим кредитним договором,про відсутність вимоги банку про дострокове повернення всієї суми кредиту. Крім того вказував,що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом. У відзиві на апеляційну скаргу позивач надав виписку з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором, у якій зазначається заборгованість по відсотках, нарахування штрафних санкцій, чим підтверджується безспірність заборгованості за кредитним договором. Вислухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача,обговоривши доводи апеляційної скарги,обставини справи,апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року,що не оспорюється відповідачем. Звернувшись з даним позовом до суду, позивач в позовній заяві зазначив,що внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань за умовами кредитного договору № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року щодо погашення отриманих кредитних коштів,утворилася заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. В судові засіданні суду першої інстанції сторони не з'являлися. Позивач отримуючи судові повістки, подавав заяви про розгляд його позову за відсутністю представника. Відповідач не отримував судові повістки за адресою,яку зазначив позивач в позовній заяві: АДРЕСА_1 і де за відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України у місті Києві вона не зареєстрована. Задовольнивши позовні вимоги та стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором,яка станом на 27 березня 2015 року дорівнювалася 940 960 грн.66 коп.,суд першої інстанції виходив з доведеності позову належними та допустимими доказами, зокрема:розрахунком заборгованості,наданим позивачем (а.с.12-19). Апеляційний суд вважає, що такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону,що регулює правовідносини,які виникли між сторонами, у зв'язку з чим заслуговують на увагу доводи в апеляційної щодо відсутності в справі доказів щодо розміру заборгованості за вказаним договором,а також дати припинення виконання зобов'язання відповідачем щодо погашення заборгованості. Відповідно до ст..76,80,81 ЦПК України доказами є будь які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Належними є докази які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази,які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи,які входять до предмету доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Такі ж положення містили ст..ст.57-60 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час постановлення рішення судом першої інстанції. Так з матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем був доданий розрахунок заборгованості по кредитному договору укладеному між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 28.09.2011 року за № 013ВІ1011098001 і за яким заборгованість зазначена в розмірі 157 148,59 грн.(а.с.12-19). Інших доказів на підтвердження розміру заборгованості зазначеному в позовній заяві позивачем не надано. Проте суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги, не перевірив відповідність вимог позивача наданим ним доказам,не викликав представника позивача для надання останнім особистих пояснень для з'ясування вказаних обставин,що призвело до ухвалення рішення,висновки якого не відповідають обставинам справи і є підставою для його скасування за ст..309 ЦПК України в редакції 2004 року, який діяв на час ухвалення рішення. Крім того судом апеляційної інстанції встановлені обставини,які свідчать про відсутність у позивача права на судовий захист свого права у такий спосіб ,оскільки позов пред'явлений зі спливом строку позовної давності. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору № 40.29-48/387,укладеного 23.08.2007 року, сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 2020 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов'язання до 22 серпня 2032 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов'язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання)позичальником обов'язків,визначених п.п.3.3.8,3.3.9 цього договору,протягом більше ніж 90(дев'яносто) календарних днів,строк користування кредитом вважається таким,що сплив,та,відповідно,позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі,сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) (а.с.23-25). З наданого представником відповідача копії розрахунку заборгованості відповідача за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року,який був наданий позивачем в справу 3756/5050/15 ц за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за іншим кредитним договором № 013ВІ1011098001 від 28.09.2011 року вбачається, що останній платіж був сплачений відповідачем на погашення заборгованості за кредитом 15.07.2009 року, а на погашення процентів за користування кредитом нею був сплачений платіж 28.11.2011 року. Встановлена судом апеляційної інстанції вказана обставина не оспорена позивачем,а навіть підтверджена доданим до відзиву на апеляційну скаргу випискою з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року. За визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 14 жовтня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 14 жовтня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 17 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Після зміни строку виконання зобов'язання до 14 жовтня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 14 жовтня 2009 року,а також вимога позивача від 16.01.2014 року не підлягали виконанню. З огляду на вказані обставини,суд апеляційної інстанції вважає,що доводи відповідача стосовно спливу строку позовної давності на пред'явлення до нього позивачем даного позову заслуговують на увагу. Оскільки суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач належним чином не була повідомлена судом першої інстанції про судові засідання,як це вимагала ст..74 ЦПК України в редакції 2004 року,суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач з поважних причин не заявила клопотання про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Разом з тим не заслуговує на увагу довід апеляційної скарги про відсутність доказів на підтвердження видачі позивачем кредитних коштів відповідачу. Відповідачем не спростовано факт укладення кредитного договору та внесення на погашення кредитних коштів платежів за кредитом та відсотків в 2009 році,як вже зазначалось вище. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку,що суд першої інстанції постановив рішення на припущеннях, а позивач не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його права на отримання заборгованості за кредитним договором за вказаних обставин,що дає підстави суду апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Керуючих ст..ст.374,376,381-384,390 ЦПК України,суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року скасувати. Позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий - Судді - http://reyestr.court.gov.ua/Review/71952759
  2. Добрый вечер. Прошу подсказать ответ на такие вопросы: Банк выиграл суд, недвижимость по ипотеке не требовал только деньги. С момента вступления в силу решения прошло 6 лет, телодвижений не было (ИД исполнительного в любом случае пропущена) 1.Может ли банк восстановить ИД по исполнительному 2. Имеет ли банк право, еще раз подать на меня в суд с требованием о продаже жилья или выплаты денег.(пропустили они ИД на требования по договору или нет, ведь они уже 6 лет знают что я не плачу) Спасибо. Поздравляю всех с Масленицей! Добра, мира и процветания!
  3. Здравствуйте, хочу немного разобраться в теме как правильно "снести" ипотеку. Ситуация следующая: в 2007 г. отец взял кредит в "Факториал-банке", мать выступила поручителем и ипотекодателем (ипотека на дом, земля не в ипотеке). Позже право требования перешо к "себ банк". в 2009м году была нотариальная надпись на взыскание ипотеки, потом эта надпись по иску матери признана такой, что не подлежит исполнению. Пол года назад отец умер. Наследства по сути никакого не было. В наследство мать не вступала. Они были в разводе. В наследство всупил один из сыновей... Ипотека так и висит. выписка из реестра содержит следующую информацию: право собственности 1\1 на матери, из реестра запретов стоит запрет на недвижимое имущество (договор ипотеки с "факториал-банком"), из реестра ипотек стоит запись о ипотеке (по договору отступления прав требования "себ банк", размер основного обязательства 26000 грн., срок исполнения 28.04.2017) Каким образом можно снять ипотеку и изъять запись из реестра для последующей продажи дома? Можно ли обратиться к регистратору или это делается исключительно через суд?
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», третя особа – Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення страхового відшкодування за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 16 листопада 2007 року в період дії договору страхування іпотечного майна НОМЕР_1 від 26 січня 2007 року, укладеного між ним та Відкритим акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Оранта» (далі – ВАТ «НАСК «Орната»), позивач повідомив відповідача про настання страхового випадку, однак на порушення умов договору страхування останній відмовився виплатити страхове відшкодування, у зв’язку із чим позивач просив стягнути на свою користь 88074,56 грн страхового відшкодування, 139026,30 грн пені за прострочення виконання зобов’язань, 189704,94 грн інфляційних витрат та 20247,45 грн - три відсотки річних. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу відповідача відхилено, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «НАСК «Оранта» (далі – ПАТ «НАСК «Оранта»), яке є правонаступником ВАТ «НАСК «Оранта», звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в якій, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258 та 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просить скасувати прийняті у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Суди розглядали справу неодноразово. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 січня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффазен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффазен Банк Аваль») та ОСОБА_2 на забезпечення кредитного зобов’язання укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності. Того ж дня між ВАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 (боржник за кредитним договором), та винагодонабувачем - ВАТ «Райфазен Банк Аваль» укладено договір страхування зазначеного будинку вартістю 161034 грн зі страховою сумою 10031 грн на строк до 26 січня 2008 року. До застрахованих ризиків договором віднесено стихійні явища (ураган, шторм, град, зливові дощі, тиск снігового шару, паводок, зсув, землетрус). Згідно з підпунктами 3.1, 3.2, 3.6 пункту 3 договору страхування виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком відповідно до умов договору на підставі страхового акта. Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою протягом 15 днів після надання страхувальником усіх необхідних документів, що підтверджують розмір збитку. Зокрема розмір страхового відшкодування обчислюється у разі пошкодження застрахованого майна в розмірі витрат на його відновлення до стану, в якому воно перебувало до настання страхового випадку, за винятком франшизи, за умови, що страхова сума дорівнює дійсній вартості застрахованого майна на момент укладення договору. 16 листопада 2007 року внаслідок зсуву ґрунту будинок був пошкоджений, що є страховим випадком. Згідно з актом огляду застрахованого майна від 28 листопада 2007 року у всіх кімнатах будинку пошкоджені стіни, штукатурка; дверні коробки деформувались і погано зачиняються та відчиняються двері; у ванній кімнаті, в якій щойно було зроблено ремонт, з'явилися тріщини по кутах. 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 звернувся до страхової компанії із заявою про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування у розмірі 96422 грн. 30 січня 2008 року заступник голови Правління ПАТ «НАСК «Оранта» повідомив ОСОБА_1, що спірний будинок знаходиться поза межами виділених аномалій, тому відсутні підстави для виплати страхового відшкодування. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення страхового відшкодування та пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання за договором страхування з виплати страхового відшкодування відповідач не виконав, а тому таке відшкодування підлягає стягненню з урахуванням вимог статті 625 ЦК України та умов договору щодо стягнення пені в розмірі 0,1% за кожен день прострочення. Також суд зазначив, що відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо за кожним днем нарахування пені, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами статей 258, 551 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За статтею 16 Закону України «Про страхування» договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Згідно зі статтею 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Оскільки страхова компанія належним чином не виконала своїх зобов’язань за договором, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про стягнення зі страхової компанії 88074,56 грн страхового відшкодування. Разом з тим, підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, визначеного статтею 610 ЦК України. Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункт 2.1.3) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов’язання визначений в розмірі 0,1 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу,у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця) їх нарахування, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Разом з тим суд не повинен занадто формально ставитись до подання стороною заяви про застосування позовної давності, оскільки така заява може бути зазначена як позиція щодо задоволення певних позовних вимог, що також є заявою про застосування позовної давності. Позивач, звертаючись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, просив стягнути пеню, обчислену за період із 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов ( а.с. 66 том 2) про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про стягнення зі страхової компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання за весь період прострочки виплати страхового відшкодування з 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року, не взявши до уваги, що відповідачем у спорі було заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення неустойки. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року в частині стягнення пені скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2410цс16 За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-2410цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFCC0B85281C5D4DC22581C5003279C9
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  6. 19.09.2014 Особа звернулась до Установи з запитом про отримання публічної інформації, в задоволенні якого було відмовлено. 24.09.2014 Особі направлена відповідь (відмова в задоволенні запиту). 17.04.2015 судом визнано неправомірними дії керівника Установи в частині надання Особі неправомірної відмови. 01.12.2017 Особа звернулась до суду з позовом до Установи про стягнення моральної шкоди, через надану їй 19.09.2014 неправомірну відмову на запит про отримання публічної інформації. Питання наступне. з якого часу здійснюється відлік строку позовної давності ? 1) з часу коли Особа отримала неправомірну відмову та нібито почала страждати ? Ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто Особа у вересні 2014 року довідалась про порушення свого права (їй неправомірно відмовили). 2) з часу коли Особа отримала рішення суду, яким визнано неправомірними дії ? Ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України визначає, що Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом … залежно від ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування. Ч. 1 ст. 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації» Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у … безпідставній відмові у задоволенні запиту на інформацію. Тобто Особа в 2015 році отримавши рішення суду довідалась про неправомірність відмови та особу яка є винною у вказаному порушенні. В свою чергу наявність рішення Суду лише підтверджує неправомірність дій винної особи але не свідчить. що Особа дізналась про порушення її прав з дати винесення судового рішення, отже, як наслідок, відлік позовної давності починається з дати отримання Особою відмови в задоволенні запиту. Особисто я, вважаю, що моральні страждання Особа почала нібито відчувати коли вона отримала від Установи відмову в задоволенні її запиту на отримання публічної інформації, тобто ще в 2014 році, а це, як наслідок, свідчить про те, що Особа пропустила строк позовної давності. Чи правильно я вважаю ? Чи є інша думка з цього питання ?
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши на судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Цетральний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходу та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням поданих уточнень просив стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, що складає 12 тис. 357 грн 12 коп.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 лютого 2007 року по 13 лютого 2008 року в розмірі 49 тис. 460 грн; моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що в період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним гірничим майстром, підземним слюсарем на шахті ім. Орджонікідзе в Публічному акціонерному товаристві «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК»). ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з підприємства за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію. Однак у травні 2015 року позивач дізнався, що при звільненні з підприємства у зв'язку з виходом на пенсію відповідач повинен був виплатити йому вихідну допомогу, чого останнім зроблено не було. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі 12 тис. 357 грн 12 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 49 тис. 430 грн, моральну шкоду в розмірі 2 тис. грн; вирішено питання про розподіл судових витрат; в решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ПАТ «ЦГЗК» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У лютому 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «ЦГЗК») про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та від 25 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним слюсарем, підземним кріпильником, підземним гірничим майстром на шахті ім. «Орджонікідзе». ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений у зв'язку з виходом на пенсію. Пунктом 7.5 колективного договору на 2007-2008 роки між ВАТ «ЦГЗК» та профспілковим комітетом ВАТ «ЦГЗК» встановлено обов’язок відповідача виплачувати протягом І півріччя 2007 року працівникам при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі, залежному від неперервного стажу роботи на підприємстві, а саме за стаж від 20 і більше років - тримісячну заробітну плату працівника. Згідно з довідкою ПАТ «ЦГЗК» № 1645 від 12 жовтня 2015 року ОСОБА_1 при звільненні було виплачено компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 тис. 335 грн 80 коп. Одноразову допомогу при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, передбачену умовами колективного договору, не нараховано. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні не було виплачено з вини роботодавця. Крім того, суди зазначили, що звернення до суду з відповідним позовом не обмежується будь-яким строком відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та 25 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що додаткова матеріальна допомога, яка передбачена колективним договором, а не трудовим, не підпадає під визначення заробітної плати, а тому звернення до суду з таким позовом обмежується тримісячним строком. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16. Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходили й суди, ухвалюючи судові рішення у справі, яка є предметом перегляду. Отже обставини, які обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-331цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/654421A81B57EBC6C22581F5002D83D9
  8. Добрый вечер. Подскажите пожалуйста.На сколько времени приблизительно выдавались карточки "Универсальная" в 2013?Какой приблизительно срок действия у нее?В 2013 оформлена была карта с кредитным лимитом 900гр.Кредит не погашался.Плюс карта была утеряна.В банк по поводу утери не обращались.Сейчас пришло письмо от привата вернуть им 56 000гр.Иначе иск в суд 1.Могло ли за 4 года накапать столько,если бралось всего 900гр.?2.Срок исковой давности начинать отсчитывать с какого времени?С окончания действия карты или последнего платежа? 3.Если я отправлю письма им,для того чтоб мне представили копии договора,расчет всего,чтонакапало(пеня,штраф и .д.),не прервет ли это исковую давность? 4.Не прервет ли иск.давность,если я восстановлюсь в привате24 по номеру,который был указан в договоре?Спасибо и очень жду помощи в решении этих вопросов
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Севеко» до ОСОБА_1 про повернення коштів, набутих без достатньої правової підстави, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Севеко» (надалі – ТОВ «ТД «Севеко») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у період із 7 грудня 2009 року по 26 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримала від позивача грошові кошти в загальній сумі 2 млн 379 тис. грн на підставі договорів про поворотну фінансову допомогу, які між сторонами фактично не укладались. З огляду на це позивач вважає, що такі договори є нікчемними, а відтак відповідачка отримала кошти без достатньої правової підстави. Заочним рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року позов задоволено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2015 року заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2015 року скасовано, а заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 267, 1212, 1215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Інших норм матеріального, у тому числі й сімейного права, заявниця в заяві не вказала. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 8 жовтня 2014 року, 8 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 2 липня, 22 січня 2014 року і 18 березня 2015 року відповідно у справах № 6-91цс14, 6-151цс13 та 6-25цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області від 31 липня 2014 року, засновником ТОВ «ТД «Севеко» є ОСОБА_2 – чоловік ОСОБА_1. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 липня 2013 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, укладений 19 листопада 1994 року, розірвано. Згідно з банківськими виписками за період із 7 грудня 2009 року по 26 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримала від ТОВ «ТД «Севеко» грошові кошти у розмірі 2 млн 379 тис. грн з призначенням платежу – надання поворотної фінансової допомоги на підставі договорів. Суди установили, що між сторонами договори про надання поворотної фінансової допомоги не підписувались і не укладались, отже, договірних відносин між сторонами немає. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки грошові кошти набуті відповідачкою за договорами, які між сторонами не укладались, то такі кошти вважаються набутими без достатньої правової підстави, а тому відповідно до вимог статті 1212 ЦК України підлягають поверненню. При цьому суд зазначив, що позивач звернувся з позовом у межах строку позовної давності, який почав спливати з моменту направлення позивачем вимоги про повернення коштів відповідно до частини другої статті 530 ЦК України. З таким висновком погодився й суд касаційної інстанції, вказавши при цьому, що відповідачка не довела, що ці кошти були перераховані їй як засіб для існування, а тому не можуть вважатися такими, що не підлягають поверненню відповідно до статті 1215 ЦК України. Разом з тим надані заявницею судові рішення, зокрема ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року та постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року, на підтвердження неоднакового застосування судами та невідповідності висновкам, викладеним у цій постанові щодо застосування статті 267 ЦК України, не можуть слугувати належними прикладами, оскільки не свідчать про неоднакове застосування цієї норми права та про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. У наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, установивши, що кошти, які були перераховані відповідачам, відносяться до виплат, визначених статтею 1215 ЦК України, зокрема до пенсії, зазначив, що безпідставно набуті особою кошти, що належать до таких виплат, за відсутності рахункової помилки з боку особи, яка добровільно провела їх виплату, та факту недобросовісності відповідача, не підлягають поверненню. У наданих заявницею постановах Верховного Суду України від 22 січня та 2 липня 2014 року у справах № 6-151цс13 № 6-91цс14 відповідно викладено правову позицію відповідно до якої До правовідносин щодо набуття грошових коштів без достатньої правової підстави, якщо ці кошти є пенсійною виплатою, яка проведена іншою особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача, застосуванню підлягають положення статті 1215 ЦК України, за якою зазначені грошові кошти поверненню не підлягають. При цьому правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у статті 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів. Отже, зі змісту наведених судових рішень та судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не вбачається неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених у заяві норм матеріального права, оскільки у справах встановлено різні фактичні обставини. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-2904цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E13091420C8B855CC22581F0004BB8D5
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівавтокомплектація», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа – Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи», про вселення, виселення та визнання незаконним дій, рішень та ордера; зустрічним позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівавтокомплектація», ОСОБА_1, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання особи такою, що втратила право на проживання; зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівавтокомплектація» до ОСОБА_1 про визнання ордера недійсним та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого посилався на те, що з 1973 року і по теперішній час працює у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи» (далі – ТОВ «Львівські автобусні заводи»). У 2005 році на підставі спільного рішення адміністрації та профкому заводу НОМЕР_1 від 04 серпня 2005 року та ордеру НОМЕР_2 від 12 серпня 2005 року, виданого Відкритим акціонерним товариством «Львівський автобусний завод» (далі – ВАТ «ЛАЗ»), йому було надано для проживання кімнату НОМЕР_3 АДРЕСА_1, що належав заводу. Протягом всього часу з моменту вселення він проживав у гуртожитку, справно сплачував рахунки за комунальні послуги, зробив ремонт кімнати. З метою реєстрації місця проживання в гуртожитку позивач неодноразово звертався з відповідними заявами до ТОВ «Львівські автобусні заводи», проте жодну із цих заяв не було задоволено. У грудні 2010 року позивача було фактично виселено з гуртожитку без його відома, а саме: 02 грудня 2010 року він повернувся додому і не зміг потрапити до кімнати гуртожитку через те, що на вхідних дверях було замінено замок. У зв'язку із цим ОСОБА_1 звернувся із заявою до Франківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області. Дільничний інспектор та інші працівники міліції того ж дня прибули на місце та опечатали вхід до кімнати. Позивач вважає, що його було виселено з гуртожитку безпідставно та незаконно. ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що обставини, викладені у первісному позові не відповідають фактичним обставинам цієї справи, а саме: відповідно до записів у трудовій книжці ОСОБА_1 у 1973 році був прийнятий на роботу на Львівський автобусний завод, який згодом було реорганізовано у ВАТ «ЛАЗ». У 2003 році, згідно із записом НОМЕР_4 позивач був переведений у Закрите акціонерне товариство «Львівський автомобільний завод» (далі - ЗАТ «Львівський автомобільний завод»), де пропрацював до звільнення ІНФОРМАЦІЯ_1. Тому позивач за зустрічним позовом вважає, що кімнату НОМЕР_3 в гуртожитку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 отримав відповідно до спільного рішення адміністрації та профкому ВАТ «ЛАЗ» НОМЕР_1 від 04 серпня 2005 року та ордера НОМЕР_2 цього ж підприємства незаконно, оскільки на той час працював на ЗАТ «Львівський автомобільний завод» та не мав жодного відношення до ВАТ «ЛАЗ». ОСОБА_2 зазначав, що ордер НОМЕР_5 від 13 жовтня 2010 року на вселення в кімнату НОМЕР_3 гуртожитку його сім'ї видано на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ТОВ «Львівські автобусні заводи» від 13 жовтня 2010 року НОМЕР_6, відтак він та його сім’я займають це жиле приміщення на законних підставах. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_2 просив суд визнати неправомірним та скасувати спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «ЛАЗ» від 04 серпня 2005 року НОМЕР_1. Визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання в кімнаті НОМЕР_3 в гуртожитку АДРЕСА_1, у зв'язку з його постійним проживанням за іншою адресою. ТОВ «Львівавтокомплектація» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило: скасувати спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету заводу від 04 серпня 2005 року НОМЕР_1 про виділення кімнат у гуртожитку АДРЕСА_1; визнати недійсним ордер НОМЕР_2 від 12 серпня 2005 року, виданий ОСОБА_1 на заселення кімнати НОМЕР_3 у гуртожитку за цією адресою та визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування кімнатою НОМЕР_3 у цьому гуртожитку. Свої вимоги ТОВ «Львівавтокомплектація» мотивувало тим, що на момент видачі ордера НОМЕР_2 ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2, співвласником якої він був на момент видачі ордера і продовжує на сьогодні, що є порушенням процедури видачі ордерів. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 7 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «ЛАЗ» від 4 серпня 2005 року НОМЕР_1 про виділення кімнат у гуртожитку. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання в кімнаті НОМЕР_3 АДРЕСА_1. Зустрічний позов ТОВ «Львівавтокомплектація» задоволено. Скасовано спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету заводу від 4 серпня 2005 року НОМЕР_1 про виділення кімнат у гуртожитку. Визнано недійсним ордер НОМЕР_2 від 12 серпня 2005 року, виданий ОСОБА_1 на заселення в кімнату НОМЕР_3 гуртожитку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 22 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 59, статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частин третьої, четвертої статті 267 ЦПК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня, 25 травня, 13 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2015 року та 18 травня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили таке. ОСОБА_1 працював у ВАТ «ЛАЗ» до кінця серпня 2003 року. З вересня 2003 року до кінця березня 2007 року він працював у ЗАТ «Львівський автомобільний завод», а з початку квітня 2007 року працює у ТОВ «Львівські автобусні заводи». 4 серпня 2005 року було прийняте спільне рішення адміністрації ВАТ «ЛАЗ» та профспілкового комітету ЗАТ «Львівський автомобільний завод» НОМЕР_1 щодо виділення ОСОБА_1 для проживання кімнати НОМЕР_3 у гуртожитку АДРЕСА_1, що належав ВАТ «ЛАЗ». На підставі цього рішення 12 серпня 2008 року ОСОБА_1 отримав ордер НОМЕР_2 на заселення у кімнату НОМЕР_3 у цьому гуртожитку. З травня 1977 року по жовтень 2008 року ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2. Також суди установили, що згідно зі спільним рішенням адміністрації та профспілкового комітету ТОВ «Львівські автобусні заводи», оформленого протоколом НОМЕР_6 від 13 жовтня 2010 року, було вирішено перепрописати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та надати їм додаткову площу у вигляді кімнат НОМЕР_7, НОМЕР_3 в гуртожитку АДРЕСА_1. На підставі цього рішення 2 листопада 2010 року ТОВ «Львівавтокомплектація» видало ОСОБА_2 ордер НОМЕР_5 на вселення у ці кімнати. Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім'ї та реєстрацію від 8 квітня 2013 року НОМЕР_8 ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та малолітній ОСОБА_6 проживають та прописані у кімнатах НОМЕР_7, НОМЕР_3 у гуртожитку АДРЕСА_1. Суди також установили, що згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 16 грудня 2011 року гуртожиток АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ТОВ «Львівавтокомплектація». Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 й ТОВ «Львівавтокомплектація», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час прийняття рішення про виділення спірної кімнати ОСОБА_1 і видачі йому ордера у 2005 році в гуртожитку ВАТ «ЛАЗ», він не працював на цьому підприємстві, договорів між підприємством, в якому працював ОСОБА_1, та ВАТ «ЛАЗ» щодо надання гуртожитку на той час не існувало. Як в 2005 році так і в подальшому ОСОБА_1 зберігав за собою право на проживання в квартирі АДРЕСА_2, співвласником якої він є і де й був зареєстрований. Також суди установили, що ОСОБА_1 після отримання ордера протягом визначених 30 днів своє право не реалізував, у спірну кімнату гуртожитку фактично не вселився, не проживав у ній, та не реєструвався, у зв’язку із чим втратив надане йому право. Крім того, суди на підставі наданих доказів та фактичних обставин справи дійшли висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки ОСОБА_2 та ТОВ «Львівавтокомплектація» дізналися про обставини виділення кімнати ОСОБА_1 і про порушення їхніх прав лише з часу подачі ним позову до суду. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня і 13 липня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, зазначив, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, чому суди не надали оцінки та не встановили, чи підлягає застосуванню позовна давність. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року суд касаційної інстанції, розглядаючи справу про визнання особи такою, що втратила право на користування службовим приміщенням, зазначав, що позивач одночасно заявив вимоги з підстав, передбачених статтями 71 та 124 ЖК УРСР, що регулюють різні житлові правовідносини, а тому направив справу на новий розгляд з огляду на не повне встановлення судом фактичних обставин, які необхідні для вирішення питання щодо правової природи правовідносин, що виникли між сторонами. У наданій заявником на підтвердження своїх доводів постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16 міститься правовий висновок щодо застосування статті 267 ЦК України, відповідно до якого сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише за наявності відповідної заяви про застосування позовної давності. У постанові Верховного суду України від 4 листопада 2015 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняно до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, а тому на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР. За таких обставин наведені заявником судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, встановленими судами. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-2409цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/954497EF35F1B6E4C22581E7003D415B
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бердянського міжрайонного прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради, Управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області, ОСОБА_1, третя особа – реєстраційна служба Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки за заявою ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року Бердянський міжрайонний прокурор (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що прокурорською перевіркою встановлено, що підпунктом 5.46 пункту 5 рішення Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року «Про передачу в оренду, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельних ділянок та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації АДРЕСА_1. На підставі цього рішення ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на зазначену земельну ділянку та здійснила державну реєстрацію цього державного акта. Вважаючи, що проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_1 погоджено та затверджено з порушенням вимог водного, земельного та містобудівного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, розташована у м. Бердянську на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, проектна документація із землеустрою щодо її відведення затверджена оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради без проведення обов’язкової державної експертизи землевпорядної документації, прокурор в інтересах держави просив визнати недійсними підпункт 5.46 пункту 5 рішення Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року «Про передачу в оренду, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею S_1 для ведення індивідуального дачного будівництва АДРЕСА_1, виданий на ім’я ОСОБА_1; скасувати державну реєстрацію зазначеного державного акта; зобов’язати управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки; зобов’язати ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року позов прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради задоволено частково: визнано недійсним підпункт 5.46 пункту 5 рішення Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року НОМЕР_2 «Про передачу в оренду, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок», яким передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 для ведення індивідуального дачного будівництва; визнано недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_1 на зазначену земельну ділянку та скасовано його державну реєстрацію. Зобов’язано управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки та зобов’язано ОСОБА_1 повернути зазначену земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року в частині задоволення позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов’язання управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, відхилено, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року в залишеній без змін частині рішенням апеляційного суду та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року залишено без змін. 13 вересня 2016 року від представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 до Верховного Суду України надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року, яка подана з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні з пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі - Закон № 4176-VI). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника прокуратури, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди, з’ясувавши питання щодо спливу строку позовної давності, дійшли висновку про те, що прокурор не пропустив такий строк на звернення до суду із зазначеним позовом і до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон № 4176-VI, оскільки право на звернення до суду із цим позовом виникло у січні 2010 року й на момент набрання чинності Закону № 4176-VI (15 січня 2012 року) строк позовної давності не сплив, а тому звернення прокурора до суду з позовом у червні 2013 року відповідає вимогам пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI про право особи протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15 зроблено правовий висновок, відповідно до якого норма пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України , яка діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, отже, не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави, а сплив позовної давності для зазначених спорів починається з дати, коли орган, в інтересах якого подано позов прокурором, дізнався про порушене право. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України правовому висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 257 ЦК України у поєднанні з пунктом 4 частини першої статті 268 цього Кодексу в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, тобто до 15 січня 2012 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Однак зазначена норма матеріального права за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від незаконних дій держави та її органів щодо порушення права власності або інших речових прав громадян з її боку. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Таким чином, суди безпідставно застосували до спірних правовідносин положення пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI. Оскільки під час розгляду справи слід встановити, з якого часу особі, в інтересах якої пред’явлено позов прокурором, стало відомо про порушене право, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати ці обставини, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року скасувати в чатині задоволених позовних вимог, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2304цс16 Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Однак зазначена норма матеріального права за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від незаконних дій держави та її органів щодо порушення права власності або інших речових прав громадян з її боку. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-2304цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/57AFE76D539227CEC22581E2004251CF
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання договорів кредиту, іпотеки та поруки недійсними, мотивуючи свої вимоги тим, що кредитні договори суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки укладені сторонами на невигідних для позичальника умовах, що обмежувало волю позивача при укладенні цих договорів та є підставою для визнання його недійсним, відповідно й всі укладені договори на забезпечення кредитного договору також підлягають визнанню недійсними. У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, в якій зазначило, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитних договорів виникла заборгованість, а тому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року у розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Бізнес сувеніри» суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року у розмірі 274158,19 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 273976,22 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року в розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом про стягнення коштів за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на дві постанови Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справах № 6-1457цс16 та № 6-2170цс16. Оскільки заявниця просить переглянути судові рішення лише в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом, справа щодо первісного позову не є предметом перегляду Верховним Судом України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Під час розгляду справи суди встановили, що 9 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір НОМЕР_2 на суму 330 тис. доларів США. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки. Банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 82990 доларів США, що еквівалентно 419099,5 грн та 247010 доларів США, що еквівалентно 1247400,5 грн, що підтверджується валютними меморіальними ордерами НОМЕР_3, НОМЕР_4 6 від 09 червня 2006 року (а.с.244, т.1). 12 грудня 2008 року банк направив на адресу ОСОБА_1 вимогу про дострокове виконання зобов’язань за цим кредитним договором, в якому просив погасити утворену заборгованість протягом 30 днів з дати одержання цієї вимоги, яку позивачка отримала 4 березня 2009 року (а.с. 191, т. 2). Таким чином, банк змінив строк виконання зобов’язань за цим кредитним договором, з якого погашення боргу вже не відбувається щомісячними платежами відповідно до графіку платежів, а підлягає сплаті всією сумою у визначений банком строк. Суди також установили, що у вересні 2009 року ОСОБА_1 внесла 54,26 доларів США на погашення суми боргу (а. с. 142, т. 3). 12 листопада 2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, у тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, а тому до останнього перейшло право вимоги до відповідачів за цим кредитним договором (а.с.97-110, т.1). Задовольняючи вимоги банку щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, суди виходили з того, що перебіг позовної давності за цим кредитним договором перервався сплатою ОСОБА_1 грошової суми на погашення заборгованості у вересні 2009 року, тобто після отримання нею досудової вимоги про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором та після настання визначеного у ній терміну, а товариство звернулось до суду з позовом 19 червня 2012 року. Суди також зазначили, що ОСОБА_1 визнала суму основної заборгованості за цим кредитним договором. Натомість у наданих постановах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Отже, наведене заявником судове рішення свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 264 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії. Таким чином, оскільки суд не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення зустрічних позовних вимог з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати; справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2891цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Суддя Верховного Суддя України В.М. Сімоненко Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-2891цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9F9803605E4DA79BC22581DF0041992B
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 червня 2007 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір кредиту, на підставі якого остання отримала кредит у розмірі 210 тис. доларів США зі строком повернення до 8 червня 2017 року. Того ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився нести солідарну відповідальність перед банком у тому ж обсязі, що й боржник. Позивач, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_2 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 1 березня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 325 тис. 591 долар США 3 центи, що еквівалентно 3 млн 291 тис. 391 грн 86 коп., просив стягнути зазначену суму заборгованості солідарно з відповідачів. Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 2 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково: стягнув на його користь солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 316 тис. 791 долар США 3 центи заборгованості за кредитним договором, що еквівалентно 3 млн 163 тис. 572 грн 96 коп.; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 березня 2015 року ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення пені скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року залишив без змін. Апеляційний суд Київської області 2 червня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в частині стягнення пені скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 385 тис. 733 грн 36 коп. заборгованості зі сплати пені за кредитним договором. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 2 червня 2015 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд Київської області 24 березня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в частині стягнення пені скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість зі сплати пені за кредитним договором за період з 23 червня 2013 року до 28 лютого 2014 року в сумі 271 тис. 806 грн 6 коп., з яких 197 тис. 511 грн 93 коп. пені за несвоєчасне погашення кредиту та 74 тис. 294 грн 13 коп. пені за несвоєчасне погашення відсотків. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року залишив без змін. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 251, 252, 261, 610, 612, 631, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 30 вересня, 2 грудня 2015 року, 8 й 29 червня 2016 року. У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року й рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 8 червня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір кредиту НОМЕР_1, за умовами якого банк надав останній у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти в сумі 210 тис. доларів США на придбання нерухомого майна – нежитлового приміщення зі ставкою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 8 червня 2017 року (т.1, а. с. 11–18). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за договором кредиту того ж дня між АКБ «Укрсоцбанк» (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 (позичальник) та ОСОБА_3 (поручитель) укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився у повному обсязі нести солідарну відповідальність за виконання позичальником зобов’язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих санкцій (пені, штрафу) у розмірі, строки та порядку, передбачених договором кредиту (т.1, а. с. 7–10). ОСОБА_2 узятих на себе зобов’язань за договором кредиту належним чином не виконувала, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту. У справі, яка є предметом перегляду, Апеляційний суд Київської області рішенням від 24 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, вирішив спір у частині стягнення пені. При цьому апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, стягнув пеню в межах річного строку позовної давності та обчислив її у грошовій одиниці України – гривні із зазначенням відповідного обрахунку. Надана для порівняння ухвала від 28 жовтня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалене в справі рішення апеляційного суду в частині стягнення 3 % річних та пені, а справу в цій частині передав на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. У постанові від 8 червня 2016 року № 6-3006цс15 Верховний Суд України зазначив, що аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Ухвалені в справі рішення не суперечать викладеному в указаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. В інших, наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновки про те, що: - пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов (від 2 грудня 2015 року 6-1707цс15); - у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (від 30 вересня 2015 року 6-154цс15); - перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (від 2 грудня 2015 року № 6-249цс15 та від 29 червня 2016 року 6-1188цс16). Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-2541цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A4BFF38AE8B5A4FC22581D900487276
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики. ОСОБА_1, ОСОБА_2 зазначали, що з квітня 2009 року по січень 2010 року зі свого спільного сімейного бюджету вони тричі позичали своєму сусіду ОСОБА_3 на його власні потреби гроші в національній та іноземній валюті. Так, ОСОБА_3 7 квітня 2009 року позичив у ОСОБА_1 50 тис. доларів США, які зобов’язався повернути до 7 вересня 2009 року, 7 вересня 2009 року позичив у ОСОБА_2 100 тис. грн до 7 січня 2010 року, а у ОСОБА_1 – ще 80 тис. грн. до 7 квітня 2010 року, про що надав власноруч написані розписки. Строки повернення позичених коштів сплинули, а відповідач повернув позивачам позичені кошти лише частково, а саме: 15 жовтня 2011 року – 40 тис. грн, а 17 листопада 2011 року – 20 тис. грн. Решту боргу відповідач повертати відмовився, у зв’язку із чим у січні 2014 року позивачі звертались до правоохоронних органів з метою притягнення відповідача до кримінальної відповідальності. За наслідками розслідування підтверджено, що відповідач не повернув усіх позичених у позивачів коштів. Висновком почеркознавчої експерти встановлено, що усі боргові розписки були написані ОСОБА_3. Постановою слідчого від 13 серпня 2015 року кримінальне провадження закрито, а позивачам рекомендовано захищати свої права в судовому порядку, з огляду на те, що спірні правовідносини містять ознаки цивільно-правового характеру. Оскільки відповідач відмовляється добровільно повернути позивачам борг, позивачі просили стягнути з ОСОБА_3 на їх користь заборгованість за договорами позики в загальній сумі 1 млн 547 тис. 913 грн 30 коп. З огляду на поважні причини пропуску строку позовної давності, позивачі просили поновити його. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 квітня 2016 року позов задоволено: поновлено ОСОБА_1, ОСОБА_2 строк позовної давності; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики в загальній сумі 1 млн 547 тис. 913 грн 30 коп., з яких: на користь ОСОБА_1 – 1 млн 413 тис. 907 грн 90 коп. як еквівалент у гривнях станом на 20 листопада 2015 року 59 тис. 308 доларів США 22 центів (50 тис. доларів США – основне зобов’язання та 9 тис. 308 доларів США 22 центи – 3 % річних) заборгованості за борговою розпискою від 7 квітня 2009 року; на користь ОСОБА_1 – 55 тис. 835 грн 66 коп. заборгованості за борговою розпискою від 7 січня 2010 року (50 тис. грн – основна заборгованість та 5 тис. 835 грн 66 коп. – 3 % річних); на користь ОСОБА_2 – 78 тис. 169 грн 86 коп. заборгованості за борговою розпискою від 7 вересня 2009 року (70 тис. грн – основна заборгованість та 8 тис. 169 грн 86 коп. – 3 % річних). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 25 травня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 79 тис. 440 грн 33 коп. за невиконання грошового зобов’язання за борговою розпискою від 7 квітня 2009 року, нараховані за період з 23 листопада 2012 року до 20 листопада 2015 року; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 7 тис. 160 грн за невиконання грошового зобов’язання за борговою розпискою від 7 січня 2010 року за той же період. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення основного боргу та 3 % річних, заявлених поза межами строку позовної давності, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 264, частини п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 та 27 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 є подружжям. 7 квітня 2009 року ОСОБА_3 на власні потреби позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 50 тис. доларів США, які зобов’язався повернути до 7 вересня 2009 року, на підтвердження чого надав письмову розписку. 7 вересня 2009 року ОСОБА_3 звернувся до позивачів із проханням відстрочити повернення боргу за вказаною розпискою та додатково просив позичити йому 100 тис. грн. Позивачі погодились та надали ОСОБА_3 позику у 100 тис. грн на строк до 7 січня 2010 року, на підтвердження чого він надав ОСОБА_2 письмову розписку від 7 вересня 2009 року. 7 січня 2010 року ОСОБА_3 знову звернувся до позивачів, які на його прохання позичили йому ще 80 тис. грн до 7 квітня 2010 року, що підтверджується його письмовою розпискою на ім’я ОСОБА_1 від 7 січня 2010 року. Суди встановили, що відповідач частково повернув позичені кошти в загальній сумі 60 тис. грн, а саме: 15 жовтня 2011 року – 40 тис. грн. та 17 листопада 2011 року – 20 тис. грн. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з його висновками про те, що у зв’язку з частковою сплатою відповідачем боргу в межах строку позовної давності відбулося його переривання, разом з тим до суду позивачі звернулися з пропуском строку. Давши оцінку наявним доказам, суд дійшов висновку про те, що строк позовної давності пропущено позивачами з поважних причин, а тому він підлягає поновленню; у відповідача перед позивачами наявна заборгованість за договорами позики, що підтверджується відповідними розписками, а тому заборгованість на підставі статей 525, 625, 1046, 1049, 1050 ЦК України підлягає стягненню. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з, передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, на яку також на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_3, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, що позивачка пропустила строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України, поважності причин його пропуску остання не довела. Сплата частини боргу позичальником поза межами строку позовної давності не свідчить про переривання його перебігу, оскільки таке переривання можливе лише в межах строку позовної давності, а не після його спливу. Отже, суд касаційної інстанції виходив з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1611цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/655621EBA0AA8908C22581D40049198F
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: Фонду державного майна України – ОСОБА_1 Федерації професійних спілок України – ОСОБА_2 приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» – ОСОБА_3 Генеральної прокуратури України – ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі – ПрАТ «Укрпрофтур») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року у справі № 17/108-11/24 за позовом Переяслав-Хмельницького міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) до Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (далі – Циблівська сільська рада), ПрАТ «Укрпрофтур», треті особи: комунальне підприємство Київської обласної ради «Переяслав-Хмельницьке бюро технічної інвентаризації», дочірнє підприємство (далі – ДП) «Київоблтурист», філія оздоровчого закладу для дітей «Переяславський», Федерація професійних спілок України, про визнання недійсним рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, в с т а н о в и л а: У серпні 2011 року Переяслав-Хмельницький міжрайонний прокурор Київської області звернувся до суду з позовом, який у процесі розгляду справи було уточнено, в інтересах держави в особі ФДМУ до Циблівської сільської ради, ПрАТ «Укрпрофтур», у якому просив: – визнати недійсним з моменту прийняття рішення виконавчого комітету Циблівської сільської ради від 12 липня 2001 року № 51/1 «Про видачу свідоцтва про право власності на цілісний майновий комплекс оздоровчого табору «Переяславський» ДП «Київоблтурист» ЗАТ «Укрпрофтур», що розташований в с. Циблі»; – визнати право власності держави в особі ФДМУ на цілісний майновий комплекс оздоровчого закладу «Переяславський», який складається з 26 об’єктів нерухомого майна, площею 3 926,4 кв.м, загальною вартістю 2 076 200,00 грн, розташований за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі, мікрорайон «Переяславський»; – витребувати із чужого незаконного володіння ПрАТ «Укрпрофтур» цей майновий комплекс і повернути його у власність держави в особі ФДМУ. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у червні 2011 року при проведенні перевірки щодо додержання вимог законодавства під час відчуження майна оздоровчих закладів професійних спілок за дорученням прокуратури Київської області від 06 червня 2011 року № 07/1-2346 було виявлено факт, що рішенням Циблівської сільської ради від 12 липня 2001 року № 51/1 в порушення вимог закону вирішено видати свідоцтво про право власності на зазначений цілісний майновий комплекс закритому акціонерному товариству «Укрпрофтур» (далі – ЗАТ «Укрпрофтур», правонаступником якого є ПрАТ «Укрпрофтур») і доручити БТІ провести правову реєстрацію нерухомого майна згідно із цим рішенням. Посилаючись на те, що відчуження державного майна – об’єктів нерухомого майна оздоровчого закладу «Переяславський» – відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності, поновити цей строк та задовольнити позов. ПрАТ «Укрпрофтур» подало до суду заяву про застосування позовної давності. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 24 вересня 2014 року позов задоволено. Визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення Циблівської сільської ради від 12 липня 2001 року № 51/1; визнано право власності держави в особі ФДМУ на цілісний майновий комплекс оздоровчого закладу «Переяславський», який складається з 26 об’єктів нерухомого майна, площею 3 926,4 кв.м, загальною вартістю 2 076 200,00 грн, розташований за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі, мікрорайон «Переяславський»; витребувано із чужого незаконного володіння ПрАТ «Укрпрофтур» зазначене нерухоме майно та повернуто його у власність держави в особі ФДМУ; стягнуто з Циблівської сільської ради в доход Державного бюджету України 85,00 грн державного мита та 0,96 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; стягнуто з ПрАТ «Укрпрофтур» в доход Державного бюджету України 20 762,00 грн державного мита та 235,04 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року скасовано, рішення Господарського суду Київської області від 24 вересня 2014 року залишено в силі. Додатковою постановою Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року заяву заступника прокурора Київської області про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат задоволено. Стягнуто з Циблівської сільської ради на користь прокуратури Київської області 102,00 грн витрат зі сплати судового збору; стягнуто з ПрАТ «Укрпрофтур» на користь прокуратури Київської області 24 914,40 грн витрат зі сплати судового збору. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ «Укрпрофтур», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 261, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 12 вересня 2016 року у справі № 9/107-11, від 10 травня 2016 року у справі № 5024/1115/2011, від 19 листопада 2014 року у справі № 11/163/2011/5003, від 27 квітня 2016 року у справі № 23/097-11, постанов Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 5004/2115/11 (№ 3-1486гс16), від 07 червня 2017 року у справі № 910/27025/14 (№ 3-445гс17). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПрАТ «Укрпрофтур» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 12 липня 2001 року виконавчим комітетом Циблівської сільської ради прийнято рішення № 51/1 «Про видачу свідоцтва про право власності на цілісний майновий комплекс оздоровчого табору «Переяславський» ДП «Київоблтурист» ЗАТ «Укрпрофтур», що розташований в с. Циблі», яким вирішено видати свідоцтво про право власності на цілісний майновий комплекс, який розташований в с. Циблі, і належить ЗАТ «Укрпрофтур» на праві колективної власності та доручити БТІ провести правову реєстрацію нерухомого майна згідно даного рішення. На підставі цього рішення видано свідоцтво про право власності на цілісний майновий комплекс оздоровчого табору «Переяславський» від 25 липня 2001 року, за змістом якого цей комплекс (з 26 об’єктів) належить ЗАТ «Укрпрофтур» на праві колективної власності; реєстраційний запис вчинено Переяслав-Хмельницьким міжміським бюро технічної інвентаризації 25 липня 2001 року за реєстровим № 1. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора про визнання недійсним зазначеного рішення виконавчого комітету Циблівської сільської ради, визнання права власності за державою в особі ФДМУ на об’єкти нерухомого майна – на цілісний майновий комплекс оздоровчого закладу «Переяславський», а також витребування цього майна у ПрАТ «Укрпрофтур» і повернення його у власність держави в особі ФДМУ. Судами встановлено, що спірні об’єкти нерухомості були майном громадської організації колишнього Союзу РСР та перебували у віданні Української республіканської Ради професійних спілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала Рада Федерації незалежних професійних спілок України, а у подальшому – Федерація професійних спілок України. Президією Ради Федерації незалежних професійних спілок України 23 серпня 1991 року прийнято постанову № П-7-7 «Про створення акціонерного товариства «Укрпрофтур» (з подальшими змінами, внесеними згідно з постановою від 09 жовтня 1991 року № П-9-5г). 04 жовтня 1991 року Рада Федерацій незалежних професійних спілок України та Фонд соціального страхування України уклали установчий договір про створення акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі – АТ «Укрпрофтур») на базі туристсько-екскурсійних підприємств і організацій Української республіканської ради по туризму і екскурсіях та затвердили статут цього акціонерного товариства. Згідно з пунктом 1.8 статуту АТ «Укрпрофтур», зареєстрованого виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів 28 жовтня 1991 року № 010-247АО, товариство є правонаступником Української республіканської ради по туризму і екскурсіям, туристсько-екскурсійних підприємств, об’єднань і організацій профспілок України. На момент створення зазначеного акціонерного товариства Рада Федерацій незалежних професійних спілок України передала до статутного фонду АТ «Укрпрофтур» основні фонди та оборотні засоби туристсько-екскурсійних підприємств, об’єднань та організацій профспілок України на суму 381 206 тис. крб, а Фонд соціального страхування – 10 млн крб. До статутного фонду АТ «Укрпрофтур» Федерацією незалежних профспілок України було передано, зокрема, туристичну базу «Переяславська», 1983 року створення, яка розташована у Київській області, що підтверджується додатком до статуту АТ «Укрпрофтур» розділ ІІІ, п. 3.1 про перелік майна переданого до статутного фонду АТ «Укрпрофтур». Отже, майно, передане до статутного фонду АТ «Укрпрофтур», перебувало у віданні профспілок. Постановою Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року № 2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» передбачено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані ФДМУ. За змістом постанови Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року № 3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» тимчасово, до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Відповідно до постанови Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506-ХІІ «Про захист суверенних прав власності Української РСР» на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна. Згідно з пунктом 1 Тимчасового положення про ФДМУ, затвердженого постановою Верховної Ради України від 07 липня 1992 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин), ФДМУ здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. За правилами статті 4, частини першої статті 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» ФДМУ є суб’єктом управління об’єктами державної власності та здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке має статус державного. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що спірні об’єкти нерухомості є державною власністю, тому Циблівська сільська рада не мала законних підстав і повноважень для передачі цих об’єктів у власність ЗАТ «Укрпрофтур». Вирішуючи питання позовної давності, суд дійшов висновку, що про незаконне відчуження спірних об’єктів державної власності ФДМУ дізнався за результатами перевірки, проведеної прокуратурою у червні 2011 року. Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що позовна давність не поширюється на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, оскільки в такому разі йдеться про триваюче правопорушення. Отже, власник може пред’явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позовних вимог з огляду на пропуск строку позовної давності. При цьому суд зазначив, що ФДМУ про порушення свого права дізнався у 1996 році, складаючи Перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС). До зазначеного Переліку було включено туристичну базу «Переяславська». Однак із моменту звернення прокурора до суду з відповідним позовом ФДМУ, набувши статусу позивача у справі, не використав свого права заявити клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності. ФДМУ мав об’єктивну та суб’єктивну можливість бути обізнаним про обставини порушення свого права, а тому твердження прокурора, що про відповідне порушення ФДМУ стало відомо з моменту проведення прокурором перевірки додержання вимог законодавства у 2011 році, є необґрунтованим. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що початок перебігу строку позовної давності за вимогою про визнання незаконним та скасування рішення № 51/1 для позивача пов’язаний з моментом його прийняття 12 липня 2001 року. Доказів того, що позивач дізнався про прийняття оскаржуваного рішення пізніше цієї дати, суду не надано, як і не наведено жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску позовної давності. Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що прокурору та ФДМУ у 2011 році за наслідками проведеної перевірки стало відомо про порушення права державної власності на спірне майно, саме із цього моменту розпочався перебіг позовної давності, а враховуючи, що прокурор з відповідним позовом звернувся до суду у серпні 2011 року, правомірним є висновок, що позовну давність не пропущено і порушене право держави підлягає захисту. Крім того, суд зауважив, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Разом із тим у справах, копії постанов в яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі ФДМУ, але не наділяють прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред’явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові. У постановах Верховного Суду України, копії яких надано заявником на підтвердження підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 11116 ГПК, висловлено правову позицію про те, що у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони. Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 5004/2115/11 (№ 3-1486гс16), від 07 червня 2017 року у справі № 910/27025/14 (№ 3-445гс17) Як установлено апеляційним судом у справі, яка розглядається, ФДМУ, на який покладено обов’язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), до якого було включено оздоровчий заклад «Переяславський», розташований за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі. Незважаючи на це та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі. При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, а також не надав доказів поважності причин пропуску звернення до суду. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності. Натомість суд касаційної інстанції зазначені положення законодавства не врахував і фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності розпочався з 2011 року – з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Циблівської сільської ради повноважень щодо оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року та додаткова постанова цього ж суду від 22 лютого 2017 року у справі № 17/108-11/24 підлягають скасуванню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року та додаткову постанову цього ж суду від 22 лютого 2017 року у справі № 17/108-11/24 скасувати, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року залишити в силі. Стягнути з Фонду державного майна України (код 00032945) на користь приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» (код 02605473) 27 101,10 грн витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 17/108-11/24. Видачу наказу доручити Господарському суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-932гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9E794236439372FC22581D00047118E
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – ОСОБА_1 ОСОБА_2 публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» – ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року у справі № 904/6847/16 за позовом ПАТ «Українська залізниця» до публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг») про стягнення 327 047,64 грн, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року ПАТ «Українська залізниця» звернулося до суду з позовом до ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» про стягнення 327 047,64 грн, з яких: 315 746,76 грн – збір за зберігання вантажу та 11 300,88 грн – плата за охорону вантажу. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв’язку із затримкою вагонів із вантажем на підходах до станції призначення з вини відповідача залізницею нараховано збір за зберігання вантажу та плату за охорону вантажу, суми яких внесено до накопичувальних карток. Проте, відповідач нараховані суми визнав частково, про що зазначив у зауваженнях до накопичувальних карток. Відповідно до порядку списання нарахованих сум, встановленого договором між сторонами, наявність у накопичувальних картках зауважень вантажовласника позбавило позивача права на їх списання з особового рахунку відповідача та, відповідно, одержання належних йому платежів. ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» до винесення рішення судом заявило про застосування позовної давності. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» на користь ПАТ «Українська залізниця» 315 746,76 грн – збір за зберігання вантажу та 11 300,88 грн – плата за охорону вантажу. Постановою Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Українська залізниця», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 253, 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 137 Статуту залізниць України, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01 лютого 2017 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 04 квітня 2017 року у справі № 904/6704/16, від 26 червня 2017 року у справі № 904/6712/16, від 24 квітня 2017 року у справі № 904/6705/16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПАТ «Українська залізниця» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 02 січня 2008 року між державним підприємством «Придніпровська залізниця» (Залізниця) і відкритим акціонерним товариством (далі – ВАТ) «АрселорМіттал Кривий Ріг» (Вантажовласник) укладено договір № ПР/ДН-2-07/138/1808/НЮп про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги (далі – Договір), предметом якого є надання Залізницею Вантажовласнику послуг, пов’язаних з перевезенням вантажів, та проведення розрахунків за ці послуги. Відповідно до пункту 2.1 Договору Вантажовласник зобов’язується пред’являти залізниці у визначені терміни місячні плани перевезень в електронному вигляді, при цьому оригінали заявок, оформлені на бланках ГУ-12(ГУ-12К) та заявки на подачу вагонів (контейнерів) надавати згідно Правил перевезень вантажів. Здійснювати навантаження (вивантаження) вантажів, що відправляються ним або прибувають на його адрес. Залізниця зобов'язується: приймати до перевезення та видавати вантажі Вантажовласника, подавати під навантаження вагони (контейнери) згідно із затвердженими планами і заявками та надавати вантажовласнику додаткові послуги, пов'язані з перевезенням вантажів, у тому числі за вільними тарифами, перелік яких зазначається в додатку до цього договору (пункт 2.2 Договору); вести облік нарахованих і сплачених грошових коштів та надавати Вантажовласнику відповідні розрахункові документи через станцію Кривий Ріг або Технологічний центр з обробки перевізних документів. Для проведення розрахунків і обліку сплачених грошових коштів Залізниця відкриває для Вантажовласника особовий рахунок з присвоєнням коду платника № 7848688 коду вантажовідправника (вантажоодержувача) № 3437 (пункт 2.3 Договору). Вантажовласник зобов’язується здійснювати безготівкову попередню оплату залізниці за перевезення вантажів та надані додаткові послуги, згідно діючих тарифів, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею, за послуги за вільними тарифами, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Залізниці або готівкою на станції. Одержані кошти залізниця зараховує на особовий рахунок вантажовласника. У разі наявності заборгованості, пені, першочергово погашається заборгованість і пеня (пункт 2.4 Договору). Розмір попередньої оплати та періодичність її внесення визначається вантажовласником, виходячи із очікуваного обсягу перевезень додаткових послуг на підставі діючих тарифів, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею та послуг за вільними тарифами. Розмір плати за додаткові послуги, для яких відсутні тарифні ставки, визначається за домовленістю сторін і зазначається в додатку до цього договору (пункт 3.1 Договору). У міру виконання перевезень та надання послуг Залізниця списує відповідні суми грошових коштів (провізну плату, додаткові збори, плату за користування вагонами і контейнерами, штрафи), крім спірних, з особового рахунку Вантажовласника, на підставі оформлених установленим порядком перевізних документів, накопичувальних карток, відомостей плати за користування вагонами (контейнерами) і т.ін (пункт 3.2 Договору). Залізниця на вимогу Вантажовласника надає йому через станцію перелік проплачених і списаних сум грошових коштів (пункт 3.3 Договору). Залізниця і Вантажовласник несуть відповідальність за невиконання плану перевезень, згідно із Статутом залізниць України (пункт 4.1 Договору). У разі відсутності на особистому рахунку Вантажовласника коштів, необхідних для оплати перевезень та додаткових послуг, а також відмови від оплати наданих послуг, Залізниця припиняє приймання, видачу вантажів та надання додаткових послуг згідно із статтею 62 Статуту залізниць України з одночасним віднесенням відповідальності на Вантажовласника за невиконання плану перевезень (статті 106, 108 Статуту), затримку вагонів і контейнерів та зберігання вантажу. При наявності у Вантажовласника заборгованості Залізниця вправі відповідно до статей 51 та 62 Статуту затримати видачу вантажу, що надійшов, взяти його під заставу і реалізувати для покриття заборгованості (пункт 4.3 Договору). Договір укладено строком на один рік і вступає в дію з моменту підписання його обома сторонами. Якщо жодна із сторін не звернеться письмово за один місяць до закінчення дії Договору з пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, то цей Договір продовжує діяти до надходження такої пропозиції зі здійсненням всіх розрахунків за виконані залізничні перевезення та надані додаткові послуги (пункт 8.4 Договору). 05 травня 2011 року сторони уклали додаткову угоду № 14 до Договору, в якій вирішили в преамбулі та в тексті договору (контракту) найменування «ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» у всіх відмінках замінити на «ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». У зв’язку з проведенням реєстрації ПАТ «Укрзалізниця», яке згідно з Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» є правонаступником Укрзалізниці та підприємств і установ, реорганізованих шляхом злиття відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», 20 січня 2016 року між сторонами укладено додаткову угоду № 35/32 до Договору, за умовами якої преамбулу Договору викладено в наступній редакції: «Регіональна філія «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Судами також установлено, що за накладними №№ 46185740, 41633231, 41633041, 41632977, 41632993, 41633082, 41636366, 41636374, 41639816, 41636358, 41636341, 41636549, 41636523, 41636556, 41636325, 41636473, 41636333, 41633074, 41633108, 41633066, 41633033, 41632985, 41633058, 41633090, 41585209, 41585167, 41585159, 41582339, 41597808, 41597790, 41598152, 41609173, 41608712, 41608720, 41608647, 41609165, 41608662, 41615667, 41615659, 353260081, 35326040, 35327881, 35319813, 35320456, 35320407, 35320480, 35320449, 35327956, 32223042, 32223315, 51873909, 51873818, 51873792, 51873826, 51873891, 51873842, 51922383, 51922342, 51922359, 51922375, 41452970, 45878253, 45878261, 45917408, 45917432, 45917317, 45917465, 45917358, 51661239, 51661247, 51687762, 51687747, 51723021, 41475278, 41501156, 46060604, 41585191, 41585183, 41585118, 41585134, 41585100, 41601816, 41602566, 41602616, 41601972, 41574211, 41574062, 41574013, 41574088, 41574070, 41574021, 41574195, 41574187, 41574054, 41574120, 41578386, 41580564, 41580473, 41580580, 41580572, 41578436, 41581018, 41581059 Залізницею прийнято до перевезення обкотиші залізорудні, порожні власні вагони, вапняк для флюсування, кокс доменний, дріб’язок коксовий, контейнери власність ZIM, магнезитовий порошок кварцити, доломіт сирий, вироби кислотоупорні та вогнеупорні на адресу одержувача – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Відповідно до зазначених накладних станція та залізниця призначення Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці. У зв’язку з неможливістю прийняття вагонів станцією Кривий Ріг –Головний Придніпровської залізниці через скупчення на станції призначення вантажу вагонів, що прибули на адресу ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг», у зв’язку з неприйняттям вагонів вантажовласником – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» і несвоєчасним вивільненням колій від вантажу, що прибув на його адресу, залізницею видано накази про затримку вагонів на підходах до станції призначення: за наказом від 11 лютого 2016 року № 232 о 13 год. 53 хв. затримано вагони (54 вагони, індекс поїзда 4573-55-4670, з вантажем окотиші залізорудні, № поїзда 3626) на станції Жовті Води-1 Придніпровської залізниці; за наказом від 11 лютого 2016 року № 233 о 21 год. 23 хв. затримано вагони (57 вагонів, індекс поїзда 4666-87-4670, на своїх осях, № поїзда 3007) на станції Апостолове Придніпровської залізниці; за наказом від 11 лютого 2016 року № 230 о 06 год. 40 хв. затримано вагони (51 вагон, індекс поїзда 3300-267-4670, з вантажем флюси, № поїзда 2114) на станції Гейківка Придніпровської залізниці; за наказом від 13 лютого 2016 року № 244 о 00 год. 55 хв. затримано вагони (55 вагонів, індекс поїзда 4671-552-4670, з вантажем кокс, № поїзда 3554) на станції Новоблочна Придніпровської залізниці; за наказом від 07 лютого 2016 року № 194 о 01 год. 45 хв. затримано вагони (45 вагонів, індекс поїзда 4671-396-4670, з вантажем контейнери-26, кокс-12, кварцит-2, доломіт-4, порошок магнезитовий-1, № поїзда 3571) на станції Мусіївка Придніпровської залізниці; за наказом від 10 лютого 2016 року № 224 о 14 год. 57 хв. затримано вагони (53 вагони, індекс поїзда 4671-487-4670, на своїх осях, № поїзда 3112) на станції Чортомлик Придніпровської залізниці. За наведеним фактом станціями затримки вагонів Жовті Води-1, Апостолове, Гейківка, Новоблочна, Мусіївка та Чортомлик складено акти про затримку вагонів форми ГУ-23а від 11 лютого 2016 року № 10, від 11 лютого 2016 року № 13, від 11 лютого 2016 року № 2, від 13 лютого 2016 року № 21/20, від 07 лютого 2016 року № 11, від 10 лютого 2016 року № 14 та передано повідомлення про затримку вагонів на станцію призначення Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці, яка проінформувала ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» про затримку вагонів. Також щодо наведених обставин станціями затримки вагонів складено акти загальної форми ГУ-23 від 11 лютого 2016 року № 10, від 11 лютого 2016 року № 2068, від 11 лютого 2016 року № 2, від 13 лютого 2016 року № 21, від 07 лютого 2016 року № 12, від 10 лютого 2016 року № 75, у яких зазначено початок і кінець затримки вагонів, а також їх номери. На станції Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці складено акти загальної форми ГУ-23 на віднесення на відповідальність вантажовласника ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», якими встановлено, що затримка вагонів на станції призначення в очікуванні подачі під вантажні операції сталася з вини відповідача (відмова вантажовласника у прийомі вагонів на під’їзну колію, зайнятість колій вагонами, які прибули на адресу останнього раніше) у період з моменту прибуття спірних вагонів на станцію підходу і до закінчення їх затримки. Також станцією Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці складено акти загальної форми стосовно того, що диспетчер по вагонам магістрального транспорту ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» не з’явився на підписання актів загальної форми ГУ-23 на віднесення на відповідальність вантажовласника. На підставі актів загальної форми ГУ-23 станцією Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці за накопичувальними картками форми ФДУ-92 від 15 лютого 2016 року № 16029068, № 16029070, № 16029071, від 16 лютого 2016 року № 16029074, № 16029075, № 16029076 нараховано збір за зберігання вантажу в розмірі 315 746,76 грн та плату за охорону вантажу в розмірі 11 300,88 грн. Ці накопичувальні картки підписані представником відповідача із зауваженнями, у яких він зазначив, що затримка спірних вагонів сталася не з його вини. У справі, яка розглядається, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, виходив із того, що день складання актів загальної форми, які фіксують початок і кінець затримки вагонів з вини відповідача, не може вважатися днем, коли позивач довідався про порушення свого права у розумінні частини першої статті 261 ЦК. Право позивача на отримання плати за надані послуги зі зберігання вантажу було порушено тільки після того, як представник відповідача підписав із зауваженнями накопичувальні картки форми ФДУ-92 від 15 і 16 лютого 2016 року, до яких було включено спірні суми. Отже, перебіг позовної давності починається з 16 лютого 2016 року і закінчується 15 серпня 2016 року. Оскільки позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем направлено до суду поштою 12 серпня 2016 року, то строк позовної давності не пропущено. Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення статті 315 Господарського кодексу України (далі – ГК), статті 137 Статуту залізниць України, статті 267 ЦК, скасував постанову суду апеляційної інстанції і залишив в силі рішення суду першої інстанції, погодившись з його висновками щодо пропуску позивачем шестимісячного строку позовної давності, який у цих правовідносинах обчислюється з дня настання події – неприйняття вагонів вантажовласником, що підтверджується актами загальної форми ГУ-23. Разом із тим у справах, копії постанов в яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що Статут залізниць України не є законом, тому встановлювати порядок обчислення перебігу строку позовної давності, відмінний від того, що встановлений ЦК, не може. День складання актів загальної форми не вважається днем, коли особа довідалася про порушення свого права, оскільки сам по собі акт загальної форми та акт про затримку вагонів, складені позивачем, жодним чином його право не порушує. Право позивача на отримання відповідних платежів порушено тільки після того, як представник відповідача підписав із зауваженнями накопичувальні картки, до яких включено спірні суми, внаслідок чого позивач був позбавлений права списати ці суми з особового рахунку відповідача. Отже, саме день підписання накопичувальних карток і є днем, з яким пов’язано перебіг позовної давності у цих правовідносинах. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а частиною першою статті 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. За змістом частини першої статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак частиною другою статті 9 ЦК встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Так, згідно з частиною п’ятою статті 315 ГК для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Разом із цим за змістом пункту 137 Статуту залізниць України позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом шести місяців. Зазначений шестимісячний термін обчислюється: а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень – після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу; б) в усіх інших випадках – з дня настання події, що стала підставою для подання позову. Тобто наведені норми ГК і Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які встановлюють скорочений шестимісячний строк позовної давності та регулюють питання його перебігу відносно позову залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що перебіг позовної давності за вимогами залізниці до вантажоодержувача про стягнення збору за зберігання вантажу починається від дня настання події, що стала підставою для подання позову. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 904/7033/16 (№ 3-658гс17). Як установлено судами, підставою для подання позову у справі, яка розглядається, стала подія – неприйняття вагонів вантажовласником, про що складено акти загальної форми ГУ-23, на підставі яких відповідачеві нараховано збір за зберігання та охорону вантажу. Отже, суд касаційної інстанції дійшов правомірного висновку, що перебіг шестимісячного строку позовної давності у справі, яка розглядається, починається саме з дня настання події, що стала підставою для подання позову, а не з дня підписання відповідачем накопичувальних карток із зауваженнями. Судом першої інстанції установлено, що позовну заяву подано поза межами шестимісячного строку, встановленого спеціальними нормами для позовів залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення. Ураховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми права у рішенні, про перегляд якого подано заяву, у задоволенні заяви ПАТ «Українська залізниця» слід відмовити. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року у справі № 904/6847/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-932гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9E794236439372FC22581D00047118E
  17. Добрый день, помогите разобраться, подал заявление о пропуске ИД от третьего лица отклонили первая инстанция и апеляция что делать,
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., – за участю представників: Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України – ОСОБА_1, ОСОБА_2, – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року у справі № 922/6564/15 за позовом комунального підприємства «Міськелектротранссервіс» до Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про скасування рішення, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року комунальне підприємство «Міськелектротранссервіс» (далі – КП «Міськелектротранссервіс») звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі – Харківське ОТВ АМК України) про скасування рішення Адміністративної колегії Харківського ОТВ АМК України «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» від 8 жовтня 2015 року № 123-р/к у справі № 3/12-111-15. Рішенням Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року позов задоволено. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року рішення Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року Харківському ОТВ АМК України відмовлено у відновленні строку на подання касаційної скарги на рішення Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року, а касаційну скаргу повернуто заявнику. У заяві про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року, поданій з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Харківське ОТВ АМК України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 53 ГПК, просить скасувати ухвалу Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року та ухвалити нове рішення, згідно з яким передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України. На обґрунтування своїх доводів Харківське ОТВ АМК України долучило до поданої заяви копії ухвал Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року у справі № 923/214/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 926/2346/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 918/923/16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що подана Харківським ОТВ АМК України заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Харківське ОТВ АМК України подало заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 11116 ГПК. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана, зокрема, з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. У такому випадку згідно з положеннями пункту 3 частини 2 статті 11119 ГПК до заяви про перегляд рішень господарських судів Верховним Судом України додаються копії різних за змістом судових рішень. На думку заявника, наведена підстава для перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року у справі, яка розглядається, підтверджується долученими до поданої заяви копіями ухвал Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року у справі № 923/214/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 926/2346/16, від 3 квітня 2017 року у справі № 918/923/16. Проте з такими доводами заявника погодитися не можна. У справі № 922/6564/15, яка розглядається, встановлено, що першу касаційну скаргу на рішення Господарського суду Харківської області від 11 березня 2016 року і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року було подано Харківським ОТВ АМК України в межах строку на касаційне оскарження – 16 травня 2016 року. Ухвалою Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року зазначену касаційну скаргу повернуто скаржникові без розгляду на підставі пунктів 2, 4 частини 1 статті 1113 ГПК, оскільки касаційну скаргу подано без долучення документів про сплату судового збору (суд відмовив у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору) і оскільки касаційну скаргу подано з порушенням порядку її подання (не через апеляційний суд, а безпосередньо до Вищого господарського суду України). Після повернення вказаної касаційної скарги Харківське ОТВ АМК України 14 червня 2016 року сплатило судовий збір за подання наступної касаційної скарги. Разом із тим, другу касаційну скаргу Харківське ОТВ АМК України подало до суду лише 25 липня 2016 року (тобто за межами передбаченого статтею 110 ГПК 20-денного строку на касаційне оскарження) і одночасно просило відновити строк на касаційне оскарження. Повертаючи ухвалою від 3 жовтня 2016 року на підставі пункту 5 частини 1 статті 1113 ГПК другу касаційну скаргу Харківському ОТВ АМК України, Вищий господарський суд України відмовив у задоволенні клопотання про відновлення строку на касаційне оскарження з тих підстав, що і після сплати судового збору (14 червня 2016 року) Харківське ОТВ АМК України подало касаційну скаргу з пропуском передбаченого статтею 110 ГПК строку касаційного оскарження – 25 липня 2016 року (через півтора місяця після сплати судового збору та через 2 місяці після повернення первісно поданої касаційної скарги), за тих обставин, що всі учасники судового процесу і апеляційний господарський суд, через який належало подавати касаційну скаргу, знаходилися в одному населеному пункті. При цьому Вищий господарський суд України не зробив висновків щодо поважності чи неповажності причини пропуску строку касаційного оскарження через відсутність коштів для сплати судового збору та тривалу процедуру відкриття і затвердження відповідної статті видаткової частини бюджету. Одночасно Вищий господарський суд України виходив із необхідності дотримання принципу правової визначеності і забезпечення стабільності правовідносин у сфері економічної діяльності, та вказав, що Харківське ОТВ АМК України не надало суду відомостей про об’єктивні обставини, які перешкоджали би повторному зверненню з касаційної скаргою у розумний строк після повернення первісно поданої касаційної скарги та сплати судового збору, що засвідчує неповажність причин пропуску строку на подання касаційної скарги в розумінні статті 53 ГПК. Ці обставини не заперечували і представники Харківського ОТВ АМК України у судовому засіданні у Верховному Суді України. В ухвалах від 31 січня 2017 року у справі № 923/214/16 і від 3 квітня 2017 року у справі № 918/923/16, наданих заявником для порівняння, Вищий господарський суд України визнав поважними причини пропуску строку на подання касаційних скарг і задовольнив клопотання про відновлення такого строку, не вказавши при цьому причини пропуску строку на касаційне оскарження, які є поважними, строки та обставини подання касаційних скарг. В ухвалі від 3 квітня 2017 року у справі № 926/2346/16, також наданій заявником для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що клопотання Міністерства оборони України про відновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги підлягає задоволенню, та вважав поважною причиною пропуску цього строку ту обставину, що заявник є бюджетною установою і вжиття ним заходів із забезпечення сплати судового збору за подання касаційної скарги потребує певного часу. При цьому суд касаційної інстанції не зазначив будь-яких конкретних обставин та строків подання касаційної скарги. Ураховуючи, що ГПК не пов’язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, а суд повинен зробити висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин пропуску строку, надані для порівняння ухвали суду касаційної інстанції, а також оскаржувана ухвала Вищого господарського суду України не підтверджують неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Згідно з частиною 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви Харківського ОТВ АМК України про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року слід відмовити. Відповідно до пункту 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити в задоволенні заяви Харківського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2016 року у справі № 922/6564/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 23 жовтня 2017 року № 3-618гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2209BFE5464CE3A3C22581C900562D5C
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідно до укладеного договору від 29 листопада 2011 року ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 300 грн. зі сплатою 36 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач погодився на те, що заява на отримання кредиту разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку становить між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31 липня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 13 385 грн. 50 коп., яка складається з: 1 960 грн. 67 коп. заборгованості за кредитом, 7 731 грн. 23 коп. заборгованості за відсотками, 2 580 грн. пені і комісії, а також штрафів: 500 грн. (фіксована частина) та 613 грн. 60 коп. (процентна складова). Указану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача у судовому порядку. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 13 385 грн. 50 коп., з яких заборгованість за кредитом – 1 960 грн. 67 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом в розмірі 7 731 грн. 23 коп., заборгованість по пені та комісії в розмірі 2 580 грн., штраф (фіксована частина) в розмірі 500 грн. та штраф (процентна складова) в розмірі 613 грн. 60 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 261, 1055, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 29 листопада 2011 року ОСОБА_1, звернувся з письмовою анкетою-заявою (б/н) до ПАТ КБ «ПриватБанк» про надання йому кредиту в розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У заяві відповідач висловив згоду з тим, що заява разом із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з подальшою зміною його розміру відповідно до кредитної історії. Згідно з пунктом 1.1.7.3.1 Умов та правил надання банківських послуг строк позовної давності стосовно вимог банку щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, неустойки, пені, штрафів, видатків банку становить 50 років (а.с. 22). Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором заборгованість ОСОБА_1 станом на 31 липня 2015 року складала 13 385 грн. 50 грн. з серед яких 1 960 грн. 67 коп. - заборгованості за кредитом; 7 731 грн. 23 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 580 грн. - заборгованість за пенею та комісією; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн. (фіксована частина); 613 грн.60 коп. (процентна складова). Згідно з випискою про здійснення операцій ОСОБА_1 здійснив останню операцію по картці 10 жовтня 2012 року, знявши готівку в сумі 1 300грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, яка повинна бути стягнута у судовому порядку. При цьому банк звернувся в межах строку позовної давності, оскільки останній платіж за вказаним договором було проведено 10 жовтня 2012 року, а з позовом до суду банк звернувся 25 вересня 2015 року – у межах трирічного строку позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалі від 24 травня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, виходив з того, що наявні у справі Умови і правила надання банківських послуг не підписані відповідачем як позичальником, тому з урахуванням правових позицій Верховного Суду України апеляційний суд повинен був дослідити питання про те, чи є ці Умови і правила надання банківських послуг складовою частиною укладеного між сторонами договору та які насправді умови цього договору; - в ухвалі від 02 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач заперечує факт укладення генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, тим самим оспорює суму кредитної заборгованості, яка виникла як на підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, так і на підставі генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості; суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову, оскільки лише після встановлення факту підписання відповідачем вказаної угоди можна визначити правильну суму кредитної заборгованості. Разом з тим, установивши факт непідписання відповідачем угоди про реструктуризацію заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення пені, передбаченої генеральною угодою, однак стягнув решту кредитної заборгованості, вказаної банком у позовній заяві. Апеляційний суд не перевірив обґрунтованості розрахунку заборгованості, оскільки в матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія договору генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, яку суд не досліджував; - в ухвалі від 18 березня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, керувався тим, що за змістом статті 266, частини другої статті 258 ЦПК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Однак апеляційний суд не звернув уваги на те, що розрахунок пені банк зробив з липня 2008 року по березень 2014 року, і оцінки цьому з урахуванням вимог закону не надав. Відповідачка визнала лише факт отримання нею картки та заперечувала факт підписання заявки на кредитування та довідки про умови кредитування. При цьому посилалась на те, що в матеріалах кредитної справи є кілька копій Умов та правил надання банківських послуг без жодної відмітки та штампу банківської установи, які б засвідчували їхню автентичність та дату складення, та відсутні дані про ознайомлення її з діючою станом на 17 червня 2008 року редакцією Умов і правил користування банківською карткою. У порушення вимог закону, апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, зокрема не перевірив доводів відповідачки щодо Умов та правил надання їй позивачем банківських послуг, та які саме були чинними на момент укладення кредитного договору. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що суди попередніх інстанцій, установивши, що відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, приєднався і зобов’язався виконувати умови, викладені в Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифів банку, не дослідили та не з`ясували, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті банку на час відкриття банківського рахунку, тобто на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов’язався виконувати відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку. Судами не перевірено та не встановлено, що саме Умови та Тарифи, надані банком до суду, були чинні та діяли на час підписання сторонами заяви від 15 травня 2011 року і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов’язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом із заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування, підписаний сторонами. Визнавши надані банком завірені копії Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів такими, що відповідають вимогам частини другої статті 36 ГПК України, місцевий та апеляційний суди не з`ясували, чим саме підтверджується дата їх публікації та набрання чинності, а також розміщення саме цих документів на інтернет-сайті банку в загальному доступі та копії локального акта позивача про їх затвердження та введення в дію. Крім того, усупереч вимогам частини третьої статті 1056-1 ЦК України суди попередніх інстанцій не з’ясували правомірності такої односторонньої зміни розміру процентної ставки та обставин повідомлення відповідача про таку зміну, а також наявності його згоди на внесення змін з урахуванням пункту 3.2.1.1.16 Умов та правил. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України зроблено такі висновки: - договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором (постанова від 11 березня 2015 року); - вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредитом, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 30 листопада 2016 року); - відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (постанова від 06 листопада 2013 року); - відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (постанови від 01 липня та 10 червня 2015 року); - боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 12 вересня 2012 року); Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Установлено, що відповідач ОСОБА_1 до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав. Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Отже, апеляційний суд неправильно застосував положення частини третьої статті 267 ЦК України, розглянувши по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності. Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії. Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 року. Однак суди не встановили, чи належним чином був повідомлений ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом, а тому дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача збільшеної процентної ставки за користування кредитом. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктами 1.1.5.21, 1.1.5.25 (а.с. 18-19), передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення. У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг (а.с. 18, 31) передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15. За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про одночасне стягнення з боржника пені та штрафів (фіксованої частини в розмірі 500 грн. та процентної складової в розмірі 613 грн. 60 коп.). З огляду на зазначене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А.Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1374 цс17 За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1374цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDB6FC43A3A97230C22581C50032C384
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Мереф’янської міської ради Харківського району Харківської області, Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що його мати ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 як член Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» (далі – ЖБК «Стекольщик-78»), виплативши грошові кошти у розмірі 10 тис. 727 грн у повному обсязі, що підтверджується довідкою від 7 вересня 2011 року. Після виплати внесків ОСОБА_4 було видано ордер на підставі рішення Мереф'янської міської ради народних депутатів на право заняття жилої площі, проте вона не встигла оформити право власності на спірну квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Згідно з архівними матеріалами Комунального підприємства КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» станом на 31 грудня 2012 року право власності на спірну квартиру ні за ким не зареєстроване. ОСОБА_1, посилаючись на те, що він є сином ОСОБА_4, був зареєстрований разом з матір'ю на момент її смерті та є її єдиним спадкоємцем, у визначений законом термін звернувся до Першої державної нотаріальної контори Харківського району із заявою про прийняття спадщини, проте не отримав свідоцтво про право на спадщину у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкову квартиру, просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, у якій посилався на те, що 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 була укладена угода купівлі-продажу спірної квартири, згідно з якою ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті матері продав ОСОБА_2 вказану житлову квартиру за 70 тис. грн, на підтвердження чого була видана відповідна розписка про отримання коштів. ОСОБА_2 зазначав, що він продав свою однокімнатну квартиру 1 в цьому ж будинку та переїхав проживати у придбану спірну квартиру, а ОСОБА_1 обіцяв оформити угоду в нотаріальній конторі найближчим часом, як пройде шість місяців після смерті матері, проте нотаріус відмовив останньому у видачі свідоцтва про право на спадщину. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, ОСОБА_2 просив визнати дійсним укладений 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу спірної житлової квартири, та визнати за ним право власності на спірну квартиру. Харківський районний суд Харківської області рішенням від 16 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; визнав дійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 12 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнав за ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру згідно з укладеним договором купівлі-продажу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області 15 січня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 16 квітня 2013 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 220 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 292 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За нормами пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 133 – 135 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) ОСОБА_4 правомірно набула спірну квартиру у власність, а ОСОБА_1 як єдиний спадкоємець в установлений законом строк звернувся до нотаріальної контори для оформлення своїх спадкових прав, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ним права власності на спірну квартиру. Крім того, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання укладеного договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 в порядку, встановленому частиною другою статті 220 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 ухилявся від нотаріального посвідчення укладеного правочину. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та відмовляючи у його задоволенні, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу квартири не було нотаріально посвідчено та зареєстровано, а ОСОБА_1 набув право власності на вказану квартиру тільки за оскаржуваним рішенням суду першої інстанції. Наданими для порівняння ухвалами від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення апеляційних судів, яким відмовлено в задоволення позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними та визнання права власності на нерухоме майно з підстав того, що при розгляді таких справ суди повинні врахувати коли застосовується норма частини другої статті 220 ЦК України, а також з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріального посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення тощо. Крім того, у зазначених ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що при вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, оскаржуваним нею судовим рішенням; при поданні апеляційної скарги особою, яка не має передбаченого статтею 292 ЦПК України права на апеляційне оскарження, у тому числі особою, яка не брала участі у справі, про права та обов'язки якої суд першої інстанції питання не вирішував, суддя-доповідач відповідно до цієї норми та частини третьої статті 297 цього Кодексу постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України). Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, не звернув уваги, що спірний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року № 1878-VI. Цим нормативно-правовим актом Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» викладено в новій редакції; внесено зміни щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно; передбачено, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Також внесено зміни до Цивільного кодексу України, які передбачають виключення положень про необхідність державної реєстрації окремих видів договорів, зокрема частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. При цьому апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка не брала участі у справі під час розгляду справи у суді першої інстанції, посилаючись на те, що остання є спадкоємцем після двоюрідного брата ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За змістом частини третьої статті 14, статті 292 ЦПК право на апеляційне оскарження судових рішень мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Право на апеляційне оскарження мають також особи, які не брали участі у справі, за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Таким чином, вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки цієї особи. Порядок і строки апеляційного оскарження визначено статтями 294 та 296 ЦПК України. За змістом частини першої статті 294 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення Харківським районним судом Харківської області рішення від 16 квітня 2013 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Передбачений статтею 294 ЦПК України строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції обчислюється з урахуванням визначеного статтею 69 цього Кодексу правила про початок перебігу процесуальних строків, тобто з наступного дня після відповідної календарної дати, та з дотриманням вимог частин третьої, шостої статті 70 цього Кодексу. Право апеляційного оскарження судових рішень у межах установлених статтею 294 ЦПК строків належить і її правонаступнику. Копію рішення від 16 квітня 2013 року Харківським районним судом Харківської області направлено того ж дня ОСОБА_1 (а.с. 46) За життя ОСОБА_1 не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в установлений статтею 294 ЦПК України строк. Відповідно до вимог статті 223 ЦПК України, рішення суду першої інстанції від 16 квітня 2013 року набрало законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Права та обов’язки, які не входять до складу спадщини, передбачені положеннями статті 1219 ЦК України. Отже, об’єктами спадщини за ЦК України є права та обов’язки, які належали особі на час смерті, крім тих, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Відповідно до положень статті 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. ОСОБА_1 за життя не використав право апеляційного оскарження ухваленого у справі рішення. Крім того, представником ОСОБА_1 було подано заяву, в якій він зустрічний позов визнав та вказав про те, що повідомлений про наслідки визнання позову (а.с. 36). Волевиявлення ОСОБА_1 було направлено на відчуження спірної квартири ОСОБА_2. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, всупереч вимогам статті 303 ЦПК України належним чином не перевірив, чи відноситься ОСОБА_5 до кола осіб, які відповідно до статті 292 ЦПК України мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку. Крім того, однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Ураховуючи, що право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_1 рішенням суду першої інстанції, то скасування цього рішення апеляційним судом без встановлення зазначених обставин є передчасними. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України, оскільки неповне з’ясував обставини, які мають значення для справи, призвело до неправильного її вирішення. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-2266цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E2A0176996B580DFC22581C6004D9C95
  21. Спори про відшкодування шкоди, які випливають зі скоєння ДТП, - одна з найпоширеніших категорій спорів, що розглядаються судами. Як правило, свої вимоги потерпілі від наслідків ДТП звертають або до безпосереднього заподіювача шкоди, або до страхової компанії, яка є страховиком цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди. У процесі вирішення таких спорів однією з помітних правових проблем є визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності за вимогами потерпілого. Допомогти практикуючим юристам та судам у вирішенні цієї правової проблеми покликані правові висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 261 ЦК України в спорах, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок ДТП. Основні такі висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 29 червня 2016 року (справа № 6-192 цс 16) та від 11 жовтня 2017 року (справа № 6-1365 цс 17). Вони зводяться до наступного: при визначенні моменту, з якого починається перебіг позовної давності, слід виходити з особливостей спірних правовідносин у кожній конкретній справі. Так, факт завдання потерпілому шкоди внаслідок ДТП тією особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання. У цьому деліктному зобов’язанні потерпілий має право вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі від особи, яка завдала шкоди. Водночас ДТП слугує підставою для виникнення також і договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому договірному зобов’язанні потерпілий також має право вимоги – до страхової компанії про виплату страхового відшкодування. Оскільки деліктне і договірне зобов’язання не є тотожними за своєю правовою природою, відповідно слід розрізняти й моменти, з яких починається перебіг позовної давності за вимогами потерпілого в кожному з таких зобов’язань. Зокрема, якщо потерпілий звертається з вимогою до страхової компанії, він використовує своє право вимоги як кредитор у договірному зобов’язанні. У такому випадку перебіг позовної давності для такої вимоги починається з моменту, коли саме страхова компанія порушила свій обов’язок за договором, тобто коли страховик відмовився виплачувати потерпілому страхове відшкодування повністю чи частково (правовий висновок Верховного Суду України в постанові від 29 червня 2016 року (справа № 6-192 цс 16)). До такої відмови страховика відсутні підстави вважати, що страхова компанія порушила право потерпілого в договірному зобов’язанні. Натомість, якщо потерпілий приймає рішення звернутися з вимогою про відшкодування шкоди до безпосереднього заподіювача шкоди – винуватця ДТП, то він, потерпілий, виступає кредитором у деліктному зобов’язанні. Особливість деліктного зобов’язання свідчить про те, що перебіг позовної давності для вимоги потерпілого в такому випадку починається з дня скоєння ДТП, адже, як правило, саме в цей день потерпілий дізнається або повинен дізнатися про порушення свого права та про особу, що його порушила (правовий висновок Верховного Суду України в постанові від 11 жовтня 2017 року (справа № 6-1365 цс 17)). Правовий висновок Верховного Суду України – дієвий інструмент забезпечення єдності судової практики. Він потребує правильного розуміння і правильного застосування передусім судами. Проте не менш важливо, щоб специфіку формування та застосування правових позицій Верховного Суду України знали і розуміли також правники, які переймаються якістю роботи Суду та оприлюднюють, у тому числі й у ЗМІ, власні міркування щодо змісту його постанов. Принагідно звертаємося до авторів таких публікацій з проханням більш відповідально ставитися до коментування правових висновків Верховного Суду України, щоб не допускати спотворення їх змісту. У разі виникнення питань прес-служба Верховного Суду України та судді-спікери Верховного Суду України готові сприяти отриманню та уточненню інформації, що стосується роботи Суду. Прес-служба Верховного Суду України
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило. ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних. У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395, 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е. На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна». Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн. За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності. ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості. Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну. Отже, висновки щодо застосування статей 395, 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві. Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу. Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся 9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89). Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1365цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3BA8AB7EB34F2A8CC22581BE0053D6BD
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Університету державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов’язання відновити дію контракту за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л и : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі наказу НОМЕР_1 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яку він обіймав відповідно до укладеного контракту НОМЕР_2 з Державною податковою службою України. Позивач зазначав, що за умовами вказаного контракту він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин. 24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1, проте жодної заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Позивач зазначав, що надана як доказ копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Так само, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення був здійснений в аналогічному стані. При цьому звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку. Крім того, із серпня 2013 року він був переконаний, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора. У зв'язку з наведеним з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 «Про звільнення ОСОБА_1»; поновити його на посаді ректора Університету державної фіскальної служби України; стягнути з Університету державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року НОМЕР_2 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 1 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 47, 48, 116, 117, 233 - 235 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 2 жовтня 2013 року, 22 та 29 січня 2014 року, 22 липня, 28 жовтня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року, 2 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-144цс13), 24 червня 2015 року (справа № 6-116цс15), 6 квітня 2016 року (справа № 6-409цс16), 26 жовтня 2016 року (справа № 6-1395цс15), в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_1 було укладено контракт НОМЕР_2, відповідно до умов якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_1 був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України строком на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року НОМЕР_3 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків ректора університету. Згідно з наказом Міністерства доходів та зборів України від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та розірвано з ним контракт від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2. Суди встановили, що підпис на заяві про звільнення за власним бажанням виконано не ОСОБА_1, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року. 11 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби України. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту, оскільки заява про звільнення із займаної посади була написана без його волевиявлення на звільнення за власним бажанням. Крім того, звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування в лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту. Установивши зазначені обставини, суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки з відповідним наказом він був ознайомлений 30 серпня 2013 року, а з позовом до суду звернувся у вересні 2014 року. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року і 22 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року суди касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку рішення у трудових спорах, зробили висновки про застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 235 КЗпП України щодо стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки, що є порушенням положень статті 47 цього Кодексу. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 29 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суди касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, виходили з того, що поза увагою судів залишився факт, що після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу, продовжував працювати та не вимагав розірвання трудового договору, а тому його звільнення за власним бажанням є незаконним. Постановляючи ухвалу від 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про поновлення працівника на роботі, стягнення середнього заробітку та визнання незаконним наказу про звільнення, керувався тим, що працівника не було звільнено за його власним бажанням на підставі його заяви у день, указаний у заяві, а тому після настання цієї дати роботодавець не мав права його звільняти відповідно до раніше поданої заяви. Відтак, наведені судові рішення ухвалені судами у спорах з іншим обґрунтуванням позовних вимог та при встановленні інших фактичних обставин справи, а тому також не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм трудового права. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав у касаційному порядку справу у спорі про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Судові рішення у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також були предметом перегляду у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року. Натомість у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року міститься правовий висновок щодо застосування положень частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якого в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом на підставі статей 116, 117 цього Кодексу про стягнення заробітної плати, яка йому належить на день звільнення, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року зазначено, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати (статті 116, 117 КЗпП України) є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин, та висловлена наведено правовий висновок про застосування частини першої статті 233 КЗпП України щодо звернення до суду із заявою про вирішення такого спору в тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосуванням судами зазначених норм трудового права, оскільки у даній справі позовні вимоги з підстав статей 116, 117 та 235 КЗпП України не заявлялись та судами не розглядались. Отже, аналіз наведених заявником судових рішень на підтвердження доводів своєї заяви не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, яка є предметом перегляду, та у наведених прикладах різні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, а також не свідчить про невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданій представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1462цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6834FDC5C9EE0964C22581BE00540DFA
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1. Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності. Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»). Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення. З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1638цс17 Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнаня незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 жовтня 1996 року сільською радою було прийнято рішення про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, проте державний акт було видано відповідачу на більшу площу земельної ділянки, а саме на S_2 (для обслуговування жилого будинку S_3 та ведення особистого підсобного господарства S_4). Тобто під час розроблення технічної документації до державного акта на право приватної власності на землю розмір земельної ділянки було необґрунтовано збільшено на S_5. Крім того, межа ділянки, виділеної ОСОБА_2, проходить по одному з об'єктів нерухомості, що належить позивачці, а саме сараю, літ. «Б», що підтверджується топографічною зйомкою земельної ділянки. З огляду на наведене позивачка вважає, що рішення про надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки прийнято сільською радою з порушенням чинного законодавства та ії прав, а тому просила визнати незаконним та скасувати рішення Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 4 жовтня 1996 року НОМЕР_7 у частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, скасувати державний акт про право приватної власності від 9 квітня 2001 року та визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 7 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини четвертої статті 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон № 4176-VI). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди установили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 листопада 1993 року належить житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1 літ. «А» та інші господарські споруди: сарай цегляний (літ. «Б»), прибудова цегляна (літ. «В»), гараж (літ. «Г»), вбиральня (літ. «Д»), погріб (літ. «Е»), колодязь (літ. «К»), огорожа. 4 жовтня 1996 року рішенням Рожнівської сільської ради дев’ятої сесії 22 скликання НОМЕР_7 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 09 квітня 2001 року ОСОБА_2 видано державний акт про право приватної власності на землю серії КВ б/н, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за НОМЕР_2, за яким їй передано у власність S_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку та S_4 для ведення особистого підсобного господарства. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення обмінного файлу для введення в базу даних і присвоєння кадастрового номера на земельну ділянку ОСОБА_2, яка виготовлена Товариством з обмеженою відповідальністю «Український земельний кадастр» у 2010 році на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії КВ б/н, в описі меж від точки «Б» до точки «В» зазначено землевласником ОСОБА_1. Крім того, у вказаній технічній документації міститься заява ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує, що під час геодезичних робіт площа земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства зменшилася з S_4 до S_6, про що виготовлено відповідний абрис. Рішенням виконавчого комітету Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 26 грудня 2003 року ОСОБА_1 було передано безкоштовно у власність земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку площею S_7 за АДРЕСА_1, де розташовані вищевказаний житловий будинок НОМЕР_1 та господарські споруди. На підставі вказаного рішення Броварським науково-виробничим землевпорядно-архітектурним бюро у грудні 2003 року було розроблено технічну документацію для виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку, на підставі якої 22 березня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт серії КВ НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку площею S_7 для обслуговування житлового будинку, кадастровий номер НОМЕР_4. З опису меж у цьому державному акті вбачається, що дана земельна ділянка від точки «Б» до точки «В» є суміжною із земельною ділянкою ОСОБА_2 07 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки S_3, кадастровий номер НОМЕР_5, на якій розташований житловий будинок НОМЕР_6 АДРЕСА_1. Також суди установили, що порядок користування земельними ділянками склався давно, фактично із часу отримання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки, жодних суперечок між ними не виникало. Межі сторонами самовільно не переносилися. У травні 2014 року було складено акт обстеження належної ОСОБА_1 земельної ділянки, у якому зазначено, що під час обстеження та геодезичного обміру земельної ділянки площею S_7 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд було виявлено, що фактична межа цієї земельної ділянки не відповідає державному акту, а саме: частина її земельної ділянки, на якій розташовано сарай, перебуває у власності ОСОБА_3. В акті також зазначено, що державні акти на право власності на землю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виготовлені неправильно, а саме допущено помилку при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок. У справі, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши без змін рішення судів попередніх судових інстанцій про відмову в позові, виходив з того, що при прийнятті рішення від 4 жовтня 1996 року про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 Рожнівська сільська рада діяла у межах своїх повноважень та у спосіб, визначений законом; договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений із дотриманням вимог чинного законодавства; з вимогою про скасування акта про право власності на землю позивачка звернулася з пропуском позовної давності, перебіг якої почався із часу встановлення меж земельних ділянок. Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що перебіг позовної давності щодо вимог власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, починається з 15 січня 2012 року, з огляду на положення Закону України № 4176-VІ. Отже існує неоднакове застосування судами положень частини 4 статті 268 Цивільного кодексу України та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI. Усуваючи розбіжності в застосуванні судами касаційних інстанцій зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише у випадку, коли позов доведений. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у частині четвертій цієї статті у редакції до 15 січня 2012 року зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону № 4176-VI пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року. Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства. Отже, відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції до 15 січня 2012 року позовна давність на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування не поширювалась. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Суди встановили, що позивачка звернулась до суду з позовом про визнання державного акту недійсним у серпні 2014 року, тобто протягом трьох років, починаючи з 15 січня 2012 року, при цьому також зазначала, що про порушене право довідалась після укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки земельною ділянкою у фактичних її розмірах користувалась до цього часу. За таких обставин суди необґрунтовано дійшли висновку про пропуск позивачкою позовної давності на звернення з вимогою про визнання державного акта, виданого ОСОБА_2, незаконним, а тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню. Крім того, оскільки підставою для відмови в позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, була відмова в задоволені позову про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, то судові рішення в частині відмови в задоволенні зазначених позовних вимог також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року у частині відмови у задоволені позовних вимог про скасування державного акту про право власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-3006цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2EC773D50BE801ADC22581BF0033922B