Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 383 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «Ощадбанк» зазначало, що між ним та ОСОБА_1 21 травня 2008 року було укладений договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування коштами у порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. На забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит 21 серпня 2008 року з ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1. ОСОБА_1 припинив виконувати умови договору, порушив графік погашення кредиту та сплати відсотків, у зв’язку із чим утворилася заборгованість. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитом у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати. За заявою банку 1 червня 2010 року відділ державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції (далі – ВДВС Роменського МРУЮ) відкрито виконавче провадження, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованість за кредитом. Станом на 15 травня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 складала 196 тис. 508 грн 28 коп., з яких: 125 тис. 720 грн 14 коп. – заборгованість за кредитом; 22 тис. 390 грн 46 коп. – заборгованість за відсотками; 48 тис. 397 грн 68 коп. – пеня за простроченим кредитом та відсотками. ПАТ «Ощадбанк» просило в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, встановивши початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки суб’єкта оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 21 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: на погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яка становить 277 тис. 493 грн 8 коп. і складається із 125 тис. 720 грн 14 коп. заборгованості за кредитом, 20 тис. 924 грн 63 коп. заборгованості за відсотками, 40 тис. 361 грн 33 коп. пені за простроченим кредитом, 4 тис. 196 грн 39 коп. пені за простроченими відсотками, 73 тис. 099 грн 84 коп. інфляційних втрат, 13 тис. 190 грн 75 коп. 3 % річних від простроченої суми за кредитним договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21 травня 2008 року, реєстровий НОМЕР_2, - нерухоме майно, яке знаходиться за АДРЕСА_1, а саме домоволодіння, яке складається з дерев’яного будинку, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, сараю дощаного літера «Б», сараю дощаного літера «Б1», сараю цегляного, льоху цегляного, і належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року, а також земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; установлено початкову ціну реалізації предметів іпотеки згідно з висновками судової експертизи – домоволодіння 139 тис. 400 грн, земельна ділянка – 47 тис. 700 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256-258, 260, 261, 266 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, 3 червня 2015 року, 29 січня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 8 червня та 2 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Ощадбанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Ощадбанк» було укладено договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування кредитом в порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. З метою забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит з ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі 21 серпня 2008 року за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов’язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1 (будинок дерев’яний, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці площею S_1, на якій також розташовані два дощані сараї, цегляний сарай та погріб). Вказаний будинок належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_4 12 травня 2008 року, реєстровий номер НОМЕР_4, зареєстрований державним КП «Роменське МБТІ» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 травня 2008 року. Земельна ділянка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. 28 лютого 2010 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до договору про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яким змінено строк погашення кредиту – не пізніше 28 лютого 2010 року. Оскільки боржник не виконав вимог договору, в зазначений строк гроші банку не повернув, банк звернувся з позовом до суду про стягнення заборгованості за кредитом. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат. За заявою ПАТ «Ощадбанк» 1 червня 2010 року ВДВС Роменського МРУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованості, рішення суду не виконав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «Ощадбанк» та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що основне зобов’язання за кредитним договором не виконано, заборгованість з відповідача на користь банку, стягнута судовим рішенням, не сплачена, а тому відсутні підстави вважати, що позовна давність за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 2 листопада 2016 року міститься висновок про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Аналогічний висновок міститься й в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, та 3 червня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. В 2010 році банк звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит та звернення стягнення на предмет іпотеки, а рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати, вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою позивача залишена без розгляду. Отже, змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 28 лютого 2010 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише у травні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Сумського області від 21 вересня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. Змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Отже висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1674цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A1A8CCF85EF55460C22581C60046B0A5
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідно до укладеного договору від 29 листопада 2011 року ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 300 грн. зі сплатою 36 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач погодився на те, що заява на отримання кредиту разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку становить між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31 липня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 13 385 грн. 50 коп., яка складається з: 1 960 грн. 67 коп. заборгованості за кредитом, 7 731 грн. 23 коп. заборгованості за відсотками, 2 580 грн. пені і комісії, а також штрафів: 500 грн. (фіксована частина) та 613 грн. 60 коп. (процентна складова). Указану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача у судовому порядку. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 13 385 грн. 50 коп., з яких заборгованість за кредитом – 1 960 грн. 67 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом в розмірі 7 731 грн. 23 коп., заборгованість по пені та комісії в розмірі 2 580 грн., штраф (фіксована частина) в розмірі 500 грн. та штраф (процентна складова) в розмірі 613 грн. 60 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 261, 1055, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 29 листопада 2011 року ОСОБА_1, звернувся з письмовою анкетою-заявою (б/н) до ПАТ КБ «ПриватБанк» про надання йому кредиту в розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У заяві відповідач висловив згоду з тим, що заява разом із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з подальшою зміною його розміру відповідно до кредитної історії. Згідно з пунктом 1.1.7.3.1 Умов та правил надання банківських послуг строк позовної давності стосовно вимог банку щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, неустойки, пені, штрафів, видатків банку становить 50 років (а.с. 22). Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором заборгованість ОСОБА_1 станом на 31 липня 2015 року складала 13 385 грн. 50 грн. з серед яких 1 960 грн. 67 коп. - заборгованості за кредитом; 7 731 грн. 23 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 580 грн. - заборгованість за пенею та комісією; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн. (фіксована частина); 613 грн.60 коп. (процентна складова). Згідно з випискою про здійснення операцій ОСОБА_1 здійснив останню операцію по картці 10 жовтня 2012 року, знявши готівку в сумі 1 300грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, яка повинна бути стягнута у судовому порядку. При цьому банк звернувся в межах строку позовної давності, оскільки останній платіж за вказаним договором було проведено 10 жовтня 2012 року, а з позовом до суду банк звернувся 25 вересня 2015 року – у межах трирічного строку позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалі від 24 травня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, виходив з того, що наявні у справі Умови і правила надання банківських послуг не підписані відповідачем як позичальником, тому з урахуванням правових позицій Верховного Суду України апеляційний суд повинен був дослідити питання про те, чи є ці Умови і правила надання банківських послуг складовою частиною укладеного між сторонами договору та які насправді умови цього договору; - в ухвалі від 02 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач заперечує факт укладення генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, тим самим оспорює суму кредитної заборгованості, яка виникла як на підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, так і на підставі генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості; суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову, оскільки лише після встановлення факту підписання відповідачем вказаної угоди можна визначити правильну суму кредитної заборгованості. Разом з тим, установивши факт непідписання відповідачем угоди про реструктуризацію заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення пені, передбаченої генеральною угодою, однак стягнув решту кредитної заборгованості, вказаної банком у позовній заяві. Апеляційний суд не перевірив обґрунтованості розрахунку заборгованості, оскільки в матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія договору генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, яку суд не досліджував; - в ухвалі від 18 березня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, керувався тим, що за змістом статті 266, частини другої статті 258 ЦПК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Однак апеляційний суд не звернув уваги на те, що розрахунок пені банк зробив з липня 2008 року по березень 2014 року, і оцінки цьому з урахуванням вимог закону не надав. Відповідачка визнала лише факт отримання нею картки та заперечувала факт підписання заявки на кредитування та довідки про умови кредитування. При цьому посилалась на те, що в матеріалах кредитної справи є кілька копій Умов та правил надання банківських послуг без жодної відмітки та штампу банківської установи, які б засвідчували їхню автентичність та дату складення, та відсутні дані про ознайомлення її з діючою станом на 17 червня 2008 року редакцією Умов і правил користування банківською карткою. У порушення вимог закону, апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, зокрема не перевірив доводів відповідачки щодо Умов та правил надання їй позивачем банківських послуг, та які саме були чинними на момент укладення кредитного договору. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що суди попередніх інстанцій, установивши, що відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, приєднався і зобов’язався виконувати умови, викладені в Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифів банку, не дослідили та не з`ясували, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті банку на час відкриття банківського рахунку, тобто на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов’язався виконувати відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку. Судами не перевірено та не встановлено, що саме Умови та Тарифи, надані банком до суду, були чинні та діяли на час підписання сторонами заяви від 15 травня 2011 року і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов’язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом із заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування, підписаний сторонами. Визнавши надані банком завірені копії Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів такими, що відповідають вимогам частини другої статті 36 ГПК України, місцевий та апеляційний суди не з`ясували, чим саме підтверджується дата їх публікації та набрання чинності, а також розміщення саме цих документів на інтернет-сайті банку в загальному доступі та копії локального акта позивача про їх затвердження та введення в дію. Крім того, усупереч вимогам частини третьої статті 1056-1 ЦК України суди попередніх інстанцій не з’ясували правомірності такої односторонньої зміни розміру процентної ставки та обставин повідомлення відповідача про таку зміну, а також наявності його згоди на внесення змін з урахуванням пункту 3.2.1.1.16 Умов та правил. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України зроблено такі висновки: - договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором (постанова від 11 березня 2015 року); - вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредитом, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 30 листопада 2016 року); - відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (постанова від 06 листопада 2013 року); - відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (постанови від 01 липня та 10 червня 2015 року); - боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 12 вересня 2012 року); Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Установлено, що відповідач ОСОБА_1 до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав. Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Отже, апеляційний суд неправильно застосував положення частини третьої статті 267 ЦК України, розглянувши по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності. Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії. Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 року. Однак суди не встановили, чи належним чином був повідомлений ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом, а тому дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача збільшеної процентної ставки за користування кредитом. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктами 1.1.5.21, 1.1.5.25 (а.с. 18-19), передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення. У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг (а.с. 18, 31) передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15. За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про одночасне стягнення з боржника пені та штрафів (фіксованої частини в розмірі 500 грн. та процентної складової в розмірі 613 грн. 60 коп.). З огляду на зазначене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А.Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1374 цс17 За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1374цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDB6FC43A3A97230C22581C50032C384
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Мереф’янської міської ради Харківського району Харківської області, Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що його мати ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 як член Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» (далі – ЖБК «Стекольщик-78»), виплативши грошові кошти у розмірі 10 тис. 727 грн у повному обсязі, що підтверджується довідкою від 7 вересня 2011 року. Після виплати внесків ОСОБА_4 було видано ордер на підставі рішення Мереф'янської міської ради народних депутатів на право заняття жилої площі, проте вона не встигла оформити право власності на спірну квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Згідно з архівними матеріалами Комунального підприємства КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» станом на 31 грудня 2012 року право власності на спірну квартиру ні за ким не зареєстроване. ОСОБА_1, посилаючись на те, що він є сином ОСОБА_4, був зареєстрований разом з матір'ю на момент її смерті та є її єдиним спадкоємцем, у визначений законом термін звернувся до Першої державної нотаріальної контори Харківського району із заявою про прийняття спадщини, проте не отримав свідоцтво про право на спадщину у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкову квартиру, просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, у якій посилався на те, що 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 була укладена угода купівлі-продажу спірної квартири, згідно з якою ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті матері продав ОСОБА_2 вказану житлову квартиру за 70 тис. грн, на підтвердження чого була видана відповідна розписка про отримання коштів. ОСОБА_2 зазначав, що він продав свою однокімнатну квартиру 1 в цьому ж будинку та переїхав проживати у придбану спірну квартиру, а ОСОБА_1 обіцяв оформити угоду в нотаріальній конторі найближчим часом, як пройде шість місяців після смерті матері, проте нотаріус відмовив останньому у видачі свідоцтва про право на спадщину. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, ОСОБА_2 просив визнати дійсним укладений 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу спірної житлової квартири, та визнати за ним право власності на спірну квартиру. Харківський районний суд Харківської області рішенням від 16 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; визнав дійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 12 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнав за ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру згідно з укладеним договором купівлі-продажу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області 15 січня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 16 квітня 2013 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 220 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 292 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За нормами пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 133 – 135 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) ОСОБА_4 правомірно набула спірну квартиру у власність, а ОСОБА_1 як єдиний спадкоємець в установлений законом строк звернувся до нотаріальної контори для оформлення своїх спадкових прав, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ним права власності на спірну квартиру. Крім того, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання укладеного договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 в порядку, встановленому частиною другою статті 220 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 ухилявся від нотаріального посвідчення укладеного правочину. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та відмовляючи у його задоволенні, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу квартири не було нотаріально посвідчено та зареєстровано, а ОСОБА_1 набув право власності на вказану квартиру тільки за оскаржуваним рішенням суду першої інстанції. Наданими для порівняння ухвалами від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення апеляційних судів, яким відмовлено в задоволення позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними та визнання права власності на нерухоме майно з підстав того, що при розгляді таких справ суди повинні врахувати коли застосовується норма частини другої статті 220 ЦК України, а також з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріального посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення тощо. Крім того, у зазначених ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що при вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, оскаржуваним нею судовим рішенням; при поданні апеляційної скарги особою, яка не має передбаченого статтею 292 ЦПК України права на апеляційне оскарження, у тому числі особою, яка не брала участі у справі, про права та обов'язки якої суд першої інстанції питання не вирішував, суддя-доповідач відповідно до цієї норми та частини третьої статті 297 цього Кодексу постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України). Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, не звернув уваги, що спірний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року № 1878-VI. Цим нормативно-правовим актом Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» викладено в новій редакції; внесено зміни щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно; передбачено, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Також внесено зміни до Цивільного кодексу України, які передбачають виключення положень про необхідність державної реєстрації окремих видів договорів, зокрема частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. При цьому апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка не брала участі у справі під час розгляду справи у суді першої інстанції, посилаючись на те, що остання є спадкоємцем після двоюрідного брата ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За змістом частини третьої статті 14, статті 292 ЦПК право на апеляційне оскарження судових рішень мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Право на апеляційне оскарження мають також особи, які не брали участі у справі, за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Таким чином, вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки цієї особи. Порядок і строки апеляційного оскарження визначено статтями 294 та 296 ЦПК України. За змістом частини першої статті 294 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення Харківським районним судом Харківської області рішення від 16 квітня 2013 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Передбачений статтею 294 ЦПК України строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції обчислюється з урахуванням визначеного статтею 69 цього Кодексу правила про початок перебігу процесуальних строків, тобто з наступного дня після відповідної календарної дати, та з дотриманням вимог частин третьої, шостої статті 70 цього Кодексу. Право апеляційного оскарження судових рішень у межах установлених статтею 294 ЦПК строків належить і її правонаступнику. Копію рішення від 16 квітня 2013 року Харківським районним судом Харківської області направлено того ж дня ОСОБА_1 (а.с. 46) За життя ОСОБА_1 не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в установлений статтею 294 ЦПК України строк. Відповідно до вимог статті 223 ЦПК України, рішення суду першої інстанції від 16 квітня 2013 року набрало законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Права та обов’язки, які не входять до складу спадщини, передбачені положеннями статті 1219 ЦК України. Отже, об’єктами спадщини за ЦК України є права та обов’язки, які належали особі на час смерті, крім тих, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Відповідно до положень статті 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. ОСОБА_1 за життя не використав право апеляційного оскарження ухваленого у справі рішення. Крім того, представником ОСОБА_1 було подано заяву, в якій він зустрічний позов визнав та вказав про те, що повідомлений про наслідки визнання позову (а.с. 36). Волевиявлення ОСОБА_1 було направлено на відчуження спірної квартири ОСОБА_2. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, всупереч вимогам статті 303 ЦПК України належним чином не перевірив, чи відноситься ОСОБА_5 до кола осіб, які відповідно до статті 292 ЦПК України мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку. Крім того, однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Ураховуючи, що право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_1 рішенням суду першої інстанції, то скасування цього рішення апеляційним судом без встановлення зазначених обставин є передчасними. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України, оскільки неповне з’ясував обставини, які мають значення для справи, призвело до неправильного її вирішення. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-2266цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E2A0176996B580DFC22581C6004D9C95
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», третя особа – Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення страхового відшкодування за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 16 листопада 2007 року в період дії договору страхування іпотечного майна НОМЕР_1 від 26 січня 2007 року, укладеного між ним та Відкритим акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Оранта» (далі – ВАТ «НАСК «Орната»), позивач повідомив відповідача про настання страхового випадку, однак на порушення умов договору страхування останній відмовився виплатити страхове відшкодування, у зв’язку із чим позивач просив стягнути на свою користь 88074,56 грн страхового відшкодування, 139026,30 грн пені за прострочення виконання зобов’язань, 189704,94 грн інфляційних витрат та 20247,45 грн - три відсотки річних. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу відповідача відхилено, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «НАСК «Оранта» (далі – ПАТ «НАСК «Оранта»), яке є правонаступником ВАТ «НАСК «Оранта», звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в якій, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258 та 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просить скасувати прийняті у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Суди розглядали справу неодноразово. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 січня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффазен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффазен Банк Аваль») та ОСОБА_2 на забезпечення кредитного зобов’язання укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності. Того ж дня між ВАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 (боржник за кредитним договором), та винагодонабувачем - ВАТ «Райфазен Банк Аваль» укладено договір страхування зазначеного будинку вартістю 161034 грн зі страховою сумою 10031 грн на строк до 26 січня 2008 року. До застрахованих ризиків договором віднесено стихійні явища (ураган, шторм, град, зливові дощі, тиск снігового шару, паводок, зсув, землетрус). Згідно з підпунктами 3.1, 3.2, 3.6 пункту 3 договору страхування виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком відповідно до умов договору на підставі страхового акта. Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою протягом 15 днів після надання страхувальником усіх необхідних документів, що підтверджують розмір збитку. Зокрема розмір страхового відшкодування обчислюється у разі пошкодження застрахованого майна в розмірі витрат на його відновлення до стану, в якому воно перебувало до настання страхового випадку, за винятком франшизи, за умови, що страхова сума дорівнює дійсній вартості застрахованого майна на момент укладення договору. 16 листопада 2007 року внаслідок зсуву ґрунту будинок був пошкоджений, що є страховим випадком. Згідно з актом огляду застрахованого майна від 28 листопада 2007 року у всіх кімнатах будинку пошкоджені стіни, штукатурка; дверні коробки деформувались і погано зачиняються та відчиняються двері; у ванній кімнаті, в якій щойно було зроблено ремонт, з'явилися тріщини по кутах. 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 звернувся до страхової компанії із заявою про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування у розмірі 96422 грн. 30 січня 2008 року заступник голови Правління ПАТ «НАСК «Оранта» повідомив ОСОБА_1, що спірний будинок знаходиться поза межами виділених аномалій, тому відсутні підстави для виплати страхового відшкодування. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення страхового відшкодування та пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання за договором страхування з виплати страхового відшкодування відповідач не виконав, а тому таке відшкодування підлягає стягненню з урахуванням вимог статті 625 ЦК України та умов договору щодо стягнення пені в розмірі 0,1% за кожен день прострочення. Також суд зазначив, що відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо за кожним днем нарахування пені, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами статей 258, 551 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За статтею 16 Закону України «Про страхування» договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Згідно зі статтею 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Оскільки страхова компанія належним чином не виконала своїх зобов’язань за договором, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про стягнення зі страхової компанії 88074,56 грн страхового відшкодування. Разом з тим, підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, визначеного статтею 610 ЦК України. Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункт 2.1.3) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов’язання визначений в розмірі 0,1 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу,у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця) їх нарахування, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Разом з тим суд не повинен занадто формально ставитись до подання стороною заяви про застосування позовної давності, оскільки така заява може бути зазначена як позиція щодо задоволення певних позовних вимог, що також є заявою про застосування позовної давності. Позивач, звертаючись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, просив стягнути пеню, обчислену за період із 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов ( а.с. 66 том 2) про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про стягнення зі страхової компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання за весь період прострочки виплати страхового відшкодування з 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року, не взявши до уваги, що відповідачем у спорі було заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення неустойки. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року в частині стягнення пені скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2410цс16 За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-2410цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFCC0B85281C5D4DC22581C5003279C9
  5. Спори про відшкодування шкоди, які випливають зі скоєння ДТП, - одна з найпоширеніших категорій спорів, що розглядаються судами. Як правило, свої вимоги потерпілі від наслідків ДТП звертають або до безпосереднього заподіювача шкоди, або до страхової компанії, яка є страховиком цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди. У процесі вирішення таких спорів однією з помітних правових проблем є визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності за вимогами потерпілого. Допомогти практикуючим юристам та судам у вирішенні цієї правової проблеми покликані правові висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 261 ЦК України в спорах, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок ДТП. Основні такі висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 29 червня 2016 року (справа № 6-192 цс 16) та від 11 жовтня 2017 року (справа № 6-1365 цс 17). Вони зводяться до наступного: при визначенні моменту, з якого починається перебіг позовної давності, слід виходити з особливостей спірних правовідносин у кожній конкретній справі. Так, факт завдання потерпілому шкоди внаслідок ДТП тією особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання. У цьому деліктному зобов’язанні потерпілий має право вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі від особи, яка завдала шкоди. Водночас ДТП слугує підставою для виникнення також і договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому договірному зобов’язанні потерпілий також має право вимоги – до страхової компанії про виплату страхового відшкодування. Оскільки деліктне і договірне зобов’язання не є тотожними за своєю правовою природою, відповідно слід розрізняти й моменти, з яких починається перебіг позовної давності за вимогами потерпілого в кожному з таких зобов’язань. Зокрема, якщо потерпілий звертається з вимогою до страхової компанії, він використовує своє право вимоги як кредитор у договірному зобов’язанні. У такому випадку перебіг позовної давності для такої вимоги починається з моменту, коли саме страхова компанія порушила свій обов’язок за договором, тобто коли страховик відмовився виплачувати потерпілому страхове відшкодування повністю чи частково (правовий висновок Верховного Суду України в постанові від 29 червня 2016 року (справа № 6-192 цс 16)). До такої відмови страховика відсутні підстави вважати, що страхова компанія порушила право потерпілого в договірному зобов’язанні. Натомість, якщо потерпілий приймає рішення звернутися з вимогою про відшкодування шкоди до безпосереднього заподіювача шкоди – винуватця ДТП, то він, потерпілий, виступає кредитором у деліктному зобов’язанні. Особливість деліктного зобов’язання свідчить про те, що перебіг позовної давності для вимоги потерпілого в такому випадку починається з дня скоєння ДТП, адже, як правило, саме в цей день потерпілий дізнається або повинен дізнатися про порушення свого права та про особу, що його порушила (правовий висновок Верховного Суду України в постанові від 11 жовтня 2017 року (справа № 6-1365 цс 17)). Правовий висновок Верховного Суду України – дієвий інструмент забезпечення єдності судової практики. Він потребує правильного розуміння і правильного застосування передусім судами. Проте не менш важливо, щоб специфіку формування та застосування правових позицій Верховного Суду України знали і розуміли також правники, які переймаються якістю роботи Суду та оприлюднюють, у тому числі й у ЗМІ, власні міркування щодо змісту його постанов. Принагідно звертаємося до авторів таких публікацій з проханням більш відповідально ставитися до коментування правових висновків Верховного Суду України, щоб не допускати спотворення їх змісту. У разі виникнення питань прес-служба Верховного Суду України та судді-спікери Верховного Суду України готові сприяти отриманню та уточненню інформації, що стосується роботи Суду. Прес-служба Верховного Суду України
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Університету державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов’язання відновити дію контракту за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л и : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі наказу НОМЕР_1 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яку він обіймав відповідно до укладеного контракту НОМЕР_2 з Державною податковою службою України. Позивач зазначав, що за умовами вказаного контракту він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин. 24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1, проте жодної заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Позивач зазначав, що надана як доказ копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Так само, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення був здійснений в аналогічному стані. При цьому звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку. Крім того, із серпня 2013 року він був переконаний, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора. У зв'язку з наведеним з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 «Про звільнення ОСОБА_1»; поновити його на посаді ректора Університету державної фіскальної служби України; стягнути з Університету державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року НОМЕР_2 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 1 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 47, 48, 116, 117, 233 - 235 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 2 жовтня 2013 року, 22 та 29 січня 2014 року, 22 липня, 28 жовтня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року, 2 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-144цс13), 24 червня 2015 року (справа № 6-116цс15), 6 квітня 2016 року (справа № 6-409цс16), 26 жовтня 2016 року (справа № 6-1395цс15), в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_1 було укладено контракт НОМЕР_2, відповідно до умов якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_1 був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України строком на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року НОМЕР_3 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків ректора університету. Згідно з наказом Міністерства доходів та зборів України від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та розірвано з ним контракт від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2. Суди встановили, що підпис на заяві про звільнення за власним бажанням виконано не ОСОБА_1, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року. 11 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби України. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту, оскільки заява про звільнення із займаної посади була написана без його волевиявлення на звільнення за власним бажанням. Крім того, звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування в лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту. Установивши зазначені обставини, суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки з відповідним наказом він був ознайомлений 30 серпня 2013 року, а з позовом до суду звернувся у вересні 2014 року. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року і 22 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року суди касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку рішення у трудових спорах, зробили висновки про застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 235 КЗпП України щодо стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки, що є порушенням положень статті 47 цього Кодексу. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 29 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суди касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, виходили з того, що поза увагою судів залишився факт, що після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу, продовжував працювати та не вимагав розірвання трудового договору, а тому його звільнення за власним бажанням є незаконним. Постановляючи ухвалу від 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про поновлення працівника на роботі, стягнення середнього заробітку та визнання незаконним наказу про звільнення, керувався тим, що працівника не було звільнено за його власним бажанням на підставі його заяви у день, указаний у заяві, а тому після настання цієї дати роботодавець не мав права його звільняти відповідно до раніше поданої заяви. Відтак, наведені судові рішення ухвалені судами у спорах з іншим обґрунтуванням позовних вимог та при встановленні інших фактичних обставин справи, а тому також не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм трудового права. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав у касаційному порядку справу у спорі про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Судові рішення у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також були предметом перегляду у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року. Натомість у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року міститься правовий висновок щодо застосування положень частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якого в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом на підставі статей 116, 117 цього Кодексу про стягнення заробітної плати, яка йому належить на день звільнення, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року зазначено, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати (статті 116, 117 КЗпП України) є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин, та висловлена наведено правовий висновок про застосування частини першої статті 233 КЗпП України щодо звернення до суду із заявою про вирішення такого спору в тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосуванням судами зазначених норм трудового права, оскільки у даній справі позовні вимоги з підстав статей 116, 117 та 235 КЗпП України не заявлялись та судами не розглядались. Отже, аналіз наведених заявником судових рішень на підтвердження доводів своєї заяви не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, яка є предметом перегляду, та у наведених прикладах різні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, а також не свідчить про невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданій представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1462цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6834FDC5C9EE0964C22581BE00540DFA
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило. ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних. У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395, 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е. На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна». Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн. За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності. ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості. Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну. Отже, висновки щодо застосування статей 395, 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві. Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу. Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся 9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89). Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1365цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3BA8AB7EB34F2A8CC22581BE0053D6BD
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1. Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності. Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»). Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення. З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1638цс17 Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнаня незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 жовтня 1996 року сільською радою було прийнято рішення про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, проте державний акт було видано відповідачу на більшу площу земельної ділянки, а саме на S_2 (для обслуговування жилого будинку S_3 та ведення особистого підсобного господарства S_4). Тобто під час розроблення технічної документації до державного акта на право приватної власності на землю розмір земельної ділянки було необґрунтовано збільшено на S_5. Крім того, межа ділянки, виділеної ОСОБА_2, проходить по одному з об'єктів нерухомості, що належить позивачці, а саме сараю, літ. «Б», що підтверджується топографічною зйомкою земельної ділянки. З огляду на наведене позивачка вважає, що рішення про надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки прийнято сільською радою з порушенням чинного законодавства та ії прав, а тому просила визнати незаконним та скасувати рішення Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 4 жовтня 1996 року НОМЕР_7 у частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, скасувати державний акт про право приватної власності від 9 квітня 2001 року та визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 7 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини четвертої статті 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон № 4176-VI). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди установили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 листопада 1993 року належить житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1 літ. «А» та інші господарські споруди: сарай цегляний (літ. «Б»), прибудова цегляна (літ. «В»), гараж (літ. «Г»), вбиральня (літ. «Д»), погріб (літ. «Е»), колодязь (літ. «К»), огорожа. 4 жовтня 1996 року рішенням Рожнівської сільської ради дев’ятої сесії 22 скликання НОМЕР_7 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 09 квітня 2001 року ОСОБА_2 видано державний акт про право приватної власності на землю серії КВ б/н, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за НОМЕР_2, за яким їй передано у власність S_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку та S_4 для ведення особистого підсобного господарства. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення обмінного файлу для введення в базу даних і присвоєння кадастрового номера на земельну ділянку ОСОБА_2, яка виготовлена Товариством з обмеженою відповідальністю «Український земельний кадастр» у 2010 році на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії КВ б/н, в описі меж від точки «Б» до точки «В» зазначено землевласником ОСОБА_1. Крім того, у вказаній технічній документації міститься заява ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує, що під час геодезичних робіт площа земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства зменшилася з S_4 до S_6, про що виготовлено відповідний абрис. Рішенням виконавчого комітету Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 26 грудня 2003 року ОСОБА_1 було передано безкоштовно у власність земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку площею S_7 за АДРЕСА_1, де розташовані вищевказаний житловий будинок НОМЕР_1 та господарські споруди. На підставі вказаного рішення Броварським науково-виробничим землевпорядно-архітектурним бюро у грудні 2003 року було розроблено технічну документацію для виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку, на підставі якої 22 березня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт серії КВ НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку площею S_7 для обслуговування житлового будинку, кадастровий номер НОМЕР_4. З опису меж у цьому державному акті вбачається, що дана земельна ділянка від точки «Б» до точки «В» є суміжною із земельною ділянкою ОСОБА_2 07 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки S_3, кадастровий номер НОМЕР_5, на якій розташований житловий будинок НОМЕР_6 АДРЕСА_1. Також суди установили, що порядок користування земельними ділянками склався давно, фактично із часу отримання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки, жодних суперечок між ними не виникало. Межі сторонами самовільно не переносилися. У травні 2014 року було складено акт обстеження належної ОСОБА_1 земельної ділянки, у якому зазначено, що під час обстеження та геодезичного обміру земельної ділянки площею S_7 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд було виявлено, що фактична межа цієї земельної ділянки не відповідає державному акту, а саме: частина її земельної ділянки, на якій розташовано сарай, перебуває у власності ОСОБА_3. В акті також зазначено, що державні акти на право власності на землю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виготовлені неправильно, а саме допущено помилку при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок. У справі, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши без змін рішення судів попередніх судових інстанцій про відмову в позові, виходив з того, що при прийнятті рішення від 4 жовтня 1996 року про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 Рожнівська сільська рада діяла у межах своїх повноважень та у спосіб, визначений законом; договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений із дотриманням вимог чинного законодавства; з вимогою про скасування акта про право власності на землю позивачка звернулася з пропуском позовної давності, перебіг якої почався із часу встановлення меж земельних ділянок. Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що перебіг позовної давності щодо вимог власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, починається з 15 січня 2012 року, з огляду на положення Закону України № 4176-VІ. Отже існує неоднакове застосування судами положень частини 4 статті 268 Цивільного кодексу України та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI. Усуваючи розбіжності в застосуванні судами касаційних інстанцій зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише у випадку, коли позов доведений. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у частині четвертій цієї статті у редакції до 15 січня 2012 року зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону № 4176-VI пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року. Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства. Отже, відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції до 15 січня 2012 року позовна давність на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування не поширювалась. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Суди встановили, що позивачка звернулась до суду з позовом про визнання державного акту недійсним у серпні 2014 року, тобто протягом трьох років, починаючи з 15 січня 2012 року, при цьому також зазначала, що про порушене право довідалась після укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки земельною ділянкою у фактичних її розмірах користувалась до цього часу. За таких обставин суди необґрунтовано дійшли висновку про пропуск позивачкою позовної давності на звернення з вимогою про визнання державного акта, виданого ОСОБА_2, незаконним, а тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню. Крім того, оскільки підставою для відмови в позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, була відмова в задоволені позову про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, то судові рішення в частині відмови в задоволенні зазначених позовних вимог також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року у частині відмови у задоволені позовних вимог про скасування державного акту про право власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-3006цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2EC773D50BE801ADC22581BF0033922B
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 27 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» (далі – ЗАТ КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язалась повернути кредит та проценти за користування ним до 18 червня 2010 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки. Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала зобов'язань за вказаним кредитним договором, позивач із урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів солідарно 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року. Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області 22 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за кредитним договором за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року, яка складається із заборгованості за процентами – 32 тис. 658 грн 86 коп., штрафу (фіксованої частини) – 250 грн, штрафу (процентної складової) – 1 тис. 632 грн 94 коп.; солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 – таку ж суму, а також солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 – таку ж суму. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 грудня 2016 року рішення апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 258, частини третьої статті 551, статей 616, 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 і 26 березня, 22 жовтня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554, частини четвертої статті 559 ЦК України. На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надав копії постанов Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_1, ОСОБА_4 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язувалась повернути кредит та проценти за користування ним у строк та в порядку, встановлених кредитним договором, до 18 червня 2010 року. Пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки. Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. Державний виконавець відділу державної виконавчої служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції 13 грудня 2013 року відкрив виконавче провадження за вказаним рішенням суду, проте воно не виконане. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції виходив з того, що Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року і на момент ухвалення цього рішення позивач мав право, але не скористався ним і не пред’явив уточнених вимог, а з позовом до суду у справі, яка переглядається, звернувся лише 5 червня 2013 року і просив стягнути заборгованість за процентами за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року та штрафи. Тому суд дійшов висновку, що позивач такими діями сприяв виникненню заборгованості, отже, відсутні правові підстави для стягнення заборгованості з позичальника. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав і для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, оскільки вони надали поруку за різними договорами поруки й не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, а позивач не пред’являв вимог до кожного з поручителів на підставі відповідного договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов’язання залишається належно не виконаним відповідно до вимог статей 526, 599 цього Кодексу, тому правовідносини сторін за кредитним договором та зобов’язання ОСОБА_1 вважаються неприпиненими. Крім того, відсутні правові підстави, передбачені частиною третьою статті 554 ЦК України, для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, проте це не може бути мотивом для відмови в задоволенні позовних вимог банку до поручителів, кожен з яких окремо поручився за зобов’язання позичальника за кредитним договором і до яких кредитор пред’явив позов. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року, міститься висновок про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору закон не передбачає; крім того, судовим рішенням кредитну заборгованість стягнуто повністю, тобто договірні правовідносини між сторонами припинились. У постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься правовий висновок про те, що непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення зобов’язання, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов’язанням. Звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку є підставою для відмови в позові не у зв’язку зі спливом позовної давності, а у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України). Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів, розрахунок яких здійснюється до дати погашення кредиту згідно з графіком та умовами договору. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. За статтею 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання процентів і штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Оскільки Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року, і це рішення боржник не виконав, то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права кредитор має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та неустойки до остаточного виконання вказаного судового рішення. Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Разом з тим, суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили поза увагою положення частини четвертої статті 559 ЦК України, за змістом яких порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яку суд застосовує за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Строк поруки не вважається строком захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком погашення кредиту та процентів), а за договорами поруки відповідальність поручителів установлена у такому ж розмірі, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем. Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог до поручителів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у цій частині. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення у частині вирішення позовних вимог до поручителів підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог до поручителів слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 551, статті 616 ЦК України ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня та 22 жовтня 2015 року, у яких міститься висновок про наявність правових підстав, передбачених статтями 551, 616 цього Кодексу, для зменшення розміру пені, що підлягає стягненню з позичальника, оскільки банк з початку порушення позичальником зобов’язань з погашення кредиту не вживав жодних заходів щодо погашення заборгованості, що свідчить про те, що своїми діями банк сприяв збільшенню розміру заборгованості та пені. Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Якщо ж зобов’язання забезпечується кількома поручителями, які надали поруку за різними договорами поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. У такому випадку кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено окремі договори поруки. З огляду на викладене, а також на те, що нормами закону (як і умовами договорів поруки) не допускається солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні, тому суди апеляційної та касаційної інстанцій стягнули заборгованість з боржника та кожного з поручителів окремо на підставі відповідних договорів. Таким чином, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України. Крім того, у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року містяться висновки про те, що: - за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо по кожному дню, за який нараховується пеня, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; - частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема, передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Однак, у справі, яка переглядається, пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років; крім того, не встановлено, що розмір неустойки значно перевищував розмір збитків. Таким чином, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 1 частини другої статті 258 та частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки у справі, за результатами перегляду якої її ухвалено, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року та рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-623цс17 За положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-623цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4813FF43DE1958C2C22581B40033CC57
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору. Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти. Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1. У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них. Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04). У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13). Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення). За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення). Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17 Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-577цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07169465CCA63572C22581B1003B569B
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості. Позивач зазначав, що 29 липня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США. На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Посилаючись на те, що у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у боржника виникла заборгованість, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно 345 тис. 859 грн 11 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 3 червня 2014 року. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року, задовольнив позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 345 тис. 859 грн 11 коп. кредитної заборгованості. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 травня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії постанов Верховного Суду України від 29 червня, 7 і 14 вересня 2016 року, 29 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» (найменування якого було змінено на ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 4,99 % річних + FIDR за користування кредитними коштами та строком повернення кредиту – 29 липня 2023 року. Згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 21 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору, за умовами якого сторони дійшли згоди щодо змін певних умов договору, а саме: розмір та валюта кредитування були змінені на 357 тис. 434 грн 80 коп., цільове використання кредиту – «на погашення поточної заборгованості позичальника за кредитним договором», процентна ставка – 0,49 % річних + FIDR. Відповідні зміни були внесені і до договору поруки додатковим договором № 1, укладеним 21 серпня 2009 року між банком і поручителем. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 червня 2012 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», останнє набуло права кредитора, в тому числі за кредитним договором від 29 липня 2008 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1. Згідно з розрахунком заборгованості станом на 27 червня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 345 тис. 859 грн 11 коп. та складалась із: 331 тис. 54 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором та 14 тис. 804 грн 36 коп. за процентами. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не погашав заборгованість за кредитним договором, унаслідок чого у нього утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, а поручитель повинен нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором узятих на себе зобов'язань. Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 29 червня, 14 вересня 2016 року та 29 березня 2017 року містяться висновки про те, що саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення кредитором вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень зазначеної норми порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й повинен був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, «основне зобов’язання» – це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 29 липня 2023 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) у розмірі та строки, визначені у графіку платежів. Отже, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У справі, яка переглядається, згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов’язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя встановлена у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. З огляду на наведене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог банку до поручителя підлягають скасуванню та передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині задоволення позовних вимог банку до поручителя слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1455цс17 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо умовами договору кредиту передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, оскільки у справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1455цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7F557533CB5B6090C22581A9004114B8
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що за умовами кредитного договору від 13 червня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1, остання отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США на умовах, визначених договором, на строк до 12 травня 2023 року включно. Виконання зобов’язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 13 червня 2008 року, укладеним між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2, за умовами якого поручитель несе солідарну відповідальність із повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки. Оскільки позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконала, утворилася заборгованість у розмірі 2 млн 014 тис. 974 грн 45 коп., яку банк просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року вказане рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 2 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 червня 2008 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 2 млн. 14 тис. 974 грн 45 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 13 червня 2008 року з ОСОБА_2 відмовлено у зв’язку із припиненням поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США зі сплатою не пізніше 13-го числа кожного місяця ануїтетних платежів у розмірі 1 тис. 509 доларів США 32 центи, що включає заборгованість за кредитом і відсотками, та кінцевим строком дії до 12 травня 2023 року включно. На забезпечення виконання зобов’язання за цим кредитним договором банк та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір поруки, за умовами якого в разі невиконання ОСОБА_1 у повному обсязі зобов’язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки (пені, штрафу). Крім того, 13 червня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, за умовами якого в іпотеку передано квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 90,6 кв. м. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. 6 січня 2011 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ОСОБА_1 з відповідною письмовою вимогою про повне дострокове повернення строкової та простроченої заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами у зв’язку з наявною заборгованістю по сплаті кредиту, яку ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року. Протягом тридцяти днів від дня отримання вимоги позичальник не виконав обов’язків, передбачених пунктами 3.3.3-3.3.16 кредитного договору. Відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що кредитний договір діє до 12 травня 2023 року, позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього, а оскільки останній платіж було внесено після реалізації іпотечного майна 8 листопада 2011 року, перебіг позовної давності переривався, а тому банк, який звернувся до суду 6 листопада 2014 року, строк звернення до суду не пропустив. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року). З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в цій частині залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-509цс17 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання та визначили умови такої зміни. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (тобто з 14 лютого 2011 року). Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4EA3D8377CEBD7C5C22581AA005EE1B4
  14. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  15. Державний герб України Справа № 372/3223/16-ц 2-169/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 вересня 2017 року м.Обухів Обухівський районний суд Київської області у складі: головуючого судді - Зінченка О. М. , при секретарі Абашідзе Т.П., представників ОСОБА_1, Гордон О.В., ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, В С Т А Н О В И В: Позивач через свого представника звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовуючи яку вказав, що 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №10-29/7325 (далі по тексту - «Кредитний договір»), відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надати ОСОБА_5 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000 дол. США зі сплатою 13,5% річних на термін до 09 червня 2023 року. Крім того, 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 було укладено Іпотечний договір №02-10/2233. В іпотеку Банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1. В зв'язку з порушення умов Кредитного договору, позивач просить у рахунок погашення заборгованості по Кредитному договору у розмірі 676 013, 40 дол. США, що за курсом НБУ станом на 08.04.2016 року еквівалентно 17 442 017, 21 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки. Представник позивача Гордон О.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, посилаючись на ухилення відповідачів від сплати кредитної заборгованості. Представник відповідача та третьої особи ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог, подавши до суду письмове заперечення в кому виклав своє обґрунтування. Вислухавши представника позивача, представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №10-29/7325 (далі по тексту - «Кредитний договір»), відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надати ОСОБА_5 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000 дол. США зі сплатою 13,5% річних на термін до 09 червня 2023 року 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 було укладено Іпотечний договір №02-10/2233. В іпотеку Банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1. Розрахунком заборгованості підтверджується факт невиконання відповідачем умов договору та наявність боргу в розмірі 676 013,40 дол. США, що складається з: заборгованості за кредитом - 334 908,78 дол. США; заборгованості за відсотками - 341 104,62 дол. США. Як передбачено ст.ст. 572, 575 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом, як передбачено ст. 590 ЦК України. Згідно ст.ст. 11, 33 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання, майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки. У разі невиконання або неналежного виконання божником основного зобов'язання Іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Стаття 257 Цивільного кодексу України встановлює строк загальної позовної давності тривалістю у три роки. Як вбачається з вхідного номера та дати, яка міститься на позовній заяві позивач подав до суду заяву 25.11.2016 року. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Представником відповідача та третьої особи було заявлено клопотання, про застосування строків позовної давності. Згідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин, початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання . У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому, початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). Оскільки, умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 20 числа кожного місяця та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач допустив неналежне виконання своїх обов'язків, передбачених пп. 3.3.7-3.3.8 Кредитного договору, оскільки з 20.02.2009 року не сплатив кредит та проценти за його користування відповідно до умов договору, крім того протягом наступних 90 календарних днів Позичальник також не виконав зобов'язання за договором. При цьому, пунктом 4.4 Кредитного договору сторони обумовили, що у разі невиконання (неналежного виконання) Позичальником обов'язків, визначених пп. 3.3.7-3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, Позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Отже, у відповідності до п.4.4 договору, обов'язок Позичальника погасити кредит у повному обсязі, сплатити нараховані проценти та штрафні санкції настав через 90 днів, тобто 21 травня 2009 року, та не був ним виконаний, а відтак саме з 22 травня 2009 року, з наступного дня порушення боржником зобов'язання за кредитним договором, Банк мав право захищати свої порушені права у визначеному законом порядку, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором Банк звернувся лише в листопаді 2016 року. Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).» Беручи до уваги той факт, що останній платіж Кредитним договором Позичальник здійснив 23 січня 2009 року, у зв'язку з чим право на позов про стягнення недосплачених сум за цим договором, з урахуванням обумовленого сторонами у ньому п.4.4. виникло у Позивача 22 травня 2009 року. За таких обставин Позивач, звернувшись до суду з даним позовом лише в листопаді 2016 року пропустив строк позовної давності, обумовлений ст. 257 ЦК України. Відповідно до положень частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. В позовній заяві не зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону «Про іпотеку». Відповідно до Постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року: «Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Згідно ст. 1 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Оскільки, Позивач пропустив строк звернення до суду, не надав до суду належних доказів, які би підтверджували законність прав його вимоги до Відповідача та не підтвердив жодним належним документом саму суму нарахованої ним заборгованості, вважаємо, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Вирішуючи спір на засадах змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, на підставі поданих стронами доказів, суд вважає, що позовні вимоги не грунтуються на зібраних по справі і досліджених судом письмових доказах, не узгоджуються із чинним законодавством України, позивач всупереч вимогам ст.ст.10,11,60 ЦПК України не довів позовні вимоги, тому достатніх правових і фактичних підстав для задоволення позову суд не вбачає. Таким чином, в задоволенні позову слід відмовити повністю. Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 60, 212-214 ЦПК України, ст.ст. 11, 16, 204, 514, 525, 526, 527, 530, 543, 549, 554, 559, 572, 590, 624, 625, 629, 1050, 1054 ЦК України, суд, В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки , відмовити повністю. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Обухівський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення - з дня отримання копії цього рішення. Суддя Зінченко О. М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/68713325
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади Гуляйпільської міської ради Запорізької області, ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_3, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до територіальної громади Гуляйпільської міської ради Запорізької області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. ОСОБА_1 зазначала, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її бабусі ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне їй майно. ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом, про існування якого дізналася від своєї тітки нещодавно, тривалий час не мала можливості отримати копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4, що унеможливило отримання нею спадщини у встановлений законом строк. На підставі викладеного просила суд визначити їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4. Ухвалою Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 10 липня 2014 року до участі в справі як співвідповідача залучено ОСОБА_2. Рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: встановлено ОСОБА_1 додатковий строк у три місяці для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема частини третьої статті 1272 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року, 25 листопада 2015 року та 23 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 3 березня 2000 року ОСОБА_4 склала заповіт, у якому заповіла своєму сину ОСОБА_2 право на земельну частку (пай) площею S_1 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, право на яку підтверджується сертифікатом, виданим на підставі рішення Гуляйпільської районної державної адміністрації від 24 травня 1999 року НОМЕР_1. 18 грудня 2000 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла квартиру за АДРЕСА_1 та все рухоме й нерухоме майно своїй онуці – ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, у зв’язку із чим відкрилася спадщина на належне їй майно. 2 серпня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області з заявою про прийняття спадщини після смерті матері за заповітом, у зв’язку із чим було заведено спадкову справу. Цього ж дня сестра відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_5 звернулася до приватного нотаріуса Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області з заявою про відмову від прийняття обов'язкової частки спадщини після матері за законом, що підтверджується копією спадкової справи. У період з 10 червня по 10 грудня 2013 року позивачка до нотаріуса із заявою про відмову чи прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 не зверталася. Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела поважності причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини, оскільки її необізнаність щодо наявності заповіту бабусі на її користь не вважається поважною причиною. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року, 25 листопада 2015 року та 23 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними. У своїх апеляційній та касаційній скаргах, заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 зазначає, що вона не проживала зі спадкодавцем за заповітом, а нотаріус не вчиняв дій щодо розшуку та повідомлення її як спадкоємця за заповітом, про існування заповіту їй стало відомо лише після спливу шестимісячного строку, встановленого для подання заяви про прийняття спадщини. Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах – посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 чинного на час виникнення спірних правовідносин Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття. З огляду на зазначене, ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця ОСОБА_4. Без установлення зазначених фактичних обставин суди дійшли передчасного висновку про відмову в позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом частини третьої статті 1272 ЦК України, то ухвалені в справі рішення судів апеляційної та касаційної інстаній підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Посилання в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка переглядається, на правові висновки, зроблені в постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року в справі № 6-85цс12 та від 4 листопада 2015 року в справі № 6-1486цс15 є безпідставним, оскільки необізнаність про існування заповіту не тотожна таким обставинам, як відсутність інформації про смерть спадкодавця або спадкову масу, про що йдеться у правових позиціях Верховного Суду України, висловлених у вищезазначених постановах. У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Беручи до уваги викладене та керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17 Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними. Ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-496цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EBB7178E9059C39AC225819A0032E714
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" – арбітражного керуючого Булижина Ігоря Володимировича про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року у справі № Б-50/120-09 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Санлайт України С.Р.Л." до державного підприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року до Господарського суду Харківської області у межах справи про банкрутство державного підприємства "Харківський державний приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" (далі – ДП "Харківський державний приладобудівний завод") звернувся заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі державного концерну "Укроборонпром" (далі – ДК "Укроборонпром") із заявою про: – визнання недійсними результатів аукціону, які оформлено протоколом від 25 вересня 2012 року № 12, із продажу будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, проведеного товарною біржею "Всеукраїнський торгівельний центр"; – визнання недійсним укладеного між боржником і товариством з обмеженою відповідальністю "Електронні технології України" (далі – ТОВ "Електронні технології України") договору купівлі-продажу зазначеної будівлі від 24 жовтня 2012 року; – зобов'язання повернути цю будівлю у власність держави та господарське відання ДП "Харківський державний приладобудівний завод"; – застосування правових наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та зобов'язання ТОВ "Електронні технології України" повернути спірну будівлю на баланс ДП "Харківський державний приладобудівний завод". Заяву мотивовано тим, що спірний аукціон підготовлено та проведено із порушенням вимог закону. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 24 листопада 2015 року до участі у справі залучено покупця спірного майна – ТОВ "Електронні технології України" та організатора торгів – товарну біржу "Всеукраїнський торгівельний центр". Ухвалою Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року відмовлено у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром". Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року скасовано, заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" задоволено. Вищий господарський суд України постановою від 1 березня 2017 року залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), керуючий санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражний керуючий Булижин І.В., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 15 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 року № 2171-ХІІ (далі – Закон № 2171-ХІІ), статей 20, 30 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (далі – Закон № 2343-ХІІ), статті 261 ЦК, внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року та залишити в силі ухвалу Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року. На обгрунтування своїх доводів керуючий санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражний керуючий Булижин І.В. долучив до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 19 березня 2013 року у справах № 49/296-б та № 5/38б, від 3 вересня 2013 року у справі № 914/413/13-г, від 14 січня 2014 року у справі № 905/5430/13, від 13 листопада 2007 року у справі № 12/154пд, від 6 жовтня 2015 року у справі № Б-39/248-09, від 3 квітня 2017 року у справі № 910/15658/16, від 2 березня 2017 року у справі № 910/12557/16, від 22 березня 2017 року у справі № 924/1270/15, від 9 серпня 2016 року у справі № 923/1959/15, від 2 листопада 2016 року у справі № 911/5137/15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява керуючого санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина І.В. підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 5 серпня 2009 року порушено провадження у справі про банкрутство ДП "Харківський державний приладобудівний завод". Ухвалою Господарського суду Харківської області від 6 листопада 2009 року введено (запроваджено) процедуру санації ДП "Харківський державний приладобудівний завод", встановлено термін її проведення до 6 листопада 2010 року та призначено керуючим санацією боржника арбітражного керуючого Задружного Д.Р. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 серпня 2010 року керуючим санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод" призначено арбітражного керуючого Байдацького О.І. та зобов'язано керуючого санацією виконати вимоги ухвали суду від 6 листопада 2009 року в повному обсязі, в тому числі надати суду план санації разом із протоколом зборів комітету кредиторів для прийняття судом відповідного рішення. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 листопада 2010 року задоволено клопотання керуючого санацією, продовжено строк процедури санації на 6 місяців, тобто до 6 травня 2011 року, затверджено запропонований керуючим санацією план санації боржника. Ухвалою господарського суду Харківської області від 18 червня 2013 року задоволено клопотання голови комітету кредиторів про задоволення заяви керуючого санацією про його дострокове звільнення, задоволено клопотання ДК "Укроборонпром" про задоволення заяви керуючого санацією про його дострокове звільнення, задоволено заяву арбітражного керуючого Байдацького О.І. про його дострокове звільнення від виконання покладених на нього обов'язків керуючого санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод", звільнено арбітражного керуючого Байдацького О.І. від виконання покладених на нього обов'язків керуючого санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод", призначено керуючим санацією арбітражного керуючого Булижина І.В. Будівля корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташована за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, неодноразово виставлялася на продаж на аукціонах. 25 вересня 2012 року відбувся аукціон із продажу майна боржника –будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, оформлений протоколом № 12, проведений товарною біржею "Всеукраїнський торгівельний центр". За результатами цього аукціону між ДП "Харківський державний приладобудівний завод" і переможцем аукціону – ТОВ "Електронні технології України" укладено договір купівлі-продажу від 24 жовтня 2012 року. За цим договором ТОВ "Електронні технології України" сплатило ДП "Харківський державний приладобудівний завод" грошові кошти у сумі 626 268,00 грн. Інформацію про проведення аукціону з продажу спірного майна було опубліковано 3 вересня 2012 року у Всеукраїнському інформаційному виданні "Товарообіг та аукціони" № 18 (21). У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився із судом апеляційної інстанції, який, задовольняючи заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДП "Укроборонпром", дійшов висновку про те, що організатор аукціону порушив положення статті 15 Закону № 2171-ХІІ щодо порядку організації аукціону, а саме не здійснив публікації в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації, що є суттєвим порушенням, оскільки тягне за собою обмеження можливих учасників, які могли взяти участь в аукціоні, створити конкуренцію, а отже продаж могло бути здійснено за вищою ціною. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ у редакції від 13 січня 2012 року, застосував цю норму матеріального права до правовідносин, що виникли на стадії санації; за наявності висновку суду першої інстанції про сплив позовної давності не вирішив клопотання ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. У справах №№ 49/296-б, 5/38б, 914/413/13-г, 905/5430/13, 12/154пд, Б-39/248-09, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ, статей 20, 30 Закону № 2343-ХІІ, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів застосував положення статті 15 Закону № 2171-ХІІ в інших редакціях (не в редакції від 13 січня 2012 року), до правовідносин, які виникли на інших стадіях банкрутства (не санації), за інших встановлених судом обставин (постанови від 19 березня 2013 року, від 3 вересня 2013 року, від 14 січня 2014 року, від 13 листопада 2007 року, від 6 жовтня 2015 року). Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зазначених рішень Вищого господарського суду України, копії яких додано до заяви, не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ, статей 20, 30 Закону № 2343-ХІІ. У справах №№ 910/15658/16, 910/12557/16, 924/1270/15, 923/1959/15, № 911/5137/15, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 261 ЦК, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів зазначив, що у разі встановлення у справі спливу позовної давності та подачі стороною у спорі заяви про застосування наслідків спливу позовної давності суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право (постанови від 3 квітня 2017 року, від 2 березня 2017 року, від 22 березня 2017 року, від 9 серпня 2016 року, від 2 листопада 2016 року). Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – положень статей 261–268 ЦК, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні зазначених норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність згідно із статтею 257 ЦК встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (зокрема, Законом № 2343-ХII). Відповідно до статті 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3, 4). Таким чином, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв’язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК). У справі, яка розглядається, судом першої інстанції встановлено, що аукціон із продажу будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" відбувся 25 вересня 2012 року, договір купівлі-продажу майна боржником і переможцем торгів укладено за результатами його проведення 24 жовтня 2012 року, натомість заява заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" надійшла до господарського суду 20 листопада 2015 року – зі спливом як строку, встановленого частиною 1 статті 20 Закону № 2343-ХII, так і загального строку позовної давності. 21 червня 2016 року ТОВ "Електронні технології України" подало до Господарського суду Харківської області клопотання про застосування строків позовної давності до вимог заступника Генерального прокурора України. Оскільки Господарський суд Харківської області ухвалою від 7 липня 2016 року відмовив у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" із підстав її необґрунтованості, цей суд не розглядав клопотання ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. Однак Харківський апеляційний господарський суд постановою від 1 грудня 2016 року прийняв нове рішення, згідно з яким задовольнив заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" та у порушення наведених норм матеріального права не розглянув заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" про застосування наслідків спливу позовної давності. У свою чергу Вищий господарський суд України постановою від 1 березня 2017 року, залишаючи без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року про задоволення заявлених вимог, також не надав правової оцінки клопотанню ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. Наведене свідчить, що у справі, яка розглядається, ні суд касаційної інстанції, ні суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про обґрунтованість заявлених вимог, при вирішенні спору не застосували до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і не з'ясували причин і наслідків такого спливу. Зважаючи на викладене, постанова Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарським судом апеляційної інстанції зазначені фактичні обставини щодо пропуску позовної давності у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Беручи до уваги наведене, заява керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина І.В. підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року, постанова Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року у справі № Б-50/120-09 – скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина Ігоря Володимировича задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року у справі № Б-50/120-09 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 23 серпня 2017 року № 3-566гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/480EC7834018B43AC225819C002614BE
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Красноармійської міської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини за заявою ОСОБА_3 про перегляд рішення апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, обґрунтовуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його рідний брат ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про його смерть, виданим 14 серпня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Красноармійську Красноармійського міськрайонного управління юстиції Донецької області, актовий запис НОМЕР_1. Позивач зазначає, що після смерті його брата відкрилася спадщина, яка складається з квартири АДРЕСА_1, права на земельну частку (пай) розміром S_1, земельної ділянки розміром S_2, розташованих на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Донецької області. 13 листопада 2008 року позивач звернувся до Першої Красноармійської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак відповідно до витягу зі Спадкового реєстру від 13 листопада 2008 року за НОМЕР_2 йому стало відомо, що спадкодавець 17 лютого 1999 року склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_5, на відповідача ОСОБА_3. Копію заповіту позивач отримав лише за ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 січня 2014 року. Посилаючись на те, що підписи на заповіті відрізняються від підписів на документах, що залишилися у нього, а тому вважає, що заповіт підписаний не його братом ОСОБА_4, позивач просив визнати заповіт недійсним. 22 червня 2015 року відповідач ОСОБА_3 подав зустрічну позовну заяву про надання додаткового строку для прийняття спадщини, посилаючись на те, що він є спадкоємцем за заповітом, складеним померлим ще за життя. Ні на момент складання заповіту, ні на час смерті заповідача йому не було відомо про існування вказаного заповіту. Про існування заповіту йому стало відомо лише після звернення ОСОБА_2 до суду. Посилаючись на вищевикладене, позивач просив надати йому додатковий строк - 3 місяці для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 травня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним відмовлено. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Красноармійської міської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини задоволено. Надано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, додатковий строк три місяці з дня набрання рішення суду законної сили, який буде достатнім для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення апеляційного та касаційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1272 ЦК України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 213, 215 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 17 лютого 1999 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів відповідачу ОСОБА_3. Вказаний заповіт було посвідчено приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_3. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Відповідно до повідомлення першої Красноармійської державної нотаріальної контори від 10 червня 2015 року (а.с. 32, т. 1) спадкова справа після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, була відкрита 13 листопада 2008 року на підставі заяв спадкоємців другої черги за законом, братів померлого ОСОБА_2 та ОСОБА_7. Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову суд першої інстанції виходив з того, що причиною пропуску позивачем шестимісячного строку прийняття спадщини є необізнаність про наявність заповіту. Таким чином, причини строку подачі позивачем заяви про прийняття спадщини, судом першої інстанції розцінені як поважні. Скасовуючи рішення суду в частині задоволення зустрічного позову та ухвалюючи нове рішення про відмову в зустрічному позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як незнання та необізнаність про існування заповіту. Суд касаційної інстанції також зазначив, що доводи позивача за зустрічним позовом про наявність поважних причин пропущення строку для прийняття спадщини, оскільки він не є родичем померлого, йому не було відомо про смерть спадкодавця, а також нотаріусом не зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця, є безпідставними та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 01 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що строк для прийняття спадщини за заповітом пропущено ОСОБА_6 у зв’язку з відсутністю відомостей про існування заповіту, що свідчить про поважність причин пропуску цього строку, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про визначення позивачу додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України; - від 10 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що усупереч вимогам ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України суд першої інстанції не встановив фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, зокрема не з'ясували дійсні причини пропуску ОСОБА_1 строку для звернення із заявою про прийняття спадщини у встановлений законом строк відповідно до статті 1272 ЦК України й відповідно не визначився із тим чи є такі причини об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для прийняття спадщини; - від 17 грудня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставин, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та не з'ясували, чи є поважною причиною відсутність у позивача документа, що підтверджує факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини; - від 06 лютого 2013 року суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в задоволенні позову, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, не навів мотивів, з яких він вважав неправильним висновки цього суду; - від 16 квітня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини відповідно до статті 1272 ЦК України. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та задовольнивши позов, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильним висновки цього суду; ухваливши на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення, апеляційний суд не зазначив яких порушень норм процесуального права допустив районний суд при оцінці та дослідженні доказів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. У своїй зустрічній заяві та у касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що він не є родичем спадкодавця за заповітом, повідомлення про смерть ОСОБА_4 не публікувались у регіональній пресі, що підтверджується відповідною довідкою, нотаріусом не було зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця за заповітом, про існування заповіту та відкриття спадщини йому стало відомо лише після того, як позивач за первісним позовом ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним (а.с. 52, т.1). Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Судом установлено, що при відкритті спадкової справи на підставі витягу зі Спадкового реєстру від 13 листопада 2008 року за НОМЕР_2 було виявлено заповіт, який був посвідчений приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 від 17 лютого 1999 року за реєстровим НОМЕР_3. З огляду на зазначене, ухвалюючи рішення про відмову в зустрічному позові суд апеляційної інстанції не дослідив чи вчиняв державний нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення ОСОБА_3 про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик позивача за зустрічним позовом, як спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця ОСОБА_4. Окрім того, апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову та ухваливши нове рішення про відмову в зазначеному позові у порушення статей 303, 316 ЦПК України, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними висновки суду першої інстанції, ухваливши на підставі тих же доказів, що й суд першої інстанції, протилежне рішення. Без установлення зазначених фактичних обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов передчасного висновку про відмову в зустрічному позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом статті 1272 ЦК України, то ухвалені в справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року та рішення апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1320цс17 У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту. При розгляді таких спорів судам слід дослідити чи вчиняв державний нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/161FDE7CE7093B59C2258194004ED9C5
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 11 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 тис. дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,20 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення коштів, що відповідає строку дії картки, до кінця жовтня 2010 року. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість в сумі 6 тис. 102 дол. США 44 центи, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на момент звернення до суду з позовом становило 48 тис. 758 грн 50 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 тис. 985 дол. США 11 центів; заборгованості за процентами в розмірі 3 тис. 195 дол. США 84 центи; заборгованості зі сплати комісії за користування кредитом у розмірі 573 дол. США 30 центів; штрафу (фіксована частина) в розмірі 62 дол. США 58 центів; штрафу (процентна складова) в розмірі 287 дол. США 61 цент, яку банк просив стягнути з відповідача. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 9 січня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 25 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 тис. 662 дол. США 21 цент і 500 грн, що в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення за офіційним курсом НБУ становило 64 тис. 259 грн 93 коп. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, у якій просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме частин першої, п’ятої статті 261, статті 256, частини першої статті 530, частини першої статті 1047, частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на три ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвали від 21 і 24 червня, 14 і 25 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 11 березня, 1 липня та 30 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 тис. дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,20 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення коштів, що відповідає строку дії картки, до 31 жовтня 2010 року. За змістом пунктів 3.1.3, 5.4 Умов і правил надання банківських послуг строк погашення кредиту в повному обсязі здійснюється, не пізніше останнього дня місяця, указаного на платіжній картці. По закінченню строку дії відповідна картка продовжується банком на новий строк (шляхом надання клієнту картки з новим строком дії), якщо раніше (до початку місяця закінчення строку дії) не надійшла письмова заява держателя про закриття картрахунку. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість у сумі 6 тис. 102 дол. США 44 центи, що за курсом НБУ на момент звернення до суду з позовом становило 48 тис. 758 грн 50 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 тис. 985 дол. США 11 центів; заборгованості за процентами в розмірі 3 тис. 195 дол. США 84 центи; заборгованості зі сплати комісії за користування кредитом у розмірі 573 дол. США 30 центів; штрафу (фіксована частина) в розмірі 62 дол. США 58 центів; штрафу (процентна складова) в розмірі 287 дол. США 61 цент. У запереченнях на позовну заяву відповідач посилався на про пропуск банком позовної давності. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено трирічний строк позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, стягуючи заборгованість у частині щомісячних платежів лише за червень - жовтень 2010 року та у частині повернення кредиту, виходив з трирічного строку позовної давності, початок перебігу якої обчислював з часу закінчення строку дії кредитної картки. Разом з тим, стягуючи проценти за користування кредитом поза строком дії кредитної картки, суд виходив з розміру процентів, установлених договором. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України від 15 червня 2016 року (№ 219/7392/15-ц); 24 червня, 25 липня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року і від 30 вересня 2015 року суди висловили позицію, що відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Порівняння змісту наданих судових рішень та судового рішення, про перегляд якого подано заяву, в частині неоднакового застосування судами положень частин першої, п’ятої статті 261, статті 256 свідчить, що наведені висновки апеляційного суду, з якими погодився й суд касаційної інстанції, не суперечать висновкам суду касаційної інстанції та правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм матеріального права. Разом з тим, у наданих на порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року висловлена правова позиція, що одержання від позичальника процентів за користування чужими коштами після спливу строку договору здійснюється відповідно до статей 1047 та 1048 ЦК України у поєднанні зі статтею 625 цього Кодексу. Отже, наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом зазначених норм матеріального права, які покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не відповідають правовим висновкам Верховного Суду України щодо застосування норм частини першої статті 530, частини першої статті 1047, частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтями 625 та 1048 ЦК України Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами положень статті 530 та статті 1047 ЦК України у поєднанні зі статтею 625 та 1048 цього Кодексу, Судова палата у цивільних справах Верховного суду України виходить з такого. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами або стороною. Зміст правовідносин учасників договору повинен оцінюватись виходячи з дійсних намірів учасників договору та відповідно до всіх документів, підписаних сторонами при укладенні або виконанні цього договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що договір був укладений строком на один рік з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, до кінця жовтня 2010 року. Інших умов договору сторони не підписували. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов’язки відповідно до договору. Крім того, відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення йому коштів. Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, слід зробити висновок про те, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Аналогічну правову позицію Верховний Суд України висловив у постанові від 7 вересня 2016 року (№ 6-1412цс16). Разом з тим за положеннями частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Невиконання зобов’язань відповідно до умов договору протягом дії строку договору має правові наслідки, встановлені главою 51 ЦК України, зокрема у випадку невиконання грошового зобов’язання настає відповідальність, передбачена положеннями статті 625 цього Кодексу. Однак суди, установивши, що строк дії договору (кінцевий термін повернення кредитних коштів) припинено 31 жовтня 2010 року, що відповідає строку дії картки, ухвалили рішення про стягнення заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом після закінчення строку дії кредитного договору (за період з 1 листопада 2010 року до 30 квітня 2013 року); не з’ясували порядку нарахування таких процентів відповідно до пам’ятки і тарифів, на підставі яких банк здійснював нарахування сплати боржником процентів за користування кредитом; не витребували у банку копії зазначеної пам’ятки і тарифів, і як наслідок, не перевірили, чи передбачено цими документами нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору, що є необхідним для правильного застосування частини першої статті 1048 ЦК України. Таким чином, суди не встановили тих фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи та висловлення правової позиції Верховним Судом України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 25 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правовий висновок у справі № 6-2322цс16 Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, у разі волевиявлення сторін доповнити або змінити умови кредитного договору, або врегулювати певні положення шляхом залучення до локальних нормативно-правових актів (наказів, статутів, положень, правил, інструкцій тощо), такі доповнення/зміни до договору повинні бути підписані його сторонами. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, можна зробити висновок, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2322цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1A37FAAC7CF25DDBC225818A0032CA41
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Прикарпаттяобленерго» про захист права на інформацію за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що публічне акціонерне товариство «Прикарпаттяобленерго» (далі – ПАТ «Прикарпаттяобленерго») неправомірно відмовило йому у наданні відповіді на інформаційний запит, чим порушило його права. Позивач просив зобов’язати відповідача надати інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; надати належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими йому надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось його робоче місце і кому з службових осіб він підпорядковувався у період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані йому відпустки за період роботи з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року він працював на посаді юрисконсульта ПАТ «Прикарпаттяобленерго». Неодноразово звертався до відповідача з запитами та листами про надання вищезазначеної інформації, разом з тим підприємство або взагалі не відповідало на його запити або надавало неповну відповідь, у зв'язку із чим він вимушений звернутись до суду з указаним позовом за захистом свого порушеного права. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Зобов'язано ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надати ОСОБА_1: інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року відповідно до розділу ІІ п. п. 2.1 - 2.30 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001; належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими ОСОБА_1 надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось робоче місце ОСОБА_1 та кому з службових осіб він підпорядковувався протягом роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані ОСОБА_1 відпустки за період роботи з 03 грудня 2001 року по 08 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що ОСОБА_1 працював у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» у періоди з 16 серпня 2000 року по 20 січня 2001 року на посаді юрисконсульта Коломийського МРЕМу, а з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року на посаді юрисконсульта юридичного відділу. 4 травня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про надання довідки про його роботу на даному підприємстві із зазначенням посади, розміру заробітної плати з відображенням суми щомісячної заробітної плати з розшифровкою за видами виплат. 19 травня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» видало довідку НОМЕР_1, у якій зазначено інформацію щодо періодів роботи та посад ОСОБА_1 у ПАТ «Прикарпаттяобленерго». 6 липня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ВАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про сприяння реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством прав на звернення, у якій пропонував усунути порушення вимог абз. 2 ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» шляхом надання повної відповіді про таку інформацію; направити на його адресу розшифровку суми (136,72 грн.) графи за червень 2004 року довідки від 19 травня 2011 року «Інші неоподатковані доходи»; направити на його адресу довідку про його роботу у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із зазначенням розміру заробітної плати згідно із наказом про прийом на роботу, штатним розписом або іншим локальним нормативним актом, діючим на підприємстві, у якому встановлений розмір його заробітної плати у період з грудня 2001 року по червень 2004 року; направити на його адресу розшифровку нарахувань заробітної плати, вказаних у довідці від 19 травня 2011 року, вказавши розміри виплат згідно із видами виплат, які належать до фонду оплати праці, передбачені Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001, передбаченими розділом ІІ даної Інструкції. Листом від 20 липня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надало відповідь на заяву ОСОБА_1 від 6 липня 2011 року, до якої додало довідку від 14 липня 2011 року про заробітну плату за період роботи 2001- 2004 роки. Вважаючи неповною відповідь відповідача, викладену в листі від 20 липня 2011 року, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства України ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час звернення до суду з позовом ОСОБА_1 пропустив загальний строк позовної давності, а підстави для поновлення такого строку відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що відмова відповідача у наданні запитуваної позивачем інформації є незаконною, оскільки вказана інформація стосується особисто позивача, він, як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі ст. 110 КЗпП України. При цьому апеляційним судом зазначено, що до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, не можна застосувати наслідки спливу строку позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не поширюється. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд керувався тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом особистого немайнового права – права на інформацію, відтак відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності. Вимога ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникла у останнього, як у колишнього працівника, тобто позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав. Крім того, суд першої інстанції, зазначаючи про необґрунтованість позовних вимог, відмовив у їх задоволенні з підстав пропуску строку позовної давності. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що розглядаючи спір про надання позивачу копій колективних договорів, відповідно до положень ст. 34 Конституції України, ст. 302 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про інформацію», ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» позивачу належить право на запитування у відповідача інформації. При цьому суду не надано доказів на підтвердження того, що інформація, яку просить надати позивач, належить до комерційної таємниці чи іншої таємниці, що захищена законом. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності до вказаних позовних вимог, суд керувався статтями 269, 271, 272, 274 ЦК України та виходив із того, що право позивача на інформацію як особисте немайнове право, не обмежено часом, а тому до спірних відносин не може бути застосовано позовну давність. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини). За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється. Відтак, суд касаційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникли у останнього як у колишнього працівника, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав. В свою чергу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що позивач як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі статті 110 КЗпП України, отже позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не застосовується. За таких обставин ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення апеляційного суду. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1231цс17 Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини). За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1231цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2405A2BF9A44FF65C225817F0041A394
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – Овчиннікова Б.С., Григорівої О.Ю., публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» – Сінюхіної І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця») в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» (далі – Регіональна філія) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року у справі № 904/7033/16 за позовом ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії до публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг») про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» про стягнення 263 748,48 грн. Позов обґрунтовано тим, що у зв’язку із затримкою вагонів із вантажем на підходах до станцій призначення з вини відповідача залізницею нараховано збір за зберігання вантажу, суми якого внесено до накопичувальних карток, однак відповідач нарахованих сум не визнав, на підставі чого утворилася заборгованість. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» на користь ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії 263 748,48 грн збору за зберігання вантажу та судовий збір. Постановою Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року скасовано, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2016 року залишено без змін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 253, 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), пункту 137 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 04 квітня 2017 року № 904/6704/16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 02 січня 2008 року між державним підприємством «Придніпровська залізниця» (Залізниця) та відкритим акціонерним товариством «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі – ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», Вантажовласник) було укладено договір № ПР/ДН-2-07/138/1808/НЮп про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги (далі – Договір). Відповідно до пункту 2.1 Договору Вантажовласник зобов’язується пред’являти Залізниці у визначені терміни місячні плани перевезень в електронному виді, при цьому оригінали заявок, оформлені на бланках ГУ-12 (ГУ-12К), та заявки на подачу вагонів (контейнерів) надавати відповідно до Правил перевезень вантажів. Здійснювати навантаження (вивантаження) вантажів, що відправляються ним або прибувають на його адресу. Залізниця зобов’язується приймати до перевезення та видавати вантажі Вантажовласника, подавати під навантаження вагони (контейнери) згідно із затвердженими планами і заявками та надавати Вантажовласнику додаткові послуги, пов’язані з перевезенням вантажів, в тому числі за вільними тарифами, перелік яких зазначається у додатку до цього Договору (пункт 2.2 Договору). Пунктом 2.4 Договору передбачено, що Вантажовласник зобов’язується здійснювати безготівкову попередню оплату Залізниці за перевезення вантажів та надані додаткові послуги згідно з чинним тарифами, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею, за послуги за вільними тарифами, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Залізниці або готівкою на станції. Одержані кошти Залізниця зараховує на особовий рахунок Вантажовласника. У разі наявності заборгованості, пені, першочергово погашаються заборгованість і пеня. Згідно з пунктом 3.1 Договору розмір попередньої оплати та періодичність її внесення визначаються Вантажовласником, виходячи із очікуваного обсягу перевезень додаткових послуг на підставі чинних тарифів, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею, та послуг за вільними тарифами. Розмір плати за додаткові послуги, для яких відсутні тарифні ставки, визначається за домовленістю сторін і зазначається у додатку до цього Договору. Пунктом 3.2 Договору встановлено, що у міру виконання перевезень та надання послуг Залізниця списує відповідні суми грошових коштів (провізну плату, додаткові збори, плату за користування вагонами і контейнерами, штрафи), крім спірних, з особового рахунка Вантажовласника, на підставі оформлених установленим порядком перевізних документів, накопичувальних карток, відомостей плати за користування вагонами (контейнерами) і т.ін. Договір укладено строком на 1 рік і вступає у дію з моменту підписання його обома сторонами. Якщо жодна зі сторін не звернеться письмово за один місяць до закінчення дії Договору з пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, цей Договір продовжує діяти до надходження такої пропозиції зі здійсненням усіх розрахунків за виконані залізничні перевезення та надані додаткові послуги (пункт 8.4 Договору). Рішенням загальних зборів акціонерів ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» від 21 квітня 2011 року внесено зміни до Статуту товариства, відповідно до яких найменування ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» змінено на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», на підставі цього 05 травня 2011 року між сторонами Договору укладено додаткову угоду № 14 до Договору, за умовами якої в преамбулі та у тексті Договору (контракту) найменування ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» у всіх відмінках замінено на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». У зв’язку з проведенням реєстрації ПАТ «Укрзалізниця», яке згідно із Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» є правонаступником Укрзалізниці та підприємств і установ, реорганізованих шляхом злиття відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», 20 січня 2016 року між сторонами Договору укладено додаткову угоду № 35/32 до Договору, за умовами якої преамбулу Договору викладено у наступній редакції «Регіональна філія «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Судами попередніх інстанцій також установлено, що за накладними №№ 51873859, 51873834, 51873875, 51873867, 46201554, 46201562, 51849875, 51998311, 46232906, 46232880, 53187, 53186, 53188, 51945392, 46254538, 46269668, 35281807, 35281856, 35281849, 35281872, 35281757, 35281740, 35281781, 35281799, 35283258, 32198434, 32198442, 32198426, 322060005, 32204968, 32206179, 32206161, 53104, № 53105, 53093, 41618174, 46189056, 46189403, 46188983, 46188884, 44082758, 46236717, 46156287, 41671116, 41671108, 41671165, 41671108, 41681230, 41681206, 41681172, 41681164, 41681180, 41681156, 41621160, 41621152, 41690645, 41690496, 41690652, 46264875, 41695651, 41695735, 41695669, 41684143, 41684135, 41694340, 41694407, 41694332, 41694324, 41694357, 41683392, 41688052, 41688045, 41688060, 41693342, 41693110, 41693102, 41693086, 41693128, 41693094, 41694985 залізницею прийнято до перевезення кокс доменний, дріб’язок коксовий, кокс і полукокс із кам’яного вугілля, вапняк для флюсування, вагони залізничні, порожні власні вагони, запасні частини для залізничного транспорту, обкотиші залізорудні на адресу одержувача – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Згідно із зазначеними накладними станція та залізниця призначення вантажу Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці. У зв’язку з неможливістю прийняття вагонів станцією Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці через скупчення на станції призначення вантажу вагонів, що прибули на адресу ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг», у зв’язку з неприйняттям вагонів вантажовласником – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» і несвоєчасним вивільненням колій від вантажу, що прибув на його адресу, залізницею видано накази про затримку вагонів на підходах до станції призначення: наказом від 15 лютого 2016 року № 279 о 05 годині 45 хвилин затримано вагони (№№ 65229049–60809175 у кількості 58 вагонів, індекс поїзда 4671-608-4670, з вантажем кокс, що перевозиться у поїзді № 3561) на станції Новоблочна Придніпровської залізниці; наказом від 09 лютого 2016 року № 213 о 10 годині 19 хвилин затримано вагони (№№ 56469562–52878329 у кількості 50 вагонів, індекс поїзда 3300-120-4670, з вантажем флюси, що перевозиться у поїзді № 2104) на станції Красний Шахтар Придніпровської залізниці; наказом від 06 лютого 2016 року № 190 о 14 годині 00 хвилин затримано вагони (№№ 52852548–59622381 у кількості 51 вагон, індекс поїзда 3300-787-4670 з вантажем вапняк для флюсування, що перевозиться у поїзді № 2118) на станції Кудашівка Придніпровської залізниці; наказом від 14 лютого 2016 року № 261 о 15 годині 15 хвилин затримано вагони (№№ 62479985–63881809 у кількості 58 порожніх вагонів, індекс поїзда 4671-581-4670, що перевозяться як вантаж на своїх осях поїздом № 3562) на станції Мудрьона Придніпровської залізниці; наказом від 14 лютого 2016 року № 252 о 01 годині 25 хвилин затримано вагони (№№ 59137596–58842048 у кількості 54 вагони, індекс поїзда 4573-064-4670, з вантажем окатиші залізорудні, що перевозиться у поїзді № 3524) на станції Жовті Води-1 Придніпровської залізниці; наказом від 15 лютого 2016 року № 280 о 14 годині 00 хвилин затримано вагони (№№ 61210753–54733993 у кількості 56 порожніх вагонів, індекс поїзда 4671-610-4670, що перевозяться як вантаж на своїх осях поїздом № 3502) на станції Приворот Придніпровської залізниці. На виконання зазначених наказів станціями затримки вагонів – Новоблочна, Красний Шахтар, Кудашівка, Мудрьона, Приворот, Жовті Води-1 складено акти про затримку вагонів (форма ГУ-23а) від 15 лютого 2016 року № 24, від 09 лютого 2016 року № 12, від 06 лютого 2016 року № 5, від 14 лютого 2016 року № 9, від 14 лютого 2016 року № 11, від 15 лютого 2016 року № 1 та передано повідомлення про затримку вагонів на станцію призначення та до інформаційно-обчислювального центру залізниці. Станція призначення Кривий Ріг– Головний Придніпровської залізниці проінформувала відповідача про затримку вагонів із його вини. Станціями затримки вагонів складено акти загальної форми (форма ГУ-23) від 15 лютого 2016 року № 24, від 09 лютого 2016 року № 12, від 06 лютого 2016 року № 5, від 14 лютого 2016 року № 232, від 14 лютого 2016 року № б/н, від 15 лютого 2016 року № 1 в яких зазначено початок і кінець затримки вагонів, а також номери вагонів. Крім того, судами встановлено, що на станції Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці складено акти загальної форми (форма ГУ-23) на віднесення на відповідальність вантажовласника ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», якими встановлено, що колії станції призначення було зайнято вагонами, які прибули на адресу відповідача раніше і з його вини простоювали в очікуванні подачі їх на його під’їзну колію, у період із моменту прибуття вагонів на станцію підходу і до закінчення їх затримки. На підставі актів загальної форми (форма ГУ-23) станцією Кривий Ріг–Головний Придніпровської залізниці за накопичувальними картками (форма ФДУ-92) від 17 лютого 2016 року № 17029079, № 17029080, № 17029081, № 17029082, від 19 лютого 2016 року № 19029084, № 19029085 нараховано збір за зберігання вантажу у розмірі 263 748,48 грн. Судом першої інстанції у задоволенні позову відмовлено у зв’язку зі спливом позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із обґрунтованості підстав для нарахування збору за зберігання вантажу, у зв’язку із затримкою вагонів з вини вантажоодержувача. При цьому апеляційний суд зазначив, що Статут залізниць України не є законом, тому встановлювати порядок обчислення перебігу позовної давності, відмінний від установлено ЦК, не може. Отже, день складання актів загальної форми не може вважатися днем, коли особа довідалася про порушення свого права, у розумінні частини 1 статті 261 ЦК, оскільки сам акт загальної форми лише фіксує певні обставини, а саме – початок і кінець затримки спірних вагонів на підходах до станції призначення з вини відповідача. Майнове право позивача на отримання плати за надані послуги зі зберігання вантажу було порушено тільки після того, як представник відповідача підписав із зауваженнями накопичувальні картки, до яких було включено спірні суми. Накопичувальні картки складено та підписано представником відповідача із зауваженнями 17 лютого 2016 року та 19 лютого 2016 року, тому перебіг позовної давності закінчується відповідно 17 серпня 2016 року та 19 серпня 2016 року. Позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем було направлено до суду поштою 16 серпня 2016 року, що підтверджено поштовим чеком. За таких обставин строк позовної давності у справі, яка розглядається, не був пропущений. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із того, що підставою для подання позову у справі, яка розглядається, стала подія – неприйняття вагонів вантажовласником 06 лютого, 09 лютого, 14 лютого, 15 лютого 2016 року, про що складено акти загальної форми (форма ГУ-23) від 06 лютого, 09 лютого, 14 лютого, 15 лютого 2016 року. Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позов пред’явлено із пропуском встановленого строку позовної давності, оскільки позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем було направлено до суду поштою 16 серпня 2016 року, що підтверджено поштовим чеком, а шестимісячний строк позовної давності закінчився відповідно 06 серпня, 09 серпня, 14 серпня, 15 серпня 2016 року. У справі № 904/6704/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що актами загальної форми лише зафіксовано певні обставини, а саме початок і кінець затримки спірних вагонів на підходах до станції призначення з вини відповідача. У той же час, право позивача на отримання плати за надані послуги зі зберігання вантажу було порушено тільки після того, як представник відповідача підписала із зауваженням накопичувальні картки, до яких було включено спірні суми і на підставі яких було визначено ціну позову, оскільки акти загальної форми жодних розрахунків не містять. Саме у зв’язку з наявністю у накопичувальних картках зауважень відповідача позивач був позбавлений права на безспірне списання нарахованої суми з особового рахунка комбінату, тобто було порушено право на одержання ним належних йому платежів. Відповідно, саме день підписання накопичувальних карток і є днем, з яким пов’язано перебіг позовної давності у цьому спорі. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Загальний, скорочені або більш тривалі строки позовної давності визначено статтями 257 та 258 ЦК. За змістом частини 1 статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак частиною 2 статті 9 ЦК встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Так, згідно з частиною 5 статті 315 Господарського кодексу України (далі – ГК) для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Разом із цим за змістом пункту 137 Статуту залізниць України позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом шести місяців. Зазначений шестимісячний термін обчислюється: а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень – після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу; б) в усіх інших випадках – з дня настання події, що стала підставою для подання позову. Тобто наведені норми ГК і Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які встановлюють скорочений шестимісячний строк позовної давності та регулюють питання його перебігу відносно позову залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що перебіг позовної давності за вимогами залізниці до вантажоодержувача про стягнення збору за зберігання вантажу починається від дня настання події, що стала підставою для подання позову. Як установлено судами, підставою для подання позову у справі, яка розглядається, стала подія – неприйняття вагонів вантажовласником 06 лютого, 09 лютого, 14 лютого та 15 лютого 2016 року, про що складено акти загальної форми (форма ГУ-23) від 06 лютого 2016 року № 5, від 09 лютого 2016 року № 12, від 14 лютого 2016 року № 232, від 14 лютого 2016 року № б/н, від 15 лютого 2016 року № 24, від 15 лютого 2016 року № 1, на підставі яких відповідачеві нараховано збір за зберігання вантажу у розмірі 263 748,48 грн. Отже, суд касаційної інстанції дійшов правомірного висновку, що шестимісячний строк позовної давності у справі, яка розглядається, спливає відповідно 06 серпня, 09 серпня, 14 серпня та 15 серпня 2016 року. Судами установлено, що позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем направлено до суду поштою 16 серпня 2016 року, що підтверджується поштовим чеком № 5005501042358, виданим відправникові поштовим відділенням № 55 міста Кривий Ріг Дніпропетровської області. Ураховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми права у рішенні, про перегляд якого подано заяву, у задоволенні заяви ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії слід відмовити. Відповідно до пункту 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 березня 2017 року у справі № 904/7033/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 9 серпня 2017 року № 3-658гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C4AC686E00425A12C22581810027EB4E
  23. Поделитесь, пожалуйста, формой заявления в суд на списание задолженности по коммунальным услугам от теплосетей за термин свыше 3 лет. Для договора на реструктуризацию долга выставлена сумма, которая включает начисления свыше 3-х летней давности. . Поставщик услуг поясняет, что сам списание выполнить не может, нужно решение суда , с уточнением суммы задолженности... Я- пенсионер, квитанции на какую сумму надо оплачивать при этом иске ? Подскажите с формой за\вления в суд, пожалуйста
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника: Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації. 30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16). Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2. На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. 17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня. В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті. З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року). Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі. Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
  25. Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594