Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 372 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість за кредитними договорами в загальному розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп. у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань за цими договорами. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року у розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп. та пеню за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року за несвоєчасне повернення кредитних коштів у розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп. Вирішено питання про судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) та 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню таких підстав. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 лютого 2012 року між закритим акціонерним товариством «Форум-ДС» (далі – ЗАТ «Форум-ДС») та товариством з обмеженою відповідальністю «Форум-ДС» (далі – ТОВ «Форум-ДС») було укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого ЗАТ «Форум-ДС», як первісний позичальник, передав ТОВ «Форум-ДС» обов’язок виконання перед ПАТ «Банк Форум» щодо погашення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливих штрафних санкцій за такими кредитними договорами: кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 109 млн 736 тис. 584 грн 15 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 4 млн 35 тис. 20 грн 15 коп. та сплати можливої неустойки у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором; кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту у розмірі 8 млн 81 тис. 146 грн 37 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 153 тис. 623 грн 89 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 2 млн 627 тис. 625 грн 3 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 49 тис. 952 грн 18 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року між ТОВ «Форум-ДС» та ПАТ «Банк Форум» зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором. 28 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останій поручився перед ПАТ «Банк Форум» за виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року, укладеним між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС», та всіма додатковими договорами, які було укладено до нього в минулому та які можуть бути укладені в майбутньому. 13 березня 2012 року з метою забезпечення виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами між ПАТ «Банк Форум», ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_5. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 поручився перед ПАТ «Банк Форум» за своєчасне та повне виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за такими кредитними договорами, укладеними між останім та ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС»: кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року та додатковими договорами до нього, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року та додатковими договорами до нього, кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року та додатковими договорами до нього, які були укладеними та можуть бути укладеними в майбутньому між банком та позичальником. Унаслідок неналежного виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами станом на 6 червня 2013 року у товариства утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп., а саме: за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року – в розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп., що складається з простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 3 млн 164 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 135 млн 980 тис. 232 грн 66 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 14 млн 475 тис. 410 грн 91 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 15 млн 268 тис. 530 грн 36 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів у розмірі 533 тис. 490 грн 24 коп. простроченої комісії у розмірі 263 тис. грн; за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року – в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп., що складається із заборгованості з повернення основної суми кредиту у розмірі 6 млн 505 тис. 420 грн 81 коп., заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 57 тис. 568 грн 51 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 399 тис. 280 грн 19 коп.; за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року – в розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп., що складається з пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів; за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року – в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп., що складається із: простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 4 млн 924 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 2 млн 236 тис. 549 грн 16 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 298 тис. 759 грн 90 коп. У зв'язку з порушенням умов кредитних договорів ПАТ «Банк Форум» направив ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 вимоги про повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитними коштами та штрафних санкцій, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями цих вимог та зворотними повідомленнями від 29 квітня 2013 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з наявності правових підстав для стягнення заборгованості за кредитними договорами з поручителя, вимога до якого була пред’явлення з дотриманням визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку. У наданих для порівняння постановах від 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14) Верховний Суд України керувався тим, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. У постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) суд дійшов висновку про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов‘язання боржником. Згідно із частини четвертої статті 559 цього Кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 цього Кодексу, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитних договорах з урахуванням умов додаткових угод строки виконання основних зобов’язань чітко визначені: строк повного погашення кредиту за кредитним договором НОМЕР_3 – від 28 квітня 2011 року до 30 травня 2014 року, за кредитним договором НОМЕР_2 – від 24 липня 2007 року до 29 березня 2013 року, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року до 28 грудня 2012 року, за кредитним договором НОМЕР_1– від 19 квітня 2005 року до 30 червня 2017 року. Вимоги про необхідність сплати наявних на 22 квітня 2013 року заборгованостей за вказаними кредитними договорами у п’ятнадцятиденний строк були надіслані боржнику ТОВ «Форум-ДС» та поручителю ОСОБА_1 29 квітня 2013 року, отримані 29 травня 2013 року. За таких обставин банк отримав право пред’явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи зі спливом п’ятнадцятиденного терміну від часу отримання вимоги банку, тобто від 14 червня 2013 року, протягом наступних шести місяців. Із цим позовом ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду 18 червня 2013 року, тобто у межах визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, підстави для визнання поруки припиненою відсутні. Строк поруки не вважається строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. Таким чином, у справі, яка переглядається, положення частини четвертої статті 559 ЦК України суд застосовав правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Крім того, усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом статті 258 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, пеня – це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто упродовж дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності – загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Спеціальна позовна давність установлюється законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) – пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України. Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення цієї норми, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовну давність. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. У матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, подана до винесення місцевим судом рішення, відповідно до вимог частини третьої статті 267 ЦК України. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність не може застосовуватися за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язується лише з наявністю про це заяви сторони у спорі. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (6-738цс15). Отже, підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B8D403FDFCE9260C2257F68005594FC
  2. Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О. розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач посилався на те, що 25 червня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 098-2008-2167, за умовами якого банк надає відповідачу 22 тис. дол. США, відповідач зобов'язався прийняти належним чином використовувати та повернути банку грошові кошти (кредит) та сплатити проценти за користуванням ним в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 098-2008-2166, згідно з умовами якого банк взяв на себе зобов'язання надати позичальнику грошові кошти в сумі 32 525 дол. США, а відповідач прийняв на себе зобов'язання належним чином використовувати та повернути позивачу грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2167-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2166-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166-Р у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки нерухомого майна - квартири, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудською О.О., зареєстрований в реєстрі № 4695, відповідно до якого предметом іпотеки є трикімнатна квартира загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області, за номером № 2254. Позивач зазначав, що з 10 січня 2009 року позичальник перестав належним чином виконувати взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 27 лютого 2013 року утворилась заборгованість перед банком. Так, заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 281 000 грн 47 коп. і складається з: 8 326 грн 31 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 165 253 грн 60 коп. - сума дострокового стягнення за кредитом; 100 791 грн 65 коп. - відсотки; 6 628 грн 91 коп. - підвищені відсотки. Заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 397 882 грн 83 коп. і складається з: 11 746 грн 43 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 236 900 грн - сума дострокового стягнення за кредитом; 140 077 грн 33 коп. - відсотки; 9 158 грн 94 коп. - підвищені відсотки. Загальна сума заборгованості за кредитними договорами станом на 27 лютого 2013 року становить 678 883 грн 30 коп. Враховуючи вказане, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудьскою О.О., зареєстрованим в реєстрі за № 4695, укладеним між позивачем та ОСОБА_4, а саме - трикімнатну квартиру загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на загальну суму 678 883 грн 30 коп., що підлягає сплаті на користь позивача з вартості предмета іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеної на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнути з ОСОБА_5 на користь позивача загальну суму заборгованості в розмірі 678 883 грн 30 грн. Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь позивача понесені судові витрати. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Універсал Банк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню. Згідно зі ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи, 21 травня 2009 року та 31 липня 2009 року позивач направив вимоги відповідачу ОСОБА_4 про сплату протягом тридцяти днів з моменту отримання цієї вимоги простроченої заборгованості за кредитним договором, у випадку невиконання цієї вимоги термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на тридцять перший день з моменту отримання цієї вимоги. Отже, кредитор установив новий строк виконання зобов'язань за кредитним договором - до 22 червня 2009 року, а з позовними вимогами позивач звернувся до суду 02 грудня 2013 року (тобто з пропуском трирічного строку позовної давності). Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки 02 грудня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом. Також суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк пред'явлення вимог про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_5 Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів попередніх інстанцій та з їх оцінкою. Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при розгляді даної справи судами попередніх інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 332, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» відхилити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Леванчук А.О. Нагорняк В.А. Писана Т.О. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52081373
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року приватне акціонерне товариство «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ПрАТ «АСК «ІНГО Україна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 травня 2009 року між закритим акціонерним товариством «Акціонерна страхова компанія «ІНГО Україна» (далі – ЗАТ «АСК «ІНГО Україна»), яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та товариством з обмеженою відповідальністю «Ілта» (далі – ТОВ «Ілта») було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер». 2 грудня 2009 року за участю цього транспортного засобу та автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП). Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП України), та притягнув до адміністративної відповідальності. 6 листопада 2012 року позивач здійснив виплату ТОВ «Ілта» страхового відшкодування на суму 63 тис. 861 грн 39 коп. Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі – ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна». Решту суми в розмірі 38 тис. 871 грн 39 коп. як різницю між фактичним розміром шкоди та виплатою ПрАТ «Український страховий дім» позивач просив стягнути із ОСОБА_1 в порядку регресу. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 26 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року, позов ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» задовольнив, ухвалив стягнути із ОСОБА_1 на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» 38 тис. 871 грн 39 коп. у рахунок відшкодування шкоди в порядку регресу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 липня 2015 року вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень з підстав, передбачених: пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 257, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), статті 38 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»; пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування наявності зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Інвестиційно-фінансовий консалтинг» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-112цс13) та на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 28 січня 2015 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Інгосстрах» до фізичної особи, треті особи: фізична особа, публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про стягнення страхового відшкодування (№ 6-37143св14); 17 грудня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-31771св14); 29 січня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Український страховий стандарт» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-48453св13). Так, постановляючи ухвалу від 28 січня 2015 року у справі № 6-37143св14, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який змінив рішення суду першої інстанції та виключив з його резолютивної частини слова «в порядку регресу». При цьому суд, установивши, що страхова компанія виплатила за договором добровільного страхування страхове відшкодування вказаній вигодонабувачем особі, дійшов висновку, що страхувальник передав свої права страховикові на підставі договору добровільного страхування, предметом якого був автомобіль, що пошкоджено унаслідок ДТП, тому в позивача виникло право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». В ухвалі від 29 січня 2014 року у справі № 6-48453св13 суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову. Установивши, що страхова компанія виплатила власнику автомобіля, з яким укладено договір добровільного страхування цього транспортного засобу, яким під час ДТП керував відповідач, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що в цьому разі відбувся перехід права вимоги від страхувальника до страховика за договором добровільного страхування, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення статті 993 ЦК України, статті 27 Закону України «Про страхування», а строк позовної давності починається від дня настання страхового випадку. В ухвалі від 17 грудня 2014 року у справі № 6-31771св14 суд касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що суд цієї інстанції не розглянув заяву про застосування строку позовної давності й апеляційний суд не врахував, що залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, тобто суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-112цс13 міститься висновок про те, що в разі настання страхового випадку за договором добровільного страхування наземного транспортного засобу у потерпілої особи виникає право або вимагати відшкодування шкоди від особи, винної в її заподіянні, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії, з якою вона уклала договір добровільного страхування автомобіля. У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки (стаття 993 ЦК України). При цьому перебіг позовної давності не змінюється й обчислюється від дня настання страхового випадку. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, виходив з того, що в цьому випадку відсутня заміна осіб у наявному зобов'язанні зі збереженням самого зобов'язання, тому позовні вимоги ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» мають регресний характер і строк позовної давності починає обчислюватися з моменту, коли позивач виплатив страхове відшкодування (6 листопада 2012 року), а не з моменту виникнення страхового випадку (2 грудня 2009 року). Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для прикладу судових рішеннях у справах № 6-37143св14, № 6-48453св13. Крім того, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року № 6-112цс13 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 травня 2009 року між ЗАТ «АСК «ІНГО Україна», яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «АСК «ІНГО Україна», та ТОВ «Ілта» було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, який оформлено полісом, предметом якого є страхування автомобіля «Пежо Партнер». 2 грудня 2009 року за участю вказаного транспортного засобу й автомобіля «Опель» під керуванням ОСОБА_1 сталася ДТП, внаслідок якої автомобілю «Пежо Партнер» завдано механічних пошкоджень. Рівненський міський суд постановою від 24 грудня 2009 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, та притягнув до адміністративної відповідальності. Згідно з платіжним дорученням від 6 листопада 2012 року позивач здійснив ТОВ «Ілта» виплату страхового відшкодування в сумі 63 тис. 861 грн 39 коп. Господарський суд м. Києва рішенням від 17 червня 2014 року стягнув у межах ліміту страхової відповідальності 24 тис. 990 грн з приватного акціонерного товариства «Український страховий дім» (далі – ПрАТ «Український страховий дім»), як страховика цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1, на користь ПрАТ «АСК «ІНГО Україна». Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов’язанні. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов’язків свого попередника. Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов’язок з відшкодування шкоди не виконала. Заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України). Отже, зважаючи на викладене та на ту обставину, що позивач (ПрАТ «АСК «ІНГО Україна»), виплативши страхове відшкодування потерпілому (ТОВ «Ілта») за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, – ОСОБА_1, саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» регулюють спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається. Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. У справі, яка переглядається, ДТП за участю автомобілів «Пежо Партнер» та «Опель» сталася 2 грудня 2009 року. ПрАТ «АСК «ІНГО Україна» звернулося до суду з позовною заявою в грудні 2014 року. Відповідач у своїх запереченнях на позовну заяву просив застосувати позовну давність. Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 1191 ЦК України та не застосували статті 257, 262, 512, 993 цього Кодексу й статтю 27 Закону України «Про страхування», які підлягали застосуванню, і дійшли неправильного висновку, що в цьому випадку перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. Проте відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України суди не з'ясували питання поважності чи неповажності причин пропущення позовної давності. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-2471цс15) Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FA34BCAFEE08FAD3C2257F64004A6305
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., розглянувши заяву ОСОБА_1, подану його представником – ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ «КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, в с т а н о в и л и: У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління (далі – ПАТ «КБ «Надра») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. Свій позов ПАТ «КБ «Надра» обґрунтовувало тим, що 17 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 умови кредиту не виконав, унаслідок чого станом на 1 листопада 2013 року утворилась заборгованість у сумі 63 тис. 236 доларів США 5 центів, що еквівалентно 505 тис. 445 грн 78 коп., з яких заборгованість за кредитом – 8 тис. 482 доларів США 40 центів, що еквівалентно 67 тис. 799 грн 82 коп.; за відсотками – 3 тис. 536 доларів США 76 центів, що еквівалентно 28 тис. 269 грн 30 коп.; за комісією – 2 тис. 169 доларів США 43 центи, що еквівалентно 17 тис. 340 грн 26 коп.; пеня за порушення строку сплати платежу – 49 тис. 47 доларів США 47 центів, що еквівалентно 392 тис. 36 грн 40 коп. ПАТ «КБ «Надра» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у гривневому еквіваленті на загальну суму 505 тис. 445 грн 78 коп. та судові витрати. Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 4 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 1 серпня 2014 року, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» 67 тис. 799 грн 82 коп. кредитного боргу, 28 тис. 269 грн 30 коп. відсотків за користування кредитними коштами, 17 тис. 340 грн 26 коп. комісії та частину суми нарахованої пені – 196 тис. 18 грн 20 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у відкритті касаційного провадження у цій справі відмовлено. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VІІІ) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. У зв’язку із цим заява ОСОБА_1 підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом № 192-VIII. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 254, статей 256–258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року (№ 5015/2089/12) та від 7 березня 2013 року (№ 5015/2087/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14), 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 17 листопада 2006 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 свої зобов’язання за вказаним договором щодо повернення кредиту та відсотків за його користування виконав частково, останній платіж за кредитом був здійснений ним 23 липня 2012 року до закінчення терміну дії договору. Задовольняючи частково позов кредитора, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що відповідач узятих на себе зобов’язань щодо щомісячного погашення кредиту та сплати відсотків не виконав, у зв’язку із чим утворилась заборгованість за користування кредитом. При цьому доводи ОСОБА_1 про необхідність застосування позовної давності по кожному з платежів окремо суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що початок перебігу позовної давності пов’язується зі строком дії договору. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків. В інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14) суд дійшов висновку про те, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається для кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Крім того, суд має право зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків; – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14) суд дійшов аналогічних висновків про те, що якщо умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початком перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення; – в ухвалі Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року суд дійшов висновку про те, що початком перебігу строку позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив його, тому відповідно загальний строк позовної давності застосовується щодо кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком. Аналогічний висновок зроблений в ухвалі Вищого господарського суду України від 7 березня 2013 року. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14) та від 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14) не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки вони прийняті у справах за подібних правовідносин, але за різних установлених судами фактичних обставин, відмінних від справи, рішення в якій переглядається. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 254, статей 256-258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлено спеціальну позовну давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 6 листопада 2013 року (№ 6-116цс13), 19 березня 2014 року (№ 6-20цс14) та 18 червня 2014 року (№ 6-61цс14). Оскільки судове рішення є незаконним у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України воно підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII), судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н. П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-31цс15 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F4BA1F2DD6593371C2257E68001BB359
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Панталієнка П.В., Терлецького О.О., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Яреми А.Г., Кривенка В.В., Романюка Я.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року, в с т а н о в и л и : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві) про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії. ОСОБА_1 зазначала, що 28 лютого 2014 року вона отримала постанову ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві від 6 лютого 2014 року, якою відкрито виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа від 2 жовтня 2013 року, виданого на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року, про стягнення з неї на користь відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ «КБ «Надра») 1 млн 526 тис. 125 грн 22 коп. заборгованості. Посилаючись на те, що вказане судове рішення набрало законної сили 7 березня 2011 року, а заява про примусове виконання цього рішення подана 3 лютого 2014 року, тому постанова про відкриття виконавчого провадження суперечить вимогам пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», за яким державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред’явлення документів до виконання, ОСОБА_1 просила скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження та зобов’язати державного виконавця відмовити у відкритті виконавчого провадження за вказаним виконавчим листом. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 до ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії відмовлено. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 4 листопада 2014 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні зазначеної скарги ОСОБА_1 відмовив з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк для касаційного оскарження ухвал судів першої та апеляційної інстанцій; відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у цій справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення її скарги з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року та 12 вересня 2014 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 3 жовтня 2013 року та 24 квітня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ВАТ «КБ «Надра» 1 млн 524 тис. 305 грн 22 коп заборгованості, 1 тис. 700 грн судових витрат та 129 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього – 1 млн 526 тис. 125 грн 22 коп. Рішення набрало законної сили 7 березня 2011 року. Станом на 9 березня 2011 року (дату набрання чинності Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» (далі – Закон № 2677-VІ)) виконавчий документ за вказаним судовим рішенням не видавався. 2 жовтня 2013 року цим же судом видано виконавчий лист, який пред’явлено до виконання ВАТ «КБ «Надра» 3 лютого 2014 року. Постановою ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві від 6 лютого 2014 року відкрито виконавче провадження за вказаним виконавчим листом. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у стягувача виникла можливість пред’явити виконавчий лист із часу його отримання – 2 жовтня 2013 року, що він здійснив 3 лютого 2014 року, тому підстав для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження немає. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що дії державного виконавця вчинені відповідно до вимог статті 18, частини першої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки строк пред’явлення виконавчого документа до виконання зазначається у виконавчому документі, на підставі якого державний виконавець відкриває виконавче провадження. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року та 12 вересня 2014 року, та в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 3 жовтня 2013 року та 24 квітня 2014 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що виконавчі документи, видані до набрання чинності Законом № 2677-VІ, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі (пункт 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону), тому підстав для відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом, виданим судом після набрання чинності вказаним Законом, у державного виконавця не було, оскільки стягувач пропустив річний строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 2 частини першої статті 22, частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону № 2677-VІ) виконавчі документи можуть бути пред’явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, – протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи – протягом року, якщо інше не передбачено законом. Згідно із частиною другою статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень – з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення. Отже, за загальним правилом, виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду в цивільній справі, може бути пред’явлений до примусового виконання протягом одного року з наступного дня після набрання рішенням законної сили. За пунктом 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ, який набрав чинності з 9 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Таким чином, поширення дії норм вказаного Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа. У справі, яка переглядається, виконавчий лист суд видав 2 жовтня 2013 року, тобто після набрання чинності Законом № 2677-VІ, тому строк пред’явлення цього виконавчого листа до виконання повинен визначатися цим Законом і становити один рік з наступного дня після набрання судовим рішенням законної сили (7 березня 2011 року). Зазначення судом у виконавчому листі іншого строку пред’явлення його до виконання не має правового значення, оскільки такий строк встановлено імперативною нормою закону й не може бути змінено судом. Суд має право лише поновити пропущений строк пред’явлення виконавчого листа до виконання за наявності відповідного клопотання стягувача та поважності причин пропуску цього строку (стаття 371 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення якого закінчився, про що виносить відповідну постанову. Саме такий правовий висновок міститься в судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми пункту 2 частини першої статті 22, частини першої статті 24, пункту 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та прийняття нового рішення про часткове скасування постанови державного виконавця з огляду на те, що виконавчий документ, виданий на підставі рішення суду після набрання чинності Законом України № 2677-VІ (9 березня 2011 року), був пред’явлений до виконання поза межами строків, установлених статтею 22 Закону України «Про виконавче провадження», питання про поновлення пропущеного строку в установленому статтею 371 ЦПК України порядку не вирішувалося, і відповідно зазначена обставина, виходячи з положень статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», була підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року та ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 року в частині відмови в задоволенні скарги про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження скасувати. Скаргу ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та зобов’язання вчинити дії задовольнити частково. Постанову відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві від 6 лютого 2014 року про відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2011 року за виконавчим листом від 2 жовтня 2013 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» 1 млн 526 тис. 125 грн 22 коп. заборгованості скасувати. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко О.О. Терлецький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-711цс15 За змістом положень частин першої, другої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)») виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду в цивільній справі, може бути пред’явлений до примусового виконання протягом одного року з наступного дня після набрання рішенням законної сили. Зазначення судом у виконавчому листі іншого строку пред’явлення його до виконання не має правового значення, оскільки такий строк встановлено імперативною нормою закону й не може бути змінено судом. За пунктом 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності з 9 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Таким чином, поширення дії норм вказаного Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа. У справі, яка переглядається, виконавчий документ, виданий на підставі рішення суду після набрання чинності Законом України № 2677-VІ (9 березня 2011 року), був пред’явлений до виконання поза межами строків, установлених статтею 22 Закону України «Про виконавче провадження», питання про поновлення пропущеного строку в установленому статтею 371 ЦПК України порядку не вирішувалося, і відповідно зазначена обставина, виходячи з положень статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», була підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8D939FDDFB72DBD4C2257F500035EC1C
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта», третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою акціонерного товариства «Реверта» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, в с т а н о в и л и : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта» (далі – АТ «Реверта») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії. ОСОБА_1 зазначала, що 6 травня 1995 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб. За час шлюбу ОСОБА_2 придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та акціонерним товариством Parex banka (далі – АТ Parex banka), найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 з посиланням на шлюбний договір від 28 березня 2007 року, за яким рухоме та нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою власністю дружини або чоловіка, на чиє ім’я воно зареєстроване. Разом з тим рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року зазначений шлюбний договір визнано недійсним. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати згаданий вище договір іпотеки недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), як такий, що суперечить положенням статей 63, 69 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 369 ЦК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», оскільки укладений без її згоди як співвласника – другого з подружжя. Крім того, посилаючись на те, що вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 8 лютого 2013 року встановлено, що договір іпотеки був укладений унаслідок введення ОСОБА_2 в оману, позивачка вважає, що наявні підстави для визнання цього договору іпотеки недійсним за нормами статті 230 ЦК України. Крім того, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_1 просила вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір іпотеки від 23 серпня 2007 року, укладений між АТ Parex banka та ОСОБА_2; вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року відмовлено АТ «Реверта» у відкритті касаційного провадження у зазначеній справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року АТ «Реверта» просить скасувати цю ухвалу та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини п’ятої статті 261 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності цієї ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року (справа № 6-36цс12) висновку щодо застосування норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви АТ «Реверта» надало копії постанов Вищого господарського суду України від 24 листопада 2009 року, 25 травня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві АТ «Реверта» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 6 травня 1995 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований відділом актів цивільного стану Ставищенського району Київської області. За час шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 2007 року придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що складає 13/100 від усього будинку. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АТ Parex banka, найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 на підставі шлюбного договору, укладеного між нею і ОСОБА_2 28 березня 2007 року, згідно з яким предмет іпотеки вважався особистою власністю ОСОБА_2. 11 червня 2012 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано обтяження іпотекою вказаного нежилого приміщення на підставі оспорюваного договору іпотеки. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, указаний шлюбний договір визнано недійсним. АТ «Реверта» заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, установивши, що спірне нерухоме майно було придбане за час шлюбу та що оспорюваний договір іпотеки був укладений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, вважав, що зміст договору іпотеки спірного майна суперечить положенням статті 60 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», а тому наявні правові підстави для визнання такого договору недійсним. При цьому суд вважав необґрунтованими та безпідставними посилання АТ «Реверта» на сплив позовної давності для звернення позивача за захистом свого права, оскільки відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності для оспорювання дійсності договору іпотеки між сторонами починається зі спливом строку його виконання, а згідно з пунктом 8.5 цього договору він діє до повного виконання основного зобов’язання за кредитним договором, строк виконання якого – 22 серпня 2014 року на час розгляду справи судом не настав. Разом з тим у судових рішеннях Вищого господарського суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: у постанові від 24 листопада 2009 року зазначено, що відповідно до частини першої статі 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд установив, що позивачу було відомо про існування договору іпотеки з моменту його укладення, отже, з позовом позивач звернувся до суду після спливу трирічної позовної давності; у постанові від 25 травня 2011 року йдеться про те, що позовна давність, передбачена частиною п’ятою статті 261 ЦК України (про початок перебігу позовної давності за зобов’язаннями з визначеним строком виконання зі спливом строку виконання) застосовується до вимог про виконання договору, натомість у цій справі предметом спору є вимога про визнання пунктів кредитних договорів та договорів поруки недійсними. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини п’ятої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Частина п’ята статті 261 ЦК України визначає початок перебігу позовної давності у зобов’язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання. Так, згідно із цією нормою за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Правило цієї норми є спеціальним, тобто застосовується й тоді, коли заінтересована особа не знала і не могла знати про порушення свого права. Разом з тим положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. У справі, яка переглядається, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами про визнання договору іпотеки недійсним. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України). Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявницею для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій помилково погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності для пред’явлення вимог про визнання недійсним спірного договору іпотеки починається зі спливом строку його виконання і, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до цих вимог. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини п’ятої статті 261 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, якими суд керувався при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте у справі, яка переглядається, суди не з’ясували усіх фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, часу, коли позивачка довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, та наявності правових підстав для застосування позовної давності, про що заявлено стороною у спорі до винесення рішення судом. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини щодо початку перебігу позовної давності та наявності правових підстав для її застосування перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім того, АТ «Реверта» порушує питання про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року з підстави невідповідності зазначеного рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України. Однак, у відповідній постанові від 16 травня 2012 року підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди співвласника на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 74 СК України, оскільки майно було придбане під час перебування у фактичних шлюбних відносинах. Разом з тим, у судовому рішенні суду касаційної інстанції, яке переглядається, підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди одного з подружжя на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 60 СК України, оскільки майно було придбане під час шлюбу. У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд визнав недійсним договір іпотеки у зв’язку з визнанням недійсним шлюбного контракту (правочину), а в наданій для порівняння постанові – у зв’язку з установленням у судовому порядку факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Отже, правові висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 травня 2014 року, та викладені у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року, зроблені судами під час розгляду справ з різними фактичними обставинами, тому підстав для перегляду цієї ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву акціонерного товариства «Реверта» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року та рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-75цс15 Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EF73351F3366C8F2C2257F56003961C6
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року, встановила: У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен банк Аваль», банк) звернулося до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено генеральну кредитну угоду, а 25 червня 2007 року – договір про зміни НОМЕР_1. В межах зазначеної угоди між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2 від 29 грудня 2006 року, на підставі якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 590 тис. доларів США зі строком повернення до 28 грудня 2013 року. 29 грудня 2006 року на забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання взяла на себе зобов'язання перед банком відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_1, що виникли з умов генеральної кредитної угоди, у повному обсязі цих зобов'язань. Відповідно до пункту 4.1 цього договору порука припиняється, якщо кредитор в межах трирічного терміну з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 умов договору станом на 17 січня 2014 року в нього перед банком утворилась заборгованість за тілом кредиту в розмірі 467 тис. 661 доларів 87 центів США, заборгованість за процентами в розмірі 167 тис. 563 доларів 89 центів США, пеня в розмірі 93 тис.112 доларів 47 центів США, а всього - 728 тис. 338 доларів 23 центів США, що за курсом Національного Банку України становить 5 млн 821тис. 607 грн 47 коп., які банк просив солідарно стягнути з відповідачів. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 2 квітня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Райффайзен банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 29 грудня 2006 року, укладеним в рамках генеральної кредитної угоди від 29 грудня 2006 року, яка складається з 467 тис. 661 доларів 87 центів США заборгованості за кредитом, 167 тис. 563 доларів 89 центів США заборгованості за процентами, а всього - 635 тис. 225 доларів 76 центів США, що згідно з курсом Національного Банку України становить 5 млн. 77 тис. 359 грн 50 коп. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь позивача судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 264, 267, 559 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 29 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено генеральну кредитну угоду НОМЕР_3 та договір про зміни від 25 червня 2007 року НОМЕР_1. Цього ж дня на підставі зазначеної угоди між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_2, на підставі якого ОСОБА_1 надано кредит в сумі 590 тис. доларів США зі строком погашення до 28 грудня 2013 року. Цільове призначення кредитних коштів - на проведення ремонту нерухомого майна та на розвиток бізнесу. На забезпечення виконання умов кредитного договору 29 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки НОМЕР_4, за умовами якого ОСОБА_2 взяла на себе зобов'язання перед позивачем відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_1, які виникають з умов кредитного договору. Відповідно до пункту 3.1 договору поруки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, поручитель і боржник несуть солідарну відповідальність перед кредитором. Пунктом 4.1 договору поруки встановлено, що порука припиняється якщо кредитор в межах трирічного терміну з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Пунктом 1.9.1 кредитного договору передбачено, що незважаючи на інші положення цього договору банк має право вимагати дострокове виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником або поручителем своїх боргових зобов’язань. При цьому виконання боргових зобов’язань повинно бути проведене позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання ним відповідної вимоги. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 26 серпня 2009 року банком було направлено на адресу відповідачів претензії щодо дострокового виконання умов кредитного договору упродовж місячного терміну. Однак вимоги банку, наведені у претензії, не були виконані в повному обсязі. 26 жовтня 2009 року позивач звернувся до Придніпровського районного суду м. Черкас з позовом про стягнення з відповідачів солідарно заборгованості в сумі 4 млн. 25 тис. 852 грн 70 коп. за кредитним договором від 29 грудня 2006 року НОМЕР_2. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 16 лютого 2010 року провадження по справі зупинено до розгляду справи у Господарському суді Черкаської області про визнання банкрутом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 16 жовтня 2009 року порушено справу № 01/2600 про банкрутство фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 за його заявою та в порядку статей 47-49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 27 листопада 2009 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернувся до господарського суду з заявою про визнання його кредитором за кредитними договорами в тому числі й за тим, що є предметом спору та включення в реєстр вимог кредиторів фізичної особи-підприємства ОСОБА_1. 23 березня 2010 року ухвалою Господарського суду Черкаської області визнано вимоги кредиторів в тому числі ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» за кредитним договором, що є предметом спору в справі, та включено до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство в третю чергу. 29 жовтня 2010 року постановою Господарського суду Черкаської області визнано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 16 жовтня 2009 року скасовано арешт, накладений на майно боржника. Повернення боргів ОСОБА_1, в тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 29 грудня 2006 року, було забезпечено іпотекою нерухомого майна ОСОБА_1 – комплексу за АДРЕСА_1 та частини комплексу за АДРЕСА_2. Все це майно було продано в межах справи про банкрутство, а виручені кошти направлено ліквідатором на часткове погашення вимог кредиторів згідно затвердженого судом реєстру. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 10 вересня 2013 року у справі про банкрутство ОСОБА_1 затверджено звіт ліквідатора та ліквідовано підприємця у зв’язку із банкрутством. За результатами ліквідаційної процедури погашено вимоги ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» у сумі 1 млн. 540 тис. 664 грн. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 19 листопада 2013 року позов банку до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитним договором було залишено без розгляду за заявою банку. Відмовляючи в задоволенні позову банку, суд першої інстанції виходив з того, що у зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором, банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, змінив строк виконання основного зобов’язання, а тому повинен був пред’явити позов до відповідачів протягом трьох років, починаючи від цієї дати. З даним позовом банк звернувся до суду в лютому 2014 року, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, що відповідно до статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові. При цьому суд виходив з того, що залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу строку позовної давності. Скасовуючи зазначене рішення суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що перебіг позовної давності переривався згідно із частиною першою статті 264 ЦК України, оскільки мало місце часткове погашення боргу за кредитним договором. Разом з тим, в судовому рішенні, доданому ОСОБА_1 до заяви як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, ухваленому у справі за аналогічних обставин, міститься висновок про те, що погашення боргу за кредитним договором, що відбулося в рамках ліквідаційної процедури за рахунок продажу ліквідатором майна боржника, не свідчить про визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 264, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Про застосування позовної давності ОСОБА_1 заявляв клопотання 12 березня 2014 року в запереченнях проти позову (а.с. 49). Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання зобов'язання у повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. У зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника та поручителя заборгованість за кредитним договором, надіславши 26 серпня 2009 року претензії (вимоги) боржнику та поручителю про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов'язаних із ним платежів. Отже, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов. У зв'язку з невиконанням вимоги від 26 серпня 2009 року банк звернувся у листопаді 2009 року до суду із відповідними вимогами до боржника та поручителя. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 19 листопада 2013 року позов залишено без розгляду за заявою позивача (а.с. 54). Повторно банк звернувся до суду у лютому 2014 року. Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. За змістом частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (частина третя статті 264 ЦК України). Разом з тим судом встановлено, що погашення боргу за кредитним договором відбулося в рамках ліквідаційної процедури за рахунок продажу ліквідатором майна боржника, що не свідчить про визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності. Крім того, рішенням Господарського суду Черкаської області від 10 вересня 2013 року ОСОБА_1 звільнено від подальшого виконання вимог банку за спірним кредитним договором. Отже, з огляду на встановлені фактичні обставини та наведені мотиви суд першої інстанції правильно застосував норми статей 264, 267 ЦК України та обґрунтовано відмовив банку в задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 2 квітня 2014 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Черкаської області від 27 серпня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року скасувати, залишити в силі рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 2 квітня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий Н.П. Лященко Судді Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1707цс15 Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов. У зв'язку з невиконанням вимоги від 26 серпня 2009 року банк звернувся у листопаді 2009 року до суду із відповідними вимогами до боржника та поручителя, проте ухвалою суду позов залишено без розгляду за заявою позивача. Повторно банк звернувся до суду у лютому 2014 року, проте з урахуванням того, що залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, а погашення боргу за кредитним договором відбулося в рамках ліквідаційної процедури за рахунок продажу ліквідатором майна боржника, що не свідчить про визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності, суд першої інстанції правильно застосував норми статей 264, 267 ЦК України та обґрунтовано відмовив банку в задоволенні позову. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/58D0ECF8BF6AF12FC2257F46002FA25B
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 28 лютого 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2018 року. Кредит надавався шляхом видачі одного траншу в розмірі кредиту зі сплатою процентів, розмір яких складається з фіксованого процента в розмірі 5 % річних + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб, що розміщені в банку на строк 366 днів, у валюті, тотожній валюті кредиту з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, яка залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку може ним збільшуватися або зменшуватися в порядку, передбаченому кредитним договором). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» продало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори, в тому числі й кредитний договір від 28 лютого 2008 року, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло всі права вимоги за цими кредитними договорами, включаючи права вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також сплати штрафних санкцій. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 серпня 2013 року утворилась заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування в розмірі 665 тис. 824 грн 64 коп., ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь зазначену суму заборгованості та 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. у рахунок сплати нарахованої пені, а всього 3 млн 176 тис. 261 грн 66 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. У своїй заяві ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5 % і FIDR ‒ процентної ставки за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватися чи зменшуватися) у порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку, а також у приміщенні банку на інформаційних стендах. Відповідно до пункту 2 частини першої кредитного договору датою остаточного повернення кредиту є 26 лютого 2018 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого вона поручилася солідарно з ОСОБА_1 у повному обсязі відповідати за виконання його зобов’язань за кредитним договором (пункти 1.1, 1.2 договору поруки). Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 13 січня 2009 року ПАТ «ОТП Банк» направило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги (а.с. 231 ‒ 234, т. 1). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, за умовами якого до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі й кредитним договором від 28 лютого 2008 року, та забезпечувальними договорами. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, тому виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 1 серпня 2013 року складала 665 тис. 824 грн 64 коп., а також нараховано пеню в розмірі 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив передбачений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення кредиту 27 листопада 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом до нього та поручителя лише 2 серпня 2013 року. Залишаючи без змін судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що, пред’явивши 13 січня 2009 року вимогу до боржника й поручителя про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «ОТП Банк» відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом 2 серпня 2013 року, тобто з пропуском строку звернення до суду. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд зазначив, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів; у цьому випадку перебіг позовної давності починається залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Дійшовши висновку, що суди попередніх інстанцій вказані обставини не врахували, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском трирічного строку звернення до суду, перебіг якого починається не після закінчення тридцяти календарних днів з дня отримання вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань, а залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій у цій частині, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення ‒ невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Суди встановили, що сторони визначили як строк дії договору ‒ до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.3 частини другої кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту ‒ до 26 лютого 2018 року (пункт 2 частини першої кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісячно, у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, а також строки сплати процентів за користування кредитом – щомісячно, одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, визначений графіком повернення кредиту та сплати процентів (пункт 4 частини першої кредитного договору та пункти 1.5.1 і 1.5.1.1 частини другої кредитного договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору ‒ до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів. Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами договору визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до складу зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ‒ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 ‒ 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно із умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити неустойку за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів за його користування повинне здійснюватись позичальником щомісячно рівними частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте у зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення кредиту банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши їм письмову вимогу від 13 січня 2009 року про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги. Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя ‒ протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що, пред’явивши вимогу до боржника і поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за його користування та пені, кредитор змінив строк виконання зобов’язання, тому змінився і строк звернення до суду. Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом як до боржника, так і до поручителя з пропуском цього строку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «ОТП Факторинг Україна» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-990цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Згідно з частиною п’ятою статті 261 ЦК України за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно із умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33BD8F2DE722A7C5C2257F4D0044D1FD
  9. Уважаемые форумчане! Хочу попросить совета касательно исковой давности по кредитному договору с Укрсоцбанком. Прошу прощения, если эта тема уже обсуждалась: перерыл форум, но своей ситуации не нашел. Итак, входные данные: 1. Договор кредита с Укрсоцбанком, подписанный в мае 2008. Конечный срок погашения задолженности - май 2028. Валюта, аннуитет. 2. Согласно п. 1.1.1, погашение кредита должно происходить ежемесячно путём внесения аннуитетных платежей. 3. Согласно п. 4.5, в случае неисполнения заемщиком своих обязательств на протяжении более 90 дней, срок пользования кредитом считается истекшим, и соответственно заемщик должен в течении одного дня погасить кредит в полном объёме, проценты за фактическое время использования кредита и начисленные штрафные санкции. 4. В ипотеке - квартира в недострое, которой скорее всего никогда не будет. Теперь собственно ситуация. Последний платеж был внесен в июне 2010, после этого никаких событий не происходило. Сейчас звонят из банка, собираются подавать в суд для взыскания задолженности. Мой вопрос: отменяет ли п.4.5 условия погашения, указанные в п.1.1.1? Иными словами, можно ли считать, что срок пользования кредитом истёк в сентябре 2010 года, и соответственно, исковая давность должна считаться от этого времени? В реестре судебных решений нашел десяток решений апелляционных судов, и все они не в мою пользу. В них указано об исковой давности применительно к каждому платежу, но не к всему обязательству сразу. Заранее благодарен!
  10. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання кредитного договору частково нікчемним, визнання дій протиправними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, встановила: У березні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 5 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36 % річних на суму залишку заборгованості за користування з кінцевим терміном погашення, що відповідає строку дії картки – до червня 2009 року. Унаслідок невиконання відповідачкою своїх зобов’язань за договором станом на 31 січня 2012 року в неї перед банком утворилася заборгованість у розмірі 24 тис. 276 грн 83 коп., що складається з: 7 тис. 981 грн 5 коп. заборгованості за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. заборгованості за процентами; 500 грн штрафу (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути на його користь із відповідачки. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, вимоги якого під час розгляду справи змінила та остаточно просила визнати нікчемними положення Умов та правил надання банківських послуг у частині надання права банку будь-коли змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта (пункти 3.2, 5.3); у частині нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми позову (пункт 8.6). Крім того, ОСОБА_1 просила визнати нікчемними положення, що містяться у Тарифах про умови кредитування з використанням платіжної картки: встановлену 200 % плату за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; пеню за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів за будь-яким грошовим зобов'язанням у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; визнати нікчемними зміни суми кредитного ліміту за договором з 5 тис. грн до 7 тис. 981 грн 5 коп.; визнати нікчемними зміни строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року; визнати протиправним нарахування процентів за користування кредитом виходячи з 72 % річних; визнати протиправним нарахування процентів за період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року виходячи з 36 % річних; визнати протиправними дії щодо нарахування процентів на суму, більшу ніж 5 тис. грн, виходячи з 36 % річних. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року залишено без змін. 8 квітня 2015 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 261, частини 2 статті 258 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права – статті 261 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України). Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 та 22 жовтня , 6 листопада та 10 грудня 2014 року і постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116 цс 13. Так, у справі № 6-36268св13 (ухвала від 10 грудня 2014 року) суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу та залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшов висновку про те, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі починається не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України). Автоматичне продовження дії картки не змінює терміну виконання кредитного зобов’язання, а отже, продовження дії картки для настання кінцевого строку повернення заборгованості правового значення не має. Крім того, продовження дії картки є способом виконання зобов’язання щодо повернення простроченого кредиту, процентів і неустойки. Установивши, що останній платіж відповідач учинив у березні 2009 року, дворічний термін дії виданої картки закінчився, нову картку позивач не отримав, а з позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся лише у березні 2014 року, суд дійшов висновку про пропуск позивачем трирічного строку позовної давності. У справі № 6-31730св14 (ухвала від 6 листопада 2014 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішенням апеляційного суду, зазначив, що умовами договору повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом визначено періодичними щомісячними платежами, тому згідно зі статтею 261 ЦК України обчислення позовної давності здійснюється з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, а сума непогашеної кредитної заборгованості підлягає стягненню у межах строку позовної давності, перебіг якого починається з моменту порушення строків сплати окремих платежів і до моменту звернення кредитора до суду з позовом з урахуванням строку погашення кредиту в повному обсязі, визначеного останнім днем місяця, вказаного на картці. У справі № 6-8665св14 (ухвала від 22 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, указав на те, що висновок апеляційного суду щодо звернення банку до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості в межах строку позовної давності підлягає перевірці, оскільки суд не встановив належного виконання відповідачем щомісячних зобов’язань, періоди прострочення їх виконання, що мало значення для правильного вирішення питання про додержання строку позовної давності. Крім того, суд зазначив, що за висновком Верховного Суду України про застосування статті 257 ЦК України до правовідносин, у яких використовуються платіжні картки як спосіб надання/отримання кредитних коштів (постанови № 6-14цс14 від 19 березня 2014 року, № 6-95цс14 від 17 вересня 2014 року, № 6-103цс14 від 24 вересня 2014 року, № 6-134цс14 від 1 жовтня 2014 року), за таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту у повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України). У справі № 6-32674св14 (ухвала від 1 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції і направляючи справу на новий розгляд, вказав, що сплив позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову, якщо про застосування позовної давності у справі заявлено стороною. Оскільки відповідач заяву про застосування строку позовної давності не подавав, то застосування судом позовної давності є неправомірним. Разом з тим суд зазначив, що неподання заяви про застосування позовної давності було зумовлено неналежним повідомленням відповідача у справі про дату, час та місце розгляду справи. Крім того, суд послався на висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13) щодо застосування позовної давності. Так, у цій постанові Верховний Суд України висловив таку правову позицію. Відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності за кожним із платежів. У разі встановлення в договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості (кредиту, пені, штрафу), яка утворилась у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року за картковим рахунком (строк дії якої закінчився у червні 2009 року) унаслідок невиконанням нею взятих за кредитним договором зобов’язань, та про додержання банком строків позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 261 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 258, 261 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 червня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до ПАТ КБ "ПриватБанк" із заявою, згідно з якою отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в сумі 5 тис. грн на платіжну картку MasterCard на 24 місяці з умовою сплати процентів за користування кредитом у розмірі 3 % на місяць із розрахунку 360 днів у році. Ухвалюючи рішення, суди виходили з того, що ОСОБА_1, підписуючи заяву про надання кредиту, погодилася з умовами договору, які передбачали, зокрема: нарахування 36 % річних за користування кредитом; право банку змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта; нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості; встановлення 200 % плати за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; сплату пені за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; зміну строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року. З урахуванням установлених обставин суд визнав факт невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 31 січня 2012 року становила 24 тис. 276 грн 83 коп., з яких: 7 тис. 981 грн 5 коп. – заборгованість за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом; 500 грн – штраф (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. – штраф (процентна ставка). При цьому суд виходив з правомірності нарахування банком процентів за користування кредитом у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року. Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про дотримання банком строків позовної давності, суд касаційної інстанції зазначив, що з моменту закінчення строку дії платіжної картки (червень 2009 року) до часу звернення з позовом до суду (березень 2012 року) не пройшло трьох років, передбачених статтею 257 ЦК України. Установивши, що умовами кредитного договору визначено порядок погашення заборгованості шляхом внесення щомісячних платежів у розмірі 7 % від суми заборгованості та строк внесення щомісячних платежів до 25 числа місяця, що слідує за звітним, суд касаційної інстанції залишив зазначений факт поза правовою оцінкою. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 257, 258, 261 ЦК України, Судова палата у цивільних справах виходить з такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Про застосування позовної давності ОСОБА_1 заявляла клопотання 11 жовтня 2012 року та 5 квітня 2013 року (а.с. 89, 144). Висновок про правильне застосування норм матеріального права щодо позовної давності міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року в справі № 6-116цс13. Відповідно до цього висновку для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання. Оскільки останній місячний платіж ОСОБА_1 слід було внести до 25 лютого 2009 року, а банк звернувся до суду з позовом 22 березня 2012 року, то висновок суду касаційної інстанції про звернення банку з позовом у межах позовної давності ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права. Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Що стосується доводів заявниці щодо пропуску банком позовної давності до вимог про стягнення штрафу та щодо неправильного застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 258 ЦК України, то слід зазначити таке. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Пунктом 8.6 Умов та правил надання банківських послуг встановлено відповідальність боржника у вигляді штрафу за порушення строків повернення платежів більш ніж на 120 днів. Установивши, що кінцевим строком повернення кредиту визначено 30 червня 2009 року та з’ясувавши факт неповернення кредиту до цієї дати, унаслідок чого після збігу 120 днів (тобто після 1 листопада 2009 року) банк отримав право на стягнення штрафу, суд дійшов помилкового висновку про дотримання банком у березні 2012 року строку позовної давності для стягнення неустойки. Отже, суд касаційної інстанції неоднаково та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Тому судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року в частині задоволення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-154 цс15) Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B75720DDD658F69CC2257ED8003CCAE0
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «ІФГ Капітал» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» про стягнення заборгованості за кредитними договорами та договорами поруки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» про перегляд Верховним Судом України рішення Новомирівського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «ІФГ Капітал» (далі – ТОВ «ІК «ІФГ Капітал») звернулося з вищезазначеним позовом до суду. Зазначало, що 27 лютого 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромбанк» (далі – ТОВ «Укрпромбанк» або Банк) та товариством з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» (далі – ТОВ «Оситнянське») укладено кредитний договір НОМЕР_1 з подальшими змінами та доповненнями від 10 жовтня, 15 грудня 2008 року, 13 листопада 2009 року. Відповідно до умов договору Банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 млн 98 тис. 752 грн 52 коп. на строк до 25 лютого 2011 року зі сплатою 18,5 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договори поруки відповідно за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4 від 27 лютого 2008 року. 16 липня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ТОВ «Оситнянське» укладено кредитний договір НОМЕР_5 з подальшими змінами та доповненнями від 15 грудня 2008 року та 13 листопада 2009 року, за умовами якого Банком видано позичальникові кредит у сумі 947 тис. 55 грн 30 коп. на строк до 15 липня 2011 року зі сплатою процентів за користування кредитом: 17 % річних у гривні, 15 % річних у доларах США та 14 % річних у євро. На виконання зазначеного договору між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договори поруки відповідно за НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 від 16 липня 2008 року. За договором від 5 вересня 2013 року НОМЕР_9, укладеним між ліквідатором ТОВ «Укрпромбанк» – ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»» і НБУ, було передано активи, що перебували на балансі ТОВ «Укрпромбанк», в управління ТОВ «ІК «ІФГ «Капітал»». Відповідно до умов зазначеного договору ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»» є довірчим власником отриманих в управління активів. Серед інших активів, переданих за договором у довірчу власність від ТОВ «Укрпромбанк» до ТОВ «ІК «ІФГ Капітал», є право вимоги за кредитними договорами НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року та НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, укладеними з ТОВ «Оситнянське». У зв’язку з неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість у сумі 2 млн 513 тис. 723 грн 7 коп., яку позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ТОВ «Оситнянське», а також судовий збір по 913 грн 50 коп. з кожного з відповідачів. У вересні 2014 року позивач збільшив розмір позовних вимог та просив стягнути заборгованість за кредитними договорами станом на 22 вересня 2014 року 2 млн 38 тис. 221 грн 17 коп. та 1 млн 257 тис. 710 грн 71 коп. відповідно. Рішенням Новомирівського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2014 року та додатковим рішенням цього суду від 12 листопада 2014 року позов ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Оситнянське» на користь ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» 120 тис. 862 грн 26 коп. заборгованості за кредитним договором від 16 липня 2008 року, з яких 66 тис. 810 грн 30 коп. – тіло кредиту та 54 тис. 51 грн. 96 коп. – відсотки за користування кредитом; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення з ТОВ «Оситнянське» боргу за кредитним договором та в частині розподілу судових витрат, ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ТОВ «Оситнянське» на користь ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» 117 тис. 9 грн 15 коп. заборгованості за кредитним договором від 16 липня 2008 року, яка складається із 66 тис. 810 грн 30 коп. за тілом кредиту та 50 тис. 199 грн. 5 коп. відсотків за користування кредитом; вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Оситнянське» відхилено, рішення суду першої інстанції в частині, залишеній без змін рішенням суду апеляційної інстанції, та рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року ТОВ «Оситнянське» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом четвертим частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256 – 258, 261, частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх вимог ТОВ «Оситнянське» посилається на постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 21 січня 2015 року. ТОВ «Оситнянське» указує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27 лютого 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ТОВ «Оситнянське» укладено кредитний договір НОМЕР_1 з подальшими змінами та доповненнями від 10 жовтня, 15 грудня 2008 року, 13 листопада 2009 року. Відповідно до умов договору Банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 млн 98 тис. 752 грн 52 коп. на строк до 25 лютого 2011 року зі сплатою 18,5 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором 27 лютого 2008 року між ТОВ «Укрпомбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 були укладені окремі договори поруки відповідно за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4. 16 липня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ТОВ «Оситнянське» укладено кредитний договір НОМЕР_5 з подальшими змінами та доповненнями від 15 грудня 2008 року та 13 листопада 2009 року, за умовами якого Банком видано позичальнику кредит у сумі 947 тис. 55 грн 30 коп. на строк до 15 липня 2011 року зі сплатою процентів за користування кредитом: 17 % річних у гривні, 15 % річних у доларах США та 14 % річних у євро. На забезпечення виконання зазначеного договору 16 липня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 були укладені окремі договори поруки відповідно НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8. Згідно з умовами кредитних договорів позичальник зобов’язаний здійснювати повернення кредиту частинами в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту, та сплачувати проценти за користування кредитом, крім того, встановлено відповідальність за порушення графіку повернення кредиту та процентів за користування ним. Останні платежі за кредитними договорами ТОВ «Оситнянське» здійснило в січні 2010 року. Пунктом 9.2 кредитних договорів, передбачено право Банку вимагати дострокове повернення кредиту, сплату процентів, комісій та штрафних санкцій у разі порушення позичальником строків платежів, передбачених договорами. Позичальник зобов’язаний протягом десяти календарних днів з дати надіслання Банком відповідної вимоги повернути суму заборгованості за кредитом, що залишилась, сплатити проценти, комісії, інші платежі за цим договором та штрафні санкції. Банк реалізував своє право, передбачене пунктом 9.2 кредитних договорів, шляхом надсилання ТОВ «Оситнянське» в серпні 2010 року відповідних вимог про повне дострокове виконання зобов’язань. Зокрема, 11 серпня 2010 року за НОМЕР_10 Банк надіслав вимогу в термін протягом 30 днів з дня отримання цієї вимоги виконати основне зобов’язання – сплатити на рахунок ТОВ «Укрпромбанк» борг у сумі 946 тис. 527 грн 74 коп., який складається як з простроченої, так і з непростроченої заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також із суми пені за простроченими зобов’язаннями за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року. Указана вимога була одержана ТОВ «Оситнянське» 13 серпня 2010 року. 17 серпня 2010 року за НОМЕР_11 Банк надіслав аналогічну вимогу про повернення боргу в сумі 627 тис. 735 грн 27 коп., який складається як з простроченої, так і з непростроченої заборгованості за кредитом, відсотками, а також із суми пені за кредитним договором НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року. Указана вимога була одержана ТОВ «Оситнянське» 19 серпня 2010 року. За договором від 5 вересня 2013 року НОМЕР_9, укладеним між ліквідатором ТОВ «Укрпромбанк» – ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» і НБУ, було передано активи, що перебували на балансі ТОВ «Укрпромбанк», в управління ТОВ «ІК «ІФГ «Капітал»». Відповідно до умов зазначеного договору ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»» є довірчим власником отриманих в управління активів. Серед інших активів, переданих за договором у довірчу власність від ТОВ «Укрпромбанк» до ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»», є право вимоги за кредитними договорами НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року та НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, укладеними з ТОВ «Оситнянське». У зв’язку з неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань виникла заборгованість станом на 22 вересня 2014 року за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, яка складає 2 млн 38 тис. 221 грн 17 коп., та за кредитним договором НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року, що складає 1 млн 257 тис. 710 грн 71 коп. Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення суми заборгованості за кредитними договорами з поручителів, суди виходили з того, що порука відповідно до вимог частин першої та четвертої статті 559 ЦК України припинена. Крім того, у позивача відсутнє право вимоги до них. Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення з ТОВ «Оситнянське» заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачем пропущено трирічний строк позовної давності, перебіг якого розпочався із закінченням строку дії кредитного договору – 25 лютого 2011 року та сплинув до пред’явлення позову в суді. Частково задовольняючи позов у частині стягнення з ТОВ «Оситнянське» заборгованості за кредитним договором НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року на суму 66 тис. 810 грн 30 коп., апеляційний суд дійшов висновку, що тільки ця сума кредиту перебуває в межах строку позовної давності, а за іншими періодичними платежами строк позовної давності сплив. Судом також стягнуто відсотки за користування відповідачем вищевказаною сумою кредиту. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, Верховним Судом України в постановах від 29 жовтня 2014 року та 21 січня 2015 року зроблено висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив термін виконання основного зобов’язання і зобов’язаний пред’явити позов у межах позовної давності, починаючи із цієї дати. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню залежно від договорів – до 25 лютого 2011 року та до 15 липня 2011 року. Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Крім того, судом установлено, що ТОВ «Оситнянське» востаннє здійснило платіж за власними зобов’язаннями у січні 2010 року. ТОВ «Укрпромбанк», правонаступником якого є позивач, використовуючи право, надане йому частиною першою статті 651, частиною другою статті 1054 та частиною другою статті 1050 ЦК України, а також пунктами 9.2 та 6.1.3 обох кредитних договорів, направив боржнику ТОВ «Оситнянське» письмові вимоги від 11 та 17 серпня 2010 року виконати в 30 денний термін з дня отримання цієї вимоги основне зобов’язання – сплатити на рахунок ТОВ «Укрпромбанк» борг у сумі 946 тис. 527 грн 74 коп. та 627 тис. 735 грн 27 коп., який складається як із простроченої, так і з непростроченої заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також із суми пені за простроченими зобов’язаннями за кредитними договорами НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року та НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року. Указані вимоги були отримані ТОВ «Оситнянське» відповідно 13 серпня 2010 року та 19 серпня 2010 року. Таким чином, Банк скористався своїм правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України, і змінив строк виконання зобов’язань за кредитними договорами, визначивши днем остаточного їх погашення 30-й день з дня отримання письмової вимоги, тобто 12 та 18 вересня 2010 року відповідно (а. с. 140 – 152, 178 – 188). З вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами Банк звернувся до суду в березні 2014 року. Відповідно до сттатті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України. Отже, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин вимоги частини другої статті 1050 ЦК України та не врахували, що Банком були змінені строки виконання зобов’язань за кредитними договорами. Оскільки не застосування зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення в зазначеній частині підлягають скасуванню. Одночасно провадження у справі в цій частині підлягає закриттю з огляду на наступне. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Частиною другою статті 118 ЦПК України встановлено, що позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. При цьому вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, виходячи зі змісту статей 15, 16, 118 ЦПК України, статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України, позовні вимоги у вищезазначеній частині необхідно розглядати в порядку господарського судочинства. Підстав для перегляду судових рішень у частині відмови в стягненні заборгованості за кредитними договорами з поручителів немає. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2014 року та рішення Новомирівського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2014 року в частині стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «ІФГ Капітал» заборгованості за кредитними договорами НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року та НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року скасувати. Провадження у справі в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1349цс15 Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин вимоги частини другої статті 1050 ЦК України та не врахували, що Банком були змінені строки виконання зобов’язань за кредитними договорами. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Крім того, відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Частиною другою статті 118 ЦПК України встановлено, що позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. При цьому вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, виходячи зі змісту статей 15, 16, 118 ЦПК України, статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України, позовні вимоги у вищезазначеній частині необхідно розглядати в порядку господарського судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E655770D9C594A6DC2257F230028D9B4
  13. Державний герб України Справа № 336/6650/13-ц Пр. № 2/336/1445/2015 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Щасливої О.В., при секретарі Морозовій В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором кредитування, В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся з позовом, розмір якого збільшив під час судового розгляду, про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, укладеним між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є позивач, і відповідачем ОСОБА_1 8 серпня 2008 року. В позові зазначає, що відповідно до договору кредиту № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року відповідач отримала кредит у сумі 50750 доларів США зі сплатою відсотків у вигляді плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотку в розмірі 5,99 % і так званого FIDR, тобто процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Відповідно до п. 4 частини № 1 кредитного договору повернення кредиту та оплата процентів здійснюється шляхом оплати позичальником ануїтетних платежів, а строк дії кредиту простирається до 8 серпня 2023 року. У забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком і ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в цей же день укладені договори поруки, за якими відповідачі зобовязалися у випадку невиконання позичальником зобовязань за кредитним договором нести з нею солідарну відповідальність, що передбачена договором кредитування. Оскільки відповідач виконувала свої зобовязання неналежним чином, станом на 17 березня 2015 року ( заява про збільшення позовних вимог на а. с. 234-235 т. 1) у неї виникла заборгованість в сумі 6092885 грн. 01 коп., яка складається з заборгованості за тілом кредиту у сумі 54306,7 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 1182277 грн. 54 коп.; заборгованості за відсотками у сумі 5880,48 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 128020 грн.29 коп.; пені, нарахованої за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року, у сумі 4782587 грн. 18 коп. У звязку з порушенням позичальником прийнятих на себе зобовязань просить про солідарне стягнення з ОСОБА_1 і ОСОБА_2, а також з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 зазначеної суми, а також судового збору у сумі 3654 грн. В судовому засіданні представник позивача підтримала вимоги позову, просить про його задоволення. Представник відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_5 вважає, що позов задоволенню не підлягає. В обґрунтування заперечень пояснила, що провадження в справі в частині вимог про стягнення 54306,7 доларів США заборгованості за кредитом, 1992,35 доларів США відсотків за користування кредитом, 36314 грн. 29 коп. пені підлягає закриттю, оскільки є рішення третейського суду від 25 грудня 2009 року про стягнення з відповідачів на користь публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» зазначених сум. Що стосується відсотків у сумі 3888,13 доларів США, які становлять різницю між 5880,48 доларів США, про стягнення яких просить позивач і 1992,35 доларів США, які стягнуті згаданим рішенням третейського суду, позивач звернувся з відповідними вимогами 12 серпня 2013 року, між тим надає відомості про розмір заборгованості за відсотками станом на 15 квітня 2010 року, і оскільки позивачем пропущена давність звернення до суду з вимогами про стягнення відсотків за період з 15 квітня по 12 серпня 2010 року, а обчислити їх у відсутність розрахунку не вбачається можливим, так як розрахунок не містить формули нарахування відсотків, через недоведеність позову в цій частині просить відмовити в задоволенні відповідних вимог. У задоволенні вимог про стягнення пені також просить відмовити, оскільки проценти за договором не нараховувалися з 15 квітня 2010 року, тому підстави для нарахування пені також відсутні. Крім того, просить про відмову у задоволенні позову ще й з мотивів пропуску позовної давності, оскільки, як зазначено, цей позов подано 12 серпня 2013 року, тоді як останній платіж за договором здійснено 13 травня 2009 року, доказів поважності причин пропуску давності, які могли б зумовити захист права, позивач не надає. Позов до поручителів, на думку представника, задоволенню не підлягає через припинення дії договорів поруки, оскільки 21 серпня 2009 року через систематичне порушення позичальником зобовязань за кредитним договором фінансова установа звернулася до поручителів з вимогою про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів, а в жовтні 2009 року і до суду; саме дата ухвалення рішення третейського суду і є строком виконання зобовязання, тому для банку з цієї дати починається перебіг шестимісячного строку на предявлення вимог до поручителя позичальника. Відповідач ОСОБА_3, належним чином повідомлений про час та місце вирішення спору, до суду не зявився з невідомих причин, що в силу ст. 169 ЦПК України зумовило проведення судового розгляду без його участі. Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, зясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд не знаходить підстав для задоволення позову, виходячи з таких міркувань. Судом встановлено, що 8 серпня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є позивач, і відповідачем ОСОБА_1 укладений договір кредиту № ML-202/077/2008, за яким відповідач отримала кредит у сумі 50750 доларів США зі сплатою відсотків у вигляді плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотку в розмірі 5,99 % і так званого FIDR, тобто процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, який зобовязалася повернути в строк до 8 серпня 2008 року (а. с. 5-8 т. 1). В цей же день на забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком та відповідачем ОСОБА_2, а також відповідачем ОСОБА_3 укладені договори № SR-202/077_1/2008 поруки і № SR-202/077/2008, згідно із яким поручителі зобовязалися нести солідарну з позичальником відповідальність за порушення ОСОБА_1 зобовязань за кредитним договором (а. с. 13-14 т. 1). Станом на 17 березня 2015 року у ОСОБА_1 відповідно до наданого розрахунку (а. с. 236 т.1) виникла заборгованість перед банком у сумі 6092885 грн. 01 коп., яка складається з заборгованості за тілом кредиту у сумі 54306,7 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 1182277 грн. 54 коп.; заборгованості за відсотками у сумі 5880,48 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 128020 грн.29 коп.; пені, нарахованої за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року, у сумі 4782587 грн. Ухвалою суду від 7 жовтня 2015 року провадження в справі в частині вимог про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 54306,7 доларів США, відсотків за користування кредитом у сумі 1992,35 доларів США, пені у сумі 36314 грн. 29 коп. закрито на підставі п.5 ст. 205 ЦПК України. Згідно із ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобовязання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору, а згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобовязання не допускається. Із змісту ст. 611 ЦК України випливає, що у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Надані суду письмові докази, зокрема: кредитний договір, договори поруки, графік погашення заборгованості, розрахунок заборгованості, довідка банківської установи про суму заборгованості та інші, вказують на характер правовідносин сторін. Згідно із ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обовязку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобовязання боржником. За змістом ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобовязання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Вирішуючи доводи представника відповідача ОСОБА_2 про пропущення позивачем строку предявлення вимог до її довірителя і припинення у звязку з цим дії договору поруки, суд не може погодитися з їхньою ґрунтовністю, виходячи з такого. В силу ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобовязання, а також у разі зміни зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Як випливає із змісту ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобовязання не встановлений або встановлений моментом предявлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не предявить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Згідно із п.4.2. договору поруки між банком та поручителями відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобовязань в повному обсязі. В силу п.1.6. кредитного договору позичальник зобовязується повністю повернути суму отриманого за цим договором кредиту до дати остаточного повернення кредиту, яка згідно із графіком погашення заборгованості співпадає з 8 серпня 2023 року (а. с. 12 т.1, зворотний бік). Згідно із ст. 598 ЦК України зобовязання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, а згідно із ст. 599 ЦК України зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виходячи із змісту ч. 4 ст. 559 ЦК України право кредитора на предявлення вимог до поручителя обмежується шістьма місяцями лише у випадках, коли в договорі поруки не зазначений строк її припинення. Між тим наведений судом пункт 4.2 договору поруки повязує її припинення з припиненням зобовязання, що забезпечене порукою, і оскільки в силу закону зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином, слід вважати, що сторони домовилися про те, що дія поруки простирається до повного виконання зобовязань за кредитним договором. Виходячи із змісту зазначеного пункту, порука припиняється з припиненням зобовязання виконанням, і оскільки до розгляду цієї справи рішення третейського суду не виконано, а встановлений п. 1.6. кредитного договору строк виконання основного зобовязання настає 8 серпня 2023 року, суд доходить висновку, що порука припиняється за спливом шести місяців після припинення зобовязання за основним договором. На зазначений висновок суду не впливає і та обставина, що кредитор змінив строк виконання зобовязань, звернувшись в грудні 2009 року з позовом про дострокове погашення кредиту, оскільки відповідно до п. 1.4.1.4 договору кредитування у будь-якому випадку при повному поверненні суми кредиту, нараховані проценти повинні сплачуватись одночасно з поверненням кредиту. При простроченні повернення кредиту проценти за користування простроченими до повернення сумами нараховуються щоденно та повинні сплачуватись одночасно з поверненням кредиту У звязку з викладеним суд доходить висновку, що зобовязання не є припиненим, не дивлячись на задоволення вимоги про дострокове повернення кредиту, оскільки згідно із наведеним пунктом договору така складова зобовязання як проценти за користування кредитом відповідно до умов договору продовжують нараховуватись до фактичного повернення кредитних коштів. Дійшовши висновку, що не є припиненими як основне зобовязання, так і те, що його забезпечує, суд між тим не знаходить підстав для ухвалення рішення на користь позивача, виходячи з таких міркувань. Судом встановлено, що 26 листопада 2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» і публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за умовами якого публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» переуступив товариству з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» право предявлення вимог за кредитними договорами, в тому числі, за договором між «ОТП Банк» і ОСОБА_1 (а. с. 16-27 т.1). Як випливає з додатку до договору купівлі-продажу кредитного портфелю (а. с. 25 т. 1), заборгованість за кредитним договором № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» і ОСОБА_1 станом на час переуступки права вимоги, тобто на 26 листопада 2010 року, становить 54306,7 доларів США за кредитом, 5880,48 доларів США - за відсотками, по пені - 60187 грн. 18 коп. Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Виходячи з наведеного правила цивільного законодавства збільшення обсягу зобовязань, зокрема, шляхом нарахування відсотків і неустойки після здійснення переуступки права вимоги, є недопустимим. Позивачем ці вимоги закону в частині нарахування процентів дотримані, оскільки ним предявлено позов про стягнення процентів саме у тій сумі, право на вимогу якої він прийняв відповідно до умов договору з фінансовою установою, а саме: у розмірі 5880,48 доларів США. Як вже зазначено, рішенням постійно діючого третейського суду при АСОЦІАЦІЇ «КОМПРОМІС» від 25 грудня 2009 року з відповідачів на користь публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» солідарно стягнуто заборгованість за договором кредитування № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року, яка складається з заборгованості за кредитом у сумі 54306,7 доларів США, відсотків за користування кредитом за період з 10 жовтня 2008 року по 16 жовтня 2009 року у сумі 1992,35 доларів США, пені за період 10 листопада 2008 року по 27 серпня 2009 року у сумі 36314 грн. 29 коп.(а. с. 90-92 т. 1). Якщо з урахуванням цього рішення виходити з того, що розмір процентів, які підлягають стягненню, становить різницю між нарахованими у сумі 5880,48 доларів США і тими, що стягнуті на підставі рішення третейського суду у сумі 1992,35 доларів США, то їх розмір обчислюється сумою в 3888,13 доларів США. Між тим розмір цієї складової зобовязання відповідно до доданого до уточненого позову розрахунку становить 4069,97 доларів США за період з 8 жовтня 2009 по 15 квітня 2010 року. Вирахувана шляхом віднімання сума є меншою, ніж та, що зазначена в розрахунку, і хоча вона охоплює менший період (з 16 жовтня 2009 року як кінцевої дати періоду, за який стягнуті проценти рішенням третейського суду, по 15 квітня 2010 року), ніж той, за який нараховані проценти у сумі 4069,97 доларів США, механізм її утворення не наведений. Доказів в обґрунтування того, яким чином нараховані відсотки, представник позивача суду не надав; суд позбавлений можливості вивести, чи є різниця між 4069,97 доларів США та 3888,13 доларів США у сумі 181,84 доларів США вартістю процентів за вісім днів з 8 жовтня по 16 жовтня 2009 року, оскільки, як випливає з п. 1.4. договору проценти нараховуються з використанням як фіксованої, так і плаваючої процентної ставки, і які саме формули покладені в основу розрахунку, суду не вбачається можливим встановити. Статтею 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. В силу ст. ст. 10, 11 ЦПК України тягар доведення перед судом обґрунтованості як вимог, так і заперечень закон покладає на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд вирішує цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобовязані добросовісно виконувати процесуальні обовязки. Вирішуючи вимоги позову, суд виходить з того, що позивач не довів ґрунтовність своїх вимог всупереч обовязку надати суду належні та допустимі докази про розмір заборгованості, розмір її складових, докази про застосування певної процентної ставки, не обґрунтував розбіжності, які містяться в розрахунку заборгованості. Вирішуючи вимоги позову про стягнення неустойки у вигляді пені, суд виходить з того, що за змістом ст. 534 ЦК України неустойка є складовою, що утворює зобовязання, тому, на думку суду, до наступного кредитора в силу згаданої статті 514 ЦК України переходить право вимоги пені в розмірі, який прийняв на себе новий кредитор. Відповідно до п. 4.1.1. договору за порушення прийнятих на себе зобовязань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки, позичальник зобовязаний сплатити банку пеню у розмірі 1 відсотка від суми несвоєчасно виконаних боржником зобовязань за кожен день прострочки. Як зазначено судом, рішенням третейського суду з відповідачів стягнуто пеню за період з 10 листопада 2008 року по 27 серпня 2009 року у сумі 36314 грн. 29 коп. В наданому суду розрахунку пеня обчислена з урахуванням спеціальної давності за один рік, що передує поданню заяви про збільшення позовних вимог, за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року у сумі 219683 грн. 21 коп., а коментар до цієї суми означає, що це пеня за неповернене тіло кредиту і відсотки. Між тим, за актом приймання-передачі кредитного портфелю до набувача перейшло право вимоги повернення пені у сумі 60187 грн. 18 коп. Суду не надано фактичних доказів того, чи входить сума пені, стягнута рішенням третейського суду, до суми у 60187 грн. 18 коп., хоча і наявність цих даних не допомогла б суду у вірному обчисленні цього виду неустойки, яка є складовою зобовязання, оскільки за змістом наведеного пункту пеня має нараховуватись у валюті зобовязання, тоді як у всіх випадках її згадування в матеріалах справи вона зазначена в національній валюті, а механізм її розрахунку відсутній взагалі. Розмір пені за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року у сумі 219683 грн. 21 коп. (а. с. 236 т. 1) також не обґрунтований будь-якими розрахунками. Між тим в усякому випадку, на думку суду, розмір цієї складової не може перевищувати її розмір, право на стягнення якого перейшло до нового кредитора, оскільки за змістом ст. ст. 514, 516-518 ЦК України зміна обсягу зобовязань не повинна порушувати права боржника. З урахуванням викладеного, керуючись принципом змагальності цивільного судочинства, суд знаходить не доведеним і розмір неустойки, яка зазначена в позові. Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобовязанні може бути замінений іншою особою, а за змістом ст. ст. 516, 517 ЦК України якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобовязанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків, а боржник має право не виконувати свого обовязку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобовязанні. Як випливає із ст. 517 ЦК України, первісний кредитор у зобовязанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення, а боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Аналогічні положення містяться в ст. 1082 ЦК України, відповідно до якої боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Висновок суду про недоведеність позовних вимог підкріплює відсутність доказів дотримання порядку повідомлення боржників про заміну кредитора у зобовязанні, що передбачений частиною другою ст. 516 ЦК України, як і доказів того, що вимоги за договором кредитування № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року були фактично передані позивачеві, про що свідчить надання суду не оригіналу акту приймання передачі, з підписанням якого стаття 4 договору повязує факт передачі кредитного портфелю, а надання так званого зразку акту приймання-передачі кредитного портфелю (а. с. 26 т. 1). За змістом ст. ст. 256, 257, 261 ЦК України позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, встановлюється тривалістю в три роки, перебіг якого починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В силу ч. 2. ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обовязок позичальника повернути позику частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Виходячи з викладеного, початок давності для стягнення цих платежів слід обчислювати з моменту (наступного за днем чергового платежу дня) невиконання позичальником кожного з цих зобовязань. Таким чином, у випадку неналежного виконання позичальником зобовязань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення грошових коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Аналіз наведених положень закону у співставленні з правилами цивільного законодавства про позовну давність дозволяють дійти висновку про право кредитора до закінчення строку виконання останнього зобовязання заявити вимогу про одночасне стягнення заборгованості з урахуванням давності предявлення вимоги за кожним з платежів. І хоча відповідно до умов кредитного договору сторони домовилися про прийняття кредитодавцем від позичальника щомісячних чергових платежів, які утворюють загальне зобовязання, відповідно до графіку платежів кожного місяця, між тим грошове зобовязання, яке підлягає виконанню боржником перед фактором, закріплено на час передачі кредитного портфелю і має бути незмінним протягом його виконання, нарахування ж процентів за користування кредитом у сумі про стягнення якої просить позивач, як випливає з розрахунку (а. с. 236 т.1), припинено 15 квітня 2010 року, і саме з цієї дати треба починати відлік давності для звернення до суду. Між тим звернення позивача з вимогою про стягнення всієї суми заборгованості співпало з 12 серпня 2013 року, тобто з пропуском давності звернення до суду. В силу ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, якщо суд не знайде підстав для визнання поважними причини пропущення позовної давності. Заперечуючи проти застосування позовної давності, представник позивача заявила, що вона не пропущена, оскільки договір є нерозірваним, право вимоги позивач набув 26 листопада 2010 року, а вже 12 серпня 2013 року, тобто до спливу давності, звернувся до суду з цим позовом. Така заява була б обґрунтованою за умови продовження нараховування вимог за останні три роки, що передували зверненню до суду, проте суд дійшов висновку, що збільшення обсягу зобовязань після 26 листопада 2010 року є безпідставним і констатував, що нарахування процентів припинено 15 квітня 2010 року, ще до укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю. Якщо ж в силу згаданого пункту договору 1.4.1.4. проценти нараховувались і після 15 квітня 2010 року до дня заміни сторони в зобовязанні, то суду не надано про це жодних відомостей, що свідчить на користь клопотання про застосування позовної давності. Як випливає із змісту ст. 262 ЦК України, заміна сторін у зобовязанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, а це означає, що з заміною кредитора переривання перебігу давності не відбулося. Що стосується неустойки, хоч вона і стягується в межах спеціальної давності за рік, що передував зверненню до суду, проте згідно із розясненнями п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Таким чином суд доходить висновку, що право позивача в частині вимог про стягнення процентів і неустойки у вигляді пені за договором не підлягає захисту і крізь призму правил цивільного закону про позовну давність. У звязку з викладеним, виходячи з принципів диспозитивності і змагальності цивільного судочинства, суд вважає, що представник позивача не довела ґрунтовності стягнення належних за договором коштів в сумі, що утворює ціну позову, відомостей про заборгованість з урахуванням давності предявлення вимог, яка не переривалася, суду не надала, що не дає підстав для ухвалення рішення на користь позивача. Керуючись ст. ст. 15, 254, 256, 257, 261, 262, 267, 514, 516-518, 526, 534, 553-555, 559, 598, 611, 634, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 59, 60, 212-215, 292, 294 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Запорізької області шляхом подання в суд першої інстанції апеляційної скарги протягом десяти днів після проголошення рішення, а особами, які беруть участь у справі, але не були присутні в залі судового засідання під час проголошення рішення, - в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя О.В. Щаслива http://reyestr.court.gov.ua/Review/52609678
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши на засіданні справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України до ОСОБА_1 про відшкодування страхових виплат у порядку регресу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі – МТСБ України) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 квітня 2009 року з вини відповідача, який керував автомобілем Nіssan, було скоєно дорожньо-транспортну пригоду (далі – ДТП), унаслідок якої був пошкоджений автомобіль Volkswagen, яким керував ОСОБА_2 і який належить останньому на праві власності. Вина відповідача у скоєнні ДТП підтверджується постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 3 червня 2009 року. 14 жовтня 2009 року потерпілий у ДТП ОСОБА_2 подав до МТСБ України відповідну заяву про отримання відшкодування майнової шкоди, завданої ОСОБА_1, який свою цивільну правову відповідальність не застрахував. У зв'язку з настанням страхової події МТСБ України 19 березня 2010 року здійснило потерпілому виплату страхового відшкодування у розмірі 13 тис. 250 грн 89 коп. Розмір завданих збитків за пошкоджений транспортний засіб згідно з висновком експерта складає 19 тис. 830 грн 89 коп., з яких 6 тис. 580 грн - це вартість автомобіля в пошкодженому стані. Листами від 21 жовтня 2009 року та від 12 квітня 2010 року МТСБ України зверталося до відповідача з проханням добровільно компенсувати завдані збитки в розмірі 19 тис. 830 грн 89 коп., однак ці кошти відповідач не сплатив. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року й ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, позов задоволено частково: ухвалено стягнути з ОСОБА_1 кошти в розмірі 13 тис. 250 грн 89 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні решти позову відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статтей 264, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 11 червня 2014 року у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Сортнасіннєовоч» до фізичних осіб про визнання недійсним договору купівлі-продажу і повернення приміщення та за зустрічним позовом фізичної особи до відкритого акціонерного товариства «Сортнасіннєовоч» і фізичної особи про визнання права власності на нежитлове приміщення (№ 6-12404св14); від 23 липня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Нова» до фізичної особи про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (№ 6-16658св14); від 6 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-50960св14); від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва «Печерська брама» до фізичної особи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги (№ 6-26269св14). Так, за результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-50960св14, № 6-16658св14, № 6-26269св14 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 115, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Крім того, не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підвідомчості або підсудності. Ухвалою від 11 червня 2014 року у справі № 6-12404св14 суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та направив справу на новий судовий розгляд. При цьому суд виходив з того, що вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, що такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитом у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, задовольняючи частково позов, виходили, крім іншого, з того, що МТСБ України, звернувшись 19 березня 2013 року до Московського районного суду м. Харкова з позовною заявою, в силу приписів статті 264 ЦК України перервало позовну давність, після повернення позову і роз'яснення права на звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача МТСБ України 8 травня 2013 року звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова із цим позовом. Суди також зазначили, що на підставі викладеного про переривання позовної давності указаний строк підлягає поновленню. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (статтей 264, 267 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-50960св14, № 6-16658св14, № 6-26269св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, встановлено, що 10 квітня 2009 року з вини ОСОБА_1, який керував автомобілем Nіssan, сталася ДТП, унаслідок чого був пошкоджений належний ОСОБА_2 автомобіль Volkswagen, яким керував останній. Вина відповідача у скоєнні ДТП підтверджується постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 3 червня 2009 року. У зв'язку з настанням страхової події МТСБ України 19 березня 2010 року здійснило потерпілому виплату страхового відшкодування в розмірі 13 тис. 250 грн 89 коп. У спірних правовідносинах перебіг позовної давності почав обчислюватися з моменту страхової виплати – 19 березня 2010 року. Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 1 квітня 2013 року позовну заяву МТСБ України до ОСОБА_1 про відшкодування регресних витрат, пов'язаних з виплатою страхового відшкодування, подану 19 березня 2013 року, повернуто позивачу у зв’язку з тим, що справа не підсудна цьому суду, та роз'яснено право на звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача. 8 травня 2013 року МТСБ України звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова з цією позовною заявою. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 травня 2013 року у зв’язку з неусуненням недоліків заяви в установлений судом строк позовну заяву повернуто позивачу. 4 червня 2013 року МТСБ України повторно звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова з даним позовом до ОСОБА_1. Відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності. Згідно з матеріалами справи МТСБ України звернулось до суду з клопотанням, у якому в разі невизнання судом наявності підстав для переривання позовної давності просило поновити строк позовної давності (а.с. 22, 125). Суд першої інстанції вказав у мотивувальній частині судового рішення, що строк позовної давності підлягає поновленню. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. За змістом частини першої статті 118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Пред'явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі. Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. Так, позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 – 114 ЦПК України. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання сплачується судовий збір. За змістом викладеного перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. Такого по суті висновку й дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справ № 6-50960св14, № 6-16658св14, № 6-26269св14. У справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про те, що перебіг позовної давності переривається, якщо особою подано до суду позовну заяву, яку повернуто позивачеві у зв’язку з порушенням ним правил підсудності. Крім того, суд першої інстанції зазначив у мотивувальній частині судового рішення, що строк позовної давності підлягає поновленню, тобто визнав поважними причини пропущення позовної давності. Однак у резолютивній частині судового рішення суд не зазначив про поновлення вказаного строку. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід змінити, виключивши з їх мотивувальної частини посилання судів щодо переривання перебігу позовної давності та доповнивши резолютивну частину рішення суду першої інстанції вказівкою про поновлення строку позовної давності, в іншій частині судові рішення залишити без змін. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року змінити. Виключити з мотивувальної частини зазначених судових рішень посилання судів про переривання перебігу позовної давності. Доповнити резолютивну частину рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року вказівкою про поновлення Моторному (транспортному) страховому бюро України строку позовної давності. В іншій частині зазначені рішення судів залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року № 6-895цс15) За змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/74D3779BC7BEA087C2257F11003B53C1
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 30 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит в сумі 2 102 грн. 19 коп. зі сплатою 5,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов’язань станом на 11 вересня 2013 року утворилася заборгованість в сумі 27 007 грн. 16 коп., яка складається з заборгованості за кредитом - 1 932 грн. 45 коп., процентів за користування кредитом – 51 грн. 41 коп., комісії за користування кредитом – 693 грн. 14 коп., пені - 22 567 грн. 91 коп., штрафу (фіксована частина) - 500 грн., штрафу (процентна складова) - 1 262 грн. 25 коп., яку банк просив стягнути з відповідача. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 27 007 грн. 16 коп., яка складається з заборгованості за кредитом - 1 932 грн. 45 грн., процентів - 51 грн. 41 коп., комісії за користування кредитом – 693 грн. 14 коп., пені - 22 567 грн. 91 коп., штрафу (фіксована частина) - 500 грн., штрафу (процентна складова) - 1 262 грн. 25 коп. В решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, рішення місцевого суду залишити в силі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини 1 статті 259 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 30 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит в сумі 2 102 грн. 19 коп. зі сплатою 5,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов. Згідно з умовами кредитного договору його складовою є Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт). Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) передбачено, що термін позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки-пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років. В Умовах надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) відсутній підпис ОСОБА_1. Відповідач не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ «КБ «ПриватБанк» виникла заборгованість. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ «КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 23 вересня 2013 року. Стороною у спорі заявлено вимогу про застосування позовної давності. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором банк звернувся до суду після спливу трьохрічного строку позовної давності. Банк не надав доказів ознайомлення позичальника з «Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)», в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, оскільки вони ним не підписані, наданий банком розрахунок не оформлений належним чином, так-як не містить прізвища та підпису посадової особи, яка має право складати такий розрахунок. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідачем особисто підписана заява позичальника, чим він засвідчив свою обізнаність про умови надання споживчого кредиту, а також погодився з тим, що згідно п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю у 5 років. Оскільки позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього. При цьому, позовна давність за вимогами банку спливає у березні 2015 року. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, від 1 липня 2015 року міститься висновок про те, що Умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права а саме: статті 259 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановивши, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника від 30 липня 2008 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не встановили наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме на ці Умови надання споживчого кредиту погодився відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, дійшли до помилкового висновку про те, що позовна давність не спливла, оскільки Умовами надання споживчого кредиту встановлено строк позовної давності у 5 років. Ураховуючи наведене, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Керуючись пунктом 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року скасувати, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1926цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановивши, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника від 30 липня 2008 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8FCB3B1D1981126AC2257EFA0024A17B
  16. Державний герб України Справа № 638/20731/13-ц Провадження № 2/638/2507/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.06.15 року м. Харків Дзержинський районний суд м. Харкова у складі: Головуючого: судді Омельченко К.О. При секретарі: Забіякі Ю.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И В : Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 885206 гривень 36 коп. та 3441,00 гривень витрат по сплаті судового збору. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 28.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ФК «Вектор Плюс») укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Разом із тим, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Отже, внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від №2001/0407/88-033 від 17.04.2007 року, позичальником згідно якого є ОСОБА_2. Позивач зазначає що третя особа - ОСОБА_2 - неналежно виконує взяті на себе зобовязання, чим грубо порушує істотні умови Кредитного договору, в результаті чого станом на 01.11.2013 р., має прострочену заборгованість: за кредитом - 41 534,00 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 331981,26 грн., по відсотках - 28 906,53 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає - 231 049,89 грн. Відповідно до ст. 550 Цивільного кодексу України та діючого Кредитного договору, в звязку з систематичним порушенням Боржником своїх обовязків зі сплати кредиту нарахована неустойка: пеня - 40 307,17 дол. США, що по курсу НБУ на дату розрахунку складає - 32 2175,21 грн. Також позивач зазначає що відповідно до ч.б ст. З ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення Боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки та відповідно до ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Враховуючи невиконання Відповідачем основного зобовязання, Позивач звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним ОСОБА_3. Позивач у судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи був повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі на підставі наданих доказів, в якій просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача - ОСОБА_1 - у судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства при укладенні та виконанні договору факторингу, сплив строків позовної давності, наявність судових рішень про стягнення заборгованості за кредитним договором. Третя особа - ОСОБА_2 - надала до суду письмові пояснення, в яких заперечувала проти позову та просила суд у позові відмовити, розглядати справу за її відсутністю. Суд, вислухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи та представлені докази, приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 17 квітня 2007 року ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» укладений кредитний договір №2001/0407/88-033 на суму 50000,00 доларів США на строк з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року укладено іпотечний договір від 17 квітня 2007 року, згідно якого в іпотеку передано майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б. У позовній заяві зазначено, що ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладений договір факторингу від 28 листопада 2012 року, за яким ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило своє право вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «Кредитні Ініціативи». Згідно умов договору Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов'язується відступити Факторові своє право вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких міститься в Додатку № 1 до договору. Отже, даний Додаток № 1 є підтвердженням переходу права вимоги за кредитним договором. Разом з тим, Додаток № 1 до договору факторингу від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Так само, не надано акт прийому-передачі реєстру заборгованості. На підтвердження переходу права вимоги до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» позивачем надано договір факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», згідно умов якого Фактор зобов'язується передати Додаток № 1 до договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Відповідно до п.2.3 договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року перехід від Банку до Фактора права вимоги заборгованості до Боржників відбувається в розрахункову дату та після сплати Фактором ціни продажу в повному обсязі. Позивачем не надано належних доказів на підтвердження виконання договору факторингу від 28 листопада 2012 року, а саме, передачі грошових коштів в розпорядження ПАТ «Сведбанк», отже, належних доказів на підтвердження відступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. Крім цього, позивачем надано до суду витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, який не містить підпису представника ПАТ «Сведбанк». Також відсутні істотні умови цього договору, а саме: ціна продажу, перелік документів, які передаються банком фактору, додатки до договору. Тому даний витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року не може бути допустимим та належним доказом того, що відбулося переуступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач є другою організацією, якій переуступили борг. Першою організацією, згідно ОСОБА_3 факторингу №15 від 28.11.2012 року, за яким сталася переуступка боргу, є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», а в подальшому, в цей же день, укладений Договір факторингу між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» та позивачем у справі. Відповідно до ст.. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення право грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому. (ст.. 1078 ЦК України). Згідно зі ст.. 1082 ЦК України, боржник зобовязаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або від фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обовязку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обовязку перед ним. Наступне відступлення права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень глави 73 ЦК України. (ст.. 1083 ЦК України). За змістом цієї норми, заборона наступного відступлення фактором права вимоги третій особі, тісно повязана із закріпленою в ст.. 1080 ЦК України недійсністю заборони відступлення права вимоги. Враховуючи те, що клієнт повинен компенсувати боржнику його збитки, що виникли внаслідок порушення умови договору про заборону відступлення права вимоги, а також те, що розмір таких збитків може бути збільшений у звязку із наступним відступленням цієї вимоги, законодавець заборонив факторові здійснювати наступну уступку вимог, отриманих за договором факторингу. Клієнтові надано право дозволити факторові наступне відступлення вимоги, про що повинно бути прямо зазначено у договорі факторингу. У цьому випадку наступне відступлення права вимоги здійснюється за правилами глави 73 ЦК України ( «Факторинг»), якими встановлені спеціальні вимоги до субєктного складу договору факторингу, особливості взаємовідносин між його сторонами, їх правовий статус, тощо. Відповідно до п. 2.6 договору факторингу № 15 від 28.11.12 року, окрім випадків, передбачених у п. 2.6.5, наступне відступлення Фактором права вимоги заборгованості до боржників будь-яким третім особам допускається виключно за умови отримання фактором від банку попереднього письмового дозволу (погодження) ОСОБА_4 Банку. Для цілей реалізації цього підпункту договору запит фактор надає банку виключно шляхом особистого вручення банку з отриманням відмітки банку про підтвердження факту його отримання. З дня отримання банком запиту фактора щодо зазначеного дозволу, банк надає попередній письмовий дозвіл або письмову відмову в наданні дозволу протягом 3 місяців. Згідно з п. 2.6.5 вказаного договору, письмовий дозвіл Банку не потрібен, якщо особа, яка має намір придбати у фактора право вимоги заборгованості від боржників є банківською установою або фінансовою установою (у тому числі факторинговою компанією). Але цим же пунктом передбачено, що у такому випадку фактор повинен повідомити банк про відступлення права вимоги не менш, як за 5 робочих днів до такого продажу (відступлення). Доказів додержання як банком, так і ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також і самим позивачем вимог ЦК України, які регулюють укладання та виконання договорів факторингу, в тому числі повідомлення боржника про відступлення права вимоги, суду не надано. Відповідно до ст.24 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Але ні ПАТ «Сведбанк», ні ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ні ТОВ «Кредитні Ініціативи» у п'ятиденний строк про відступлення прав за іпотечним договором відповідача не повідомляли. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. У разі наявності нотаріально завіреного договору забезпечення кредиту (іпотеки, застави тощо) на виконання припису ч.1 ст.513 ЦК додатково укладається договір відступлення права вимоги, за яким новий кредитор набуває прав заставодержателя або іпотекодержателя за відповідним договором забезпечення. Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Позивачем не надано доказів внесення змін відомостей до запису у Державному реєстрі іпотек та Єдиному державному реєстрі заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо відступленням Новому іпотекодержателю прав за Іпотечним договором. Відповідно до вимог статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права та обовязки первісного кредитора у зобовязанні в обсязіта на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк дії кредитного договору №2001/0407/88-033, укладеного ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» 17 квітня 2007 року, встановлений наступним чином: з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року, зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У той же час, відповідно до п.3.9 кредитного договору від 17 квітня 2007 року у разі несплати позичальником чергового платежу у строки, встановлені п. 3.1. цього договору, банк вправі вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати відсотків та інших платежів. У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів за кредитним договором від 17 квітня 2007 року №2001/0407/88-033, 28.07.2009 року ОСОБА_2 особисто отримала в приміщенні банку повідомлення про зміну умов кредитного договору №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року, № 271-К від 28.07.2009 року. Згідно змін до умов кредитного договору строк виконання зобовязань за кредитним договором у повному обсязі (повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та пені за несвоєчасне виконання зобовязань) встановлено на десятий календарний день із дати отримання повідомлення, тобто на 06.08.2009 року. Це свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком змінено, і цей термін необхідно визнати таким, що настав з 06 серпня 2009 року. ВАТ «Сведбанк» у 2009 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 03 листопада 2009 року Дзержинським районним судом м. Харкова заочного рішення по справі № 2-7241/09, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ВАТ «Сведбанк» в особі ХВ ВАТ «Сведбанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року в загальній сумі 345102,59 грн., а також стягнуто витрати по сплаті судового збору в сумі 1700,0 грн., витрати по виклику відповідача до суду у розмірі 59,50 грн., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 30,0 грн. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на ч.2 ст.1050 ЦК України та на умови договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором. Крім цього, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Московського районного суду міста Харкова з позовом про стягнення заборгованості до ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року по справі № 643/14501/14-ц в позові ТОВ «Кредитні ініціативи» про звернення стягнення з ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року було відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2015 року було залишено без змін рішення Московського районного суду м. Харкова. Рішення суду набрало законної сили. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додатковоївимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. ВАТ «Сведбанк» в односторонньому порядку змінило строк виконання відповідачем зобов'язань за договором, перебіг позовної давності почався зі спливом строку виконання зобов'язання - 06 серпня 2009 року, а тому позивачем ТОВ «Кредитні Ініціативи» 28 листопада 2013 року позов пред'явлено до суду за межами строку позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Крім цього, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, але позивачем, в порушення вимог цивільного законодавства, надано до суду розрахунок, здійснений за період починаючи з 17 квітня 2007 року, що значно перевищує термін позовної давності, встановлений до даної категорії вимог. Також у розрахунку не зазначено кількість днів прострочення платежу та не вказано розмір подвійної облікової ставки НБУ. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з пунктом 7 частини 11 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Пунктом 31 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення кредиту, строк давності якого минув. У зв'язку з цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідно до ст.. 88 ЦПК України, судові витрати суд покладає на позивача. Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88. 212-215, 218 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - відмовити. Судові витрати покласти на позивача. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через районний суд протягом 10-ти днів з дня проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44955383
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року. в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 11 травня 2006 року. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року в сумі 181 673 грн. 70 коп. на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» звернути стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться АДРЕСА 1 і належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності, шляхом реалізації з прилюдних торгів. Рішенням Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 АДРЕСА 1 загальною площею Р кв. м., із початковою ціною 220 493 грн., яка належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у рахунок погашення 181 673 грн. 70 коп. заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року, шляхом проведення прилюдних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 статті 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 11 травня 2006 року між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 30 000 доларів США строком на 5 років з кінцевим терміном повернення коштів 11 травня 2011 року зі сплатою 14 % річних. В той же день, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_2, було укладено іпотечний договір, за умовами якого відповідачі передали в іпотеку іпотекодержателю АКБ «ТАС - Комерцбанк» (правонаступник якого ВАТ «Сведбанк») нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., що знаходиться в будинку АДРЕСА 1, оцінену сторонами договору у 220 493 грн. Договір посвідчено нотаріально та внесено відповідний запис у Державний реєстр іпотек. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і позивачем ТОВ «ФК «Вектор Плюс» були укладені договори: факторингу НОМЕР 2, про відступлення права вимоги заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1; про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним банком з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2. 14 грудня 2012 року банком надсилалось письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги - ОСОБА_1 для відома. Також судами встановлено, що станом на 28 листопада 2012 року заборгованість по кредитному договору не сплачена в сумі 325 742 грн. 57 коп. У зв’язку з цим 16 вересня 2013 року відповідачам надсилались товариством досудові вимоги щодо виконання договірних зобов’язань з пропозиціями про їх належне виконання та роз’ясненням подальших дій ТОВ «ФК «Вектор Плюс» щодо майна відповідачів, яке знаходиться в іпотеці. Крім того, як вбачається з постанови про відкриття виконавчого провадження від 18 серпня 2011 року, на виконанні у відділі Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції перебував виконавчий напис НОМЕР 3, вчинений приватним нотаріусом 15 липня 2011 року про звернення стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться в АДРЕСА 1. Постановою старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції вищезазначений виконавчий напис повернуто стягувачу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позовна давність для захисту позивачем свого інтересу не сплила, оскільки строк дії кредитного договору та договору іпотеки визначено до 11 травня 2011 року, а позов пред’явлено 23 вересня 2013 року, тобто в межах передбаченого законом трьохрічного строку. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 2 жовтня 2014 року, від 12 листопада 2014 року, від 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких, відповідно до умов договору, визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 87 статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Як убачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитом та процентів за користування ним, кінцевий строк повернення кредиту – до 11 травня 2011 року (пункт 1.1 договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 10 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості (пункт 3.1 договору) і для процентів за користування кредитом (пункт 3.3 договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також у частині першій статті 611, частині другій - четвертій статті 612 ЦК України, частині першій, другій статті 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 11 травня 2011 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов’язаний погасити заборгованість за кредитом, шляхом внесення коштів на позичковий рахунок щомісяця, і щомісяця в період з «01» по «10» сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним (пункт 8.1.). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. Згідно довідки розрахунку заборгованості за кредитним договором від 16 вересня 2013 року жодних платежів в рахунок погашення заборгованості з 28 листопада 2008 року від позичальника не надходило (а.с. 17). У свою чергу банк звернувся до суду із зазначеним позовом 20 вересня 2013 року. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 11 травня 2011 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Отже, аналізуючи умови договору сторін і зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частини першої та другої статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/490D29341F80C7C8C2257E7D0025DD67
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,- Гуменюка В.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 27 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначало, що 20 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 19 жовтня 2016 року включно зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом; 26 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 20 жовтня 2016 року зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом; 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом; 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами 20 жовтня 2006 року та 13 листопада 2006 року було укладено 4 іпотечні договори, за умовами яких іпотекодавець ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності приміщення кінотеатру «Україна», загальною площею S_1, що розташоване за АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням боржниками своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, яку позивач просив стягнути шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 9 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2014 року, позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – приміщення будівлі кінотеатру «Україна», що розташоване за АДРЕСА_1, відповідно до договорів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів на підставі Закону України «Про виконавче провадження» у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами, які укладені з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених рішень судів та ухвалення нового рішення про відмову в позові з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ч. 2 ст. 258, ст. ст. 261, 266 ЦК України. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 20 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 19 жовтня 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 22-23); 26 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 20 жовтня 2016 року зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 85-88); 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 127-130); 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с.103-106). Позичальники зобов’язалися повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання в повному обсязі у строки, які передбачені цими договорами. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами 20 жовтня 2006 року та 13 листопада 2006 року було укладено 4 іпотечні договори, згідно з якими іпотекодавець ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності приміщення кінотеатру «Україна», загальною площею S_1, що розташоване за АДРЕСА_1, і яке належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом Надвірнянського районного нотаріального округу 13 лютого 2001 року та зареєстрованому в Івано-Франківському ОБТІ 26 жовтня 2006 року (а.с. 32-34, 90-94, 108-113, 121-126). У зв’язку з неналежним виконанням боржниками своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, яка становила: у ОСОБА_2 станом на 1 березня 2013 року за кредитом - 42 976 доларів США, за відсотками – 27 965,58 доларів США, пеня - 32 126,79 доларів США, що складає 823 825 грн 48 коп. (а.с. 35-36); у ОСОБА_4 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 41 243 долари США, за відсотками – 28 313,25 доларів США, пеня – 33 421,77 долар США, що складає 823 103 грн 32 коп. (а.с. 114); у ОСОБА_5 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 41 243 долари США, за відсотками – 28 313,25 доларів США, пеня – 33 424,81 долари США, що складає –823 127 грн 62 коп. (а.с. 96); - у ОСОБА_3 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 42 976 доларів США; за відсотками 29 503 долари США; пеня – 34 843,59 долари США, що складає 857 830 грн 82 коп. (а.с. 78) 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до умов якого ПАТ «Сведбанк» відступив ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» право вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками та зазначеними в реєстрі заборгованості боржників (а.с. 8-10). Того самого дня між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило, а ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло права вимоги заборгованості за вищезазначеними кредитними договорами (а.с. 11-19). З договору про передачу прав за іпотечним договором, який укладений між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи», убачається, що разом із відступленням права вимоги заборгованостей за кредитними договорами від боржників, що здійснюється на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року, укладеного між сторонами, одночасно передаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим договором. Іпотекодержатель передає новому іпотекодержателю права за іпотечними договорами, перелік яких наведено в додатку № 1 до цього договору (а.с. 20). Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що у зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, а тому позивач як іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому доводи ОСОБА_1 щодо спливу позовної давності, про застосування якої він заявив, суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що відповідно до п. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Оскільки строк дії договорів установлено: ОСОБА_2 – до 19 жовтня 2016 року, ОСОБА_3 – до 20 жовтня 2016 року, а ОСОБА_5 та ОСОБА_4 – до 11 листопада 2016 року, отже з цієї дати повинен починатися перебіг позовної давності за вимогами банку. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року на підставі ст. 257, 258, 261 та 267 ЦК України дійшов висновку про застосування позовної давності, оскільки у зобов’язаннях поряд з установленням строку дії договору було встановлено і строки виконання окремих зобов’язань – внесення щомісячних платежів, що входить до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Отже, строк позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів, яке визначено періодичними щомісячними платежами, необхідно обраховувати не з дня, коли закінчується строк дії договору, а з моменту настання строку погашення чергового платежу. Крім того, до вимог про стягнення неустойки застосовується позовна давність в один рік згідно зі ст. 258 ЦК України, який обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до суду, а починається за правилами ст. 253 ЦК України з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок, та нараховується за кожен день у межах позовної давності за основною вимогою. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Як зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню залежно від договорів – для ОСОБА_2 до 19 жовтня 2016 року, для ОСОБА_3 до 20 жовтня 2016 року, а для ОСОБА_5 та ОСОБА_4 до 11 листопада 2016 року. Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Крім того, судом установлено, що ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 отримали письмові повідомлення ПАТ «Сведбанк» від 25 листопада 2009 року про зміну умов кредитного договору, згідно з якими банк скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України, і змінив строк виконання зобов’язань за кредитними договорами, зазначивши днем остаточного їх погашення десятий день з дня направлення відповідної письмової вимоги, тобто з 7 грудня 2009 року (а. с. 165-167). У той час з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки звернувся до суду в червні 2013 року. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Аналіз норм ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитних договорів (п. 3.1) позичальники зобов’язані здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та у строки, визначені графіком повернення кредиту, та щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також установлено відповідальність за порушення графіка повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з визначеної судом дати закінчення дії кредитних договорів і відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року. За таких обставин з висновком суду про необґрунтованість заяви про застосування позовної давності не можна погодитись, тому що він ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-169цс14 За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/31BBD28DF3F71AA5C2257D8500220427
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», третя особа – ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ»Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року стягнуто з останніх солідарно на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в розмірі 131 133,65 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 044 282 грн. 78 коп. Оскільки за рішенням суду відповідачами не виконувалось зобов’язання за кредитним договором утворилася заборгованість за період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року, а саме: відсотки за користування кредитними коштами – 9 880,77 доларів США, прострочення сплати кредиту – 115 701 грн. 54 коп. та заборгованість зі сплати штрафу за порушення умов кредитного договору – 105 892 грн. 98 коп., яку ПАТ «КБ «Надра» просило стягнути солідарно з відповідачів. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати поруку як зобов’язання, що випливає з укладеного 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_2, припиненою з тих підстав, що банком пропущено встановлений статтею 559 ЦК України шестимісячний строк на звернення до суду з позовом до поручителя. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 5 489,05 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 64 275 грн. 48 коп., заборгованість зі сплати пені за прострочення сплати кредиту у розмірі 64 275 грн. 48 коп. та заборгованість зі сплати штрафу за порушення умов кредитного договору у розмірі 105 892 грн. 98 коп. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 90 431,31 доларів США зі сплатою 14,99 % річних строком до 10 жовтня 2033 року на придбання земельної ділянки площею S_1 по АДРЕСА_1. На забезпечення виконання умов кредитного договору від 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На погашення кредиту ОСОБА_1 сплатив банку 22 вересня 2008 року 1 170 доларів США, 20 жовтня 2008 року – 190,36 доларів США, після чого внесення платежів позичальником припинилося. 16 червня 2009 року банк надіслав вимогу поручителю ОСОБА_2 про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання договору поруки недійсним відмовлено, а зустрічний позов ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту задоволено та стягнуто з останніх солідарно на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в розмірі 131 133,65 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 044 282 грн. 78 коп. Станом на 28 травня 2014 року за відповідачем ОСОБА_1 рахується заборгованість в сумі 24 412,95 доларів США, яка виникла внаслідок невиконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року. Задовольняючи частково позов ПАТ «КБ «Надра» та стягуючи солідарно з відповідачів на користь позивача суму заборгованості за нарахованими у період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року відсотками у розмірі 5 489,05 доларів США, суму заборгованості за пенею з прострочення сплати кредиту у розмірі 115 701 грн. 54 коп. та суму заборгованості по сплаті штрафу за порушення умов кредитного договору у розмірі 105 892 грн. 98 коп. суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що судом вже було стягнуто заборгованість за кредитним договором від 5 вересня 2008 року та врахував подану заяву представником позивача щодо зменшення розміру позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд першої інстанції, з висновками якого також погодився апеляційний суд, виходив з того, що судовим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року, відповідно до якого з відповідача ОСОБА_2 в солідарному порядку стягнуто заборгованість за основним зобов’язанням, встановлено солідарну відповідальність ОСОБА_2 з відповідачем ОСОБА_1 за невиконання основного зобов’язання за кредитним договором, дане рішення набрало законної сили, а тому доводи ОСОБА_2 не відповідають дійсності. Скасовуючи рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що у зв’язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів банк у 2011 році скористався своїм правом на пред’явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором. За таких обставин касаційний суд вважав, що оскільки строк виконання зобов’язання за укладеним кредитним договором від 5 вересня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1, в 2011 році банком було змінено, то строк пред’явлення позову до поручителя слід обчислювати з часу порушення позичальником зміненого банком строку повернення кредиту, а банк такий позов пред’явив в 2014 році, на що суди першої та апеляційної інстанцій уваги не звернули, оцінки цим фактам не дали, хоча вони, на думку касаційного суду, мають значення для правильного вирішення спору про припинення поруки. Зазначене послугувало підставою для скасування касаційним судом рішень судів нижчого рівня та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що згідно вимог частини другої статті 1054 ЦК України та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за користування кредитом та пені 16 липня 2009 року, кредитор відповідно до частини другої статі 1054 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання і зобов’язаний був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців з цієї дати. Однак після зміни строку виконання основного зобов’язання банк до суду із позовом звернувся лише 15 травня 2013 року, тобто майже через чотири роки від дня настання строку виконання основного зобов’язання. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року суд касаційної інстанції, задовольняючи касаційну скаргу відповідача, виходив із того, що статтями 1054 та 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів, а позовна вимога до поручителя заявлена банком після збігу шести місяців від дня виконання основного зобов’язання, який настав 14 травня 2012 року, з урахуванням вимоги банку та наданим строком – шістдесят один день з моменту отримання вимоги, тоді як з таким позовом банк звернувся 23 листопада 2012 року, а шестимісячний строк сплинув 14 листопада 2012 року. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року суд дійшов висновку про те, згідно вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до пункту 1.9.1. кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язань, дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання ОСОБА_13 за договором поруки припинилися. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Уточнивши позовні вимоги ПАТ «КБ «Надра» просив стягнути солідарно з відповідачів сумарну заборгованість по щомісячних платежах (проценти за користування кредитними коштами та штрафні санкції), що утворилася у період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року внаслідок невиконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року, яким заборгованість за кредитним договором стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_1 і поручителя ОСОБА_2 Позов щодо стягнення сумарної заборгованості по зазначених вище щомісячних платежах за період з 31 грудня 2013 року по 28 травня 2014 року було пред’явлено у лютому 2014 року, а тому суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо спливу строку, що зазначений в частині четвертій статті 559 ЦК України, а підстави для визнання поруки припиненою за вищезазначеною заборгованістю відсутні. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій залишити в силі. Керуючись п. 1, 4 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року скасувати, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року - залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-1085цс15 Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7A1E4E4D12F8E81DC2257EC10021018A
  20. http://reyestr.court.gov.ua/Review/44893774 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з указаним вище позовом, у якому просило звернути стягнення на предмет іпотеки (нерухоме майно) - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1; кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, направити на погашення заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2008 року перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» у розмірі 6 826 380 грн 8 коп.; на час реалізації вищевказаного майна передати його в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; стягнути з відповідачів судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 441 грн на користь позивача. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 22 січня 2008 року, між банком та ОСОБА_4 22 січня 2008 року було укладено договір іпотеки (майнова порука), відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, належну йому на праві приватної власності. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 12 березня 2013 року сума кредитної заборгованості становила 6 826 380 грн 08 коп. З метою захисту своїх порушених прав позивач, до якого перейшло право вимоги за вказаними договорами (кредитним та іпотеки) на підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля та договору відступлення права вимоги, звернувся із зазначеним позовом до суду. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року, у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «ОТП Факторинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3 не є належним відповідачем у справі, оскільки заявлено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а ОСОБА_3 не є власником предмета іпотеки. Колегія суддів вважає, що такий висновок є правильним, ґрунтується на нормах матеріального права та узгоджується з нормами процесуального права. Судами установлено, що 22 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк (далі - ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_3 отримала у кредит кошти у розмірі 183 715 доларів США на споживчі цілі, з кінцевим строком повернення кредиту 22 січня 2023 року та сплатою 5,99 % річних + FIDR. За умовами п. п. 4, 5 кредитного договору повернення кредиту здійснюється щомісячними платежами згідно з графіком погашення кредиту рівними частинами. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань за кредитним договором 22 січня 2008 року між банком та ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір, предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_1 та яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Комінтернівського районного нотаріального округу Одеської області ОСОБА_5 31 травня 2006 року. 26 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 22 січня 2008 року. Позивач зазначає, що відповідач ОСОБА_3 належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання не виконувала, станом на 12 березня 2013 року за нею утворилася кредитна заборгованість у розмірі 6 826 380 грн 08 коп. Відповідно до ст. ст. 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Згідно із п. 1.9.1 кредитного договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначений банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем та/або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за кредитним договором, та/або умов договору іпотеки, та/або умов договору поруки. При цьому, зобов'язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 банківських днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. 25 червня 2011 року ПАТ «ОТП Банк» направило ОСОБА_3 досудову вимогу № 16499 про повне дострокове погашення кредитної заборгованості, відповідно до якої позичальник був зобов'язаний протягом 30 днів з моменту отримання досудової вимоги сплатити на користь банку належні суми кредиту, проценти та штрафні санкції за кредитним договором. Також 25 червня 2011 року на адресу ОСОБА_4 було направлено досудову вимогу № 16500 про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором. Разом з тим у матеріалах справи міститься копія заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 5 липня 2012 року, яке набрало законної сили, у якому зазначено про надіслання банком та отримання ОСОБА_3 досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором 20 серпня 2009 року. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до ОСОБА_4 17 травня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом, оскільки банк мав можливість звернутися до ОСОБА_4 протягом трьох років після отримання ОСОБА_3 20 серпня 2009 року досудової вимоги про повне погашення заборгованості за кредитним договором. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Крім того, правильним є висновок суду про те, що власником предмета іпотеки є ОСОБА_4, а тому вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки до боржника ОСОБА_3 є помилковими, оскільки ОСОБА_3 не є належним відповідачем у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для їх скасування відсутні. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 335, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» відхилити. Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І, суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 15 липня 2010 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг (далі – кредитний договір), на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 8 тис. 800 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 31 серпня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 31 тис. 555 грн 51 коп., з яких: 21 тис. 392 грн 69 коп. – заборгованість за кредитом, 7 тис. 780 грн 85 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 403 грн 14 коп. – заборгованість з комісії за користування кредитом, 500 грн – штраф (фіксована частина) та 1 тис. 478 грн 83 коп. – штраф (процентна складова), – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості. Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2014 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2014 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено: на користь останнього стягнуто з ОСОБА_1 31 тис. 555 грн 51 коп. заборгованості за кредитним договором. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У липні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 257, 261, частини першої статті 1054 та статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та ухвалити нове рішення. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявників, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 15 липня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 був укладений договір шляхом підписання анкети-заяви про приєднання (частина перша статті 634 ЦК України), де вказано, що заява разом з пам’яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг (далі – Умови), а також тарифами складає між сторонами договір про надання банківських послуг. На підставі зазначеного договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 8 тис. 800 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «ПриватБанк» утворилася заборгованість. У матеріалах справи містяться заперечення ОСОБА_1 на позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк», у яких він посилаючись на статтю 258 ЦПК України зазначає про сплив строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що відповідач належним чином не виконує свої зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість; доводи позивача про безкоштовність укладеного кредитного договору спростовуються матеріалами справи. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. На підтвердження неоднаковості застосування норм матеріального права заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня та 24 вересня 2014 року у справах за позовами ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитними договорами. В ухвалі від 24 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 19 березня 2014 року (справа № 6-14цс14), дійшов висновку, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку; за таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України), а не після закінчення строку дії договору. Суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої статтею 338 ЦПК України підстави порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Ухвалою від 6 серпня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог банку про стягнення заборгованості з підстав пропуску відповідачем строку позовної давності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пункту 2.1.1.2.11 Умов картка дійсна до останнього календарного дня місяця указано на ній. Строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці. За змістом пункт 2.1.1.2.1 Умов для надання послуг банк видає клієнту картку, її вид визначений у пам’ятці клієнта/довідці про умови кредитування і заяві, підписанням якого клієнт і банк укладають договір про надання банківських послуг. Після настання зазначеного на картці терміну її дії банком випускається картка на новий термін, згідно діючих тарифів (п. 2.1.1.2.12 Умов). Пунктом 2.1.1.2.3 Умов встановлено, що після отримання банком від клієнта необхідних документів, а також заяви, банк проводить перевірку наданих документів і приймає рішення про можливість встановлення кредитного ліміту на кредитну карту. Крім того, пунктом 2.9 Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням затвердженим постановою Національного банку України від 19 квітня 2005 року № 137 визначено, що кредитна лінія під операції з платіжними картками відкривається банком на визначений термін та в межах установленого договором ліміту (заборгованості або граничної суми) кредитування. У справі, яка переглядається судами не установлено граничний строк дії картки, ураховуючи, що у матеріалах справи відсутні пам’ятка клієнта, яка є складовою укладеного договору про надання банківських послуг, довідка про умови кредитування та рішення банку, яким встановлено кредитний ліміт на кредитну картку, якщо таке рішення приймалось банком. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256 ЦК України, частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин та факту пред’явлення позову тільки 25 вересня 2014 року, не вирішено. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. Ураховуючи викладене, судові рішення ухвалені по справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року та рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F8DC6EAAC5B8E9D1C2257EE30054259C
  22. Державний герб України Справа № 22ц/1290/6686/12 Провадження № 22ц/1290/6686/12 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.04.2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області у складі : головуючого:Дмитрієвої Л.Д. суддів: Масенко Д.Є., Коротких О.Г. при секретарі : Дьяковської О.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луганську апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Лутугинського райсуду від 03.12.2012 року за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА : У квітні 2012 року позивач ПАТ КБ „ПриватБанк" звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1, в якому послався, що відповідно до кредитного договору № LGLISК00100 від 09.02.2004 року відповідачка отримала кредит у розмірі 5500 гр. за сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік з кінцевим строком повернення 09.02.2006 року, та зобов'язалася повернути кредит та відсотки шляхом сплати щомісячних виплат. Однак свій обов'язок по поверненню кредиту відповідачка порушила, внаслідок чого станом на 27 січня 2012 року створилася заборгованість у сумі 58422,93 гр., в тому числі: 3972,88 гр. заборгованість за кредитом, 19540,86 грн. заборгованість за відсотками за користування кредитом, 34909,19 грн. пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Добровільно заборгованість відповідачкою не відшкодована, тому позивач просить стягнути на його користь з відповідачки вказану суму заборгованості. Рішенням Лутугинського районного суду Луганської області від 03.12.2012 року у задоволенні позову позивачеві відмовлено за спливом строку позовної давності. В апеляційній скарзі позивач з рішенням суду не згоден, вважає його таким, що не відповідає вимогам закону та обставинам справи, просить скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, осіб, яки прийняли участь у розгляді справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів приходить до наступного. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в задоволені позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Судова колегія вважає, що судом у повному обсязі вказані вимоги закону дотримано. Відмовляючи у задоволенні позову, суд послався, що позивач звернувся до суду з вказаним позовом після спливу строку позовної давності, відповідачка просила застосувати до заявлених вимог строки позовної давності. Таких висновків суд дійшов правильно. Відповідно до ст.. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст.. 257 ЦК України Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Приписами ст.. 258 ЦК України встановлено, що: 1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. 2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); Статтею 261 ЦК України передбачено, що: 1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. 3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. 4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. 5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. 6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. 7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом. Згідно зі ст.. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Відповідно до ст.. 266, 267 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Судом встановлено, що відповідно до кредитного договору № LGLISК00100 від 09.02.004 року відповідачка отримала у позивача кредит у розмірі 5500 гр. за сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік з кінцевим строком повернення 09.02.2006 року, та зобов'язалася повернути кредит та відсотки шляхом сплати щомісячних виплат, але свій обов'язок по поверненню кредиту у повному обсязі не виконала, внаслідок чого створилася заборгованість. На вимогу позивача судом було видано судовий наказ на стягнення заборгованості, а саме 06 жовтня 2006 року, але з 19 лютого 2007 року виконавче провадження з примусового виконання судового наказу було закрито через зміну прізвища боржника(а.с.57). 31 травня 2007 року позивачу відмовлено у прийнятті заяви про видачу нового судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 09 лютого 2004 року. Із доданого до справи розрахунку, вбачається , що станом на 27 січня 2012 року заборгованість складає на загальну суму 58422,93 гр., в тому числі: 3972,88 гр. заборгованість за кредитом, 19540,86 грн. заборгованість за відсотками за користування кредитом, 34909,19 грн. пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, за стягненням якої позивач звернувся до суду з вказаним позовом 02 квітня 2012 року. Вказані обставини підтверджуються наданими суду доказами, які були досліджені у встановленому порядку. Таким чином, суд дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки звернутися з позовом про стягнення заборгованості за загальним правилом позивач мав право протягом трьох років після спливу строку договору, який закінчився у травні 2010 року з урахуванням переривання перебігу цього строку зверненням за видачею судового наказу, тобто не пізніше 31 травня 2010 року, однак таке звернення мало місце лише 02 квітня 2012 року, клопотань про поновлення строку з наданням доказів поважності його пропуску не надано, відповідачка просила застосувати строки давності. Також, оскільки сплили строки давності з основної вимоги про повернення суми кредиту та відсотків за користування кредитом, сплила і позовна давність стосовно вимог про стягнення пені. Доводи апелянта про те, що суд помилково застосував позовну давність до правовідносин, що склалися між сторонами, на увагу не заслуговують, оскільки вони містять суб'єктивне тлумачення позивачем правових норм щодо виконання договорів та зобов'язань, що випливають з них. Посилання апелянта, що закінчення строку дії договору не звільняє відповідачку від відповідальності за невиконання та порушення договору, яке мало місце під час його дії, тобто зобов'язання діє до повного його виконання, а тому відповідачка має відшкодувати зазначену суму заборгованості, на увагу не заслуговує, оскільки дія договору та дія зобов'язання не є тотожними поняттями, а та обставина, що зобов'язання за договором, строк якого сплив, не виконано, не скасовує строки позовної давності, протягом яких кредитор має право звернутися до суду за захистом свого порушеного права, та які починаються у даному випадку з моменту закінчення строку договору, і саме у межах строку позовної давності після спливу строку договору позивач мав вимагати від відповідачки виконання зобов'язання за договором, строк якого закінчився, враховуючи при цьому обставини, які переривали перебіг цього строку. За таких обставин висновок суду про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позову є вірним, оскільки ґрунтується на правильно встановлених обставинах спору. Згідно зі ст.. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. У відповідності зі ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право: 1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; 3) змінити рішення; 4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду; 5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно зі ст.. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, оскільки рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, вони були предметом дослідження суду першої інстанції, їм надано відповідну оцінку, тому підстав для скасування рішення суду не вбачається. Керуючись ст.307,308,ЦПК України, судова колегія, - УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» - відхилити. Рішення Лутугинського районного суду Луганської області від 03.12. 2012 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів після її проголошення. Головуючий : Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30902868
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сеніна Ю.Л., Берднік І.С., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б., Ємця А.А., Потильчака О.І., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Старсіті» ОСОБА_1, прокурора Сахно Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Обухівського району Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області до Обухівської районної державної адміністрації, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, товариства з обмеженою відповідальністю «Старсіті», третя особа – приватне акціонерне товариство «Обухівське», про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів і скасування їх державної реєстрації, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельної ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, в с т а н о в и л и: У жовтні 2013 року прокурор Обухівського району в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за результатами перевірки додержання вимог земельного законодавства посадовими особами публічного акціонерного товариства “Обухівське” (далі – ПАТ “Обухівське”) 19 березня 2013 року прокуратурою Обухівського району Київської області зареєстровано кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 365 Кримінального кодексу України. У ході досудового розслідування кримінального правопорушення встановлено вилучення з постійного користування відкритого акціонерного товариства «Обухівське» (далі - ВАТ «Обухівське»), правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», та передання у власність громадян для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки загальною площею S_1 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області. Посилаючись на те, що вилучення земельної ділянки з постійного користування ВАТ «Обухівське», правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», здійснене з порушенням чинного законодавства, оскільки правлінням ВАТ «Обухівське», правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», таке рішення не приймалося і не узгоджувалося з наглядовою радою, тобто не було згоди землекористувача на таке вилучення, прокурор Обухівського району в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області просив: задовольнити його позовні вимоги і визнати незаконним та скасувати розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 вересня 2007 року НОМЕР_1; визнати незаконним і скасувати розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 грудня 2007 року НОМЕР_2; визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, видані 4 березня 2008 року, та скасувати їх державну реєстрацію; визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок від 14 травня 2008 року, які зареєстровані в реєстрі НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, НОМЕР_13, а також договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 травня 2008 року, зареєстрований у реєстрі НОМЕР_14; визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку, видані на ім’я товариства з обмеженою відповідальністю«“Старсіті» (далі - ТОВ «Старсіті»), і скасувати їх державну реєстрацію; витребувати з незаконного володіння ТОВ «Старсіті» на користь держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею S_2 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 березня 2014 року позов задоволено: визнано незаконним і скасовано розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 вересня 2007 року НОМЕР_1; визнано незаконним і скасовано розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 грудня 2007 року НОМЕР_2; визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, видані 4 березня 2008 року, та скасовано їх державну реєстрацію; визнано недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок від 14 травня 2008 року, які зареєстровані в реєстрі НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, НОМЕР_13, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 травня 2008 року, зареєстрований у реєстрі НОМЕР_14; визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку, видані на ім’я ТОВ «Старсіті», і скасовано їх державну реєстрацію; витребувано із незаконного володіння ТОВ «Старсіті» на користь держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею S_2 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 червня 2014 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову прокурора Обухівського району Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 4 червня 2014 року залишено без змін. У березні 2015 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України; в редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону. У зв’язку із цим заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» ( далі – Закон № 192-VIII) заяви, що надійшли до Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, переглядаються у порядку, що діяв на день їх надходження З огляду на це справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника Генеральної прокуратури України та представника ТОВ «Старсіті», судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Судами під час розгляду справи встановлено, що на підставі рішення Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області від 1 грудня 1995 року видано державний акт на право постійного користування землею від 16 лютого 1996 року, згідно з яким радгоспу-комбінату «Обухівський», правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», надано у постійне користування земельну ділянку площею S_3 га для сільськогосподарського виробництва, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області. На підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 10 вересня 2007 року НОМЕР_1 вилучено із постійного користування ВАТ «Обухівське» земельну ділянку площею S_1 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області, включено вилучену земельну ділянку до складу земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність шести громадянам (згідно з додатком) для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності в межах адміністративної території Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області. Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 10 грудня 2007 року НОМЕР_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність шести громадян для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності в межах адміністративної території Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області; передано у власність шести громадян (ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6) земельні ділянки загальною площею S_2 га для ведення особистого селянського господарства та надано дозвіл товариству з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича компанія «Горизонт» (далі ‒ ТОВ «НВК «Горизонт») встановити межі земельних ділянок та зони обмежень у натурі (на місцевості) і виготовити державні акти на право власності на землю. 4 березня 2008 року ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6 видані державні акти на право власності на земельні ділянки (НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8), стосовно яких проведено державну реєстрацію. На підставі договорів купівлі-продажу від 14 травня 2008 року ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 відчужили належні їм на праві власності земельні ділянки ТОВ «Старсіті». ОСОБА_6 відчужив ТОВ «Старсіті» належну йому на праві власності земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 16 травня 2008 року. ТОВ «Старсіті» отримало два державні акти на право власності на земельні ділянки площею S_4 га та S_5 га і здійснило їх державну реєстрацію. Залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, суд касаційної інстанції погодився з його висновками, що вилучення земельної ділянки з постійного користування ПАТ «Обухівське» відбулося з порушенням чинного земельного законодавства, зокрема без прийняття рішення правлінням товариства про її вилучення та без узгодження цього рішення з наглядовою радою товариства. Оскільки вилучення земельної ділянки відбулося без згоди землекористувача ПАТ «Обухівське», то надання цієї земельної ділянки у власність фізичним особам є незаконним. Проте позивач пропустив строк позовної давності, оскільки право на звернення до суду з таким позовом виникло у 2007 році, строк позовної давності за цими вимогами сплив у 2010 році, а положення Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» не поширюється на спірні правовідносини у зв’язку з набрання ним чинності після спливу позовної давності. Клопотання про поновлення строку не заявлено, доказів поважності причин його пропуску не надано, а відтак порушене право ПАТ «Обухівське» на користування земельною ділянкою не підлягає захисту у зв’язку зі спливом позовної давності. Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшли неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. Для обґрунтування заяви про перегляд оскаржуваного судового рішення заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 21 серпня 2013 року та 7 жовтня 2014 року. У цих судових рішеннях, постановлених у справах, які виникли з подібних правовідносин, суди касаційної інстанції дійшли протилежних висновків, зокрема: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції і залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким визнано незаконним і скасовано розпорядження органу місцевого самоврядування в частині надання у власність фізичній особі земельної ділянки, виходив з того, що на момент прийняття оскаржуваного розпорядження діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, положеннями якого передбачалося, що на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176–VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» виключено пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, при цьому в пункті 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону зазначено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Оскільки до набрання чинності цим Законом на спірні правовідносини не поширювалась позовна давність, а після набрання ним чинності особі надано право звернутися до суду з таким позовом протягом трьох років, то, звернувшись до суду у березні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність; - у постанові Вищого господарського суду України від 21 серпня 2013 року зазначено, що оскільки на час звернення позивача до суду був чинним пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, згідно з яким позовна давність не поширювалась на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності, то посилання відповідача на пропуск позовної давності є безпідставним; - у постанові Вищого господарського суду України від 7 жовтня 2014 року зазначено, що на час звернення прокурора до суду (жовтень 2011 року) з позовом про визнання недійсним і скасування рішення органу місцевого самоврядування позовна давність на такі вимоги не поширювалась (пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України), тому підстави для застосування позовної давності відсутні. Отже існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У справі, яка є предметом перегляду, ТОВ «Старсіті» заявлено про застосування позовної давності. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства. Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Саме з таких міркувань виходив суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, у справі, яка є предметом перегляду, застосовуючи наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку заявник пропустив без поважних причин. Дія Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності. У справах, наданих заявником для порівняння, суди касаційної інстанції виходили з того, що до набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» на правовідносини, які виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб’єктів цивільних прав, позовна давність не поширювалася, а після набрання чинності цим Законом його прикінцевими та перехідними положеннями особі надано право звернутися до суду з таким позовом протягом трьох років, тобто в період з 15 січня 2012 року до 14 січня 2015 року. Отже судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому у справі, що переглядається, зазначені норми матеріального права судом касаційної інстанції застосовано правильно. За таких обставин підстави для задоволення заяви заступника Генерального прокурора України та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3605 ЦПК України (в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII), статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара Н.П. Лященко І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк О.І. Потильчак А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є.Жайворонок Ю.Л. Сенін П.І. Колесник В.М. Сімоненко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-68цс15 Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/09108B57F80FB894C2257ECB002126E2
  24. http://reyestr.court.gov.ua/Review/42821658 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 лютого 2015 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого - Усика Г.І. суддів - Нежури В.А., Соколової В.В. при секретарі - Троц В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Шуліки Аліни Володимирівни, діючої за довіреністю в інтересах Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 р. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № б/н від 02.04.2007 р. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 02.04.2007 р. між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № б/н, відповідно до якого відповідачу надано кредит у розмірі 1 300,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,80 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконує зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього виникла заборгованість на загальну суму 39 586,66 грн., просив задовольнити його вимоги. Справа №761/14867/14-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/2020/2015Головуючий у суді першої інстанції: Мальцев Д.О.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Усик Г.І.Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21.10.2014 р. у задоволенні позові відмовлено. В апеляційній скарзі представник ПАТ КБ «ПриватБанк» просив рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права. На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що суд дійшов помилкового висновку про ненадання позивачем доказів на підтвердження видачі ОСОБА_2 кредитних коштів. Крім того зазначав, що суд першої інстанції не перевірив виконання відповідачем умов договору щодо повернення суми кредиту та процентів за його користування, що само по собі свідчить про отримання ним кредитних коштів. В судовому засіданні представник ПАТ КБ «ПриватБанк» просив задовольнити апеляційну скаргу з наведених у ній підстав. ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу відхилити, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, та просив застосувати позовну давність. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які приймали участь в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Як убачається з матеріалів справи, що 02.04.2007 р. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № б/н, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 1 300,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,80% річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Кредитний договір складається із Заяви позичальника, Пам'ятки клієнта, Умов та Правил надання банківських послуг та ТарифівБанку. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 видавалися кредитні кошти, та наявності у відповідача заборгованості за кредитним договором. З таким висновок суду не можна погодитись, виходячи з наступного. Із заяви позичальника убачається, що сума кредитного ліміту становить 1 300,00 грн., розмір комісії за кредитне обслуговування - 1% від суми заборгованості, також передбачено порядок погашення заборгованості - щомісячними платежами у розмірі 7% від суми заборгованості, що проводиться шляхом внесення грошових коштів на карту або списанням Банком коштів з дебетної карти № НОМЕР_1. Відповідно до ч.1 ст.1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Згідно ч.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Своїм підписом ОСОБА_2 підтвердив, що заява разом з Умовами і Правилами надання банківських послуг, а також Тарифи складають укладений між ним та Банком договір про надання банківських послуг, що свідчить про досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору. Відповідно до умов кредитного договору кредитний ліміт у розмірі 1 300,00 грн. було установлено на кредитну карту № НОМЕР_2. Карту та ПІН-конверт відповідач отримав 24.04.2007 р. Листом Міністерства фінансів України від 09.12.2003 р. № 31-04200-30-5/7021 затверджено схему відображення кредиту «овердрафт», відповідно до якої кредитове сальдо поточного рахунку, що утворюється за позикою «овердрафт» відображається на підставі виписки банку за кредитом рахунку 31 «Рахунки банку», і відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку №2 «Баланс» - у статті «Короткострокові кредити банків» розділу IV пасиву Балансу (форма№1), і відповідно до п.2.2 постанови Правління НБУ від 27.12.2007 р. №481 Банк відображає в бухгалтерському обліку суму наданих кредитів овердрафт за дебетом рахунків клієнтів у результаті чого виникає дебетовий залишок на цих рахунках. Листом від 06.09.2011 р. за № 11-219/3984-10558 Національний банк України роз'яснив, що чинним законодавством України не передбачено обов'язок клієнта банку при укладенні ним кредитного договору укладати договір про відкриття поточного рахунку. Таким чином, доказом надання ПАТ КБ «ПриватБанк»кредитних коштів відповідачеві та заборгованості щодо їх повернення, є банківська виписка по рахунку, з якої убачається, що Банк надав грошові кошти позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник порушив грошові зобов'язання внаслідок чого у нього виникла заборгованість по кредиту. Суд зазначених обставин не урахував, а тому висновок суду про те, що позивач не надав доказів на підтвердження видачі ОСОБА_2 кредитних коштів та наявності у відповідача заборгованості за кредитним договором є помилковим, у зв'язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» з наступних підстав. Згідно п. 3.1 Умов та правил надання банківських послуг, Банк відкриває клієнту картрахунки, видає клієнту карти, їх вид та строк дії визначений в заяві та пам'ятці клієнта, підписанням якого клієнт та банк укладають договір про надання банківських послуг. Відповідно до умов кредитного договору строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії карти. В судовому засіданні встановлено, що строк дії карти становить один рік з дня її видачі 24.04.2007 р. За змістом ст.257 ЦК України загальна позовна давність становить три роки. За загальним правилом, визначеним ч.1 ст.261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 19.03.2014 р. у справі № 6-14цс14, відповідно до Правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливу останнього дня місяця дії картки, а не закінченням строку дії договору. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором у травні 2014 р., тобто після закінчення встановленого законом трирічного строку для звернення до суду за захистом порушеного права, початок якого слід рахувати зі спливом останнього дня місяця дії виданої банком картки. У запереченнях на позов та в суді першої інстанції ОСОБА_2 наполягав на застосуванні строку позовної давності. Сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України). З урахуванням наведеного позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягають у зв'язку з пропуску ним строку позовної давності. Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів, в и р і ш и л а: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 р. скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги. Головуючий: Судді:
  25. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43242837 Державний герб України копія:Справа№592/53/15-ц Провадження №2/592/555/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2015 року м.Суми Ковпаківський районний суд м. Суми в складі: головуючого судді - Литовченка О.В., при секретарі - Тереніній О.В., за участі представника позивача - Марченка О.О., відповідача - ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Позивач звернувся з вищевказаною позовною заявою та свої уточнені позовні вимоги мотивує тим, що 26.06.2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 44.29/87-КЕК-08, згідно з умовами якого Банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 48500,00 грн. під 31% річних з повним погашенням заборгованості за кредитом та проценти за кредитом не пізніше 25.06.2010 року. 21.05.2013 року між ВАТ «Кредитпромбанку» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, ВАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ВАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ВАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. Отже, відповідно до вищевказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань AT «Дельта Банк» набув права вимоги по даному кредитному договору. В порушення умов договору відповідач зобов'язання за договором належним чином не виконав, в результаті чого станом на 19.11.2014 року утворилася заборгованість у розмірі 56815 грн. 12 коп., з яких: 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки. Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 56815 грн. 12 коп. та понесені судові витрати. У судовому засіданні представник позивача Марченко О.О. позовні вимоги підтримав у повному обсязі, прохає їх задовольнити. Зазначив, що ПАТ «Дельта Банк» згідно до укладеного Договору купівлі-продажу прав вимоги з ВАТ «Кредитпромбанк» отримало права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами по яким звернення з позовними вимогами до відповідних судів відбувались та наявні судові рішення з приводу стягнення заборгованості за кредитними договорами, а також тими, по яким звернення з позовними заявами до судів не відбувалось. ПАТ «Дельта Банк» на момент подачі даної позовної заяви до Ковпаківського районного суду м. Суми відомо про наявність рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 07.02.2011 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення суми боргу, яким позовні вимоги ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» задоволені та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року в розмірі 82348, 49 грн та судові витрати. Дійсно рішенням суду від 07.02.2011 року стягнуто ту ж саму суму заборгованості за даним кредитним договором, а саме, 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки. Виникла ситуація, коли Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» ліквідоване, ПАТ «Дельта Банк» не може отримати в Ковпаківському районному суді міста Суми виконавчий лист, оскільки не є стороною в розглянутій справі, а без отримання виконавчого листа не може звернутися до державного виконавця з заявою про примусове стягнення та заміну сторони виконавчого провадження, тому звернулось до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог посилаючись на наступні обставини. Згідно з позовною заявою ПАТ «Кредитпромбанк» від 23.07.2010 року, яку задоволено рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 07 лютого 2011 року у справі №1806/2-1152/2011, банк вимагав стягнути заборгованість за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008р. у сумі 82 348,49 грн., в тому числі: заборгованість за кредитом - 39775,12 гривень; заборгованість за процентами - 17076,00 грн.; сума пені, нарахованої за несвоєчасне погашення кредиту та процентів, станом на 01.07.2010 р. включно 25497,37 грн. Отже, застосування загальної норми початку перебігу позовної давності, призводить до того, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором починається через місяць після останнього платежу (25.06.2010 року у день, коли Позичальник не повернув увесь кредит), коли кредитор дізнався про порушення свого права, а саме 25.07.2010 року та закінчувався 25.07.2013 року, проте 23.07.2010 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернувся до суду з позовом, чим перервав перебіг позовної давності. Таким чином, 23.07.2010 року позовна давність перервалася та почала свій перебіг заново , строк позовної давності по останньому окремому платежу сплинув 24.07.2013 року. Крім того згідно з рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.02.2011 року у справі № 1806/2-1152/2011 за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ВАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008року в розмірі 82348,49 грн. Таким чином, вимоги про стягнення кредиту та відсотків вже були задоволені рішенням суду. Отже, в позовній заяві Позивача від 28.11.2014 року, він просить стягнути ту саму суму заборгованості за кредитним договором, що й у 2010 році було стягнено на користь ПАТ «Кредитпромбанк». Таким чином, право Позивача на стягнення заборгованості за кредитним договором по кредиту у розмірі - 39775,12 гривень та за процентами у розмірі - 17076,00 гривень вже було захищено судом, тому право Позивача на судовий захист цього права відсутнє. Також вважає, що позивачем не надано жодного документу, який може підтвердити отримання позивачем права вимоги за кредитним договором. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог. Заслухавши представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 26.06.2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 44.29/87-КЕК-08, згідно з умовами якого Банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 48500,00 грн. під 31% річних з повним погашенням заборгованості за кредитом та проценти за кредитом не пізніше 25.06.2010 року (а.с.5-10). Відповідно до ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. 26.06.2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, ПАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. Отже, відповідно до вищевказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань ПAT «Дельта Банк» набув права вимоги по даному кредитному договору (а.с.14-19). Згідно з Витягом з Додатку № 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами (перелік прав вимоги за кредитами) між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» від 26.06.2013 року, до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року (а.с.20). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок переданням ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 Цивільного кодексу України). За загальним правилом, закріпленим в частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до розрахунку, наданого позивачем станом на 19.11.2014 року заборгованість ОСОБА_2 по даному кредиту складає 56815 грн. 12 коп. з яких: 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки (а.с.21, 41-47). Відповідно до позовної заяви від 30.07.2010 року ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та наданого розрахунку позовних вимог заборгованість ОСОБА_2 за кредитом № 44.29/87-КЕК-08 складає: за кредитом - 39775 грн. 12 коп., заборгованість за відсотками - 17076,00 грн., сума пені станом на 01.07.2010 року - 25497, 37 грн. Згідно рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.02.2011 року у справі №1806/2-1152/2011, станом на 01.07.2010 року загальна заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року складає 82348.49 грн. та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ВАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року в розмірі 82348,49 грн. (а.с.61-66). Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно зі ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Як передбачено ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом. Згідно з ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами. У відповідності з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною 1 ст. 58 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Виходячи зі змісту ст. ст. 214 -215 ЦПК України, підставою для задоволення позову в цивільному судочинстві є доведеність факту порушення прав, свобод чи інтересу особи, яка звернулась до суду за їх захистом. Всупереч вищезазначеним вимогам ЦПК України, позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості своїх позовних вимог. Ст. 61 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Судом встановлено, що позивач фактично ставить питання повторного стягнення заборгованості за кредитним договором, за яким вона вже стягнута з відповідача на користь ПАТ "Кредитпромбанк" за рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 07.02.2011 року у справі №1806/2-1152/2011. Інші нарахування заборгованості з 01.07.2010 року ні ПАТ «Кредитпромбанк», ні ПАТ «Дельта Банк» не здійснювались. При цьому доводи позивача про те, що йому не передавалися первісним кредитором виконавчі документи і він не пред'являв їх до виконання не можуть бути взяті до уваги, оскільки згідно договору купівлі-продажу прав вимоги саме він є правонаступником у правовідносинах між ПАТ "Кредитпромбанк" і відповідачем, і ці спірні правовідносини на день розгляду позову вже розв'язані судом. За таких обставин позивач має можливість реалізовувати свої права у відповідності до правил ст. 378 ЦПК України, шляхом заміни сторони виконавчого провадження. Стягнення з ОСОБА_2 тієї ж суми заборгованості повторно за рішенням суду не ґрунтується на законі. З огляду на викладене у суду відсутні підстави для задоволення позову. Керуючись ст.ст. 3, 10,11, 57-60, 209, 212-215 ЦПК України, суд, вирішив: Відмовити в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Сумської області через Ковпаківський районний суд м. Суми шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційної скарги подано не було. Суддя О.В. Литовченко