Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 384 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», третя особа – ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ»Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року стягнуто з останніх солідарно на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в розмірі 131 133,65 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 044 282 грн. 78 коп. Оскільки за рішенням суду відповідачами не виконувалось зобов’язання за кредитним договором утворилася заборгованість за період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року, а саме: відсотки за користування кредитними коштами – 9 880,77 доларів США, прострочення сплати кредиту – 115 701 грн. 54 коп. та заборгованість зі сплати штрафу за порушення умов кредитного договору – 105 892 грн. 98 коп., яку ПАТ «КБ «Надра» просило стягнути солідарно з відповідачів. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати поруку як зобов’язання, що випливає з укладеного 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_2, припиненою з тих підстав, що банком пропущено встановлений статтею 559 ЦК України шестимісячний строк на звернення до суду з позовом до поручителя. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 5 489,05 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 64 275 грн. 48 коп., заборгованість зі сплати пені за прострочення сплати кредиту у розмірі 64 275 грн. 48 коп. та заборгованість зі сплати штрафу за порушення умов кредитного договору у розмірі 105 892 грн. 98 коп. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 90 431,31 доларів США зі сплатою 14,99 % річних строком до 10 жовтня 2033 року на придбання земельної ділянки площею S_1 по АДРЕСА_1. На забезпечення виконання умов кредитного договору від 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На погашення кредиту ОСОБА_1 сплатив банку 22 вересня 2008 року 1 170 доларів США, 20 жовтня 2008 року – 190,36 доларів США, після чого внесення платежів позичальником припинилося. 16 червня 2009 року банк надіслав вимогу поручителю ОСОБА_2 про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання договору поруки недійсним відмовлено, а зустрічний позов ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту задоволено та стягнуто з останніх солідарно на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в розмірі 131 133,65 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 044 282 грн. 78 коп. Станом на 28 травня 2014 року за відповідачем ОСОБА_1 рахується заборгованість в сумі 24 412,95 доларів США, яка виникла внаслідок невиконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року. Задовольняючи частково позов ПАТ «КБ «Надра» та стягуючи солідарно з відповідачів на користь позивача суму заборгованості за нарахованими у період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року відсотками у розмірі 5 489,05 доларів США, суму заборгованості за пенею з прострочення сплати кредиту у розмірі 115 701 грн. 54 коп. та суму заборгованості по сплаті штрафу за порушення умов кредитного договору у розмірі 105 892 грн. 98 коп. суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що судом вже було стягнуто заборгованість за кредитним договором від 5 вересня 2008 року та врахував подану заяву представником позивача щодо зменшення розміру позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд першої інстанції, з висновками якого також погодився апеляційний суд, виходив з того, що судовим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року, відповідно до якого з відповідача ОСОБА_2 в солідарному порядку стягнуто заборгованість за основним зобов’язанням, встановлено солідарну відповідальність ОСОБА_2 з відповідачем ОСОБА_1 за невиконання основного зобов’язання за кредитним договором, дане рішення набрало законної сили, а тому доводи ОСОБА_2 не відповідають дійсності. Скасовуючи рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що у зв’язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів банк у 2011 році скористався своїм правом на пред’явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором. За таких обставин касаційний суд вважав, що оскільки строк виконання зобов’язання за укладеним кредитним договором від 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1, в 2011 році банком було змінено, то строк пред’явлення позову до поручителя слід обчислювати з часу порушення позичальником зміненого банком строку повернення кредиту, а банк такий позов пред’явив в 2014 році, на що суди першої та апеляційної інстанцій уваги не звернули, оцінки цим фактам не дали, хоча вони, на думку касаційного суду, мають значення для правильного вирішення спору про припинення поруки. Зазначене послугувало підставою для скасування касаційним судом рішень судів нижчого рівня та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що згідно вимог частини другої статті 1054 ЦК України та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за користування кредитом та пені 16 липня 2009 року, кредитор відповідно до частини другої статі 1054 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання і зобов’язаний був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців з цієї дати. Однак після зміни строку виконання основного зобов’язання банк до суду із позовом звернувся лише 15 травня 2013 року, тобто майже через чотири роки від дня настання строку виконання основного зобов’язання. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року суд касаційної інстанції, задовольняючи касаційну скаргу відповідача, виходив із того, що статтями 1054 та 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів, а позовна вимога до поручителя заявлена банком після збігу шести місяців від дня виконання основного зобов’язання, який настав 14 травня 2012 року, з урахуванням вимоги банку та наданим строком – шістдесят один день з моменту отримання вимоги, тоді як з таким позовом банк звернувся 23 листопада 2012 року, а шестимісячний строк сплинув 14 листопада 2012 року. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року суд дійшов висновку про те, згідно вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до пункту 1.9.1. кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язань, дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання ОСОБА_13 за договором поруки припинилися. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Уточнивши позовні вимоги ПАТ «КБ «Надра» просив стягнути солідарно з відповідачів сумарну заборгованість по щомісячних платежах (проценти за користування кредитними коштами та штрафні санкції), що утворилася у період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року внаслідок невиконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року, яким заборгованість за кредитним договором стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_1 і поручителя ОСОБА_2 Позов щодо стягнення сумарної заборгованості по зазначених вище щомісячних платежах за період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року було пред’явлено у лютому 2014 року, а тому суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо спливу строку, що зазначений в частині четвертій статті 559 ЦК України, а підстави для визнання поруки припиненою за вищезазначеною заборгованістю відсутні. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій залишити в силі. Керуючись п. 1, 4 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року скасувати, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року - залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-1085цс15 Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7A1E4E4D12F8E81DC2257EC10021018A
  2. http://reyestr.court.gov.ua/Review/47464758 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В.,Колодійчука В.М., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, у якому, з врахуванням уточнених позовних вимог, просило в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_6, яка існує станом на 13 червня 2012 року за кредитними зобов'язаннями останнього перед позивачем у відповідності до умов, укладеного 05 червня 2007 року між сторонами спору кредитного договору, і складає 89 016,74 доларів США, що еквівалентно 711 243 грн 77 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки у вигляді будинку загальною площею 64,20 кв. м. та земельної ділянки, які розташовані в АДРЕСА_1, шляхом продажу Банком за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, із укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом із іншою особою-покупцем, із отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення Банком усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій необхідних для продажу предмету іпотеки. Також позивач просив суд виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вказаному вище будинку, стягнути з відповідача судові витрати у справі. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 червня 2007 року на загальну суму 89 016,74 доларів США, з якої 41 157,47 доларів США - заборгованість за кредитом; 19 475,16 доларів США - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3 925,98 доларів США - заборгованість за користування кредитом; 20 819,44 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 31,29 доларів США - фіксована частини штрафу та 4 237,40 доларів США - штраф у процентній складовій, що утворилася станом на 13 червня 2012 року і за курсом Національного Банку України складає 711 243 грн 77 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 06 червня 2007 року, а саме: належний ОСОБА_6 на праві власності будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,20 кв. м. шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону «Про іпотеку», за початковою ціною визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, але в будь-якому разі не менше вартості, визначеної іпотечним договором. Виселено ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1. У решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 3 696 грн 42 коп. в рахунок відшкодування витрат з оплати судового збору. Виконання рішення в частині звернення стягнення на вказаний житловий будинок і виселення з нього ОСОБА_6 відстрочено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Апеляційним судом встановлено, що 05 червня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір на суму 40 тис. доларів США терміном по 04 червня 2037 року із розрахунку 10,08 % річних за весь час фактичного користування кредитними коштами. Згідно умов укладеного 06 червня 2007 року між сторонами спору іпотечного договору, вказані вище кредитні зобов'язання ОСОБА_6 забезпечено іпотекою у вигляді належного останньому будинку загальною площею 64,20 кв. м,, який знаходиться у АДРЕСА_1. Свої зобов'язання за кредитним договором відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого утворилася заборгованість на загальну суму 89 016,74 доларів США, з яких: 41 157,47 доларів США заборгованість за кредитом; 19 475,16 доларів США заборгованість за процентами; 3 295,98 доларів США - заборгованість по комісії; 20 819,44 доларів США - пеня; 31,29 доларів США - штраф (фіксована частина) та 4 237,40 доларів США - штраф (процентна складова). 08 червня 2012 року банк надіслав ОСОБА_6 вимогу про добровільне звільнення іпотечного нерухомого майна, однак така вимога залишена останнім без реагування. З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано розрахунок заборгованості відповідача за період з 07 червня 2007 року по 13 червня 2012 року (а. с. 8-10). Ухвалюючи у справі судове рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що спірне іпотечне майно використовується сім'єю відповідача як єдине їх постійне місце проживання, інше житло у відповідача відсутнє, крім того, вартості предмета іпотеки недостатньо для погашення кредитної заборгованості, що в сукупності та з урахуванням вимог ч. ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є достатньою підставою на думку міськрайонного суду для відмови в позові. Апеляційний суд, частково задовольняючи позов, виходив з того, що позов є обґрунтований і підлягає задоволенню в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки (ст. ст. 11, 33 Закону України «Про іпотеку») та виселення відповідача зі спірного будинку (ст. ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку»), при цьому, апеляційний суд послався на ст. 217 ЦПК України та дійшов до висновків про необхідність відстрочити виконання рішення суду до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Інші позовні вимоги апеляційний суд визнав недоведеними. З доводами та висновками апеляційного суду погодитися не можна. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов'язання, а є відстроченням виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов'язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Висновки апеляційного суду про необхідність доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджуються з вимогами ст. 303 ЦПК України, а також правовими висновками Верховного Суду України, висловленими у постанові від 15 квітня 2015 року, справа № 6-46цс15. Як роз'яснено у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред'явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена. Обґрунтовуючи вимоги заперечення на апеляційну скаргу (а. с. 193-197) та вимоги касаційної скарги, ОСОБА_6 крім іншого посилається на те, що вимога банку про стягнення кредитної заборгованості за період з 07 червня 2007 року по 29 квітня 2009 року є безпідставними, оскільки спір щодо кредитної заборгованості за вказаний період між сторонами спору вирішено в рамках розгляду іншої справи, а саме рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року, яке набрало законної сили (а. с. 35-41 - копії рішення суду та позовної заяви). Як зазначено вище, позивачем надано розрахунок заборгованості відповідача за період з 07 червня 2007 року по 13 червня 2012 року, яка загалом складає 89 016,74 доларів США, і апеляційний суд визнав такий розрахунок обґрунтованим в цілому. Разом з тим, при розгляді справи та визначення загальної суми заборгованості апеляційним судом безпідставно не встановлено чи виконано вказане вище рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 березня 2010 року, оскільки від цих обставин залежить обґрунтованість позову в частині розміру кредитної заборгованості відповідача перед позивачем. Заперечуючи проти апеляційної скарги позивача на рішення суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_7 наполягав на тому, що до основних вимог позивача має бути застосована загальна позовна давність тривалістю 3 роки та спеціальна позовна давність тривалістю в 1 рік до вимог в частині стягнення неустойки, штрафу, пені (а. с. 197). Рішення апеляційного суду не містить посилок на період, за який банком нараховано пеню за неналежне виконання відповідачем кредитних зобов'язань, а з урахуванням викладеного вище, того, що за правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання не може перевищувати одного року, апеляційний суд мав мотивувати свої висновки про обґрунтованість вимог позивача про наявність у відповідача заборгованості по пені саме в розмірі 20 819,44 доларів США, чого зроблено не було. При розгляді справи № 6-875цс15 (постанова від 01 липня 2015 року) Верховний Суд України висловив наступну правову позицію. За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. Ухвалюючи оскаржуване в касаційному порядку рішення в частині задоволення позову про виселення ОСОБА_6 з переданого ним в іпотеку будинку АДРЕСА_1, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 360-7 ЦПК України, не врахував наведених вище висновків Верховного Суду України, які є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, та в рішенні не зазначив мотивів якими суд керувався при виселені відповідача з переданого в іпотеку житла без надання іншого постійного жилого приміщення. За таких обставин, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. ст. 215, 316, а також 213-214 ЦПК України. Статтями 303, 213, 214 ЦПК України на апеляційний суд покладено обов'язок по перевірці належним чином законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, ухвалення у справі законного і обґрунтованого судового рішення, однак в даному випадку апеляційним судом таких вимог закону не виконано. З підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді:В.С. Висоцька В.М. Колодійчук О.В. Умнова І.М. Фаловська
  3. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43578478 Державний герб України У х в а л а іменем україни 25 березня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Горелкіної Н.А., Завгородньої І.М., Іваненко Ю.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2014 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2015 року та додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2015 року, в с т а н о в и л а: Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2014 року позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0308/1007/98-434 від 2 жовтня 2007 року станом на 1 квітня 2013 року у розмірі 674 660 грн. 43 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (житловий будинок загальною площею 97, 5 кв.м., житловою площею 29, 9 кв.м.), який належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом проведення прилюдних торгів згідно з Законом України «Про виконавче провадження», та встановлено початкову ціну предмету іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині визначеного судом розміру заборгованості по пені змінено та зменшено її з 236 773 грн. 05 коп. до 49 183 грн. 89 коп. за період з 1 липня 2012 року по 1 квітня 2013 року. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Додатковим рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2015 року вказано, що зменшення розміру заборгованості по пені призвело до відповідного зменшення розміру загальної заборгованості по кредитному договору з 674 660 грн. 43 коп. до 487 071 грн. 27 коп. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, справу передати на новий судовий розгляд. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. За змістом ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. 338 ЦПК України як підстави для скасування рішень. Таким чином, касаційну скаргу на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2014 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2015 року та додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2015 року слід відхилити. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити. Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2014 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2015 року та додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:Н.А. ГорелкінаІ.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко
  4. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/6094/15-ц пр. № 2/759/3543/15 05 серпня 2015 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючого судді - Чалої А.П., при секретарі - Котляр Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_2,3-тя особа: ПАТ «Сведбанк» про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, - В с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів та з врахуванням уточнених під час розгляду справи позовних вимог просив: визнати недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 ОСОБА_1 обґрунтовував позов тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_4, спадкоємцем якого по закону він є. Після смерті батька відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, оформити спадкові права на вказану квартиру він не зміг, оскільки було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсною довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін. Хоча спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову, однак порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2, існування яких перешкоджає йому розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності, яке охороняється Конституцією і Законами України. Просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України. В судовому засіданні позивач уточнені позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, а також пояснив про те, що вважає, що ним не пропущені строки позовної давності на звернення до суду із даним позовом, оскільки позов по суті є негаторним і порушення його права власності триваючим, а Апеляційний суд м.Києва в своєму рішенні від 20.02.2013р. вказав про те, що він має право на захист свого права власності в інший спосіб. Він не має ніяких боргових зобов*язань перед банком, а тому вважав, що законних підстав для перебування його квартири в іпотеці та під забороною немає, а спірну квартиру він фактично отримав у спадок від свого покійного батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і яка належить йому від дня відкриття спадщини, коли ніяких заборон та іпотечних договорів не існувало. Також, зазначив про те, що в інший спосіб захистити своє право власності на спірну квартиру він не має можливості. Представник позивача уточнений позов підтримав і просив його задовольни, а також пояснив про те, що ОСОБА_2 кредит не повертає і має заборгованість по кредитному договору, яка стягнута з неї рішенням суду 04.03.2013р., в даному спорі позивачем застосовано інший спосіб цивільно-правового захисту власності позивача, позивач не має ніякого відношення до боргових правовідносин ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» та є законним власником спірної квартири, згоду на іпотеку якої він не давав. Представник відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» проти позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість і безпідставність, а також пояснив про те, що до від ОСОБА_2 разом із правом власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 на підставі ст.23 Закону України «Про іпотеку» перейшло і її обтяження у вигляді іпотеки та обов*язки іпотекодателя. Представник відповідачки ОСОБА_2 проти позову заперечував, посилаючись на не грунтованість його на матеріальному законі, на пропуск строку позовної давності щодо оспорювання іпотечного договору від 22.02.2008р., зазначив, що кредитне зобов*язання ОСОБА_2 перед ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», не погашено, ОСОБА_1 не є стороною іпотечного договору, який ним оспорюється, а тому вважав, що іпотечний договір є чинним, оскільки забезпечує існуюче реальне грошове зобов*язання. Третя особа - ПАТ «Сведбанк» в судове засідання явку свого представника не забезпечив, про день і час розгляду справи повідомлявся належним чином, про що в справі є поштові повідомлення (а.с. 57, 65), заперечень проти позову суду не надав, про поважність причин неявки суд не повідомив. Суд вважає за можливе розгляд справи у відсутності представника третьої особи на підставі наявних у справі доказів. Заслухавши пояснення позивача і його представника, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд вважає за необхідне позов задовольнити, виходячи з наступного. Згідно частини 1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов*язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У відповідності до частини 3 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Відповідно до правил частини 3 ст.61 ЦПК України судом вставлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько позивача - ОСОБА_4, спадкоємцем по закону першої черги якого є позивач. Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, при оформленні спадкових прав на вказану квартиру було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені ОСОБА_4 була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. 28.11.2012р. ПАТ «Сведбанк» на підставі договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором №6970 відступив право вимоги до ОСОБА_2 ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсним довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено (а.с. 6-9 - копія рішення суду). Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено (а.с. 10-12 - копія рішення суду). 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив (а.с. 13-14 - копія рішення суду). Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін (а.с. 15-16 - копія ухвали суду). В матеріалах справи є Витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з датою формування: 06.02.2015р., який містить чинні запис про іпотеку об*єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 за №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 (а.с. 17-18 - копія витягу). Квартира АДРЕСА_1 є ізольованою двокімнатною квартирою, про що вбачається із технічного паспорту БТІ (а.с. 19-20 - копія), де з 29.01.2015р. позивач є зареєстрованим (а.с. 4 - копія паспорту). Постановою від 31.03.2008р. прокурора Святошинського району м.Києва була порушена кримінальна справа №58-1809 за фактом підроблення, використання завідомо підроблених документів та шахрайського заволодіння невстановленими особами чужим майном шляхом обману в особливо великих розмірах за ознаками злочинів, передбачених частинами 1, 3 ст.190 КК України (а.с. 25 - копія постанови). За заявою ОСОБА_1 постановою Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві від 29.07.2013р. арешт з квартир АДРЕСА_1 було скасовано (а.с. 26 - копія постанови). Задовольняючи позов, суд виходив з наступного. Згідно частини 1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів судом вказані в частині 2 ст.16 ЦК України. Держава забезпечує рівний захист усіх суб*єктів права власності, про що закріплено в частині 1 ст.386 ЦК України. Зміст правомочностей, які включає в себе право власності особи на річ, визначено в частині 1 ст.317 ЦК України, зокрема, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. З наведеної норми права випливає висновок про те, що порушення будь якої із правомочностей власника є порушенням його права власності на майно (річ). У відповідності до ст.391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Тобто, вказаною вище нормою матеріального закону закріплено право власника на захист таких правомочностей власника, як користування та розпорядження, не пов*язаних із позбавленням володіння або право на негаторний позов. Конкретні способи усунення власнику перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому майном, законом не передбачені. Щодо можливості застосування обраного позивачем способу захисту його права власності на квартиру АДРЕСА_1, суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в справі №6-107цс12 від 07.11.2012р., предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору, зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст.392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем. Положення частини 3 ст.215 ЦК України при вирішенні такої категорії справ підлягають застосуванню в тому разі, якщо позивач не домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом оспорюваного ним договору, а його порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним. В даному випадку, спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало законної сили в цій частині 20.02.2013р., тобто, на час розгляду даної цивільної справи, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_1, який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру, тобто, речово-правові (віндикаційні) способи захисту згідно ст.ст. 387, 388 ЦК України і спосіб захисту права позивача шляхом визнання за ним права власності на спірну квартиру на підставі ст.392 ЦК України до спірних правовідносин не можуть бути застосовані, оскільки вказані способи захисту права позивача на спірну квартиру вже ним використані, а порушене право власності ОСОБА_1, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. недійсним, у зв*язку із чим суд вважає, що ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту. Щодо недійсності іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., суд вважає, також, вказати про наступне. В ст.203 ЦК України законодавчо визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства… Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Тобто, право розпорядження своїм майном належить виключно власникові. У відповідності до частини 1 ст.5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об*єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання…нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення… В даному випадку, ОСОБА_2 при укладенні 22.02.2008р. з ПАТ «Сведбанк» іпотечного договору виступала на момент його укладення як титульний власник предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1, однак на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1 В частині 1 ст.236 ЦК України вказано, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., іпотекодавець ОСОБА_2 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. З наведеного випливає, що іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. Відповідно до частини 1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п*ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Оцінюючи зібрані по справі докази щодо позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору у їх сукупності та співставленні, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також їх достатності і взаємному зв*язку, суд приходить до висновку про її обґрунтованість і необхідність задоволення. Щодо інших позовних вимог, суд вважає вказати про наступне. Згідно ст.17 Закону України «Про іпотеку», іпотека припиняється, крім іншого, у разі визнання іпотечного договору недійсним. Враховуючи те, що позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., який визнано судом недійсним, а тому й ці позовні вимоги підлягають задоволенню. Що стосується заяви представника відповідачки ОСОБА_2 в порядку частини 4 ст.267 ЦК України про застосування наслідків спливу строків позовної давності, то суд вважає за необхідне вказати про наступне. Так, стаття 268 ЦК України містить перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, при цьому відповідно до частини 2 вказаної правової норми, законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Суд вважає, що позовна давність не поширюється на вимоги власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавлення володіння, оскільки такі порушення мають триваючий характер і постійно відсувається початковий момент перебігу строку позовної давності, що має місце в спірному випадку. Стосовно посилання представника відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в обґрунтування заперечення проти позову на те, що до позивача з правом власності на спірну квартиру від ОСОБА_2 перейшло й її іпотечне обтяження згідно правил ст.23 Закону України «Про іпотеку», суд вважає, що на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.20012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1, як спадкоємцем першої черги після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4, тобто, право власності на квартиру АДРЕСА_1, перейшло до ОСОБА_1 не від ОСОБА_2, яка втратила це право як незаконно отримане, тобто, ОСОБА_2, не набула в законному порядку права власності на спірну квартиру, у зв*язку із чим не могла його передати, а в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4 як законного власника спірної квартири. При цьому, відповідно до частини 5 ст.1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, а на час відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 ніяких законних обтяжень щодо спірної квартири не існувало. Крім цього, поняття зобов*язання в загальному його розумінні закріплено в частині 1 ст.509 ЦК України, де вказано, що зобов*язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов*язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов*язку. Згідно частини 2 цієї ж норми права, зобов*язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, а ст.11 ЦК України в свою чергу в частині 2 містить перелік підстав виникнення цивільних прав та обовя*зків, якими, крім іншого, є договори та інші правочини. Натомість відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов*язковим для виконання сторонами. Аналізуючи вказані вище норми матеріального закону і співставляючи їх із спірними правовідносинами, можливо зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 і ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», або самою ОСОБА_2 будь-які договірні зобов*язання або інші підстави виникнення цивільних прав та обов*язків, передбачені ст.11 ЦК України, місця не мали, а тому у ОСОБА_1 не виникло й будь-яких зобов*язань щодо спірної квартири, в тому числі й іпотечних. Керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 236, 268, 317, 319, 629 ЦК України, ст.ст. 5, 17 Закону України «Про іпотеку», правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в справі №6-107 цс 12 від 07.11.2012р., ст.ст. 10, 11, 57-61, 212-215, 223 ЦПК України, суд, - В и р і ш и в : Позов задовольнити. Іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2, - визнати недійсним. ОСОБА_1 усунути перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1. Вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м.Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні під час проголошення рішення суду - протягом десяти днів з дня отримання його копії. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48034136
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року. в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 11 травня 2006 року. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року в сумі 181 673 грн. 70 коп. на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» звернути стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться АДРЕСА 1 і належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності, шляхом реалізації з прилюдних торгів. Рішенням Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 АДРЕСА 1 загальною площею Р кв. м., із початковою ціною 220 493 грн., яка належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у рахунок погашення 181 673 грн. 70 коп. заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року, шляхом проведення прилюдних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 статті 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 11 травня 2006 року між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 30 000 доларів США строком на 5 років з кінцевим терміном повернення коштів 11 травня 2011 року зі сплатою 14 % річних. В той же день, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_2, було укладено іпотечний договір, за умовами якого відповідачі передали в іпотеку іпотекодержателю АКБ «ТАС - Комерцбанк» (правонаступник якого ВАТ «Сведбанк») нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., що знаходиться в будинку АДРЕСА 1, оцінену сторонами договору у 220 493 грн. Договір посвідчено нотаріально та внесено відповідний запис у Державний реєстр іпотек. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і позивачем ТОВ «ФК «Вектор Плюс» були укладені договори: факторингу НОМЕР 2, про відступлення права вимоги заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1; про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним банком з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2. 14 грудня 2012 року банком надсилалось письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги - ОСОБА_1 для відома. Також судами встановлено, що станом на 28 листопада 2012 року заборгованість по кредитному договору не сплачена в сумі 325 742 грн. 57 коп. У зв’язку з цим 16 вересня 2013 року відповідачам надсилались товариством досудові вимоги щодо виконання договірних зобов’язань з пропозиціями про їх належне виконання та роз’ясненням подальших дій ТОВ «ФК «Вектор Плюс» щодо майна відповідачів, яке знаходиться в іпотеці. Крім того, як вбачається з постанови про відкриття виконавчого провадження від 18 серпня 2011 року, на виконанні у відділі Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції перебував виконавчий напис НОМЕР 3, вчинений приватним нотаріусом 15 липня 2011 року про звернення стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться в АДРЕСА 1. Постановою старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції вищезазначений виконавчий напис повернуто стягувачу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позовна давність для захисту позивачем свого інтересу не сплила, оскільки строк дії кредитного договору та договору іпотеки визначено до 11 травня 2011 року, а позов пред’явлено 23 вересня 2013 року, тобто в межах передбаченого законом трьохрічного строку. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 2 жовтня 2014 року, від 12 листопада 2014 року, від 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких, відповідно до умов договору, визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 87 статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Як убачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитом та процентів за користування ним, кінцевий строк повернення кредиту – до 11 травня 2011 року (пункт 1.1 договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 10 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості (пункт 3.1 договору) і для процентів за користування кредитом (пункт 3.3 договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також у частині першій статті 611, частині другій - четвертій статті 612 ЦК України, частині першій, другій статті 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 11 травня 2011 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов’язаний погасити заборгованість за кредитом, шляхом внесення коштів на позичковий рахунок щомісяця, і щомісяця в період з «01» по «10» сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним (пункт 8.1.). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. Згідно довідки розрахунку заборгованості за кредитним договором від 16 вересня 2013 року жодних платежів в рахунок погашення заборгованості з 28 листопада 2008 року від позичальника не надходило (а.с. 17). У свою чергу банк звернувся до суду із зазначеним позовом 20 вересня 2013 року. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 11 травня 2011 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Отже, аналізуючи умови договору сторін і зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частини першої та другої статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/490D29341F80C7C8C2257E7D0025DD67
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 28 квітня 2008 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови) складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис позичальника в заяві. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала свої обов’язки за вказаним кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 червня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 74 тис. 411 грн 56 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з неї зазначену заборгованість за кредитним договором. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 15 тис. 979 грн 35 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 квітня 2008 року, яка складається із 8 тис. 951 грн 16 коп. заборгованості за кредитом, 8 грн 59 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, 3 тис. грн пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 500 грн суми фіксованої частини штрафу та 3 тис. 519 грн 60 коп. суми процентної складової штрафу, а також 744 грн 12 коп. судового збору; усього 16 тис. 723 грн 47 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) висновку щодо застосування статей 256–261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов. Згідно з пунктом 2.4.5.8 Умов, які додані до позовної заяви, позовна давність для вимог про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу встановлюється в додаткових положеннях Умов і правил. За пунктом 1.7.31 цих Умов позовна давність для вимог про повернення кредиту, оплати процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу, витрат банку за розділами 2.1–2.5, 2.5.1, 2.5.2, 2.16, 3.1, 3.17 Умов і правил установлена тривалістю у 50 років. Пунктом 5.5 Умов, які долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, установлено позовну давність тривалістю у 5 років. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 19 червня 2013 року. Стороною у спорі заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що відповідно до пункту 5.5 Умов позовну давність за домовленістю сторін установлено тривалістю у п’ять років, а тому позов заявлено в межах установленої кредитним договором позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) міститься висновок про те, що Умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, оскільки Умови, додані до позовної заяви, містять пункт щодо встановлення позовної давності тривалістю 50 років, Умови, долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, містять пункт 5.5 щодо позовної давності тривалістю 5 років (журнал судового засідання від 8 квітня 2014 року), а в Умовах, долучених на тому ж судовому засіданні за клопотанням відповідача, положення про збільшення позовної давності відсутні. Усі зазначені вище Умови позичальником не підписані. Отже, висновок суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не спливла, оскільки чинна на час укладення кредитного договору редакція Умов передбачала збільшення позовної давності, є помилковим. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За змістом частини п’ятої статті 88 ЦПК України, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат, а тому судовий збір покладається на позивача. Керуючись частиною п’ятою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 744 (сімсот сорок чотири) грн 12 коп. витрат зі сплати судового збору. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-757цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9983954A171D28DEC2257E7D0025E3B1
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа» та спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Неос Банк» (далі – ПАТ «Неос Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Основа» (далі – ТОВ «Основа»), товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа» (далі – ТОВ «Галицька Основа») та спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» (далі – СП «ТОВ «Основа – Солсиф»), у якому просив стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 797 635,14 доларів США. Позовні вимоги обґрунтував тим, що за умовами укладеного між публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (далі – ПАТ «Банк Кіпру»), яке надалі змінило свою назву на ПАТ «Неос Банк», та ТОВ «Основа» кредитного договору від 12 жовтня 2010 року та з урахування укладених додаткових угод, останнє отримало кредит у розмірі 4 465 000 доларів США у вигляді не відновлювальної кредитної лінії зі сплатою 10,5 % річних зі строком повернення до 11 жовтня 2017 року. На забезпечення виконання кредитного договору 27 вересня 2011 року між банком та окремо з ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа - Солсиф» укладено договори поруки та відповідні додаткові угоди до них. Починаючи з грудня 2013 року відповідачі умови кредитного договору належним чином не виконували, у зв’язку з чим станом на 18 серпня 2014 року утворилася заборгованість на суму 4 797 635,14 доларів США, з яких: 4 370 742,70 доларів США – прострочена заборгованість, 403 297,76 доларів США – проценти за користування кредитом, 23 594 грн. 68 коп. – пеня за прострочення виконання зобов’язання. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року, позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф» на користь ПАТ «Альфа Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 797 635,14 доларів США, що в еквіваленті станом на 18 серпня 2014 року становить 62 720 979 грн. 24 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ «Основа» відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, статті 554 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і як наслідок порушення правил підсудності та цивільної юрисдикції, що передбачено статтями 16, 107 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання заяви, а також представника ПАТ «Альфа Банк» ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує чи змінює судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 12 жовтня 2010 року між ПАТ «Банк Кіпру», яке змінило найменування на ПАТ «Неос Банк», та ТОВ «Основа» було укладено кредитний договір № 14-694/2010, згідно з яким банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 4 465 000 доларів США у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з кінцевим строком повернення до 11 жовтня 2017 року з урахуванням змін, внесених додатковими угодами. Відповідно до пункту 3.3.7. кредитного договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, погашення процентів за ним та сплаті інших платежів, передбачених цим договором, у випадку порушення позичальником умов, зазначених в пункті 3.2.11, пункті 3.2.12. цього договору. З метою забезпечення виконання зобов’язань по кредитному договору між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_1 від 27 вересня 2011 року, між банком та ТОВ «Галицька Основа» укладено договір поруки № 14-694/2010/П-2 від 27 вересня 2011 року, між банком та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» укладено договір поруки № 14 – 694/2010/П-3 від 27 вересня 2011 року, відповідно до умов яких поручителі відповідають перед банком у повному обсязі солідарно за порушення боржником зобов’язань, передбачених кредитним договором, у тому числі за основний борг 4 465 000 доларів США, сплату щомісячних процентів, підвищених процентів, суми комісій, а також за відшкодування збитків. 28 травня 2014 року у зв’язку із невиконанням ТОВ «Основа» зобов’язань за кредитним договором на адресу ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф», ТОВ «Основа» були направлені вимоги банку щодо дострокового погашення заборгованості. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ТОВ «Основа» не виконувало належно взяті за договором кредиту зобов’язання, що призвело до утворення заборгованості, а оскільки відповідно до закону та умов договорів поруки відповідачі ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» зобов’язались нести солідарну відповідальність за невиконання ТОВ «Основа» кредитних зобов’язань, стягнув солідарно з них на користь позивача заборгованість. При цьому, хоча договори поруки і були укладені окремо з кожним поручителем, проте вони укладались в один і той же день та з метою забезпечення одного і того ж зобов’язання, тобто ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф», ОСОБА_1 є особами, що спільно дали поруку за ТОВ «Основа». Крім того, окремий розгляд позовних вимог до ТОВ «Основа», ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф» призведе до подвійного стягнення суми заборгованості, що, зокрема, суперечить завданням цивільного судочинства відповідно до частини першої статті 1 ЦПК України. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року Верховний Суд України виходив із того, що норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбаченого іншого. У випадках укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. Крім того, суд касаційної інстанції не зважив на вимоги статті 16 ЦПК України, згідно з якими не допускається об’єднання в одне провадження вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України та статті 16 ЦПК України. Усуваючи неправильне застосування судом статті 554 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до пункту 4.1. договору поруки НОМЕР_1, укладеного між банком та ОСОБА_1 27 вересня 2011 року, позичальник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідно до пункту 1.1. договорів поруки № 14-694/2010/П-2 та № 14 – 694/2010/П-3 від 27 вересня 2011 року, кожний поручитель зобов’язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за порушення позичальником зобов’язань, що виникають з кредитного договору. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для солідарного стягнення з поручителів суми заборгованості за кредитним договором у цьому разі не узгоджується з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред’явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов’язання, не вправі пред’явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом із позичальником як солідарні боржники, хоча і за порушення умов одного й того ж кредитного договору. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами статті 554 ЦК України відсутні. Щодо застосування у даній справі статті 16 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф». Враховуючи вищевикладене, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Також відповідно до вимог ч. 2 ст. 206 ЦПК України необхідно повідомити публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що розгляд його позовних вимог до товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа», спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту віднесено до юрисдикції господарських судів. Окрім того, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням боржником взятих за договором кредиту зобов’язань утворилась заборгованість, а оскільки відповідно до закону та умов договорів поруки відповідачі ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» зобов’язались нести солідарну відповідальність за невиконання ТОВ «Основа» кредитних зобов’язань, стягнув з них на користь позивача суму заборгованості за весь період користування кредитними коштами. Однак, судом не було взято до уваги, що умовами кредитного договору повернення боргу передбачено періодичними, щомісячними платежами, а тому позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу, а отже суд безпідставно не врахував посилання ОСОБА_1 щодо припинення поруки у зв’язку зі спливом шестимісячного строку окремо до кожного періодичного платежу погашення боргу за кредитним договором, що є підставою для визнання поруки припиненою згідно до частини четвертої статті 559 ЦК України. Суд вищезазначених посилань ОСОБА_1 не перевірив, оцінки їм не дав, підстав, з яких не бере їх до уваги, в рішенні не вказав, хоча вони мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, в цій частині судом неналежно встановлено фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення справи. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 слід скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати. Провадження в справі у частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа», спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту закрити. У частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1 справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-745цс15 Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред’явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов’язання, не вправі пред’явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6D1511B8DD1D68FC2257E7D0025E45C
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 12 серпня 2006 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 тис. 560 грн 10 коп. зі сплатою 25,08 % річних. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис позичальника в заяві. Посилаючись на те, що відповідач належно не виконав свої обов’язки за вказаним кредитним договором, у зв’язку з чим станом на 24 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 47 тис. 194 грн 31 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з нього зазначену заборгованість за кредитним договором. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2014 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 31 тис. 179 грн 73 коп. заборгованості за кредитним договором, з якої 3 тис. 547 грн 46 коп. заборгованості за кредитом; 14 тис. 767 грн 69 коп. заборгованості за процентами; 10 тис. 141 грн 4 коп. пені та 2 тис. 723 грн 54 коп. штрафу, а також 311 грн 79 коп. судового збору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-240цс14) висновку щодо застосування статті 256, частини першої статті 259 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно з частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 серпня 2006 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 тис. 560 грн 10 коп. зі сплатою 25,08 % річних з кінцевим строком повернення кредиту 12 лютого 2010 року. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов надання споживчого кредиту фізичним особам. 2 квітня 2009 року позивач звертав стягнення на вказану в позовній заяві заборгованість шляхом подання заяви про видачу судового наказу, за результатом розгляду якої 29 квітня 2009 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області видав судовий наказ. Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), долучені банком до заяви про видачу судового наказу, не містять пункту 5.5 щодо збільшення позовної давності до п’яти років. Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 вересня 2009 року зазначений вище судовий наказ скасовано. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 4 листопада 2013 року. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції керувався тим, що із зазначеним позовом банк звернувся до суду із пропуском трирічної позовної давності, підстави для застосування збільшеної позовної давності відсутні, оскільки Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), які містять пункт 5.5 щодо збільшення позовної давності до п’яти років, відповідачем не підписані, а відтак сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що відповідно до пункту 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам позовна давність за домовленістю сторін встановлена тривалістю у п’ять років, а тому позов заявлений у межах установленої кредитним договором позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-240цс14) міститься висновок про те, що у справі, яка переглядалась Верховним Судом України, суди, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, залишили поза увагою те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписанні сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались, тому висновок судів про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення позовної давності, є помилковим. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, а матеріали справи наказного провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за вказаним вище кредитним договором містять Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, у яких відсутні положення про збільшення позовної давності до п’яти років. Як Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), так і Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, позичальником не підписані. Отже, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення строку позовної давності, є помилковим. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» у справі, яка переглядається Верховним Судом України. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року скасувати, залишити в силі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-698цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, позичальником вони не підписані. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/78CFA0C82E610764C2257E6D003BB2DF
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., розглянувши заяву ОСОБА_1, подану його представником – ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ «КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, в с т а н о в и л и: У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління (далі – ПАТ «КБ «Надра») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. Свій позов ПАТ «КБ «Надра» обґрунтовувало тим, що 17 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 умови кредиту не виконав, унаслідок чого станом на 1 листопада 2013 року утворилась заборгованість у сумі 63 тис. 236 доларів США 5 центів, що еквівалентно 505 тис. 445 грн 78 коп., з яких заборгованість за кредитом – 8 тис. 482 доларів США 40 центів, що еквівалентно 67 тис. 799 грн 82 коп.; за відсотками – 3 тис. 536 доларів США 76 центів, що еквівалентно 28 тис. 269 грн 30 коп.; за комісією – 2 тис. 169 доларів США 43 центи, що еквівалентно 17 тис. 340 грн 26 коп.; пеня за порушення строку сплати платежу – 49 тис. 47 доларів США 47 центів, що еквівалентно 392 тис. 36 грн 40 коп. ПАТ «КБ «Надра» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у гривневому еквіваленті на загальну суму 505 тис. 445 грн 78 коп. та судові витрати. Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 4 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 1 серпня 2014 року, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» 67 тис. 799 грн 82 коп. кредитного боргу, 28 тис. 269 грн 30 коп. відсотків за користування кредитними коштами, 17 тис. 340 грн 26 коп. комісії та частину суми нарахованої пені – 196 тис. 18 грн 20 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у відкритті касаційного провадження у цій справі відмовлено. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VІІІ) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. У зв’язку із цим заява ОСОБА_1 підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом № 192-VIII. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 254, статей 256–258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року (№ 5015/2089/12) та від 7 березня 2013 року (№ 5015/2087/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14), 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 17 листопада 2006 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 свої зобов’язання за вказаним договором щодо повернення кредиту та відсотків за його користування виконав частково, останній платіж за кредитом був здійснений ним 23 липня 2012 року до закінчення терміну дії договору. Задовольняючи частково позов кредитора, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що відповідач узятих на себе зобов’язань щодо щомісячного погашення кредиту та сплати відсотків не виконав, у зв’язку із чим утворилась заборгованість за користування кредитом. При цьому доводи ОСОБА_1 про необхідність застосування позовної давності по кожному з платежів окремо суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що початок перебігу позовної давності пов’язується зі строком дії договору. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків. В інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14) суд дійшов висновку про те, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається для кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Крім того, суд має право зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків; – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14) суд дійшов аналогічних висновків про те, що якщо умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початком перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення; – в ухвалі Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року суд дійшов висновку про те, що початком перебігу строку позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив його, тому відповідно загальний строк позовної давності застосовується щодо кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком. Аналогічний висновок зроблений в ухвалі Вищого господарського суду України від 7 березня 2013 року. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14) та від 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14) не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки вони прийняті у справах за подібних правовідносин, але за різних установлених судами фактичних обставин, відмінних від справи, рішення в якій переглядається. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 254, статей 256-258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлено спеціальну позовну давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 6 листопада 2013 року (№ 6-116цс13), 19 березня 2014 року (№ 6-20цс14) та 18 червня 2014 року (№ 6-61цс14). Оскільки судове рішення є незаконним у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України воно підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII), судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н. П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-31цс15 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F4BA1F2DD6593371C2257E68001BB359
  10. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43242837 Державний герб України копія:Справа№592/53/15-ц Провадження №2/592/555/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2015 року м.Суми Ковпаківський районний суд м. Суми в складі: головуючого судді - Литовченка О.В., при секретарі - Тереніній О.В., за участі представника позивача - Марченка О.О., відповідача - ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Позивач звернувся з вищевказаною позовною заявою та свої уточнені позовні вимоги мотивує тим, що 26.06.2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 44.29/87-КЕК-08, згідно з умовами якого Банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 48500,00 грн. під 31% річних з повним погашенням заборгованості за кредитом та проценти за кредитом не пізніше 25.06.2010 року. 21.05.2013 року між ВАТ «Кредитпромбанку» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, ВАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ВАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ВАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. Отже, відповідно до вищевказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань AT «Дельта Банк» набув права вимоги по даному кредитному договору. В порушення умов договору відповідач зобов'язання за договором належним чином не виконав, в результаті чого станом на 19.11.2014 року утворилася заборгованість у розмірі 56815 грн. 12 коп., з яких: 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки. Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 56815 грн. 12 коп. та понесені судові витрати. У судовому засіданні представник позивача Марченко О.О. позовні вимоги підтримав у повному обсязі, прохає їх задовольнити. Зазначив, що ПАТ «Дельта Банк» згідно до укладеного Договору купівлі-продажу прав вимоги з ВАТ «Кредитпромбанк» отримало права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами по яким звернення з позовними вимогами до відповідних судів відбувались та наявні судові рішення з приводу стягнення заборгованості за кредитними договорами, а також тими, по яким звернення з позовними заявами до судів не відбувалось. ПАТ «Дельта Банк» на момент подачі даної позовної заяви до Ковпаківського районного суду м. Суми відомо про наявність рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 07.02.2011 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення суми боргу, яким позовні вимоги ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» задоволені та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року в розмірі 82348, 49 грн та судові витрати. Дійсно рішенням суду від 07.02.2011 року стягнуто ту ж саму суму заборгованості за даним кредитним договором, а саме, 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки. Виникла ситуація, коли Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» ліквідоване, ПАТ «Дельта Банк» не може отримати в Ковпаківському районному суді міста Суми виконавчий лист, оскільки не є стороною в розглянутій справі, а без отримання виконавчого листа не може звернутися до державного виконавця з заявою про примусове стягнення та заміну сторони виконавчого провадження, тому звернулось до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог посилаючись на наступні обставини. Згідно з позовною заявою ПАТ «Кредитпромбанк» від 23.07.2010 року, яку задоволено рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 07 лютого 2011 року у справі №1806/2-1152/2011, банк вимагав стягнути заборгованість за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008р. у сумі 82 348,49 грн., в тому числі: заборгованість за кредитом - 39775,12 гривень; заборгованість за процентами - 17076,00 грн.; сума пені, нарахованої за несвоєчасне погашення кредиту та процентів, станом на 01.07.2010 р. включно 25497,37 грн. Отже, застосування загальної норми початку перебігу позовної давності, призводить до того, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором починається через місяць після останнього платежу (25.06.2010 року у день, коли Позичальник не повернув увесь кредит), коли кредитор дізнався про порушення свого права, а саме 25.07.2010 року та закінчувався 25.07.2013 року, проте 23.07.2010 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернувся до суду з позовом, чим перервав перебіг позовної давності. Таким чином, 23.07.2010 року позовна давність перервалася та почала свій перебіг заново , строк позовної давності по останньому окремому платежу сплинув 24.07.2013 року. Крім того згідно з рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.02.2011 року у справі № 1806/2-1152/2011 за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ВАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008року в розмірі 82348,49 грн. Таким чином, вимоги про стягнення кредиту та відсотків вже були задоволені рішенням суду. Отже, в позовній заяві Позивача від 28.11.2014 року, він просить стягнути ту саму суму заборгованості за кредитним договором, що й у 2010 році було стягнено на користь ПАТ «Кредитпромбанк». Таким чином, право Позивача на стягнення заборгованості за кредитним договором по кредиту у розмірі - 39775,12 гривень та за процентами у розмірі - 17076,00 гривень вже було захищено судом, тому право Позивача на судовий захист цього права відсутнє. Також вважає, що позивачем не надано жодного документу, який може підтвердити отримання позивачем права вимоги за кредитним договором. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог. Заслухавши представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 26.06.2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 44.29/87-КЕК-08, згідно з умовами якого Банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 48500,00 грн. під 31% річних з повним погашенням заборгованості за кредитом та проценти за кредитом не пізніше 25.06.2010 року (а.с.5-10). Відповідно до ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. 26.06.2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, ПАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. Отже, відповідно до вищевказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань ПAT «Дельта Банк» набув права вимоги по даному кредитному договору (а.с.14-19). Згідно з Витягом з Додатку № 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами (перелік прав вимоги за кредитами) між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» від 26.06.2013 року, до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року (а.с.20). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок переданням ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 Цивільного кодексу України). За загальним правилом, закріпленим в частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до розрахунку, наданого позивачем станом на 19.11.2014 року заборгованість ОСОБА_2 по даному кредиту складає 56815 грн. 12 коп. з яких: 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки (а.с.21, 41-47). Відповідно до позовної заяви від 30.07.2010 року ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та наданого розрахунку позовних вимог заборгованість ОСОБА_2 за кредитом № 44.29/87-КЕК-08 складає: за кредитом - 39775 грн. 12 коп., заборгованість за відсотками - 17076,00 грн., сума пені станом на 01.07.2010 року - 25497, 37 грн. Згідно рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.02.2011 року у справі №1806/2-1152/2011, станом на 01.07.2010 року загальна заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року складає 82348.49 грн. та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ВАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року в розмірі 82348,49 грн. (а.с.61-66). Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно зі ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Як передбачено ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом. Згідно з ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами. У відповідності з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною 1 ст. 58 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Виходячи зі змісту ст. ст. 214 -215 ЦПК України, підставою для задоволення позову в цивільному судочинстві є доведеність факту порушення прав, свобод чи інтересу особи, яка звернулась до суду за їх захистом. Всупереч вищезазначеним вимогам ЦПК України, позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості своїх позовних вимог. Ст. 61 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Судом встановлено, що позивач фактично ставить питання повторного стягнення заборгованості за кредитним договором, за яким вона вже стягнута з відповідача на користь ПАТ "Кредитпромбанк" за рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 07.02.2011 року у справі №1806/2-1152/2011. Інші нарахування заборгованості з 01.07.2010 року ні ПАТ «Кредитпромбанк», ні ПАТ «Дельта Банк» не здійснювались. При цьому доводи позивача про те, що йому не передавалися первісним кредитором виконавчі документи і він не пред'являв їх до виконання не можуть бути взяті до уваги, оскільки згідно договору купівлі-продажу прав вимоги саме він є правонаступником у правовідносинах між ПАТ "Кредитпромбанк" і відповідачем, і ці спірні правовідносини на день розгляду позову вже розв'язані судом. За таких обставин позивач має можливість реалізовувати свої права у відповідності до правил ст. 378 ЦПК України, шляхом заміни сторони виконавчого провадження. Стягнення з ОСОБА_2 тієї ж суми заборгованості повторно за рішенням суду не ґрунтується на законі. З огляду на викладене у суду відсутні підстави для задоволення позову. Керуючись ст.ст. 3, 10,11, 57-60, 209, 212-215 ЦПК України, суд, вирішив: Відмовити в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Сумської області через Ковпаківський районний суд м. Суми шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційної скарги подано не було. Суддя О.В. Литовченко
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, встановила: У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 14 вересня 2006 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці. У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 14 жовтня 2013 року в нього перед банком утворилась заборгованість у розмірі 31 223 грн 08 коп., що складається з: 2 389 грн 40 коп. заборгованості за кредитом, 10 062 грн 68 коп. заборгованості за процентами, 16 808 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, 500 грн штрафу (фіксована частина), 1 463 грн штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ “ПриватБанк” просило стягнути на його користь із відповідача, а також 312 грн 23 коп. судового збору. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 28 листопада 2013 року позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 січня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені, штрафу змінено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” пеню в розмірі 4 290 грн 86 коп., штраф (5% від суми заборгованості) у розмірі 862 грн 16 коп., судовий збір у розмірі 181 грн 05 коп.; в іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року й прийняття нового судового рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13) у справах за позовами ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором. Так, у справі № 6-38753св13 суд касаційної інстанції залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову без змін виходячи з того, що хоча в заяві позичальника (відповідач у справі) на отримання кредиту зазначено, що він ознайомлений і згодний із Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років, однак указані Умови не містять підпису відповідача. Будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме із цими Умовами ознайомлений відповідач, підписуючи заяву позичальника, у матеріалах справи немає, тому застосуванню підлягає положення статті 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю в три роки. Так, у ПАТ КБ “ПриватБанк” виникло право вимагати повернення кредиту 20 червня 2008 року, проте банк звернувся до суду з позовом про захист свого порушеного права лише у квітні 2013 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності. Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до цього суду, суд касаційної інстанції у справі № 6-40942св13, крім іншого, зазначив, що в кредитному договорі, який оформлений заявкою, указано, що позичальник (відповідач у справі) ознайомився та згоден з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років. Однак такі Умови не містять підпису позичальника (відповідача у справі), а в матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, і вони діяли в момент підписання заяви. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і виходив із того, що в заяві позичальника на отримання кредиту від 14 вересня 2006 року, яка завізована підписом відповідача, зазначено, що він ознайомлений і згодний з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, а також погодився з тим, що заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ним і банком кредитний договір. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) позовна давність до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлена сторонами тривалістю в п’ять років, що відповідає положенню частини першої статті 259 ЦК України. Посилання відповідача на те, що при підписанні заяви позичальника він не підписував будь-яких Умов і не був ознайомлений з ними, не заслуговують на увагу та можуть бути підставою для визнання договору недійсним як оспорюваного правочину в разі звернення до суду з відповідним позовом. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 14 вересня 2006 року між ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1 укладено договір шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ПАТ КБ “ПриватБанк” та ОСОБА_1 кредитно-заставний договір. Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) передбачено, що терміни позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ “ПриватБанк” виникла заборгованість. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 року, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи ОСОБА_1 про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 року. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права в подібних правовідносинах. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-16цс15 Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6705ABEA5ED1F1F9C2257E0C003F8126
  12. с новым иском к поручителю. http://reyestr.court.gov.ua/Review/42856932 Державний герб України Дата документу Справа № АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/778/79/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мінасов В.В. Суддя-доповідач: Кухар С.В. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2015 року місто Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі: Головуючого, судді:Осоцького І.І.суддів:Панкеєва О.В. Кухаря С.В.при секретаріБуримі В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 17 вересня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, В С Т А Н О В И Л А: Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача у якому вказав, що 03.07.2007 року між ОСОБА_5 та ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", був укладений кредитний договір № 388-01/К-07, за умовами якого вона отримала кредитні ресурси у сумі 54900 доларів США строком до 02.07.2018 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13 % річних. В той же день для забезпечення виконання зобов'язання між ОСОБА_6 та банком був укладений договір поруки № 388-01/П-07. ОСОБА_5 не виконані належним чином договірні зобов'язання і станом на 16.04.2014 р. заборгованість по кредитному договору складає 795134,49 грн., з яких: заборгованість за кредитом -540324,33 грн.; заборгованість за відсотками - 242225,8 грн. комісія - 12584,36 грн. Тому позивач просить суд стягнути з відповідачів у солідарному порядку вказану суму боргу та судові витрати. Рішенням Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 17 вересня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_6, на користь ПАТ "Дельта банк" заборгованість за кредитним договором № 388-01/К-07 від 03.07.2007 р. в розмірі 254810,16 грн., що складається: з заборгованості за відсотками - 242225,8 грн. комісії - 12584,36 грн., а також судовий збір в розмірі 2548,1 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_5, подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову. В частині відмови в задоволенні позову рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржене, а тому у відповідності до ч. 1 ст. 303 ЦПК України та роз'яснень п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" апеляційним судом не перевіряється. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом попередньої інстанції встановлено, що 03.07.2007 року між ОСОБА_5 та ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", був укладений кредитний договір № 388-01/К-07, за умовами якого вона отримала кредитні ресурси у сумі 54900 доларів США строком до 02.07.2018 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13 % річних. В той же день 03.07.2007 року для забезпечення виконання зобов'язання між ОСОБА_6 та банком був укладений договір поруки № 388-01/П-07. ОСОБА_5 не виконані належним чином договірні зобов'язання і станом на 16.04.2014 року заборгованість по кредитному договору складає у визначеному судом розмірі 254810,16 грн., які суд і стягнув солідарно з відповідачів. Як на підставу скасування рішення суду апелянт посилається на необхідність застосування строків позовної давності до вимог банку. Однак відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Апелянт посилається на те, що вказана ним заява була зроблена усно в ході судового засідання 17.09.2014 року в якому і було ухвалено рішення. Однак, відповідно до акту складеного помічником судді, головним спеціалістом, та керівником апарату Жовтневого районного суду м. Запоріжжя (а.с. 118) в результаті збою в роботі звукозаписуючого технічного засобу прослухати звукозапис судового засідання, яке відбулось 17.09.2014 року не має можливості. Письмові заяви у справі про застосування строку позовної давності відсутні. Посилань у оскаржуваному рішенні на наявність заяви про застосування строків позовної давності не має. Таким чином матеріали справи не містять доказів надання відповідачем (відповідачами) у суді першої інстанції заяви про застосування строку позовної давності. Положення п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", якими кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, необхідно застосовувати у системному зв'язку з самою ч. 11 ст. 11 зазначеного Закону, яка стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту. Тому оскільки у відповідності з ч. 3 ст. 267 ЦК України заяви сторонами у справі заявлено не було, то відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності. Відносно доводів апелянта, щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати таке. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Зі змісту цієї норми вбачається, що у тексті частини четвертої статті 559 ЦК України застосовуються поняття "пред'явлення вимоги" та "пред'явлення позову", як умови чинності поруки. Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61, 64 Господарського процесуального кодексу України, стаття 122 ЦПК України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може в судовому порядку реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Зазначені вимоги закону судом не враховані, а тому висновки суду про солідарне стягнення коштів з як з боржника так і поручителя не ґрунтуються на законі. Так, рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 26.04.2010 року, яке набрало законної сили 04.08.2010 року (а.с. 46-48) у іншій справі між тими ж сторонами за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов банку був задоволений і за цими ж договорами кредиту та поруки з відповідачів стягнута виникла на той час заборгованість. З цього часу відповідачі жодної суми в погашення заборгованості не сплачували. В договорі поруги його строк дії не встановлено. З позовом до поручителя банк звернувся лише 06.06.2014 року (а.с. 2). Тобто за межами строку встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України. Тому порука на час звернення до суду припинилась і в цій частині щодо вимог банку до поручителя необхідно відмовити. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17.09.2014 року (справа №6-53цс14). Керуючись ст. 307, 309, 316, 317 ЦПК України колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 17 вересня 2014 року у цій справі в частині задоволення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_6 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_6 відмовити повністю. Решту рішення залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді:
  13. с даты указанной на карте. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40447624 Державний герб України Справа № 702/523/14-ц Провадження № 2/702/195/14 Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 вересня 2014 року м. Монастирище Монастирищенський районний суд Черкаської області в складі: головуючого - судді: Мазай Н.В. при секретарях : Подолянюк Н.В., Ясінській О.А. з участю представника позивача : Гаркавенка А.А. відповідача: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Монастирище цивільну справу за позовом Публічного Акціонерного Товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача про стягнення заборгованості посилаючись на те, що відповідно до укладеного договору № б/н від 28.11.2007 року ОСОБА_2 (далі - відповідач) 28.11.2007 року отримав кредит у розмірі 7000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. ЗАТ КБ "ПриватБанк" є правонаступником прав та обов'язків ПАТ КБ "ПриватБанк", у зв'язку з чим змінено найменування позивача ( рішення загальних зборів акціонерів від 30.04.2009 року, 17.07.2009 року державна реєстрація вказаних змін, № запису в ЄДРПОУ 12241050038006727). Щодо зміни кредитного ліміту банк керується п. 3.2, п. 3.3 Умов та Правил надання банківських послуг. Підписання даного Договору є прямою і безумовною згодою позичальника щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту, встановленого банком. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті складає між ним та банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. Банк нараховує відсотки за користування кредитом в розмірі, встановленому «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті з розрахунку 360 календарних днів на рік ( п. 5.5 «Правил користування платіжною карткою»). ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за Договором та угодою виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому Договором. В обгрунтування позовних вимог посилаються на ст. ст. 509, 525, 526, 527, 530, 549, 598, 599, 610, 615, 628, 629, 634, 1054 ЦК України, на п.п. 4.6, 5.2, 5.3, 6.4, 6.5, 6.6, 6.7, 9.12 «Умов та правил надання банківських послуг», п.п. 5.5.1, 5.6, 5.7, «Правил користування платіжною карткою», ст. 3 ЦПК України. Відповідно до кредитного договору, при порушенні позичальником строків платежів по кожному з грошових зобов'язань, передбачених цим договором більш ніж на 120 днів, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф в розмірі 250 грн. + 5% від суми позову. Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов Договору. Таким чином, у порушення умов кредитного договору та норм діючого законодавства, відповідач зобов'язання за вказаним договором не виконав. У зв'язку з зазначеними порушеннями зобов'язань за кредитним договором відповідач станом на 31.03.2014 року має заборгованість - 18037,65 грн., яка складається з : 5281,80 грн. - заборгованість за кредитом; 8859,36 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2799,46 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом, а також штрафи відповідно до умов кредитного договору: 250,00 грн. - штраф (фіксована частина), 847,03 грн. - штраф (процентна складова). На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання зобов'язання і заборгованість за договором не погашає, що є порушенням законних прав позивача. Не виконуючи належним чином зобов'язання за вказаним договором відповідач порушив зазначені вище норми законодавства та умови кредитного договору. Просить суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 18037,65 грн. за кредитним договором № б/н від 28.11.2007 року, яка складається з : 5281,80 грн. - заборгованість за кредитом; 8859,36 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2799,46 грн. - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; штрафи: 250,00 грн. - (фіксована частина); 847,03 грн. - (процентна складова); судові витрати. В судовому засіданні 20.06.2014 року представник позивача Гаркавенко А.А. позов підтримав повністю, просить його задоволити та пояснив, що 28.11.2007 року відповідач уклав з банком кредитну угоду відповідно до якої йому видана кредитна картка з початковим встановленим лімітом 800 грн., відповідно до його заяви про видачу кредитної карти. В процесі користування карткою, 08.07.2008 року, кредитний ліміт по даній кредитній карті був піднятий до 7000 гривень, що підтверджується випискою. Як вбачається з розрахунку заборгованості та виписки по карті, відповідач почав нею активно користуватися сплачуючи за товари та послуги, знімаючи кошти в банкоматах і відповідно повертаючи їх назад. Однак, починаючи з 2008 року і надалі, по кредитній карті виникла прострочена заборгованість у вигляді пропуску обов»язкових щомісячних платежів. Останній платіж по карті було здійснено 28.09.2009 року в розмірі 500 грн., а перед ним був платіж 09.09.2009 року. Після цього жодних спроб з боку відповідача закрити заборгованість не було і відповідно не було ніяких звернень до банку про розірвання договору, мирного врегулювання, реструктуризації боргу чи інше. Відповідно до п. 9.12. Умов та правил надання банківських послуг договір був укладений на 12 місяців і лонгується на такий самий строк, на тих самих умовах, якщо до закінчення терміну його дії не було заявлено про його розірвання. Станом на сьогодні договір чинний, рахунок відкритий та не закритий. Заборгованість зросла і станом на 31.03.2014 року склала 18037 грн. 65 коп., з них 5281 грн. 80 коп. тіло кредиту, які були використані по карті за весь період, нараховані проценти, комісія, а також відповідно до Умов та правил штрафні санкції. Догорів не припинений та діючий і згідно ст. 599 ЦК України припиняється виконанням зобов»язань. Оскільки заборгованість не погашена, відповідач не бажає добровільно погасити борг, що зумовило звернення до суду. Пластикова карта лише спосіб використання рахунку за номером карти. Коштами можна користуватися без картки, крім того картка могла бути втрачена, пошкоджена, але це не звільняє від закриття заборгованості. Крім того, картку можна перевипустити і вона буде мати новий строк. Визначальним є термін дії договору, а не термін дії карти. Підпис на умовах та правилах клієнта не передбачений, підпис передбачений на заяві. Банк керується тими умовами, які були чинні на момент отримання кредиту. На даний час позивач є Публічним акціонерним товариством і умови та правила зовсім інші. Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнав повністю, просить в його задоволенні відмовити в зв»язку з пропуском строку позовної давності, підтримав подану заяву про застосування строку позовної давності та заперечення відповідно до яких вважає, що позов не підлягає до задоволення оскільки : відсутнє рішення банку про зміну кредитного ліміту, не згода з наданим доказом "Умови та правила надання банківських послуг", на них не має дати затвердження на момент підписання заяви (могли бути створені банком набагато пізніше ...), не згоден з «Розрахунком заборгованості за договором № б/н. від 28-11-2007» так як операції зі зняття грошей клієнтом не підтверджені банком первинними бухгалтерськими документами, згідно Постанови НацБанку України № 223 від 30.04.2010, а сам розрахунок не відповідає вимогам ст. 9 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" не оформлений належним чином, не має зазначення прізвища посадової особи, яка має право складати такий розрахунок, підпису цієї особи та печатки банку, що не відповідає нормативним вимогам до оформлення документів, закріплених в ДСТУ 4163-2003 "Вимоги до оформлення документів", затвердженого наказом Держспоживстандарту України № 55 від 17.04.2003 р. В обґрунтування вищевикладеного посилається на Декрет КМУ "Про стандартизацію та сертифікацію" від 10.05.1993 року. Просить суд про застосування давності у разі встановлення під час судового слідства, що основну та/або додаткову вимогу було заявлено після спливу позовної давності, вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені) було заявлено після спливу спеціальної позовної давності, що вимоги про стягнення окремих платежів кредитної розстрочки, заявлено після спливу позовної давності по кожному окремому платежу, що позивач скористався правом, наданим йому статтею 1050 ЦК України, заявивши вимогу про дострокове погашення кредиту (листом до боржників або позовом, який залишено без розгляду), встановивши, таким чином новий строк повного погашення боргу, після якого вже відбувся сплив позовної давності, що у випадку заміни сторони у зобов'язанні, правонаступником (новим кредитором) вимогу було заявлено після спливу позовної давності, що вимогу, яка стосується кредитної картки, було заявлено після спливу позовної давності, яка відраховується від дати при пинення дії платіжної картки. В обґрунтування заперечень та заяви про застосування строків позовної давності посилається на ст. ст. 252-258, 261, 262, 265-267, 651, 1048, 1050 ЦК України, Постанову ВСУ від 19.03.2014 року(справа № 6-14цс14), Постанову ВСУ від 18.06.2014 року ( справа № 6-61цс14), Постанову № 5 Пленуму ВСУ України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", ст. 11 ЗУ "Про захист прав споживачів", Постанову ВСУ від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13, ст. 360-7 ЦПК України, п. п. 5.2, 6.9, 9.6, 9.7, 9.12 «Умов та Правил надання банківських послуг», п.п. 5.3, 5.4 Правил користування платіжною карткою. Жодна дія банку та позичальника не свідчила б про бажання сторін кредитного договору продовжити строк договору: позичальник після вересня 2009 року не знімав гроші та не повертав їх банку, а банк більше не кредитував рахунок позичальника. Якщо у п.9.12 Договору встановлено строк виконання договору, то перебіг позовної давності починається з 28.11.2009 року, а трирічний строк позовної давності минув 28.11.2012 року, проте з позовом до суду банк звернувся лише 12.05.2014 року, а тому суд має застосувати наступні норми матеріального права: Рішення КСУ від 10.11.2011 року № 15-рп/2011, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 31 Постанови Пленуму ВСУ України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Розрахунком заборгованості, випискою по рахунку підтверджується, що прострочена заборгованість за кредитом виникла 28.09.2009 року. Останнє перерахування особистих коштів позичальника на погашення кредитної заборгованості відбулося у вересні 2009 року. Із позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитом позивач вернувся до суду 12.05.2014 року. Аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Право вимоги у банку на пред'явлення позову щодо примусового стягнення в судовому порядку заборгованості за кредитним договором виникло з 29.10.2009 року (через місяць після останнього платежу за договором згідно з п. п. 5.2. та 9 Умов і Правил надання банківських послуг) та існувало в межах загального строку позовної давності до 29.10.2012 року. До суду позивач звернувся 12.05.2014 року, тобто за межами встановленої законом позовної давності. Строк дії картки закінчився в листопаді 2009 року, тому позовна давність за кредитом почала свій відлік з грудня 2009 року. Таким чином, до грудня 2012 року, позивач мав право звернутися до суду з позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитним договором, проте зробив це лише 12.05.2014 року. Позичальник заявляє про застосування позовної давності до позовних вимог банку на підставі п. 7 ч. 13 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч. 4 ст. 267 ЦК України, так як позовна давність за договором, за яким банк прагне стягнути заборгованість, минула 28.11.2012 року, якщо строк виконання у договорі встановлено та 29.10.2012 року, якщо строк виконання договору не встановлено, а щодо вимоги про стягнення заборгованості за кредитом позовна давність минула в грудні 2012 року. Просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог банку через наступне: якщо у п.9.12 Договору встановлено строк виконання договору, то перебіг позовної давності починається з 28.11.2009 року (12 міс.+12 міс. лонгації), а трирічний строк позовної давності минув 28.11.2012 року, проте з позовною заявою банк звернувся 12.05.2014 року; якщо ж у п.9.12 Договору не встановлено строк виконання договору, то право вимоги у банку на пред'явлення позову щодо примусового стягнення в судовому порядку заборгованості за кредитним договором виникло з 29.10.2009 року (через місяць після останнього платежу за договором згідно з п. п. 5.2. та 6.9 Умов і Правил надання банківських послуг) та існувало в межах загального строку позовної давності до 29.10.2012 року. До суду позивач звернувся 12.05.2014 року, тобто за межами встановленого законом строку позовної давності. Просить суд застосувати позовну давність до вимог банку про стягнення заборгованості за договором № б/н від 28.11.2007 року, відмовити ПАТ КБ «Приватбанк» у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором № б/н від 28.11.2007 року. Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення повністю виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч. 3. ст. 11, ч. ч. 1, 3, 4 ст. 60, ч. 1-3 ст. 212 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, що повністю узгоджується з Постановою Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Судом було роз'яснено право позивача, відповідача заявляти клопотання про витребування судом доказів, якщо у сторін існують складності в їх отриманні, подавати відповідні докази, заявляти клопотання про витребування документів та призначення експертиз по справі. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 ЦК України). Судом встановлено, що відповідно до укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 договору від 28.11.2007 року ОСОБА_2 28.11.2007 року отримав кредит у розмірі 800 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36, 00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом ( а.с. 18-19). Кредитний ліміт відповідачу ( позичальнику) 08.07.2008 року збільшено банком до 7000 гривень ( а.с. 95). Всі умови надання кредиту, передбачені в Умовах та правилах надання банківських послуг, які складають між ОСОБА_2 та банком договір про надання банківських послуг (а.с.19-31). Повернення кредиту відповідно до Умов та правил надання банківських послуг визначено періодичними щомісячними платежами ( а.с. 20-31). Всі правила користування платіжною карткою, передбачені в Правилах користування платіжною карткою (а.с. 28-31). Добровільне підписання відповідачем договору кредиту № б/н від 28.11.2007 року ( а.с. 19), свідчить про згоду особи, яка їх підписувала, з текстом та всіма умовами, викладеними в цих документах. На порушення умов договору позичальник взяті на себе зобов'язання не виконував, передбачені умовами договору платежі не вносив, в зв'язку з чим станом на 31.03.2014 року у відповідача виникла заборгованість в сумі 18 037, 65 грн., що підтверджується розрахунком заборгованості за договором № б/н від 28.11.2007 року укладеного між ПриватБанком та клієнтом - ОСОБА_2 ( а.с. 66-75), який містить підпис повноважної особи та печатку банку, що спростовує заперечення відповідача в цій частині. Наявність заборгованості також підтверджується випискою по картковому рахунку - номер картки НОМЕР_2 ОСОБА_2 за період з 27.11.2007 року по 19.06.2014 року ( а.с. 76-96). Будь-якого іншого розрахунку заборгованості сторонами суду не надано. Не повернення відповідачем грошових коштів призвело до виникнення заборгованості перед позивачем. Однак, всупереч, виниклій заборгованості, відповідачем оплати суми кредиту позивачу проведено не було, що є порушенням права позивача, яке підлягає захисту судом і усуненню відповідачем. Разом з тим, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення через наступне. Відповідно до статті 256 ЦПК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Відповідач відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України до ухвалення рішення звернувся до суду з письмовою заявою про застосування позовної давності (а.с. 120-126). Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Згідно Правових позицій, які висловлені Верховним Судом України в постанові від 19 березня 2014 року (справа № 6- 14цс 14) та в постанові від 18 червня 2014 року ( справа № 6-61цс14) відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. За договором про надання банківських послуг (позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким встановлено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (ст. 261 ЦК України). Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежа, а повернення кредитних коштів в повному обсязі - зі спливом останнього дня місяця дії картки. Відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 Правил користування платіжною карткою (а.с. 30) граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами за попередній місяць, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено не пізніше останнього дня місяця вказаного на платіжній картці (поле MONTH). Останній платіж на погашення процентів за вказаним договором здійснено 28.09.2009 року (а.с. 13). Таким чином, перебіг строку позовної давності почався з моменту настання строку погашення чергового платежу за договором тобто з жовтня 2009 року. Згідно довідки від 05.09.2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» картка № НОМЕР_2, емітована ПАТ КБ «ПриватБанк», випущена 28.11.2007 року на ім»я ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) має строк дії 11/09 ( листопад 2009 року) ( а.с. 244), тобто перебіг строку позовної давності почався з грудня місяця 2009 року. Згідно п. 3.1.3 Правил користування платіжною карткою по закінченню строку дії відповідна картка видається банком саме шляхом надання клієнту карти з новим строком дії ( а.с. 29). Доказів про отримання відповідачем нової карти за цим договором з продовження дії попередньої картки, чи взагалі повідомлення відповідача про цю обставину, суду не надано. Крім цього, суд зазначає, що згідно з. п. 5.2. Умов і Правил надання банківських послуг, у випадках порушення держателем умов даного договору банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому чи у визначеній банком частині. Згідно з п. 6.9. Умов і Правил надання банківських послуг в разі виникнення заборгованості, клієнт зобов'язаний її погасити протягом 30 днів з моменту її виникнення. Пунктами 9.6, 9.7 Умов та правил надання банківських послуг визначено, що у разі ненадходження грошових коштів на кредитну карту на погашення заборгованості протягом 3 місяців з часу закінчення строку дії карти банк починає нараховувати комісію за користування рахунком, а при нульовому рахунку на картці на неактивному рахунку картка закривається. Кредитний рахунок також закривається при ненадходженні заробітної плати на карту протягом 6 місяців та дія кредитної картки не продовжується. Публічне Акціонерне Товариство КБ "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом про захист свого порушеного права лише 19.05.2014 року (а.с. 2), тобто за межами установленого строку позовної давності, як по стягненню заборгованості по процентах, інших платежах, так і по основній сумі кредиту. Суд, вважає, що позивачем доведено обставини викладені ним у позовній заяві, але позивач пропустив строк звернення до суду з позовом, не заявив клопотання про його поновлення, суд підстав для поновлення строку позовної давності не вбачає, відповідач до ухвалення рішення у справі заявив про застосування строку позовної давності, а тому на підставі вищевикладеного, суд вважає за необхідне в задоволенні позову відмовити. Крім цього, суд зазначає, що посилання відповідача в заяві про застосування строку позовної давності на п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 31 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року, як на підставу для відмови в задоволенні позову є помилковим з огляду на те, що п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, у системному зв'язку з самою ч. 11 ст. 11 зазначеного Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямований на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту ( постанова Верховного Суду України від 20.11.2013 року, справа № 126цс13 за наслідками перегляду судового рішення касаційної інстанції), а тому вказана норма закону не може застосовуватись до даних правовідносин. Розподіл судових витрат суд здійснює на підставі ст. 88 ЦПК України. На підставі викладеного ст. ст. 253, 256, 261, 267, 525, 526, 530, 599, 625, 1054 ЦК України, останови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», Правових позицій Верховного Суду України ( постанова від 19.03.2014 року у справі № 6- 14 цс 14, постанова від 18.06.2014 року у справі № 6-61цс14) та керуючись ст. ст. 3, 5-8, 10, 11, 14, 60, 88, 157, 208-210, 213-215, 294, 360-7 ЦПК України, суд в и р і ш и в : В задоволенні позову Публічного Акціонерного Товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в сумі 18037 ( вісімнадцять тисяч тридцять сім) гривень 65 коп. за кредитним договором № б/н від 28.11.2007 року відмовити повністю в зв"язку з пропуском строку звернення до суду. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Черкаської області через районний суд шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя:Н. В. Мазай
  14. Державний герб України УХВАЛА іменем україни 28 січня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 26 вересня 2007 року між акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у розмірі 77 тис. доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5 % на рік з кінцевим терміном повернення до 25 червня 2025 року. 19 березня 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (правонаступник акціонерного комерційного банка «ТАС-Комерцбанк») та ОСОБА_3 було укладено договір про внесення змін і доповнень до кредитного договору від 26 вересня 2007 року, яким кінцевий термін повернення кредиту встановлено до 1 січня 2025 року. 28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу, відповідно до якого остання набула право вимоги заборгованості за кредитним договором від 26 вересня 2007 року. 28 листопада 2012 року між факторинговою компанією «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до якого товариство набуло право вимоги заборгованості за вказаним кредитним договором. Умови зазначеного кредитного договору ОСОБА_3 належним чином не виконувалися, унаслідок чого виникла заборгованість, яка за розрахунком товариства станом на 1 лютого 2014 року становила 1 140 965 грн 99 коп. 21 березня 2014 року ОСОБА_3 була направлена вимога про дострокове повернення кредиту, яка виконана ним не була. У зв'язку із цим позивач просив суд стягнути з ОСОБА_3 на свою користь вказану суму кредитної заборгованості та понесені судові витрати. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2014 року, позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором у сумі 1 140 965 грн 99 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовити. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач належним чином не виконував умови договору, відтак, з нього підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором; стягнення пені не обмежується останніми 12 місяцями перед подачею позову, оскільки сторони кредитного договору домовились збільшити строк позовної давності до вимог за цим договором, у тому числі щодо стягнення неустойки, і визначили його у 10 років. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції, зазначивши також, що за рішенням суду пеня стягнута за один рік, тобто в межах строку спеціальної позовної давності, відповідно до наданого банком розрахунку заборгованості. Проте повністю погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 26 вересня 2007 року між акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у розмірі 77 тис. доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5 % на рік з кінцевим терміном повернення до 25 червня 2025 року. 19 березня 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (правонаступник акціонерного комерційного банка «ТАС-Комерцбанк») та ОСОБА_3 було укладено договір про внесення змін і доповнень до кредитного договору від 26 вересня 2007 року, яким кінцевий термін повернення кредиту встановлено до 1 січня 2025 року. 28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу, відповідно до якого остання набула право вимоги заборгованості за кредитним договором від 26 вересня 2007 року. 28 листопада 2012 року між факторинговою компанією «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до якого товариство набуло право вимоги заборгованості за вказаним кредитним договором. Умови зазначеного кредитного договору ОСОБА_3 належним чином не виконувалися, унаслідок чого виникла заборгованість, яка за розрахунком товариства станом на 1 лютого 2014 року становила 1 140 965 грн 99 коп., з яких заборгованість за кредитом - 597 916 грн 36 коп., заборгованість за відсотками - 407 779 грн 36 коп. та пеня - 135 270 грн 26 коп. Із вказаного рахунку вбачається, що пеня банком нарахована за період з лютого 2008 року по січень 2014 рік, тобто понад один рік (т. 1, а. с. 126-127). За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 546 та ст. 549 ЦК України виконання зобов'язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання. Сплата неустойки є правовим наслідком у разі порушення зобов'язання (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України). Як убачається з п. 8.1 кредитного договору за порушення строків погашення заборгованості за кредитом та/або строків сплати процентів за користування кредитом позичальник сплачує пеню за кожний день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченої заборгованості. Згідно із п. 10.11 кредитного договору сторони домовились, що строк позовної давності до вимог за цим договором становить 10 років, що відповідає ч. 1 ст. 259 ЦК України. Згідно з ч. 2 ст. 258 ЦК України встановлена спеціальна позовна давність в один рік до вимог, у тому числі, про стягнення неустойки (штрафу, пені). За правилами цієї норми період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання не може перевищувати одного року та обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до суду. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність про стягнення пені відповідно до ст. 253 ЦК України обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище вимоги закону уваги не звернув та не надав належної оцінки наданому банком розрахунку (т. 1, а. с. 126-127), з якого вбачається, що нарахування пені розпочато з лютого 2008 року, а не починаючи із відповідного першого місяця останнього перед зверненням із позовом до суду року, на відповідну щомісячну суму заборгованості. Тому висновок апеляційного суду про те, що розмір пені стягнуто за один рік, не відповідає фактичним обставинам справи та доказам, які є у справі. Крім того, відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» судам розґяснено, що резолютивна частина рішення суду повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у ст. ст. 215 - 217 ЦПК України. У ній, зокрема, має бути зазначено розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні. Апеляційний суд не звернув уваги на ту обставину, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам до судових рішень у грошових зобовґязаннях, оскільки судом не визначено, з чого та яких сум складається стягнута з відповідача на користь позивача заборгованість, тобто не вказані складові кредитної заборгованості. Зазначеної помилки суду першої інстанції апеляційний суд не усунув, що унеможливлює суд касаційної інстанції перевірити стягнуту суму. Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42541435
  15. Уважаемые форумчане! Хочу попросить совета касательно исковой давности по кредитному договору с Укрсоцбанком. Прошу прощения, если эта тема уже обсуждалась: перерыл форум, но своей ситуации не нашел. Итак, входные данные: 1. Договор кредита с Укрсоцбанком, подписанный в мае 2008. Конечный срок погашения задолженности - май 2028. Валюта, аннуитет. 2. Согласно п. 1.1.1, погашение кредита должно происходить ежемесячно путём внесения аннуитетных платежей. 3. Согласно п. 4.5, в случае неисполнения заемщиком своих обязательств на протяжении более 90 дней, срок пользования кредитом считается истекшим, и соответственно заемщик должен в течении одного дня погасить кредит в полном объёме, проценты за фактическое время использования кредита и начисленные штрафные санкции. 4. В ипотеке - квартира в недострое, которой скорее всего никогда не будет. Теперь собственно ситуация. Последний платеж был внесен в июне 2010, после этого никаких событий не происходило. Сейчас звонят из банка, собираются подавать в суд для взыскания задолженности. Мой вопрос: отменяет ли п.4.5 условия погашения, указанные в п.1.1.1? Иными словами, можно ли считать, что срок пользования кредитом истёк в сентябре 2010 года, и соответственно, исковая давность должна считаться от этого времени? В реестре судебных решений нашел десяток решений апелляционных судов, и все они не в мою пользу. В них указано об исковой давности применительно к каждому платежу, но не к всему обязательству сразу. Заранее благодарен!
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року, встановила: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційного банку “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір, за умовами якого ПАТ КБ “ПриватБанк” надало відповідачці кредит у розмірі 3 600 грн зі сплатою 12% річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до 3 липня 2009 року. Оскільки ОСОБА_1 належним чином не виконала своїх грошових зобов’язань, банк просив стягнути з відповідачки заборгованість у розмірі 23 002 грн 93 коп., у тому числі: 2880 грн 62 коп заборгованості за кредитом, 9105 грн 40 коп заборгованості по процентам за користування кредитом, 342 грн 80 коп заборгованості по комісії за користування кредитом, 9102 грн 54 коп пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, а також 1571 грн 57 коп штрафу за порушення строків внесення платежів. Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено, постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 002 грн 93 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення суду апеляційної інстанції на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 61 Конституції України, частини третьої статті 254, статей 256-258, частин першої, п’ятої статті 261, статей 549, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, від 19 березня 2014 року, від 26 березня 2014 року, від 18 червня 2014 року, від 20 серпня 2014 року та від 3 вересня 2014 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судами під час розгляду справи встановлено, що 3 липня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір, за умовами якого ПАТ КБ “ПриватБанк” надало відповідачці кредит у розмірі 3 600 грн зі сплатою щомісяця 1% на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до 3 липня 2009 року, а також сплатою щомісячної винагороди за надану послугу в розмірі 43 грн 20 коп та єдиноразової винагороди 600 грн. за надану фінансову послугу. Договір складається із заяви кредитора та доданих до нього умов і правил надання банком послуг та тарифів. 22 жовтня 2008 року Синельниківським міськрайонним судом Дніпропетровської області було видано судовий наказ про стягнення із ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором, однак визначена судом сума відповідачкою сплачена не була. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд першої інстанції виходив із того, що надані банком при зверненні із позовом до суду Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), в редакції, які містять п. 5.5. щодо збільшення строку позовної давності до п’яти років, не можуть бути визнані такими, що приймалися сторонами при отриманні кредиту, оскільки в матеріалах справи наказного провадження про стягнення із ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором містяться Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), що були долучені банком до заяви про видачу судового наказу, які не містять пункту 5.5. щодо збільшення строків позовної давності до п’яти років. Кінцевий строк погашення кредиту сплив 3 липня 2009 року, останній платіж відповідачка здійснила 18 травня 2010 року, а до суду із позовом банк звернувся лише 23 вересня 2013 року, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позов та відхиляючи заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідно до пункту 5.5. Умов надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), які були долучені банком до позовної заяви, строк позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки-пені, штрафів за даним договором встановлено сторонами тривалістю п’ять років. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки Умови надання споживчого кредиту відповідачем не підписані, і позивач не довів укладення між сторонами договору, який передбачав би збільшення строку позовної давності, застосуванню підлягає загальний трирічний строк позовної давності, передбачений законом. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 256 – 258, частин першої, п’ятої статті 261 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Окрім цього частиною першою статті 259 ЦК України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічного строку позовної давності, не звернули увагу на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписані сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності на підставі статті 259 ЦК України, а матеріали справи наказного провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором містять Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), у яких відсутні положення про збільшення строку позовної давності до п’яти років. Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались. Отже, висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення строку позовної давності, є помилковим. Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-240цс14 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Окрім цього частиною першою статті 259 ЦК України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись з доводами позивача щодо застосування п’ятирічного строку позовної давності, не звернули увагу на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписані сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/22285CF7041967F4C2257DEB002C097D
  17. Державний герб України Ухвала іменем україни 10 грудня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В., Гримич М.К., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Луганської області від 04 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (дала - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 08 травня 2007 року між сторонами укладено кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у розмірі 45 000 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 16,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 08 травня 2017 року. Погашення заборгованості повинно здійснюватися щомісяця. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_6 кредитних зобов'язань, у неї утворилась заборгованість у розмірі 108006,59 грн., в тому числі: 41 890,26 грн. - заборгованість за кредитом; 33 759,49 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2540,70 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом; 24 434,87 грн. - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до договору: 250 грн. - штраф (фіксована частина), 5131,27 грн. - штраф (процентна складова). В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором сторони уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач надала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме - будинок, загальною площею 42,90 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1. Враховуючи викладене, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2014 року позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 08 травня 2007 року в розмірі 86 266,51 грн., яка складається з: заборгованості за кредитом - 41 890,26 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом - 28 666,80 грн., заборгованості з винагороди за надання фінансового інструменту - 2540,70 грн., пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 13 168,75 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_1, зі встановленням початкової ціни на рівні, не нижчому за звичайні ціни на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - незалежним експертом, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Луганської області від 04 червня 2014 року рішення суду першої інстанції змінено. Резолютивну частину рішення викладено в наступній редакції: позов задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок, загальною площею 42,90 кв. м, жилою площею 25,30 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1, вартістю 45 000 грн., у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 перед ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 08 травня 2007 року в розмірі 96 740,47 грн., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 41 890,26 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 33 759,49 грн., заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 2540,70 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором у розмірі 13 168,75 грн., фіксованої частини штрафу у розмірі 250 грн., процентної складової штрафу у розмірі 5131,27 грн., шляхом продажу його ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. У задоволенні позову в частині виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані та / або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому по АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у органі МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, іміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаного будинку, відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга заявника підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив того, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з боржника, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Визначаючи розмір заборгованості, місцевий суд виключив з її складової штраф (процентну складову) в розмірі 5131,27 грн. та штраф (фіксовану частину) в розмірі 250 грн. у зв'язку зі спливом строку позовної давності, зменшив розмір пені в межах строку позовної давності в один рік. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивачем доведено обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна. Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Вказаним вимогам судові рішення не відповідають. Установлено, що 08 травня 2007 року сторони уклали кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримала кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 08 липня 2007 року по 08 травня 2017 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 49500 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,34 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,2 % від суми виданого кредиту відсотки за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором сторони 05 серпня 2007 року уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач надала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: будинок, загальною площею 42,90 кв. м, який розташований АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами ціна предмета іпотеки складає 45 000 грн. Банк свої зобов'язання за договором виконав, однак позичальник належним чином умови договору не виконує, внаслідок чого станом на 01 лютого 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 108006,59 грн., з яких: заборгованість за кредитом - 41890,26 грн., заборгованість по процентам - 33759,49 грн., заборгованість з винагороди за надання фінансового інструменту (п. 7.1 кредитного договору) - 2540,70 грн., пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 24434,87 грн., штраф - 250 грн., штраф (відсоток від суми заборгованості) - 5131,26 грн. (а.с. 9 - 11). Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статей 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за кредитним договором 11 квітня 2012 року. Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). При цьому початок перебігу строку позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи. За змістом цієї норми (ст. 261 ЦК України) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Установлено, що згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати погашення заборгованості частинами (щомісячними платежами) у розмірі 852,34 грн. в період з 21 по 28 число кожного місяця (а.с. 16). Оскільки умовами договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Разом з тим, відповідно до положень частин 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Установлено, що представником відповідача заявлено клопотання про застосування позовної давності (а.с. 94). Проте, вирішуючи спір у справі суди всупереч вимогам статей 212 - 214 ЦПК України не врахували, що в матеріалах справи відсутній додаток до договору кредиту - графік погашення кредиту від 08 травня 2007 року, що унеможливлює перевірку судами обґрунтованості розрахунку загальної суми боргу, а також не перевірено дотримання позивачем строку звернення до суду та права нарахування платежів в заявленому розмірі із врахуванням строку позовної давності. Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів. Крім того, відповідно до вимог ч. 2 ст. 6 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. За змістом частин 1, 2 ст. 74 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Проте справа в суді апеляційної інстанції була розглянута за відсутності відповідача та його представника за довіреністю, і докази, які б підтверджували належне повідомлення їх про судове засідання у матеріалах справи відсутні. За викладених обставин суд апеляційної інстанції, порушивши конституційні права ОСОБА_6 на участь у судовому засіданні, та не взявши до уваги вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд, не перевірив, чи отримував відповідач або його представник повідомлення про призначення справи до розгляду, чим позбавив їх можливості обґрунтувати доводи, викладені у апеляційній скарзі. З огляду на викладене, всупереч ст. 6 Конвенції апеляційним судом не було забезпечено справедливої судової процедури. Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 04 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. КолодійчукСудді: В.С. Висоцька М.К. Гримич О.В. УмноваІ.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41993310
  18. http://reyestr.court.gov.ua/Review/39671388 Державний герб України Ухвала іменем україни 25 червня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Касьяна О.П., Ступак О.В., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 02 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 146 415,69 доларів США, що еквівалентно 1 170 300 грн 61 коп. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 02 жовтня 2008 року між ним та відповідачем укладено кредитний договір № 6914102, згідно з яким останній отримав у кредит 82 тис. доларів США, за умови сплати 18 % річних, строком до 02 жовтня 2028 року. Проте відповідач не виконав належним чином взятих за кредитним договором зобов'язань, що призвело до утворення заборгованості за кредитним договором у зазначеному розмірі. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 02 квітня 2014 року, позов залишено без задоволення. У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення та ухвалу судів першої й апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Статтею 335 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами попередніх інстанції установлено, що 02 жовтня 2008 року між ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 6914102, за умовами якого останній отримав кредитні кошти в сумі 82 тис. доларів США на придбання квартири АДРЕСА_1, площею 64,7 кв. м, з кінцевим строком погашення до 02 жовтня 2028 року та сплатою 18 % річних. Згідно з умовами вказаного кредитного договору (п. 3.2.1) позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту, та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення графіку повернення кредиту та процентів за користування ним. У пункті 5.1 цього договору також встановлено, що порушення позичальником умов вказаного договору є підставою для зміни умов кредитування за цим договором на вимогу банку (п. п. 3.5.7, 3.5.8). На забезпечення виконання зазначеного кредитного договору 02 жовтня 2008 року між тими ж сторонами укладено іпотечний договір № 6914163, за умовами якого відповідач передав позивачу в іпотеку зазначену вище квартиру. При цьому як свідчить вказаний договір при його підписанні вартість квартири сторонами була визначена у 583 700 грн. Також встановлено, що останній платіж зі сплати заборгованості за кредитом здійснено відповідачем 31 грудня 2008 року; з 02 січня 2009 року відповідач припинив виконувати зобов'язання зі сплати процентів за користування кредитом, а з 08 січня 2009 року - зобов'язання з погашення кредиту. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору 20 лютого 2009 року позивач надіслав відповідачу вимогу про дострокове повернення кредиту та нарахованих процентів за кредитним договором протягом 30 днів з моменту її отримання, яку відповідач отримав 21 березня 2009 року, тобто вимога мала бути виконана ним до 20 квітня 2009 року включно. За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, дійшов висновку про те, що надіслання зазначеної вимоги свідчить про зміну позивачем умов кредитування в частині строку виконання відповідачем зобов'язань з повернення кредиту та процентів (п. п. 3.5.1, 3.5.8, 5.1 кредитного договору). Крім того, судом встановлено що 24 грудня 2009 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_5 із заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки (а. с. 93-94) та 12 січня 2010 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про звернення стягнення заборгованості за кредитом, процентами, штрафними санкціями в сумі 100 769,10 доларів США на предмет іпотеки (а. с. 100). В результаті примусового виконання вказаного виконавчого напису нотаріуса зазначена вище квартира була реалізована в порядку Закону України «Про виконавче провадження» та грошові кошти від продажу квартири надійшли позивачу, при цьому відповідно до наданої позивачем інформації, за продаж вказаної квартири позивач отримав 145 574 грн 71 коп., з яких 2500 грн було перераховано нотаріусу за вчинення виконавчого напису, а 143 074 грн 71 коп. зараховано у рахунок погашення заборгованості, що склало 17 900 доларів США, із яких: 16 749,45 доларів США зараховано на погашення процентів, а 1 150,55 доларів США - на погашення кредиту (а. с. 170). Таким чином звернення стягнення на предмет іпотеки проведено позивачем в позасудовому порядку та підставі виконавчого напису, що передбачено п. 4.2 умов іпотечного договору. Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 ЦК України встановлено загальний строк позовної давності у три роки, а ст. 258 ЦК України передбачено однорічний строк позовної давності до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ч. 1 ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Згідно з вимогами ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником грошового зобов'язання є недійсними. У ч. 4 ст. 267 ЦПК України зазначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. З огляду на вищевикладене, правильним є висновок суду першої інстанції, який підтримав і апеляційний суд, про те, що право звернення до суду з позовом до відповідача про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором виникло у позивача 08 січня 2009 року, тобто саме з цього часу відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України почався перебіг строку позовної давності за його вимогами, проте до суду з цим позовом банк звернувся 18 листопада 2013 року, тобто з пропущенням строку позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач, що в силу вимог ч. 4 ст. 267 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні позову. Таким чином, відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, обґрунтовано виходив з наявності підстав, передбачених ч. 4 ст. 267 ЦК України. Наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки доказів. Вищевикладене дає підстави для висновку про те, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а ухвалені у справі рішення - залишенню без змін з підстав, передбачених ст. 337 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» відхилити. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 02 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. Дьоміна Судді: М.В. Дем'яносов О.П. Касьян О.В. Ступак С.П. Штелик
  19. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  20. http://reyestr.court.gov.ua/Review/41602302 Державний герб України УХВАЛА іменем україни 26 листопада 2014 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 18 березня 2008 року між акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 180 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних з кінцевим терміном повернення до 4 березня 2018 року. На забезпечення виконання за цим договором між банком та позичальником було укладено договір іпотеки, предметом якої є вбудоване нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Зазначало, що 17 грудня 2012 року між банком та товариством було укладено договір про відступлення права вимоги, у тому числі і за вказаними кредитним та іпотечним договорами. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов договору утворилась заборгованість у розмірі 1 818 701 грн 24 коп. Ураховуючи наведене, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24 вересня 2014 року, позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором від 18 березня 2008 року, яка станом на 30 червня 2013 року становить 1 818 701 грн 24 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки - вбудоване нежитлове приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовити. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_3 неналежним чином виконувала свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого допустила заборгованість, то слід звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури його продажу іпотекодержателем. Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судами встановлено, що 18 березня 2008 року між Акціонерним комерційний промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 180 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних з кінцевим строком повернення до 4 березня 2018 року. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором міжбанком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, предметом якої є вбудоване нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 17 грудня 2012 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір відступлення права вимоги та договір про передачу прав за договорами забезпечення, у тому числі і за зазначеними договорами. ОСОБА_3 не виконувала належним чином зобов'язання за договором, станом на 30 червня 2013 року за розрахунком позивача утворилась заборгованість у розмірі 1 818 701 грн 24 коп. Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. Суди дійшли правильного висновку про те, що відповідачем порушені умови кредитного договору та договору іпотеки, в установлений договором строк сума кредиту, процентів, комісій та штрафних санкцій сплачені не були. Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, суд зобов'язаний чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості. Однак суди, визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, виходили із розрахунку ТОВ «Кредитні ініціативи». При цьому суди не врахували, що згідно цього розрахунку заборгованість нарахована з березня 2008 року (а.с. 43). Також суди не врахували, що п. 3.3 кредитного договору визначено,що проценти за користування кредитом нараховуються банком в останній робочий день поточного місяця в період з першого по останній календарний день поточного місяця та сплачуються позичальником щомісяця на протязі 15 календарних днів з дати їх нарахування. Пунктом 2.3 кредитного договору визначений кінцевий термін погашення заборгованості 4 березня 2018 року. Графіком погашення кредиту встановлено щомісячне погашення кредитної заборгованості до 25 числа кожного місяця. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору та графіку погашення заборгованості погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, а процентів - щомісяця на протязі 15 календарних днів з дати їх нарахування, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року № 6 - 20 цс 14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Крім того, суди виходили з того, що правильність нарахованої ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості по пені не спростована відповідачем. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Проте суди у порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України зазначене не врахували, не звернули на те, що хоча у наданому ТОВ «Кредитні ініціативи» розрахунку заборгованості зазначено, що заборгованість по пені виникла у березні 2013 року, проте на початок обчислення вже становила 1 287 доларів 85 центів США. Тобто, суди не перевірили розрахунок на відповідність вимогам закону та умовам договору, не з'ясували момент настання строку погашення кожного чергового платежу, з якого повинна обчислюватись позовна давність та розрахунок заборгованості по неустойці. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлено, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити частково. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: А.О.Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська В.А. Черненко
  21. http://reyestr.court.gov.ua/Review/40429597 Державний герб України Ухвала іменем україни 10 вересня 2014 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Мазур Л.М., Умнової О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 1 липня 2014 року, встановила: У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 112 810,90 грн та 76 855,22 грн процентів, нарахованих за користування кредитом. Позов мотивовано тим, що 7 червня 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (після зміни найменування - публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк») укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 118 170 грн зі сплатою відповідних процентів зі строком повернення не пізніше 6 червня 2013 року. Неналежне виконання ОСОБА_3 умов указаного договору призвело до утворення заборгованості, яка в добровільному порядку сплачена не була. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 1 липня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі Банк просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права Відмовляючи в задоволенні суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду. Даний висновок відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Установлено, що 7 червня 2006 року між сторонами укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит у сумі 118 170 грн зі сплатою відповідних процентів зі строком повернення не пізніше 6 червня 2013 року. З матеріалів справи вбачається, що 16 квітня 2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4 вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на належне ОСОБА_3 нерухоме майно в рахунок погашення заборгованості за вказаним договором, яка утворилась станом на 16 квітня 2007 року (а. с. 57). Постановою державного виконавця підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби головного управління юстиції у Запорізькій області від 23 квітня 2010 року виконавчий напис нотаріуса повернуто стягувачу без виконання (а. с. 70-71). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Ураховуючи викладене, висновок суду про пропуск строку позовної давності відповідає вимогам закону, оскільки з листопада 2006 року ОСОБА_3, перестав виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, а Банк з позов звернувся лише в червні 2013 року. Наведені в касаційній скарзі доводи висновок суду не спростовують. Згідно вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, під час розгляду справи судом не були порушені норми матеріального й процесуального права, тому суд касаційної інстанції згідно ч. 1 ст. 337 ЦПК України не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» відхилити. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 1 липня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає Головуючий О.С. Ткачук Судді: В. С. Висоцька М.К. Гримич Л.М. Мазур О.В. Умнова
  22. Державний герб України Ухвала іменем україни 17 грудня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ситнік О.М., суддів: Маляренка А.В., Писаної Т.О., Нагорняка В.А., Юровської Г.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 26 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Позивач посилався на те, що 05 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 був укладений договір про відкриття карткового рахунку, надання і використання платіжної картки № 006-Р/012072, відповідно до якого банк відкриває відповідачу картковий рахунок, а відповідач зобов'язується дотримуватися всіх положень даного договору та правил користування платіжною карткою. 12 серпня 2008 року між сторонами було укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії № 03-35/08-ДД, згідно з умовами якого банк надав позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, зворотності, строковості та платності кредитні ресурси шляхом відкриття на картковий рахунок позичальника відновлювальної кредитної лінії з розміром кредитного ліміту в сумі 2 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитними ресурсами. До 11 червня 2010 року відповідач зобов'язувався повністю повернути кредитні ресурси, отримані за вказаним договором, а також сплатити відсотки за користування кредитними ресурсами. Однак всупереч взятих на себе зобов'язань відповідач порушив умови договору, у зв'язку з чим утворилася заборгованість. Станом на 14 березня 2014 року розмір заборгованості становить 19 170 грн 66 коп. і складається із: заборгованість прострочена (несанкціонована) за кредитним договором - 1 949 грн 53 коп.; нараховані відсотки із заборгованості - 158 грн 21 коп.; нараховані відсотки із простроченої (несанкціонованої) заборгованості - 7 477 грн 59 коп.; пеня за прострочену заборгованість - 9 585 грн 33 коп. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з позивача заборгованість за договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії та про відкриття карткового рахунку від 05 серпня 2008 року, яка станом на 14 березня 2014 року становить 19 170 грн 66 коп. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 26 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2014 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за договором про відкриття відновлюваної кредитної лінії від 12 серпня 2008 року № 03-35/08-ДД та договору про відкриття карткового рахунку, надання і використання платіжної картки від 05 серпня 2008 року № 006-Р/012072 у сумі 19 170 грн 66 коп. та 243 грн 60 коп. судового збору. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в позові. Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судові рішення не відповідають вказаним вимогам. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 був укладений договір про відкриття карткового рахунку, надання і використання платіжної картки № 006-Р/012072, відповідно до якого банк відкриває відповідачу картковий рахунок, а відповідач зобов'язується дотримуватися всіх положень даного договору та правил користування платіжною карткою. 12 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 був укладений договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії № 03-35/08-ДД, відповідно до якого банк надає відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, зворотності, строковості та платності кредитні ресурси шляхом відкриття на картковий рахунок ОСОБА_5, на якому враховуються операції, що здійснюються з використанням карти Visa Classic № 4476070100224971, відновлювальної кредитної лінії з розміром кредитного ліміту в сумі 2 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитних ресурсів, з оплатою за відсотковою ставкою, а відповідач зобов'язується повернути кредитні ресурси, сплатити відсотки до 11 червня 2010 року. Відповідач передбачені договорами зобов'язання щодо своєчасності погашення кредиту і сплати нарахованих відсотків не виконував, внаслідок чого виник несанкціонований овердрафт. Згідно з розрахунком, наданим позивачем, станом на 14 березня 2014 року загальна сума заборгованості відповідача перед банком становить 19 170 грн 66 коп., з них: заборгованість прострочена (несанкціонована) за кредитним договором - 1 949 грн 53 коп., нараховані відсотки із заборгованості - 158 грн 21 коп., нараховані відсотки із простроченої (несанкціонованої) заборгованості - 7 477 грн 59 коп., пеня на прострочену заборгованість - 9 585 грн 33 коп., що підтверджується розрахунком суми заборгованості за кредитним договором з 12 серпня 2008 року по 14 березня 2014 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач належним чином не виконував зобов'язання за вказаними договорами, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. При цьому судом апеляційної інстанції зазначено, що відповідач здійснив останній платіж у червні 2011 року, а тому перебіг позовної давності перервався і позовна давність почала обчислюватись з цієї дати, а тому строк позовної давності позивачем не пропущено. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що відповідно до пункту 3.4 договору картка видається строком на два роки і термін її дії припиняється після закінчення місяця і року, зазначеного на картці. Суди попередніх інстанцій не дослідили картку та не встановили строк її дії, а тому і питання застосування строку позовної давності відповідно до ст. 256 ЦК України, ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України, ч. 4 ст. 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин і факту пред'явлення позову у квітні 2014 року, не вирішили. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-144цс14, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказував на те, що у зв'язку зі здійсненням відповідачем платежу у червні 2011 року строк позовної давності переривався, однак не звернув уваги на те, що позивачем не доведено обставин здійснення платежів у травні та червні 2011 року саме відповідачем, а отже й обставин переривання перебігу позовної давності, оскільки банком на підтвердження його доводів у цій частині не надано доказів (квитанцій, касових ордерів тощо) при тому, що відповідач спростовує сплату ним кредиту. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами попередніх інстанцій не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 26 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.М. Ситнік Судді: А.В. Маляренко В.А. Нагорняк Т.О. Писана Г.В. Юровська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41986675