Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 386 results

  1. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/49234120 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 серпня 2015 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євтушенко О.І., Мартинюка В.І., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5 на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 24 квітня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого відповідач отримав 76 тис. грн на умовах сплати 16 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення не пізніше 16 березня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань відповідача за вищевказаним кредитним договором, 24 квітня 2007 року між ОСОБА_5 та ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра» укладено договір поруки. Враховуючи те, що ОСОБА_4 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує і не проводить щомісячно часткове погашення кредиту в строки та згідно з графіком погашення заборгованості за кредитом, банк, просив стягнути з солідарно з відповідачів 164 808 грн 42 коп. заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ «КБ «Надра» 164 808 грн 42 коп. заборгованості за кредитним договором та 1 648 грн 08 коп. судових витрат. Рішенням апеляційного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року заочне рішення місцевого суду в частині солідарного стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ «КБ «Надра» по 824 грн 04 коп. судових витрат з кожного, а в решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_4, ОСОБА_5 просять судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що внаслідок порушення відповідачами умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка на підставі ст. ст. 1050, 1054 ЦК України підлягає солідарному стягненню з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ «КБ «Надра», врахувавши наданий банком розрахунок кредитної заборгованості. Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна. Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Матеріалами справи підтверджується, що 24 квітня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого відповідач отримав 76 тис. грн на умовах сплати 16 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення не пізніше 16 березня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань відповідача за вищевказаним кредитним договором, 24 квітня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_5 укладено договір поруки. Згідно із розрахунком заборгованості станом на 05 квітня 2013 року заборгованість ОСОБА_4 перед позивачем за спірним кредитним договором становить 164 808 грн 42 коп., з яких: 68 318 грн 46 коп. - основна сума кредиту, 60 004 грн 35 коп. - несплачені проценти, 16 776 грн 52 коп. - пеня за несвоєчасну сплату кредиту та несвоєчасну сплату процентів, 12 109 грн 09 коп. - індексація за період прострочення та штраф за порушення умов договору в розмірі 7 600 грн. За домовленістю сторін збільшено позовну давність до десяти років (п. 7.3. кредитного договору). Пунктом 4.2.4 укладеного між сторонами кредитного договору визначено те, що банк має право вимагати від позичальника достроково виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, можливих штрафних санкцій, якщо позичальник не вніс черговий платіж у термін визначений п .3.3.2 цього договору. Згідно з п. 3.1 вказаного договору поруки дія цього договору закінчується належним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань по кредитному договору чи виконанням поручителем своїх зобов'язань, згідно з умовами цього договору. Згідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим, із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. ст. 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч. 4 ст. 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється після встановлення строку, встановленого в договорі, а також, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Однак, місцевий не встановив моменту виникнення заборгованості на підставі допустимих доказів і період нарахування процентів, не визначав з якого часу, з урахуванням конкретних умов кредитного договору, у позичальника виникло право вимагати від відповідачів погашення заборгованості, враховуючи період, коли ОСОБА_4 перестав виконувати умови кредитного договору і сплачувати кошти в рахунок погашення заборгованості, крім того, залишив поза увагою те, що строк виконання основного зобов'язання у кредитному договорі встановлено - 16 березня 2010 року, а до суду з позовом ПАТ «КБ «Надра» звернулося тільки червні 2013 року, у зв'язку із чим, його висновок про чинність поруки ОСОБА_5 з огляду лише на умови договору поруки без перевірки її на відповідність положенням ч. 4 ст. 559 ЦК України є передчасним. Апеляційний суд, перевіряючи рішення місцевого суду, на вказані порушення закону уваги не звернув, не врахував того, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються та передчасно залишив рішення суду першої інстанції без змін. З огляду на викладене ухвалені у справі не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна О.І. Євтушенко В.І. Мартинюк О.М. Ситнік
  2. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53658086 Державний герб України Ухвала іменем україни 04 листопада 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Парінової І.К., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2011 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 28 серпня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір у розмірі 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном повернення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 435 779 грн 72 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 435 779 грн 72 коп., що згідно офіційного курсу НБУ становить 54 695,34 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року 33 928 доларів США, що еквівалентно 279 320 грн 90 коп. - залишок кредиту; 16 643,33 доларів США, що еквівалентно 132 604 грн 07 коп. - залишок процентів; 2 032,37 доларів США, що еквівалентно 16 192 грн 71 коп. - залишок пені основного боргу; 2 082,52 доларів США, що еквівалентно 16 162 грн 04 коп. - залишок по процентам; 62,75 доларів США, що еквівалентно 500 грн - штрафу, а всього - 54 695,34 доларів США, що еквівалентно 435 779 грн 72 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник не виконує умови кредитного договору, а тому наявні підстави для стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно задовольнив позов, проте у мотивувальній частині не навів розрахунку заборгованості у гривневому еквіваленті станом на день ухвалення рішення. Крім того, апеляційний суд вважав, що строк позовної давності для звернення до суду не пропущений, оскільки строк дії кредитного договору ще не закінчився. Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з наступних підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає. Судами установлено, що 28 серпня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», укладено кредитний договір на суму 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном погашення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Відповідно ст. ст. 526 , 530 , 610 , ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України ). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України ). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України ). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України ). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252 -255 ЦК України . При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України ). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Умовами кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язаний погашати заборгованість за наданим кредитом у відповідності до Графіку погашення кредиту (додаток № 1 до кредитного договору), який є невід'ємною частиною договору, згідно з яким термін погашення кредиту встановлено до 19 числа кожного місяця. Сплата процентів повинна відбуватися з 01 по 19 число кожного місяця у відповідності до п. 1.3.4 кредитного договору. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для судів. Судами установлено, що останній платіж було здійснено ОСОБА_3 у червні 2008 року, у зв'язку із чим утворилась заборгованість за кредитним договором. Отже, у червні 2008 року розпочався строк позовної давності для звернення банку за захистом своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з позовом до відповідачів 18 листопаді 2011 року. Відповідачі, заперечуючи проти вимог банку та оскаржуючи рішення суду першої інстанції, посилались на те, що не змогли подати до суду заяву про застосування строків позовної давності до вимог банку, оскільки справу було розглянуто у їх відсутність та не було розглянуто їх клопотання про відкладення розгляду справи. Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у порушення ст. ст. 212-215, 316 ЦПК України обставини справи з'ясував неповно, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин; належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги; не встановив початок перебігу строку позовної давності, не з'ясував чи були відповідачі належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи місцевим судом та чи мали вони реальну можливість заявити про застосування наслідків спливу позовної давності до винесення рішення та дійшов передчасного висновку про задоволення позову. Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. З матеріалів справи вбачається, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов'язання згідно з такими умовами або у зв'язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково. Пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України мав пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Проте апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, не звернув уваги на те, що у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору банк направив поручителю вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів протягом 32 днів, яку поручитель отримав 03 червня 2008 року (а.с. 14-15), при цьому з позовом до суду банк звернувся лише у листопаді 2011 року та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості з поручителя. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції . Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Головуючий Судді:В.І. Амелін Т.П. Дербенцева І.К. Парінова В.О. Савченко Судді: В.І. Амелін
  3. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53658086 Державний герб України Ухвала іменем україни 04 листопада 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Парінової І.К., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2011 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 28 серпня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір у розмірі 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном повернення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 435 779 грн 72 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 435 779 грн 72 коп., що згідно офіційного курсу НБУ становить 54 695,34 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року 33 928 доларів США, що еквівалентно 279 320 грн 90 коп. - залишок кредиту; 16 643,33 доларів США, що еквівалентно 132 604 грн 07 коп. - залишок процентів; 2 032,37 доларів США, що еквівалентно 16 192 грн 71 коп. - залишок пені основного боргу; 2 082,52 доларів США, що еквівалентно 16 162 грн 04 коп. - залишок по процентам; 62,75 доларів США, що еквівалентно 500 грн - штрафу, а всього - 54 695,34 доларів США, що еквівалентно 435 779 грн 72 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник не виконує умови кредитного договору, а тому наявні підстави для стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно задовольнив позов, проте у мотивувальній частині не навів розрахунку заборгованості у гривневому еквіваленті станом на день ухвалення рішення. Крім того, апеляційний суд вважав, що строк позовної давності для звернення до суду не пропущений, оскільки строк дії кредитного договору ще не закінчився. Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з наступних підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає. Судами установлено, що 28 серпня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», укладено кредитний договір на суму 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном погашення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Відповідно ст. ст. 526 , 530 , 610 , ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України ). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України ). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України ). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України ). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252 -255 ЦК України . При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України ). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Умовами кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язаний погашати заборгованість за наданим кредитом у відповідності до Графіку погашення кредиту (додаток № 1 до кредитного договору), який є невід'ємною частиною договору, згідно з яким термін погашення кредиту встановлено до 19 числа кожного місяця. Сплата процентів повинна відбуватися з 01 по 19 число кожного місяця у відповідності до п. 1.3.4 кредитного договору. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для судів. Судами установлено, що останній платіж було здійснено ОСОБА_3 у червні 2008 року, у зв'язку із чим утворилась заборгованість за кредитним договором. Отже, у червні 2008 року розпочався строк позовної давності для звернення банку за захистом своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з позовом до відповідачів 18 листопаді 2011 року. Відповідачі, заперечуючи проти вимог банку та оскаржуючи рішення суду першої інстанції, посилались на те, що не змогли подати до суду заяву про застосування строків позовної давності до вимог банку, оскільки справу було розглянуто у їх відсутність та не було розглянуто їх клопотання про відкладення розгляду справи. Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у порушення ст. ст. 212-215, 316 ЦПК України обставини справи з'ясував неповно, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин; належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги; не встановив початок перебігу строку позовної давності, не з'ясував чи були відповідачі належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи місцевим судом та чи мали вони реальну можливість заявити про застосування наслідків спливу позовної давності до винесення рішення та дійшов передчасного висновку про задоволення позову. Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. З матеріалів справи вбачається, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов'язання згідно з такими умовами або у зв'язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково. Пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України мав пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Проте апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, не звернув уваги на те, що у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору банк направив поручителю вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів протягом 32 днів, яку поручитель отримав 03 червня 2008 року (а.с. 14-15), при цьому з позовом до суду банк звернувся лише у листопаді 2011 року та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості з поручителя. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції . Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Головуючий Судді:В.І. Амелін Т.П. Дербенцева І.К. Парінова В.О. Савченко Судді: В.І. Амелін
  4. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53658086 Державний герб України Ухвала іменем україни 04 листопада 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Парінової І.К., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2011 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 28 серпня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір у розмірі 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном повернення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 435 779 грн 72 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 435 779 грн 72 коп., що згідно офіційного курсу НБУ становить 54 695,34 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року 33 928 доларів США, що еквівалентно 279 320 грн 90 коп. - залишок кредиту; 16 643,33 доларів США, що еквівалентно 132 604 грн 07 коп. - залишок процентів; 2 032,37 доларів США, що еквівалентно 16 192 грн 71 коп. - залишок пені основного боргу; 2 082,52 доларів США, що еквівалентно 16 162 грн 04 коп. - залишок по процентам; 62,75 доларів США, що еквівалентно 500 грн - штрафу, а всього - 54 695,34 доларів США, що еквівалентно 435 779 грн 72 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник не виконує умови кредитного договору, а тому наявні підстави для стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно задовольнив позов, проте у мотивувальній частині не навів розрахунку заборгованості у гривневому еквіваленті станом на день ухвалення рішення. Крім того, апеляційний суд вважав, що строк позовної давності для звернення до суду не пропущений, оскільки строк дії кредитного договору ще не закінчився. Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з наступних підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає. Судами установлено, що 28 серпня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», укладено кредитний договір на суму 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном погашення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Відповідно ст. ст. 526 , 530 , 610 , ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України ). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України ). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України ). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України ). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252 -255 ЦК України . При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України ). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Умовами кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язаний погашати заборгованість за наданим кредитом у відповідності до Графіку погашення кредиту (додаток № 1 до кредитного договору), який є невід'ємною частиною договору, згідно з яким термін погашення кредиту встановлено до 19 числа кожного місяця. Сплата процентів повинна відбуватися з 01 по 19 число кожного місяця у відповідності до п. 1.3.4 кредитного договору. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для судів. Судами установлено, що останній платіж було здійснено ОСОБА_3 у червні 2008 року, у зв'язку із чим утворилась заборгованість за кредитним договором. Отже, у червні 2008 року розпочався строк позовної давності для звернення банку за захистом своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з позовом до відповідачів 18 листопаді 2011 року. Відповідачі, заперечуючи проти вимог банку та оскаржуючи рішення суду першої інстанції, посилались на те, що не змогли подати до суду заяву про застосування строків позовної давності до вимог банку, оскільки справу було розглянуто у їх відсутність та не було розглянуто їх клопотання про відкладення розгляду справи. Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у порушення ст. ст. 212-215, 316 ЦПК України обставини справи з'ясував неповно, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин; належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги; не встановив початок перебігу строку позовної давності, не з'ясував чи були відповідачі належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи місцевим судом та чи мали вони реальну можливість заявити про застосування наслідків спливу позовної давності до винесення рішення та дійшов передчасного висновку про задоволення позову. Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. З матеріалів справи вбачається, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов'язання згідно з такими умовами або у зв'язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково. Пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України мав пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Проте апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, не звернув уваги на те, що у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору банк направив поручителю вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів протягом 32 днів, яку поручитель отримав 03 червня 2008 року (а.с. 14-15), при цьому з позовом до суду банк звернувся лише у листопаді 2011 року та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості з поручителя. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції . Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Головуючий Судді:В.І. Амелін Т.П. Дербенцева І.К. Парінова В.О. Савченко Судді: В.І. Амелін
  5. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53658086 Державний герб України Ухвала іменем україни 04 листопада 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Парінової І.К., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2011 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 28 серпня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір у розмірі 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном повернення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 435 779 грн 72 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 435 779 грн 72 коп., що згідно офіційного курсу НБУ становить 54 695,34 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року 33 928 доларів США, що еквівалентно 279 320 грн 90 коп. - залишок кредиту; 16 643,33 доларів США, що еквівалентно 132 604 грн 07 коп. - залишок процентів; 2 032,37 доларів США, що еквівалентно 16 192 грн 71 коп. - залишок пені основного боргу; 2 082,52 доларів США, що еквівалентно 16 162 грн 04 коп. - залишок по процентам; 62,75 доларів США, що еквівалентно 500 грн - штрафу, а всього - 54 695,34 доларів США, що еквівалентно 435 779 грн 72 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник не виконує умови кредитного договору, а тому наявні підстави для стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно задовольнив позов, проте у мотивувальній частині не навів розрахунку заборгованості у гривневому еквіваленті станом на день ухвалення рішення. Крім того, апеляційний суд вважав, що строк позовної давності для звернення до суду не пропущений, оскільки строк дії кредитного договору ще не закінчився. Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з наступних підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає. Судами установлено, що 28 серпня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», укладено кредитний договір на суму 38 000 доларів США зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном погашення 19 серпня 2014 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Відповідно ст. ст. 526 , 530 , 610 , ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України ). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України ). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України ). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України ). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252 -255 ЦК України . При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України ). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Умовами кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язаний погашати заборгованість за наданим кредитом у відповідності до Графіку погашення кредиту (додаток № 1 до кредитного договору), який є невід'ємною частиною договору, згідно з яким термін погашення кредиту встановлено до 19 числа кожного місяця. Сплата процентів повинна відбуватися з 01 по 19 число кожного місяця у відповідності до п. 1.3.4 кредитного договору. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для судів. Судами установлено, що останній платіж було здійснено ОСОБА_3 у червні 2008 року, у зв'язку із чим утворилась заборгованість за кредитним договором. Отже, у червні 2008 року розпочався строк позовної давності для звернення банку за захистом своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з позовом до відповідачів 18 листопаді 2011 року. Відповідачі, заперечуючи проти вимог банку та оскаржуючи рішення суду першої інстанції, посилались на те, що не змогли подати до суду заяву про застосування строків позовної давності до вимог банку, оскільки справу було розглянуто у їх відсутність та не було розглянуто їх клопотання про відкладення розгляду справи. Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у порушення ст. ст. 212-215, 316 ЦПК України обставини справи з'ясував неповно, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин; належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги; не встановив початок перебігу строку позовної давності, не з'ясував чи були відповідачі належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи місцевим судом та чи мали вони реальну можливість заявити про застосування наслідків спливу позовної давності до винесення рішення та дійшов передчасного висновку про задоволення позову. Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного суду в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. З матеріалів справи вбачається, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов'язання згідно з такими умовами або у зв'язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково. Пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України мав пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Проте апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, не звернув уваги на те, що у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору банк направив поручителю вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів протягом 32 днів, яку поручитель отримав 03 червня 2008 року (а.с. 14-15), при цьому з позовом до суду банк звернувся лише у листопаді 2011 року та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості з поручителя. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції . Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Головуючий Судді:В.І. Амелін Т.П. Дербенцева І.К. Парінова В.О. Савченко Судді: В.І. Амелін
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 29 червня 2006 року ОСОБА_1 отримав кредитні кошти у розмірі 300 000 грн. У зв’язку з порушенням ним умов кредитного договору утворилась заборгованість, яку він у добровільному порядку, незважаючи на вимоги банку, не погасив. ПАТ «Укрсоцбанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 577 213 грн. 97 коп. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року в позові ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 24 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 520 102 грн. 54 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 21 березня 2014 року. В решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня2014 року та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049, статті 1050 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на підтримання заяви, а також представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 ст. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 29 червня 2006 року між сторонами укладено кредитний договір, за умовами якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 300 000 грн., а останній зобов’язався повернути його до 28 червня 2026 року зі сплатою процентів за користування кредитом. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором у боржника перед банком виникла заборгованість, яка станом на 21 березня 2014 року становила 577 213 грн. 97 коп. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 1 250 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов’язання до 28 червня 2026 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов’язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 договору протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду за захистом порушених прав, оскільки згідно із пунктом 5.4 Договору зазначене право виникло у позивача 11 січня 2009 року, тоді як банк звернувся до суду 16 квітня 2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач перестав сплачувати щомісячні платежі після 23 жовтня 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5. кредитного договору строк користування кредитними коштами вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 11 січня 2009 року. Таким чином днем, коли в позивача виникло право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, є 11 січня 2009 року, однак банк звернувся до суду із позовом лише 16 квітня 2014 року. Разом із тим апеляційний суд вважав, що строк позовної давності щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з квітня 2011 року, не сплив, а тому в цій частині заявлених вимог позов про стягнення кредитних коштів, процентів за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за процентами підлягає задоволенню. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 10 жовтня 2014 року, від 1 грудня 2014 року суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову в зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки пунктами 4.5. кредитних договорів передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору, термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом із пропуском строку позовної давності. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно із пунктом 4.5. кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Судами встановлено, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснив 23 жовтня 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 11 січня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено – на 11 січня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 16 квітня 2014 року, тобто зі спливом строку позовної давності. Такий висновок суду є правильним й відповідає вимогам Закону. Однак висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що строк позовної давності щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з квітня 2011 року не сплив, а тому в цій частині заявлених вимог позов підлягає задоволенню, є неправильними. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухвалюючи рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотки за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з квітня 2011 року по квітень 2014 року, апеляційний суд не врахував, що в зв’язку з неналежним виконання умов договору, змінився строк виконання основного зобов’язання (п. 4.5. договору), та банк мав право з 11 січня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду із позовом, однак позовну заяву подав до суду лише у квітні 2014 року. Після зміни строку виконання зобов’язання до 11 січня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 11 січня 2009 року не підлягали виконанню. Отже апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, про те, що з ОСОБА_1 на користь банку підлягають стягненню кредиті кошти по сплаті щомісячних платежів в межах трьохрічного строку позовної давності до дня звернення до суду із зазначеним позовом, починаючи з квітня 2011 року є помилковим. Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права - 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-249цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/EEE62F5B29715064C2257F24004B090C
  7. В 2008 году взял в Сведбанке ипотеку. С апреля 2011 года не оплачиваю. 13.05.2013 года КИ подали иск про стягнення на предмет ипотеки 27.09.2013 суд вынес заочное решение о полном удолетворении требования КИ про стягнення на предмет ипотеки путем привселюдных торгов квартиры для погашения тела\. проценов и пени.в гривневом эквиваленте 183000 грн 23.06.2015 года суд вынес еще одно заочное решение о полном удолетворении требования КИ про стягнення 322000 грн с меня и поручителя в счет погашения того же тела, процентов и пени. В 2016 году оба заочные решения скасованы и назначено рассмотрение дел в общем порядке. Сейчас подаю отдельный иск "про захист прав споживача та визнання договорів недійсними" и возражение от ответчиков. 1)Можно ли сейчас применить исковую давность, или только тогда когда если суд отклонит иски от КИ 2)можно ли подать клопотання по втором делу (на 322000 грн.) чтобы отклонили иск так как сейчас рассматривается судом первый иск? 3) можно ли подать клопотання или заявление об отмене рассмотрения так как действует мораторий?
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», третя особа: ОСОБА_2, про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк» або Банк) про визнання поруки припиненою. Зазначав, що 22 травня 2008 року між Банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач надав позичальнику кредит у сумі 108 500 доларів США зі сплатою процентів на строк до 22 травня 2015 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня між Банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель узяв на себе зобов’язання солідарно з позичальником відповідати за виконання боржником умов кредитного договору. Позивач указував, що кредитним договором передбачено, що в разі порушення позичальником строків внесення платежів або невиконання ним зобов’язань Банк має право надіслати йому повідомлення про зміну умов договору. У цьому разі строк виконання позичальником зобов’язань вважається таким, що настав на десятий календарний день з дня направлення Банком повідомлення про зміну умов договору. Договором поруки передбачено, що в разі невиконання своїх зобов’язань позичальником поручитель зобов’язаний погасити суму заборгованості за кредитним договором на першу вимогу Банку протягом десяти календарних днів з моменту отримання поручителем письмової заяви про невиконання позичальником своїх зобов’язань. 9 липня 2009 року Банк надіслав на адресу позичальника та на його адресу як поручителя повідомлення про зміну умов кредитного договору, зокрема, що строк виконання зобов’язань за кредитним договором у повному обсязі настає на десятий календарний день з 9 липня 2009 року, тобто з дня направлення зазначеного повідомлення – 19 липня 2009 року. Зазначав, що оскільки позичальник не виконав зобов’язання за кредитним договором, а Банк протягом шести місяців після спливу цього строку не звернувся до нього як до поручителя з вимогою про погашення боргу або з позовом до суду, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) порука вважається припиненою. Посилаючись на пропущення Банком як шестимісячного строку звернення до поручителя з вимогою про погашення боргу, так і шестимісячного строку звернення до суду з позовом до нього, ОСОБА_1 просив визнати договір поруки, укладений 22 травня 2008 року між Банком та ним, припиненим та стягнути з відповідача на його користь судові витрати. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, просить ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року, від 17 червня 2015 року, від 18 лютого 2015 року, від 29 квітня 2015 року, від 18 вересня 2013 року, від 27 листопада 2013 року та постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 21 січня 2015 року, від 10 вересня 2015 року, від 24 вересня 2014 року, від 18 липня 2012 року. ОСОБА_1 вказує на те, що правові висновки Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції, в наданих для прикладу судових рішеннях, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 22 травня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у сумі 108 500 доларів США зі сплатою процентів на строк до 22 травня 2015 року. 22 травня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель узяв на себе зобов’язання солідарно з позичальником відповідати за виконання боржником умов кредитного договору. За умовами договору він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника. Відповідно до пункту 3.8 кредитного договору, якщо позичальник порушує строки платежів, установлені пунктами 3.3, 3.1, та/або при невиконанні зобов’язань позичальника, Банк має право надіслати позичальнику повідомлення про зміну умов договору у будь-який час з моменту настання вказаних обставин. При цьому строк виконання позичальником своїх зобов’язань за взаємною згодою сторін, вважається таким, що настав на десятий календарний день з дня направлення Банком позичальнику повідомлення про зміну умов цього договору у порядку, передбаченому цим пунктом договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище десятиденного строку вважається дата, зазначена у квитанції, яка надається Банку відділенням зв’язку при відправленні листа з повідомленням про вручення, або дата зазначена у повідомленні, яке отримане позичальником особисто у Банку. Згідно з пунктом 4 договору поруки у разі невиконання позичальником умов основного зобов’язання в строк поручитель погашає суму кредиту, нараховані проценти та штрафні санкції за несвоєчасне повернення позичальником коштів, наданих у межах основного зобов’язання, та процентів за користування кредитом на першу вимогу Банку протягом десяти календарних днів з моменту отримання поручителем надісланої Банком письмової заяви про невиконання позичальником своїх зобов’язань, надісланою Банком за адресою, зазначеною у реквізитах поручителя в цьому договорі. Пунктом 7 договору поруки встановлено, що поручитель зобов’язується виконати основне зобов’язання в разі настання випадків зміни строків виконання зобов’язань за основним зобов’язанням, передбачених основним зобов’язанням. У зв’язку з порушенням позичальником умов кредитного договору, листом від 9 липня 2009 року Банк повідомив ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про зміну умов кредитного договору, укладеного 22 травня 2008 року, а саме дострокового погашення заборгованості за кредитом, процентів та пені на десятий календарний день з дня направлення цього повідомлення (поштове відправлення – 9 липня 2009 року). У зв’язку з невиконанням боржником зобов’язань за договором Банк у грудні 2013 року звернувся до суду з позовом. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 червня 2012 року позовні вимоги ПАТ «Сведбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь Банку 1 203 060 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором, 2 823 грн судових витрат. На підставі договору факторингу право вимоги за договорами кредиту та поруки було відступлено товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ( далі – ТОВ «ФК «Вектор Плюс»). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що строк звернення з вимогою до поручителя не пропущено, оскільки в межах строку позовної давності Дарницьким районним судом м. Києва ухвалено рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором 20 червня 2012 року. Проте у справах, ухвали в яких надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суди касаційної інстанції на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України дійшли висновку про те, що строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права, а є строком існування самого зобов’язання поруки. Після його закінчення припиняються і право кредитора, і обов’язок поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 3.2) про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі слід застосувати норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців). Так, у справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником або поручителем своїх обов’язків, передбачених основним зобов’язанням. У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши 9 липня 2009 року повідомлення про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів (а.с. 14), змінивши таким чином строк виконання основного зобов’язання. В разі, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Строк виконання заявником умов кредитного договору щодо повного повернення отриманих кредитних коштів та виконання інших зобов’язань настав 19 липня 2009 року. Перебіг шестимісячного строку для пред’явлення Банком вимог до поручителя розпочався 20 липня 2009 року та закінчився 20 січня 2010 року. У вказаний проміжок часу Банк у будь-якій формі вимог до поручителя не пред’явив. Натомість судами встановлено, а заявником доведено, що позов Банку про стягнення заборгованості із заявника подано наприкінці 2011 року, а провадження у справі відкрито 20 січня 2012 року. Отже, заявником було доведено, а відповідачем не спростовано, що позов до поручителя подано з пропуском встановленого шестимісячного строку. Аналогічний правовий висновок міститься і в наданих постановах Верховного Суду України. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, суди неправильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та зробили висновок про відсутність підстав для відмови в позові до поручителя. З наведених мотивів судові рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання поруки припиненою не можна вважати законними, тому вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1/ Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом «а» пункту 2 частини другої та частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року та рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати поруку за договором укладеним між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 22 травня 2008 року НОМЕР_1 припиненою. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2056цс15 Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. У справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником або поручителем своїх обов’язків, передбачених основним зобов’язанням. У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши повідомлення про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів, змінивши таким чином строк виконання основного зобов’язання. В разі, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. У шестимісячний строк Банк у будь-якій формі вимог до поручителя не пред’явив, отже позов до поручителя подано з пропуском встановленого шестимісячного строку. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3D3AA1A76A5119D0C2257F01002B9143
  9. Может была у кого аналогичная ситуация? В конце 2011 года "укрсиббанк" продал права требования (не знаю факторинг это был или цессия-договоров этих в глаза не видел) по кредиту "дельтабанку" . ... На основании этого договора купли-продажи прав требования по кредиту в 2013 натариус Ковальчук С.П.( г.Киев ул. Сакасаганского 119 оф.12) внес в реестр обременений имущества (срок действия до конца 2018 г.) автомобиль на который был взят кредит в "укрсибе". я не подписывал ни одной бумаги с "дельтабанком" Каждый месяц я наведовался в суд по месту прописки - исков от "дельтабанка" не было ...в тоже ДВС тишина .... срок исковой давности истек ....нужно полагать..., но как быть с залогом (автомобилем)?
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «БМ Банк» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Компанія страхування життя «Універсальна», про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_1до публічного акціонерного товариства «БМ Банк», третя особа – акціонерне товариство «Компанія страхування життя «Універсальна», про визнання припиненими зобов’язань за кредитним договором та договором іпотеки, стягнення безпідставно отриманих коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, встановила: У листопаді 2014 року публічне акціонерне товариство «БМ Банк» (далі – ПАТ «БМ Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором від 15 серпня 2008 року щодо його своєчасного й повного погашення, унаслідок чого виникла заборгованість, розмір якої станом на 30 жовтня 2014 року складав 96 тис. 689 швейцарських франків 49 сантимів, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 млн 317 тис. 396 грн 14 коп. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у грудні 2014 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «БМ Банк» про визнання припиненими зобов’язань за кредитним договором та договором іпотеки, стягнення безпідставно отриманих коштів. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що зобов’язання за кредитним договором від 15 серпня 2008 року, у забезпечення якого між ним та банком було укладено договір іпотеки, виконані в повному обсязі публічним акціонерним товариством «Компанія страхування життя «Універсальна» (далі – ПАТ «КСЖ «Універсальна»), з яким він уклав договір добровільного страхування життя, через встановлення йому другої групи інвалідності. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 15 травня 2015 року, позов ПАТ «БМ Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 96 тис. 689 швейцарських франків 49 сантимів, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становить 1 млн 317 тис. 396 грн 14 коп. У задоволені зустрічних позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 15 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статей 251, 252, 254, 257, 261, 267 та частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-20цс14) та від 17 вересня 2014 року (справа № 6-53цс14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 15 серпня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «БМ Банк», правонаступником якого є ПАТ «БМ Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 112 тис. 200 швейцарських франків на поточні потреби зі сплатою 10,99 % річних строком до 14 серпня 2018 року. На забезпечення цього договору того ж дня між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є жилий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею S_1 га, що розташована за цією ж адресою. Крім того, 15 серпня 2008 року між ОСОБА_1та ПАТ «КСЖ «Універсальна» було укладено договір добровільного страхування життя, за яким вигодонабувачем у випадку набуття статусу інвалідності першої або другої групи застрахованої особи стає ПАТ «БМ Банк». За цим договором початкова страхова сума складає 499 тис. 531 грн 79 коп. Відповідно до довідки Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи від 19 травня 2009 року ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності. Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 21 квітня 2011 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 29 червня 2011 року, з ПАТ «КСЖ «Універсальна» на користь ПАТ «БМ Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 15 серпня 2008 року в розмірі 413 тис. 855 грн 6 коп. Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за кредитним договором від 15 серпня 2008 року НОМЕР_1, яка виникла унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, її розмір станом на 30 жовтня 2014 року складав 96 тис. 689 швейцарських франків 49 сантимів, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становило 1 млн 317 тис. 396 грн 14 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «БМ Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту не виконує, у зв’язку із чим утворилася заборгованість за користування кредитом. При цьому доводи ОСОБА_1 про сплив позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка виникла з 1 жовтня 2009 року, суд визнав необґрунтованими. Проте в наданому для порівняння судовому рішенні у справі, яка виникла з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, а саме у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа №6-20цс14) суд виходив з того, що оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, відповідно до вимог статей 254, 256, 257, 261, 267 ЦК України початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 254, 257, 261, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України, згідно з якою зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до умов кредитного договору від 15 серпня 2008 року сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 27 грудня 2010 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 цього Кодексу). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з пунктом 3.6 укладеного між сторонами кредитного договору сплата позичальником заборгованості за кредитом здійснюється щомісячно не пізніше 10-го числа місяця, наступного за звітним відповідно до графіка погашення заборгованості за кредитом (додаток 1), який є невід’ємною частиною цього договору (а.с. 20). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-20цс14). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосування зазначених правових норм і не врахував доводів відповідача щодо спливу позовної давності з огляду на те, що він припинив здійснювати погашення заборгованості перед банком 19 травня 2009 року через фізичну неможливість, а з позовом про стягнення з нього вищезазначеної заборгованості позивач звернувся лише у листопаді 2014 року. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову ПАТ «БМ Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором суди допустили порушення норм процесуального права, зокрема не встановили усіх фактів, необхідних для правильного застосування судом статей 254, 257, 261, 267 ЦК України, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року (справа № 6-53цс14), наданій ОСОБА_1на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, суд виходив з того, що закінчення строку, установленого договором поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Порівняння наведеного вище судового рішення із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням нормам матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, оскільки у справі, що переглядається, ОСОБА_1заявляв вимоги про припинення зобов’язань за договором іпотеки, яка є відмінним від поруки видом забезпечення, і норми, що регулюють поруку (статті 553 – 559 ЦК України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем. Перелік підстав для припинення іпотеки передбачений статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Отже, підстави, на які посилається заявник, а саме неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції положень частини четвертої статті 559 ЦК України, не підтвердилися. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 15 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року в частині вирішення вимог публічного акціонерного товариства «БМ Банк» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Компанія страхування життя «Універсальна», про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в указаній частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-2520цс15 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність (ст. 257 ЦК України) за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8755E947B191DC8FC2257F9C00215DEE
  11. Здраствуйте! Подскажите, пожалуйста, может кто-то сталкивался с такой проблемой: Банк подал в суд на заемщика и поручителей в декабре 2015 года, при том, что срок действия кредитного договора с июля 2006 года по июль 2011 года, соответственно истец пропустил срок исковой давности, так как 3 года прошло в июле 2014 года... но в договорах пору обозначен интересный пункт: "...порука по этому договору прекращается после окончания 5 лет со дня наступления срока возвращения кредита по кредитному договору.." Получается: если заявить в суде о применении срока исковой давности по основному обязательству, то на поручителей это не подействует так как только в июле 2016 года закончится 5-ти годичный срок... Но вопрос состоит в том, что поручители не являются основными заемщиками и порука - это обеспечение основного обязательства... ВОПРОС: может кто-то знает о наличии практики по таким делам, как суды относятся к тому, что с заемщика (лица, который взял деньги в долг) обязательства сняты, а поручители должны отвечать по его просроченым обязательствам....???
  12. Кредитный договор заключен в 2007 году. Последний платеж был в апреле 2011 года. Банк подал в суд на взыскание. Можно ли в суде заявлять о применении исковой давности. Какие могут быть "подводные камни"?
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У січні 2010 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі – АБ "Укргазбанк") в особі Харківської обласної дирекції звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, виселення та звернення стягнення на предмет іпотеки. Уточнивши позовні вимоги, АБ "Укргазбанк" просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 124 тис. 268 доларів США 61 цент. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2014 року позов ПАТ АБ "Укргазбанк" задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 строкову заборгованість за кредитним договором у розмірі 59 тис. 250 доларів США, прострочену заборгованість за кредитним договором у розмірі 14 тис. 993 долари США 98 центів, поточну заборгованість за процентами в сумі 1 тис. 25 доларів США 26 центів, прострочену заборгованість за процентами в сумі 48 тис. 999 долари США 37 центів, пеню за несвоєчасне погашення кредиту у сумі 11 тис. 599 доларів США 40 центів, пеню за несвоєчасну сплату процентів у сумі 37 тис. 36 доларів США 54 центи, штрафні санкції у сумі 23 тис. 600 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено у частині задоволення позову про стягнення пені та штрафних санкцій. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АБ "Укргазбанк" пеню за простроченим кредитом у розмірі 6 тис. 376 грн 30 коп., пеню за простроченими відсотками у розмірі 14 тис. 713 грн 98 коп. У задоволенні позовних вимог про стягнення штрафних санкцій відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу АБ "Укргазбанк" відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року залишено в силі. У серпні 2015 року АБ "Укргазбанк" подав заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 258, 259, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України України). Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви, АБ "Укргазбанк" надало постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції, відхиливши касаційну скаргу АБ "Укргазбанк" та залишивши в силі рішення апеляційного суду, погодився з висновками судів про застосування спеціального строку позовної давності в один рік до вимог позивача про стягнення пені та штрафу, оскільки про це заявлено відповідачем. Водночас у постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у договорі або Умовах кредитора, які повинні бути підписані позичальником, проте суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погодившись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, якими збільшено позовну давність, не містять підпису позичальника, а тому ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається суди встановили, що 4 серпня 2008 року АБ "Укргазбанк" відповідно до укладеного кредитного договору надав ОСОБА_1 кредит у сумі 70 тис. доларів США зі строком погашення кредиту до 3 серпня 2033 року та сплатою 13,8 % річних. Згідно з пунктом 3.3 кредитного договору встановлено графік погашення кредиту щомісячно, з першого по десяте число кожного місяця по 250 доларів США. Останній платіж повинен бути проведений не пізніше 3 серпня 2033 року. У зв’язку з тим, що ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором не виконала, з грудня 2008 року припинила погашення кредиту та процентів за користування кредитом, вимогу щодо повернення заборгованості за кредитом від 11 вересня 2009 року не виконала, станом на 6 грудня 2013 року утворилась заборгованість за кредитом у сумі 124 тис. 258 доларів США 61 цент. При цьому заборгованість з пені за несвоєчасне погашення кредиту в період із 7 грудня 2010 року до 6 грудня 2013 року складала 11 тис. 599 доларів США 40 центів та за несвоєчасну сплату процентів - 37 тис. 36 доларів США 54 центи. Задовольняючи позов АТ "Укргазбанк", поданий 31 грудня 2009 року суд першої інстанції дійшов висновку про те що, оскільки відповідачка умов кредитного договору не виконала, з неї підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором, проценти за користування кредитом, пеня та штрафні санкції за весь період прострочення. Ухвалюючи рішення про зміну рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені та штрафних санкцій, апеляційний суд, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на частину другу статті 258 ЦК України, дійшов висновку про те, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Крім того, про застосування позовної давності заявлено відповідачем у справі. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункту 5.3) пеня за порушення строків повернення кредиту визначена в розмірі 0,1 % від суми невиконаного зобов’язання за кожен день прострочення платежу. Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки, а до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 цього Кодексу). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається суди встановили, що згідно з умовами кредитного договору (пункт 3.3.4) погашення кредиту повинне здійснюватись частинами з 1 до 10 числа кожного місяця (останній платіж – у 2033 році). Оскільки умовами договору установлені окремі самостійні зобов’язання щодо повернення кредиту, то відповідальність за невиконання кожного з них настає окремо. За відсутності платежу з 11 числа кожного місяця виникає прострочення боржника за зобов’язаннями, а в кредитора виникає право на позов. Початок позовної давності для стягнення періодичних платежів необхідно обчислювати з дня невиконання позичальником кожного із зобов'язань. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати в договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами (частина друга статті 6 ЦК України). За змістом частини третьої цієї статті сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, однак не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Виходячи з аналізу зазначених правових норм можна зробити висновок про те, що якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором. Суди встановили, що пунктом 5.8 кредитного договору строк позовної давності визначається сторонами в три роки, в тому числі на вимоги з повернення: процентів за користування кредитом та суми заборгованості за кредитом з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, пені за несвоєчасну сплату процентів та кредиту, штрафів та всіх видатків, понесених банком під час виконання умов цього договору. За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що стягнення неустойки (штрафу та пені) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, не можна визнати обґрунтованим. Однак для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки апеляційний суд розрахував суми штрафу та пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 без урахування пункту 5.8 кредитного договору, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати подібні обставини та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року скасувати, передати справу на новий апеляційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1824 цс15) Якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1AEAFEB7DE63451EC2257F7700456A2C
  14. годичный срок, к поручителю - в шестимесячный. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 28 лютого 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2018 року. Кредит надавався шляхом видачі одного траншу в розмірі кредиту зі сплатою процентів, розмір яких складається з фіксованого процента в розмірі 5 % річних + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб, що розміщені в банку на строк 366 днів, у валюті, тотожній валюті кредиту з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, яка залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку може ним збільшуватися або зменшуватися в порядку, передбаченому кредитним договором). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» продало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори, в тому числі й кредитний договір від 28 лютого 2008 року, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло всі права вимоги за цими кредитними договорами, включаючи права вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також сплати штрафних санкцій. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 серпня 2013 року утворилась заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування в розмірі 665 тис. 824 грн 64 коп., ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь зазначену суму заборгованості та 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. у рахунок сплати нарахованої пені, а всього 3 млн 176 тис. 261 грн 66 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. У своїй заяві ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5 % і FIDR ‒ процентної ставки за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватися чи зменшуватися) у порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку, а також у приміщенні банку на інформаційних стендах. Відповідно до пункту 2 частини першої кредитного договору датою остаточного повернення кредиту є 26 лютого 2018 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого вона поручилася солідарно з ОСОБА_1 у повному обсязі відповідати за виконання його зобов’язань за кредитним договором (пункти 1.1, 1.2 договору поруки). Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 13 січня 2009 року ПАТ «ОТП Банк» направило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги (а.с. 231 ‒ 234, т. 1). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, за умовами якого до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі й кредитним договором від 28 лютого 2008 року, та забезпечувальними договорами. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, тому виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 1 серпня 2013 року складала 665 тис. 824 грн 64 коп., а також нараховано пеню в розмірі 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив передбачений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення кредиту 27 листопада 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом до нього та поручителя лише 2 серпня 2013 року. Залишаючи без змін судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що, пред’явивши 13 січня 2009 року вимогу до боржника й поручителя про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «ОТП Банк» відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом 2 серпня 2013 року, тобто з пропуском строку звернення до суду. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд зазначив, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів; у цьому випадку перебіг позовної давності починається залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Дійшовши висновку, що суди попередніх інстанцій вказані обставини не врахували, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском трирічного строку звернення до суду, перебіг якого починається не після закінчення тридцяти календарних днів з дня отримання вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань, а залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій у цій частині, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення ‒ невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Суди встановили, що сторони визначили як строк дії договору ‒ до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.3 частини другої кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту ‒ до 26 лютого 2018 року (пункт 2 частини першої кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісячно, у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, а також строки сплати процентів за користування кредитом – щомісячно, одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, визначений графіком повернення кредиту та сплати процентів (пункт 4 частини першої кредитного договору та пункти 1.5.1 і 1.5.1.1 частини другої кредитного договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору ‒ до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів. Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами договору визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до складу зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ‒ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 ‒ 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно із умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити неустойку за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів за його користування повинне здійснюватись позичальником щомісячно рівними частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте у зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення кредиту банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши їм письмову вимогу від 13 січня 2009 року про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги. Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя ‒ протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що, пред’явивши вимогу до боржника і поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за його користування та пені, кредитор змінив строк виконання зобов’язання, тому змінився і строк звернення до суду. Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом як до боржника, так і до поручителя з пропуском цього строку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «ОТП Факторинг Україна» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-990цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Згідно з частиною п’ятою статті 261 ЦК України за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно із умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість за кредитними договорами в загальному розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп. у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань за цими договорами. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року у розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп. та пеню за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року за несвоєчасне повернення кредитних коштів у розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп. Вирішено питання про судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) та 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню таких підстав. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 лютого 2012 року між закритим акціонерним товариством «Форум-ДС» (далі – ЗАТ «Форум-ДС») та товариством з обмеженою відповідальністю «Форум-ДС» (далі – ТОВ «Форум-ДС») було укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого ЗАТ «Форум-ДС», як первісний позичальник, передав ТОВ «Форум-ДС» обов’язок виконання перед ПАТ «Банк Форум» щодо погашення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливих штрафних санкцій за такими кредитними договорами: кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 109 млн 736 тис. 584 грн 15 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 4 млн 35 тис. 20 грн 15 коп. та сплати можливої неустойки у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором; кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту у розмірі 8 млн 81 тис. 146 грн 37 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 153 тис. 623 грн 89 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 2 млн 627 тис. 625 грн 3 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 49 тис. 952 грн 18 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року між ТОВ «Форум-ДС» та ПАТ «Банк Форум» зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором. 28 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останій поручився перед ПАТ «Банк Форум» за виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року, укладеним між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС», та всіма додатковими договорами, які було укладено до нього в минулому та які можуть бути укладені в майбутньому. 13 березня 2012 року з метою забезпечення виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами між ПАТ «Банк Форум», ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_5. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 поручився перед ПАТ «Банк Форум» за своєчасне та повне виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за такими кредитними договорами, укладеними між останім та ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС»: кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року та додатковими договорами до нього, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року та додатковими договорами до нього, кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року та додатковими договорами до нього, які були укладеними та можуть бути укладеними в майбутньому між банком та позичальником. Унаслідок неналежного виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами станом на 6 червня 2013 року у товариства утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп., а саме: за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року – в розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп., що складається з простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 3 млн 164 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 135 млн 980 тис. 232 грн 66 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 14 млн 475 тис. 410 грн 91 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 15 млн 268 тис. 530 грн 36 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів у розмірі 533 тис. 490 грн 24 коп. простроченої комісії у розмірі 263 тис. грн; за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року – в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп., що складається із заборгованості з повернення основної суми кредиту у розмірі 6 млн 505 тис. 420 грн 81 коп., заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 57 тис. 568 грн 51 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 399 тис. 280 грн 19 коп.; за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року – в розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп., що складається з пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів; за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року – в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп., що складається із: простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 4 млн 924 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 2 млн 236 тис. 549 грн 16 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 298 тис. 759 грн 90 коп. У зв'язку з порушенням умов кредитних договорів ПАТ «Банк Форум» направив ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 вимоги про повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитними коштами та штрафних санкцій, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями цих вимог та зворотними повідомленнями від 29 квітня 2013 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з наявності правових підстав для стягнення заборгованості за кредитними договорами з поручителя, вимога до якого була пред’явлення з дотриманням визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку. У наданих для порівняння постановах від 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14) Верховний Суд України керувався тим, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. У постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) суд дійшов висновку про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов‘язання боржником. Згідно із частини четвертої статті 559 цього Кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 цього Кодексу, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитних договорах з урахуванням умов додаткових угод строки виконання основних зобов’язань чітко визначені: строк повного погашення кредиту за кредитним договором НОМЕР_3 – від 28 квітня 2011 року до 30 травня 2014 року, за кредитним договором НОМЕР_2 – від 24 липня 2007 року до 29 березня 2013 року, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року до 28 грудня 2012 року, за кредитним договором НОМЕР_1– від 19 квітня 2005 року до 30 червня 2017 року. Вимоги про необхідність сплати наявних на 22 квітня 2013 року заборгованостей за вказаними кредитними договорами у п’ятнадцятиденний строк були надіслані боржнику ТОВ «Форум-ДС» та поручителю ОСОБА_1 29 квітня 2013 року, отримані 29 травня 2013 року. За таких обставин банк отримав право пред’явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи зі спливом п’ятнадцятиденного терміну від часу отримання вимоги банку, тобто від 14 червня 2013 року, протягом наступних шести місяців. Із цим позовом ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду 18 червня 2013 року, тобто у межах визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, підстави для визнання поруки припиненою відсутні. Строк поруки не вважається строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. Таким чином, у справі, яка переглядається, положення частини четвертої статті 559 ЦК України суд застосовав правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Крім того, усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом статті 258 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, пеня – це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто упродовж дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності – загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Спеціальна позовна давність установлюється законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) – пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України. Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення цієї норми, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовну давність. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. У матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, подана до винесення місцевим судом рішення, відповідно до вимог частини третьої статті 267 ЦК України. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність не може застосовуватися за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язується лише з наявністю про це заяви сторони у спорі. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (6-738цс15). Отже, підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B8D403FDFCE9260C2257F68005594FC
  16. Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О. розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач посилався на те, що 25 червня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 098-2008-2167, за умовами якого банк надає відповідачу 22 тис. дол. США, відповідач зобов'язався прийняти належним чином використовувати та повернути банку грошові кошти (кредит) та сплатити проценти за користуванням ним в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 098-2008-2166, згідно з умовами якого банк взяв на себе зобов'язання надати позичальнику грошові кошти в сумі 32 525 дол. США, а відповідач прийняв на себе зобов'язання належним чином використовувати та повернути позивачу грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2167-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2166-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166-Р у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки нерухомого майна - квартири, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудською О.О., зареєстрований в реєстрі № 4695, відповідно до якого предметом іпотеки є трикімнатна квартира загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області, за номером № 2254. Позивач зазначав, що з 10 січня 2009 року позичальник перестав належним чином виконувати взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 27 лютого 2013 року утворилась заборгованість перед банком. Так, заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 281 000 грн 47 коп. і складається з: 8 326 грн 31 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 165 253 грн 60 коп. - сума дострокового стягнення за кредитом; 100 791 грн 65 коп. - відсотки; 6 628 грн 91 коп. - підвищені відсотки. Заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 397 882 грн 83 коп. і складається з: 11 746 грн 43 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 236 900 грн - сума дострокового стягнення за кредитом; 140 077 грн 33 коп. - відсотки; 9 158 грн 94 коп. - підвищені відсотки. Загальна сума заборгованості за кредитними договорами станом на 27 лютого 2013 року становить 678 883 грн 30 коп. Враховуючи вказане, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудьскою О.О., зареєстрованим в реєстрі за № 4695, укладеним між позивачем та ОСОБА_4, а саме - трикімнатну квартиру загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на загальну суму 678 883 грн 30 коп., що підлягає сплаті на користь позивача з вартості предмета іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеної на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнути з ОСОБА_5 на користь позивача загальну суму заборгованості в розмірі 678 883 грн 30 грн. Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь позивача понесені судові витрати. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Універсал Банк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню. Згідно зі ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи, 21 травня 2009 року та 31 липня 2009 року позивач направив вимоги відповідачу ОСОБА_4 про сплату протягом тридцяти днів з моменту отримання цієї вимоги простроченої заборгованості за кредитним договором, у випадку невиконання цієї вимоги термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на тридцять перший день з моменту отримання цієї вимоги. Отже, кредитор установив новий строк виконання зобов'язань за кредитним договором - до 22 червня 2009 року, а з позовними вимогами позивач звернувся до суду 02 грудня 2013 року (тобто з пропуском трирічного строку позовної давності). Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки 02 грудня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом. Також суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк пред'явлення вимог про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_5 Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів попередніх інстанцій та з їх оцінкою. Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при розгляді даної справи судами попередніх інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 332, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» відхилити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Леванчук А.О. Нагорняк В.А. Писана Т.О. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52081373
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року приватне акціонерне товариство «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ПрАТ «АСК «ІНГО Україна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 травня 2009 року між закритим акціонерним товариством «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ЗАТ «АСК «ІНГО Україна»), яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та товариством з обмеженою відповідальністю «Ілта» (далі – ТОВ «Ілта») було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер». 2 грудня 2009 року за участю цього транспортного засобу та автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП). Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП України), та притягнув до адміністративної відповідальності. 6 листопада 2012 року позивач здійснив виплату ТОВ «Ілта» страхового відшкодування на суму 63 тис. 861 грн 39 коп. Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі – ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна». Решту суми в розмірі 38 тис. 871 грн 39 коп. як різницю між фактичним розміром шкоди та виплатою ПрАТ «Український страховий дім» позивач просив стягнути із ОСОБА_1 в порядку регресу. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 26 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року, позов ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» задовольнив, ухвалив стягнути із ОСОБА_1 на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» 38 тис. 871 грн 39 коп. у рахунок відшкодування шкоди в порядку регресу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень з підстав, передбачених: пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 257, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), статті 38 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»; пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування наявності зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Інвестиційно-фінансовий консалтинг» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-112цс13) та на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 28 січня 2015 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах» до фізичної особи, треті особи: фізична особа, публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про стягнення страхового відшкодування (№ 6-37143св14); 17 грудня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-31771св14); 29 січня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-48453св13). Так, постановляючи ухвалу від 28 січня 2015 року у справі № 6-37143св14, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який змінив рішення суду першої інстанції та виключив з його резолютивної частини слова «в порядку регресу». При цьому суд, установивши, що страхова компанія виплатила за договором добровільного страхування страхове відшкодування вказаній вигодонабувачем особі, дійшов висновку, що страхувальник передав свої права страховикові на підставі договору добровільного страхування, предметом якого був автомобіль, що пошкоджено унаслідок ДТП, тому в позивача виникло право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». В ухвалі від 29 січня 2014 року у справі № 6-48453св13 суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову. Установивши, що страхова компанія виплатила власнику автомобіля, з яким укладено договір добровільного страхування цього транспортного засобу, яким під час ДТП керував відповідач, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що в цьому разі відбувся перехід права вимоги від страхувальника до страховика за договором добровільного страхування, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення статті 993 ЦК України, статті 27 Закону України «Про страхування», а строк позовної давності починається від дня настання страхового випадку. В ухвалі від 17 грудня 2014 року у справі № 6-31771св14 суд касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що суд цієї інстанції не розглянув заяву про застосування строку позовної давності й апеляційний суд не врахував, що залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, тобто суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-112цс13 міститься висновок про те, що в разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу у потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, винної в її заподіянні, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою вона уклала договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки (стаття 993 ЦК України). При цьому перебіг позовної давності не змінюється й обчислюється від дня настання страхового випадку. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, виходив з того, що в цьому випадку відсутня заміна осіб у наявному зобов'язанні зі збереженням самого зобов'язання, тому позовні вимоги ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» мають регресний характер і строк позовної давності починає обчислюватися з моменту, коли позивач виплатив страхове відшкодування (6 листопада 2012 року), а не з моменту виникнення страхового випадку (2 грудня 2009 року). Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для прикладу судових рішеннях у справах № 6-37143св14, № 6-48453св13. Крім того, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року № 6-112цс13 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 травня 2009 року між ЗАТ «АСК «ІНГО Україна», яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та ТОВ «Ілта» було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, який оформлено полісом, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер». 2 грудня 2009 року за участю вказаного транспортного засобу й автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася ДТП, внаслідок якої автомобілю «Пежо Партнер» завдано механічних пошкоджень. Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, та притягнув до адміністративної відповідальності. Згідно з платіжним дорученням від 6 листопада 2012 року позивач здійснив ТОВ «Ілта» виплату страхового відшкодування в сумі 63 тис. 861 грн 39 коп. Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі – ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна». Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов’язанні. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника. Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов’язок з відшкодування шкоди не виконала. Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України). Отже, зважаючи на викладене та на ту обставину, що позивач (ПрАТ «АСК «ІНГО Україна»), виплативши страхове відшкодування потерпілому (ТОВ «Ілта») за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, – ОСОБА_1, саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» регулюють спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається. Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. У справі, яка переглядається, ДТП за участю автомобілів «Пежо Партнер» та «Опель» сталася 2 грудня 2009 року. ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» звернулося до суду з позовною заявою в грудні 2014 року. Відповідач у своїх запереченнях на позовну заяву просив застосувати позовну давність. Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 1191 ЦК України та не застосували статті 257, 262, 512, 993 цього Кодексу й статтю 27 Закону України «Про страхування», які підлягали застосуванню, і дійшли неправильного висновку, що в цьому випадку перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. Проте відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України суди не з'ясували питання поважності чи неповажності причин пропущення позовної давності. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-2471цс15) Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FA34BCAFEE08FAD3C2257F64004A6305
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., розглянувши заяву ОСОБА_1, подану його представником – ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ «КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, в с т а н о в и л и: У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління (далі – ПАТ «КБ «Надра») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. Свій позов ПАТ «КБ «Надра» обґрунтовувало тим, що 17 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 умови кредиту не виконав, унаслідок чого станом на 1 листопада 2013 року утворилась заборгованість у сумі 63 тис. 236 доларів США 5 центів, що еквівалентно 505 тис. 445 грн 78 коп., з яких заборгованість за кредитом – 8 тис. 482 доларів США 40 центів, що еквівалентно 67 тис. 799 грн 82 коп.; за відсотками – 3 тис. 536 доларів США 76 центів, що еквівалентно 28 тис. 269 грн 30 коп.; за комісією – 2 тис. 169 доларів США 43 центи, що еквівалентно 17 тис. 340 грн 26 коп.; пеня за порушення строку сплати платежу – 49 тис. 47 доларів США 47 центів, що еквівалентно 392 тис. 36 грн 40 коп. ПАТ «КБ «Надра» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у гривневому еквіваленті на загальну суму 505 тис. 445 грн 78 коп. та судові витрати. Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 4 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 1 серпня 2014 року, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» 67 тис. 799 грн 82 коп. кредитного боргу, 28 тис. 269 грн 30 коп. відсотків за користування кредитними коштами, 17 тис. 340 грн 26 коп. комісії та частину суми нарахованої пені – 196 тис. 18 грн 20 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у відкритті касаційного провадження у цій справі відмовлено. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VІІІ) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. У зв’язку із цим заява ОСОБА_1 підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом № 192-VIII. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 254, статей 256–258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року (№ 5015/2089/12) та від 7 березня 2013 року (№ 5015/2087/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14), 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 17 листопада 2006 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 свої зобов’язання за вказаним договором щодо повернення кредиту та відсотків за його користування виконав частково, останній платіж за кредитом був здійснений ним 23 липня 2012 року до закінчення терміну дії договору. Задовольняючи частково позов кредитора, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що відповідач узятих на себе зобов’язань щодо щомісячного погашення кредиту та сплати відсотків не виконав, у зв’язку із чим утворилась заборгованість за користування кредитом. При цьому доводи ОСОБА_1 про необхідність застосування позовної давності по кожному з платежів окремо суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що початок перебігу позовної давності пов’язується зі строком дії договору. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків. В інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14) суд дійшов висновку про те, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається для кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Крім того, суд має право зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків; – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14) суд дійшов аналогічних висновків про те, що якщо умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початком перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення; – в ухвалі Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року суд дійшов висновку про те, що початком перебігу строку позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив його, тому відповідно загальний строк позовної давності застосовується щодо кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком. Аналогічний висновок зроблений в ухвалі Вищого господарського суду України від 7 березня 2013 року. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14) та від 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14) не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки вони прийняті у справах за подібних правовідносин, але за різних установлених судами фактичних обставин, відмінних від справи, рішення в якій переглядається. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 254, статей 256-258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлено спеціальну позовну давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 6 листопада 2013 року (№ 6-116цс13), 19 березня 2014 року (№ 6-20цс14) та 18 червня 2014 року (№ 6-61цс14). Оскільки судове рішення є незаконним у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України воно підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII), судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н. П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-31цс15 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F4BA1F2DD6593371C2257E68001BB359
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Панталієнка П.В., Терлецького О.О., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Яреми А.Г., Кривенка В.В., Романюка Я.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року, в с т а н о в и л и : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві) про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії. ОСОБА_1 зазначала, що 28 лютого 2014 року вона отримала постанову ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві від 6 лютого 2014 року, якою відкрито виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа від 2 жовтня 2013 року, виданого на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року, про стягнення з неї на користь відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ «КБ «Надра») 1 млн 526 тис. 125 грн 22 коп. заборгованості. Посилаючись на те, що вказане судове рішення набрало законної сили 7 березня 2011 року, а заява про примусове виконання цього рішення подана 3 лютого 2014 року, тому постанова про відкриття виконавчого провадження суперечить вимогам пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», за яким державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред’явлення документів до виконання, ОСОБА_1 просила скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження та зобов’язати державного виконавця відмовити у відкритті виконавчого провадження за вказаним виконавчим листом. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 до ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії відмовлено. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 4 листопада 2014 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні зазначеної скарги ОСОБА_1 відмовив з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк для касаційного оскарження ухвал судів першої та апеляційної інстанцій; відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у цій справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення її скарги з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року та 12 вересня 2014 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 3 жовтня 2013 року та 24 квітня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ВАТ «КБ «Надра» 1 млн 524 тис. 305 грн 22 коп заборгованості, 1 тис. 700 грн судових витрат та 129 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього – 1 млн 526 тис. 125 грн 22 коп. Рішення набрало законної сили 7 березня 2011 року. Станом на 9 березня 2011 року (дату набрання чинності Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» (далі – Закон № 2677-VІ)) виконавчий документ за вказаним судовим рішенням не видавався. 2 жовтня 2013 року цим же судом видано виконавчий лист, який пред’явлено до виконання ВАТ «КБ «Надра» 3 лютого 2014 року. Постановою ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві від 6 лютого 2014 року відкрито виконавче провадження за вказаним виконавчим листом. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у стягувача виникла можливість пред’явити виконавчий лист із часу його отримання – 2 жовтня 2013 року, що він здійснив 3 лютого 2014 року, тому підстав для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження немає. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що дії державного виконавця вчинені відповідно до вимог статті 18, частини першої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки строк пред’явлення виконавчого документа до виконання зазначається у виконавчому документі, на підставі якого державний виконавець відкриває виконавче провадження. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року та 12 вересня 2014 року, та в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 3 жовтня 2013 року та 24 квітня 2014 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що виконавчі документи, видані до набрання чинності Законом № 2677-VІ, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі (пункт 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону), тому підстав для відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом, виданим судом після набрання чинності вказаним Законом, у державного виконавця не було, оскільки стягувач пропустив річний строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 2 частини першої статті 22, частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону № 2677-VІ) виконавчі документи можуть бути пред’явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, – протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи – протягом року, якщо інше не передбачено законом. Згідно із частиною другою статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень – з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення. Отже, за загальним правилом, виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду в цивільній справі, може бути пред’явлений до примусового виконання протягом одного року з наступного дня після набрання рішенням законної сили. За пунктом 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ, який набрав чинності з 9 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Таким чином, поширення дії норм вказаного Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа. У справі, яка переглядається, виконавчий лист суд видав 2 жовтня 2013 року, тобто після набрання чинності Законом № 2677-VІ, тому строк пред’явлення цього виконавчого листа до виконання повинен визначатися цим Законом і становити один рік з наступного дня після набрання судовим рішенням законної сили (7 березня 2011 року). Зазначення судом у виконавчому листі іншого строку пред’явлення його до виконання не має правового значення, оскільки такий строк встановлено імперативною нормою закону й не може бути змінено судом. Суд має право лише поновити пропущений строк пред’явлення виконавчого листа до виконання за наявності відповідного клопотання стягувача та поважності причин пропуску цього строку (стаття 371 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення якого закінчився, про що виносить відповідну постанову. Саме такий правовий висновок міститься в судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми пункту 2 частини першої статті 22, частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та прийняття нового рішення про часткове скасування постанови державного виконавця з огляду на те, що виконавчий документ, виданий на підставі рішення суду після набрання чинності Законом України № 2677-VІ (9 березня 2011 року), був пред’явлений до виконання поза межами строків, установлених статтею 22 Закону України «Про виконавче провадження», питання про поновлення пропущеного строку в установленому статтею 371 ЦПК України порядку не вирішувалося, і відповідно зазначена обставина, виходячи з положень статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», була підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року та ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 року в частині відмови в задоволенні скарги про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження скасувати. Скаргу ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії задовольнити частково. Постанову відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві від 6 лютого 2014 року про відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року за виконавчим листом від 2 жовтня 2013 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» 1 млн 526 тис. 125 грн 22 коп. заборгованості скасувати. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко О.О. Терлецький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-711цс15 За змістом положень частин першої, другої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)») виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду в цивільній справі, може бути пред’явлений до примусового виконання протягом одного року з наступного дня після набрання рішенням законної сили. Зазначення судом у виконавчому листі іншого строку пред’явлення його до виконання не має правового значення, оскільки такий строк встановлено імперативною нормою закону й не може бути змінено судом. За пунктом 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності з 9 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Таким чином, поширення дії норм вказаного Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа. У справі, яка переглядається, виконавчий документ, виданий на підставі рішення суду після набрання чинності Законом України № 2677-VІ (9 березня 2011 року), був пред’явлений до виконання поза межами строків, установлених статтею 22 Закону України «Про виконавче провадження», питання про поновлення пропущеного строку в установленому статтею 371 ЦПК України порядку не вирішувалося, і відповідно зазначена обставина, виходячи з положень статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», була підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8D939FDDFB72DBD4C2257F500035EC1C
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта», третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою акціонерного товариства «Реверта» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, в с т а н о в и л и : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта» (далі – АТ «Реверта») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії. ОСОБА_1 зазначала, що 6 травня 1995 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб. За час шлюбу ОСОБА_2 придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та акціонерним товариством Parex banka (далі – АТ Parex banka), найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 з посиланням на шлюбний договір від 28 березня 2007 року, за яким рухоме та нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою власністю дружини або чоловіка, на чиє ім’я воно зареєстроване. Разом з тим рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року зазначений шлюбний договір визнано недійсним. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати згаданий вище договір іпотеки недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), як такий, що суперечить положенням статей 63, 69 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 369 ЦК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», оскільки укладений без її згоди як співвласника – другого з подружжя. Крім того, посилаючись на те, що вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 8 лютого 2013 року встановлено, що договір іпотеки був укладений унаслідок введення ОСОБА_2 в оману, позивачка вважає, що наявні підстави для визнання цього договору іпотеки недійсним за нормами статті 230 ЦК України. Крім того, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_1 просила вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір іпотеки від 23 серпня 2007 року, укладений між АТ Parex banka та ОСОБА_2; вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року відмовлено АТ «Реверта» у відкритті касаційного провадження у зазначеній справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року АТ «Реверта» просить скасувати цю ухвалу та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини п’ятої статті 261 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності цієї ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року (справа № 6-36цс12) висновку щодо застосування норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви АТ «Реверта» надало копії постанов Вищого господарського суду України від 24 листопада 2009 року, 25 травня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві АТ «Реверта» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 6 травня 1995 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований відділом актів цивільного стану Ставищенського району Київської області. За час шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 2007 року придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що складає 13/100 від усього будинку. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АТ Parex banka, найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 на підставі шлюбного договору, укладеного між нею і ОСОБА_2 28 березня 2007 року, згідно з яким предмет іпотеки вважався особистою власністю ОСОБА_2. 11 червня 2012 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано обтяження іпотекою вказаного нежилого приміщення на підставі оспорюваного договору іпотеки. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, указаний шлюбний договір визнано недійсним. АТ «Реверта» заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, установивши, що спірне нерухоме майно було придбане за час шлюбу та що оспорюваний договір іпотеки був укладений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, вважав, що зміст договору іпотеки спірного майна суперечить положенням статті 60 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», а тому наявні правові підстави для визнання такого договору недійсним. При цьому суд вважав необґрунтованими та безпідставними посилання АТ «Реверта» на сплив позовної давності для звернення позивача за захистом свого права, оскільки відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності для оспорювання дійсності договору іпотеки між сторонами починається зі спливом строку його виконання, а згідно з пунктом 8.5 цього договору він діє до повного виконання основного зобов’язання за кредитним договором, строк виконання якого – 22 серпня 2014 року на час розгляду справи судом не настав. Разом з тим у судових рішеннях Вищого господарського суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: у постанові від 24 листопада 2009 року зазначено, що відповідно до частини першої статі 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд установив, що позивачу було відомо про існування договору іпотеки з моменту його укладення, отже, з позовом позивач звернувся до суду після спливу трирічної позовної давності; у постанові від 25 травня 2011 року йдеться про те, що позовна давність, передбачена частиною п’ятою статті 261 ЦК України (про початок перебігу позовної давності за зобов’язаннями з визначеним строком виконання зі спливом строку виконання) застосовується до вимог про виконання договору, натомість у цій справі предметом спору є вимога про визнання пунктів кредитних договорів та договорів поруки недійсними. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини п’ятої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Частина п’ята статті 261 ЦК України визначає початок перебігу позовної давності у зобов’язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання. Так, згідно із цією нормою за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Правило цієї норми є спеціальним, тобто застосовується й тоді, коли заінтересована особа не знала і не могла знати про порушення свого права. Разом з тим положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. У справі, яка переглядається, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами про визнання договору іпотеки недійсним. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України). Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявницею для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій помилково погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності для пред’явлення вимог про визнання недійсним спірного договору іпотеки починається зі спливом строку його виконання і, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до цих вимог. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини п’ятої статті 261 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, якими суд керувався при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте у справі, яка переглядається, суди не з’ясували усіх фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, часу, коли позивачка довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, та наявності правових підстав для застосування позовної давності, про що заявлено стороною у спорі до винесення рішення судом. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини щодо початку перебігу позовної давності та наявності правових підстав для її застосування перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім того, АТ «Реверта» порушує питання про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року з підстави невідповідності зазначеного рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України. Однак, у відповідній постанові від 16 травня 2012 року підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди співвласника на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 74 СК України, оскільки майно було придбане під час перебування у фактичних шлюбних відносинах. Разом з тим, у судовому рішенні суду касаційної інстанції, яке переглядається, підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди одного з подружжя на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 60 СК України, оскільки майно було придбане під час шлюбу. У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд визнав недійсним договір іпотеки у зв’язку з визнанням недійсним шлюбного контракту (правочину), а в наданій для порівняння постанові – у зв’язку з установленням у судовому порядку факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Отже, правові висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 травня 2014 року, та викладені у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року, зроблені судами під час розгляду справ з різними фактичними обставинами, тому підстав для перегляду цієї ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву акціонерного товариства «Реверта» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року та рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-75цс15 Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EF73351F3366C8F2C2257F56003961C6
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року, встановила: У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен банк Аваль», банк) звернулося до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено генеральну кредитну угоду, а 25 червня 2007 року – договір про зміни НОМЕР_1. В межах зазначеної угоди між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2 від 29 грудня 2006 року, на підставі якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 590 тис. доларів США зі строком повернення до 28 грудня 2013 року. 29 грудня 2006 року на забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання взяла на себе зобов'язання перед банком відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_1, що виникли з умов генеральної кредитної угоди, у повному обсязі цих зобов'язань. Відповідно до пункту 4.1 цього договору порука припиняється, якщо кредитор в межах трирічного терміну з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 умов договору станом на 17 січня 2014 року в нього перед банком утворилась заборгованість за тілом кредиту в розмірі 467 тис. 661 доларів 87 центів США, заборгованість за процентами в розмірі 167 тис. 563 доларів 89 центів США, пеня в розмірі 93 тис.112 доларів 47 центів США, а всього - 728 тис. 338 доларів 23 центів США, що за курсом Національного Банку України становить 5 млн 821тис. 607 грн 47 коп., які банк просив солідарно стягнути з відповідачів. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 2 квітня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Райффайзен банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 29 грудня 2006 року, укладеним в рамках генеральної кредитної угоди від 29 грудня 2006 року, яка складається з 467 тис. 661 доларів 87 центів США заборгованості за кредитом, 167 тис. 563 доларів 89 центів США заборгованості за процентами, а всього - 635 тис. 225 доларів 76 центів США, що згідно з курсом Національного Банку України становить 5 млн. 77 тис. 359 грн 50 коп. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь позивача судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 264, 267, 559 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 29 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено генеральну кредитну угоду НОМЕР_3 та договір про зміни від 25 червня 2007 року НОМЕР_1. Цього ж дня на підставі зазначеної угоди між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_2, на підставі якого ОСОБА_1 надано кредит в сумі 590 тис. доларів США зі строком погашення до 28 грудня 2013 року. Цільове призначення кредитних коштів - на проведення ремонту нерухомого майна та на розвиток бізнесу. На забезпечення виконання умов кредитного договору 29 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки НОМЕР_4, за умовами якого ОСОБА_2 взяла на себе зобов'язання перед позивачем відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_1, які виникають з умов кредитного договору. Відповідно до пункту 3.1 договору поруки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, поручитель і боржник несуть солідарну відповідальність перед кредитором. Пунктом 4.1 договору поруки встановлено, що порука припиняється якщо кредитор в межах трирічного терміну з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Пунктом 1.9.1 кредитного договору передбачено, що незважаючи на інші положення цього договору банк має право вимагати дострокове виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником або поручителем своїх боргових зобов’язань. При цьому виконання боргових зобов’язань повинно бути проведене позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання ним відповідної вимоги. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 26 серпня 2009 року банком було направлено на адресу відповідачів претензії щодо дострокового виконання умов кредитного договору упродовж місячного терміну. Однак вимоги банку, наведені у претензії, не були виконані в повному обсязі. 26 жовтня 2009 року позивач звернувся до Придніпровського районного суду м. Черкас з позовом про стягнення з відповідачів солідарно заборгованості в сумі 4 млн. 25 тис. 852 грн 70 коп. за кредитним договором від 29 грудня 2006 року НОМЕР_2. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 16 лютого 2010 року провадження по справі зупинено до розгляду справи у Господарському суді Черкаської області про визнання банкрутом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 16 жовтня 2009 року порушено справу № 01/2600 про банкрутство фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 за його заявою та в порядку статей 47-49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 27 листопада 2009 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернувся до господарського суду з заявою про визнання його кредитором за кредитними договорами в тому числі й за тим, що є предметом спору та включення в реєстр вимог кредиторів фізичної особи-підприємства ОСОБА_1. 23 березня 2010 року ухвалою Господарського суду Черкаської області визнано вимоги кредиторів в тому числі ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» за кредитним договором, що є предметом спору в справі, та включено до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство в третю чергу. 29 жовтня 2010 року постановою Господарського суду Черкаської області визнано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 16 жовтня 2009 року скасовано арешт, накладений на майно боржника. Повернення боргів ОСОБА_1, в тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 29 грудня 2006 року, було забезпечено іпотекою нерухомого майна ОСОБА_1 – комплексу за АДРЕСА_1 та частини комплексу за АДРЕСА_2. Все це майно було продано в межах справи про банкрутство, а виручені кошти направлено ліквідатором на часткове погашення вимог кредиторів згідно затвердженого судом реєстру. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 10 вересня 2013 року у справі про банкрутство ОСОБА_1 затверджено звіт ліквідатора та ліквідовано підприємця у зв’язку із банкрутством. За результатами ліквідаційної процедури погашено вимоги ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» у сумі 1 млн. 540 тис. 664 грн. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 19 листопада 2013 року позов банку до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитним договором було залишено без розгляду за заявою банку. Відмовляючи в задоволенні позову банку, суд першої інстанції виходив з того, що у зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором, банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, змінив строк виконання основного зобов’язання, а тому повинен був пред’явити позов до відповідачів протягом трьох років, починаючи від цієї дати. З даним позовом банк звернувся до суду в лютому 2014 року, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, що відповідно до статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові. При цьому суд виходив з того, що залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу строку позовної давності. Скасовуючи зазначене рішення суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що перебіг позовної давності переривався згідно із частиною першою статті 264 ЦК України, оскільки мало місце часткове погашення боргу за кредитним договором. Разом з тим, в судовому рішенні, доданому ОСОБА_1 до заяви як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, ухваленому у справі за аналогічних обставин, міститься висновок про те, що погашення боргу за кредитним договором, що відбулося в рамках ліквідаційної процедури за рахунок продажу ліквідатором майна боржника, не свідчить про визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 264, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Про застосування позовної давності ОСОБА_1 заявляв клопотання 12 березня 2014 року в запереченнях проти позову (а.с. 49). Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання зобов'язання у повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. У зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника та поручителя заборгованість за кредитним договором, надіславши 26 серпня 2009 року претензії (вимоги) боржнику та поручителю про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов'язаних із ним платежів. Отже, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов. У зв'язку з невиконанням вимоги від 26 серпня 2009 року банк звернувся у листопаді 2009 року до суду із відповідними вимогами до боржника та поручителя. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 19 листопада 2013 року позов залишено без розгляду за заявою позивача (а.с. 54). Повторно банк звернувся до суду у лютому 2014 року. Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. За змістом частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (частина третя статті 264 ЦК України). Разом з тим судом встановлено, що погашення боргу за кредитним договором відбулося в рамках ліквідаційної процедури за рахунок продажу ліквідатором майна боржника, що не свідчить про визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності. Крім того, рішенням Господарського суду Черкаської області від 10 вересня 2013 року ОСОБА_1 звільнено від подальшого виконання вимог банку за спірним кредитним договором. Отже, з огляду на встановлені фактичні обставини та наведені мотиви суд першої інстанції правильно застосував норми статей 264, 267 ЦК України та обґрунтовано відмовив банку в задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 2 квітня 2014 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року скасувати, залишити в силі рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 2 квітня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий Н.П. Лященко Судді Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1707цс15 Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов. У зв'язку з невиконанням вимоги від 26 серпня 2009 року банк звернувся у листопаді 2009 року до суду із відповідними вимогами до боржника та поручителя, проте ухвалою суду позов залишено без розгляду за заявою позивача. Повторно банк звернувся до суду у лютому 2014 року, проте з урахуванням того, що залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, а погашення боргу за кредитним договором відбулося в рамках ліквідаційної процедури за рахунок продажу ліквідатором майна боржника, що не свідчить про визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності, суд першої інстанції правильно застосував норми статей 264, 267 ЦК України та обґрунтовано відмовив банку в задоволенні позову. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/58D0ECF8BF6AF12FC2257F46002FA25B
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 28 лютого 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2018 року. Кредит надавався шляхом видачі одного траншу в розмірі кредиту зі сплатою процентів, розмір яких складається з фіксованого процента в розмірі 5 % річних + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб, що розміщені в банку на строк 366 днів, у валюті, тотожній валюті кредиту з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, яка залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку може ним збільшуватися або зменшуватися в порядку, передбаченому кредитним договором). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» продало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори, в тому числі й кредитний договір від 28 лютого 2008 року, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло всі права вимоги за цими кредитними договорами, включаючи права вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також сплати штрафних санкцій. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 серпня 2013 року утворилась заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування в розмірі 665 тис. 824 грн 64 коп., ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь зазначену суму заборгованості та 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. у рахунок сплати нарахованої пені, а всього 3 млн 176 тис. 261 грн 66 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. У своїй заяві ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5 % і FIDR ‒ процентної ставки за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватися чи зменшуватися) у порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку, а також у приміщенні банку на інформаційних стендах. Відповідно до пункту 2 частини першої кредитного договору датою остаточного повернення кредиту є 26 лютого 2018 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого вона поручилася солідарно з ОСОБА_1 у повному обсязі відповідати за виконання його зобов’язань за кредитним договором (пункти 1.1, 1.2 договору поруки). Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 13 січня 2009 року ПАТ «ОТП Банк» направило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги (а.с. 231 ‒ 234, т. 1). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, за умовами якого до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі й кредитним договором від 28 лютого 2008 року, та забезпечувальними договорами. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, тому виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 1 серпня 2013 року складала 665 тис. 824 грн 64 коп., а також нараховано пеню в розмірі 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив передбачений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення кредиту 27 листопада 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом до нього та поручителя лише 2 серпня 2013 року. Залишаючи без змін судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що, пред’явивши 13 січня 2009 року вимогу до боржника й поручителя про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «ОТП Банк» відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом 2 серпня 2013 року, тобто з пропуском строку звернення до суду. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд зазначив, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів; у цьому випадку перебіг позовної давності починається залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Дійшовши висновку, що суди попередніх інстанцій вказані обставини не врахували, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском трирічного строку звернення до суду, перебіг якого починається не після закінчення тридцяти календарних днів з дня отримання вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань, а залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій у цій частині, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення ‒ невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Суди встановили, що сторони визначили як строк дії договору ‒ до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.3 частини другої кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту ‒ до 26 лютого 2018 року (пункт 2 частини першої кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісячно, у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, а також строки сплати процентів за користування кредитом – щомісячно, одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, визначений графіком повернення кредиту та сплати процентів (пункт 4 частини першої кредитного договору та пункти 1.5.1 і 1.5.1.1 частини другої кредитного договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору ‒ до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів. Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами договору визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до складу зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ‒ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 ‒ 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно із умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити неустойку за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів за його користування повинне здійснюватись позичальником щомісячно рівними частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте у зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення кредиту банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши їм письмову вимогу від 13 січня 2009 року про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги. Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя ‒ протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що, пред’явивши вимогу до боржника і поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за його користування та пені, кредитор змінив строк виконання зобов’язання, тому змінився і строк звернення до суду. Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом як до боржника, так і до поручителя з пропуском цього строку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «ОТП Факторинг Україна» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-990цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Згідно з частиною п’ятою статті 261 ЦК України за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно із умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33BD8F2DE722A7C5C2257F4D0044D1FD
  23. Уважаемые форумчане! Хочу попросить совета касательно исковой давности по кредитному договору с Укрсоцбанком. Прошу прощения, если эта тема уже обсуждалась: перерыл форум, но своей ситуации не нашел. Итак, входные данные: 1. Договор кредита с Укрсоцбанком, подписанный в мае 2008. Конечный срок погашения задолженности - май 2028. Валюта, аннуитет. 2. Согласно п. 1.1.1, погашение кредита должно происходить ежемесячно путём внесения аннуитетных платежей. 3. Согласно п. 4.5, в случае неисполнения заемщиком своих обязательств на протяжении более 90 дней, срок пользования кредитом считается истекшим, и соответственно заемщик должен в течении одного дня погасить кредит в полном объёме, проценты за фактическое время использования кредита и начисленные штрафные санкции. 4. В ипотеке - квартира в недострое, которой скорее всего никогда не будет. Теперь собственно ситуация. Последний платеж был внесен в июне 2010, после этого никаких событий не происходило. Сейчас звонят из банка, собираются подавать в суд для взыскания задолженности. Мой вопрос: отменяет ли п.4.5 условия погашения, указанные в п.1.1.1? Иными словами, можно ли считать, что срок пользования кредитом истёк в сентябре 2010 года, и соответственно, исковая давность должна считаться от этого времени? В реестре судебных решений нашел десяток решений апелляционных судов, и все они не в мою пользу. В них указано об исковой давности применительно к каждому платежу, но не к всему обязательству сразу. Заранее благодарен!
  24. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання кредитного договору частково нікчемним, визнання дій протиправними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, встановила: У березні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 5 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36 % річних на суму залишку заборгованості за користування з кінцевим терміном погашення, що відповідає строку дії картки – до червня 2009 року. Унаслідок невиконання відповідачкою своїх зобов’язань за договором станом на 31 січня 2012 року в неї перед банком утворилася заборгованість у розмірі 24 тис. 276 грн 83 коп., що складається з: 7 тис. 981 грн 5 коп. заборгованості за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. заборгованості за процентами; 500 грн штрафу (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути на його користь із відповідачки. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, вимоги якого під час розгляду справи змінила та остаточно просила визнати нікчемними положення Умов та правил надання банківських послуг у частині надання права банку будь-коли змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта (пункти 3.2, 5.3); у частині нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми позову (пункт 8.6). Крім того, ОСОБА_1 просила визнати нікчемними положення, що містяться у Тарифах про умови кредитування з використанням платіжної картки: встановлену 200 % плату за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; пеню за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів за будь-яким грошовим зобов'язанням у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; визнати нікчемними зміни суми кредитного ліміту за договором з 5 тис. грн до 7 тис. 981 грн 5 коп.; визнати нікчемними зміни строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року; визнати протиправним нарахування процентів за користування кредитом виходячи з 72 % річних; визнати протиправним нарахування процентів за період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року виходячи з 36 % річних; визнати протиправними дії щодо нарахування процентів на суму, більшу ніж 5 тис. грн, виходячи з 36 % річних. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року залишено без змін. 8 квітня 2015 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 261, частини 2 статті 258 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права – статті 261 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України). Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 та 22 жовтня , 6 листопада та 10 грудня 2014 року і постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116 цс 13. Так, у справі № 6-36268св13 (ухвала від 10 грудня 2014 року) суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу та залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшов висновку про те, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі починається не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України). Автоматичне продовження дії картки не змінює терміну виконання кредитного зобов’язання, а отже, продовження дії картки для настання кінцевого строку повернення заборгованості правового значення не має. Крім того, продовження дії картки є способом виконання зобов’язання щодо повернення простроченого кредиту, процентів і неустойки. Установивши, що останній платіж відповідач учинив у березні 2009 року, дворічний термін дії виданої картки закінчився, нову картку позивач не отримав, а з позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся лише у березні 2014 року, суд дійшов висновку про пропуск позивачем трирічного строку позовної давності. У справі № 6-31730св14 (ухвала від 6 листопада 2014 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішенням апеляційного суду, зазначив, що умовами договору повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом визначено періодичними щомісячними платежами, тому згідно зі статтею 261 ЦК України обчислення позовної давності здійснюється з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, а сума непогашеної кредитної заборгованості підлягає стягненню у межах строку позовної давності, перебіг якого починається з моменту порушення строків сплати окремих платежів і до моменту звернення кредитора до суду з позовом з урахуванням строку погашення кредиту в повному обсязі, визначеного останнім днем місяця, вказаного на картці. У справі № 6-8665св14 (ухвала від 22 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, указав на те, що висновок апеляційного суду щодо звернення банку до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості в межах строку позовної давності підлягає перевірці, оскільки суд не встановив належного виконання відповідачем щомісячних зобов’язань, періоди прострочення їх виконання, що мало значення для правильного вирішення питання про додержання строку позовної давності. Крім того, суд зазначив, що за висновком Верховного Суду України про застосування статті 257 ЦК України до правовідносин, у яких використовуються платіжні картки як спосіб надання/отримання кредитних коштів (постанови № 6-14цс14 від 19 березня 2014 року, № 6-95цс14 від 17 вересня 2014 року, № 6-103цс14 від 24 вересня 2014 року, № 6-134цс14 від 1 жовтня 2014 року), за таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту у повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України). У справі № 6-32674св14 (ухвала від 1 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції і направляючи справу на новий розгляд, вказав, що сплив позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову, якщо про застосування позовної давності у справі заявлено стороною. Оскільки відповідач заяву про застосування строку позовної давності не подавав, то застосування судом позовної давності є неправомірним. Разом з тим суд зазначив, що неподання заяви про застосування позовної давності було зумовлено неналежним повідомленням відповідача у справі про дату, час та місце розгляду справи. Крім того, суд послався на висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13) щодо застосування позовної давності. Так, у цій постанові Верховний Суд України висловив таку правову позицію. Відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності за кожним із платежів. У разі встановлення в договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості (кредиту, пені, штрафу), яка утворилась у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року за картковим рахунком (строк дії якої закінчився у червні 2009 року) унаслідок невиконанням нею взятих за кредитним договором зобов’язань, та про додержання банком строків позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 261 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 258, 261 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 червня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до ПАТ КБ "ПриватБанк" із заявою, згідно з якою отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в сумі 5 тис. грн на платіжну картку MasterCard на 24 місяці з умовою сплати процентів за користування кредитом у розмірі 3 % на місяць із розрахунку 360 днів у році. Ухвалюючи рішення, суди виходили з того, що ОСОБА_1, підписуючи заяву про надання кредиту, погодилася з умовами договору, які передбачали, зокрема: нарахування 36 % річних за користування кредитом; право банку змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта; нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості; встановлення 200 % плати за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; сплату пені за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; зміну строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року. З урахуванням установлених обставин суд визнав факт невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 31 січня 2012 року становила 24 тис. 276 грн 83 коп., з яких: 7 тис. 981 грн 5 коп. – заборгованість за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом; 500 грн – штраф (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. – штраф (процентна ставка). При цьому суд виходив з правомірності нарахування банком процентів за користування кредитом у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року. Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про дотримання банком строків позовної давності, суд касаційної інстанції зазначив, що з моменту закінчення строку дії платіжної картки (червень 2009 року) до часу звернення з позовом до суду (березень 2012 року) не пройшло трьох років, передбачених статтею 257 ЦК України. Установивши, що умовами кредитного договору визначено порядок погашення заборгованості шляхом внесення щомісячних платежів у розмірі 7 % від суми заборгованості та строк внесення щомісячних платежів до 25 числа місяця, що слідує за звітним, суд касаційної інстанції залишив зазначений факт поза правовою оцінкою. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 257, 258, 261 ЦК України, Судова палата у цивільних справах виходить з такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Про застосування позовної давності ОСОБА_1 заявляла клопотання 11 жовтня 2012 року та 5 квітня 2013 року (а.с. 89, 144). Висновок про правильне застосування норм матеріального права щодо позовної давності міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року в справі № 6-116цс13. Відповідно до цього висновку для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання. Оскільки останній місячний платіж ОСОБА_1 слід було внести до 25 лютого 2009 року, а банк звернувся до суду з позовом 22 березня 2012 року, то висновок суду касаційної інстанції про звернення банку з позовом у межах позовної давності ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права. Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Що стосується доводів заявниці щодо пропуску банком позовної давності до вимог про стягнення штрафу та щодо неправильного застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 258 ЦК України, то слід зазначити таке. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Пунктом 8.6 Умов та правил надання банківських послуг встановлено відповідальність боржника у вигляді штрафу за порушення строків повернення платежів більш ніж на 120 днів. Установивши, що кінцевим строком повернення кредиту визначено 30 червня 2009 року та з’ясувавши факт неповернення кредиту до цієї дати, унаслідок чого після збігу 120 днів (тобто після 1 листопада 2009 року) банк отримав право на стягнення штрафу, суд дійшов помилкового висновку про дотримання банком у березні 2012 року строку позовної давності для стягнення неустойки. Отже, суд касаційної інстанції неоднаково та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Тому судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року в частині задоволення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-154 цс15) Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B75720DDD658F69CC2257ED8003CCAE0