Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 369 results

  1. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41531106 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Провадження № 22-ц/774/8223/14 Справа № 206/8976/13 Головуючий у 1 й інстанції - Поштаренко О.В. Доповідач - Глущенко Н.Г.Категорія 19/27 Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 листопада 2014 року м. Дніпропетровськ 19 листопада 2014 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі: головуючого - Глущенко Н.Г. суддів - Осіяна О.М., Пищиди М.М. за участю секретаря - Біленької О.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_2, треті особи - ОСОБА_3, Орган опіки та піклування Самарської районної у м. Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку та за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання кредитного договору недійсним, - ВСТАНОВИЛА: У грудні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі ТОВ «ФК «Вектор Плюс» або товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку / т. 2 а. с. 1-42-7 /. В обґрунтування своїх позовних вимог товариство посилалось на те, що 23.06.2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступником якого був ПАТ «Сведабанк») та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір № 0301/0606/88-443, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в сумі 14000 доларів США, а позичальник зобов'язався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повернути кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені графіком погашення кредиту. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року між банком та ОСОБА_2 23.06.2006 року укладено Іпотечний договір № 0301/0606/88-443-Z-1, відповідно до умов якого іпотекодавець ОСОБА_2 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 (житловою площею 28.2 кв.м. та загальною площею 49,2 кв. м.) ПАТ «Сведабанк» 28.11.2012 року відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс», відповідно до Договору факторингу № 15 від 28.11.2012 року та Договору про відступлення прав за іпотечними договорами від 28.11.2012 року, - свої права вимоги до відповідача за зобов'язаннями по Кредитному договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року та Іпотечному договору № 0301/0606/88-443-Z-1 від 23.06.2006 року. Оскільки, позичальник ОСОБА_3 не виконував умови кредитного договору стосовного своєчасного повернення кредитних коштів та відсотків за користування ними, то, станом на 28.11.2012 року, у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 44615,20 доларів США, що в еквіваленті складає 356609,50 грн., де: 20592,40 долари США (164595,40 грн.) - заборгованість за кредитом; 11906,80 доларів США (95170,70грн.) - заборгованість по процентам за користування кредитом; 12116,00 доларів США (96843,40 грн.) - пеня. За таких обставин, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки, тобто на належну відповідачу ОСОБА_2 двокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 (житловою площею 28.2 кв. м. та загальною площею 49,2 кв. м.) шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій. Також, позивач просив суд, при вирішенні питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, постановити рішення про виселення зі зняттям з реєстраційного обліку громадян, які проживають в спірній квартирі в АДРЕСА_1 / т.2 а. с. 1-4 /. Відповідач ОСОБА_2 позов товариства не визнав і 13.01.2014 року звернувся до суду з позовом до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» при визнання кредитного договору недійсним посилаючись на те, що банк при укладенні Кредитного договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року та під час його виконання, в порушення вимог ЗУ «Про захист прав споживачів», не надав позичальнику детальний розпис загальної вартості кредиту, що не дало можливості здійснити іпотекодавцю свідомий вибір при укладенні договору іпотеки. Ні позичальник, ні іпотекодавець, на думку ОСОБА_2, не мали і не мають спеціальних знань для укладення та належного розуміння умов кредитного договору, який їм було запропоновано. При укладенні як кредитного договору, так і іпотечного договору ОСОБА_2 не міг знати, як сильно порушені його права та до яких негативних наслідків для нього це може призвести. Тільки після звернення до спеціалістів ОСОБА_2 зрозумів, що його права порушені, що його ошукали, а банк використав методи нечесної підприємницької діяльності. За таких обставин, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсними спірні кредитний та іпотечний договори / т. 1 а. с. 2-10 /. Товариство позов ОСОБА_2 не визнало. Судом першої інстанції 17.02.2014 року обидві справи об'єднані в одне провадження / т 2 а. с. 126 /. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18.03.2014 року відмовлено, як позовних вимогах ТОВ «ФК «Вектор Плюс» про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, так і в позовних вимогах ОСОБА_2 про визнання недійсним кредитного договору / т. 5 а. с. 8-11а /. З рішенням суду від 18.03.2014 року, в частині відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки, виселенні та знятті з реєстраційного обліку, не погодився позивач ТОВ «ФК «Вектор Плюс» і звернувся до суду з апеляційною скаргою, де просить скасувати це рішення в оскаржуваній частині та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги товариства в повному обсязі, посилаючись на те, що воно є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права / т.5 а. с. 48-50 /. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду, в частині обґрунтування підстав відмови ТОВ «ФК «Вектор Плюс» в його позовних вимогах до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, - змінити, в силу ст. 309 ЦПК України, з наступних підстав. Відмовляючи ТОВ «ФК «Вектор Плюс» в його позовних вимогах до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку - суд першої інстанції виходив з того, що надані товариством суду довідки про розрахунок заборгованості за кредитним договором не є належними доказами по справі, а розгорнутий розрахунок заборгованості, на неодноразові вимоги суду, товариство не надало, і тому підстав для задоволення позову суд першої інстанції не вбачає. Крім того, суд першої інстанції прийшов до висновку, що, оскільки, позивачем не надано повного (детального) розрахунку заборгованості, то суд першої інстанції позбавлений можливості перевірити правомірність нарахування суми заборгованості, а відтак і співмірність суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна. Також, суд вважає, що товариством не надані належні докази щодо правонаступництва між ПАТ «Свдбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», як і не надані докази на підтвердження передачі права грошової вимоги до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відносно позичальника ОСОБА_3 та не надано доказу отримання відповідачем письмової вимоги про усунення порушень, тобто несплати платежів по кредитному договору. Крім того, суд першої інстанції прийшов до висновку, що клопотання відповідача ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки немає правової підстави для його задоволення. Однак, з такими висновками суду погодитися неможна, оскільки вони не відповідають дійсним обставинам справи та вимогам чинного матеріального і процесуального права. Так, судом встановлено, що 23.06.2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступниками якого були ВАТ «Седбанк» та ПАТ «Сведбанк», а з 24.05.2013 року банк змінив назву на ПАТ «Омега Банк» - т. 2 а. с. 30-32) та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір № 0301/0606/88-443, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі 14000 доларів США зі сплатою 14% річних на строк до 20.06.2016 року, а позичальник зобов'язався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повернути кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені цим договором / т. 2 а. с. 9-11 /. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року між між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступниками якого були ВАТ «Седбанк» та ПАТ «Сведбанк», а з 24.05.2013 року банк змінив назву на ПАТ «Омега Банк» - т. 2 а. с. 30-32) та ОСОБА_2 23.06.2006 року укладено нотаріально посвідчений Іпотечний договір № 0301/0606/88-443-Z-1, відповідно до умов якого іпотекодавець ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 (житловою площею 28.2 кв.м. та загальною площею 49,2 кв. м.) / т. 2 а. с. 17-19 /. Потім, 23.06.2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року, згідно якої було викладено в новій редакції п. п. 1.1; 3.1; 6.1.7 та доповнено п. 3.12. Зокрема, було збільшено розмір кредиту з 14000 доларів США до 24000 доларів США / т. 2 а. с. 12-13 /. Оскільки, були внесені зміни до спірного кредитного договору, то 23.06.2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено Договір про внесення змін № 1 до договору іпотеки № 0301/0606/88-443-Z-1 від 23.06.2006 року, які є аналогічними, що були викладені в додатковій угоді № 1 від 23.03.2007 року / т. 2 а. с. 14 /. Згідно договору факторингу № 15 від 28.11.2012 року, укладеного між ПАТ «Сведадбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», банк передав товариству своє право вимоги, зокрема до ОСОБА_3 за зобов'язаннями по Кредитному договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року, що підтверджується нотаріально посвідченими витягами з цього договору факторингу та з реєстру заборгованостей боржників № 1-Б /т.2 а.с.112-119 /. Також, 28.11.2012 року між ПАТ «Сведадбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» було укладено договір про відступлення прав за іпотечними договорами, згідно якого банк передав товариству право вимоги і до ОСОБА_2 за іпотечним договором № 0301/0606/88-443-Z-1 від 23.06.20006 року, що підтверджується нотаріально посвідченими витягами з цього договору про відступлення прав за іпотечними договорами та витягом з додатку № 1 до договору про відступлення прав за іпотечними договорами /т.2 а.с.110-119/. Оскільки, позичальник ОСОБА_3 не виконував умови кредитного договору стосовного своєчасного повернення кредитних коштів та відсотків за користування ними, то, станом на 28.11.2012 року (момент укладення договору факторингу), у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 44615,20 доларів США, що в еквіваленті складає 356609,50 грн., де: 20592,40 долари США (164595,40 грн.) - заборгованість за кредитом; 11906,80 доларів США (95170,70грн.) - заборгованість по процентам за користування кредитом; 12116,00 доларів США (96843,40 грн.) - пеня. Ця заборгованість перейшла товариству і станом на 19.11.2013 року товариство підтвердило її своїм розрахунком / т. 2 а. с. 25, /. Розрахунок заборгованості ОСОБА_3, як перед банком, так і перед товариством, - позивачем проведено у відповідності з умовами вище зазначеного договору від 10.04.2008 року та вимогами чинного законодавства / т.2 а. с.25; т. 3 а. с. 20-250; т. 3 а. с. 1-233 /. Згідно ч. 1 ст. 64 ЦПК України - письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Як вбачається з матеріалів справи, товариство, в підтвердження своїх позовних вимог, надало суду вище зазначені та належним чином оформлені копії: спірного кредитного договору та додаткової угоди до нього з додатками; спірного іпотечного договору з додатковим договором до нього і додатками; нотаріально посвідченими витягами з договору факторингу та з реєстру заборгованостей боржників № 1-Б; нотаріально посвідченими витягами з договору про відступлення прав за іпотечними договорами та витягом з додатку № 1 до договору про відступлення прав за іпотечними договорами /т.2 а. с. 9-11,12-13,14,17-19,110-119,112-119 /. Розмір заборгованості за кредитним договором підтверджено товариством зведеним розрахунком / т. 2 а. с. 25 / і виписками по особовому рахунку ОСОБА_3, де зазначені розрахунки, як суми кредиту, так і відсотків за користування кредитом та пені, і з яких вбачається рух всіх грошових коштів, зокрема тих, які були внесені боржником в рахунок погашення кредиту / т. 3 а. с. 20-250; т. 3 а. с. 1-233 /. Отже, у суду першої інстанції не було жодних підстав вважати, що зазначені письмові докази не є належними та допустимими доказами по справі. В разі, якщо суд першої інстанції чи відповідач не розумілися на бухгалтерських документах, що надані були суду, у зв'язку з чим не могли перевірити правильність нарахування заборгованості та її співмірність і таке інше, то вони не були позбавлені можливості залучити до участі у справі відповідних спеціалістів чи призначити відповідну експертизу для з'ясування незрозумілих питань, але такі питання не вирішувалися судом першої інстанції у встановленому законом порядку. Щодо відмови суду у застосуванні позовної давності на підставі заяви відповідача, то колегія суддів приходить до висновку про незаконність такої відмови з наступних підстав. Як було вище зазначено, судом встановлено, що 23.06.2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступниками якого були ВАТ «Седбанк» та ПАТ «Сведбанк», а з 24.05.2013 року банк змінив назву на ПАТ «Омега Банк» - т. 2 а. с. 30-32) та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір № 0301/0606/88-443, відповідно до умов якого та графіку погашення заборгованості за кредитним договором позичальник щомісячно, до « 20» числа кожного місяця, повинен був вносити 130 доларів США. Строк дії кредитного договору до 20.06.2016 року / т. 2 а. с. 9-13 /. Однак, як вбачається з повідомлення ВАТ «Сведабанк» про зміну умов кредитного договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.20006 року (повідомлення № 882191758 від 15.06.2009 року - т. 2 а. с. 72-73), яке було вручено відповідачу ОСОБА_2 17.06.2009 року, - банк змінив умови кредитного договору, тобто банк змінив строк виконання договору на 27.06.2009 року, зобов'язавши ОСОБА_2 виконати зобов'язання по спірному кредитному договору в повному обсязі до цієї дати. Остання операція за спірним договором (погашення платежів) була проведена позичальником 13.11.2008 року, що вбачається з виписок по особовому рахунку ОСОБА_4./ т. 3 а. с.41,46,51 /. З позовом до суду товариство звернулося 13.12.2013 року / т. 2 а. с. 1-4 /. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з позовною вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст.258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання ( ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно спірного кредитного договору від 23.06.2006 року, яким встановлено щомісячні платежі погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу. Виходячи з вище зазначеного та з урахування факту пред'явлення товариством позову лише 13.12.2013 року, тоді як строк дії кредитного договору закінчився 27.06.2009 року, а остання операція за спірним договором (погашення платежів) була проведена боржником 13.11.2008 року / т. 3 а. с. 41,46,51 /, - тобто після спливу загальної позовної давності (3 роки відносно заборгованості по кредиту, відсоткам за користування кредитом), так і спеціальної позовної давності (1 рік відносно пені), оскільки право на звернення до суд з позовом у банку виникло після 20 грудня 2008 року (ці строки розповсюджуються і на товариство, якому перейшло право вимоги за договором факторингу), - колегія суддів приходить до висновку, що у суду першої інстанції не було жодних правових підстав для відмови відповідачу у застосуванні позовної давності про що він просив у своїй заяві від 07.02.2014 року / т. 2 а. с.67-71 /. Таким чином, в силу ст. ст. 256,257, ч.1,5 ст.261, ч.4 ст.267 ЦК України, позовні вимоги товариства, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку (які є похідними від розміру заборгованості за кредитним договором), не підлягають задоволенню і колегія судді вважає, що в них слід відмовити у зв'язку зі спливом позовної давності. При вище викладених обставинах, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову банку в його позовних вимогах є правильним, але з урахуванням зміни підстав відмови в позові наведених апеляційним судом в цьому рішенні. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду та встановлені ним обставини. Керуючись ст.ст. 303,307,308,309 ЦПК України, колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - задовольнити частково. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року, в частині обґрунтування підстав відмови ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в його позовних вимогах до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, - змінити. В іншій оскаржуваній частині рішення суду від 18 березня 2014 року - залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з цього часу. СУДДІ:
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на неї. Позивач посилався на те, що 7 грудня 2005 року між ним та відповідачами було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на земельній ділянці площею S, призначеній для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку і господарських споруд. Однак на момент відчуження житлового будинку у відповідачів правовстановлюючих документів на зазначену земельну ділянку не було. 1 листопада 2011 року на ім’я ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії НОМЕР_1. Позивач, зазначаючи, що має на меті відчужувати житловий будинок, але у зв’язку з неможливістю оформити земельну ділянку чи взяти її в оренду, позбавлений права розпоряджатись своєю власністю, просив визнати наведений вище державний акт недійсним та визнати за ним право власності на спірну земельну ділянку, бо відповідно до положень статті 120 і 125 Земельного кодексу України у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на ній об’єкти. Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 22 січня 2016 року позов задовольнив: визнав недійним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею S, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована в АДРЕСА_1, серії НОМЕР_1, виданий та зареєстрований 1 листопада 2011 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_3 на ім’я ОСОБА_3; визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею S, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована в АДРЕСА_1; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Київської області 22 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. На підтвердження вказаних підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10, 17 та 24 грудня 2014 року, 27 січня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 4 лютого, 18 березня та 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 7 грудня 2005 року між сторонами був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_4, реєстровий НОМЕР_4, на підставі якого позивач набув цей будинок у власність. Відповідачам як продавцям будинку останній належав на праві власності на підставі свідотцв про право власності на спадщину за законом від 29 листопада 2005 року. Відповідно до вказаних свідоцтв відповідачі також успадкували і земельну ділянку під цим будинком площею S. Державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії НОМЕР_1 виданий 1 листопада 2011 року на ім’я відповідачки ОСОБА_3, кадастровий номер НОМЕР_2. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності (користуванні) іншої особи, переходить право власності (користування) або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Постановляючи ухвалу у справі, яка переглядається, і залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про застосування до спірних правовідносин положень статті 267 ЦК України. В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10, 17 та 24 грудня 2014 року, 27 січня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року суди, застосовуючи положення статті 267 ЦК України, зробили висновок, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статті 267 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим судом касаційної інстанції та Верховним Судом України в наданих для порівняння судових рішеннях. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності. Тобто цією нормою встановлено суб’єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачено випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв’язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні. Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо наявності заяви відповідача про застосовування позовної давності не підтверджені будь-якими доказами. Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Таким чином, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначене та не врахував, що згідно з положеннями частини третьої статті 267 ЦК України за відсутності заяви сторони у спорі про застосування позовної давності правові підстави для її застосування відсутні. Оскільки лише суд першої інстанції може розглянути та вирішити по суті заяву про застосування позовної давності, то відповідно до статті 3604 ЦПК України заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій – скасуванню, а справа – переданню на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-3063цс16 Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-3063цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CC692DA9673B2CB5C22580FE003F597B
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 квітня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір шляхом підписання заяви, на підставі якого остання отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 22,80 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 30 листопада 2013 року утворилася заборгованість у сумі 13 тис. 664 грн 34 коп., з яких: 4 тис. 216 грн 57 коп. – заборгованість за кредитом, 4 тис. 869 грн 13 коп. – заборгованість за процентами, 3 тис. 451 грн 77 коп. – заборгованість з комісії за користування кредитом, 500 грн – штраф (фіксована частина) та 626 грн 87 коп. – штраф (процентна складова), – позивач просив стягнути з відповідачки зазначену суму заборгованості. Соснівський районний суд м. Черкаси рішенням від 18 лютого 2015 року в задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Черкаської області 24 грудня 2015 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив частково: стягнув на його користь з ОСОБА_1 4 тис. 216 грн 57 коп. заборгованості за кредитним договором, 3 тис. 1 грн 25 коп. заборгованості з відсотків на прострочену суму, 1 тис. 723 грн заборгованості з комісії за користування кредитом; у задоволенні решти позовних вимог відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року залишила без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме 253, 256-259 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року й рішення Апеляційного суду Черкаської області 24 грудня 2015 року скасувати та залишити без змін рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 лютого 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 13 квітня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 був укладений договір шляхом підписання заяви, яка разом з Умовами та правилами надання банківських послуг (далі – Умови), Правилами користування платіжною карткою складає між сторонами кредитний договір. На підставі зазначеного договору ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 22,80 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Кредитний ліміт ОСОБА_1 неодноразово змінювався, зокрема 28 квітня 2007 року до 6 тис. грн., 28 березня 2008 року – 10 тис грн., 18 жовтня 2008 року – 5 тис. грн., 21 травня 2009 року – 4 тис. 220 грн. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в неї перед ПАТ КБ «ПриватБанк» утворилася заборгованість. У судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_1 не визнала позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» посилаючись на сплив позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягають задоволенню у межах трирічного строку позовної давності, про застосування якого просила відповідач, та посилаючись на те, що останнім днем картки визначено 30 квітня 2013 року, а позивач звернувся до суду з позовом 22 січня 2014 року, суд апеляційної інстанції стягнув заборгованість з відсотків та комісії з січня 2011 року, а заборгованість за кредитом у повному розмірі ( 4 тис. 216 грн. 57 коп.) На обґрунтування своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 30 січня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 11 березня та 3 червня 2015 року. Надана для порівняння ухвала від 7 жовтня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалене у справі рішення апеляційного суду та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням вимог статей 212–214, 316 цього Кодексу, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Рішення апеляційного суду також не може обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки не є рішеннями суду касаційної інстанції. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновок про те, що: - умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (від 11 березня 2015 року № 6-16цс15); - відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору (від 19 березня 2014 року № 6-14цс14 та 3 червня 2015 року № 6-31цс15). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, у заяві сторони узгодили, що заборгованість за договором сплачується щомісячними платежами у розмірі 2 % суми заборгованості. Отже, сторони кредитного договору встановили строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі цього договору. За змістом частини третьої статті 254 ЦК України строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Аналогічні висновки Верховного Суду України містяться в наданих для порівняння постановах від 19 березня 2014 року № 6-14цс14 та 3 червня 2015 року № 6-31цс15. У справі, яка переглядається, суди установили, що ОСОБА_1 у 2007 та 2008 роках виконувала умови кредитного договору, а в подальшому припинила оплату чергових платежів і що кредитор звернувся до суду з вимогами надавши розрахунок заборгованості станом на 13 листопада 2013 року. Установивши, що останній платіж за договором ОСОБА_1 здійснила 24 квітня 2009 року, а з позовними вимогами банк звернувся до суду в січні 2014 року, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанцій, передчасно стягнув заборгованість у повному розмірі не обчисливши її з моменту настання строку погашення чергового платежу. Посилаючись на пункт 3.1.1 та 5.4 Умов, якими визначено строк погашення процентів за кредитом щомісячними платежами за попередній місяць, а строк погашення кредиту в повному обсязі не пізніше останнього дня місяця, вказаного на платіжній картці суди апеляційної й касаційної інстанцій, не звернули увагу на те, що Умови не містять підпису відповідача. При цьому апеляційний суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розуміла відповідачка, підписуючи заяву, а також те, що Умови передбачали таку сплату щомісячних платежів на момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови не змінювались, ураховуючи, що зміст пунктів 3.1.1 та 5.4 Умов та умови підписаної ОСОБА_1 заяви містять розбіжності. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області 24 грудня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 та рішення Апеляційного суду Черкаської області 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Апеляційного суду Черкаської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2462цс16 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2462цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DD479D60F497C144C225809100535EA8
  4. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40593568 Державний герб України Вищий спеціалізований суд україни з розгляду цивільних і кримінальних справ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Євтушенко О.І., Журавель В.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що відповідно до укладеного договору від 25 липня 2006 року ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом і з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно пункту 9.12 умов і правил надання банківських послуг, які разом із Правилами користування платіжною карткою та заявою ОСОБА_4 складають між банком і відповідачем договір, останній діє протягом 12 місяців з моменту його підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується на такий самий термін. Посилаючись на те, що внаслідок невиконання відповідачкою своїх грошових зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість в розмірі 21 865 грн 74 коп., яка складається з: 5848 грн 15 коп. - заборгованість за кредитом; 14 500 грн 17 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; штрафи: 500 грн - фіксована частина та 1017 грн 42 коп. - відсоткова складова, яку просив стягнути з ОСОБА_4 Заочним рішенням Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 24 березня 2014 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 21 865 грн 74 коп. заборгованості за кредитним договором та 229 грн 40 коп. сплаченого судового збору. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що в зв'язку із порушенням відповідачкою умов кредитного договору, утворилася заборгованість перед ПАТ КБ «ПриватБанк», яка підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь позивача; строк позовної давності не пропущено, оскільки строк дії кредитного договору продовжувався згідно із п. 9.12 договору, а також перебіг позовної давності переривався, оскільки відповідачкою 08 лютого 2013 року здійснено платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна. Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При вирішенні справи встановлено, що 25 липня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно пункту 9.12 умов і правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він пролонговується на такий самий термін. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле MONTH). Таким чином, висновок судів про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором, без з'ясування того, коли закінчилась дія картки, не ґрунтується на умовах договору та обставинах справи. Частиною 1 ст. 264 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, вказував про те, що здійсненням відповідачкою платежу в лютому 2013 року строк позовної давності перервався, однак від з'ясування строку погашення кредиту буде залежати те, чи дія, яка свідчить про визнання відповідачкою боргу вчинена останньою після спливу трирічного строку, чи в його межах, що має правове значення для застосування строку позовної давності та необхідності наведення поважних причин пропуску цього строку. Крім того, вказуючи про неможливість застосування до правовідносин в частині стягнення штрафів положень ст. 551 ЦК України, апеляційний суд не врахував, що неустойкою, крім пені, є також штраф або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ст. 549 ЦК України) та при стягненні з ОСОБА_4 неустойки у вигляді штрафів, безпідставно не взяв до уваги вказану норму та не вирішував питання про зменшення розміру неустойки, не перевіряв чи заявлена позивачем сума перевищує розмір збитків чи є інші обставини, які мають істотне значення. Також, стягуючи з ОСОБА_4 суми штрафів у розмірі заявленому позивачем розмірі, суд апеляційної інстанції не врахував того, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вказаних вимог застосовується спеціальна позовна давність строком один рік, не перевірив коли згідно з умовами кредитного договору виникло право в ПАТ КБ «ПриватБанк» вимагати сплати відповідачкою цих штрафів. Про застосування строків позовної давності позивачем було заявлено як у заяві про перегляд заочного рішення, під час розгляду якої місцевим судом на вказані обставини не звернуто уваги, так і у поданій ОСОБА_4 апеляційній скарзі. Оскільки допущені судами при вирішені цієї справи порушення норм процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, тому рішення суду апеляційної інстанції повинно бути скасоване, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Заочне рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 березня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко В.І. Журавель
  5. Державний герб України Справа № 361/4181/16-ц Провадження № 2/361/229/17 20.02.2017 РІШЕННЯ іменем України 20 лютого 2017 року Броварський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого судді - Селезньової Т.В., при секретарі - Зотовій В.М., розглянувши у судовому засіданні в місті Бровари цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором №410/17/07-Пі, укладеним 13.02.2007р. між ним і відповідачем, в сумі 161175,50 доларів США, що еквівалентно 4121354,08 грн., в тому числі заборгованість за кредитом, відсотками, посилаючись на те, що позивач видав відповідачу кредит, відповідач кредит отримав, але допустив прострочення в платежах згідно графіку, внаслідок чого у нього перед позивачем утворилась заборгованість по тілу кредиту, по сплаті відсотків; крім того нарахована пеня відповідно до умов договору. Відповідач позов не визнала, подала письмові заперечення, мотивуючи тим, що умовами кредитного договору № 410/17/07-Пі від 13.02.2007р., зокрема п.6.2, передбачений порядок врегулювання спорів за цим договором, зокрема шляхом звернення до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. Позивач вже скористався таким правом, рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації Українських банків від 15.02.2008 р. позовні вимоги Акціонерно - комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» до неї про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволені, в рахунок стягнення з неї заборгованості за кредитним договором № 410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. у сумі 51794,00 доларів США звернено стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 07/1-07 від 13.02.2007 р., - на належні їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1, з господарськими побудовами і спорудами, а також земельну ділянку площею 0,06 га. Зазначене рішення набрало законної сили, Дніпровським районним судом м.Києва видано виконавчий лист, тобто, на думку відповідача, даний спір вже вирішено і є судове рішення з тих самих підстав та про то самий предмет. Крім того, відсутні докази отримання нею кредиту та наявності боргу, а долучена позивачем довідка - розрахунок заборгованості є недостовірним доказом, не містить відомостей про особу, яка її склала, наданий розрахунок не завірений належним чином, відсутня печатка, не містить підпису головного бухгалтера - відповідальної за достовірність наведених даних особою, що суперечить вимогам до первинних документів на підтвердження здійснення господарських операцій відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». В довідці відсутня інформація по розрахунку заборгованості за тілом кредиту і відсоткам, відсутні відомості про дати та розмір погашення кредиту та відсотків за користування кредитом з посиланням на відповідні платіжні документи, не зазначено періоди за які нараховано відсотки, відсутні відомості про рух коштів по рахунку після 2009 року. В довідці не зазначено за яким курсом та станом на яку дату позивач здійснив конвертацію боргу у національну валюту. Також відповідач подала заяву про застосування позовної давності, посилаючись на те, що за наданим розрахунком зазначена в ньому прострочена заборгованість виникла 11.09.2007р., тобто із зазначеної дати позивач дізнався про порушення своїх прав, і розпочав перебіг строк позовної давності, і зі спливом строку позовної давності для основної вимоги, сплив і строк позовної давності для додаткових вимог про стягнення неустойки. Крім того, за п.4.5 кредитного договору - у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених п.п. 3.3.7(сплата відсотків), 3.3.8 (погашення кредиту) більше ніж на 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і позичальник зобов'язаний повернути весь кредит і нараховані проценти, тому саме з даної дати почав перебіг строк позовної давності, який позивачем пропущений майже на 9 років. Тому просила відмовити у задоволенні позову. Сторони в судове засідання не з'явились. Представник позивача подав заяву про розгляд справи без його участі згідно заяви, на задоволенні позову наполягав. Відповідачем також подано заяву про розгляд справи у його відсутності. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків: З договору кредиту № 410/17/07-Пі встановлено, що 13.02.2007 р. між Акціонерно - комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір, за яким АКБСР «Укрсоцбанк» (кредитор) надав ОСОБА_1 (позичальник) у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 55000 доларів США, що за курсом долара США до гривні встановленим Національним банком України на день укладення цього договору (1 долар = 5,05 грн.) складає еквівалент 277750,00 грн. зі сплатою 13,2 % річних за користування кредитом щомісячно та порядком погашення суми кредиту до 10 -го числа кожного місяця згідно із графіком з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 12 лютого 2017 року включно, на умовах, визначених цим договором або дострокового погашення у випадках, передбачених цим договором та договорами, які будуть забезпечувати виконання зобов'язання за цим договором та/або чинним законодавством України (п.1.1 договору). Відповідно до п.1.3 договору в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, кредитор укладає в день укладення цього договору з позичальником іпотечний договір, за умовами якого Позичальник передає кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок (житловий будинок (р.п.1974 р.), сарай, вбиральня, гараж, навіс, колодязь, огорожа), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 88,9 кв.м, житловою площею 49,8 кв.м, заставною вартістю 429250 грн., що за визначеним на день укладання цього договору НБУ курсом (1 долар США = 5,05 грн.) складає еквівалент 85000 доларів США. Відповідно до п.2.4 договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту в останній робочий день місяця без урахування останнього робочого та послідуючих неробочих днів місяця. Відповідно до п.2.4.1 договору сплата процентів здійснюється у валюті кредиту на рахунок № НОМЕР_1 в Броварському відділенні Київської області АКБ «Укрсоцбанк» не пізніше десятого числа місяця наступного за тим, в якому нараховані проценти. У випадку, якщо десяте число місяця є неробочим днем, то позичальник зобов'язаний сплатити суму нарахованих процентів, згідно з п.2.4 цього договору у попередній робочий день. Відповідно до п.3.3.7 договору позичальник зобов'язаний сплачувати проценти за використання кредиту в порядку, визначеному п.п.2.4, 2.5 цього договору. Відповідно до п.3.3.8 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п.1.1. договору. Відповідно до п.3.3.9 договору позичальник зобов'язаний достроково повернути кредит, погасити нараховані проценти та сплатити можливі штрафні санкції у випадках, визначених п.п.2.6.3., 3.2.3, 4.4, 4.5,5.4 цього договору. Відповідно до п.4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених п.п. 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи 14.06.2010р. змінено назву кредитора на ПАТ «Укрсоцбанк». Факт укладення кредитного договору підтверджується наявністю підпису відповідача у договорі, та нею не оскаржується. З наданого позивачем розрахунку заборгованості видно, що позичальником сплачено в рахунок погашення кредиту в період з 06.03.2007 р. по 11.09.2007 р. 3206,00 доларів США, останній платіж був здійснений відповідачем 11.09.2007 р., рахується заборгованість по кредиту 51794,00 доларів США; в рахунок погашення відсотків за користування кредитом в період з 06.03.2007 р. по 11.09.2007 р. відповідачем сплачено 3913,55 доларів США, рахується заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом з 11.10.2007 р., нарахованим станом на 09.03.2011 р. в сумі 53393,43 доларів США; нарахована неустойка: пеня за несвоєчасне повернення кредиту за період з 11.04.2015 р. по 25.09.2015 р. в сумі 26835,05 доларів США (розрахунок відсутній), пеня за несвоєчасне повернення відсотків за період з 11.04.2015 р. по 25.09.2015 р. в сумі 22779,45 доларів США (розрахунок відсутній). Відповідачкою даний розрахунок заборгованості оспорюється як за визначеною сумою заборгованості, так і за формою виготовлення даного розрахунку, який на думку відповідача не може розглядатись як достовірний доказ, оскільки не має відповідних і необхідних реквізитів документу. З ксерокопії рішення постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків від 15.02.2008 р. вбачається, що даним судом розглянуто справу № 873/08 за позовом АКБСР «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за результатами розгляду даного позову ухвалено рішення, яким звернено стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором № 0/1-07 від 13.02.2007 р., тобто нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, а саме житловий будинок загальною площею 88,9 кв.м, та житловою площею 49,8 кв.м, позначений на плані земельної ділянки літерою А-1, сарай літера Б, вбиральня - літера В, гараж літера Г, навіс - літера Д, колодязь - літера К, огорожу - літера N, та земельну ділянку площею 0,06 га для задоволення вимог АКБСР «Укрсоцбанк» за договором кредиту № 410/17/07 -Пі від 13.02.2007 р., в сумі 314836,69 грн. З даного рішення вбачається, що відповідач ОСОБА_1 приймала участь при розгляді справи третейським судом і визнавала наявність заборгованості за даним кредитним договором. Тобто посилання відповідача на те, що вона кредит не отримувала спростовані. Відповідачка посилалась на дане рішення Третейського суду при асоціації українських банків від 15.02.2008 р., яке набрало законної сили, як на підставу для закриття провадження у справі, оскільки на її думку вже є рішення між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Разом з тим, враховуючи предмет і підстави спору у цивільній справі, що розглядається, - дане рішення не може вважатись судовим рішенням, яке ухвалене у спорі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, тому підстав, передбачених п.5 ч.1 статті 205 ЦПК України - для закриття провадження у справі, суд не вбачає. Розглядаючи позовні вимоги, аналізуючи обґрунтування, надані сторонами і подані ними докази у їх сукупності, та враховуючи вимоги закону, що регулює спірні правовідносини, і зокрема питання, що стосуються позовної давності, суд дійшов таких висновків: Як видно з наданого розрахунку заборгованості, проценти, заборгованість по яким просить стягнути позивач, були нараховані позичальнику і підлягали оплаті позичальником станом на 09.03.2011 р. Таким чином, перебіг строку позовної давності за вимогами про стягнення даної заборгованості по процентам, позивачем пропущений, враховуючи, що позов про стягнення заборгованості подано до суду 22.07.2016р. підстав для поновлення даного строку суд не вбачає і не вбачає поважних причин пропуску позивачем вказаного строку позовної давності. Пропуск строку позовної давності є підставою для відмови у позові. Як видно з наданого розрахунку, і згідно графіку повернення кредиту - заборгованість, яку просить стягнути позивач з відповідача, складається з простроченої (за графіком) заборгованості, яка з щомісячним зростанням виникла за період з дати останнього платежу по кредиту (11.09.2007р.). Враховуючи трирічний строк позовної давності і той факт, що перебіг строку позовної давності для вимоги за кожним таким платежем розпочав перебіг з дня, коли виникло прострочення, то слід дійти висновку, що позивач пропустив строк позовної давності за вимогами про стягнення тої заборгованості по тілу кредиту, яка стала простроченою (згідно графіку повернення кредиту) станом на 22.07.2013 року, тобто поза межами строку позовної давності (три роки до звернення до суду з позовом). Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності за вимогою про стягнення всього кредиту і інших платежів (процентів, неустойки) і з таких підстав: Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений строк (термін) відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Згідно із пунктом 4.5. кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). З розрахунку заборгованості за кредитним договором №410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. станом на 12.04.2016 р. вбачається, що останній платіж за договором кредиту був здійснений відповідачем 11.09.2007 р., а тому за визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 12.11.2007 р. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, і таку істотну умову договору, як строки поточного (щомісячного) виконання основного зобов'язання, строк кінцевого виконання зобов'язання (по поверненню кредиту), а також таку істотну умову як зміна строку повернення кредиту (скорочення кінцевого строку повернення кредиту) у випадку настання певної події: згідно п.4.5 договору- такою подією сторони визначили невиконання (неналежне виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (сплата кредиту й процентів). Таким чином, з моменту настання обумовленої сторонами у п.4.5. договору події: порушення позичальником вимог, передбачених п.3.3.8 та 3.3.9 протягом 60 днів, для позичальника змінився кінцевий термін користування виданим йому кредитом; строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і для позичальника виникло зобов'язання протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Виходячи з того, що позичальник у визначений п.4.5. договору термін не виконав виникле у нього за п.4.5 зобов'язання , і не погасив кредит в повному обсязі, не сплатив проценти і неустойку, то саме з даної дати - з 13.11.2007р. розпочав перебіг строк позовної давності для кредитора - за вимогою про стягнення кредиту (простроченої заборгованості і строкової заборгованості, яка згідно п.4.5 договору з настанням даної події стала простроченою), і за вимогою про стягнення заборгованості по нарахованим процентам. Таким чином, враховуючи умови. Визначені сторонами у п.4.5 Договору кредиту від 13.02.2007р., і той факт, що визначена сторонами у п.4.5 договору подія наступила і змінився строк повернення кредиту, то позивач, починаючи з дати настання такої події і відповідно з дня невиконання обов'язку, передбаченого пунктом 4.5 договору для позичальника, протягом трьох років мав право звернутися до суду за захистом свого порушеного права щодо стягнення неповернутої позивачем суми кредиту, строк користування яким згідно п.4.5. договору закінчився, а також за стягненням нарахованих і не сплачених процентів за користування кредитом, а також неустойки ( з урахуванням скороченої позовної давності). Враховуючи дату подання позову (22.07.2016р.) - позивач строк позовної давності явно пропустив. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 р. у справі № 6-249цс15. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Про застосування строку позовної давності відповідачем заявлено до винесення рішення, про що в матеріалах справи міститься відповідна заява. Обставин, які б свідчили про поважність причини пропущення позовної давності, судом не встановлено. Для надання відповідних пояснень представник позивача до суду не з'явився, ніяких пояснень, клопотань з даного приводу не заявив і доказів не подав. Враховуючи, що позивачем пропущено строк позовної давності за основною вимогою, а також враховуючи скорочений строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), то слід вважати, що позивач пропустив і строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу). З урахуванням викладеного, є підстави для відмови у позові в цілому з підстав пропуску строку позовної давності. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 256, 258, 268, 509,526, 530, 610, 611,612,631, 1048,1054 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 60, 61, 212-215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за кредитним договором №410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. відмовити. Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд Київської області протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами у відсутності яких проголошено рішення - протягом 10 днів з дня отримання його копії. Суддя Т.В. Селезньова http://reyestr.court.gov.ua/Review/64896825
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області, про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и : У лютому 2014 року прокурор Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства було встановлено, що на підставі рішень Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня , 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю. Прокурор зазначав, що підставою для видачі державних актів на право приватної власності на землю є проект відведення земельної ділянки та рішення відповідної ради, однак згідно з інформацією архівного відділу Макарівської районної державної адміністрації Київської області (далі – Макарівська РДА) від 5 лютого 2014 року за НОМЕР_3 серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2. Згідно з інформацією управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року за НОМЕР_4 документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянко відбувалося без розробки документації із землеустрою. Таким чином, прокурор вважав, що державні акти на право власності на землю видані вказаним особам безпідставно та з порушенням вимог статей 9, 17, 22 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а тому підлягають визнанню недійсними. Прокурор також встановив, що на підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому були видані державні акти на право власності на земельну ділянку загальною площею S_1. Оскільки незаконним оформленням права власності на спірні земельні ділянки порушено інтереси держави у сфері забезпечення законності при відведенні земельних ділянок органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також безпосереднє право органу місцевого самоврядування розпоряджатися земельними ділянками, то прокурор Макарівського району просив для відновлення становища, яке існувало раніше, указані вище договори купівлі-продажу визнати недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави відповідно до вимог статей 321, 387, 388, 396 цього Кодексу. Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 25 листопада 2014 року позов задоволено частково, визнано недійсними державні акти на право власності на землю, видані відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2011 року, та витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 зазначені спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави. У задоволенні решти позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267, 388 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С. на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди встановили, що на підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю. На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1: ОСОБА_1 12 вересня 2001 року одержала державний акт на прав приватної власності на землю площею S_2, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_3, та для ведення особистого селянського господарства S_4, на території Копилівської сільської ради; 20 листопада 2001 року ОСОБА_4 одержала державний акт на право приватної власності на землю площею S_5, з них для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_6, та для ведення особистого селянського господарства S_7, на території Копилівської сільської ради; 20 листопада 2001 року ОСОБА_5 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_8, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_9, та для ведення особистого селянського господарства S_10, на території Копилівської сільської ради. На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 2 червня 2001 року НОМЕР_2: ОСОБА_6 12 вересня 2001 року одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_11, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_12, та для ведення особистого селянського господарства S_13, на території Копилівської сільської ради; 12 вересня 2001 року ОСОБА_2 одержала державний акт на землю площею S_14, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_15, та для ведення особистого селянського господарства S_16, на території Копилівської сільської ради; 26 листопада 2001 року ОСОБА_3 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_17, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_18, та для ведення особистого селянського господарства S_19, на території Копилівської сільської ради. Установлено, що згідно з інформацією архівного відділу Макарівської РДА від 5 лютого 2014 року серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2. Відповідно до інформації Управління Держземагентства в Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянок відбувалося без розробки документації із землеустрою. На підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому 27 грудня 2006 року видані державні акти на право власності на вказані земельні ділянки : серії ЯГ НОМЕР_11 на земельну ділянку площею S_20, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_12, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_13; серії ЯГ НОМЕР_14 від 27 грудня 2006 року на земельну ділянку площею S_21, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_15, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16; серії ЯГ НОМЕР_17 на земельну ділянку площею S_22 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_18, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_19; серії ЯГ НОМЕР_20 на земельну ділянку площею S_23 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_21, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки, які були надані відповідно до неіснуючих рішень від 11 травня 2001 року за НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року за НОМЕР_2, вибули з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства, тому наявні усі правові підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування їх з незаконного володіння відповідачів на користь держави. Окрім того, виходячи з приписів Закону України № 4176 від 20 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» на день звернення прокуратури Макарівського району до суду строк позовної давності не сплив, оскільки протягом трьох років з дня набрання чинності зазначеного Закону особа має право звернутися до суду з позовом. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не взяв до уваги доводів позивача про те, що про порушення земельного законодавства органам прокуратури стало відомо в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства, оскільки суд першої інстанції не повно встановив фактичні обставини справи, не з’ясував, з якого часу Копилівській сільській раді Макарівського району Київської області стало відомо про порушене право; не звернув уваги, що висновки перевірки, проведеної прокуратурою, на підставі яких заявлено позов, у матеріалах справи відсутні. Окрім того, згідно з державними актами на право приватної власності на земельні ділянки перші власники, відповідачі у справі, отримали їх у вересні та листопаді 2001 року, зареєстровані в Книзі записів за підписом голови Копилівської сільської ради ОСОБА_9 та відповідно скріплені печаткою цієї ж ради, а тому обґрунтованим є висновок про виникнення права прокурора на пред’явлення позову у вересні 2001 року, коли Копилівській сільській раді, в інтересах якої заявлено позов, стало відомо про відчуження спірних земельних ділянок, отже, строк позовної давності за цими вимогами сплив у вересні 2004 року. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 13 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду. Даних про те, що спірне питання узгоджувалося або обговорювалося з указаними особами не надано та відсутні докази про направлення їм копій рішень органів місцевого самоврядування. Відсутні докази узгодження питання виділення земельних ділянок з державним підприємством; - від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції встановлено обізнаність позивача про порушення свого права у грудні 2014 року, коли отримав кореспонденцію про розгляд апеляційної скарги у справі про позбавлення його права користування спірною квартирою та виселення. Доводи про те, що інформацію про власника квартири і підстави її придбання з моменту повноліття позивач мав можливість отримати при наявності бажання, не оспорюються позивачем, однак у цьому в нього не було потреби, потреба виникла у зв’язку зі зверненням його матері до суду про позбавлення його прав на спірну квартиру, саме тоді він і дізнався про порушення його прав; - від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_10 відбулася з порушенням встановленого законом порядку вилучення земель лісового фонду і зміною її цільового призначення, без згоди на її вилучення землекористувача земельної ділянки ДП «Миколаївське лісове господарство», а тому вона не мала права відчужувати її ОСОБА_11 Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду, тому доводи щодо пропуску строку позовної давності є безпідставними; - від 20 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки при прийнятті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, апеляційний суд правильно зазначив, що позивач дотримався строку позовної давності, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спірної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, проведення відповідної прокурорської перевірки відбувалося в травні 2014 року, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у червні 2015 року; - від 12 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції відхилив доводи касаційних скарг щодо застосування строків позовної давності, з огляду на те, що порушення вимог закону надання земельної ділянки ОСОБА_12 позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів, яку порушено слідчим Дергачівського РО ГУ МВС України у Харківській області 17 листопада 2011 року та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року про встановлення підробки підпису ОСОБА_13 щодо погодження меж суміжних земельних ділянок. У наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що згідно частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, встановивши, що позивач не лише прокурор, а і Кабінет Міністрів України, Київська обласна державна адміністрація, Головне управління Держкомзему України, які дізнались про своє порушене право 23 травня 2012 року, суд дійшов висновку, що строк позовної давності не було пропущено. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що на момент прийняття рішення та ознайомлення з його змістом прокурору не могло стати відомо про створення ОКЖК «Харчомашовець» з грубим порушенням чинного на той час законодавства, що в свою чергу спричинило порушення прав на землю громади міста Києва. Оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність створення ОКЖК «Харчомашовець» в момент ухвалення спірного рішення та ознайомлення з його змістом, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення ОКЖК «Харчомашовець» з порушенням положень чинного законодавства. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року суд виходив з того, що відмова касаційного суду в задоволенні позовних вимог прокурора у зв’язку з пропуском строку позовної давності є безпідставною, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не може бути підставою для висновку про пропуск строку позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року суд виходив з того, що територіальна громада міста Одеси, як власник спірного об’єкта нерухомості делегує Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади поза її волею, Вищий господарський суд України у справі, яка розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України. При цьому суд правомірно виходив з того, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України не застосовується. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року суд виходив з того, що у постанові від 16 жовтня 2014 року Вищий господарський суд України визнав укладені між сторонами договори дарування і купівлі-продажу удаваними правочинами і визнав їх недійсними. Водночас суд установив факт, що Одеська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, та скасував пункт 13 її рішення від 14 квітня 2010 року. Таким чином, здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади міста Одеси поза її волею, обґрунтованим є висновок про те, що пред’явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону. За таких обставин, порівняння наданих заявником судових рішень, на які він посилається на обґрунтування своїх вимог, із судовим рішенням, яке переглядається, не дають підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах ухвалив різні за змістом судові рішення, або що його висновки не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, тому вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук Постанова від 13 березня 2017 року № 6-80цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/321CAB7D5F19CD04C22580EC00371371
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» – Жукова Д.О., Некрасова О.С., публічного акціонерного товариства «Норд» – Потєй І.Д., Панасенко О.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (далі – ТОВ «Про-Сток») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 910/29752/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Норд» (далі – ПАТ «Норд») до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн, в с т а н о в и л и: У листопаді 2015 року ПАТ «Норд» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн штрафу у зв’язку з простроченням виконання відповідачем зобов’язань щодо поставки товару та здійснення монтажних робіт за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28. Рішенням Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Норд» на користь ТОВ «Про-Сток» 12 650,00 грн витрат з оплати послуг адвоката. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Про-Сток» на користь ПАТ «Норд» штрафні санкції у розмірі 3 007 800,00 грн, 45 117,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та 49 628,73 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Про-Сток», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 258, 549, 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 січня 2014 року у справі № 919/250/13-г, від 24 квітня 2014 року у справі № 902/1653/13, від 02 вересня 2015 року у справі № 911/1171/15, від 22 грудня 2015 року у справі № 908/2605/15-г, від 27 січня 2016 року у справі № 922/4420/15, від 16 лютого 2016 року у справі № 926/374/15, від 02 березня 2016 року у справі № 909/677/15, від 03 березня 2016 року у справі № 910/20128/15, від 31 березня 2016 року у справі № 918/1389/15, від 26 квітня 2016 року у справі № 910/21298/15, від 17 травня 2016 року у справі № 917/521/15, від 31 травня 2016 року у справі № 905/1329/15, від 15 червня 2016 року у справі № 914/3220/15, від 26 липня 2016 року у справі № 904/76/16, від 17 серпня 2016 року у справі № 904/9396/15, від 30 серпня 2016 року у справі № 924/190/16, копію ухвали Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10, копії постанов Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-1138цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Про-Сток» обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 листопада 2013 року між ТОВ «Про-Сток» (постачальник) і ПАТ «Норд» (покупець) укладено договір поставки № 13/28, відповідно до умов якого постачальник зобов’язується поставити і передати у власність покупця конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів (далі – товар) в асортименті, кількості та за ціною згідно зі специфікацією, що є невід’ємною частиною договору, і виконати роботу з монтажу стелажів (далі – монтажні роботи), вартість якої включена до вартості товару, а покупець зобов’язується прийняти такий товар і сплатити його вартість на умовах цього договору. Згідно з пунктом 1.7 договору постачальник зобов’язався здійснити доставку товару, збірні та монтажні роботи, а також передати покупцеві змонтоване та готове до експлуатації за призначенням стелажне обладнання у строк до 26 січня 2014 року; загальна сума договору становить 4 070 000,00 грн (пункт 8.2 договору). Поставка товару здійснюється на умовах DDP (згідно з Інкотермс у редакції 2010 року), місце поставки – склад покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункт 2.1 договору); зобов’язання постачальника вважаються виконаними по закінченні збірних і монтажних робіт, про що сторонами складається акт приймання стелажного обладнання до експлуатації (пункт 2.3 договору); датою поставки товару вважається дата підписання сторонами видаткових накладних, при цьому зобов’язання постачальника щодо поставки вважаються виконаними належно та в повному обсязі з моменту підписання акта, передбаченого пунктом 2.3 договору (пункт 6.4 договору); приймання товару за кількістю та комплектністю відбувається під час приймання змонтованого стелажного обладнання та підтверджується актом, передбаченим пунктом 2.3 договору (пункт 6.5 договору). Поставка і передача товару покупцеві проводиться у строки і в кількості, узгоджених у цьому договорі та додатках до нього; повна поставка товару постачальником повинна бути здійснена у строк, що дозволяє виконати збірно-монтажні роботи до 26 січня 2014 року (пункти 9.1, 9.2 договору); датою початку монтажних робіт буде вважатися дата першої поставки товару та підписання накладних; постачальник зобов’язується здійснити своєчасну та якісну роботу з монтажу стелажів у строк до 26 січня 2014 року; приймання виконаних робіт з монтажу товару здійснюється шляхом підписання сторонами акта, зазначеного у пункті 2.3 договору; місце виконання монтажних робіт – об’єкт покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункти 10.1–10.4 договору). Пунктом 12.5 договору передбачено, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. 07 лютого 2014 року сторонами підписано видаткову накладну № РН-0000056 на загальну суму 4 070 000,00 грн, а 10 лютого 2014 року між сторонами підписано акт приймання стелажного обладнання до експлуатації, відповідно до якого постачальник передав, а покупець прийняв в експлуатацію конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів, вартість яких становить 4 070 000,00 грн. При цьому сторони щодо поставленого та змонтованого товару зауважень і претензій не мають. 26 жовтня 2015 року ПАТ «Норд» направило відповідачеві вимогу № 15П/256 про сплату штрафу у розмірі 3 011 800,00 грн (у тому числі за прострочення поставки товару – 2 442 000,00 грн та за прострочення виконання обов’язку щодо передачі змонтованого товару – 569 800,00 грн), в якій зазначено, що у порушення умов, передбачених пунктами 1.7, 9.2, 10.2 договору, ТОВ «Про-Сток» допустило прострочення поставки товару на 12 календарних днів, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а також прострочення зі збірки, монтажу та вводу товару в експлуатацію на 14 календарних днів, що підтверджується актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Оскільки наведених вимог відповідач не виконав, позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. Під час розгляду справи відповідач (ТОВ «Про-Сток») подав заяву про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що відповідач дійсно допустив прострочення виконання зобов’язання за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 у частині поставки та монтажу товару в строк до 26 січня 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056 та актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Разом із тим суд уточнив розрахунок суми штрафу, який підлягає стягненню з відповідача, а саме: 244 200,00 грн (203 500,00 грн – 5 % від загальної вартості непоставленого товару та 40 700,00 грн – 1 % загальної суми договору), оскільки позивач помилково здійснив нарахування штрафу за кожен день прострочення з огляду на те, що такий вид обчислення неустойки за своєю правовою природою є пенею, нарахування якої за прострочення виконання негрошового зобов’язання чинним законодавством не передбачено. Водночас судом установлено, що за змістом пунктів 1.7, 9.2, 10.2 договору строком виконання відповідачем зобов’язань визначено 26 січня 2014 року. Оскільки ПАТ «Норд» звернулося до суду з відповідними вимогами до ТОВ «Про-Сток» 19 листопада 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК. Апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що сторони мали право визначити у договорі такий вид забезпечення виконання зобов’язань відповідача як стягнення штрафу у відсотках за кожен день прострочення, що не суперечить чинному законодавству, а помилкове зазначення у договорі (пункти 12.5 і 12.9 договору) назви форми неустойки не впливає на підстави та розмір її стягнення судом. Також суд, посилаючись на положення статей 256, 258, 261, 267, 611 ЦК, дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності оскільки стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. З огляду на те, що порушення відповідачем основного зобов’язання, зокрема прострочення поставки товару та його монтажу, відбулося 27 січня 2014 року, а позов подано 19 листопада 2015 року, тобто у межах загального трирічного строку позовної давності, то суд першої інстанції неправильно застосував спеціальний строк позовної давності в один рік до позовних вимог про стягнення штрафу за порушення основного зобов’язання. Отже, позивачем правомірно нараховано штрафи, передбачені пунктами 12.5 і 12.9 договору поставки, у межах 12 місяців перед зверненням до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки за порушення зобов’язань дійшов наступних правових висновків: – визначений у договорі штраф, який нараховується за кожен день прострочення виконання зобов’язання, за своєю правовою природою є пенею, яка не може стягуватися у розмірі, що перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, при цьому пеня як різновид неустойки підлягає нарахуванню та стягненню виключно за порушення грошового зобов’язання; зобов’язання підрядника щодо виконання підрядних робіт у визначений договором строк має негрошовий характер, тому до спірних правовідносин приписи Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не застосовуються; – нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, а строк позовної давності, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом порушеного права із вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), законом встановлено в один рік, при цьому за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові; – розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. В ухвалі Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10 зазначено, що встановлений договором вид забезпечення виконання зобов’язання у вигляді пені, розмір якої визначено у твердій грошовій сумі, не відповідає змісту поняття пені та її правовій природі як грошової суми, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, тому ця умова договору не відповідає вимогам закону та не підлягає застосуванню. У зазначених вище постановах Верховного Суду України наведено висновок про те, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК). Відповідно до частини другої статті 258 ЦК до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Аналіз цих норм ЦК дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення містяться й у статтях 525, 526 ЦК. Згідно зі статтею 530 ЦК якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК). Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК (частина перша статті 199 ГК), Видами забезпечення виконання зобов’язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов’язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК, засоби, які забезпечують належне виконання зобов’язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. За змістом положень частини четвертої статті 231 ГК розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У справі, яка розглядається, судами встановлено, що пунктом 12.5 договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 сторони визначили, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. Тобто розмір договірної штрафної санкції обраховано у відсотковому розмірі за кожну добу прострочення, що за визначенням статті 549 ЦК відповідає поняттю «пеня». Між тим для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов’язання у вигляді штрафної санкції – забезпечення належного виконання зобов’язання. Як установлено судами попередніх інстанцій, сторони договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 погодили кінцевий строк поставки та виконання збірних і монтажних робіт до 26 січня 2014 року. Відповідач виконав поставку товару 07 лютого 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а монтажні роботи закінчив 10 лютого 2014 року, про що свідчить акт приймання стелажного обладнання в експлуатацію, який складено і підписано сторонами 10 лютого 2014 року. Отже, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що позивач ПАТ «Норд» відповідно до умов договору і положень чинного законодавства має право на застосування штрафних санкцій до ТОВ «Про-Сток» у зв’язку з порушенням останнім строку виконання господарського зобов’язання. Натомість законодавством визначено строк (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Так, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 ЦК). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Разом із тим положеннями частини шостої статті 232 ГК передбачено особливість порядку застосування господарських штрафних санкцій, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Таким чином, положення глави 19 ЦК про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених частиною шостою статті 232 ГК, а тому: 1) якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; 2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду у межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується. У справі, яка розглядається, умовами договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 визначено строк виконання зобов’язань – 26 січня 2014 року, судами попередніх інстанцій установлено факт виконання відповідачем своїх зобов’язань – 10 лютого 2014 року, тобто має місце прострочення виконання зобов’язання відповідачем з 27 січня 2014 року по 09 лютого 2014 року. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення штрафу, а відповідачем до ухвалення рішення в справі було заявлено про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності (частина четверта статті 267 ЦК). Натомість суди апеляційної і касаційної інстанцій зазначених вимог чинного законодавства, а також фактичних обставин справи не врахували та дійшли помилкового висновку щодо правомірності звернення позивача до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року підлягають скасуванню, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року у справі № 910/29752/15 скасувати, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Норд» (код 13533086) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (код 36391779) 112 792,10 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги про перегляд судових рішень Вищим господарським судом України та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/29752/15. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Постанова від 8 лютого 2017 року № 3-1217гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8A72EA6DAD329F4C22580DC0042C4F8
  8. Здравствуйте, у моей знакомой такая ситуация: 6 лет назад она взяла кредит в 300 грн с картки Приват банка. Она о нем забыла, так как напоминания к ней не приходили. И вот спустя более 6-ти лет приходит ей письмо в суд. Сумма которую они хотят получить от нее 14 000 грн. Есть ли выход с этой ситуации? Как себя защитить? Спасибо за ответ.
  9. http://reyestr.court.gov.ua/Review/51241435 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ __________________________________________________________________ Справа № 638/21140/14-ц Головуючий суддя І інстанції Руднєва О.О. Провадження № 22-ц/790/4153/15 Суддя доповідач Пилипчук Н.П. Категорія: інші Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 вересня 2015 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі: головуючого судді - Пилипчук Н.П., суддів: - Піддубного Р.М.,- Бровченко І.О., за участю секретаря - Шабас О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ТОВ "Кредитні ініціативи" на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 березня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", треті особи - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, Дзержинський ВДВС Харківського міського управління юстиції, ОСОБА_5, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню - ВСТАНОВИЛА: Позивач звернулася до суду із зазначеним позовом, просить визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис № 3353 від 15.09.2014 р., вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичом за Іпотечним договором від 17 квітня 2007 року про звернення стягнення на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальної площею 100,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 895452,34 грн. - сума боргу за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року, та 3500 грн. витрати за вчинення виконавчого напису на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи". Про вказаний напис позивачка дізналася 27 жовтня 2014 року з постанови про відкриття виконавчого провадження ВП 45198920 від 23 жовтня 2014 року. Посилається на порушення ст.87, 88 Закону України „Про нотаріат" та п.п. 2.3, п.п. 3.1, 3.2 п.З гл.16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, при вчиненні 15.09.2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем. Позивачка вказує, що не отримувала жодних письмових вимог про усунення порушень ані від ТОВ «Кредитні ініціативи», ані від нотаріусу. Вказує, що нотаріус при вчиненні виконавчого напису не переконався належним чином у безспірності розміру сум, які підлягають стягненню за виконавчим написом та у безспірності характеру правовідносин сторін, чим порушив норми ст. 88 Закону України «Про нотаріат» та п.п.3.1 Порядку та п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів. Вищезазначене свідчить про відсутність у виконавчого напису сили виконавчого документа, а тому він не підлягає виконанню. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 березня 2015 року позов задоволено, вирішено визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем від 15.09.2014 року, реєстровий номер 3353, про звернення стягнення на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 895452 гривень 34 коп. та 3500 гривень витрат за вчинення виконавчого напису на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" за рахунок коштів, отриманих від його реалізації. В апеляційній скарзі ТОВ "Кредитні ініціативи" посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Вказує, що нотаріусу були надані всі документи, які свідчили про безспірність заборгованості. Нотаріусом при вчиненні оспорюваного напису дотримані всі вимоги чинного законодавства. У відповідності до ст. 303 ЦПК України, при розгляді справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції. Вислухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, що з'явились, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що станом на 15.09.2014 року у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського Володимира Анатолійовича були відсутні підстави для вчинення виконавчого напису, оскільки вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» заявлені в строк, який перевищує строк позовної давності, тому сума стягнення не є безспірною. Судова колегія в повній мірі з такими висновками погодитись не може. Так, висновку про сплив позовної давності за заявленими вимогами суд першої інстанції дійшов при неповному з*ясуванні обставин справи. Судом першої інстанції встановлено, підтверджено матеріалами справи, не заперечується сторонами, що 17 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АТ «Сведбанк» був укладений кредитний договір №2001/0407/88-033 на суму 50000 доларів США на строк з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року укладено іпотечний договір від 17 квітня 2007 року, згідно якого в іпотеку передано майно, а сааме, нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1. 15.09.2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичом вчинено виконавчий напис № 3353 за Іпотечним договором від 17 квітня 2007 року про звернення стягнення на нерухоме майно, а сааме, нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 895452 грн. 34 коп. - сума боргу за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року, та 3500 грн. витрат за вчинення виконавчого напису на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи". Як зазначено у виконавчому написі, 28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк», який виступає правонаступником АК банку «ТАС-Комерцбанк», та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ФК «Вектор Плюс») укладено договір факторингу № 15 та договір про відступлення прав за іпотечним договорами. Разом із тим, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу та договір про передачу прав за іпотечними договорами. Частиною 1, 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. Згідно ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Здійснення виконавчого напису нотаріусом регулюється ст. ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат», постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року №1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», а також Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства Юстиції України від 22.02.2012 №296/5. Згідно з п.2.3. зазначеного Порядку, вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.. Відповідно до п. 1 Переліку документів, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 29 червня 1999 року №1172, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Із роз'яснень викладених у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» за № 2 від 31 січня 1992 року, при вирішенні справ, пов'язаних з оскарженням відмови у видачі виконавчого напису або його видачею, судам слід мати на увазі, що відповідно до статей 34, 36, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується документами, передбаченими затвердженим постановою Ради Міністрів України від 12 жовтня 1976 року №483 Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор (з наступними змінами) і що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у випадках, коли законом встановлено інший строк давності - не минув цей строк. У виконавчому написі від 15 вересня 2014 року зазначено, що за рахунок коштів від реалізації предмета іпотеки пропонується задовольнити вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» у розмірі заборгованості що виникла в період з 28 листопада 2012 року по 01 серпня 2014 року. Таким чином, ТОВ «Кредитні ініціативи» просив про задоволення вимог на погашення заборгованості, яка обраховується в межах трьох років з дня виникнення права вимоги. Проте, судова колегія вважає, що сума заборгованості 898952,34 грн., розрахована відповідачем, як така що виникла в період з 28 листопада 2012 року по 01 серпня 2014 року - не є безспірною. Так, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що на адресу позивача направлялось повідомлення - письмова вимога про усунення порушень на суму 898952,34 грн. Між тим, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 листопада 2009 року з ОСОБА_3 на користь ВАТ «Сведбанк» в особі ХВ ВАТ «Сведбанк» було стягнуто суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року в загальній сумі 345102,59 грн. Крім того, рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року по справі № 643/14501/14-ц в позові ТОВ «Кредитні ініціативи» про стягнення з ОСОБА_3 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року станом на 01 серпня 2014 року у розмірі 1026949 грн. 60 коп. було відмовлено. Рішення суду набрало законної сили 06.02.2015 року. За таких обставин, заборгованість 898952,34 грн. за період з 28 листопада 2012 року по 01 серпня 2014 року не може вважатися безспірною. Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України суд апеляційної інстанції вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції підставою для чого, згідно п. 3, п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права. Необхідно ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст.ст. 209, 218, п. 2 ч. І ст.307, п. 4 ч. І ст. 309, ст. 313, ч.2 ст. 314, 316, 317,319, ЦПК України, судова колегія, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" задовольнити частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 березня 2015 року скасувати. Позов ОСОБА_3 задовольнити. Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем від 15.09.2014 року, реєстровий номер 3353, про звернення стягнення на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 895452 грн. 34 коп. та 3500 грн. витрат за вчинення виконавчого напису на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" за рахунок коштів, отриманих від його реалізації. Рішення апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий Судді
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 22 липня 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» (далі - ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства»), правонаступником якого є ТОВ «Вердикт Фінанс», та ОСОБА_1, останній отримав кредит у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року. Виконання умов указаного договору забезпечено окремими договорами поруки від 22 липня 2008 року, укладеними між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4. Неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору призвело до утворення заборгованості, яка станом на 10 жовтня 2013 року склала 80 054, 60 грн., та добровільно не сплачена. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» 80 054,60 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 261, частини першої статті 264 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1, як позичальнику, було надано кредит в іноземній валюті у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року. 22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого остання зобов’язалась солідарно з позичальником ОСОБА_1 відповідати перед кредитором за зобов’язаннями, що виникають з зазначеного кредитного договору. Аналогічний договір поруки було укладено між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_4. 15 липня 2010 року між відкритим акціонерним товариством «БГ Банк», який є правонаступником ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства», та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор передав позивачу право вимоги всіх грошових зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 до відповідача – ОСОБА_1. Станом на 10 жовтня 2013 року сума заборгованості відповідача в гривневому еквіваленті становила 80 054 грн. 60 коп., яка складається з : заборгованості по кредиту – 70 382 грн. 17 коп.; заборгованості по процентах – 7 560 грн. 94 коп.; трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості – 2 111 грн. 49 коп., що підтверджується наданими позивачем розрахунками, також вказана сума визначена у додатку № 1 до договору відступлення права вимоги від 15 липня 2010 року. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв’язку зі спливом строку позовної давності суд першої інстанції виходив із того, що не отримавши відповідні кошти в строк визначений спірним кредитним договором позивач з того часу мав право звернутися до суду з даним позовом протягом трьох років, проте звернувся – лише у січні 2014 року, тобто строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, сплинув. У позовній заяві позивач не обґрунтував поважності причин пропущення строку позовної давності, не встановлено наявності таких причин і в судовому засіданні. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що позов подано належним позивачем, а перебіг позовної давності переривався вчиненням боржником дії, яка свідчить про визнання ним боргу, і таке останнім не спростовано, а саме з розрахунку заборгованості за кредитним договором 2 квітня 2012 року боржником ОСОБА_1 було сплачено ТОВ «Вердикт Фінанс» у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором 1000 грн. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року та від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що висновок судів про те, що в даному випадку перебіг позовної давності переривається, без надання достовірних підтверджень того, що саме відповідачкою були здійснені операції в терміналах самообслуговування по поповненню її платіжної картки, є необґрунтованими та всупереч статті 60 ЦПК України ґрунтується на припущеннях, у зв’язку із відсутністю підтверджень неможливості необмеженого кола осіб вчиняти згадані дії за наявності у них номера картки та/або рахунку. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що проплата заборгованості була здійснена поза межами п’ятирічного строку позовної давності, окрім того, жодного доказу того, що саме ОСОБА_2 здійснив таку проплату банком не надано, а наданий розрахунок заборгованості із зазначенням проплати в цей день доказом бути не може. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, суд виходив із того, що несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального, а саме, статті 261, частини першої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про переривання строку позовної давності керуючись лише наданим банком розрахунком, без надання квитанцій, касових ордерів та іншого підтвердження щодо здійснення платежу від 2 квітня 2012 року особисто ОСОБА_1, та про визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував щодо вчинення таких дій (а.с. 143-149, т. 1). Окрім того, умовами кредитного договору НОМЕР_1 від 22 липня 2008 року передбачено повернення кредиту шляхом внесення визначеної суми грошових коштів не пізніше 10-го числа, наступного за місяцем, вказаним у графіку погашення кредиту та в день закінчення строку погашення готівкою через касу банку або безготівковим шляхом на рахунок НОМЕР_3. Суди не звернули уваги на зазначені положення договору, не дослідили графік погашення кредитної заборгованості та не встановили чи передбачають такі умови виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року в частині вирішення вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1457цс16 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та не встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-1457цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/048E3F900CF9405EC22580680047401A
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «ПриватБанк» зазначало, що 15 травня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом і з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 4 222 долари США 76 центів, яка складається із: 1 527 доларів США 73 центів заборгованості за кредитом, 1 704 доларів США 67 центів заборгованості за відсотками, 729 доларів США 68 центів комісії за користування кредитом, 62 долари США 58 центів штрафу (фіксована частина) та 198 доларів США 10 центів штрафу (процентна складова). Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року, позов ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 31 640 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня 2014 року, 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 травня 2007 року між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 31 серпня 2014 року ОСОБА_1 має заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 222 долари США 76 центів, яка складається із: 1 527 доларів США 73 центів заборгованості за кредитом, 1 704 доларів США 67 центів заборгованості за відсотками, 729 доларів США 68 центів комісії за користування кредитом, 62 долари США 58 центів штрафу (фіксована частина) та 198 доларів США 10 центів штрафу (процентна складова) Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк», виходив з того, що банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит, а відповідач умови кредитного договору виконував частково, унаслідок чого утворилась заборгованість; суд не застосував наслідків спливу позовної давності, оскільки переривання її перебігу було зумовлене внесенням відповідачем 28 вересня 2011 року платежу за кредитним договором. Разом з тим, у постановах Верховного Суду України, наданих заявником на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд зазначив, що відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що регулюють позовну давність. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Висновок суду першої інстанції, з яким погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не сплинула, не ґрунтується на умовах договору та обставинах справи. Суди залишили поза увагою, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month). Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням зазначених обставин та факту пред’явлення позову у вересні 2013 року, не вирішено. Суд узагалі не встановив фактичних обставин, з якими законодавець пов’язує вирішення спору – строку дії картки, порядку погашення кредиту за договором та строку внесення останнього платежу за ним, хоча зазначені обставини мають вирішальне значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про переривання строку позовної давності, керуючись лише наданим банком розрахунком, без підтвердження квитанціями, касовими ордерами та іншими документами, що засвідчують здійснення платежу від 28 вересня 2011 року особисто ОСОБА_1 та визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував вчинення цих дій. Суди не дослідили графік погашення кредитної заборгованості та не встановили, чи передбачається виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, в разі вчинення боржником оплати саме чергового платежу, чи свідчить це про визнання лише певної частини боргу, тому така дія боржника не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Крім того, висновок суду касаційної інстанції про відсутність заяви ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності до вимог банку спростовується матеріалами справи, зокрема заявами відповідача, які містяться у матеріалах справи і зі змісту яких вбачається твердження останнього щодо пропуску банком строків позовної давності (а.с. 39–42) та спростовується рішенням суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року та рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до Правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month). У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Постанова від 23 листопада 2016 року № 6-2104цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495F66EE04ED6DBBC225808100433FE9
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначало, що 29 травня 2008 року між сторонами було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 84 450 доларів США на строк до 28 травня 2033 року зі сплатою 13 % річних. ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконувала, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 17 лютого 2015 року складала 150 238 доларів США 23 центи, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 3 913 689 грн 92 коп., які позивач просив стягнути на свою користь. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 29 травня 2008 року з урахуванням строку позовної давності, а саме: 76 020 доларів США, що еквівалентно 1 739 489 грн 64 коп., заборгованості за тілом кредиту, 50 075 доларів США 70 центів, що еквівалентно 1 145 832 грн 17 коп., заборгованості за відсотками, 17 398 доларів США 54 центи, що еквівалентно 398 113 грн 16 коп., пені; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256-258, 261 та 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 надає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 28 січня, 27 травня, 8 липня та 23 грудня 2015 року, постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 травня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 84450 доларів США з кінцевим терміном повернення 28 травня 2033 року та сплатою 13 % річних. Підпунктом 1.1.1 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом усього часу дії договору в розмірі 281 долар США з кінцевим терміном погашення 28 травня 2033 року. 21 жовтня 2008 року між сторонами була укладена додаткова угода НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору НОМЕР_1 від 29 травня 2008 року, якою сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами до 14 % з 3 листопада 2008 року. Відповідно до підпунктів 3.3.8 та 4.5 цього договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному підпунктом 1.1 договору. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 внесла 10 листопада 2008 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, погашення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку сплати чергового платежу. Оскільки за умовами кредитного договору останній платіж позичальник повинен був здійснити 28 травня 2033 року, а в суд позивач звернувся у грудні 2013 року, період заборгованості потрібно обчислювати в межах строку позовної давності з грудня 2010 року. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня та 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки умовами кредитних договорів передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 (90) календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитними коштами та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності. У постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року та 27 січня 2016 року, на які у своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання і повинен пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення боржником установленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, 28 січня та 8 липня 2015 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій та передав справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої статтею 338 ЦПК України підстави порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з підпунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених підпунктами 3.3.8 (сплата процентів), 3.3.9 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 10 листопада 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 9 лютого 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено на 9 лютого 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 2 грудня 2013 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Отже, висновки судів про те, що строк позовної давності не сплив щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з грудня 2010 року (в межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду) і що в цій частині заявлених вимог позов підлягав задоволенню, є неправильними і не відповідають вищезазначеним нормам права. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухваливши рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотків за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з грудня 2010 року по грудень 2013 року, суди не врахували, що у зв’язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов’язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і що банк мав право з 9 лютого 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, однак позовну заяву подав лише у грудні 2013 року. Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. За таких обставин висновки судів про стягнення заборгованості за кредитним договором є помилковими, а тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року та рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Оскільки строк виконання основного зобов’язання на підставі частини 2 статті 1050 ЦК України було змінено, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом з пропуском строку позовної давності. Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-900цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9C02662617E5AAEDC22580740035CE0C
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» (далі – уповноважена особа) ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором у розмірі 596, 37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 596,37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та уповноваженої особи відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 14 листопада 2006 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким ВАТ КБ «Надра» надало ОСОБА_1 кредит на придбання автотранспортного засобу марки «Daewoo Lanos», 2006 року випуску, на загальну суму 11 256 доларів США із розрахунку 10 % річних з кінцевим терміном повернення коштів 11 листопада 2011 року. 7 квітня 2011 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель поручається перед кредитором за неналежне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Після укладення кредитного договору сторони неодноразово змінювали його положення шляхом укладення додаткових угод. Пунктом 2.4 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що порядок погашення суми основної заборгованості відбувається шляхом внесення необхідного платежу, щомісячно до 10 числа поточного місяця, якщо 10 число є небанківським днем, то платіж необхідно внести в останній банківський день, який передує цій даті, з кінцевим терміном повернення основної заборгованості до 11 листопада 2011 року. Пунктами 2.5-2.6 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що комісія та проценти нараховуються щомісяця, у кінці місяця. Згідно з пунктом 1.1 додаткової угоди НОМЕР 2 від 7 квітня 2011 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу в розмірі 264 дол. США з кінцевим терміном повернення кредиту до 11 травня 2012 року. Останній платіж за кредитним договором був здійснений ОСОБА_1 16 листопада 2012 року. Згідно розрахунку заборгованості станом на 1 квітня 2015 року наявна заборгованість за кредитним договором в сумі 1500,97 доларів США, в тому числі: непогашений кредит – 437,84 доларів США; несплачені відсотки – 107, 79 доларів США; заборгованість по сплаті комісії – 50, 74 доларів США; несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов’язань (відповідно до п. 5.2 додаткової угоди до кредитного договору) – 156,97 доларів США; штраф за порушення умов договору (відповідно до п.5.3 додаткової угоди до кредитного договору) – 747,63 доларів США, що за курсом НБУ станом на 1 квітня 2015 року становить 35 199,81 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачем не надано суду доказів щодо вживання заходів для належного повідомлення поручителя про виконання зобов’язань за кредитним договором протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов’язання. Оскільки договором поруки не передбачено закінчення строку дії цього договору, а кредитор не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку основного зобов’язання, то відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України, порука припинилася. Відмовляючи в частині позовних вимог до боржника ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що згідно із статтями 256, 257, 261, 267 ЦК України позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором, про що заявлено відповідачем. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до боржника ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що останній платіж було вчинено 16 листопада 2012 року, тобто строк позовної давності був перерваний, а тому позивачем не пропущено строк звернення до суду. Оскільки ОСОБА_1 зобов’язання за договором не виконував, що призвело до виникнення заборгованості, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 11 грудня 2013 року, 9 квітня 2014 року, 15 січня 2014 року суд касаційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивачем пропущено строк для звернення до суду із позовом, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, а також зазначив, про відсутність факту переривання перебігу позовної давності, оскільки якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу; - від 14 травня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред’явленої претензії, зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Бездіяльність боржника (наприклад, не оспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України: - від 18 листопада 2013 року, 17 липня 2014 року, 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини, то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших платежів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати : визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Оскільки умовами кредитного договору передбачено виконання грошових зобов’язань у вигляді періодичних щомісячних платежів, то сплата боржником 16 листопада 2012 року суми коштів в розмірі 189, 88 дол. США (а.с. 3) за черговий щомісячний платіж уже після настання строку виконання основного зобов’язання (11 травня 2012 року) не свідчить про те, що такі дії можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних боржником) частин платежу. Однак, судами не встановлено призначення здійсненого заявником платежу та погашення якого саме зобов’язання було здійснено ОСОБА_1 16 листопада 2012 року, чи стосується цей платіж боргу в цілому, сплати процентів за користування грошовими коштами, чи погашення окремої частини боргу, оскільки у боржника згідно умов кредитного договору є декілька однорідних обов’язків перед кредитором. Разом з тим, якщо судом буде встановлено здійснення зазначеного платежу для погашення передбаченого умовами кредитного договору конкретного щомісячного зобов’язання, та з урахуванням переривання строку позовної давності у такому випадку лише щодо цієї частини зобов’язання, необхідно встановити, чи наявна заборгованість за такою частиною зобов’язання, що підлягатиме стягненню. Враховуючи те, що встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи по суті, не віднесено до повноважень Верховного Суду України, тому ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення вимог до ОСОБА_1 підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року в частині вирішення вимог уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2170 цс16 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року №6-2170цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6BF99074C1130D0C225806D0032A123
  14. Приветствую, уважаемые коллеги. Ситуация следующая: в мае 2007г. был заключен кредитный договор, на общую сумму в 11 тыс. дол. История обычная - серьезная болезнь, незначительная просрочка, переговоры с банком, выход на график - и вуаля, исковое заявление через неделю после очередного платежа. В феврале 2012-го года было вынесено заочное решение, все требования банка удовлетворены, постановлено взыскать остаток задолженности+проценты+пеня- гривневый эквивалент 50 тыс грн., примерно. Решение не обжаловалось, никаких практических шагов к взысканию банк не предпринимал, исполнительное, скорее всего, не открывалось. Никаких отношений с банком, кроме задушевных телефонных разговоров, с момента подачи иска не было, как и платежей. Имеется поручитель. Срок действия договора -до мая 2013 г. В середине сентября этого года становится известно, что банк подает новое исковое заявление по этому же кредитному договору. С текстом искового пока ознакомиться возможности не было, поскольку адрес прописки -зона АТО, Отсюда первый вопрос -что, теоретически, может быть в исковом, к чему готовиться? Далее, что видится сразу на поверхности: 1. Пропущены сроки исковой давности банком 2. ст. 205 ГПК Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; Правда, без ознакомления с текстом искового, пока не факт, что ст. 205 применима. Дело осложняется тем, что, в связи с АТО, производство открыто в ужасном Задрищенске куда добраться крайне непросто. Еще один момент -никаких материалов по первому производству не сохранилось, поскольку бежать приходилось роняя тапки. В реестре это решение есть. Что посоветуете, в связи с этим, уважаемые коллеги? Какова последовательность действий? Шансы?
  15. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62105025 Державний герб України Ухвала іменем україни 17 жовтня 2016 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: СтупакО.В., Дем'яносова М.В., Іваненко Ю.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», з урахуванням доповнень від 25 липня 2016 року, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з указаним позовом, вимоги якого під час розгляду справи уточнило, та остаточно просило стягнути з відповідачів на свою користь кредитну заборгованість, яка утворилася станом на 20 лютого 2015 року, у розмірі 506 218,46 доларів США у гривневому еквіваленті на час ухвалення рішення судом, яка складається із заборгованості за кредитом у сумі 224 237,56 доларів США, заборгованості за відсотками у сумі 186 487,35 доларів США, пені за несвоєчасне повернення кредиту у сумі 52 135,23 доларів США та пені за несвоєчасне повернення відсотків у сумі 43 358,31 доларів США, та судові витрати у сумі 3 654 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 16 квітня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 було укладено договір кредиту № 10-29/6444, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 229 600 доларів США з виплатою процентів за його користування в розмірі 13 % річних, з кінцевим терміном повернення - 15 квітня 2033 року, за умови сплати щомісячних платежів за тілом кредиту до 10 числа кожного місяця згідно з графіком, а також процентів за користування кредитом, передбачених договором. Також 16 квітня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 укладено договір поруки № 02-10/1485, згідно з яким останній зобов'язується перед позивачем у повному обсязі відповідати солідарно за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, а також можливих штрафних санкцій. Проте позичальник не виконав належним чином взятих за кредитним договором зобов'язань, у зв'язку з чим станом на 20 лютого 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 506 218,46 доларів США, що еквівалентно 13 917 229 грн 24 коп., яку позивач просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 30 червня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі, з урахуванням доповнень від 25 липня 2016 року, ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 цього Кодексу). Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Судом установлено, що в договорі кредиту сторони встановили як строк дії договору - до квітня 2033 року, так і строки виконання зобов'язань зі щомісячним погашенням платежів відповідно до погодженого графіку. Разом із тим, за умовами п. 4.5 вказаного кредитного договору строк користування кредитом протягом більше ніж 90 календарних днів з 11 грудня 2008 року вважається таким, що сплив та позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня після цього строку погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню), проте, як установив суд, невиконання (неналежне виконання) позичальником обов'язків тривало більше, ніж протягом 90 календарних днів. Також судом установлено, що позичальник ОСОБА_3, починаючи з 11 грудня 2008 року перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту та сплати процентів за користування кредитом протягом дії кредитного договору, у зв'язку з чим суд правильно вважав, що на підставі п. 4.5 договору строк користування кредитом сплив через 90 календарних днів з цього моменту, а строк виконання зобов'язання з погашення кредиту у повному обсязі - через 1 робочий день після цього, у той час як із вимогами про стягнення заборгованості за кредитом позивач звернувся лише 15 січня 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, на застосуванні якої наполягали відповідачі, що є підставою для відмови в задоволенні позову згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України. Крім того, суд дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки ОСОБА_4 за вищевказаним договором поруки згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки, як установив суд на підставі наявних у справі доказів, кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя. Ухвалюючи рішення у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх відповідними висновками, в результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України. Зокрема, на спростування доводів апеляційної скарги позивача про те, що строк позовної давності не може застосовуватися до позовних вимог про повернення суми кредиту, оскільки це грошові кошти, які були отримані позичальником у банку у тимчасове користування, тому підлягають поверненню незалежно від строку позовної давності, апеляційний суд правильно зазначив, що вони не ґрунтуються на нормах матеріального права, оскільки перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, зазначено у ст. 268 ЦК України і вимога про повернення позики або кредиту у даний перелік не включена, а відтак, на правовідносини, які виникли між сторонами, у тому числі і стосовно повернення отриманих у кредит (позику) грошових коштів поширюються положення ст. 257 ЦК України. Крім того, апеляційний суд обґрунтовано визнав безпідставними доводи про те, що позовна давність може застосовуватися тільки до кожного окремого щомісячного платежу, який не було сплачено позичальником, зазначивши, що умовами договору кредиту сторони визначили строк та порядок дострокового повернення кредиту та процентів за користування ним у разі порушення позичальником зобов'язань за кредитним договором, позичальник не виконала взятих зобов'язань, у зв'язку із чим відповідно до п. 4.5 договору кредиту вона повинна була 11 березня 2009 року повністю повернути кредит та проценти за користування ним і саме з вказаної дати у позивача виникло право на пред'явлення позову. Апеляційний суд обґрунтовано мотивував незастосування ним правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 грудня 2015 року у справі №6-249цс15, про те, що позивач має право на отримання процентів за кредитом та пені за процентами у межах строку позовної давності на підставі ст. ст. 599 та 1048 ЦК України, оскільки, як вважав суд, це суперечить правовим позиціям Верховного Суду України у справах № № 6-990цс15, 6-1349цс15, згідно з якими у разі зміни строку виконання основного зобов'язання, пропуску строку звернення до суду та подачі заяви про застосування строку позовної давності, позовні вимоги не підлягають задоволенню у повному обсязі. Разом із тим на обґрунтування свого висновку апеляційний суд зазначив, що рішення про стягнення процентів за користування кредитом, який не підлягає стягненню з боржника, буде порушувати засади цивільного законодавства про справедливість та добросовісність, адже у разі стягнення з позичальника у межах позовної давності процентів за користування кредитом, на отримання якого позивач втратив право у зв'язку із пропуском строку звернення до суду, це буде підставою для стягнення з позичальника процентів і в майбутньому, і без визначення конкретного строку, так як заборгованість за кредитом не погашена, або до погашення заборгованості по кредиту, у стягненні якої суд відмовив. Також апеляційний суд надав належну оцінку тій обставині, що доводи апеляційної скарги не містять обґрунтування незаконності рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог, заявлених до поручителя, у зв'язку із припиненням поруки. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, вони висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено. Отже, судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», з урахуванням доповнень від 25 липня 2016 року, відхилити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 червня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.В. Ступак М.В.Дем'яносов Ю.Г.Іваненко
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, свої вимоги обґрунтовуючи тим, що 13 травня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав їй грошові кошти в сумі 94 тис. 886 доларів США зі сплатою 13 % річних та комісій у розмірі та порядку, визначених у додатку 1 до цього договору, з терміном погашення кредиту до 10 числа (включно) кожного місяця, починаючи з червня 2008 року та кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 12 травня 2023 року. Унаслідок неналежного виконання узятих на себе зобов’язань за договором кредиту, непогашення кредиту згідно з графіком платежів станом на 22 січня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 170 тис. 410 доларів США 98 центів, що еквівалентно за курсом Національного банку України (далі – НБУ) 1 млн. 362 тис. 94 грн 98 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 січня 2015 року позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 157 тис. 910 доларів США 14 центів, 30 тис. 604 грн 10 коп. пені та 3 тис. 654 грн сплаченого судового збору, в решті вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 845 тис. 859 грн. 74 коп. заборгованості за кредитним договором, в решті вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 260, 261, 267 та 526 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року, 17 лютого 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 травня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав їй грошові кошти в сумі 94 тис. 886 доларів США зі сплатою 13 % річних та комісій у розмірі та порядку, визначених у додатку 1 до цього договору. Детальний розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки та абсолютне подорожчання кредиту наведено в додатку НОМЕР_2 до цього договору. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором у боржника перед банком виникла заборгованість, яка станом на 22 січня 2014 року становила 1 млн. 362 тис. 94 грн 98 коп. Відповідно до пункту 1.1.1 кредитного договору погашення кредиту буде здійснюватися до 10 числа (включно) кожного місяця, починаючи з червня 2008 року (останній платіж 2023 року) та кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 12 травня 2023 року, на умовах, визначених цим договором. Нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щомісячно в останній робочий день поточного місяця (за винятком місяців, у яких надається та остаточно погашається кредит) за період з останнього робочого дня попереднього місяця по день, що передує останньому робочому дню поточного місяця (включно) ( п. 2.4.1. договору). Згідно з пунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову,суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ПАТ «Укрсоцбанк», звернувшись до суду з указаним позовом у липні 2014 року, пропустило строк позовної давності щодо частини заявлених вимог, оскільки положеннями спірного кредитного договору визначено обов’язок боржника повернути всю суму боргу частинами шляхом внесення щомісячних платежів, тому право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання позичальником строку погашення кожного чергового траншу, а початок перебігу строку позовної давності за кожен черговий платіж починається з моменту порушення строку його сплати, у зв’язку із чим сума заборгованості за тілом кредиту та процентами за користування кредитним коштами підлягає стягненню, починаючи із 6 червня 2011 року, а пеня з огляду на частину другу статті 258 ЦК України – з 26 червня 2013 року. У справі, за результатами розгляду якої Верховний Суд України ухвалив надану для порівняння постанову від 17 лютого 2016 року, розглянуто позовні вимоги про визнання поруки припиненою. Разом з тим в інших судових рішеннях, наданих заявницею на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання, а якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття «зобов’язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої цієї статті за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.7 (сплата процентів), 3.3.8 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 10 грудня 2008 року, а тому за пунктом 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 11 березня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено на 11 березня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 26 червня 2014 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Ухвалюючи рішення, суди не врахували, що в зв’язку з неналежним виконанням умов договору, змінився строк виконання основного зобов’язання (пункт 4.5 договору) та банк мав право з 11 березня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду із позовом, однак позовну заяву подав до суду лише у липні 2014 року, та не з’ясували причини пропущення банком позовної давності, не дали їм оцінки. У справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 257, 260, 261, 267 та 526 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8BB063EA490D6B72C2257FE600419AAB
  17. http://reyestr.court.gov.ua/Review/61689974 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2016 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючогоДьоміної О.О., суддів: Леванчука А.О., Ситнік О.М., Савченко В.О., Ступак О.В.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2015 року,в с т а н о в и л а: У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Посилалося на те, що 08 липня 2006 року між позивачем та відповідачкою укладений кредитний договір б/н, відповідно до якого останній був наданий кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 20 600 грн зі сплатою 30 % річних. Відповідачка порушила умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 08 липня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 53 741 грн 35 коп. Від цієї суми позивач відрахував 20 872 грн 24 коп., які стягнуті за судовим рішенням. Враховуючи викладене, вказував, що заборгованість становить 32 869 грн 11 коп., а також штраф (фіксована частина) - 500 грн та штраф (процентна складова) - 1 643 грн 46 коп., які просив стягнути з відповідачки на свою користь. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 32 869 грн 11 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_7 від 12 червня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року справу призначено до судового розгляду. Розпорядженням керівника апарату Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року № 163/0/32-16 призначено повторний автоматичний розподіл справ у зв'язку з відставкою судді ОСОБА_7, у результаті чого 28 липня 2016 року зазначену справу передано судді-доповідачу Ситнік О.М. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Вказані вимоги судами не дотримано. Судом встановлено, що 08 липня 2006 року між позивачем та відповідачкою укладений кредитний договір б/н, відповідно до якого останній був наданий кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 20 600 грн зі сплатою 30 % річних. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позичальником порушено умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2011 року з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором, яка складається із: суми боргу - 20 872 грн 24 коп. та штрафів (фіксована частина) - 500 грн та штраф (процентна складова) - 1 043 грн 61 коп. (а. с. 5). Проте суд першої інстанції не звернув уваги, що розрахунок заборгованості по даній справі зроблений позивачем без урахування судового рішення, оскільки у рішенні зазначено про віднімання стягненої суми боргу від нарахованої заборгованості з моменту укладання кредитного договору. Суди не звернули уваги, що між ПАП «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Платіжну картку ОСОБА_6 отримала 08 липня 2006 року (а. с. 9, зворот). Інших доказів щодо строку дії картки чи видачі ОСОБА_6 нової картки із зазначення строку дії останньої матеріали справи не містять. Розрахунок заборгованості з урахуванням заборгованості за тілом кредиту надано з моменту отримання відповідачкою платіжної картки. Разом із тим відповідно до рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2011 року з ОСОБА_6 стягнуто заборгованість за вказаною платіжною карткою (а. с. 5). Позивачем не наданий розрахунок заборгованості за відсотками з моменту попереднього судового рішення. Матеріали справи не містять доказів того, чи зверталося вказане судове рішення до виконання, оскільки у письмових запереченнях на позов ОСОБА_6 зазначила про сплив строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. Така правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-134цс14. Суди не перевірили строк дії кредитної картки відповідачки та не з'ясували, чи зверталася вона із заявою про видачу нової картки, оскільки якщо останній платіж був проведений позичальником після закінчення строку дії картки, тобто після спливу строку позовної давності, то такий строк не вважається перерваним. Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки. Отже, виходячи із системного аналізу ст. ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України та змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також сплату боржником процентів, належних кредитору відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-157цс16. Суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 4, 10, 212−213 ЦПК України не перевірив наданий позивачем розрахунок заборгованості, не з'ясував доводів щодо закінчення строку позовної давності та не застосував наслідки спливу строку позовної давності, про які заявляла відповідачка, не перевірив доводів заперечень на позовну заяву, належним чином не з'ясував фактичних обставин справи з урахуванням зібраних доказів та дійшов передчасного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, не перевірені всі докази у справі, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 333, 336, 338, 343−345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. ДьомінаСудді: А.О. Леванчук В.О. Савченко О.М. Ситнік О.В. Ступак
  18. Прошу разъяснить по поводу прерывания течения исковой давности. Кредитор спустя более чем 3-х лет со дня заключения кредитного договора подал иск о взыскании долга. Согласно указанной выше статьи, начинается новый отсчет исковой давности. Помогите найти ответы на следующие вопросы: 1. О каком сроке давности идет речь, т. е. у кого (чей) и о чем срок давности прерывается? 2. Означает ли подача данного иска, что у Заемщика начинается новый отсчет давности, дающий возможность подачи иска о признании КД недействительным, хотя прошло уже более 3-х лет с момента его заключения?
  19. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю “Об’єднана вантажно-транспортна компанія”, про стягнення заборгованості за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 12 липня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком “ПриватБанк”, правонаступником якого є ПАТ КБ “ПриватБанк”, і товариством з обмеженою відповідальністю “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” (далі – ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія”) укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” кредит у розмірі 2 072 700 грн зі строком повернення до 12 липня 2010 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 у той самий день укладено договір поруки Взяті на себе зобов’язання щодо повернення коштів та сплати процентів за кредитом ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” не виконало, унаслідок чого утворилась заборгованість, тому позивач просив стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість у розмірі 2 956 359 грн 24 коп. Рішенням Єнакіївського міського суду Донецької області від 1 лютого 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ “ПриватБанк” відмовлено. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 15 травня 2013 року рішення міського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 956 359 грн 24 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року рішення апеляційного суду Донецької області від 15 травня 2013 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції. У листопаді 2013 року ПАТ КБ “ПриватБанк” подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року, поданій у листопаді 2013 року, ПАТ КБ “ПриватБанк” просить скасувати ухвалу касаційної інстанції та постановити нове рішення з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559, статей 543, 553 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ КБ «ПриватБанк» – ОСОБА_2 , пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України за відсутності в договорі поруки встановленого строку договору поруки порука припиняється, оскільки банк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не звернувся до суду з позовом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порука не припинена, оскільки відповідно до пункту 5.1 договору поруки сторони домовились про встановлення строку захисту порушеного права протягом п’яти років. Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що в договорі поруки не встановлено строк, після якого порука припиняється, і дійшов висновку про наявність підстав вважати, що порука припинилась у зв’язку з не направленням кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України. Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559, статті 543, статті 553 ЦК України ПАТ КБ “ПриватБанк” надало ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 20 червня 2013 року, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та вказав, що порука припинилась, оскільки банк не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України. Однак, оскільки пунктом 12 договору поруки сторони визначили строк позовної давності для пред’явлення позову в межах п’яти років, поручитель відповідно до статей 553, 554 ЦК України повинен нести солідарну відповідальність із позичальником за погашення заборгованості за кредитом, що утворилась за період до припинення поруки. Отже, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Згідно із частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука — це строкове зобов’язання, і незалежно від того, установлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора на задоволення його вимог. Останнє означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків, основна властивість яких, крім того, що їх сплив, на відміну від строків позовної давності, припиняє суб’єктивне право, полягає в тому, що вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Такі строки також не можуть бути змінені за домовленістю сторін договору та їх настання припиняє права кредитора та обов’язок боржника за договором. Правила частини четвертої статті 559 ЦК України встановлюють припинення поруки як за договором із визначеним строком дії поруки, так і за договорами, в яких строк дії поруки або строк основного зобов’язання встановлений не був. Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов’язання за договором поруки у зв’язку з припиненням такого зобов’язання поручителя. За змістом речення першого та третього зазначеної статті кредитор повинен встигнути звернутись до поручителя з вимогою про виконання останнім свого обов’язку за договором поруки, у тому числі в примусовому порядку. Разом із тим за змістом другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України у разі, якщо строк договору поруки не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить до поручителя вимоги. Правова природа зобов’язання у всіх випадках, передбачених статтею 559 ЦК України, є тотожною. Вимога кредитора до поручителя полягає в реальному виконанні зобов’язання за боржника, оскільки така вимога може бути заявлена лише в разі невиконання боржником своїх зобов’язань та настання строку виконання основного зобов’язання. Виходячи з тотожної природи зобов’язань, які регулюються реченнями першим і третім частини четвертої статті 559 ЦК України та реченням другим частини четвертої цієї статті, правову конструкцію частини четвертої статті 559 ЦК України, викладену в одному абзаці, ототожнює правову природу усіх зобов’язань, преклюзивність строку дії договору поруки, необхідно дійти висновку, що такою вимогою може бути лише позов, заявлений кредитором до поручителя в судовому порядку, оскільки пред’явлення іншої вимоги суперечить правовій природі поруки як строкового зобов’язання. Відповідно на вказані строки не поширюється положення частини п’ятої статті 267 ЦК України про захист судом порушеного права у разі, коли строк позовної давності пропущений із поважних причин. Отже, сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, так само як закінчення строку, установленого договором поруки, та закінчення одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до поручителя з позовом. Разом із тим позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред’явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання), інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що всі права та обов’язки сторін за цим договором слід вважати припиненими. Отже, непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням. Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що боржник зобов’язався повернути кредит у строк до 12 липня 2010 року. Оскільки кредитор протягом шести місяців не звернувся з позовом до поручителя, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що порука припинилась, а тому судове рішення скасуванню не підлягає. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У заяві публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. головуючий А.Г. Ярема судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-170цс13 Непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням. Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25678342CBDF7B12C2257D7B001F7546
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 7 липня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ВАТ «Родовід Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній відкрито невідновлювальну кредитну лінію у сумі 29 325 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів зі ставкою 7,70 % річних терміном до 7 липня 2015 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за зазначеним кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов’язувалася відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за належне виконання зобов’язань за кредитним договором. ОСОБА_1 грошові зобов’язання належним чином не виконувала, у зв’язку з чим станом на 25 вересня 2013 року утворилась заборгованість, що складається з: 19 203,18 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,38 доларів США - заборгованість за процентами; 24 576 грн. 51 коп. - заборгованість за плату по кредиту; 1 310 771 грн. 99 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором; 6 738 грн. 57 коп. - 3 % річних від суми простроченої заборгованості; 387 грн. 24 коп. - інфляційні витрати від суми простроченої плати за кредитом. Посилаючись на наведене, позивач просив суд стягнути з відповідачів на свою користь у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2014 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором змінено та зменшено суму до 125 429 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258, 261, 554, 559 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 7 липня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній відкрито невідновлювальну кредитну лінію у сумі 29 325 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів зі ставкою 7,70 % річних терміном до 7 липня 2015 року. У разі несвоєчасного погашення заборгованості за кредитом та процентами позичальник зобов’язувалась сплатити банку пеню за кожний день прострочення у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за зазначеним кредитним договором того ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов'язалася відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за належне виконання умов кредитного договору, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, що укладенні між банком та поручителем. ПАТ «Родовід Банк» виконав умови кредитного договору та надав ОСОБА_1 у кредит вказану суму грошових коштів. Згідно з пунктом 3.1.1 кредитного договору позичальник зобов’язаний погашати заборгованість за кредитом починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами у сумі 349,11 доларів США та нарахованими процентами шляхом внесення готівкою чи перерахування зі свого поточного рахунку на рахунок банку. Відповідно до пункту 2.2 договору поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Згідно з пунктом 4.1. договору поруки договір діє до повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконала, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2013 року утворилась заборгованість, що складається з: 19 203,18 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,38 доларів США - заборгованість за процентами; 24 576 грн. 51 коп. - заборгованість за плату по кредиту; 1 310 771 грн. 99 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором; 6 738 грн. 57 коп. - 3 % річних від суми простроченої заборгованості; 387 грн. 24 коп. - інфляційні витрати від суми простроченої плати за кредитом. У січні 2014 року банк пред’явив до боржника й поручителя позов про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. Задовольняючи позов в частині стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованості за кредитом, процентами, 3 % річних від суми простроченої заборгованості та інфляційних втрат, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із доведеності позовних вимог в цій частині. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором та зменшуючи розмір нарахованої пені, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши приписи частини третьої статті 551 ЦК України, виходив із того, що розмір пені значно перевищує заборгованість по тілу кредиту та відсотках. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України: - від 17 вересня 2014 року суд виходив із того, що згідно змісту другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2014 року суд касаційної інстанції скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд виходив, зокрема, із того, що розгляд справи відбувся за відсутності учасника процесу, щодо якого немає належних відомостей про вручення йому судової повістки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. Як установлено судом, боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) взяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 7 липня 2015 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пункту 3.1.1. кредитного договору позичальник зобов’язується погашати заборгованість за кредитом починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами у сумі 349,11 доларів США та нарахованими процентами шляхом внесення готівкою чи перерахування зі свого поточного рахунку на рахунок банку. Відповідно до пункту 2.2 договору поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, не з’ясували чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців по кожному місячному платежу та по яких платежах порука припинилась, а по яких ще діє. Крім того, судом встановлено належне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, однак, рішення суду не містить посилань на норму ЦПК України, керуючись якою суд дійшов висновку щодо їх належного повідомлення. Разом з тим надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (статей 258, 261 ЦК України), оскільки Верховний Суд України в указаній постанові дійшов висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Однак у справі, яка переглядається, боржником не було заявлено про застосування строків позовної давності, а тому суди дійшли до обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором. Враховуючи вищевикладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині позовних вимог банку до поручителя ОСОБА_2 необхідно скасувати та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-272 цс16 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8A2E0FE65D1B1800C2257FE6004135C2
  21. http://reyestr.court.gov.ua/Review/58272459 Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2016 року Справа № 908/459/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Євсікова О.О.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської радина постанову відДонецького апеляційного господарського суду 22.02.2016у справі Господарського суду№ 908/459/15-г Запорізької областіза позовомДепартаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської радидоТовариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто"пророзірвання договору купівлі-продажу та стягнення штрафних санкційу судовому засіданні взяли участь представники:- позивача повідомлений, але не з'явився;- відповідача Москаленко Ю.В.; ВСТАНОВИВ: 26.01.2015 Департамент комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011, стягнення неустойки у розмірі 143 409, 36 грн., інфляційних втрат у розмірі 89 630, 85 грн., 3% річних у розмірі 32 267, 10 грн. та суму відсотків на відстрочену суму у розмірі 2 283, 74 грн. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.11.2015 у справі № 908/459/15-г (суддя Проскуряков К.В.) розірвано договір купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011, укладений Департаментом комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто"; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" на користь Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради неустойку в розмірі 143 409, 36 грн., відсотки в розмірі 2 283, 74 грн., 3% річних в розмірі 32 267, 10 грн. та інфляційні втрати в розмірі 89 630, 85 грн. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 22.02.2016 у справі № 908/459/15-г (колегія суддів у складі: Сгара Е.В. - головуючий суддя, судді Будко Н.В., М'ясищев А.М.) скасовано рішення Господарського суду Запорізької області від 02.11.2015 у справі № 908/459/15-г в частині стягнення неустойки в сумі 143 409, 36 грн., відсотків в сумі 2 283,74 грн., 3% річних в сумі 705,21 грн. та інфляційних втрат в сумі 53,56 грн., та в цій частині прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення неустойки в сумі 143 409, 36 грн., відсотків в сумі 2 283,74 грн., 3% річних в сумі 705, 21 грн. та інфляційних втрат в сумі 53, 56 грн.; в іншій частині рішення Господарського суду Запорізької області від 02.11.2015 у справі № 908/459/15-г залишено без змін; резолютивну частину рішення Господарського суду Запорізької області від 02.11.2015 у справі № 908/459/15-г викладено у наступній редакції: "Позов задовольнити частково. Розірвати договір купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності №02/11 від 11.10.2011, укладений між Департаментом комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф - Авто". Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф - Авто" на користь Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради 3% річних в сумі 31 561,89 грн. та інфляційні втрати в сумі 89 577,29 грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф - Авто" на користь Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради судовий збір за подання позовної заяви в сумі 6 570 грн. У задоволені позовних вимог щодо стягнення неустойки в сумі 143 409, 36 грн., відсотків в сумі 2 283,74 грн., 3% річних в сумі 705,21 грн. та інфляційних в сумі 53,56 грн. відмовити.". Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить частково змінити постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.02.2016 у справі № 908/459/15-г, та повністю задовольнити позов. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав. Причиною виникнення даного спору є питання щодо наявності підстав для розірвання договору купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011, та для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто", визначених позивачем, неустойки, 3% річних, інфляційних втрат та суми відсотків на відстрочену суму. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 11.10.2011 між Департаментом комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради (далі - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" (далі - покупець) укладено договір № 02/11 купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого, предметом цього договору є передача права власності на комунальне майно міста Запоріжжя, шляхом приватизації способом викупу на підставі рішення Запорізької міської ради від 19.11.2008 № 29 (зі змінами згідно рішення Запорізької міської ради від 18.02.2011 № 40) та відповідно до наказів Управління у справах приватизації Запорізької міської ради від 29.03.2011 № 98, від 14.04.2011 № 121, від 18.04.2011 № 123 (надалі об'єкт приватизації). Об'єкт приватизації належить територіальній громаді міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія САС № 913111 від 17.05.2010, право власності зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно за № 30441984, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 12.07.2010 за № 26674192 та витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 13.09.2011 за № 31284536, дубліката свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія САА № 091447 від 09.12.2003 (дублікат серія САЕ № 268554, виданий 06.01.2011), право власності зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно за № 1555848, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 17.02.2011 за № 29037123 та витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 13.09.2011 за № 31284210. Відповідно до п. 1.2 договору об'єктом приватизації є нежитлове приміщення 1 будівлі (літ. А-2), загальною площею 336,2 кв. м., будівля інв. № 12000080 (літ. Б) загальною площею 92 кв. м., замощення 1, які розташовані за адресою: 69084, м. Запоріжжя, вул. Кузнєцова, буд. 18. За умовами п. 1.5 вказаного договору повна вартість об'єкта приватизації складає 717 046, 80 грн., у т. ч. ПДВ. Зазначений в цьому договорі об'єкт приватизації продано за 717 046, 80 грн., з урахуванням ПДВ (п. 1.6 договору). Згідно з п. 2.1 договору, розрахунки за об'єкт приватизації здійснюються шляхом безготівкового перерахування коштів з рахунку Покупця №26008012290980 в АБ "Фінанси та Кредит" (або з інших рахунків Покупця, відкритих у банківських установах України) на рахунок органу приватизації, протягом 30 календарних днів з дати нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього договору. Строк оплати продовжується ще на 30 календарних днів за умови внесення покупцем не менш 50% від ціни продажу об'єкта приватизації з урахуванням податку на додану вартість. На суму відстроченого платежу нараховуються відсотки за обліковою ставкою НБУ відповідно до рахунку наданого органом приватизації. Відповідно до п. 5.1 договору, покупець зобов'язався сплатити повну вартість об'єкту приватизації, зазначену в п. 1.5 цього договору, у строк та на умовах, встановлених розділом 2 договору. Згідно із умовами п. 7.2 договору у разі, якщо покупець протягом 60 днів з моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього договору (до 11.12.2011) не сплатить повну вартість за об'єкт приватизації, він сплачує органу приватизації неустойку у розмірі 20 % від повної вартості об'єкта приватизації з урахуванням ПДВ. Орган приватизації порушує питання про розірвання цього договору. Строк дії договору до 11.10.2016 (п. 11.5 договору). Договір посвідчено нотаріусом та зареєстровано в Державному реєстрі правочинів 11.10.2011, реєстраційний № 486. Відповідач виконав свої зобов'язання щодо оплати за об'єкт приватизації частково, а саме платіжним дорученням № 3 від 08.11.2011 перерахував 50% вартості предмету договору у розмірі 358 523, 40 грн. 19.03.2012 Перший заступник прокурора міста Запоріжжя в особі Департаменту комунальної власності та приватизації звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності в сумі 358 523,40 грн. та пені в сумі 7 307, 98 грн. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 10.05.2012 у справі № 5009/1045/12 стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" на користь Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради суму боргу за об'єкт приватизації за договором № 02/11 в розмірі 358 523, 40 грн. та пеню в розмірі 11 418,72 грн. Вказане рішення суду на даний час не виконано. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Згідно із ч. 2 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" виключними умовами для розірвання договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством, є, зокрема, несплата коштів, визначених договором купівлі-продажу, протягом 60 днів з дня нотаріального посвідчення договору. Частиною 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування. Відповідно до п. 7.2 договору у разі, якщо покупець протягом 60 днів з моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього договору (тобто - до 10.12.2011) не сплатить повну вартість за об'єкт приватизації, зокрема, орган приватизації порушує питання про розірвання цього договору. Враховуючи наведене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій встановивши факт несплати відповідачем повної вартості за об'єкт приватизації як протягом 60 днів з дня нотаріального посвідчення договору (до 11.12.2011) так і на момент звернення із даним позовом (26.01.2015), дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для розірвання договору купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011. Разом з тим, у Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України). При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. Визначення початку відліку позовної давності наведеного у статті 261 ЦК України, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів"). Товариство з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" заявило про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення неустойки, 3% річних, інфляційних втрат та суми відсотків на відстрочену суму. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про відмову у позові в частині стягнення відсотків на відстрочену суму у розмірі 2 283, 74 грн., оскільки сторонами у п. 2.1 договору, на підставі якого заявлена дана вимога, здійснено лише відсилку на облікову ставку НБУ при розрахунку відсотків, при цьому, не визначено безпосередній розмір за обліковою ставкою НБУ, а також не зазначено за який період ці відсотки повинні нараховуватись, що виключає підстави для стягнення з відповідача відсотків на суму відстроченого платежу у розмірі 2 283, 74 грн., нарахованих позивачем. До того ж, пункт 2.1 договору передбачає стягнення відсотків на суму відстроченого платежу на підставі наданого органом приватизації відповідного рахунку, однак, позивачем не надано ані рахунку, ані доказів його вручення (направлення) відповідачу. При цьому, суд апеляційної інстанції правомірно зазначив, що оскільки суд відмовляє в позові в цій частині з підстав його необґрунтованості відсутні підстави для застосування позовної давності. Водночас, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суд першої інстанції, на відміну від суду апеляційної інстанції, дійшов правомірного висновку про переривання позовної давності, з огляду на таке. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги (боргу), право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. За змістом ч. ч. 2, 3 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається пред'явленням позову до однієї особи, якщо предметом позову є лише частина вимоги. З цього випливає можливість подовження строку позовної давності шляхом пред'явлення позову лише щодо частини вимоги, якщо за характером відповідного зобов'язання припускається можливість виокремлення такої частини. При цьому, слід зазначити, що частиною вимоги може бути вимога про сплату інфляційних втрат та трьох відсотків річних за грошовим зобов'язанням (ч. 2 ст. 625 ЦК), які є складовою частиною основного боргу, а також сплата неустойки (штрафу, пені), якщо вони передбачені законом або договором. В абзаці 1 п. 5.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" роз'яснено, що зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених ст. ст. 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж ст. 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань, оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу). Як вбачається з матеріалів справи та правомірно зазначено судом першої інстанції, вимоги у справі № 5009/1045/12 заявлені про стягнення заборгованості та пені за договором купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011, в той час як у даній справі заявлені вимоги про стягнення неустойки, 3% річних, інфляційних втрат та суми відсотків на відстрочену суму, тобто заявлені вимоги у даній справі про стягнення неустойки, 3% річних, інфляційних втрат є складовою частиною основного боргу, який виник у зв'язку із невиконанням договору купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011 та був предметом розгляду у справі № 5009/1045/12. Враховуючи наведене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що позовна давність щодо вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат не спливла, та правомірно задовольнив позов в цій частині. Разом з тим, позивачем крім вимог про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта права комунальної власності № 02/11 від 11.10.2011, стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф-Авто" 3% річних, інфляційних втрат та суми відсотків на відстрочену суму було заявлено вимогу про стягнення неустойки на підставі п. 7.2 договору, у задоволенні яких судом апеляційної інстанції було правомірно відмовлено з огляду на таке. Відповідно до п. 7.2 договору у разі, якщо покупець протягом 60 днів з моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього договору (тобто - до 10.12.2011) не сплатить повну вартість за об'єкт приватизації, зокрема, орган приватизації порушує питання про розірвання цього договору. Спеціальна позовна давність в один рік, відповідно до приписів пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України, застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Враховуючи наведену норму, позовна давність щодо вимоги про стягнення неустойки на підставі п. 7.2 договору повинна була спливти 10.12.2012. Однак, позовна давність щодо стягнення неустойки переривалася у зв'язку із пред'явленням 19.03.2012 позову у справі № 5009/1045/12 про стягнення основного боргу та пені на підставі п. 7.1 договору. Отже, позовна давність до вимоги про стягнення неустойки на підставі п. 7.2 договору спливла 20.03.2013, в той час як позивач із даним позовом звернувся 26.01.2015. Враховуючи наведене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду підлягає частковому скасуванню, а саме в частині відмови у стягненні інфляційних втрат у розмірі 53, 56 грн. та 3% річних у розмірі 705, 21 грн., та в цій частині рішення суду першої інстанції залишенню в силі. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності та приватизації Запорізької міської ради задовольнити частково. Скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.02.2016 у справі № 908/459/15-г в частині відмови у стягненні інфляційних втрат у розмірі 53, 56 грн. та 3% річних у розмірі 705, 21 грн., та в цій частині залишити в силі рішення Господарського суду Запорізької області від 02.11.2015 у справі № 908/459/15-г. В іншій частині постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.02.2016 у справі № 908/459/15-г залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді Т.Л. БАРИЦЬКА О.О. ЄВСІКОВ
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 28 квітня 2008 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови) складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис позичальника в заяві. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала свої обов’язки за вказаним кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 червня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 74 тис. 411 грн 56 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з неї зазначену заборгованість за кредитним договором. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 15 тис. 979 грн 35 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 квітня 2008 року, яка складається із 8 тис. 951 грн 16 коп. заборгованості за кредитом, 8 грн 59 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, 3 тис. грн пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 500 грн суми фіксованої частини штрафу та 3 тис. 519 грн 60 коп. суми процентної складової штрафу, а також 744 грн 12 коп. судового збору; усього 16 тис. 723 грн 47 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) висновку щодо застосування статей 256–261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов. Згідно з пунктом 2.4.5.8 Умов, які додані до позовної заяви, позовна давність для вимог про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу встановлюється в додаткових положеннях Умов і правил. За пунктом 1.7.31 цих Умов позовна давність для вимог про повернення кредиту, оплати процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу, витрат банку за розділами 2.1–2.5, 2.5.1, 2.5.2, 2.16, 3.1, 3.17 Умов і правил установлена тривалістю у 50 років. Пунктом 5.5 Умов, які долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, установлено позовну давність тривалістю у 5 років. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 19 червня 2013 року. Стороною у спорі заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що відповідно до пункту 5.5 Умов позовну давність за домовленістю сторін установлено тривалістю у п’ять років, а тому позов заявлено в межах установленої кредитним договором позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) міститься висновок про те, що Умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, оскільки Умови, додані до позовної заяви, містять пункт щодо встановлення позовної давності тривалістю 50 років, Умови, долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, містять пункт 5.5 щодо позовної давності тривалістю 5 років (журнал судового засідання від 8 квітня 2014 року), а в Умовах, долучених на тому ж судовому засіданні за клопотанням відповідача, положення про збільшення позовної давності відсутні. Усі зазначені вище Умови позичальником не підписані. Отже, висновок суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не спливла, оскільки чинна на час укладення кредитного договору редакція Умов передбачала збільшення позовної давності, є помилковим. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За змістом частини п’ятої статті 88 ЦПК України, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат, а тому судовий збір покладається на позивача. Керуючись частиною п’ятою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 744 (сімсот сорок чотири) грн 12 коп. витрат зі сплати судового збору. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-757цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9983954A171D28DEC2257E7D0025E3B1
  23. 1. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40732686 Справка расчет задолженности может быть надлежащим доказательством. 2. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/50238851 О том, что судебный приказ прерывает и.д. несмотря на то, что судебный приказ было в 2008 году, а иск подан в 2014 и заемщиком заявлено о применении и.д.
  24. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58399684 Державний герб України Ухвала іменем україни 08 червня 2016 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Остапчука Д.О., Попович О.В., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», третя особа - ОСОБА_1, про визнання зобов'язань за договором поруки такими, що припинилися, за касаційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неналежне виконання боржником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором від 13 червня 2007 року, у забезпечення якого між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, в зв'язку з чим просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість в розмірі 3 540,89 доларів США та 50 813 грн 09 коп. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 у червні 2015 року звернулася до суду з зустрічним позовом про припинення зобов'язань за договором поруки. Позовні вимоги мотивувала тим, що без її згоди було змінено забезпечувальне зобов'язання, що призвело до збільшення обсягу її відповідальності й в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року первісний позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Родовід Банк» суму заборгованості по кредиту і процентам в розмірі 3 389, 89 доларів США, пеню за несвоєчасне погашення кредиту в розмірі 28 580 грн 18 коп., пеню за несвоєчасне погашення відсотків в сумі 1 022 грн 35 коп. та 3% річних в розмірі 7 643 грн 44 коп. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року зазначене рішення районного суду в частині вирішення вимог банку до ОСОБА_2 та її зустрічних вимог скасовано. Відмовлено в задоволенні вимог ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та задоволено зустрічний позов й припинено дію поруки за договором від 13 червня 2007 року, укладеним між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 У решті рішення суду залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 просить ухвалені в справі судові рішення в частині вирішення вимог ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав. Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що через неналежне виконання боржником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка підлягає стягненню в солідарному порядку як з боржника, так і з поручителя ОСОБА_2 Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення вимог до ОСОБА_1, про те відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення заборгованості з поручителя та задовольняючи зустрічний позов, виходив з того, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припинилася внаслідок зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останнього. Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна. За вимогами ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Зазначеним вимогам ухвалені в справі рішення судів не відповідають. Судом установлено, що 13 червня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії в розмірі 20 758 доларів США строком до 13 червня 2014 року зі сплатою 12,5% річних. Додатковою угодою до цього договору від 31 жовтня 2008 року було збільшено розмір процентної ставки за користування кредитом до 16% річних. У забезпечення належного виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором, 13 червня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Через неналежне виконання ОСОБА_1 грошових зобов'язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої станом на 29 вересня 2015 року складає 3 540,89 доларів США та 50 813 грн 09 коп. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст.1048 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до ст. 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14 та від 18 червня 2014 року № 6-61цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для судів. Разом з тим, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). При цьому виходячи з системного аналізу вимог ст. ст. 257, 264 ЦК України позовна давність може перериватися лише у межах строку позовної давності. Проте вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернули, не дослідили умови кредитного договору щодо порядку та строків погашення кредиту й взагалі не з'ясували коли боржником здійснено останній платіж, унаслідок чого, з урахуванням доводів ОСОБА_1 щодо пропущення позивачем строку позовної давності, не визначилися з тим чи дотримано банком такого строку й відповідно з дійсним обсягом відповідальності боржника. Крім того, згідно зі ст. 192 ЦК Українизаконним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини 1, 3 статті 533 ЦК України). Положеннями ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. Відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на викладене, вирішуючи спір про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, суд має установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, - стягнути грошову суму в іноземній валюті. Проте, зазначене залишилося поза увагою як суду першої, так і апеляційної інстанції, які не з'ясували питання правомірності видачі кредиту в іноземній валюті. Отже, в ході розгляду даної справи судами не дотримано вимог ч. 4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Судами попередніх інстанцій не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Таким чином, неповно з'ясувавши дійсні обставини справи, не давши належної оцінки доказам, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених рішень судів в частині вирішення вимог ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, із передачею справи в зазначеній частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення судів не оскаржуються, а відтак не є предметом касаційного перегляду. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргуОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті рішення суду залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: Т.П. Дербенцева Д.О.Остапчук О.В.Попович В.О.Савченко
  25. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40731998 Державний герб України Ухвала іменем україни 01 жовтня 2014 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Висоцької В.С., суддів: Амеліна В.І., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із указаним позовом, в обґрунтування якого зазначило, що згідно з укладеним кредитним договором від 13 березня 2006 року ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 2 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості. У порушення умов договору ОСОБА_3 зобов'язання за вказаним договором не виконувала, грошових коштів на погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами не надавала, в результаті чого станом на 31 жовтня 2013 року в останньої утворилася заборгованість за кредитом в сумі 15 155 грн 69 коп., яку банк і просив стягнути з відповідача. Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 березня 2013 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 7 976 грн 69 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині зменшення заборгованості за подвійною відсотковою ставкою скасовано та стягнуто з ОСОБА_3 різницю в сумі заборгованості за кредитним договором від 13 березня 2006 року в розмірі 7 179 грн. У решті рішення залишено без змін. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судами встановлено, що 13 березня 2006 року між сторонами по справі було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у сумі 2 тис. грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36,0% річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, що підтверджується копією заяви. Відмовляючи у задоволенні заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що останній платіж у сумі 250 грн відповідачем ОСОБА_3 було проведено 28 квітня 2012 року, тобто відбулося переривання строку позовної давності. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна з наступних підстав. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Така правова позиція визначена в постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 Правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле «MONTH»), при цьому дія картки закінчилась у грудні 2008 року. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256 ЦК України, частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин та факту пред'явлення позову тільки 17 грудня 2013 року, не вирішено. При цьому відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. При цьому обставини, що переривають перебіг строку, можуть виникнути в будь-який момент до його закінчення. Внесення платежу поза межами строків позовної давності не може свідчити про визнання відповідачем існуючої заборгованості та переривання строку позовної давності. Враховуючи, що суди на зазначене не звернули уваги, не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 березня 2013 року та рішення апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Висоцька Судді: В.І. Амелін О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська